Ах, зачем же ты, девочка, в осень
Так спешишь, споря с ветром гривастым?
Убегаешь из августа босо,
Зачерпнув по дороге ненастья.

Ох, шальная тростинка-девчонка!
Заколдованный алый цветочек
не растёт, где, лучисто и звонко,
обрываются краешки строчек…

Что ж ты, милая, в тоненьком платье,
босиком гололёду навстречу?
Ах, как жаль, что тебя удержать я
не смогу и накинуть на плечи

шаль, что сердцем усталым согрета…
Там, вдали, поседевшие тучи.
Ну зачем же ты ищешь край света,
разобиженный солнечный лучик?

Оглянись. Видишь, лис на дорожке,
средь порхания солнечных листьев?
Пусть глаза и лукавы немножко,
но добра его мордочка лисья.

Как он ждёт твоего возвращенья,
словно песню – забытая нота.
Может, всё твоё спешное рвенье –
это страх ожиданья полёта?

Не спеши, безрассудная, в осень,
Ведь туда ни к чему торопиться.
Может, небо звезду тебе бросит…
Открывают тому, кто стучится…

От і все… я знову не при ділі.
Ох, до біса ненадійна сильна стать.
Майже упритул була до цілі,
Чорну сукню вже збиралась замовлять…

Так мурчав: «Улюблена кобіта,
Забирай моє майно, і серце, й хист».
Обіцяв відкинути копита,
Та відкинув… усього лиш тільки хвіст.

Ну яка мені від цього користь?
Хвіст в руці, але «покійничок» утік.
Це таки пригнічує бадьорість
Й натякає на не зовсім юний вік…

Та нічого, я іще нівроку,
У порядку ще і вигляд, і хода.
Уполюю декількох… Он збоку
Перша жертва, як сорока, погляда…

Я сама не зумію, любий.
Зупини на краю безодні.
Мої крила важкі і грубі –
Я не ангел уже сьогодні.

Як дожевріють мрії чисті
Ясним полум'ям, тихо-тихо,
Стану наче змертвіле листя,
Стану наче прогіркле лихо.

Чорна ніч наді мною висне,
Я холону у цій пустелі.
Заспівай мені світлу пісню
Теплим голосом, любий Лелю.

Обніми мене, мій коханий,
Поки серденько не зчорніло,
Вигой душу – криваву рану,
Щоби знов побіліли крила.

Для порока уж нет преград -
Чернокрылие мне дано,
И со мной по дороге в ад,
Да не всё ли тебе равно:
Когда яростью страсть в очах,
Не упомнишь, что тело – прах….

Не торкай вогню, руки обпечеш,
милий.
Слів холодний душ на пожежу фраз
вилий.
І коли впаде краплями дощу
пара,
Впевнимось тоді, що з тобою ми –
пара.
А кохання в нас, наче та гірка
кава –
Не солодкий рай – та кому яка
справа.

В глазах твоих светится золото Таврии.
Ты Минотавр мой, но я - минотаврее.
Словно кинжалы встречаются взгляды.
Только лишь равный должен быть рядом.
Мягкая кротость у женщин Востока.
Я непокорна, дерзка и жестока.
Женщины запада любят размеренно.
Бросаю я мерки под ноги уверенно.
У северянок глубокие чувства.
Холод вселенский – это искусство.
Страстность южанки – игрушка порока.
Этого мало для женщины Рока.

( с автором не ассоциировать… )

Не бездоганна… Ну що там, проїхали.
Я ж бо не риба, водою не дихаю.
У банці її із водою з-під крана
Тримай і кажи: «О, моя бездоганна!»

І птахом співучім ніколи не стану,
Аби ти сказав: «О, моя незрівнянна!»
Слова твої всі – не у стіну горохом,
Я просто співати не вмію нітрохи.

Ніколи гора не зійдеться з горою.
Я не бездоганна. Милуйся отою,
Що десь там, у небі, прекрасна й осяйна.
Ми ледве знайомі. Я - жінка звичайна.

Я з тих, що завжди самотні
у натовпі, що сміється.
Не думай, що я сумую –
це просто тобі здається.
У дні, для усіх скорботні,
не литиму гірко сльози:
травою перебідую
«живучкою» всі морози.

Я з тих, що живуть у клітці,
влаштованій власноручно.
Не треба мені співати
про волю заклично й гучно.
Живу на єдиній нитці,
що власною волею зветься.
Ти зможеш її порвати?
Тобі це лише здається.

Порушуючи кордони
ми іншим лишаємо шрами.
Я перша відсмикну руку
від грані, що є між нами.
Залишу собі прокльони
За біль твій, моя ти мріє.
Забудеш мене без муки.
Ти зможеш, а він не вміє.

Ах, сударь, ну довольно вам сердиться!
Не стоит брови хмурить, морщить лоб.
О, как напоминают злые лица
Под солнцем оседающий сугроб.

Сугробы вашей нынешней печали
Внезапно утончатся, словно нить,
Коль вы холодный взгляд из твёрдой стали
На тёплый пожелаете сменить.

