Логін   Пароль
 
  Зареєструватися?  
  Забули пароль?  
Юлія БережкоКамінська (1982)
Не омини мене милістю бути у серці Твоєму,
В якім у кільцях галактик нові визрівають зорі,
І десь блукає планета, де – осінь в забутім Едемі
Останні струшує яблука на простирадла історій.




Огляди ⁄ Переглянути все відразу

  •   ЮЛІЯ БЕРЕЖКО-КАМІНСЬКА: " НЕ ВАРТО ЗВИНУВАЧУВАТИ КОГОСЬ, - ТРЕБА ЗМІНЮВАТИСЯ САМОМУ"
    Нещодавно, у Всесвітній день музики (01.10), в Ірпені в Центральному будинку культури було
  •   В ІРПЕНІ ВІДКРИВСЯ МИСТЕЦЬКИЙ ЦЕНТР
    Подія, про яку так довг
  •   КОЛИ КРИЗА ЯК ПОЛЕ НОВИХ МОЖЛИВОСТЕЙ
    Як оживити місцеві Будинки культури? Як наповнити їх цікавою і змістовною програмою? Що зр
  •   ЩО РОЗКОПАВ МИКОЛА РИЧКОВ?
    Миколу Ричкова жителі Приірпіння добре знають як гарного поета, барда, журналіста, науковц
  •   ОЛЕГ КОРНІЄКО: «І Я - З ВАМИ!»
    Творче коло приірпінських літераторів останнім часом стрімко розширюється, не лише відкрив
  •   Є кому, є для кого, немає де…
    - Пані Юліє, не так давно Ви приступили до виконання обов’язків директора Центрального буд
  •   ПРО ТЕ, ЩО НЕ ПІДВЛАДНЕ СНІГАМ І МОРОЗАМ
    «Нам тієї наснаги і творчого запалу, який отримуємо в Уваровському домі, вистачає на цілий
  •   Уваровський дім - об’єднує митців
    Завжди приємно спілкуватися з цікавими і талановитими людьми, які мають нестандартний погл
  •   УВАРОВСЬКИЙ ДІМ У ЖОВТНІ
    Жовтень у культурно-мистецькому житті Уваровського дому виявився дуже насиченим. Повну зал
  •   Про сіль, перець і гірчицю
    У Ворзелі у ЦК«Уваровський дім» відбувся вечір авангардної, модерної та класичної поезії і
  •   СВІТЛАНА ХІСАТМУДІНОВА:
    Їй 65 років і вона із радістю про це говорить. Спить вона по три години на добу – і почува
  •   ФІЛЬМ З-ПІД ЛІЖКА
    Його було наказано змити сріблом із плівок.
    Його вдалося викупити за декілька пляшок кон`я
  •   Лариса Бойко: «Хочеш насмішити Бога –
    Інколи життя дарує вельми приємні несподіванки. Особливо тоді, коли з відкритою душею гото
  •   СПІВЗВУЧНИЙ ТИШІ
    «Дихнула музика – по шкірі сироти.
    Дихнула музика – і світ як дім.
  •   Гітара по колу збирає друзів!
    Вогнище, печена картопля, душевні пісні Миколи Ричкова (поета, пісняра, вченого, соціолога
  •   Душа Сергія Руденка – у Ворзелі
    Кожен вірш проводжали оплесками. Кожній пісні навздогін вигукували «Браво!» Після закінчен
  •   «РОЗМОВА ПРО МІСТО» З ДМИТРОМ БУРАГО
    Справжньою подією в культурному житті Ворзеля стала творча зустріч із киянином Дмитром Бур
  •   ОСТАННІЙ СОНЯЧНИЙ АКОРД ЗИМИ
    Наприкінці лютого морозними і сніжними днями у культурному житті Ворзеля відчувався зовсім
  •   ЗНАЙ НАШИХ! „НЕЗНАЙКА РОДОМ З ІРПЕНЯ”
    Улюбленому нами і нашими дітьми Незнайці уже півстоліття. Рівно удвічі більше нещодавно в
  •   ПРЕЗЕНТАЦІЯ АЛЬМАНАХУ „ПЕРВОЦВІТ”
    Не звертаючи уваги на те, що зима – у самому розпалі, члени ірпінської літературної студії
  •   У столичному Будинку письменників
    «Київська літературна інтелігенція – люди досить примхливі. Їх підчас непросто зібрати у ц
  •   „САМА СОБІ РОБЛЮ ПОГОДУ”
    Повну залу шанувальників власної поетичної творчості зібрав у ЦК „Уварівський дім” творчий
  •   НАШІ ГОСТІ
    Вперше з 26-річною Оленою Карпенко ми зустрілися у Києві, в Будинку письменників під час з
  •   «Я живу між видихом і вдихом…»
    Днями у ворзельському Культурному центрі відбувся поетично-музичний вечір композитора Олек
  •   «ВЕЛКОМ ТУ «УВАРОВСЬКИЙ»!
    Перший день весни прийшов зі своїми сюрпризами. По-перше: вночі несподівано сніг перетвори
  •   СВЯТО ДУШІ У ВОРЗЕЛІ
    Концерт Романа Коляди, організований у Ворзелі Цетром культури «Уваровський дім», газетою
  •   Про ірпінський період життя Б.Пастернака
    Однією із найцікавіших творчих зустрічей Уваровського дому стала зустріч з ірпінцем Олекса
  •   МІСЦЕ ЗУСТРІЧІ МИТЦІВ - ВОРЗЕЛЬ
    За 20 км від Києва, по лінії Південно-західної залізниці знаходиться невелике селище, із н
  •   Душа Сергія Руденка – у Ворзелі
    Кожен вірш проводжали оплесками. Кожній пісні навздогін вигукували «Браво!» Після закінчен

  • Огляди

    1. ЮЛІЯ БЕРЕЖКО-КАМІНСЬКА: " НЕ ВАРТО ЗВИНУВАЧУВАТИ КОГОСЬ, - ТРЕБА ЗМІНЮВАТИСЯ САМОМУ"
      Нещодавно, у Всесвітній день музики (01.10), в Ірпені в Центральному будинку культури було започатковано новий напрямок його діяльності, який отримав назву «Мистецький центр творчої інтелігенції». Ця подія – наслідок дієвої реакції представників місцевої влади на заяви громади (які були в основі проведення круглого столу «Території культури Приірпіння» від 19.05.2011) про те, що в місті бракує сучасних мистецьких осередків, де б проводилися інструментальні концерти, театральні вистави, камерні поетичні вечори, одним словом, - вирувало б насичене творче життя. Начальник відділу культури і туризму Ірпінської міської ради Євгенія Антонюк не лишилася байдужою до потреб ірпінців, розпочавши активну роботу в цьому напрямку. Для допомоги в реалізації задуму була запрошена до роботи на посаду директора Центрального будинку культури Юлія Бережко-Камінська – журналіст, поетеса, в недалекому минулому – художній керівник «Уваровського дому», що у Ворзелі, яка своєю активною творчою діяльністю посприяла тому, щоб розбудити у громади бажання мати подібний Мистецький центр в Ірпені. Яким він буде? Чим наповниться його діяльність? Із цими запитаннями редакція «Передмістя» і звернулася до Юлії Миколаївни.

      Ю.Бережко-Камінська: Ми живемо у час, коли довкола багато чого змінюється. Не обійтися без нового витку і в діяльності у сфері культури. Будинки культури, які дісталися нам від радянської епохи, у своїй переважній більшості ніби застигли у тому часовому вимірі, і, відповідно, морально застаріли. Якщо ми не спробуємо зараз у цій ситуації щось змінити, то зовсім втратимо можливість зробити це у майбутньому: вже й так у людей, на жаль, склалися негативні стереотипи щодо подібних закладів. Найстрашніше те, що від них не очікують чогось цікавого і безпосереднього. Їх взагалі, ніби не помічають. У цьому не треба звинувачувати когось, треба змінюватися самому.
      Ідея ж створення Мистецького центру в Ірпені була на вустах багатьох людей і це чудово: громада сама відчуває потребу у такому осередку, моя ж задача, – підтримати і допомогти її реалізувати в міру тих можливостей, які у мене є.

      Данута Костура: Відомо, що в день відкриття «Мистецького центру» була підписана колективна декларація про творчу співпрацю та взаємну інформаційну підтримку між багатьма закладами культури, громадськими організаціями, клубами, культурними осередками не лише регіону, а й Києва. З якою метою це було зроблено?

      Ю.Б.-К.: Нині чимало різноманітних осередків культури, однак вони часто навіть один про одного мало що знають, не кажучи вже про те, щоб до пересічних жителів регулярно доходила інформація про їхню діяльність. Познайомити їх між собою, об’єднати для реалізації певних спільних проектів, допомогти знайти нових однодумців – одне із завдань «Мистецького центру». Ми не повинні лишати один одного на одинці зі своїми проблемами. Адже вони у нас спільні, як і мета – створити таке культурно-інформаційне середовище, в якому б людям добре жилося і творилося. А втілити задумане завжди легше гуртом, аніж поодинці.
      То ж на сьогодні серед наших партнерів - Київський Будинок вчених Національної Академії наук, другий канал Українського радіо – радіо «Промінь», Київське вагнерівське товариство, Літературний музей Григорія Кочура в Ірпені, ірпінська дитяча музична школа, Ірпінський осередок Всеукраїнської творчої асоціації «Конгрес літераторів України», Літературна студія «Письменник в Інтернет-просторі», Ірпінська громадська організація «Українська народна рада», газети «Ірпінський вісник» та «Вісті Приірпіння» і багато інших організацій: більше тридцяти. Вже зараз програма заходів «Мистецького центру» розміщена в Київському будинку вчених, а їхній план заходів – у нас. І такий обмін налагоджується з усіма іншими партнерами центру.

      Д.К.: Які форми і напрямки діяльності «Мистецького центру»?

      Ю.Б.-К.: У нас на сьогодні виокремлюється три основні напрямки: мистецький, культурно-просвітницький і науковий. Найбільший, звичайно, мистецький. У його рамках - і вечори поезії, інструментальної живої музики, авторської пісні, оперного співу, театральні постановки, діалоги з майстрами, презентації видань, інших закладів і проектів, виставки живопису і фото тощо. Також започатковуються нові клуби і студії: клуб «Шедеври світового кіномистецтва», який очолює відомий кінорежисер Олександр Столяров, жіночий і туристичний клуби, літературна майстерня, запрошуються бажаючі до філіалу київської вокальної студії «Бельканто», почав діяти дитячий «Театр Андерсена». Збережено усі ті гуртки і клуби, які діяли раніше.
      Програма, запущена з моменту відкриття «Мистецького центру», насичена. Розпочався цикл семінарів «Еліта народу», який на високому професійному рівні веде київський журналіст Михайло Притула, готуємося до презентації нової книжки відомої поетеси, лауреата літературних премій Ірини Іванченко, приїзду піаніста-імпровізатора Романа Коляди, музикантів Київської національної музичної академії, зустрічі із режисером Олександром Столяровим, вистав для дітей театру «Карнавал» та Ужгородського музично-драматичного театру. На найближчий час розробляється цикл лекцій з основ світового мистецтва, концерти з оперними співаками, театральні вистави, презентації нових проектів, вечори поезії. Уже на цей час у нас відбулися творчі вечори з поетами з Луганська та Сизрані (Росія), кращі твори наших авторів будуть опубліковані в Самарській області. Побажання виступити надходять від авторів з Донецька, Херсону, Запоріжжя, Харкова. І – це не аматори-початківці, а поети, твори яких вивчають у місцевих школах, які мають у своєму доробку добрий десяток книжок.

      Д.К.: Як вони дізнаються про існування Мистецького центру?

      Ю.Б.-К.: Хтось – приїздить відпочивати в Ірпінь і випадково натрапляє на нас, приєднується, зав’язується співпраця. Ірпінська публіка приймає зазвичай тепло і з інтересом, то ж гість у себе на батьківщині розповідає про виступ своїм друзям і ті, приїжджаючи в наші краї, теж виявляють бажання познайомитися. Хтось – натрапляє на інформацію про нас в Інтернеті, у ЗМІ і таким чином виходить на нас.

      Д.К.: А чи достатньо людей відвідує подібні заходи?

      Ю.Б.-К.: До відкриття «Мистецького центру» ми збиралися в Ірпінському історико-краєзнавчому музеї. На більшості вечорів зносили в залу усі стільці, які є у приміщенні, аби розмістити публіку. Зараз для цієї діяльності реконструюємо фойє Центрального будинку культури під камерну залу, завозимо музичний інструмент, шукаємо можливості наповнити її необхідним. Іншого приміщення, де була б відповідна акустика і самі умови, у місті поки що немає. Багатьох людей, на жаль, засмучує та обставина, що Центральний будинок культури знаходиться дещо поодаль від центру (15 хв. ходи), і дорога до нього – і досі (це жах!) в деяких місцях без тротуарів, проте ми пропонуємо альтернативу для тих, хто їздить за подібним дозвіллям до Києва: а чому б Києву не їздити до нас? Ірпінцям це буде і дешевше, і зручніше, і, гадаю, приємніше: у нашому місці така мистецька програма! Тільки треба пережити складний час становлення: чим більше людей про нас знатимуть і приходитимуть на наші заходи (більшість з яких безплатні), тим кращою ставатиме сама програма і вищим рівень учасників.

      Д.К.: А фінансово як Вам?
      Ю.Б.-К. Як і всім іншим подібним закладам – важко. Шукаємо підтримки у всіх небайдужих до мистецтва людей, із вдячністю приймаємо від громади те, що їм не потрібно: хто самовар принесе, хто – квітку, хто фортепіано подарує… Величезна допомога була нам виявлена директором місцевої компанії «Гарант-житло» В.С.Пікуліком, який посприяв відновленню паркету в камерній залі – вона буквально ожила, засяяла. Дуже сподіваємося на те, що знайдеться добродій, який допоможе оновити світильники, придбати гардини. Ми не розраховуємо на розкішне оздоблення, однак елементарний затишок і краса – це ті необхідні умови, без яких немислимий справжній сучасний «Мистецький центр».

      Д.К.: Чи не вважаєте, що спершу потрібно було зробити камерну залу, а лише потім – започатковувати сам центр?

      Ю.Б.-К.: Я так спершу і планувала. Однак, як тільки приступила до роботи, почали надходити одна за іншою цікаві пропозиції творчих заходів від митців і я зрозуміла – що цей процес загальмувати просто неможливо! Приірпінська інтелігенція з таким натхненням сприйняла ідею створення «Мистецького центру» і почала продукувати різноманітні ідеї, що у мене просто жодного вихідного не лишається на кілька місяців вперед! Зупинити цей процес – певною мірою загасити людський запал. Він же на сьогодні – найбільший скарб, тому що культура на ентузіазмі тільки й тримається. А приміщення – воно має служити людям, і я впевнена, що разом нам вдасться не тільки його оновити, а й вдихнути у нього нове – яскраве і змістовне життя.


      Розмову вела Данута Костура













      Коментарі (1)
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    2. В ІРПЕНІ ВІДКРИВСЯ МИСТЕЦЬКИЙ ЦЕНТР
      Подія, про яку так довго говорили в Ірпені, нарешті відбулася: Мистецький центр творчої інтелігенції відкрито. Описати земними словами атмосферу, в якій душа то і діло зривалась ввись під звуки скрипки, дуже складно. Тому залишу це талановитим поетам, присутнім того дня на святі, а сама зупинюся на класичному журналістському «Що? Де? Коли?» і певних роздумах, які виникли після того.

      Отже, 1 жовтня в Центральному будинку культури Ірпеня зібралися літератори, журналісти, артисти, працівники культури і представники громадських організацій, вчителі та медики, пересічні ірпінчани та гості міста, для яких мистецтво і творчість є такими ж необхідними, як вода чи повітря. І сам факт такого зібрання вже заслуговує на увагу: хай у залі було не так багато інтелігентів, як могло б бути в Ірпені з його глибокими культурними традиціями, проте такі люди є і вони об’єдналися, демонструючи невмирущу світлу сутність людини та непоборну силу мистецтва. На жаль, серед глядачів не вдалося побачити місцевих депутатів. …І прикро не лише від того, що народні обранці спокійно обходяться без живого спілкування з вічним, а й від того, що ніхто з них не спромігся зробити приємне своїм виборцям, запросивши їх на безкоштовне свято... Чому? Можна лише здогадуватися, посилаючись, знову ж таки, на горезвісний загальний рівень культури нашої громади.
      Хоча, дотримуючись об’єктивності, варто зазначити, що не все так погано в місцевому «білому домі»: начальник відділу культури і туризму Ірпінської міської ради Євгенія Антонюк, одна з організаторів заходу, зазначила, що група депутатів таки мала відношення до підготовки свята, проте вони скромно вирішили благодійність свою зробити тихою, а публічну славу і оплески залишити митцям. Така позиція викликає щире схвалення, і хоча й не розкриті імена благодійників, «ВіП» - газета передає їм своє «спасибі» та бажає усіляких гараздів на ниві суспільного служіння.

