Калатала у пролісків дзвоники,
цокотіла звабливо підборами,
запрягала оливкових коників –
мандрувати казковими долами…
Ти була сміхотливою тишею,
Від ялиці хвоїнкою гострою,
твої зорі були найвищими…
То було все… до першого пострілу.
Оселилась в набаті церковному,
покотилася хвилями слізними,
по могилах при місяці повному
мандрувала безсонною тризною.
Помирала щоденними втратами,
потім знову вмирала - із відчаю,
бо юрма є завжди дурнуватою:
обирає, хто сік з неї вичавить.
Бо людці поставали воронами
і з нутра Україну роздзьобують.
Сталагмітами гірко-солоними
прабатьки наші долі оздоблюють.
- Ти скажи, чом ридаємо тяжко ми,
І чому стоїмо понад урвищем?
- Бо пожежу ми гасимо кращими,
а вождів обираємо юрмишем.
**************************
- Важко жити тобі напівмертвою,
всі думки твої – зболені й хворі.
Анікого не зробиш ти жертвою,
бо сама собі… hikikomόrі.

Моя Україно,
привітна, терпляча, єдина,
калинові грона
відкритих і щирих сердець
до вічності плинуть,
і зграйками зірочок линуть
у небо твоє,
у гіркий твій терновий вінець.
Рядочки синів,
що отримують ангельські крила
щоденно поповнює
ніц не потрібна війна.
А ти ж для любові,
а ти ж їх для щастя ростила,
та твар двоголова,
захланна, кривава й брудна
окублилась поряд.
І пре крізь прозорі кордони
рашистська чума,
усмоктавши кисіль із боліт.
Коричнева гусінь
формує повзучі загони,
щоб чистий твій квіт
обдирати з калинових віт.
Росія порушила
заповідь світлого Бога:
країна-крадійка,
убивця,
гніздо сатани.
Московські церкви –
то домівка лукавого й злого.
В російськім сенаті
сидять дикуни й брехуни.
Моя Україно,
країно правічної волі,
як нищили каїни
протягом довгих століть
тебе
за ту Авеля цівочку чистої крові,
що світлом і нині
пульсує в тобі і бринить.
Жнива цьогорічні
вдалися багаті й криваві:
в сусідній Росії
із впалими скронями мрець
так хоче повернення
мертвій державі,
що згоден
на смерть сотень тисяч сердець.
Бо в нього не серце –
обману загиджене лігво,
фашист Пауль Геббельс –
його ідеал та взірець.
А що йому, мертвому…
Світ забруднити не міг би
Мамони слуга,
сатаною улюблений мрець
якби не раби золотого тільця,
що на гроші
міняють і совість, і честь,
і чуже майбуття.
Обсіли Росію
блошиці, та гниди, та воші
і Божі слова «Не убий!»
замінили виттям
про те,
що навколо
усі завидющі й ворожі,
І хочуть відтяти в Росії
солодкий шматок...
І стали в народу від того
не лиця, а рожі,
Й не стало Росії…
і голос народу замовк.
І виникло стадо.
Й погнали його на заклання
кривавому богу бабла.
«Русский мир» - віхоть трав,
приманка для стада
рашистських вівець та баранів,
що здатні дітей
віддавати вошві для забав.
Болотяне зло
захлинається люттю й брехнею…
Моя Україно,
країно калинових грон,
ти вистроїш, зможеш,
бо правда твоєю борнею
тримається в світі
супроти огидних ворон,
що з мертвих
зривають блискучі обручки та речі,
радіють поживі
з долоньок убитих дітей.
Народе Вкраїнський!
Ти крила розправ, наче кречет,
й гони вороння,
цю гидоту рашистських мастей.
Моя Україно,
моя Батьківщино єдина,
Здавен твої діти
світили серцями в імлі.
Тому тобі жити.
І буде велика родина -
Народ України,
щасливий на вільній землі.

Шевченко не даремно кляв Богдана,
якби не той, можливо, Січ би нині
буяла славно…
Ні – кривава рана
лягла до ніг цариці Катерині.
Дволикий брат не вніс би в хату скрути,
якби Москві тоді не йняли віри.
І не просили б нині про спокуту
ні Крути, ні голодомор.
Cибіру
не довелось би ласувати смутком
очей синів і дочок України…
О земле мила, звідки стільки пустки
у тому, що вінчає жирні спини
народних слуг,
що знову топчуть волю
і мрії поколінь твоїх, Вкраїно?
Земля моя,
віддай їм стільки болю,
скільки вони ножів загнали в спину
народних сподівань на долю й щастя.
Гори їм під ногами, земле-мамо,
провалюйся, аби не сміли красти
твоє майбутнє зрадники і хами.

Зосеніла, похмура душа опадає
словами-листвою,
у сивіючих сонць полотніє проміння
остиглих долонь.
Знаєш, варті не «де»,не «коли», не «навіщо»,
а хто ми з тобою
для отих он сердець, що шукають тепла…
Я прошу: не холонь…

Не холонь,
самоту прикликаючи свідчити різні образи,
що тобі заподіяли мандри
між межами власних облуд.
Золотими хрестами майбутньому
скручують хиряві в’язи
юди в рясах і без…
Розвелося продажних паскуд.

Свій статут аберація духу диктує моралі:
дурні плагіати
вимальовує нам з архаїчних доріг.
То гірка́ суєта.
Кожен світить,
настільки любові можливо задарма віддати -
і проста, і свята… за маєтністю світу забута мета.

Тож поглянь на мету.
Всі самотності мали можливість світити,
та не стачило духу…
можливо, не стачить і нам… Все одно
не холонь, адже людяність
має ходити по світу,
аби він прояснів,
ніби вимите краплями світла вікно.

Я хреста не ношу, не цілую ікон,
не чекаю на сон із ремаркою Бога,
в суєті доброти не шукаю вагон,
аби в’їхати в Рай у кінці епілогу.