Сменúте вы морщинку меж бровями
На лучики весёлые у глаз.
Прекрасно понимаете вы сами,
Что мир вам улыбается сейчас.

Ах, сударь, настроенье – это птица,
И мыслей мрак мешает ей летать.
Ах, сударь, разрешите вам присниться,
Чтоб ваше настроенье охранять.

Ти ліпиш із мене мрію,
Втрачаю себе слухняно,
І проти іти не смію.

Я дихати перестану,
Якщо ти цього бажаєш.
Твоєю частиною стану…

Ти знаєш, чудово знаєш:
Від тебе залежна надто.
По краплі мене вбиваєш…

За мрією йдучи свято,
Ти ліпиш із мене іншу.
О, мій ти коханий кате….

Мене не існує більше –
Я втілення диво-мрії.
Неначе написані вірші…

Зірветься сльоза із вії –
Думки я твої читаю.
Нічого вже я не вдію.

Втрачаю тебе. Втрачаю…

«Ах, как же ты красива!» - Скажи мне так, скажи!
Я зеркало заброшу, поверив этой лжи.
Что всех других я краше и во стократ милей,
Мой вид срывает башни тузов и королей –
Солги – что я, бесспорно, божественно умна…
Я выпью ложь до капли, пьянея без вина.
Я стану отраженьем твоей прекрасной лжи,
А ты для превращенья мне сказку одолжи.
Забудь, тебя прошу я, пред истиной долги.
Но если ты не любишь – прошу тебя, не лги…

В лесу родилась Ёлочка,
Красавицей росла,
Одета вся с иголочки
Всегда она была.

Дружила наша Ёлочка
И с Волком, и с Лисой,
Гордилась наша Ёлочка
Зелёною косой.

И даже серый Заинька
Был в Ёлочку влюблён.
Пел песни этот паинька,
Цветы дарил ей он.

Но шёл тем лесом Дед Мороз,
На праздник он спешил,
Он Ёлочку – красавицу
С собою пригласил.

Теперь у нашей Ёлочки
Осыпалась игла…
Уж очень наша Ёлочка
Доверчивой была…

- Бачиш душу його чорно-білу:
Половина зчорніла дотла,
Інша чиста, як божі крила.
Як же він прагне твого тепла…

Можеш стати йому водою
І вогнем, щоб його зігріти?
Зупини чорноту собою –
Ти, як жінка, повинна вміти.

Поклади на вівтар спокути
Свою волю, рожеві мрії,
І прийми все, що має бути,
Всі його чорно-білі дії.

Завдаватиме чорне болю,
Ну а біле заманить щастям.
Не пускай чорноту на волю,
Не давай злидням душу вкрасти.

Пам’ятай, відтепер ти воїн
У подобі слабкої жінки.
Маєш зовні здаватись м’якою,
Добре знаючи міць павутинки.

Ти сама обираєш долю.
Берегтимеш цю грішну душу?
Коли так – то забудь про волю…
- Так, хранителько долі, мушу.

Вишенька рум’яна на деревці росте,
І чомусь нещасній життя якесь не те:
То сонце сходить рано, то вітер холодить,
То серед днини ясної хмаринка налетить.
Незатишно і сумно отак висіти їй,
А інша – в шоколаді, в обгортці золотій.
Життя несправедливе до вишні молодої,
Найкращої з найкращих і гарної такої.
Вона ж така розумна, набрид їй оцей сад,
А інша – та нізащо попала в шоколад.
Та вишня в шоколаді усміхнулась сумно
- Бажаєш замість мене, дитино нерозумна?
Радій-но краще волі, зелене ти дитя,
І знай, що в шоколаді кінчається життя.

Дівчатка, вам не варто цукерками ставати,
Цукерок не кохають, їх люблять… споживати.

З тобою – інша, з тобою – не я.
Вона – підколодна холодна змія,
вона – усе зло, що на світі існує,
вона тобі душу на попіл зруйнує.
Любий, погана обранка твоя,
адже з тобою – вона, а не я.
Буду я брудом її обливати,
аби ти не міг її далі кохати,
бо хочу я, хочу бути твоєю…
Хай краще вона мене кличе змією!

Дивлюсь я у дзеркало й сум огортає.
Душу питання уїдливо крає.
Вродлива? Я б так не сказала.
Та й розуму, здається, трохи мало.
Тоді ласкава може, мила?
Та ні ж – уїдлива, як мило.
Тоді хазяйка добра може?
Така вже добра – боронь боже!
То за що ж він мене кохає?
Та й чи кохає? А біс його знає.
Не розберусь я тут ніяк,
Хоч люди кажуть, наче – так.
Характер в мене – просто страх –
Неначе кицька в колючках.
І як він може таку кохати?
Хоч інколи тікає з хати.
Але, як чесно, то він не кращий:
Розкриє рота – забігла б в хащі…
Що за проблема мене турбує?
Либонь бог знає, кого парує.