      Проте, повернемося до мистецтва. Справжньою героїнею дня стала нещодавно призначений директор Центрального будинку культури, відома поетеса, ворзелянка Юлія Бережко-Камінська – ініціатор і керівник «Мистецького центру». Цього вечора вона виступала в ролі ведучої концерту, любовно представляючи своїх гостей і влучно заповнюючи паузи між номерами власними поетичними творами.
      Мелодійні рядки Бережко-Камінської чергувалися з віршами гості з Македонії, поетеси, прозаїка, драматурга, лауреата «Коронації слова» Анни Багряної. Їх підхоплювали скрипка, флейта, контрабас і фортепіано, оживаючи в руках молодих віртуозів Ореста Смовжа, Ігоря Єрмака, Володимира Роздольського, Валерії Шульги, Оксани Граб та одного з кращих викладачів Київської Національної Музичної Академії ім.П.І.Чайковського, відомого композитора Олега Безбородька, піаніста-імпровізатора, директора радіо «Промінь» Романа Коляди. Диво-переливом заворожували слухачів пісні у виконанні муніципального народного чоловічого ансамблю «Ясени» і сопрано Ольги Кульчицької. Незабутнє враження лишив і заключний акорд сценічного дійства – виступ молодих учасників театру «Карнавал», після якого в зал полетіли паперові літачки…

      Коли завершилося свято і задоволений глядач покинув стіни концертної зали, втомлені але щасливі організатори мусили повертатися з «небес» на «землю». Мистецький центр створено. Тепер жителі Ірпінського краю мають чудову можливість змістовно проводити дозвілля у колі однодумців, ближче знайомитися із творчістю самобутніх особистостей або ж представляти власний мистецький доробок в рамках нових циклів культурно-мистецьких та просвітницьких заходів. Але центру треба розвиватися, потрібна відповідна матеріальна база, насамперед затишне комфортне приміщення. Сучасні умови Центрального будинку культури, м’яко кажучи залишають бажати ліпшого. А покращити їх зараз не можна, бо приміщення не є комунальною власністю, і поки воно не належить громаді, витрачати на нього бюджетні кошти не дозволяє закон. Як пояснила Євгенія Антонюк, клуб є часткою статутного фонду зубожілого комбінату «Перемога», керівництво якого неодноразово намагалося правдами і неправдами продати залишки свого соцкультпобуту, щоб якось підлатати діряву кишеню. Але кожного разу цьому рішуче протистояв міський голова, зберігаючи таким чином жевріючий осередок культури. Проте для остаточного вирішення питання навіть його можливостей замало: своє слово має сказати громада, зокрема, інтелігенція. Вона є! Вона вдихнула тепло в холодні стіни, наповнила змістом форму. Тепер потрібен наступний крок – форму підігнати до змісту.


      ЛЮДМИЛА ЛОЗОВА



      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    3. КОЛИ КРИЗА ЯК ПОЛЕ НОВИХ МОЖЛИВОСТЕЙ
      Як оживити місцеві Будинки культури? Як наповнити їх цікавою і змістовною програмою? Що зробити для того, аби там було людно і щоб туди з радістю поверталися знову і знову? Про що і як говорити з потенційними спонсорами? А з владою? Чим зацікавити її? Як перестати існувати на залишкових принципах? І хто цим повинен займатися?

      Ці та інші питання опинилися в епіцентрі уваги більше двадцяти діячів культури і громадських діячів з багатьох регіонів, яких зібрав в Ірпені Всеукраїнський тренінг «Анімація соціальної діяльності в місцевій громаді», що відбувся у рамках проекту «Підтримка процесу розвитку осередків громадської активності на базі закладів культури», організований Інститутом соціокультурного менеджменту за підтримки Антикризової гуманітарної програми Міжнародного фонду «Відродження».

      Слово «анімація» ми сприймаємо перш за все у контексті мультиплікаційних технологій. Однак його початкове значення (з французької) – оживлювати, одухотворювати. Аніматор – це фахівець з культурно-дозвіллєвої роботи з дітьми, підлітками, молоддю, родинами, який допомагає у вихованні засобами культури, мистецтва і спілкування; створює для членів громади сприятливі умови у просуванні їхніх ініціатив, надає громаді технічну, організаційну, фінансову підтримку і ділиться тими знаннями, вміннями і навичками, яких їй бракує. Аніматор – не лідер. Він створює умови, коли з’являються лідери.

      Саме представників цього важливого напрямку діяльності нещодавно і зібралися в Ірпені. Мета проекту - анімувати (оживити) заклади культури, які потерпають через кризу, надати підтримку активності громад та творчих колективів сіл, селищ і малих міст шляхом трансформування будинків культури та бібліотек в місцеві осередки громадської активності на користь громади.

      Бажаючих взяти участь у цьому тренінгу виявилося дуже багато – 7-8 претендентів на одне місце. Проте пройшли конкурс всього 23 особи: найактивніші громадські діячі, директори регіональних Будинків культури та художні керівники, люди, які вже мають певні успіхи і позитивні результати своєї діяльності. Київщину на цьому тренінгу представляла ворзелянка, директор Центрального будинку культури м.Ірпінь Юлія Бережко-Камінська.

      Коло проблем, піднятих у рамках триденного тренінгу, як показує практика, дуже важливі і потребують нових знань, умінь і підходів. Більшість закладів культури, особливо у маленьких містечках і селах, не тільки перебувають у жалюгідному стані, а й практично не виконують свого призначення: діяльність починається і закінчується стандартним набором обов’язкових культурно-масових свят та, - в кращому разі, - функціонуванням кількох гуртків для дітей і проведенням молодіжних дискотек. Мізерні зарплати, брак кадрів, застаріла матеріально-технічна база, постійні побутові проблеми (у багатьох Будинках культури по Україні уже давно зовсім відсутнє опалення!), втрата інтересу громадськості підводить ці заклади до критичної межі: або терміново переосмислювати свою роль, призначення і можливості і починати діяти, або просто зникнути.

      «Будь-яка криза – це не проблема, а ціле поле можливостей», - пояснює тренер з Інституту соціокультурного менеджменту Лев Абрамов. – «Ми, на відміну від тих же США, маємо унікальний ресурс – приміщення Будинків культури, які можуть стати серцевиною громадського життя, наповнитися цікавими подіями і приносити людям користь. Проте треба зрозуміти, що зробити це легше за все спільно усією громадою. Вона повинна відчути потребу у таких закладах і об’єднатися, аби відродити його, щоб він служив суспільству та його потребам. Робити це мають лідери, а от надихати лідерів, підтримувати їх і скеровувати – аніматори».

      Тренінг, організований на найвищому професійному рівні та в комфортних умовах ірпінського Конференц-Холу, допоміг його учасникам проаналізувати сучасну ситуацію у сфері культури та громадської активності, дізнатися про можливості і методи взаємодії громади, влади і Будинків культури, познайомитися з історіями успіху своїх колег, зрозуміти принципи створення власних проектів, можливості їхнього фінансування та згуртування довкола нього активної команди однодумців. Форма тренінгу дозволила нові знання зробити частиною власного досвіду, наповненого відчуттями, емоціями, переживаннями та ближче познайомитися з іншими його учасниками.

      На цьому тренінг «Анімація соціальної діяльності в місцевій громаді» не завершується. Друга його частина відбудеться за місць на березі Чорного моря в Криму, куди поїде ця ж група учасників. Для тих, хто не зміг потрапити на тренінг, інформація про перебіг подій оперативно висвітлюється в мережі Інтернет. Втім, подібні заходи Інститутом соціокультурного менеджменту уже стали доброю традицією, - то ж було б лише бажання жити активним громадським життям і вносити свою лепту в його розбудову.

      Олена Ващенко



      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    4. ЩО РОЗКОПАВ МИКОЛА РИЧКОВ?
      Миколу Ричкова жителі Приірпіння добре знають як гарного поета, барда, журналіста, науковця, в минулому – археолога з багаторічним досвідом. Тримаючи ж у руках його нову книжку – «Мои экспедиции» (рассказы археолога) - відкриваєш для себе ще й прекрасного прозаїка, який не тільки добре володіє словом, а й має що сказати. Втім, не дивлячись на те, що заголовок книжки відразу налаштовує на відкриття маловідомих подробиць особистого життя автора, з перших же сторінок розумієш, що в епіцентрі подій – зовсім не сам оповідач, а його колеги, ті, з ким доводилося ділити трудові будні в експедиціях.

      Микола Ричков зосереджує свій погляд не на гостросюжетних пригодах чи романтиці професії, а на звичайних, мало примітних навіть речах, крізь які видно сутність людини. Він пише про бульдозеристів і простих різноробів, у кожному знаходячи його неповторні особливості, уважно придивляючись до героїв своїх творів. Професія лише відтіняє їх, служить своєрідним інструментом, завдяки якому шліфується внутрішній світ людини.

      Персонажі оповідань Миколи Олександровича описані з непоказним теплом, полюбовно, навіть не дивлячись те, що їхні характери та вчинки далеко не завжди автор поділяє, не завжди вважає їх правильними, але без жодних претензій дозволяє їм бути такими, якими ці люди є. Чи не в цьому – філософська позиція Миколи Олександровича? Не перероблювати людей на свій смак і своє світосприйняття, а показувати інші підходи до життя на власному прикладі, через влучно і вчасно сказане слово, ілюстрацію конкретним прикладом? Допомогти дійти до чогось самотужки, лише акцентами позначивши можливі шляхи. Скромний і невибагливий у житті, автор більше споглядає цей світ, віддає йому свої зусилля, час, уміння, не потребуючи галасливого визнання, потрапляння в історію; він приймає всі умови цього світу як основу для нових можливостей.

      Археологічні дослідження на тлі розповідей про самих археологів стають особливо символічними – розкопуючи кургани, розчищаючи давні поховання, автор оповідань ніби віднаходить приховані властивості характерів своїх героїв, їхні радості, тривоги, переживання.

      Читати прозу Миколи Ричкова цікаво. Це своєрідна перевірка себе на ставлення до людей, до життя загалом. Це нагадування того, що сутнісне і неповторне, глибинне і одвічне можна знайти у всьому, яким би воно непримітним не видавалося на перший погляд. Усе залежить від того, якими очима дивишся на цей світ і що у собі несеш.
      Юлія Бережко-Камінська



      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    5. ОЛЕГ КОРНІЄКО: «І Я - З ВАМИ!»
      Творче коло приірпінських літераторів останнім часом стрімко розширюється, не лише відкриваючи для себе нові імена, започатковуючи у своєму краї традиції активного творчого діалогу, а й просуваючи літературні надбання Приірпіння далеко за його межі. Не так давно, з теплом прийнявши поета-барда з Луганська – Михайла Квасова, географія літературно-музичної вітальні «Мистецького центру творчої інтелігенції» Центрального будинку культури Ірпеня сягнула російського міста Сизрань Самарської області. В гостях ірпіської інтелігенції, яка зібралася під дахом місцевого історико-краєзнавчого музею – поет і прозаїк, краєзнавець, член президії Російської спілки письменників, голова єдиної в області творчої організації «Содружество детских писателей» - Олег Корнієнко.

      У нашому місті Олег Іванович вже не вперше, та й родом він з Київщини – біля Чорнобиля виріс, вивчився, з золотою медаллю закінчив 1-ше Харківське авіаційно-воєнне та Курганське воєнно-політичне училища, працював льотчиком, воював в Афганістані (за що теж має аж сім медалей «За бойові заслуги»), публікується у центральній російській пресі та в товстих престижних журналах. Олег Корнієнко – людина дуже енергійна і беручка: з особливою дбайливістю знаходить нових поетів і прозаїків, талановитим допомагає просувати творчість та видавати державним коштом книжки (при цьому, не дивлячись на свої можливості і літературні напрацювання, про власну збірку віршів та оповідань поки що не подбав). Власне, зустріч із приірпінськими літераторами і була спрямована передусім на виявлення нових невідкритих імен, які Олег Корнієнко має на меті представити в Росії, започаткувавши своєрідний літературний місток - Ірпінь-Сизрань. Кращі твори місцевих російськомовних авторів будуть опубліковані в кількох самарських альманахах та літературних журналах, а ті, україномовні, які особливо западуть в душу, мають усі шанси бути перекладеними.

      Можливо, хтось уже встиг подумати, що це – одна із форм видавничого бізнесу, проте мушу розчарувати: поети і прозаїки за це ще й гонорар отримають! «У нас із цим принципово: опублікувався, то маєш повне право на винагородження». Втім, позаздрити українським колегам було чому: влада міста Сизрань (населення близько 150 тисяч), літературний процес не скинула «з возу»: щороку на видання колективних збірок, альманахів, журналів виділяє немалі кошти та ще й фінансує різноманітні мистецькі конкурси і фестивалі. Наприклад, своїми міжнародними фестивалями трубачів Сизрань відома на весь світ. Це дійство не менш захоплююче і видовищне, аніж протилежне йому по духу свято помідорів, які «такі ж смачні і ситні, як м'ясо чи риба».
      Однак, як мовив один із присутніх на зустрічі: «Хто – за салом, а ми – за Словом», не дивлячись на те, що творчий вечір в силу багатьох обставин відбувся в робочий день, коли більшість письменників фізично не змогли бути присутніми, зала, на подивування самого гостя, зовсім не була порожньою. Тут зібралися і учасники літературної студії «Дебют», і члени приірпінського осередку «Конгрес літераторів», ірпінського культурологічного товариства ім. Д.Х.паламарчука ті, хто взагалі вперше наважився на широкий загал представити свої твори, як і просто шанувальники поетичного слова. Помітно виділялися вірші молодого ірпінского поета Андрія Медінського, тонка лірика Світлани Середенко-Здоренко, майстерно написані казки Олександра Столярова, оптимістичне і життєствердне слово киянки Наталії Крилатової, дебют бучанця Володимира Неведомського.

      Чимала добірка поезій авторів, відсутніх на заході, була урочиста передана в руки Олега Корнієнка, як і декілька колективних збірок місцевих письменників. Він же подарував місцевій бібліотеці ряд самарських видань, щоб сучасна російська література знаходила свого читача і тут.

      По завершенню зустрічі усі присутні згуртувалися для колективного фото, яке буде розміщено поряд із публікацією про саму подію в Ірпені в багатьох російських виданнях та на престижних літературних сайтах. «Ваш «Мистецький центр творчої інтелігенції» - зізнався Олег Іванович, - це дуже серйозна і велика справа, і те, що в Ірпені такий напрямок у культурному житті міста починає розвиватися – дуже добрий знак. А бути з вами я готовий хоч сьогодні – прийміть і мене до себе!».

