Краса: гаї, степи, поля…
Ля-ля…
Раптово лемент. Звідкіля?
Та бля…
Вчепивсь реп’ях в чортополох.
Ох-ох…
У ворогів летить горох.
Рох-рох…
Тут світ звільняють від дурні!
О… ні…
І дохнуть му…зи на вікні…
В лайні…
А соловей хотів тьх-тьох…
Теж… здох.
Мабуть, зараза, пив за трьох.
Ох… ох.

Усі корони світу
двосторонні:
коли себе вважаєш у короні,
хтось бачить лиш ковпак із бубонцями…
Такий вже світ.
Він грається із нами.
Ти одночасно
блазень і король,
травесті,
фон,
і другорядна роль,
і в залі переповненій
глядач.
Але не сценарист.
Отож пробач
собі імпровізації невдалі.
Одне відомо,
завжди «буде далі»:
і в Судний День зігравши роль мерця
ти не побачиш п’єсі цій кінця…

О, клята ніч! І кляті окуляри!
Їжак не здасться в любощах нізащо,
Бо хто ж за їжачиху може краще
Так розуміти любу свою пару!

Гикнулась їжаку погана звичка
Ходити вліво з віку молодого.
Ще кактуса голки із писка в нього
Стирчать, а він уже помчався в нічку

Шукати те, від чого буде щастя,
Хоча ліхтар не встиг іще придбати.
Але кохання – це жорстоке свято…
Пізнав чортополоше слатострастя.

Отак ходити в ніч з поганим зором:
Ніс так розпух, що в люди вийти сором.

Тримаючи в обіймах насолоду
І колючки відчувши на вустах
Їжак забув про свій їжачий страх
У мріях про жадану нагороду.

Зірки трусили ніч із небозводу.
Незборна сила – первозданний клич!
Замислено зірки скидали з пліч
Голкасті промінці в їжачу вроду.

«Твою красу, колючу, мов троянду,
Вгорну у листя, мокре від дощу,
І жирними жучками пригощу…» -
Від хвилювання в нього спухли гланди…

У кактуса влетівши повним ходом,
Устряв їжак, бо не спитався броду.

Річкою-долею глибоководною
стезя по долоні лягла над безоднею
лютої Лети й мороки одвічної
бачити мо́роки серця зустрічного,
зневірою вкритого, сірою мрякою -
і не ховатися в себе налякано.
О́браз обра́з на життя пожмаковане,
мережане мурами і частоколами,
болем упите по шкіру у сироти,
непотребу шматтям додолу не кинути,
бо, вгледівши душі безпомічно голими,
не станеш гатити по спинах підборами.
Хай світ цей, причинний своєю довірою
до слова олжею і правди сокирою,
слиною сходить за безцінню внаджено,
святе попідтинню лишаючи, зраджене,
та в безладі зламаних віру у краще
не здати в пропаще ніколи й нізащо.

Що за жінка? Завжди десь заносить
цю кусючу, як осіння муха, стать:
у самої вірші правки просять,
а повчає ще й пародії писать.

Ритми збиті, рими дієслівні,
а сюжет… Я зі стільця ледь-ледь не впав,
бо плете рожеве і наївне
ця поплічниця пегасових забав.

Що ви, браття, Кока не жорстокий,
та повинен я Росі вказати край:
- Перш, ніж виїдати Коці око,
із очей своїх колоди повиймай.

Один «хоробрий лицар» одягся в «обладунки»,
ударив із-за рогу й сховався за лаштунки.
Кричить: «Усе за жанром, я виглядаю круто,
на недосяжність право у мене має бути!»
Якщо боїшся здачі, не сунься перший, друже,
якщо боїшся бруду, не стрибай у калюжу,
як пишеш епіграми – не закривай сторінку:
так роблять недолицарі і яночки устимко.

І знову тінь,
химерна і крива,
одягнута в образливі слова.
З усіх творінь
підспудності людської
найгірше – це лице.
Лавина снігова
так само котиться горою,
і їй хирляве деревце
свідомості -
слабенька перепона.
Зведе мости
над урвищем горгона
уяви навісної,
і власна суть,
закреслена, бо чорна,
ошкіриться
в чужому слові.
Думки внесуть
всі дрібочки отрути,
що у слідах твоїх зібрали нині.
Ти вип’єш міру цю,
і чварам бути:
Рука Пандори
тягнеться до скрині,
і в боки шпори,
і спокій вбито,
і гнізда розворушено осині,
а очі в шори,
бо надто гидко
у іншому уздріти власні тіні.

