Зима з весною стрілися.
Зима у мокрих валянках,
Та все іще надіється
На прийдешній мороз.
Весна з зимою стрілися.
Весна – уся в проталинах,
Трава ще не пробилася,
Ще без дощів і гроз.

Зима з весною стрілася,
І для зими це стрітення –
Кінець всьому. Одвіяла,
Прощатися пора.
Весна з зимою стрілася,
І для весни це стрітення –
Бруньками наливатися
Та силу набирать!

Зима з весною стрілися,
Кінці й початки сплутали,
Зелена й біла віхоли
Вінцем переплелись.
А ми... ми не зустрінемось.
Я пізно народилася,
Я навіть не довідаюсь,
Яким ти був колись.

Ти все, мабуть, гукав мене,
І зник, не догукавшися.
Між нами бездна вічності,
Безкрайній сніжний лан.
І лиш весняний пролісок,
Яко небесне колесо,
Викочує із безвісти
Чи спогад, чи туман.

* * *

Все сиве, в інеї зелене верховіття
І сіро-білі стовбури дерев ‒
Зимовий ліс.

Зумнить навколо предковічна тиша.
Лиш зрідка трісне гілка від морозу
Й посиплеться сріблястим пилом сніг.

По стовбуру сторч головою білка
Спустилася й розшукує в снігу
Приховану заздалегідь поживу ‒
Горіх волоський.

Вже діти надівають окуляри,
Вже внуки поглядають на дівчат.
Жіночі вже не божеволять чари,
І музи десь поділися, мовчать.

Приходить найблаженніша пора:
З самим собою стрітися пора.

Туман, моква.
Грибами пахне в лісі.
Трава лежить у крапельках роси.

Із хащі чуть, як у заметах листя
Пробігся звір.

На мить з’явилось сонце поміж хмар,
Яскраво заіскрилась кольорами
Крапля роси.


2015.
* * *

Друзі! Тут автор читає "Абетку натураліста". Приємного перегляду!
http://youtu.be/vN4mDVFAdUA

Сонце весняне крізь хвою
Світлом і тінню мережить
Стовбури сосон.
Лунко цвірінькають птахи малі
В верховітті.

Рух незбагненної вічної сили
Котики виткнув на гілці верби
І жебонить у струмку.

* * *

Вечірнє плесо лісового ставу…
Закличне кумкання і скрекотіння жаб
То вереском стоїть над очеретом
То стихне одночасно і раптово.

Війнув вітрець, побрижилася гладь.
Доріжка місячна по ставу навпрошки
Заструменіла.

* * *

Осінь листя скинула із дуба,
До гілок, настирна, роздягла.
Розтулила калинові губи
І під ним, усміхнена, лягла.

Груди повні, як осінні квіти,
Нетерплячі сполохи-слова.
Павутинка бабиного літа
Безуспішно грішників хова.

Почекай, не швидко, хочу разом…
Пада жолудь в листя золоте.
Нащо знать їм, що одного разу
Все те снігом білим замете.

Приречені, щоб завжди бути разом,
Жорсткий, покручений низенький абрикос
У білому духмяному цвітінні,
Стара сосна, що зустрічає весну
Незримим струменем пульсуючої сили.
І довгий пагін молодого клена
В яскравій зелені надзьоблених листків.

Внизу блищить струмок на перекатах.

* * *

Червоний і яскравий повний місяць
До лісу хилиться щомиті незворотно,
І швидко, й непомітно водночас.

Ось зупиняється, вчепившись за гілки
Пригас, поблід – і раптом спалахнув
Червоно між вершків високих сосон.

І блідне знов, і розгоряється, і знову гасне,
Мов зупинився час.
Та ось погас
І зник.

На тому місці проступили сосни.

* * *

Багряне й синє в хаосі сплелося.
У хмарах над полями
Гасне сонце.

* * *

Терпко запахла трава.
Різко окреслилась тінь від сосни на узліссі.

Світяться синьо яскраві суцвіття
На батогах переплутаних трав.

Пташка на гілці.

Небо темніє,
Вітер принишкло завмер у чеканні грози.

Пташка на дереві…
Це її дім і на день, і вночі, і назавжди.

* * *

Берізка. Осінь.

Тонесенька, висока, білокора
Струнка берізка тягнеться угору
На схилі яру.

