Цей дотик виною усім землетрусам,
цей подих ураган спричинив.
І Рим наших тіл не врятують гуси -
загинуть під руїнами снів.

Бо хто вони ті, що з’єднують руки?
Доволі часто не ті, не ті.
Жінки з висоти своїх закаблуків
не бачать затоптану тінь.

Не доходять листи із кухні до спальні,
на вікнах колючі дроти.
Навіщо мені ті сукенки бальні,
якщо їх не знімеш ти.

Бо як завжди в недосяжній зоні
смакуєш не каву, а чай.
А я до вікна тулюся вазоном,
і руки кричать.

Нептуне, жінка-фугу завчасно прорвала навколоплідні води.
Зрадила власних сестер, позбавила їх права голосу,
і попливла за течією дощу у прісноводний Лондон,
аби колись відкласти ікру вже в мегаполісі.

Випуклі вени інших незнаних країн ваблять у себе,
медузи-нафтові плями дрейфують тунелями мокрими.
Листопад перезрілий плавно перетікає в December,
і жінка-фугу, розбивши кригу, несеться гнана амоком.

Сіллю печуть на пересохлих губах слова-ембріони,
а так запитати в старого хочеться: скільки за Цельсієм?
Післяобіднє сонце сапфіром у водах тоне,
і лише балакучі чайки — свідки цього процесу.

Жінка-фугу. Не бійся, скуштуй, гурмане.
Хіба є щось смачніше на всіх теренах Британії?
Тепер ти завжди хотітимеш цього смаку наркоманом,
або ж ця таємна вечеря стане для тебе останньою.

Жінка-фугу й досі з пропискою в Чорному морі,
весь час виглядає когось у блакитне вікно не за сценарієм.
Зібравши всі сили, вийшла на берег мокрий,
тремтячими пальцями дістала з очей ламінарії.

А я щоранку спалюю мости,
а я щоночі спалююсь достоту.
І де те небо, де мої висóти?
І серед тисяч феніксів, де ти?

А біля ліжка свіжий попіл снів,
розкидані осіннім листям речі,
і запальничка, й план твоєї втечі,
і загнане ножем в підлогу «ні».

На сонце ніч, як Жанна д'Арк пішла,
у похоронній урні Троя.
Скажи, ну хто для тебе я, ну хто я?
О Феніксе, обвуглена душа!

не буди її чуєш вона ходить ночами
і пише вірші на пергаменті неба
цитує Ніцше не вийде заміж
підкладе дублерку якусь замість себе

вона звикла шукати себе по дзеркалах
і складати пазл ідеального тіла
в її ліжку людно наче в Ла-Скала
робочий навіть неділя

і ніхто не скаже гай послухай
залиш собі ніч для сну
на шальці терезíв цілунки
переважать сльозу пісну

вона вже не може себе присвятити
віршем любовним комусь одному
і наче з крутої гори свати
гарбузами від її дому

а років за двадцять ніхто не покотить
за пазуху неба камінь Сізіфа
де старість живе за колючим дротом
і в'яже на пальцях про себе міфи.

Жити треба так, наче ти метелик-одноденка, якому начхати на анамнез, ламані лінії долі і різні там ДНК; краще мітити кожну квітку, причащатися фарбами, і засинати під вологе дихання Лари Фабіан; збивати із ніг перехожих, вони ж бо як стáтуї, пливуть на гондолах тіней своїх по асфальтові, і хоч би хтось посміхнувся на всі тридцять два немолочні, сьогодні у земнонебоводних – це злочин; посадять тебе за ґрати – власні ковані вії, не полетиш більше в небі бездомним повітряним змієм, будеш сидіти в своєму кріслі – цмудити осінь, келих дощу сухого, розлита ніч на підносі; і ніхто, і ніщо, тільки вершини твого недосяжного тіла пам’ятатимуть, які альпіністи їх підкорили, і зірвалися вниз, і зникли, мов метелики-одноденки, розчинились у кислотних очах твоїх лише деякі…

Ну хіба так можна жити упів сили, упів голосу?
Застрахувати себе на усі можливі поліси.
Не виходити з дому, боятись людей мавпоподібних,
запивати росою крик і крихти хлібні.

Передчувати осінь кожною волосиною,
з бабиного літа плести колискові синові.
Односпальну стелити постіль щовечора о десятій,
обрізати лінії снів перед тим, як лягати спати.

Ну хіба так можна жити упів сили, упів голосу?
Замерзати під снігом першим фальстартовим проліском.
І боятись дзвінка у двері, стріли у серце,
твоє тіло слабке, щоб удруге винести все це -
зустріти не в липні, не Данте, не у Флоренції.

хтось відігнав гієни снів
пішли в атаку губи пальці
скажи чи хочеш ти мене
як я тебе неандертальцю

дітей заради вже давно
не я вони мене чекають
а я не йду не можу не
бо
раптом
Каїн

скажи мені який з вогнів
є першим і в якій печері
дванадцять вас було всього
і чи свята була вечеря?

чи справді жінка там була
чи може біла тінь її?
все рвала коси на собі
тулилась боязно до стін і

сина кликала
   чи він
зачаття хворої уяви?
в печеру зазирає ніч
а тіло смокчуть зорі-п’явки

хтось відігнав гієни снів
як я тебе неандертальцю
чи справді жінка там була?
відбитки крил відбиткам пальців

з корабля що тоне
першим тікає привид
і йде по воді до берега
добре що ніч
вітер хвилює коням морським
нечесані гриви
і заплітає в них
водорості протиріч

я й забула що ти
за одне з мусонами
і все тобі з рук
виходиш з води сухим
приходиш тоді коли я
напів-я напів-сонна
а в спальній кімнаті
навхрест чумацькі шляхи

море у вазі про що воно?
квіти зі сіллю
риби від туги німої
пливуть на шипи
мушлі трублять приречено:
знову весілля
ночі і дня
дивись не проспи

зорі проводять дні
на дні Маріанської впадини
де чорні пейзажі
й холодне мовчання струн
виходять на берег вόди
при жовтому світлі лампади
нічийні обручки
п’ялить на себе Сатурн

не оглядайся
позаду в засаді всі ті безіменні
і може ти щось забув
у їхніх глибоких очах
розкраяний сон на двох
а хочеш до мене?
іди та не бійся
бо пси Гекати гарчать

змії-комети з-під ніг
пілігриме ну де ти?
ніч витягає
місяць-мачете з чохла
знаєш
кити не втримали нашу на двох планету
знаєш
для моря ми теж антитіла

народжені з ротом зашитим
в країні твердої руки і глевкого сонця
Хасани Ахмеди Рашиди
тримають їх тіні на короткій шворці
що містом снують наче сновиди
під серцем доня у серці синочок
бояться зробити зайвий видих
бо злочин
щоночі
мріють про ласку і шовк долоні
зірване з губ освідчення
та чорні коні вже ждуть на припоні
скоритися звично?
хіджбабу не сила спинити зливу
і риба не зійде на шепіт
хоча й таке колись можливо
пробачить Каїн зрадить лебідь
вона ж доносить гріх під серцем
і доросте до слова «ні»
і гострий місяць чілі перцем
ковзне криваво по стіні
і помста
біль за біль
фанфари
на шлейфі дорогих духів
повісити чоловіків
які колись

