Забери ти мене із розлуки.
Я – ріка з гіркотою настояних трав.
Будь зорею мені, в мою шибку постукай,
Будь дощем, що на березі коси колись розплітав.
Подаруй ти мені на світанні тремтливі краплини.
Відчиню я вікно, і заб’ється зорею запліднена плоть.
Розговіюся небом і громом, і садом безлисто-осіннім,
І народиться день. І здивуються всі – листопад повертає тепло.
І хто знає, одягне ця осінь весільні омріяні шати,
Чи оце навпаки,на прощальний танок запросив листопад.
Все одно я ріка, що навчилась безтямно кохати,
Все одно я ріка, що зросила натомлений сад.
Я до серця твого, що любити не вміє,
Проростаю квітками з осінніх розпук.
Озори мою душу, надіє!
Забери ти мене із розлук!

Хвилини поезії

Три троянди

1
Все зводиться до купи, як торiк.
Шугає вiтер, холод, мряка, вечiр.
Твої слова, немов iз крил шулiк,
Осiннiм листям падають на плечi.

Ти ж знаєш, не збираю я валiз.
Твої листи? – їх кожен аркуш, кожен
Впаде вночi в осiннiй вирiй слiз.
А що зробить iще для тебе можу?

2
І знову дощ цвяхи вбиває в серце.
Далеко ти, за горами, десь там.
А вiд твого останнього листа
Лише жагучий смак гiркого перцю.

Iз мрiї вийшов, наче iз води.
На тому мiсцi вже не плачуть верби,
I вже не б’ють джерела сухоребрi,
Де скам’янiли пам’ятi слiди.

Пройшли лiта, примхливi i хисткi.
I що я маю? Що тепер я маю?
В твоїм дзвiнкiм розхристанiм розмаї
Визбирую опалi пелюстки.

А зрештою, усе iде як треба.
Ще будуть рими тугу колихать
I свiтанково на покрiвлю хат
Скидати вiршi полохливе небо.

Порожній сивий простір Сивашу,
Пастельні фарби навстіж на Чонгарі.
А я така легесенька біжу
Поміж столів на рибному базарі.

І поспіхом запитую ціну,
Щоб надаремно не точити ляси.
Ковтаю слину, пошепки кляну
Ті осетри, севрюги, пеленгаси.

Зірвав стоп-кран шалений час…
І хоч я звикла все в житті терпіти,
Несу в руці копчений пеленгас,
Немов промінчик сонячний із літа.
2
Зелені гори. Кримський перевал.
Бездонність неба. Невимовність волі.
До лоскоту нестримність поривань.
І я, мов птах у замкненому колі.

Лишитись тут, не знаючи часу,
Втішатися барвистозвучним літом,
Допоки тихий спокій принесуть
Моїй душі вітри зеленоликі.

Знов обрії повернуться у світ.
В собі забувши присмак ницих буднів,
Себе здолати, наздогнати сутність,
Полинути в натхнення, як в політ.
3
Спадає літо злякане у море,
Здіймає хвилі. Де там співчуття!
Моє замерзле безутішне Я
Ніяк журбу в собі не переборе.

В кафе порожніх знемагає суть
Ущент знесилена і перебута.
У невигойних споминах облуда.
І знахабнілі погляди пасуть
Поодинокі постаті жіночі.

І нескінченні плетива розмов,
Які ліниво день до ночі точать.
І безсоромно заглядає в очі
Осіння невгамована любов.

Вдихаю я терпкий озон,
Поволі йду по ще нагрітих плитах.
Не оксамитовий сезон,
Але не літо. Мабуть, вже не літо.

На шворці тіпається день,
Немов його повісили сушити.
По бруку дріб, не дощ іде –
Горіхи падають, радіють діти.

І я колись, як той малюк,
Після дощу шукала скарб в калюжах,
І вперто сонце, як віслюк,
Тягнуло день на пругах своїх дужих.

Крізь окуляри дивосвіт
Ще барвінково заглядає в очі.
Та це не вічність – тільки мить.
І крук на мене дивиться пророчо.

Потонули вiки у глибинах Днiпра,
Залишились, як спогади, скелi.
Що спiвають вони на холодних вiтрах
Цi вкарбованi в синь менестрелi?
I злiтають у небо, прозорi й стрiмкi,
Iх пiснi, що вiками не стертi.
Хилитається тiнь, божеволiє Кий,
Б’ється дух, що не вiдає смертi.
Колобродять навкруг почорнiлi човни,
Зойк козацький, солдатськi прокльони.
Скiльки їх, потонулих – мiльйони,
I ряхтять на водi таємничi вогнi.
I вигойдують в Летi хлюпавi жалi,
Щоб у синiх ночах остудить самоболi,
Та пiдняти у небо на збитiм крилi
Золотаву пташину жар-волi.
Опускаю на воду натомлений квiт,
Хай несе його хвиля надiї,
Хай дзвенить над Днiпром
Думних скель заповiт
I Покрова свята благодiє!