Слова – туман
а там
за ними
йде караван
думок
без гриму
єдиний крам
струна самотня
і кожен крок
це скалок сотні
у серця м’яз
на дні безодні
з відлюдних фраз
з очей байдужих
про «все гаразд»
і «дуже-дуже»
бо не лікує
ніяке слово
коли тавром є
журба зимова
і вже відомі
можливі ролі
і аксіоми
й кінцева колій.

Ось і весна
нявчать коти
кортить аж
музу роздягти
дзвенить струна
і входить в раж
теплом навіяний
кураж.
І мрій не міряно
і сни під віями
такі омріяні
що й не до сну
і вірші просяться
аби засіяли
їх на сторіночку
і не одну.
Душа колоситься
чуттями
ніжними
і до знетями аж
у очі ближнього
відверті рими ті
відкрити хочеться
та як утриматись
Ерот бовва́ніє
коли вже точить ця
еротоманія
хоч ми не збоченці
та вже на грані ми.

Непомітний вурдалака
стелить кроки
м’яко-м’яко
але спробуй не спини
враз прилипне до спини
вип’є спокій
серце з’їсть
(ось такий
лихий це гість)
і за тебе враз цукрово
поведе
із ближнім мову
та хоч як у цукрі стій
видно де
цей ворог твій
виглядає поміж слів
(він із серцем
щирість з’їв) -
і вже ти стаєш до герцю
не тоді
не так
не з тим.
Між рядків
у очі лізе
ворог твій неначе дим
одягнися хоч у ризи
чи у свитку сіячів
та кукіль
душі твоєї
не приховано
нічим.
Заздрість - геній фарисеїв
поцвяхованим
міцним
стане зашморгом твоїм.

Пілігримом
донкіхотом
кабальєро
і джекпотом
а під гримом
ось сльозинка
дай-но витру
тихо синку
казка хитра
правда злюка
грають з нами
в «туки-стуки»
чаклунами
бути можна
бо душа душі
тотожна
скрипни трішечки
на кутні
йдуть дощі
а ми присутні
є думки
пустеля-сито
дві руки
і треба жити
зліва чорне
справа біле
неповторні
твої крила.

Серце в долоні
тріпоче
відверто
слово на троні
уроче
і вперте
дійсність затерта
і загнана в кут
дійсність – то Юлій
а слово – то Брут.
Рими у сулії
ллються чар-зіллям
справжність холоне
бо хвора безсиллям
лети, махаоне,
ілюзія світу
віта втікачів
від обридлого «скніти».
Хто не навчив
себе бути
реально
втікає від спрута
з ім’ям «тривіально»
від себе ховає
нікчемну поразку
у мандри по краю
фантазій і казки.

Незвична
мінлива
легка
і осяйна
міфічна
як злива
прудка
водограйна
зваблива хмаринка
коштовний камінчик
сниво
жаринка
невловний промінчик

зустрічні
радіють
дотичності словом
пластично
зуміє
знайти
всі основи
для спілкування
в покої
і мирі
та воркування
з такою
не щирі

ціллю
у стрільбищі
буде довіра
сіллю
для гульбищ
єхидного звіра.

Потяг
до слова -
слова́
канарейками
протяг
полова
залізними
рейками
слава
повітряна
кулька
під хмарами
зализано
випрано
й мулько
обрамлено
від погляду скоса
аж хмарить
цикутою
іде
наче боса
а вдарить
узутою
бо псами
зацьковано
все
що непрохане
трясе
від нестями
бо само
закохана

Півпрозора
несміливо
оглядається довкола
трошки хвора
трошки криво
розправляє крила гола
– Ось я,
ось я!
Подив_(в)илися
оси
вісі
руки вмилися
мовчки
пустками
очі
погляди
чи прокрустами
– Ну ж бо, ось я де!
Опускаються
крила
долу
серце крається
захолола
схили
скеля_ми -
не дібратися
ми пустелями
знову
обрані
ніде взятися
слову
доброму.

Оце ж бо, друзі, сталася пригода:
Втопився сенс у мене між рядків,
Його натура, бачте, дуже горда,
В моєму вірші жити не схотів.

«У тебе тут, - він мовив, – сирувато,
Туман для сенсу - річ таки страшна.»
Та й став ту сирість ложкою збирати,
Тоді пірнув у неї – і хана.

Йой, матінко! Слідом набігли кузьки
Здоровий глузд шукати у словах,
Та я сказав: «Знайти незриме? Дзуськи!
Он міль шукала, поки з’їхав дах…»

Хай дивні зерна сію я у ниву,
Вони зійдуть всім критикам назло.
Я вірю в це, і вірою щасливий.
Он, бачите? Одне вже проросло…

Доки серцю іще мироточити?
Рештки плинності досить бавити.
Міру випито, що ж ви хочете?
Фатум? Досить йому вже правити.
Сольним виступом буде сплачено
Ля-мінорність боргів. Як холодно…
Сіллю вигоїть біль все втрачене.
Долю вибрано. Правте, Воланде.