причина сліз

Динари

а вона біжить за тобою
біжить падає збиває коліна
об хмари гіпсові
ями повітряні
небо синє
їй би хоч раз торкнутись подолу твоєї мантії
бути твоєю жертвою в темній тюремній кімнаті
в одній павутині

дивитись як йдеш по воді чекаючи на пероні
бути дзвінком пропущеним в тебе на телефоні
дістатися твого мозку
до самого несвідомого
плисти за твоєю сльозою дорогою довгою
в море червоне

прощати твоїх ворогів
скидати в архів колишніх
жінок – рослин однорічних з волоссям пишним
почни все із чистого аркуша
чистого ліжка
візьми псевдонім зроби собі нову стрижку
і досить більше
гадати що всі навколо в ливреях
бачити в дзеркалі лице Доріана Грея
спиняти годинник і причащатися вічністю
в той час як горить над свічкою
твоя Галатея

ти простягни їй руку
риму
чи знак питання
бо що як не перша вона а остання
надія муза чи героїня твоїх бестселерів
що швидше за все потоне в останній серії
мухою в ложці кохання

кохана скажи як він посмів намалювати тебе?
тіло яке до цього знало лиш дотик матерії
чому я заходжу у вікна а він крізь двері
чи він це вже я
а я вже ніхто тепер?

бачиш заради тебе я зброю склав
до біса дукати очей і всі інші жінки Америки
візьми мене люба силоміць наче анклав
запустимо в космос наші рідні смереки

кохана він третій ти чуєш він третій тре…
на кінчику пензля крапля що хоче стати Джокондою
мольберт просто неба і полотно старе
і місто мов мушля без жодного виходу-входу

кохана не йди до нього а краще від мене йди
хоч вийди з мого життя на пероні найближчої станції
все одно відшукаю під палімпсестами снігу твої сліди
і отримаю шанс реінкарнації

шахівниця
бій
морські коники
пливуть маршрутом букви “Г”
Гермесе швидше нам сухе
у дризг закоханим

і ніч суддя
ти ходиш чорними
а я на пальчиках
па-де-труа
нам не сказав ніхто
що це всього лиш гра
із королями і придворними

нічний роман
сльоза епіграфом
сумний Хірон
кіфари плач
мій королевичу пробач
я мушу виграти

чи вивести?
із лабіринта Міноса
де що не крок –
завжди цугцванг
залиш собі свої слова
ми не зустрінемось

приймаю яблуко
з долонь Парісових
передчуваючи Трої крах
між нами ліг Чумацький шлях
бісектрисою

Полюбити того, хто за крок від тебе, так важко,
хто сніги розфарбовує в чорне, хто дихає криком.
Ліхтарі розбивають світло об землю, мов чашку,
а ти тінь піднімаєш з підлоги, береш під лікоть
і ведеш до свого гнізда на кавовім дереві,
де нíколи спати, де книги ведуть діалоги,
де лампи звисають зі стелі духмяними берами,
і хтось замість капців чужі сліди одягає на ноги.

Слова догорають у комині, вірші вижили,
над святковим столом молитва птахом тріпоче.
Поділися із ближнім останнім, що маєш – тишею,
щоб разом читати до ранку Біблію ночі.

квітка ховає в бутоні своє ім’я
дівчина носить в очах світлину коханого
інь підкоритися хоче білій долоні ян
але не час поки що рано

ще не зійшли сніги із чумацьких шляхів
надвір не відкрити дверей
заручники часу
якби ти тільки хотів якби ти хотів
залишитись в неї довше аніж за прайсом

білими нитками зшито ковдру на двох
і замерзають ноти просто в повітрі
назустріч один до одного зроблять крок
і щастю не зможуть повірити

але ти створив із ребра її і мене
і хто з нас Єва ще треба довести
колись ця зима розлита на трьох мине
й нарешті вигляне сонце з-під арешту

білі ворони стукають в шибку
пустіть
сушити над свічкою крила і свіжі вірші
по стінах стікає холодний піт
і тіні в кутках мов лякливі звірі

злились воєдино і ночі і дні
біле чорніє біліє чорне
здається ми начебто тільки вчора
бандероллю замовили з Арктики сніг

щоб одягти білі сни у напірник
і залатати щілини у стінах
зозулею з раю її викидаю
тепер я єдина
ось тобі й маєш природний добір

шерше ля фам

а як ми вам?
в анфас і профіль придивіться
столичне тіло
душа з провінції
чи стане місця
нам
усім на місяці

крутими сходами
на небо сходимо
он видно знак “Парнас”
неонобуквами
це ви зробили нас
Венер безрукими

це ви забрали в нас
право голосу
за скло сховали нас
невинно-голими

чужим рукам щоб не дісталися
і не ожили щоб аж до старості

це ви зробили нас
Венер безрукими
бо не розгледіли в богині жінки
чи стане подиху між поцілунками
щоб далі жити

Мені б дотягнутись до тебе
але ти зникаєш
неначе під воду йдеш –
хлюп і нема
а я залишаюсь стояти
без тебе віками
омита сльозами
Єрусалимська стіна

А я зустрічаю птахів
в’яжу постоли їм сорочки
нехай по-маленьку
із неба у казку йдуть
нехай земля відчуває їх несміливі кроки
мов перший сонячний зайчик
на передвесневім льоду

в очах моїх море червоне
прорвало плотину
ти навіть хотів би втопитися в ньому
піти на дно
але всюдисущі янголи смерті -
дельфіни
виносять на заасфальтований берег
тебе все одно

живе собі дівчинка-бумеранг
скільки не відсилай - все одно повертається
проводжає в портах
зустрічає на станціях
за ним - і в Сибір
і в ГУЛАГ

а він її словом-кулаком
удар
відлетить підведеться обтруситься
а на віях пухнастих гусеницях
чорна сльоза - слюда

просто не тим займалась увесь цей час
писала щоденник
не отримала Букера
натискала високими закаблуками
на серця чоловічі
газ

жила собі дівчинка-бумеранг
коханням начинена наче тротилом
а коли дочекалась на коні білому
принца
підірвалося серце
ба-бах

Дніпро Дністер Дунай Десна
перегризлися між собою
за незаймані землі в снах
за прихильність старого Ноя

я на воду лягаю так
як на рану листок алое

віднеси мене течія
тим шляхом
що предки проклали
де хрести із води стирчать
наче з вази загіпсовані кали
де не чути крик потерчат
і світла Божого мало

де на березі діти старі
істуканами з острова Пасха
коротають самотність і вік
їх навіть не бачить НАСА
а ріки все течуть з-під повік
мов молитва до іконостаса

