Розкошують будяки
на зеленім полі.
Придивилися дядьки –
нижче спини голі.

Прикидається курай
дядьком із портфелем.
Скільки ліжок не міняй –
а бордель борделем.

Не сховає срамоти
жодне піаніно,
як за мозок маєш ти
те, що нижче спини.

До вподоби комашні
мотилі - монархи.
На тім полі всі дурні,
навіть олігархи.

Вчепилось дерево в скалу,
Мов пальцями, корінням:
Стояти у негоду злу
Непросто між каміння.
Утричі вищі всі його
Міцні брати долинні,
І дивно: як зрости могло
На тій стрімкій вершині?
Зате, коли у тінь жахіть
Нічних ще діл укритий,
В промінні дерево зорить -
Зелене у блакиті.

***
Вп’ялося дерево в скалу
Коріння п’ятірнею.
Вітри шмагають по зелу
Безжальністю своєю.
І зростом дерево братам
Долинним – на третину.
І дивно: як зросло отам,
На кам’яній вершині?
Зате, коли весь діл ще спить
Під ночі гобеленом,
В промінні вже воно горить
На синьому – зелене.

***
Вп’яла коріння у стрімчак
Затята деревина,
Рвучкі вітри її усяк
Терзають без спочину.
Вона третиною лишень
Братів долинних зростом.
Вроста безстрашно, день у день,
В небес холодний простір.
Зате, коли ще тінь нічна
Блукає по долині,
Вона уже сіяє на
Освітленій вершині.

***
Щосили дерево в скалу
Вчепилося корінням
Негоди стерпіти хулу
Нелегко між каміння.
На зріст – третиною всього
Дерев долинних висі.
І дивно: як воно могло
До неба дотягтися?
Зате на вранішній зорі,
коли в долині сутінь,
Воно єднає угорі
Земну й небесну сутність.

***
Вчепилось дерево у твердь
Скалистої верхівки,
Вітри безжальні до осердь
Проймають кожну гілку.
Всього третиною на зріст
Долинних побратимів,
Воно самотньо кожен лист
Купає в небі синім.
Зате, коли долини сплять,
ще мороком укриті,
Уже із сонцем гомонять
Його зелені віти.

***
В скалу коріння уп’яло
Затяте деревце.
І всі вітри зривають зло
На впертому за це.
Всього третиною на зріст
Деревам із долин.
І страшно, що негоди свист
Життю зупинить плин.
Зате, коли нічна пітьма
Ще огортає діл,
Воно вже сонце підійма
На синій небосхил.

Пітьма казала: «Не плач, дитино.
Углиб не видно. Ховай огидне
У серця прірву.
Я там незримо. Воно не зрине.
Воно зі мною неначе рідне.
Ніхто не вирве.
Розправиш крила – лети угору.
А ми у серці, на самім денці,
Завжди з тобою.
Люби, дитинко, плекай потвору:
Як ніж у берцях, як гострі скельця
Вона для бою.
Поглянь навколо. Одне будяччя:
Куди не кинь ти – самі імпринти.
Ти – королева.
Мізерність мріє знайти нестачу
На дні у пінти, у лабіринтах,
у пащі лева.
У тебе ж - велич у кожнім кроці,
Чутливі нерви доньки Мінерви,
Політ- орлиці.
Дрібним ти наче більмо у оці
Могли б - то зжерли, нікчемні черви,
Бо заздрі й ниці.»
Дивлюсь у очі – а там на троні
Криві дзеркала, а в них лекалом
бундючні риси.
Кажу: «Відкрий-но свої долоні.
Що там сховала?» А там овалом
Клеймо нарциса…

Будинки сірі. Сірі лиця. Сіризна
уздовж узбіч дороги і життя. Бреде,
а з-під коліс зневагою в обличчя бруд.
Життя сміється й посилає сірих на…
Провина в головах. Товче й питає де
і як зміняли ви слова на блуд і фдуд.
Облудлива й блудлива простота: за так,
за сміх і кпини над собою продалась…
Або купилася. Утім який резон
шукати у полові сенс? Гуля лайдак
на облизні від продажу. Мухва якась
посіла трон. Вдає із себе еталон.
Ти сам цього хотів. То їж, лайдаче, їж.
Оцінюй смак своїх бажань. Лікуй горби
труною. Пий зеленку, йод. Теши кілок
собі на лобі. Не приймає світ платіж
словами «пробі», «дайте», «хочу» чи «зроби».
Ось і блукай, страждай - допоки вчиш урок:
хоч як смішить екран – твої турботи ті ж.
І лиш коли в народних слуг тріщать чуби -
вони звіряють із народом владний крок.

«Я пацифіст! Насиллю –ні! Нам не потрібне військо!» -
отак позицію свою декларував Онисько.
Мовляв, як б’ють нас по щоці – то підставляймо другу.
Тут нагло трапилась із ним страшна біда-наруга:
сусіда капцями уліз у клумбу пацифіста…
Онисько винного місив, неначе в діжі тісто.
Усі побачили, куди пішли слова про щоки,
коли сусіду пацифіст волосся дер нівроку.
Дісталось навіть глядачам, бо стали надто близько:
щоб не заліз ногою хтось у квітничок Ониська.
Стояв Онисько за своє, немов казковий витязь…
А от країна… не своя? Не варт за неї битись?
Мовляв, занадто не близька до тіла сорочина?
За чином ненька занизька, не гідна мати сина?
«Та я – ого! Та я – цабе! Та я – людина світу…» -
Твердить Онисько, за слова ховаючи копита.
***************************************
Коли твою країну ворог силкується загризти -
лиш потенційний зрадник назветься пацифістом.

Торішнє листя сподівань стає землею,
Шматочкам ґлею зручно у серцях,
І прах до праху… і останній цвях…
І голоси… і голосіння за ідею…

На волосінь від божевілля сни пророчі,
Немає панацеї у словах,
І жах скорботу водить по шляхах,
Ступає душами зневіра, гаснуть очі.

Зими холодні поторочі тягнуть пащі,
Поживи хочуть, наче яничар
З царату зайвохромосомних чвар.
Та цур потворі потойбіччя! Геть, пропащі!

Уже весніється. Страшаться сірі хмари
Тепла надії й усмішки добра.
Кора земна! Прийшла уже пора
звільнятися від зла північної почвари.

І враз… росте крізь помертвіле свіже листя,
І ніжну силу крапельки життя
Дитя землі здіймає наче стяг…
Це білі проліски розквітли в серці міста.

Лис у шкіру добродія вліз
І брехня захлинається ревом.
Намагаюсь побачити ліс,
А навколо дерева, дерева…
Хитрих лисів у лісі – як блох,
Що заїли паршивого псюру,
А слова – наче стиглий горох,
Котрим бевзі стріляються здуру.
Шельмувате павуччя лата
Понад прірвою сіті реляцій.
І блукає свята простота,
Зачарована грою паяців.
Вся країна збирає рубці
На серця і долоні. Криваві…
Там, де снайпер вишукує ціль,
Все одно проростати отаві.

Тури гуркочуть копитами,
кривавими плямами вкритими -
то зграї думок похмурих
захмарили обрій над муром,
збудованим власним зором
того, хто для себе ворог.
Годоване серцем горе…

Ах, как эта осень, красавица осень,
порой раздражает несносно–тоскливым дождём.
Да только её ли вина в том, что косо
легли наши мысли, не в лад мы с природой живём.
Да только ли с нею? С собою не ладим:
о счастье мечтая, хандре угодив под колпак,
тоской упиваемся. К радости вряд ли
попутчик унынье… Вот стать бы иными… Но как?

Рівень отруйності, мій «талмудисте»,– мінлива межа…
Жаскою й жорсткою сторожею хордиться жах,
ахроматично фарбуючи всесвіт, розміщений за…
Залізні хребці приховає словесний візаж:
ажіо слів – антураж, бо уданий вербальний розма́х
ахіллових п’ят не схова в догматичних димах.
Ах, ахінея – як сором у п’яних очицях корчми,
мишастою тінню майне в аксіоми гучні:
нібито й істина… тільки навіщо ці шори і мур?
Уражений зір примагнічено вниз, до баюр.
Юрмище осудів коло межі, тільки далі їм зась…
А сьомим чуттям за межею стежина у небо тяглась.