Просто сонце своє зігріваю теплом
нелукавого серця, що має боліти
моїм світом: посіяний в землю геном
простоти поколінь, що, як зламані віти,

по собі не залишили квіту, та все ж,
таємничім зерном із підґрунтя країни,
розгинаючи роги баранячих меж
і рівняючи спини, росте крізь тканини

огрубілих долонь і вертає у мир
чисті хвилі Любові у руслах артерій,
щоб серця, між камінням затерті до дір,
карбували її у земній Ноосфері.

***
Моє сонце так лагідно гріє мені
мої дні щиросерді й недоспані ночі -
і Любові й Кохання зоріють вогні,
в Ноосферу кодуючи щастя жіноче…

Отак тобі! Сміялася з жар-птиці, котра палає й вірші виплітає.
Тепер ось маю… правда не під сорок, та муза ніц не хоче спати,
І верещить. У голові танцює морок, а їй кортить ганяти зграї
Суцільних дієслівних рим, котрі по хаті розсілися пихато .
Мені б заснути, а не римувати, та сни тікають, наче сірі миші.
Мабуть температура за наркотик чи щось подібне править музі.
О, музо, розігралася, мов котик. Утомишся і скоро схочеш тиші.
Та просто так я все це не залишу, й помщуся наркоманці, любі друзі...

П’ятниця, тринадцяте. Хмарно.
Сподівалась на дощ. Та марно.
Квіти посадила. Темніє.
Поливаю з відра і мрію:
Відьмою була б я, скажімо…
Мала б з того користь, ще й зриму.
Я відром не носила б воду,
А мітлу б ухопила – й ходу.
В небо полетіла би шпарко
Й квіти поливала би з хмарки…

Липень і спека.
під вікнами в мене
клумба. Там квіти
і листя зелене.
Осінь далека,
ще серпень із гаком,
свої гобелени
у сонячних знаках
кинула в літо,
неначе Колумба
доля в Лукайя*.
Танцюючи румбу,
пещена й сита,
жарінь опливає
в листя опале.
Посушлива зграя
хижу опалу
влаштовує квітам,
і алергії
я сплачую мито:
капосні вії
подразливі стали,
листя сухого
ображені шалом.
Просині тогу
вдягає тополя,
мрії за вітром –
і вольному воля.
Синя палітра,
осіння завія…
Зникли за рогом
відпущені мрії,
лиш алергія,
усміхнена косо:
«Всюди ще літо,
а в тебе вже осінь».

Вночі була шалена злива,
така ж, як звір у грудях зліва,
що в серце вріс і стане мною,
якщо я відчай не загою
від болю за розп’яті крила
надії, що землі зоріла,
землі ось цій, до згуби любій.
Іуда їй цілує губи,
а я не здатна захистити,
адже іуда - ти і діти
твої, мій друже-брате-злодій:
вітрил чатуєш вражих лодій,
бо запродав свої за гроші
чужинські - власні не хороші.
Це ти не дбав про їхню ціну,
землі своєї вражий сину…
У хмар важкі та довгі гриви
аж по землі стелились. Злива
манила блискавкою стати,
мечем караючим у свято
шаленства волі й влади миті,
коли водою з неба змиті
усі «не вбий», бо право хмари
творити злі і добрі чари.
А всеньким небом блискавиці
стікали в землю медом. Криця
Так само сяє, як гаряча…
О, земле рідна, де ж та вдача,
в якій твоїй живе дитині,
що здатна прапор жовто-синій
підняти з бруду і ганьби
і вийти з темної доби
у час, де розквіт, сила й слава
народу нашого й держави?
І бився грім у вікна й стіни:
Земля будила совість сина…

Найсмачніша вода – у карпатських струмках,
як солоно змокне рюкзак за плечима,
а ти досхочу вже нап’єшся очима
супокою смерек, і торований шлях
відгукнеться вагою утоми в ногах
та вражень добірних пластами густими.

Якнайліпша чорниця – обабіч стежок,
що, гору обнявши, приводять до хмари,
а хмари чаклують , і крапельні чари
наливаються в серце, а волі божок,
підхопивши зі стежки не зроблений крок,
готує з думок таємничі узвари.

Найчистіші вітри – то вітри з полонин,
котрим відкриваються в горах озера,
і папороть листя своє, наче пера,
умочивши у вітер, спішить часоплин
влаштувати у казці миттєвих картин,
де Велес іще не прадавня химера…

Крок вперед і два назад,
так танцюєш, брате?
Що ж, маестро самозрад,
можеш не чекати
що піду плече в плече
поряд із тобою.
Відболить і відпече
зранене ганьбою
безборонне моє слово,
слово Батьківщини:
з рук моїх у небо знову
вільнокрило зрине...

Серед березня – заметіль,
Ой же, Зимонько, ти звідкіль
Дива білого намела?
По калюжах он – скалки скла
Від розбитих твоїх дзеркал…
Витанцьовуєш срібний шал,
Не бажаючи геть іти.
Я у серце загляну – ти.
Болем тихим пекучий слід.
То крижинка лишилась від
Десь загублених сподівань.
В очі проситься сіра твань.
Я крізь щем проросту дощем,
Підіпру небокрай плечем,
Усміхнуся: а смуток де?
Бо Любов твоя поряд йде…

Среди измятых правд, дешёвых полуистин
Моей судьбы итог рассеется во мгле:
Прожитый нынче день, беспланово расхристан,
Грустит о сотнях дел дождинкой на стекле.

Средь тысяч мелочей: сказать-убрать-погладить –
Не хватит мига вновь на очень важный взгляд.
Но нечто влезет в жизнь, чтоб что-нибудь изгадить,
А порченых минут не отмотать назад.

