Логін   Пароль
 
  Зареєструватися?  
  Забули пароль?  
Олексій Кацай (1954)

Критика
  1. Несподіване потойбіччя маск-культу, або Пригоди мутантів у трьох віртуальних світах
    Вдягнули маски кроликів, слонів та алкоголіків…
    В.Висоцький «Пісня про бал-маскарад»


    Здається, що, не дивлячись на величезний огром тематичної літератури, сучасне покоління любителів фантастики знайомиться з мутантами в основному на прикладі «Людей Х» в якості найбільш видовищного (комікси, фільми, комп‘ютерні ігри) інформаційного джерела. Мутовані команди американського професора Ксавьєра та його заклятого друга Магнето борюкаються поміж собою з усіх своїх нелюдських сил, втягуючи до своїх змагань немутоване населення планети в якості яскравого, але інертного, тла. Не більше.

    Як на мене, більш активно це «тло» поводиться в попереднику «іксменів» - романі американця Кліффорда Саймака «Кільце довкіл Сонця», який побачив світ в 1956-му, за вісім років до появи першого коміксу про згаданих мутант-меншин. Проблема протистояння двох гілок людської цивілізації в К.Саймака, до речі, була вирішена більш радикально: мутанти просто переселялися з Землі на її варіанти, що лежать у нескінченній низці паралельних світів. Просто й сердито. Тим більше, що переважна кількість задекларованих «немутантів» при перевірці виявилося зовсім не тієї якості. А протилежної. Тобто, про меншини тут не йшлося.

    Не минуло й півстоліття від появи «людей Х», як вони з‘явилися і на рідних теренах. Хоча, з погляду на чорнобильську катастрофу, тема ця для українських фантастів здавна могла б бути більш плідною. Але, як казав один з відомих комутантів: «Маємо те, що маємо». В будь якому разі, лише нещодавно видавництво «Нора-Друк» випустило книжку киянки Яни Дубинянської «Дружини привидів», під обкладинкою якої знайшло прихисток дві повісті на мутантську тематику: саме «Дружини» та «Комуна».

    Обидві певним чином пов‘язані одна з одною. Через часовий зв‘язок. Судіть самі. Дія першої оповіді відбувається в Ф-Зоні – нестабільній посткатастрофічній місцевості, після невдалого ядерного нібито-експерименту й напередодні ядерної війни. Другу за бажанням можна розглядати, як стабілізовану картину світу, що вдало пережив згадані атомні катаклізми, хоча й наплодив безліч мутантів.

    Проблему цю Я.Дубинянська на відміну від своїх попередників намагається вирішити в площині толерантно-глобалізованого громадянського суспільства, не застосовуючи ані мас-культових (вірніше, маск-культових) забавок «іксменів», ані фантастичних гіпотез на кшталт «кільця довкіл Сонця». Все набагато реалістичніше. Всесвітня Конфедерація самокерованих міст, в яку об’єдналась земна цивілізація, організувала для мутантів окремі комуни, в яких вони й мають жити за своїми правилами, намагаючись не долати радіуси, за межами котрих лежить суспільство пересічників. Тобто, суспільство звичайних людей-обивателів. Нас із вами.

    Таким чином, якщо світ К.Саймака, наче дзеркало, відображує інші фантастичні світи, а світ «людей Х» нагадує яскравий і жорстокий бал-маскарад, то, здається, лише світ «Комуни» Я.Дубинянської є справжньою ґрунтовною мутацією. Бо в ньому їй піддається не лише окрема реальна людина, а й загал майже реального суспільства. І з цім усім варто розібратися детальніше.

    Отже, комуни Я.Дубинянської є лише складовою цивілізації, яка має виразні риси суспільства анархо-синдикалістського ґатунку. І в цьому немає аж ніякого негативу, бо саме такий устрій дозволяє мирно співіснувати двом непримиренним розгалуженням однієї еволюції. Більше того, він відкриває простір для подальшого прогресу людства. «Феномен комуністів [мешканців комун, а не прибічників відомого вчення – О.К.] саме і полягає у нескінченній множині варіантів і у цілковитій відсутності бодай якоїсь системи! Що і створює умови для прогресу», - зауважує один з головних персонажів «Комуни», пересічник Микола.

    Додамо лише, що будь який прогрес – є зміною. Позитивною мутацією. На відміну від регресу – мутації негативної. От тільки як розібратися, що є позитивним, а що – навпаки? Що має бути критерієм, точкою відліку? Окрема людина?