До тебе я ніс здобуте,
Реберця хрумкі й шикарні,
Мінерво моя розкута.
Фанатик я у коханні.
«Сольдо» були в кишені…
Лялечко, друзі стрілись,
Сіли, ми ж люди вчені.
До ранку ось це лишилось…

Желанье, братцы, жрать да гадить
с натуры нашей не изгладить,
мы расселяемся по весям
без громких фраз и звонких песен,

но после нас, едрёна вошь,
с «отчизны» новой шиш турнёшь.

Явившись в дом без приглашенья,
глумясь, плюём на ваше мненье:
важней всего ведь наше право
жить так, как это нам по нраву.

Заняв жилище вплоть до дыр
мы славим тараканий мир.

Теорія – яке чудове слово:
нагадує жіночі імена,
рікою мелодійною мина…
є ти й вона… та не про неї мова.

Хоча усі охоплює основи
собою ця логічна дивина,
але керує нами не вона,
а его (надиктовує умови).

Йому хороші гонор та пиха,
і до смаку амбіція лиха,
і у кишені милі грошенята…

Але охоти бути без гріха
у нас, теоретично, не відняти…
і течія ніколи не стиха.

Скніти любиш,
голубиш свої проблеми,
І слони шестилапі
кружляють навколо німбом.
На «пропащій країні» запали клеми.
Наче й добра бажаєш,
і лиха не зичиш ніби,
та у двері рушницею,
а не хлібом,
твоє око спливає
назустріч приблудним рибам.

Небо сіре
не стане сіромі синім:
там, де сирість розводять,
усе просякає цвіллю.
Навіть радість
підніме тебе на кпини,
бо ти хитрий метелик,
той самий,
що зветься міллю:
цілиш гризлом
у ближнє тобі довкілля,
щоби вгрузнути зручно
і плакати про безсилля.

Скімлиш, квилиш:
«Вкраїно моя рідненька»…
Віртуальну, абстрактну,
заслинив хрестоматійно…
Але цідиш
крізь зуби в пихаті жменьки:
«Ці плебеї – бидлота…
доцільно загнати в стійло…»
При нагоді,
розвісивши побрехеньки,
зрадиш їх і країну –
____________            стократ уже
___________________               спродану
_________________________                  неньку...

Пожалела меня мышь:
«Ты ж моя соседка, слышь,
я тебе добра желаю,
хочешь, вместе выпьем чаю?
Меж рассказов что по чём
я поведаю о том,
что высовываться грех.
Это курицам на смех,
и, к тому же, вон та крыса,
изгибаясь, как актриса,
в бок твой глядя свысока,
пальцем крутит у виска.
Посерее будь чуток,
плечи ниже и молчок,
да шурши по жизни тише,
как и все другие мыши…»
Но пыхтит знакомый ёж:
« Я колючий, ну и что ж?
Правда тоже колет глаз!
Дед поведал как-то сказ,
как баран со скал свалился,
потому что оступился.
Говорил, вздыхая, дед,
стадо всё ушло вослед,
лишь один остался цел,
потому что думать смел.
И выходит, мненью стада
доверять себя не надо.
Словом, без обиняков,
взгляд на общество таков:
если чокнутым слывёшь,
значит, правильно живёшь».
***
Вы, поди, уже с усами,
кто тут прав, решайте сами.

Липа розквітла…
Липовим квітом
патока літа
ллється у жито.
Жито не злато -
лата на латі.
Сонячні шати
тим і багаті:
Виткані сяйвом,
латані тінню,
вишиті драйвом,
трішечки з лінню.
Грішно-безгрішно,
дрібку пророче,
вітер про вишнє
вишням шепоче,
вальсом навшпиньки
в'ється по вітах…
Солодко ниньки
дихає літо.
Подих медовий
стелиться млістю.
Дощик раптово,
наче по вістрю,
танго миттєве
вихлюпне чисте:
«Ось вам, дерева,
блискітки в листя…»
Cум тополиний
краплями змито,
трохи полинні
пахощі літо
знов розливає
серед проміння,
знову у вітах
співи бджолині.
Світло й привітно,
серцем відкритим
липа розквітла,
просто щоб жити.

Осягнення, на жаль, кордони має,
Але безглуздю, втім, немає меж.
Та хоч буває, дурість і минає,
Проте між тим, життя минає теж.

Ах, мужчины, ваши взгляды
Сводят девушек с ума:
Нужен им сей некто рядом,
Будь то лето иль зима.

Губки бантиком, юбчонки,
Макияж, сиянье страз,
Каблучок безбожно тонкий –
Ради ваших страстных глаз.

Ах, мужчины, скажем прямо:
Перед зеркалом вертясь
Разбудить мечтает дама
Чью-то нежность, чью-то страсть.

Не успев проснуться даже,
Но к плите встаёт жена,
Потому что, хоть со стажем,
Но всё так же влюблена.

Ах, мужчины, приоткрою
Я вам маленький секрет:
Как мы злы на вас порою!!!
Впрочем, здесь секрета нет.

И старушка свой регламент
Отворчав, исподтишка
Вдруг с такой любовью глянет
На седого старичка.

Ах, мужчины вы, мужчины,
Хоть несносны вы подчас,
Но любить вас есть причины.
Ну куда же мы… без вас.

Ну как вот можно не влюбиться
В огромность изумрудных глаз?
Пусть гром сразит меня – царица!
Убор твой явно на заказ
Творили боги вдохновенья,
Так он причудлив. И узор –
Умений тайных подтвержденье –
Лишь подчеркнул твой дивный взор.
А хрупкость пальчиков сравнима
С младенца нежною рукой.
Нет, ты и впрямь неотразима.
Кто устоит перед тобой
Средь этой братии, жужжащей
О несусветной ерунде?
Когда ты нрав свой настоящий
Откроешь им, то быть беде:
Наказан будет легковерный,
Что суть дистанций не постиг –
Погибнет глупо и пещерно
К тебе попавший на язык.

Ти лиш поглянь: ось сонячне проміння
Скрутилось у спіраль – прозрінь коріння
Пророщує під захистком казковим,
Де маківка зела є тихим сховом,
Розчахнутим на всі чотири боки.
Наблизишся? Тихенько, крок за кроком,
Щоб ріжки не сховалися лякливо.
Дивись, яка краса… Хіба ж не диво?

На сумнівів камінні
Зламала вісь фортуна.
Під невезіння тінню,
У вирві від брехні,
Понівечені струни
Незді́йсненої мрії
І пил промов з трибуни
Вплітають в долі дні.

А коліщатко руху
У бруд жадоби впало,
Укрилось цвіллю ліні
З подобою до дій.
Є рухом до фіналу
Общаковість по духу,
І оковитість рала,
Й бездумний вибір твій.

Жаріє ще краплиночка тепла –
Останній лист від сонячного літа.
Вохряне листя осінь намела
Тобі до ніг – плати щорічне мито,
Екстраполюючи жалі про часу плин
На дощ, гілля й терпкі осінні квіти,
лЬодяників смакуючи полин….

Не відповівши на ворожість,
Програєш битву – виграєш війну.
Прийми буденністю несхожість,
Не відповівши на ворожість.
За власних помислів негожість
Заплатить кожен піррову ціну.
Не відповівши на ворожість
Програєш битву – виграєш війну.

Доречні у пору айстрових
Реверсії лісу настроїв,
Міфічність пісень дерев його,
Фантоми тепла жовтневого,
Сольфеджіо сонця променів,
Лякливість комахи втомлена,
Сіяюче листя росяне,
До німбу вплетені осені.

Вода ельфійських володінь
Ембріональні холоди
Ранкових тиш влила у тінь
Ескізів осені - ходи
Стежками світлих павутин
Елегій спокою й чуттів,
Неначе вічний часу плин
сЬогодні стишитись хотів.

Лінь зморила літній день -
Ич, розсівся дукою,
Промінь цілить у мішень
Ефою–гадюкою,
Ніч з еолових пісень
лЬолю шиє букові.