Сумно, ой же сумно та й мені -
Котика не гладять по спині,
Рибки мій хазяїн не купив,
Та іще й на хвостик наступив.

Сумно, ой же сумно, няв, няв, няв!
Мій хазяїн лисий уже став.
Де б йому хазяєчку знайти,
Аби жити як усі коти.

А хазяйці в будні і свята
Я б радів до кінчика хвоста,
Я б хазяйці ручку полизав,
На коліна вклався й промурчав:

Приспів:
Рибкою набивши животи
Інші он хвалилися коти:
Кожен вечір, я брехать не стану,
Їм дають хазяєчки сметану.

Будь для мене всесвітом, мій любий,
Сонцем, напівбогом… богом будь!
Я тебе зурочу не для згуби -
Просто щоб не втратив світлу суть.

Захисти мене від злого світу,
Й світ від мене злої захисти.
Я добро призначена ростити,
Ти – для нього зводити мости.

За фортецю будь мені, єдиний,
Простором безмежного тепла,
Тим, кому прикрию радо спину,
Щоб ні меч не влучив, ні стріла.

І коли в очах твоїх молитву
Прочитаю, звернену мені,
Знатиму напевно, що то битву
Не програли ми самотині́.

Сиреною співучою над Сциллою
Твоя мелодія поета зачаровує.
Милуюсь я спокусою і силою
Ідеї, що фонеми відсотковує.

Стаю перед тобою на коліна я,
Твоєї милості прошу – аудієнції,
Бо чую, як несе мене билиною
За течією ліро-квінтесенції.

Ти явище, не вивчене наукою,
Що називаємо її психіатрією,
Явись мені - молюсь і лобом стукаю
У ейфорії дотику із мрією.

Прозоросте! О, будь мені опорою,
У милозвучності моєю панацеєю…
Луною відповідь: «…і станеш хворою
У психлікарні білою лілеєю…»

Шлях лежав кудись у терні,
Й надпис збоку сповіщав:
«Поетичні тут майстерні» -
Всім, хто в тих місцях блукав.
А обабіч від плакату
Ще й стирчав дороговказ
І запрошував завзято
Прямувати на Парнас.
Йшов народ не надто густо –
Не у моді був цей шлях,
Та ще й чутка про Прокруста
Наганяла трошки жах.
Ну так от: з гори спустився
«У народ» старий Пегас,
Й відпочити примостився
Прямо під дороговказ.
Спочивав, і різні думи
Мудре морщили чоло,
А повз нього , досить кволе,
Пегася вантаж тягло:
На конячки юній спині
Теліпавсь мішок віршів,
Та ще муза на вершині,
А позаду автор сів.
- Ах ти ж, бісова дитино! –
Наш не витримав Пегас, -
Не ламай конячці спину,
Щоб тебе Макар попас!
Це ж не тяглова скотина,
Це ж пегас, а не віслюк:
Ти йому сідай на спину,
Взявши вірш ОДИН до рук!
Що, у вічність закортіло?
Та вона ж мала така!
Всі б потрапити хотіли,
Тільки бач, кишка тонка…
Я старий, возив чимало
Віршописців на Парнас,
Так у вічність потрапляло
Двійко десь з мільйона вас.
Пхнеш свій лантух у Майстерні,
Як огудина на пліт,
А між тим, ховають терні
Найпідступніше з боліт.
Там баюри,твань та ями
Повні вщент гнилих шматків,
Що колись були віршами,
Як от ті, що ти створив.
Не готовий до походу,
Не читаючи устав,
Преш з пегасиком у воду,
Й воду лантухом припхав.
Те болото подолати
Є задача не проста:
Зможе твій пегас літати,
Якщо вірш хто прочита.
Це ж Майстерні Поетичні -
Аби далі шляхом йти,
Зауваження критичні
Подолати маєш ти.
Чом, писако-самолюбе,
Новачок у цих краях,
Ти оце, собі ж на згубу,
Не розвідав спершу шлях?
Був один би – власна справа,
Як бажаєш, то й топись.
Та конячка, хоч хирлява,
Може ж, виросте колись.
Й муза, хоч вона й дурненька,
Раз на тебе повелась,
Але ж зовсім молоденька,
У болото їй би - зась.
Перетвориться, незграба,
Від смердоти тих боліт
На бридку зелену жабу
Що таких й не бачив світ….
Ох, водице Гіпокрена!
Чим Парнас так завинив,
Що створіння це зелене
Хтось тобою пригостив?
Чи вже там на Геліконі
Стався дикий baby-бум,
Розплодились музи й коні,
Світу цілому на глум?