Позаду хвойний ліс. Над гострими вершками
Похмуро-сіра неба пелена.

Мов золото, яскраво-жовте листя
Мереживом покрило білий стовбур
На тлі зелених непорушних сосон.

Безмовно скрізь.

* * *

Берізка. Весна.

З бруньок надзьобилося
Листя на березі,
Гілля, немов у крапельках дощу.

Кора її біліє проти сонця.

Яскраве сонце сходить між дерев
І піднімається у весняному небі
Понад вершками віковічних сосон.

* * *

2012

Тонесенька, висока, білокора
Струнка берізка тягнеться угору
На схилі яру.

Позаду хвойний ліс. В просвітах між гілками
Похмуро-сіра неба пелена.

Мов золото, яскраво-жовте листя
Мереживом покрило білий стовбур
На тлі зелених непорушних сосон.

Безмовно скрізь. Не ворухнеться листя.

2011.

* * *

Зелена ряска затягнула плесо.
Притоплений пеньок, покритий мохом,
Під берегом у зелені застиг.

Пробилось сонце крізь осінні хмари.
Шорстка кора міцного осокора
Заряботіла тінню від гілок.

З вершини осокора жовтий лист,
Прошелестівши, падає додолу,
Лягає у траву.

В траві блищить роса на павутинні.

2011.

* * *

І знов монголи – наче Божа кара!
Воскресли лиш – і знов іде Руїна,
А рідні діти знов у яничари,
І стогне вкотре дурена Вкраїна.

А все з дрібниці – з дачі в Конча-Заспі.
Сьогодні ж сходить труєне насіння.
Співаймо, гей! Чи не останній заспів?
Не буде ж безкінечним воскресіння!

Вітер.

Гуде осінній вітер, гонить хмари,
Скрипить сосна.

Далеко десь зароджується гомін,
Котрий росте і шириться довкруг,
І наближається, і набирає силу.

Враз зашуміло листя на березі,
Розгонисто гойднулося гілля,
У різні боки рвучко захиталось.
Здвигнувся стовбур дужої сосни.

Затихло.

А в лісі знову зашуміли крони.

* * *

2010.

За річкою аж ген до виднокраю,
До синього серпанку вдалині
Лежить зелена плоска рівнина.

Яріє сонце крізь похмурі хмари,
Котрі несуться з вітром навздогін.

По сей бік пасмом тягнуться горби;
Освітлені згори яскраво сонцем,
Порослі лісом, до води спадають
Білястим глеєм прямовисних круч.

Під небом цим, між цими берегами,
На вітрі пінячись малими бурунцями,
Пливе ріка.

* * *

2010 р.

Павутина.

Між соснами прозоре павутиння
Гойда хрестовика
Із візерунком на округлій спинці.

Легенький вітер запахом живиці
Війнув і стихнув.
Лунко впала шишка.

Пучки м′якої довгої трави
За вітром простягли зелені стебла.

Згори майнула лусочка кори
І зачепилась біля павука.
Сріблясто зблиснула на сонці павутина
Дрібними краплями ранкової роси.

2010.
* * *

Зникає Сонце. Вже не видно круга,
Лиш сяйво біле з жовтими крилами.
Між ним і лісом – хмари темна смуга
За мить вогненними береться кольорами.

Вершечки сосон різьбляться на небі
І ледь хитаються – єдиний рух навколо.
І птах великий по своїй потребі
Летить кудись, крильми махає кволо.

* * *
В ярку одвічно жебонить потік.

Спадаючи униз поміж камінням,
Вибризкує краплинами вода
І закипає білим шумовинням.

Порослі зіллям вогкі береги,
І сонця полиски – струмок прозорий, мілко.
Стара верба схилилась до води,
Хитнуло тінь по каменю від гілки.

Застряг в розщілині зелений ще листок.

* * *

* * *
занудило від слова щі
і борщ мені не лізе в рота
та ще й хрущі гудуть сволота
як_боляче_гудуть хрущі

горгона голову в кущі
горить аврора на негоду
ясон не вернеться з походу
як_боляче_гудуть хрущі

на ніц зійшли бажань прищі
а серце стисла моцна лапа
о де ти острів ескулапа
як_боляче_гудуть хрущі

! , . « » … № ; ( ? + :))

Вогонь читає по сторінці
І знищує в єдину мить
Те, що горить.