Війна – ріка, і там, на дні,
Хтось опинився у багні.
Ти – переможець у війні?
Скажи мені,
Куди тече ріка війни,
І слідом – крик її луни:
На дно душі чи в темні сни,
Вином вини?
І чи потонеш в тій вині,
Коли в душі багно на дні
Й війна луною уві сні –
Чи так, чи ні?
І той, хто там, на тому дні,
І переможець у війні,
Змастили душі у багні.
Ти скажеш ні?
І хто з вас більше завинив:
Той, хто посіяв перший гнів,
Чи хто його не зупинив?
Забракло слів?
Що перемога у війні,
Коли ти грузнеш у багні
І гнівом схлипуєш вві сні?
Скажи мені.

Тополя вкрила жовтим листям
Траву серпневу.
Спеки вістрям
Пройшлась по руслах вен і нервах,
Що дибки стали,
Тінь посухи –
І трави вітру в ноги впали,
Бо впали духом.
Старість рання
Пішла гуляти понад степом.
Тяжкі зітхання
Гонять цепом
Ранкову свіжість геть зі шляху
Жаги вологи.
Сіра птаха
Завмерла грудкою тривоги.
А часу коло
Гострим лезом
Стриже у ніч секунди кволо
І денний безум.
Осінь нишком
Скрадається по леза краю,
І вже по трішки
Сірі зграї
Хмарин ховають літо в просинь.
А прудконогий
Дощик босий
Вертає серпню борг вологи:
- Напийся, вбогий,
У дорогу.

Ту війну стереже брехня,
Гриф «Секретно» і там, і тут.
Ми неначе мале щеня,
Що гарчить на її редут.

Лобом бийся, якщо дурний,
Чи вужем пошукай шпарин,
Сипле час пилюгу між вій,
Правди смак – то гіркий полин.

Зможеш випити – то шукай
Попід пилом дрібне зерня,
Може, вхопишся десь за край
Гіркоти, що хова брехня.

В каламуті із пишних слів
Квітне усмішка сатани –
Під п’ятою у брехунів
Кров багатством стає казни.

Гриф «Секретно» тобі й мені –
Чи удавка, а чи хомут,
І поживою у війні
Наша кров є то там, то тут.

Скільки воєн вже було,
скільки їх ще буде?
Скільки люду полягло
на шляхах облуди…

Як згора земля до тла
і кружляють круки –
в чомусь вигода була,
хтось тут гріє руки.

У війни єдина суть,
напрями типові:
статки декого ростуть
на невинній крові.

По війні за сльози вдів –
слава Перемоги.
Потім тисячі разів
ними витруть ноги.

Золотий тілець завжди
з Молохом товариш –
лозунг кинуть,
ну а ти кров’ю отовариш.

У боях собачих псів
стравлюють двоногі.
Війни – гра багатіїв,
а воюють вбогі.

Тюльпанно-абрикосово-бджолина
Рапсодія весняного тепла.
Адажіо закоханості лине
Вишневим квітом. Тиша завела
Емпатію у гості до полину.
Ноктюрни степу, наче ковила,
сЬогоднішнє колишуть без упину.

Весна! У цім слові є стільки гламуру,
Що пташка за співом забуде й поїсти.
Які ж працьовиті котячі амури!
А скільки кохання у квітах і листі…

Повітря – неначе солодка мікстура,
Серцям захололим прописана Часом.
Як просто весною кохатися здуру,
Або віслюка переплутать з пегасом.

Щороку сумна Снігова Королева
У кожному другому серці вмирає.
Сезонна хвороба – «ля мур - це форева» -
Минеться під осінь. Із ким не буває…

Тихонько, мой ангел, тише,
не мни себя, милый, богом.
Всегда будет тот, кто выше,
не стоит рыть землю рогом.

Ну что ты? Ужели гаже
любой, кто пониже рангом?
Ведь в лидеры рвутся, даже
Родившись орангутангом…

Красуется шар воздушный,
гордится надутым ликом,
но право же, это скучно:
ведь кончится дело пшиком.

О сущности скарабея
не скажешь, что это мило,
но святостью душу греет
он древним народам Нила.

Зачем так стремиться, чтобы
боднуть кого-либо рогом?
Всё ж краше, когда без злобы
дела будут нам итогом.

Під маскою «Я непричетна до пошуку
Істин та сутності в світі цім сущого»
Долонями ніжно підтримую стосики
Спроб дитинчати – жаринки свідомості -
Всотати у себе із плину вмирущого
Ігрек з іксом незалежної вічності.
До них я дитя підштовхну. До рухомості
Обрію знань на шляхах символічності.
Межи логічністю і неосяжністю,
Істин та вигадок – крихта свідомості
Сіється подихом харизматичності,
Тьму розганяє моєю уважністю.

Крок від проліска, крок від крокусу – ось і примула.
Вітром залишки сну зимового всі повимело.
І питається ряст стривожено: «Хто топтатиме?»
Тихо мрії дерев збуваються квітом-шатами.
Ельфи з німфами ловлять променів теплі хвилечки.
Ніжним співом лунає світом весни сопілочка -
сЬогоденню пташа радіє з тонкої гілочки.

Білий шалик залиш́ивши на землі,
Оголивши сніжно-ніжні плечі,
Біла панна розчинилася в імлі
Хмари у бездонній порожнечі.

Тихо проліски їй кланялись услід,
Від жалю крижини стали сиві,
І посунули річками вплав і вбрід
Табуни непевні і лякливі.

Тінь на згадку холоди собі взяла,
Промені на мить зависли струнко,
Шепіт вітру сумував, що то пішла
Леді надвисокого ґатунку.

Біжи, тікай з долонь землі,
Екс-волода́рко білосніжна.
Роби, як хочеш, очі злі,
Ескорти хмар жени… Та ніжно
Зелений первісток весни
Етюди сонячні малює
На чорно-білому… І сни
сЬогодні Лель уже хвилює…

Ты стремишься напролом
И грохочешь, словно гром.
Не спеши с плеча рубить –
Может щепкой ушибить,
Да к тому же, в знойный день
Не одарит тенью пень.
Я ж не глыба, не скала,
Закушу вот удила –
И поймёшь цену страстей
В сотвореньях Галатей.
Я же ласкова пока,
Не буди во мне зверька,
Ты на слово мне поверь –
То совсем не нежный зверь.
Брови, миленький, не хмурь,
Не ищи в стакане бурь.
Ты пойми: Пигмалион
В наших играх выйдет вон.
***
Хочешь, строгий мой, совет,
И победа будет – блиц?
Подходи ко мне, мой свет,
Без ежовых рукавиц!!!

Ледь чутно коротшають ночі – час крапає світлом у дні,
ю́рмляться ще холоди між снігами і вітром,
та браму відчинено…Коней-проміння ладнає весні
ирію варта. Напише бурульками титри
йота тепла – і вві сні сніг буде чути джерельні пісні.

И на земле возможен рай,
Коль под собою сук не рубят:
Да будет свято слово «дай» -
Дают, а это значит любят.

Предай того, кто слаб, предай,
Ведь победителей не судят.
Предай, как будто невзначай,
Тех, что себя доверьем губят.
Своим желаньям угождай –
В довольстве совесть не разбудят.
Продай же сильного, продай,
Известно – сильных не убудет.
Ведь Авель вовсе не был крут,
И зря Иуду осудили.
В своём поступке прав был Брут.
Не жди, дабы опередили –
За секс, довольство и уют
Друг дружку все ведь предают.

Сніг іскрився кольорово,
І у ньому, неглибоко,
Чарівну знайшов підкову
Епатажний місяць року.
Ньокнув час – по колу знову…

Там, за хмарами – темінь Всесвіту,
В тому мороці – німби зоряні.
Побудовано світ на експорті
Світла й темряви. Зорі втомлені.
Меркнуть німби, бо Всесвіт ширшає,
Розростається темінь масою,
Всі зв’язки непомітно гіршають,
Наче пам'ять про час тріасовий
На планеті, що загубилася
У Чумацького Шляху куряві
Разом з расою, що вклонилася
до землі золотому турові.

Широким степом України
блукав підводний флот човнів,
та враз команда: «Стоп машини!
На мілину наш флагман сів!»

В ефірі тут здійнявсь гармидер,
бо ж кожен хвилю мав свою,
тому усі, також, як лідер,
зарились носом у ріллю…

Герб зими на попоні хмари.
Рветься в клапті вотола сіра –
Устилає сніжинок виром
Денце року… І дивні чари
Ейфорії чекання миру
На хороше в наступнім колі -
лЬоля мрій про щасливі долі.