Я часто приїжджаю в це село
І воду п’ю з криниці у сусіда.
Давно нема того старого діда,
Що зустрічав на призьбі. А було ж:
Сідала поруч під гіллям кислиць,
І все ставало просто і чудово.
Точилась тихо річечка-розмова,
Похитуючись хвильками дрібниць.
Проходили сільчани повз паркан:
– Ну як живеться, діду?
– Та нівроку.
І дивиться замислено впівока,
Як біля хвіртки крутиться Полкан.
Це так природно: осінь у дворі,
Пташиних зграй звучать останні сурми,
Бринять вночі дощу прощальні струми,
І тужать наодинці явори.
Живе тепер у хаті тій біда,
Не спалахнуть вогнем в садку суниці,
А в тій старій сусідовій криниці
Вже й не така смачна тепер вода.

В пацьорках кольорових сліз
Застигли занімілі фрази.
В обличчя хлюпають образи
В передпекельнім колі слів.
Я все ж таки міцний горіх,
Вибалансовую на грані.
Спливає запахом ґерані
Мій найсолодший давній гріх.
Здирає шкіру біль проклять,
Лещатами затисло чресла.
Невже за те, що я воскресла,
Мене повинні розіп’ять?!

Загоїть спiв покраяну блакить –
Синички всiлись на струнi свiтання.
А я всю нiч виплескую в кохання,
Яке пiд осiнь веснами сурмить.
А на зорi невiдворотній вiдчай
Вiдшукує омрiянi шляхи,
I видихнуть потомленi дахи
Передосiннiй сум в лелечi вiчi.
Оце i все, вiдструнило, щемить,
То Божий гнiв спиває плиннiсть часу.
У пустцi цiй метеликом щомить
Згораю i народжуюсь вiдразу.
Дихне зима на згарище надiй,
I побiлiють мої довгi коси.
А я боюсь згубить ранковi роси,
Що випадково, лиш менi однiй,
Колись на щастя дарувала осiнь.
Вони блищать на кiнчику пера,
Мов дiаманти, душу зiгрiвають.
Оце i все, що у життi я маю:
Моє кохання i моя жура,
Якi в менi щоосенi свiтають.

“Чи ти любив мене колись ?” –
Тебе спитала. О, я знала, знала:
Чуттів наповнених валіз
Моїй душі однаково замало.
Я – спраглий келих без вина,
Безтямна і нестримана, мов злива,
Чекаю нерозбавленого дива,
Хмільного до самісінького дна.
І знов дивлюсь в твоє лице:
“Чи любиш ти? Чи я твоя єдина ?” –
Смієшся ти: “Яка тому причина?
Бо я ж у тебе, а не в когось є”.
Завмерла. Не злякати б мить.
Яка смішна! Ну, може, й справді досить!
“Ти чуєш! – голос мій тремтить , –
Вже скоро осінь, милий, скоро осінь”.

Іще летить крізь осінь напролом
І небо блискавицями покреше
Моїх бажань шалений, хтивий вершник, —
Аж світяться долоні літеплом.
Невільниця у самозабутті,
У листопаді — хуртовині свята.
А твій цілунок пахне, наче м’ята.
Ну, як без цього бути у житті?
І хоч пожовкли в сутінках зела,
Іще осіння духмяніє квітка.
Ну, хто сказав: троянда одцвіла?
Це просто їм іздалеку не видко.

Нема натхненників. Нема!
В устах гірчить холодна кава,
А на порозі вже зима
Очима кліпає лукаво.
Така вже доля. Горе й сміх!
Мовчу, розважую на грами
Своє життя. Не жду утіх –
Я тут, не в телемелодрамі.
Не прокотилася луною,
Лиш кілька літер донесла
В собі. Я стомленому Ною
Не спромоглась піднять весла.
То й що?.. Натхненників – катма.
Мабуть в шаленому потопі
Усіх поглинула пітьма.
Чи заблукали десь в Європі?
А я і досі у ковчезі.
Ледь жевріє тоненький ґніт,
Неначе я стою у черзі
Чи в цей, чи в потойбічний світ.

Перекинулась, наче веселка,
Вiд Карпат до самого Днiпра,
Бо я маю надiю маленьку,
Що я створена з твого ребра.

I коли защемить моє серце –
Це вiдлуння твоєї нудьги.
Вiдболiле шопенiвське скерцо
Згiркотiло упало в снiги.

Тiльки я все стою серед лiта,
Кольорово єднаю свiти.
Я – веселка. Куди ж мене дiти?
Може схочеш колись перейти!