И вовсе не со зла, а просто лишь бы к слову,
Мир будет смаковать огрызки полуправд,
Ведь ветер не зерно, а лёгкую полову
Швыряет в щели ртов, открытых невпопад.

Но не устану я твердить себе упрямо:
Упавшее зерно когда-то прорастёт,
Находит же свой путь, сдвигая горы хлама,
Тот истины росток, что мир влечёт вперёд.

Піддослідні думки побриті наголо.
Шукають вчені ознаки людини.
Вивчають душу скальпелем і лазером.
А в мене є пояснення для сина:
«Ми всі, насправді, трішечки, та ангели.
До речі,за природою ми звірі.
Не випускай в час гніву гострі пазурі,
І не показуй іншим ікла білі.»

Курчат рахують восени,
Їм іспитами – літо.
А вам до заліку, сини,
Ще довго-довго жити.
Тоді, коли насіє час
Вам сивини на скроні –
До рук мені диплом за вас
Життя вкладе в долоні.
І невідомо, чи жива
Я буду в ту годину…
Які ж то бажані слова:
«Ваш, жінко, син – Людина»…
Та на сьогодні ви моє
Досягнення найбільше,
Бо сенс у тому, що ви є,
А потім – усе інше.

Це життя хронічно хворе
нескінченним дежавю.
Сум, тривогу, радість, горе
проживу і доживу
дублем номер ікс у кубі
чи квадраті. І коли
знов на глобус пальці грубі
лиха вкажуть – вже були
біль і сльози, гнів безсилий
від нових цейтнотних «див».
Ми у світі – кратність цілей
для дамоклових мечів.

Веселкою виблискуєш в очах,
Вгортаєш світ у вовну із води,
У поглядах дитинно-чисте «Ах…»
Розбуджуєш, мій лицарю. Збуди!

Збуди мене від сірих павутин
Думок, що оплітають відчуття.
Будити так умієш ти один –
Присутністю… У сутності злиття

Твого і тих, що йтимуть по тобі –
Життя… заплутані сліди… Іди.
Твори простори біло-голубі
З кристалів скрижанілої води.

І погляди людські заворожи
Чарівністю, що тихо струменить
Крізь час і нас. В тендітності крижин
Крихких сніжинок вгадується мить.

Холодний ти мій лицарю зими,
Все граєшся із скалками дзеркал…
А знаєш, сніже, трошки схожі ми:
У тихій грі приховуємо шал.

Відстань холодного погляду –
Іншим, коханий, іншим.
Радію тобі безоглядно,
Наче немає більше
Імені теплого жодного.

Серце без тебе – скелею,
Тьма лине в душу-келію.

Січень. Плюс два і сиро.
Мжичка. А час би - снігу.
Наче злий жарт сатира –
Вічна оця відлига.

Схожий на небо настрій:
Теж каламутно-сірий.
Де ти, сніжку лапастий,
Сина мого кумире?

Хмари б сюди зимові…
Знову слова – цяцянки:
Звично ловлю на слові
Метеообіцянки.

Новий рік уже на носі,
А неначе й не зима:
Лиш тумани ходять босі,
Грип та грипова кума.

Снігу білого не видко,
Мжичка сіється з-під хмар,
Розкошують маргаритки,
Як під вибори піар.

Що це свято вийде боком –
Думка в’язне поміж вух.
Все одно всіх З НОВИМ РОКОМ
Й геть збіговисько непрух!

Пришла тоска испить тепла из памяти,
Зверьком пушисто в душу улеглась.
Зачем в туман вы, мысли мои, правите,
Зачем же вскачь несётесь, черти, в грязь?

За пеленой вселенское безбрежие,
И звёзды, умирая, песнь поют.
А мне не помогают руки нежные,
И не спасает от тоски уют.

Ах, соловей, пропой мне песню звонкую,
Грустить светло умеют соловьи,
Я в тишине под трели тонкой кромкою
Укрою все кручинушки свои.

Но трелей нет, а только лишь смешиночки
На дне любимых глаз вдруг вижу я,
А на ладонь садятся мне снежиночки…
Да где найдёшь зимою соловья.

Вони чекали осені, ці квіти –
пори, коли простелять голі віти
на палім листі тінь свою прозору
й холодні ранки внадяться до двору.
На фоні втрат весніють квіти щемно,
і на душі від того… хризантемно…

Сіре небо ходить босе
по розвіяній листві,
розсипає осінь роси,
трави хмарам - візаві.

Снігу першого не видко –
хризантемний листопад,
забуяли примул квітки
з хризантемами уряд.

За оголені вже віти
зачепились теплі дні –
осінь пестить першоцвіти,
подаровані мені.

З прохолодним поцілунком
вітер тулиться до скронь,
впившись сонячного трунку
з хризантемових долонь.

У течію впадати рідних рук
тремкою річкою
так любо,
мій коханий.
Втрачати простір,
колір,
час
і звук
від ніжних дотиків того,
хто Богом даний,
і водоспадом
падати у мить,
коли водночас
нам і солодко і гірко…
У крові жар потроху догорить,
але не згасне
у долонях наших
зірка.

Зажигались лампадки над крышами,
а душа растворялась в ночи.
Листья чуткие дерева слышали,
как она обронила ключи.

Храм её превратился в развалины,
править бал стали страхи да тлен.
Уголёк догорел до окалины,
стихли реки артерий и вен.

Все страницы у жизни прочитаны,
и страданием смыты грехи,
а слепцы со своими молитвами,
как и прежде остались глухи.

Улетала душа в даль безбрежную,
скинув бремя телесных оков,
ну а мир улыбался по-прежнему
с добродушием тихих глупцов.

Кто там плачет? Её отпустите вы
свой полёт над землёй довершать.
Для души эта связанность нитями
словно слёзы, текущие вспять.