    Але от що пересічнику Миколі заперечує мутант Андрій: «У комунах, Миколо, панує мишача метушня. Там сваряться через чергування чи витрати адресної соцдопомоги, з‘ясовують стосунки з найменшого приводу, а головне – розпускають одне перед одним пір‘я своїх аномалій. Там кожен знає, чого чекати від решти, однак бурхливо реагує на очікуване. Життя комуни крутиться по колу, вариться у власному соку до цілковито неїстівної кондиції. Але їм, сертифікованим на першому чи навіть другому етапі – їм подобається! Якщо завтра оголосити про розпуск комун, вони нікуди не підуть. Вони будуть жити, як жили, у безкінечному і беззмістовному вовтузінні. Який прогрес? Про що ви?»

    І отут вже існування комун мутантів явно нагадує наше власне недалеке комутанте існування. Та й теперішнє теж. Це – без образ. Бо, будь-яка сучасна держава принципі є мутантом своїх попередників. Яка Давньої Русі, яка – СРСР, яка – Піднебесної Імперії, а яка – вільної спільноти індіанських племен. Країни-мутанти розвиваються в тому чи іншому напрямку, оскільки в тому чи іншому ступені відкриті для усієї земної цивілізації.

    В нашому випадку все трохи інакше. В нашому випадку Андрій жаліється на закритість системи. А життя будь-якої замкненої системи – хай то буде мутантська комуна, політична еліта, віртуальна спільнота або, наприклад, мистецький бомонд – часто-густо не має розвитку вже в силу своєї замкненості. Таким чином, абстрагуючись від банального гасла щодо того, що прогрес має сприяти покращанню існування кожної, окремо взятої, одиниці системи, маємо також констатувати, що прогрес – це насамперед є щоденний розрив замкненості системи, щогодинна її десистематизація та щохвилинне збільшення довжини згаданих радіусів тих самих комун, в яких «життя крутиться по колу». Зменшення довжини радіусів може розглядатися в якості регресу.

    До цього можна додати, що замкнені системи є лише масками, застиглими зображеннями того чи іншого явища. В нашому випадку – явища суспільного. Комуни – маски громади. Не громадян. А чи здатна маска до мутації? І що лежить з іншого їхнього боку, з іншого боку поверхні того явища, яке можна охарактеризувати словами славнозвісного французького філософа Ж.Батая: «спільнотою тих, хто позбавлений спільноти». Поки що позбавлений. Тим більше, що все відносно в цьому світі і випуклій частині маски завжди відповідає частина увігнута.

    В потойбіччі маски суспільства має лежати окремий його індивід. Так саме як потойбіччю духу має відповідати плоть. В даному випадку плоть вже мутована. Змінена конкретно, зримо, а не так, як в «Комуні» Я.Дубинянської чи в «Кільці» К.Саймака, де мутації людини є не зовнішніми, а внутрішніми. Такими, що стосуються не форми, а здібностей змісту. Власне ж форма змінюється іноді лише у «людей Х». Втім, як і в їхніх міфічних попередників. А ви що, всерйоз вважали, що грецький Мінотавр чи Медуза Горгона, на яких заливчасто бреше наш слов‘янський Семаргл, не є мутантами? Додам: чи ще й досі ви не вважаєте особисто себе мутантами неандертальців?!

    Гаразд, залишимо в спокої наші особисті генетичні корені, але підкреслимо, що літературно-фантастичні мутанти, від демонів до іксменів, є зручними (sic. – !) формами, відокремленими від сутності. Ці мутанти є епітетами людини. А відомий російський культуролог, який останні роки живе в США, Михайло Ямпольський якось зауважив, що епітети дестабілізують стосунки поміж сутністю та формою, сприяючи виходу за межі буденного світосприйняття. Тобто, згаданої вже пересічності.

    Та й важко залишатися в площині пересічності, спостерігаючи за карколомними пригодами Грози, Росомахи та інших мешканців віртуального Х-Світу. Якщо не тіло, то уява обивателя-пересічника приміряє на себе зручно запропоновані маск-культом не менш зручні й зрозумілі маски. Більше того: співпереживає їм, намагається встати на їхнє місце і… І лишається на місці власному. На зручному дивані або м‘якому комп‘ютерному кріслі. Бо немає нічого непорушнішого за непорушність масок. Де порух серця відокремлюється від поруху думки. А мутована плоть стає відокремленою як від духу, так і від душі.