Легіт легко зманив листву
Ирій свій долілиць шукати.
Сонце в груди і – «Я живу!» -
Тане крик килимів листатих.
Оберемками двірники
Падолистовий спокій носять
Аж до вічності… З-під руки
Димом плинність буття голосить…

Попід затінком сивих хмар
Антрацитова темінь ночі
Долу сипле холодний жар,
Обгортає туманів клоччям
Леткість часу осінніх див.
Ирха інею кришталево
Сріблить шлях до зимових снів,
Та ще росами плаче мрево…

Як набридло хлопцю пивом
Самогонку запивати,
Зажадав найкращій діві
Він своїх сватів заслати.

Вмив обличчя хлопець файно,
Сів на призьбу коло хати,
Взяв до рук троянду чайну,
Став дівок перебирати:

Перша дівка конопата,
Друга дівка дуже вперта,
Третя личком як лопата,
Й чорнорота геть четверта.

П’ята люта, як хортиця,
Шоста надто гладкувата,
Сьома дуже блідолиця,
Восьма точно як і п’ята…

Та проблема ще, нівроку:
Хлопцю страшно, як грози,
Бо вродили цього року
Дуже добре гарбузи.

І сміються з хлопця друзі,
Аж луна іде увись,
Бо усі дівки в окрузі
Гарбузами запаслись.:)

Слово не зробиться хлібом,
зі слів не збудується храм.
Чому ж нам здається, ніби
усе завдяки словам?

Безміром є невагомість
зужитого слова «люблю».
Жбурляють його, натомість
чекаючи врожаю̀.

Як вродить довіра рясно –
комусь пощастило, вважай:
по долях піде нещасних
у свій, особистий рай.

Вправно жонглюють словами
політики і шахраї -
і сплачено буде нами
рахунки за ті раї.

Локшина на вухах – страва
давно уже всім відома.
Вистава – життя. Підстава
слова за справу… Втома.

Та знов підлабуззя плеще
тому, хто дволичити вмів.
А демоси вірять все ще
цяцянкам порожніх слів.

Слово не зробиться хлібом,
зі слів не збудується храм.
Чому ж нам здається, ніби
усе завдяки словам?

Мить – і жалоба вкрила
простір.
З шаленим риком
смерть видирала з тіла
душі.
Подайте ліки
тим,
кому це насниться
ще не одної ночі:
крівонька,
кров,
кровиця…
- Хочеш забути?
- Хочу!
Слізьми не можна змити
пам'ять –
грудки іржаві…
Як же хотіли жити
жертви оті криваві…
Чом же вона можлива –
смерть
ось така раптова?
Щось запеклось там
зліва…
Бачити прагнуть знову
очі усіх –
живими.
Криком зайшлася мати:
- Пустіть мене разом з ними,
не час їм іще вмирати…
………….
Плете для жалів верейки
чиєсь каяття у полі.
Прийшлися
залізні рейки
упоперек
ліній долі…

Течёт широкая река,
Над нею лес дремучий,
Под лёгким вздохом ветерка
Трава свисает с кручи.

Но кроны вспыхнули, и вот,
То пламя отражая,
Во весь простор широких вод
Зарделась гладь речная.

Пылает лес. И дым бело
Гривастится на сини.
Но ветра лёгкое крыло
Огонь потушит ныне.

Сдвигая пену облаков
От солнечной глазури,
Художник-ветер вновь готов
Сменить сюжет в лазури.

Течёт широкая река,
Над нею лес дремучий.
А кто-то видит облака
Да сизо-белы тучи.

Автор сам відкрива завіси.
Знов прем’єра.
І ми у залі.
Феї-хмари – нові актриси,
пишні сукні, ажурні шалі.
Сцена:
вільний танок із вітром.
Вітер – майстер своєї справи.
Тиша скрипкою за пюпітром
серед хвиль-оркестрантів.
«Браво!» -
зал весь подумки прошепоче,
зачарований диво-грою.
Незабаром вже вихід ночі.
Ну а поки для нас з тобою
сонце серце своє гаряче
опускає у глиб безодні.
І феєрія фарб,
неначе
у заграві весь світ сьогодні.

Не засуджуйте шкап, шановні,
що понуро свій тягнуть віз,
бо всі спалахи гарні ззовні,
а всередині повні сліз
тих, на кого лишились справи,
не доведені до пуття.
Для майбутнього, не для слави,
тягнуть шкапи вантаж життя.

Жив метелик – нічний нахаба,
Серце в грудях він мав гаряче.
Й став метелик сніданком краба -
Безоглядні палкі на вдачу…
***
Перш, ніж дати «гарячці» візу,
Глянь, чи «крабів» нема поблизу.

Между истиной и бредом
Аж до пены на губах,
Рвя все узы, тут же следом
Алчет ласки детский страх
За души своей огрызок.
Мир страдальца дик и низок.

аМнезия на сегодня,
зАбыванье о вчера…
зРят несчастную в исподнем
мАссу тела доктора,
уЗнавая еле-еле
уМ, погибший в этом теле.

Мир, не понятый ни кеМ.
Редок свет: туман да тьмА.
Наяву любой кошмаР.
Бед надуманных сумА.
Устрашающий прогноЗ:
Нет ухода от проблеМ…

У очах старого міста
сива давнина
і часи, коли бряжчали
зброя і казна.
Пишно вкрите його серце
славою віків.
Час теперішній з минулим
геть пішли в розрив.

Зморшки тріщин на фасаді
та іржавий дах –
як же страшно цим будівлям
зникнути в віках.
Але буйно квітнуть квіти –
горя їм нема.
Танці зараз ще страшніші,
ніж якась чума.

То раніше громадяни –
меценати теж -
славу правили в майбутнє,
що не знає меж.
Зараз… Зараз все інакше.
Ті пішли часи.
Плачуть стіни…
Та не чують їхні голоси.

Угору, по лазурових східцях,
під вітру в крилах срібні камертони,
так легко шлях долає білий птах –
неначе чистий погляд до ікони.

Вітрила пташих крил на широчінь
летючих душ, посвячених у силу.
У кожного своя ріка прозрінь
із променем від мудрого Ярила.

І мариться, що нам би розмах крил,
та тільки де й кого чекає постріл?
Чи втримаєш усю вагу вітрил,
у мить, коли від бурі рветься простір?

Какая ярость в этом громе!
Бедняга, мечется в истоме
по тёмным кочкам серых туч
насупив брови, мрачен, злюч…

Ах, эта молния-плутовка!
О, как она танцует ловко,
блистая золотом одежд,
по лужам схлынувших надежд.

Привычна, что бледнеют лица,
увы, она вольна дразниться:
беря героя на измор
ушла красавица в игнор.

Но всё ж недолог век напасти:
под шум дождя стихают страсти,
и в бывшей туче грозовой
плутает луч… И вновь покой.

Зá що цей мозок на шмаття покраяно?
Здобич лихого душа неприкаяна:
марення, марення, марення, марення…

Бачаться рідні чужими й ворожими,
діти й онуки на себе не схожими,
волю обмежено, світ загороджено.

Тяму із колії дійсності вибито,
все переплуталось - спробуй не схибити:
нібито, нібито, нібито, нібито.

Змучено душу примарами розуму,
вигадок плетиво, наче морозами,
страхом зацьковує, в’яже загрозами.

Діє у маренні тіло збідоване,
з трун піднімає минуле поховане:
спомини, спомини, спомини, спомини.

Чом ви омріяне дійсністю крешете?
Тисне на серце свідомості решето.
Всіх би в могилу із вироком: брешете!

Серденько рветься до рідної хатоньки,
ласки просити покійної матінки...
Спатоньки, спатоньки, спатоньки, спатоньки.
***
Хто без спокути піти сподівається?
Мрійте, бо інколи мрії збуваються.
Ангели граються… ангели граються…

Він горнувся весні до ніг,
Цілував він її сліди,
Та нащо їй холодний сніг –
їй би плащика із води.

