Подивилась про снохацтво у росії. Згадала, що мені розповідала бабуся, рідна сестра мого дідуся по мамі.

Наше село знаходиться на річці Сейм, де на другому березі уже Курська область. Село патріархальне, жило великими родинами, разом з батьками жили діти, одружувались, народжували своїх дітей. Спали на долівці, увечері перед сном до хати вносили декілька кулів соломи, стелили на долівку і накривали ряднами. Отак і спали всі гуртом. Діти спали на печі і на дерев’яному полику, що біля печі. Вранці все прибирали і так до наступного вечора. Дивно, а чим вони укривалися? Я думаю, що свитками чи ще якимось теплим одягом. Бо ніяких ковдр тоді, мабуть, не було.

От бабуся розповіла мені про те, як вона у п’ятирічному віці побачила, як дід, голова родини, плигав на невістці вдень на печі. От вона за столом при всій родині і спитала діда, чого він плигав на тітці Наталці. І отримала такий удар в лоба дідовою величезною дерев’яною ложкою. Удар був таким, що дитина втратила свідомість. Ледве привівши дитину до тями, мати наказала їй ніколи не говорити про те, що бачила. Ось таке було в родині правило. Голова родини спав зі своїми невістками і ні дружина, ні сини про це жодним словом. Мовчки сприймали це як треба.

Потім бабуся розповіла про нашого сусіда, якого прозивали Демком, син якого одружився на красивій дівчині. А його батько домагався її і вона відмовляла йому. Так от, щоби не згодитись на снохацтво, дівчина пішла до річки, а це було в кінці листопада, і стояла там довго, щоби померти, а не лягти зі свекром. На вулиці уже було холодно, перший тоненький лід сковував калюжі. Молода жінка прийшла додому і одразу захворіла. Пролежала декілька днів хворою і померла. Не знаю, як син цього сусіда дивився на батька, який був винуватцем смерті його дружини. Чи пробачив він йому смерть коханої?

А ще бабуся розповіла, як у селі на новозбудовану церкву ставили хреста. Зібралося все село і приїхали з інших сіл багато людей. Навкруг церкви стоять родинами всі односельці і гості. Чоловік, який ставить хреста на церкві, чомусь не спішить. Тихенько дивиться зверху на натовп, а звідти чує крики, щоб швидще закінчував. А чоловік був з гумором і каже, що Господь не дає зробити це, бо просить, щоби зробили крок уперед ті, що сплять із невістками. І одразу всі винуватці зробили крок уперед. І всі побачили, що снохацтвом займаються майже всі старші чоловіки. Отаким чином усе село побачило, що снохацтво у нас має глибоке коріння.

Я часто говорила з мамою і вона казала, що сини боялись батька і хай би спробували зробити щось наперекір, то одразу батько лишив би землі і де жити і як виживати без нічого? Тому і терпіли. А коли самі ставали на чолі роду, то продовжували робити те ж саме.

Навкруг нашого села живуть в основному касапські люди. Думаю, що їхні правила життя перейняли і наші односельці. Скільки це тривало – не знаю, але при своєму житті в селі я про таке не чула. Отака історія була в наших Пісках. Ідобре, що нині такого немає.
 

Спекотне літо дев’яносто дев’ятого року ми з сестричкою зустрічали на березі Чорного моря у санаторному будинку відпочинку, який належав одній з багатих московських компаній, яка торгувала нафтою і лісом. Моя доня в той час там працювала у юридичному управлінні і зробила нам ці путівки у подарунок .

На вокзалі у Новоросійську мене зустріла сестра зі своїм старим знайомим Янушем Гнатовичем Варумом, двоюрідним дядьком відомої співачки. На чудовому спортивному авто ми швидко доїхали до будинку відпочинку, пан Януш допоміг нам влаштуватися, ми посиділи в номері, потім прогулялися вздовж узбережжя і наш гість покинув нас.

Ми насолоджувалися сонцем і морем, спокоєм, тишею, що, здавалось, ніщо не зможе порушити її. Ми мали чудові апартаменти на третьому поверсі, балкон виходив, на жаль, не на море, а на гори, тому в номері не відчувалося великої спеки.

Наступного ранку ми пішли з сестрою до моря. Накупавшись, лежали на гарячому камінні і про щось тихо гомоніли. Раптом з нами привіталась якась жінка. Ми підвели голови і побачили струнку жінку незвичайної краси в купальнику, ноги якої закривало парео. Познайомилися. Вона назвалась Валентиною Павлівною. Мала вік нашої матусі, але виглядала кінозіркою, не інакше. Розговорилися. Вона запитала, де ми проживаємо. Ми відповіли і з’ясувалось, що двері наших апартаментів знаходяться навпроти її дверей. Ми зраділи цьому. Так почалось наше спілкування, яке переросло у багаторічну дружбу.

Апартаменти Валентини Павлівни складались із трьох шикарних кімнат, бо вона була матір’ю власника цієї нафтової компанії Миколи Богачова. І тому навкруг неї крутилось усе в цей час і на цій території, враховуючи охоронців та обслугу. Валентина Павлівна щодня запрошувала мене із сестрою до себе. Ми пили смачні вина, каву і вели довгі розмови про все на світі. З нею було дуже цікаво, вона була надзвичайно обдарованою оповідачкою. Про себе розповіла, що вона була одружена. Мала чоловіка дипломата. Мала двох дітей, сина Миколку і доньку Варю, і багато років жила в Америці. Щоранку вона готувала сніданок для родини, проводжала дітей до школи, прасувала чоловікові сорочку і штани і щовечора чекала усіх вдома. Так ішли роки. Миколка закінчив школу і вступив до московського інституту. Матуся скучала за синочком і, нарешті, у листопаді поїхала до Москви, щоби подивитись, як її син живе один вдома.
Син був розумним і матусю заспокоїло те, що на нього можна покластися, як на дорослого чоловіка.

Про свій приїзд до Москви вона повідомила своїх колишніх співробітниць і ті запросили її на святковий вечір, який влаштовують сьогодні в актовій залі інституту. Валентина Павлівна з радістю погодилась і вже ввечері обіймалась зі своїми колежанками, які були раді її бачити. Вона також зраділа від зустрічі з ними, бо дуже скучила за рідним містом, а також за інститутом Америки і Канади, в якому вона колись очолювала плановий відділ.

І ось зараз вона опинилась в епіцентрі свята, де оркестр вигравав знайомі мелодії. Багато років тому вона сама танцювала в обіймах своїх колег. А зараз пройшов час і вона стоїть одна, а запрошувати її ніхто не наважується. І раптом через усю велику залу до неї прямує красивий чоловік і запрошує її до танцю. Вона погоджується і до самого закінчення вечора вони танцювали удвох. Було таке враження, що вони нарешті знайшли одне одного у цьому безмежному світі. Їм здавалось, що крім них у цій залі нікого не існує. Вони пили і не могли напитися безмежної близькості, що окутала їх, об’єднала і тримає, не даючи можливості роз’єднати руки, бо підсвідомо у них з’явився страх втратити одне одного.

По закінченні вечора він пішов проводжати її додому. Вони познайомилися. Він назвався Борисом і сказав, що він є нинішнім директором інституту Америки і Канади. І що він одружений, дружина тяжко хворіє. І що він щасливий з того, що зустрів її. Вона розповіла про себе. Вони обоє були безнадійно одружені і це ще більше вогню додавало до їхніх сердець. Всередині їхніх душ загорівся, палав вогонь того, що могло назватись коханням, але кожен стримував у собі оте полум’я, що пробивалося назовні у вигляді потисків рук. Вони попрощалися і кожен розумів, що жити так, як було до цієї зустрічі, уже не буде. Отой вогонь, що спалював їх, зігрівав, вони понесли кожне у своєму серці.

Минув рік. Валентина Павлівна продовжувала готувати сніданки родині, щоранку прасувати чоловікові сорочку і штани, та чекати вечора, коли прийде зі школи Варя і повернеться чоловік. Життя ніби зупинилось всередині неї. Але там жило, горіло оте щось нове, чого вона ніколи не відчувала за все життя з чоловіком. І ота жаринка додавала їй сили, бажання побачити ще раз Бориса. Валентина Павлівна знову поїхала провідати сина, а заодно і зустрітися з тим, хто запалив всередині неї вогонь.

Вона приїхала до Москви знову на свята. Подруги запросили на вечір і вона знову опинилася у цій самій залі, начебто і не було отого річного проміжку часу. Точно так грав оркестр і пари кружляли у танку. Раптом її хтось узяв за лікоть. Вона підняла очі і побачила Бориса. Він дивився на неї так, немовби вона злетіла з небес, бо не очікував її побачити. Його гарячі руки взяли до рук обидві її долоні і він поцілував їх. Він покликав її за собою. Вони вийшли на вулицю, сіли в таксі і дуже швидко опинились у нього вдома. Вони сиділи на кухні і він розпитував її про те, як вона жила без нього. А потім розповів, що півроку тому поховав дружину.

Він дивися на неї так, ніби вона із якоїсь казки і боявся випустити її руки, бо міг втратити.

Все, що вони відчували в цей час – це якесь сп’яніння, проникнення одне в одного до краплини, до останнього подиху, до найглибших і найсолодших відчуттів. Такого ніхто з них ще не відчував. Вони знайшли одне одного у цьому Всесвіті і тепер будуть оберігати отой спільний вогонь, що зветься великим коханням.

Він запропонував їй одружитися. Вона погодилась, що зробить це одразу після розлучення із чоловіком.

Вона повідомила чоловікові, що хоче з ним розлучитися. Той прилетів з Америки з донькою, щоби умовити її не ламати його кар’єру і не сиротити дітей. Миколі, синові, вона розповіла правду одразу, той сказав матері, що згоден з нею і хай вона робить, як вважає за потрібне. Варя так зраділа, що повертається нарешті до Москви і її все влаштовувало. Володимир, чоловік Валентини Павлівни, поставив умову, що хоче, щоб вони зустрілися утрьох – він, Борис і Валентина Павлівна.

Вони сиділи утрьох в ресторані і Володимир звинувачував Бориса в тому, що той розбив їхній шлюб з Валентиною і в тому, що діти залишаться без батька. Борис спокійно відповів, що вони всі троє є дорослими людьми і вирішують свої долі свідомо. А діти будуть мати батьківську підтримку з боку обох чоловіків і це ніяк не вплине на стосунки між мною, сказав Борис, і моєю коханою. Володимир не витримав і накинувся з кулаками на Бориса. Але між ними стала Валентина Павлівна і сказала, що подає на розлучення.

Через деякий час їх розлучили і Валентина Павлівна одружилася з Борисом.
Вранці, коли вона приготувала сніданок, то побігла швиденько прасувати йому штани і сорочку. Борис підійшов до неї, обійняв і сказав, що вона більше ніколи нічого не прасуватиме. Вона його дружина і цим все сказано. Варя жила з ними і він дуже любив її, балував. У них була взаємна симпатія. Миколка теж з радістю приходив до них, любив вести розмови про життя. Все налагодилось, життя потихеньку спливало далі. Тільки Володимир вимушений був повернутися до Москви, йому дали керувати одним з інститутів, де його підхопила молода секретарка, на якій він одружився і яка народила йому дитину. Цим він весь час підкреслював, що у нього теж все нормально у житті.

А Валентина Павлівна з Борисом і дітьми об’їздили багато країн, були щасливою родиною аж допоки не сталося отого трагічного інфаркту. Через сім років щастя він пішов із життя. Валентина Павлівна довго не могла прийти до тями, дякуючи дітям, які розділяли разом з нею величезне горе, що впало на її долю.

Володимир багато разів пропонував їй розпочати все спочатку, але вона завжди відмовлялась. Ті сім років щастя дали їй можливість відчути висоту і глибину великого кохання, яке заповнює собою увесь світ.

Отаку розповідь ми з сестрою почули від цієї жінки. Вона сказала, якщо є можливість відчути справжнє кохання, то не треба звертати уваги ні на що, бо таке уже не повториться, це буває один раз у житті.
22.02.23

Вона росла сиротою. Виховували її дідусь із бабусею. Жили у великому старовинному будинку біля 15-ї лікарні Харкова, недалеко від центру. Коли померли старенькі їй було всього 16 років. Пішла на роботу, яка була їй до душі. Була закрійницею, бо дуже полюбляла шити. На замовлення обшивала всіх подруг і знайомих, бо мала золоті руки. Так і жила до вікопомної зустрічі з ним.
Він молодий, стрункий, красивий осетин сподобався юнці. Його після закінчення медичного інституту до Харкова привіз батько, головний інженер одного із заводів у Владикавказі, щоби влаштувати на роботу. І не просто привіз, вивіз сина подалі від коханої, з якою вони хотіли побратись. Батько вирішив проблему просто – вивіз сина із Владикавказу і влаштував на роботу у Харкові до 15-ї лікарні, бо той за фахом був невропатологом. Там він і пропрацював все життя до останнього подиху.
А познайомилися вони з Вікторією в одній з компаній на вечірці. Почали зустрічатися. Закохалися і скоро побралися. Вона працювала в ательє, він у лікарні. Жили мирно, тихо. Після народження синочка всю увагу і любов переключили на нього. Хлопчик вчився у німецькій школі, був відмінником, займався бальними танцями. Скільки костюмів перешила Вікторія синові та його партнеркам – не перелічити! Їздила з ним на всі танцювальні конкурси, разом з сином писали творчі роботи німецькою для участі у конкурсах з історії України і Німеччини. Всі роки жила сином, без неї він не уявляв свого життя. Хлопчик, який зростав в атмосфері любові тата і мами, їхньої уваги до нього, виріс розумним і спокійно вступив до Харківського медичного університету.
Після успішного закінчення навчання поїхав до Німеччини, де одразу влаштувався на роботу до престижної клініки і працює невропатологом. Потім одружився на дівчині з Ізюма, яка одразу переїхала до нього з України. Вивчила мову і вступила до інституту. Жили удвох, винаймаючи двокімнатну квартиру. Її мама жила в Ізюмі. Невдовзі помер чоловік Вікторії і вона залишилась одна у великому будинку.
Коли почалась війна, син прилетів до Харкова, забрав тещу з Ізюма і умовив матусю терміново виїхати до Німеччини у місто Хамель (Нижня Саксонія). Мати довіряла сину повністю і згодилась на переїзд. Після приїзду до Німеччини дві матері поселились в одній кімнаті, а в іншій були молодята. Жили спокійно, старались не заважати молодим. Але все колись закінчується, навіть синівську любов можна розбити. Дружина сказала чоловікові, що не хоче жити з його матір’ю. Він почав шукати житло для матері, щоби вона жила окремо.
Одного дня він сказав їй, що хоче показати кімнату, яку він зняв для неї. Вікторія була вражена цим, бо вона ніколи не думала переживати важкі воєнні часи окремо від сина. Але він сказав матері, що його дружина не хоче жити разом з його матір’ю. І він згодився винайняти кімнату для неньки. Вибрав найдешевшу, де в одній квартирі жили араби і ще якісь люди. Кухня і туалет були закидані сміттям. Син залишив якісь куплені продукти, а сам пішов до машини. Вікторія наздогнала його і хотіла сісти в авто, але син рвонув машину так, що мати впала на тротуар. Він побачив, що мати впала, повернувся, підбіг до неї, а вона лежала непритомна. Привів матір до тями і повіз у лікарню. Там їй зробили рентген і загіпсували поламану руку. Привіз матір до кімнати, а потім поїхав. Вона вся побилась, коли падала, вся в синцях, лежала і тихо плакала. Такої зради не чекала від свого синочка, заради якого жила все життя. Біль не давав спати, вона не могла відкрити пляшку з водою, так боліли руки і пальці. Їла сухарі, бо приготувати нічого не могла.
Син приїхав через десять днів без попередження. Привіз якоїсь їжі, поклав на стіл і пішов. Знову на десять днів. Приїхав, бо треба було їхати до лікарні. Вона просила, щоби він відвіз її додому, до Харкова. Син відмовився, сказав, що немає грошей. А в цей час його теща спокійно проживала разом з ними. Після чергового приїзду сина, вона плакала і просила перевести її в іншу квартиру. Бо тут була несила їй жити. І він знайшов їй іншу квартиру. В старому будинку, кімната невеличка, меблів немає, стоїть одне старе ліжко, на якому дуже погано спати. Але син сказав, що вибору немає і хай вона призвичаюється до нового житла.
Ось так і живе жінка, по долі якої війна пройшла отаким чином. Жила б собі у своєму привітному будинку із садом у Харкові, чекала би дзвінків синочка і раділа всім його радощам. Але життя повернулось до неї страшним, таким, що словами не передати. Найбільш болючою була синова зрада. Той, кого народила, заради кого жила, той, кому віддала всю себе, зрадив її заради забаганки дружини, яка не терпіла його матір і мовчки підштовхувала її сина до зради. Як тепер їй жити, бо крім нього у неї немає нікого на цілім світі? В останній приїзд син сказав, що приїде через три тижні, бо їде у відрядження. Як вона житиме, що вона їстиме – це його не цікавить. А вона мріє повернутися до Харкова, але як? Вона погано ходить з паличкою, як і куди їй подітися у чужій країні?
Мене потрясла розповідь цієї матері про нинішній стан, про її сина, якого я знаю від народження. Це ж треба так попасти під вплив дружини, щоб викинути рідну матір на смітник!

Перший епізод.

Зателефонувала мені подруга дитинства Катерина. Розповіла, що її двоюрідна сестра живе у селі на Білгородщині, недалеко від кордону з Україною. Коли московити зайшли війною в Україну і робили безчинства, грабували, крали, гвалтували, то Катерина про це розповідала сестрі, а та не вірила, що русскіе солдати на таке здатні. І ось сьогодні телефонує Катерині сестра з білгородського села і розповідає їй про те, що учора вночі у них сталося. У їхньому селі стоять їхні росіянські військові. Одна 16-літня дівчина познайомилась із солдатом і він запросив її до себе. Дівчина прийшла до нього, він запропонував чаю і запросив до хати. Закінчилося все це тим, що цю 16-літню юнку згвалтували п'ятнадцять солдат. Дівчину забрала швидка і невідомо, виживе вона чи ні.

Другий епізод.