      Юлія Бережко-Камінська



      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    6. Є кому, є для кого, немає де…
      - Пані Юліє, не так давно Ви приступили до виконання обов’язків директора Центрального будинку культури в Ірпені. Після Вашої насиченої творчої діяльності у Ворзелі, про яку добре відомо в усьому регіоні і за його межами, у публіки виникає питання: що буде цього разу? Чого нам очікувати? Чи може відродиться ЦБК на кшталт Уварівського дому?
      - Судячи з того, скільки сьогодні надходить пропозицій від творчих особистостей регіону, Києва і навіть України, скільки ідей народжується у громади і у мене самої, то культурно-мистецьке життя має бути насиченим і подієвим. Головний напрямок нашої діяльності тяжіє до академічної культури, до різних форм мистецтва, до активної співпраці з творчими людьми Приірпіння.
      - Чому не до популярної нині мас-культури, адже вона так потужно пропагує себе з екранів телевізорів і радіоприймачів?
      - Тому що саме мистецтво іншого, вищого ґатунку примушує людину думати і відчувати, а не просто легко проводити час (пам’ятаєте - в Екзюпері: «легше і доступне – безплідне»?). Багатьом людям насправді вже не цікава культура рівня «Йшла, йшла, йшла, пиріжок знайшла, сіла, поїла, далі пішла». Коли цього у житті стає занадто багато, коли це превалює і поглинає, виникає природній спротив. Втім, плин часу у цьому питанні – дуже небезпечна річ. Тому що деякі процеси відбуваються якщо і не безповоротно, то з великими втратами. Адже одна із головних функцій культури – виховна. Для того, аби слухати Шопена чи Станковича і отримувати від цього задоволення, потрібен певний культурний рівень. Напівглуха людина здатна чути лише окремі гучні звуки. Тонкі нюанси, багатство звукового ряду вона фізично не може вловити. Глухота духовна у своїй суті – те ж саме явище. Дешева попса «…и накрашенная – страшная, и ненакрашенная – страшная…» оглушує наших дітей, задає ту планку чутливості до краси, яку потім надзвичайно важко піднімати. Культура іншого рівня дає певний еталон у сприйнятті життя, у поведінці, у способі мислення і прагненнях. Мистецтво допомагає витончуватись, розвиватися.
      Ще одна важлива функція мистецтва і культури загалом – вони об’єднують людей. Той, хто небайдужий до творчості, хто сам творить – завжди шукає можливості поділитися цим з іншими людьми. Творчість допомагає долати бар’єри у спілкуванні. Вона стає тим спільним, на чому потім вибудовуються людські стосунки. То ж наше завдання – допомогти подолати перепони непорозумінь, відчуження, самотності і бути великою дружною творчою родиною.
      - А якою сьогодні є творча родина Приірпніння?
      - Працівники культури і освіти нашого регіону (і так – по всій державі) докладають чимало зусиль для того, аби зберегти осередки академічної і народної культури – у нас є музична школа з потужними творчими традиціями, історико-краєзнавчий музей, бібліотека, хорові колективи і т.д. Активно проводяться різноманітні урочистості, народні гуляння, відзначаються державні свята. Це дуже самовіддані люди, ентузіасти, які працюють за копійки. Проте потрібна зміна стереотипів у ставленні широкого загалу до культури, привернення уваги до її процесів, підтримка їх. Ми не збираємося вигадувати велосипед, хочемо просто підсилити діяльність цих осередків, доповнити тим, чого бракує, спробувати створити альтернативу проведенню дозвілля.
      Адже ми живемо в унікальному місці. Природні умови та близькість столиці дають дуже сильний ефект. Серед наших жителів та гостей - багато людей мистецтва, тих, кого знають далеко за межами не те, що рідного міста, а й навіть країни. Але на своїй малій батьківщині в силу різноманітних об’єктивних обставин далеко не кожен з них знаний, затребуваний, зрозумілий. Ці люди пишуть книжки, створюють фільми, музичні твори, проте у наш прагматичний час ці митці лишилися дещо осторонь. Найчастіше вони «варяться у власному соку» серед своїх колег по цеху. Виходу на широкий загал такі люди рідко коли мають. Так само і з пересічними людьми: для того, аби послухати, скажімо, класичну музику чи подивитися виставу, необхідно їхати до Києва, купувати часом недешевий квиток, вирішувати питання із пізнім поверненням додому, тощо. Але подібні заходи можна ж проводити тут, на місці, аби поєднати потреби публіки і митців, а також наповнити життя міста новими приємними подіями і враженнями. Це зараз дуже потрібно!
      Та головне, - що є дуже добрим знаком, – громада уже сама включається у ці процеси культури, бачить свою роль у них. Тому на сьогодні проводити просто концерти, якими б вони вдалими не були, замало. Тут має бути певна ідея, навколо якої б гуртувалися люди і в якій би знаходили себе. Усе це і спонукає до створення нового напрямку у діяльності Центрального міського будинку культури - «Мистецького центру творчої інтелігенції».
      - Що це буде за центр?
      - Це проект, основу якого складає ціла низка культурно-мистецьких заходів Центрального будинку культури, більшість яких проводитиметься у тісній співпраці з громадою – передусім творчою інтелігенцією. Це об’єднання спільних зусиль жителів Приірпіння через любов до мистецтва, устремління до Краси, вираженої у слові, музиці, голосі, пластиці, образі, думці та вчинкові; через прагнення вивчати, зберігати, розвивати і примножувати культурні скарби нашого народу; підтримку як відомих митців та науковців, так і талановитих молодих авторів. Це некомерційний проект. Його діяльність не зосереджується довкола певної політичної партії, спілки, релігійної чи громадської організації. Головним критерієм співпраці з митцями служить якість їхньої творчості і те, що вона у собі несе.
      Ми обрали декілька напрямків, основний з яких – мистецький, що складатиметься із десятка міні-проектів: літературно-музичної вітальні «Мистецька палітра», «Музичного салону» з регулярними концертами класичної музики, оперним співом, інструментальною музикою різних жанрів та епох, із власними музичними композиціями у виконанні професійних музикантів і авторів творів; із творчих зустрічей з видатними особистостями Приірпіння «Пліч-о-пліч», клубу «Шедеврів світового кіномистецтва», творчих вечорів «У колі друзів», різноманітних вогників, фестивалів, конкурсів, мистецьких акцій, театральних постановок. Розробляються міні-проекти і для дітей, починаючи із дошкільнят. Тобто, осередки культури мають бути місцями, де було б цікаво, куди б хотілося приходити усією родиною.
      - Як скоро має запрацювати мистецький центр?
      - Зовсім скоро, у перший день жовтня, коли весь світ святкуватиме День музики, в Ірпені, у Центральному будинку культури відбудеться історична подія – відкриття першого концертного сезону «Мистецького центру творчої інтелігенції».
      - Судячи з усього, ви одразу ставите високу планку своєї діяльності…
      - Обов’язково. У нашій команді вже сьогодні – люди з іменами, здобутками на своєму поприщі, досвідом роботи, визнанням. Це ті люди, яким є що сказати, що дати і вони відкриті до цього. Вони – представники, перш за все, елітарної культури (хоча ми у жодному разі не відкидатимемо творчі особистості, які тільки починають себе виражати, просто форми взаємодії будуть у кожному випадку свої, для чого і створюються відповідні міні-проекти).
      Проте вкрай важливою умовою, необхідною для того, аби задумане можна було реалізувати, є створення відповідної бази для діяльності. Як це не парадоксально звучить, але нам немає куди запросити ні митців, ні самих глядачів!!! Мова йде про затишну камерну залу з музичним інструментом: на весь Ірпінь – жодної!!! Я не беру до уваги шкільне приміщення музичної школи чи чудову концертну залу Центрального будинку культури, розраховану майже на півтисячі глядачів. Формат більшості культурно-мистецьких заходів «Мистецького центру» передбачає принципово іншу обстановку. Те, що виглядає доречно і чудово на невеликій сцені, стає смішним і недолугим на великій. Воно втрачає свій шарм, відмежовує артиста від публіки, та й відразу унеможливлює проведення дуже багатьох заходів. Для того ж, аби задумане стало можливим, потрібно не так вже й багато: гарний інструмент (в ідеалі – рояль), стільці для глядачів і столики, нові люстри і гардини, легкий косметичний ремонт приміщення.
      Не маючи відповідної зали, діяльність у цьому напрямку – справа малоефективна. Тому дуже сподіваємося на підтримку як влади, так і просто небайдужих людей. Потенціал у нашого народу – дуже потужний. Його треба тільки направляти і підтримувати.


      Бесіду вела Людмила Лозова




      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    7. ПРО ТЕ, ЩО НЕ ПІДВЛАДНЕ СНІГАМ І МОРОЗАМ
      «Нам тієї наснаги і творчого запалу, який отримуємо в Уваровському домі, вистачає на цілий робочий тиждень. І як тільки підходять вихідні, ми із чоловіком знову лишаємо усі свої справи і приїжджаємо сюди, у Ворзель», - зізналися кияни, родина Ткачових, які, ще восени за порадою своїх друзів приїхали до Уваровського і відтоді не пропустили майже жодного мистецького заходу. І таких відвідувачів (а точніше – друзів Центру), цієї зими не зупинили ані морози, ні снігопади, ані передвиборчі баталії.
      Та не лише відвідувачі Уваровського дому не побоялися холодів і слизьких доріг, а й самі учасники вечорів, знаючи, що у такі погоди ризикують виконувати свою концертну програму у порожній залі (чого, на щастя, не було). Дивовижно: географія останніх творчих зустрічей була такою широкою, як ніколи. Із Харкова приїхала Наталя Афанасьєва – поет, бард, автор-виконавець, член клубу пісенної поезії імені Візбора при Будинку вчених, багаторазовий лауреат та призер чисельних пісенних і поетичних конкурсів і фестивалів, керівник творчої театральної студії «АЛМАРЭЛИН» (що в перекладі з ельфійського означає «Пісня Річки»). Наталя дарувала усіх власні сонячні пісні під супровід гітари, вірші і радість, яка є «особливою мудрістю»: «Усе моє життя - незвичайна гра. Таке життя я і просила, таке й отримала. Із зовні - однокімнатна квартира з трьома дітьми і учнями, де кожен сантиметр рукотворний для радості. Але зсередини - це палац над морем, де швартуються кораблі всіх часів і просторів, привітні і величні гори, ставки, струмочки, переліски, де живуть ельфи, духи природи, боги і богині. Посадочний майданчик для янголів. Ми живемо у цьому Блискучому світі Божественної Реальності В якому править Мати-Любов. А для виходу в зовнішній світ одягаємо скафандри тіл… І однодумці знаходяться, ще й як!!! Діти - в будинку і на роботі, ремесла - різьблення по дереву, робота із глиною, художні ремонти, їзда на велосипеді, мандри на байдарці. І -концерти, як можливість висловити те, що таке життя нормальне».
      Разом із Наталею Афанасьєвою приїхав поет-харків`янин Олексій Рощин, який теж читав свої вірші, співав. Дізнавшись, що до Києва приїхала Наталя, прямо на концерт, яби зустрітися з нею, завітала інша співачка, композиторка і поетеса із Києва Олеся Сінчук. Вона приєдналася до концертної програми і просто зачарувала публіку своєю грою на сопілці.
      Проте наступний творчий вечір, який був присвячений виходу у світ першої поетичної збірки молодої ірпінської поетеси Катерини Матвєєвої «Малювала мрію» – не лише зібрав повнісіньку залу глядачів, а ще й як магнітом притягнув багатьох поетів ледь не з усіх куточків України: із Закарпаття (Василь Кузан та Світлана Кедик), із Умані (Софія Кримовська), із Сумської області (Катерина Рубан), із Києва (Ярослав Чорногуз), із Вишгорода (Віктор Кучерук), із Чернівців (композиторка Оксана Первова-Рошка). Та що там із України, коли були гості навіть з Італії (Світлана Луцкова) та зі Сполучених Штатів – (Тамара Ганенко). Звучали на лише вірші Катерини Матвєєвої і її гостей, а й пісні, написані на вірші цієї молодої і здібної поетеси. Творча зустріч була наповнена радістю, щирими оплесками, ліричними і запальними музичними творами.
      Лютий відзначився не лише гарним святкуванням Масляної, яке відбулося на площі біля Уваровського дому, із млинцями і м’ятним чаєм, із конкурсами та змаганнями, піснями і жартами, а й ліричним вечором фортепіанної музики, який уже вдруге подарував усім ворзельцям композитор-романтик Роман Коляда. Його музичні композиції створили особливий ліричний настрій (а того дня святкували не лише Масляну, а День закоханих), який так нечасто супроводжує нас у цих бурхливих суєтних буднях.
      Гарною новиною для усіх шанувальників живопису стало відкриття (того ж-таки 14 лютого) виставки акварелей киянки Вікторії Мандровської-Ткачової «Я чекаю на прихід весни!», присвяченої улюбленій бабусі художниці – Л.М. Скворцовій. «Для мене жодні, навіть найкращі фотографії не здатні відобразити саме те, що сподобалося, викликало емоції і … тут починається робота художника, коли, дивлячись на що-небудь прекрасне і дивовижне, ти в роздумах, а інколи і в муках витягуєш звідти найголовніше, народжуєш образ і вихлюпуєш на папір, як дорогоцінний нектар», - розповідає Вікторія. І справді, її роботи справляють дуже позитивне враження своєю легкістю, світлою палітрою, тою гармонією, яка йде із внутрішнього світу художниці.
      Із особливим успіхом минув поетично-музичний вечір Юрія Афанасьєва (поета, музиканта, академіка, професора, доктора філософських наук) та В`ячеслава Полянського (композитора, заслуженого діяча мистецтв України, педагога). Гучними оплесками глядачі реагували на кожен вірш Юрія Львовича. «В Уваровському домі надзвичайно вдячна і уважна аудиторія, - подівся своїми враженнями поет. – Із великим задоволенням виступав перед нею». Та ще й як! Юрій Афанасьєв належить до тієї невеликої когорти письменників, яка не лише вміє написати вірша, а й представити його. Їхній творчий тандем із В.Полянським дуже вдалий, що не можна не відмітити.
      Що ж, зима уже позаду: насичена, плодотворна, наповнена новими зустрічами, знайомствами і відкриттями. Зріють наступні мистецькі вечори, художні і тематичні виставки, перегляди цікавих художніх і документальних фільмів, концерти, майстер-класи. Сподіваємося, що ці події в культурному житті нашого краю не пройдуть непоміченими для тих, хто справді хоче до них долучитися. Окриленості вам, радості і невтомності в одвічному перетворенні буднів на свята!
      Юлія Бережко-Камінська



      Коментарі (2)
      Народний рейтинг: 5.5 | Рейтинг "Майстерень": --

    8. Уваровський дім - об’єднує митців
      Завжди приємно спілкуватися з цікавими і талановитими людьми, які мають нестандартний погляд на все, що їх оточує, та живуть не лише матеріальними цінностями.

      Любити мистецтво, вміти відчувати та цінувати прекрасне здатен не кожен. Проте саме такою людиною є наша співрозмовниця: молода обдарована поетеса, журналістка – Юлія Бережко-Камінська. Вона ще з дитинства почала писати вірші, перемагала у багатьох конкурсах і точно знала, чим хоче займатися в житті. Сьогодні в Юлії з’явилася ще одна улюблена справа, в яку «закохалася» з першого погляду – Центр культури «Уваровський дім», що у Ворзелі. Вона чимало сил витрачає на відновлення і процвітання центру творчості та щиро вірить, що це красиве місце зустрічі митців потрібне людям, бо несе у собі позитивну енергетику і дозволяє хоч на мить поринути в чарівний світ прекрасного…

      Юліє, Ви з восьми років пишете вірші. Що надихнуло Вас у такому ранньому віці займатися творчістю?
      Я пам’ятаю, в дитинстві прочитала Буквар, на останніх сторінках якого були вірші Максима Рильського, Павла Тичини, Лесі Українки, Івана Франка. Поезія настільки мені сподобалася, що й собі захотілося написати щось подібне. І я почала пробувати складати невеличкі віршики української і російською мовами, оформлювати їх. Тематика була різною, бо хотілося відтворити все, що бачиш, чуєш, відчуваєш. Власне, скільки себе пам’ятаю, то мої ровесники, як і всі діти, гралися і веселилися, а я ходила з товстим зошитом і щось постійно в нього записувала.

      Пам’ятаєте момент, коли Ваші вірші прочитав хтось із дорослих? Як тоді оцінили Вашу поезію?
      Якось показала свої творіння вчительці, а вона сказала: «Ну... принаймні, римувати ти вмієш!». Але здогадуюся, що тоді написане мною було далеке від справжньої поезії (сміється)... Та вже в третьому класі я на один із віршів написала пісню, яку разом з вчителем музики ми виконували на різних конкурсах і навіть виступили в херсонській літературній студії. До цих пір пам’ятаю її рядки:
      «Калина над водою,
      Мов дівчина з косою,
      Низенько похилилась,
      У воду задивилась…»
      Та все це було на дитячому рівні. До мого захоплення однолітки та педагоги ставилися по-різному: одні досить скептично, інші радили цим займатися, а там, мовляв, час покаже.

      І Ви вирішили не зупинятися, писати далі?
      Так. У той час я познайомилася з Оленою Любомською – поетесою, журналісткою, яка, стала моєю творчою вчителькою. Я приносила їй збірки зі своїми віршами, іноді бувало і по двісті поезій, а вона вибере п’ять з них і каже: «Ну ось, це ще можна читати, а решту – ні...». Її критика завжди була доречною і об’єктивною, як і поради. Робила слушні професійні зауваження, що десь рими не вистачає, десь розмір шкандибає, з ритмом проблеми. Наступного разу я їй приносила вже переписані вірші. Працювала над собою, вдосконалювалася. Я була наполегливою і ця риса характеру мені дуже знадобилася у житті. З 11 років вже публікувала свої добірки в обласних газетах.

      Те, що Ви така талановита юна поетеса, приносило якісь «дивіденди» в школі, Вас ставили за приклад іншим дітям?
      По-різному було. Деякі мами, як я потім дізнавалася, радили своїм дочкам (моїм однокласницям) дружити зі мною через те, що пишу вірші. Але це смішно: хіба приводом для дружби можуть бути лише вірші? Щоб ставили у приклад – інколи і таке бувало. Однак і це – безглуздо. Не може кожен писати вірші, та й це не потрібно. Краще замість того, щоб ставити когось у приклад, допомогти дитині знайти себе. Адже кожен по-своєму неповторний.