Сніг дощем їй під ноги впав,
Сам себе із дороги змив.
Але хтось тут йому сказав:
«Їй би суконьку з промінців…»

Він помер не за просто так,
А за промені їй до скронь.
Хтось сказав тут: «Який дивак!
Їй би просто тепла долонь…»

Сходит снег. Он уходит с дорог,
С крыш, обочин, полей и аллей.
Он под солнечным ветром продрог,
Стал он собственной тенью своей.

А ты помнишь, каким он пришёл
Украшать эту землю зимой?
Шёл он в мир, что от серости зол,
Наготу прикрывая собой.

Он дыханью дарил простоту,
Белизною для взора искрясь,
Чистотою делясь на лету,
На себя собирая всю грязь.

Грязь следов, серость душ, пыль дорог,
Смог проспектов, покрытых золой –
Он собрал на себя всё, что смог,
Чтоб весной унести за собой.

Сходит снег. Провожает капель
Песней светлою грустный исход.
Его жизнь под синичкину трель
Вдаль уносит поток талых вод.

Сходить сніг. Сходить сніг із доріг,
Із дахів, із узбіччя алеї.
Занеміг він від сонця і зліг,
Ставши власною тінню своєю.

Постарів він від теплих вітрів
У думках про річки і заплави.
Пам’ятаєш, як вкрити спішив
Він собою знесилені трави?

Коли світ посірів без тепла,
Від нудьги скрижанівши душею,
Сніг прийшов порятунком від зла,
Вкривши все чистотою своєю.

І даруючи нашим думкам
Білосніжно-іскристі простори,
Почуттів він очищував храм
Від жалів,що проїли в нім нори.

Бруд слідів, сірість душ, пил доріг,
Смог проспектів, укритих золою –
Він у себе зібрав все, що міг,
Навесні щоб забрати з собою.

Сходить сніг, і на коло нове
Він заходить по сходах спіралі.
Це закон, по якому живе
Світ, де в ріки течуть води талі.

Хто там долями світу відає?
Дай нам вектор єдиний – єдності,
Аби зникло те слово – «нидіє»,
Ти позбав нас від посередності.

Дай угору мету здиратися,
Перемоги над злом жадаючи,
Зуби гострі – в життя вгризатися,
Усіх криз рубікон долаючи.

Щоб за душ своїх нерухомістю
Не ховали би люди погляд,
Відчуваючи підсвідомістю
За країною свій недогляд.

Щоб країна була вкорінена
Міцно в душах свого народу,
Й не страхалася уколінено
Ані Заходу, ані Сходу.

- Скажи, віщунко сивоока,
чому сумна душа мольфара?
Чому його чоло високе
сповила туги сіра хмара?
Чому його не вабить коло
істот, ним скликаних гостинно?
- Танок у вихорі Еола
він сам створив, моя дитино.
І сам поставив стовп тотемний,
щоб центром створеного світу
той слугував і нощно й денно,
казок дивами оповитий.
Ось казкарі і чарівниці,
валькірій рій і мавок співи,
ось чорні ангели й черниці…
А жорна труть життя у мливо.
І виникають з того млива
нові казки й події дивні:
чужі з’являються мотиви
й голосять дико вранці півні,
що знищить світ овець отара,
де чабанами злі лисиці,
що білі крила у мольфара
насправді кольору чорниці.
Цей світ – утопія, дитино.
Утопія - завжди зникома.
Платня за неї триєдина –
розчарування, біль і втома.

Пощо творúш поклони, грішне тіло?
Вони не варті навіть копійчини.
О, як же звично ти згинаєш спину!
І впевнено шепочеш: «Не грішило…»

Твоя неправда: безхребетність – гріх!
Бо кожен, хто сильніший – вже кумир.
І зло – підступний, спритний хижий звір –
йшло по тобі, аби топтати всіх.

Навколішки плазуєш перед Ликом,
мов, до людей ти з вірою й добром.
Чому ж негоди сіються цебром,
і з відчаю душа волає дико?

Дивись мені у очі, плоть нещира.
Тяжкий твій гріх чекає на спокуту:
ти молитви шепочеш чорно й люто,
слова ж камінням падають у діри.

Душа – брудна, молитва її – всує,
адже той бруд обтяжить її крила.
Волай, кричи аби вона злетіла.
Та хто тебе, крім мене, ще почує?

Від мене захищаються хрестами.
То я беру платню за всі гріхи.
Святі, з долонь виймаючи цвяхи,
ідуть повз мене до святої брами.

Тяжкі провини, наче прив’язь пса,
до мене припинають твою душу.
І я твою платню приймати мушу
під скрип повільний часу колеса.

Тож, про гріхи. Вірніше – про довіру.
Це божий дар – з коханням нарівні.
Їх не жбурляють бісером свинí,
Й не розсипають мізером по миру.

Тобою ж геть знецінено довіру,
у порох перетворено, у бруд.
Кохання так спотворюють у блуд
за потягом мандруючи без міри.


І не Йому, а то мені офіра :
коли не вміють злу казати «ні»,
довірою торують шлях брехні,
і добре слово – іграшка Сатира.

Твоя душа – у мене під п’ятою,
засліплене собою нице тіло.
Ти визнати гріхи свої не вміло,
тому їй залишатися брудною.

На скільки – то вирішує спокута,
якщо осилиш ти її нести.
Святі завжди несуть свої хрести,
а грішники відхрещуються люто.

Місяця срібним пилком припорошений,
дощ розсипає прозорі горошини.
Вони проростають у землю краплинами,
а ми почуваємось винно-невинними.

Винно-невинні, бо помилилися,
не закохались, бо не зустрілися,
сліпо з’єднали із іншими долі,
а душі лишились самотні на волі.

Часу потік наш хлюпочеться хвилями
вздовж тих доріг, на яких не зустрілись ми,
а наші домівки з холодними стінами,
і ми почуваємось винно-невинними.

Сонячні хвилі падають зливою,
Я вже ніколи не стану щасливою.
Ти просто мрія моя нездійснена,
я просто вільних вітрів полонена.

Долі, заплутані Мойрами злючими
вкрились від болю шипами колючими.
Мрії у серці застигли крижинами,
ми почуваємось винно-невинними.

Небо безжурне над головою.
Ти вже не мрієш про зустріч зі мною.
Я лиш забута тобою картина,
де ти у простір шепочеш: «Єдина…»

Хоч вір, хоч живи без віри -
У зради свої канони.
Усі ми мішені в тирі
Для неї. Її корона
Над світом з часів Адама.
А ти перетнешся з нею,
Чи станеш її руками.
І ляже вона межею…
Не вір – і тебе не зрадять?
Яка ж легковірна мрія.
Бо зрадять, до того ж радо
того, хто надію гріє
в житті оминути чашу
гіркого цього напою.
І стане не тільки страшно
узріти Іуди зброю,
і буде не тільки гірко
від бруду людського світу,
а зміняться разом мірки
життя. Тільки міць самшиту
врятує у цій пустелі.
Жорстка і дереться вгору
зелена ліана хмелю.
Того, хто забився в нору,
отруйним ядучим димом
під постріл женуть мисливці.
Життя зостається з тими,
хто віру зберіг. Щасливці
із попелу встануть знову.
Стійкому у цьому світі
на щастя дано підкову,
даровано світлі миті.
Боїшся змії в долоні,
отримати ніж у спину
і очі прикрити сонні?
То бійся! Не вір нікому!
Заради розмови навіть
володар пустого слова
Іудину справу славить.
У слові всіх зрад основа.
Та все ж… Навіть той, хто першим
гріх зради впустив до раю,
безгрішність у порох стерши, -
довіру до Бога має.

Осінь Літо прив’язала
павутинкою тонкою,
і просити його стала:
«Не тікай, побудь зі мною…»

Та тоненьку павутинку
розірвав ревнивий Вітер,
і лелеці за пір’їнку
зачепилось тепле Літо.

Десь за обрієм далеко
зникло Літо разом з клином,
а услід сумним лелекам
жовте листя вітер кинув.

Осінь журно позбирала
у хмарки прозорі сльози
й виливати сум свій стала
у дощі осінні й грози.

Її підступності немає меж.
Не помічаєш, як програєш.
Вона текуча, немов пісок.
У ній потонеш за кроком крок.

Із слів пошиєш ошатний одяг.
Але до жартів у неї потяг,
Бо весь той одяг тобі здається.
«Король же голий!» - вона сміється.