У нашої харків'янки є подруга Шура родом із Черкащини, яка вийшла заміж за білгородського парубка і вже більше 30 років живуть із ним у Бєлгороді. Все, що розповідала їй наша харків'янка про безчинства і обстріли, та не вірила. Вони перестали спілкуватись. І ось на днях будинок Шури у Бєлгороді розбито їхніми ж ракетами, які впали на місто, бо не захотіли летіти до Харкова. Тепер Шура просить вибачення у своєї колишньої подруги, бо та її попереджала про таке.
Ось два епізоди з нашого життя під час війни. Проста правда. Гірка. Болюча.

Моя матуся Марія була старшою в родині дідуся Єгора і бабусі Воді, Євдокії, Кабаненків. Крім неї ще був брат Іван і сестри Олександра і Валентина.
Брата Івана знайшли убитим, коли він в день виплати зарплати повертався з Ворожби додому, в Глушець. Йому було 26 років. Три сестри одружилися і мали свої родини. Моя матуся жила з нашим татом і двома доньками, мною і Вірою у Пісках. Середня сестра Олександра, 1928 року народження, виїхала жити до Маріуполя, а найменша Валентина, 1940 року народження, все життя прожила в Глушці, що зараз став Пісками. Має двох синів: Сергія та Олександра. Сергій живе в Сумах, а Олександр у москві.
Тітка Олександра є моєю хрещеною матір’ю.
Щороку приїздила у відпустку в рідне село, обшивала всіх родичів, бо уміла шити на швейній машинці. Після її від’їзду ми всі мали обновки: і мама, і бабуся, і ми з Вірочкою теж мали нові ситцеві платтячка. Бабусі і прабабусі мали нові ситцеві кофтинки і щороку чекали приїзду Шури.
А тітонька все своє життя працювала на «Азовсталі» стрілочницею із зарплатнею 36 рублів. На заводі було велике розгалуження залізничних колій і в ті часи автоматичних стрілок ще не мали і вона вручну переводила їх.
Одружилася уже десь під сорок, народила доньку Жанну, яку назвала в честь подруги-грекині, і зараз уже має двох онуків – Олександра і Євгена та онучку Марійку, що народилася 08.08.2008 року. Якесь рокове число. А також має двох правнуків – Єву та Іванка.
Коли почалась війна у 2014 році, то доня Жанна з чоловіком Євгеном переїхали в наші Піски, купили там хату і живуть там з того часу. Тітка Шура не захотіла залишити маріупольську двокімнатну квартиру на дев’ятому поверсі і там залишалася до початку вторгнення рашистів. Переховувалась у підвалі дуже довго, але, маючи 95 років, у неї дуже мерзли руки і ноги. Вона їх приморозила. Годували її люди, що були поряд з нею.
Через два місяці сидіння в підвалі під постійними обстрілами вона вирішила, що краще померти у своїй хаті. Вона вийшла і якимось чином потрапила на свою вулицю і побачила, що серед розбитих будинків її дев’ятиповерхівка є цілою. Вибралась на дев’ятий поверх, зайшла до квартири і побачила, що одне з балконних вікон вибите. Зайшла до сусідів, які не покинули квартиру при страшних обстрілах. Сусідка сказала, що вони готують їсти солдатам, а ті не розбивають їхній будинок.
Чомусь не дуже віриться, що саме із-за цього будинок тітки стояв цілий. Одного разу тітка почула, що по її даху бігають люди і побачила, що на балконі стоїть і стріляє якийсь солдат. Вона відкрила балконні двері і каже: - «Ти чого заліз на чужий балкон, ану геть звідси». Не знаю, що сказав їй солдат, в руках у якого було ружже, як казала тітка, але він міг би одним пострілом зупинити її. В той час уже рашисти зайняли місто і це, напевно, був один з них.
Її донька Жанна подзвонила своїй кумі, яка жила в цьому ж під’їзді, і попросила вивезти матір в якесь село подалі від Маріуполя.
Бабуся зібрала речі і сестрина кума відвезла її за тридцять кілометрів від Маріуполя, від обстрілів. Але через декілька днів село обстріляли і не залишилось жодної хати.
Не знаю як, але тітонька опинилась у Донецьку. Звідти всіх людей бранцями вивозили до росії. У неї спитали, чи є рідня у неї в росії? Вона сказала, що в неї там рідний племінник і рідна племінниця, тобто моя сестра Віра. Попросили телефон сестри і зателефонували їй. Спитали, чи вона знає оцю жінку, бо прислали ще декілька світлин з тіткою. Сестра сказала, що це її рідна тітка Шура, мамина рідна сестра, якій 95 років і вона з Маріуполя. Тоді вони сфотографували номер автобуса, на якому її привезуть, і її чотири валізи. І озвучили плату за проїзд з Донецька до москви – 1700 рублів. Кажуть, що валізи важкі, бо вона везе з собою швейну машинку, м’ясорубку і машинку для консервації. Прийде автобус о 16 годині на автостанцію Ясенево в москві. Брат поїхав зустріти тітку, але автобус прийшов аж о 23 годині.
Коли приїхали до сестри, то речі переклали з машини брата в багажник сестриної машини. Зайшли до квартири і Віра почала роздягати тітку. Каже, що на ній була 21 блуза чи светрик, чи футболка. На кожній були нашиті кишеньки, які були застебнуті шпильками. В кишеньках лежали гривні в пакетах від молока, ще там лежали сірникові коробки, а в них українські монети.
Уявляю, яка вага була цих монет і як вона носила ту кількість одягу і важкі монети.
Сестра каже, що коли вона почала мити тітоньку, то у неї була шкіра на кістках і ні міліметра жиру чи м’язів. Вона казала, що боялась, що мочалкою протре її шкіру до кісток. А волосся у неї довге і густе, сестра каже, що дивно було бачити на кістякові отаке довге і пишне волосся. До другої години ночі вона мила її, сушила, зрізала нігті.
На ранок сестра зайшла до кімнати, а старенька сидить і рахує гривні. Дає сестрі сто гривень і просить купити щось. Сестра їй говорить, що тут гривні не ходять, а тут все купляють за рублі.
В цей день вони удвох поїхали на дачу сестри за 90 км від москви. Там вона живе. Віронька дістала для тітоньки одяг, щоб перевдягти її у щось більш-менш ошатніше. Подала їй свій любимий чорний костюм у білий горошок, то тітонька сказала, що не буде одягати чорне, бо це старече! Отак у 95 років!
А цей костюм сестра носила з великою любов’ю, він дуже красивий. Далі сестра дала їй обруч для голови – червоний, чорний і з блискітками. Тітка обрала з блискітками, старечого не схотіла. Отак.
Віра каже, що тітка весь час рахує гривні. Іще допомагає їй підмітати, прибирати. А вулицю підмела так, як ніколи ніхто не підмітав. І весь час щось розповідає сестрі. Щоб зупинити розмовний потік, сестра дала їй читати мої книги, тобто написані мною. Вона дві уже прочитала, зараз читає третю.
Сусіди по дачі, друзі сестри, прийшли 9 травня привітати тітоньку з днем перемоги. Кожен приніс по 500 рублів і квіти. Іще принесли щось до столу, аби відзначити цей день. Моя тітонька каже, що такого свята у неї ще не було. Вона була в центрі уваги поважних людей. Розповідала їм про Маріуполь, про війну, про пережите.
Але ж вона говорить, що коли маріупольці виходили з підвалів збирати сніг, щоб натопити води, то наші обстрілювали їх. Уявляєте, як раділи рашистські сусіди моєї сестри! Це ж розповідає живий свідок подій у Маріуполі. А наших захисників там не було, вони були в підвалах заводу і ніколи би не стріляли в наших цивільних людей.
А вона ж нічого не розуміє в політиці, як і свого часу весь час голосувала за якуновича, це вона так називає колишнього президента. Ходила весь час до російської церкви. Той москвомовний регіон, де вона жила, тобто Донбас, Маріуполь, зараз несе кару за любов до росії, путіна, за зраду країни, в якій жили. Добре, якщо вони зрозуміють це після війни.
А зараз моя старенька тітка Шура потрапила до однодумців і не дивно, що вони вірять їй.
Вона каже Вірі, що я тиждень побуду у тебе в гостях і поїду додому. Віра їй каже, що літака я ще не маю, так що прийдеться перечекати війну тут, на дачі.
Тепер вона просить Віру сходити до служб, які допомагають біженцям з України і дають кожному по 10 тисяч рублів (це десь 3,5 тис. гривень). Як же вижити за такі гроші в чужій країні? І сестра зробила копії її документів і збирається з тіткою сходити до відділу соцдопомоги.
Отака доля моєї рідної тітки Шури, моєї хрещеної матері, під час війни опинитися в країні-окупантові у свої 95 років.
Вона везла з собою через всю війну цінні для неї речі: верблюжу ковдру, швейну машинку, м’ясорубку, машинку для консервування і ще деякі речі, які потрібні людині в її житті. Значить, житиме моя хрещена ще, щоби скористатися цими речами.
Хіба думала вона, що потрапить до москви в часи окупації рідної країни?
А далі моя сестра буде робити все, щоб уберегти її від хвороб і негараздів. Чи потрапить вона колись до України, до Маріуполя, бо має вже чималу жменьку років?
15.05.22

Коли уся сільська біднота була загнана до колгоспу, дідусь туди не вступав, залишався одноосібником. Його багато разів запрошували до колгоспу, але він жартома відповідав, що піде до колгоспу тільки завідувати фермою. І нарешті у 1931 році дідусь згодився на цю посаду, яку йому запропонували всерйоз. Дідусь у свій час закінчив три класи церковно-приходської школи.
Бабуся ж була неграмотною. Вона все життя прожила у селі Глушці, в районі була один раз і то, коли лежала в лікарні з поламаною ногою. З ранку і до вечора бабуся поралася по господарству, на городі, носила на коромислі воду з колодязя для худоби і для господарчих потреб.
А вечорами щодня цеглою чистила чавуни від кіптяви. І так все життя. Була гарною хазяйкою, акуратною, чому і нас навчала.
Голодовку, яка була у 1932-33 роках, родина пережила важко, померли два сини дідуся Єгора і бабусі Воді, інші діти вижили завдяки дідусеві, який десь дуже хитро закопав скриню з зерном. Щотижня витягували зерна на один хлібний заміс і вночі бабуся пекла хліб. Кожному в день давали до лободяників і кропив’яників лише по одному хлібному шматочку. Отим і вижили.
Навкруг сусіди помирали цілими родами і коли я підросла, то питала у стареньких, чому біля нас пусті хати з одного і другого боку. Бабуся казали, що справа від нас померла родина - дід і баба, мати, батько і семеро дітей. Зліва точно так, але дітей було восьмеро. І на ці подворища ніхто не селився, боялися померти такою ж голодною смертю. Я пам’ятаю здичавілі дерева у садках, що позаростали бур’яном і кропивою, які ми, будучи дітьми, обходили з острахом.
Коли почалася війна з німцями, то мого дідуся і його сусідів забрали в армію, в обоз, де він на підводі підвозив снаряди та все інше. Під час одного з боїв дідусь потрапив до німецького полону. Через деякий час він утік з полону і знову повернувся до війська. Потім вдруге потрапив до полону і його привезли до холодногірської в’язниці у Харкові. Казав, що полонених майже не годували і коли їх виводили на вулицю, то харківські жінки кидали через дротяну огорожу то шматок хліба, то варену картоплину.
Вийшло так, що дідуся запримітила одна літня жінка, яка щодня кидала йому по картоплині. Дідусь казав, що вижив завдяки цій жінці.
Одного дня до дідуся підійшов полонений священнослужитель і тихо попередив його про те, що завтра будуть проводити масові розстріли полонених. Залишать в живих тільки тих, у кого п’ятеро чи більше дітей. Він сказав, щоби дідусь теж говорив, що він багатодітний батько. Назавтра зібрали усіх полонених і сказали, щоби зробили крок наперед ті, у кого п’ятеро і більше дітей. Мій дідусь виступив на крок поперед себе і таким чином залишився живим, бо всіх багатодітних випустили на свободу.
Дідусь цілий місяць добирався додому з Харкова, а відстань була усього двісті п’ятдесят кілометрів. Коли він прийшов на свою вулицю і зайшов до крайньої хати, де жив друг його дитинства і кум, Лазар, то попросив водички. Люди, з якими він виріс і жив поряд, не впізнали його. Він був таким худим і зарослим, що навіть вони не змогли впізнати його. Тоді дружина Лазаря сказала, що голос цього чоловіка дуже схожий на голос кума Єгора. Дідусь признався, що це він і є. Сльози, обійми, розпитування…
Прийшов додому, вийшов на город і побачив, що сусід Гнат переніс межу на цілу лопату, тобто зменшив наш город на двадцять сантиметрів по всій довжині... Дідусь, трохи відпочивши, знову повернув межу на своє місце. Сусід мовчки дивився через паркан на нього… Ось яка ціна була земельці-годівниці. А зараз стоїть ота їхня земля неорана, заросла бур’янами, нікому не потрібна. А скільки було сварок через неї і, виходить, все даремно…
Від нашого села до Путивля близько сорока кілометрів. Під час війни у Спадщанському лісі, що за Путивлем, збиралися партизанські загони під проводом Сидора Ковпака. А так як наше село тягнеться вздовж Сейму і до річки в Сеймищі підходить ліс, то ночами партизани приходили до села за інформацією і за їжею. В той час у селі стояли німці. Вдень там вільно ходив один наш чоловік з пораненою рукою. Німці на нього не звертали уваги. Але потім хтось доніс, що цей чоловік є партизаном і часто буває у мого дідуся Єгора.
Усіх наших сусідів-чоловіків німці арештували, з ними і мого дідуся, і відвезли до Конотопа, це близько п’ятдесяти кілометрів. Помістили в церкву, а люди ж усі віруючі. Вони стукали у двері і просили випустити по нужді, бо робити це у церкві вважали святотатством. Німці просто стріляли крізь двері і нікого не випускали. А була саме пасхальна ніч і мій дідусь усю ніч голосно напам’ять читав молитви. На ранок зайшли німці і спитали, хто читав молитви вночі. Дідусь признався, що це був він. Німці випустили дідуся, а всіх його сусідів-односельчан розстріляли. Ось так війна проходила через нашу країну і родину.
І дідусь жалівся мені весь час, що на його воротях не було прибито червоної зірочки, бо він двічі був у полоні. Казав, що хіба ж я винен у тому, що потрапляв до полону, хоча до самої перемоги пройшов через усю Європу разом з армією і перемогу зустрів у Німеччині. Отак.
Після війни дідусь керував сільською будівельною бригадою, яка робила трасу з бруківки, вимощену дорогу із Сум на Шостку. І в центр села від траси була зроблена така ж дорога із каміння, яка стоїть і донині. Ще дідусь деякий час працював мірошником у млині. Одного разу до нього прискіпався Григорій Рибалка, ровесник дідуся. Він звинувачував дідуся, що я, його онука, не хочу зустрічатися з його сином Анатолієм, який був закоханий у мене. Дідусь обурився і сказав, що це ж навіть не дочка, а онука, і як він може її примусити зустрічатися з сином Григорія. Звичайно, закінчилося все катанням по підлозі і стусанами. Таким чином дідусь захистив мене і часто згадував про те, як постраждав через нерозділене кохання онучкиних кавалерів.
Часто згадую, як дідусь сидів біля вікна і читав багато газет, бо тітка Валентина була поштаркою у селі і вдома часто стояла величезна сумка з газетами, які вона розносила людям назавтра. Любив слухати радіо, особливо новини. Вечорами бабуся топила грубу і в духовці пекла картоплю. Ми сідали вечеряти і довго розмовляли. Оці зимові вечори у теплій хаті, а потім мої читання книг на гарячій печі з зерном… Боже мій, які ж ми були всі щасливі!
Потім дідусь працював керівником бригади, яка знищувала довгоносиків, що поїдали буряки. Бабуся казала, що дідусь працює «шкідником», на що ми всі сміялися.
Скільки він усього переробив за своє нелегке життя! Любив порядок і чистоту. У нашому селі здавна є традиція, що у дворі і за двором підмітають мітлами тільки чоловіки. Встають рано і чути звідусіль – шурх-шурх… Ворота в усіх були під невеликими дашками, щоб не гнили від дощів. Біля двору у кожного стояла лавочка, на якій сиділи старші з дітками. На вулиці моріжком стелився калачик і спориш. Бур’янів не було ні в кого, бо голова сільради Таїсія Олександрівна випише такий штраф, що розголос піде по селу. Біля дворів не лежали купи піску, глини, ще чогось. Усе було прибрано у двори. Колгосп на той час був не бідним, на шляху поклали асфальт і біля усіх дворів зробили тротуари. Село жило…
Коли бабуся Водя померла 29 червня 1975 року, то дідусь якось різко постарів, став частіше випивати з горя. І помер 19 грудня 1980 року у буринській лікарні на операційному столі від апендициту. Серце не витримало…

Наші батьки познайомилися під час війни у концтаборі німецького міста Ессен. Вони обоє були з Сумщини, тільки тато був із села Межиріч, Лебединського району, а мама із села Глушець (нині Піски), Білопільського району. Туга за рідною землею об’єднала земляків. Під час невеликих за часом зустрічей вони згадували рідну землю, батьків, дитинство. Бо їхня юність припала на війну.

Концтабір, де вони були робочою силою на заводі Круппа, на якому виробляли фаустпатрони. Завод знаходився за декілька кілометрів від табору і бранців щоранку в любу погоду водили працювати. У холод і спеку їм давали однакове взуття, витесане з дерева. В ньому ходили і в дощі по грязюці і в морози. Бранці тяжко працювали, а годували їх гірше скотини. Мама казали, що їм давали варену свиріпу, не порізану, скошену і так цілими цурпалками зварену. Вона так смерділа, що її не тільки їсти людям, а, мабуть, і свині відвертатимуться. Матуся від голоду і безкінечних сліз втратила свідомість і її забрали до табірної лікарні з серцевим нападом. Після лікарні вона деякий час працювала прибиральницею у конструкторському бюро заводу, мила вікна.

Одного разу вона витирала стіл у начальника відділу і раптом почула, як позаду неї хтось перднув так, що вона перелякалася. Вона повернулася на звук і почула, що всі люди у відділі голосно сміялися. Мама заплакала від приниження і сказала, що у нас в Україні це вважається проявом безкультур’я і так ніхто ніколи не робить на людях. Оце вам і вихована нація. Мама завжди казали, що ми вихований народ, а от стосовно німців вона цього не скаже.

