САМАРИТЯНКА
той подорожній не приїхав
на балагулі
у запорошених сандалях
при цямрині сидів
і попрохав води —
я його скоро позбулася
він — чужинець
прийняв мою відмову

тільки мовив

якби ти знала ...

я тепер канею
по білім світі скиглячи шукаю
живущої-цілющої води
яка навіки гасить спрагу


ДЖУЛЬЄТТА
Я — вигадка чи дійсність ?
пуп’янок рожевий
зів’ялий рано

швидкоплинна мить —
розливи жайворонка
чи соловейка ?

без поруччя моє буття —
порцелянова чаша в землетрусі

доля ламає все крихке
об корінь
і тільки смерть увінчує
безсмертям


НАНА
шматяна лялько
з ганчірками саксофонів
у вухах

карбуєш торси
укусом гетери
бо любовне мистецтво
відоме також
скорпіонам

твої жести — порожні
м’ясожерна рослино
з передміської грядки


ЯРОСЛАВНА
не знаю як прочитати
залізний степовий запах
скигління чайки
багрець неба

ось айва б’є поклін землі
дрижить струна ? тятива ?
де ти

мій ладо ?

акафист гуде від каплиці
жертву приносять на капищі

Сонцю Вітру Дніпрові
молюся


МАРУСЯ БОГУСЛАВКА
з очисної покути
билиною мене співають

рятувати життя це — добре вмирати
щоб не скривдити ні тотема
ні людини ні дерева
ні птаха ні каменя

щоб земля не прокляла
твоєї плоті
не вивернула її
з очима повними порожняви
падлом для гайвороння

рятувати життя це — повертати обличчя
соняшником
за сумлінням


КАТЕРИНА
полями
байраками
канавами міста
несу своє важке лоно
за семафорами
до сподіваного гнізда

байдуже сонце
не просльозиться
не поласиться до колін
вовчий вітер

не знаю —
пречиста грішниця —
що мені заборонений рай
навіть баштан
навіть убогий квітник

тільки одна грядка моя
десь біля тину
чужого цвинтаря


ЖІНКА
усі мої маски
то мозаїка
мого обличчя

я — баня світлого храму
я — темної мряки долина

у темну мряку завиваю землю
купаю землю світлом храму

я — мед і цикута
я — ласка і гріх
я — корінь і крона

1994-2000

ЕВРИДИКА
з беззвучности мене зове
голос ліри —
дужий потік

я лину мрякою
над дзеркалом терновим
Стикса

благословиться
уже на день
я рину в голосі кохання

чому киреї кипарисів
і крони чорнокленів
у жалобі
і майви вітру
як хустки прощальні ?

чому заголосила ліра ?


ПЕНЕЛОПА
таємно я тчу і порю
завжди той самий візерунок
неначе хвилі моря що гуляють
на однім місці

а ґільдія лукавих юнаків
на вигру ласих
облягла мій терем
перевіряти дію !

я лукавих перехитрила
і відчуваю серцем :
король мій близько —
це їх останній трунок

за недопорений
за недотканий візерунок


КАССАНДРА
беру своє звітріле обличчя
й занурюю в дзеркало

там світиться біла скеля
і горять два холодні колодязі
над мовчазною брамою пісні

тяжко карає бог

хай другі не вірять —
собі пророчу


ПЕНТЕЗІЛЕЯ
та королева
що майже зрослася з конем
озброєна мов твердиня
що вітром гасає по бойовищі
розкидаючи кучері з-під шолома
в сяйві звитяг
шле блискавиці
з арбалета при вирваній груді

ватага — меткі амазонки
безмужнє плем’я

не перегнути її
а зламати так легко

пам’ятай Ахілле !


ЄВА
під деревом добра і зла
мені так банно
наче на ньому я розп’ята
а я ж розп’ята
на Оріона кагачах

буде мій довгий вік
вигнання віком
м’якуш гірко-солодкий
наповнитъ рот —
не святий артос

і безугавний похід хмар
затьмарить небо
а журавлиний ключ замкне
незвідані раї
моїм нащадкам


РАХИЛЬ
саван туману на твоїх стигмах, Чорнобилю !
прикидається мревом диск осмеркнений сонця
де мої дітки невинні
Іроде юродивий ?

в ізворах серця — судома відчаю
святий сан матері волочать стернею
в таврі материнськім палає розп’ята душа

5.
Я йшла за тобою дорогами світу,
гребла океани, спиналася на вершини
в червону колиску сонця,
у човник місяця.
Я перечитала тисячу книжóк,
гортала сторінки тисяч сердець,
відшифровувала клинопис
на долонях і на обличчях.
А тебе я напам’ять вивчила,
мов рідну мову :
ти говориш до мене дзвоном утрені
і дзвоном вечірні,
і вже моя душа йде назустріч тобі
хоругвою в розмаю маївки.


12.
Стоїш у водоспаді шат
під хрестом,
чорна колоно болю.

А Син твій
скорчений, як в утробі,
скапує кров’ю.

Останній крик,
і тяжко впало на груди
чоло в тернині.

Не бачиш неба в крепі,
не чуєш землетрусу,
що вивертає могили,

не відаєш
про завісу святині,
роздерту навпіл,

не знаєш,
що ластівка звила гніздо
у складках твоїх шат,

що висиділа

з писанок

пташат.