    Але необхідність існування людей-епітетів беззаперечна, не дивлячись на всі згадані недоліки. Адже їхній світ і є тією надійною поверхнею, на яку спирається зовнішній світ – світ мутованих громад. Треба лише вказати епітетам точки їхнього дотику з метафорами. Бо, як писав К.Саймак, «ці славні люди заслуговували порятунку. Але врятувати їх можна було, вирвавши зі звичного оточення, порушивши зв‘язки та уявлення, що склалися. Не існувало іншого шляху покінчити з ненавистю, заздрістю та злом, що вкоренилися у свідомості впродовж багатьох поколінь. І зробити це можна було, зруйнувавши світ, в якому вони жили. Але на заміну треба було створити кращий світ».

    Тобто, сам процес пошуку точок дотику складається з двох підпроцесів: руйнації та творення. Щось створити і спробувала Я.Дубинянська. Але чи є її світ насправді кращим за попередній? Або поставимо питання по іншому: чи можна з мутованої виродливості окремих частин створити прекрасне ціле? Мистецтво намагається відповісти на це запитання ствердно. «Когда б вы знали, из какого сора / Растут стихи, не ведая стыда!» - вигукує поетка. І не можна не погодитись з нею, з ще однією нашою землячкою, одеситкою за походженням, Анною Ахматовою. Але треба додати до цього й те, що виродливі частки (слова, звуки, образи, маски) можуть перетворитися на прекрасне ціле лише в разі їхнього гармонійного поєднання. І саме під час цього поєднання виникає зворотній процес впливу прекрасного на виродливе.

    І він набагато важчий за процес прямий. Саме тому, повертаючись до наших масок-мутантів, чомусь згадується Г.Гейне з його «Флорентійськими ночами». Ах, як скорочена назва цієї новели – «Ф. Ночі» – нагадує згадану Ф-Зону!.. Але, повернемось до Гейне. «Усі гіпсові обличчя, - пише видатний німець з єврейським корінням, - об‘єднує одна загадкова риса, що при тривалому спогляданні нестерпно леденить душу: у всіх них вигляд людей, на яких очікує важкий шлях». І цей важкий шлях починається з другого, згаданого мною підпроцесу – руйнування. З оголення сутності, з позбавлення форми. Або із зазирання ще в одне потойбіччя маск-культу. В потойбіччя маски плоті.

    Якщо зовнішньою антитезою плоті є дух, то антитезою внутрішньою уявляється душа – оте граничне оголення форми, з якого потім постають усі інші уявні та неуявні світи. А ще постають і саме плоть, і саме дух. І людина, і людська спільнота. В нашому матеріальному земному світі таку функцію виконує дитина.

    Судіть самі. Як і певне соціальне утворення, що постійно мутує, можна вважати об‘єднанням таких саме дорослих людей (гармонійним чи ні, то вже інша справа), так і окрему людину можна вважати мутантом дитини. Звісно, не в плані фізичному. Бо в цьому плані за таких умов найчастіше виникають монстри для маск-культу жахів. Але вони нас зараз не цікавлять. Нас цікавить інше. А саме те, що доросла людина – є продукт мутації психічного світу дитини, її душі. А перед тим відбувається от що.

    Дитина від самого народження приміряє на себе маски дорослої людини, обирає якусь з них або якесь їхнє сполучення, фіксує цей образ і, зростаючи, душевно мутує в обраному напрямку. Але в такому випадку маски набувають рис і функцій дзеркал! І усе подальше життя кожної окремою людини є карколомною мандрівкою в їхнє задзеркалля. Дзеркала – от граничне оголення сутності форми масок. Дзеркала людей, громад, національностей, країн. Планет, врешті решт.

    І тут ми раптом занурюємось у саймаковський світ «Кільця довкіл Сонця», в якому усі паралельні Землі є трохи зміненими відображеннями Землі справжньої, нульової. Рухайся від неї хоч у напрямку Х, хоч – Y, а хоч – Z! Бо одне завжди відображується в іншому. Бо в кожній дитині завжди відображається доросла людина. Бо в тій, у свою чергу завжди відбивається майбутня людська спільнота. Бо кільце-коло замкнулося. Замкнулося?!?

    Мабуть що ні. Адже зі світу К.Саймака ми знову якимось дивним чином опиняємось у світі Я.Дубинянської. Бо якщо у фіналі роману американського письменника його головний герой-мутант опісля усіх своїх пригод, сумнівів та розчарувань з полегшенням і радістю констатує, що «тепер він міг кохати Енн», то обидві повісті української авторки фінішують закономірними плодами цього кохання – дітьми. Душами майбутнього духу.