Мама розповідала, що коли радянська армія прийшла звільняти бранців у цьому концтаборі, то наші витворяли з нашими людьми таке, чого вони від німців не бачили. Вони ґвалтували дівчат, групами накидалися на одну і ґвалтували до смерті, потім запихали їх у шафи, замикали і пускали на річку Рейн. Хлопцям відрізали вуха, носи, статеві органи. Матуся казали, що вона з трьома дівчатами десь сховалися і сиділи безвилазно три дні. Потім почули, що стало тихо і виглянули. Побачили солдатів не радянської, а іншої армії. Вони вийшли і підійшли до них. Це були американські солдати. Вони роздавали усім шоколадки. Мама все життя нам говорила, що американці дуже добрі люди. Це вони врятували їх від радянських звірів.

Коли у моєї матусі брали інтерв’ю журналісти з різних країн як свідка голодомору, то я просила її, щоб вона розповіла саме ці епізоди про звільнення радянською армією бранців і що наші солдати робили з нашими людьми. Це записували журналісти із Голівуду, Литви, Естонії, Латвії, Грузії, це є у їхніх архівах. Я думаю, що вони подаватимуть це як свідоцтва звірств радянської армії. Я бачила це в голівудському і грузинському документальних фільмах.

Після звільнення з полону батьки переїхали в Піски, там матуся народила дівчинку Галинку, яка прожила всього три дні і померла. Потім народилась я. Через два роки мама чекала дитинку, але тяжко працюючи, допомагаючи татові носити важкі деревини, бо з Німеччини він прийшов без ноги і ходив на колодянці, вона знову втратила дитинку, хлопчика. Отак війна пройшлася по молодій родині втратою діточок. Через три з половиною роки після мого народження мама подарувала мені сестричку Віроньку.

Я пам’ятаю зимовий вечір, у хаті якісь жінки, на грубі гріються великі чавуни з водою, на підлогу біля печі поклали багато соломи і застелили білою рядниною. А далі тато взяв мене за руку і відвів ночувати до бабусі. Оце все я пам’ятаю як сьогодні. Чомусь так врізалось у дитячу пам’ять, хоча я ж нічого не розуміла. Мабуть підсвідомість вказувала на якусь незвичну подію.

Пам’ятаю як влітку мама поле картоплю і просить мене збігати до хати, подивитись, як там Віронька у колисці, чи не плаче. Я зайшла до хати, а мені чотири роки, чую, що вона плаче, я беру подушку і накриваю нею дитя. А подушки в селі великі. У мами щось серце передчуло, вона прийшла до хати, а дитина накрита подушкою. Мама схопила її на руки, а дитя не дихає. Вона вискочила на вулицю і стала кричати. Прибігла старенька сусідка баба Хвеня. Вони розпеленали дівчинку, взяли за ніжки вниз головою і почали трясти і дитя ожило, стало ротиком хапати повітря. З того часу мама ніколи не залишала Віроньку зі мною.

Ми росли удвох, дві сестрички. Вона була дуже худенькою, з синіми очками і абсолютно білим волоссячком. Вертлява, хитренька, з бісиками в очах, здавала матусі кожен мій промах. Одного разу ми з нею залізли на молоду вишеньку і розчахнули її. Ми пробували її зв’язати, але ж хіба ми могли, сил не вистачало. А мама в цей час ішла на обід з роботи через сад. Побачила розчахнуту вишеньку і питає, хто це зробив. Ми з Вірою сказали, що це Володька, сусід, десятикласник. Мама до нього, він сном-духом не знає. Тоді мама кличе нас обідати, а сама зламала віточку з вишні. Ми зайшли до хати, мама одразу двері закрила на крючок. Віра скочила на піч, а я стою посеред хати. Мама знову питає, хто зламав вишеньку. Я мовчу, а Віра з печі каже: »Мамочко, пробачте, я більше не буду». Мама дивиться на мене, я плачу, але мовчу. Мама каже, щоб я попросила пробачення. Я мовчу. Мама стьобнула легенько по литках. Я плачу і мовчу. Тут маму взяло зло за мою упертість і вона декілька разів хльоснула по литках. Я мовчу і плачу. Мама каже, щоб я зійшла з місця. Я стою стовпом, ніби вросла в долівку. Отоді мама добряче пройшлася по сідницях крізь тонесеньке платтячко. Я плачу і вимовляю: «Ой вишенька, черешенька». Потім і мама стала плакати зі мною.

Отак і виросли. Потім нас уже не хльостали, а словами навчали. Ми обидві вчилися відмінно. Я з першого класу співала, читала вірші зі сцени в клубі. Віруня теж була активною. Вона виросла красунею. Сині очі, біла шовкова шкіра з родимкою на щоці, пшенична коса нижче пояса. Хлопці бігали табуном. За обома. Мама весь час казала, щоб найбільше берегли дівочу честь і гідність.

Ми разом навчалися у харківському технікумі. Я поїхала влітку в будзагон зі студентами, а Віра додому. В цей час на нашу вулицю в гості до родичів після армії приїхав москвич Валерій. У клубі побачив мою сестричку і одразу закохався в неї. А вона вже зустрічалась із хлопцем, який закінчив льотне училище і мав намір одружитися. А тут ще така красуня зустрілася. Одного разу Віруня з льотчиком після клубу стояли на мосту нашої невеличкої річки Вижлиці.. До них підійшов москвич Валєрій і почав прискіпатися до хлопця. Коротше кажучи, закінчилось тим, що москвич скинув льотчика з мосту у річку. А сам взяв Віру за руку і повів додому, бо жили його бабуся і ми поряд.

З того часу вони стали зустрічатися і він запропонував Вірі одружитися. Так моя сестра стала москвичкою у 18 років. У 20 років у неї народився один синок, через 8 років другий. Вона працювала в Мінверстатопромі на вул. Горького. 20. Я жила у Харкові і працювала в інституті, який був напряму підпорядкований цьому містерству. Всі мої колеги знали про сестру і зверталися до неї, коли виникали якісь труднощі під час відряджень. Вона всім допомагала. Щось підписати у міністра чи його заступників для нашого інституту не було проблемою. Віра Іванівна ішла до секретарок цих керівників, а ті уміло робили своє.

Ми з сестрою ніколи не відчували відстані між нами. Щодня по телефону я чула її голос, наші діти росли так, начебто вони з однієї родини. Моя доня малою називала прізвище своє і сестри, вона думала, що так і треба. Агалядскаякозльой, тобто Виноградськакозлова.

Ми були настільки рідні, що купуючи щось собі чи синам, сестра завжди купувала моїй доні чи мені. З відрядження до міністерства усі привозили мені якісь подарунки від сестри. І так все життя.

Відпустки ми часто обома родинами проводили в селі. Допомагали батькам щось підремонтувати, прибрати. А коли вже батьки стали старішати, то ми приїздили копати картоплю і прибрати город. У 1990 році ми отак усі копали картоплю і зять
сказав, що Крим російський і що росія забере його собі. Ми з чоловіком почали сперечатися, приводити різні історичні аргументи, але це ще більше розпалювало суперечку. На що матуся тоді сказали, щоб ми не приїздили разом, бо лопатами повбиваємо одне одного. Сестра підтримала свого чоловіка, бо як же інакше.

Сестра з 18 років живе у москві. Думає так, як думають усі москвичі. Телевізору вірить і вірить путіну. Каже, що при ньому їм стало краще жити. От уже декілька років вона, як пенсіонер, безкоштовно їздить лікуватися до Криму. Там усі здравниці лікують москвичів. Не знаю, чи є там хто з інших регіонів росії. Перед ковідом я була у сестри в гостях. Збиралися її друзі, сусіди. Розпитували, як і що у нас відбувається. Я їм розповідала, щоб знали правду. Багато хто з них все розуміє, бо це професори, викладачі вузів, навіть декілька генералів. Слухали уважно, питали, але не сперечалися.

Мене запрошували до їхніх спілок журналістів і письменників (їх зараз дві в росії: союз писателей россии і союз российских писателей).

Я згодилась ще на одну творчу зустріч у союзі журналістів росії. Ото було. Це пропутінське кубло, в якому працюють усі фсбешники. Вони прямо про це говорять і навіть хизуються цим. Питали про те, що у нас відбувається. Я сказала, що через два дні 8 березня і будемо говорити і читати вірші тільки про весну і про маму. Але журналістики, як такої, у них просто немає. Є політичні писаки.

А тепер про сестру. Як почалося все, то я їй розповідала, як важко зараз в Україні. Вона завжди переводила розмову на виправдання російських дій. Я їй кажу, що під Харковом стоять російські війська, а вона мені відповідає, що того бути не може.
Коли почалась війна, я їй зателефонувала і зі сльозами повідомила про це. Вона каже, що такого бути не може. Там проводять якусь спецоперацію. Я їй про те, що нас бомблять, а вона не вірить. І це сестра, рідна, єдина, з якою ми все життя жили як одне ціле. Як могли зламати її душу, чим таким впливали на її світогляд, що вона не вірить мені, рідній сестрі? Дійшло до того, що я плачучи молю її повірити, а вона, немов чужа, не вірить.

Що зробили з тим народом? Чому телевізор є найбільшим злом у світі? Що ж буде далі? Як моя матуся дивиться з небес і бачить наше непорозуміння і роздільність? Ми ж виросли на одній землі, нас колихала матуся в одній колисці, співала нам однакових колискових, ми їли за одним столом, у нас були одні дідусі і бабусі, ми виглядали із одних вікон, у нас були одні сусіди і верби на вулиці, ми обидві купалися в Сейму, ми разом навчалися, у нас навіть чоловіки мають однакове ім’я. І ось ми прожили з нею життя, тільки я в Україні, а вона в росії, і ми стаємо по різні боки цього життя.

ЇЇ нинішня країна вбиває людей у МОЇЙ, спільній колись, країні. І вона це виправдовує! Сестра. Рідна. НЕ розуміє моїх доводів, не хоче чути правди. Як далі жити? Що робити нам, рідним сестрам, батьки яких пережили страшну війну і полон?

Як наша добра рідна матуся страждає там на небесах, що ми отакі розділені життям. І сьогодні, пробачте нас, Ваших доньок, мамочко рідна! Ви ж завжди були дуже великою українкою, Ви дуже переживали за наші Майдани, Ви у 2014 році, уже будучи на божій дорозі, просили не виключати телевізора, бо там показували Майдан. Ви так любили Україну, Ви навчали нас цієї любові своїм прикладом, але життя внесло свої корективи навіть у любов.

Матусенько моя, ластівонько моя, зіронько моя, Ви дали нам життя, за що ми вдячні Вам до останнього подиху. Дякуємо Вам і просимо вибачення за те, що Ви зараз бачите з небес, за війну, яка розділила Ваших двох діточок по різні боки правди.

Надіюсь, що скоро прийде визволення нашої країни від ворогів і ми святкуватимемо перемогу.

Пробачте нас, мамо…

Мій дідусь, Єгор Юхимович Кабаненко, народився 6 травня 1904 року. Кмітливий, швидкий, з гострим розумом, але ж із бідної родини. Подружився зі Степаном Бицаном із сусідньої Дяківки. Степан був сином управляючого у поміщика, який займався цукроварінням, бо найближчий цукровий завод був у Бурині, за декілька кілометрів від Дяківки. Батько Степана, Хома, був здоровенним чоловіком. Мав руде волосся, руки, мов кувалди і завжди захмарене обличчя. Його дуже боялися в селі, бо коли жінки під час збирання буряків хотіли взяти додому буряк і ховали в пазусі, то він силою витягав їх звідти. Але був дуже добрим господарем, був не бідним, любив чистоту і порядок, у нього навіть у сараях було вимазано і побілено, як у світлиці. Дружина Наталя в противагу йому була маленькою, ледве до плеча хазяїнові. Тиха, добра, але також побоювалася свого чоловіка. У них було два сини і дві доньки.

А от Єгор Юхимович, мій дідусь, мамин тато, мав на меті одружитися з гарною дівкою. Але ж бідний, хоч і розумний і роботящий. Так от одного разу він зі Степаном Хомичем приїхав до Дяківки. Це село знаходиться на високій горі, а всі колодязі збудовані далеко внизу, біля річечки. Бабуся казали, що в Дяківку ніхто з дівчат не хоче іти заміж, бо замучишся носити воду на коромислі, бо ж і для їжі, і для скотини, для прання – воду носили жінки з глибокого яру і взимку, і в осінь. Скільки разів на день треба було спуститись донизу і принести на коромислі воду…

Їде дідусь на возі з товаришем і розмовляє. Раптом бачить попереду струнку дівчину, тонесеньку, з довгими косами, що, вигинаючи стан змією, несе на коромислі воду. Дідусь ошелешено спитав у Степана, чия ж така красуня. А Степан сказав, що це його старша сестра Водя, Євдокія. Каже, що не хоче виходити ні за кого заміж, ніхто їй не подобається з тих, що сваталися. А там уже меншу Одарку сватають, так батько не віддає, поки не віддасть старшу, Водю. Єгор тихо спитав Степана, чи не посвататися йому, бо дуже запала в очі тоненька і струнка сестра товариша. Степан відповів, що батько із заможньої родини дочку тобі, біднякові, не віддасть. Єгор задумався і вирішив добитися свого, попросивши товариша посприяти йому у цій справі. Той погодився.

Приїхавши додому, розказав матусі про те, що вподобав бицанівську доньку і хоче засилати сватів. Олександра відмовляла сина, бо то, каже, багатії, а ти бідний і Хома не віддасть доньку за тебе. Мій дідусь мав такий характер, що перечити йому було неможливо і це викликало у нього ще більше бажання добитися свого. Він домовився зі сватами і ті поїхали до Дяківки. Не знаю, як і що вони говорили моєму прадідові, але меншу Одарку треба було віддавати і Євдокія уже перезріла дівка, то мій прадід Хома вирішив послати своїх сватів, подивитися, чим і як живе Єгорова родина. А мій дідусь підготувався до приїзду сватів і зовсім не хвилювався.

Сватів зустріли радо і показали льох, повітку з крупорушкою, хлів, де стояла корова з телятком, кури, гуси. А у коморі стояв ряд великих пузатих діжок, наповнених різним збіжжям – житом, пшеницею, ячменем, вівсом, гречкою, горохом, мукою і т.д. Свати доповіли моєму прадідові про бачене у Кабаненків і прадід Хома врешті згодився віддати старшу доньку Євдокію1897 року народження за Єгора Кабаненка, 1904 року народження.

Зіграли весілля, дали за Євдокією гарне придане, якого вистачило на багато років, і 14 жовтня 1924 року народилася у них перша донька Марія, моя матуся.

І вже коли я підросла, то бабуся Євдокія розповіла мені, як мій бідний дідусь Єгор перехитрив її батька, а мого багатого прадіда Хому Бицана.

Для збіжжя тоді робили діжки з дном, яке було піднято високо від землі, десь на 30-40 сантиметрів, щоби зерно не вбирало вологу знизу. Мій дідусь узяв діжки, перевернув їх догори дном і засипав оцю пустоту, висотою 30-40 сантиметрів, збіжжям.
І коли свати побачили, що у цього чоловіка стоять діжки, повністю наповнені збіжжям, то з радістю доповіли хазяїну, що його дочка за таким чоловіком буде жити у добрі та здоров’ї. А вже дідусь тим сватам і їсти і пити…

Ось таким хитрим макаром мій дідусь Єгор висватав у багача доньку, мою бабусю Євдокію, Водю. Мій дідусь був зростом нижчий від бабусі на півголови. Був горбоносим, з міцною статурою, широкоплечим, нагадував гриба-боровика, що міцно вріс у землю. Був хазяйновитим, працьовитим, хитрим і розумним. Умів дружити і вчив цьому нас. Казав, що не май сто рублів, а май сто друзів. Іще дуже гордився, що є українцем. І мені завжди казав, щоби я не змішувала свою чисту українську кров...

У його господарстві була крупорушка, були корови, вівці, свині, кури, гуси, качки. Він сам орав і сіяв на городі, мав золоті руки. Взимку завжди молотив у клуні, бо влітку не вистачало днів для цього.

Ось що про клуню нам часто розповідала матуся. Стіни клуні були плетеними з лози, щоби сіно, снопи із зерном провітрювалися і не пріли. А ще у клуні у відгородженому кутку одного часу були вівці. Один з моїх прародичів влітку вийшов уночі до вітру і заодно подивитися навколо. А спідні штани тоді носили дуже широкими і на мотузці. Дід вийшов, кахикнув, зняв штани і… Коли вранці знайшли мертвого діда, то у його штанях заплутався і також був мертвим вовк, який, напевне, ліз до кошари, а дід голосним кашлем його злякав і останній шлях вовка до спасіння був через дідові штани. Мабуть, вони обоє померли з переляку…

Життя давньої дідової клуні скінчилося 1 травня 1978 року, коли синок тітки Валі Олександр, у шестирічному віці взявши сірники, щось запалив під стіною. Вогонь потягло протягом всередину і отак ця історична будівля нашої родини, що звалася клунею, від малої шестирічної руки мого брата перестала існувати. Суха, мов порох, солома і сіно в одну мить спалахнули. Сашко з переляку забіг невідомо куди, а я з родичами тушили пожежу до приїзду пожежників. Пообпікали п’яти і були всі обсмалені і в сажі...

Найбільше тужив за клунею дідусь,бо він не уявляв собі життя без цієї необхідної для родини будівлі.