Я – ґудзик в спориші. Я – без душі,
Немов камінчик. Божевільна воля.
Вже миють очі весняні дощі,
І даль небес розчахнута, мов доля.
У небуденнім розквіті весни
Я на шорсткій довірливій долоні
Лежу в траві, в зеленому осонні,
Забутий тим, хто в світ мене носив.
Бриніли вальси. Квіти звідусіль.
І колисала ароматів повінь
У мій найбільший, найсолодший біль,
У пізнавання першої любові.
І голосу Його знайомий тембр...
На одязі – ні брязкалець, ні ґриму,
Лиш я один: була ж тому причина,
Прошитий світлом, як мала мачина,
Серед якихось пишномовних тем –
Потенціальний квіт, що гріє зиму.
Я горизонти мрій перепливав,
Але думки мої кружляли всує.
Тепер лежу. Знайдіть мене! Овва!..
Лиш мимо промінь сонячний веслує.

У склi вiтрин моя потворна суть,
Що генетично втратила мовчання.
Не перейти... Вже досить зазiхання
На тих овець, що iншi десь пасуть.
Найбiльший злочин – душу руйнувать.
Дивлюсь у вiддзеркалення: “От стерво!”
Напнулася... Всю говiрливу рать
Перехрестить кортить залiзним нервом.
Було б хоч сил i довгих батогiв.
Регоче доля в очi: “Начувайся!
Ти краще вже додому повертайся
I борщ звари, i дiтям – пирогiв”.
А я своє у вiдповiдь веду:
“Та ж листя ще летить на капелюха,
Iще я можу...”. Затуляю вуха.
Останнiй зирк у скло. I далi йду.

Грiхи не вчать, а вчать образи.
Дратуючи безсонням тишi,
Вночi, прокручуючи фрази,
Гризуть сумлiння сiрi мишi.
Як ми живем?
А як умiєм.
Чи нас навчили вже запiзно?
Розплатою вiдвертостi повисне,
Як стигле яблуко на свято Маковiя,
Моя осіння незрадлива пiсня,
I у жертовне упаде багаття,
Грiховна, полум’ям пронизана наскрiзно.
Зiщулюся вiд болю i вiдрази,
А серце затрiпоче навблаганно,
Задухою шалiючи без кисню.

Грiхи не вчать, а вчать образи...

Іще зима. Іще сумує хата.
Так день до вечора і з ночі до зорі.
Приходив, правда, вчора Пелехатий
У вікна стукав, шастав у дворі.

Ще ж темно так, а він по щось приходив,
Прошурхотів по ринвах і замовк,
В порожні вікна, як в застиглий подив,
Знічев’я зиркав, сірий, наче вовк.

Сумує хата, сни свої ховає,
Підсліпувато задивляється в поля.
А десь вогні і повзають трамваї
З очима змій і вухами кроля.

А вдома легковажний телевізор
Подасть як шоу суміш інь і янь,
Любов і жах, економічну кризу
І зверхність заходу, і зомбі-росіян.

І все не так. То й що? Ніхто не винний,
І навіть ті, що не сказали світу – зась!
Мигтить екран. Танцюють білі тіні
І десь ірже невпійманий Пегас.

І все не так. Бринить гірка досада.
Моє життя поставлено на кін.
Мигтить екран, і жде весни розсада,
І цілу ніч гарцює білий кінь.

Минуле – вокзали у біобедламі,
Хвилини мовчання, вагітні чеканням,
Скрегоче об колії часу відламок, –
Мовчання, чекання печально повчальні.

І очі відсутньої жінки вологі,
І вечір, зачатий в холодному стресі,
Спинається мляво-мінливо на ноги
В безглуздій якійсь недописаній п’єсі.

Це я, а чи хтось на пероні блукає,
Чи зірка погасла упала із неба?
То знов народився з минулого Каїн,
Бо пам’ять чиясь відвернулась від себе.

І я скинула тіло. Лишила оголену душу.
Мої очі, мов два НЛО, відлетіли у ніч.
Я цього не хотіла. Я думала з місця не зрушу,
Скам’яніла і схожа на сто невиразних облич.

Та в п’янкім забутті, чи під впливом невпинних ілюзій,
Як старезний каштан запалив новорічні свічки,
Я із давніх молитв мовчазній поневоленій музі
Дарувала рядки, мов барвисті звабливі стрічки.

І у кожнім рядку засівала на сполохи слово.
Чи воно так було, чи мені оце тільки здалось?
Не жарини в очах, а пір’їна в руці випадкова,
І вигойдує світ сновидінь затуманений хтось.

Моє сонце давно в дзеркалах потьмянілих згоріло,
І гірким полином проростає мій біль у всебіч.
Я, тамуючи подих, зрадливе покинула тіло,
Мої очі, як два НЛО, полетіли у ніч.

Не цю ти жінку ніжно пестив,
Не цю так жадібно кохав,
А ту, що варта сотні бестій,
З якою стільки бідував.

І марив, мріяв ти нещадно
Удосконалити мене,
Аби вогонь палав без чаду,
І вірив – лихо обмине.