Пустоока, що ж ти так жорстоко,
по краплині сточуєш життя?
Ледве-ледве, тихо, крок за кроком
скимлить по східцях твоє взуття,
поки ти, не гасячи свідомість,
заглядаєш в очі, сміючись.
Милосердя! Але ти натомість
тягнеш жили. Шепіт твій «Корись!»
обриває спроби пожалітись
змученій і немічній душі.
Втративши свій дар небесний литись,
в ще живих очах стоять дощі.
Милості! Та тягнуться хвилини,
наче в пеклі прожиті віки.
А душа усе ніяк не злине,
і в очах: «Безжальні ви таки…»

Медово-ефірна магма
жагуче цілує квіти,
і молить коріння спрагло
до неба : "Дощі пролий ти…"

А джміль розтинає в леті
солодке й густе повітря.
Коробить парфум-естетів
від спеки солоний витвір.

Морозиво і цілунки
крізь вітру сухі зітхання
приносиш - і серце лунко
б’є ритми жаги кохання.

Душа… Душа… Яка ж вона, душа,
коли нема їй спокою від слів?
Вважається, що нібито крилата.
По сказаних пралезах палаша
бреде вона, й кривавий слід зацвів
за нею так, неначе йде від ката.

Горбата. І брудна, бо безліч ніг
топталося, не маючи зупину.
Тягар від плюндрування і образ
не крилами – горбом за плечі ліг,
камінням вріс у зігнуту вже спину,
пухлинами болючих метастаз.

Така вона – душа, що справді чиста.
Що міріади втом від безлічі турбот
Несла, неначе хрест святий юдолі.
Що, наче папуаси за намисто,
не продавалася від безціні щедрот
і знає вартість істинної волі.

Крилату? Ні, молюсь я не карати:
порожнє і легке завжди потягне вгору
у густині і щільності життя.
Най краще каменем триматиму загату
між полем щирості і річкою роздору.
Либонь у цьому є якесь пуття.

Світлий ангеле, ґрунту жменечко,
брудом світу цього не скорена,
колисаєш майбутнє, ненечко,
хоч би як ти була заморена.

Ти до себе дозволь схилитися,
Аби стати хоч трохи вищою,
І долонями помолитися
Пращур-мовою, тобі ближчою.

Ти асфальтністю заґратована
І укрита терпіння крицею,
Як я хочу тебе, шрамовану,
напоїти з долонь водицею.

Світлий ангеле, ґрунту грудочко,
Заквітчати тебе дозволь мені,
Аби квіти пелюстки-блюдечка
Підставляли під сонця промені.

Ти навчи мене бути чистою
Бруд у душу свою приймаючи,
І любов тоді в мені вистоїть,
Квітом істини проростаючи.

Передбачення баби скіфської,
Вітром степу мені навіяне:
Щоб уміла схилятись низько я
У високість трави замріяна.

Ґрунту дрібочко, ти навчи мене
Виживати у час непроханий,
Аби потім, надійно й стримано,
Був мій світ у життя закоханий.

Шукати твердь
в суцільному багні
із сотень правд,
що наче слиз із мулу
у світі камуфляжу і брехні,
де істина
на дні себе забула
душі,
що потонула у вині
провин цього
й усіх старих врожаїв,
заплутаних у вічній глушині
історій людства –
це життя вражає
забрудненою кількістю глибин,
де чинять суд
крикливі хижі зграї
холодних і зажерливих рибин,
і злий вудильник вогниками грає
бо течія
виблискує від спин
тих,
хто ліхтар за істину сприймає…

А я шукаю
ту нещасну твердь,
бо посмішки дітей і їхні мрії
є сонечком над гирлом передсердь,
що вічно спонукатиме до дії.

А кохання – усе ж таки птах,
ви його не хапайте за крила,
бо тенета – окриленим жах,
у неволі цій птасі несила.

Їй несила у замкнену вись
каравелами мрій без вітрил
відправляти життя у «колись»
крізь приземленість зв’язаних крил.

Підставляйте пташині плече
і у серце відкрийте дверцята.
Справжній птах – він і сам не втече,
від гнізда, що почав будувати.

А зачиниш дверцята – і птах
біль втаврує в’язниці у мур,
і у небо крізь зірваний дах
полетить у сузір’я зажур.

Добротою годуйте із рук,
не шкодуючи зерен терпіння -
і гарячих сердець перестук
буде піснею крил розуміння.
***
В щасті разом і разом в журбі
ми діждали сивіючих скронь.
Як я вдячна, коханий, тобі
за відкритість широких долонь.

Перших квітів зелені носики
витикаються вітер нюхати.
Натяглися проміння тросики
час по звичному колу рухати.

Сни розталого снігу тінями
у хмарини пухкі ховаються,
і шляхами небесно-синіми
до гніздечок птахи вертаються.

Розправляються вушка зéлені,
розтривожені сонця струнами,
і зеленому роду-племені
долю пише коріння рунами.

У степах особлива тиша є
сонмом звуків у спокій вплетена.
Вітер пахощі трав замішує
із безкрайністю над планетою.

Мою долю корінням сплутано
із корінням грози і травами.
Я прикута любові путами
до степів і річок з заплавами...

Весна. Радеть бы, да беда –
погиб хороший друг.
Он по натуре вечен, да
всему виной утюг.

Неприхотлив был друг и мил,
и по натуре прост,
ко мне привязанность хранил
во весь свой длинный рост.

О, как меня он понимал,
как нежен был со мной,
меня легонько обнимал
так, как никто другой…

Когда мы порознь – нас никто
разглядывать не рад,
а вместе, если без пальто –
притягивали взгляд.

Но вот уж друга больше нет,
и я тому виной:
утюг был зверски перегрет
не кем-нибудь, а мной.

О, сарафан, мой милый друг!
Прощай теперь навек!
И пусть поплатится утюг
за твой короткий век!