      З творчістю у мене був пов'язаний досить цікавий випадок, коли ледь зі школи не вигнали. У 8 класі ми читали п’єсу «Ревізор» Миколи Гоголя, яка мені дуже сподобалася. Я подумала, що в школі, по суті, відбувається те ж саме: перед приїздом комісії, заклад вичищають, наново фарбують, просять дітей одягатися в усе найкраще, а на уроках посилено працюють відмінники. От і вирішила написати на цю тему невеличку літературну гумореску, яка називалася «До нас приїжджає комісія». Свій твір віддала Олені Любомській. Тоді вона була редактором обласної освітянської газети «Джерела», яку читали всі педагоги. Усе літо гумореска пролежала в неї у столі, а на початку нового навчального року – її раптом публікують. За збігом обставин, у цей час до нас у школу приїздить величезна серйозна комісія, яка тиждень перевіряла кожен закуток. І тільки-но вона поїхала, як на шпальтах газети виходить гумореска, підписана моїм ім’ям, з номером школи, де навчаюся. Скандал був неймовірним! Телефонували з усіх райвно, облвно, а директор викликав «на килим». Довелося писати щось на зразок виправдання, що насправді мова йшла не про нашу школу, а взагалі про всі навчальні заклади, що існує таке явище в освітянському житті.
      Потроху все це почало забуватися. Та була одна жінка, яка подивилася тоді на мене і, співчуваючи, сказала: «Знаєш, ти ніколи не станеш ні письменником, ні тим більше журналістом!». Можете лише уявити, як боляче сприймаються ці слова дитиною – підлітком. Та минули роки і життя спростувало ті гіркі слова.

      Мабуть, з вибором майбутньої професії визначилися ще в дитинстві?
      І так, і ні. У третьому класі ми з вчителькою поїхали на концерт до столичного Палацу піонерів (тоді він ще так називався), де я мала читати свої вірші. Але через проблеми з транспортом приїхали туди, коли вже концерт закінчився і розпочинався інший захід – злет юних журналістів. Вирішили залишитися й подивитися на все це (Чого ж даремно їхали?!). Так трапилося, що мене разом із іншими дітьми прийняли в журналісти. Та було одне «але»: я не знала, що воно таке й думала, що журналісти – це, мабуть, ті люди, які продають журнали. Тоді я подумала, що не хочу в цьому житті продавати журнали і, взагалі, даремно я приїхала до міста! (Херсона)! Скажу відверто, залишилася розчарованою.

      Чому ж все таки вирішили пов’язати частину свого життя із журналістикою?
      Десь у класі дев’ятому в мене брали на радіо інтерв’ю. Я поринула в студійну атмосферу і мені настільки сподобалося, що відчула – це моє. Після цього часто друкувалася, співпрацювала з редакціями, виконувала завдання. А згодом вступила до ліцею на журналістський фах. Одна з викладачок запросила мене працювати на її телеканалі (до речі, зараз він провідний у Херсоні). Я вела передачу про цікавих людей: шукала неординарних особистостей, брала в них інтерв’ю, робила монтаж. Так минув рік. Потім мені порадили вступити до Інституту журналістики Київського національного університету ім. Тараса Шевченка. Хоча зізнаюся, що не дуже вірила в свої сили. Та все вдалося. Зараз я уже аспірантка.

      «Газетярська» справа Вас не розчарувала?
      Рік працювала на радіо в програмі «Старшокласник». Це була цікава робота, хоча й непроста. Працювала на телеканалі «Інтер», що також подобалося, але шалений ритм роботи було складно поєднати з родинним життям.
      Зараз – я вільний журналіст і пишу на теми, які мене цікавлять. Та є статті дещо іншого характеру, наприклад: «Філософія сну», про гуманну педагогіку. Займаюся творчістю.

      Як сталося, що доля закинула Вас до Ворзеля і дала можливість займатися ще однією улюбленою справою – Уваровським домом і всім, що з ним пов’язано?
      У Ворзелі живу лише два роки. Та коли ще приїжджали з чоловіком до батьків у гості, то частенько прогулювалися біля будинку Уварових. Будівля була запущеною, із забитими дверми й вікнами, заросла чагарниками. Але я ходила навколо нього і відчувала, що в ньому є якась історія, щось цікаве, що притягує мене до себе, мов магнітом.

      Хоча, якщо б тоді хтось сказав, що будинок відродиться і я там працюватиму – не повірила б. Ми із сім’єю переїхали до Ворзеля взимку, а у березні розпочалася реконструкція Уваровського дому. Доля звела мене з редакцією місцевої газети. У розмові журналістка сказала мені, що в будинку Уварових хочуть створити центр культури і добре, якщо б я стала ведучою дитячої літературної студії. Я відразу ж загорілася цією ідеєю. Розробила досить серйозну й багатогранну програму: основи теорії літератури, ази майстерності, практичне застосування. Ще з самого початку запланувала, що обов’язково повинні бути зустрічі і спілкування з письменниками, які б передавали дітям свій досвід, показували б результати праці.
      Власне, теперішні творчі вечори і почалися з нашої літературної студії.

      Наскільки відомо, зараз літературна студія не працює. Чому так сталося?
      Виявилося непросто набрати необхідну кількість дітей, бо не кожен школяр пише вірші і не кожен із тих, хто пише, хоче серйозно цим займатися. Крім того, Ворзель – невелике селище, де є лише одна школа. Я зрозуміла, що такі студії треба організовувати в більших містечках, таких, як Буча чи Ірпінь.

      Уваровський дім – красиве місце, але про нього мало хто знає навіть із жителів Ірпінського регіону. Ви якось повідомляєте про заходи, які там проводяться?
      Ми ще дуже «молоді», і тому, звісно, про нас знають недостатньо. Але намагаємося де можемо повідомляти про свою програму. Співпрацюємо з газетою «Ворзельські вісті», з «Ірпінським вісником» та бучанським сайтом, які повідомляють про заходи, які у нас відбуваються. Про літературні заходи повідомляємо через Ірпінське культурологічне товариство ім.Д.Паламарчука на сайті «Ирпенская буквица». Можна почути про нас і на Ірпінському радіо. На сьогодні це – все, але віримо, у нас іще все попереду.

      Сам центр – це не сільський клуб, де раз у місяць проводиться якийсь захід. Наша мета – зосередити у ньому змістовне і насичене мистецьке життя, зробити його місцем зустрічі талановитих і цікавих людей, допомагати нести красу внутрішнього світу, дати можливість творчим особистостям знайти своїх однодумців, читачів, слухачів, поціновувачів. Наразі в Уварівському домі діють виставкові зали, формується музей. До речі, утримувачем музейних фондів є інтелігентна, освічена людина Олександр Герольдович Соколенко. Він – краєзнавець, письменник, який написав книжки про Ворзель, Гостомель і про Бучу. Крім того, він був першим директором Уваровського дому.
      Я ж займаюся проведенням літературних і музичних вечорів, відкриттям виставок і показом фільмів, організовую лекції і просто творчі зустрічі тощо.

      Хто виділяє кошти на всі ці заходи, адже в наш час без фінансової підтримки дуже складно обійтися?
      Коли відбуваються загальноміські свята, то нас підтримує Ворзельська селищна рада. Але майже усі інші заходи проводимо на основі того, що маємо, без додаткових грошей. Ми абсолютно некомерційний заклад, де немає платних входів, екскурсій. Разом з тим і людям, які в нас виступають, також нічого не платимо. Тобто, працюємо за принципом: мистецтво заради мистецтва!

      Чи плануєте найближчим часом організувати в Увароському домі зустріч з якоюсь цікавою людиною?
      У травні Уварівський дім має відвідати цікавий поет-бард з Новоград-Волинського Сергій Руденко. Він видав книжку з віршами, яка має назву «Душа». На своїй малій Батьківщині цей чоловік проводив акцію: «Продаю душу!». Він не встановлював якоїсь конкретної ціни, йому було просто цікаво, у скільки люди зможуть її оцінити. До нас він приїде зі своїми новими піснями та віршами. Думаю, що це буде цікава зустріч.

      До речі, цикл таких вечорів відкривала Олена Карпенко – поетеса, композитор, виконавиця власних пісень. Нещодавно я побачила цю дівчину на екрані телевізору – вона була одна з 15 учасників півфіналу конкурсу Євробачення! Її концерт у Ворзелі відбувався при свічках. Олена грала на фортепіано, читала власну (дуже якісну і вишукану) поезію. Це відразу нам задало високий рубіж, нижче якого просто соромно спускатися.

      У Вас з’явилися нові інтереси, перспективи. Ви продовжуєте писати вірші, чи, можливо, зробили творчу паузу?
      Так, я продовжую писати. Наразі готові поезії для наступної книжки – відчуваю, що вже дозріла до цього. Але видати її – задоволення не з дешевих.
      Хочу спробувати себе ще в чомусь. Нещодавно почала писати фортепіанні п’єси та створювати власні пісні. Неодноразово виступала з ними на різних творчих вечорах, на спільних концертах із киянкою – поетесою, бардом Валентиною Захарченко-Бурцевою. Зараз одна з моїх пісень розучена херсонським дитячим ансамблем і має звучати на телебаченні.

      Бути творчою людиною – добре, але ми живемо в світі, де без грошей дуже складно обійтися. Чи може сьогодні мистецтво приносити прибутки?
      Можливо. Та я, мабуть, за природою людина некомерційна, мені поки що ніколи не вдавалося щось суттєве заробити. На це питання не можна відповісти однозначно, бо творчість також буває різною.
      По собі ж відчуваю, що мені треба йти шляхом не заробляння грошей, а внутрішньої роботи. Якщо я буду писати заради того, аби продавати, то люди відразу це відчують. Для мене головне – писати заради того, аби поділитися з іншими тим, чим живу, що відчуваю. Творчість – це те, що об’єднує людей, що допомагає розуміти одне одного, що робить людину щасливою особливим щастям, не схожим на щастя від будь-яких придбаних земних речей.


      Довідка

      Юлія Миколаївна Бережко-Камінська народилася в 1982 р. у селі Чорнобаївка, Білозерського р-ну, Херсонської обл.
      Ще у дитинстві закінчила музичну школу (клас фортепіано і клас скрипки).
      З 1998 по 2000 рр. навчалася в Академічному ліцеї при Херсонському державному педагогічному університеті.
      З 2000 року – студентка КНУ ім. Т.Г. Шевченка Інституту журналістики.
      Автор більше 160 публікацій в обласній та всеукраїнській періодиці.
      Авторка збірки “Є заради чого нам жити” та “Ромашка на асфальті”.
      Учасниця та переможець багатьох обласних поетичних конкурсів: лауреат Всеукраїнського конкурсу юних драматургів “Віримо”; стипендіат видавництва “Смолоскип” (2002р.); учасниця мистецької частини Всеукраїнського семінару в Ірпені (2001р.); Всеукраїнської наради молодих літераторів - 2003 у Ялті (організатор – Спілка письменників України), за результатами якої рекомендована до вступу у Спілку письменників України.
      Переможець поетичного фестивалю (м.Балаклава) „Пристань менестрелів” (2008р.). Дипломант Міжнародного конкурсу кращих українських творів молодих літераторів – „Гранослов – 2008”.
      Член Всеукраїнського творчого об`єднання „Конгрес літераторів України”.




      Спілкувалася
      Людмила Гладська
      спеціально для сайту www.bucha.com.ua
      http://www.bucha.com.ua/index.php?newsid=1151065887




      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    9. УВАРОВСЬКИЙ ДІМ У ЖОВТНІ
      Жовтень у культурно-мистецькому житті Уваровського дому виявився дуже насиченим. Повну залу зібрав поетичний вечір Ігоря Павлюка і Євгенії Більченко «У скляній корчмі». «Скляна корчма – символ нашої епохи, де все на виду, де гине Душа, але одночасно, заблукавши, болить і «виструнюється» до журавлів», - так розтлумачує Євгенія назву вечора, однойменну одній із книг Ігоря Павлюка.
      Перший в Україні володар "Залізного Мамая" (Народна Шевченківська премія), премії ім.В.Симоненка та ім.Б.Нечерди, Міжнародної літературної премії “Тріумф”, ім.М.Шашкевича, Міжнародної літературної премії ім.Г.Сковороди „Сад божественних пісень”, Ігор Зіновійович вперше саме в Уваровському домі представив свою нову книжку соціальної лірики, яку щойно забрав із видавництва - «Україна в диму». Вірші, прочитані з цієї книжки, звучали сильно і актуально. У них не було ані пафосу, ані навмисного згущення фарб. Те, якою саме постає Україна у творчості Павлюка, стає зрозуміло із самої назви. Біль, щире переживання за долю держави, відчуття себе і українського народу єдиним організмом – такі настрої проходили крізь вірші із цієї збірки.
      Смиренні і злобні,
      З волоссям, фарбованим кров'ю,
      Поранені в себе,
      Сумні, як чорти у раю.
      Об'єднані в зграю
      Лише материнською мовою...
      На жаль, ой, на жаль,
      Я себе серед них впізнаю.
      Батьківщина Ігоря Зіновійовича — історична Волинь. Навчався у Санкт-Петербурзі. Відбував заслання в Забайкальській тайзі. Пілігрим. Об’їздив Росію, Сполучені Штати Америки, Кавказ, Польщу, Туреччину, Ірландію... Мріє побувати в Африці, в Австралії, вирощувати сади в космосі. Живе у Львові, в Києві, в Острозі... на Поліссі. «Ігор Павлюк – поет, у якого нема зазору мiж словом i серцем», – так вiдгукнувся про творчiсть свого колеги Микола Вiнграновський. I, безперечно, мав рацiю! «Маємо щастя, що такі Поети родяться ще на нашій грішній землі майже раз на століття, що вони ходять коло нас і своїм поетичним чудо-словом-нервом допомагають вірити, жити, творити, любити, горіти». Борис Олійник.
      Творчість Ігоря Павлюка останнім часом дуже тісно переплітається із творчістю іншої талановитої особистості, киянки Євгенії Більченко (поетеси, прозаїка, перекладача, філософа, культуролога, релігієзнавця, кандидата педагогічних наук, члена редакційної колегії Міжнародного літературно-художнього журналу "Ренессанс" та Всеукраїнської творчої спілки "Літературний форум" і Літературного об'єднання "Каштановый дом", постійної авторки журналів "Золота доба", "Золотой век", "Ренессанс"). Саме Євгенію Більченко Ігор називає своєю духовною сестрою, про неї відгукується: «Давно після поетів срібного віку не читав такої якісної російськомовної поезії», її вірші перекладає українською мовою. Що, між іншим, робить і з віршами Павлюка сама Євгенія. Тому друга частина вечора була присвячена «перехресним» перекладам. Ігор читав свої вірші, Євгенія власні переклади російською мовою, а потім – навпаки: Павлюк перекладав Більченко. Такий турнір дуже живо сприймався публікою, наскільки блискучими виявилися переклади, як, власне, і оригінали.
      Новим для Уваровського дому став захід «Симбіоз мистецтв. Артпроект «Народжені Гармонією». Це було творення живопису під фортепіанні імпровізації киянина, викладача дитячої школи мистецтв №6 ім. Г.Жуковського Олексія Кисельова. Із Олексієм Петровичем відвідувачі ворзельського Центру мали змогу зустрітися уже вдруге. І знову були вражені глибиною і вишуканістю його музики. Стати учасниками артпроекту міг кожен бажаючий, хоча перевага у першу чергу віддавалася саме професійним художникам. До того ж кожен міг прийти просто послухати музику, яка звучала протягом трьох годин. Серед професійних художників, що приїхали того дня у Ворзель, були Вікторія Новосельська, чия виставка зараз експонується цьому ж Культурному центрі, Наталія Моцак, Ліна Федорченко, випускниці київської ДШМ №6 та його викладачі Софія Розуменко, Юлія Гордієнко, Марія Михайлова, Вашкулат Валерія та ін. Бажаючих взяти участь в артпроекті виявилося чимало: майже усі місця для художників та глядачів були зайняті (у проекті взяли участь також відомі київські поети Тетяна Аінова і Володимир Гутковський). І що цікаво, до кінця вечора значна кількість слухачів не втрималася, приєдналася до творців і теж через малюнок передала свої почуття, викликані імпровізаціями Олексія Кисельова. По завершенні заходу кожен міг поспілкуватися із психологом Іриною Полєтаєвою, яка допомагала через створені образи знаходити відповіді у вирішенні деяких складних життєвих ситуацій авторів. Усі творчі роботи, народжені гармонією, нині розміщені на стендах центральної зали Уваровського дому. На прохання учасників артпроекту, подібні зустрічі будуть знову повторюватися.
      Ще одна цікава зустріч відбулася із Президентом громадської організації Культурно-педагогічний центр «Белый город», керівником регіональної Творчої Лабораторії Гуманної педагогіки «Орфей», членом Національного союзу журналістів України, редактором Міжнародної газети «Гуманна педагогіка» Валерієм Кучеровським, який приїхав із Бєлгород-Дністровська. Зустріч відбулася завдяки проведенню у цей час Міжнародним педагогічним читанням з Гуманної педагогіки, які проходили київському Національному педагогічному університеті ім.М.Драгоманова. Саме для цих читань Валерій Андрійович підготував майстер-клас «Людина як зірка народжується» із циклу «Ми всі з зіркової глибини». Його ж погодився провести і у Ворзелі. На пропозицію відвідати цей майстер-клас відгукнулися вихованці Ірпінського економічного коледжу та діти, які зараз відпочивають у санаторії «Прапор». Заняття було присвячене філософським роздумам про призначення людини, про розвиток її творчих здібностей, культури та етики. З великим інтересом діти проглянули науково-популярний фільм про Космос, у якому йшлося про зародження галактик і планет, про мандрівки на усі відомі нам планети нашої галактики, про їхнє минуле і майбутнє, про чудеса і Красу Космосу, про небачені світи, неймовірні космічні явища, космічні закони життя. Фільм викликав таке захоплення у глядачів, що ми обов’язково зробимо повторний його перегляд.
      Отже, будемо долати стереотипи, що цікаве і насичене культурно-мистецьке життя буває лише у великих містах. Адже справа не у величині населеного пункту, а зацікавленості у цьому його жителів.
      Юлія Бережко-Камінська.
      http://ikt.at.ua/publ/8