Здається, знаєш чарівне слово.
Та тільки скажеш – і голий знову.
За кожним словом зринає сутність.
Не замаскуєш її присутність.

А ти так хочеш той успіх мати.
Заради нього ошатні шати
Зі слів складаєш собі щоденно.
Дволикість людства – це так буденно.

І знов марнуєш ти купу часу.
Зі слів малюєш собі прикраси.
Та їй байдуже – роздягне знову.
Вона це вміє. Вона – розмова…

Волосся довге.
Обличчя миле.
Уже не плаче.
Вже відболіло.
Одна. Візочок.
І очі вперті.
Уже не докір.
Покора смерті.
І край дороги…
«Жаліть – не смійте!
Тоді не вбили…
Тепер – добийте!»

О… комплімент… Це так приємно…
Їх хтось придумав не даремно.
Законна форма лестощів. Відтак,
Від компліментів навіть чорний грак
Враз почувається неначе пава – яскраво.
За компліментами ховаються… Цікаво,
Яку мету ти маєш за словами,
Як стелиш лестощі на відстані між нами?
О… комплімент! Це так приємно…
Якщо мета потрібна нам взаємно.

Рветься, плутається думка, серце крає на шматки,
Електричним струмом б’ється дотик милої руки.
Воєдино заплелися біль з коханням від знемоги
Недовіру подолати й страх, що доказом вже роги
Окаянно прикрашають осоружне це чоло,
Що було коханим, любим. Ну а нині біль і зло
Істерично скалять зуби. Та чому, коли й від чого?

Чорна кішка недовіри одуріла від нявчання -
не рятує ані крик, ані спустошливе мовчання
від настирливих жалів над ефемерністю кохання.
Лише десь у глибині надкрихко жевріє надія,
що малим свідоцтвом дива оживе примарна мрія
і єдине твоє слово увесь біль, як хвиля, змиє.

Реінкарнація безглуздя людства,
Експансія думок короткозорих,
Ймовірний шлях у напряму дикунства
Блукальців по міжзоряних просторах,
Розчарування в здатності системи
Електорат тримати в межах щастя –
Довершено змальовані проблеми
Багатогранним найманцем причастя
Емоціями з літа Вокігані,
Розлитими в кульбабове вино
І схованими в душу в цьому стані…

Скажи мені тихо слово –
І відповідь буде тихою,
Зірвешся на крик – то знову
В твоєму я ритмі дихаю.

Захочеш війни – зустрінешся
У битві з самим собою,
Все зрозумієш – зупинишся,
І першим вийдеш із бою.

Або ж в нескінченній битві
Зав’язнеш на віки вічні:
Життя – дзеркала на стінах,
А люди усі ідентичні.

Зігрію я вашу довіру,
Тепло розливаючи палко.
Я світло дарую щиро –
Беріть же, мені не жалко.

О, так, я не сонце, звичайно,
Та темряву все ж розганяю.
Мене про життя спитай-но,
Я справді багато знаю.

Та є досконалості межі:
Аби я не стовбичив скуто,
До світла й добра мережі
Хтось має мене ввімкнути.

Ничто не вечно, но бесследно сквозь нас мгновенья не текут:
Закрыты в мраке подсознанья эмоций тени там и тут
Следы хранят того, что в Лету давно, казалось бы, ушло.
И как же тяжко светлый разум своё ворочает весло
В теченьях призраков былого, что мысли лодочку несут
В глубины тёмных заблуждений, а не туда, где дремлет суть.

Страдать, рыдать и резать вены,
Иль молча броситься с моста,
иль возводить глухие стены –
Идея эта так проста.

Зачем решения простые,
Зачем банальность пустоты?
Пути из пропасти крутые,
а вверх идущий – это ты.

Страдать, рыдать и резать вены –
Идея эта так проста,
Она стара, как и попытки
Начать всё с чистого листа.

Зачем смотреть себе под ноги,
Когда над пропастью повис?
Неумолимо судьи строги
К тому, кто сам стремится вниз.

Страдать, рыдать и резать вены –
Проторен издревле сей путь.
Уж лучше бейся лбом о стену,
Но предсказуемым не будь.

С ладони тех, кто из осколков
Былого новое слагал,
Взлетает птица Феникс, только
Когда, слагая, он не лгал.

Дитина хоче бурі, бо просять вітру крила,
такі чудові – тільки вбрались в пір’я.
Іще їм невідома бруду сила,
що, наче торф сухий, випалює довір’я
і гасить зірочки в очах ядучим трунком.
Лети, дитино, - будуть бурі,
аби лиш витримали крила
спів тих мелодій,
що утопили у зажурі
вітрила
біло-ніжних лодій…
Літай, іще не час підводити рахунки.
Ще всесвіт кличе й обіцяє дивину
десь за сузір’ями Харибди й Сцилли.
Коли пірнеш у ту всесвітню глибину,
не забувай лиш струшувати крила
від бруду й пилу - бурі подарунку…

Вона диво, ця водорість-бранка.
Увесь день їй дивуються риби,
Але мріє вона на світанку:
Вітер, хвилі колишуться ніби…

Їй так тісно в скляній в’язниці,
Та нічого не може змінити.
Вона слухає спів риби-жриці
І на волю протягує квіти…

Вийде хмара на синє подвір’я,
кине погляд ласкавий донизу.
Їй назустріч зелене довір’я
перших трав з-під торішнього хмизу
гляне в очі з прадавністю звички.
Піде хмара по воду до річки.

З ПЕРШИМ КВІТНЯ!

«Дитина, ну що тут сказати»-
зітхала від доньки мати.
«Доросліша стане з віком»-
надії мались чоловіком.
Та постáріла – от свинство -
зразу впала у дитинство.
*****
Твоя натура горяча,
словами рубишь ты с плеча.
Не спеши с плеча рубить,
может щепочкой прибить.
*****
Я в театрі тебе угледів -
королева, прекрасна леді.
І тепер все життя вистава:
у постіль вимагаєш каву.
*****
Мой любимый, я с тобой –
как за каменной стеной.
Да стена , видать, глухая,
докричаться как – не знаю.
*****
Танцювали вогонь з водою.
Глянь, коханий, – це ж ми з тобою.
Якщо станеш мені ти ближче –
я зроблю тебе попелищем.
*****
Как мила мне душа твоя девичья,
красоте она вся предоставлена.
Но поэтому разною мелочью
все поверхности в доме заставлены.
*****
Заховати тебе від вітру?
Стань за мною, бо я – скеля.
Хочеш – сльози тобі витру?
Хочеш затишку – я оселя.
Хочеш звабити? Я – довіра.
Ти великий – я мишка сіра.
*****
Думав – ангел, впіймав за крильця.
І обручку надів – моє!
А розгледівся – ти чортиця…
Та кохаю уже, що є.
*****
Люблю тебя, моя загадка,
но мне с тобою так несладко,
ведь разгадка так проста –
ты сплошная пустота.
Не поймаешь пустоту,
но спасибо за мечту.
*****
Ты чистюля моя работящая,
чистота – это вся твоя суть.
Только жизнь моя вовсе пропащая –
ты мне в доме не дашь и вздохнуть.
*****
Ти у мене дотепна, розумна,
ось кепкуєш над іншими знову.
Та зачепиш тебе – ти бездумно
очі вирвати зразу готова.
*****
Ты словно гость из грёз,
глаза твои – гипноз,
а речи как вино,
и кругом голова,
но знаю я давно:
пусты твои слова.
*****
Многогранный ты мой, драгоценный,
уживаться с тобой – труд безмерный.
Твои грани манят и искрятся,
только больно о них ударяться.
*****
На переправі коней не міняють,
і під час бою друзів не шукають.
Мене цікавить думка лиш єдина:
хто із нас кінь, а хто людина?...

Дощ прозорі краплі на гілках
Три доби розвішує намистом.
Місто вже й на вигляд драговисте,
Геть усе в калюжах і струмках.

Візерунки-кола по воді
Дощ малює краплями дрібними,
І голубить пальцями своїми
У бруньках листочки молоді.

Врізнобіч тікають з-під коліс
Зграї крапель з шелестом і сміхом.
Перехожим дощ здається лихом –
Наче місто тоне в морі сліз.