Затягнулась хвороба. Кризу
лікарі відтягають вперто.
Живемо на краю карнизу.
Жити краще. Та легше вмерти.

Де ж, у біса,та клята криза?
Так набридло балансувати.
Хочу геть із цього карниза –
або впасти, або літати.

Ти хочеш сказати: «Зажди, не зникай!»,
та бачиш, що це - зачарований Кай:
він «Вічність» складає зі зламаних слів –
між сенсом і звуком існує розрив.

Його не врятує вже жодна із Герд -
він власної пустки улюблений смерд.
Він Каїн уже, цей облесливий Кай –
від нього удару з-за рогу чекай.

І в душу вужем закрадається страх
себе упізнати в підступних очах.

У очі дивиться зима,
Та ти не сам, я не сама,
І тут немає протиріч:
В нас різне щастя у цю ніч.

І я прошу: не розгуби
Свого кохання літепла,
Не розміняй свої скарби
На різнобарвні скалки скла.

Серця сніжинок крижані
Крадуть чужих сердець вогні,
Холодні леза дивних снив
Тепло стинають справжніх див.

І я благаю: стережи
Своє кохання від зими.
Її холодні вітражі
Розбити вміємо лиш ми.

У круговерті сніговій
Ми дім будуєм - кожен свій,
І Герострат не спалить храм,
Якщо ти ним не станеш сам.

Знов калюжами відлига
по дорогам розтеклась.
Дітлахи хотіли снігу,
та Зима сказала: «Зась!».

«Зась» морозу і снігам,
грудень знов водою стік,
і Зима шепоче нам:
«Мокрим буде Новий рік...»

Сіро мружаться дахи
на безлико-сіру вись,
поховалися птахи,
навкруги лиш мряка й слизь.

Але серце просить казки,
й, переходячи потік,
прошу Зиму я : «Будь ласка,
хочу снігу в Новий рік!».

Погляд сонця холодний зовсім.
Плечі нам укрива журбою.
І прощається з нами осінь,
Помахавши із хмар рукою.

Від тепла залишились крихти.
Серце наче у ніч вмерзає.
Ти б за сонцем хотіла бігти,
Та коріння не відпускає.

Одягає зима у кригу.
Обіцяє видіння нові.
Є багато краси у снігу,
Та холодні ті сни зимові.

Затанцюють сніжинок зграї,
Як заграють вітри-музики.
Ми у мріях серця ховаєм,
Адже мрії – найкращі ліки.

Цього року осінь дуже рано
Узяла до рук від часу віжки:
Спекою попалене старанно
Листя укладає на доріжки.

Завертає в небі осінь воза
На нове спіралі напівколо.
Очі правди – зовсім не загроза,
Не завжди приємна правда гола.

Гола правда в тому, що поетів
Вже було, як листя під ногами.
Душі співаків падінь і злетів
Шелестять забутими листками.

А моя мізерна правда в тому,
Що зірки – то інший вимір світу.
Я маленька крапелька. Знайома
З тим, як воду вміє пити літо.

Що зірки маленькі – то омана,
Знають вчені їхні величини.
Їх життя рахується віками,
А життя роси – лиш на хвилини.

Роси у траві зникають швидко –
Тимчасова бісерна прикраса.
Павутинка мрії - то не нитка,
Вздовж якої ми йдемо у часі.

Ведемо ми облік прорахункам,
Перемогам, досвіду, здобуткам,
І себе витягуємо в струнку
Перед чутки вдалим оборутком.

Знаєш, я ніякий математик,
Та стою сьогодні на своєму,
Бо не все можливо рахувати,
І не все сортується на теми.

Я роки нанизую на нитку,
Й не дрижу, як лист, від переляку.
На дорогах грому дуже слизько,
Із поета, бач, Прокруст ніякий.

Плащаницю вічності на плечі,
Не вдягну, бо знаю - завелика.
Досить, що думки мої – малеча
Вільних трав: нескорена і дика.

Хочеш – засуди мене на страту -
Це не змінить світу ні на йоту.
Коли осінь входить до кімнати,
В пісню заплітають смутку ноти.

Відкрите серце,
Рожеві скельця,
Довіра первинна,
Прохання невинне:
«Потрібна казка,
Будь ласка…»
Їй – чашка чаю
І «обіцяю».

А казку – ліньки.
Встаю навшпиньки.
Так трошки вище –
До казки ближче.
Пароль забути –
Така спокута.
І ліні – сумно.
«Зникай, бездумна!»

За хвостик казку:
«Пишись, будь ласка,
Я ж трошки фея –
Для неї…»
Тепер чекання -
Таке завдання.
Чекання – злато.
Я ним багата.

З’явилась казка:
«Пиши, будь ласка…»
Лиш записати –
Справ небагато.
Мобілка. Круто –
Мене почуто.
«Приходь, чекаю…
Я знаю – чаю.»

- Готова казка,
Бери, будь ласка.
- Зробила ласку,
А що за казку?
- Та є потреба
В рожевих скельцях,
Як от у тебе…
***
Обітницю знято -
Свято!

Поринаю в тишу, поринаю в пустку,
Надаю від себе я собі відпустку.
Запрошу у гості прірву і пустелю,
Пригощу мовчанням біло-карамельним.

Степ широкополий одягну на плечі,
Буду задивлятись в очі безкінеччю.
Всесвіт утікає у ніщо від себе,
Там кінця чекає слід богині Геби.

Втратять амплітуду світла теплі хвилі
І настане спокій – вічне царство штилю.

А кульбабка вторить сонячному згустку,
Я собі від себе надаю відпустку.