фрагменти
(1995, 2000)

не спромігся взяти тебе
крем’янецька горда твердине ?

взяв тебе час

горнуться пишні сади
вілли і вулиці
до стіп бувальщини

всі підвладні
потокові часу
що забирає з собою
бастилії й башти
лівреї ліри і лаври

вдягаюся в небо і хмари
в кучеряві кущі й дерева
в надбережні палати й вежі
у схід сонця і в його захід
у птахів тварин і людські постаті
що черпають з мене воду
вдягаю юність і старість
мілке щастя і горе глибоке
швидкоплинні красу і славу

все тоне в мені мов час

десь завмирає в ліщині
голубий зозулі голос
скільки літ накувала ?

відгоріли пожари осені
відпливли всі потоки у вічність
блукає зима по обголенім полі

годі
віслюком із замотаними очима
день за днем рік за роком
ходити колом
тягти воду
на чужі плянтації
вдячна за торбу вівса
і за хомут

уже сверблять крила

Золотозубі мольфари
Понапихали свої бесаги
Нашим добром.

Люто заіржав Черемош,
Об Сокільське вдарив копитом :
“Під котрим каменем спить Довбуш ?
Треба збудити !”

Мольфари в шинку бенкетують,
Підносять чарки пінисті.
Довбуш бариться.
Вже не ірже Черемош,
Тільки ячить.

Мольфари й упирі
Вішали леґінів на ялицях
До звуків гармошки.

На фірах везли
Юнаків і дівчат у вишиванках,
З руками пов’язаними
Колючим дротом,
Уже без очей.

Це — нові леґенди Гуцульщини.
Світ їм не вірить.

Ніч у киптарі, вишитому жоржинами,
— Молодиця розпалена в танці :
Розвіяна хустка, розтоптані постоли,
І намисто розірване бренить зорями.

Не один леґінь скотився в провалля,
Втопився в броді, повалився від кулі,
Заки обняв її пояс гадючий
І отруївся жалом поцілунка.

“Я — біблійне фіґове дерево,
Що не вродило плодів.
Не гойдаю на своїм тілі
М’якости листя, як інші,
Не опірююсь цвітом;
Оберігаю своїм гіллям :
Довгими пальцями, довгим волоссям,
Якесь молоде гніздо
І грію чужих пташат.
Часом манна мене покриває :
Здається, що це — пелюстки.
Ірійні кличуть ключі :
— Ти ростеш на пустелі,
Стелиш коротку тінь
І не знаєш, для кого.
Ти самотнє, — кличуть ключі,
Але вони не впізнали
Вихра пустелі, що здатний
Здійняти пóверх піску,
Сараною затьмарити сонце,
Обернути тотемом з оніксу.
Вітер говорить зо мною,
Хусткою мені розгортає
Вісті з далеких кінців.
Є й подорожні хмари зі світу :
Небо висить повне кадильниць !
Є дощі, що підмивають коріння,
Щоб повалити мене. Такий їм наказ,
Бо я — те біблійне дерево,
Що не вродило плодів”.

Так говорило фіґове дерево.
Чумацький Шлях простирадлом
Висів на його гілках.
Перед іконостасом сузір
Воно приклякло в дожиданні
Святого кострища,
В якому мало згоріти.


І в рані серця, болючій від ласки,
Зачався його перший плід.

Ми в Римі, мій Друже !
На Вія Аппія вдарив град.
Ви знаєте, що я гадаю ?
Схопити в долоню блискавку
Й заховати енергію !
По тучі зійшли при дорозі
Гробівці грибуваті,
Зазеленіли ще дужче
Пінії й кипариси.
Друже мій милий,
Я не кохаюся в мощах, як знаєте,
В душних катакомбах !
Багато з того, що бачила,
Дивне мені, неначе зцілований
Палюх 8 на нозі святого Петра.
(Чи Ваш кардинальський перстень
Вірні так само зужили ?
Я не доглянула.)

Через вікно хлипала флейта
Мелодію на жвавих нотах.
Було над морем. Смуток
Лягав хвилею нам під ноги,
І рештки сонця перелилися
За келих гір. І вперше
Я відчула, що в саду
Цвинтарно тхнуло листя,
Не було слів, ні жестів,
Тільки голе життя.

Ти нічого не ждеш
Ні від Бога, ні від мене
В накресленій еліпсі твого дня,
Повного простих речей, —
Тільки може кілька ниток веселки
Над Верхами Органів 3,
Кілька зрілих слів,
Щоб злетіли з моїх уст,
Як цвіття з вагітних яблунь,
Кілька смеркань над роялем.
Моя велика Фуґо !
Я — твій контрапункт
В трагічному відтінку слова !

Чому пішла я геть від тих
Зелених яблунь, груш похилих ?
Ще гагілковий спів не стих,
Чічками грають небосхили ...

Пішла у світ — був рівний плай —
За сонця заходом вишневим.
О Черемоше, ти не лай,
Я плачу, сльози черешневі ...

Тешу й стругаю чоло сталеве,
Аж загоріли щоки !
А в небі хмари — невпинні леви —
Біжать у світ широкий.

Подруга в мене — зубата пилка,
Друг — молот твердолобий.
У світ поїду у вільну хвильку ...
Лиш пальцями по ґльобі.