17 січня 1999 року я сиділа в купе київського потяга, чекаючи відправлення. Раптом відкриваються двері і заходить високий чоловік. Він привітався і сказав, що ми вже їдемо, на що я відповіла, що ще стоїмо.
Я дивилася у вікно, а чоловік повільно роздягався і привітно щось говорив. Я не слухала його, тільки кивала головою. Коли ми нарешті поїхали, то він вийшов із купе. Провідник приніс чай і коли ми пили його, то мій сусід по купе весь час говорив, начебто боявся, що як замовкне, то я кудись подінуся.
Після чаю ми лягли відпочивати і він розповідав про родину, дітей, роботу. У мене закривались очі, а він все говорив. Такого ще зі мною не було.
Вранці він попросив мій домашній телефон, я назвала йому номер. Потім він вирішив провести мене до тролейбусної зупинки і попросив про зустріч о 16 годині біля метро «Хрещатик».
Я закінчила того дня справи рано і в призначений час прийшла на місце зустрічі. Він з’явився вчасно і запропонував повечеряти разом. Поряд було кафе і ми зайшли туди…
З того все почалося. Я була вільна, а він одружений на жінці, заміну якій шукав усе життя. Вона не готувала їсти ні йому, ні дітям, не прибирала, не слідкувала за ним. Вони проживали самотність удвох.
У його київської сестри був день народження 18 січня, так от він прийшов до неї пізно ввечері, перед цим домовившись зі мною, що прийде завтра на вокзал провести мене. І не прийшов. Проспав.
Я приїхала додому, в Харків. Пройшло два тижні з часу мого повернення з Києва. Одного вечора ми з подругою сиділи у мене на кухні і раптом задзвонив телефон. Я попросила підняти слухавку, а там якийсь Павло Сергійович питав мене. Я сказала подрузі, що не знаю такої людини. У мене погана пам’ять на імена. А при знайомстві Павло назвав своє ім’я, та я не запам’ятала його. Він передзвонив удруге і тоді вже ми почали говорити…
Він закохався так, що не давав мені спокою ні вдень, ні вночі. Телефонував о п’ятій ранку, читав вірші, просив зустрічей. Коли я ішла з роботи по тротуару, то він їхав поряд в автомобілі, бо я не сідала до нього в машину. Оце продовжувалося десь півроку. Я уже сама чекала його дзвінків, інколи провокувала його на зустрічі.
Я почала невтримно писати вірші. Вони рікою лилися і я вже не могла зупинитися. Павло був одружений, але не зважав на це. Мені подобався цей веселий красивий талановитий чоловік, який був директором підприємства, кандидатом технічних наук, грав на гітарі, фортеп’яно, писав пісні, вірші, оповідання. З ним було неймовірно цікаво і не хотілося розлучатися.
Коли Павло пішов з родини і жив окремо, то він запропонував мені стати його дружиною. Я згодилася і 15 червня 2002 року ми побралися. Купили будинок і відремонтувавши його, жили у злагоді і любові разом з моєю матусею.
За час, коли ми були щасливою родиною, я видала п’ять поетичних збірок, за одну з них отримала міжнародну літературну премію Нью-Йоркського університету у 2007 році, також у 2008 році в Києві було відкрито Меморіал жертв Голодомору, де на одній із мармурових плит викарбувана строфа з моєї поеми «Голодомор».
Іще у 2007 році я отримала звання Заслуженого діяча мистецтв України. Отакими плідними для мене були 2007-2008 роки.
З 2005 року мене обрали очільником Харківського обласного відділення всеукраїнського Конгресу української інтелігенції і радником губернатора Авакова А. А.
На харківському «Радіо Слобожанщини» я десять років вела авторську програму «Поетичний зорепад», де пропагувала українську поезію. Багато виступала на телебаченні.
З виступами об’їздила міста і села країни, побувала на гастролях у Прибалтиці – Ризі, Талліні. Фестивалі, концерти, виступи, майдани…
Життя іде, але вже без коханого, який 21 січня 2011 року пішов у засвіти.

За сім кілометрів від наших Пісок знаходиться село Дяківка, звідки родом моя бабуся Євдокія, Водя, мама моєї матусі. Щороку на свято Вознесіння, Вшестя, як у нас казали, ми ходили в гості до рідної сестри моєї бабусі - Даші Негрій. Це свято завжди буває влітку у четвер. Перед цим мама готувала подарунки для тітоньки і сестри, тобто бабусі Даші і тьоті Каті.

Бабуся після війни залишилася вдовою з трьома доньками - Галиною, Вірою і Катериною. Галина в свій час виїхала до Ташкента, вийшла заміж за яврея, як казали у нас, а він любив курятину. Тоді в Ташкенті з цим було не дуже і бігати за курками для чоловіка тітка не схотіла і розлучилась з Борею. Одружилась з іншим Борею, з яким прожила все життя, працюючи медсестрою. Віра поїхала у шістнадцять років до сестри і вискочила заміж за перса. Сама була дуже вродливою, а вже які красені сини виросли у неї! Так і залишилась у Ташкенті назавжди. А от наймолодшій Катрусі не поталанило. Вона довго дівувала, потім вийшла заміж за сусіда, у якого померла дружина і залишився синочок. Вона народила своєму Миколі ще двох синів. Так і прожила у добрі і злагоді до його смерті. Зараз доживає одна у своїй хаті, нікуди не хоче їхати.

І ось вранці ми з сестрою причепурилися і чекаємо матусю, коли вона вийде з хати. Мама у білій хусточці, у святковому вбранні, худенька, тоненька, мов стеблинка, виходить із біленьким вузликом на вулицю. Нам подобається, що наша мама така гарна, чиста, світла, здається, якщо підніметься вітерець, то мама пір’їнкою злетить над полями. Ми обидві тримаємо її за руки, щоби відчувати її тепло і любов. Вона рідко буває влітку вдень вдома, бо щодня працює в колгоспі на ланці. Приходить з роботи і кидається до порання по господарству. Потім готує вечерю і вкладає нас спати. У неї не вистачає часу на спілкування з нами. А ми дуже скучаємо за нею.
І от зараз мама повністю належить нам аж цілих сім кілометрів, а загалом цілий день! Ми можемо говорити з нею, щось запитувати, сміятися. На вулиці сяє сонечко, ми ідемо стежкою серед пшеничних полів, які переходять у житні, ячмінні. Над головами пурхають злякано птахи, неначе ми потривожили їхній спокій. На небі немає жодної хмаринки, світ пахне цвітінням жита і пшениці, поміж ними ростуть сині волошки і сокирки. Мама не дозволяє нам топтати хлібне поле, ми ідемо рядком – попереду скаче біловолоса і синьоока Віруня, за нею іду я, а позаду нас іде, чи летить, наша рідна матуся.
Коли ми виходимо на шлях, то знову беремо матусю за руки і так ідемо втрьох. Підходимо до місточка через невеликий потічок і піднімаємося по крутій дорозі вгору. Зліва залишається Заярівка, а ми повертаємо вправо – на Дяківку.

Село велике, вулиці широкі, хати біленькі стоять в охайних садочках, в яких багато квітів. Біля кожного двора стоїть лавочка, а біля неї добре витоптана земля, видно, що люди тут часто відпочивають. Проходимо мимо дворів, де ростуть спориші, гусятник, калачики. Далі проходимо великий вигон, де пасуться корови і гуси. Біля дворів сидять святково вдягнені люди, ми вітаємося з ними, вони щось запитують у матусі і ми далі летимо. Не стомилися нітрохи, ми ідемо до чогось невідомого, до спілкування з рідними, до перевірки бабусиного саду і городу, до походу до криниці, яка знаходиться далеко внизу від хати.

Підходимо до бабусиного двору, біля якого під вікнами росте високий в’яз і високий кущ бузку. Матуся відчиняє хвіртку і ми потрапляємо до великого чистого подвір’я. Заходимо до сіней, які пахнуть пирогами і ковбасами, смаженим м’ясом. Мама відкриває двері і ми потрапляємо до бабусиної хати.

Висока стеля, широкі вікна з вишитими фіранками, а на підвіконнях стоять і горять квітами калачики і сережки. Вся долівка застелена домотканими полосатими килимками. На дерев’яних диванах теж постелені килимки. Ліжка покриті вишитими накидками, а на кожному з ліжок є гора величезних вишитих подушок, що нагадують кораблі. Посередині вітальні стоїть стіл, заставлений їжею, яка накрита рушниками.

Нас обнімає бабуся і її донька Катерина, мамина двоюрідна сестра. Бабуся то плаче, то сміється від радості, притискуючи нас до себе. Після вітань і обіймів переходимо до столу. Тітка Катерина знімає рушники і перед нами постає святковий стіл. І м’ясо, і ковбаси, і відварене сало, холодець, смажена капуста, квашені огірки і помідори і пиріжки! Великі, що ледве поміщаються у мамину долоню. Пиріжки з обов’язковою святковою начинкою у наших селах – це з білою чи чорною кашею. З білою кашею – це з пшоном, солодкі. А з чорною – це з відвареною гречкою, змішаною зі смаженим салом і цибулею. Жодне свято у нас не відбувається без отаких пирогів. Ще були пироги з квасолею, з грушами, тобто сухі груші відварювали, товкли з цукром і робили з ними начинку для пирогів. На столі ще стояла у мисці сметана, вона була дуже густа і смачна, ми їли її ложками. А потім ще був кисіль, узвар… Яке щастя було нам, дітям!

Після обіду, коли мама, тітонька і бабуся обговорили всі новини родинні і сільські, ми всі виходили до двору. Заглядали у сараї, у повітку, потім виходили в сад, оглядали городину, обговорювали майбутній урожай. І потихеньку спускалися з крутої гори, на якій стояло село, донизу, де в кінці кожного городу стояла криниця. А за нею у заростях тік невеликий потічок, у якому вода була прозорою і холодною. Було трохи лячно серед дерев і кущів. А на другому боці потічка недалеко було село Карпилівка, звідки діти ходили до дяківської школи.

Я завжди дивувалась жителям Дяківки, у яких на вулицях не було колодязів, а воду вони брали з криниць, які були далеко внизу. Моя бабуся Водя казали, що дівчата з інших сіл не хотіли іти заміж за дяківських хлопців, бо попробуй на коромислі наносити води для господарства, але ж влітку ще можна якось змиритися. А уявіть собі весна і зима. Слизько, а вода потрібна. Це вже зараз скрізь по селу колодязі, в кожному подвір’ї своя вода.
Жаль тих жінок, які жили віками там і носили воду на собі в усі часи. А відра були дерев’яні, важкі, та ще й вода. Нелегка жіноча доля. Але жили і працювали, народжували діток, поралися по господарству, вишивали, ткали.

Далеко після обіду зі сльозами нас проводжали бабуся і тітонька. Мама знову несла вузлик із пирогами і ще з чимось. Ми з Вірою мовчали від вражень. Ми відчували, що нас там дуже любили. Матуся спочатку була засмучена, а потім ми стали розмовляти з нею, запитувати про тіток, які жили у Ташкенті. Ми ішли через поля і наші серця і душі, наші маленькі тіла наповнювались якоюсь празниковою радістю, чимось невимовним, але таким, що відчутне тільки душею.

Наша матуся світилася добром і ласкою, а ми були щасливі ЦІЛИЙ ДЕНЬ у свято ВОЗНЕСІННЯ бути з нею! Ми, сільські діти, днями не бачили мами і тому цей день щорічно ми дуже чекали. І тому нині я згадую моїх рідних, які відлетіли за обрій життя.

10.06.21

Коли почалася війна з німцями, мамі було сімнадцять років. У серпні1941 року майже всю сільську молодь примусово вивезли на роботу до Німеччини у товарних вагонах, як худобу. Мама розповідала, як її та інших дівчат німці заставляли митися, тобто проходити санітарну обробку в Польщі. Сільські цнотливі дівчатка вимушені були терпіти знущання наглядачів, які безцеремонно лапали їх голих за груди, поливали голови якимись смердючими розчинами, заставляли нахилятися, повертатися, щоби визначити, де можна краще використати оцих молодих людей.
Матусю разом з багатьма односельцями привезли до міста Ессен, де вона працювала на одному із заводів Круппа, на яких виготовляли фауст-патрони. Працювали багато, але їсти давали тільки варену свиріпу, з довгими стеблами, навіть не порізану. Матуся казали, що варена свиріпа мала такий неприємний запах, що голодні бранці не могли пити чи їсти оте варево. Уже після війни мама не могла спокійно дивитися на оту невинну рослину, у неї паморочилося в голові від згадок про той концтабір
у Німеччині. Бараки, в яких жили робітники, знаходилися від заводу Круппа за декілька кілометрів. Ще до сходу сонця бранців ставили в шеренги і вели на роботу. Взуття ніякого, крім виструганих із суцільного шматка дерева постолів чи як їх називали. І це і в дощ, і в морози.
Від тяжкої праці у матусі стався серцевий напад і вона деякий час лікувалася у заводському госпіталі. Вона все життя нам розповідала, що німецький лікар прописав їй пити чорне пиво. Коли була можливість купити його уже в наш час, то ми для неї завжди його купували. І пила вона його, як ліки…
Німецькі домогосподарки приходили до концтабору і відбирали із бранок собі на допомогу по господарству тих дівчат, які їм сподобалися. Одного разу німкеня вибрала мою матусю. Звали її також Марія, як і маму. У неї був син Ганс, який був льотчиком і воював на фронті. Матуся казали, що ця жінка була дуже доброю і гарно ставилася до українки. Давала їй свій одяг, годувала, ніколи не принижувала. Через деякий час вона говорила дівчині, що та їй подобається і була б хорошою дружиною для її Ганса. Мама перелякано мовчала, бо дуже боялася чимось розгнівати господиню. Усю хатню роботу матуся виконувала дуже старанно, консервувала овочі та фрукти, мила, прала. А вечорами ходила ночувати до табору. Це для неї було легше після хвороби, ніж на заводі…
Через деякий час маму зобов’язали мити вікна і прибирати у конструкторському бюро заводу. Вона разом з декількома дівчатами прибирали і мили те приміщення. Одного разу вона витирала підвіконня і до неї нечутно підійшов ззаду керівник цього бюро. І, каже, як рвоне з усієї сили так, що всі навкруг почали сміятися. Мама з переляку і від образи розплакалася. А німці радісно плескали в долоні. Мама їм сказала, що у нас в Україні такі речі на людях ніхто не робить, бо вважають це великою ганьбою. От вам і Європа…
Коли совєцькі солдати увійшли до Ессена, то вони там таке творили, що страшно було згадувати. Дівчат ґвалтували, запихали у шафи, замикали і пускали по річці Рейн, називаючи бранок зрадницями і продажними тваринами. Хлопців, які там в неволі працювали, кастрували, відрізали вуха і носи, знущалися над ними, розстрілювали.
Мама казали, що три дні вони з декількома дівчатами переховувалися у якійсь ямі, боялися вилізти. Потім, коли все стихло, то виглянули і побачили, що там ходять якісь військові. То були американці. Вони допомагали полоненим, годували їх.
Матуся все життя нам говорила, що американці дуже добрі люде, вони врятували полонених від наших радянських звірів.