Море… важко уявити крижаний погляд у спекотного моря.
Але так буває. Невеличкі прозорі хвилі з холодним спокоєм
змочують розжарений пісок, створюючи полосу перестороги.
Відпочивальники, дійшовши до цієї полоси, зупиняються.
Вдивившись у крижаний погляд моря і зрозумівши його настрій
вони слухняно повертають назад у пошуках іншої розваги.
Але завжди знаходиться той, хто не здатен розуміти поглядів.
Хто занадто впевнений у собі, щоб змінювати омріяні плани.
Занадто закохані у життя не вміють бути обережними.
Не звинувачуйте море у жорстокості, необачні створіння.
Йому байдуже до того, хто не розрахував своїх можливостей.
Медуза і людина рівні перед його безпристрасними очима.
Морю все одно, чию смерть заколисувати своїми хвилями.
Цікавість… Ні, то не цікавість збирає людей до місця нещастя.
То тіла зносять до купи свої душі, аби ті разом молилися,
ділячись своєю живою силою з тим, кого рятують чиїсь руки.
І поки ті руки рятують, поки постраждале тіло не втратило
бодай найменшої ознаки наявності душі, натовп очікує.
І поки розширені очі присутніх випромінюють співчуття,
їхні душі шукають зв'язок з власницею безпорадного тіла.
І поки енергія натовпу огортає місце трагедії,
Віра, Надія і Любов намагаються заступити ближнього
від Великого Комбінатора випадковостей, що виграв цю душу,
вдало розсипавши кульки помилок, аби Життя послизнулось
і впустило до жадібної пащі Минулого чергову жертву.
Тій ненаситній пащі мало того, що життя віддає як належне,
за вимогою одвічно невпинного у своєму русі Часу –
передчасні жертви наймиліші її вічно голодному нутру.
Великий Комбінатор ніколи не зупиняє жорстокої гри:
заради своєї втіхи вихопити у Життя ласий шматочок
і жбурнути його у пожадливо роззявлену пащу Минулого.
А Життя робить інстинктивні спроби врятувати шматочок себе,
бо воно лише тоненька ниточка у вузенькому поясочку Буття,
який є нічим іншим, як рискою на тілі безкінечного Часу,
межею, на якій Майбутнє перетворюється у Минуле.
Те, що існує і те, що живе, мають спільну рису - теперішній час.
І у цьому теперішньому часі відбувається протистояння.
Збіг випадковостей – зброя не тільки Великого Комбінатора.
Життя теж вміє ховати козирі в рукава – для рівності шансів.
Випадкові люди у натовпі інколи складають гарну команду –
і тоді Смерть відступає, а натовп розсипається з відчуттям щастя,
аби, неначе кола по воді, розповсюдити радісну звістку.
Але не цього разу. Часом люди схожі на глиняних колосів,
що легковажно не бажають помічати своєї уразливості.
Саме у таку мить відкривається перед ними паща Минулого,
а за спиною лунає питання: «Ну що, підіб’ємо рахунки?»
А чи стане тобі сили відштовхнути власника того голосу?
Ти, могутній колосе, що тримаєш над своїм крихітним всесвітом
власноруч збудоване небо – що з ними станеться, коли ти зникнеш?
Тож дивись під ноги – у Великого комбінатора багато кульок.
Ти ж не хочеш, щоб натовп, схожий на ангелів з перебитими крильми,
розносив увсебіч від твого тіла сумну звістку про свою поразку.
Крижаний погляд буває не тільки у моря…

Вікно відкрию у грозу, і свіжий вітер до оселі
ввірветься з краплями дощу, зірвавши звичний лад зі стелі.
І дощ співатиме мені своїх краплин одвічну пісню,
про те, що стане по грозі в повітрі значно більше кисню.
Ми підсвідомо у житті завжди чекаємо на зміни,
аби у пам’яті своїй нові розвісити картини.

Маленьке місто – країна дива,
Бо я живу тут, бо я – щаслива.
Росли тут діти, роки минали,
Облич знайомих тут є чимало.

Маленьке місто, таке зелене,
Вже рідним стало давно для мене,
Бо тут, як сонце лягає спати,
Нас песик хатній веде гуляти.

І тихоплинно тече розмова
Про те, що сталось і буде знову:
Про дні буденні і дні святкові,
Старі турботи і справи нові.

Будинки мружать віконця-очі,
Вечірнє місто про сон шепоче.
Я тихо тану в теплі долоні,
Від щастя бути у цім полоні.

І ніч надходить, а день згасає,
Гавкучий песик хвостом махає,
Співає вечір нам колискову-
Я знаю: завтра це буде знову.

Через день я працюю дощем, женучи посуху з двору,
А дощ на заході завис і топить селища, потвора.
А це прийшов, та щоб він скис – не збив із листя навіть пилу.
Якби у хмари розум був – вона б від сорому згоріла!

«Дідусю, розкажи-но про війну…» -
Долоньки крихітні тримали твою руку.
Ти сумно оглядався в давнину,
І від чекання завмирали навіть звуки.

А ти мовчав… «Ну діду, ну будь ласка,
У тебе ж на костюмі нагороди…» -
В очах дитячих причаїлась казка,
В твоїх - минулого криваво-сизі води.

Ховав ти біль кудись у глибину
І усміхався: «Тобі це не треба…»