Ну що ж, радій! Я вже тихіша,
Вже линуть лагідні слова...
Але хіба таку? Ні – іншу
Ти відчайдушно цілував.

1
Як сталось це? Нічого не було.
Слизьке, холодне і байдуже тло.
Весна ще не торкнулася дороги.
В твоїх очах застиглі дві тривоги,
мовчать і довіряють дно мені,
зашарпане буденністю жорстоко.
Та наче душу винесла затока
у дисонанси променів ясні.
Стою, завмерла, наче у воді.
Обмацую руками для розради
свій комірець, беззахисно, мов краду
твої думки – минуле, давній дім...
Навпроти очі, вії – змах птахів,
а ми далеко, вкопані у відчай.
Спливає день, і рюмсають дахи,
їх, мабуть, хтось зимою покалічив.
Як цю межу мені переступить
у повені збережених ілюзій
і зустріч цю? Нежданна мить,
неначе кулька загнана у лузу.

2
То де ж ти був?
Звідкіль ти взявся?
Стою сама – не озирнусь.
Мов павутиння довгий вус
Торкнувся мойого зап’ястя.
І зразу чимось польовим,
Забутим душу надихнуло.
Ні! Я нічого не забула,
Воно блищить в півколі вій.
І не минає.
Я стою
І відчуваю, як задуха
Затисла серце. Ані руху!
Не руш, не руш! Тебе молю:
Не зачипай, що відболіло
І завірюха замела.
Мої чаїні два крила
Вже біла паморозь покрила.
Та десь ще жевріє:
жура
Вже не торкнеться серця більше, –
Я пропишу тебе у вірші
Байдужим розчерком пера.

3
Байдужим?
Марна ця мара.
Безпам’ятству поклони марні!
Сьогодні вийшла з перукарні,
І раптом – ти. Вже догорав
Крайнеба вечір.Черга на зупинці.
Між поглядами зібраних дощем
Мрозлякувато піднятим плащем
Я намагалась затулить зіниці.
У нього, кажуть, вже давно сім’я.
Розкручувався вечір, наче дзиґа.
В натомленому присмерку відлига –
Пародія нездарна на життя.
На рівні віч твоїх я вся, –
Немов п’янка чарівність смерті
Закружеляла в коловерті:
Химерний дощ, зупинка, я.
Яка тебе комета принесла?
Яка зорина з пам’яті вернула?
І мовчки я пішла в глухий завулок,
Яких у місті нашім без числа.
Я заховаюсь, загублюсь, застигну...
В котячім верещанні немовлят
Поглине, наче крихітку, земля
Відірвану від неба намистину.

Хай буде так! Минає лютий,
І скоро березень вчарує мокрий сад.
А десь опівночі ударив снігопад –
Блакитний дзвін оголених прелюдій.
На промені, що створений востаннє
У заметілі мрій, за мапою зірок
Пливем удвох, жадані і кохані,
У дивний світ вколисаних казок.
І знов безсоння з ночі і до рання,
І душі не заплющені вві сні,
І цей раптовий сплеск, і снігопад оманний,
І віртуоз-скрипаль в передчутті весни
Обірве струни в захваті шалено,
І оживе в мені правічний дикий зов.
І хай кричать коти, дибасто і черлено,
Іде весна, а, значить, йде любов!

Немає вже ні болю, ні жаги.
Так, може, й ліпше світом мандрувати.
Розстелить ніч свої пекельні шати,—
Мені ж залишить здмухувать сніги.

А далі що? Того не зна ніхто,
Які у долі дивні забаганки.
Роять сніги незаймані на ґанку,
А на мені розхристаний хітон.

Іду. Мороз торкається чола.
Вже на паркан розвішено перини.
Зима волосся снігом замела,
Мені ж так легко, наче я пір’їна.

Хоч я і сніг в цім світі не нові,
Та озирнеться дивний перехожий:
Невже на бабу снігову я схожа?
Чи, може, це з’явивсь казковий Вій.

І вже не мій. а долі білий слід
Ледь-ледь помітний до моєї хати,
Де не зустріне безборонна мати,
Поклавши руки стомлено на пліт.

Один за одним падають мазки,
І димарі ще дихають з розколин.
Та днів моїх знебарвлені разки
Кудись летять, мов потяги без колій.

Птаходіва
прилетіла
від Сварога
і молитвою стала
баранчики диму
накочувались
розбігались
по деревах
а сльози
Птаходіви
звисали
кривавими ягодами
люди їли
не кривились
йшли до церкви
молились
грішили
молились
їли ягоди
не знали
то сльози
Птаходіви
що прилетіла
від Сварога

З КИТАЙСЬКОЇ ПОЕЗІЇ XII СТ.
Лі Цінчжао

* * *

Весняний сум надії і тривог,
І поминальне небо, як нове.
Курильниця із яшми. І димок
Над нею червоніючи пливе.
Не взмозі встати, взяв як бранку час,
Не треба вже для зачіски прикрас.