      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    10. Про сіль, перець і гірчицю
      У Ворзелі у ЦК«Уваровський дім» відбувся вечір авангардної, модерної та класичної поезії і авторської пісні «Поетична солянка», в якій взяли участь відомі київські молоді поети: Андрій Медінський, Євгенія Чуприна, Світлана Варламова, Олександ Моцар, Євгенія Більченко, В`ячеслав Рассипаєв і навіть сімферополець Микола Ширяєв. Двохгодинний творчий вечір, який, до речі, зібрав повну залу слухачів, подарував чимало приємних вражень: поему-казку Є.Чуприної про Мишку проводжали довгими оплесками, як і кожну пісню у виконанні Андрія Медінського. До речі, ідея провести цей вечір належить саме йому, після успішного березневого успішного виступу в Увароському домі разом з Анною Малігон. Назва вечора виникла спонтанно, але відразу ж закріпилася: адже це символічно, - мистецтво – як сіль життя. Відповідно, кожен її учасник став своєрідною «приправою»: хто «гірчицею», хто «перцем», хто «цибулею» і «приправляв» вечір власною творчістю на свій лад: додавав солоду, гіркоти, гостроти чи тонкого аромату. Щоправда, «скуштувати» страву, у якій поєдналися б усі «інгредієнти» - не так вже й просто було: деякі «приправи» мали серйозні протипоказання для споживачів, у яких - слабке серце, безсоння та якщо вони страждають гіпертонічними кризами або відсутністю почуття гумору.
      Окрім запланованих виступів у «Поетичній солянці» були свої приємні і зовсім прикрі несподіванки. Почався вечір з поминального слова про Юрія Каплана: у залі знаходилося чимало тих, хто особисто його знав, співпрацював із ним, відвідував його студію. Особливо зворушив виступ ворзелянки, яка всю ніч напередодні поетичного вечора намагалася додзвонитися до Юрія Григоровича, та мобільний його не відповідав. Лише зранку донька померлого письменника повідомила про цю трагічну подію, а, прийшовши в Уваровський дім, перше, на що звернула увагу жінка – був присвячений Ю.Каплану вірш, який лежав серед паперів на фортепіано: « А телефон его молчит. Его молчание ужастно…».
      Приємною несподіванкою був приїзд на «Поетичну солянку головного редактора журналу «Ренесанс» - письменника Віктора Шлапака. Він не лише виступив перед аудиторією, а й передав у бібліотечний фонд Уваровського дому, який зараз створюється, більше 2-х десятків книжок сучасних вітчизняних авторів. Приєдналася до гурту поетів і вінничанка Валентина Малькевич, яка у себе на батьківщині керує літературним об`єднанням «Муравські обрії» (у Ворзелі вона зараз відпочиває в одному із санаторіїв).
      Наступним заходом стане проведення поетично-музичного концерту, в якому поезія Ліни Федорченко та Кіри Костенко поєднається із середньовічною музикою європейських народів у виконанні інструментального дуету «Баскери» (мандоліна, гітара, флейта, варган, ударні та ін.) Вечір відбудеться в Будинку творчості композиторів 16 серпня. Усі деталі у програмках «Уваровського дому» на цьому ж сайті. Чекаємо на вас завжди!
      Юлія Бережко-Камінська.


      http://ikt.at.ua/publ/8



      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    11. СВІТЛАНА ХІСАТМУДІНОВА:
      Їй 65 років і вона із радістю про це говорить. Спить вона по три години на добу – і почуває себе прекрасно. Пробігає 2000 кілометрів за 19 днів і не вважає це межею своїх можливостей. Її звати – Світлана Хісатмудінова. І Ворзель – за останні 10 років її яскравого життя - це 351-й населений пункт, в який вона, майстер спорту зі швидкісного бігу на ковзанах, кандидат педагогічних наук, завітала, аби поділитися своєю запальною енергією: «Життя – це радість! І ми творці того, що із нами відбувається!»

      - Світлано, перш за все, дозвольте запитати: яким чином Ви опинилися у Ворзелі?
      - Я приїхала в Україну (мешкаю в Росії, у Смоленську), аби провести низку творчих зустрічей з молоддю, дітьми і дорослими людьми про здоровий образ життя, мистецтво як спосіб самовираження та ті позитивні почуття, які має випромінювати людина. У Ворзель потрапила випадково (хоча нічого випадкового не буває!), приїхавши у Київ на Відкритий чемпіонат України із добового пробігу. Саме у Києві через знайомих почула, що є таке містечко Ворзель, а в ньому – Уваровський дім, в якому дуже насичене культурно-мистецьке життя. Тому, виступивши в одній зі столичних гімназій, відразу вирушила до вас. І дуже рада, що зустріч відбулася.
      - Розкажіть про свою пристрасть: наскільки я розумію, Ви уже давно лишили ковзанярський спорт, але потім враз почали займатися бігом. Чого б це враз?
      - Зі спорту я пішла у 36 років. І з того часу нажила чимало різних захворювань. Майже до 50-ти років намагалася прийти в норму. Мені пощастило: я зустрілася з Галиною Шаталовою і пройшла її Школу, стала вегетаріанкою. Проте навіть і уявити не могла, що колись подужаю такі непрості багатогодинні (і багатоденні!) пробіги. Змінило моє життя те, що дізналася про дивовижних людей, які перепливають Ла-Манш, бігають 3100 миль, підіймають неймовірні вантажі. Це мене надихнуло. Я зрозуміла, що людський організм таїть у собі безліч можливостей, які при бажанні і відповідних зусиллях здатні відкриватися.
      - Про рекорди нашого тіла ми усі добре знаємо, проте далеко не кожен відважується їх повторювати…
      - І для мене марафон був чимось недосяжним. Проте було на кого рівнятися. Я дізналася про Марафонську команду Шрі Чинмоя, про самого Шрі Чинмоя, який і у 73 роки підіймав величезні вантажі, і до того ж був не лише спортсменом, а й письменником, композитором, музикантом і художником. От я і вирішила у свої 50 років пробігти перший марафон. Це було дуже важко. Ледве витримала.
      Потім, продовжуючи регулярно займатися, бігала по 10 км. Попереду була мета – марафон у 42 км. Відважилася – спробувала. Це був мій перший досвід, коли я наробила чимало помилок, проте без нього не було б наступних перемог.
      - Коли мені вислали афішу, на якій Ви зображені, першою думкою було: «Які іскристі очі!» Ви прекрасно виглядаєте і неначе зсередини сяєте. До того ж на вечорі Ви сказали, що не відчуваєте наближення старості, а навпаки, з кожним роком відчуваєте себе краще: енергійніше, бадьоріше. Невже це все завдяки бігу?
      - Ні, не лише. Біг – це як зовнішня форма. Усе, що з людиною відбувається – відображає її внутрішнє життя. Адже я не просто механічно пробігаю по 100 км за день 19 діб поспіль. Є також «внутрішній» біг, який супроводжує «зовнішній». Відколи я пішла з інституту і їжджу по усьому колишньому Радянському Союзу і проводжу зустрічі у школах та інститутах, говорю людям будь-якого віку про те, що потрібно жити в одвічному устремлінні, пригод, новизни, без страхів і сумнівів, у захваті від підйомів і досягнень. І ось та радість, яку ми отримуємо, долаючи самого себе, дає колосальний заряд. Медиками доведено, що радість – надзвичайно сильні ліки. Вона руйнує чимало хвороб, навіть рак! Жити у при піднятому оптимістичному настрою, вірити у краще і лишати за собою світлий слід, не засуджувати і не витрачати свої сили на невдоволення – найкраща вакцина від багатьох хвороб. Енергія звільнюється від невдоволення і злоби і тому її у нас стає більше.
      - Як організм реагує на 19-денні навантаження під час бігу?
      - Як не дивно, не дивлячись на ці навантаження, я навіть у вазі не втрачаю. Хоча і харчуюсь дуже мало, на ходу усе.
      - За рахунок чого вам вдається випереджати співучасників марафонів?
      - Я дуже мало сплю: у три заходи по одній годині. Тому біжу і вдень і вночі. І – обов’язково – перебуваю у радості, думаю про прекрасне, пишу, бігаючи, вірші.
      - Що ви робите, коли втомлюєтеся і далі вже не можете бігти? Або тоді, коли необхідно нарощувати швидкість, а ви вже дуже втомилися?
      - Маю свою маленьку хитрість – кидаю на дорогу м’ячик і він скаче поперед мене, а я - біжу за ним.
      - А як ви харчуєтеся?
      - Основа мого раціону – каші на воді, овочі і фрукти. Я відмовилася від цукру, хліба, кави і міцного чаю, також від молочних продуктів.
      - Що ви можете порадити нашим читачам, аби вони також не відчували наближення старості?
      - Головний фактор здоров`я – це духовність і внутрішнє налаштування. Потім – правильне харчування. А на третьому – рухливість і фізична активність.

      Із часів свого першого марафону Світлана Хісатмудінова пробігла вже не одну тисячу кілометрів. Із кожним роком її результати стають усе кращими і кращими. Марафонські 42,2 км вона пробігла за 4,5 години. Потім взяла участь у 12-годинному пробігу у Москві, подолавши дистанцію майже у 99 км. Наступні змагання – добовий пробіг у закритому приміщенні, протягом якого спортсменка зробила лише дві 5-хвилинні (!) перерви на сон. Потім Світлану запросили на ультрамарафон у 1300 миль (2340 км!) Весь маршрут Світлана не пробігла (1040 миль подужала), проте все одно стала переможцем. Дивовижно, але за усі 19 діб вона зробила лише 3 (по одній годині) перерви на сон!
      На сьогодні Світлана Хісатмудінова – 4-разовий переможець 24-годинного забігу у Базелі, срібний призер 1000-мильного пробігу у Нью-Йорці, двічі – переможець 1300-мильного пробігу (Нью-Йорк).
      Наступного дня після зустрічі із ворзельцями у ЦК «Уваровський дім», Світлана взяла участь у Відкритому чемпіонаті України із добового пробігу (у ньому брали участь близько 50 учасників), де посіла третє місце.
      Юлія Бережко-Камінська



      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    12. ФІЛЬМ З-ПІД ЛІЖКА
      Його було наказано змити сріблом із плівок.
      Його вдалося викупити за декілька пляшок кон`яку.
      Він 20 років пролежав під ліжком шевченківського лауреата.
      Сьогодні його було показано відвідувачам Ворзельського центру культури «Уваровський дім» .
      Це перша версія документального фільму «Ваш Леонід Первомайський».
      «Мені за нього не соромно», - зізнався сценарист цієї стрічки – Леонід Васильович Череватенко.

      Уже вдруге ЦК «Уваровський дім» (за творчої підтримки Ірпінського культурологічному товариства ім. Д.Паламарчука) приймає такого поважного гостя, як відомого кіносценариста, мистецтвознавця, письменника, лауреата державної премії ім. Т.Шевченка - Леоніда Череватенка. Місцеві жителі, а також гості з Ірпеня та Києва, відпочиваючі у ворзельських здравницях живо відреагували на запрошення переглянути фільм і поспілкуватися із Леонідом Васильовичем - зала була заповнена.
      Інтерес викликав як сам гість центру, так і герой кінострічки. Адже відомо, що 20 років (з 1953-1973 рік) Леонід Первомайський (Ілля Гуревич) проживав в Ірпені по вулиці Комінтерна. Минулого року виповнилося сто років від дня народження письменника. Його прізвище на слуху у багатьох пересічних громадян, однак знання його творчості та життєвих шляхів бракує. Як пишуть літературознавці, без постаті Леоніда Первомайського важко собі уявити українську літературу, її пошуки та звершення протягом цілого півстоліття – від середини 20-х років до початку 70-х. В українській поезії його ім`я стоїть поруч із іменами її найвидатніших творців. Поет, прозаїк, перекладач, літературно-художній критик, драматург, журналіст… В українську літературу увійшов стрімко і залишив у ній чимало талановитих творів.
      Знімалась ця коротка (20-хвилинна) кінострічка непросто – цілих два роки. На її кадрах дуже цінні інтерв’ю – із нині покійними відомими письменниками Веніаміном Каверіним, Савою Голованіським, Олександром Борщагівським, Маргаритою Алігер та ін. Планувалося, що серед них будуть й інші письменники, яким є що сказати про Первомайського: М.Бажан, Л.Костенко. Проте з невідомих причин останні відмовилися від участі у зйомках, про що, наприклад, Ліна Костенко з часом зізналася, що шкодує.
      Фільм не нагадував оду Первомайському. Його постать була досить неоднозначна: у житті письменника існували такі періоди, які по-різному можна сприймати і оцінювати. Можливо тому, що сценарист намагався бути чесним і не лукавив, публіка це відчувала і дивилися фільм з інтересом, жваво розпитуючи Л.Череватенка опісля перегляду і про наявність в Ірпені музею Первомайського, про те, де він похований, чи лишилися у нього родичі у наших краях, і про те, чи перевидаються сьогодні його книжки.
      Однак самим лише переглядом і обговоренням «Вашого Леоніда Первомайського» зустріч не завершилася: коли з`ясувалося, що у кіносценариста є із собою диск зі зйомками його поїздки на сумнозвісні Соловки, знайшлися бажаючі проглянути і це.
      Не дивлячись на те, що творчий вечір затягнувся, з колишнього графського дому ще довго не розходилися: спілкувалися, обмінювалися враженнями і номерами телефонів, фотографувалися.
      Зустріч із Леонідом Череватенком – уже друга за час існування Ворзельського центру культури «Уваровський дісм». Минулого разу (у вересні 2008-го) відвідувачам був продемонстрований документальний фільм «Іван Драч». Леонід Васильович пообіцяв і втретє невдовзі тут побувати вже із документально-публіцистичною кінотрилогією про Олега Ольжича «Я камінь з Божої пращі», саме з тією, за яку йому і присудили 2002 року Шевченківську премію.
      P.S. Інформація для роздумів: Ще 18 років тому (у 1990-му) було прийняте рішення Ірпінського виконкому про встановлення меморіальної дошки на будинку, де колись проживав видатний письменник. Однак і досі воно залишається лише на паперах…

      Юлія Бережко-Камінська.

      * * *
      Помирають міністри і полководці,
      Не бракує покосу війні і чумі,
      А земля не спиняється – сонце підводиться
      Для солдата на марші й для в’язня в тюрмі.