***
Оповідка обірвалась –
Нам цікавість не указ,
Та у тому, що тут сталось,
Винен точно не Пегас…

Єдність літа і зими неможлива і у вірші,
в них подібності немає ні у звичках, ні з лиця.
На землі не випадково дві дороги – ця та інша,
ця натруджує нам ноги, інша я́трить нам серця.

Он та жінка у вікні (плечі їй цілує тиша),
думку має, що в розлуці сліз не висушить і сон,
це від того, що у неї дві дороги – ця та інша,
ця прекрасна, але марна , інша має свій резон.

Хоч розбийся, хоч помри – але сенсу якнайбільше
в тім, що де б ми не блукали у своїх бажань імлі,
та попереду незмінно дві дороги – ця та інша,
і без них нам неможливо, як без неба і землі.

Як добре, що ви хворі не з-за мене,
На щастя, не заражена я вами,
І не була нам постіль за арену,
Й не соромно при зустрічі ні грама.
Можливість є здаватися смішною
І,хай розпусно, гратися словами,
Адже життя є усього лиш грою,
Де ми торкнулись ледве рукавами.

Як мило обнімаєте ви іншу
І не болить від того анітрішки,
Бо бачу я за інших трошки більше:
Як вам на лобі проростають ріжки.
Якщо колись згадаєте про мене
І при нагоді бовкнете щось всує -
Почервонію трошки навіжено,
Бо гикавки страшенно не люблю я.

Спасибі вам і серцем і рукою
За те, що ви, не відаючи навіть,
Мене кохаєте: і сплю я у покої,
Бо в побуті хвороба бал не править.
У цім житті завжди можливе диво,
Й розумний ні у чому не клянеться -
І я про вас подумаю… можливо,
У час, коли ваш грип уже минеться.

Всем, обычно, проблемы до фантиков,
Коли в темя не долбит петух,
Но несносное племя романтиков
Приключения ищет на нюх.

Лезть ли в гору – задумались мудрые,
Но романтику то не вопрос:
Как зануды мозги бы не пудрили,
А романтик в проблему уж врос.

Все опасность обходят окольными,
Чтобы крепче спалось им затем,
Лишь романтики с душами вольными
Рвут сердца в самой гуще проблем.

Но вопросы обычно решаются
Не с романтиков лёгкой руки,
А когда в это дело вмешается
Парадокс всех времён – чудаки.

Чудаки – это те же прагматики,
Плюс романтики вирус в крови.
Все узлы превращаются в бантики,
Коль с проблемой чудак – визави.

И кричат чудаку вдруг из серости:
«Что ж тебе не сидится в тиши?»
Но ему нет прекраснее прелести,
Чем проблему какую решить.

На болотах растёт безразличие,
Жабы квакают – им всё равно,
Лишь бы все соблюдали приличия…
Гнилью пахнет болотище, но

Равнодушие сносит, как фантики,
Вдруг течением быстрой реки:
Гонят волны лихие романтики,
Чтоб водились в реке чудаки.

Кропивні бувають дуже
дороги у протиріч.
Мій сонячнокрилий друже,
хіба ж тобі ворог ніч?

У небі зоря розквітла,
тобі до зорі іти.
Все темне є фоном світла,
а світло – вінцем мети.

Не всім до лиця є крила,
хто вглиб пророста, хто ввись.
Душі твоїй личить біле,
мій колір – вода. Дивись:

текти по землі – то доля,
й літати не вище хмар.
Не личать для жриці поля
коштовність і блиск тіар.

Вода віддзеркалить сяйво,
розлите у небесах,
коли сонцекрилий дайвер
напише на хмарці: «АХ!»

Бурчатиме: «Чи не досить
пірнати у темні нори?
Тебе по криницях носить,
а треба летіти вгору!»

Та ріки течуть донизу,
шукаючи неба край.
Стрибає вода з карнизу,
й сміється тобі: «Літай!»

Ми не здатні в собі закреслити
Закодований крапко-рисками
Вічний поклик до Макровсесвіту,
Де розсипано зорі бризками.

Де матерія чорна масами
Океани проміння змішує,
Живемо ми самотньо расою,
Що все мріє про зустріч з іншою.

Напинаємо мрій вітрила ми
І у часі мандруємо й просторі,
А по суті птахи безкрилі ми,
Й живемо на планеті-острові.

А вітри зачекались сонячні
Тих вітрильників не збудованих…
У болотах словесних стоячи
Ділять гнізда птахи вгодовані.

Амбіційність плаского розуму
В пелюшки пишних слів вгортаючи,
За розкішними тіла позами
Зручно жити і не літаючи.