не сваріться прісноводні мої
все-одно у вас спільні гени
це лиш я у чужій стороні
виглядаю зграю риб із Лени

а флеболог у шосту ніч
видирає з глобуса вени

тиха неначе сніг у сплячці
хоч тобі спиці в тіло
слова у вухо
коли в очах ластівки низько
а в роті сухо
закриваєш повіки
й самій у собі лячно

вранці виймаєш сонце
з утроби неба
ретельно миєш
готуєш цитриновий фреш
змогла позбутись усіх нездорових фобій
тільки мовчання твоє
немає ніяких меж
авжеж
руки твої не картавлять
не мають акценту
руки твої
каліграфи словесних ліній
дитина летючої риби і Водолія
тепер заливаєш пустелю абсентом

даремно ти соняшники Вінсента
пустила на фарби олійні

Я не Тетяна, листів не писатиму, не поцілую два рази на здачу. Може, хіба що в житті дев’ятому тебе я пробачу. Бачиш: пачка, пуанти, озеро сцени, на воді танцюю під музику Баха, а знаєш, напевно, у тебе в генах відсилати усіх ...в Айдахо. Або ще й далі – до Оклахоми, де як завжди нікого вдома, і тільки вітер цензурним матом пише піщану історію штату.
Не Пенелопа, чекати не буду, я не маяк для гульвіси-баркаса із Амстердама або із Лурду, самотність мені протипоказана. Самотність викручує мізки і руки, вбиває тіло цвяхом у ліжко, коли ж я сліпцем іду на звуки, вона щосили притримує віжки...бо я не звикла сама і надовго, хоч крила відріж серпом веселки – равликом вилізу з тіла свого й полізу шляхом з варяг у греки...

Твоя не-Ребекка.

Вони бояться ходити під мотузками і чорних котів; вони бояться абортованих відер, протягів і потягів поготів…Зеленого змія, вроків на віях і крутять дулі; слухають Баха, підкупають янголів-охоронців: гулі-гулі. Із власних нервів в’яжуть потай сорочки для неї або для нього, за гороскопом типові квочки. Міми без гриму, волосся непофарбоване, округлий животик – ще місяць-півтора до повені. І кожна могла би позувати для картини да Вінчі – так само посміхаються, пролазять кадром у вічі. Пливуть вздовж будинків, неначе кити блакитні; вигляд розумний, наче б то знаються на івриті. Бояться, щоб їх не роз’їхало колесо диму; деякі (важко повірити) бояться навіть інтиму. Їм все дозволено, червоний килим простелено; для них висячі сади, вакантні сліди попід стелею…
…а потім зникають по черзі: то одна, то друга…з’являються інші – і так далі по кругу…і доки в одних очах лампадка гасне – Бог пробиває когось (три п’ятсот) на касі.

не бачиш а поряд на небі вродили іриси
й волошки
тягаєш кругом за собою коханку
як флешку
і хто привітає тебе з днем народження
як не Єшко
і хто розшифрує твої генномодифіковані
зморшки

у кожної є своя особиста
справа
на кілька томів написаних чорним
по чорному
а ця найсвіжіша з’явилася тільки
вчора
вона ще немає відбитка у дзеркалі
навіть

коли ж ти навчишся скалити всі свої
зуби
равлику який колись повірив що вміє
літати
що може дивитись на нас згори
визначати фарватер
але помилився
ти депортований любий

поглянь у вічко перш ніж відкрити
двері
бо що як там не сусід
а вона можливо?
закотились під ліжко сліз соковиті
оливи
відтанцювавши 7-40 душі летіть
у вирій

писати влітку про ялинки щонайменше
не модно
чоловіка відкладеного на завтра
кохай сьогодні
прокидайся із сонцем громадянином
Японії
і відганяй темні сили білим оком
півонії
не вір золотому руну
на ньому немає проби
купи піщаний годинник
пантруй за пустелею Гобі
квіти сади
на них метеликів фарби
ще б Кобо Абе ключі від будинків
дав би
і тихо живи як миша у сирі
чедер
на небо дивись
уявляй дощів дреди

просто обмовка скажи до чого тут Фройд
просто сни еротичні
ну до чого тут Зігмунд
не треба лізти у мій душевний комфорт
чи з мисливськими псами до мого лігва

спека в місті наче у тілі клин
трава за шість днів досягає палеоліту
о гуси сполученням Рим – Волинь
врятуйте від крематорію
ледь пульсуюче літо

це все моє
креслю коло довкола себе
миючи вікна стираю картину міста
щоб скласти докупи минулих коханців шукаю степлер
і не знаходжу
зумисне

знаєш це навіть краще в камері одиночці
жити
тужити
стежити за собою
шукати десять відмінностей в кожної ночі
і не знайшовши
не відчувати жодного болю

бо сльози мов кулі
наскрізь прошили землю
тобі вже легше
ти легша за бабине літо
а баби скіфські твій приміряють вельон
перерісши у тисячу років своє повноліття

ех ви коні дерев’яні коні
заберіть-но мене з полону
десь кудись в чорно-біле поле
де дорога ледь-ледь пунктиром
крах династії королів голих
кладовище на e5-d4

ех ви коні мої мустанги
чом ви на перехресті стали?
дайте глянути в очі ваші
бачу сонце на палю сіло
замальовує хтось гуашшю
тіло
моє
біле

ех ви коні мої дерев’яні
під копитами камінь в’яне
і здіймаються у повітря
неприв’язані дикі дерева
ти повинен прийти з того світу
щоб сказати „моя королево”

ще ніхто не вертався звідти
коні в яблуках
білим цвітом
засипають квадрати Малевича
на твоєму шляху Мельпомена
їй накинеш вечір на плечі
і пройдеш крізь неї до мене

А музи більше не хочуть мати з ним діла
бо одній він присвятив вірша а іншій поему
і так легко підібрати PIN-код до його тіла
не дивлячись на те що він поет класу преміум
і не одна від нього вірші носила

нещасний бо має усіх а нікого не хоче
навіть ту що виступає на сцені Ла-Скала
і одне крило у неї Габана а інше Дольче

намарне Пегасові класти сідло Буцефала
бо поет все одно не загляне Арістотелю в очі

залишається бути у власних віршів рабом і катом
чекати сюрпризів ночі де свічка вулканом Етна
дописати останній рукопис кинути в натовп: Нате
стати членом усіх можливих спілок і об'єднань
але в серця читачів все одно не пролізти по блату

старість застала її зненацька
у формі шкільній
бант на волоссі
важко повірити та їй довелося
залишити школу
в клітинку осінь
й носити кайдани чужого імені

топити у річці вербових котиків
вони не рятують від мишесмутку
пальці тереблять мов самокрутку
спідницю made in собача будка
що може розсипатися від дотику

вона ще не звикла жити навпомацки
дивитись у дзеркало - бачити вічність
лягати у жовтні прокидатись у січні
і рахувати дні ідентичні
що розмежовані місяцекомами

нас обирають і ми вибираємо
в "притулку для квітів" відсутні умови
може і справді її хтось замовив
зорі на небі ікрою мойви
і порцеляна зграями

пішла під землю з дощами осінніми
жодних слідів світлин і свідків
вітер гатить кулаком по вікнах
і мародером по хаті сусідка
вириває речі з коріннями

Чи згодні Ви, містер Н, кохати її все життя?
Так!
Чи знаєте Ви, містер Н, що за гороскопом вона
Рак?
Так!
Що вона любить воду (сльози і дощ) на смак,
Чи згодні ви разом з нею при нагоді ходити
навспак?
Так!