За промінням сонця і теплом
Вже недовго плакатимуть вікна.
Уже завтра хмара з неба зникне -
І настане день з ясним чолом.

До чего же
я устала
за тебя с тобой бороться.
В твоей жизни
очень мало
для меня тепла и солнца.
Я устала
от ненужных
слов, попыток объяснений.
Ты приносишь
слишком много
отрицательных волнений.
Будто я -
пустяк какой – то
и волнения не стою,
от меня
отгородился
ты невидимой стеною.
Одиноко
сердце стонет,
когда я тебя целую.
Плохо так,
но было б лучше,
если б ты нашёл другую?

Останні нічні морози
Несе в далечінь вітрами…
Упали зимові сльози
Озерами-дзеркалами,
Щоб мали дерева змогу,
Вдягаючи зелень-шати,
Тіні свої довгоногі
В холодній воді скупати.

Він просив, він благав, він ставав на коліна:
- Моя мила, Мадонно, кохана єдина,
Народи нам на щастя чи доньку, чи сина.

І вона народила дитя ним жадане,
І чуже відчуття материнського стану
Намагалась нести, як той стяг по майдану.

Він радів, що тепер вони мають цей клопіт,
І несе течія: пропозиція – попит,
Та й життя наче шляхом упевнено котить.

Але їй материнство – годин марнотрата,
Насолодам дівочим голівонька втята,
І залежність від збігу обставин у свято.

Недоістини разом з недокольороми
У серці дитини всоталися в шрами
І душу вели сліпоти манівцями.

А доля ридала – каліка стократно,
Дитина для щастя, на жаль, не придатна…

оДинаково серые лица,
пЕрвый круг над вратами ада.
оПтом вырваны теплостраницы.
пРопуск в душу маркизу де Саду…
тЕни мыслей твоих – не птицы:
оСтаются бездвижием взгляда.
пСихотропный туман кружится
сИневою осеннего сада.
рЯдом бродят печали – жрицы…

***
Ты закроешь все окна в саД -
Он стал вовсе не нужен тебЕ.
Сторожит мертвоглазый циклоП
Ядовитого зелья отваР –
Твои мысли… Не быть борьбЕ.
Пустотою твой мир безголоС
Черномыслия вырос колóсС…
Перед кругом вторым подойдИ
Ты к циклопу за чашей питьЯ.


***
Дегустация
Единовластия мрака,
Пролонгация
Рассечения мыслей.
Единение
С отсутствием светлых знаков,
Сотворение
Исхода из чёрных высей
Ядомыслием третьего круга…

Моя буденність – звичайна, сіра.
А Вищий Вимір – то вища міра
Чужого болю у власне серце.
І не врятує тут сліз відерце.
Не допоможе, бо треба – дія.
А я – не воїн. А я – не вмію.
Моєї сили – зернятко проса,
І доля зирить на мене скоса –
Усе не знає, жаліть чи бити,
Бо я – лиш просо. Бо я – не жито.
Мій Вищий Вимір – промінчик сонця,
Який дитина трима в долоньці.
Мій Вищий Вимір – то добре слово,
Ні, не почути – сказати знову.
Та й то – чи вдасться – не хочуть чути;
У світі надмір протиотрути,
І всі шукають, щоб їх вкусили
І в пошук зміїв вкладають сили,
Та не знаходять – і гострять зуби,
Аби довести когось до згуби.
Уявний ворог і друг уявний,
Уявний навіть діяч державний.
І кожен хоче шматочок долі,
Бо слово «ціле» - не вчив у школі;
І кожен ковдру у свій бік тягне,
Бо лиш про себе подбати прагне.
І виринають із душ почвари,
Уявні змії повзуть на хмари.
А Вищий Вимір… Кому він треба –
Уявне небо товчуть під себе.
І я у цьому болоті в’язну.
Боюсь – не вирвусь, і стану в’язнем
У світі дивних кривих дзеркал,
Де в кожнім – щелеп лихий оскал,
І всі ж бо ладні когось куснути,
Бо то ж так легко – безжальним бути.
Та я прокинусь, та я ще зможу
Свій крок зробити за огорожу
І вийти з кола, де зло примарне
Вдається справжнім так незугарно,
І лізе в мозок, як біль у скроні,
Бо чує владу, бо душі сонні
Завжди шукають простих шляхів
В життя, де повно несправжніх див.
Дзеркал не треба, сховайте скло –
Люстерка множать уявне зло.
Закрию очі й розкрию руки –
Аби відчути, де теплі звуки,
Де правда буде мені гірчити,
Де справжній ворог захоче вбити…
Мій Вищий Вимір такий звичайний,
Неначе в чашці листочок чайний:
Щоб зникли сльози гіркі й солоні,
І крапля щастя – тобі в долоні.

Хтось чув коли плач дороги?
Чи просто стежинки малої…
Їх топчуть байдужі ноги,
Й немає тут волі злої.

Їх можна облити брудом –
Хай потім дощем змиває.
Чомусь так вважають люди,
Що стежка душі не має.

Чи варто дивитись під ноги,
Коли нам так сяють зорі?
І топчемо серце дороги
Шляхами своїх історій.

Все стерпить стежина сіра,
Бо то вже така її доля.
У серці дороги – діри
Шматочками мертвого поля.

Трава проросте крізь серце,
Як будуть вони вмирати.
На стежці – калюж озерця
Чи сльози? Не людям знати.

Не скаже того дорога,
Мовчатиме і стежина,
Бо зронить собі під ноги
Людина гірку сльозину.

Обпечені людським горем
Страждатимуть вони тихо.
Покара то чи покора –
Біль чути чужого лиха?

***
«Людина я» - так гадаєш, –
«То що мені до доріг?»
До часу, як помічаєш
На серці сліди…від ніг.

Нашорошено тиша щулиться,
Страшно – поряд блукає крик.
Заглядає у душі вулиця
Та шукає, де спокій зник.

Чому крик той не має голосу?
Бо потрапила Віра в штиль,
І Надія вже тонше волосу,
А Любов – того крику біль.

Крик зіщулився неприкаяно,
Бо безсилий його протест…
Стільки часу на вітер згаяно,
Над майбутнім – зловісний хрест.

Як же хочеться вітру свіжого,
Щоб зробити вже повний вдих -
Вітру з напрямом, вітру хижого,
Щоб вже крикнув той крик…і зник.

І щоб знову зустрічні погляди
Дарували тепло з-під вій….
Але поки що очі - огляди
Епідемії мертвих мрій.

- Коріння немає… Мамо!
Загине тепер ялинка?
- Та ні, посвяткує з нами,
І знову, моя дитинко,
Поверне її віхола
У ліс, де ялинка росла.

- Ялинко, яке ж ти диво…
Ти знаєш, що сніг не білий?
Зима – це бабуся сива…
А вітер – він скількокрилий?
Мій сніг не хоче блищати -
Навчи мене малювати.

- Мамо… Казала – до лісу,
А їх понесли на смітник.
Ялинку суху, напівлису
Он знову несе чоловік…
Матусю, помовч, будь ласка,
Сьогодні померла казка…

Пливе листком серед калюж
Дум філософських тема:
Обмежена кількість душ –
Така собі проблема.
З часів Адама і Ліліт
На тему цю кульгає світ.

У світі цім живуть людці,
Ведуть розмови слушні,
Та не люди люди ці,
Бо вони бездушні.
Байдужість інших до проблем –
Одна з улюблених їх тем.

Серед бездушних цих людців
Дитя навік спочило:
Мало нелюдів-батьків
І лягло в могилу.
Його ніхто не годував –
Батькам хватало інших справ.

Були батьки – суцільне зло,
Не повезло маляті,
А душі там не було,
Лише тіла прокляті.
Чи можна їх корити тим,
Що душ не вистачило їм?

Тіл розвелось у світі цім –
Не можна й полічити.
Церква треба їм за тим,
Аби свічки палити.
А то й не треба взагалі,
Аби лиш їжа на столі.

Пливе листком серед калюж
Дум філософських тема:
Обмежена кількість душ –
От Богові проблема.
Він на латки свою порвав,
Та ті латки ніхто не брав.

(За мотивами народних пісень)

Заманулось птасі доленьку знайти,
Подалась по щастя у чужі світи,
Подалась по долю у чужі краї,
Та й звила гніздечко на чужій землі.