    В «Дружинах привидів» син «фантома-надмутанта» Ігоря визнає таки його справжнім, не сфальшованим, батьком, а в «Комуні» хлопчик Стасик сам виявляється мутантом і вже його батько радіє цьому в далекому Парижі: «Абсолютна, переважна більшість комуністів народжується в сім‘ях соціальної норми. Діти пересічників. Наші діти. І навіть ми самі. І зауважте, їх – нас – з кожним роком стає дедалі більше».

    Більше… Збільшується отой радіус комун мутантів (комун-мутантів, комутантів), згаданий мною на початку цієї статті. Коло перетворюються на спіраль. Але не тільки. Бо на кінці спіралі людська спільнота уважно вдивляється в своїх дітей, занурюючись вглиб і скорочуючи радіуси дзеркальних переходів, а діти, з центру закрутистої лінії життя, вражено спостерігають за її розширенням, за калейдоскопом відображень, і намагаються збільшити радіус цього огляду. Радіуси пульсують. Гармонія частин знову й знову шукає гармонію цілого. Вібрують гармоніки Всесвіту. Чуєте?


    Прокоментувати
    Народний рейтинг -- | Рейтинг "Майстерень" -- | Самооцінка -

  2. Зрозуміти Ітаку (Проблема втечі в романі О.Левченка «Диявол добра»: Київ, «Дуліби», 2008)
    - Хвилиночку, - перервав його Фарфуркіс, - питання щодо компетентності цієї Комісії в сенсі виявлення допомоги представникам інших планет ми поки що відкладемо. Наше завдання зараз – ідентифікувати вас, товаришу Константинов, як такого представника…

    Брати Стругацькі «Казка про Трійку»



    Як відомо, прогресори бувають двох типів. Навіть не дивлячись на те, що мета в них одна – сприяти піднесенню представників відсталих цивілізацій («простих і самотніх» за визначенням О.Левченка) до рівня цивілізацій розвинутих. Перший тип, базовий, був запропонований ще братами Стругацькими і уявляв орден щирих романтиків та альтруїстів. З цим не погодився прагматичний Сергій Лук‘яненко і дещо некерований альтруїзм раннього варіанту прогресорів був замінений жорстко керованим. А само прогресорство з мистецтва стало лише знаряддям для побудови своєрідної правильно-геометричної (недарма представників вищої цивілізації в С.Лук‘яненка люди називають Геометрами) Імперії Добра. Теж в космічних, відповідно, масштабах.

    Що ж, фантазували Стругацькі та Лук‘яненко за різних історичних обставин і це не могло не позначитися на їхніх візіях. Але цікаво, що для «імперського» варіанту впровадження Добра в повсякденне життя Всесвіту необхідними виявилися не лише прогресори, а й регресори, які знижують рівень розвитку цивілізацій, прибираючи «зайві» цивілізаційні здобутки. «Зайві», зрозуміло, з точки погляду правильних Геометрів. Що ж, навіть хаос, маючи безліч вимірів, розвивається за законами діалектики.

    За цими ж законами і еволюціонувала «прогресорська думка» в російській фантастиці. Чи деградувала? Будемо відверті, що для відповіді на це запитання необхідно мати певну точку відліку. І з цієї точки можна вважати, що прогресорство обох варіантів є рівноправним. Для різних систем координат. Але, що цікаво, яким би чином не розглядати його, це прогресорство-регресорство, в обох запропонованих системах воно має певний рух. Бо рухається сама історична надсистема.

    Цікаво, а який рух матиме тема прогресорства в українських умовах? Коли надсистема не рухається ані вниз, ані вгору, а певною мірою кружляє по колу в одній і тій самій площині. Якщо задатися цим питанням, то поява «Диявола добра» О.Левченка (детективно-пригодницького роману з елементами фантастики, як сказано в анотації) дуже симптоматична. Вірніше, поява Вадима, головного герою роману. Який, втім, аж ніяким героєм і не є. Навіть він сам це розуміє: «Незабаром середина четвертого десятка, люди у такому віці стають президентами, мільярдерами, літературними класиками.. а я? Дому не збудував, дерева не посадив, сина не виростив… Книжки так і не написав, жодної жінки не зробив щасливої… Чого ще не досягав?»