І, здається, за цими справами,
Красномовністю вщент заморені,
За жалями згубили право ми
На космічні шляхи не скорені…

Неможливо в собі закреслити
Закодований крапко-рисками
Вічний поклик до Макровсесвіту,
Де розсипано зорі бризками.

Доброзичливість плаче у сні:
Чупакабра виходить на слід.
Стережіться, м’які і ручні –
Доброзичливість плаче у сні.
Чупакабра бажає гризні
І по віршах блукає убрід.
Доброзичливість плаче у сні:
Чупакабра виходить на слід.

***
Чупакабра виходить на слід,
У зіницях – безжальні вогні.
Через рими, по строфах убрід
Чупакабра виходить на слід.
Канібалки із цих же порід
Очі навстріч – такі ж навісні:
Чупакабра виходить на слід,
У зіницях – безжальні вогні.

Здійматися над тими, хто чомусь
не рветься із обіймів сил тяжіння
не прагну, але прийдеться – зірвусь
з верхівки хвилі болю й потрясіння.

І байдуже – угору чи униз,
аби назустріч будь-якій загрозі.
Не дочекається моїх жіночих сліз
той, хто з мечем постане на порозі.

І скільки зможу – крильми затулю
того, що у житті цім має бути.
Не поспішаю я із вироком: «Люблю!»,
та саме ним до всесвіту прикута.

Лягають нам на душі тягарі –
то совість не полишила ще чати.
Знайдеш дорогу в будь-якій імлі,
як є кого у світі цім втрачати.

Ріка терпіння хай собі тече,
бо витоки її з джерел любові.
Підставлю під вагу життя плече,
й долоні – під веселки кольорові.

Ріка прозрінь не має берегів,
а хто боїться – той живе в омані.
В бутті найвищій приз від ворогів
у пострілі – найбільшому визнанні.

Як білим птахом прагнеш в далечінь,
то спершу зваж - а що ти тут покинеш.
Свої дари волхвів у пил не кинь –
то є вантаж, без котрого не злинеш.

Коли працюєш в жанрі «епіграма» -
готовий будь завжди пофехтувати,
бо в тому тут комедія і драма,
що він врожайний на бажаючих кусати.
***
Всі епіграми мають два кінця,
й обидва гострі, хоч один гостріший:
з одного боку хтόсь на вертелі слівця,
а тú у той же час нахромишся інший.
***
Як любиш ти писати епіграми,
то зауважуй на невиграшне «зеро»:
у епіграми є прихована програма
показувати автора нутро.

Простяглись між галактик відстані,
Оповиті туманів вирами.
Електронних зарядів пристані –
То розхристані мозку звивини.
«И» початки у слів вимріює,
Часопростір думок єднаючи.
Нанобезмір глибини міряє,
Істин сотні в одну сплітаючи.

Між космічних орбіт ікарами
Астероїди гублять висоти,
Й наче стали серця пульсарами
Серед всесвіту пилу, а потім…
Тихо так проростають відстані
Елементами невідомими:
Розквітають світи нелистані,
Напинають вітрила домену
І говорять, що «наче вдома ми».

Мій тихий сон, мій сон кожнохвилинний -
Очам незримий, вчарований ліс,
Вчувається тут шерех швидкоплинний,
Як дивний шерхіт шовкових завіс.

У шалі зустрічей , туманних спірках,
На перехресті вражених зіниць
Незрозуміла шерехів говірка
Під прахом спалахнула й впала ниць.

І наче млою укриває лиця,
І слово завмирає на вустах,
Здається – наполохана синиця
Стріпнулась в сутеніючих кущах.

Оригінал

Мой тихий сон, мой сон ежеминутный —
Невидимый, завороженный лес,
Где носится какой-то шорох смутный,
Как дивный шелест шелковых завес.

В безумных встречах и туманных спорах,
На перекрестке удивленных глаз
Невидимый и непонятный шорох
Под пеплом вспыхнул и уже погас.

И как туманом одевает лица,
И слово замирает на устах,
И кажется — испуганная птица
Метнулась в вечереющих кустах.

Віталій Рибко.
"сховай мерщій
сховай і не показуй
сховай свій страх"


Сховати страх? Скажи мені – куди?
В яку душі нещасної шпарину?
Не уявляю більшої біди
за страх, що виїдає серцевину.

У світі цім, на жаль, мабуть, богам,
таки до біса є чого боятись.
Чи у бою із страхом сам на сам
на перемогу варто сподіватись?

О так! Одна з найбільших насолод –
в такім бою кривава перемога!
Але ж… лиш абсолютний ідіот
спроможний не боятися нічого.

Байдуже серце не боїться втрат.
Тож страх… А що? Нехай собі існує,
і б’є душа сполохано в набат,
й думки стають молитвою не всує.