Приспів:
А у ріднім краю десь джерельце є,
Тільки з нього пташка вже води не п’є,
І гойдає вітер там гніздо стареньке,
І блукає пісня, що співала ненька.

Бавить пташка діток – пташенят малих,
Своїм ніжним співом розважає їх,
Та у пташки туга на душі лежить,
Бо за рідним краєм серденько щемить.

Із джерельця пташка воду п’є у снах,
Занесло снігами у минуле шлях,
Не рушати птасі у далекий путь,
Діти це гніздечко уже рідним звуть.

Вони мали завдання – жити,
Та Зло – з будь-якого боку:
У часі, гріхом оповитім,
Безвинно не зробиш кроку,

Бо правдонька десь заблудила,
І думай-не думай – горе.
Вони, надриваючи жили,
Повзли (так здавалось) вгору.

А наволоч правила світом,
І бруд називався чистим.
Було їм доручення – жити,
Щоб мури зубами гризти.

Обпалили їм крила війни,
І, зігнувшись від болю втрат,
За провини свої невільні
Заплатили вони стократ.

***
Нам їх легко судити нині,
А вони, між двома вогнями,
прожили свої дні полинні,
Щоб відкрити нам Часу брами,

Щоб були ми у цьому світі,
Терези у руках тримали,
І гріхи їхні, горем вкриті,
З душ обвуглених познімали.

Жизнь в сущности своей – дерьмо
На нюх и визуально,
Но есть одно большое НО,
Коль посмотреть реально:
Дерьмо – основа красоты,
Ведь от дерьма растут цветы.
Когда уже не видно суши,
И ты в дерьме по сами уши,
Не стоит голову терять,
Нужно брать и разгребать.
А не будешь разгребать –
Будешь ты его хлебать.
Жизнь разнолика и сложна,
Стелить соломки не должна.
У неё девиз простой:
Хочешь – падай, хочешь – стой.
Есть место дряни и цветам,
Выбирай, что нюхать, сам.

Не звертай уваги
на чужу зневагу,
не марнуй на лихо
ні годин, ні слова,
бо як будеш злитись,
не знайдеш наснаги
посмішку впустити
собі в серце знову.

Бачиш зірку? Її немає –
згасла, зникла
давно колись.
Її світлом діру латає
до усього вже звикла
вись.
Тато й мама не завжди з нами –
їх забирають
зникаючі зорі,
А діти спогадів нитками
зашивають
дірки від горя.

Не знеболює серце тиша –
воно не камінь, ото й болить.
Пісня часу його заколише,
У минулому біль приспить.
Намалюється чорною смугою
Біль на пам’яті полотні,
Аби потім закреслитись другою –
Кольоровою…а можливо і ні.
Не знеболює серце тиша –
Воно не камінь, ото й болить.
Та не треба в майбутнє лише
Забирати з собою цю мить.

Літо сіло на осонні:
розфарбовані долоні
кольорами жаросвіту,
що тече на плечі літу.
Дивосвітом усе тіло
візерунки літу вкрили.
Ви повірте, це не жарт,
бо у літа – body art.

В двох кишенях телефони
Дзеленчать весь час рингтони,
Бо завжди комусь так треба
Додзвонитися до тебе.
Знов дзвінок – і ти в дорозі,
Зупинитися не в змозі,
Бо зупинишся – відстанеш
І одним з останніх станеш…

Найжахливіший твій сон –
Це зламався телефон.

Суне потяг крізь час з небуття в небуття,
Ми з’являємось в ньому нізвідки.
Ми проводимо в потязі цьóму життя,
Ми у ньому супутники й свідки.

Не питаючи нас суне потяг крізь час,
Не спиняється він на зупинках.
А крізь нас плине час, він байдужий до нас,
Суне потяг по рейко- хвилинках.

На зупинках своїх ми лишаєм його,
Вилітаючи з вікон, як вітер.
Щось було і до нас, але більшість з того
Час із пам’яті нашої витер.

Суне потяг крізь час з небуття в небуття,
Він, можливо, зупиниться й зникне,
Лиш тоді, коли зникне у ньому життя…
Але поки що світяться вікна.

Мы ждём, когда придёт весна
и всё проснётся ото сна.
А как весна к нам в дом войдёт -
народ тепла и лета ждёт.

Когда лето жар приносит,
то душа водицы просит -
в ожидании прохлады
люди осени уж рады.

Осень зачастит дождями -
снова ожиданье с нами:
хотим мы снега белизны,
чтоб после снова ждать весны.

Як небо глибокі,
Космічно-холодні,
Байдужо-жорстокі
Простори безодні –
Це океан забуття.
Миттєкраплинами
Слів непочутості,
Швидкохвилинами
Вчинків забутості
Плине в безодню життя.

А берег безодні
Піщано – рухливий
Міняє сьогодні
Свій вигляд мінливий –
Пам'ять людська нетривка.
Омана вітрами
Правдиве з нещирим
Замінить місцями,
Як напрям вітрило –
У правди ціна п’ятака.

Живиться кривда
Людською довірою
І напівправдою
Щиро нещирою –
Фактами грає жонглер.
А розум блукає
Над краєм безодні,
Він правду шукає,
Але у сьогодні
Немає хороших манер.

Если запомнишь о ком-то плохое,
А после другое добавишь такое –
Наступит день, когда из ерунды
Вырастет ком огромной беды.
Если прощенье сложить с пониманием,
Если вдруг взять и взглянуть с любованием,
И к нежному взгляду добавить касание,
Запомнить случайное, может, внимание…
И если так сделать ещё раз и вновь –
Из пустяка вырастает любовь.
…
Не страшно из мухи сделать слона,
Если в твоём сердце доброта видна.
Он точно будет в радость - твой огромный слон,
Коль не в посудной лавке появился он,
И ещё если слон – не медвежья услуга –
Подарок нежданный для близкого друга…

Прилипли очі до екрану
Лиш сонечко зійшло. Ще рано,
Та вже локшина висне з вуха
У тих, хто все уважно слуха:
І як вода товчеться в ступі,
І як гризуться всі укупі,
А потім ділять бариші,
З екрану кинувши шиші.
Додавши до цієї каші
Всі фільми наші і не наші,
Глядач розтікся по дивану,
Аби дійти до того стану,
Що кисне думка в голові,
І серіали лиш нові
Липким гіпнозом лізуть в очі,
Як сон бридкий посеред ночі.
А клепка вже десь загубилась,
І гайка зовсім розгвинтилась,
Здоровий глузд поїхав з дому,
Дзвенить у черепі пустому.
Та бідолаха і не йме,
Як від екрану вітер дме
І залітає через вуха
Туди, де звивини без руху,
І в голові свистить-гуляє,
Бо власних думок там немає -
Наступна серія в думках.
І тихо їде набік дах…
І чи sapiens ще Homo -
Взагалі вже невідомо.

Болото
Я не озеро і не річка,
Не калинонька, не вербичка
Я болото таке собі тихе:
Не лізьте в душу – не буде лиха.
Бо у болота своє життя,
Тут можна згинути без вороття.

Річка
Я річка-річечка-ріка,
Я то тиха, то стрімка.
Я б розлилася навкруги,
Та не пускають береги.
Вони – обставини життя,
Назад немає вороття.
Я плину так, як плине час,
Я протікаю мимо вас.
Я не власна над собою,
Була і буду я рікою.
Не брудніть душі моєї –
Доведеться пити з неї.

Озерце
Мої хвилі не гуляють
Так, як ті, що в океані,
Мої бурі силу мають
Трохи більшу, ніж в стакані.
Не бездонне я, як небо,
Дуже легко мене вбити,
Навіть сили тут не треба –
Досить душу забруднити.

Спитаєте – про що етюди?
Ні, не про воду. Такі є люди.

Если вдруг тебя гнетёт
Окружающих непонимание,
Пусть об этом узнает тот,
Кто случайно окажет внимание.
До конца свою душу излив,
Ты услышишь в ответном признании
Ту же песню на тот же мотив –
О всеобщем непонимании.
A захочешь рассказать
О том, как всех ты понимаешь,
То, что на зеркало пенять,
О встречном это же узнаешь.
И по этой причине
Совсем не скорбя,
Признай, что в других
Часто видно себя.