Логін   Пароль
 
  Зареєструватися?  
  Забули пароль?  
Дмитро Дроздовський (1970)
самотність похлинулася цинізмом.
блазенний шлях на Гору божевіль...
я більше не кохаюся з ліризмом,
і я забув, що означає "біль"...


Отримані вами коментарі| Залишені коментарі| Інші коментарі

Коментатор Жорж Дикий, [ 2006-04-04 15:34:15 ],
на сторінці твору     "КАМЕРТОН ПОЕЗІЇ ЛІНИ КОСТЕНКО"   Дроздовський Дмитро

Цитата:
"Яка різниця - хто куди пішов?
Хто що сказав, і рима вже готова.
Поезія - це свято, як любов.
О, то не є розмовка побутова!

І то не є дзвінкий асортимент
метафор, слів, - на користь чи в догоду.
А що, не знаю. Я лиш інструмент,
в якому плачуть сни мого народу."

Стереотип від Ліни Костенко - нерозвинутий початок, початок, що завжди кращий за цілий вірш. Напевно, в стилі і задумі, звучанні першого речення (здебільшого рядка) їй би і потрібно було продовжувати кожен свій твір, так ні - завше відбувається падіння. В цьому вірші прописане і кредо (її віра) цього падіння, втім, чи вона свідома цього, невідомо -

"А що, не знаю. Я лиш інструмент,
в якому плачуть сни мого народу. "

Для філологічних поціновувачів, це напевно дивовижно непристойна річ - що мені читати Ліну Костенко і важко, і нецікаво? Чому мені не цікаво? Може тому, що це чисто жіноча поезія (завуальованого плачу та бідкання) вчорашнього жіночого безправ’’я, а може через одноплощинність розвитку подій та суджень? Так, у авторки початково є коротке просвітлення, яке її надихає на написання вірша, але як вона поступає - вона переносить відчутий багатомірний образ у двомірну площину, де намагається його гармонійно розмістити. І тоді виникає фантастична банальність спрощення високого образу. Воно звичайно, ті, хто живе в цій двомірній площині, категорично сперечатимуться, але ж вони про інші виміри, здебільшого, не знають, а пані Ліна, думаю, що знала, але не працювала над цим, залишилася з більшістю в традиційному українському інтелектуальному болоті - "Я лиш інструмент,
в якому плачуть сни мого народу", зі знедоленими їхніми снами, химерами, а не в епосі України попереду.
"Сон розуму породжує химер!" - це про нашу класичну поезію.


______________________________________________
Natal`a
Чи не занадто Ви все ускладнюєте? Невже, читаючи поезію, розбираєте її, ніби скелет, по кісточках?
Можливо, тому "важко"? Адже поезія - це звернення передусім до почуттів, точніше: від почуттів - до розуму!
_____________________________________________

Жорж Дикий

Дорога Наталю, ви праві, але не як професіонал, а як коштовний для професіонала читач. Ось я, наприклад, знаю, чому і як будь-яка мистецька штучка (картина, вірш) впливатиме на підсвідомість, на свідомість, на відчуття, розум і, зрештою, на мою долю і тому я вкрай обережний і перебірливий у духовному споживанні, не кажучи вже про мою духовну продукцію. Можливо з Ліною Костенко дещо палочка перегинається, але як юних авторів інакше попередити про небезпеку "легких" шляхів.
_______________________________________________

Kalyna
Пане Жорже, таке враження, що Ви започаткували цю тему, аби довести щось самому собі. Якщо Ви такий поціновувач мистецтва, то нащо Вам чиясь думка, якщо Ви й так наперед з нею не згодні?

Я зі свого боку можу сказати, що теж помітила, що вірші Ліни Костенко часом сильніші на початку, а до кінця слабнуть, особливо, що стосується останнього рядка. Але ж не всі вірші! Є просто фантастичні від першої букви до останньої.

Насправді це не так то й легко витримати той самий рівень емоцій з початку до кінця. Ліні Василівні не потрібнітакі адвокати як я, але особисто я її вірші люблю. Вони завжди влучні, витончені.