А те, що у Поета в думці,
Що перемелено на дерть,
Донищить смерть.

* * *

О.Пушкін. Переклад з російської.

Сиджу у в"язниці доволі сирій.
Сидить проти мене орел молодий,
Мій вірний товариш. Махає крилом,
Весь дзьоб у крові - щось клює під вікном.
Клює й викидає в безодню з вікна,
А думка, їй-богу, у нас з ним одна!
Походить, покряче, а сам як не свій,
Сказати ж нічого не може - німий...
Та я зрозумів, що мені вже пора
Туди, де за хмарами біла гора,
Туди, де синіє морська глибина,
Туди, де живе лише Бог й Сатана!

П. Тичина. Переклад з української.

Я по лесу шагала
Впервые на веку.
Деревья-колыбели,
А в них кукушек трели:
Ку-ку.
Зайчишку повстречала,
Лежал он на боку.
Была б его словила -
Кукушка завопила:
Ку-ку, ку-ку, ку-ку!

На землю, що серпанком оповита,
Летить, згоряючи, шматок метеорита.

Ішов тим лісом дід тунгус,
На лобі в нього гнус.
І щось наспівував під ніс -
Боюсь, що навіть блюз.

Таки долетів до землі уламок метеорита.
І разом з гнусом того тунгуса убито.

Пройшли віки - та згадують його
Його внуки.

Сплелися у суцвіття кольори:
Зелені сосни, клени різнобарвні,
Червона груша і яскраво-жовті
Стрункі берези.
Старезний дуб свою брунатну крону
Розкинув серед них під небом синім.
Темночервона
Горобина, в котрої кетяги,
Немов краплини крові,
Завмерла край дороги самотою.
Без сонця світиться осінній ліс.

Всяк-кожен вбрався ув осінні шати,
Щоб спалахнуть і в зиму вирушати.

* * *

І сіро, і сіро…
Гримить за ногою ланцюг.
Чотири стіни, і кільце на четвертій стіні.
І страшно, і страшно…
І вже не тому, що завершиться круг,
А страшно тому, що цей круг
Не вдалось розірвати мені.
*
Лисий потяг, лиса тьотя,
Облисілий ліс.
Хтось у носа пізню осінь,
Наче грип, заніс.

Я шкребуся в двері раю,
Почекай, таксі.
Там, у Раї, скрипка грає,
Відчепіться всі!

Доти, дзоти по болоту,
Мертві журавлі…
Ластівка з відкритим ротом
На рожевім склі.

Хоч і встану – не дістану,
Омертвів-бо лист.
А на ганку став із ранку
Молоденький лис!

Лисий потяг…
*
Вже нема мене між нами,
І мені вже нас не жаль…

Він лежав вперед ногами,
Елегантний, як рояль.

* * * * *

Високо в небі, в зимному небі,
Зграя пташина, як сиза хмара,
Сизосрібляста.
То дрібно-дрібно крильми махають,
То завмирають, вітер зловивши,
Плинуть незрушно разом, єдино.

Ось на крило голуби одночасно
Всі похилилися, вбік повернули,
В небі маліють.

Ось повертаються, швидко-рухливі,
Дивно скоряючись волі невидимій,
Чи вожакові.

Раптом сідають, густо сідають
Один за одним на гілці берези,
Голій, безлистій.

Мить промайне – і тоді в піднебесся
Фуркнуть сполохано разом, а зараз
Товпляться сісти на гілці берези.

Тісно на гілці.

Галявина на схилі в нетрях лісу.
В спекотному повітрі запах хвої,
Розморено дрімає різнотрав’я,
Спада без вітру тополиний пух.

Поміж дерев від сонця світлі плями.
Завмерла над поляною теплінь.
Тремтить повітря.

Злетів із квітки чорно-жовтий джміль,
Подався вбік, над іншою зависнув.
Весь сам в собі, не в змозі він порушить
Дня літнього ліниву непорушність…

Метелик невагомо промайнув.

З блискучим пір’ям на боках і спині
Усілась зграя сойок на ялині
безцеремонно.
І верещать!

Та ось знялися сойки й полетіли,
Вернулась тиша.

. . . . .

Ц
Цап зустрів царя звірів.
Цап від страху одурів:
Вимазав до талії
Лева у фекалії.