      Не лишається місця для себелюбства,
      Коли дивишся довго на драму стару…
      Помирають убивці й спасителі людства.
      Я поет. Не хвилюйтеся. Я не помру.
      Л.Первомайський

      http://ikt.at.ua/publ/8




      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    13. Лариса Бойко: «Хочеш насмішити Бога –
      Інколи життя дарує вельми приємні несподіванки. Особливо тоді, коли з відкритою душею готовий їх прийняти. Цього разу подібною несподіванкою став приїзд у Ворзель із Житомира Лариси Бойко – композитора, музиканта-педагога, виконавиці пісень, написаних на вірші багатьох відомих українських поетів (Лесі Українки, Валентина Грабовського, Ганни Чубач, Зої Скуратівської, Лариси Антоненко, Світлани Штацької), засновниці та керівника дитячих колективів «Дударик» і «Акварельки», лауреата багатьох обласних та всеукраїнських конкурсів і фестивалів, таких як «Живі кольори Гузундару», «На Чорнобиль журавлі летіли», «Мі-сі-соль», «Українська родина-2003». Що цікаво, несподіванкою у творчому житті Уваровського дому Лариса Борисівна стала вже вдруге. Уперше вона приїхала разом із Сергієм Руденком (у травні цього року), де несподівано для усіх глядачів виконувала разом із гостем зустрічі пісні на його вірші. Чистий, професійно поставлений, ліричний голос запам’ятався відразу. Як і обіцянка побувати у цьому будинку уже із власним авторським вечором.
      Свого слова Лариса Бойко дотрималася. Сама доля допомогла у цьому, подарувавши путівку до одного із ворзельських санаторіїв. Повна зала слухачів, тиша і добрі усміхнені обличчя… Півтори години виступу Лариси Борисівни – і оплески, оплески, оплески…
      «Я давно не бачила такої чистоти і гармонії в очах людини і в творчості, як у цієї талановитої жінки, - по завершенні вечора з такими словами вийшла на сцену одна зі слухачок – до речі, заслужена артистка України, акторка театру Російської драми ім. Лесі Українки Наталя Борисівна Ковязіна. – І те, що у цьому світі є такі жінки, як Лариса, означає, що будемо жити!»
      Ну, те, що акторка саме з театру Лесі Українки, а не з якогось іншого прийшла на вечір – це вже закономірність. «Просто містика якась, - зізнається Лариса. – усе, із чим дотикаюся у своєму житті, пов’язане із іменем цієї великої поетеси. Народилася я на Лесиній батьківщині – у Новоград-Волинському. Виросла поруч із її будинком на вулиці, названої на її честь, де, до того ж, знаходиться музей Лесі. Переїхала до Прип`яті – оселилась теж на вулиці Лесі Українки. Евакуювалася до Житомира – знову – адреса майже та сама. Переїхала в іншу квартиру – звичайно ж, на вулицю Лесі Українки. Щорічно беру участь у міжнародному святі «Лесині Джерела». Чимало пісень написано на її вірші. До речі – перша, до якої я написала музику – фрагмент із «Лісової пісні». Зараз я вам її заспіваю!».
      Проте із нашими місцями – Приірпінням - Лариса Бойко також пов’язана спогадами. У дитинстві до Ірпеня вона щоліта приїздила відпочивати. А її мама наприкінці 50-х років працювала в одному із ворзельських дитячих таборів – «Ластівка». Навіть фото збереглися, на якому Ларисина мама в оточенні великої кількості дітей зображена (ці світлини Лариса передала до музейного фонду Уваровського дому).
      Проте на цьому несподіванки, пов’язані із Ларисою Бойко не закінчуються. Напередодні цього вечора друзі запросили її на ХV Міжнародний фестиваль авторської пісні «Славутич – 2008», з якого Лариса повернулася лауреатом в номінації «Автор музики». Несподівано для себе. Але, коли виконала пісню, з якою перемогла, усі ми зрозуміли, що усі несподіванки – не такі вже й несподівані, коли людина іде до цього наполегливо, терпляче і з доброю душею.
      Юлія Бережко-Камінська.
      http://ikt.at.ua/publ/8



      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    14. СПІВЗВУЧНИЙ ТИШІ
      «Дихнула музика – по шкірі сироти.
      Дихнула музика – і світ як дім.
      Та стін його нічим не зміряти,
      Ні даху вгледіти на нім...».
      Музика, у якій розчиняється світ. Музика, яка перевертає в душі все, чим та багата. Музика, яка надихає, звеличує, призначає побачення із самим собою… Приходити і слухати. Приймати і жити далі. Із чимось новим і незбагненним. Тим, що не вхопиш словом. Тим, що доносить лише звук, народжений із тиші.
      Таким був у ЦК «Уваровський дім» творчий вечір піаніста-імпровізатора Олексія Кисельова «Співзвучність».
      Імпровізації – унікальний музичний жанр, і те, що вони викликають у серцях слухачів, інколи не йде у порівняння навіть із видатними і улюбленими музичними творами знаменитих композиторів. Давно помітили, що жива музика сприймається зовсім по-іншому, порівняно з тією, яка звучить у записі. А якщо Вам поталанило стати свідком процесу самого народження музики – то ці відчуття співтворця, співучасника таїнства творення вже ніколи не забути.
      Вечір імпровізацій Олексія Кисельова містив у собі чимало приємних сюрпризів і несподіваних подарунків, перший з яких – сама творчість Олексія Петровича, яку він щедро, не встановлюючи жодної плати, дарував усім, хто прийшов на концерт. Другий подарунок – інструмент, за яким вперше проводився вечір. Не так давно це фортепіано кінця 19 століття було лише музейним експонатом, проте його звучний голос завжди привертав увагу відвідувачів Уваровського дому. Завдяки допомозі селищного голови С.О.Кухарського інструмент вдалося налагодити. Тепер подібні вечори фортепіанної музики, сподіваємося, стануть у Ворзелі доброю традицією. Третім подарунком був виступ Дарії Ковтун (спів) і Євгена Хмари (фортепіано), які, лишившись на концерті Олексія Кисельова після фестивалю «Пісенні візерунки» (він щойно закінчився на майданчику біля Уваровського дому), виконали «Баладу» із репертуару відомої співачки Лари Фабіан. Ще одним подарунком стали два вірша, написані під час концерту Євгенією Більченко та Володимиром Симоненком, викликані музикою Олексія Кисельова. Краса не лишає байдужими чутливих до неї і породжує Красу.
      Імпровізуючи, творець дуже чутливо реагує на усе, що довкола відбувається. У музиці Кисельова відобразилися і настрої людей, і та обстановка, яка передувала вечору і супроводжувала його, і власний стан композитора. «Я не творю музику, диктуючи, як і куди їй рухатися, – зізнався Олексій Петрович. - Я лише стаю під звуки, ловлю їх і йду за ними. До того ж кожен інструмент, за яким граєш, розповідає про своє життя, відкривається по-своєму, проявляючи свою неповторну суть. Відверто кажучи, імпровізувати за цим фортепіано мені було непросто. Інструмент багато чого пережив за свої 150 років, чимало рук торкалося його клавіш, тому звуки болю і смутку, тривоги і неспокою, - це усе – його розповідь. Прекрасний інструмент, проте йому важко жити у тому ритмі, який від нього вимагається. В будь-який момент він може попросити відпочинку. Від душі бажаю Уваровському дому, щоб тут з`явився новий рояль, за яким би легко і радісно проходила незчисленна кількість концертів».
      Фортепіанні композиції доповнювали поетичні рядки відомої письменниці Людмили Буратинської та Євгенії Більченко у виконанні ведучої вечора.
      Зустріч із композитором Олексієм Кисельовим у Ворзелі не буде єдиною. У жовтні його імпровізації звучатимуть під час презентації поетичної книжки «Контрасти». Один із проектів, який маємо надію реалізувати найближчим часом з Олексієм Петровичем – «Малюнки під музику», по завершенні якого в Уваровському домі відбудеться виставка робіт усіх учасників. Запрошуємо до співпраці усіх художників (телефонуйте: 8-050-77-111-97), а також тих, хто бажає бути просто слухачами цієї глибокої, щирої, світлої і проникливої музики.
      ЮЛІЯ БЕРЕЖКО-КАМІНСЬКА
      http://ikt.at.ua/publ/8





      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    15. Гітара по колу збирає друзів!
      Вогнище, печена картопля, душевні пісні Миколи Ричкова (поета, пісняра, вченого, соціолога, археолога, автора наукових книжок, члена Ірпінського культурологічного товариства ім. Д.Х.Паламарчука), знайомство з новими друзями та їхньою творчістю – піснями і віршами - ось такий літній вечір у лісопарковій зоні біля Уваровського дому залишився у пам`яті тих, хто відгукнувся на запрошення.
      Задум провести подібний захід визрів уже давно: під час тих творчих вечорів, які проходять в Увароському домі не завжди є можливість вислухати кожного відвідувача, познайомитися з ним. Та й не кожен відважується вийти на сцену і прочитати, скажімо, свого вірша чи заспівати пісню поряд із виступаючими. Зате біля вогню та ще і в тісному колі (учасників вечора було трохи менше 30 осіб) – подібні виступи були навіть дуже доречними. Особливо приємною несподіванкою стало відкриття творчих здібностей Олександра Редича, постійного відвідувача Уваровського дому. Років 20 тому він часто брав до рук гітару, писав власні пісні, любив виконувати твори популярних на той час гуртів та співаків. Та захоплення це у буднях, навантажених різними справами, не знайшло підтримки. І лише зараз, як зізнався сам Олександр, під впливом тої творчої атмосфери, яка панує в Уваровському дому, знову закортіло згадати колишній репертуар, та ще здобрити його новими творами. В якості подарунка для усіх присутніх вперше прозвучала пісня, написана ним на вірші Ніли Висоцької, яка, до речі, також була на цьому вечорі. Більше години Олександр Редич разом з усіма учасниками «Гітари по колу» співав пісні, знайомі і улюблені, мабуть, ще з дитинства.
      Вогонь і творчість, як виявилося, зібрали чимало цікавих людей, серед яких був і заслужений артист України Борис Іванович Лобода, якого часто можна послухати по Національному радіо. Він прочитав цілий цикл віршів, присвячений матері, та ще й заграв на сопілці. Вкотре була з нами письменниця Євгенія Більченко, порадувавши усіх звісткою про вихід своєї першої книжки поезії «Моя революція». Приєдналася до гурту також і художниця Вікторія Новосельська, чиї роботи зараз експонуються у Ворзелі, і поетеса Ондо Лінде, і журналістка Раїса Вахралеєва, і члени літературної студії «Дебют» О.Єрмаков, Л.Подолинна, В.Симоненко, і директор Будинку творчості композиторів О.І.Куц.
      Як знати, а, може, з часом подібні вечори стануть традицією і на цьому місці через декілька років буде, скажімо, пісенно-поетичний фестиваль?
      Юлія Бережко-Камінська.
      http://ikt.at.ua/publ/8



      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    16. Душа Сергія Руденка – у Ворзелі
      Кожен вірш проводжали оплесками. Кожній пісні навздогін вигукували «Браво!» Після закінчення концерту ще довго точилися розмови із виступаючими, лунали слова подяки і захоплення. За автографами чи не вперше була черга, яка складалася з усіх присутніх - кожному хотілося понести із собою хоча б частинку тої душі, яка була вкладена автором у його невелику поетичну книжку, яка так і називається – «Душа». Отак 17 травня у ворзельському Центрі культури «Уваровський дім» вперше відбувся творчий вечір земляка Лесі Українки, поета-пісняра із Новоград-Волинського Сергія Руденка «У колі друзів».
      Як зізнався сам Сергій Андрійович, проведення цього вечора для усіх учасників та організаторів виявився своєрідною авантюрою. Адже зазвичай спершу люди повинні хоча б трохи познайомитися один з одним, подивитися в очі, почути як виконуються пісні та вірші. Проте цього разу усе було по-іншому. Познайомившись через Інтернет (почитавши вірші Сергія Руденка, послухавши його пісні, вивчивши відгуки на його творчість і т.п.), я насмілилася запропонувати новоград-волинському поетові виступити у Ворзелі. Сама по собі пропозиція була авантюрою: адже про оплату виступу не йшлося, системи входу за квитками (і виходу!) у нас також немає. Лише мистецтво заради мистецтва. А Сергій Андрійович охоче і без вагань погодився. «Я привезу до вас свою «Душу». А її я не продаю!»
      До речі, табу на продаж «Душі» одного разу все-таки було порушене: у себе на батьківщині Сергій Руденко влаштував акцію (звичайно, з гумором) «Продам душу!» Це було цікаве дійство, адже чітко встановленої ціни не існувало. «А скільки даси за мою Душу?» Хтось давав 25 копійок, хтось – нічого, а дехто – сотні зелених клав… У Ворзелі своїх книжок пан Сергій також не продавав. «Якщо я творчістю можу зробити комусь добро, то ніколи не відмовляюсь від цієї нагоди». Такою нагодою цього разу стало бажання допомогти тяжкохворому однокласнику свого сина: кожен міг на лікування дитини внести свій благодійний внесок (скільки зможе), а «Душа» - це у подарунок за доброту власної душі. Сподіваємося, що для хлопця ворзельська лепта хоча б трохи допоможе в одужанні.
      Щодо самого Сергія Руденка, то дізнаватися його біографічні відомості – не так вже і легка праця: автора (його суть) треба шукати у віршах. І – не плутати з іншим Сергієм Руденком, сумським, який теж має письменницький талант, журналіст за фахом, автор книжок "Вся президентская рать: окружение Виктора Ющенко от "А" до "Я" та "Вся премьерская рать: окружение Виктора Януковича от "А" до "Я". Новоград-волинський Сергій Руденко - хормейстер за освітою, звукорежисер, нині займається рекламним бізнесом, пише пісні для таких співаків як Едуард Романюта, Надія Шостак та ін. Бере активну участь як виконавець, а інколи і як ведучий у міжнародному святі «Лесині джерела», часто виступає зі своєю творчістю на різних зустрічах і вечорах. «Сергій окрім творчої жилки має ще й золоті руки. Може зробити усе, що завгодно. Якщо найде натхнення, то й машину збере із запчастин, і вікна і двері встановить металопластикові», - відкриває секрети дружина Сергія Андрійовича, яка також приїхала до Ворзеля.

      Цікаво, що самих-то «Кілець друзів» виявилося аж два. Перше – це у колі нових друзів – глядачів, які пришли на концерт, а друге – це власне коло близьких Сергію Руденку людей, які погодилися приїхати разом із ним у Ворзель виступити. «Навіть якщо так трапиться, що на концерт не прийде жодна людина, він все-одно відбудеться, тому що одне коло друзів у мене вже є! – оптимістично вигукнув Сергій Андрійович, показуючи на своїх товаришів. – Ми так давно не бачилися! Ось із Володимиром Литвиненком вперше за 10 років зустрілися! Просто заїхали дорогою до нього у Житомир (а взагалі він живе у Москві), сказавши: «Поїдеш з нами у Ворзель на творчий вечір? Що тобі для зборів потрібно?» «Лише почистити зуби!» – відповів Володя і поїхав з нами».
      Володимир Литвиненко, який блукав Уваровським із відеокамерою, усе розпитуючи про історію цього будинку, знімаючи деякі підготовчі моменти – налаштовування гітар, встановлення мікрофонів, виявився не простим оператором. Коли він змінив відеокамеру на мікрофон і заспівав «Что так сердце ты мне больно растревожила…» втримати захвату перед талантом цієї людини було неможливо. Не дивно, що голос Володимира Литвиненка відомий багатьом шанувальникам непопсової музики не лише в Україні, а й далеко за кордоном. Золотий голос Полісся, переможець таких конкурсів як «Пісенний вернісаж», «Боромля-2000», «Шанс-2000»… Ось хто несподівано для себе і для нас потрапив у ворзельське коло друзів.
      Не менш цікавою виявилася і Лариса Бойко. Сьогодні вона лише доповнювала вечір Сергія Руденка виконуючи пісні, написані на його вірші, проте творчий доробок цієї вродливої і тонкої жінки такий, що потягне далеко не на один власний концерт. Її пісні сповнені ніжності, чуйності, радості, суму, віри, надії і любові. Вони присвячені Лесі Українці, Новоград-Волинському, Чорнобилю, природі, людині і Любові. Лариса Бойко опікується багатьма виконавцями різних жанрів: естрадного співу, співу у супроводі гітари, гри на сопілці. Вона веде вокальний ансамбль польської пісні Житомирської філії Київського інституту бізнесу і технологій. Якийсь час Лариса Борисівна була художнім керівником сопілкового ансамблю «Дударики» та польського дитячого ансамблю «Акварельки». Важко уявити, як можна так майстерно володіти одразу багатьма музичними інструментами, як це вміє наша гостя: баян, гітара, фортепіано… Звичайно ж, за плечима Лариси – участь і перемога у багатьох мистецьких конкурсах, гастролі, концерти. Тим більше несподіваним було зізнання Лариси: «Цей вечір у Ворзелі я пам’ятатиму довго. Він був особливим. Сам Ворзель став відкриттям. Адже тут після війни працювала моя мама в дитячому санаторії «Ластівка». І до сьогодні у мене збереглися спогади про цей санаторій, а також багато фотографій, де зображені дітлахи, які тут колись відпочивали. Я часто в дитинстві бувала в Ірпені, а про Ворзель лише мріяла. Тому пропозицію Сергія виступити тут сприйняла як можливість втілити свою давню мрію. І я зачарована вашим Ворзелем! А фотографії моєї мами обов’язково передам вам до музею.»
      Цікавим виявився збіг обставин, який незримими нитями пов`язав Ворзель і Новоград-Волинськ: там, як і тут, залишилися маєтки Федора Терещенка (батька графині Уварової). Тільки у Ворзелі дім реконструйований, а там ще ні. «Треба із вас приклад брати, щоб і ми могли радувати людей творчими зустрічами і мистецькими вечорами».
      Приїзд Сергія Руденка та його друзів у наші краї, як запевнили нас самі гості – ще має усі шанси повторитися. Лариса Бойко, як і Володимир Литвиненко були вражені відкритістю та щирістю публіки, тою затишною камерною, майже домашньою обстановкою, якою їх зустрів Дім Уварових. «Ми уже зараз можемо сказати, що хочемо виступити тут у вас із окремим сольним вечором,» - повідомили вони. Значить, будемо докладати зусилля, щоб реалізувати ці бажання.
      Юлія Бережко-Камінська


      Не полишай мене, моє різдвяне небо!