    На прогресора в жодному з варіантів Вадим явним чином не тягне. Та воно йому й не потрібно. Бо прогресорську функцію в романі виконує Мандрівник, інопланетна істота, що випадково опинилась в міському мікрорайоні Вишеньки, в якому й мешкає Вадим. Опинилась, тобто, вона й чисто по «мікрорайонному» розпочала привчати людей до проявів добра. Хочеш в людину вистрелити – спочатку у себе кулю вгати, хочеш вкрасти – повідом про це відповідні органи, хочеш дружину побити – для початку собі мармизу начисти… І так далі. У цілковитій відповідності до відомої тези «чини так, як тобі кортить, щоб чинили із тобою». З протилежним, звісно, знаком.

    Це, звісно не масштабна Арканарійська різня Стругацьких чи галактичний Кришталевий альянс Лук‘яненка, але для наших українських умов зійде. Навіть більше, в нас така система діятиме, мабуть, вагоміше. Більш дохідливо. Без усілякого космічного мудрагельства. Правильно це чи ні, в даному випадку нас не повинно цікавити. На темі взаємодії та взаємопроникнення Добра й Зла вже стільки списів зламано, що ще один трісочкою здаватиметься. Як і те здаватиметься, що підсвідомо ця тема цікавить і О.Левченка, мабуть, лише в якості антуражу. Не дивлячись навіть на назву роману, його жанр та серію, в якій він побачив світ: “Книжечка для дамської сумочки”. Адже чого тільки не відшукаєш іноді в цих пікантних галантерейних виробах!

    Можна додати ще й те, що за оголошену тематику набагато цікавіші паралелі в образах таких різних істот, як середньостатистичний журналіст Вадим та загадковий інопланетянин Мандрівник. І хоча останній з‘являється лише на останніх сторінках роману, але й цього вистачає, аби зрозуміти, що його, в буквальному сенсі, «добродійні вчинки» є непідвладними йому так саме, як непідвладне деревині усвідомлене долання висоти під час зростання.

    Останню тезу дуже добре ілюструє наступний діалог. «Я люблю відвідувати різні світи, - оповідає Мандрівник Вадимові, - особливо такі, як ваш… прості й самотні…» «Ти так відпочиваєш? – запитує його мешканець Вишеньок. – Чи… м-м-м… працюєш?» «Я так живу», - знизує плечима інопланетянин. Зрозуміло, що й деревина, долаючи височину, «просто живе». Так саме, як і землянин українського розливу на ім‘я Вадим. І нема в тому різниці, що під час цього свого рослинного існування трава в одних умовах пробиває асфальт, а в інших вільно паразитує на грудці гною. Бо дії ці запрограмовані на самою травою. Не самими людьми. Чи їхніми інопланетними аналогами.

    А тими запрограмовані, хто знає абсолютно все і про Добро, й про Зло. Тими, до кого мандрують. Або від кого втікають. І от тема розуміння різновекторності втечі та мандрів, як на мене, набагато цікавіша, ніж заяложена тема злобра, що дорівнює в певному сенсі репрогресорству. Навіть більше – тема ця є базовою. Адже як добро, так і зло в якості полюсів статичні на відміну від рухливості процесу мандрів або втечі. А світ наш, ой який рухливий!

    В ньому, наприклад, не може перебувати в нерухомості герой античного фентезі Одисей, який, як і герой «Диявола добра» героєм в повному сенсі цього слову не є. Адже і жадібний він, і жорстокий, і брехун такий, що ще пошукати треба! Але він Людина. На відміну від Рослини-Вадима-Мандрівника. Бо у людини є вибір. У рослини його немає. Наприклад, вибору способу смерті. Навіть тоді, коли ти напевне, стовідсотково знаєш, що за якусь секунду ошаленіли злочинці розстріляють тебе. Адже можна чекати цього зі скам‘янілими ногами, як це було у випадку з Вадимом, а можна кинутись на супротивника, для того, щоб хоча б останню мить прожити вільною істотою. Вадим втікає від цього смертельного вибору. Одисей, долаючи безліч смертельних небезпек, мандрує ним.

    До цього треба додати ще той факт, що не лише совість, а й усі гріхи наші мешкають, як відомо, не зовні, а всередині нас. І тому втікати від гріха, хоч у печерне відлюдництво, хоч у зоряний натовп, певною мірою неефективно. І річ не в тому, що «від себе не втечеш». Просто і втеча, і мандри мають свою кінцеву мету. Але це єдине, що їх поєднує. А по тому... По тому, якщо втеча завжди спрямована назовні – без повернення, то мандри – через повернення – всередину. Тобто, для гріха, який знаходиться в цій самій середині, втеча від нього не є ані способом його подолання, ані засобом його розуміння. З цієї точки зору втеча є просто вишуканою спробою самогубства. Як і мандри – відчайдушною спробою воскресіння.

    Але чи здатна на самогубство рослина? Щоб відповіти на це запитання, треба зрозуміти, що робить її стебло під час зростання. Втікає від коріння чи мандрує від нього? Оскільки під час зростання рослина не відривається від того, що живить її, то, здається, вона таки мандрує. Тільки всередині самої себе, по власній стрічці Мебіуса, залишаючись весь час на одній і тій самій рослинній поверхні. А Вадим втікає в нікуди крізь ніде по цій моторошно-одноповерхневій стрічці, оскільки рве всі зв‘язки зі своїм корінням: «Ні комусь особисто, ні рідному колективу, на своїй країні, ні цілому людству я не потрібен», - ремствує наш “печорин”.

    Як тут знову не згадати лукавого Одиссея, який зовсім по-іншому повівся в небезпечній країні лотофагів, не сприйнявши вишуканої страви з лотосу, скуштувавши яку, його супутники щасливо забули свою недолугу батьківщину. Своє коріння. Так, дійсно – страшно бути мандруючою рослиною, лотосом забуття. Але набагато страшніше бути людиною-втікачем. Бо, якщо заглянути в основу, втеча завжди побудована на страху. На відміну від мандрів, які засновані на відвазі.

    Так саме, до речі, як і зло та добро.

    Це дуже ясно відчула баба Нюра, одна з другорядних персонажів роману, що, як і весь обивательській жилмасив, злякалася не зла як такого, не насильного й недолугого впровадження добра, не самого отого добра, а… саму себе. «Хіба ми всі безгрішні? Ангели тільки на небі… Люди вже починають боятися говорити одне з одним: а раптом комусь щось не те скажеш, а воно тобі виверне язика?» - жахається бабуня.
    Вишеньки злякалися за власне рослинне існування. Прогресори тут не ходять.

    А, може, їм, як і регресорам тут просто нема чого робити? Адже є ще один різновид втечі. Ілюзорний біг на місці, яким, до речі, завжди можуть скористатися зовнішні чинники. Для власного зиску скористатися. Як тут не згадати одне малесеньке оповідання нашого земляка, киянина за походженням, Іллі Варшавського. Того самого, що вигадав вдале прізвисько Фарфуркіс, яке використали потім брати Стругацькі в «Казці про Трійку».

    А саме оповідання так і називається «Втеча». Фабула його така. В‘язень типового концентраційного табору має бути переведений на плантації для збору фантастичної рослини, що має не фантастичну назву «бавовна». В‘язень знає, що збір цієї рослини дозволяє людині вижити максимум днів двадцять і тому він погоджується на втечу з табору, яку йому пропонує таємничий Комітет Визволення. Втеча вдається. В‘язень щасливий.

    Але виявляється, що увесь цей небезпечний захід – лише ілюзія, навіяна електрогіпнозом. Бранець опиняється й працює на бавовняних полях, навіть не відчуваючи цього. Але для чого ж така ускладненість процесу уповільненого табірного вбивства? «Імітація втечі, мнимі небезпеки, - роз‘яснює одна з членкинь підставного Комітету, - все це створило в них відчуття свободи, що завойована дорогою ціною. Важко передбачити, які колосальні резерви організму можуть бути пробуджені вищими емоціями».

    Якими резервами організму Вадима і з якою метою можуть скоритися інопланетні Мандрівники? Або хтось інший – усіма нашими спільними резервами в сучасній країні Вишеньок. В країні замкненого кола. По якому можна втікати тільки, лишаючись на місці. Про мандри тут і не йдеться. Бо мандри передбачають все ж таки болюче розривання усіх замкнених кіл цього незамкненого Космосу.

    У славнозвісного грецького поета Константиноса Кавафіса є вірш «Ітака». Його ліричний герой шукає приводу для мандрівки з Ітаки, з цього, нудного для нього й нецікавого світу. Саме для мандрівки, а не для втечі, не дивлячись на всю згадану нудьгу та не цікавість. Адже повернення для нього концептуально, адже він знає, що воно обов’язково має статися і тоді… «Тепер ти мудрий, ти багато бачив / і зрозумів, що всі Ітаки означають».

    Що ж означають наші вітчизняні Ітаки? І куди простують наші сучасні українські Одисеї? Можна лише сподіватися, що туди, де втечі непомітно перетворюються на мандри. А сподіватися на це варто. Хоча б тому, що наш буденний тривимірний світ просто не може існувати без взаємопроникнення протиріч.


    Коментарі (4)
    Народний рейтинг -- | Рейтинг "Майстерень" -- | Самооцінка -

  3. Людина, якій було шкода Бога (Пам'яті С.Лема)
    "Наприкінці ХХ століття польська культура дала людству двох великих синів: Папу римського та письменника Станіслава Лема. До речі, обидва вони мали родичів в Україні", - зазначається на одному з Інтернет-сайтів, присвяченому творчості славетного польського фантаста... Втім... Втім, мабуть, не зовсім фантаста... Вірніше, зовсім не фантаста в обивательському сенсі цього терміну. Але, про це - трохи згодом. Поки що зазначимо в свою чергу: на початку століття ХХІ-го обидва великих сина польського народу пішли з цього земного життя. І ще: обидва вони, за великим рахунком, уявляли собою два боки однієї медалі - медалі під назвою "Людство". Того транснаціонального людства, що свято вірить в існування Творця. І того людства інтернаціонального, яке щиро вірить в те, що справжнім Творцем цього всесвіту є лише природа. І яке через це достеменно знає, що винахідником гіпотези Бога є таки саме вона - Людина. Незалежно від раси та етнічної приналежності.
    Є, мабуть, якась закономірність в тому, що життєві шляхи цих двох непересічних особистостей, Станіслава Лема й Кароля Войтили (майбутнього папи Іоанна Павла ІІ), перетнулись в окупованому нацистами древньому Кракові. Що обидва майже водночас розпочали навчання в Ягеллонському університеті - одному з найстаріших в Європі. В тому самому університеті, де майже за півтисячоліття до них навчався ще один поляк, якому суджено було в буквальному сенсі зрушити з місця цю важелезну Землю. Йдеться про Миколу Коперніка, творця геліоцентричної системи світобудови. І ось, при згадці ще й про нього, пласка "медаль людства" набуває просторової форми, бо отримує третю координату - координату науки.
    Науковець, клірик і митець... Наука, релігія і мистецтво... Будемо відверті, саме на цих трьох китах тримається увесь стрімчак інтелекту сучасної людської цивілізації. А коли науковець невід'ємно належить релігії (каноник М.Коперник), релігійний діяч - мистецтву (К.Войтила з його багатющим літературним спадком), а митець, знову ж таки, - науці (не просто фантаст, а філософ і культуролог С.Лем), то створюється враження того, що Людина може зрушити з місця не лише цю Землю, а й усі світи цього нескінченного простору. Бо вона, Людина, природним чином розпочинає відповідати його триєдності. І духовній, і матеріальній.
    Про кожного з цих людей можна оповідати нескінченно. Можна нескінченно вдивлятися в герб Кракова, герб першої столиці польських королів, і бачити в трьох вежах, які височіють на ньому, вежі величі трьох, таких не схожих поміж собою, землян. Але зараз нам найсильніше болить один. Той, який розпочав своє духовне життя в аудиторіях медичного факультету Ягеллонського університету і закінчив його декілька діб тому в кардіохірургічний клініці цього ж самого закладу.
    Неначе не життя закінчив, а якийсь певний цикл свого нескінченного існування.
    І хоча в одному зі своїх останніх інтерв'ю письменник на увесь світ оголосив, що "ми не створені для безсмертя", але стосувалось це лише незаперечного факту тимчасовості тіла тимчасово окремої людини, а не чогось іншого. Того іншого, що визначає спрямування людських поглядів. Пам'ятаєте, в "Астронавтах"? "Людина перша з живих істот відважилась зазирнути, задерши голову, в безмежний простір, що розкидався над нею кожну ніч". Відважилась. На відміну від усіх інших земних створінь. Подолавши свій, ще печерно-тваринний, страх розчахнутого простору та розхристаної вишини. І що ж вона там побачила, скреготнувши зубами і внутрішньо завищавши з переляку? Станіслав Лем всією своєю творчістю відповів на це - саму себе. Втілену в інших, поки ще незрозумілих, істот. Втілену в механічно-кібернетичні створіння власних рук. Втілену, навіть, в цілі планети й зірки.
    До них далеко. Дуже далеко. Але Людина має пройти шлях до них. Через нерозуміння самої себе. Через злу іронію та гіркий регіт зі своїх недолугих вчинків. Через нескінченну жалість до цього світу, створеного не Богом, а самою людиною. Через, врешті решт, жалість до самого Бога.
    "Звідки в тебе взялась ця концепція понівеченого Бога?" - запитував один з персонажів "Соляриса" в іншого. "Не знаю, - відповідав той. - Вона здалася мені дуже, дуже вірною. Це єдиний Бог, в якого я був схильний повірити, чия мука не є спокутою, нікого не рятує, нікому не служить, вона просто є". Понівечений Бог не може врятувати понівечене людство. Тільки поки що понівечене людство може врятувати понівеченого Бога. Якщо воно просто пожаліє своє створіння. Пожаліє через розуміння самого себе. Розуміння болюче й смертельно небезпечне. Розуміння жахливе і всеосяжне. Розуміння, втілене у дещо виродливі образи та дещо незграбні слова. Саме такі слова, якими є само існування в цьому, ще такому ж незграбному, світі. Світі, якого ще треба до-винаходити, треба до-вигадувати. Треба до-творити.
    Саме цим, за визначенням, займаються фантасти. Але чомусь у більшості з них новостворені пласкі світи тримаються на таких же пласких панцирах велетенських прагматичних черепах. Там, на цих розплесканих континентах, трюмкають сепульки з порнолону, а в болотяних морях мляві муркви штримкаються з м'якими пчмами. Не більше. Там океанські хвилі не торкаються безодень людської совісті. Там космічні "ійони-мюнгхаузени" не сміються над яйцеголовими "тарантогами". Там снують безмозгі, немов електролампочки, роботи, які навіть і не пробують творити свій кібернетичний епос. Там...
    До речі, як на мові роботів звучить слово "Бог"?.. Це не пусте запитання. Адже той же К.Войтила дуже переймався тим, що не знає, як лунало воно по давньопольські. Адже саме так, як воно звучало, гадав папа Іоанн Павло ІІ, саме так і розпочинали розуміти його давні слов'яни, почувши це слово з малознайомого ще тоді їм біблійного писання. І ось що цікаво: якщо для лемівських кіберів це слово хоч трохи співзвучно зі словом "людина", то виходить, що письменник творив... Біблію для них. І ось саме це і є справжньою, фундаментальною фантастикою. Фантастикою в якості процесу запліднення створеного світу власною думкою, власною математикою, власною мораллю. Власною сумою всіх можливих технологій створення майбутнього усіх можливих світів. Фантастикою, яку можна читати під будь-яким кутом зору усіх недолугих літературознавчих класифікацій.
    Бог, вигукує звичайний читач-нелітературознавець, мені шкода тебе!.. Ти не здатний на це. Тобто, ти не здатний не на складання світу (цій будівельній механіці тебе вже трохи навчили!), а не здатний на його прочитання. Бо Богом тебе назвала таки Людина. Бо без цього ти залишався б невидимий, неписьменний та безіменний. Залишався б таким, який ще не існує в цьому, вибухлому колись словами, Всесвіті.
    "В нескінченній зоряній порожнечі раптово відбувається малесенький, просто мікроскопічний проблиск свідомості - моєї чи вашої, мурахи або якоїсь пташки - а потім, коли закінчується життя, він згасає, і знову триває це нескінченне ніщо. Мені здається, цій свідомості варто блиснути. Але в травні майбутнього року приїде новий папа і мабуть розповість нам про це щось більш цікаве" - зморено відповідає С.Лем на запитання "Przeglad'у".
    Можливо... Приїде... Розповість...
    Але ось питання: чи стане ця оповідь початком нової людської епопеї? Чи стануть в далекому майбутньому люди шукати в глибокому космосі - точнісінько так само, як ми сьогодні на Землі шукаємо загадковий континент Атлантиду - таємничу планету Солярис? Ту саму, на якій живе понівечений Бог, який вже сотні тисяч років тужливо чекає, чекає, чекає на людську жалість. На людське співчуття.
    І ним, цим співчуттям, по самі вінця переповнюється Всесвіт. І зблискує сльозинками зірок. І витирає ці сльози жалобними хустками туманностей. І стає безсмертним. Бо співчуття, яке крізь простори і часи, струменіть від серця до серця, від Бога до Бога, таки робить їх невмирущими. І вони, нарешті, стають "створеними для безсмертя".

    28 березня 2006 р.


    Коментарі (7)
    Народний рейтинг 5 | Рейтинг "Майстерень" -- | Самооцінка -