Пройшла пора цвітіння ніжних слив,
І вкрилась річка ковдрою латать.
Летить із верб пухнасте диво див.
А ластівка додому не верта.
Смеркається. Щось крапає з гори.
І мокра гойдалка сумує у дворі.

* * *

Я сам відповім за долю свою.
Не хочу я неба питать. Не питаю!
Самотньо на вежі високій стою,
Печаль розлилася від краю до краю.
Ми стрілись із Вами не в кращі часи –
Заморене серце притулку прохає.
Вам краще додому піти від роси.
Вам краще піти до родинної хати.
Хай західний вітер хмарини пасе
І осінь похмуру до мене несе.


* * *

Кволий промінь і вітер віє,
Та весна вже на землю лягла.
Легку сукеньку, наче надію,
Я сьогодні на плечі вдягла.

Тільки з ліжка, невмивана, боса,
Прохолода мене обійма.
І черлено заплутались в косах
Облетілі квітки мейхуа.

Де ж мій край?
Ще душа не зотліла.
Чи судилось в розлуці нам жить?
І забутись навіки несила,
І вином вже нудьги не залить!

Із курильниці світло на стінах.
Як в безодню – у постіль знов...
Догоряє свіча. Зникли тіні.
А в крові колобродить вино.

З КИТАЙСЬКОЇ ПОЕЗІЇ XII СТ.
Шу Чжунцзі

* * *
Про клятву і про вірність я пишу,
Пишу про тебе довгими ночами,
Про все, що в серці зболенім ношу
І що на аркуш скрапує сльозами.

Давно я знаю істину одну,
Яку взяла із канонічних літер:
Ніщо не вічне в світі. Та не йму
Хто ж той Творець і хто його Учитель.

Я вже не їм, не п’ю, ні пари з вуст,
І з кожним днем все тану, тану, тану.
Терплю образи мовчки і молюсь.
І знов пишу, лікую свіжі рани.

Годинам у розлуці лік веду.
Обоє ми одним і тим же платим.
Колись іще я час такий знайду
Наслать на тебе всі мої прокляття!

Зі Світлани Кузнєцової

* * *
Лиш тільки щойно я взяла
Той посаг предками завіщаний,
Я тільки щойно прийняла
Цю простоту складного вищу.
І стала радість по плечу,
Вже простота мені по зросту.
Тепер я дорого плачу
За те, що легко так і просто.
Плачу за гирло й джерело,
Плачу за тьмяне і прозоре,
За кожне зірване стебло
Прошу пробачення при зорях.
Плекаю кволе деревце,
Плачу безсонням за недолі,
За біль чужий, і про оце
Веду розмову з вітром в полі.
Я долю вибрала із доль,
Про що я зовсім не жалію.
Зірки збираю в жирандоль,
В річках студених руки мию,
І все гострішає мій зір,
Живлюсь свяченою водою,
Палю вогні між Синіх гір,
Що завойовані
Самою.

З Марини Цвєтаєвої


ДВІ ПІСНІ

1

Тому лиш вогнище немиле,
Кому розлука – ремесло.
Одною хвилею накрило,
А другою кудись знесло.

Невже в рабованому мреві
Повзу я равликом слизьким –
Та, що народжена у чреві
Не материнськім, а морськім!

Кусай собі, мій друже рідний,
Мов яблуко – огром земний!
Коли ти мовиш морю, відай –
Це ти розказуєш мені.

Подібно діві землекревній
Не перехрестить дві руки
Та дщерь, народжена у чреві
Не материнськім, а морськім!


Ні, не чекають наші діви
Листів, не пишуть, сліз не ллють!
Вони рибалити на диво
Самі без волока підуть!

Що ж то за влада у вогневі, –
Я тим не поділюсь ні з ким, –
Я, що народжена у чреві
Не материнськім, а морськім.


Ти скажеш в струмінь за кормою,
Де грає барвами зоря:
“Кохався я колись з морською!
Морська пірнула у моря”.


Чи ти в кораловому древі
З хвостом, у сяєві луски
Дщерь, що народжена у чреві
Не материнськім, а морськім!


2


Ще вчора в очі зазирав,
А нині мітить в іншу сторону!
Ще вчора птаха виглядав,
А нині жайворонки – ворони!

Нестяма я, розумний ти
І ще живий, а я не встояла.
О, зойк жінок на всі світи:
“Мій милий, що тобі я скоїла?”

І сльози їй – вода, і кров –
Вода, – в крові, сльозами вмилася!
Не мати, мачуха – Любов:
Суда не ждіть, не ждіть і милості.

Відвозять милих кораблі,
Шляхи завжди їх непокоїли...
І всюди стогін по землі:
“Мій милий, що тобі я скоїла?!”