Ч
Через поле з краю в край
Ходить хлопчик Помагай.
На картоплі душить радо
Він жуків із Колорадо.

Ш
Шушлик штрах любив шолодке,
Шушлик штрах чукерки їв.
Шастя те було коротке –
Шалишившя беш жубів.

Щ
Щире мав карась нутро,
Вірив в казку і в добро…
Щука з’їла карася –
От і казочка уся.

Ю
Юхим і Юра в ліс зібрались
Шукати папороті цвіт.
Туди ж і упирі злітались,
Щоб не проґавити обід.

Я
Яків ящірок хапав
І за пазуху ховав,
А тепер ці любі друзі
В нього бігають по пузі.

Р
Равлик Раулю
Вчора дав дулю.
Равлику трішки
Рауль зрізав ріжки.

С
Сові-хижаку від юнната Сергія
Сховатись на дереві марна надія.
Зосталась від хижого птаха лиш згадка,
Бо є у Сергія велика рогатка.

Т
Тарганець-смільчак заліз
На Тарасиковий ніс,
Та й сховався. Думав нірка –
То ж була у носі дірка.

У
Удав поліз на унітаз,
Схотів культурним буть хоч раз,
Схотів цивілізації –
Тепер в каналізації.

Ф
Файна у юннатки Каті
Із панцера чашка.
Поруч бігає по хаті
Гола черепашка.

Х
Хрущик лізе через гай.
Ай!
Наступив малий Петрусь –
Хрусь!

Л
Лисичка курочку спіймала.
Лисичка м’ясом ласувала.
А десь за лісом, за горою
Курча ставало сиротою.

М
Милосердний Мирослав
Мишку випустив у став,
Щоб сусідський кіт вусатий
Мишку ту не міг спіймати.

Н
Натураліст, піднявши клямку,
Сказав: "Тікай-но, тигре, в ліс".
А тигр тепер сидить і плямка –
Не встиг втекти натураліст.

О
Ой, метелику-комашко,
Не зітхай в руці так тяжко,
Роздушити тебе треба,
Щоб не вийшла гусінь з тебе.

П
Поросятко підростало.
Та якби воно те знало,
Що росте комусь на сало,
Підростати б перестало.

И
Ич! – сказав сичисі сич, –
Я не мєсний, я москвич,
Я вже крячу, не сичу,
Хочеш і тебе навчу.

І
Ікла дикого кабанчика
Покалічили Іванчика.
І лежить Іван на ліжечку,
Сльози капають у діжечку.

Ї
Їжачок не винуватий,
Жора сам подався з хати
В кайфі після косячка –
Голий сів на їжачка.

Й
Йосип йоршиком об’ївся.
Йосип в школу запізнився,
Бо, скажу вам по секрету,
Не добіг до туалету.

К
Корівка крута і рогата
Штрикнула за клунею тата,
Бо тато всю випив наливку
Й поліз цілувати корівку.

Д
Дві криси, голодні і люті,
Прогризли дірки в парашуті.
Даремно десантник Денис
Сьогодні стрибатиме вниз.

Е
Екзотичний страус ему
Ущипнув за тім’я Емму.
Емма страусу за це
Вщент розгепала яйце.

Є
Є! – Єгор усім гука.
Він спіймав таки шпака.
В школі чучел цілий ряд –
Буде новий експонат.

Ж
Жерла гусінь деревце,
Наче ненажера.
Та голівку їй за це
Відкрутив Валера.

З
За порубані ялинки,
За понищені ліси,
В Новорічну ніч, дитинко,
Дід-Мороза укуси!

А.
Антарктиду знають всі,
Там живуть пінгвіни.
Аня шкірками із них
Прикрашає стіни.

Б.
Біг баранчик біля тину,
Зупинивсь почухать спину.
На тину сидів Івась,
Батогом по спині – хлясь!

В.
Вова песика убив.
Хто осудить Вову?
Песик вчити не хотів
Українську мову.

Г.
Гомілку собі перебила
Гніда сивочола кобила.
Гаврило погнав на бар’єр –
Болить в неї ніжка тепер.

Г.
Ґава, злодійка швидка,
Вкрала ґудзик в Пилипка.
І відтоді у руці
Носить Пилипок штанці.

Дзижчать занудливо у хащі комарі.
Легкий туман пливе між верховіття.
Сліди дощу нічного капають згори,
І павучок жде здобичі у сітях.