Моє пізнє кохання було таким шаленим і осяйним, що гріло і спалювало все навкруги. Мій коханий декілька років пропонував мені одружитися, хоча я була вільною, а він давно і безнадійно був у шлюбі. Це вже потім він казав, що все життя шукав заміну дружині, бо одружився на москальці, якій нічого українського не потрібне. Він казав, що це як не в коня корм. Скільки не годуй, а все не таке. Чуже.
Після зустрічі зі мною чоловік втратив голову і чотири роки витратив на те, аби я зрозуміла і відчула, що він єдиний зможе зробити мене щасливою. Так і сталося. Я погодилася бути його дружиною, бо сама закохалася у красивого, розумного і талановитого чоловіка. Наше кохання було таким великим, що всі, хто потрапляв у зону нашої любові, загорялися і собі.
Мій коханий дуже хотів мати приватний будинок. Свою квартиру він залишив колишній дружині і дітям, а я мала двокімнатну квартиру на дванадцятому поверсі. Світлу, сонячну, затишну. Але він зумів умовити мене придбати будинок нашої любові.
Ми більше місяця майже щодня їздили з ріелторами і дивилися на пропоновані до продажу будинки. Ми передивилися пів Харкова, заходили до різних господарів, одного разу навіть оглядали один циганський будинок із цікавості. Ріелтор запропонувала, щоби ми побачили, як живуть деякі цигани. Там був великий двір, великий будинок. Багато кімнат. Чисто, затишно. На ліжках двома рядами стояли великі вишиті подушки, по п’ять штук. Велика, метрів двадцять, кухня, де у широкому кріслі сиділа огрядна стара циганка. Чиста, охайна. Біля великого столу стояли декілька молодих жінок, мабуть невістки, які щось готували, нарізали, розкладали. Стара циганка тихо щось їм наказувала.
Потім нам показали один великий будинок на Холодній горі, але там зовсім не було садка, декілька дерев і все. Ми відмовились.
Ішов час. До мене з Америки приїхала в гості поетка Дарка Рихтицька. Старша від мене років на п’ятнадцять. Худенька, струнка, красива. Вона говорила українською, але з тією американською вимовою, яка робила її вимову дуже милою. Дарка приїхала в кінці березня, у нас іще було холодно. Її благеньке пальтечко зовсім не гріло і я запропонувала їй свою дублянку. Дарка казала, що вона в ній почуває себе щасливою, бо душа і серце її тепер у теплі.
Одного разу нам додому подзвонила ріелтор і сказала, що хоче показати нам ще один гарний будинок. Ми домовились і приїхали на зустріч разом з Даркою Рихтицькою і моєю подругою Валентиною Шаровською. Будинок знаходився на Лисій горі, на вулиці Новий побут. Ріелтор подзвонила до сусідів і ті запросили нас до себе, бо ключі від сусіднього будинку, того, що продавався, були у них. Іще у них з колишніми господарями була умова, що вони продадуть будинок тим людям, які їм сподобаються, бо це вони обирають собі сусідів. Ріелтор казала, що багатьом вони вже відмовили.
Ми зайшли до будинку, сусідка уважно всіх оглянула, спитала хто ми і який маємо фах, хто має жити в будинку. Ми відповіли на всі її питання і нас провели до будинку, що продавався.
Спершу оглянули вхід, далі пройшли до кухні, кімнат. Будинок був великим, цегляним. Чотири кімнати на першому поверсі, велика кухня, ванна кімната, два коридори. Висока стеля, великі вікна, гарна підлога. Опалення не працювало, але чоловік сказав, що ми все зробимо знову. По драбині піднялись на величезне високе горище, чоловік сказав, що тут буде другий поверх. Потім ми оглянули великий гараж і кімнату з глибоким льохом. У саду росли яблуні, сливи. Нам сподобалось і ми згодились купити цей будинок.
Тим паче, нас умовляла пані Одарка. Вона казала, що в Америці такий гарний цегляний будинок можуть не всі дозволити собі купити. Це там дуже дорого. Розповіла, що її син сидів у недавно купленому ним будинку біля стіни на стільці, а на столі стояв комп’ютер. Син любив сидіти і хилитатися на двох задніх ніжках стільця. Коли він не втримав рівновагу, то його кинуло вперед на стіну. Він виставив вперед витягнуту руку і пробив кулаком стіну. Вона казала, що там будинки зводять за один день із штучних панелей, утеплювача і гіпсокартону. Ми посміялися, але було приємно чути якісь позитивні відгуки про наш вибір. Валентина і пані Одарка вмовляли нас не відмовлятися, а згодитись на покупку цього чудового будинку. Будинок нам теж дуже сподобався. Метрів за сто був великий ліс, тиха затишна вулиця вся в садах. До тролейбуса чи автобуса метрів триста. Магазини, школа, будинок культури, бібліотека, поліція – все поруч. До центру міста їхати машиною хвилин вісім.
Господарі будинку, що продавався, проживали на той час в Росії і купівлю-продаж нам треба було оформляти там, бо хазяїн не міг приїхати в Україну, через те, що комусь був винен великі гроші у Харкові. Щоби все оформити, треба було домовлятися з нотаріусом, який поїде в Росію з нотаріальною книгою. Ріелтор запропонувала нам зустрітися з її знайомою дівчиною-нотаріусом, яка згодиться поїхати з нами. Ми зателефонували тій дівчині і вона запропонувала нам зустрітися з нею в сауні і все переговорити. Ми приїхали до сауни, там була зустріч друзів. Ми познайомилися і провели вечір з нотаріусом і її друзями в сауні. Коли ми стали питати, де і в який день і час її забрати, щоб їхати оформляти документи на купівлю, то вона нам сказала, що мама їй заборонила їхати з нами. Ми були шоковані, бо нам дуже хотілося придбати цей будинок. Дівчина сказала, що у неї є знайомий, з яким вона попередньо домовилась і він згоден поїхати з нами. У нас не було іншого вибору і ми згодились зателефонувати тому нотаріусу.
На другий день мій чоловік домовився з нотаріусом про час зустрічі, адресу, оплату, і вирішили їхати назавтра вранці. Домовились з хазяїном в Росії, він сказав, що чекає нас біля кордону у м. Шахти, Ростовської області. Просив пройти через кордон, де він чекатиме на насв автомобілі з таким номером.
На цьому і порішили їхати назавтра вранці. Було трохи страшнувато їхати з чужими людьми, маючи таку велику суму грошей. Але бажання придбати будинок перебивало всі наші страхи.
У мене була приятелька Зоя. Вона мала за чоловіка Валентина. Здоровий, під два метри зросту, широкоплечий, руки-кувалди. Мав гарний голос, грав на гітарі, часто виступав на сцені Українського культурного центру. Всі його знали як добру і світлу людину. І саме того вечора Зоя зателефонувала мені і я їй сказала, що мій Павлик їде завтра купувати будинок і везе з собою велику суму грошей, а я дуже хвилююсь з цього приводу. Зоя спитала, чи їде хто з ним, щоб охороняти? Я сказала, що немає нікого. Вона одразу запропонувала Валентина. Ми з ними були добре знайомі і згодились на дружню охорону і підтримку.
Вранці, десь о п’ятій годині, ми встали і о шостій чоловік повинен був забрати нотаріуса, Валентина і ще тещу того господаря, що продавав будинок. Вона хотіла побачити доньку і зятя, бо вільне місце для неї було в машині.
Мій чоловік спочатку забрав тещу господаря, потім Валентина, а вже останнім забрав нотаріуса. Теща чекала з авоською, в якій щось лежало загорнуте в газети. Коли мій чоловік глянув на Валентина, то не зміг стриматися від сміху. На ньому були спортивні тренувальні сині штани, тільняшка. Він був підперезаний широким солдатським ременем, на якому були якісь морські символи. Валентин сів поряд з водієм, теща позаду, нотаріусу залишалося місце поряд з тещею.
Коли приїхали за нотаріусом, то побачили чоловіка середнього віку з перебинтованою правою рукою. Мій чоловік мало не зомлів, бо як же цей нотаріус буде підписувати документи. Той сказав, щоб не хвилювалися, бо все він зробить так, як треба.
Поїхали. Валентин не змовкав на на мить. Він розповідав, як, кого і де бив, як бився з хлопцями, як втікав від міліції. Всі розповіді були про те, як Валентин робив свої геройські, на його думку, вчинки. Проїхали години півтори і нотаріус попросив мого чоловіка зупинитись. А далі сказав, щоби йому заплатили за його роботу зараз, бо він далі не поїде. Мій чоловік розрахувався з нотаріусом і вони поїхали далі. Розповіді Валентина зробили свою справу. Нотаріус сидів на задньому сидінні, зменшившись від балачок Валентина. А так як Валентин був здоровенним, то можна було повірити у його розповіді. Нотаріус, мабуть, трохи перелякався.
Проїхавши десь триста кілометрів, мій чоловік зупинився біля ресторану і нагодував усіх обідом. Трохи відпочивши, поїхали далі. Недалеко від кордону пробили колесо. Прийщлось залишити машину на нашій території і через кордон іти пішки. Перевіривши документи, прикордонники через гучномовець комусь передали, що група з чотирьох людей іде через поле. Чоловік розповідав, що думав, що їх зараз можуть взяти з великою сумою грошей, а ще й нотаріуса з нотаріальною книгою. І все. Прийшлось похвилюватись.
Але зовсім скоро побачили, як їм назустріч їде машина. Вона зупинилась і з неї вийшло двоє чоловіків і молода жінка. Це були продавці. Привітались, обнялися з мамою. А далі нотаріус запросив до машини покупця і продавця. Там порахували гроші, зробили належні підписи. Потім теща продавця віддала зятеві авоську. Мій чоловік запитав, що вона віддала дітям. Жінка спокійно відповіла, що то бабусині ікони для онуки. Мій чоловік отетерів! Якби на кордоні їх зупинили і перевірили, то чи змогли б вони щось розумне відповісти прикордонникам і хто б їм повірив.
Вони повертались через кордон з відчуттям великого полегшення, бо зроблено справу і, головне, уже немає грошей, за які було стільки переживань. Іще мій чоловік зателефонував мені додому, що будинок наш!
І щоби я чекала на нього.
Почало вечоріти. Вони поміняли пробите колесо, по дорозі ще раз зайшли до ресторану, повечеряли і поїхали на Харків. Треба було всіх пасажирів довезти додому.
Мій чоловік подякував Валентинові за дружню охорону, відвіз тещу і нотаріуса і вже опів на дванадцяту подзвонив у двері квартири.
Я вдома чекала його з хвилюванням і нетерпінням. Разом з подругою Валентиною ми приготували святкову вечерю. І раптом мій коханий заходить до квартири і кладе до моїх ніг ключі від будинку зі словами: «Я кладу до твоїх ніг ключі від нашого будинку. Тепер ти станеш моєю дружиною?»
На що я йому замість відповіді від хвилювання сказала: «А документи?»
Він дістав документи і поклав поряд з ключами. Я, звичайно, дала свою згоду на шлюб і ми ще довго співали, грали на гітарі, мріяли.
Ми до самого ранку не спали, він розповідав про Валентина, про переляканого нотаріуса, чужу тещу з іконами, про перехід через кордон, де прикордонники просто перевірили документи і все.
З того часу пройшло багато років, ми відремонтували будинок, зробили другий поверх на три кімнати з великим балконом у сад, який нагадує казковий світ влітку, куди ми запрошуємо друзів. Ми створили тихий рай, ми створили затишний світ великої любові.
09.02.21

Красиві і талановиті жінки у мене завжди викликали повагу і якийсь внутрішній трепет перед їхнім талантом. Однією з таких красунь була Світлана Сулима, літературний редактор з журналу "Березіль". З очима, що неначе небо вбирали і затягували вашу душу глибоко у таїну її світлої і милої душі.
Щоразу, коли я заходила до невеличкої кімнати, де працювали невтомні трудівниці літературного лану, мене дивувала їхня велика таїна знань. Вони легко знаходили всі негаразди наших творів, вони робили їх чистішими, красивішими. Це були авгієві конюшні літератури, а літредактори були в ролі очищувачів. Які великі люди проходили перед цими трудівницями літературної ниви!
Саме у них я познайомилася з паном Івановим-Кирєєвим, москвичем, який був родом з наших Буд, де виготовляли посуд іще з царських часів. Юнаком він виїхав до Москви, але серце його належало Україні, Харкову, Будам.
В той приїзд шановного пана до Харкова він мав із заявами піти до міськради щодо зняття дошки на церкві навпроти вічного вогню, де значилось, що ця церква була збудована на кошти харків'ян. Хто і коли зняв цю дошку, було невідомо.
Завважу, що на той час нашому землякові було 90 років. Худощавий, стрункий, із синіми очима і зовсім білим густим волоссям, що красиво спадало на плечі. Він нагадував янгола. Смішливий, розумний, іронічний - він виглядав сивоголовим юнаком.
Нас познайомила пані Світлана, розповіла йому про мене, мені - про нього. Ми з ним недовго побули в "Березолі" і разом пішли по Сумській. Він багато розповідав про Харків його молодості, а потім про Москву.
Наступного разу ми з ним зустрілися 2001 року у Москві на Арбаті, 9, на презентації моєї поетичної збірки "А зорі пахнуть полинами" . Він написав декілька пісень на мої вірші і сам виконав їх. На той час йому було 93 роки.
Після мого від'їзду до Харкова, пан Іванов-Кирєєв часто телефонував моїй сестрі і доні. Просив зустрітися з ним. Розмови були про мене і мою творчість. Моя доня, сміючись, казала, що вона ходить на побачення до матусиних кавалерів. Але їй так подобалось пити із криниці життя цього невгамовного 93-літнього чоловіка. Він багато знав, був цікавим співбесідником, справжнім красивим янгелом. Моя сестра казала, що не кожна жінка може похвалитись тим, що їй дуже симпатизує 94-річний чоловік. А Ніні, тобто мені, випало на долю отаке шанування. Він присвятив мені декілька віршів, телефонував, питав, як я живу, що пишу. І дякував сестрі і доні за те, що вони не відмовлялися зустрічатися з ним. На жаль, у віці 95 років він покинув цей світ. Про це нам сказали його рідні. Похований у Москві.
От саме за це знайомство я і дякую Світлані Сулимі, а також Валентині Овод, які були красивими і талановитими трудівницями "Березолю".
Одного разу я під вечір зайшла до редакції і дівчата вже збиралися додому. Зі мною була подруга. Ми разом зі Світланою доїхали на метро до станції "Барабашова".
Коли вийшли на вулицю, то там було багато снігу і був невеличкий мороз. Градусів сім. Світлана попросила потримати її сумочку, а сама почала знімати чобітки і шкарпетки. Поклала все у пакет і залишилась стояти боса. Ми з подругою почали її вмовляти взутися, але вона нам сказала, що так робить щодня і багато років. Ми фізично відчували, як холод обпікає її ноги, а вона ішла і розмовляла з нами спокійно.
І так ми пройшли чотири тролейбусні зупинки, тобто дійшли до її будинку, що недалеко від "України", або салтівського ринку. Світлана спокійно зайшла в під'їзд і ми попрощалися.
Ми з подругою довго не могли заспокоїтися, бо ТАКЕ бачили вперше. От вам і красуня з такою силою волі і тренуванням скільки років. З того часу я дивилась на цю жінку з обожнюванням, бо сама би ніколи і кроку не зробила босою та ще і в мороз.
Отакі жінки ще є у нас в Україні. Красиві, розумні, талановиті.
Пані Світлано, якщо Ви читатимете ці рядки, то згадайте, як ми умовляли Вас взутися, а Ви спокійно ішли по снігу. Нехай Вам завжди здоровиться, наша березільська красуне! Шаную Вас.
02.02.21

Колгосп "Шлях до комунізму" складався із двох сіл: Глушця і Пісок та ще із хутора Новий мир.
У Глушці знаходився центр колгоспу: сільрада, будинок культури, середня школа, лікарня, пошта, аптека, магазини, цегельний завод, мельниця, великий колгоспний двір з корівниками, телятниками, птицефермою, свинофермою, конюшнею, всією технікою для орання і збирання врожаїв, велика колгоспна комора. Іменувалося все це у колгоспі як бригада №1.
Коротше, ми мали все, що потрібно було для життя сільським людям. Селяни пишалися тим, що в селі вистачало робочих рук і ніколи жодні чужі люди не працювали у нашому колгоспі. А Глушець був розташований на лівому березі синього тихоплинного Сейму. Красиве село, яке щовесни потопало у квітучих білопінних садах.
Село Піски було продовженням Глушця, де кордоном була невеличка притока Сейму - Вижлиця. За селом серед лугів вигинається синя стрічка Сейму. Там знаходиться улюблений пляж односельців – Супісок. А одна із пісківських вулиць, Одорванка, знаходиться у чудовому сосновому лісі. Там же, на Одорванці, знаходиться обласний Меморіал жертв Голодомору 1932-33 років. Якщо пройти до кінця вулиці, а далі піти луговою стежиною, то потрапиш до тисячолітньої криниці, до якої їдуть люди з усіх світів напитися цілющої води.
У Пісках теж була школа, тільки восьмирічна, магазин, клуб, дитячі ясла. Великий колгоспний двір з корівниками, свинарниками, конюшнею. Це все належало до бригади №2 нашого колгоспу.
На красивому зеленому хуторі Новий мир була початкова школа, магазин, колгоспний двір. Хутір знаходився від Глушця десь 2,5-3 км.
Зліва від хутора текла Вижлиця, що далі перебігала через вулицю Спасівку і Низову вулицю у Пісках, впадаючи до Сейму.
Закінчивши Новомирську початкову чи Пісківську восьмирічну школи, ми всі стікалися до Глушецької середньої школи, щоби отримати атестати про закінчення школи і розліталися по світах продовжувати навчання в технікумах, інститутах.
Куди б нас не заносила доля, ми завжди тримали у душах любов до рідного краю, до батьківських обійсть. Дуже скучали за тихими водами Сейму, за вишнями і яблуками в садах, за вулицями, які зміями розповзалися на багато кілометрів села. І кращої землі для того, хто тут народився і виріс, ніколи не буде. Є якась магія у цій великій любові.
З дитинства, крім читання книг, я дуже любила кіно. Для дітей у нашому пісківському клубі фільми починалися о 17 годині, квитки коштували по 10 копійок, для дорослих – о 20 годині, квитки були за 20 копійок.
Скільки себе пам’ятаю, підлітком весь час думала, що ж там показують на сеансах для дорослих. Вперше потрапила на фільм для дорослих в день випускного вечора після закінчення 8 класу. Батьки дозволили мені піти на доросле кіно і це була для мене велика подія.
Навчаючись у 5 класі, ми з сестрою і батьками в день виборів пішли на «безплатне» кіно, яке демонстрували вдень о 12, о 15 і о 20 год. Народу було стільки, що не проштовхнутися. І діти, і їхні батьки разом сиділи в залі клубу. Всі чекали чогось незвичного і були трохи збуджені. Батьки зранку після голосування побували в буфеті, тобто поспілкувалися із зеленим змієм, і були всі у хорошому настрої, сміялися, голосно говорили. Матері теж щебетали поруч із чоловіками. А в клубі всі чекали на індійське кіно. Що таке індійське кіно, ми не знали, і тому з таким нетерпінням чекали початку сеансу.
Люди в день виборів відчували святковий настрій, у клубі продавали цукерки, пряники, печиво, ситро. Для нас, сільських дітлахів, це було незвичним. Бо коли приходили в кіно, то в фойе зліва стояв тільки старий потертий більярдний стіл, навкруг якого завжди товклися хлопці, а справа у кутку стояла виварка з водою на стільці, до якої був прикручений кран, а кружка алюмінієва стояла на кришці виварки. Всі пили з цієї кружки. Все село.
У день виборів виварку з водою посунули далі, а на її місці стояла наша сільська продавчиня тьотя Шура і продавала смаколики на радість дітям і дорослим.
У клубі було неписане правило: з насінням заходити не дозволялося, аби не смітили. А на ганку біля клубу чоловіки голосно розмовляли і палили цигарки. Дим затягувало у фойе і повітря там стояло намішане із таких пахощів, що треба було мати добряче здоров’я, аби витерпіти отакий букет запахів.
І ось ми сидимо в залі клубу в очікуванні індійського кіно. Світло у залі ще горить, чути, як кіномеханік голосно розмовляє у своїй кімнатці і чути якийсь стукіт і брязкіт, начебто він перекручує плівку. Це так усі говорять, очікуючи. Завклубом стоїть біля дверей і всі не зводять з нього очей, коли його рука потягнеться до вимикача. Раз! І почалося!
Красиві люди, красива музика, незвичний одяг, пісні і танці у найгостріші моменти, втрата дитини, в’язниця, розлука, біль, сльози. Зал живе тим, що відбувається на екрані. Всі плачуть – і малі, і старі. Ніхто не соромиться сліз. Люди переживають чужу трагедію, як свою. Ніхто не відчуває сусіда поруч, бо кожен живе життям героїв. Під час загострення сюжету у залі стоїть стогін, крики вириваються з вуст найбільших нетерпеливців. Моя мама плаче поряд, тато теж витирає сльози. Суцільний плач і сльози розпачу і болю. Переживання за долю героїв такі, що здається своїми переживаннями кожен може вплинути на долю героїв фільму.
І раптом фільм переривається. Починається роздратований гул і топіт ніг у залі. У кіномеханіка порвалася плівка. Не одразу вмикається світло, завклубом стоїть на порозі залу і очікує знаку кіномеханіка. Люди не розуміють де вони, всі заплакані, ще живуть життям героїв і не одразу осмислюють дійсність. У мене мокра носова хустинка, я так переживаю за долю людей з фільму, що теж не відчуваю нічого навкруг.
Знову гасне світло і ми поринаємо в інший, донині невідомий нам, світ. Оце краса, оце люди! Для мене це було вибухом, відкриттям нового, невідомого і незнаного. Все, що я до того читала і чула, не порівняти з оцим емоційним вибухом, який вніс у мою дитячу душу стільки нових незнаних відчуттів.
Вмикається світло, а весь зал продовжує сидіти. Всі отримали емоційний шок, вибух, такої сили, що нікому не дає поворухнутися. Завмерли всі. І лиш коли завклубом оголошує, що треба виходити, бо інші люди чекають на наступний показ, ми з сестрою просимо батьків дозволити нам залишитися на повторний сеанс.
Після їхнього дозволу ми разом з іншими односельцями ЗНОВУ переживаємо трагедію чужого людського життя, яке уже нам таке зрозуміле.
Після кіно ми з сестрою і подругами ідемо додому і емоційно відтворюємо діалоги та сюжет фільму. Плачемо всі, сміємося, радіємо щасливому фіналу. Вдома з батьками теж обговорюємо фільм. Нові емоційні враження примушують мене довго думати про життя людське і про красу людських стосунків, про підступність ворогів.
На другий день вдома і в школі тільки й розмов про індійське кіно. Ідучи з подругами до школи і зі школи ми говоримо тільки на одну тему – про індійське кіно.
Під час новорічного карнавалу у нашому клубі був костюмований бал. Я була в індійському костюмі. У мами випросила тканину, дуже довго приміряла, як же з неї зробити щось на зразок індійського плаття сарі, а потім все таки визначилася і зробила. Довго крутилася вдома перед невеличким дзеркалом, але так хотілося бути схожою на тих красунь, яких бачила в кіно.
І мій костюм визнали найкращим на карнавалі. От який вплив на мене мало індійське кіно.
28.04.20

Літо. Вечір. Нам по 15 літ. Усією вулицею зібралися на лавочці біля Валі Гольонкової. Сидимо і роздумуємо, де б зробити якусь шкоду.