Любив учора навіки!
Рівняв з Китайською державою!
Сьогодні впало із руки
Життя – копійкою іржавою!

Мов дітовбивця на суді
Стою – немила і впокорена,
Я буду в пеклі, і тоді:
“Мий милий, що тобі я скоїла?!”

Спитаю ліжко і стілець:
“ За що бідую?” Чую відповідь:
“Відцілував – і навпростець
До смерті жінку іншу милувать”.


Привчив любити у вогні,
Жбурнув у крижані розколини.
От, що, любий, зробив мені,
“Мій милий, що тобі я скоїла?!”

Я знаю все – мовчи й сиди –
Вже не коханка, не заручниця!
Засадить Смерть свої сади
Там, де Любов пішла – відступниця.

Самі – що дерево трясти! –
Впадуть плоди... тож будь впокоєний... –
За все, за все мене прости,
Мій милий, що тобі я скоїла!

ОЧІ
То дві зорі! – Ні, дзеркала!
Ні, дві недолі!
То серафічні два жерла
У чорнім колі.

Обвуглених – із криг дзеркал,
З плит тротуарних,
Крізь безліч верст перетікав
Той дим – полярних.

Жахливі! Темрява й вогонь!
Дві чорні ями.
Змарнілі хлопчики з безсонь
В лікарнях: – Мамо!

Амінь... Страшенних покарань
Змах величавий...
І над камінність простирадл –
Дві чорні слави.

Тож знайте, що ріка – назад,
Каміння – спомин!
Що знов і знов кудись летять
В безмірний промінь.

Встають – два сонця, два жерла
– Ні , два алмази.
Бездонна прірва – дзеркала:
І смерть одразу.

З книги “ПОДОРОЖНИК”
Ганни Ахматової


* * *

Чим вік цей гірше промайнулих?
Тим, що в чаду печалі і жалів
Він доторкнувся чорних ран минулих,
Але і досі ран тих не зцілив.

Іще на заході земне світило світить
Й міські дахи у променях блищать,
А тут хрести, – будинки біла мітить
І кличе воронів, і ворони летять.


* * *

І цілий день лякається і стогне
В смертельній тузі никання юрби,
За річкою на траурних корогвах
Зловтішено регочуть черепи.
Оце для того мріяла й співала,
І серце вже розірвано навпіл,
Як після залпу зразу тихо стало,
Дозорні смерті шастають навкіл.



* * *

Не співали про зустріч поети,
Та й без цього на серці вляглось.
І вже літо холодне на злеті,
Мов життя моє знов почалось.

Скам’яніле над обрієм небо
Вже здається у жовтім вогні.
Більш ніж хліба насущного треба
Лиш єдине сказати мені:

Ти, росою скрапляючи трави,
Лише звісткою душу відкрий, –
Не для пристрасті, не для забави,
Для кохання земного зорій.



* * *

Чекала марно я багато літ.
І дуже схожий час той на дрімоту.
Та освятився невгамовний світ
Три роки тому в Вербную суботу.
Мій голос обірвався і затих –
Стояв переді мною мій жених.

А за вікном народ поволі йшов,
В руках свічки. Пора благословіння!
Квітнева крига, хрускіт підошов,
Вогнів святкове тихе мерехтіння,
А над юрбою голосом дзвіниць
Текла розрада, вітер падав ниць.

Нарциси білі квітнуть на столі,
Вино червоне в кришталі іскриться,
Я бачила як в світанковій млі
Моя рука закраплена вощиться
Й тремтить, приймаючи цілунки.
Радій, блаженна! Кров нуртує лунко.


* * *
О ні, я не тебе любила,
Вогнем не спалена отим,
Так поясни, яка ж то сила
В печальнім імені твоїм.

Переді мною на коліна
Ти став, немов чекав вінця,
І смертні доторкнулись тіні
Спокійно – юного лиця.

Не перемога поманила,
А смерть вночі серед стогів!
Не знай, не відай ангел милий,
Як я вмираю від нудьги.

Якщо яскравим сонцем раю
В кущах освітиться тропа,
Та дивний птах, що я впізнаю,
Злетить з колючого снопа,

Я зрозумію: ти убитий
Мені розказуєш про те,
Я бачу знову горб розритий
І окривавлений Дністер.

Забуду молодість і славу
І як любив невтішно ти.
Душа стемніла, путь лукава, –
Тебе, твій подвиг без угаву
До смерті буду берегти.

Напис на книзі “ПОДОРОЖНИК”
Анни Ахматової

Зовсім не таємничий той художник,
Що вибороздив Гофманові сни, –
З далекої чужинської весни
Примарився смиренний подорожник.

Він ріс усюди, пробивав усе
І навіть сходи прикрашав у місті,
Верталася Психея благовістям
І смолоскипом волі і пісень.