Жіноча поезія? Зажіноча для Вас? То читайте чоловічу! В чім проблема?
_________________________________________________

Жорж Дикий
Вітаю Калино! Та не має проблем, ось написав про Ліну Василівну літературний відгук, а потім подумав, а раптом не все відчув, не все прочитав, хай тобі інші очі відкриють, особливо про двомірне життя української минулої та сучасної класики. Скажіть щось, пані Калино мені спраглому до знань, про віртуальні неозначені образи, які паралельними і не зовсім паралельними течіями пливуть над означеними, в розумінні побудови поетичного складнопідрядного речення. Ось в чому проблеми сучасної української поетичної двовимірності.
А сучасна, повторюю сучасна світова українська жіноча поезія мені дуже імпонує.

Хіба це може не подобатись?

Наталія Чибісова

* * *
Ось воно забуття -
жданий спочинок серця…
Рим вже повечорів,
спека об ноги треться.
Хтось нас навчив словам,
що розмикають брами…
Сутінки. Римський сад.
Камінці під ногами…


* * *
Я йшла кудись - розбещена вакханка,
В терпких обіймах сяйва неземного.
Весна мене у губи цілувала
І не було їй соромно від цього.

Я йшла помилуватись на руїни -
Туди, де мої храми зруйнували.
І янголи без сльоз в очах блакитних,
Заквітчану, мене не впізнавали.
_________________________________________________

Лариса
Жорже, сподобалися мені рядки, наведені Вами. Я нічого не чула про Чибісову. Де можна її почитати?
Щодо Ліни Костенко - мені подобаються більше її поеми. Я теж не люблю, коли з першого рядка витискують решту твору, і вона, та решта, не завжди є багатомірна. Не кажу зараз саме про Ліну, бо це характерно для багатьох в тій чи іншій мірі. Мабуть, саме це заставляє шукати інших авторів. Якщо когось порадите почитати - буду Вам вдячна.
_________________________________________________

Жорж Дикий
Відкритість і стриманість, правда? Саме ці дві речі, Ларисо, мали би допомогти нам рухатись далі. Туди, де квітнутимуть наші особистісні таланти. Відкритість, як зрілість внутрішніх сил, а стриманість, як гармонія краси. Це все, на перший погляд, заперечує потребу критики, в даному випадку Ліни Костенко, але у більш глибокому, творчому розумінні звільнює від закритих тем, дає простір для розвитку. Графомани, чується з табору недоперевчених філологів на кожний написаний по-іншому рядок, і основні зусилля зводяться до краси гарно прочитаного автором вірша, до виконавчої поезії. До викладеної текстом ідеї твору додається автор-виконавець, що може правильно подати, донести до слухачів щось таке важливе.
Тут проблема номер два - авторське насильство над поетичним простором. Виконавче кредо - я, автор, повинен будь-яким чином донести свої ідеї вам - вкрай шкідливе для твору. І, як на мене, це також є у пані Ліни Костенко, тобто, окрім багатьох достоїнств, є такий руйнівний фактор. Але, в основному, це проблема юних авторів і "звіздецьових" метрів.
Коментатор Лариса Вировець, [ 2006-06-18 19:38:52 ],
на сторінці поезії     "* * *"   Дроздовський Дмитро

Коментатор Дмитро Дроздовський, [ 2006-06-18 19:59:19 ],
на сторінці поезії     "* * *"   Дроздовський Дмитро

Коментатор Майстер Рим, [ 2006-07-19 10:45:08 ],
на сторінці твору     "КАМЕРТОН ПОЕЗІЇ ЛІНИ КОСТЕНКО"   Дроздовський Дмитро

Ван-Гог
Добрий ранок, моя одинокосте!
Холод холоду. Тиша тиш.
Циклопічною одинокістю
Небо дивиться на Париж.
Моя муко, ти ходиш по грані!
Вчора був я король королів.
А сьогодні попіл згорання
Осідає на жар кольорів.
Мертві барви.
О руки-митарі!
На мольбертах розп‘ятий світ.
Я – надгроб‘я на цьому цвинтарі.
Кипариси горять в небозвід.
Небо глухо набрязкло грозою.
Вигинаються пензлів хорти.
Чорним струсом палеозою
переламано горам хребти.
Струменіє моє склепіння.
Я пастух. Я дерева пасу.
В кишенях дня,
Залатаних терпінням,
Я кулаки до смерті донесу.
Самовитий – несамовитий –
Не Сезан – не Гоген – не Мане –
Але що ж я можу зробити,
Як в мені багато мене?!
Він божевільний, кажуть. Божевільний!
Що ж, може бути. Він – це значить я.
Боже – вільний…
Боже, я – вільний!
На добраніч, Свободо моя!