Страх заховаєш десь на дно душі,
а він вросте корінням, як пухлина,
і душу продаси ти за грошí –
в полоні жаху люди наче глина.

Тож не ховай! Випрόбуй міць долонь,
зроби ланцюг, думки скрутивши туго,
й або души, або припни вогонь,
щоби не зміг тебе вкусити вдруге.

І раптом стане опліч хтось такий,
хто страх свій не приховує за сміхом,
від жаху не звивається, як змій,
й тому об землю вміє бити лихом.

-Я не скажу «Не бійся» - мовить він, -
бо теж не вмію жити й не боятись,
я зі страхами бився сам, один,
давай удвох не будемо здаватись.

Можливо, що ніхто і не прийде,
але подумай сам – ну що із того?
Він точно є, не знаєш тільки де.
Десь там – за обрієм з твого порогу.

«Порожнє ліжко – за тебе, мила!» - ото так да …
Смакую вірша, прикривши очі - не молода,
та все ж бо жінка, якій кохання – не звук пустий .
І серце б’ється, і вірш здається…ну… не чужий.
Збираю душу, щоб мандрувала десь у астрал,
бо тут же вірші за почуттями – прям серіал.

Астрал – це боже
і прекрасне,
і лізуть всі туди без мила.
Туди, я думаю,
це ясно,
і я потрапити хотіла.

Аж раптом бачу, під віршем нижче, є коментар:
«Я сам дивуюсь на цю дурницю, що написав!»
Усе. Нокаут. І я без тями, бо цей удар -
наче коліном куди не треба - в астрал попав.
Яка халепа. Ну ти ж бо, жінко, і наївняк.
Чоловіки ж бо жонглюють словом… ну просто так.

Та біс в ребро
тобі, поете,
ти може й гарний, чоловіче,
та за облом
такий з астралом
тобі подряпала б обличчя.

Не сумуй, мій друже: це не жах –
розуміння дар дано не всім.
Люди часто з кимось не в ладах,
і гримить не завжди тільки грім.

Хай комусь поезія лиш звук,
вибачай собі різницю з ними:
тобі сутність лащиться до рук,
ну а їм грозить зубами злими.

Коли бачиш світ як суміш фарб –
то не здатен бачити сюжету.
Дійсності багатогранний скарб
не дано абстрактному портрету.

Ти даруєш світові свої
словом намальовані картини,
але раптом бачиш на їх тлі,
як чиїсь байдужніють спини.

Не сумуй, мій друже, то є так:
інші бачать іншими очима.
Та завжди знайдеться той дивак,
що на світ подивиться твоїми.

Ти ж розумієш, нема тут секрету:
справжній рукопис лиш той не згорає,
що, запалавши від серця поета
світом мандрує, серця зігріває.
Те, що пропало – то Воланду в руки.
«Люди як люди» - спокійно промовить
він, прочитавши про щастя і муки
й тихо зітхне… Азазело уловить
сум в тім зітханні: хворе коліно
мабуть, турбує, й нічого нового
в світі не сталось, а він же на зміни
вічність чекає. Що людям до того?
Світ свій міняючи люди незмінні:
завжди лишаються грішно-святими,
і прикрашають ці божі створіння
навіть гріховне словами своїми.
Той, хто читає не вірші, а душі,
слів не сприймає, не рівних до вчинку.
Вірші за сутністю схожі на рюші,
спіднє якими прикрашено жінки.
Справжнє – приховане, дійсно вагоме –
виважить той, чия вічна робота -
розподіляти на біле і чорне
сірість людську і шукати чесноти.
Тож сумувати, втрачаючи вірша,
мабуть, не варто, бо то лиш прикраса:
як загубилась, то створиться інша.
Люди – на іграшках схиблена раса.
Майстра беззахисність, гріх Маргарити,
тон задають крикуни новомодні,
сутність пластунська ідей «Масоліту» -
все це існує, на жаль, і сьогодні.
Воланд, можливо, вже з глузду би з’їхав –
одноманітність гріхів убиває.
Але існує для нього ще втіха:
серце людське час від часу палає
словом, відверто подібним до вчинку,
вчинком, подібним до Божого слова.
Й тане у чорному серці крижинка
від сподівань на можливість нового
розвитку дії у вічнім спектаклі:
крок чи півкроку ще зроблять до Бога
в мить існування свого люди вкляклі,
шлях і йому скоротивши до Нього…
***
Знаєш, мені трохи сумно від того,
що я не здатна до віри у Бога.

Сьогодні п’ятниця…
Та де ж моя мітла?
Та ще й тринадцяте…
Я точно пам’ятаю, що була!