Стара сосна – пучками хвоя темна,
Трава під нею встелена шишками.
А сосни молодесенькі на схилі
З незайманими свіжими гілками.

Враз сонце десь пробилося вгорі.
І засвітивсь пісок, і – різко тіні.
Від крапельок аж сизі всі хвоїнки
Котрі вгорі. І темні при корінні.

Ріллю замерзлу присипає сніг.
Подекуди іще груддя чорніє,
Від нього довгі потяглись по полю
Назустріч вітру білі перемети.

Летять сніжинки швидко і навскісно,
Заслали небо й землю пеленою.
Безлюдно, тихо й холодно навкруг.

У лісосмузі під вагою снігу
Пучки трави пожухлої пригнулись,
Заліг шапками сніг поміж гілок.

Ген за ріллею виднокіл розмитий,
Лише далеко з яру проступають
Невиразні широкі крони верб.

Посутеніло. Кріпне завірюха,
Курить у полі білі пасма снігу.
Замети довшають, зливаються в суцільне
Пречисте і одвічне полотно.

Пташки, що бачать сонце з верховіть,
Ще на землі невидиме нікому,
Щебечуть радо.
Сосна, одна із тих, що на узліссі,
Промінню підставляє голий стовбур.
Жовтогарячо засвітилась
Кора дерев, а між гілок ще тіні.
Із лісових глибин
За ніч настояна на хвої й чебреці
Пливе із хащі на узлісся
Прохолода.

Завмерла мить. Стоїть і не ворушиться.
Чекає, поки істину зловлю.
А в мене риба на тараньку сушиться,
Я віднедавна істин не люблю.

Я радість небуття узрів. Я слухаю,
Як лунко рвуться пута сподівань.
А мить чекає — може, знов заплутаюсь.
Причепа причепилася, ти глянь.

Вже стільки раз метеликом на полум’я —
Душа обвуглилась і більше не горить.
Вона ж стоїть і звабливо підморгує:
А, може, я — ота жадана мить?

Даремно коло мене ти спинилася,
Я не ступлю на цю пропащу путь!
Здивовано хвилинка подивилася
Та й зникла геть. Образилась, мабуть.

Жовтий пісок,
Світлий подалі і темний, зволожений морем.
Чайки шукають
Поживу собі на порожньому пляжі.

Море під берегом горне за хвилею хвилю.
Все піднімаючись, шириться хвиля, міцніє,
Врешті вінчається гребенем білим і з шумом
Плеще на берег,
і лопотить по піску бурунцями.

Мить перед сходом.
Білі хмарки зашарілись, доторкнуті сонцем.
Море виблискує, брижить,
Горне із безвісти пінисті хвилі на берег.

Сонця вершечок
Раптом спалахує над горизонтом
І розгоряється все яскравіше,
Невідворотно.
Сліпуча доріжка лягає на воду від сонця,
Від горбиків тіні з’являються скрізь на піску.

А під небесами
Змій паперовий десь високо-високо лине,
В пам’яті лине, припнутий міцно
Очима малого хлопчини.

І море, як досі, горнуло за хвилею хвилю…

Зима з весною стрілися.
Зима у мокрих валянках,
Та все іще надіється
На прийдешній мороз.
Весна з зимою стрілися.
Весна - уся в проталинах,
Трава ще не пробилася,
Ще без дощів і гроз.

Зима з весною стрілася,
І для зими це стрітення -
Кінець всьому. Одвіяла,
Прощатися пора.
Весна з зимою стрілася,
І для весни це стрітення -
Бруньками наливатися
Та силу набирать!

Зима з весною стрілися,
Кінці й початки сплутали,
Зелена й біла віхоли
Вінцем переплелись.
А ми... ми не зустрінемось.
Я пізно народилася,
Я навіть не довідаюсь,
Яким ти був колись.

Ти все, мабуть, гукав мене,
І зник, не догукавшися.
Між нами бездна вічності,
Безкрайній сніжний лан.
І лиш весняний пролісок,
Яко небесне колесо,
Викочує із безвісти
Чи спогад, чи туман.

Що ж ви падаєте, хлопчики,
В п"ятдесят та в п"ятдесят?
Над труною з чорним розчерком
Фотографії висять.