Брешемо про все на світі, придумуємо історії, яких ніколи не було. Але ж одне поперед одного із притишеним галасом думаємо, що б цікавого зробити сьогоднішнього вечора?

Раптом сама Валя, біля двору якої ми сидимо і чий батько Сашко був трактористом і великим другом нашої дітвори, пропонує красти У НИХ кавуни!

Всі в захваті! Оце історія! Справжнє діло з ризиком бути впійманими чиїмось батьками, але цікавість бере гору і ми потихеньку усією ватагою повземо за Валентининим сараєм, за плотом, по межі і до грядок. Темно, нічого не видно, ніч не місячна. Сама Валентина пробує серед грядок розшукати місце, де ростуть кавуни. І раптом вона знаходить і кличе всю ватагу. Ми піднімаємо доверху стебла кавунів, шукаємо плоди, щупаючи їх, і нічого не знаходимо. Трохи більше за яблука і все. Вони ще не виросли. Але ж ми переживаємо якийсь трепет. Горять щоки, усі збуджено шепотять, гудина розтерзана нами, залишається в темноті.

Ми знову повертаємось на лавочку і перебиваючи одне одного, розповідаємо те, що зараз пережили усі. Чомусь нам хотілося чогось незвичного, забороненого, такого, щоб мурахи по тілу від збудження. І від цього ми мали відчуття якогось щасливого дійства.

Ми не думали про те, що кавуни всі обірвані і врожаю не буде для Валентининої родини, вона сама була з нами і також на другий день брехала батькам, що нічого не чула і не бачила.

Чому в дитинстві і в підлітковому віці ми хочемо чогось незвичного, хоч це межує з чимось неправедним і неправильним? Хіба могли ми відчути тоді, що за це треба відповідати? Нам хотілось дійства любою ціною. Часто згадую цей випадок.

А моя подруга має зараз прізвище Попович і живе у моїх вишневих Пісках. Друзі з вулиці Спасівки розлетілись по світах і вже мають онуків, яких навчають бути чемними і справедливими. Життя іде далі...
28.06.20 

З давніх часів над тихоплинними водами Сейму стояло і буяло білопінними вишнями село Глушець. А поряд, через маленьку притоку Сейму Вижлицю, вигрівалося на сонці і мерзло взимку село Піски, бо у Пісках здавна росли сосни і був сосновий ліс, а народ з усього району набирав пісок для будівництва. Оце одне село, розділене Вижлицею, що ховається між кущами лози і вербами в берегах городів, де квітнуть кашка і незабудки, осока хапає за литки і наносить подряпини, як від ножа, мало дві назви – Піски і Глушець. Це був один колгосп, одна сільрада, але центр був у Глушці. Село мало три бригади: у Глушці, у Пісках і на Новому мирі. Між селами завжди була боротьба за першість, вищість. Навіть частушку співали в клубі:
А у Пісках – пісок,
А у Глушці – глина.
В Глушці хлопці, як брусок,
В Пісках – як картина.
Отак віками жили всі разом, але моя мама казали, що в Пісках люди добріші. Я не можу робити висновків, але мамі вірила завжди. У 1968 році села об’єднали однією назвою – Піски. І пропало з карти України старе село, яке мало свою історичну місію з назвою Глушець.
З дев’ятого по одинадцятий клас я навчалася і закінчувала саме Глушецьку середню школу. Красну школу. Бо у Глушці була ще біла школа, зроблена з білої цегли і навчалися там дітки з першого до четвертого класу. А далі переходили до красної школи, яка була збудована з червоної цегли.
Це була колишня фабрика суконної мануфактури, де колись виробляли сукно для царської армії. Школа була одноповерхова, стояла під старими кленами на високому березі тихоплинного Сейму. Під час весняних повеней вода розливалась так, що навіть Сеймище, де починалися ліси, що тяглися до Путивля і до Курщини, виглядало малими кущиками. Оце був океан, море! Були такі величезні розливи води, що ми мали змогу уявити, яким буває море.
На великих перервах найсміливіші хлопці голяка пірнали в повеневі води, а потім у класі трусилися, бо мокре волосся ніхто не витирав і поволі хлопці сиділи з мокрими спинами.
Красна школа була для нас усіх зразком людяності, дружби, шкільного братства і першого кохання. Скільки родин було створено завдяки нашій школі! А які вчителі викладали нам предмети, необхідні для подальшого навчання і життя.
Мій класний керівник, Ігнатьєв Олександр Васильович, який викладав російську літературу, пройшов війну, сивий, мов лунь, із синіми до безмежності очима, розповідав про літературних класиків, читав вірші. Ми всі були закохані в нього! Коли після закінчення школи я отримала від нього характеристику для вступу до інституту, то він там написав, що дівчинка дуже талановита і може дати правильну оцінку літературному твору. А далі одним словом: Поетеса! Я друкувалася тоді в газетах і журналах ще з четвертого класу. Коли зараз я беру до рук старий жовтий потертий від часу листочок з характеристикою, написаною моїм УЧИТЕЛЕМ, то відразу стікає сльоза за минулим дитинством і юністю.
Його дружина, Надія Костянтинівна, викладала математику. Огрядна, красива, з чорним волоссям і чорними, як ніч, очима, була окрасою серед вчителів. Вона була доброю, усміхненою, ми її дуже любили.
Був серед вчителів і Андрій Оврамович, який викладав фізику. З війни він прийшов на милицях і так і ходив з ними. Прізвисько мав серед нас – «костіль». Був дуже вимогливий, до дівчаток ставився не дуже добре. Казав, що ваша справа – це сапка, піч і чавуни. Ми боялися його, бо він не спускав незнання предмету. Везло тим, у кого Андрій Оврамович був класним керівником. Він, мов квочка, обігрівав своїх учнів, він допомагав їм, після уроків проводив додаткові заняття з тими, хто потребував допомоги у вивченні предметів.
На противагу йому українську літературу викладала нам його дружина, Тетяна Панасівна. Огрядна, добра, з теплими материнськими очима, вона була взірцем для нас. Ми її дуже любили і шанували. А як вона викладала українську літературу, то нам могли позаздрити учні з багатьох шкіл. Цю вчительську родину дуже шанували в селі. Хоча батьки називали між собою Андрія Оврамовича - КОСТІЛЬ.
Ми, сільські дівчатка, носили одну зачіску – волосся заплітали в коси. І ніяких там викрутасів. Коси! Зі мною у класі навчалась донька нашого завуча Варвари Кирилівни, Галина. От ми з нею домовилися, що відріжемо на лобі чубчики, чілки. Так і зробили. Під хусточкою не видно було , а на уроці сиділи без хусток.
Фізика. Заходить Андрій Оврамович. Розкрив журнал, оглянув клас і зупинився поглядом на мені. Я перелякано зменшилась у розмірах до мачинки, але вчитель дивився на мене з таким виглядом, ніби я прийшла до класу безодіж. Він подивився ще раз на клас і каже:
- Ніна Манько, до дошки! - Я вийшла на тремтячих ногах і стала спиною до дошки. Він оглянув клас і каже:
- Щербак, до дошки! - Гяля ішла до дошки, наче у пащу звіра. Маленька, перелякана. Андрій Оврамович каже:
- Діти, подивіться на них, що вони зробили зі своїм волоссям! Повистригали, наче вівці. Значить так: відсьогодні будете у мене біля дошки НА КОЖНОМУ уроці фізики.
І що ви думаєте? Так і було. Цілу третю чверть. Однокласники не боялися щось не вивчити, за них відповідали ми з Галею. Як тільки був урок фізики, Андрій Оврамович уважно дивиться в журнал і:
- Ніна Манько, до дошки! - За мною також і Галя Щербак. Цілу чверть! На кожному уроці він показував, що не можна виділятися. Завдяки своєму чубчикові, чілці, я вчила і фізику і астрономію, де викладав Андрій Оврамович, найбільше з усіх предметів.
Я не уявляю, як себе відчувають нинішні вчителі, коли бачать перед собою перефарбованих, наманікюрених, з обідраними колінами, учениць.
А я завдяки Андрію Оврамовичу добре знала фізику і астрономію .
Отакий життєвий урок я мала від учителя фізики моєї Глушецької школи Андрія Оврамовича.
20.06.20.

Під час президентства Ющенка мене обрали очільницею Харківського обласного відділення Конгресу української інтелігенції.

Я поринула у вир громадського життя з великим бажанням змінити все навкруг якнайкраще, найшвидше, бо мала сили і велику підтримку членів організації. Тобто я хотіла ЗМІНИТИ СВІТ НА КРАЩЕ.

В цьому мене дуже підтримував мій чоловік Павло. Ми мріяли про оновлену українську Україну, про її щасливе майбутнє. Робили все, аби не було стояння на місці.

В той же час мене призначили радником голови Харківської ОДА Авакова Арсена Борисовича з гуманітарних питань (освіти, науки, культури і медицини). Я горіла бажанням покращити світ і цим запалювала тих, хто був поряд. Аваков підтримував мене в усьому, він також горів на роботі. З ним було легко працювати, бо він відгукувався на всі наші пропозиції і поривання.

Коли ми захотіли поставити у Харкові, столиці Голодомору, пам’ятник жертвам Голодомору, то Аваков створив комісію, до якої увішло 70 людей з області, яким не байдуже було минуле України. Потім, коли гепа і допа заборонили ставити пам’ятник жертвам у Харкові, Аваков домовився і пам’ятник поставили на окружній дорозі, там, де проходить шлях на росію. Скільки було перепонів, але він настояв на тому, аби пам’ятник був. Скульптор О. Рідний зробив гарний пам’ятник. Там же знаходиться і меморіал Голодомору. Дехто бачив пам’ятник іншим, але Аваков казав, що коли буде наша влада, то ми поставимо пам’ятники скрізь, щоб нагадували про те, чого не можна допускати.

Коли з Голівуду і Канади приїхали до Харкова кінорежисери зі світовими іменами знімати фільм про свідків Голодомору на Харківщині, один з них був оскароносець Бобі Лі, то керівник ОДА доручив мені супроводжувати цю групу режисерів.

Ми працювали в обласному архіві, зустрічалися з харків’янами, які пам’ятали і були свідками Голодоморів 32-33 і 46-47 років.

Одним зі свідків була моя матуся, Марія Єгорівна Манько, 1924 р.н. Вона розповіла про голод у наших Пісках, що на Сумщині, де за три місяці 32 і 33 року померло людей більше, ніж за часи війни 41-45 рр.

Потім ми записували свідчення Марченка Андрія Івановича із села Манченки Харківського району. Він плакав, коли згадував ті часи.

Ще записували багато свідків на Валківщині. Старенькі, з покрученими руками і долею, вони згадували ті страшні часи.

Пам’ятаю, як ми приїхали до одного з сіл і зайшли на подвір’я літньої жінки. Замість хвіртки у неї було щось збите з лози. По двору бігали декілька курочок. Бабуся вийшла з хати у чорному хвастусі з діркою посередині. Вона була в гумових галошах, чулки її звисали донизу. Бобі Лі став на коліно і поцілував руку бабусі. Незвикла до такого, жінка заплакала.

Я побачила, що на коліні у режисера сліди курячого посліду, а він про це навіть не думав і не звертав уваги.

Потім він попросив показати нам село, чи місце від села, яке не відродилось після Голодомору. Ми приїхали на місце колишнього села, де на узвишші росли кущі бузку, вишняки і сливники. Було 12 липня, сонячний день, накруги вдалині були поля пшениці і жита. Рай. Бобі Лі став на коліна і заплакав. Він сказав нам:

- Як можна не любити свій народ, що маючи таку країну, такі хліба, зробити страшний і найбільш прихований злочин у світі – ГОЛОДОМОР.

Він плакав і ми плакали, бо серця розривав біль спогадів, які ми тільки що записали від свідків тих страшних часів.

Пізніше, на телебаченні, Бобі Лі розповідав, що примусило його приїхати до України з питань Голодомору.

Він розповів, що його друзі українського походження запросили його в листопадовий день на відзначення пам’яті жертв Голодомору 32-33рр. в Україні.

Він казав, що має декілька вищих освіт у найкращих учбових закладах Америки, він вивчав історію і НІКОЛИ не чув про найбільш приховану трагедію, про Голодомор в Україні.

Він прийшов додому, зайшов в інтернет і знайшов 44 тисячі фільмів про холокост, а про Голодомор в Україні він знайшов матеріалів на 9,5 хвилин.

І ВСЕ!!! Більш нічого!

Світ мовчав про нашу трагедію чи робив вигляд, що її не було. Бобі Лі за деякий час їхав зі своїм фільмом у Канни на кінофестиваль і вирішив показати там оті дев’ять з половиною хвилин матеріалу про Голодомор в Україні.

Він казав, що після перегляду це було неначе вибух ядерної бомби! Всі були вражені побаченим. Світ розкрив очі і побачив!

Його донька на той час навчалась у 7 класі в Америці і вчителька дала завдання учням написати твір про найбільшу трагедію у 20 столітті. Донька написала про холокост, а він розповів і показав їй про Голодомор в Україні. Доньку це вразило і вона написала про це. Його викликала до школи вчителька, яка не повірила написаному. Бобі розповів їй і дав матеріал для ознайомлення. А сам вирішив поїхати до України і записати розповіді свідків тих часів.

Ось так він потрапив до України і знімав покази свідків разом з інститутом національної пам’яті у багатьох областях, які постраждали від Голодоморів в Україні.

Людина з іншого кінця землі хотіла показати світові правду про прихований злочин, який вчинила влада над українським народом, а потім, щоби змінити етнічний склад населення України, завезла у мертві села людей з Росії.

Ось тому і маємо зараз поряд чужий руський мір.

Американський режисер Бобі Лі зробив фільм про найбільш приховану владою трагедію УКРАЇНСЬКОГО народу, української нації, і назвав його «Голодомор». Він пообіцяв направити фільм до всіх країн світу, щоби ТАКЕ ніколи не повторилося.

Хочу низько вклонитися американцям Бобі Лі і Марті Томків, американці українського походження з Детройта, за їх вклад у пам’ять про тих, хто помер від голоду, кого вбила в Україні НЕУКРАЇНСЬКА влада.
29.06.20 

У невеликій комірчині нашої хати стояла мамина скриня. Закривалась вона маленьким замочком, ключ від якого матуся ховала в сінях. Щоліта ми ту скриню відкривали і матуся діставала свої скарби.
Це декілька великих, по кілька метрів, шматків матерії на всяк випадок, хустки від теплої до тоненької, яких було десятків зо два. Далі лежали рушники, скатертини, ковдри.і нова білизна. Все на чорний день.
Лежало там і матусине синє платтячко в білий горошок з довгими рукавами і комірцем. Ми з сестрою його щороку міряли і нам подобалась матуся в ньому. Але вона рідко його вдягала, бо це плаття було на празник. А празників для селян зовсім мало. Лежали татові нові сорочки, чорні чи темносині труси і штани, майки і білі підштаники, шкарпетки.
На самому дні скрині лежав великий вузол з начинням «на смерть». Ми завжди з цього сміялися, але матуся щоразу перебирала ті речі з вузла.
Там були шматки тканин десь по два метри. Шість відрізків тим, хто копатиме яму. Шість тим, хто нестиме гроба і кришку.Тим, хто нестиме вінки. Потім тим, хто готуватиме поминальний обід. Щось для церкви, для батюшки, для пєвчих. Там лежали у двох шматках рушники для опускання в яму. Потім щось для труни. Накидки, наволочка для подушки. І окремо одяг для покійника. Чомусь там лежав одяг для мами, а для тата не було. Мама ніби відчувала, що він піде в небеса раніше за неї і вона потурбується, щоб усе було так, як треба.
Одяг мамин складався із білизни, шкарпеток, хустини, кофтини і юпки. Окремо лежали декілька десятків нових носових хусточок. В хустинці лежали копійки, щоб поклали їх до гроба покійниці, як пропуск на той світ, казала мама. Ще там лежали десятків зо два свічок, теж загорнених у хустинку. Далі був складений куплений у церкві паперовій вінчик, який кладуть на лоба покійнику. І все це перекладлося, передивлялося, щось замінювалося через певний час. Цей щорічний ритуал пам’ятаю до сьогодні.
Справа у скрині був зроблений прискринок, тобто ящичок, де зберігалися дрібниці. Шматки духмяного земляничного рожевого мила, одеколон «Красна Москва», облігації, загорнуті в носову хустинку, деякі документи, ґудзики, фотографії, котушки з нитками, заполоч.
Унизу, посеред білизни, були сховані декілька пляшок із перваком. На всякий випадок.
Я пам’ятаю запах тієї скрині, який ніколи ні з чим не переплутаєш. Там пахло милом, одеколоном, трохи сирістю.
Ми виносили просушувати деякі речі, як от ковдри, плаття. Це був особливий день у році, який ми присвячували нашій скрині. Та скриня була трохи побита шашіллю, нефарбована, поставлена на декілька цеглин, щоби менше всотувати вологу з підлоги. А на скрині ставили макітри, тази, ще щось із господарського начиння, що рідко використовувалось. За скриню мама ставила пляшки з горілкою, ховала від татового недремного ока. Але він знаходив. Завжди.
Одного разу ми приїхали зі своїми родинами у відпустку і мама каже, що ключ від комірчини ховає, а самогон батько знаходить. Як це було, вона не розуміла, бо комірчину замикала добрим висячим замком. Наші з сестрою чоловіки чухали лоби і думали, як же розгадати оцю загадку. Потім розгадали. Двері висіли на петлях і коли трохи підняти двері, то вони вільно знімалися з петель, а замок залишався закритим. І яке ж розчарування було у нашого татка, коли побачив, як його зяті набили над петлями залізяки, через які тепер двері не можна було зняти з петель.
Все було у житті нашому, але комірчина зі скринею – це особливе місце у господі нашої родини. Майже святе, куди ніхто, крім господині, не мав доступу. 