Злечу до місяця…
А хмари геть закрили зорі.
Погода біситься –
Літати неприємно, апріорі.

Погані жарти це,
Бо дощ періщить наче із цебра.
О, вибач, п’ятнице,
Цій відьмі уже спатоньки пора.

Помилки за помилками…
Що мені до цього світу?
Торохтить старий кістками,
Молоко із губ не витер.

Я зігрію у долоні
Інтернетну хитру мишку,
Розчинюся у полоні
Віртуальної усмішки.

Зачиню у підсвідомість
Страх панічний одиниці,
Втрачу дійсність, а натомість
Я відкрию дно криниці.

Звідси, кажуть, видно зорі
Навіть коли сонце бреше,
Тут джерела б’ють прозорі,
Бачать світ зірок уперше.

Між зірками темна маса
Вигинає час і простір.
У людей замало часу
На уявний косморозтин.

Хтось тут ділиться собою
У пакунках слів і літер,
Віртуальною рукою
Хтось комусь тут сльози витер.

У цій тиші нереальній
Душі мають струм і герци,
На долоні віртуальній
Хтось тримає справжнє серце.

Є усе у цій криниці:
Тут від доброго до злого,
Особливі є й безлиці,
Є усе – й нема нічого.

Залишившись наодинці
Із собою – з глузду з’їду.
Вибачай мені, кринице,
У тобі ховатись ніде.

Страстей накал,
Словес лихая битва,
Враг не упал,
Хотя слова - как бритва.
Душа горит –
Нужна победа в споре.
Ударь ещё –
И враг повержен вскоре.
Но вот беда –
Нет больше аргументов.
В лицо тогда –
В бою без сантиментов.
Унизь врага –
Ради победы надо.
И в пах нога…
Победа – вот награда.

Твой ангел заплачет –
Стал страх его былью:
В чёрное, значит,
Окрасились крылья.

Его вина –
Как пропасть глубиною,
Цену ума
Свело на нет виною.
Он допустил
Большое упущенье:
Ведь прав не тот,
Кто выиграл сраженье.
Победа есть,
Но честь, увы, пропала.
Плохая весть –
В тебе умишка мало.

Голова налегке,
И в грязи рука -
В твоём кулаке
Аргумент дурака.

Тебе благаю: вірша не пиши,
Неможливо ту муку вмістити у рими.
Краще в спогадах думку собі залиши:
Ми ніколи не будемо ними.

Уяви собі погляд голодних очей
І скалічене голодом тіло,
Всю потворність і ницість усіх тих смертей –
Щоб від сорому серце боліло.

Неможливо вмістити в ніякі слова
Їхні муки останні і думки про їжу,
Як стає канібалом людина-трава,
Її душу спустошено-хижу.

Закарбуй собі в серці невимовну лють,
Бо нічого не можна змінити,
Боягузів тодішніх вини каламуть –
Нам довіку з цим соромом жити.

Тебе благаю: вірша не пиши,
Неможливо ту муку вмістити у слово.
Краще клятву безмовну у душу впиши,
Що таке не повториться знову.

Тимчасове явище
у безмежжі часу,
Трохи поісную
поблизу Парнасу.
Менша я за цятку
у безмежжі світу,
Схожа на краплину,
що дощем пролита.
Я така ж як інші
пересічні люди,
Був цей світ до мене,
і без мене буде.
Просто є струмочок,
що життям зоветься.
Я його краплина,
поки серце б’ється…

Прах до праху – кохання вмерло…
Не тривож прокляттями серце.
В знак жалоби завісь туманом
минулих кривд своє люстерце.
Як кохання, вмираючи, терло
сіллю образ відкриті рани
і труїло гірким дурманом,
додаючи в напій омани,
ти не згадуй – його немає.
Про мерців не можна погано
щось казати і думати - теж.
Аби серце загоїло рану,
нехай пам'ять твоя згадає
найпрекрасніші світлі миті,
коли щастя не мало меж…
Ти відмий їх, бо брудом вкриті.
А іще відшукай під бинтами
за втраченим суму липкого
свою здатність усе прощати –
і не треба вже більш нічого.
Вона буде єдиним крамом,
що візьмеш ти собі на далі -
це завадить камінням стати
болю в серці у час печалі.

Банальність співчуття чи додатковий набір банальних фраз.

Кохання вмерло – а людина жива -
У долі відкрилась сторінка нова.
Банальна фраза – почуття
чомусь коротші за життя.
Минуле для майбутнього урок –
запам’ятай і зробиш новий крок.
Яку банальність ще мені сказати?
Життя – це наші здобутки і втрати.
Корінням угору не можна рости,
не тримай минуле - відпусти.