      Не полишай мене, моє різдвяне небо,
      (Де срібний місяць, зірочки малі...)
      Бо, як мені самотньому без тебе
      Лишатись тут, на стомленій землі?

      Навіщо навесні струмками грати,
      Дзвеніти в лузі співом солов*я...
      І як, скажи, знедолених втішати,
      Коли залишусь сам невтішний я???

      Бо все життя мене вела до тебе
      Дитяча віра в зоряні світи...
      Не полишай мене, моє різдвяне небо,
      В святкову ніч зорю надії засвіти!
      С.Руденко
      Маестро.

      Ще лічить такти кров у скронях,
      Це- дуже дивне відчуття,
      Коли читаєш по долонях
      Непевну музику життя.

      Печалі й радості оркестри
      Зібрались вже в твоїм краю...
      Ти знаєш парвду, ти - Маестро...
      Зіграй же музику свою!

      Настала мить! Ти бачиш ноти
      На тонких лініях небес.
      Вони тобі розкажуть хто ти
      І звідки , і коли воскрес.

      Забудь про все! Забудь про себе!
      Нехай життя- це тільки мить...
      Твоя рука злітає в небо
      І дивна музика звучить.

      Не зупиняйся! Далі! Далі!
      Від небуття - до небуття
      Оркестри радості й печалі
      Ведуть симфонію життя.
      С.Руденко.

      http://ikt.at.ua/publ/8



      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    1. «РОЗМОВА ПРО МІСТО» З ДМИТРОМ БУРАГО
      Справжньою подією в культурному житті Ворзеля стала творча зустріч із киянином Дмитром Бураго. Він – не лише письменник, а й видавець, редактор літературних журналів: «Соти», «Коллегіум», «Мова і культура», засновник Видавничого дому Дмитра Бураго, заступник голови оргкомітету міжнародної наукової конференції ім. проф. С.Бураго, організатор фестивалю російської поезії в Україні «Гілея», автор багатьох книг, член НСПУ, член журі конкурсу поезії і прози ім. Марини Цвєтаєвої у Москві. Дмитро Бураго відноситься до тих рідкісних людей, які поєднують у собі і талант, майстерність, і мають глибоку наукову підготовку. Варто зазначити, що окрім літературної, організаторської і видавничої діяльності Дмитро Сергійович багатьом відомий також і як педагог (на початку 90-х він викладав історію світової художньої культури і зарубіжну літературу в середній школі-гімназії ім. О.Пушкіна, а згодом і в Інституті підвищення кваліфікації вчителів).
      Провідною темою зустрічі стала «Розмова про місто», хоча самим лише містом не обійшлося: рамки спілкування завдяки поезії були значно розширені.
      «Якщо подивитися у минуле, то перетікання активного життя у теплі пори року з міста за його межі, - ближче до природи і землі, було звичним явищем. Мистецький бомонд кінця 19 століття все літо проводив у заміських будинках, і саме там відбувалися найцікавіші зустрічі, і вечори, присвячені поезії, музиці, танцям. Я навіть не сподівався, що у Ворзелі в Уваровському домі зустріну щось подібне».
      Вечір з Дмитром Бураго пройшов жваво: були і оплески, і квіти, і навіть полеміка. Після виступу глядачі довго не розходилися, залюбки фотографувалися у далі, де відкрилася виставка Вікторії Новосельскої, розглядали її картини, спілкувалися і з самою художницею, і з Дмитром Сергійовичем, ба, навіть гуртувалися біля фортепіано, на якому кожен, хто володів грою на цьому інструменті, дарував новим друзям п’єси, романси, імпровізації.
      «Восени у мене вийде нова книжка з віршами, які сьогодні читав тут. Після презентації її в Київському Будинку актора я приїду з нею до вас і ми ще зустрінемося», - наостанок пообіцяв Дмитро Бураго.
      Юлія Бережко-Камінська
      http://ikt.at.ua/publ/8



      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    2. ОСТАННІЙ СОНЯЧНИЙ АКОРД ЗИМИ
      Наприкінці лютого морозними і сніжними днями у культурному житті Ворзеля відчувався зовсім не зимовий настрій: сама назва літературно-музичного дуету „Сонячний вітер”, який завітав до селища, налаштовувала на прийняття весни, легкості і радості. Майже трьохгодинний концерт, організований у Центрі культури „Уваровський дім” Алєсєю Алісієвич та Сергієм Короленком, вніс стільки світла і оптимізму, що пережити період міжсезоння видалося зовсім нескладною справою. Треба лише: „...На рассвете встать, / И помышляя о чуде, / Рукой обожженною солнце достать, / И подарить его людям”.
      Як кажуть мислителі – „Радість – це особлива мудрість”, то ж гріх не повчитися цієї мудрості у наших білоруських гостей.

      - Протягом концерту, який проходив в „Уваровському домі”, я спостерігала за виразами облич глядачів. Вони проймалися вашою піднесеністю, щирістю та – у першу чергу - радістю. Звідки ви її черпаєте, адже у світі, якщо, скажімо, увімкнути телевізор чи відкрити газету, легко помітити - значно більше горя та болю?
      - А.Алісієвич: Радість багатьма людьми сприймається надто однобоко: просто як веселощі. Насправді ж вона має дуже багато граней і буває активною, задумливою чи виваженою. Сьогодні у мистецтві надто багато суму, але ми слідуємо словам Максиміліана Волошина: „Справжнє мистецтво завжди радісне”.
      - С.Короленко: Радість – це у першу чергу – світло. Для того, щоб його принести в душі іншим людям, необхідно мати у собі. Розвіювати млу засудженням останньої – неможливо. „Засвітись сам і у твоєму сяйві засвітяться тисячі”, - сказав Серафім Саровський. Основа нашої радості – у природі, її законах, у Космосі, у Всесвіті, творчості, спілкуванні, праці.
      - Як давно існує ваш творчий союз і яку має історію?
      - А.Алісієвич: Із Сергієм разом ми виступаємо уже рік. Увесь цей час ми провели у безперервній мандрівці: об`їздили майже усі міста України, Білорусії та Росії. Наш останній маршрут – від Калінінграду до Камчатки і Сахаліну. Побували у Молдавії, Казахстані, Киргистані, Прибалтиці. Також наш дует входить до складу відомого Каравану Любові Сонячних бардів „Свята Русь”. До речі, на початку березня він зупиняється у Києві, так що можете потрапити на їхній концерт.
      - Ви також виступатимете із ним у Києві?
      - С.Короленко: Ні, ми зараз їдемо на південь України.
      - У вас справжнісіньке кочове життя...
      - С.Короленко: Так, ми весь час у дорозі, їздимо часто автостопом, зупиняємося у тих людей, які нас запрошують виступити. Рюкзак, гітара, сумка із нашими дисками – такі наші найнеобхідніші речі.
      - Чи не втомлює вас таке життя? Хочеться, аби був свій будинок, сім`я?
      - А.Алісієвич: Звичайно! Ми, мандруючи, часто думаємо про це. Але образ дому треба виносити в собі і відчути, де місце і час його народження. Ми впевнені, що це у нас – попереду. Простір і серце нам підкажуть – коли, де і як це має відбутися. Поки що у нас саме такий образ життя і ми черпаємо у ньому радість і приймаємо усе як є.
      - А чим ви займалися до цих концертних мандрівок?
      - А.Алісієвич: Я вела театральний гурток, робила різноманітні постановки, викладала танці, займалася з дітьми творчістю. Потім познайомилася із бардом Алєгом із Білорусі, п’ять років із ним співала (репертуар у нас складався із наших власних пісень), їздила з ним у складі Каравану Сонячних бардів.
      - С.Короленко: А я працював геологом, 10 років був задіяний у гідрогеологічній кримській експедиції полів, мав дружину та дітей. Музику любив завжди, закінчив музичну школу (клас баяну). Що цікаво: якщо хочеш зрозуміти, для чого прийшов у світ, згадай свої бажання у підлітковому віці. Я любив мандрівки і музику. Після смерті жінки, скорочення на роботі, різноманітних бізнесових починань, прочитання книжок В.Мегре „Анастасія”, я вирішив разом із дітьми здійснити свою мрію – відправився у першу творчу подорож. Через якийсь час познайомився з Алєсєю Алісієвич...
      - Ви у стількох місцях уже побували, з багатьма людьми познайомилися. Яке місто, яка зустріч запам’яталися найбільше?
      - С.Короленко: Кожне місто по-своєму унікальне, і в кожному на нас чекає якась цікава зустріч. Нова поїздка – як нове життя. Навіть не знаю, чи можна їх між собою порівнювати. На сьогодні для нас найцікавіший – Ворзель, його історія і його жителі.
      - На концерті в „Уваровському домі” цікавилися, чому ви безплатно виступаєте, за рахунок чого живете.
      - С.Короленко: Це усіх цікавить. Живемо за рахунок благодійних внесків, які глядачі лишають у нашій коробці після творчих вечорів. А також ми розповсюджуємо власні диски із піснями та концертами.
      - А.Алісієвич: Просто так – чесно по відношенню до глядачів. Зазвичай люди купують не квиток, а, образно кажучи, кота в мішку. І потім часто лишаються невдоволеними: заплатили гроші, а концерт того не вартий. Щоб такого не було, кожен під час виступу має можливість оцінити нашу творчість і самому призначити ціну, виходячи зі своїх можливостей. Саме так виступають й інші барди із Каравану.
      - Ви розповідали, що концертного репертуару у вас не менше ніж на сім годин безперервного виступу. Із чого складається Ваша програма?
      - С.Короленко: Перш за все із віршів та пісень, які ми збираємо всюди, де буваємо: і народних, і авторських. Нам дарують свої поетичні рядки ті поети, з якими знайомимося; музику до них я найчастіше вже пишу сам, виконуємо разом із Алєсею під гітару. Алєся також представляє власну поезію, танцює, грає на деяких народних інструментах і, звичайно ж, співає.
      - Алєсє, Вперше я побачила ваш виступ у Києві в Будинку вчених. Ви танцювали під фортепіанну музику Романа Коляди. Зала була переповнена, аплодисменти довго не вщухали, деякі глядачі не в силах були стримати сльози радості і захоплення вашим обдаруванням. Як часто ви виступаєте із Романом?
      - А.Алісієвич: Із Романом Колядою я знайома два роки. Але разом ми давали концерти всього двічі. Все так несподівано вийшло: якось я зайшла до великого магазину „Караван” і почула чарівну музику. Забувши про те, за чим прийшла, піднялася на другий поверх – там на фортепіано грав Роман. І якось мимоволі почала танцювати під його музику. Усе виходило так просто і красиво. Більше ніж півгодини він грав, а я танцювала. Після того Роман підійшов до мене і запропонував виступити із ним наступного дня. Я люблю експериментувати і вигадувати. До речі, той виступ (другий) в київському Будинку вчених, також був експромтом. Просто треба відчувати музику і віддаватися їй. Вона сама підкаже, що робити тілу.
      - Які задачі ви зараз ставите перед собою?
      - С.Короленко: Колись я казав собі: жоден день не повинен проходити даремно. Згодом – жодна година. Тепер – аби жодну хвилину не викинути за борт свого життя.
      - А.Алісієвич: А також: „Светить всегда, светить везде, до дней последних донца…”
      - Нехай те сонце, яке ви несете у собі, ніколи не втрачає своєї сили і життєдайності. Чи можемо сподіватися, що ви ще колись побуваєте у Ворзелі?
      - А.Алісієвич: У травні плануємо бути на Київщині, то ж пам’ятатимемо і про Ворзель.
      - Щасливої дороги і до нових зустрічей!

      Бесіду провела Юлія Бережко-Камінська
      http://ikt.at.ua/publ/8



      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    3. ЗНАЙ НАШИХ! „НЕЗНАЙКА РОДОМ З ІРПЕНЯ”
      Улюбленому нами і нашими дітьми Незнайці уже півстоліття. Рівно удвічі більше нещодавно виповнилося його творцеві, що вдихнув у свого героя таке довге і яскраве життя. Саме сторіччю Миколи Носова і присвячується тематична виставка, організована у Ворзелі, в ЦК „Уварівський дім” земляками видатного письменника – членами Ірпінського культурологічного товариства ім. Д.Паламарчука на чолі з прозаїком і бардом Олександром Єрмаковим. Відкриття виставки об`єднало людей усіх поколінь: від дошкільнят до пенсіонерів. Для кожного знайшлося щось цікавеньке – кому мультфільм, кому – вірші та музика в авторському виконанні, кому – унікальні історичні відомості, зібрані відомою письменницею з Ірпеня Нілою Василівною Висоцькою.
      В основі виставки - видання кольорового буклету „100 лет Николаю Николаевичу Носову”, ініційованому ірпінською депутаткою Л.Г.Янковою, яка часто підтримує культурні та мистецькі починання місцевої інтелігенції. Причетна до створення буклету і Комісія Ірпінської міськради „По охороні культурно-історичної спадщини Приірпіння”. Змістове наповнення належить Н.Висоцькій, оформлення О.Єрмакову.
      Найцікавішим для нас, жителів Приірпіння, є звичайно ж, причетність М.Носова до історії нашого краю. Тому саме ірпінському періоду у житті автора Незнайки і приділялася основна увага. І до сьогодні в Ірпені збереглася хата, в якій минуло дитинство Миколи Миколайовича, а в самому місті проживає чимало родичів Носова по лінії його першої дружини. З багатьма із них знайома Ніла Висоцька, яка з дослідницькою ретельністю зберігає їхні спогади про Миколу Миколайовича. Деякі із них вона наводить у буклеті: „Пам’ятають Незнайку і його творця й ірпінські старожили... Є.Т.Брікс вказала на будівлю лавки Шеккера і бетонного заводу,... де юного Колю Носова нещадно штрафували. До речі, цю систему штрафів... Носов переніс у книгу „Незнайка на Луне”, зображуючи тамошній несправедливий експлуататорський устрій. Л.О.Новицька була знайома з Іваном Мазуренко, молодшим братом носівських невісток Олени і Марії. Вона чула від Івана, начебто сам Микола Носов розповів шурину, що, зображуючи картину збору врожаю „коротишками” письменник уявляв собі мазуренкових дітей: міцненькі, збиті, цупкенькі, вони те й робили, що таскали з городу гарбузи, ріпу або спритно лазили по деревах, збираючи в кошики яблука, груші, сливи”. Однак більшість відомостей про ірпінські роки Миколи Миколайовича можна почерпнути з автобіографічної книги „Таїна на дні колодязя”, навіть назва якого безпосередньо пов’язана із Ірпенем: колодязь, в якому із підслуханої розмови між батьками Коля Носов випадково дізнався про якусь таїну на його дні, знаходився у їхньому дворі.
      Особливий інтерес викликали принесені Нілою Василівною фотокартки, подаровані їй родичами Миколи Носова. На них зображені двоюрідні брати і сестри Миколи Миколайовича, який закарбував – рідний брат Петро Носов, фотохудожник.
      Талановиті твори завжди породжують не лише своїх шанувальників, а й тих, хто у власну творчість „поселяє” улюблених героїв. Такими виявилися часті гості і учасники багатьох творчих вечорів „Уварівського дому” члени ірпінської літературної студії „Дебют” – Володимир Симоненко та Людмила Хорошева. Остання презентувала нещодавно написану пісню про Незнайку, яку експромтом виконували разом із Вікторією Козак.
      „Наша основна задача, - наголосив голова ірпінського культурологічного товариства ім. Д.Паламарчука Олександр Єрмаков, - нагадати про те, що поруч із нами жили і нині живуть дивовижні люди, яких треба знати і цінувати. І якщо, повернувшись із виставки, відвідувач візьме до рук хоча б одну із багатьох книжок Носова - то наша задача буде виконаною”.
      Тематична виставка „Незнайка родом з Ірпеня” експонуватиметься в „Уварівському домі” ще протягом місяця, а для дітей із цим персонажем демонструватимуться мультфільми.



