Як колись-то до́щик набридав мені!
Стукав у шибки́, гукав, кудись-то кликав...
Та в новому пластиковому вікні
Заглухає навіть заметіль велика.

І повзе по шибці дощова сльоза,
Оніміла – крутиться кіно без звуку.
Хто б оце раніше про таке сказав? –
Дощ мені, як душу, виливає муку.

Я в теплі, не знаю вітру і сльоти,
Навіть кішка вухом не веде – заснула,
А знадвору б’ється мовчазне: «Пусти!
Прочини вікно, щоб ти мене почула!»

Ходить дощ
край вікна,
Ллється пісня
сумна,
Чи то пісня,
чи плач –
Я не чую.
Пробач…

"Хоч як вдивляйся - жодної пилинки
На білосніжних квітах хризантем!" -
Немов немає інших гарних тем,
Лише японських віршів намистинки.

Немов немає інших трав і квітів,
Людських проблем і клопоту в житті,
Лише ці вірші, вічні і прості...
(А я ж люблю їх, наче подих вітру:

Двома рядками – про кохання диво,
Одним рядком – про вічність і буття –
За сотні літ до нас, і де знаття,
Що після нас не скажуть так цнотливо?

І хризантем – боюсь, що заяложу –
Тендітні стрілки з запахом терпким,
Вони мої: на іменини в дім
Заносила їх мама... Ні, не можу.

В морози гріло нас квітіння літа,
Осяйність Сходу – у відрі, в піску –
Зродитися б в пелюстці і в листку,
Щоб найтемніші дні перетерпіти...

Ось що в собі ця квітка-символ носить,
Ось що ті вірші – перли, послання
До нас – і просто в вічність, навмання.
Але про це не вголос. Досить, досить.)

Немов би знову, у школярськім дусі,
Вивчаємо майстрів прадавніх злет.
Чи скаже краще хто, аніж поет,
Якщо поет - Мацуо Мунефусі?
09.07.2007

Шукаю назву – і даремно.
Поезія – чуже ім’я.
І не почую слово я,
Що сплинуло в століття темні.

Коли мій пращур в берег вийшов
Стрічати сонце і життя,
І серце славило буття, -
Як звалося це? Пісня? Вірші?
2007

Спасибі, друзі, знані і незнані – всі:
Тепло струмує в моє серце звідусіль.
Я відчуваю, що душа моя мала
Для усього принесеного в дар тепла.
Та мушу зберегти і множити його,
Інакше все – навіщо ? І живу – чого?

Чому безсилі ми – роздрібненість краплин,
Яким не злитися заради гарних змін?
2006

Води клекотіння, трави шепотіння і тіні
Біблійні снують у священнім твоїм бурмотінні.
Творіння вірша – це вершина, горіння пророче.
Не хочу – а йду на вогонь і вбираю у очі,
У сполохи пам’яті йду. У думок плутанину.
Загину! Свідомість мою розминаєш, як глину,
І ліпиш – людину… Так от воно – слово в основі!
Так ось де наш код, де людська таємниця, – у слові!
Де «л» прохолодне і лине, і любить, і ллється,
Сміється, голубить і коле, і грається з серцем,
Де первісне «о» - наче коло чарівне, й ніколи
Не вийти з твого нам чаклунського вічного кола.
По колу… Жерці і пророки, волхви і шамани –
Це стани, поетів душевні піднесені стани!
Осанна…
02.01.2007

Метафора мене щасливить –
Я мружусь ласо, наче кіт.
Але коли “тропічну зливу”
Вихлюпує віршем піїт,
Втрачаю насолоду звіра.
Де стежка зла, а де – добра?
Світи злилися в недовірі,
Подвійне дно, подвійна гра.
І словеса, як той орнамент
В палаці хитрого паші,
Сплітаються в подвійну браму
У передпокої душі.