А в глибині четвертого двора
Зраділо танцювала дітвора
Під музику шарманки одноногої,

І калатали дзвонами світи,
І шаленіла кров, і вів до себе ти
Отою, що судилась всім дорогою.

Не зникла тінь. Вона іще жива.
Ще може хтось у неї камінь кинуть.
Я ж, пригорнувши зірку, як дитину,
Піду до неба жебрати слова.

А тінь моя залишиться землі.
Ким я була і ким уже не буду?
Хай хтось мене за те безбожно судить,
Допоки тінь сніги не замели.

Прости вже, Господи!
І від гріха подалі…
Присіла тихо, шапка набакир.
Вже наковталася печалі,
самі розвалини довкіл.

Та здавна сниться щось,
щось чудернацьке сниться:
тримаючи у жменьці ластів’ят
під звуки сонячних сонат
у синьострум пірнаю, як в живицю.

Далекий обрій гріє
пустотливий сонях,
а в небі хмари, наче корогви,
та десь блукає на осонні
любов по вижовклій траві.

І не замкнули серце
хмари волохаті
у спогади, пропахлі чебрецем.
Всьому приходить час минати —
не треба думати про це.

Колись було, раділа:
світ і в ньому діти,
і білий коник — розквітав ясмин.
Цього нікуди вже не діти,
бо пам’ять — листя з капустин.

За шаром — шар…
А сновидіння білі — білі…
Свят-вечір, на столі дванадцять страв.
Сріблясті тіні звечорілі
хтось на віконця розкладав.

Та крок за кроком:
літо, знов зима,
частять розлуки, за вікном сухе стернище.
Де квітло, там уже нема,
лиш сумом тхне хитке горище.

Тепер там ходить лихо.
Чуєш? Тихо, тихо…
Під серцем — біль, в зіницях — каламуть.
І смерк надій, що під обдерту стріху
когось стежки родинні приведуть.

Я думать, говорить про це не в змозі.
Мене бентежить потойбічний клич.
Колись я скам’янію при дорозі
у таємничу горобину ніч.
Не завтра, а колись мене вколише
широкий степ, ромашки в ковилах,
а на світанні збудить, як раніше,
високе небо в білих журавлях.
Не ворухну холодними плечима,
вхопивши в руки кам’яний живіт.
Лиш задивлюсь порожніми очима
на їх легкий замріяний політ.
Спливатимуть роки у невідоме
степами — не об’їхати конем,
не стиснуть серце болісні судоми
розкраяним до обрію вогнем.
Не просвистять вже кулі біля скроні,
лиш голову видзьобують птахи.
Ні холодно, ні тепло — все стороннє:
усі плітки, образи і гріхи.
Тоді до баби по квітучім житі,
чи по ріллі холодній восени
ти прийдеш, милий, смутком оповитий,
і квіти покладеш лише мені.
І буде спомин, зрошений сльозами,
далеко від міської суєти.
І сірі дні спливатимуть за нами,
а нам вже далі нікуди пливти.
Я думать, говорить про це не в змозі,
але і досі мариться у сні:
стоїть прочанин сивий на морозі
і білі квіти простяга мені.

( Диптих)
1

Місто врешті заснуло,
Простяглось увсебіч.
Місяць хрестить завулок
Хижим поглядом в ніч.

Марять казками вічними
Геть усі поверхи,
І маршрутами звичними
Кіт обходить дахи.

Он ліхтар впівнакала,
Наче мріє, горить…
Скільки літ я чекала,
А ти вийшов на мить.

Вже і скроні засніжені,
Вже й весна не весна.
І плачу я за ніжність
Жовтим сумом вікна.

2
І відлетіло, й стихло, відцвіло…
Але душа все тулиться до шибки.
І, наче пташка, стука у вікно,
Чи ,може, як в акваріумі рибка.


Дивлюсь крізь скло у вранішню блакить.
Якби не день почавсь – пропала б з болю.
Той біль на двох. Ніщо так не болить,
Хіба згубити душу або долю.

Вже сходить сонце і по колу йде,
І розсіва по світу протиріччя,
І все пряде… все спогади пряде,
І загляда веселкою у вічі.

Між нами що? Лиш мури мовчазні.
Мій біль до шибки тулиться щокою.
Живи як є. Лиш спомини в мені…
Про все, про все, що ти колись накоїв.

А сонце зійде, як завжди, в зеніт.
І стане двір мій світлим і охайним.
Не залишайся спомином в мені,
Ні каяттям, ні болем, ні гріхами…

Початок осені. Ледь-ледь…Початок…
Ще не настав той золотавий час
Аби листку в падінні прозвучати.
Ще обрій червоніє, ще не згас.
Ми сидимо за чаєм на веранді,
П’ємо суничних пахощів настій.
А світ від яблук теплий і принадний,
І вечір по осінньому густий.
Тут добре всім, і погляду, і слову…
У синім сяйві придніпровських піль,
Немов сирітку, тиху і раптову,
Останню квітку поцілує джміль.
Така пора… Не вмерли сподівання –
Мені долоньку груша простяга
Довірливо, як поклик, як жадання:
Повернуться і щастя, і снага!
Уривки фраз, мов час, летять крізь мене,
І тихо під столом воркоче кіт…
А завтра… Що ж, пожовкнуть клени
І облетять, і сніг зустріне світ.
То буде завтра. А сьогодні – осінь.
І я цієї ночі не засну.
Тремтить душа,
і слово волі просить,
І сенс життя
я в ньому осягну.