На портретах ви усміхнені,
Очі ті, як дві зорі.
А в труні ви всі так змінені,
Незворушні і старі.

Дорогому-найдорожчому...
Сльози, квіти і слова.
А вже риму позолочену
Не придума голова.

Ні картини вже, ні музики,
І душа вже не болить.
Що ж ви падаєте, хлопчики?
З ким тепер поговорить?

А я сиджу на березі
І бачу гладь води,
А ти сидиш на дереві.
Іди, іди сюди.
Я весь тоскою з"їдений,
Поточений увесь,
А ти сидиш, о, боже мій,
У верховітті десь.
Спускайся. Поговоримо.
Як звать тебе? Ассоль?
Харчі поділим порівну,
Та й те ото... чи шо ль?
Не хочеш? Ах, закохана
Ти у вождя давно!
Так вилізу непроханий
До тебе все одно!
І поки вождь на мамонта
Кермує наш нарід,
Не утечеш від мене ти,
Не вмре поетів рід!

Осінь листя скинула із дуба,
До гілок, настирна, роздягла.
Розтулила калинові губи
І під ним, усміхнена, лягла.
Груди повні, як осінні квіти,
Нетерплячі сполохи-слова.
Павутинка бабиного літа
Безуспішно грішників хова.
Почекай... не швидко... хочу разом...
Пада жолудь в листя золоте.

Нащо знать їм, що одного разу
Все те снігом білим замете.

Щось не склалося з Мойрами й датами.
Чи це бог Геліос за телят:
Запавучені чорними гратами
Міражі міріадів Плеяд.

Із ікони - любов з поволокою
Для царівен і просто для жаб-с.
Зник десь там колією глибокою
Тряс-потрясний не мій диліжанс.

Бачу тільки карниз позолочений
Для підвіски у вигляді ню.
Я ж-бо й сам в цьому світі позичений:
Парафраз, пара фраз, парвеню.

В парку шумить
раптовий літній дощ.
Весь виднокіл
мережать срібні цівки,
вистрибує з калюж вода
від гострих крапель,
здригаються листки.

Майнула блискавка
між темно-сірих хмар,
загуркотіло, покотилось небом...
І раптом - грякає,
аж щуляться дерева!

Повторюючи
шорсткості асфальту,
тече вода.
Здіймаються прозорі бульбашки,
пливуть,
готові лопнуть щохвилини.
Застрягла на асфальті соломина
І бурунець запульсував на ній.

А дощ усе шумить в зеленім листі,
І бульбашки пливуть,
і пахне теплим пилом.
Втомилася чекать кінця дощу,
Щебече одинока пташка.

Ось небо. Вічне і завжди мінливе.
Над горизонтом - хмар хвиляста грива.
За ними інша хмара височіє,
Її вершина, наче сніг, біліє.
Над усіма здіймається та хмара,
Немов гора, немов Кіліманджаро.

Проходить мить - і не лишилось сліду
Від цього неземного краєвиду.

З-під купи хмизу в"ється цівка диму.
Дим стелеться і сіється між сосон,
І крони їх у сивому серпанку.
Жучок біжить від вогнища щосили.
Вогнем взялась зелена вітка хвої,
Затріскотіла, пихнула й погасла.
Та знизу, з-під гілок випурхує живий
Червоний язичок вічнорухливий.
Притух, і раптом спалахнуло
З усіх щілин, заструменіло вгору
І - гоготить багаття!
Язик вогню, роздмухуваний вітром,
Схопився за оцупок деревини.
Мов здобич звірова, запручалася гілка
І тріснула пучком яскравих іскор,
Посунулася вниз.

А вітру гул в старих верхів"ях сосон
Несеться здалеку і вдалині зникає.

Частка вогню від решти відділилась,
Пірнула у траву і згасла без поживи.
Вершечок гілки, сизий і крихкий,
Розпався попелом. Навколо жаром диха,
Потріскує деінде ще вогонь.
Перегоріло.
За мить, для ока невловиму,
Вмирають і спалахують нові
Скрізь по вугіллю цяточки вогню.

Мороз на вікні,
І гарно мені.
Маленьке віконце
На кухні в селі,
Сніги замели
Село звідусіль...
І нащо той смисл,
І нащо та ціль,
Коли це навік,
Доки й бути мені -
Мороз на вікні,
Мороз на вікні...