То ж не шукайте дешевого щастя
на стороні,
Будьте разом із нею і наяву, і вві сні.
Будете мати квартиру в Дністрі
на дні,
І дачу елітну на небі,
а чом би й ні?

А ще вона любить тишу
на брудершафт,
Тримати в квартирі рибку кохання –
скат.
Ви згідні заради неї на дуумвірат
десь так на років вісімдесят?

Вітаю,
від сьогодні ви стали її половиною.
Обміняйтесь обручками, поглядом, слиною.
Наділяю вас авансом
індиго-дитиною,
І не дай вам Я,
спати один до одного спинами.

дощі немов сомалійські пірати
взяли у полон вимагають викуп
батьки, якщо чесно, вже навіть звикли
втрачати тебе отак раптом

перекотиполе перекотинебо
доторкнися сонця
переспи з Фебом
перекотиранок перекотиморе
залиши молитву в першому ж соборі

а як тебе звати в що тебе взуто
в черевички китайські або ж пуанти?
дощі немов сомалійські пірати
та їх не притягнеш за коси до суду

і їм ти не зможеш дати здачі
але і не скажеш їм нічого
що маєш планету із написом дарчим
куди веде висяча дорога

перекотиполе перекотинебо
постирай сліди всі що позаду тебе
перекотиранок перекотинічку
перш ніж склеп відкрити - подивись у вічко

усі вороги знають напевне
дощі не відпустять тебе ніколи
бо ти не справжня втрачаєш колір
душа на мову тілесну пере-
кладена

коли цей потяг перетне екватор
заїде до країни снігу Кавабати
і викине на біле пасажирів
я попрошу у єті чай з імбиром
дістану рукавичку кину поряд
і запрошу всіх тих кого до Ноя
забули взяти
певно досить
терпіти їм і воду і морози

працюють листоношами гагари
а шлях Чумацький – це алея слави
де свій відбиток залишив Гагарін
і мав на те усі підстави

а зверху лід
під льодом кисне сонце
неначе абрикос у власнім соці
і кожен продовбавши в небі лунку
неначе спінінг закидає думку

а з неба падають бурульки-стріли
в серця стріляє влучно Ерос-кіллер
кохання всіх покрило мов лавина
оголосити треба карантини
оголосити треба білі ночі
щоб хтось бува когось і не зурочив
дерева як в стаканчику пломбіри
хтось небо надірвав немов напірник
і висипався стиха сніг пір’їстий
і ліг немов слова на ноти Ліста

Облизують діти сонце на палці,
як вату солодку.
Весна у веснянках.
Закохані вкрали серце у Данко,
щоб поділити собі на окрайці.

Чоловіки, мов неандертальці,
смакують очима вродливий сніданок.

Весна підкрадається ближче і ближче,
зриває одяг і гіпсові маски.
Відходять води, і тільки Васко
да Гама
пливе й за собою кличе
в цікавий круїз або ж у вічність,
щоб переправити всі фіаско.

Зустріти кумирів, набрати спецій,
а надвечір вернутись додому.
По свіжих слідах написати двотомник
вражень,
картину, чи може скерцо.

...весна орендує все моє серце,
аби відчувати себе як вдома.

Крізь сухожилля дерев крадуться апачі,
в колчані отруйні стріли і блискавиці.
Тварини прикрили листям свої полядвиці,
птахи зробили вигляд, що теж їх не бачать.

А в місті гуляють скінхеди, шукають жертву
не для наживи, а щоб замучити заживо.
Рана на рані, крик у гортані, адажіо,
тіло не знає, за що повинно померти.

Апачі крадуться, як вітер на полюванні.
Смагляві тіла, і м’язи рвуться з-під шкіри.
Сонце, яке відробило півставки факіра,
пішло додивлятися екшн уже на дивані.

У місті так важко вижити наодинці.
Хто ти? Мисливець, жертва чи може свідок?
Метаморфози, яких не бачив Овідій.
З якого боку решітки в звіринці ти, блідолиций?

Надвечір зібрались вожді довкола кальяну,
обабіч зірвані скальпи, смердючі дреди.
Дефіле, рекламують оголені мізки скінхеди
на тижні моди прет-а-порте в Мілані.

як мало місця на планеті
для тих що вчора ще кохали
та проспівали півні треті
на клапті почуття роздерті
а їх не стало

і губи в кров від слів колючих
дитина ридма у партері
блукає небом горе-ключник
на в’язці журавлі беззвучні
у вирій щоб відкрити двері

ах скільки місця на планеті
для тих які згубили пару
жінки – заручниці корсетів
прямі нащадки Капулетті
та незабаром
прогнози скажуть лиху бути
що розрослося мов поліпи
і хоч зима смачна з кунжутом
деруть зубами навпіл юрту
й дитину наче скибку хліба

стікають сльози у межиріч
ой гулі-гулі Купідони
куди втекли на фронт чи вирій?
всі стріли залишивши в тирі
сховались у дірках озону

дощі кислотні
йдуть кентаври
води напитися з калюжі
людьми їм все одно не стати

на небо дерлися без блату
та слизько на гіпотенузі

Хіба чоловік – це твоя половина?
Чи може дитина? Питання відкрите.
Похнюпивши голову йде недо-жінка,
свої почуття розтрусивши крізь сито.
Бо їй на собі важливіше носити
усе нерозтрачене золото інків.

І щоб не робили – все безрезультатно:
уколи або ж прегнавіту піґулки.
Стоять ліхтарі у позиції струнко,
та й ті не хотіли б їй честь віддавати.
І біль її неподільний, як атом,
обличчя, немов репродукція Мунка.

Пробачте колись їй, вона ж тут проїздом.
І стіни, що білі, насправді червоні.
І тягнуть-витягують руки залізні
дитину, мов ріпку, з продажного лона...
синочок чи доня..? синочок чи доня?
Запізно.

Вони кращі друзі, куди вже краще.
Самураї нового тисячоліття.
Іржуть у дворі не розмитнені клячі,
Вони ж бо вдома кусають лікті.
В той час, як планета в добу целюліту
Страждає мовчки. Ніхто не бачить.