(Диптих)
І
Все зводиться до купи, як торік.
Шугає вітер, холод, мряка, вечір,
Твої слова, немов із крил шулік,
Осіннім листям падають на плечі.

Ти ж знаєш, не збираю я валіз.
Твої листи? — їх кожен аркуш, кожен
Впаде вночі в осінній вирій сліз.
А що зробить іще для тебе можу?
ІІ
І знову дощ цвяхи вбиває в серце.
Далеко ти, за горами, десь там.
А від твого останнього листа
Лише жагучий смак гіркого перцю.

Із мрії вийшов, наче із води.
На тому місці вже не плачуть верби,
І вже не б’ють джерела сухоребрі,
Де скам’яніли пам’яті сліди.

Пройшли літа, примхливі і хисткі.
І що я маю? Що тепер я маю?
В твоїм дзвінкім розхристанім розмаї
Визбирую опалі пелюстки.

А зрештою, усе іде як треба.
Ще будуть рими тугу колихать
І світанково на покрівлю хат
Скидати вірші полохливе небо.

Я зовсім жінка не така,
Які в житті твоєму поставали.
Одні пішли, а інші проростали,
Та всіх змивала течія стрімка.
Я там була, у Леті, в ті часи,
Я навіть з хвиль викрешувала іскри,
І, мабуть, народилась з того блиску,
Із полум’я зростала, як з роси.
Тепер пливу на вутлому човні
Буття і небуття. На сивих скронях
Торішній сніг. Промерзлі сни
Тримаю у знедолених долонях.
Але пливу, я — справжня, я — жива,
Уже ніколи в Леті не загину.
То ж збережи мене, о Берегине!
Поклич мене у золоті жнива,
І я піду з своїм русявим сином,
Де світанкова жевріє зоря
Принесена на крилах журавлиних,
І де колоссям повниться земля.
І поки лине дзвін не по мені.
Хай буде потім все, що буде потім.
Колись згорю, впаду у полини,
І хвилі Лети змиють сивий попіл.

Що ти шукаєш, хлопчику,
На денці моїх зіниць?
Наче стрибнув горобчиком
По цямрах сухих криниць.
Всі почуття спорошені.
Цей вірш не тобі пишу.
Сумно зіграй по осені
Сюїту, що я прошу.
Я ж не у тебе закохана,
Ти досі зі мною на Ви.
Що ж ти прийшов непроханий,
Наче п’ятак новий?
Між папірців пошарпаних
Виблискуєш багрецем.
Стане карпатське марення
Облудним твоїм взірцем.
І забринить провиною
В цей незабутній час
Піснею лебединою
Сполох осінніх айстр.

Ми не раби — ми богові онуки,
Шукаєм вічно втрачені сліди,
І, не знайшовши радості і муки,
З кущів господніх крадемо плоди.
Розшматували світ на бездоріжжі,
Тримаємось на линві божевіль.
А над Дніпром здіймають небо крижні,
Й ранкове сонце виринає з хвиль.
Впаду в росу із виру безталання.
Де спокій мій? О Боже, сили дай!
Я у своїй землі візьму світання
І келих ним наповню через край.
Я піднімусь онукою Даждьбога.
Це перший крок від пустки до джерел.
Святиться Божим іменем дорога,
І кличе в лет розкрилений орел.

Колись я була дощем.
Я блукала у царстві тіней
бездумною вулицею.
Я витирала обдерту фарбу з її очей
і залишала там зорі.
Я вимивала брудний асфальт
від запльованих слів, що липли
до підошов синтетичними зморшками.
Я йшла по землі блискавками,
і замовкало шарудіння папірців,
пожовклих і непотрібних.
Я викохана в захмарній глибині
космічними вітрами.
Я малювала сині дерева
на березі синіх річок.
Я була божевільна вірою,
що це комусь сподобається.
Я мріяла впасти в твої долоні
о третій годині ночі,
щоб рано ти подумав,
що назбирав по світах діаманти.
Незбагненний земний абсурд!
Я втомилася бути дощем.
Я – жінка, приваблива і хтива,
п’ю з тобою вино і чорну каву.
Я вбираюся в червону сукню,
аби ніхто не помітив хворих очей,
і що замість крові в мені тече пам’ять,
і я інколи падаю, падаю
у чорну безодню байдужих парасоль.