Зланіч Андрій [2006-02-04 12:53:20]
Сім останніх строк, мов цвяхи...
Ван Гог - то взагалі особливе. Одна справа, прийшовши з високоплачуваної роботи, добряче попоївши, похрустіти кісточками та з комфортом написати віршіків, запиваючи слова "Хванчкарою".
Інша - коли бог проростає, ламаючи ребра, з самого нутра. І якщо всьо то не сублімуєш, просто луснеш, мов стиглий кавун.

Майстер Рим [2006-07-19 10:40:54]
Сім останніх рядків? Не впевнений. В цілому вірш написаний на властивому поетесі рівні її полум’яного поетичного подиху - не вище, і не нижче. Гарно, що є цей вірш, дуже добре, що є в нас Ліна Костенко. Але раз нам дані тут, на сторінці вірша, можливості аналізувати, то викажу свою думку, своє враження – “гарно, але не прекрасно.”
Я так зрозумів, що тут Ліна Костенко, в основному, намагається поетично зрозуміти і закріпити словесно і чуттєво образ Ван Гога, образ титана малярства, чиї роботи, та й образ життя, до сих пір є зразком для сучасних людей. На що опиралася поетеса, входячи в образ Ван Гога? Якщо "за плодами ви пізнаєте" його, то, боюсь, що за плодами видніє інший Ван Гог.

"Вчора був я король королів.
А сьогодні попіл згорання
Осідає на жар кольорів.
Мертві барви.
О руки-митарі!
На мольбертах розп‘ятий світ.
Я – надгроб‘я на цьому цвинтарі."

Жодний із цих рядків, як на мене, не відноситься до тематики його картин, до стильових особливостей, манер його живописання. Так, саме живописання, бо Життя б'є через природу, і в першу чергу, природу світла зі всіх його полотен. Закручені кипариси (не Париж, південь Франції), гойдання поверхні хлібів, клуботання об'ємів повітря - це зовсім не розіп'ятий світ! Це просто вітер, і просто сонце, це подих Життя - і це все безконечно глибше за ідею розп'ятого світу. Де тут "мертві барви"? І про кого це - "Вчора був я король королів"? Якщо це писалося про Вінсента, то коли і хто вважав його за життя королем королів? Чи він сам себе таким вважав? Навряд чи. Про таке, наскільки відомо, ніхто з його оточення не згадував, та й саме життя Ван Гога не дає приводу вважати, що він вважав себе колись королем королів. "Несуттєво" - скажете ви, - звичайно несуттєво стосовно Вінсента, але суттєво для тканини цього вірша. Бо хіба це не продовження цієї ж думки - про "вчора був я король королів":

"Чорним струсом палеозою
переламано горам хребти.
Струменіє моє склепіння.
Я пастух. Я дерева пасу.
В кишенях дня,
Залатаних терпінням,
Я кулаки до смерті донесу"

Ліна Костенко малює таким чином природу його зростаючого божевілля? Так, динаміку такого процесу їй вдається показати. І жорсткі переломи темпів (хребта) твору теж вдаються, що ніби посилює ефект. Але хіба це про Ван Гога? Хіба у цьому природа саме його "хвороби"? Звідки авторкою взяте таке, нібито Ван Гогівське, бачення: "На мольбертах розп‘ятий світ.” “Я – надгроб‘я на цьому цвинтарі."
"Чорним струсом палеозою переламано горам хребти", "Струменіє моє склепіння", "Я кулаки до смерті донесу"?
Звичайно тут тільки моя думка супроти думки шановної Ліни Костенко, але природа "збожеволення" Вінсента видається мені зовсім іншою.
"Нікому зі смертних не дано побачити Творця нашого і залишитись живим" - так ось Вінсент, як на мене, найближче підійшов до розуміння Творця, який є Світло, підійшов до передачі природи Божественного, занурився у безконечні глибини Прекрасного, звідки так і не зумів навчитись повертатися сюди, у суспільні цінності, в безглузде існування мас. На полотнах бачу саме це і нічого іншого – чорного, і зламаного.

Що ж стосується вірша, то він є і буде. І це прекрасно. Кожен отримуватиме від нього своє - одні насолоду прочитання і порозуміння, інші - бажання по своєму вирішити ті моменти, ті задачі, які поставила своїм твором Ліна Костенко.
Коментатор , [ 2006-07-20 21:47:55 ],
на сторінці поезії     "* * *"   Дроздовський Дмитро

Коментатор Мирослава Меленчук, [ 2006-07-24 13:30:29 ],
на сторінці поезії     "* * *"   Дроздовський Дмитро

Оскільки не всіх влаштовує мій коментар оцінці, виправляюсь. Насамперед, прочитавши вірш, маю відзначити бездоганність рим, лише "горю" і "люблю" трішки псують моє вищесказане визначення, однак в цілому вірш читається легко і на одному диханні. Про вдалі образи порівнянь можна говорити не раз. Чого варте лише "і відгризаю миті своєї спеки", а "волосся, райдугою врите" чи "твій поцілунок - ніжний рух форелі"... І я просто обожнюю абстрактність, яку можна читати по-різному, кожному на свій смак. Якщо і є у чомусь не досить приємна критика, то тільки у схожості тематики, що ллється з Дмитрових творів. Однак всім віршам оцінок я не ставила, тому узагальнити можу. І чому лише має значення побудова чи вдалість образів? У цьому вірші - душа, це найголовніше. Це мене зачепило і це мене вразило. Чому називають сірістю відчуття думок на відстані двох незнайомих людей? Я у вірші Дмитра знайшла себе і, як на мене, цього досить, щоб я поставила "6". Емоційність - не може бути сірістю, хоч як би прагматично Ви, шановні редактори, на це не дивились. Спочатку обурювалась Вашим зауваженням і намагалася кудись подіти свою вибуховість, та я - це я. Уявляєте, пишу вірші, а отримую таке нерозуміння з Вашого боку. І що лишилось?
Затихлі рими, голі фрази,
Ви вбили їх шляхом образи.
Шляхом ненависті в двобої
Втяли життя, і пульс не встояв...

Мене не надихають "технічні" вірші, сумбурні і без відчуттів. Я люблю неоднозначність і сентиментальність. Я в цьому грішна? Чи через це мені не місце на Вашому сайті?


З надією на розуміння.
Коментатор , [ 2006-07-24 16:20:23 ],
на сторінці поезії     "* * *"   Дроздовський Дмитро

Перечитавши, що коїться на цьому сайті, хочу висловити пропозицію на тему вдосконалення: пунктики "оцінити" та "коментувати" об*єднати у єдиний загальний "ОЦІНИТИ З КОМЕНТАРЕМ", адже "одинички", "Двієчки", "Трієчки" та усе решта також потрібно об*єктивно пояснювати. Мало поналіплювати аби-яких оцінок, потрібно підкріпити їх компліментом, або побажаннями що до покращення авторові. Безкоментарством можна легко підвищити, або занизити рейтинг, а ось...
Загалом я думаю, що моя позиція та пропозиція є зрозумілою.
Дмитре, вибачте що саме під цим таким особливим, приємним, гарним і прекрасним віршем я написала вищесказане. Ваша творчість мені дуже навіть подобається, вона майже відзеркалює моє життя і обставини на межі яких я перебуваю.
Не можу ставити оцінки, бо як зрозуміла, оцінки підтверджені емоціями вважаються непрофесійністю.
Вірш вартий "сімки", (але нікому не говоріть, що я таке сказала).
Коментатор Жорж Дикий, [ 2006-07-25 21:15:38 ],
на сторінці твору     "Лет Демона"   Дроздовський Дмитро

1   2   3   4   5   ...   29