Ніхто не рятує, не ставить банки,
Нидіють в хаті, а хата скраю.
Хата скраю, бетонні фіранки,
Хоча рукою подати до раю.
Апостол Петро і собі навзаєм
Протягує руку крізь магму ранку.

А їм це не треба, вони самураї,
Гострять мечі об сонця зубило.
Потім щоночі один з них вмирає,
А інший чекає осиротіло.
Та той, кого запросили до раю,
Вже не повернеться, навіть за тілом.

вона тобі сказала йди
і показала напрям руху
чи вистачить у тебе духу
щоб наздогнать свої ж листи
відправлені колись до друга

бо краще передати їх
із рук у руки
без кур’єрів
вночі таємно від усіх
відкрити галасливі двері
і впасти тінню на поріг

у тих листах і біль і крик
і непрочитана молитва
ти втратив все до чого звик
й мотузка бабиного літа
обвила ніжно твій кадик

і вийде друг
загляне друг
в криниці з мертвою водою
конверти мовчки вийме з рук
а потім спалить наче Трою
скінчивши достроково гру

зламались навпіл терези
впереміш прісне і солоне
і блискавка – сестра гюрзи
провісниця Армагедону
чи чоловічої сльози

колись дерева вростали в небо
мов нігті в шкіру при кожному кроці
на старість в дерев одна потреба
щоб сірниками не стати в коробці

щоб не рубали на тіло й крону
аби не здирали гнізда-сережки
усі дороги біжать додому
до дерева хтось прив’язав стежку

і все б нічого
їм не звикати
на талії крутять роки-хула-хупи
на старість не знають
як кого звати
лишень би листя зібрати докупи
зібрати листя
пошити крила
і полетіти в сади висячі
де Єва давно до гріха достигла
а Бог закохавшись
нічого не бачить

Ой дівчатка, інкубатори комплексів.
Ви не вірте кривим дзеркалам,
бо коханих не шукають за компасом,
не потрібні для них лекала.

Очі ніччю неуважно підведені,
влучний постріл, а все холостими.
І мости наче ноги розведені,
і до ліжка квитки не з тими.

Ех дівчатка, в шкатулці придане –
Губки-бантиком, цнота, стрінги.
Годі бавитися суїцидами.
Ах Лоліти, із фільмів Кінга.

Защебніть свою душу на ґудзики,
плачте насухо
коли смішно –
як нервові розв’язує вузлики
в задзеркаллі жінка заміжня.

Цить! Не закочуй тупих істерик,
не бігай Мінотавром по сотах.
Бо невзабарі прийдуть волонтери,
насиплють каміння тобі до рота.

Краще мовчати, ніж різати тишу
пилкою-матом, вже ліпше вени.
Прислухайся. Чуєш? Голос Всевишній
зловили твої антени.

Тобі пропонують персидський килим
чиєїсь ручної річної роботи,
і поряд дві свіженькі могили,
відкопані за суботник.

Хочеш приляж, так легше звикнути,
розкидай довкола насіння ірисів.
І поки забули сонце вимкнути –
грійся.

а знаєш друже
буде завтра
програють люди сонце в карти
і буде
ні не темно
чорно
по небу жменька зір поп-корном

спішать додому силуети
щасливі дами і валети
не здатна стерти жодна гумка
з мольбертів тіл їх
поцілунки

мій друже
не ходи по краю
де в небеса коти вростають
і вперто ловлять рибку місяць
ша пересмішнику
не смійся

бо що як змусять нас ревіти?
стікати соком стиглих літер
а нам цього повір не треба
від сну асфальт уже порепав
дерева
кілька днів безкровні
хто б їм підсунув груди повні
щоб розлилося під корою
поживне молоко
із кров’ю...

гей сміхогризе пішли на лови
у місто в’їхав день безголовий

Іде блондинка у центрі Риму,
підбори, міні-спідниця (до рими).
І поглядом гострим очей зелених
підкошує всіх, не бере полонених.
Несе на собі тимчасову корону
о signorina, о bella donna.
За нею вслід - табун італійців, -
пармезанове сонце випалює лиця.
І кожен хоче спіймати на євро
рибку підвиду „Біляве стерво”.
Іде блондинка у центрі Риму,
з десяток років сховавши за гримом,
сховавши гордість, відкривши груди –
ось ви які, нелегальні будні.
У неї на серці світлина-ікона,
одна любов, не якась порціонна.
І серце так хоче додому... чи хоче?
Зелене море і чорні очі.

Звичайна блондинка, міні, підбори,
самбука, бики і смерть матадора.

ми часто наспіх розірвавши руки
дверима грюкнувши
йдемо назовсім
ти – як мисливець за стрілою лука
а я як завжди кидаюсь під осінь
немов під смертоносну електричку
до біса всі страховки і Оранту
у нас з тобою зовсім різні звички
тобі Емануель
мені ж І.Канта

нехай з’їдять до дна дощі голодні
увесь мій біль
що равликом у тілі
спливли образи мов човни підводні
яких колись помітить не хотіли

у друзки скло богемське
люстри
посуд
розсипано і сіль морську і сльози
а за вікном незмінно той же постер
вампірша-ніч врожай дощі венозні

один... два... три...
між нами надцять метрів
до спини спина
ша!
дуель мовчанням
іще живі і начебто вже мертві
повз нас щасливі дні немов прочани

ніхто не був мудрішим щоб сказати
пробач за все
почнемо все спочатку

хоч як би не хотіли буде завтра

і руки-вдови

і на серці латка

а знаєш
все що було між нами
маленький роман одного з Муракамі
і більше нічого
чи майже нічого
в кишенях квитки на різні дороги
хоча коли ти читаєш цю книгу
мене уявляєш
шукаєш інтригу
підтекст і конфлікти
сюжет розлогий
але неодмінно почни з прологу
шукай моє серце між сторінками
галявина
вівці пасе Муракамі
присядь відпочинь
і продовжуй шукати
підкинь свої речі до мене в кімнату
нехай приживуться
коріння пустять

темрява стигне мов кава робуста

снігом запахло
і небо нарозтіж

нічко полярна
іди в нашу постіль

а я не кажу тобі що кохаю
бо ти - вода повітря і вірші
ти той хто повів за собою зграю
поетів у тур небесно-піший
бо знаєш для нас таки цікавіше
зривати зі шкури міста афіші

можемо впасти в калюжу по плечі
й гребти навздогін байдаркам осіннім
бо в нас одні на двох речі
і очі одні на двох сині
а тільки у місто завалиться вечір
ти на мені мов собака на сіні

а я не кажу тобі що кохаю
бо я - вода повітря і вірші
щоранку з твого життя вислизаю
на інші планети в площини інші
а потім знову вертаюсь у зграю
і йду за тобою в похід піший

туди де є майстер і первісна глина
туди де дають почуття і розум
немов за рецептом укол інсуліну
і хоч я давно вже не можу без дози
ти кішку мені не клади на коліна