В дитинстві я бачила сни про війну –
Можливо, вони повертались до тебе…

Так, він звичайно не столиця, а по околицях – село,
яке у пору цю весняну вишневим цвітом замело.
Але які його каштани! До них і київським далеко.
Вони ревниво стережуть тінь на алеях в літню спеку.
Його Богдана сиві думи про славні й давні ті часи,
коли гули у цій місцині міцні козацькі голоси,
всотались в мене кольорами дитинства, юності і волі,
як шлях чумацький в небеса – слідами зоряної солі…
Його майдани не бурхливі, його життя спокійний плин,
його проблеми нескінченні течуть, неначе зерна в млин.
Його іще живі заводи здаються й досі ласим шматом
Рвачам високим, про яких згадати хочеться лиш матом.
Його важкі від праці руки самі вишукують роботу –
ці люди звикли виживати без ласки влади і турботи.
Його коріння в цій землі – міцне, бо він не кураїна,
і лиш для праці хилить він свою натрудженую спину.
Не заважають хмарочоси тут хмарам землю цілувати,
і носить місто гордовито своїх дерев зелені шати.
А водосховища хвилі тут лижуть спокій із каміння,
а на лимані в воду тихо дерева вмочують коріння…
Він споглядає підозріло Енергодару труби й блоки
і п’є не надто чисту воду, в Дніпро вмочивши вуса й щоки.
Не так давно північні гості хвалили нам місцеве літо:
мовляв, тут краще, ніж в Криму, бо тіло спекою не вбито.
Хоч то , звичайно, перехвал, та влітку в зоні відпочинку
під шелест листя й шепіт хвиль таки приємно смажить спинку.
Як планувалося колись, було б це місце літнім раєм,
та не збулось… А мало бути рибним щедрим краєм,
і помідорним, абрикосним, вишневим, навіть виноградним -
було б доречно й ненакладно
гостям би тут відпочивати, якби… Ох ті мені якби,
вони неначе голуби,
злітаються клювати мрії…

Хочеш вдарити? Що ж, удар,
Та повір: ти не вмієш бити.
Для таких, як от я, почвар,
Кіл осиковий – наче квіти.

Не вразлива я, бо давно
Вже живу я на цьому світі,
Й не таке, як от ти, «воно»
Зустрічала на цій орбіті.

Я вмирала уже не раз
Від болючої рани зради,
Й вибачала, слабких, я вас:
Божі тварі, хоча і гади.

І сама я вже не знаю –
Чи жива я, а чи примара.
Але бачу чорну зграю,
Що гризе твою душу яро.

То навіщо ж іще мені
додавати слабкому болю?
Утопи свою злість у вині,
Відпусти вже себе на волю.

Я байдужості світу
уникаю в твоїх долонях,
сірооке моє ти літо,
мій назавжди коханий сонях.

Від липучого ока
заховаюсь за лист широкий,
і сміятимусь із сороки,
що плітки упустила в спокій.

Я побуду слабкою,
бо з тобою це так приємно.
Та на те, що я поза грою,
сподівається світ даремно.

Ах какая… Да какая?
Рассмешили, право слово,
Я ж поди уже седая,
Ни к чему влюбляться снова.

Хотя впрочем… улыбаюсь.
Вы ведь этого хотели?
Тротуара чуть касаясь
Я иду… Ведь птицы пели.

Птицы пели… Птицы пели,
И поэтому Вы взглядом
Разогнали прочь метели,
Что со мной кружились рядом.

Взгляд лучистый…чистый-чистый –
Ваш подарок в день погожий.
Вы шагали мимо быстро,
Да и я спешила тоже…

Снігом впала на землю хмара.
Перше березня – не весна ще.
Чотирнадцяти днів отара
Пропасеться – і буде краще.

Намилується сонце снігом
На прощання. І сніг - струмками.
Це остання зимова відлига
Зустрічає весну сльозами.

Ні, не стала між нами осінь,
Але я не кохаю. Зовсім.
Ми єдиної долі крила.
Ми життєва двожильна сила.
Ти моєї душі половина,
Я ніколи тебе не кину.

Ми по першому снігу – босі.
Ти мене не кохаєш. Зовсім.
Якщо я забажаю волі –
Перетворишся в дрібку солі.
Я душа твоя тиха й шалена,
Ти не зможеш піти від мене.

Ми наблизились вже до краю,
Ми уже не кохаємо. Знаю.
Бо кохання занадто мало -
Пояснити, що нас з’єднало,
І тому ми у дні наші срібні
Одне одному так потрібні.

Я тебя нашла на «стихире»,
Мало, видно, слов в этом мире,
Видно так судьба пошутила:
В тёзки мне тебя предложила.
Видно мы с тобой очень схожи,
Если ты – Роса, и я тоже.
Влюблены в стихи две Татьяны.
Огорчишься ты? Я – не стану.

У дзеркалі Осінь. Дивно…
Вона ж тільки що до мене
Знадвору сміялась зимно,
Зриваючи листя з клена.
У Осені мої очі –
Холодні і сіро-хмарні.
Неначе забути хоче
Якісь сподівання марні.
Лягла під очима втома –
Збиралась вона роками.
Мені вже давно знайома
Подібність така між нами.
Я ще походжу між люди,
Діждусь, як трава зів’яне,
Я Осінню трохи буду,
А потім Зимою стану...

Думок сірих драговиння затягло у глибину,
Вперлась лобом підсвідомо у якусь глуху стіну.
Серед різних барвів світу сіру хмару я знайшла
І сама начарувала, щоб зима скоріш прийшла.

Приспів:
А ти, зіронько, лети, це твоя орбіта,
Не завжди відомо нам, чия карта бита.
Сірі думи, хай їм грець, зможу подолати,
Маю я до біса сил, я ж дружина й мати.

Є у світі чорні діри, є пилюка від зірок,
І приховують тенета сірі сутінки думок.
Десь у всесвіті блукає моя зіронька мала,
Аби навіть захотіла, я б її там не знайшла.

Приспів:
А ти, зіронько, світи, що твоєї сили,
Бо з тобою не усі справи ми зробили.
Не лякайся чорних дір, не страшна пилюка –
Сірі хмари від зірок, коли зірка злюка.

Я желаю тебе, чтобы счастье
Было, было всегда с тобой,
Чтоб была твоя жизнь настоящей,
А не вымыслом и не игрой.
Пусть тропинка твоя не плутает
По ухабам и грязным лужам,
Доброта твоя не растает,
Чтобы был ты кому-то нужен.
Пусть будут друзья настоящие,
А не ради стакана и выгоды,
Добро ради дружбы творящие,
Готовые выручить из беды.
Пусть будет любимая Женщина
Тепло и заботу дарящею,
Не птицею перелётною,
А спутницей настоящею.

