Логін   Пароль
 
  Зареєструватися?  
  Забули пароль?  
Палагея Кукуй (1985)
Живе на землі.
Сама не літає...(Л. Костенко, "Крила")
Білизну пере,
і на маршрутках роз'їжджає.





Огляди

  1. Кто ты?


    Я не знаю, кто ты, я не знаю, что ты. Твоя тайна, как пьянящий аромат хорошего вина, бьет в ноздри и дразнит воображение.
    Мне известно только то, что ты мужчина, и похоже, не самый плохой из множества вариаций, типажей и видов. Не мачо уж точно, хотя и не урод. Не академик, но и не идиот.
    Обладатель добродетелей и качеств, которые так милы моему сердцу. Очаровательно очаровываешь тем, чем обычно не очаровывают. Не пускаешь в ход то, чего не имеешь. Хотя, думаю, имеешь ты много, и это не деньги или золото. Не слава и не власть.
    Известно, что ты не сисадмин или им подобный, а это уже многое для меня.
    Но есть в тебе то, что пугает меня. Очень сильно пугает и отталкивает, как чеснок упыря или святая вода разную нечисть. Кто ты? Что ты скрываешь от меня?
    Может ты сам упырь или оборотень, заблудший в лабиринтах цивилизации? Не товарищ Закона, бархатно-шелковый анархист? А может ты транссвистит, бреешь ноги и носишь розовые колготы?
    Что же ты скрываешь от меня?..


    Кукуй Палагея, 24.07.2014



    Прокоментувати
    Народний рейтинг: - | Рейтинг "Майстерень": -

  2. Бурхливе море і теплий пісок
    (реальні події та явища у метафоричному світлі)


    Ситуація, яка свого часу мала місце у моєму житті, дала початок безповоротним і кардинальним змінам що сталися зі мною.
    Я захлиналася у морі депресії, апатії, відчаю і злоби до всього і всіх, що мене оточувало. Мене ніщо не радувало, стимулів розпочинати новий день не було, сірість і безнадійність затуляли виплакані очі від істинних Цінностей світу і всеосяжної Краси. Я майже здалася і вже не пручалася, коли мене кусали акули, мурени і інші хижаки синьої безодні.

    Я була впевнена, що стала гірше. Мені подобалась сама думка про те що я погана. І я була поганою, принаймні старалася робити все для цього. Мене дратували люди, в яких я бачила тільки недоліки і щось огидливе чим кривила моя душа. Я ненавиділа чоловіків, всіх і кожного окремо. Весь біль, який сковував мою душу, намагалася «вилити» на них. Я так адаптувалася до підводного середовища, що почала бачити у ньому перевагу. В мене навіть з’явилися зябра і хвіст.

    Та час йшов, потроху я вчилася плавати, і одного дня виринула на поверхню, але вже іншою. Я вже була не тою що колись, абсолютно новою версією себе, про яку навіть раніше і не здогадувалася. Ця нова я дрімала десь дуже глибоко у самих потаємних підвалинах моєї душі і чекала свого часу. І час настав!

    У часи Великого страху, коли Жах і Неспокій ходили по моїй Країні, коли кожен кожного боявся і нікому не вірив, стався один випадок, який і виштовхнув мене із бурхливого моря на теплий пісок, тоді зникли зябра, відпав хвіст. Залізна огорожа, якою я огородилася від усього світу впала, а чола торкнулися благодатні проміння Істини.

    Сталося це у маршрутці, коли я поверталася додому. Не перехресті водій різко загальмував і одна жіночка із палицею, не втримавшись, впала у прохід салону. Чолов’яга, який сидів ближче від усіх, підхопився їй допомагати, але всі його спроби були чомусь марними. А я боролася із стихією і вперто переконувала себе, що я погана і не повинна нікому допомагати.

    Моєму сплячому я знадобилося 120 може 300 секунд для пробудження, для виринання з глибин свого персонального світу.
    Кинувши свою сумку на сусіднє сидіння, я кинулася до безпорадної жінки. Чоловіка посунула геть, він був абсолютно непотрібним, хоч статурою досить підходящим, щоб впоратися з подібною ситуацією. Попри крики жінки: «У мєня там протези! Осторожно, протези! Осторожно! Больно! Ай!», мені вдалося її підняти і усадити на найближче вільне сидіння.

    За виконанням місії «врятувати жіночку» одразу, як причинно-наслідковий результат, послідувала місія «заспокоїти невдоволених пасажирів». Водій, коли різко загальмував, щоб не втрапити в аварію, створив купу неприємностей не лише жіночці з палицею, а й іншим пасажирам. Які в Ті страшні часи тільки і чекали приводу, щоб на когось вилити свій страх і злість. Реплікою «Люді, єслі би он нє затормозіл, сейчас би у всєх носи билі разбіти! І многіє би тоже валялісь на полу!» я заспокоїла всезагальне море злості у маршрутному таксі. Був штиль.

    А я остаточно втратила всі атрибути, якими наділила мене підводна безодня щоб вижити. Мені вони були вже непотрібні, бо була на теплому піску.
    Іншими словами, та ситуація в маршрутці відкрила мені очі на те ким я є насправді. І всі мої спроби бути поганою потерпіли фіаско. В силу своєї природи я просто не могла бути поганою. То був самообман, який допомагав пережити мої важкі часи. Обманювати себе довго неможливо, бо рано чи пізно зябра зникнуть, а хвіст відпаде.

    Той хто народжений землею, у морі не проживе.

    Я стала жити для іншого.

    Не має сенсу ставати гірше ніж ти є, краще пустити невикористану енергію і сили, щоб допомагати іншим, своїй Країні. Таким чином, вималювалася місія мого життя. Але на той час у мене не було ні достатнього впливу, ні чіткого плану дій, ні знарядь, та й бажання було все ще кволим і, як ціпля, не окріплим. Але воно було, я чітко знала чого хочу.

    Теплий пісочок грів п’ятки і пересипався між пальцями. До мене доходили теплі і благодатні проміння Істини.

    Я переродилася і була готовою рухати гори.


    Кукуй Палагея, 24.05.2014







    Прокоментувати
    Народний рейтинг: - | Рейтинг "Майстерень": -

  3. А ми у парку під небом на двох
    (реальна історія)



    Наша зустріч була незапланованою, але приємною і дуже, як потім вияснилося, важливою і змінюючою деякі мої переконання і стереотипи. Він був моїм батьком. Я була його дочкою. Між нами була прірва нерозуміння з порослими в ній образами і, навіть, ледь помітною зневагою з відтінком нелюбові, з моєї сторони. Над нами було небо, а ноги, якщо зняти взуття, лоскотала і ніжила ще не випалена сонцем соковито зелена трава.

    Спочатку ми поїхали у ресторан «Струмок», що у с. Козин розкинув свої оздоблені деревом ще радянських часів фасади, поїсти морозива і випити гарячої кави під задушевну розмову на найрізноманітніші теми: про роботу, ситуацію в країні, взаємовідносини, голубці, вареники і деруни, дружбу, друзів, моїх чоловіків. Я за все своє свідоме життя не пам’ятаю, коли востаннє так з ним сиділа і їла морозиво. Це прекрасно!

    По очам батька я побачила, що він щасливий. І від усвідомлення цього, я теж була щасливою. Всі мої образи та непорозуміння вивітрилися враз і вщент. Він так кумедно реагував, коли я говорила на сексуальні теми, батько дійсно ніяковів і нічого не коментував. Думаю, він соромився трохи. Або досі не вірив, що його маленька дівчинка виросла.

    Батько слухав, я говорила, я говорила, він – слухав. Потім закінчилося морозиво, кава була випитою. Треба було їхати звідти куди подалі, і ми поїхали в прихисток спокою, неймовірної краси і свіжості. В місце, де простягалися на десятки гектарів володіння матінки Природи – у парк Феофанії. В якому, слід відмітити, я раніше ніколи не була. Якщо одним словом, то це краса! Благо, стан, явище, яке варте всіх коштовностей світу.

    Неймовірна краса, яка здатна відібрати у тебе пару зайвих подихів. Але, повірте, воно того варте, щоб зрозуміти, що ти не вінець творіння, а лише якась його частина. І тобі подарована богом можливість споглядати на цю красу, милуватися нею, вдихати, відчувати, бути серед неї, як яйце у гнізді.
    Соковито-салатова зелень крон і трави пестила око справжнього природолюба, невеличкі озера і маленькі острівця квітів просто створені для того, щоб в них купалися очі, а погляд сковзав від одного дерева до іншого, від однієї квітки до іншої, в пошуках красивішої, яскравішої, більшої.

    Хочу виказати своє нове переконання: людина, яка не любить всім серцем природу - не здатна побачити і відчути її істинну красу, яка не тільки милує око, а й лікує. А дерева вміють говорити! Тільки не всі і не з кожним.
    Коли ти обіймаєш і пригортаєшся до обраного тобою дерева, щоб послухати його чи сказати про своє – воно відповідає тобі або уперто мовчить. Батько став свідком мого дендро-спілкування, і був дуже здивований, але питань не задавав.
    Думаю, він відкрив мене по-новому, побачив якою я можу бути іншою. Хоча частенько казав, що я груба. А виявилося, що в мені куняла чуттєвість і любов до всього, що мене оточує. І це правда. Цей парк щось змінив і відкрив мені очі на деякі речі: на батька, на стосунки між людьми, на всеосяжну любов до Природи, на любов, і на себе. Щось змінилося, але я ще не знала що саме.

    У парку крім людонаводнення з показником 10 із 10-ти, були ще й коні. І переодягнений в шаровари і вишиванку парубчина, усміхнено запропонував мене покатати, безкоштовно. Що само по собі у наш час велика рідкість, майже чари невидимих сил.
    Та я не могла лишити батька самого, тому відмовилася від цієї розкішної пропозиції молодика, але в будь-якій інший ситуації, звісно б погодилася. Я дуже люблю коней. Це неймовірне задоволення відчувати під собою таку силу і міць, вона передається і тобі, коли вдається налаштуватися з твариною на одну хвилю, відчувати її подихи і рухи. Це класно, люди!

    Ще у царстві зелені і запахів свіжості була дуже красива церква. Були там і цілющі джерела, з яких можна було попити водички прямо з пригоршні і намочила щоки, лоба.

    Поступово день переходив у вечір, сонце рухалося по небосхилу до гори на ночівлю, а наша з батьком зустріч підходила до свого завершення.
    Я була дуже щасливою, що провела цілий день з батьком під небом на двох.


    Кукуй Палагея, 24.05.2014




    Прокоментувати
    Народний рейтинг: - | Рейтинг "Майстерень": -

  4. Два дрищі
    (реальна історія в маршрутці)


    Заходжу в маршрутку, знехотя, наче відриваючи від серця останнє, плачу водієві три гривні за проїзд, проходжу далі у салон, сідаю біля вікна, поринаю у свої думи.
    Думаю про консервацію, стандартна дума у маршрутці у нормальної і звичайної української дівчини.
    Дивлюся, а біля виходу примостилося якесь чмо у штанях поносового кольору, тримає в руках сенсорний «лапоть», і час від часу голосно втягує в себе соплі. Які того і чекають, щоб ляпнути на сенсор китайсько-під-яблучного виробника. Це яку треба мати логіку і як любити інноваційні технології, щоб замість хустинок для носа купити мобільний телефон!
    Ви колись пробували витирати ніс телефоном?..І я теж ні!
    Біля водія приліпилося інше чмо, правда, вже без сенсору, і без соплів. Сидить, куняє, і смердить так, ніби у нього у куртці щось здохло. Судячи по запаху, це як мінімум щур, а як максимум ондатра. А волосся в нього таке, наче там цілий тиждень воші п’яні хороводи водили. Це жах!
    Водій, це взагалі окрема тема для розмови! Скажу лиш два слова: шкарпетки, нечисті.
    Через одне місце від водія сидить парочка, і їй «фіолетово» хто там смердить, а хто маже соплями по телефону. У неї свої фарби і пензлі по кишенях розпихані.
    Оглядаюся назад, і там чмо. Пиво з горла джуктлить, та ще й пропонує пригубить якійсь панночці у ситцевій сукні!
    Село і люди чи люди у селі, чи то таке село, і такі люди… Комбінацій море, але суть одна. І вона без слів усякому відома, леле.
    Раптом на картину маслом лягає пару соковито-яскравих мазків, які одразу вирізняються на загальному фоні, вони не псують її, але і не роблять краще. Іншими словами, до маршрутки заходить двоє дрищів і сідають на вільні місця переді мною.
    Один з них такий, наче з хреста знятий, бородатий і у нього довге жирне волосся, та, слава богу, зібране в хвіст. У «хвостатого» ширина плечей, як у мене ширина бедер, а товщина - можна продавити пальцями. Такого я ще не бачила! Років з виду 25-30, не більше. Ясна річ, мої думи з консервованих огірків і помідорів враз перекинулися на цих двох індивідуумів соціуму.
    Сидять, щось теревенять, про політику, про «Айфони»...Короче кажучи, якусь маячну верзуть, і, увага, кульмінація: дрищ з хвостом дістає пляшку об’ємом два а, може і два з половиною, ато й три літри темного пійла, може квасу, може пива, і починає дудлити. Боже, я думала, що його розірве! Він, мабуть, за раз півпляшки всосав! Не розірвало!
    А я вимушена була сміятися в штору, щоб люди «не те» не подумали. Хоча, яка мені різниця, хто і що там за мене думає. Правильно?.. Головне, щоб не били.
    Але це ще не все. Коли дрищі виходили з маршрутки, я боялася, що мене точно від сміху розірве!
    Дрищ, який пив пиво чи квас, у нього ноги такі, як у мене руки. Парубчину напевне вітром носить, як пух куль-бабів по тротуару. Якесь згорблене, худе що шкапа. Боже, і це чоловік, це опора і захист Батьківщини!? Тоді страшно за неї.

    На дворі цвіли яблуні і вишні. Над ними гуділи бджоли і джмелі.


    Кукуй Палагея, 08.05.2014



    Прокоментувати
    Народний рейтинг: - | Рейтинг "Майстерень": -

  5. Жінка
    Заради жіночої впевненості


    Ти ніколи не був жінкою, щоб її зрозуміти...

    Ти ніколи не рвав панчохи у міському транспорті і не думав, як сховати дірку розміром з Івано-Франківську область. Тобі не відомо про армаггедон під назвою «прищ на носі» чи торнадо «покажи трусики», коли вітер задирає спідницю аж до носа. Або ще одне жіноче природне лишко, майже як селі у Карпатах, тільки менш масштабніше, але не менш критичніше – червоні дні. Теж сезонні, теж періодичні. Про які тобі відомо із реклами про засоби жіночої гігієни і спеціалізовані полиці і стелажі у магазині. Це Природа-матір у свій спосіб нагадує, що ми жінки. Правда, інколи так боляче це робить, що ладна вилізти на дах без драбини.

    А чи чув ти про новітні інквізиторські штучки – «Китайський чобіток»: тортури новими черевиками, коли ноги від них настільки болять, що від болю аж зірки в очах сипляться та «Полянка» - коли наживо без наркозу волосся з усіх місць скубають?

    Наша сила у слабкості, а слабкість у силі. І розумій як хочеш, ти ж мужчина!
    Тобі відомо скільки потрібно витримки, щоб нафарбувати гарно вії, а скільки мужності, щоб стерпіти, коли випадково потрапиш у око, та ще більше стриманості, щоб не наговорити при цьому матюків. Це роки тренувань і роботи над собою, плюс два томи записів новоутворених нецензурних слів.

    Ти думаєш, що краса це просто!? Стрункі ніжки самі по собі ростуть, а очі стають виразні самі собою? Волосся таке гарне і об’ємне саме собою укладається в пречудову зачіску? Дзюдзьки!
    Краса – це результат постійної кропіткої та системної роботи над собою. А некраса – це лінь і повне відро фобій, комплексів, відсутність смаку і коштів на нормальні лахи.

    Жінка – це приблизно 58 кілограмів краси з урахуванням сережок, підвісок, манікюрів, педикюрів і трошки стервозності. Без стервозності, думаю, не буває жінки. А якщо буває – то сіра мишка без власної думки і прагнень, які можна вільно виголосити. Ні тобі ізюминок, ні тобі пухкого крему!

    Жінка – це трошки сала, замаскованого під дивною назвою «целюліт», але це «диво сальне» оберігає жіночий організм взимку, і трошки – восени. Декого воно оберігає цілий рік!

    Жінка – це мати, дружина, коханка, подруга, сестра, дочка… Всі вони різні, але як з одного тіста.


    Кукуй Палагея, 07.05.2014





    Прокоментувати
    Народний рейтинг: - | Рейтинг "Майстерень": -

  6. Чесночный фреш


    Читать осторожно: может быть противно слуху, но в этом прячется истина. Можешь не читать на любом абзаце, предложении и слове. Это твое право и твое дело. И знай, я никоим образом не хотела тебя обидеть или задеть твои чувства. Это по-дружески.


    Ты просишь совета, при этом не хочешь слышать себя. Советчиков много, интуиция твоя одна. За тебя никто не сделает шаг. Он твой! И делать его только тебе!

    Боятся все. Но только сильные личности преодолевают свой страх и поступают так, как велит им сердце. Это сильные личности, даже если с виду «бесхребетные» дрыщи.

    Ты не королева! Королева в Британии сидит! Каждая женщина по-своему утонченных манер и черт, даже если она горбатый урод с нулевым размером груди и соплями под носом.

    Мужчинам не нужна красота, им нужна теплота, понимание, верность, нежность и ласка.
    Красота – это одно из благ жизни, которое быстротечно, она увядает со временем, как вянет самый красивый на свете цветок.

    Жизнь подкидывает нам шансы, и их нужно использовать. Чтобы потом не жалеть о том, что упустил. Если она что-то посылает – это точно неспроста - лови!

    Если у тебя на горизонте появился мужчина, который нравится тебе, и интересуется тобою, как женщиной, твоя задача - определить насколько искренни и серьезны его порывы, и показать ему, что ты не против него. Шаг за ним, но ты должна показать ему, что не против этого шага. Показать ему, что его шаг имеет все шансы быть успешным.

    Он долго ходить не будет, пойми. И найдет более сговорчивую, доступную, может, менее красивую и умную, женщину. А ты останешься со своей красотой один на один.

    Хочу напомнить, годы идут, вернее - бегут, неумолимо, свободных мало-мальски нормальных мужчин с каждым днем становится все меньше и меньше. Вокруг одни дрыщи, лохи, быки и женатые. А быть любовницей совсем не прельщает, это низко, глупо и абсолютно бесцельно!

    Давеча некий сказал мне, что жениться нынче не модно. Да пусть я буду лучше старомодной, нежели пойму и приму это! Пусть меня перекрасят во все цвета радуги, если подобные высказывания - это не показатель элементарной безответственности, откровенной инфантильности и слабодушия?

    Я знаю скольких одиноких женщин. Они так и остались одни, хотя не дурны собою и умны, и даже умеют печь пироги, кулебяки и прочую стряпню стряпать. Они боялись и думали, что все мужики – козлы. Не все! Они были неприступны и холодны похлеще самой лютой зимы. И теперь они одни, увы! Красота их уже покидает, Старость рисует на их лицах морщины и серебрит виски. И они одни…

    И я одна…пока одна. Но если на моем горизонте появится мужчина, свободный мужчина, который западет в мою душу, я сделаю все возможное, чтобы показать ему, что он мне нравится, что он мне нужен. Очень аккуратно и деликатно. Главное – не спугнуть! Они очень пугливы, увы!

    Не ищи справедливости. Ее нет! А если и есть – то только внутри нас.
    Разве это справедливо: у меня не хватает, сука, денег на новые туфли, а кто-то покупает себе вертолет? Я пашу изо дня в день со всей верой и чувством долга перед Родиной, а этот кто-то с вертолетом, возможно, просто ворует, сука, бюджет или сливает наркоту направо и налево! Но он богат, а я – нет. Справедливо?..

    Я не даю совет, а просто говорю: если есть человек, который интересуется тобою и тебе он сам нравится, покажи ему, что ты тоже не против. Ибо итог будет печальным.

    Одиночество еще никого и никогда не украшало.


    Кукуй Палагея, 21.04.2014



    Прокоментувати
    Народний рейтинг: - | Рейтинг "Майстерень": -

  1. Скарб (моєї) нації



    Жінки, які можуть і хочуть народити дітей – це скарб нації.
    Чоловіки, які хочуть і можуть зачати дитину, продовжити рід – це карта до скарбу нації.
    Діти – це перлини нації.


    Кукуй Палагея, 10.03.2014




    Прокоментувати
    Народний рейтинг: - | Рейтинг "Майстерень": -

  2. 8 березня 2014

    Міні-замітка


    8 березня зустріло мене срачкою і гарною погодою. Сонце опустилося на землю, і лазило промінчиками по всіх закутках, шукало зелену паростину, сонну травину, змерзлу муху чи жука. Голі гілляки дерев тягнулися у небо, вони теж бажали сонячної ласки.

    Йшов рясний сонячний дощ. І в тих опадах небесних купалося все живе: і пташки, і комахи, і люди.

    Вперше за п’ять років на підвіконні розквітнули білі і червоні амариліси. Чомусь цьогоріч вони вирішили привітами мене зі святом. Наче раніше було теє непотрібним, зайвим.

    Україна плакала і колотилася. Я чула як вона тріщить по швам. Батьківщина була у небезпеці, у самому епіцентрі інформаційних бойових дій і ненаситних апетитів.
    Не можна жити без надій!

    Україна – це Батьківщина не всіх. Тільки тих, хто дійсно її любить. Любов тая є проявом добрих вчинків і дій без користі. Самопожертви і небачуваної сили волі.
    Не можна жити без любові!

    Мій телефон ловив привітальні смс. Першою була від однокласника. Привітання були щирі, написані власноручно, і прямо «у яблучко» саме для мене.
    Хочу зазначити, що з роками привітальників стає все менше з невідомих причин.

    Час змінює все, продирає очі, прочищає мозок. Планета крутиться навколо своєї осі, яка, до речі, теж змінює кут свого нахилу.
    Змінюються і люди, їх орієнтири, цілі і нахили. Хтось стає паскудним, а хтось, як молоде лебединя, стає красивішим. Комусь обрізають крила, а він все одно продовжує літати, а хтось сам їх віддає, бажаючи лише плазувати.

    Моя Робота теж мене привітала із жіночим святом. Проте, не варті уваги ті вітання, бо все як завжди, по сценарію, по графіку. Крім одного – Він був неперевершений!

    Леле, я так і не дочекалася привітань від тих, кого чекала. Хто був для мене не просто «дзень!» дзвіночка над дверима, а був піснею вітру, яка лунала на всі круги.

    Защемила душу смс із минулого. Привітальна, щира, мила, але то було вже минуле.
    Приємна приємність, проте треба жити зараз і тепер, не має сенсу розводити нюні через те, що колись було або могло бути.

    «Я закрила своє минуле гермодверима і залила рідким азотом. Ти лишився у минулому. Прошу, не лізь у моє Сьогодні» - так йому і відповіла. Хай знає: я виросла! Я вже не та довірлива дурепа. Я можу! Я буду! Я є!


    Що змінилося, я стала гірше чи світ скурвився?..


    Кукуй Палагея, 09.03.2014



    Прокоментувати
    Народний рейтинг: - | Рейтинг "Майстерень": -

  3. Різдвяна sms
    Дійові особи

    Мобілка – науково-технологічний плід, засіб зв’язку.
    Sms – віртуальне повідомлення, лист без запаху чорнила.
    Я – власне я.
    Хтось (незнайомець) – уявний Луніо, можна сказати лже-Луніо, помилка-Луніо, майже привид із минулого, фантом, хай йому грець! Насправді - Гризопук.
    Гризопук (знайомець) – уявний Хтось, справжній відправник sms, односелець, однокласник, в минулому двієчник- рецидивіст, котлетожер і яйцедав, колишній експериментатор з молоком та оселедцями.
    Синяккіо – односелець, алкоголік.
    Буня – односелець, бовдур.
    Лошарік – односелець, бовдур.
    Кутя – різдвяна каша-малаша із смачними горішками.
    Емоція – вихід характеру за межі тіла.
    Містерія – простір в якому живе таємниця.

    Вступне слово

    Україна. Околиці Києва. Зима без снігу.
    На дворі 2014 рік, час «прекрасних» змін, національної Втоми, Великих маніпуляцій та трошки масового Невігластва.

    Події відбуваються в Різдвяний вечір, саме тоді коли по вулицях тиняються дітки і дорослі напідпитку в пошуках привітних господарів, щоб поколядувати. Я не колядувала, бо не вміла співати. В місті однозначно панувала містерія, ніхто не знає що воно і хто, але вона точно є. Така гарна, приємна і барвиста.

    Я сиділа за столом і колупала кутю, в горло не лізла ця святкова страва. Згадувала смак соковитих кавунів і пива. Під носом лежала мобілка, яка раптом задзвонила. Я підстрибнула від переляку, думаю: «Шеф!», - ні, то була звичайна sms від незнайомця. Відчуваєте інтригу? Тоді і я відчувала!
    Хтось, попередньо – незнайомець, краще б звісно симпатичний чоловік, але можна і давня, дуже-дуже давня знайома, відправляє мені шаблонний Різдряний віршик-привітання, без підпису, без імені. Телефон незнайомий, тому не визначився. Я в розгубленості, але зачарована, мрію. Я дуже люблю мріяти. Скажете, дурна? - Та хто його знає!

    Лишити без відповіді привітання, навіть від незнайомця (ки), не є чемно. Людина ж старалася, писала, витратилася, та саме головне – вона згадала про вас, а значить, подумала. А коли за Вас хтось думає, чи то не прекрасно, скажіть?..

    Діалогові сніжки

    Я: дякую, бажаю і тобі щастя та добра не зважаючи на те, ким би ти не був чи була.
    Хтось: я друг.
    Я: (ага, значить ти чоловік, це вже гарний початок. Інтрига наростає, кровообіг набирає обертів!) я знаю усіх своїх друзів. Їх можна полічити на пальцях однієї руки.
    Хтось: я колишній друг.
    Я: колишні друзі - лише колишні (на 98% була впевнена, що це Луніо. Останні чотири цифри номеру начебто збігалися з його).
    Хтось: чому так?
    Я: тому що все проходить, вода тече, рухаються континенти, ростуть дерева і кущі. Минуле повинно лишатися в минулому.
    Хтось: це правильно. Я просто захотів тебе привітати, я можу собі це дозволити?.
    Я: я знаю хто ти…(ледь стримуючись, щоб не використати слова: «гімнюк», «собака»). Я з самого початку здогадувалася хто ти! Ти сильно образив мене. Ти обісрав нашу дружбу і все, що було в ній. Зрадив. Через тебе я пішла з роботи. Я любила тебе…
    Хтось: нічого не розумію!!! Я завжди до тебе добре ставився і вів себе привітно. Ти сама кудись пропала і перестала зі мною спілкуватися, я досі не пойняв чому. Якщо я винен, то скажи в чому? В чому моя зрада???
    Я: (я трошки зніяковіла, думаю: «Включив дурня, падло!», вирішила не тримати свої емоції під замком. Хай вийдуть погуляють! Мені тоді вперше спало на думку, а раптом це я сильно помилилася. Він все-таки любив мене, а не тут швабру. Досі не зрозумів, чому я пішла. Сама пішла, як не важко було це робити). Та яка вже різниця! Час пройшов, вода протекла. Ти – йолоп, а я – одна.
    Хтось: ніякий чоловік не вартий того, що ти зробила!!!!
    Я: вартий! Є чоловік, який цього вартий. (тоді я думала зовсім про іншого чоловіка, але і він вже був не вартий нічого, крім смачного підсрачника у черевиках з металевими носками)
    Хтось: ти злися. Поясни, в чому я винен? Скажи моє ім’я?
    Я: (Ага! Зараз! Розбіглася! Ніби не чула останнє питання) Я не зможу тобі пояснити, якщо ти сам досі нічого не зрозумів…Поліно неможливо навчити алгебрі!
    Хтось: назови моє ім’я!
    Я: (який наполегливий! Я була дуже розлюченою, майже як бик на кориді. Поступатися не збиралася. Так як я була впевнена, що переписуюся з Луніо, мене дратувало, що він не хоче грати у відкриту і назвати своє ім’я. Бо 2% невпевненості накладали вето на багато слівець, які я дуже хотіла сказати в його адресу).

    Раптом сталося те, чого не повинно було статися, але могло. Несподіваний поворот Долі, кульмінаційна злива бурульок, холодне відро води на мою розпечену голову:

    Хтось: вийди до магазину?
    Я: шо???? (вкрай здивована, але більше налякана. Ні! Тільки не це! Це хтось з місцевих! Хай йому грець! Луніо не знав про магазин! Він жодного разу не був у мене вдома!)
    Хтось: вийди на 10 хвилин до магазину. Хочу тебе побачити.
    Я: (після останньої фрази незнайомця відсотки моєї невпевненості стрімко зросли аж до 85. Мені було лячно. Я зізналася комусь у коханні, звинуватила у зраді, обізвала, майже прокляла, бо думала що це Луніо! Але виявилося, що я помилялася!)
    Хтось: я просто хочу побачити якою ти стала.
    Я: звідки ти знаєш про магазин? Ти береш мене на понт?!!!
    Хтось: вийди, побачиш.
    Я: Синяккіо?
    Хтось: ні я не Синяккіо.
    Я: Значить Буня, Лошарік???
    Хтось: ні.
    Я: (я не наважувалася написати «Луніо», бо після згадування про магазин, я втратила надію, що це може бути він). Там де я живу половина тупих, а інша - алкоголіки. Якщо ти не Буня, не Лошарік, не Синяккіо, і знаєш про магазин, хоча, звісно ти міг просто зробити припущення, так би мовити кинути навмання слівце, значить ти просто береш мене на понт! А я не люблю цього! Скажи хто ти!???
    Хтось: вийди до магазину і сама побачиш.
    Я: я не шатаюся по ночах біля сумнівних закладів! Скажи хто ти!?

    Чергове відро крижаної води на мою голову – дзвінок з номера Хтось. Я приймаю дзвінок, тремтять руки, тремтить голос, колотиться, як скажена, моя душа.

    Хтось: Прівєт! (весело)
    Я: Гризопук! (весело)
    Гризопук: це я! А я все думаю, чим я тебе образив, я ж нічого наче поганого не робив.
    Я: Помилочка вийшла! (мені було так соромно як ніколи у житті) Ні! Величезна помилка! Мені так неприємно за себе, аж конфузно! Це не про тебе я писала, я була впевнена, що спілкуюся з зовсім іншою людиною, вибач!
    Гризопук: та нічого, я все розумію. Ти не хочеш вийти до магазину?
    Я: ні (пауза в пошуках переконливої причини) Я не дома (фух! Придумала!)
    Гризопук: гаразд, але ти дзвони, не забувай і запиши мій номер у свій телефон.
    Я: тепер точно запишу! (весело)
    Гризопук: гарного вечора, бувай! (весело)
    Я: бувай, і вибач ще раз.
    Гризопук: та нічого!
    Я: пока-пока!

    Золоті яблука (мудрості), які потрапили до мого кошика після вищеописаної історії життя.
    Гризопук увірвався в моє статичне життя 07.01.2014 року sms типу: вітаю з Різдвом! Без підпису, без імені. Хто воно таке, шо воно таке? – було невідомо.
    Життя може змінюватися так раптово, як виникає і зникає торнадо. Шляхи його непередбачувані і непостійні. Невідомо де ти можеш опинитися завтра, в глухому лісі чи у серці мегаполісу. Але воно безкінечно прекрасне!
    Раптом я зрозуміла, що не можна на когось довго злитися (від 1 року і більше), бо в тому не має абсолютно ніякого сенсу, тільки собі на шкоду. Треба просто забути.

    Якщо ти до когось добре ставишся, то це не означає, що і до тебе він повинен ставитися так само. В житті часто виходить навпаки, зворотна дія: чим ти краще до когось ставишся, тим потім, досить велика вірогідність, що гірше ставитимуться до тебе.

    Я чітко для себе усвідомила, що не можна звинувачувати людину у чомусь, поки не пересвідчишся, що це саме та людина, і матимеш достатньо доказів та фактів її провини.

    Як це не смішно звучить, але не можна думати про гімнюків, бо навіть твої думки – це занадто «жирно» для них.

    І наостанок трохи філософії: інколи навіть у купі лайна можна знайти перли, а серед тисячі мушель не віднайти жодної перлини. Інколи на перший погляд дурень може виявитися розумником, а серед юрби вчених умів може і не бути розумних.

    Все відносно, все нестало, нічого в тому чи іншому сенсі не може бути категоричним.


    Кукуй Палагея, 10.01.2014





    Прокоментувати
    Народний рейтинг: - | Рейтинг "Майстерень": -

  4. П’ята стихія
    Незалежна думка пересічної громадянки. Реальні події



    м. Київ, 09.12.2013, 18:20, перехід на станцію метрополітену «Палац спорту»


    Сьогодні чорт нашептав мені на вухо, щоб їхала додому підземним транспортом. Янгола я не чула, він, мабуть, жував сніг чи облизував бурульки із стріхи. Тому послухала чорта і поїхала додому на метро. Все було добре аж до переходу на станції «Льва Толстого», саме там і розпочався жах. Думаю, саме тоді і оговтався мій янгол, але вже було надто пізно, я потрапила в натовп у якого одна дорога – тільки вперед.

    Ще із шкільних уроків по БЖД людини я пам’ятала, що в жодному разі не можна йти проти течії натовпу, тільки за нею. Бажано триматися біля стін, парканів, огорож. Руки зігнути у ліктях і захищати грудну клітину, ребра. Так і поступила, але я ще не знала ЩО мене чекає попереду.

    Люди, це страшно! Це дуже страшно! Що там сильний вітер, великий мороз чи дощ, який йде не спиняючись! Навіть не страшний паводок і потоп у порівнянні із п’ятою стихією – натовпом. Від вітру можна укритися, від морозу укутатися тепліше, випити чаю, кави, горілки; від дощу врятує парасолька і гумові чоботи. Від паводку і потопу теж можна врятуватися використовуючи свої знання, навички виживання і мало-мальськи натреноване тіло та вдало схопити Фортуну за хвіст. У натовпі не врятуєшся, коли він раптом змінить свій стан із спокійного і мирного у агресивний, панічний. Це неконтрольована стихія. Та чи природи?.. Переляканий, панічний або агресивно налаштований натовп не залишає шансів, він руйнує все, що трапляється на його шляху. Діє звірячий інстинкт – вижити будь-якою ціною, причому для кожного окремого «звіра».

    На переході від станції «Льва Толстого» я потрапила в стрімкий і дуже щільний людський потік, від якого тріщать ребра, відриваються ґудзики на одязі. Тебе постійно штовхають. Людські хвилі жбурляють із сторони в сторону, в лице час від часу направлені чиїсь лікті чи плечі. Від страху хочеться плакати! Ти вже не думаєш про сумку і гаманець, а думаєш як вберегти ребра від сильного натиску. Ти думаєш як лишитися живим. Шляху назад немає!

    На ескалаторах, які спускають вниз до станції «Палац спорту» і почався суцільний кошмар. Люди сунули однорідною масою, не залишаючи шансу відстаючим чи тим, хто йшов повільно, їх просто несла людська течія. На пересувних сходах люди падали, декілька разів кричали, щоб зупинили механізми, але їх ніхто не зупиняв. Комусь ставало погано і він теж падав, але ескалатори продовжували сунути вверх та вниз. Чулися матюки і крики про допомогу. Та чи допомагали? – ні! Кожен сам за себе. Кожен був звіром.

    На мозок давило усвідомлення того, що під землею немає куди тікати, простору для маневрів немає. І спади на думку якомусь із молодчиків у темних куртках, явно приїжджих, крикнути «Бомба!» розпочнеться справжня м’ясорубка, паніка, істерія. Люди почнуть стрибати на рельси, бігти вверх по ескалаторах, тощо. Повторюся ще раз – мені було вперше в житті так СТРАШНО.

    На станції «Палац спорту» людей було стільки, що не те що яблуку не було де впасти, а хробаку з яблука не було де впасти! Платформи і місце між ними було вщент заповнене людомасою. Дивувало й інше, багато хто з людей фотографував і знімав відео знаходячись у перспективно ворожому середовищі. Ворожому настільки, що пахло смертю.

    Я стояла на платформі станції «Палац спорту» і трусилася від страху. Я молилася всім богам яких знаю, щоб врятували мене. На грудях грівся срібний Св. Георгій Победоносець і це трохи заспокоювало. Людей на платформі ставало все більше і більше, були серед них і амбіційні молодики, я б сказала, агресивно налаштовані, огорнуті в жовто-блакитні стяги чи з національною символікою.

    Я стояла над прірвою з рельсами та озиралася назад і розуміла, що повернутися вже не можу. Натовп зупинився суцільною стіною, бар’єром, здолати який самотужки просто неможливо.

    Довге волосся сховала за комір, сумку сильніше притисла до грудей і чекала чуда – електропотягу метрополітену.

    Три електропотяги проїхали не зупиняючись чим викликали обурення натовпу на платформі і лайливі вигуки все тих же амбіційно-агресивних молодиків. Від страху мене почало нудити. Я продовжувала молитися. В голову почали лізти липкі страшні думки про вибухівку, теракти і отруйні гази. Перед очима пролітало моє життя, в картинках, дуже швидко. Десь між грудей умостився срібний Святий Георгій, допомагав він мені чи ні, але точно не заважав. Я згадала мамині гарячі млинці прямо із сковорідки.

    Хотілося жити. Вперше в житті дуже хотілося жити.

    Нарешті перед збудженим натовпом зупинився електропотяг і привітно розсунув свої двері. Звідти одразу посипали пасажири, різні, білі, чорні, блакитні. Не встигла нога останнього з них залишити нутро залізного хробака підземки, як стурбовані і перелякані люди, в т.ч. і я, ринули у електропотяг. Знову чулися крики, лайки, обурення, когось виштовхали, комусь око підбили, комусь ґудзик відірвали, а комусь і ручку на сумці, але більшість зайшла у вагон. Тим і була щаслива. Мене притиснули до скляних дверей так, що ледь не тріщали ребра, шлунок, якби існував автономно, точно б задихнувся!

    Я була щаслива. Я їхала додому! Жива! Правда, не вистачало трьох ґудзиків на пальто і роздавилися окуляри у сумці. Та й дідько з ними!
    Мене ледь не розмазали по стінках на станції метрополітену «Палац спорту», але я була щаслива, я їхала додому! Вже не було холодно без рукавичок, і пальчики не мерзли без шкарпеток. Вітер із снігом ніжно цілував у щоки. А багнюка на тротуарах була такою мальовничою!

    Чорт мовчав, ніби набрав у рота смоли. Янгол мовчав, ніби подавився снігом чи бурульками. Я була сама собі і чортом, і янголом. З тим і варто жити, щоб жити.


    Кукуй Палагея, 09.12.2013





    Прокоментувати
    Народний рейтинг: - | Рейтинг "Майстерень": -