Коли моя матуся жила в Таранівці, Зміївського району Харківщини, то її сусідами були її ровесники, десь під вісімдесят років, і молодші люди. Наша невеличка вуличка була маленькою, з садами і колодязями, але не тихою, бо знаходилась метрів триста паралельно залізниці. Електрички, довжелезні потяги, пасажирські поїзди, що курсували з Харкова на Донбас і навпаки, цілодобово гуркотіли. Але ми звикли до цього шуму і він нас не дратував, та ми і не звертали уваги на це. Вздовж залізниці з обох боків метрів на 50 росли трави і кущі. Там пасли корів, припинали кіз, ходили гуси.

А як глянеш направо то далеко побачиш високу гору з купою височенних антен. Це було антенне поле Харківського держуніверситету, яке в радянські часи було огородженим і охоронялось військовими з собаками. Величезне, може гектарів сто або більше поле, на якому росло багато лікарських трав, суниці. Частину з них викошували, а інша частина квітла і пахла до осені. Після розвалу союзу всі секрети перестали бути секретами, з усієї території прибрали охорону і народ кинувся косити різнотрав’я для скотини, пасічники тримали там пасіки, бо місце було чудовим для пасіки, де на полях сіялася гречка, соняшник, горох, тобто всі медоносні рослини.

У Таранівці люди консервували зелений горох. Ходили на поля, наривали мішки і торби, а вдома все це чистили і консервували для салатів, олів’є.
Одного дня приходить до нас сусіда дід Василь, що жив через один двір і запропонував мамі піти по горох. Мама покликала мене і я пішла з дідом і ще з однією сусідкою Ольгою Микитівною. Ідемо, розмовляємо, навкруги така краса, а коли піднялися на гору, то подих перехопило від панорами, що відкрилася нам з такої висоти. Скрізь пахло травами, щебетали птахи, сонечко ніжно гладило по головах, дихати можна було вільно і широко. Стільки квітів, такого різнотрав’я я давно не бачила, а, може, і ніколи. Це щось неймовірне! Поєднання землі, неба і сонця було надзвичайним! Оце і є те, заради чого жити на світі. Душа летіла вслід за жайвороном, була така піднесеність, що серце рвалося із грудей від якогось немислимого щастя. І не тільки у мене. Дідусь Василь і пані Оля були теж у піднесенні, голосно говорили, сміялися, неначе трохи випили спиртного. Ішли довго, десь хвилин п’ятдесят. Я питаю у діда, де ж той горох. А він каже, що зараз буде, уже недалеко.
Підійшли до поля, на якому люди щось збирали. Глянули, а то був горох. Стручки були молоді та повні. Ми приступили до збирання. Кожен мав із собою по дві сумки, бо далеко нести в руках важко. Я швиденько насмикала гороху в сумку і раптом бачу, що люди почали тікати з поля. А на польовій дорозі зупинився автомобіль і звідти вибігло декілька чоловіків. Я питаю у діда, чому люди втікають, а він мені каже, що і нам треба сховатись десь. Ольга Микітівна уже бігла до посадки, а ми з дідом за нею. Я не зовсім розуміла, що відбувається, але шкірою відчула небезпеку. Дідові під вісімдесят, він зайцем перестрибував рядки гороху в напрямку посадки. Я перелякано за ним. Раптом почули, що машина зупинилася поряд і в низенькій посадці нас можуть знайти. За посадкою росла кукурудза. Дід побіг туди і я за ним. Чую, як чоловік каже іншим, щоб шукали в кукурудзі, бо ми там. Я і дід по дорозі викидали із сумок горох, а самі летіли зайцями по рядках кукурудзи. А вона ж посіяна широко, рядки проглядаються далеко. Ми бігли недалеко один від одного, потім дід крикнув, щоб я падала на землю. Я упала недалеко від нього і підповзла ближче. Ми завмерли. Мовчки пролежали не знаю скільки. Дід мені каже, що востаннє отак він лежав у кукурудзі і ховався від німців у сорок третьому році. Ми стали сміятися. Полежали ще трохи і дід каже, що пора виходити, у нас немає нічого, бо горох ми повикидали по дорозі в посадку. Вийшли на дорогу, а там уже нікого не було. Деякі люди повернулися на поле, а ми з дідом покричали Ользі Микитівні, почекали її і сміючись пішли додому. Перебирали пережите декілька разів, дід згадував війну, а я була щаслива від пригоди, завдяки якій я побачила отаку земну красу з величезної Таранівської гори.
Коли ми прийшли додому, то мама довго сміялась з моєї розповіді про те, як ми рвали чи крали горох і як повзли по кукурудзі. Матуся все зрозуміла, а от дід Василь отримав на горіхи від баби Варі через те, що прийшов з пустими руками.
29.07.20  

Піч є головним атрибутом сільської хати. На неї моляться, голосно не говорять, коли у ній горить святий вогонь. Піч – це особливий світ для всіх людей, які знають її позитивні якості в житті селянина.
Рано вранці, коли дітлахи додивляються свої сни, господиня знімає заслінку, відкладає її вбік, потім бере трісочки, зверху кладе тоненькі дрівця, щоби швидше загорілися, а на них кладе дрова. Коли вогонь горить, то ставить близько біля нього горщик із супом чи кашею, щоб до сніданку малеча мала їжу. А головне, щоби чоловік перед роботою поїв супчику. Не знаю як в інших селах нашої великої країни, а в наших Пісках, що на Сумщині, то ніколи господиня не випустить зранку із хати чоловіка, не нагодувавши його супом. Чомусь вважалося, що саме в такий спосіб чоловіки врятовані будуть від шлункових хвороб. Пам’ятаю, як бабуся зранку до столу дідусеві ставила миску з супчиком. Він міг бути, та частіше і був, без м’яса, а тільки засмаженим салом і цибулькою. До цього бабуся різала великі скибки хліба, клала свіжу цибулю і часник. Окремо різала солоне сало. Запивалося все кислим молоком або узваром. Але я пам’ятаю ще, як бабуся подавала дідусеві суп чи борщик до обіду, зварений на курячому бульйоні. Вона клала дідусеві найбільший шмат м’яса, нам шийку, пупок чи ніжки. Сама ж їла завжди без м’яса. Отаким був сільський обід.

Але поки суп варився в печі, бабуся готувала борщ до обіду, щоби він зварився і впрів, настоявся. Поряд ставила горщик чи чавунчик із кашею. Ще ставила горщики з молоком, щоби потім вийняти ці горщики з красивою підсмаженою плівочкою і ставила це в льох. Ох і смачне ж було пряжене коричневате молоко! Інколи бабуся робила з нього сметану. Свою. Смачнющу.
І все це смачнюще готувалося у печі.
А як робилися печі, я розповім вам, бо руками мого батька були зроблені майже всі печі у нашому і навколишніх селах. Ще, починаючи від зими, до тата приходили чи приїздили люди, щоб записатися в чергу. А робили печі тільки влітку, щоби встигнути до зимових холодів. Тому ми із сестричкою майже не бачили тата влітку і всю роботу по господарству матуся робила сама, а ми їй допомагали.
Тато влітку робив печі, а взимку робив дерев’яні меблі. Він мав золоті руки і, мабуть, дуже жалів, що не мав синочка. Але і нас із Вірою любив. Він примушував нас допомагати йому. Ми з дитинства уміли стругати стругом , рубанок і фуганок для нас були звичні інструменти, тато казав - струменти. Тато робив селянам табуретки, так от ми з сестрою видовбували стамесками дірочки, які тато малював на виробах олівцем. Ми шліфували стільці чи дивани під батьковим наглядом. І все оце зимове майстрування проходило в хаті, яка мала одну кімнату, в якій чверть площі займала піч. У хаті було по коліна стружки, пахло деревом. Я донині обожнюю запах деревної стружки.
Ще нас тато вчив клеїти велосипедні камори. Він давав нам зроблені з консервних кришок і пробиті гвіздочком терки, якими ми натирали камору і шматочки зі старих гумових камор, які потім намазувались спеціальним клеєм для гуми, витримувались, тобто підсихали десять хвилин, а потім латку накладали на камору, сильно притискаючи.
Отакі батькові уроки ми з сестрою мали з дитинства. Тато співав працюючи. В основному козацькі пісні. Ми всотували все це і ніколи не лінувалися, бо нам подобалося щось творити. Тато нас не сварив, а тільки показував, що і як робити. Єдине, що ми не робили з Вірою, це не стригли сусідських дядьків, це робив тато перед святами. У нас завжди стояла черга із сусідських чоловіків. Не знаю чому, але тільки мій тато мав машинку для стрижки, от і приходили сусіди до нього. Головне, що він ніколи не брав за це грошей. Як і ніколи не відмовляв тим, хто приводив свого дорогого коника, веломашину, щоб тато поремонтував. І це тато робив один з усієї вулиці.
Я відволіклась від розповіді про піч.
У новій хаті зліва чи справа від вхідних дверей залишали місце для печі. Перед тим, як починати робити піч, долівку добре висипали глиною, дуже добре трамбували, витримували деякий час і повторно трамбували. А вже потім приходив майстер, пічник, який починав класти піч. У нього був рівень, складний дерев’яний сантиметр, тобто рулетка, дерев’яний і металевий молотки, кельма, металевий висок на мотузці.
Перший ряд цегли, що була сирцем, викладали повністю під усю площу печі. Розчин для цього робився із глини і піску. Другий і наступний ряди робилися уже на цьому фундаменті. Спочатку вимальовувалося підпіччя, куди господині клали кочерги, рогачі, дерев’яні лопати для хліба.
Потім виростала поличка для господині, куди вона клала кришки для горщиків, терки, ганчірки-хваталки для того, щоб брати гаряче з печі.
А вже надалі виростали обриси печі із двома запічками зліва і справа, для того, щоб ставити заслінку, якою закривають піч, щоб зберегти тепло. Ще там ставили чисті пусті горщики, чи страву, яка вистигала у казані чи горщику.
Коли вже піч зсередини була зроблена, то викладався комін. Це святе місце було для господині, бо на ньому завжди лежали і вигрівалися вузлики з насінням маку, цибулі, кропу, гарбузів, огірків і помідорів. Там завжди лежало гарбузове насіння, дитяча принада. Іще там знаходились в’юшки, тобто відкривачка для того, щоб зробити протяг для диму, або закрити, щоб зберегти тепло у хаті, коли в печі немає вогню і диму.
Піч завжди була для сільських дітлахів чимось особливим. Це була зона тепла, комфорту, захисту від маминої лозини, місце для читання. На печі завжди щось сушили. Тобто на глину висипали зерно, насіння соняшника, кукурудзи, а зверху застеляли рядниною. І так приємно було лежати на оцьому матрасі із зерен, все пахло приємно і ніжно. На печі ми гралися, слухали розповіді сусідів, які приходили до батьків. Піч – це особливий світ, який для сільської дітвори назавжди залишився найкращим спогадом дитинства, де розповіді батьків, дідуся і бабусі про рід і родини, про державу і людей села, назавжди вписались у долі дітлахів.
Іще піч мала запічки, тобто викладені три кишеньки збоку, де в їхній глибині сохли шкарпетки, мокрі рукавиці, онучі, валянки. До печі завжди добудовувалась груба з лежанкою, яку топили частіше увечері, на ніч. На ній готували вечерю, смажили сало, яєшню. А в духовці ставили пекти цілу картоплю, в кожушках, як у нас казали.
Родина сідала вечеряти за стіл, на якому стояла квашена капуста з порізаною цибулькою, пелюстка, тобто половинки чи чверті цілої квашеної капусти, солоні огірки чи помідори. До цього додавали ще порізане мерзле солоне сало. Запивалося все це кислим молоком чи узваром, з якого ми любили вибирати зварені груші чи яблука.
Отакі мої спогади про звичайну незвичайну сільську піч.
Мій тато робив такі печі, що ніколи не куріли. Тому в усіх наших хатах тепло було від татових рук, які були талановитими і трудящими. Мені багато разів односельці казали, що піч у них зроблена моїм батьком і дуже добра. Отак мій тато зберігав тепло у сільських оселях, зберігав життя нашим людям з допомогою печей, які були ним створені. Бо піч – це елемент розуму і творчості автора, пічника.
31.07.20

Наша вулиця Спасівка знаходилась під горою, в низині, де з одного боку стояли будинки, а з другого росли високі верби. За ними був луг, який закінчувався лозами, що мили свої віти і коріння у невеличкій неширокій притоці Сейму – Вижлиці. На лузі ми випасали корів і гусей, а річка була для людей усім. Через неї було прокладено декілька кладок, на спиляних старих пеньках жінки цілоріч прали білизну, а дітлахи влітку не вилазили з неї. На декількох місцях, де берег був відносно високим, десь метрів півтора, ми робили ковзанку. Ковзанку поливали водою і по ній спускались прямо в річку. А на ковзанці серед глею були гострі камінчики. Ми не зважали на них, хоч і травмувалися щодня, бо купались без трусів, які треба було берегти. Тому у всіх дітлахів на спині і на сідницях були довгі смугасті шрами, які не встигали загоюватися, бо ціле літо ми купалися, вимокали в річечці, де багнюки було нам до колін, а води – до пупа. Нас не лякало те, що ми пірнаючи, показувались на поверхню чорними від грязюки. Ми були щасливими. Єдине, що мене лякало, то п’явки. Вони впивались у дитячі ніжки, але їх зі сміхом одривали від ніг і знову кидали у воду.
Якщо іти далі Спасівкою, то мінявся місцями ряд будинків. Наш будинок був навпроти лугу і навпроти сусідів, Хвєнькіних. Там жила велика родина. Дід Василь, завжди похмурий, недоброзичливий, з величезними руками. Він був вдівцем і одружився на вдові Хвєні, красуні і дуже добрій жінці. У неї було троє дітей. Старший Іван, про якого я тільки чула, а ніколи не бачила, бо він жив далеко в Росії. Середньою була донька Тетяна, яка так і залишилась у дівках, бо колись її коханий не одружився з нею. Працьовита, весела, вона дружила з моєю мамою. Разом ходили на роботу, у свята вона приходила до нас. Коли стала старшою, то почала тихенько випивати горілку. Третім у родині був син Микола. Працював у Ворожбі на заготзерні майстром. У них завжди було повно гусей, курей, качок, бо Микола машинами привозив зерно додому. Коли Микола одружився на красуні Ніні, з багатої родини, то сім’я гордилася невісткою, яка потім народила йому трьох діток – Олю, Наталю і Сергія. Мама казала, що на ланку жінки брали хліба шматок, цибулину і сала чи здору. А для Ніни свекруха клала і сало, і молоко, і млинці. І вона ніколи ні з ким не ділилася. А Тетяна брала з собою шматочок сала і давала помазати ним хліб моїй мамі і Марусі Сидоровій, яка жила з мамою і двома дітьми.
За Хвєнькіними жили Васильови, по імені господаря, бо прізвище у них було Максименки, а прізвисько дядька Василя – Біржа. Василь Біржа. Дружина господаря Марія була пишною і красивою. Часто сиділа на лавочці біля двору. У них було двоє дівчаток – Ніна, моя однокласниця, і Валентина, на рік старша моєї Віроньки. Дівчатка смирні, тихі. У них був великий двір з багатьма сараями. Вони тримали корову, свиней, гусей, курочок, качок. У дворі і біля двору завжди було чисто підметено. Хата була із двох кімнат, сіней і комірчини. Перша була з піччю, столом, лавками, полом біля печі, на якому спали. У другій чистій кімнаті стояло ліжко з двома рядами вишитих подушок по три штуки, які лебедями дивились угору, ніби хотіли злетіти. А от між тими подушками сиділи дві голі ляльки, на які ми всією вулицею приходили дивитися. Ми стояли на деякій відстані від ліжка і впивалися красою маленьких справжнісіньких ляльок, яких дівчатам привезла якась московська родичка. Доторкуватись нам заборонялось, можна було тільки дивитися. Це багатство було неймовірним у порівнянні з нашими ляльками з чого завгодно. Листя, трава – це було те, чим ми гралися, включаючи неймовірну дитячу фантазію із книжок і фільмів.
Далі в тій кімнаті поряд з ліжком біля вікна стояла накрита тканиною ножна швейна машинка, мрія багатьох жінок. Біля машинки стояв дерев’яний диван, зроблений моїм татом. А біля дивана стояв стіл. Чисто, охайно, прибрано.
Жили Васильови добре, мали все у господарстві і на столі. Дядько Василь прийшов з війни і одружився на красуні Марії, яка зосталась вдовою і чоловік якої загинув на фронті. Василь був високим, струнким, веселим. Марія в противагу йому була мовчазною і тихою. Щось у них не залагодилось і Марія часто забирала дітей і йшла ночувати до матері, баби Парасі, яка жила теж на Спасівці, трохи далі від них. Василь приходив додому, а жінки з дітками не було. Він ішов до тещі, там зчиняв ґвалт, його виштовхували і він сам-один ішов додому. Напивався горілки, ламав і крушив усе, але вранці все лагодив. Отак продовжувалось довго, поки по селу не пішла чутка, що Василь ходить до Маруськи Лишньої, що жила на Шляху. Він був об’їждчиком, але ніколи не робив зла людям. Якщо впіймає когось, хто вночі несе у рядні солому для скотини чи кукурудзу, то примусить викинути і все, ніколи не здавав колгоспній владі нікого. Потім оці негаразди в родині, де Марія надувала губи і все частіше бігала до матері, вимусили чоловіка теж частіше заглядати в чарку. Він повертав зі Шляху на Спасівку і починав співати на всю вулицю його улюблену пісню «Чом ти не прийшов?». Марії передавали, що Василь уже співає і вона хапала дітей і тікала до матері. Коли я зараз чую цю пісню, в моїй пам’яті зринає дядько Василь, що жив навпроти з тіткою Марією і моїми ровесницями. А доля склалася так, що дядько Василь помер дуже рано, а тітка Марія переїхала до Сум і жила з молодшою донькою Валентиною і її родиною до 97 років. Валентина вийшла заміж за Толіка Рибалку, у них виросло двоє синів – Андрій та Руслан, які вже самі мають своїх дітей. Ніна теж вийшла заміж у Сумах за курянина Миколу, у них народилась двійня – Юля та Оксана. Юля одружена, живе в Ізраїлі, має доньку. Оксана живе в Сумах, одружена і має сина. Отака доля цієї родини, моїх сусідів із вербової Спасівки.
А моя мама з тіткою Тетяною та Сидоровою Марією приходили до дядька Василя і казали йому, що вони сьогодні підуть по солому, тобто просили не ловити їх, не лякати. Він згоджувався, бо коли його Марія жила у матері, то він часто приходив до нас і мама годувала його, а батько ще й чарку наливав покинутому.
Життя моєї вулиці було таким цікавим, що треба багато часу, щоб розповісти. От іще у нас була одна родина, я пам’ятаю, як вони одружились і збудували хату через один двір від нас, між Баркановими і Менякіними.Звали їх Надя і Борис Стьоби. Обоє красиві, молоді, веселі. Збудували хатину, сараї, завели господарство, а головне, народили трьох дівчаток – Людмилу, Наталю і Тетянку. Одна краще від одної. Я пам’ятаю, як ми ходили дивитися на найменшу Тетянку, у якої були величезні вії. Таких ні в кого не було. Дівчатка, народжені від великої любові, мали і красу, і розум, і добро. Були гарно вихованими, шанували старших. Мої батьки дуже шанували цю родину, в якій жило просте людське щастя, народжене коханням. Я до цього часу відчуваю якийсь ніжний трепет, коли проходжу мимо їхньої хати.
Ще на нашій вулиці жила баба Мотька Черевищенко. Вдова. Мала двох синів – Миколу та Володимира, іще й доню Наталю. Микола працював у міліції в Білопіллі. Високий, гарний. Закохався в Нюру, рідну сестру Марії Васильової, доньку баби Парасі. Вони хотіли з Миколою одружитися, але баба Мотька не хотіла мати просту невістку, бо Микола ж працював у городі. Вона всіляко перешкоджала синові, відмовляла. Лаялась із Парасею, але молоді люди так любили одне одного, що одного разу зібралися, пішли в сільраду і наперекір усім зареєстрували свій шлюб. Вони ще не дійшли назад до своєї вулиці, а Мотька уже знала про все і чекала. Коли молоді прийшли додому, то вона виштовхала Нюру з двору і заборонила проходити мимо, не те що зустрічатися. Нюра прийшла додому і хотіла накласти на себе руки, та Парася вчасно побачила і врятувала доньку.
З того часу Мотька гризла голову Миколі, щоб він сватався до бухгалтерши Марії, яка мала будинок і не на ланці стояла, а сиділа у сільраді в окремому кабінеті. Для Мотьки це було дуже важливо. Син посватався, потім згуляли весілля, у них народився хлопчик Мишко. Жити б та жити. Але Марія стала заглядати до чарки. В родині почались негаразди. Микола не міг забути Нюру, картав себе за слабкість, що не зміг протистояти матері. Життя тріщало по швах, надломлена душа хотіла бачити поряд усміхнену красиву Нюру, а замість неї була майже щодня п’яна Марія. Маленький Мишко був єдиним спасінням у біді. Але одного дня Микола їхав з Білопілля, машина потрапила в аварію і він загинув. Невдовзі і Марія померла з п’янки. Малого Мишка забрали родичі до Харкова, де він і виріс. Нюра жила з матір’ю, ходила на ланку, але всередині її жила поламана душа, на якій ніколи не заростали шрами.
Мотькина донька Наталя одружилася з Миколою Ситником, що жив на нашій вулиці з матусею. Тихий привітний чоловік, він працював у Ворожбі. Я добре пам’ятаю їхнє весілля, як ми бігали увечері біля їхнього двору, де жінки з вулиці пекли коровай і ліпили шишки, співаючи: «Пічечка гогоче, короваю хоче». Вони прожили тихо і вірно. Мали синочка Анатолія і доньку Шуру, які зараз мають свої родини з дітками та онуками.
Найменший Мотькин син Володимир дуже довго не женився. Кого йому тільки не сватали, а він жив із мамою, працював у колгоспі. Я пам’ятаю, як він, навчаючись ушколі, вчив вірші Пушкіна, які читав на всю вулицю. »Как нинє сбирается вещий Олег…». Був розумним, вихованим, доброзичливим. Колись ми із сестрою розчахнули молоденьку вишеньку. Коли мама побачила і спитала, хто це зробив, ми не роздумуючи в один голос крикнули:»Володька Мотькин». Мама пішла до нього і повернулася розчарованою, бо Володька ні сном ні духом не знав, про що мова. Мама тихенько зламала тоненьку гілочку вишні і покликала нас до хати. Ми з сестрою побачили, що брехня вдалась, побігли до хати. Мама зайшла і накинула двері на крючок. Все стало зрозуміло. Віра прожогом злетіла в куток на піч, а я стояла і ні з місця. Мама спитала, так хто розчахнув вишню? Я мовчу, а Віра з печі кричить :»Мамочко, простіть, я більше не буду». Мама знову питає мене, а я ні пари з вуст. Мама легенько хльоснула мене по голих литках. Я мовчу. Маму взяло зло і вона ще добавила. Я мовчу. Мама почула, як я тихо промовляла: «Ой вишенька, черешенька». Мама просила мене вибачитись, але я мовчала. Мама заплакала. Плакала Віра на печі, я мовчки плакала біля мами, але вибачення не попросила. Мама казала, що з того часу побачила свою дитину з іншого боку, що примусити мене буде неможливо ніколи і нічого.
Про Володьку. Він одружився на свїй ровесниці Валентині, яка була розлучена з чоловікомі мала доню Світлану. Прожили вони дружнє і щасливе життя. У них народився синок Олександр і донька Наталя. Син помер від раку десь близько тридцяти років, залишивши невтішну дружину з двома доньками. Невдовзі помер і Володимир, не переживши тяжкої втрати.
Донька Світлана зараз живе в Ялті, а Наталя живе з мамою Валентиною.
Баба Мотька пішла з життя, залишивши глибокий слід у долях моїх сусідів зі Спасівки.
31.07.20 

Ще коли я навчалася в технікумі, то один із предметів викладав Валентин Петрович, худющий, з кучерявою чуприною і великими карими очима, чоловік середнього віку. Він був дуже суворим, мало посміхався і в мене особисто склалося враження, що це викладач, який ніколи і нізащо не поступиться нічим. Я уявляла, що він має родину, в якій є незаперечним авторитетом і ніхто з родини не може щось сказати йому поперек. Таким і залишився в моїй пам’яті – суворим, інколи чи частіше сердитим, невмолимим.
Після закінчення інституту я працювала у всесоюзному науково –дослідному інституті. На той час туди потрапити могли тільки по знайомству, або по блату, як тоді казали, чи маючи родичів у партійних структурах.
Партком інституту нагадував божественну канцелярію. Абсолютно всі питання життєдіяльності інституту вирішувалися через партком. Профком був на побігеньках у партійних босів і щось самостійно вирішити не міг. Завжди треба було мати згоду членів парткому.
У моєму науково-технічному відділі було десять людей. Три сектори. Один із них очолював Адель Абрамович, другий – Семен Ізраїлевич, а третій, міжнародний, очолював Анатолій Моїсеєнко. Анатолій ненавидів партію, але він єдиний часто їздив у відрядження за кордон, бо СЕВ тоді процвітав.
До речі, про СЕВ.
Начальником нашого відділу був Геннадій Єгорович Мальцев. Він також часто бував за кордоном. Одного разу на збори до СЕВ взяли Юрія Іняхіна. Мальцев повинен був робити велику доповідь. Перед початком засідання вони вдвох зайшли до вбиральні і вирішили умитися, бо на вулиці було жарко і стояв липень. Геннадій Єгорович відкрутив кран біде і його з голови до ніг облило тугими струменями води. А виступ його був через п’ятнадцять хвилин. Що робити? Викупаний і весь мокрий він безпорадно стояв і розумів, що вийти в такому вигляді на трибуну, де зібралися представники майже всієї Європи, він не міг. А росту він був менше середнього. Він покликав Іняхіна, щоби той зняв свого костюма і вони обмінялися ними. Іняхін був високого зросту, Мальцев був йому майже до плеча. Нічого не поробиш, прийшлось знімати мокрий костюм і вдягати сухий, іняхінський. Сам Іняхін був схожий у мокрому і куцому вбранні на курку, яку випадково облили водою. Штани ледь не доходили колін, рукава піджака були короткими. Тобто вийти в такому вигляді до людей не можна було. Треба було чекати тут. Мальцев з усіх сил підкочував іняхінські штани всередину і підкочував рукава піджака, щоб не висіли, як у цирку. Нічого не поробиш, а честь держави треба було захищати. Доповів і бігом до вбиральні, де сушив на собі мальцевський одяг Іняхін.
А все це сталося тому, що те біде вони побачили вперше в житті і не знали, що і як з ним робити.
Цікаве життя було в нашому інституті. У директора тесть працював в обкомі партії, там він був захищений родичем. Але ж у міністерстві у Москві його було захистити нікому. Коли я переїхала з Росії до Харкова, то моя сестра Віра, працюючи керівником відділу у міністерстві, поговорила з директором профільного заводу, аби він взяв мене до себе інженером. Я пропрацювала на заводі півроку. Одного разу після якогось святкового заходу до мене підійшов незнайомий чоловік і спитав, чи я не є сестрою Віри Іванівни з міністерства? Я відповіла, що так. Він запитав, чи не хочу я працювати в інституті? Я спитала, де він знаходиться і одразу погодилась, бо це було набагато ближче до мого дому.
Мене взяли до самого блатного відділу, який знаходився навпроти кабінету директора. Моїм керівником був Адель Абрамович. Він же був і парторгом відділу. Одного разу після концерту художньої самодіяльності, присвяченого першотравневим святам, я зайшла до відділу перевдягнути концертне плаття. Наша роздягальня була за шторкою, тобто не видно, є хто там чи немає. Чую, заходять Адель Абрамович і Семен Ізраїлевич. Адель Абрамович просить Семена Ізраїлевича не ображатись на критику на загальних зборах щодо роботи. Каже, що так треба, аби показати, що ми працюємо і правильно підходимо до всього. Хай люди думають, що ми чесно всі недоліки виносимо на люди і потім їх виправляємо. Для мене це було просто бомбою. Тобто критика понарошку для інших, а насправді у них все нормально. Отаке подвійне ставлення до всього. А у відділі вели себе такими розумаками, неначе від них залежало життя світу.
Я багато разів жалкувала, що перейшла до інституту. Бо моя сестра була заложницею, де всі інститутські справи у міністерстві вирішувались через неї, бо директор дуже просив то щось підписати у міністра, то місячний план закрити тридцять третім числом, то підписати премії керівництву інституту. Сестра каже, що їй дуже набридли мої інститутські прохачі.
А взагалі, міністерство всесоюзне –це особлива категорія людей. Уявіть собі, що завод знаходиться десь у Казахстані чи Осетії, а треба для нього придбати екскаватор. Їде нещасний директор заводу, сидить декілька днів у приймальні керівника главка чи міністра і чекає вироку. А тут навпроти нього сидить секретарка і питає: «Чого ви тут сидите?», а він каже, що ось заводу виділили екскаватор і він уже другий рік не може його отримати. От і приїхав до Москви. А до секретарки в цей час прийшла подруга і чує розмову. А потім каже: «Отам на Горького є магазин, де продають французькі парфуми. Принесете, будуть вам два екскаватори». Директор знітився, почухав потилицю і враз хлопчиськом побіг до магазину. Через деякий час приносить покупку і кладе на стіл секретарки. Вона просить його папери і з ними йде до керівника, до заступника міністра чи до самого міністра. Уявіть собі, що через деякий час секретарка виходить і віддає папери директорові, а там замість одного, виписано заводові два екскаватори! І хто тоді робив усі справи, а може, і нині робить? Секретарка. Просто секретарка. Це мені і моїй сестрі вона розповіла, коли я була там у відрядженні. Тому і несли і везли з усього союзу подарунки секретаркам, бо вони були головними у проштовхуванні питань розвитку країни, на жаль.
В нашому інституті про Україну, щось українське, не було чути ні слова. Все проросійське, совєцьке. Але був один-єдиний чоловік, начальник відділу, над столом якого замість лєніна висіли портрети Шевченка, Франка, Лесі Українки. Говорив він виключно українською. Це Феодосій Антонович Наумчук, родом із села Липки, Межиріцького району на Волині. У 1953 році він разом зі своїм другом, маріупольським греком Костянтином Івановичем Аювджи, закінчили Харківський авіаційний інститут. До речі, викладання там було виключно українською мовою. Направлення Феодосій Антонович отримав на ФЕД, відоме воєнне підприємство у Харкові і в союзі, бо там виробляли знамениті фотоапарати ФЕД. Раптом він отримав запрошення прийти до обласного управління НКВД. На другий день він прийшов туди, його провели до керівника, запитали про справи і запропонували співпрацю. Він, волинянин, родина якого постраждала від совєтів, відмовився. Йому принесли вилучені його листи до матусі і мамині до нього, де червоним олівцем були підкреслені фрази, де йшлося про тяжке життя. Цілу добу протримали його в НКВД, але він не згодився на співпрацю. Тоді йому сказали, що про його життя знали всі роки, бо в кімнаті гуртожитку разом з греком жив іще з ними якийсь Василь, лейтенант, що був агентом НКВД і доповідав усе про Феодосія Антоновича і його друга. Іще сказали, що у Харкові після відмови співпрацювати з органами, він ніде не отримає роботу. А на той час він уже був одружений і мав малого синочка. Так і сталося. Він обійшов багато заводів, установ, але йому відмовляли скрізь. Потім хтось із друзів сказав, що на заводі «Гідропривод» є СКБ7. Він пішов до керівника Івана Макаровича Стєпуніна і той взяв його на роботу. Пізніше, коли закінчилося будівництво інституту, то він пропрацював у цьому закладі до самої пенсії.
Коли в кінці восьмидесятих уже відбувалося кипіння в державі, то він першим разом із греком вступили до Руху, Спадщини. На всіх майданах Харкова уже після незалежності читали вірші Анатолія Казакова, харківського поета. Та і сам Казаков скрізь виступав, був одним із найактивніших патріотів. Молодий, красивий, він кликав народ не вірити партії, обирати свій шлях. Він і донині є на передовій боротьби за Україну. Але тоді КГБ полювало на нього. Робили обшуки в його квартирі, де перелякані двійко малих дівчаток і дружина на питання де тато, відповідали, що не знають.Казаков переховувався і тільки найближчі люди знали, де він мешкає. Ми з Феодосієм Антоновичем ходили до нього, в його життєвому просторі 1,5х2м були тільки книги. В основному філософські. Замість ліжка було декілька дощок. Ми носили йому їжу. Картоплю, сало, крупу. Говорити з ним було одне задоволення, бо неначе пили джерельну воду. У нього було написано багато віршів, їх читали і в Харкові, і в Києві. Я одного разу написала листа Кравчуку і поклала туди вірша Казакова. Я написала Кравчуку, що про нього у Харкові навіть складають вірші. Крачук у своєму листі до мене відповів, що це вірш харківського поета Анатолія Казакова. Недремне око спецслужб все бачило і знало.
Феодосій Антонович запропонував мені видати самвидавом книги Казакова. Я погодилась. Ми після роботи залишались в інституті і на пишучих машинках через чотири копірки видрукували по 200 поетичних примірників Казакова «Іду на Ви» та «Чеченський синдром». Ці книги у 1995 році визнані кращими самвидавчими творами.
Я уявляю, якби у нашому інституті хтось дізнався про це! Родичі родичів НКВД, КПРС, просто стукачі, як наша завканцелярією, головні спеціалісти і інші шавки, які писали доноси і стукали на людей. Де б ми були тоді з Феодосієм Антоновичем?
А Костянтин Іванович Аювджи є автором грецького букваря для діток, які жили в Україні, все життя пропрацював на одному з харківських воєнних заводів, де приклав багато зусиль для розвитку космосу в державі.
Я дякую долі, що ці люди були в моєму житті і завдяки їм я є такою, як є.
А тепер до кави.
Так от. У відділі, яким керував вищезгаданий Іняхін, працювала Аліна Марківна. Невеличка, вертлява, з претензією на великий розум, вона була уже третьою чи четвертою дружиною уже згадуваного мною викладача Валентина Петровича. У нього зі шлунком були якісь негаразди. Він лежав у лікарні, але Аліна Марківна, телефонуючи йому з відділу у лікарню, суворо забороняла їсти лікарняну їжу. Вона голосно йому наказувала, щоб він чекав на неї, бо вона принесе йому домашню дієтичну їжу. Ми всі співчували їй і розуміли, що жінка після роботи повезе свою домашню їжу чоловікові в лікарню. Все оце, тобто їжу, вона щодня приносила у двох термосах.
Одного разу сталося так, що сумка, в якій були термоси, зі стільця впала на підлогу і один із термосів розбився. Щось звідти витекло і Аліна Марківна невтішно заплакала. Ми, як могли, заспокоювали її, але вона весь час говорила, що там же дієтична їжа - в одному із термосів був дієтичний бульйон, а в другому – потрійна кава. Ми спитали, з чим бульйон для хворого? Вона відповіла, що це відвар від сосисок, бо сосиски йому не можна їсти. «А потрійна кава?» - спитали ми.
«Це кава, зварена на гущі, яку тричі спили».
Невдовзі Валентина Петровича не стало.
04.08.20

Ще залишились у мені
Твої слова, твої пісні.

Це не забути, не минути,
Як березень, що йде за лютим.

Ще залишились у мені
Гарячих рук шалені дні.

Як згадка нашої любові -
В долонях котики вербові.