- Говорив – я не вірю в кохання…
- І мені він так теж говорив...
- Запевняв, що є тільки бажання,
а я вірити в це не хотів.
Я так мріяв зустріти єдину,
і шукав я її, і чекав.
А самотність штовхала у спину –
я життя на ніщо розміняв.
В сорок років я став уже сивий
і на близькій нозі з журбою…
А от друг мій, здається, щасливий,
бо зустрівся тоді з тобою.
Знаєш, як він тебе кохає…
- Так, я знаю… Звичайно, знаю.

Щастя моє сірооке
в кімнаті розсипало сміх –
диво клубком рудобоким
йому прикотилось до ніг.
Скаче воно по підлозі
радість даруючи сину.
Тихо стою на порозі,
вартуючи цю хвилину…
А диво танцює казку,
бо скоро лягати спати.
Я вдячна йому за ласку
і це ось вечірнє свято.
Та диву це все байдуже,
грається на підлозі –
воно ще маленьке дуже
і зрозуміти не в змозі,
що сонця малим шматочком
воно увійшло в наш дім…
Стрибає рудим клубочком,
а радість і сміх - із ним.
Уже заморилося свято,
сон плине у очі сина.
І поряд лягають спати
моя і котяча дитина.

І знов мене агітували –
за віру в Бога.
А за плечима ангели стояли -
та не від Нього.
В той час, коли була я ще малою –
час щироокий,
я чула їхній порух за спиною –
так плине спокій.
Жартуючи вони мене навчали
любити зорі,
думкам дитячим крила дарували –
такі прозорі.
Свої страхи долати вимагали
в лиху годину,
і допомогу щиру надсилали –
через людину.
Я ангелів моїх прозорокрилих
не проміняю,
мені від них відмовитись несила
за шлях до раю.
Вони є часткою Землі живої,
можливо, грішні.
Від гніву я закрию їх собою –
прости, Всевишній.

Думать надо о светлом,
Думать надо о чистом.
Жизни, в общем-то, мало,
И пройдёт она быстро.
Отчего же так много
В жизни грязи и сора,
Отчего же так мало
Чистоты и простора?
Я иду за звездою,
Тьму вокруг отрицая,
Понемногу надежду
По дороге теряя.
А всё кажется – к счастью
Мне удастся дойти…
Только как-то уж близко
Окончанье пути.

- Було в житті усе, що треба,
І що не треба – теж.
Стала давно уже байдужа
Я до піщаних веж,
Та залишилась ще потреба
Дивитись в синю вись…
- Гей, на дорозі он калюжа,
Під ноги подивись.

Небо серое, сырое
Тучами измазано,
Настроение плохое
Не зря серым названо.

Хмурятся окошки
Из-под мрачных крыш,
И скребутся кошки
В душах, словно мышь.

Серый дождь по лужам
Шелестит угрюмо,
И что ты не нужен
Навевает думы.

Серый ведь не черный,
Улыбнись, не жди,
Станут вдруг проворны
Серые дожди.

Смоют с неба наскоро
Свою грусть-печаль,
Пошуршат всем ласково
И умчатся вдаль.

Давай, родной, поговорим,
Пусть разойдётся ссоры дым,
И станет чистым небосвод,
Для нас звезда любви взойдёт.
Не будем спорить сгоряча,
Пускай горит любви свеча.

Давай, любимый, помолчим,
Сердца друг другу сохраним.
Давай не будем душу рвать
И боль обиды умножать.
Ведь так легко очаг разрушить,
Может лучше просто слушать.

Припев:
Помолчим, поговорим –
Разойдётся ссоры дым.
Будем много лет и зим
Я – любима, ты – любим.

Были девчонки, были мальчишки,
Были портфели, тетради и книжки...
Время промчалось, время прошло,
И всё, что было, быльём поросло.
Жизнь завертела, жизнь закружила,
В детство дорогу снегами укрыла.
Нам никогда не вернуться туда.
Это печально, но не беда.
Наверное, что-то мы позабыли,
А помнишь, ты помнишь, какими мы были?
Вспомним давай мы с тобою сейчас
Время, когда назывались мы ,, класс’’
Помнишь, от двойки друг – друга спасали?
Помнишь, записки друг другу писали?
А кто-то списать не давал никогда…
Какими смешными мы были тогда.
А помнишь ты взгляды, а помнишь улыбки?
А помнишь удачи, а помнишь ошибки?
А помнишь, что было, и то, что казалось?
Что-то ушло… а ведь что-то осталось.
Те же улыбки, такие же взгляды,
Так же друг с другом мы встретиться рады.
Так пусть же морщинки не вызовут жалость.
Мы изменились… но самую малость.
Порознь мы жизни задачи решали,
Порознь беду и удачу встречали.
Давайте ж друг другу не ставить оценки,
Ведь не урок же, сейчас переменка.
Вновь разойдёмся своими путями,
Жизни свои сочинять будем сами.
Я вам желаю романов, комедий,
Но не пишите, ребята, трагедий.

Наче учора було ще малятко,
Мамине з татком маленьке хлоп’ятко,
А вже розправляє парубок плечі...
Ой, як же швидко зростає малеча.
Ох ти, розумнику, впертий юначе,
На лобі написано – батькова вдача.
Сину, синочку, моя ти дитино,
Я тебе прошу – щасливим будь, сину.

Коли смуток, наче морок,
Оповив тебе собою,
І камінець образи
Здається цілою горою,
У холоді і темряві
Себе не зачиняй,
І як не можеш сонечка,
То свічечку згадай.
Повір, будь ласка,
В день прийдешній,
Бо, як і завжди, зійде сонце,
І ти для радості у серці
Залиш відчиненим віконце.