бо я не домашня
я вільна

у лісі хата на ніжках Буша
там відьма варить зупу чи зілля
в тарелі стигне яблуко-груша
така собі страсно-пісна неділя

стоять на варті трухляві солдати
у їхніх чревах птахи-паразити
летять із неба зірки-гранати
якесь до біса спекотне літо

о пів на першу сходяться духи
з рогами копитами і на підборах
суфлюють по черзі відьмі на вухо
хто із самиць безнадійно-хворий

хто неготовий на шабаш летіти
у кого мітла зацвіла любистком
кого не підхопить на руки вітер
хто наче в горлі осикова кістка

довкола хати чеширські гієни
зуби скалять плюються сміхом
якщо в дерев повсихали вени –
воду святи
і готуйся до лиха

кесарів розтин
наркоз
спецефекти
і горе-матері вбивство шиють
сина-місяця в стані афекту
коли пуповина – петля на шиї

щоранку гостриш ніж і шаблю
втопивши думку-кішку в чаї
про виноградний сік із яблук
а в кожному дворі Почаїв

про ціни на житло у місті
що вже в раю мабуть дешевше
з тобою живемо зумисне
щоб довести зозулі брешуть

і люди брешуть бо так треба
про фантасмогоричність світу
ми пишемо самі про себе
героїв нового завіту

ми є моделі боді-арту
і час на нас малює зморшки
хоча не віримо у Санту
годують й досі нас із ложки

у гості білі йдуть халати
під ними вірогідно ризи
за гроші можна й Смерть позвати
свою улюблену актрису

дітей народжено на зоні
в чоловіків жіночий запах
коти – замінники вазонів
й собаки ходять на трьох лапах

ти їм несеш і воду й кості
а в їх очах довіра гасне
ідеш до Прометея в гості

а за спиною вогнегасник

в новому році є щось архаїчне
прабаби снігові у зморшках ночі
ялинка-інвалід за крок до січня
комусь у посаг мотлох венеричний
та ще багато різних збочень

тріщать по шву столи від їжі
самозапилюється сміх
до стелі скачуть тости свіжі
щоб в келих гепнутись тоді ж
неначе зірвані горіхи

а є в хатах зашиті вікна
і самота з якихось див
собі зв’язала чоловіка
щоб разом доживати віку
та час від пролежнів зогнив

а ночі теж старіють мовчки як вино
з одного келиха смакуємо потрохи
танцюють тіні на стіні німе кіно
насильства без і без тривоги

а ти в мені сховався від очей зими
усе якось спонтанно
й зовсім не по схемі
придумавши в абетку нових літер ми
колись когось мабуть назвемо

зриває дамбу ніч і тіні на стіні
повторюють напам’ять наші плавні рухи
об подушку тихцем шкребуться миші снів
це ми спимо
але не руки

дорога немов кіноплівка засвічена
не видно слідів сорок третього розміру
усмішка й очі – усі твої козирі
а ти ще й досі ні з ким не обвінчана
а ти ще й досі ні з ким не помічена
у поїданні спільнім морозива

на листі осіннім виводиш помадою
ім’я чоловіка зі свого майбутнього
і випадає з кишені нагрудної
брунатне серденько з наскрізною раною
із неба дощу посипались гранули
на вилиці вулиці багатолюдної

не слухала матір а та мала рацію
доньку не пускаючи до мегаполісу
бо білій вороні по-справжньому болісно
колись перетнути межу резервації
й можливо за іншої ситуації
тебе не роз’ їхало б сонце-колесо

а може ще візьмуть до Вести у наймички
жертовним вогнем себе всю зігріватимеш
чи може напишеш верлібром на ватмані
некролог коханню й поставиш у рамочку

Господь за звичкою викрутив лампочку
виходячи втомлено із апаратної

ну де та планета
куди йдуть вмирати старці
з торбами в яких лиш земля із-під рідної хати
в очах ще не сніг
але вже на зап’ястях стигмати
і посохи-руки
ну з ким би підняти по чарці
за тих
що лишились вмирати немов дерева
у власнім багні по коліна
по пояс
по гнізда
і наче значок на тілі сяє рана наскрізна
із неї життя витікає під номером дев’ять

із неї птахи б’ють фонтаном у різні боки
аж тіні від страху сховалися у палантини
суддею і катом водночас працює годинник
загнавши мізинця
у тіло старого собаки

а старці ідуть в експедицію „не-по-трі-бні”
гірською шершавою стежкою наче язиком
вони ще живі
але надто підходять за віком
аби їх продати у рабство
за кілька срібних

відносить сліди наче листя...не відшукати
і на повороті стежина хребет свій ламає
потомлені старці підходять до самого краю
аж хтось їм із неба
спускає
міцні
канати

у передмісті осінь косить
усіх підряд
живих й не дуже
медузами лежать калюжі
і жалять ноги
ті що босі

опівдні небо плодоносить
додолу яблука
і Єви
на листі жовтому дерева
виводять власноруч
доноси
на тих
що подались у вирій
де начебто побільше платять
а хто родився не у латах
також відходить
тільки з миром

бо всі птахи із пісні родом
несуть у дзьобі дітям ноти
у дзеркала питаєш
хто ти?
й сльозами вкотре
гасиш соду

лиш осені вологе личить
мов кожній жінці
мокра блуза
шкодує про незрячість Муза
й до ніг своїх
бандуру кличе
мов пса-поводиря
якому
довірила і душу й тіло
чиясь рука зайшовши з тилу
кидає сірника
за комір

горить руде волосся
вії
горить усе єство Гоморри
лиш край дороги світлофори
стоять самотньо
мов повії

а двері до мене завжди відкриті
щоб ти міг зайти непомітно як протяг
бо після твоїх останніх візитів
залишився син
і розкиданий одяг

робитиму вигляд наче все добре
що вмію сміятися без фонограми
і тільки присяде сонце за обрій
я кину нарешті
Сізіфів камінь

накрию вечерю сяду навпроти
загляну ув очі сьогодні зелені
без леза зроблю думок твоїх розтин
де купа жінок
та усі безіменні

узявшись за руки підемо спати
лишивши слова за кордонами спальні
ніхто і не знав що в межах кімнати
сьогодні почнеться
шторм семибальний

...

