ДВІ ВОЛОСИНИ ДОЛІ
(поетичний переказ за мотивами стародавніх слов’янських легенд)



I

ЯК ПЕРШІ ЛЮДИ НА ЗЕМЛІ З’ЯВИЛИСЬ

Давно було це, в ті часи далекі,
Коли сини праматері Макоші
І батька всіх богів Стрибога
Жили собі між Небом і Землею.
І звали брата старшого Дай-Бог,
Йому колись боги подарували
Найбільший, найцінніший в світі скарб –
Щит сонця золотий, палаючий вогнем.
Все на землі тягнулося до нього
І все росло і розцвітало швидше
Від одного лиш погляду його. Тому
Й ім’я його поміж людей було – Дай-Бог.
Середній брат на ймення був Перун.
Сім років матінка Земля поїла
Його своїм чудесним молоком.
І молодецьким парубком він виріс
З волоссям, непокірним, наче хмари.
І батько з матір’ю йому подарували
Дарунок по його душі – сокиру,
Що сяє золотом, прикрашену різьбою.
Сокира ця, до речі, прислухалась
Тільки руки могутньої Перуна.
Як починав він, граючись, махати
Сокирою, й кидати її вгору –
В усі боки злітають блискавиці,
Гуркоче грім над грішною землею
І благодатний дощ її цілує.
Найменший брат, на прізвисько Вогонь,
Що мав руді і непокірні коси
І був собі великим пустуном,
Аж поки не підріс. Якось узяв він
Дві деревини і почав їх терти
Одна об одну, доки не з’явився
Димок, а потім зайнялося
І полум’я, гаряче і яскраве.
Дай-Бог з Перуном якось подивились
На ці його забави і Дай-Бог
Тоді йому сказав: – Послухай хлопче,
Було на світі полум’я найперше,
Що загорілося між нашими батьками –
Між батьком Небом й матір’ю Землею,
Коли вони навіки покохали
Одне одного. З полум’я того
Усі Ми народились, й досі сяє
Воно в моїм щиті. А ти, Перуне,
Життя даруєш скрізь своїм дощем,
То дай його оцим сухим деревам,
Що загорілись полум’ям кохання.
І капнув бог Перун одну лиш краплю
Води живої, й раптом ворухнулись
Здавалось, мертві віти. І всі троє:
Дай-Бог, Перун й Вогонь підняли вгору
Святії руки й вимовили вголос
Слова закляття, і потрійне сяйво –
(Сліпуче сонце, блискавка й вогонь)
Своїм небесним світлом осліпили
Все навкруги, й побачили вони,
Як розігнулись два сучки й з’явились
Два молодих красивих тіла, і проснулись,
Й відкрили очі.
– Чоловік і Жінка, –
Сказав Вогонь. – Які ж вони красиві,
Й на нас, Богів, як дві краплини схожі, –
Сказав Дай-Бог. –Назвемо їх Людьми.
Давно пора й тобі, молодший брате,
За діло братися. Ти ж знаєш, я даю
Усьому світу світло, а Перун –
Той дощ дає, для всього, що зростає,
А ти тепер служити будеш їм,
Оцим обом, тепер ти будеш з ними,
Аж поки світ стоїть і будь для них
Святим Вогнем кохання, вічним Оберегом.
Вогонь з Людьми назавжди залишився,
З тим Чоловіком і його Жоною,
Що відірвати не могли очей
Одне від одного. І завше з того часу,
Коло Вогню збираються всі сім’ї.
Вогонь для них тьму Ночі розганяє
І хижих звірів, варить і пече
Їм їжу, і дає тепло , а люди
Його шанують й бережуть, як Бога,
Бо Він і є насправді Бог живий,
Живий Вогонь, що завжди поруч з нами.
Як виникає сварка між людьми,
То слів поганих вимовить не сміють
В його присутності, а тільки тихо кажуть:
“Сказав би я тобі, та жаль не можна,
Бо в хаті піч й вогонь святий горить”.


II

ПРО ПЕРШИХ КОВАЛІВ У СВІТІ

Одного разу ранньою весною
Ідучи лісом просто навмання
Перун хлопчину й дівчину зустрів.
Вони вклонились чемно, і без страху.
– Як звуть тебе, – спитав Перун хлопчину.
Той відповів, що батько Кийом зве
(Із тих часів дійшла до нас киянка –
Легенький дерев’яний молоточок,
Що ним працюють й зараз бляхарі).
І видно було зразу, що той хлопець
Був майстер неабиякий, в правиці
Тримав він крем’яного топірця,
А біля ременя мав гострого ножа
В красивих піхвах.
– Це сестра твоя?
Він червоніє:
– Ні, це Наречена. Одружимось, як тільки підросте.
– Що хочеш ти на щастя, молодий?
Проси що хочеш. Кий не розгубився,
Зробив він крок вперед і доторкнувся
Перунової гострої сокири,
Що сяяла красою неземною.
– Мені б навчитись, пане, цих узорів,
Щоб прикрашати речі для людей.
– Ну, молодець ти, – каже, – але це
Хліб нелегкий, важка щоденна праця.
– То знаю, пане, глянь, адже я сам
Зробив цей ніж, і піхви й топірця.
Він простягнув йому свій ніж і піхви,
Оздоблені квітчастою різьбою.
– Що, Батьку, допоможемо йому? –
Сказав Перун, звертаючись до Неба.
І Небо гримнуло, відповіло вогнем.
І сталось чудо – впали до ніг Кия
Небачені ніким раніше речі:
Ковальський молот, і міхи, і кліщі,
Обценьки, горно і міхи для кузні.
Кий спробував важкий підняти молот,
Але не зміг, бо був ще молодий.
Тоді весни Богиня, звалась Леля,
З’явилась раптом перед ним. Вона
Черпнула воду з джерела й сказала:
– Пий, хлопче!–, і з’явилась сила в тілі.
Він легко, граючись, підняв важкий той молот,
І зрозумів, що відбулося чудо,
Яке осяяло усе його життя.
З того часу й до цього дня весною,
Коли почують люди перший грім,
Вони спішать черпнути з джерела ,
Щоби ковтнути хоч один ковток
Й умитися джерельною водою ─
Тоді додасться їм здоров’я і краси.
– Як звуть тебе, скажи, – питає Кий, –
Кому молитись буду все життя я?
– Мене – Перуном, Батька звуть Стрибогом,
Що означає ─ Батько всім Богам.
(І з того часу й досі називають,
Між іншим, стрийками, всіх батькових братів).
Перун почав тоді навчати Кия
Шукати в надрах матінки-землі
Руду і плавити її, робити з неї
Сокири, коси, гострі вістря стріл,
Ножі, серпи, а ще ясноголосі
Дзвіночки мідні, щоб не загубилась
Скотина в лісі, й просто, для душі.
І дуже скоро зрозуміли люди,
Що Кийові ножі, серпи і стріли
Гостріші й кращі, аніж кістяні
І набагато кращі, ніж камінні.
І Люди почали носити Кию
Хто м’ясо, хліб, а хто і цінне хутро.
Взамін його, як правило, просили
Зробити їм не тільки ножі й стріли,
Але й прикраси для своїх коханих –
Узорчаті зап’ястя і каблучки.
Не сіяв Кий ні хліба, ні вівса,
Не мав і поля, та не був голодний,
І мав велику шану від людей.
І з того часу й досі ковалі
Шановані у місті і в селі.

III

ЯК ПРОКЛАДАЛИ ПЕРШУ БОРОЗНУ

Якось весною молодий коваль
Ішов край поля і побачив ─ люди
Зігнувшись важко землю обробляють,
Довбають сапами, що він їм накував.
А поряд в лузі ситий кінь гарцює,
Й земля летить із-під його копит.
І раптом він подумав: було б добре,
Якби примусити отих міцних коней
тягнути в полі сапу за собою,
Та ще й велику, що під кінську силу?
Він цілий день нічого не робив,
Лише ліпив якогось коника із глини
Й прив’язував до нього палички.
Брати сміялися, що з’їхав з глузду брат,
Став гратися, ніби мала дитина.
А потім цілу ніч куріла кузня,
А міх тугий сопів і молот дзенькав.
А вранці виніс з кузні Кий якеєсь диво:
Були там дві оглоблі для коня
І гострий ріг, націлений у землю,
Й дві довгі ручки, наче роги,
Щоби за них триматися руками.
І хтось сказав:
– Яке воно сохате!
І стали звати все оте сохою.
Тим часом Кий запряг коня в соху.
А старші люди боязко мовчали
І хмурились – а чи не дуже скривдим
Ми землю-матінку отим залізним рогом?
Та батько Кия помолився Богу
І взявся за чепіги, крикнув “вйо-о-о!”
Й повів найпершу в світі борозну.
І не помітив сам, коли зорав він стільки,
Що не було би зроблено й за день.
– Це диво! – всі тоді сказали люди.
Із тих часів пішла за Києм слава майстра,
Який не тільки вила зробить, чи сокиру,
А й викувати може людям долю,
Перекувати всі хвороби на здоров’я.


IV
І В КОЖНОГО СВОЯ КУЄТЬСЯ ДОЛЯ

А ще старі розказували люди,
Колись до Кия богатир приїхав,
Щоб викувати меч і вістря стріл.
Себе назвав той легінь – Острогір.
Приїхав з півночі, де є залізні гори
І де нікому не було ніколи
Ні їжі гарної, ні долі, ні багатства.
Тому й поїхав Острогір шукати щастя.
Зайшовши в кузню Острогір помітив
Під молоточком коваля дві волосини,
Одна як золото, а інша наче срібна.
Від них очей не може відірвати.
– Що ти куєш? – спитав він коваля.
– Кую я людську долю – той сказав, –
Кому і з ким прийдеться одружитись.
– Чию ж тепер куєш? – питає знову.
– Та ось, якраз твою, ─ відповідає.
Затріпотіло серце Острогора.
А Кий кує, та дивиться уважно
На тріпотіння віщого вогню...
– Твою я Бачу наречену, Острогоре,
Живе вона далеко, біля моря,
Лежить від дня народження свого
В смердячому гною, а шкіра і обличчя
Усе в корості, наче дуб в корі.
І застогнав юнак, і не сказав нічого.
Лиш дочекався, поки майстер скінчить
Кувати йому гострого меча,
Взяв вістря стріл, вклонився і поїхав.
Чи довго легінь їхав, чи не довго,
Та все від моря повертав подалі.
Але від долі не втечеш, бо привела
Стежина лісова на самий берег.
І він побачив сірі хвилі моря,
Човна на березі, і дерев’яну хату.
Постукав Острогір у двері хати.
– Заходь, заходь юначе, будь ласкавий, –
Почув він ніжний, як дзвіночок, голос.
Ввійшов до хати Острогір, зняв шапку,
Й вклонився низько на вогонь в печі.
Очима ж він шукає ─ де ж вона,
Та дівчина-красуня чарівна,
Що так ласкаво й ніжно запросила
Його до хати. Та нема красуні,
А щось лежить на запічку таке...
Страшне страшило: все лице в корості,
Як у корі і гній тече з під неї.
Закляк на місті Острогір, від страху
Неначе мову відібрало. А страшило
Питає голоском дівочим, ніжним:
– А чи не бачив ти, козаче, Острогора?
Він наречений мій. Скажи мені, чи скоро
Приїде він сюди, до мене прийде?
А Острогір, закрив лице руками
(Язик присох від страху до небес)
І відвернувсь.
– То це, напевно ти, –
Спитала тихо, – Ти мій наречений?.
– Я бачу, дуже соромно тобі
Женитись на такій страшній, та хворій,
Як я тепер. Не те що цілувати
Вуста мої, дивитися не можеш
На мене зовсім...
Він стоїть, мовчить
І тільки труситься увесь.– То вбий,
То вбий мене ти, свою долю, мій коханий,
Вбий, бо не бути нам окремо,
Та й разом, мабуть, нам уже не бути.
Як вихор підхопився Острогір,
Сам не в собі – схопив меча свого
І вдарив наречену прямо в груди,
І по звірячому так сильно закричав,
А потім кинув меч собі під ноги
Й побіг, як навіжений, геть із хати,
Світ за очі, не розбираючи дороги.
Опам’ятався десь, в якомусь лісі,
Обідраний, в крові і синяках.
І бачить – вірний кінь його стоїть,
Господаря торкає головою.
Сів Острогір на вірного коня,
Сів та й поїхав, проклинаючи себе
Та свою Долю, гірку, нещасливу.
І довго мандрував він по лісах,
Уздовж річок і проклинав себе,
За боягузтво, й думав, що ніколи
Він не забуде тихий ніжний голос:
“То вбий мене, коханий,свою долю...”,
І вже готовий вбити себе сам,
Та, як на лихо, меч свій кинув там,
Біля своєї нареченої ... Та час
Ішов, спливав і все минуле
Травою забуття позаростало,
Як заростають кинуті могили...
І врешті вийшов Острогір із лісу.
Він вийшов до людей. Почав поволі
Пригадувати людську мову. Ну а з часом
Він вирішив, що треба жити далі,
І будувати дім свій і оселю,
Та й одружитись не завадило б йому.
Почав собі шукати наречену,
Та щоб була розумна і красива.
І добрі люди підказали, що десь є
Якраз така. Живе одна, але
Вона усіх сватів геть відсилає.
Прийшов до неї Острогір і тільки глянув,
Як закохався зразу і навіки,
(Навіть не став перевіряти, чи розумна.)
На диво, і вона не відказала,
Погодилась за Острогора вийти заміж.
Весілля справили їм дуже гарне.
І молодих три рази обвели
Навколо віщого Вогню, як свідка Неба,
Благословили і поклали спати
В його оселі на м’які перини.
З палким бажанням пригортає він дружину,
Та раптом бачить шрам на її грудях,
Якраз навпроти серця, слід удару.
– Чи не впізнав мене, мій любий, мій коханий? –
Сміється дівчина, красуня чарівна, –
Ти швидко втік тоді, не дочекався,
Коли короста спала з мого тіла.
На смерть покинув, тільки б не дивитись,
А було б досить легкого цілунку...
Ну а тепер? Чи гарна я тобі,
Чи гожа?
І прозрів герой,
Що правду всю сказав йому коваль,
Що долі не минути і не вбити.
Він на коліна впав перед жоною,
Прохати став найкращу в світі жінку,
Щоби його простила...
Кажуть люди,
Що з того дня і до самої смерті
Вони кохались, як ніхто на світі.
А Острогір не забував ніколи,
Про ті дві нитки, що кувались ковалем.
З того часу й пішло таке повір’я,
Що в кожного своя кується доля.

або душі жіночої загадка
(сімейна трагедія у трьох діях)

Дія перша

Одружився наш Іван, не пройшло й неділі.
По сучасному, в кафе, відгуляв весілля.
Той Іван у нас крутий, як то кажуть нині.
“Секонд хенд” із-за бугра возить Україні.

На весіллі томада (найнятий, звичайно),
Усе чисто розповів про сімейні тайни,
Про терпіння, про любов (до борщу і після).
А сваритись? Щоб ніколи не було і в мислях!

Будувать нове життя вирішили стильно.
– Їдем, жінко, на Канари, в подорож весільну.
Зачинивши офіс свій (з ділом, каже, вспію),
Іде містом молодий, про відпустку мріє.

Закрив очі, уявив: море.., білий лайнер..,
І вода – аж сліпить зір. Одинокі пальми..,
І вона – струнка, мов лань... Боже, які ніжки!
У прозорому парео.., і розкішне ліжко.

Одиноке бунгало.., поцілунки ніжні,
В тонких келихах вино…Цитрусові свіжі…
Від отих думок Іван ледь не став співати.
А обійми, поцілунки нащо відкладати?

Де іще оті Канари… З настроєм веселим
В двері власної квартири наш Іван гамселить.
Жінка брязкає замками, двері відкриває.
Весь в надіях у квартиру наш Іван влітає.

Дія друга

Бачить жінку у сльозах, реве, аж зайшлася.
– Ларо, люба, що з тобою, чи біда стряслася?
А вона ж в такому горі, що страшно дивитись.
– Нам з тобою, – каже твердо, – треба розлучитись!

– Тобто як? – Іван питає. – Тільки ж одружились!
Ми ж з тобою ще ні разу навіть не сварились.
Вона дивиться на нього, кліпає очима,
Мов косуля на мисливця, схлипує нестримно.

– Ні, мій любий, все погано, все я зрозуміла.
Й витираючи сльозинки на ослінчик сіла.
– Ларо, люба, схаменися, візьми себе в руки,
Завтра ж їдем у відпустку! Ось квитки! Два штуки!

– Ти про що!? Життя скінчилось! Яка там відпустка…–
Каже Лара, безутішно схлипуючи в хустку.
– Може я перед тобою чимось винуватий?
Перестав оцими днями квіти дарувати?

Може менше став казати тобі слів ласкавих?
Так не думай. Я швиденько. Можна все поправить!
– Пізно, любий, не старайся. А Іван тим часом
Намагається згадати усі гріхи разом.

– Ти образилась, що вчора з дружбаном на пару,
Ми, за звичкою старою, посиділи в барі?
В нас традиція, ти ж знаєш, ще з часів туризму.
Так не довго ж, і додому я прийшов не пізно.

Лара хлипать перестала. – А я і не знала!
Чим ви там займались? Пили? Дівчат розважали?
– Боронь, Боже! Та не пив я, й зовсім був не п’яний.
А на тую стриптизершу навіть і не глянув!

Все сидів, про тебе думав, – скоріше б до тебе.
– Ти ж казав була нарада! – Ну… казав, так треба.
Нащо тебе хвилювати. – Це мені наука!
Втім, тепер мені все рівно… Життя страшна штука.

Ось розійдемось – ти вільний, можеш все робити,
І з дівчатами в тих барах цілий день сидіти.
Тьху ти, господи… Серйозна заварилась каша.
Здогадався! Лара, певно, дізналась про Дашу!

Не інакше, як сестричка встигла нашептати.
Дітись нікуди, прийдеться щось-таки казати.
– Не приймай до серця, люба, що б ти там не взнала,
Адже все давно скінчилось і як дим розтало…

– Як це треба розуміти? Що давно скінчилось?
Із цікавістю на Йвана Лара подивилась.
– А так треба розуміти, що це пісня давня,
Я ж не бачився із нею ще з місяця травня.

– Ти не бачився із травня? Тобто з того часу,
Як я їздила до мами минулого разу?
– Ну-у.., так. Ми поговорили і все з’ясувалось.
Я сказав, що закохався і ми розпрощались.


Так що, люба, заспокойся, візьми себе в руки, –
Він сказав і наче скинув з душі каменюку.
– То ти кажеш, аж до травня з нею зустрічався?! –
Лара встала так рішуче, що Іван злякався.

– Ну, ми разом працювали, був проект, всі знають,
Дашу як спеціаліста дуже поважають.
– Ти, виходить, зустрічався з Дашою якоюсь,
Коли я була вже в тебе і ти був зі мною?!

– Зрозумій же мене, люба, я ж таки мужчина.
Мав симпатії, звичайно. Хіба ж це причина...
– Ін-те-ре-есно! Ти за мною бігав як собачка,
А тим часом, паралельно... Яка ж я сліпачка!

– Це я бігав як собачка? Ну ти і сказала!
Більш солідного у тебе зроду не бувало.
Та ти ж перша тоді стала на мене дивитись...
– Це я перша? Я ж не знала, як і відчепитись.

Ти ж проходу не давав, хоч я й не хотіла.
– Не хотіла?! А навіщо в гості запросила?
– Ну то знай, що запросила я тебе для того,
Щоб Сашко приревнував, а більш ні для чого.

Зблід Іван і аж запнувся. – Т-той хиляк нудотний,
Що розказувати любить тупі анекдоти?
– Замовчав би, глянь на себе, теж мені дебелий!
Він не те, що ти, – спокійний і завжди веселий.

– Ну і ти ж… не те, що Даша, якщо хочеш знати!
І з фігурою не дуже... Ноги кривуваті.
В Лари мову відібрало, наче остовпіла.
Потім в голову Івана миска полетіла.
Він присів, схопивши вазу, хрясь її об стінку.
Після цього почалося, десь на три сторінки…
Перебили всю посуду, прийнялись за чарки,
Як звичайно то буває у сімейних сварках.

В ході “дружньої” розмови вияснили дещо,
Споминули про свекруху і згадали тещу.
Й що Іванів дід (по мамі) був страшний гуляка,
А в Лариси усі друзі якісь розбишаки.

Вже й батькам по телефону встигли подзвонити
Про розлучення негайне усіх сповістити.
Двічі кішечку любиму розділить хотіли,
А вона, дурна, злякалась, верещить щосили.

Дія третя

Врешті – решт Іван стомився, чує, що голодний,
А на кухні ж у каструлі борщ стоїть холодний.
Мовчки взяв Іван тарілку і борщу насипав,
Додав ложечку сметани, перчиком посипав.

Лара заздрісно дивилась, як Іван молотить,
А тоді й собі присіла з мискою навпроти.
Їли мовчки. Як поїли – взялись прибирати.
Лара так розчервонілась, почала співати.

Тут Іван на Лару глянув – до чого ж гарненька!
Підійшов до неї ззаду, обійняв легенько.
До його грудей широких Лара пригорнулась,
Обняла його за шию і тихо зітхнула...

Поцілунки і обійми були довгі й жаркі.
Вже пізніше, крізь дрімоту Іван каже, – Ларко,
Так чого це ти сьогодні мене так зустріла?
– Та не знаю. Я ще зранку плакати хотіла.

І життя мені здалося чомусь таким сірим.
– Та від чого ж? Сон приснився?
– Та ні, снам не вірю…
Ой, згадала! Я проснулась, і зраділа сильно,
Що ми їдем на Канари в подорож весільну.

А тоді пішла вмиватись. Дивлюсь – щось на носі!
Просто жах! Кошмарний прищик! А не було ж досі!
Уявляєш? Все красиве – море, лайнер білий,
А я з прищиком на носі! Жити не схотілось...

І вона заснула тихо, наче ангел божий,
А Іван лежить, зітхає, заснути не може.
Все якісь думки, – то зникнуть, то приходять знову,
Про жінок і про жіночу душу загадкову.