Із буднів карантинних
Нинішній ранок після кавування мав продовжитися уроком у скайпі. Але... Сільське наше життя має свої вимоги до розпорядку денного - і довелося вийти на ниву садити крумплі. Ми вже й так запізнилися тижнів на два, я кмінімум. Глиниста земля суха й грудкувата. Порохи такі, що варто було взяти маску, а я лиш у рукавичках :) Ніяких добрив не вносили. Насіннєву картоплю попудрили попелом - на цьому все. Уже вдруге в житті сідаю на картоплесівалку - і ті зо 5 відер уже в землі, слава Богу і велике спасибі сусіду Йончію. Тепер би тільки дощику...
Ну, і не можу не згадати лінгвістику - тут картопля називається крумплі. У Міжгір"ї ми називали її ріпкою.Посадили ріпку, коло неї мелайчик...
Знаю ще кілька діалектних синонімів - булі, бараболя, мандибурка, бульба..

2 квітня 2020 о 08:54 ·
#карантин
☺️
Пам"ятаю змалку, що в нашій родині не вживали чай магазинний. Готували трав'яні напої. Найчастіше це був відвар кмину гірського, назбираного тітками і вуйком. Коли коричневіли зернятка на кущиках цієї рослини, молодь гуртом ходила в гори, на зруби, виривали з корінням , залишаючи оазиси рослин, щоб насіялося на наступний рік - кмин дворічний. Удома принесений у вілаху ворох стебел висипали і зв"язували в снопики. Потому прилаштовували сушити на плоті - на кожну латку натикали снопик. Коли стебла висохли, тоді теребили насіння, зсипали в банки і зберігали в кліти до наступного року.
У напій щоденний до кминових насінин додавали жменьку свербивусу і трішки липового цвіту. Напій був різного кольору, від солом"яного до багряного, бо заварювали складники двічі - тричі...
Для пиття під час нездужання якогось були приготовлені чага, мох, сушені снопики стебел чорних ягід та суниць, листочки кадила, чебрець, сушений терен, малина, дика груша і ще багато всякого зілля.
У мене сьогодні шматочки березової чаги, пучка моху і дрібка альпійських трав...
Завтра будуть інші складники... Сила в розмаїітті

З Божою поміччю щойно вибрали картоплю. Небагато за великим рахунком, але для нас досить. Досить і картоплі, і роботи теж досить. Хоча тепер це зовсім інший процес, ніж у моєму дитинстві чи в юності, та й навіть на початку самостійного господарювання.
Ще пам’ятаю, що зорану ділянку треба було перейти, збираючи каміння, яке наче виростало з-під землі за зиму. А потім ще й гребсти граблями залізними, виносити дрібніші камінці на межу, де вже по кутах були давніші купини цього несіяного добрав. А далі мотики в руки – і бороновану нивку ямчили, у кожну ямку клали шматочок перегною чи жменьку спузи на верховинську челленицю, відтак загрібали ріпку. Рядки були тісненькі, бо землі ж небагато. Тому подальший обробіток теж вимагав майстерності й старання: копати – це полоти, розпушувати; підгрібати – підгортати, так утворювалися гребені, для того, щоб не вимокло все, не загнило, бо в горах завжди влітку було багато дощів.
Восени брали ріпку – вибирали, викопували мотиками. Нать суху згрібали і спалювали, а в тому багатті діти пекли картоплю. Діти тоді долучалися змалку до посильної роботи. А уже вдома ще один обов’язковий частунок – кизлики… Смакота невимовна. Сметана була зрідка, частіше бриндзя, але ми тішилися цією стравою і просто так, без додатків . На нашу велику родину кизликів хто би часто наготовляв, тому це був сімейний делікатес. Неодмінний, коли вибрали ріпу. Ага, забула сказати, що вибирали, ділячи зразу натроє: їстівна, садівна і свинська. Або ж згодом перебирали.
А тепер… Тепер усе не так, бо й не ріпку саджаю, а крумплі :) і не на схилах гірських, а в долині... І вік не той, і здоров’я не те. І потреби не ті. Не споживаємо стільки, скільки збирати б могли. Цієї весни ми вперше використали сусідську картоплесаджалку. І восени тракторцем нам виорали рядки, а ми тільки збирали із землі. Та все одно важко… А кругом уже пустирі необроблені, зарослі амброзією і колючками чортополоховими. Усе це сіється довкола, завойовує територію, як окупанти...
Вогнище ми не палили, але бараболники, кизлики, кремзлики, картопляники, деруни тощо зараз планую приготувати. Мусить якась традиція переходити з покоління в покоління. Лиш маленько відпочину.
І ще хочу сказати: дуже приємно, що односельці пропонували допомогу. Це зворушливо. Дякую Аттілі, і Анні Іванівні, і тьоті Маші, і Йончію, і Йовжію.
До сьогодні й навіки в пам"яті випадок, коли я сама повинна була садити картоплю, ще майже нікого тут не знала, чоловік в армії, я уже перед допологовою відпусткою. У розпачі. І от приїжджаю після уроків додому, а під плотом сидить весь чоловіковий клас із мотиками і відрами, не знаю, по скільки їм було, по 14-15 років десь... Прийшли і за дві-три години посадили. Я б за три тижні не впоралася. Тепер у тих дітей уже внуки :)
Як добре, що навколо добрі люди…

З ранку нині хмарно. І це добре, бо ми збираємо виноград, а сонце нам не дозволено. Уперше в таку пору, тобто у вересні, почали збирати, але вже мусай, бо надовго відкладати не можемо... У Бога на цю осінь інші щодо нас плани, які нам ще не зовсім відомі... Через тиждень знову хіміотерапія...
Можна би ще почекати, якби час був, адже чим довше виноград знаходиться на лозі, тим міцніший відтак буде напій.
Особливих сортів у нас нема - уся ізабелла, трохи кодорки, два кущі білої нови і один теж білий невідомого походження, але солодезний. Аромат на стежині, де луґош, уже з місяць тримається такий п"янкий, що мимохіть зранку перше - ущипнути кілька ягідок, посмакувати нектаром.
Я не вживаю вино, не звикла, хоча й знаю про його цілющі властивості.
Але люблю цей запах, цей букет різний з кожної бочечки чи з бутля. Бо таємно додаю туди трішки зілля, капелиночку, однак вино з одного када стає різним...
Жменьку сушених пелюсток мускатної троянди в один бутель, мішечок з потовченою гвоздикою в інший, а ще можна мелісу і м’яту, трошечки відвару з сушених квітів бузини долити, вкинути мішечок малюсінький з насінням шавлії... Вийде із нашої рядової ізабели різноманіття на смак, колір і аромат.
Сусідські хлопці позавчора притарабанили величезний кад, бо наш розсохся на шматки. Ми його чистили твердою щіткою-дряпачкою, парили окропом, а сьогодні висадили на нього позичений у свата млинок - і робота пішла. Набрати відро грезна, віднести на терасу, закинути в млинок і змолоти. І далі-далі, бо висить негода, а мокрий виноград не годиться для вина...
А вітер, розсипаючи пелюстки троянд, поривами доносить зі стадіону голоси якихось промовців. Уявляю там гуртики людей, намети яток, димки від багать, де готують бограч... І, мабуть, гарні дівчата ногами чавлять у кадах виноград. Кажуть, що колись тут була традиція така - для справжнього вина чавити виноград мали тільки незаймані юнки...
Що ж, село фестивалить.

..я надзвичайно люблю свою вуличку саме в такий час: уже золотий дощик скрапав сонячними сльозинами, одягнувши заплутані довжелезні гілки продовгастими зазубреними листочками, жовті кульбабки граються у хованки із блакитними незабудками, очікуючи невідворотного відльоту в сиву безвість, неохоче пелюстку за пелюсткою губить витончена, гордовита магнолія, рожевим сяйвом променіють зворушливі сакури, встеляючи , землю невагомим ніжним цвітом, але, любі друзі, найголовніше- уже цвіте бузок, заполонивши всі непричесані куточки, оповивши освіжаюче- збадьрюючою темно-бузковою, світло-бузковою, біло-бузковою хмариною всіх нас, а солов"ї витьохкують такими трелями, що мимоволі починаєш вірити: нарешті знайду п"ятипелюсткову квіточку, з"їм її - і буде мені щастя ) Господи, збережи нам цю мить мирною і світлою...

Наша вуличка хоча офіційно називається Оросутцо (тобто Руська), але в народі відома як Удовина. Бо тут майже в кожній другій хаті живуть удовиці… І якось так стається, що з плином літ цей статус чи цю назву вона не спростовує, а тільки, на жаль, підтверджує.
Баба Котіца, яка живе за кілька хат від мене, років з десять ґаздувала сама і тішилася своїми дивовижними трояндами, що цвіли пишно аж до пізньої осені, а надзвичайно глибокої червоної барвистості пелюстки ми з нею збирали – обов’язково до сходу сонця, – аби готувати смачнюче, по-казковому духмяне варення за якимось начебто давнім угорським рецептом. Коті-нийні, як я її називала, любила сидіти в теплу пору на лавочці перед хатою, і коли я щоранку мчала на автобусну зупинку, вона посміхалася вже здалеку, на хвильку зупиняла мене, щоб погладити по голові (уявляєте?) і приказувала завжди чомусь одну й ту ж фразу: «Не забудь повернутися, дитино» . Вона знала, як боюся я самотності, пустки в домі, як часто вишукую привід, аби переночувати у місті то в однієї, то в іншої подруги – але мені геть сприкрилася та її фраза. «Повернуся, куди подінуся, кому така треба», – бурмотіла я і летіла далі, бо ж час… Хотілося трішки погомоніти, але ж не встигала.
Померла вона взимку. Після її похорону, на який я ледве встигла, випросившись з роботи на обідній автобус, лавочка, засипана снігом, здавалася мені могилою. Хата пустувала, бо діти розлетілися по світах, а її чорний Кіт добровільно перейшов до мене. Ми з ним і раніше дружили. Тож у мене тепер було про кого дбати. А я не завжди встигала його вранці погодувати, - бо бігла на автобус...
За кілька років нийнині ворота, обкручені ланцюгом, поржавіли, лавочка струхлявіла, а троянди зниділи, щезли у заростях високих бур’янів. Кіт, проводжаючи мене на автобус і стрічаючи увечері з роботи, завжди зупинявся і сідав біля цих кособоких воріт – і вуличка жартувала: місце зустрічі не змінити… А мені здавалося, що Коті-нийні доручила йому оберігати мене.
Якось весною, бредучи стомлено з останнього автобуса, я помітила, що на місці одного з колишніх трояндових кущів виросла шипшина – дві високі гінкі гілляки випросталися над торішніми і молодими бур’янами і рясно-прерясно цвіли, рожево-білим мерехтінням присвічуючи у вечірніх сутінках. Ми з Котом постояли, і я подумала: як це раніше не помічала, завтра вранці обов’язково сфотографую. Але… звісно, якось не встигалося, дні минали, пелюстки опали, спочатку я загубила свій фотик, потім десь навіки залишила і редакційний – все складалося як навмисно. Восени на граціозно вигнутих, укритих колючками стеблах милували очі прохожих блискучо-червоні ягідки-сльозини. Та особливо вражала шипшина якоюсь аж інопланетною красою взимку – опушена інеєм чи вкрита снігом… Оце червоне на білому диво за сітчастою огорожею розчулювало до сліз – а так і не сфотографувала.
І весна раптово надбігла, хоча наче й затримувалася десь довго. Я зустріла її на лікарняному ліжку. І згадувала, як Коті-нийні наказувала: не забудь повернутися...
І таки повернулася, а що ж, весною рани швидко гояться. І побачила, що шипшинові гілочки випустили ніжно-зелені листочки, ще зіщулені, наче крильця наляканих пташаток, а ягідки – такі ж блискучі, ваговиті – так і скрапують по вигнутому колючому стеблу – і не стікають, тримаються. Подумалося: а яка дивовижа буде, якщо з’являться ще й квіточки! Треба сфоткати неодмінно.
Кіт щовечора осудливо дивився мені в очі – та я й сама розуміла, що завинила. Сьогодні випросила додому фотоапарат у шефа (класний, мені б такий!), ще й на дві цілісінькі години швидше втекла з роботи… Щоб не в темряві фоткати.
Кіт наче й знав, що я цим бусом приїду, понуро стояв біля тих воріт, чекаючи на мене, а в дворі – о, там лежали купи гілля, бур’янів – а від мого шипшинового куща не лишилося й сліду… Хтось похазяйнував – чи не онуки Коті-нийні приїжджали..
Я запізнилася таки. Безповоротно.

Не знаю, чи проб’ються з кореня нові паростки...