ти спиш мов дитина в утробі ночі
заради безпеки піджавши коліна
застрягну назавжди якщо захочеш
на перетині наших життєвих ліній

зірвалися зорі із власних стебел
щоб я поступилася сонній дублерці
сама ж прокрадаюсь всередину тебе
й згортаюсь клубочком на теплому серці

самотня траса швидке авто
водій на душу взяв грам сто
він знає десь його чекає
чи Пенелопо-Навсікая
чи може просто
міс Ніхто

вже зовсім близько горять вогні
і кожне так звучить як ні
опало листя
птах
і тільки
портрет покинутої жінки
десь там
на мокрому вікні

а ніч шмагає авто дощем
йому б двірники
на очі ще
і кілька п’явок на голе тіло
аби відсмоктали все
що боліло
і досі
на душі пече

здається то був таки четвер
в якого б’ють дощі із вен
хоча
яка тепер різниця
як наслідок обом не спиться
на потім сни
CD-RW


якщо не встигне
ну що ж
нехай
тих Пенелоп тих Навсікай
багато буде й буде доки
коти волають в караоке
про ономастику гріха

жонглює очками світлофор
водій рукою гонить мойр
а під колесами збита осінь
калюжі крові
ніч голосить
немов вдова
ой-йо-йо-йой

сміється в небі чеширський кіт
вона чекає сотні літ
мов бранка власної кімнати
одна в Бермудському квадраті
а замість стелі
битий лід

по правді
зовсім не модні ми
лишивши батьків
бездітними
залишивши їх
самотніми
зосталось присипати квітами
і гумкою
з пам’яті витерти

крізь спеку
гребемо веслами
у ніч
що набита порохом
стрибають у заміж весело
дівчата
як в річку без остраху
без цноти-банкноти
і посагу

не вміють ні гладдю
ні хрестиком
ні з вишнями
ні з чорницями
а вже подавай перелесника
в самотності вже
не спиться їм
здається ліжко
гробницею

тож паском би їх
а не пряником
стилетом би
замість стилоса
вже сонце спасівським яблуком
до церкви першим вкотилося
по-нашому помолилося

бо стежка
що з хати витекла
язИком зміїним розходиться
забула вкотре про квіти зла
стоїть у вікні і молиться
чи мати
чи то Богородиця

дай арбалет я поцілю у сонце
виграю може бонусні ночі
проти москітів мускатне й Висоцький
спека
вікно кровоточить

здерла із себе останню сорочку
мабуть вже ту
в якій народилась
і розцяткована сонцем мовчки
кутаюсь в дим від кадила
щоб заховатись від себе нової
тої що народилася в морі
Мертвому
де безіменні герої
жертви своїх же історій
сорі за те
що гніздо одномісне
в склянці мускатне
навпіл з москітним
а зірвана роза вітрів зумисне
всупереч всім настановам квітне

натщесерце ніч солодка
і тягуча мов іриска
у колоді лиш дві карти
тасування тиск високий
день у ліжко тест-підніжка
ну а дві фатальні риски
перекреслили твій розклад
на найближчих кілька років

від сьогодні вас вже двоє
рідних але не знайомих
відсилаєте сигнали один одному
морзянка
у щоденнику нотуєш
несподівані симптоми
каву геть й курців активних
сер а де моя вівсянка?

сер а де мої кордони?
не вміщаюся в світлину
стала меншою кімната
дзеркало ув очі бреше
поки ще не народився
намалюю тата сину

дзвоник в двері
вам – депеша

носиш усмішку Джоконди
серед друзів сон та йога
істину шукаєш в книгах
і не віриш вперто винам
в післязавтра поспішаєш
штучна ніч дорога довга
наче нитка Аріадни –
пуповина

вечеря
їх дванадцятеро
і тіло жіноче усім до смаку
може варто зачекати
поки сонце стать змінить
бо саме вночі
бутони жіночих тіл розпускаються
а всі сомнамбули ідуть у Рим

із приходом осені
змінюється колір листя
колір очей
і навіть на дотик
усі ми шершаві та
залежні від вікон
бо саме вночі
вікна розмовляють між собою
вікна туляться обличчям у ніч
і по-материнськи виглядають ту жінку
на якій вечерю подавали
бо хоча вона й струсила з себе
усі крихти та родимки
все одно несе додому
непроявлені знімки в очах

сонце –
це переднє колесо
у моєму велосипеді
отож коли ти прокидаєшся

я вже далеко

не шукай мене
це все одно
що шукати світлячків
серед білого дня

не прислухайся
бо я відлуння
що розбилося
об кригу неба

хіба вітер був би вітром
якби хтось знав де його гніздо?
хіба річка була би річкою
якби хтось побачив
чи є у неї пірсинг на пузі?

то може це все таки не я
за колючим дротом дощу?

вогонь натщесерце розкушує дрова
і нічка за п’яти лоскоче хвацько
з мого рамена сумна колискова
у вузлик зв’язала шлях Чумацький

в сорочках нічних діти літають
у небі густому в пошуках казки
а може мами а може тата
аби відчути як це разом

разом на дно дитинства пірнати
де шоколадом замурзані будні
але немає ні мами ні тата
а мали би бути

бути смішними як пісня у вусі
як жовта сніжинка на носі забута
як мамині перса як татові вуса
мали би бути

Це ти садівник кам’яних плантацій?
А може це ти дегустатор мускатних істин?
Вервечкою до водопою йдуть дзен-будисти,
несуть тобі сонце-пашот на таці.

Так тихо й спокійно в тебе на серці,
неначе ти знову маленький в утробі мами.
Все мрієш дістатися тім’ячка Фудзіями,
щоб бути єдиним переселенцем.

Щоб з вітром за руку в небо ходити,
і мовою лапок пташиних писати хоку.
Живи як живеш, медитуй, ховайся у кокон,
крізь тебе може пройдуть дзен-будисти.

Коріння сакура пустить у вазі,
бо ти за феншуєм в центрі моєї кімнати.
Я мушу заплющити очі щоб упізнати
п’ятнадцятий камінь саду Рьоандзі.

старі хати пішли вмирати до води
закрила річка їм скляні повіки
в селі порожньому на гілочці верби
повісилось від туги кукуріку

старий Сірко усі дороги стереже
зв’язав докупи щоб не розповзлися
скажене сонце вперто лізе на рожен
і палить сірником торішнє листя

набило небо об старий паркан синці
лишень коли в устах криниці смеркло
прийшла босоніж з костуром в руці
з сусіднього села на поміч церква

їх було восьмеро
вісім крикливих дітей
кожен мав власні амбіції
свій краєвид з кімнати
їх єднало прізвище
і пісні ДДТ
в маминім серці тіснилися
наче зерна в гранаті

що їм до того що в Африці й досі голод
і чому куди перенесли столицю країни Оз
узявшись за руки водять сакральне коло
довкола дитинства ініціація апофеоз

що їм до того що пишуть брешуть в газетах
що там віщує Касандра і хто там кого чим убив
вони ж бо діти їх досі вабить розетка
і зірка що оком прилипла з іншого боку труби

в тиждень пісний щосили біжать до фаст-фуду
немає на це ні ліків ані дорогих панацей
хтось грається Барбі а хтось лялькою Вуду
і що ти Господи скажеш на це?