      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    4. ПРЕЗЕНТАЦІЯ АЛЬМАНАХУ „ПЕРВОЦВІТ”
      Не звертаючи уваги на те, що зима – у самому розпалі, члени ірпінської літературної студії „Дебют” зустрічають її другим за свою 18-річну історію альманахом із весняною та багатообіцяючою назвою „Первоцвіт”. Тема рідного Приірпіння стала провідною у віршах майже усіх двадцяти поетів – співавторів збірки: „У сонцеворотних повторах / В обійми їх млосні пірнем, / Останній у вибраних творах / Цей вірш аж пашить Ірпенем” (Н.В.Висоцька). „Дорога моя в Ирпень, / и некуда больше деться…» (В.Ільїн).
      З огляду на важливість події для місцевої інтелігенції, читальна зала Ірпінської центральної міської бібліотеки, де проходив вечір, ледве вмістила усіх присутніх. Більшість глядачів – члени літературної студії „Дебют”, яка діє під головуванням директора цієї бібліотеки О.Є.Циганенко. Серед гостей - депутат Ірпінської міської влади Л.Г.Янкова, завдяки фінансової підтримки якої був виданий альманах; доктор технічних наук, Академік УАН України, Президент асоціації „Україна – Непал”, заслужений винахідник СРСР І.Ю.Валеня та учасники ірпінського хору ветеранів „Пам`ять”. Три години поспіль у приміщенні читальної зали звучали вірші та пісні співавторів „Первоцвіту”.
      У творчому доробку дебютівців уже 11 власних поетичних збірок. Появі цієї збірки передували чисельні публікації членів студії у багатьох всеукраїнських та регіональних виданнях („Жінка”, „Радуга”, „Дніпро”, „Однокласник”, Ренесанс”, „Книжковий клуб”, „Молодь України”, „Україна молода”, „Сільські вісті” та ін.), в альманахах та антологіях.
      Юлія Бережко-Камінська
      http://ikt.at.ua/publ/8



      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    5. У столичному Будинку письменників
      «Київська літературна інтелігенція – люди досить примхливі. Їх підчас непросто зібрати у центрі столиці. Однак останнім часом то від одного письменника, то від іншого тільки й чую: «Ворзель, Уваровський дім…». Мені стало цікаво: що це за такий дім посеред невеликого селища, серед лісів десь у київській області, до якого так тягне митців? І, коли туди потрапила, була приємно вражена: там і справді відбуваються дуже цікаві речі!»
      Цими словами у Київському будинку письменників розпочала чергове засідання літстудії «Письменник в Інтернет-просторі» його голова – письменниця, журналіст, член НСПУ, представник Ноосферної Духовно-Екологічної Асамблеї Світу в Україні, голова Українського відділення Міжнародної Спілки письменників «Новий сучасник» Наталія Вареник. І однією із центральних тем зустрічі була презентація ворзельського Центру культури «Уваровський дім».
      Представляла його художній керівник Юлія Бережко-Камінська. Колишній маєток доньки Федора Терещенка - Наталії Уварової має насичену біографію. Саме з його основних життєвих віх і почалася розповідь Юлії. Новою сторінкою у мистецькому житті Ворзеля (та й усього Приірпіння) стало відродження будинку зусиллями місцевої влади на чолі з С.О.Кухарським. У цьому затишному графському маєтку почав формуватися музей історії і культури Ворзеля, який очолює дуже талановита та інтелігентна людина - історик, видавець Олександр Соколенко. На базі Уваровського дому створюються дитячі гуртки, діє фольклорно-етнографічний ансамбль «Перевесло».
      Особливо насиченою є культурно-мистецька програма Культурного центру, яка притягує до себе багатьох талановитих художників, літераторів, композиторів, співаків, режисерів, вчених, фотохудожників не лише Приірпіння і Києва, а й навіть віддалених міст України. Менше ніж за два роки діяльності Уваровського дому у його залах відбулися творчі зустрічі і вечори з митцями із Житомира, Новоград-Волинського, Херсона, Сімферополя, Білгород-Дністровського, Львова та ін. Серед них: поет, видавець, науковець Сергій Бураго; сценарист, письменник, Шевченківський лауреат Леонід Череватенко; композитор, музикознавець Роман Коляда, відомий поет, науковець лауреат народної Шевченківської премії Ігор Павлюк; академік УАН, журналістка, письменниця Наталя Околітенко; член НСПУ, ведуча київської літстудії Вікторія Осташ; піаніст-імпровізатор Олексій Кисельов; заслужений артист України Борис Лобода; режисер, сценарист Олександр Столяров та ін. Із Юлею Бережко-Камінською приїхали також деякі із частих відвідувачів, однодумців, помічників та місцевих авторів ворзельського Центру.
      У першу чергу був представлений голова Ірпінського культурологічного товариства ім. Д.П.Паламарчука Олександр Єрмаков. Дружні стосунки із цим товариством виникли ще на самому початку культурно-просвітницької діяльності Уваровського дому, які вилилися у спільні зустрічі і творчі вечори, виставки і концерти. Значною для Центру є інформаційна підтримка товариства ім.Паламарчука, на сайті якого завжди можна знайти найповніше висвітлення усіх творчих заходів, які відбуваються у Ворзелі.
      Із мистецькими колами Ірпеня Дім Уварових пов'язаний дуже тісно: ірпінці є частими і бажаними гостями. Деякі із них приїхали і у Київ. Володимир Симоненко та Вікторія Козак – члени ірпінської літературної студії «Дебют». Тепло відгукуючись про культурно-мистецьке життя Ворзеля, вони поділилися деякими власними напрацюваннями: поезією та авторською піснею. Запам`ятався виступ Вікторії разом із її 8-річною донькою Ніною, яка в дуеті із мамою виконала на скрипці «Колискову», написаною колись для нею Вікторією.
      Одна із найчастіших останнім часом авторок Уваровського – поет, перекладач, філософ, культуролог, доцент Євгенія Більченко після кожного вірша зривала аплодисменти усіх присутніх на засіданні. Дуже живо сприйнялася пісенька 5-річної Олі Камінської про зайчика. Однак зовсім несподіваним для Будинку письменників виявився приїзд фольклорно-етнографічного ансамблю «Перевесло», який представила людина, що стояла у витоків створення колективу, перший художній керівник Уваровського дому Ніна Михайлишин (нині – вона керівник художній Київського обласного центру народної творчості). Ворзельський ансамбль вніс у вечір колорит українського народного фольклору. «Давно у цих стінах не звучала пісня. І як добре, що це все-таки відбулося!» - ділилися своїми враженнями глядачі.
      Те, що презентація Культурного центру у Будинку письменників не пройшла безслідно, з`ясувалося уже через декілька днів, коли на перший же після зустрічі творчий вечір у Ворзель завітали деякі із присутніх на літстудії Наталі Вареник літератори. «Я із радістю сюди приїду знову і навіть проведу тут авторський вечір! – привселюдно заявила київська поетеса Елеонора Зима. – Тут особлива атмосфера: затишно, душевно і просто гарно».
      Шкода лише, що, набуваючи усе більшої популярності серед жителів столиці та Приірпіння, для більшості місцевих жителів цей центр культури чомусь і досі залишається непоміченим. Як кажуть: «Немає пророка у своїй вітчизні…»


      http://ikt.at.ua/publ/8



      Коментарі (1)
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    6. „САМА СОБІ РОБЛЮ ПОГОДУ”
      Повну залу шанувальників власної поетичної творчості зібрав у ЦК „Уварівський дім” творчий вечір відомої ірпінської письменниці Лариси Юхименко. Послухати її вірші завітали ворзеляни, мешканці Києва та Приірпіння. Серед гостей були не лише любителі поетичного слова, друзі, колеги по перу та однокласники, а й шкільні вчителі Лариси: Царюк Галина Миколаївна та класний керівник Добривечір Надія Миколаївна. Творчий вечір, не дивлячись на велику кількість поезії, не переобтяжив глядацьку залу: адже багато хто із присутніх також брав у ньому участь. Знаючи, що поетеса днями відсвяткувала свій день народження, кожен із співучасників виходив на середину зали, аби подарувати іменинниці свій ексклюзивний подарунок – вірш або авторську пісню. В результаті вечір заповнило не лише поетичне слово Лариси Юхименко, а й бардівські пісні Валентини Захабури із Києва, фортепіанні імпровізації ведучої та чудове виконання однієї із пісень Вікторії Козак, написаної на вірші Олександра Борщенка. Несподіваним дарунком стали поетичні рядки Вікторії Осташ, засновниці київської літературної студії „Перехрестя”, присвячені Ларисі Юхименко і народжені під час самого вечора. Особливий інтерес викликали гумористичні пародії на вірші Лариси ірпінського письменника з „Дебюту” Миколи Ричкова. „Ця поетеса – згусток стриманої енергії, схованої, ніби в мушлі. У ній живуть слова і вона ними дихає. Дуже важливо, коли людина вміє висловлювати те, що в ній живе, тому що через творчість з людиною спілкується Бог, а вона із Ним”, - так говорили про Ларису Юхименко ті, хто прийшов на її творчий вечір в „Уварівський дім”. Успіхів вам, Ларисо, творчих знахідок, цікавих знайомств та подолання високих духовних вершин!
      Юлія Бережко-Камінська.

      * * *
      Отрадно среди плевел и соломы
      Вдруг отыскать ядрёное зерно.
      Ложиться слово, зримо и весомо,
      Расцвечивая будней полотно.

      То шепчет, то кричит, то страстью дышит,
      Имеет форму, вкус и аромат…
      Блаженны те, кто слово чувством слышит!
      Поэт – увы! – всегда беднее мыши,
      Зато богаче Креза во сто крат.
      Лариса Юхименко


      http://ikt.at.ua/publ/8



      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    7. НАШІ ГОСТІ
      Вперше з 26-річною Оленою Карпенко ми зустрілися у Києві, в Будинку письменників під час засідання літературної студії Вікторії Осташ „Перехрестя”. Олена дебютувала зі своєю другою збіркою віршів „Намисто”. Симпатію до себе вона відразу завоювала непідробною щирістю, життєрадісністю та світлою палітрою своєї творчості.
      Я хочу жити, як в день останній –
      По вінця повний. – За це молюся!
      Я вчуся співу, я вчусь коханню,
      Я сонцю вчуся!
      Не можна байдуже минати людей, зустріч із якими дається у житті як свято, що вдруге може й не повторитися. Тому по завершенні засідання я підійшла до дебютантки. „Приїдеш до нас у Ворзель?” – питаю. „Обов’язково!” - радо погодилась вона.
      Невдовзі свою обіцянку Олена підтвердила гостинами у нашому селищі. Припаркувавши автомобіль, за кермом якого вона вже не перший рік, промовила: „Яка тут у вас краса! А повітря!..”
      Подарунки, які з собою привезла гостя, довелося нести удвох. „Це – книжки, які Міжнародний благодійний фонд „Смолоскип” дарує вашій Школі мистецтв. Тут – у кількох екземплярах 23 найменування книг сучасних українських авторів та деяких класиків: Олени Теліги, Олега Ольжича, Івана Багряного... Також привезла вам свою третю книжку – тільки учора забрала частину тиражу із видавництва, - „Троянські коні телереклами. Мовні маніпуляції”.
      - Так ти ще й науковими розробками займаєшся?
      - Вирішила спробувати свої сили у конкурсі, який минулого року організував „Смолоскип” і - в номінації „Дослідження” вдалося перемогти.

      ...Поетеса, журналістка, авторка і виконавиця пісень, бакалавр Національного університету „Києво-Могилянська Академія”, магістр журналістики, випускниця вокального факультету Національної музичної академії ім. П.І.Чайковського, лауреат багатьох Всеукраїнських та міжнародних літературних та музичних конкурсів, Олена вразила мене своєю багатогранністю та водночас – простотою у спілкуванні.
      - Звідки у тебе такі багатства? Коли ти лише встигла стільки зробити?
      - У моїй родині всі енергійні та заповзяті. Батько – Олексій Вікторович – професор, доктор медичних наук, має чимало цікавих наукових розробок. Мама – Наталя Тимофіївна – педагог, історик, багато років вчителювала в одній із київських шкіл. Бабуся – Маргарита Валеріївна - лікар-офтальмолог, широко відома у медичних колах, робила дуже складні операції і вважалась однією із кращих спеціалістів в Україні. А мій дідусь – Віктор Степанович Карпенко, який не так давно помер (у 2003 році) – одна із найбільших постатей у медицині за радянських часів – видатний хірург (провів приблизно 10 000 операцій) та вчений. 18 років поспіль він очолював Київський інститут урології та нефрології, зробивши заклад найбільшим профільним науково-дослідним інститутом у світі. Також мій дідусь уперше в Радянському Союзі провів пересадку нирки та відкрив і описав нову хворобу, яка носить його ім`я, так само, як і хвороба Боткіна, Паркінсона та ін.
      - У твоїй родині стільки медиків... Напевне, тебе також бачили саме у цій галузі?
      - Звичайно! Дідусь усіляко заохочував мене до цього: „У мене є пляшка старовинного вина, яке ми відкоркуємо у день твого вступу до медичного університету. Також ми з тобою помандруємо за кордон, коли ти станеш студенткою медичного...” А я дивилася на те вино, на мапу і розуміла, що я його ніколи не скуштую, і в мандрах з дідом не побуваю, тому що у мене інша дорога. Повертати людям здоров`я – велика місія, але я хочу – дарувати радість! Однак, якщо бути відвертою, дідусь завжди підтримував усі мої творчі починання. Завдяки йому я почала розвивати поетичні здібності. Він дуже любив мене і шанував мій вибір. Його остання книжка мемуарів була присвячена мені. А моя, до речі, яка щойно вийшла у світ, - йому.
      - Чи невипадкова твоя пісенна жилка?
      - Знаєш, у моїй родині не лише медики. П’ять поколінь маминих предків володіли сильними і красивими голосами. У моєї мами, наприклад, прекрасний оперний голос. З її боку я маю ще одного видатного прапрадіда, який віддав себе мистецтву – відомого російського поета Івана Нікітіна. Ось навіть книжку його бачу в тебе на поличці...

      Зустріч з Оленою несла в собі чимало приємних несподіванок. Я не сказала про ще один подарунок, привезений гостею – її власний диск під творчим псевдонімом Solomia. До нього увійшли 12 авторських пісень, для яких вона пише тексти і музику, а також пісні на вірші Т.Шевченка „Русалка” та „Пісня Мар`яни”. У своїх музичних творах Олена поєднує класичне звучання голосу із сучасними музичними стилями (поп, блюз, рок/альтернатива, фольк). Це поєднання створює особливий музичний стиль Solomia.
      Вокалом Олена займається ще з дитинства. Виступати почала у неповні два роки. Це були домашні вечори у колі друзів, коли з братом вона співала написані батьком пісні. У чотири роки Оленку узяли як солістку до хору Держтелерадіо України. У 1998р. її пісня „Зроби свій крок!” – стала гімном одного з українських конкурсів краси. Декілька її пісень сьогодні звучать у національному та міжнародному радіо ефірі. У Києві молода співачка виступала в багатьох концертах, які проводилися і в Будинку актора, в Будинку вчених, у філармонії, навіть у палаці „Україна”. А цього року Олена отримала почесну відзнаку Всесвітнього пісенного конкурсу Billboard (США) за композиції „Кохання моє!” і „І Rеalize”. Деякі із Олениних пісень увійшли до дисків „Молоді зірочки України, 2005” (Київ, Україна); „Just Talents, 2007” (Норд Маямі Біч, Флорида, США); „Positive Musiс, 2007” (Окленд, Каліфорнія, США). Зазначу, що тексти до пісень вона пише як українською, так і англійською, якою володіє вільно.
      - Я співаю давно, скільки пам’ятаю себе, - розповідає Олена. – Часто усвідомлюю, що паралельно з моїми думками та відчуттями в мені лунає музика, ніби якийсь окремий шар мого „я”. І чим більше я замислююсь, тим ближче музика до поверхні. А значить – тим голосніше я наспівую. Ловлю на собі здивовані погляди перехожих та попутників у міському транспорті. Тоді лише розумію, що співала. Роблю над собою зусилля, змовкаю – і за кілька хвилин помічаю, що люди знову починають на мене озиратися...
      „Згодом, коли дозріватиме жито,
      Схочу в альтанці я душу сховать:
      Хай нашепоче, як мені жити,
      Як мені жити, коли не співать?!”
      - А коли ти написала свій перший вірш?
      - У сьомому класі. А вже напередодні закінчення школи вийшла моя перша збірка „Прикосновение”. Коли я навчалась у „Києво-Могилянській академії”, Поезія все частіше навідувалась до мене, і раптом спалахнула в образі Ліни Костенко. Вона у нас читала курс лекцій, після однієї з яких запропонувала всім, хто пише вірші, надати свої рукописи. І кожного вона читала, і кожного оцінила. Тримаючи в руках мою російськомовну збірку, Ліна Василівна сказала, що їй сподобались мої вірші. А потім додала: „Мабуть, це така доля України, що молода російська поетеса стукає підборами по бруківці Києва, як колись Анна Горенко”. