Логін   Пароль
 
  Зареєструватися?  
  Забули пароль?  
Палагея Кукуй (1985)



Огляди ⁄ Переглянути все відразу

  •   Кілометри солодкого передчуття
    Дорога вела мене у рай, і чим далі ми від’їжджали від Києва, тим легше дихалося. Смарагдов
  •   Махрові думи
    У кутку стояли бавовняні шкарпетки. Пахли зорі. Стигла мова.
  •   Подорож у зиму: Лебединська казка
    Зима 2016-го
  •   Крізь терни додому
    Гіпертрофоване сьогодення в колисці перманентної кризи
  •   Свобода
    Нарешті справдилося! Нарешті я на свободі! Боже, велика дяка тобі за це!
    І усім, хто прийм
  •   15 вересня 2015: туманно
    День обіцяв бути пречудовим, але це було оманою, яка немов сіре полотно туману, приховувал
  •   Немодний героїзм або зжована заява на звільнення
    (Не втрималася щоб не написати, надто вже болить мені)
  •   Картопля у лушпинні або страва для дійсно голодних
    (Не втрималася щоб не написати)
  •   Телефонна розмова
    Нещодавня телефонна розмова з представником перевізника по маршруту №***
  •   Таксист
    реальная ситуация в такси
  •   Реальне чмо або відійдіть від мене!
    ситуація в маршрутці 16.03.2015
  •   Елітний шмурдяк
    Ситуація у горілчаному відділі супермаркету "Муршет", вересень 2014-го
  •   Дресс-код или 55 вырванных дней
    События моей жизни лета – осени 2014-го.
  •   Патріот
    Із життя
  •   Как красотка
    По мотивам фильма «Красотка», когда ситуация из фильма повторилась в реальной жизни, тольк
  •   Маршрутка
    Реальна ситуація в маршрутці, вечір 28.07.2014 року
    Водій несподівано зупинив загальномісь
  •   Кто ты?
    Я не знаю, кто ты, я не знаю, что ты. Твоя тайна, как пьянящий аромат хорошего вина, бьет
  •   Бурхливе море і теплий пісок
    (реальні події та явища у метафоричному світлі)
  •   А ми у парку під небом на двох
    (реальна історія)
  •   Два дрищі
    (реальна історія в маршрутці)
  •   Жінка
    Заради жіночої впевненості
  •   Чесночный фреш
    Читать осторожно: может быть противно слуху, но в этом прячется истина. Можешь не читать н
  •   Скарб (моєї) нації
    Жінки, які можуть і хочуть народити дітей – це скарб нації.
    Чоловіки, які хочуть і можуть
  •   8 березня 2014
    Міні-замітка
  •   Різдвяна sms
    Дійові особи
  •   П’ята стихія
    Незалежна думка пересічної громадянки. Реальні події

  • Огляди

    1. Кілометри солодкого передчуття

      Дорога вела мене у рай, і чим далі ми від’їжджали від Києва, тим легше дихалося. Смарагдова зелень пейзажів топила очі, а їхня мальовничість захопила б і Куїнджі, і Айвазовського. А коли б до пейзажів був да Вінчі охочий, то напевне замість очей Джоконди виводив щедрість української природи. Чарчину б медовухи йому під оселедець! Тоді, мабуть, коров’ячі «млинці» на дорозі зажили б новим життям на його полотні.

      Земля дихала лісом, сонце лизало кору на деревах. Там, де воно робило це особливо наполегливо, стовбурі світилися золотом. Мабуть по тому золоті і комашині приємно було повзати, і пташині їсти тую комашину. Очі радувалися неповторній красі Батьківщини, такої неозорої і водночас компактної для подорожей пересічного громадянина. Зараз кажуть «патріот», а раніше просто любили.

      Маршрутка летіла вперед, розриваючи простір і час. Було тихо, тільки гикавка і шепіт заважали їй. Колективна втома. Передчуття зустрічі з родичами розбурхувало метеликів у людському нутрі. Ворушився хробак голоду, а до Пирятину було ще далеченько.

      Полтавщина зустріла мене Пирятином, вона постійно так робила зі мною. Слід звернути увагу, що у 1963 році саме в цьому місті знімали фільм «Королева бензоколонки» із Надією Румянцевою у головній ролі. Місцина гостинна своєю компактною автостанцією, нашпигованою гастрономічним різноманіттям та чистими туалетами, відвідування яких нині коштує три гривні.

      Мухи і комарі лізли у лобове скло, щоб подивитися на пасажирів. Комахи так любили махати людям лапками, що жертвували заради цього своїм життям. Поки комашня веселилася, водій маршрутки скаржився долі на колесо. Як би ж він перевірив його перед поїздкою, то не довелося б тепер вигадувати винуватця. Взагалі, він був досить дивним чоловіком, з помітним відбитком сільського життя і наслідками здорового, калорійного харчування. За кермом: водночас пильний і з насінням, яке він плював прямо у вікно. Невтомний колекціонер пліток і поціновувач жіночого сміху. Особливо коли він виходив від персон років до тридцяти, максимум - до сорока, не більше. Це був ще той котяра!

      Так воно то так, але коли довелося робити зупинку у Лохвиці, щоб полагодити колесо, стало якось не до сміху. У Лохвиці мені запам’яталася її назва, шиномонтаж із замурзаними майстрами і густа кроною яблуня. Під яблунею столик і стілець стояв, на ньому я банан жувала. Скупа прохолода літнього дня загнала горобців у пісок, який вони за воду уявляли, і так милися тим піском, що аж курява стояла. Через яку не тільки я, а й кіт чхав.

      Тутешні міста були пречудовими, таку красу сучасник міг побачити в Інтернеті не виходячи із дому. А я воліла бачити її на власні очі. Куди діти очі від краси, яка полонила і серце, і розум, і душу. Вона пахощами трав взяла ніс в облогу та примусила серце, розум і душу домовитися для загального блага.

      Під праве коліно вкусив комар, підступна кровосисна падлюка!
      У дівочому серці цвірінькало, тьохкало і клекотало від передчуття щастя. Час від часу від солодких думок відволікала череда корів чи білі плями кіз на полі. Це рогате поголів’я – виклик аграрній кризі, заперечення занепаду села і постійний спогад про працелюбність мого народу.

      Скільки себе пам’ятаю, завжди боялася корів, а потім і телят. Якось захотілося мені погладити маленьке теля, яке було мотузкою прив’язане до кілка. Підходжу я до нього, протягую руку, щоб доторкнутися до мордочки, а воно як сказиться, і давай довкола кілка, на якому припнуте було, бігати. Моя нога потрапила у мотузку, яка встигла декілька разів її обмотати, да так туго, що аж вилазили очі. Я упала і дуже перелякалася. Хвала небесам, що пастух вчасно мене помітив, а так би не було на світі Кукуй Палагеї. Після цього випадку, я до телят не підходжу.

      А пам’ятається, як на мене коза напала… Коли ми разом із покійною прабабцею Одаркою і іншими бабами кукурудзу з поля крали, тоді на мене коза її сусідки напала, і загнала аж на дичку, з якої мене пів села знімало. Рецидив тільки вже із індиком повторився у хресниці мами. Да, були часи! І люди теж були! Не те що зараз, наволоч і падлюки.

      Я везла йому себе і два кілограми трусів. Все у торбах та оклунках, щоб весело у парі жилось більше тижня. Знаєте, що найбільше мене зараз радує? - Те що у матриці постійних негараздів, економічних криз і здирств, інформаційних клізм, росту злочинності і тотального свавілля, я неймовірно радію, що в мене є кого любити. Є перед ким оголити не тільки тіло, а й душу. Що попри невтішні прогнози експертів юродивих, я вірю, що у НАС все буде ДОБРЕ. Я вірю в Україну, і вірю, що вона знайде вихід для своїх, не чужих, дітей.

      Небо благословило кожен мій крок до коханого. І подарувало на згадку кусень веселки з усіма кольорами. Шкода, що я їх до серця не можу пригорнути, а тільки помилуватися очами. Веселка – то мабуть так Природа радується! І я радуюсь! І коханого свого порадую!

      Небосхил дражнився дощами, а я під’їжджала до свого щастя у колисці лісу.


      Кукуй Палагея, 04.07.2016







      Прокоментувати
      Народний рейтинг: 5.5 | Рейтинг "Майстерень": --

    2. Махрові думи
      У кутку стояли бавовняні шкарпетки. Пахли зорі. Стигла мова.

      Я все частіше схиляюся до думки, що моє відношення до людини, видно по лиці. Від того подумки шарію, а може і насправді, бо по тілу пробігають цілі полчища мурах, які розхитують хрестик на грудях. Недоброзичливець, якому доведеться це побачити, відразу зрозуміє, що насправді я про нього думаю. Тому, розумію, що треба бути обережнішою.

      Обережність зараз в моді, а ще бороди і рожеві кальсони. Це було б пречудово, якби не невігластво, відсутність смаку, міри і, власне, вже як наслідок від побаченого – огидність, яка викликає нудоту, більшу ніж молоко із оселедцем. Це неодмінно гірше, ніж смердючі шкарпетки рано-вранці десь у місяці липні-серпні.

      До коміра сорочки причеплена біла с малиновими прожилками штучна орхідея, на неї завжди заглядається кондуктор-контролер, коли питає мене про квиточок на проїзд у автобусі № 20. А я після слів «Десь у заді», нервово копирсаюся по кишенях. А орхідея – то відволікаючий маневр. А «у заді», тому що там їм місце, мої милі.

      Кондуктори – посіпаки антихристові, наразі, мають такі одежі, що їх не те, що у юрбі складно помітити, а й перед очима – не завжди зрозумієш, хто перед тобою стоїть. Сірі у сірих формах, із сірими промовами по дотримання законів, вони завжди наготові, чатують «зайців». Та я й сама була такою, декілька разів підряд на минулотижні, і неодмінно буду ще! Бо це не сором, це реалізація демократичних свобод!

      Я люблю своє місто, і квітучі каштани, і вагове морозиво на Хрещатику, і хрущів, що весною над абрикосами та вишнями гудуть, а ось кондукторів якось не склалося, не люблю, і все тут.
      Серцю не накажеш, не видаси наказ, розпорядження, указ, навіть ухвала суду у сердешних справах не пройде.

      Столичне життя – це відро подразників для нервів, зору, слуху, нюху, власне для нормального співіснування у системі серед кущів і дерев звичайного пересічного громадянина. А для приїжджих, то є великий коловорот із радощів, захоплення, здивування, зачарування, омани безмежних можливостей, у перемішку із виключно української поробки матюками. Які час від часу можна почути в місцях загального користування, соціально-побутових об’єктах та в міському транспорті. Ще на матюки дуже щедрі продавці на ринках і базарах. Гадаю, матюки – то наслідки довготривалого спілкування із людьми, точніше, тим, що лишилося від них.

      Пахло землею. Дзюрили янголи. Йшов дощ. На іржавому цвяху гойдалась стара колоша.

      У маршрутці № 567 було душно і смерділо бідністю, яка перебивала собою невдалі копії «Дольче енд Габбана», «Іклат», «Ніна Річчі», «Коко Шанель» та інші. На жаль, перегар приховати вона не могла, не спроможна виявилася, а може бідність і перегар – то вічні супутники.
      На сидінні біля дверей сиділа жіночка років на вигляд не більше 45, в руках тримала поліетиленовий пакет із зображенням букету жовтих нарцисів, на голові у неї було волосся, таке, наче з тиждень не мите. Зручно умостилася біля вікна, чекала, коли поїде транспортний засіб. По вигляду було видно, що її щось гризе. Але що, голодні діти, алкоголік-чоловік, безробіття, а може пропаща доля старої діви?..

      Так, чоловіча частина нації нині спивається від безсилля, безвиході і псується, як сметана на сонці, від матусиних сюсюриків і голубців. Хочеться справжнього мужика! А де його взяти? Та комусь, на щастя, пощастило більше!

      Якийсь йолоп у потертих джинсах підставив свою дупу прямо під ніс жіночці, яку щось тихесенько гризло біля віконця маршрутки. Це було так кумедно, що хотілося плакати. Ну і часи, ну і манери! Дайте мені хріну до холодцю! Та такого міцного, щоб аж сльози ріками до самого пупа!

      Жіночка із дивною зачіскою, схожою на халабуду із брудного волосся, навіть не помітила дупи у себе під носом, мабуть, її думи були набагато помітнішими. Ще й цей інтригуючого змісту поліетиленовий пакет із нарцисами, в ньому ледь помітно щось ворушилося. Може карасі, може линки, а може й щурі на вечерю.

      Хотілося стрибнути із моста, без резинок, але в трусах. До водяника у гості, і спитати його так: «Коли, шановний добродію, скінчиться цей гармидер і розгардіяш?» В останнє слово вкласти увесь сій біль, відчай і смуток від того, що доводиться щодня бачити, чути і відчувати. Як воно щодня бачити, як знищують твою Батьківщину?.. А ти нічого, на превеликий-превеличезний жаль, не можеш зробити, хай їм грець в усі діри!!!

      Ікони від горя замироточили, а діти враз подорослішали.

      Вітер хитає стомлені віти, чути, як десь кумкають жаби. Плаче земля. Сміються чорти. Плюнь тричі і далі йди. Але озирайся, і молися в душі, за тих, кого шкода, за себе, за рідних, за близьких. Плюнь не на землю, і в небо не плюй, думай, мізкуй. Земля родюча, щоб щось проросло, води тільки дай, а небо – не вибачає образ, будь-яка спроба – то тобі в око чи в лоба.

      Колись ти зрозумієш, що плюнути нема куди. На землю не зможеш, а небо – відразу тобі все поверне.
      І виходить, що плювати не треба, а жаби кумкають не просто так, віти від відру не стомлені, а їм подобається так.

      Якась «свиня» ворожила на кавовій гущі в рукомийнику жіночого туалету. Огида шостого ступеню, бридкість на 10 балів по десятибальній шкалі. «Власність ця - не приватна, значить не моя», - так думає мабуть ця "свиня", яка б ще кучу у рукомийнику наложила. Її мізками рохрохлячими - нічийна на справі, загальна, а отже, роби що хочеш, на що вистачить фантазії, на що безсоромність підведе. От інша справа наші далекі предки із неоліту, наприклад, які робили каляки-маляки на стінах печер. Вони не думали, як зіпсувати чи нагадити, а як лишити свої спостереження, історії, звичаї, обряди. Вони щонайперше намагалися передати, крізь тік часу, майбутнім поколінням те, чим і ради чого вони жили. А що намагалася передати свиня своїм неблагочестивим вчинком у туалеті, лишається тільки здогадуватись.

      Ба, які люди! Ви не повірите, хто щойно потрапив мені на очі. О, о, о! Ви неодмінно його знаєте, і щоразу подумки згадуєте незлим і тихим матюком, коли йдете до магазину за продуктами, чи отримуєте платіжки за світло, за воду, за газ. О, цей точно нічого б не лишав на стінах печер, якби жив у тих часах. Мізки не завершили всі стадії еволюції до повноцінного «Хомо сапієнс», із сучасної точки зору, по рівню розвитку - не вище кроманьйонця, а може й неандертальця із поправками на досягненнями науково-технологічного прогресу і легкої промисловості.

      Жіночка із халабудою немитих кіс зійшла на зупинці «Домосфера», у її руках теліпався вітром пакет із зображенням красивих жовтих нарцисів. Вільне місце у маршрутці довго не пустувало, через десяток секунд його було зайнято дупою, яка дуже любить підставлятися під чужий ніс.

      Цукор. Борошно. Два яйця. Ще б сиру трохи і були б чудові сирники на обід.
      А мені потрібно йти.

      Люблю.
      Ваша П.

      Кукуй Палагея, 23.05.2016



      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    3. Подорож у зиму: Лебединська казка
      Зима 2016-го

      Лихоліття принесло на мою землю зиму, яка вже декілька років поспіль нестримно втрачала свій морозний шарм і снігову шаль. Це вже не та зима, яка була колись. Це вже не ті люди, які були колись. Зима лила дощами, а люди стали скотами.

      Сум від безвиході надійно сидів на плечах, від чого ті боліли, а з крил облітало пір’я. Робота не радувала, життя не радувало, перспективи були за межами горизонту, за які мені ніколи не добратися. Постійний токсикоз від політики і кризи, а потім висипання й понос.

      Поносило майже всіх, ліків від того лиха не було. Принаймні досі їх не придумали. Тому лікувалися хто як міг, хто горілкою, хто бійкою, хто йогою, а хто дні і ночі відсиджував дупу перед монітором комп’ютера. Але всі як один з поносом, активізували в собі надприродні здібності і якості, яких раніше не було, і працювали, як раби, бо так вже було написано їм на віці.

      Все це страшенно обурювало, та ще рано було опускати руки. Віра, подібно солодкій патоці, приклеїлася до душі і додавала сил жити далі. Надія в краще щодня витягала за коси з ліжка, а любов… А про любов дізнаєтесь самі, якщо захочете.

      Мрії збуваються, але цікавість в тому, що вони часом дуже несподівано збуваються. Так несподівано, що ти навіть не встигаєш зрозуміти, що це відбувається з тобою насправді.
      А Доля крім усього іншого, любить усміхатися, обнімати, голубити, і робить вона це не з усіма, на жаль. Улюбленців обирає ретельно, як ювелір перлини для свого чергового витвору.
      Так сталося, що я потрапила їй на очі, вихваляння тут ні до чого, скоріше констатація, а може здалося?.. Та я була з ніг до голови облюбована Долею, яка цьогоріч приготувала мені гарний сюрприз подалі від дому і спаскудженої столичної цивілізації. З’їдена зсередини заздрістю і ненавистю, зачерствіла і зсіріла від горя і проблем цивілізація – спаскуджена. Але не безнадійна.

      Мене кликало щастя, і я не могла його ослухатися. Йшла йому назустріч, а точніше – їхала.
      31 грудня 2015 року стало для мене точкою, від якої промінь змін мого життя був направлений геть із Києва. Перетинаючи села і міста, гори і ріки, він привів мене до Лебедина, міста лебедів, лісів і білих грибів, що на Сумщині у долині між лісів умостилося.
      Ще у Києві я помітила, що задихаюся, судома розпачу зводить легені, які відмовляються далі так жити. Щось було не так, чи я змінилася. Стоголоса інтуїція і шепотіла, і кричала, і співала, і просто говорила, але розібрати її було складно. Попри це я зібрала свої речі, одяглася тепліше і накивала геть п’ятами із батьківського дому до міста, де мене вже чекали.

      Маршрутка на Лебедин приїхала завчасно, о 12-35 годині я вже умостилася у сидіння в холодному салоні і гріла у руці паперову Лесю Українку. За вікном падали самотні сніжинки, які уперто чіплялися за одежі і шапки. А потім краплями скочувалися на брудний, весь у дірках, як решето, асфальт. Там вони наповнювали калюжі і калюжки, по яких гарцювали люди, їздили автомобілі, бігали собаки.

      Зима трусила зливою, а по бордюрах і біля людних проходів до метро торгували мандаринами. Здебільшого серед торгуючого люду були пенсіонери і чорночубі із чужоземних країн. Парили вони робочому народу не тільки цитрусові, а й банани, гранати, ялинки, сосни, новорічні прикраси і ковбасу. А мовою Законодавця були порушниками закону – організаторами і учасниками стихійної торгівлі, осередком антисанітарії, раковою пухлиною на тілі внутрішнього ринку.

      А мені по цимбалах, я сиділа в маршрутці і грілася разом з Лесею Українкою. Та було так добре на душі, що для повного щастя не вистачало ще солов’їв і чарочки чаю. Крізь віконце маршрутки я бачила, як люди несли дорогезні торти із фірмового цукерного магазину, що стояв попід дорогою. В руках - торти, а на лиці і натяку на усмішку. Бо хто ж буде сміятися, коли віддасть за торт майже чверть своєї зарплати!?

      Водій усміхнено заявив про необхідність сплатити за проїзд, і так мрійливо-гордо промовив тисячу двісті, потім кепкуючи, виправився із посиланням на знижку, і попросив лише двісті. Як це мило, жартувати в наш час!

      Дорога до Лебедина обіцяла бути вкрай важкою, а місцями – майже не прохідною, але це не лякало ні водія, ні пасажирів. А я сиділа сумирно в передчутті омріяного, правда вже без Лесі.

      Декілька разів хтось із пасажирів згадав про Липову долину. Щось дуже страшне мабуть там, судячи по інтонації, але мене це чомусь не лякало. У лисячих хутрах і з роєм мрій, я сиділа наче не з цієї планети пасажир. Думки підігрівали консервовані сливи і копчена ковбаса. А ще, що я вже в Пирятині, зійшла, щоб сходити в туалет.

      Час ліниво доходив до відбуття маршрутки, та хтось із пасажирів безсоромно запізнювався. Люди у салоні почали нервувати і виказували це своїми здогадками на рахунок причин спізнення і власне, хто посмів прийти невчасно. Я теж нервувала і трохи бісилася, що через якось йолопа можу не встигнути приїхати на Новий рік.

      До маршрутки підбіг хлопчина із букетом живих квітів, весь червоний, мабуть біг. Але він був не останній. Люди вже відверто почали сердитися і вовкунятитися на своїх сидіннях, час піджимав, а хтось спізнювався аж на 10 хвилин.

      На місце біля водія порхнула дівчина з білявими косами, схованими під кобеняком. Коли пасажири побачили її, то вже нічого не говорили – марна справа. Йшов сніг, нарешті ми відправлялися. Люди почали світитися радістю, хтось шелестів етикетками цукерок, а хтось жував одвічний новорічний атрибут – мандарин. Мою голову заполонили думи, на мить здалося наче хочеться в туалет, але я її відігнала.

      Після майже годинної пробки в Борисполі, зрозуміла, що мені не здалося, я дійсно хотілося дзюрити, але ще не сильно.
      Чим далі ми їхали, тим більше мені хотілося, природний інстинкт відігнав всі думки, крім туалету. Як на зло дорога була засніжено-неприбраною, а тому їхали ми повільніше ніж зазвичай. Сечовий міхур постійно нагадував про себе, і обіцяв здатися. Мені було страшно.

      До Пирятина було ще далеко, цієї оази гастрономічного різноманіття і платного туалету. І тут перший знак: водій зупинив автотранспортний засіб на автозаправці, двері для виходу пасажирів не відчиняв, бо вони були поламані. Саме тоді мене вперше осяйнула думка вийти десь подзюрити, але я не наважилася її реалізувати. Як пізніше виявилося, такі думки відвідували не лише мене. Ще на Харківській у маршрутку сів «тепленький» козачина у витягнутих на колінах майже білого кольору штанах. Саме цей герой вирішив втілити в життя туалетну думку, і був непохитним у своєму бажанні, хоча хитався він дай Бог!

      Не зважаючи на зачинені двері, і відмову водія їх відкрити, козачина тупцював біля них, намагаючись відкрити власноруч. Так як був він не зовсім у світлому розумі і ясній пам’яті, зробити цього сам не міг.

      Досить довго ми стояли на автозаправці, під тиском погроз напудити прямо у салоні і непоодиноких прохань пасажирів, водій таки відчинив двері дзюруну.
      Картина невідомого автора: пісяючі мужики і один курець на снігу.
      «Зараз вже йди, а потім зав’язуй його вузлом і сиди аж до самого Лебедина! Нап’ються того пива у дорогу! Не понімаю я такого!», - водій.

      Зі словами «Поїхали!», ми рушили далі. Мужики усміхнені, а жінки тримались. Я молилася всім богам, щоб дотерпіти до Пирятина.
      Чим ближче ми під’їжджали до Пирятина, тим більше ставало снігу на дорозі, обабіч її, на гілляках дерев, на кущах, на шапках.

      Я дуже хотіла дзюрити, коли ми під’їхали до автостанції в Пирятині, відразу усі кинулися в розсипну.
      До туалету майже бігла, а повертаючись, повільно, нога за ногою, я відраховувала кроки до залізно-пластикової колісниці, яка везла мене у зимову казку.

      Спокій пройшовся по всьому моєму тілу, розвіяв думки, утрамбував страхи. Тепер хотілося спати і Новий рік. За вікном темніло, надвечір’я насувало і гризло гуму на покришках коліс. Густішало, густішало, поки повністю не поглинуло світло. Ми були у сутінках, як сліпі котенята. Якби не фари, то я не знаю, що і було. Зустрічні автівки сліпили нас своїми фарами, сучасна приреченість чи може непродумана світловіддача?..

      Дорога до Лебедина була і справді важкою, але це все тільки квіточки, ягідки нас очікували в Липовій долині і далі до Михайлівки. Як водиться, дороги там нема, яма на ямі ямою поганяє. До Пирятина майже ціле дорожнє полотно, хоч на Ферарі гони чи впрягай Мустанга у сані, а вже за ним – чорти усюди натоптали. Мабуть їм зручніше по ямах плигати, так ближче до пекельних глибин, ніж по рівній укатаній в асфальт земельці гарцювати.
      У Пирятині і далі за ним зима повністю розкинула свої володіння, застелила землю білим рядном, сипала снігом, дихала морозним вітром. Навіть люди були трошки зазимлені і приморожені. А ми їхали у маршрутці з залишками київського смогу і перегару.

      На годиннику було 18-35, а мені від втоми хотілося спати, ніякий Новий рік не радував вже. Липова долина виявилася втіленням дорожнього кошмару будь-якого водія, крім танкіста. А об’їзд дороги полем, у темряві і за відсутності поблизу хоч якихось людських поселень, налякав мене так, як у дитинстві лякають уявні бабайки і домовики. Не хотілося не пити, не їсти, не дзюрити, а тільки спати.

      Пасажири втомлено зітхали, час від часу діставали свої мобільні телефони, щоб подивитися на час, і заспокоїти себе, що встигають на Новорічне свято. Я знала, що встигну, але все одно трохи нервувала, може через втому, а може чисто так треба.
      Мої сідниці отерпли, а куприк рахував кожну вибоїну і яму. Почало нудити від математики. Нити було нікому, тому довелося сидіти мовчки.

      А на Сумщину вже прийшов Дід Мороз, він весело підганяв заклопотаний люд нарізати Олів’є і оселедець під шубу. В повітрі пахло святом. Хотілося жити.

      Маршрутка долала останні кілометри до Лебедина, а мене переповнювало нетерпіння ступити на землю, до якої я так довго їхала. Через мороз крізь вікна не було нічого видно, однак і без того, помітно легше дихалося від передчуття очікуваної радості.

      Нарешті життя лилося в звичному йому руслі. Всі були раді і щасливі, водій радісно коментував кожну зупинку, і бажав пасажирам щасливого Нового року.
      Лебедин зустрів нас зимними обіймами, ніжними морозними цілунками і сніжним подихом. Це був кавалер куртуазного виховання з маленькими поправками на сучасність, без бакенбардів і трусів.

      Після маршрутки мої ніжки боліли, дупка боліла, куприк болів, макітра боліла, поясниця боліла, не боліли тільки руки, зуби і душа. На виході мене стрічало червонощоке щастя у чоботях 42 розміру. Де знайти слова, щоб виразити те, що я тоді відчувала, де знайти сили стриматись від крику радості, яку я тоді виражала. Це треба пережити, щоб зрозуміти, що воно є.

      Лебедин став для мене містом зимової казки, яка увірвалась в моє життя досить сподівано, але не настільки, щоб радіти їй передчасно, і знати все наперед. Знати все наперед неможливо, прорахувати – щось на кшталт сейсмічних прогнозів, наче все тихо, а потім бах, і виверження.

      Лебедин – природна чаша з краями лісу в якій умостилося невеличке місто, з напрочуд красивою старою архітектурою, десятком пам’ятників, храмами, церквами і іншими плодами архітектурно-будівної справи, і безумовно, мальовничою природою. Місто, в якому не для показовості виконання соціальних програм чи в очікуванні приїзду мера, біля магазинів і аптек розміщено стоянки для велосипедів, а просто для зручності його мешканців. Місто з компактним розміщенням адміністративно-державних установ. Місто, в якому мешканці виживають за рахунок тісного контакту з природою: рибний промисел, полювання, збирання грибів, ягід. Вони навіть із молодих шишок роблять варення! Цих людей кормить ліс і річка, проте «чаша» наповняться новим життям досить повільно, бо, на жаль, місто без упину втрачає свою бувалу розвиненість, процвітання, і густу населеність.

      Так, Лебедин – це не Київ, вийдеш з дому, ні тобі смогів, ні отруйних парів, ні шуму автівок у заторі. А коли в ліс зайдеш, восени і узимку я була у ньому, то не має часу відпочити від захвату, очі купаються у красі, зачаровуєшся усім мимоволі. Таке відчуття, що ти у казку потрапив. Різноманіття грибів може конкурувати тільки з різноманіттям трав, поляни суниць, смарагдовий мох під ногами і незабутній переспів лісного птаства затьмарить собою будь-яку симфонію Моцарта чи Баха.

      Я побувала в казці, а зараз знову на землі…

      Кукуй Палагея, Київ, 13.01.2016







      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    4. Крізь терни додому
      Гіпертрофоване сьогодення в колисці перманентної кризи

      Частина 1. Заправна

      На вилиці сипало дрібнесеньким снігом, таким пухким, що хоч у ньому спи. Так і робили бомжі і собаки, що розпивали на трьох пляшку алкогольного сурогату без акцизних марок і наліпок з попередженням від Мінздраву. Яким приторговували з-під поли у найближчому МАФі типу тимчасової споруди, до якої ще не добралася столична влада чи то може…? Ай, ну його!

      Мої ноги несли мене на зупинку громадського транспорту, а там…Ба! Ну що там може бути!? Транспорт типу маршрутне таксі, а при ньому водій у засмальцьованому светрі і штанях на виворіт, бо так менше дірок. У маршрутці люди сидять, на руки дмухають та віддирають лисичку на вікнах, яка наче з заводу із ними. Їх дупи міцно примерзли до сідел, а водій горланить: «Кто за проєзд єщьо нє заплатіл?», - Тьфу!

      Бачу, а біля дороги, серед легалізованих кіосків також типованих під тимчасові, два носи незрозумілого для мене походження, але точно знаю, такі шашликами відомі і вином у бурдюку. Та наразі, вони свининою торгують, прямо там і голова, і сало, і ребра з пахвиною, все у снігу. А від очей дільничних ще й плівкою прикрито, буцімто «не наше це!». Зацікавило, виходжу, йду, підходжу:
      - А почім у вас сало ось це?
      - По 55.
      - А де ви його взяли? Дозвіл від ветлікаря є? А чому не на ярмарку, там і місце встановлене і покупця, хоч греблю гати?
      - А ето нє наше, ми сейчас хазяїна пазавьом.
      - Та навіщо мені ваш хазяїн, мені то що! Я ж не дільничний інспектор, торгуйте собі – почимчикувала до маршрутки.

      А собі мізкую: десь поцупили порося, виторговували за безцінь або набрехали довірливому селянину про свинячий грип. Вагою воно, судячи по розміру голови, 120-250 кіло. Закололи в лісопосадці, розібрали, розрубали, а тепер стоять у самому епіцентрі Європи, пропонуючи робочому люду шматок свіжини за помірними цінами і сумнівної якості. А люд купує, бо в магазині в тричі дорожче, і теж за якість там ніхто не відповідає.

      Я сиджу в маршрутці, на руки дмухаю, моя дупа повільно примерзає до сідла, а водій збиткується: «Кто єщьо нє заплатіл? Платім, ато нікуда нє палєтім!»

      Хотіла б я йому сказати, та, на жаль, виховання не дозволяє. Біля мене парубчина з чубом сидить, а той чуб аж до блискавки на куртці звисає, щось жметься, вовкунятиться, наче хоче щось зробити, а бракує сили волі. Тільки коли водій маршрутки зачинив двері і почав їхати, цей хлопчина дістав з карману куртки шостий Айфон. Блискучий, дорогезний, мабуть точно голд! Це ж так кортіло бідоласі дістати той Айфон, а не можна, бо з руками відірвуть, а точніше украдуть. І ніхто, підкреслюю, ніхто, вам його ніколи не знайде, ні по айді-коду, ні по сотні свідчень, ні по словесному портрету зловмисника, і, навіть по «гарячим слідам». Хоча, які в біса гарячі сліди узимку!?

      А правоохоронці тільки приїжджають, по сотні раз з тих самих питань. Подивляться, покивають, а потім стриб в авто, і на наступний виклик показувать себе. Вони приїжджають навіть, коли дурнуваті їх викликають, вправити мізки тим, хто розум свій ще не потіряв.

      Пам’ятається мені страшний випадок, було це наче не зі мною, наче була там не я. Як на очах у робочого народу, що їздить на роботу автобусом, скотиняка у кобеняку вирвала прямо із пальцем у молодика Айфон у яскраво-блакитному чохлі. Як зараз пам’ятаю, як пищала поряд жінка, якій за пазуху упав той палець, як втратив свідомість молодик - власник щойно ампутованого пальця, і як загальмував водій, щоб схопити крадія за яйця.

      Або іще випадок, лячно, аж сідниці стискає. Заходжу якось до ломбарду, повірте – чисто на розвідку, а там серед іншого брухту і металевого блиску, сережка, жовтого кольору, така велика, що хоч вішай на шию бику. І на тій прикрасі автентичній – мочка чийогось вуха.

      Фух, хочу додому, до мами, до тата. Там в мене бідон молока і пачка печива «До чаю».

      Такий є зимовий серіал в нашому житті: вийшла із дому у шубі, а повернулась у блузі. Вкрали, розділи прямо серед вулиці. Хто? Та хто ж його знає вже! Може цигани, може і наші, яка різниця, злочинці ж!

      А про циганів то взагалі епічна розмова! Заходять до автобусу лавою по 5-10 чоловік не рахуючи дітей грудних, які мов грона на лозах винограду, висять на грудях і спині. Всі смердючі і брудні, інколи босі і «глухі». Та біда не в тому, а що у головах воші. Багатостраждальні кондуктори навіть бояться близько до них підійти, щоб справитися про сплату проїзду, а простий люд робочий і, безсумнівно, мужній, перебігає на інший бік автобусу, щоб не нахвататися вошей і бліх.

      Прикро, що цигани, наче пільгова категорія громадян, їздять в громадському транспорті безкоштовно тільки через те, що в них воші і гниди, а я, без них, з робочим стажем і з київською пропискою, плачу за проїзд. Де логіка, де справедливість, скажіть мені?

      Якось люди добрі розказали про випадок, який нікого не залишив байдужим, навіть товстопузого кота. Було це давно, було це не в кіно. Купив один козачина до столу кільце ковбаски смачної, щоб родину свою побалувати і себе порадувати. Ковбаса та не елітна, ковбаса та широкого вжитку і змісту простого, і сортаменту не вибагливого. Так от, ріже він ту ковбасу, а там…Чиясь пучка із нігтем. «Трясся твоїй матері!» - кричить козак, - «Ми з’їли чийсь кулак!»

      Із пивом теж був страх. У році вже точно ніхто і не скаже, теж добрі люди пошепки переповідали, може очевидці, а може й казкарі. Як на одному із пивзаводів наче столичних, а може і ні, прямо у великій бочці із пивом плавав труп. А по діжках і пляшках із тієї бочки вже пиво пішло у роздріб і опт. Небіжчики - це вам не жарт, небіжчики - це вам результат не дотримання правил безпеки на виробництві.
      Ой лишенько! Як же болить в мене живіть! Хочу додому, хочу до мами, до тата теж хотілося б, якби він життю не вчив.

      Маршрутка котилася по Столичному шосе, вилизаному від снігу, наче дупа кота. На умі співали солов’ї, тепло було на душі.

      Я їхала додому крізь терни і низку статей Кримінального кодексу України.

      Кукуй Палагея, 25.01.2016



      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    5. Свобода

      Нарешті справдилося! Нарешті я на свободі! Боже, велика дяка тобі за це!
      І усім, хто приймав безпосередню участь у цьому, хто не покривив душею, і не прикинувся стерво чи останньою падлюкою.

      Нині ситуація із іграми у прикидання дуже складна, лицедіїв багато, тільки не всі вони грають позитивні ролі, більшість – із запахами сірки і всепоглиблюючого Зла.

      Мої крила тепер будуть вільними, їх наповнюватиме свіжий осінній вітер. Плечі можна розправити, а спину – розігнути.

      У кишенях були кольорові олівці, якими я протягом 25 днів буду розмальовувати світ. Мій рівень щасливості зашкалює, а радість б’є ключем із потаємних надр душі.

      Віднині двері до Пекла для мене закриті, всі чорти і перевертні нервово курять, бо знають, що чіпати мене неможна. Такий закон. Такі правила.

      Хай пискоморді трохи побісяться, поки я кую своє щастя.

      Вперше за довгий час я була щасливою. Я відчуваю радість, яка пронизує кожну клітину мого єства. Це ніщо інше, як благодать божа. Янголи, які цілують мене у дві щоки.

      Є ще одна таємниця мала – мені відкрили двері в Рай, плигатиму тепер серед едемських кущів і квітів, скільки вистачить сил і часу. На скільки дозволить Доля і Життя.

      Була осінь, вересень у всій своїй красі, тільки без дощів і блискавиць.
      На дворі продовжувало злітати барвисте листя з дерев, воно лягало перехожим під ноги, хтось проходив повз, хтось топтав його у багно, а хтось, зупинившись, любувався його красою.

      25 днів волі…
      Щастя вписане у Свободу.


      Кукуй Палагея, 28.09.2015



      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    6. 15 вересня 2015: туманно
      День обіцяв бути пречудовим, але це було оманою, яка немов сіре полотно туману, приховувала від мене справжній стан речей. А він був жахливим, репетиція армагедону чи розігрівка публіки перед виходом на сцену чортів.

      Та й туман спустився на землю зовсім несподівано, наче попереджаючи мене: «Нічого хорошого сьогодні не жди». А я ждала, я завжди ждала!..

      Все розпочалося з автобусу під номером **, де мені по волі Долі, чи можливо все ж таки чортів, вдалося проїхати «зайцем» без квитка, не заплативши за проїзд. Одразу пригадала градоначальника із характерною міною на лиці, який на камеру колись сказав: «Ні-ні-ні! Я позбавлюся у моєму місті зайців!», а собі мабуть подумував, кому б загилити аперкот чи під дих. Хоча, навряд чи, він здатен на це.
      Були б мізки, а робота для них знайдеться!

      Проте в момент моєї маленької шкоди, викликаною виключно жадібністю водія автобусу №**, пригадувала це бетонне обличчя з яскраво відбитою печаткою тупості.

      Водій автобусу №** просто вирішив підхалтурити, і сьогодні скоріш за все, відмовився від надокучливості та високої відповідальності кондуктора-контролера, був у ролі двох одним лицем. Що звісно принесло свої плоди, на моє око десь тільки половина пасажирів заплатила за проїзд. Самих свідомих, самих доброчесних, патріотів, як модно зараз називати.

      Одразу зізнаюся, я в їхнє число не потрапила, по власній волі і на власний розсуд, три гривні «зажала» через жадібність і невігластво водія автобусу.
      Було прийнято одноосібно рішення, цю трошки безсовісну, але кровно зароблену, троячку презентувати якомусь музикантові, групі музикантів у підземному переході чи бомжикові на тротуарі.

      Але сьогодні ні перших, ні других не виявилося, жодних ознак присутності, жодних мелодій, жодного смороду від непосильної бідності.

      Натомість, мене смикнув на землю, бо летіла, мій сусід і за сумісництвом - колишнє Велике Кохання Дитинства. Я боляче гепнулась об його оптимізм і щиру усмішку, ледь не розбилась, забила коліна. Крила бовтались за спиною, як хвіст у корови, яким парнокопитне відганяє мух. Тобто, геть невідомо навіщо. Можна і без них, мабуть…

      Поряд із ним, я відчула себе згустком розчарування і болі, невдахою із косою. Це він світився щастям і про радість говорив. Мене ж гріла «зажата» троячка за проїзд в міському транспорті, в якому і 50 копійок платити нема за що.

      Сусід наполегливо ліз в мою душу, на самі болючі мозолі наступав. Посміхався, але робив дуже боляче. Я намагалася триматися, не показувати вигляду, проте впевнена, що мені це не вдалося. Бо «жалив» він мене якраз по цим місцям, гостро, боляче.

      Обабіч пішохідної доріжки вже повисипали, як чумні бубони, агітнамети з агітгазетами та агітлистівками. Вони викликали гостре відчуття нудоти, були блювотним засобом і проносним одразу. Такий собі глистогінний препарат, який не виганяв, а ще більше розводив у нутрі паразитів.

      Горобці методично, але не без того безрадісно, срали на світлі голови світлих людей, одягнених в темні одежі, бо вже осеніло.

      Дерева повільно і цнотливо скидали свої красиві листя на зиму. Та спочатку сором’язливо жовтіли, червоніли, помаранчевілі і забирали в себе останні теплі сонячні промені.

      Біля входу/виходу в підземні нетрі київського метрополітену горласті баби у формених жилетках роздавали безкоштовну, добряче приправлену дезою чи саму тільки дезу під виглядом голісінької істини, періодику обрамлену синьо-блакитними кольорами. Прохожі, ласі на все безкоштовне, охоче хапали з їхніх рук, як чайки хапають усе, що їм викидає море, паперовий непотріб.

      Автівки голосно сигналили, прориваючи тонку ідилію міста своєю присутністю. Інколи у цьому голосному трафіку проїжджала автівка поліції нагадуючи кожному «шо нізяя!», ніззя красти, ніззя вчиняти бійку, ніззя дзюрити посеред вилиці на очах у дітей, ніззя їздити п’яному за кермом, тощо. Ніззя – себто не можна в жодному разі, бо українською - не можна, а європейською – ніззя.

      Край дороги, між кущів на газонах, примостила свої комерційні наміри, втілені у продажі гарячих напоїв і кави, автокав’ярня, примазана кимось «зверху», бо тільки такі стояли біля самих виходів із столичної підземки, порушуючи норми і вимоги якогось рішення Київради.

      На моїй душі шкреблись, билися і гидили чорні кішки. Було паскудно.
      Стрілка годинника поспішала поцілувати 9, а мені потрібно було прискорити ходу, щоб не спізнитися і не потрапити в «чорний список» із гімнюків-опозданців* і гімнюків-обшарпанців**.


      Кукуй Палагея, 15.09.2015



      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    7. Немодний героїзм або зжована заява на звільнення
      (Не втрималася щоб не написати, надто вже болить мені)


      Реальна історія з реальними людьми, в реальному часі, в Країні каштанів і сала, столиця якої Київ, день 17 серпня місяця 2015 року – І частина цього твору.
      ІІ частина – викрутаси мізків, вигадка, фантазія, від першого абзацу до останнього, однак прообразом ГГ став реальний чоловік.

      І

      Я любила свою роботу більше за все на світі, ну крім шоколаду звісно і тістечок з білковим кремом. Вона, ця робота, давала мені унікальні в своєму роді можливості – допомагати людям, витягувати тих, хто ще міг тягнутися. На власному прикладі показувати, що ще існує у світі, нашому маленькому калиновому світі, Закон, Порядок і Добро. Було багато тих, хто хотів тягнутися, але й немало наволочі, йолопів і халдеїв залітних.

      Світ оскаженів. А може і не світ… Я ще не могла з упевненістю сказати, з ким таке сталося, проте люди навколо дуже змінилися. Теперішнє життя, у матрицях свавілля і безгрошів’я, піднімало із надр людської душі все те, що там було. Хтось ставав кращим, проявляючи чудеса людяності, добропорядності і співчуття. А хтось, подібно врожаю помідорів, який псувався з кожним днем – гнив і смердів, на світ божий витягав із себе майже всі гріхи і відомі пороки. Ці людиноподібні істоти наводнювали місто, з ними ми їздили у міському транспорті, ходили по вулиці, дивилися по телевізору, працювали, купували продукти в магазинах, їли, дихали повітрям. Цікавим було й те, що по зовнішнім ознакам виявити людиноподібних було досить складно, вони майстерно вміли хамелювати і підлаштовуватися під оточуюче довкілля. Це були першокласні імітатори і гравці.

      Перш ніж розпочати свою розповідь, хочу сказати ось що: бувають у житті ситуації, коли немає з ким поговорити, не те що випатратити свою душу, а просто перекинутися парою слів по буденне. А чому?.. А тому, що оточують тебе люди далеко нечистих помислів, вчинків і дій, мовою сучасника – це сраколизи, брехуни, удаваки, підлабузники, ледарі, гультяї та інші лицедії театру під назвою «Лайно».

      Так сталося, що мені судилося народитися на світ із загостреним почуттям справедливості, і скрізь* де лютує несправедливість, я суну свій ніс. Навіть попри усвідомлення того, що це може значно мені зашкодити, створити величезні проблеми, загрози здоров’ю і навіть життю, я не удаю, що істукан із острова Пасхи.

      Мою колегу – людину набожну, вкрай порядну і добру душею, за час її відпустки, оббрехали, виставили в дурному світлі, підставили і позбавили 10% надбавки за високі досягнення у роботі. Сума досить значна, враховуючи, що зніматися вона буде щомісяця. Та цікаве інше – на користь кого вона йтиме, залишалося загадкою. Хоча звісно, здогадки в мене були, і не тільки в мене.
      Причиною такого некрасивого випаду керівництва був один маленький неперевірений факт. Інша колега у моєму відділі мала надто великий вплив і «зав’язки» в досить високих владних колах, точніше її батько. Використовуючи це, розбещена дівка маніпулювала високим керівництвом контори як хотіла, і робила усе що їй заманеться, а точніше – нічого. Захотілося їй просто отримувати зарплатні більше, ніж у всіх інших, хто працював, як раби на галерах, в той час, коли вона дивилася фільми і обирала собі одяг в інтернет-магазинах. Думаю, вона цього добилася. Та й узагалі дозволяла собі надто багато, коли у всіх був дресс-код і жорсткі правила, система штрафів, ця стерво ходила на роботу в джинсових шортах, що були видні труси.

      Так от, дякуючи цій самозакоханій шматі, яка спеціально підставила мою подругу-колегу, якій загрожувало не тільки значне зменшення виплати зарплатні, а й «популярність» безвідповідального працівника, і такого, що не відповідає кваліфікаційним вимогам, щоб отримувати собі більшу зарплату. Вже на сьогодні, вона отримувала більше за мене, хоча посада її була нижчою. А після таких маніпуляцій з надбавками, гадаю, її розмір зарплатні буде прирівнюватися до розміру зарплатні начальника відділу.

      Колега-подруга, її звали Вишенькою, стала жертвою недобрих амбіцій, жадібності і свавілля, була людиною, так би кажучи, «без пазурів». Жила просто і самотньо, у ладі із Природою і всім, що її оточувало. Пишногруда молодиця із копною рудого волосся ніколи, мабуть, не знала про таке слово як «підстава», і що доведеться захищати своє добре ім’я, ні за що, ні про що облите багнюкою, щоб догодити безмізкій розбещеній дівці.

      Вишенька була розумною і відповідальною, уважною і дуже старалася навчитися більше ніж колись знала, але їй не дали…
      Щоб якось допомогти подрузі, я вирішила стати на шлях відтворення справедливості, і пішла до начальника. Зізнатися, мені було всеодно, що і хто про мене подумає, я так вирішила і була незламною у цьому плані.

      Начальник сидів у себе в кабінеті на сраці, що була у кріслі. З височенною короною на голові, не із золота – срібла яка, а із самозакоханості і пихи. Її ніхто не бачив, але вона була, про це усі знали, але не видавали при ньому цього. А я прикидалася сліпою, бо не любила цієї примарної величності. Хто його коронував?.. Августійші особи себе точно так не вели, як він.

      Почала я здалеку, обережно і повільно, щоб не розбудити у ньому звіра. Який так часто показувався, коли він горланив, матюкався, що летіла із рота піна. Ставало мені тоді так лячно на душі, і обідно, що наді мною така людина. Не чоловік, а так собі, бо справжній чоловік ніколи не підвищить голос на жінку, а тим більше не стане матюкатися у її присутності.

      Коли я завела свою розмову до кульмінаційного моменту, і сказала, що раз так, то хай знімають і з мене частину грошей, порівно щоб із Вишенькою було по 5%. Так краще б було б, ніж усі 10% із неї ні за що! Так буде справедливо. На що мій начальник відповів суворо: «ГЄРОЇЗМ СЄЙЧАС НЄ В МОДЄ! ІДІТЄ РАБОТАТЬ!»
      Я була шокована такою заявою начальника! Як це не в моді!? Героїзм??? Не в моді!??? Яка ще в біса мода на героїзм??? Хтось може мені пояснити?..
      Проте я промовчала, треба зізнатися, мені дуже складно це далося, але подумала: «А В МЕНЕ В МОДІ! І ХОЧ УСЕРИСЯ СОБІ!»

      Всі мої спроби допомогти Вишенці потерпіли фіаско, чомусь дуже рішуче налаштований проти неї мій начальник. Може для когось місце звільняє, а може такий дурний, що не розуміє, що коли вона піде, то хто тоді буде працювати на нього і з ним. Тугомізка доця хвацького високопосадовця, чи інша тугомізка, теж чиясь доця, і напевне теж не без «зв’язків». А я?...А я теж подумую показати п’яти, бо вже не має ні терпіння, ні сил, та й гроші із зарплати постійно за щось знімають. Свавілля, жадібність і тупість керівництва вже дістали.

      Моя кров бурлила від злості і небачуваної досі мною несправедливості. Я так хотіла допомогти, але мої можливості, на жаль, були досить обмеженими. Від безсилля хотілося плакати крокодилячими сльозами.
      Вишенька була змушена написати заяву на звільнення.



      ІІ

      Я не жалілася, не скандувала, не нила і не плакала.
      Був у мене чоловік, і не просто дрисля якась із кадиком чи дрищ у бороді, а справді Чоловік. Сказав – зробив, промовчав – теж зробив. Мені пощастило із ним, зараз таких вже немає. Любив мене і Батьківщину. І так само як і я, мав вроджене відчуття справедливості. Він довідався про ситуацію у моїй конторі, і те що заяву на звільнення мене примусили написати. Приїхав на роботу. Не один, з друзями.

      У камуфляжі і у берцях, з автоматом в руці, він широко крокуючи, пішов відразу у відділ кадрів. Забрав мою заяву і прийшов до мене.
      Я не встигла і слова сказати, тільки перелякано кліпала очима, коли він схопив мене за руку і повів до начальника. Звісно обережно і ніжно, кістки мої були цілі і душа чомусь спокійна. Бо з таким чоловіком поряд, можна бути спокійною. Це кам’яна глиба, яка закриє від усього.

      Всі сиділи по кабінетах, боялися вийти. З ноги відчиняючи двері кабінету мого самокоронованого начальника, мій любий герой, з порогу націлив на нього дуло автомата. Не розбираючись, показав тільки заяву на звільнення, розірвав її навпіл, одну частину протягнув начальнику, зі словами: «Жрі, тварь!» став чекати. Івану Івановичу не лишалося нічого іншого, як жерти, і він зжер половину моєї заяви на звільнення, якраз зі своєю візою «Не заперечую».

      Друга частина заяви була призначена для іншого їдока, начальника над начальником мого начальника, короче кажучи високого керівника, у плані посади. Вишколений труднощами легінь і до нього потрапив безперешкодно, відразу усі секретарі і прихвосні, які харчувалися за рахунок того, що з простих трудяг безпідставно знімали кошти із зарплат, повибігали у страху і з повними штанями. Той сидів на своєму троні, пузатий від обжирання, і весь такий напомаджений, наче пряник новорічний. З порогу дуло Калашнікова цілилося йому прямо між брів. Рішуче і впевнено, мій заступник протягнув йому другу частину заяви на звільнення, і зі словами: «Жрі, тварь!» став чекати поки той її з’їсть повністю.

      «Маладєц!» – похлопав топ-керівника по плечу, – «а тєпєрь мнє пора, любімая!», поцілував мене у губи, поставив автомат на запобіжник, розвернувся і пішов геть.

      Справедливість відновлено, я була майже щаслива...


      Кукуй Палагея, 23.08.2014



      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    8. Картопля у лушпинні або страва для дійсно голодних
      (Не втрималася щоб не написати)



      Реальна ситуація, в реальному часі, в Країні каштанів і сала, столиця якої Київ, день 18 серпня місяця 2015 року.

      Забурчало в животі – то перший сигнал, що вже обід. На годиннику відтікало рівно 13-00, а живіт ревів наче дурний.

      У гаманці – рівно на шість курдебеликів «Форнетті» і порцію капуччино із корицею, але до нестями хотілося супу, курячу відбивну із сиром та кружальцями ананасів, пюре із вершковим маслом і зелененькою цибулею, кисіль!..

      А реалії сьогодення наполегливо пропонували мені меню із фаст-фудів, зате були гроші, щоб їздити на роботу. Так я себе заспокоювала.

      Їдальня радянсько-просмаленого типу, в декорі якої таргани і мухи. Де на столах - ні серветок, ні скатертин, і одна сільничка на три столи, в яких чомусь постійно не було солі.

      Стою в черзі, обираю страву під свій гаманець. Переді мною – дві молодиці із манікюрами, у спідницях модних і на високих підборах.

      Подумки обвела себе поглядом, да, не модель! Затерті від часу джинси, в яких на сідницях, точніше між ними – дірка, якась запрана майка на тоненьких бретельках, старий, колись дуже гарний, бюстгальтер, срібний хрестик на грудях, то моя гордість і спасіння! Завершують образ старезні босоніжки, які колись були синіми, а тепер зсірились.

      Позаду мене козачина, який рішуче чекає своєї черги із тацею і вилкою в руці. Гарний, але не мій типаж. Надто вже бородатий і гладкий.

      Я стою, вже по коліна в комплексах, бо ж бо джинси, дірка на них, запрана майка і зсірілі босоніжки на ніжках, які ще можна назвати такими.
      Молодиці, явно не рівня мені по місячному доходу, можливо із банку, можливо з якогось іншого комерційного притону, теж обирали собі щось смачненьке на обід. Тільки в них гаманці набагато товстіші за мій.

      Коли тільки прийшла у їдальню, одразу між біфштексів і котлет примітила тарелю із картоплею, смаженою так, як смажити мій покійний дід любив, у лушпинні.

      Береш картоплю, добре її миєш, можна і не добре, перерізаєш на четверо або як вже вийде, і у масло її, в соняшникову олію, хай готується! А потім зверху часничком її притрусиш! Чи є більше щастя на землі, коли голодний?...

      Стою, мудрую про картоплю, пригадую покійного діда, і випадково для себе чую розмову тих двох молодиць, що з манікюрами:
      - А чьто ето картошка в кожурє? – здивовано.
      - Гдє? – дуже здивовано.
      - Да он, пасматрі, картошка в шелухе. Фу! Хоть би єйо пачістілі!
      - Навєрноє спєшилі?...
      - Нєт, то лєнь такая, фу, па нєй чєрвякі лазілі і єті…как їх…каралади!
      - Фу! Точно! Бє!
      - Бє!..

      Зізнатися, я не стрималася, не могла просто простояти, як статуї на острові Пасха. Коли так говорять за овочі, які щедро подарувала цьогоріч земля моєї Батьківщини. Хоча звісно, я могла б промовчати собі, і продовжувати подумки подорожувати світами спогадів про покійного діда.

      Для аперитиву, усно, просто: «Пробачте мені за мою нахабність, не змогла утриматися, щоб не втрутитися у вашу розмову…Українська земля, вона ж як чорна ікра, хоч на хліб намащуй, хоч, вибачаюся, на круасан! А коли на картоплі щось і залишилося, не відмилося, то є велике щастя, коли воно потрапить вам до рота».

      На ці мої слова, модниці нічого не сказали, тільки недобре зиркнули, і мовчали.
      А я, діждавшись своєї черги, взяла смаженої картоплі у лушпинні, пів порції супу і шматок чорного пахучого хлібу, бо була голодною, як собака і бідною, як…


      Кукуй Палагея, 19.08.2015





      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    9. Телефонна розмова
      Нещодавня телефонна розмова з представником перевізника по маршруту №***

      - Добридень, це Агрипина Тадеївна Зашибісь. У мене скарга на ваші маршрутки і ваших водіїв по маршруту № ***.
      - А що сталося?
      - Ваші водії що недавно із печер вилізли? Вони ж абсолютно не знайомі з елементарними правилами виховання і такту, вони хамлять пасажирам. Давно ви в них мотиги позабирали???
      - Хто саме?
      - А я що придивлялася до них! Всі як один…Вони у вас взагалі проходять щоденний медогляд і техогляд???
      - Обов’язково!
      - Ага, у журналах розписуються! Як вони можуть проходити медогляд, коли вони смердять і такі грязнучі, як свині у городі!
      - Дівчино, повірте мені, вони всі проходять і медогляд, і техогляд. Який саме водій вам нахамив, як він виглядає??
      - Повторюся, я до них не приглядаюся. І взагалі мене цікавить, за що у вашій маршрутці підняли проїзд аж до 4 гривень??? У ваших маршрутках випадає дно, через порушену ізоляцію на вікнах, скло може випасти на черговій ямці на дорозі, водії смердять і хамлять пасажирам, під кріслами валяються якісь запаски, ганчірки, віники. Машини брудними виходять на маршрут. Я запитую: якої холери проїзд у вашій маршрутці підняли до 4 гривень? Он в автобусах хоч за підвищену ціну тобі кажуть «пожалуйста!», а у вас що екстрім-поїздка до роботи і водії-хами?! Плюс вони розмовляють по телефону під час керування транспортним засобом. Це неприпустимо! Коли я сідаю у маршрутку, то довіряю своє життя її водієві…А що робить водій з моєю довірою?…давайте обійдемося без матюків, добродію! Добре хоч пива не п’ють (збиткуючись).
      - Оце ви мені…скільки наговорили, навіть не знаю з чого і розпочинати.
      - Да ви так не переживайте, починати треба з найпершого: провести інструктажі серед персоналу водіїв, і надавати гарних прочуханів за всі озвучені косяки, це в якості превентивних заходів. А там вже по ситуації, і за необхідністю.
      - Добре, ми приймемо міри. Дякую за інформацію.
      - Нема за що!

      Кукуй Палагея



      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    10. Таксист
      реальная ситуация в такси

      Опаздываю на встречу*, торможу машину, останавливается такси. За рулём паренек на вид лет 30-35, с прыщами и в шапке.
      Договорились за 20 денег, это справедливая плата за подобный километраж, состояние дороги, да и вообще, где же это воспетое джентльменство!?..
      Подъезжая к точке моего назначения, паренек жалостливым голоском протягивает: «Не накинете еще гривен десять - двадцать?»
      А я на него смотрю, офигиваю, и говорю:
      «Накину 50, если аргументируете, зачем вам нужны эти деньги».
      Водитель. Ну..у…я….я….это…..ну….надо мне.
      Я. Дети есть?
      Водитель. Нет.
      Я. Семья, жена?
      Водитель. Нет.
      Я. Ну девушка у тебя хотя бы есть? – не выдержав, перешла на ты.
      Водитель. Нет.
      Я. Честь имею! И вышла.

      Кукуй Палагея



      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    11. Реальне чмо або відійдіть від мене!
      ситуація в маршрутці 16.03.2015

      Заходжу в маршрутку, відриваю від душі 4 гривні водієві, сідаю біля вікна, переключаю мозок на «нейтралку». Помітила малесеньку дірочку на своїй шкіряній рукавичці, засмутилася, бо вже образ зіпсований діркою. Захотілося поколупати у носі, леле, суспільство, правила гарного тону, виховання і все таке. Сиджу, мізки на відриві, бо ж бо у «нейтралці», очі шукають дірку на рукавичці, чимось смердить. Весна.

      Працівниці житлово-експлуатаційної організації старанно чешуть віниками сходи у підземний перехід у час пік. Відганяють знаряддями праці бомжиків, які зібралися у самому епіцентрі скупчення грошових потоків. Але дарма, грошей в людей нема! У деяких, і совісті нема.

      Синьоносі продавчині продукції для синиць і горобців – насіння, брутально жваво пропонують свій товар, причому всім, абияк. Я одного разу спробувала прицінитися до цих ласощів пташиних, ще до кризи, ще коли гривень були повні кишені. Так там мірна шклянка, на вигляд, як банка, а влазить в неї не більше ніж у чарку. Чи там подвійне дно, чи подвійні стінки, я не знаю, але купила одну склянку чорно-зерня, яка помістилася в мою жменю.

      Сиджу в маршрутці, мудрую, вдихаю весну, бачу весну, чую весну, та тільки вона мене не чує і не бачить. Тут до салону завалює воно - чмо з вічним відбитком п’янства і невдачі на чолі. І як на зло, стало біля мене. Я звісно, не у захваті від такого сусідства: «Мужчіна, отойдіте от мєня! І нє дишите в мою сторону…Фу! Какая гадость! Ето же мовєтон! Чьтоби платіть єщьо дєньгі за такой вот комфорт!!! Вадітєль!?»
      (Водій рішуче обрав нейтральну сторону, не вашим, не нашим, так здоровіше буде).

      Мою тираду підтримала жіночка: «Да, да, да! Вот імєнно! Мужчіна, куда так напіватса і лєзть в общєствєнний транспорт, людей травіть!».
      «Вот імєнно, что травіть! В таком состоянії єздіть только на таксі!»
      Чмо мовчало, наче набрало у рота води, чи може йому було вже так зле, що сказати воно нічого не могло. Але точно ясно одне, його явно в дитинстві недовиховали, чи процес виховання взагалі оминув його, а може воно із печі падало разів сорок чи п’ятдесят, і все на бетонну підлогу.

      Сумно, коли бачиш таке. І настрій пропадає враз, як веселка, яку прогнало сонце із неба або ще більший дощ.
      Скільки ж таких чмо, що оточує нас? І де ті, які милують очі?..


      Кукуй Палагея, 16.03.2015




      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    12. Елітний шмурдяк


      Ситуація у горілчаному відділі супермаркету "Муршет", вересень 2014-го


      Людям, які тобі допомагають, обов’язково треба віддячити, в будь-який пристойний і скромний спосіб, за допомогу. Саме тому я і вирішила придбати пляшечку для кур’єра, який допоміг із паперовим копирсанням щодо відмови від замовлення. Я там щось наплутала, а він сам все порішав із бланками і формами.
      Кур’єр як кур’єр, не такий як у фільмі «Перевозчик», а звичайний український телепень років за 45 і пропитою мордякою. Але судячи з усього, чолов’яга непоганий, хоча і скромності йому не позичати. Без прелюдій і вступних слів одразу сказав про пляшку.
      І я пішла за пляшкою. Магазином на відстані «два рази впасти від метро» чи «перенести мішок без поту на лобі» виявився «Муршет», нічого особливого, як всі маркети, шаблонно, стандартно, споживчо.
      Заходжу у горілчаний відділ, а там менеджер задніх не пасе. З ножем і виделкою на мій мозок: «Вам чьто-то подсказать?», і лупає очима, як відданий пес, який чекає щось смачненького.
      Мої очі видають мою розгубленість серед лікеро-горілчаного різноманіття розлитого по пляшках. Це помічає менеджер і починає демонструвати зелене красномовство:
      - Хочу вам прєдложить (і бере в руки якусь пляшку із рідиною коричневого кольору)
      - А ви думаєтє, чьто я буду ето піть?! (здивовано)
      Мені стало цікаво, ЩО він мені запропонує. Свого часу я частенько на корпоративах тости видавала, тому на підакцизному пійлі трохи розбиралася. Але ж горілчаний манчендайзер про мої досягнення нічого не знав. Тому одразу підвів мене до полиць
      з дорогими грузинськими кон’яками.
      Його солодкоголосі промови заставили мене посміхнутися, але мені не був потрібен найліпший кон’як за сотню гривень.
      Я не знала, як пояснити симпатичному менеджеру, що купую напій для звичайного синячка, який не гидує напевне і примітивними видами спиртовмісних рідин для підняття собі настрою, одеколони, бурячихи.
      З величезним трудом підібрала потрібні слова, щоб не впасти в багнюку перед приємним молодим чоловіком і сказала: «Понімаєтє, мілєйший, я коньяк не себе вибіраю, сєбє би навернека вибрала тот, что ви так любєзно разрекламіровалі,
      а чєловєку, котрому всє равно, чьто піть, главноє, чьтоби впадать в пьянящій дурман».
      Після цієї фрази, кмітливий парубчина зкумекав що саме мені потрібно, і чітко вказав на потрібний товар. Але він зіпсував "картину маслом" своїм вибором цього коричневого шмурдяку. Це як на весіллі: все йде так добре, а потім хтось наклюкається і починає бити гостям морди.

      Кукуй Палагея, 10.10.2014



      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    13. Дресс-код или 55 вырванных дней
      События моей жизни лета – осени 2014-го.


      Чтобы изменить свою жизнь, нужно и самому измениться. Чтобы самому измениться – нужно умереть в некотором смысле, а потом вновь возродиться. И если это случится, ты – уже не ты, и мир вокруг тебя совсем другой.

      Я не знаю, кто и зачем придумал этот дресс-код, но это явно был идиот, который возомнил себя благодетелем рабочего стиля и моды. Этот весьма и весьма сомнительного определения добрый человек, был юродивым неудачником, который цеплялся своей надеждой за одежду, именно в ней он видел залог успеха или неудачи.

      И выдумал такое, что не на каждую голову может налезть. Особенно в отношении параметров длины, высоты, ширины и плотности. Раскинув акценты на область груди, талии и бедер, которые и пытался всячески спрятать.

      Под эти мерзкие запреты попала и я, естественно не по своему хотению, а по руководства велению. Его это веление, оно стыдливо прятало под определением «рекомендации», но упрямо диктовало, во что и как одеваться.

      Дресс-код – это шаблон, стандарт, чтобы всем быть как один, не отличаться, не выделяться. Славянской душе ни за что не вместиться в этот шаблон, его рамки слишком уж малы, а за их пределами – необъятные просторы. Моя то точно это знает.

      Конечно, я противилась и всячески пыталась донести, и раскрыть в нужном свете руководству свою точку зрения в отношении этого противного дресс-кода. Рискую тем самым вызвать на себя гнев и опалу: замечание, выговор или даже увольнение по статье. Меня выслушали, но указали на дверь, со словами: «Иди работай! И не выноси мне мозг!»

      Признаться, из всех своих талантов, «вынос мозга», был наиболее преобладающим и достаточно развитым, чтобы превратить его в маленькое искусство-секрет. Это вам не вазюкать краской по холсту или пиликать баре на гитаре, да шучу! Это как балет без пуантов и пачки, а вместо помоста – зеленая, как изумруд, трава.

      В чем же заключался дресс-код по мнению моих топ-менеджеров: юбка до середины колена, короче – табу, длиннее - великолепно! Волос нет, а если есть - прятать их в пучок, закалывать, зализывать, защипывать, непослушные пряди – степлером, снова шучу! Украшений нет, минимум косметики в стиле «инвизибл» или «опрятная монахиня», декольте нет, не видно пальцев на ногах и кружево на чулках, а стройные ноги прятать! Никаких открытых плечей или облегающих вещей! Все вырезы зашивать или завешивать чем-то! Боже упаси вам одеть что-то в цветах или узорах! А самый страшный грех – это когда просвещается блузка или видно очертания нижнего белья.

      В моем гардеробе, достаточно скромном и умеренном, не было, пожалуй, ни одной вещи, которая полностью бы соответствовала «рекомендуемому» дресс-коду. Если юбка была ниже колена, то разрез сзади на ней – не скрывал предпочтений в чулках. Если с брюками все «нормально», то блузка подводила, если с блузкой все «нормально» - то брюки облегающие.

      «А я не виновата, что у меня все вещи не скрывают, а подчеркивают красоту!», - вот именно так, не выдержав очередных замечаний и вспомнив сериал «Не родись красивой», я и сказала бабам-кадровихам, судя по габаритах которых, их трусы можно спокойно перешивать на парашюты, приделав к ним лямки и кольцо. Именно эти пышнотелые блюстительницы КЗоТа «капали» руководству о случаях проявлений индивидуальности и женственности отдельных работниц. К несчастью, к их числу относилась и я.

      Мой внутренний протест, мое душевное отравление запретами и шаблонами, которые шли в ущерб моей индивидуальности, женственности и абсолютно не стыковались с уровнем моих доходов и творческими порывами, с каждым днем возрастали.

      Это был сущий ад, для полной картины не хватало только чертей в смокингах.

      Кульминацией в репетиции ада был случай с симпатичным мужчиной, который имел неосторожность наведаться ко мне по рабочим вопросам в то время, когда все было закрыто дресс-кодами и промонашескими тенденциями в макияже. Что он сделал? А ничего, поздоровался, спросил и ушел. И поминай, как звали. Этот случай апперкотом сбил меня с ног, и я со слезами полетела к своему непосредственному. И выложила все как есть, приблизительно так:
      «Вот представьте, сижу я в своем кабинете, работаю, мыслями жонглирую, ластиком тру, в конце концов, руковожу. Вдруг распахивается дверь, ангельский свет и заходит Он. Подходит ко мне…А я сижу вся такая в этих ваших дресс-кодах, без разрезов, без декольте и без помады. Разве он глянет на меня, разве кинет разок-другой что-то действительно по-женски приятное!? Я уже молчу о перспективах выйти замуж и т.д. Кому нужна такая клуша дресс-кодная?.. Конечно, я на работу не для того хожу, но чем черт не шутит. Никогда не знаешь, где найдешь, где – потеряешь».

      Мой начальник ответил не сразу, думал. А потом…Я не буду писать, что он сказал и как, но сделал мне такой комплимент, который заставил бы меня ходить хоть в фуфайке, хоть в парандже, неделю ну может две. Это максимум, который бы я смогла из себя выжать.

      Жизнь продолжалась и я улыбалась. И неважно была я в гипюровом платье или подпоясанном ватнике на голое тело. Чтобы чувствовать себя красивой не обязательно быть королевой красоты и блистать на всех обложках глянцевых журналов, достаточно быть красивой для одного единственного человека. Который видит твою красоту и под сантиметрами дресс-кода, без грамма косметики, и когда волосы как будто ты только что с постели.

      Раз я не могла изменить правила, я решила их немного подкорректировать. В рекомендациях о внешнем виде работников, вернее работниц, говорилось о том, что чулки должны быть телесного или темного цвета, но ни единого слова о том, какие именно это должны быть чулки. Для неосведомленных отмечу, что есть чулки на просиликоненом кружеве и чулки на подвязках, последние под тонкой тканью платья или юбки неплохо выделяются. Что без промедления было применено на практике.

      Если я не могла ничего изменить в самом дресс-коде, то внести дополнения было под силу, а именно: нигде не было прописано, как нужно спускаться, или подниматься по лестнице, какими шагами и походкой ходить, как держать руки и как наклонять голову. Эти нюансы ускользнули от внимания документотворца, а для меня это стало отрадой и возможностью разбавить серобудни хорошим настроением, причем не только себе. В ход пошли гимнастические движения, и даже шпагаты.

      Мне неизвестны истинные мотивы человека, который придумал дресс-код, но если бы я его встретила, то сказала бы ему так: «Как бы вы не пытались скрыть в женщине Женщину, вам это не удастся, даже если облачить ее в одежды из мешка».

      Кукуй Палагея, 24.09.2014



      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    14. Патріот
      Із життя


      На минулотижні підходить до мене якесь чмо у вишиванці і заявляє: " Я патріот! Все не так як треба робиться, всі довкола уроди і запроданці."
      На що я йому і відповідаю - ледь стримуючись: "А я не патріот! (іронізуючи) Тільки працюю за копійки і роблю те що вмію найліпшим чином, з усією душею на благо Вітчизни, без думок, щоб щось отримати взамін. Просто працюю! А ви кажете, що патріот, значить добре на історії знаєтесь. Тоді скажіть мені, шановний, чим закінчилась Конотопська битва, і хто після смерті Хмельницького керівництво країною у свої руки взяв? Якого кольору був прапор Холодноярської республіки і який вислів його супроводжував? Що москалі у 20-х роках зробили з Мотронинським монастирем що на Черкащині? Яку церкву називають усипальницею Богдана Хмельницького? Чому Березневі статті так не вподобали козацтву? Хто з великих козаків відмовився присягати царю? Що означає вислів "Сталинские самовары" і які політ-агітки готував Троцький комуністам про наш народ?"
      Тут "патріот" і обкакунькався, бо ніхіра він не знав, повернувся і тільки потилицю свою показав. (Пішов геть)

      Кукуй Палагея



      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    1. Как красотка
      По мотивам фильма «Красотка», когда ситуация из фильма повторилась в реальной жизни, только уже без Джулии Робертс и Ричарда Гира.



      г. Киев



      На одном занятном мероприятии немалого масштаба на центральной улице 2013-го меня настиг прохладный осенний день. И чтобы не мерзнуть, решила зайти в ближайший бутик, без цели, но с любопытством, что же там. Бутиком оказался огромный магазин женской одежды с высоким потолком и белой плиткой на полу, вдоль стены стояли вешалки с дорогими шмотками и аксессуарами. Я начала рассматривать первую попавшуюся юбочку желтого цвета, пошитую из полосочек типа-кожа. Смотрю, а на ней нету ценника – думаю: «Не порядок. А как же правила торговли, их никто не отменял!» - Спрашиваю цену у продавца. А она и отвечает: «4000 гривен». Я как держала в руках ту юбочку, так и отпустила, думаю: «Нихрина себе цены! Если юбочка с обрезков кожи, а по сути мусора, стоит 4000 гривен, то сколько стоит пальто?..». Девочки-менеджеры: три девахи на ресепшене, даже не удосужились ко мне подойти и поинтересоваться что меня интересует.
      Когда я выходила из этого оплота космических цен для так называемой элиты, какая-то тетка, наверное администратор или директор бутика, на ступеньках мне и говорит: «А зачем вы заходили. Тут цены начинаются от 2000 гривен». Я, не долго думая, «прибила» ее: «А с чего вы взяли, что у меня нет таких денег!? Может у меня сумка напрессованая баксами, и я хотела спустить их в вашем магазине. Вот вышла на улицу, чтобы воздухом подышать и обдумать, что купить. Но теперь не буду, пойду в другой магазин! А когда у меня будут лишние деньги и насморк, вернусь и высморкаюсь в ту желтую юбочку за 4000 гривен! Адиос, амигос!»


      Кукуй Палагея



      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    2. Маршрутка

      Реальна ситуація в маршрутці, вечір 28.07.2014 року
      Водій несподівано зупинив загальноміський трансзасіб біля місцевого закладу торгівлі – магазинчику з неформальною назвою «Синячок», і вийшов.


      Різномовний діалог


      Я: водітєль, а куди це ви пішли?
      В: так мені нада в магазін!
      Я: здрастє! Завезіть нас додому і ходіть собі по магазінах на здоров’я!
      В: я бистро!
      Я: бистро ілі довго....везіть додому! В мене корова не доїна, свині не порані і діти голодні корпаються у піску!
      (Якийсь чувачок голосно зареготав)
      В: я тільки у дєвок гроші поміняю і зараз прийду!
      Я: ну єслі у дєвок, то давайте, тільки бистро, корова ж чекає!
      (Якесь чмо у чорній футболці різко повернулося до мене і налякало):
      Чмо: вы что испугались?
      Я: нет, а чего мне вас бояться, из-за футболки?
      Чмо: ну.....нет конечно, а мы уже приехали?
      Я: нет, ну как бы да, но не совсем, не в самом сердце. На околицах маленькой Родины тех, кто здесь живет и вдыхает запахи великой украинской земли! Вот там за горой спит солнышко - показывая рукой, а в той речке – серебристом плесе на длани зеленой низины- показывая рукой - горделиво плавают белые лебеди.
      Чмо: ого, как вы!
      Я: ага, да как-то!


      Кукуй Палагея, 28.07.2014



      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    3. Кто ты?


      Я не знаю, кто ты, я не знаю, что ты. Твоя тайна, как пьянящий аромат хорошего вина, бьет в ноздри и дразнит воображение.
      Мне известно только то, что ты мужчина, и похоже, не самый плохой из множества вариаций, типажей и видов. Не мачо уж точно, хотя и не урод. Не академик, но и не идиот.
      Обладатель добродетелей и качеств, которые так милы моему сердцу. Очаровательно очаровываешь тем, чем обычно не очаровывают. Не пускаешь в ход то, чего не имеешь. Хотя, думаю, имеешь ты много, и это не деньги или золото. Не слава и не власть.
      Известно, что ты не сисадмин или им подобный, а это уже многое для меня.
      Но есть в тебе то, что пугает меня. Очень сильно пугает и отталкивает, как чеснок упыря или святая вода разную нечисть. Кто ты? Что ты скрываешь от меня?
      Может ты сам упырь или оборотень, заблудший в лабиринтах цивилизации? Не товарищ Закона, бархатно-шелковый анархист? А может ты транссвистит, бреешь ноги и носишь розовые колготы?
      Что же ты скрываешь от меня?..


      Кукуй Палагея, 24.07.2014



      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    4. Бурхливе море і теплий пісок
      (реальні події та явища у метафоричному світлі)


      Ситуація, яка свого часу мала місце у моєму житті, дала початок безповоротним і кардинальним змінам що сталися зі мною.
      Я захлиналася у морі депресії, апатії, відчаю і злоби до всього і всіх, що мене оточувало. Мене ніщо не радувало, стимулів розпочинати новий день не було, сірість і безнадійність затуляли виплакані очі від істинних Цінностей світу і всеосяжної Краси. Я майже здалася і вже не пручалася, коли мене кусали акули, мурени і інші хижаки синьої безодні.

      Я була впевнена, що стала гірше. Мені подобалась сама думка про те що я погана. І я була поганою, принаймні старалася робити все для цього. Мене дратували люди, в яких я бачила тільки недоліки і щось огидливе чим кривила моя душа. Я ненавиділа чоловіків, всіх і кожного окремо. Весь біль, який сковував мою душу, намагалася «вилити» на них. Я так адаптувалася до підводного середовища, що почала бачити у ньому перевагу. В мене навіть з’явилися зябра і хвіст.

      Та час йшов, потроху я вчилася плавати, і одного дня виринула на поверхню, але вже іншою. Я вже була не тою що колись, абсолютно новою версією себе, про яку навіть раніше і не здогадувалася. Ця нова я дрімала десь дуже глибоко у самих потаємних підвалинах моєї душі і чекала свого часу. І час настав!

      У часи Великого страху, коли Жах і Неспокій ходили по моїй Країні, коли кожен кожного боявся і нікому не вірив, стався один випадок, який і виштовхнув мене із бурхливого моря на теплий пісок, тоді зникли зябра, відпав хвіст. Залізна огорожа, якою я огородилася від усього світу впала, а чола торкнулися благодатні проміння Істини.

      Сталося це у маршрутці, коли я поверталася додому. Не перехресті водій різко загальмував і одна жіночка із палицею, не втримавшись, впала у прохід салону. Чолов’яга, який сидів ближче від усіх, підхопився їй допомагати, але всі його спроби були чомусь марними. А я боролася із стихією і вперто переконувала себе, що я погана і не повинна нікому допомагати.

      Моєму сплячому я знадобилося 120 може 300 секунд для пробудження, для виринання з глибин свого персонального світу.
      Кинувши свою сумку на сусіднє сидіння, я кинулася до безпорадної жінки. Чоловіка посунула геть, він був абсолютно непотрібним, хоч статурою досить підходящим, щоб впоратися з подібною ситуацією. Попри крики жінки: «У мєня там протези! Осторожно, протези! Осторожно! Больно! Ай!», мені вдалося її підняти і усадити на найближче вільне сидіння.

      За виконанням місії «врятувати жіночку» одразу, як причинно-наслідковий результат, послідувала місія «заспокоїти невдоволених пасажирів». Водій, коли різко загальмував, щоб не втрапити в аварію, створив купу неприємностей не лише жіночці з палицею, а й іншим пасажирам. Які в Ті страшні часи тільки і чекали приводу, щоб на когось вилити свій страх і злість. Реплікою «Люді, єслі би он нє затормозіл, сейчас би у всєх носи билі разбіти! І многіє би тоже валялісь на полу!» я заспокоїла всезагальне море злості у маршрутному таксі. Був штиль.

      А я остаточно втратила всі атрибути, якими наділила мене підводна безодня щоб вижити. Мені вони були вже непотрібні, бо була на теплому піску.
      Іншими словами, та ситуація в маршрутці відкрила мені очі на те ким я є насправді. І всі мої спроби бути поганою потерпіли фіаско. В силу своєї природи я просто не могла бути поганою. То був самообман, який допомагав пережити мої важкі часи. Обманювати себе довго неможливо, бо рано чи пізно зябра зникнуть, а хвіст відпаде.

      Той хто народжений землею, у морі не проживе.

      Я стала жити для іншого.

      Не має сенсу ставати гірше ніж ти є, краще пустити невикористану енергію і сили, щоб допомагати іншим, своїй Країні. Таким чином, вималювалася місія мого життя. Але на той час у мене не було ні достатнього впливу, ні чіткого плану дій, ні знарядь, та й бажання було все ще кволим і, як ціпля, не окріплим. Але воно було, я чітко знала чого хочу.

      Теплий пісочок грів п’ятки і пересипався між пальцями. До мене доходили теплі і благодатні проміння Істини.

      Я переродилася і була готовою рухати гори.


      Кукуй Палагея, 24.05.2014







      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    5. А ми у парку під небом на двох
      (реальна історія)



      Наша зустріч була незапланованою, але приємною і дуже, як потім вияснилося, важливою і змінюючою деякі мої переконання і стереотипи. Він був моїм батьком. Я була його дочкою. Між нами була прірва нерозуміння з порослими в ній образами і, навіть, ледь помітною зневагою з відтінком нелюбові, з моєї сторони. Над нами було небо, а ноги, якщо зняти взуття, лоскотала і ніжила ще не випалена сонцем соковито зелена трава.

      Спочатку ми поїхали у ресторан «Струмок», що у с. Козин розкинув свої оздоблені деревом ще радянських часів фасади, поїсти морозива і випити гарячої кави під задушевну розмову на найрізноманітніші теми: про роботу, ситуацію в країні, взаємовідносини, голубці, вареники і деруни, дружбу, друзів, моїх чоловіків. Я за все своє свідоме життя не пам’ятаю, коли востаннє так з ним сиділа і їла морозиво. Це прекрасно!

      По очам батька я побачила, що він щасливий. І від усвідомлення цього, я теж була щасливою. Всі мої образи та непорозуміння вивітрилися враз і вщент. Він так кумедно реагував, коли я говорила на сексуальні теми, батько дійсно ніяковів і нічого не коментував. Думаю, він соромився трохи. Або досі не вірив, що його маленька дівчинка виросла.

      Батько слухав, я говорила, я говорила, він – слухав. Потім закінчилося морозиво, кава була випитою. Треба було їхати звідти куди подалі, і ми поїхали в прихисток спокою, неймовірної краси і свіжості. В місце, де простягалися на десятки гектарів володіння матінки Природи – у парк Феофанії. В якому, слід відмітити, я раніше ніколи не була. Якщо одним словом, то це краса! Благо, стан, явище, яке варте всіх коштовностей світу.

      Неймовірна краса, яка здатна відібрати у тебе пару зайвих подихів. Але, повірте, воно того варте, щоб зрозуміти, що ти не вінець творіння, а лише якась його частина. І тобі подарована богом можливість споглядати на цю красу, милуватися нею, вдихати, відчувати, бути серед неї, як яйце у гнізді.
      Соковито-салатова зелень крон і трави пестила око справжнього природолюба, невеличкі озера і маленькі острівця квітів просто створені для того, щоб в них купалися очі, а погляд сковзав від одного дерева до іншого, від однієї квітки до іншої, в пошуках красивішої, яскравішої, більшої.

      Хочу виказати своє нове переконання: людина, яка не любить всім серцем природу - не здатна побачити і відчути її істинну красу, яка не тільки милує око, а й лікує. А дерева вміють говорити! Тільки не всі і не з кожним.
      Коли ти обіймаєш і пригортаєшся до обраного тобою дерева, щоб послухати його чи сказати про своє – воно відповідає тобі або уперто мовчить. Батько став свідком мого дендро-спілкування, і був дуже здивований, але питань не задавав.
      Думаю, він відкрив мене по-новому, побачив якою я можу бути іншою. Хоча частенько казав, що я груба. А виявилося, що в мені куняла чуттєвість і любов до всього, що мене оточує. І це правда. Цей парк щось змінив і відкрив мені очі на деякі речі: на батька, на стосунки між людьми, на всеосяжну любов до Природи, на любов, і на себе. Щось змінилося, але я ще не знала що саме.

      У парку крім людонаводнення з показником 10 із 10-ти, були ще й коні. І переодягнений в шаровари і вишиванку парубчина, усміхнено запропонував мене покатати, безкоштовно. Що само по собі у наш час велика рідкість, майже чари невидимих сил.
      Та я не могла лишити батька самого, тому відмовилася від цієї розкішної пропозиції молодика, але в будь-якій інший ситуації, звісно б погодилася. Я дуже люблю коней. Це неймовірне задоволення відчувати під собою таку силу і міць, вона передається і тобі, коли вдається налаштуватися з твариною на одну хвилю, відчувати її подихи і рухи. Це класно, люди!

      Ще у царстві зелені і запахів свіжості була дуже красива церква. Були там і цілющі джерела, з яких можна було попити водички прямо з пригоршні і намочила щоки, лоба.

      Поступово день переходив у вечір, сонце рухалося по небосхилу до гори на ночівлю, а наша з батьком зустріч підходила до свого завершення.
      Я була дуже щасливою, що провела цілий день з батьком під небом на двох.


      Кукуй Палагея, 24.05.2014




      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    6. Два дрищі
      (реальна історія в маршрутці)


      Заходжу в маршрутку, знехотя, наче відриваючи від серця останнє, плачу водієві три гривні за проїзд, проходжу далі у салон, сідаю біля вікна, поринаю у свої думи.
      Думаю про консервацію, стандартна дума у маршрутці у нормальної і звичайної української дівчини.
      Дивлюся, а біля виходу примостилося якесь чмо у штанях поносового кольору, тримає в руках сенсорний «лапоть», і час від часу голосно втягує в себе соплі. Які того і чекають, щоб ляпнути на сенсор китайсько-під-яблучного виробника. Це яку треба мати логіку і як любити інноваційні технології, щоб замість хустинок для носа купити мобільний телефон!
      Ви колись пробували витирати ніс телефоном?..І я теж ні!
      Біля водія приліпилося інше чмо, правда, вже без сенсору, і без соплів. Сидить, куняє, і смердить так, ніби у нього у куртці щось здохло. Судячи по запаху, це як мінімум щур, а як максимум ондатра. А волосся в нього таке, наче там цілий тиждень воші п’яні хороводи водили. Це жах!
      Водій, це взагалі окрема тема для розмови! Скажу лиш два слова: шкарпетки, нечисті.
      Через одне місце від водія сидить парочка, і їй «фіолетово» хто там смердить, а хто маже соплями по телефону. У неї свої фарби і пензлі по кишенях розпихані.
      Оглядаюся назад, і там чмо. Пиво з горла джуктлить, та ще й пропонує пригубить якійсь панночці у ситцевій сукні!
      Село і люди чи люди у селі, чи то таке село, і такі люди… Комбінацій море, але суть одна. І вона без слів усякому відома, леле.
      Раптом на картину маслом лягає пару соковито-яскравих мазків, які одразу вирізняються на загальному фоні, вони не псують її, але і не роблять краще. Іншими словами, до маршрутки заходить двоє дрищів і сідають на вільні місця переді мною.
      Один з них такий, наче з хреста знятий, бородатий і у нього довге жирне волосся, та, слава богу, зібране в хвіст. У «хвостатого» ширина плечей, як у мене ширина бедер, а товщина - можна продавити пальцями. Такого я ще не бачила! Років з виду 25-30, не більше. Ясна річ, мої думи з консервованих огірків і помідорів враз перекинулися на цих двох індивідуумів соціуму.
      Сидять, щось теревенять, про політику, про «Айфони»...Короче кажучи, якусь маячну верзуть, і, увага, кульмінація: дрищ з хвостом дістає пляшку об’ємом два а, може і два з половиною, ато й три літри темного пійла, може квасу, може пива, і починає дудлити. Боже, я думала, що його розірве! Він, мабуть, за раз півпляшки всосав! Не розірвало!
      А я вимушена була сміятися в штору, щоб люди «не те» не подумали. Хоча, яка мені різниця, хто і що там за мене думає. Правильно?.. Головне, щоб не били.
      Але це ще не все. Коли дрищі виходили з маршрутки, я боялася, що мене точно від сміху розірве!
      Дрищ, який пив пиво чи квас, у нього ноги такі, як у мене руки. Парубчину напевне вітром носить, як пух куль-бабів по тротуару. Якесь згорблене, худе що шкапа. Боже, і це чоловік, це опора і захист Батьківщини!? Тоді страшно за неї.

      На дворі цвіли яблуні і вишні. Над ними гуділи бджоли і джмелі.


      Кукуй Палагея, 08.05.2014



      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    7. Жінка
      Заради жіночої впевненості


      Ти ніколи не був жінкою, щоб її зрозуміти...

      Ти ніколи не рвав панчохи у міському транспорті і не думав, як сховати дірку розміром з Івано-Франківську область. Тобі не відомо про армаггедон під назвою «прищ на носі» чи торнадо «покажи трусики», коли вітер задирає спідницю аж до носа. Або ще одне жіноче природне лишко, майже як селі у Карпатах, тільки менш масштабніше, але не менш критичніше – червоні дні. Теж сезонні, теж періодичні. Про які тобі відомо із реклами про засоби жіночої гігієни і спеціалізовані полиці і стелажі у магазині. Це Природа-матір у свій спосіб нагадує, що ми жінки. Правда, інколи так боляче це робить, що ладна вилізти на дах без драбини.

      А чи чув ти про новітні інквізиторські штучки – «Китайський чобіток»: тортури новими черевиками, коли ноги від них настільки болять, що від болю аж зірки в очах сипляться та «Полянка» - коли наживо без наркозу волосся з усіх місць скубають?

      Наша сила у слабкості, а слабкість у силі. І розумій як хочеш, ти ж мужчина!
      Тобі відомо скільки потрібно витримки, щоб нафарбувати гарно вії, а скільки мужності, щоб стерпіти, коли випадково потрапиш у око, та ще більше стриманості, щоб не наговорити при цьому матюків. Це роки тренувань і роботи над собою, плюс два томи записів новоутворених нецензурних слів.

      Ти думаєш, що краса це просто!? Стрункі ніжки самі по собі ростуть, а очі стають виразні самі собою? Волосся таке гарне і об’ємне саме собою укладається в пречудову зачіску? Дзюдзьки!
      Краса – це результат постійної кропіткої та системної роботи над собою. А некраса – це лінь і повне відро фобій, комплексів, відсутність смаку і коштів на нормальні лахи.

      Жінка – це приблизно 58 кілограмів краси з урахуванням сережок, підвісок, манікюрів, педикюрів і трошки стервозності. Без стервозності, думаю, не буває жінки. А якщо буває – то сіра мишка без власної думки і прагнень, які можна вільно виголосити. Ні тобі ізюминок, ні тобі пухкого крему!

      Жінка – це трошки сала, замаскованого під дивною назвою «целюліт», але це «диво сальне» оберігає жіночий організм взимку, і трошки – восени. Декого воно оберігає цілий рік!

      Жінка – це мати, дружина, коханка, подруга, сестра, дочка… Всі вони різні, але як з одного тіста.


      Кукуй Палагея, 07.05.2014





      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    8. Чесночный фреш


      Читать осторожно: может быть противно слуху, но в этом прячется истина. Можешь не читать на любом абзаце, предложении и слове. Это твое право и твое дело. И знай, я никоим образом не хотела тебя обидеть или задеть твои чувства. Это по-дружески.


      Ты просишь совета, при этом не хочешь слышать себя. Советчиков много, интуиция твоя одна. За тебя никто не сделает шаг. Он твой! И делать его только тебе!

      Боятся все. Но только сильные личности преодолевают свой страх и поступают так, как велит им сердце. Это сильные личности, даже если с виду «бесхребетные» дрыщи.

      Ты не королева! Королева в Британии сидит! Каждая женщина по-своему утонченных манер и черт, даже если она горбатый урод с нулевым размером груди и соплями под носом.

      Мужчинам не нужна красота, им нужна теплота, понимание, верность, нежность и ласка.
      Красота – это одно из благ жизни, которое быстротечно, она увядает со временем, как вянет самый красивый на свете цветок.

      Жизнь подкидывает нам шансы, и их нужно использовать. Чтобы потом не жалеть о том, что упустил. Если она что-то посылает – это точно неспроста - лови!

      Если у тебя на горизонте появился мужчина, который нравится тебе, и интересуется тобою, как женщиной, твоя задача - определить насколько искренни и серьезны его порывы, и показать ему, что ты не против него. Шаг за ним, но ты должна показать ему, что не против этого шага. Показать ему, что его шаг имеет все шансы быть успешным.

      Он долго ходить не будет, пойми. И найдет более сговорчивую, доступную, может, менее красивую и умную, женщину. А ты останешься со своей красотой один на один.

      Хочу напомнить, годы идут, вернее - бегут, неумолимо, свободных мало-мальски нормальных мужчин с каждым днем становится все меньше и меньше. Вокруг одни дрыщи, лохи, быки и женатые. А быть любовницей совсем не прельщает, это низко, глупо и абсолютно бесцельно!

      Давеча некий сказал мне, что жениться нынче не модно. Да пусть я буду лучше старомодной, нежели пойму и приму это! Пусть меня перекрасят во все цвета радуги, если подобные высказывания - это не показатель элементарной безответственности, откровенной инфантильности и слабодушия?

      Я знаю скольких одиноких женщин. Они так и остались одни, хотя не дурны собою и умны, и даже умеют печь пироги, кулебяки и прочую стряпню стряпать. Они боялись и думали, что все мужики – козлы. Не все! Они были неприступны и холодны похлеще самой лютой зимы. И теперь они одни, увы! Красота их уже покидает, Старость рисует на их лицах морщины и серебрит виски. И они одни…

      И я одна…пока одна. Но если на моем горизонте появится мужчина, свободный мужчина, который западет в мою душу, я сделаю все возможное, чтобы показать ему, что он мне нравится, что он мне нужен. Очень аккуратно и деликатно. Главное – не спугнуть! Они очень пугливы, увы!

      Не ищи справедливости. Ее нет! А если и есть – то только внутри нас.
      Разве это справедливо: у меня не хватает, сука, денег на новые туфли, а кто-то покупает себе вертолет? Я пашу изо дня в день со всей верой и чувством долга перед Родиной, а этот кто-то с вертолетом, возможно, просто ворует, сука, бюджет или сливает наркоту направо и налево! Но он богат, а я – нет. Справедливо?..

      Я не даю совет, а просто говорю: если есть человек, который интересуется тобою и тебе он сам нравится, покажи ему, что ты тоже не против. Ибо итог будет печальным.

      Одиночество еще никого и никогда не украшало.


      Кукуй Палагея, 21.04.2014



      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    9. Скарб (моєї) нації



      Жінки, які можуть і хочуть народити дітей – це скарб нації.
      Чоловіки, які хочуть і можуть зачати дитину, продовжити рід – це карта до скарбу нації.
      Діти – це перлини нації.


      Кукуй Палагея, 10.03.2014




      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    10. 8 березня 2014

      Міні-замітка


      8 березня зустріло мене срачкою і гарною погодою. Сонце опустилося на землю, і лазило промінчиками по всіх закутках, шукало зелену паростину, сонну травину, змерзлу муху чи жука. Голі гілляки дерев тягнулися у небо, вони теж бажали сонячної ласки.

      Йшов рясний сонячний дощ. І в тих опадах небесних купалося все живе: і пташки, і комахи, і люди.

      Вперше за п’ять років на підвіконні розквітнули білі і червоні амариліси. Чомусь цьогоріч вони вирішили привітами мене зі святом. Наче раніше було теє непотрібним, зайвим.

      Україна плакала і колотилася. Я чула як вона тріщить по швам. Батьківщина була у небезпеці, у самому епіцентрі інформаційних бойових дій і ненаситних апетитів.
      Не можна жити без надій!

      Україна – це Батьківщина не всіх. Тільки тих, хто дійсно її любить. Любов тая є проявом добрих вчинків і дій без користі. Самопожертви і небачуваної сили волі.
      Не можна жити без любові!

      Мій телефон ловив привітальні смс. Першою була від однокласника. Привітання були щирі, написані власноручно, і прямо «у яблучко» саме для мене.
      Хочу зазначити, що з роками привітальників стає все менше з невідомих причин.

      Час змінює все, продирає очі, прочищає мозок. Планета крутиться навколо своєї осі, яка, до речі, теж змінює кут свого нахилу.
      Змінюються і люди, їх орієнтири, цілі і нахили. Хтось стає паскудним, а хтось, як молоде лебединя, стає красивішим. Комусь обрізають крила, а він все одно продовжує літати, а хтось сам їх віддає, бажаючи лише плазувати.

      Моя Робота теж мене привітала із жіночим святом. Проте, не варті уваги ті вітання, бо все як завжди, по сценарію, по графіку. Крім одного – Він був неперевершений!

      Леле, я так і не дочекалася привітань від тих, кого чекала. Хто був для мене не просто «дзень!» дзвіночка над дверима, а був піснею вітру, яка лунала на всі круги.

      Защемила душу смс із минулого. Привітальна, щира, мила, але то було вже минуле.
      Приємна приємність, проте треба жити зараз і тепер, не має сенсу розводити нюні через те, що колись було або могло бути.

      «Я закрила своє минуле гермодверима і залила рідким азотом. Ти лишився у минулому. Прошу, не лізь у моє Сьогодні» - так йому і відповіла. Хай знає: я виросла! Я вже не та довірлива дурепа. Я можу! Я буду! Я є!


      Що змінилося, я стала гірше чи світ скурвився?..


      Кукуй Палагея, 09.03.2014



      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    11. Різдвяна sms
      Дійові особи

      Мобілка – науково-технологічний плід, засіб зв’язку.
      Sms – віртуальне повідомлення, лист без запаху чорнила.
      Я – власне я.
      Хтось (незнайомець) – уявний Луніо, можна сказати лже-Луніо, помилка-Луніо, майже привид із минулого, фантом, хай йому грець! Насправді - Гризопук.
      Гризопук (знайомець) – уявний Хтось, справжній відправник sms, односелець, однокласник, в минулому двієчник- рецидивіст, котлетожер і яйцедав, колишній експериментатор з молоком та оселедцями.
      Синяккіо – односелець, алкоголік.
      Буня – односелець, бовдур.
      Лошарік – односелець, бовдур.
      Кутя – різдвяна каша-малаша із смачними горішками.
      Емоція – вихід характеру за межі тіла.
      Містерія – простір в якому живе таємниця.

      Вступне слово

      Україна. Околиці Києва. Зима без снігу.
      На дворі 2014 рік, час «прекрасних» змін, національної Втоми, Великих маніпуляцій та трошки масового Невігластва.

      Події відбуваються в Різдвяний вечір, саме тоді коли по вулицях тиняються дітки і дорослі напідпитку в пошуках привітних господарів, щоб поколядувати. Я не колядувала, бо не вміла співати. В місті однозначно панувала містерія, ніхто не знає що воно і хто, але вона точно є. Така гарна, приємна і барвиста.