ти у серці маєш камінь
я ж ношу з дощів намисто
перестрілися руками
на звороті свого міста

перестрілися назовсім
аж зросла в долонях м’ята
в спільне сплуталось волосся
подушка одна зім’ята

один в одному течемо
б’ємось в стінки трощим дамби
розганяємо нечемно
малюків морських сомнамбул

ми зіскочили зумисне
з колії експрес-відносин
носиш ти з дощів намисто
я ж ношу під серцем осінь

в піщанім годиннику сиплеться осінь
гербарій хвилин до стінок прилип
манірні дерева рудоволосі
знімають свій перший відеокліп

про перше кохання хронічне до біса
опалі серця під ногами хрустять
спадає на очі туману завіса –
земля повертається в матріархат

легкі як кульбаби чи як промисловість
стрибаємо з даху на раз два три
замість грудей у пазусі совість
і циркулюють у венах вітри

злопам’ятна осінь дерева скосила
ми адаптуємось правда ж чи ні?
давай відріжемо янголам крила
щоб спати теж могли на спині

бо то не я спромоглася на зраду
і ти не мене оту прости
самотня постать під кулями граду
малює ніч олівцем простим

похрещено сонце
заховано крижму
і сонячні зайчики
мов окупанти
увірвались до вас
крізь вікно з Парижу
коли ви лежали
милі як панда

волосся стікає
гірською рікою
по ваших плечах
і немає рятунку
жіночій тіні
що прикрила рукою
вираз обличчя
із криком Мунка

ви ще гарніші
без макіяжу
буз штучно посаджених вій
як ялинки
без атавізмів
без жодного ґанджу
а те що в дзеркалі
Янус дволикий
нічого не значить
ви просто друзі
та час від часу
зростає напруга
коли у грудях
дрейфують медузи
щоб вжалити руки
якогось хірурга

відсутність неба перевтома
душа гноїться у бинтах
у павутинні свого дому
ти відчуваєш що не та

бо зовсім ти не із ребра
хіба лише з якогось пальця
для тебе навіть в пеклі рай
з-поміж розпечених коханців

бо ти є нижчою за квіти
годуєш бджіл своїм нектаром
у мороці зашитих вікон
споконвіків чекаєш пару

і поглядом ковзнувши кволо
слідів своєї перемоги
ти спиш мов самка богомола
опісля всього

пустіть у гарячі точки
на фронт чи в кратер вулкану
не можу я жити мовчки
по цей бік ока екрану

скажу про усе що знала
впродовж всіх реінкарнацій
аb ovo usque ad mala
сидить на плечі Горацій

за дощ і гайда під землю
спускаюсь мов по канату
незатишно й страшно вельми
в сльозах кажу здраствуй тато

озброєна тільки німбом
арена і шквал овацій
годую приречених хлібом
вони відгризають пальці

ці вірші виросли на кладовищі
на могилі близької людини
намагаючись дістатися вище
ногу зламав годинник

зупинився вітер на півдорозі
затихли птахи у зморшках неба
лиш я іду зупинитись не в змозі
та ніяк не дійду до тебе

ноги вчепились корінням у землю
умить посивіла крона
а нашу осиротілу оселю
переносить на схід ворона

отак і стою на карнизі неба
у передчутті самоаборту
бо конче навчитись літати треба
мене ждуть в поминальну суботу

світлину твою облизує вітер
затираючи риси обличчя
саме в цю ніч зацвіли штучні квіти
на твоїм не твоїм передпліччі

зламаю вітер об коліно
підкину хмизу у вогонь
щоб підкоритись наче глина
теплу досвідчених долонь

дні-близнюки і десь далеко
один лише маяк цвіте
тим самим курсом йдуть лелеки
завжди чомусь повз нас проте

я розіб’ю життя вітрину
щоб не вступити в ті ж сліди
зліпи із мене знову глину
й до інших рук переклади

прокинься благаю дитино міста
півнів напевно марно чекати
хіба лише сила якась нечиста
тобі пролоскоче п’яти
о п’ятій

зупинки будинки вибиті вікна
в яких птахи шукають нічлігу
відкрий-но повіки
у склянці холоне
кава зі снігом

під під’їздом стоїть не твоє БМВ
чи твоє БМВ не стоїть під під’їздом
в наш час не цитують уривки із Вед
випускаючи дим кальяну
крізь ніздрі

на тобі не скінчиться епоха модерну
і сонце має контракт на майбутнє
тебе упізнають на малюнках печерних
смійся на кутні

дитино міста
з Пізанської вежі уже не злізти

візьми з собою хліба окраєць
туди де від голоду духи свищуть
сьогодні не ти а на тебе чекає
автобус до кладовища

ти любиш блукати світами іншими
шукати потойбіч собі подібних
гуляти за руку з птахами пішими
що небо згубили у крихтах хлібних

на шиї дерев намотаний вітер
шепоче на вухо якусь ахінею
переходять дорогу порожні відра –
дорога хиріє старою змією

зсередини небо вкрилося цвіллю
годинник помер заблоковано пам’ять
у крематорії пахне ваніллю
і здобою свіжою навіть

я навіть не знаю як тебе звати
чи любиш ти пестити власне тіло
якої ти статі з якого ти штату
яке мені діло
коли я до біса самотня вовчиця
просвічує серце крізь голі ребра
все-таки може опустиш рушницю
і ми підемо зализувать небо

в лабіринті мого тіла
збуджений вулкан клекоче
може це не я згрішила
може зрада це не злочин?

загіпсуйте мої очі

це вони в усьому винні
підло утекли з-під варти
й наші почуття вторинні
ніц не варті

лабіринтом мого тіла
дика кров кудись несеться
це об айсберг мого серця
ти розбився я згрішила

замовкаю замикаюсь
у могилі свого тіла
чорних круків чорна зграя
через мене пролетіла

неначе дощу чекаєш дзвінка у двері
хтось має прийти або ж пролізти у вічко
на когось чекати твоя улюблена звичка
в кулак керамічний кахикає попільничка
і кров'ю стікає в бокал поранена Мері

свідомо змирившись даєш собою погратись
покірний джойстик в руках професійної ночі
прибульці з планети фаянсу також охочі
до тебе в гості або ж до тебе на злочин
свічки розкидають по стінах гадальні карти

не пишеться вірш та й лист до самого себе
і як на зло в акваріумі риби горланять
Гольфстрімом розбуджені немов наркомани
хапають ротом сиве повітря кальяну
й заснути вам не дає місяця лютий Цербер

та й немає коли оголошено ранок
прокинулись із літаргічного сну вулкани
тобі самотньо немов на вершині Монблану
півні таємно вступивши в ряди ку-клукс-клану
ніч розстріляли власним потрійним сопрано

жінки чомусь приходять мов дощі
без стуку
підборами проколюючи кульки тиші
святі напівсвяті й тим паче грішні
пускають навздогін їм рій цілунків

трухлявіють міста й надщерблені
горнятка
в собі ховають цілий пласт культури
про яйця Фаберже у кублах мріють кури
й лежать жінки мов нерозгадані загадки

о скільки зваби в них і скільки
грації
і кожна спита родимка смертельна пастка
на бильці ліжка забуто вогку казку
жінки втікають мов дощі крізь пальці