"Старий ставок. Цикади оболонка
Самотньо плаває ногами догори..."
А їжаки, що обпились пальонки,
Іржуть в криївці, наче ті огри.
От в’їлись в мозок їжаки –
ПМ-передоза дається взнаки!

"Старий ставок. Цикади оболонка
Самотньо плаває ногами догори..."
Змій триголовий переїв нетльонки,
В печеру заховався до пори.
До мене в душу лізе страх,
Бо це вже, мабуть, їде дах.

"Старий ставок. Цикади оболонка
Самотньо плаває ногами догори..."
В очах стовпом стоїть віршів колонка,
А пам'ять тихо проситься: «Зітри!»
Ти догралася, нероба,
Це уже, мабуть, хвороба.

У моніторі думок оболонки
Самотньо плавають віршами догори…

Я дарую тобі волю,
Я звільняю тебе від себе,
Але ти говориш із болем,
Що тобі такий дар не треба.
Ти не хочеш мене чути:
Я ж дарую тобі волю…
Ти не хочеш без мене бути,
Ти обрав собі таку долю.
Ми з тобою такі різні,
Не шукаємо шлях на волю.
Нас тримають не пута залізні –
Ми обрали собі свою долю…
Ти даруєш мені волю,
Щоб звільнити мене від тебе…
Буду плакати я від горя,
Бо мені такий дар не треба.

Моя Весна – шалена і п’янка,
Одягнена у вітер, пелюстками
Встелю твій шлях, моя дзвінка
Красуне з довгими ногами.

Поглянь, який у мене гаманець,
Ну правда ж, ти мене кохаєш?
Ходім зі мною під вінець…
…Куди мене ти посилаєш?

Моя весна мене не оцінила,
Перетворила серце на руїни.
Бач, як вона мене відбрила…
Я повертаюсь до дружини.

О, знов Весна… Яка ж струнка!
Твій шлях встелю я гаманцями,
Підхопить нас кохання, як ріка.
Скінчились гаманці…Що буде з нами?

Пішла Весна – і оком не моргнула,
Знівечила душу вразливу мою…
Поки мене ще жінка не забула,
Я повертаюсь у сім’ю.

Я злий, як чорт, покусаний сиджу
Не ким-небудь – коханою особою,
Сірком! Сказюся – я кажу –
Але помститись гадові я спробую.

Ах ти ж, заразо, я ж тебе кохав,
Як ти десь вештався - не спав ночами,
А вранці я приблуду зустрічав
І годував із м’ясом пирогами…

Ну постривай, скотино навіжена!
Моя ж бо буде помста не проста,
Побачиш, затанцюєш ти у мене,
Як відкушу тобі хвоста!

Моя весна – шалена і п’янка,
Одягнена у вітер, пелюстками
Вкриває пишні кучері садка,
Провівши холоди за браму.

Люблю її легкі, нечутні кроки,
Її танок граційний і грайливий,
Коли вона з’являється щороку,
Несучи промінців яскравих зливу.

Хода її то тиха, то стрімка,
Вона така прозоро-чиста,
Неначе води тихого струмка
Землі джерельного намиста.

Зривають її пальчики прозорі
З блакиті неба сумно-сірі хмари.
І посміхаються дощем умиті зорі,
І полонять серця кохання чари.

Мелодія весни в повітрі лине,
Змиває холоди зимових снів.
Сплелися в цій мелодії в єдине
Гроза і тиша, і пташиний спів.

То дощ, то степ, то перші квіти
Й дерева, що прокинулись від сну,
Вплітають свої пахощі у вітер,
Що огортає мою сиву вже весну.

У тузі я покусаний сиджу
Не ким-небудь – коханою особою.
В останню путь її я споряджу…
Живіт гарчить голодною утробою.

Її кохав всім серцем і душою,
Вона вривалась в мої сни.
Я так чекав її появи перед мною
Із першим подихом весни.

Весна прийшла – вона з’явилась,
Тендітна і з великими очами.
Вона в промінні сонця вмилась,
А я стояв із ватними ногами.

Хотів створіння миле цілувати,
Любити, на руках носити…
Але вона як почала дзижчати…
І за язик зуміла укусити.

Від несподіванки я вбив своє кохання.
Сиджу і плачу, бо розпух язик.
Не передать голодного страждання.
Більш бджіл я не любитиму повік.

- Моя страна – великая страна!
- Скажи мне, друг, чем велика она?
- Так много ж места занимает,
Это, брат мой, каждый знает.
Да и лучше всех язык,
Он и прекрасен, и велик.
- Не спорю я, что он велик,
Но чем он лучше – твой язык?
- Чем он лучше? Объясняю:
Ведь другого я не знаю!

Куда, страна, твоя дорога,
Коль „ умников “ таких вот – много?