      Я сиділа за столом і колупала кутю, в горло не лізла ця святкова страва. Згадувала смак соковитих кавунів і пива. Під носом лежала мобілка, яка раптом задзвонила. Я підстрибнула від переляку, думаю: «Шеф!», - ні, то була звичайна sms від незнайомця. Відчуваєте інтригу? Тоді і я відчувала!
      Хтось, попередньо – незнайомець, краще б звісно симпатичний чоловік, але можна і давня, дуже-дуже давня знайома, відправляє мені шаблонний Різдряний віршик-привітання, без підпису, без імені. Телефон незнайомий, тому не визначився. Я в розгубленості, але зачарована, мрію. Я дуже люблю мріяти. Скажете, дурна? - Та хто його знає!

      Лишити без відповіді привітання, навіть від незнайомця (ки), не є чемно. Людина ж старалася, писала, витратилася, та саме головне – вона згадала про вас, а значить, подумала. А коли за Вас хтось думає, чи то не прекрасно, скажіть?..

      Діалогові сніжки

      Я: дякую, бажаю і тобі щастя та добра не зважаючи на те, ким би ти не був чи була.
      Хтось: я друг.
      Я: (ага, значить ти чоловік, це вже гарний початок. Інтрига наростає, кровообіг набирає обертів!) я знаю усіх своїх друзів. Їх можна полічити на пальцях однієї руки.
      Хтось: я колишній друг.
      Я: колишні друзі - лише колишні (на 98% була впевнена, що це Луніо. Останні чотири цифри номеру начебто збігалися з його).
      Хтось: чому так?
      Я: тому що все проходить, вода тече, рухаються континенти, ростуть дерева і кущі. Минуле повинно лишатися в минулому.
      Хтось: це правильно. Я просто захотів тебе привітати, я можу собі це дозволити?.
      Я: я знаю хто ти…(ледь стримуючись, щоб не використати слова: «гімнюк», «собака»). Я з самого початку здогадувалася хто ти! Ти сильно образив мене. Ти обісрав нашу дружбу і все, що було в ній. Зрадив. Через тебе я пішла з роботи. Я любила тебе…
      Хтось: нічого не розумію!!! Я завжди до тебе добре ставився і вів себе привітно. Ти сама кудись пропала і перестала зі мною спілкуватися, я досі не пойняв чому. Якщо я винен, то скажи в чому? В чому моя зрада???
      Я: (я трошки зніяковіла, думаю: «Включив дурня, падло!», вирішила не тримати свої емоції під замком. Хай вийдуть погуляють! Мені тоді вперше спало на думку, а раптом це я сильно помилилася. Він все-таки любив мене, а не тут швабру. Досі не зрозумів, чому я пішла. Сама пішла, як не важко було це робити). Та яка вже різниця! Час пройшов, вода протекла. Ти – йолоп, а я – одна.
      Хтось: ніякий чоловік не вартий того, що ти зробила!!!!
      Я: вартий! Є чоловік, який цього вартий. (тоді я думала зовсім про іншого чоловіка, але і він вже був не вартий нічого, крім смачного підсрачника у черевиках з металевими носками)
      Хтось: ти злися. Поясни, в чому я винен? Скажи моє ім’я?
      Я: (Ага! Зараз! Розбіглася! Ніби не чула останнє питання) Я не зможу тобі пояснити, якщо ти сам досі нічого не зрозумів…Поліно неможливо навчити алгебрі!
      Хтось: назови моє ім’я!
      Я: (який наполегливий! Я була дуже розлюченою, майже як бик на кориді. Поступатися не збиралася. Так як я була впевнена, що переписуюся з Луніо, мене дратувало, що він не хоче грати у відкриту і назвати своє ім’я. Бо 2% невпевненості накладали вето на багато слівець, які я дуже хотіла сказати в його адресу).

      Раптом сталося те, чого не повинно було статися, але могло. Несподіваний поворот Долі, кульмінаційна злива бурульок, холодне відро води на мою розпечену голову:

      Хтось: вийди до магазину?
      Я: шо???? (вкрай здивована, але більше налякана. Ні! Тільки не це! Це хтось з місцевих! Хай йому грець! Луніо не знав про магазин! Він жодного разу не був у мене вдома!)
      Хтось: вийди на 10 хвилин до магазину. Хочу тебе побачити.
      Я: (після останньої фрази незнайомця відсотки моєї невпевненості стрімко зросли аж до 85. Мені було лячно. Я зізналася комусь у коханні, звинуватила у зраді, обізвала, майже прокляла, бо думала що це Луніо! Але виявилося, що я помилялася!)
      Хтось: я просто хочу побачити якою ти стала.
      Я: звідки ти знаєш про магазин? Ти береш мене на понт?!!!
      Хтось: вийди, побачиш.
      Я: Синяккіо?
      Хтось: ні я не Синяккіо.
      Я: Значить Буня, Лошарік???
      Хтось: ні.
      Я: (я не наважувалася написати «Луніо», бо після згадування про магазин, я втратила надію, що це може бути він). Там де я живу половина тупих, а інша - алкоголіки. Якщо ти не Буня, не Лошарік, не Синяккіо, і знаєш про магазин, хоча, звісно ти міг просто зробити припущення, так би мовити кинути навмання слівце, значить ти просто береш мене на понт! А я не люблю цього! Скажи хто ти!???
      Хтось: вийди до магазину і сама побачиш.
      Я: я не шатаюся по ночах біля сумнівних закладів! Скажи хто ти!?

      Чергове відро крижаної води на мою голову – дзвінок з номера Хтось. Я приймаю дзвінок, тремтять руки, тремтить голос, колотиться, як скажена, моя душа.

      Хтось: Прівєт! (весело)
      Я: Гризопук! (весело)
      Гризопук: це я! А я все думаю, чим я тебе образив, я ж нічого наче поганого не робив.
      Я: Помилочка вийшла! (мені було так соромно як ніколи у житті) Ні! Величезна помилка! Мені так неприємно за себе, аж конфузно! Це не про тебе я писала, я була впевнена, що спілкуюся з зовсім іншою людиною, вибач!
      Гризопук: та нічого, я все розумію. Ти не хочеш вийти до магазину?
      Я: ні (пауза в пошуках переконливої причини) Я не дома (фух! Придумала!)
      Гризопук: гаразд, але ти дзвони, не забувай і запиши мій номер у свій телефон.
      Я: тепер точно запишу! (весело)
      Гризопук: гарного вечора, бувай! (весело)
      Я: бувай, і вибач ще раз.
      Гризопук: та нічого!
      Я: пока-пока!

      Золоті яблука (мудрості), які потрапили до мого кошика після вищеописаної історії життя.
      Гризопук увірвався в моє статичне життя 07.01.2014 року sms типу: вітаю з Різдвом! Без підпису, без імені. Хто воно таке, шо воно таке? – було невідомо.
      Життя може змінюватися так раптово, як виникає і зникає торнадо. Шляхи його непередбачувані і непостійні. Невідомо де ти можеш опинитися завтра, в глухому лісі чи у серці мегаполісу. Але воно безкінечно прекрасне!
      Раптом я зрозуміла, що не можна на когось довго злитися (від 1 року і більше), бо в тому не має абсолютно ніякого сенсу, тільки собі на шкоду. Треба просто забути.

      Якщо ти до когось добре ставишся, то це не означає, що і до тебе він повинен ставитися так само. В житті часто виходить навпаки, зворотна дія: чим ти краще до когось ставишся, тим потім, досить велика вірогідність, що гірше ставитимуться до тебе.

      Я чітко для себе усвідомила, що не можна звинувачувати людину у чомусь, поки не пересвідчишся, що це саме та людина, і матимеш достатньо доказів та фактів її провини.

      Як це не смішно звучить, але не можна думати про гімнюків, бо навіть твої думки – це занадто «жирно» для них.

      І наостанок трохи філософії: інколи навіть у купі лайна можна знайти перли, а серед тисячі мушель не віднайти жодної перлини. Інколи на перший погляд дурень може виявитися розумником, а серед юрби вчених умів може і не бути розумних.

      Все відносно, все нестало, нічого в тому чи іншому сенсі не може бути категоричним.


      Кукуй Палагея, 10.01.2014





      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    12. П’ята стихія
      Незалежна думка пересічної громадянки. Реальні події



      м. Київ, 09.12.2013, 18:20, перехід на станцію метрополітену «Палац спорту»


      Сьогодні чорт нашептав мені на вухо, щоб їхала додому підземним транспортом. Янгола я не чула, він, мабуть, жував сніг чи облизував бурульки із стріхи. Тому послухала чорта і поїхала додому на метро. Все було добре аж до переходу на станції «Льва Толстого», саме там і розпочався жах. Думаю, саме тоді і оговтався мій янгол, але вже було надто пізно, я потрапила в натовп у якого одна дорога – тільки вперед.

      Ще із шкільних уроків по БЖД людини я пам’ятала, що в жодному разі не можна йти проти течії натовпу, тільки за нею. Бажано триматися біля стін, парканів, огорож. Руки зігнути у ліктях і захищати грудну клітину, ребра. Так і поступила, але я ще не знала ЩО мене чекає попереду.

      Люди, це страшно! Це дуже страшно! Що там сильний вітер, великий мороз чи дощ, який йде не спиняючись! Навіть не страшний паводок і потоп у порівнянні із п’ятою стихією – натовпом. Від вітру можна укритися, від морозу укутатися тепліше, випити чаю, кави, горілки; від дощу врятує парасолька і гумові чоботи. Від паводку і потопу теж можна врятуватися використовуючи свої знання, навички виживання і мало-мальськи натреноване тіло та вдало схопити Фортуну за хвіст. У натовпі не врятуєшся, коли він раптом змінить свій стан із спокійного і мирного у агресивний, панічний. Це неконтрольована стихія. Та чи природи?.. Переляканий, панічний або агресивно налаштований натовп не залишає шансів, він руйнує все, що трапляється на його шляху. Діє звірячий інстинкт – вижити будь-якою ціною, причому для кожного окремого «звіра».

      На переході від станції «Льва Толстого» я потрапила в стрімкий і дуже щільний людський потік, від якого тріщать ребра, відриваються ґудзики на одязі. Тебе постійно штовхають. Людські хвилі жбурляють із сторони в сторону, в лице час від часу направлені чиїсь лікті чи плечі. Від страху хочеться плакати! Ти вже не думаєш про сумку і гаманець, а думаєш як вберегти ребра від сильного натиску. Ти думаєш як лишитися живим. Шляху назад немає!

      На ескалаторах, які спускають вниз до станції «Палац спорту» і почався суцільний кошмар. Люди сунули однорідною масою, не залишаючи шансу відстаючим чи тим, хто йшов повільно, їх просто несла людська течія. На пересувних сходах люди падали, декілька разів кричали, щоб зупинили механізми, але їх ніхто не зупиняв. Комусь ставало погано і він теж падав, але ескалатори продовжували сунути вверх та вниз. Чулися матюки і крики про допомогу. Та чи допомагали? – ні! Кожен сам за себе. Кожен був звіром.

      На мозок давило усвідомлення того, що під землею немає куди тікати, простору для маневрів немає. І спади на думку якомусь із молодчиків у темних куртках, явно приїжджих, крикнути «Бомба!» розпочнеться справжня м’ясорубка, паніка, істерія. Люди почнуть стрибати на рельси, бігти вверх по ескалаторах, тощо. Повторюся ще раз – мені було вперше в житті так СТРАШНО.

      На станції «Палац спорту» людей було стільки, що не те що яблуку не було де впасти, а хробаку з яблука не було де впасти! Платформи і місце між ними було вщент заповнене людомасою. Дивувало й інше, багато хто з людей фотографував і знімав відео знаходячись у перспективно ворожому середовищі. Ворожому настільки, що пахло смертю.

      Я стояла на платформі станції «Палац спорту» і трусилася від страху. Я молилася всім богам яких знаю, щоб врятували мене. На грудях грівся срібний Св. Георгій Победоносець і це трохи заспокоювало. Людей на платформі ставало все більше і більше, були серед них і амбіційні молодики, я б сказала, агресивно налаштовані, огорнуті в жовто-блакитні стяги чи з національною символікою.

      Я стояла над прірвою з рельсами та озиралася назад і розуміла, що повернутися вже не можу. Натовп зупинився суцільною стіною, бар’єром, здолати який самотужки просто неможливо.

      Довге волосся сховала за комір, сумку сильніше притисла до грудей і чекала чуда – електропотягу метрополітену.

      Три електропотяги проїхали не зупиняючись чим викликали обурення натовпу на платформі і лайливі вигуки все тих же амбіційно-агресивних молодиків. Від страху мене почало нудити. Я продовжувала молитися. В голову почали лізти липкі страшні думки про вибухівку, теракти і отруйні гази. Перед очима пролітало моє життя, в картинках, дуже швидко. Десь між грудей умостився срібний Святий Георгій, допомагав він мені чи ні, але точно не заважав. Я згадала мамині гарячі млинці прямо із сковорідки.

      Хотілося жити. Вперше в житті дуже хотілося жити.

      Нарешті перед збудженим натовпом зупинився електропотяг і привітно розсунув свої двері. Звідти одразу посипали пасажири, різні, білі, чорні, блакитні. Не встигла нога останнього з них залишити нутро залізного хробака підземки, як стурбовані і перелякані люди, в т.ч. і я, ринули у електропотяг. Знову чулися крики, лайки, обурення, когось виштовхали, комусь око підбили, комусь ґудзик відірвали, а комусь і ручку на сумці, але більшість зайшла у вагон. Тим і була щаслива. Мене притиснули до скляних дверей так, що ледь не тріщали ребра, шлунок, якби існував автономно, точно б задихнувся!

      Я була щаслива. Я їхала додому! Жива! Правда, не вистачало трьох ґудзиків на пальто і роздавилися окуляри у сумці. Та й дідько з ними!
      Мене ледь не розмазали по стінках на станції метрополітену «Палац спорту», але я була щаслива, я їхала додому! Вже не було холодно без рукавичок, і пальчики не мерзли без шкарпеток. Вітер із снігом ніжно цілував у щоки. А багнюка на тротуарах була такою мальовничою!

      Чорт мовчав, ніби набрав у рота смоли. Янгол мовчав, ніби подавився снігом чи бурульками. Я була сама собі і чортом, і янголом. З тим і варто жити, щоб жити.


      Кукуй Палагея, 09.12.2013





      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --