Логін   Пароль
 
  Зареєструватися?  
  Забули пароль?  
Дмитро Дроздовський (1970)
самотність похлинулася цинізмом.
блазенний шлях на Гору божевіль...
я більше не кохаюся з ліризмом,
і я забув, що означає "біль"...


  Рецензії поезії
  нема

  Рецензії на вірші
  нема

 Рецензія авторської аналітики
  нема







Рецензії

  1. Історія одного життя крізь поетичні переклади
    Розмисли над книжкою Тарнавський О. Поетичні переклади [Передм. М. Тарнавської]. — К.: Унів. вид-во ПУЛЬСАРИ, 2006. — 184 с.

    Книжка, про яку зараз ітиметься, — делікатна й елегантна, емоційна і раціональна водночас. Це «Поетичні переклади» Остапа Тарнавського, що з’явилися друком 2006 року в університетському видавництві «Пульсари» тисячним накладом. На превеликий жаль, поки що ця книжка не набула в Україні резонансу, про неї не йшлося в загальнонаціональних виданнях, про неї взагалі майже не згадували… Майже…
    І знову в Україні з’явилася ще одна книжка унікальної у своєму таланті людини, якою б пишалася будь-яка цивілізована країна. А в нас, на жаль, не до літераторів. Що ж, мабуть, і досі для когось базис є важливішим, ніж надбудова. Хай так, але чому ті інтелігенти, до рук яких потрапляють такі книжки, не озиваються? Часто доводиться чути, що інтелігенція — це основа національного й державного розвитку. То чому ж тоді на екранах постійно бачиш ті самі вже до болю в серці неприємні маски «політичної» та «бізнесової» еліти? І ніхто не зробить простої речі: не підготує програми на телебаченні про Остапа Тарнавського, про якого в Україні не так уже й багато відомо, чи це буде «не формат»?! У нас зараз стало модно говорити про «культурне лихо» (гаразд, але дайте «пощупати» лихо некультурне?). І замість зайвих хвилювань і хвиль — варто зробити щось корисніше, змінивши вектор українських медіа. Даруйте, що слово про цю навдивовижу гарну книжку доводиться розпочинати з такої преамбули, але вся проблема сьогодення, в яке мала нещастя з’явитися ця книжка, — інертність духу українського суспільства. Замість духу Фауста в нас повселюдно — дух Малахія Стаканчика, який хоче змінити світ і, мабуть, вийти зі стану «культурного лиха», написавши кілька декретів… і баста.
    «Поетичні переклади» О. Тарнавського з’явилися в українському інформаційному просторі, так і не зчинивши інфоприводу для опроявлення себе на радіо чи на шпальтах. А книжка, безперечно, вартує уваги ширших кіл, ніж кількох сотень (дай Боже!) гуманітаріїв. Річ у тому, що в цьому виданні зібрано майже всі поетичні переклади фрагментів світової літератури, крім хіба що Шекспіра, які виконав Остап Тарнавський. Побачити одразу кілька десятків імен — Бачинські, Бодлер, Валері, Вітмен, Гессе, Дікінсон, Єйтс, Буонарроті, Неруда, Паунд, Рільке, Шеллі… — явище унікальне. Парфенон світової поезії в українському перекладі. Посвячений у таїну перекладу і психології творчості розум одразу хапається за те, що у свідомості Остапа Тарнавського як письменника неодмінно мали існувати на психологічному рівні уламки з цих фрагментів світової культури, адже, по суті, перераховані імена, до яких звертався митець, можуть слугувати маяком, що допоможе встановити художні методи, стилістичні засоби, літературні стратегії і способи висловлення «літературності» в самій письменницькій творчості, що, безперечно, має високий ступінь естетичної якості та художньої майстерності.
    В передмові до іншої книжки, «Крейзі», що з’явилася в Україні 2005 року, ще сам Остап Тарнавський говорить про те, що на початку літературної творчості психологічно й, відповідно, літературно залежав від творчості Миколи Хвильового та Стефана Цвайґа. Якщо зазирнути у світ прози О. Тарнавського, то ці впливи вловити можна, зокрема якщо перечитати оповідання «Хлоня», згадавши відомий твір Хвильового «Повість про санаторій зону». «Я вже раніше пробував своїх сил у прозі, зачитувався оповіданнями Стефана Цвайґа і Миколи Хвильового і намагав¬ся наслідувати тих двох письменників, надумуючи таємни¬чі оповідання про розбите кохання чи самітню монахи¬ню» . Звісно, йдеться не про епігонство, а про спільність літературних стратегій, ціннісних художніх орієнтирів, а тому читачу, ясна річ, не доведеться натрапити на той самий сюжет та персонажів, проте гурман зможе встановити, що стилістика нагадує Хвильового. Подібне маємо і з кількома оповіданнями Цвайґа. Проте, безперечно, це не всі «вчителі» (в Г. Блума можна запозичити прекрасне слово «precursors» для такого випадку). І саме книжка «Поетичні переклади» допоможе дослідникам установити через ці переклади психологічний діалог українського письменника зі світової традицією, а це дасть можливість розібратися: в чому новаторство О. Тарнавського й коли письменник звільняється від «дарів» минулого, щоби створити своє теперішнє?
    Як відомо, новаторство можливе лише після того, як автор (сильний автор!) перемагає свого вчителя (знову-таки повертаюся до теорії «страху впливу» єльського професора Г. Блума). Торжествуючи перемогу, народжується щось абсолютно нове і дивовижне. Так, приміром, іще в «Ричарді ІІІ» великий В. Шекспір був психологічно залежний від стилю Марлоу. Але вже «Отелло» — вершинний твір англійського драматурга, який спромігся витворити новий стиль для всієї англомовної літературної традиції надалі.
    Безперечно, стиль Тарнавського — інший: камерний, елегантний, психологічно глибокий, але без надривів, без галасу. Це спокійна праця, що виявляє неоромантичну, неореалістичну, експресіоністичну й подекуди імпресіоністичну традицію. Почасти ця традиція різниться від материкової, а тому для декого може видатися неприродною. Помітні і впливи американської літератури. Проте все це можна простежити, якщо вдатися до «Крейзі». Думаю, ця книжка мала б за умови вдалої промоції успіх в Україні.
    Щодо «Поетичних перекладів», то це видання етапне, знакове. Його підготувала Марта Тарнавська; підготувала, щоби донести до українського читача і дослідника творчість цього цікавого й маловивченого майстра. «Книжка Поетичні переклади виходить друком напере¬додні 90-ліття Остапа Тарнавського, що припадатиме на 3 травня 2007 року. Вона охоплює друковані раніше в періодиці й не дру¬ковані досі, знайдені в архіві переклади з різних мов, за винятком сонетів Шекспіра, які появилися вже раніше окремою книжкою з паралельними англійськими та українськими текстами (Вільям Шекспір. Сонети. З англійської переклав Остап Тарнавський, Філядельфія: Мости, 1997. 321 cтop).
    Готуючи до друку Поетичні переклади, я не робила жодних редакційних змін. При наявності різних варіянтів вибирала тексти, друковані в періодиці найпізніше, але ще за життя Остапа Тарнавського — останні варіянти, що віддзеркалювали зміни, внесе¬ні, правдоподібно, ще самим перекладачем. Поза збіркою лишило¬ся тільки кілька менше важливих, на мою думку, ранніх перекладів з білоруської, російської, польської, німецької та єврейської мов» .
    Що ж, подібні посмертні видання — річ невимовно тяжка. По-перше, вже немає самого автора, який би міг щось підправити, чимось допомогти. По-друге, важливо нічого не пропустити, все паспортизувати і впорядкувати, а, як відомо, часто автор доопрацьовує свої тексти, з’являється кілька версій. Тож упорядникові доводиться обирати з кількох варіантів, а це накладає величезну відповідальність. Проблема полягає ще й у тому, що доводиться опрацьовувати старі газетні і журнальні матеріали, збирати крупиці в архівах. Безперечно, подібні видання заслуговують на вдячність від читачів. Тому й важливо, щоби ця книжка увійшла в гуманітарний простір сьогодення. З одного боку, це книжка перекладів. Але з іншого — можна за кілька хвилин перегорнути в пам’яті вершинну творчість різних століть, епох, різних стилів. Хочеться читати і перечитувати переклади, адже в цій книжці зібрано подекуди взірцеві фрагменти світової літератури, речі маловідомі, але вельми привабливі з естетичного погляду.
    Також варто звернути увагу й на «науковий апарат» видання. Після перекладів поміщено біографічний розділ, у якому зібрано коротку біографічну інформацію про авторів, яких перекладав Остап Тарнавський. Як зазначає сама Марта Тарнавська: «У «Примітках» до книжки, що містять зібрані з літера¬турних довідників і енциклопедій дані про включених у книжку поетів, я використала коментарі самого Остапа Тарнавського, що стосуються перекладених творів. У «Примітках» також подано бібліо¬графічні посилання на деякі його споріднені критичні статті, що мо¬жуть бути цікавим доповненням для читача. До самих текстів додано оригінальні заголовки та перші рядки перекладених поезій». Проте зауважу, що, як на мою суб’єктивну думку, все ж таки краще й доцільніше було б подати біографічні відомості одразу поряд із перекладами, тобто десь на початку, щоби читач зміг одразу ідентифікувати автора з епохою, з історичним часом. Це тільки сприятиме кращому сприйняттю інформації і глибшому ї засвоєнню. Врешті, читач може й не знати абсолютно всіх імен тих авторів, яких переклав Тарнавський. Але вже наприкінці варто було зробити коментарі: де вперше з’явився той чи той переклад, коли вперше і де було видано оригінал, в який час життя Остап Тарнавський підійшов до творчості того чи того письменника. Певно, подібний апарат — справа майбутніх упорядників , які візьмуться за ретельне вивчення перекладацького доробку письменника. А поле для діяльності після виходу цієї книжки — вельми широке. Думаю, що нікого не ображу, якщо скажу, що не всі переклади рівноцінні. І це природно, адже йдеться про переклади з різних мов, а отже, з різних типів культур і свідомості. Якісь є ближчими авторові, якісь не вдалося прочитати, якісь переклади, відчутно, недопрацьовані, як, приміром, В.Г. Одена, Джорджа Сантаяни, порушено правила еквіритмічності в перекладах Еліота.
    Проте вельми цікавим композиційним ходом було подати перші рядки (чи початки, як у випадку з Сен-Жон Персом) з тих текстів, які перекладено. Вони допомагають вдумливому читачеві, який володіє іноземними мовами, відчути ауру твору-оригіналу і переклад, наскільки він може оживити твір після перенесення в шати українського духу. Але знову-таки радив би подальшим упорядникам бути вельми уважними щодо підготовки уривків із оригінальних текстів. Щоби не припускатися помилок. Прикро було читати (С. 107) в оригінальному фрагменті з «Казки про Русалку і П’яниць» Пабло Неруди: «Todos estos señores esteban dentro», коли правильно треба було написати: «estаban dentro», що відповідає оригіналові:
    Todos estos señores estaban dentro
    cuando ella entró completamente desnuda
    ellos habían bebido y comenzaron a escupirla
    ella no entendía nada recién salía del rio
    era una sirena que se había extraviado
    los insultos corrían sobre su carne lisa
    la inmundicia cubrió sus pechos de oro…

    Напевно, це лише друкарська недбалість. На жаль, я не можу сказати, наскільки точними є німецькомовні фрагменти, але прикро через цю помилку з Нерудою. Проте не помиляється лише той, хто нічого не робить. А ця книжка — продукт титанічної праці і відповідальності, яку взяла на себе вдова Остапа Тарнавського.
    Можливо, варто було додати до книжки світлини світових майстрів слова, з якими працював український майстер.
    Але найбільше моє зауваження, мабуть, стосуватиметься способу впорядкування. Як на мене, каталогізація авторів із різних часових вимірів за абеткою є хибною. Цікаво було б або впорядкувати всі імена за абеткою, але в межах певної мовно-культурної традиції (німецькомовні автори, англомовні, франкомовні тощо), або ж зробити діахронічну модель, щоби показати часовий художній вимір, у якому працював Остап Тарнавський. Або ж можна було запропонувати якусь третю класифікацію: приміром, відповідно до появи перекладу у світ, тобто від найпершого перекладу до фінального, що дасть змогу простежити художню еволюцію Остапа Тарнавського як перекладача, адже перекладачем не народжуються, цей «обранець» має тяжко працювати, щоби в результаті зробитися майстром свого ремесла. Так-от, саме компонування перекладів у такій системі дасть можливість допитливому читачеві звернути увагу на мовностилістичні засоби раннього й пізнього Тарнавського, простежити, як перекладач опрацьовує тексти, що належать до різних типів мовних систем, які українські засоби і стратегії він уживає. Вибірка перекладів за абеткою щодо імені оригінального автора всього цього позбавляє.
    Але, попри все, я надіюся, що ця книжка потрапить до рук широкого читацького загалу, що вона знайде своїх прихильників, адже мої зауваги стосуються переважно методологічних і теоретичних позицій. І аж ніяк не стосуються естетичного рівня. Цю роботу мають гідно оцінити фахівці з теорії і практики перекладу, адже зібрано величезний матеріал для досліджень рівня якості українського перекладу. А решта — читачі, не посвячені в теорії тлумачення, — зможуть за короткий час насолодитися океаном світової літературної естетики, відчувши, наскільки чарівною подекуди є українська мова в руках майстра. Ось лише один маленький переклад із Паунда:
    НАД ДОКОМ
    Ezra Pound: Above the dock (Above
    the quiet dock in mid night)

    Над тихим доком висить місяць,
    заплутаний у щогли сіті.
    Далекий був колись...
    Дивися:
    це ж м'ячик, що згубили діти.

    Або ще один не менш майстерний фрагмент:

    ОСІНЬ
    Ezra Pound: Autumn (A touch of cold
    in the Autumn night)

    Війнуло холодом в осінню ніч —
    як вийшов я в далекий світ.
    Рум'яний місяць похиливсь на пліт —
    червонопиский фармер. Але ні!
    Я не пристанув на розмову.
    Кругом в просторі —
    вмовкли зорі,
    обличчя білі в них,
    мов у дітей міських.

    Творчість Остапа Тарнавського — це вже матеріал для написання роману (також перевагою цього видання є невеличка біографія письменника, подана в передмові Марти Тарнавської). В одній письменницькій свідомості поєдналися різні літературні стратегії письма: для прози, поезії, перекладів. Все це засвідчує, наскільки дивовижною є свідомість митців. І розгадка цих дарів, які мають письменники, може полягати саме в дослідженні перекладів, адже, з одного боку, це вказує на належність автора до світової літературної спільноти (відбито психологічну потребу літературно-художньої афіліації), а також, із іншого боку, можна дослідити еволюцію художньої майстерності автора шляхом визначення цінних перекладацьких знахідок і здобутків.
    Але все це буде можливим, лише якщо творчість О. Тарнавського повноцінно функціонуватиме в українському гуманітарному просторі. Тож доля майстра залежить від долі його книжки: наскільки вона буде затребуваною для українського чительника. Таки наважуся завершити ці розмисли словами самого майстра з передмови до книжки «Крейзі», що було написано ще у Філадельфії в лютому 1979 року: «Тож і скажу на дорогу:
    Іди, моя книжко, між люди і забудь той довгий час, коли йшла за мною, як тінь, забудь отой протяжливий період народження, а вийди самостійно на власний шлях і жий у майбутньому»…


    1. Тарнавський О. «Крейзі» та інші оповідання. — К.: Унів. вид-во ПУЛЬСАРИ, 2005. — С. 8.
    2. Тарнавський О. Поетичні переклади [Передм. М. Тарнавської]. — К.: Унів. вид-во ПУЛЬСАРИ, 2006. — С. 10.
    3. Сподіваюся, що також в інших виданнях перекладів О. Тарнавського (хоча це прекрасний матеріал для наукової розвідки експерта-перекладознавця) буде зазначено інші версії перекладів інших майстрів слова, що існують у нас, тих текстів, до яких звертається О. Тарнавський, принаймні вершинні, щоби можна було зіставити і відчути різницю. Цікаво було б із соціологічного боку здійснити дослідження сучасної читацької рецепції різних зразків перекладу того самого тексту, щоби вивчати специфіку сприйняття та інтерпретації сьогоденної дійсності, а також для розуміння того, яка стилістика, який літературний дух відповідає часу теперішньому і свідомості теперішнього читача.



    Прокоментувати
    Народний рейтинг: 5.5 | Рейтинг "Майстерень": 5.5

  2. Прийшов, щоб піти. Ілля Тюріна
    Генії народжуються рідко.
    Але навіть ця їхня поява — нібито збій у вселенському механізмі життя. Поява такої «істоти» з космічного оркестру — помилка, несумісність зі світом приземлених поривань і притлумлених кольорів. Тож генії йдуть із цього світу швидко, полишаючи земну Помпею для помпезних зухвальців, які прагнуть Божого трону.
    Чому? Чому так відбувається, що людина, в голосі якої чутно гомін епох і культур, різних свідомостей і голосів, зненацька полишає світ, навіть не стверднувши в ньому? Може, тому, що закріпити генія в цьому світі маємо ми, якщо, звісно, наше людське існування прагне до таких модуляцій, які виводять нас у сфери надбуденного, надсвітового, ірраціонального (далеко не все може пояснити наш мозок), у прекрасні сфери катарсису, які й наділяють наше існування сенсом, перетворюючи мить на ціле життя. Інколи один рядок із вірша може повністю змінити світобачення, принаймні так було раніше. Ще в ХХ столітті література мала величезний вплив на читача. «Доктор Живаґо» був просто-таки вибухом для Європи, а що й казати про магічний реалізм аргентинців, колумбійців, мексиканців! Сьогодні таке враження, що естетичні відчуття притлумлено. Як написав у своїх роздумав Володимир Базилевський, «сьогодні, здається, читачів менше, ніж поетів».
    І це правда. Хто поцінує красу? Ми розучилися поціновувати велике мистецтво, до якого наставила свої списа масова література, прагнучи дискредитувати все, що хоч якось може позначитися словом «елітарне». Не хочемо бути елітою, а вільною, незакомплексованою масою, істотами, які живляться, наче герої Винниченка, новим «сонячним хлібом», називаючи всіх інших «трупоїдами». Тільки хто ж трупоїд?
    Сонячне масове мистецтво часто й витісняє з людини й так настільки тонкі, ефемерні грані свідомості, здатні вловлювати приховане, підтекстове, ніжні, наче шовк, розмиті алюзії до багатьох культурних шарів... Але кому потрібний підтекст сьогодні? Ми ж не хочемо проникати в суть, бо наше реальне існування стало грубим і неповоротким для таких артистичних трюків. Світ сьогодні — чи-то серпентарій, чи-то заповідник із бегемотами-гіпопотамами.
    Іронія Ґомбровича підірвала уявлення про світ поезії і про поетів, Борис Парамонов не менш іронічно вимальовує поетичний світ, який сьогодні має бути комерціалізованим. Та повернуся до тези Базилевського, який написав у своїй статті, що в українському варіанті комерціалізація мистецтва — це його смерть. І я погоджуюся, що все підпорядкувати меркантильному інтересові не можна і не треба. Це буде величезна помилка. Хтось може дорікнути, що, мовляв, це шлях до бідності й невизнання на світовій арені. Он, мовляв, що Голівуд виробляє і має величезні прибутки! Це правда, але скільки можна назвати голлівудських стрічок, які згадають через сто років? Є капітал, але немає душі, бо в сам план, сценарій, стратегічний проект і кошторис фільму не закладено краплини людської душі! А пригадайте фільми Кіри Муратової чи фільми Гайдая? Рєзанова? Бондарчука? Михалкова?
    Так само і з поезією.
    Народжуваність геніїв не спадає, але ми останнім часом просто їх уже не помічаємо. Нам не потрібні поети, в чиїй поезії відчитуєш свої ж слова, думки своєї ж родини, універсальні вселенські формули і відчуття, яких у реальному житті вже не відчути, сни-марення, які для реальної істоти — тепер лише ознака психічної хвороби. Ми вже не хочемо розшифровувати силогізми і символи, але від нашого небажання самі символи нікуди не зникають, бо й наше життя — це величезний символ, алегорія і гротеск у одному флаконі.
    Але все одно, ми менше помічаємо геніїв.
    Якби сьогодні народився Висоцький, то чи здобув би він такої слави на тлі голих дівчаток без вокальних даних, але з гарними продюсерами?
    А нові генії народжуються... і вмирають. Один із них — російський поет Ілля Тюрін.
    Що скаже вам це ім’я? Та, мабуть, нічого?
    Але коли мені потрапили до рук вірші цього хлопчини, який написав їх... ну у п’ятнадцятирічному віці чи ще раніше, то стало страшно... А за мить я дізнався, що в дев’ятнадцять, 24 серпня 1999 року, Ілля загинув у Москві-ріці. І все, вже немає людини, якій Богом було даровано можливість вийти на шлях одвічних істин і понести їх на своїх руках, випити еліксир світового життя. Цей юний поет увійшов за хмари, навіть більше, він вийшов із земної орбіти і піднявся в ті ділянки космічного світу, звідки, мабуть, не повертаються. Поети, справжні поети, яких ми вже не здатні розпізнати через естетичний дальтонізм, мають здатність проводити через себе неземної потуги струм... яких самих поетів часто і вбиває.

    «Когда я уйду далеко-далеко…»
    Ми можемо списувати такі дивні, страшні молоді смерті поетів на рахунок збігу обставин, але невже не помітно, що великі поети вмирають молодими, «залишаючи спогад, як рану»: Єсенін, Маяковський, Гумільов... Причини смерті різні, але фінал той самий. Поети, маючи тонку, карсиву й елегантну душу, не витримують світової напруги, від якої спочатку несамовито радіють, а потім... урешті, вже нічого потім зробити не вдається. Поетичний дар — це шагренева шкура, вона виконує бажання, але стягує зашморг на шиї.
    Так і з Іллею Тюріним, через якого в поезії відкрився голос смерті. У слові Ілля сказав усе про своє життя... і про свою ж смерть. Не можна загравати зі смерть, казав Пастернак. А Рільке вважав, що смерть має бути органічною, природною частиною самого життя, і лише тоді людина-поет позбавляється страху перед розчиненням і зникненням. Смерть потрібно приймати красиво, її потрібно плекати, — вважав Рільке. Тільки часто поет потрапляє в її залежність (мабуть, гра зі смертю не така вже й легка. Одна середньовічна легенда говорить про те, як лицар вирішив побороти смерть, бо вважав себе наймогутнішим у світі, та тільки смерть виявилася таки непереможною і для лицаря). Поезія Іллі — це вихід смерті на поверхню, наче він прощався кожним своїм віршем, передбачаючи швидкий кінець. Поети вміють передбачати навіть місяць своєї смерті (безперечно, знаючи і про день, як Ахматова чи Бродський, чи Маланюк).
    Ілля також мав це езотеричне знання й рентгенове бачення, яке пекельним вітром уносить людську душу у світ тіней, де поетові так добре без світу. Для чого ці земні страждання, коли в поезії, яку щодня наспівує на вухо смерть, настільки прекрасно!
    Ломая лед в полубреду
    Двора ночного,
    Я скоро, может быть, сойду
    С пути земного.
    Когда один (нельзя двоим)
    Спущусь глубоко —
    Кто станет ангелом моим,
    Кто будет Богом?

    На некий разума предел —
    На область духа?
    Набат как будто не гудел,
    Да слышит ухо.
    Как нацию не выбирай —
    Она режимна.
    Известно, хаос (как и рай)
    Недостижим, но
    Не в этом дело. Потому
    И в мыслях пусто:
    Не доверяющий уму —
    Теряет чувство.

    І от людини не стало... Що робити тим, хто був поряд і знав, що ця людина — це... ну хоча б Рембо. Але й Рембо на цьому тлі інколи видається мені блідим. Ілля Тюрін — це занепад у повноті, біль вселенської сили, ода розпачу, космічна туга. Але хто знає про це прізвище і про цю поезію? Сьогодні взагалі модно писати верлібри, а тут хлопчина вдається до класичної метрики і великої думки! Та хіба ж це можна визнати як геніальне? — не вгавають зухвальці. Святий Августин у одному трактаті написав, що фрагментарність висловлювань (читай — поезії, її розірваність, еклектичність) — це ознака виходу на поверхню людського егоїзму, пихи, амбітності; натомість повнота — це ознака схоплення оком частини Бога і Божого світу, яка, відповідно до математичних розрахунків, дорівнює всьому Богу, адже частина безміру — це також безмір!
    Не вставай: я пришел со стихами,
    Это только для слуха и рук.
    Не мелодия гибнет, стихая —
    Гибнем мы. Да пластиночный круг.
    Потому что — поймешь ли? — у смерти
    Нет вопроса «Куда попаду?»
    Нет Земли: только Бог или черти,
    Только рай или ад. Мы в аду.

    Поетичні обрії Іллі Тюріна — акваторія, до якої сходяться всі кораблі світу. Тут і голос Блока, і Бродського, й Ахматової, й Байрона...
    ПОХОРОНЫ БРОДСКОГО
    ...Он шел, одет случайным шумом,
    В другую сторону, один,
    Навстречу однозвучным думам
    И гулу движимых картин.

    Как много шло в потоке мимо
    И ложных, и прекрасных сил!
    Но он борьбу и гибель мира,
    Невидимый, не ощутил.

    И был он большему созвучен:
    Не различая свет и тьму,
    И равенством нежданным мучим,
    Он молча следовал ему.

    Ілля — відкритий світ, людина, яка із широко розплющеними очима, на денці яких чорна прірва-безодня, вбирає в себе все. Але додає свого неповторного звучання. Його поетичний світ має наскрізний струмінь голосу із новими забарвленнями й відтінками. Він входить у русло традиції російської поезії, але, як і кожний геній, має універсальність поетичного буття. Осягання світу через слово в Іллі дуже різне і рідкісне. Він не поспішає, з одного боку. Світ навколо нього обертається швидше і швидше. Але є в середині ледь відчутно епічний спокій. Страшний, правда, спокій, який сприйме всі зміни незмінного світу, знаючи, що насправді у світі нічого не змінюється. Можна казати хіба що варіації на тему, але основа світу — фатально трагічна й сумна. Такий епічний драматизм юного поета — річ непересічна. Як людина, в якій усе має кипіти, може так холоднокровно й раціонально, як Бродський, сприймати світ у такому юному віці?
    Але епічний спокій — глибоко в ядрі поетичного світогляду. Це страшний чорний простір підсвідомих матерій, що не можна пояснити раціонально, його треба лише відчути. Навколо цього ядра — вулкани, стихії, магма і шквал. Поезія розколює читача, наче блискавка, наче струм, що протинає серце, і саме в серці залишається. Поезія Іллі має величезну здатність творити читача. Вона не проходить повз, а конденсується, бо всі мовні тактики, які вибирає Ілля, — високовольтне злиття слова і думки.
    Я чувствую как много впереди
    Ни звуком не оправданного гула —
    В которых есть миры, но посреди
    Которого не плачет Мариула.
    А значит, сам он только адресат
    Наружных слез, летящих отовсюду.
    Я знаю, что меня не воскресят,
    И потому не осужу Иуду.

    Є, звісно, й інший тип поезії у світовій практиці — асоціативна, грайлива, яка також має свої естетичні ключі, тільки це не для Іллі; цього юного гладіатора й мудреця, Сізіфа й Ахілла. І. Тюрін — оракул російської поезії. Перебуваючи у світі абсолютно неприйнятному, жорстокому, брутальному, хижацькому, режимному, він залишається апологетом поетичної Музи, яка не може бути некрасивою. Так, поезія — далеко не завше приємні звукосполучення і світлі образи, але все в Іллі подано на кристальному блюді, розписаному золотом. Інколи автор не витримує напруги, здається, зривається, але ні, якась сила виводить його на рівний тон рапсода нового часу. Ілля має в собі дві сили, одну людську, яка здатна пережити огиду життя і трагізм народження, але є й інша — Всесвітня Душа, яка проникає в кожного, кого обере Божий перст. І такий перст пав на Іллю, тільки дуже скоро й забрав до себе. Забрав, а нам лишилися десятки поетичних текстів. Що ж буде далі?

    «У меня еще есть адресат…»
    В Росії, правда, вже функціонує премія імені Іллі Тюріна (дивовижний факт, коли премією на честь юної людини нагороджують маститих письменників, але де ж узяти юних геніїв?), існує Дім Іллі Тюріна... Тільки господаря вже немає. Чи житиме він, як Рембо, залежить лише від нас. Я певен, що ця поезія заслуговує на те, щоб її почули на всіх континентах усіма мовами світу. І хоча творчість завжди просякнута національним баченням і осяганням світу, адже поет, із одного боку, — заручник мови, і без цих своїх окулярів він не бачить світу; проте є в геніїв риса, яка доводить їхню геніальність: вони здатні вловлювати голос Світу, Землі. Планети, Всесвіту.
    ...В такой тиши — как голос божества
    Незваного, неправильного. Плотно
    Пигмей меня объял — и неохотно,
    Как кошелек, я достаю слова.
    И вскакиваю. Кресло, шевелясь
    Еще секунду без меня, однако,
    Живет — и переносит на бумагу
    Моей рукой своих плетений связь.

    Ілля 1996 року написав про себе: «Моє існування, розпочавшись за адресою: Москва, 1980, кілька років протікало спокійно. Якщо поезія і дає щось нам – то ці кілька років на початку, змішуючи передмову до Себе з протистоянням від Себе ж. Можливість оцінити такий подарунок дається пізніше, вже після зіткнення. Бо нарешті розумієш, наскільки важливо мати позаду себе час, про який необов’язково пам’ятати. Це полегшує долю поета, оскільки його доля постійно на межі пам’яті, на краю – там, де вона переходить у передбачення. Відчуття душі, для якої межа, агонія – нормальні і природні стани, становить єство поета. Звичайно його називають шостим».
    В поетичній мові Іллі важить кожне слово. Окремий словесний образ має своє життя, філософське й екзистенціальне наповнення. Рух, простір — це навіть не абстрактні поняття, а складники мислення, яке відбувається одразу в проекції на кілька векторів, на кілька площин. А шосте чуття допомагає розпізнати правильну мелодику й перенести її у вірш. Мелодія кожного вірша — ось стилістична домінанта Іллі, в кожному рядку є голос музики. І це при тому, що в реальному житі цей хлопчина збирався бути хірургом! Диво з див, але часто найбільші письменники здобувають саме лікарську освіту (Чехов, Рильський).
    Чому? Невже розрізання тіла людини, щоби вилучити щось зайве, якусь пухлину, що завдає невимовного болю, настільки подібне, хай і метафізично, до розрізання світу у поетичній уяві, щоб вийняти з нього серце і помістити у вірші! Тільки часто з того серця Космосу доводиться брати лише біль, який так вдало проектується на сучасний абсурд, в якому відбувається перетворення людини на тварину.
    Ілля болісно переживає цю трансформацію, і, мабуть, цей біль відчувають там, нагорі. Вони все бачать і все знають, і, напевно, дуже-дуже рідко таки втручаються в хід життя, перерізаючи нитку, яку тчуть берегині долі. Це відбувається лише тоді, коли на землю потрапляє хтось, хто чи-то не мав сюди приходити, чи-то помилився вулицею на космічному переході... А може, кличуть нагору тих, хто має насправді мешкати на горі, просто інколи вони спускаються, щоб подивитися, як і чим живе людство (в Брехта є одна така п’єса «Добра людина із Сичуані» про прихід таких чужинців із неба), але, не маючи змоги винести світу, просяться до себе... Й їх чують... але більше не випускають, принаймні на якісь сто років... Тому й народжуються генії з серцем Бога й душею Всесвіту так рідко...

    Дмитро Дроздовський,
    редактор відділу критики і публіцистики
    журналу «Всесвіт»


    Довідка
    Ілля Тюрін народився 27 липня 1980 року в Москві, в родині журналістів. Навчався у школах №369 і №1282, починаючи з 8-м класу — в ліцеї при Російському державному гуманітарному університеті (РГГУ). З самого дитинства писав вірші, оповідання, есе. Тоді ж було написано поему «Роздвоєння особистості» (результат прогулянок Арбатом) і драматичні сцени «Шекспір». Серед ліцеїстів був відомий як творець доля-групи «Пожежний кран», бас-гітарист і автор більшості її хітів.
    Після закінчення ліцею Ілля, вирішивши вчитися на лікаря, рік працював в НДІ швидкої допомоги ім. Скліфосовського і в 1998 році вступив у Російський державний медичний університет, але й надалі писав есе і статті, роздумуючи в них над проблемами суспільного життя Росії і місцем у ній молоді. Але сталася трагедія: 24 серпня 1999 року Ілля Тюрін загинув, купаючись у Москві-ріці. Стаття «Російський характер», яку написав у тому ж серпні, опублікована в «Літературній газеті» 6 жовтня 1999 року, вже після загибелі автора.
    Весною 2000 років у видавництві «Художня література» вийшла книга Іллі Тюріна «Лист» — збірка віршів, пісень, статті й есе. Російська поетеса Тетяна Бек (8 лютого 2005 року не стало й її), яка читала вірші Іллі, коли йому було ще п’ятнадцять, написала: «Тепер ми читаємо те, що залишив Ілля Тюрін «у шухляді» ніби у стократно посиленій оптиці: кожне слово звучить ще таємніше, ще пронизливіше, пророче... Так буває, коли — процитуємо його ж роздуми про раннього Бродського — «ніщо не відбувається, а тільки готується відбутися — щось величезне, велике і єдине...».
    Друзі Іллі випустили компакт-диск «Ровесник Місяця»: 27 пісень в авторському виконанні. 26 вересня 2000 року в Центральному Будинку журналістів друзі і близькі поета проінформували про намір створити Фундацію пам’яті Іллі Тюріна і Премії пам’яті Іллі Тюріна в царині літератури (вірші, есе) — Ілля-премія.



    Коментарі (1)
    Народний рейтинг: 5.5 | Рейтинг "Майстерень": 5.5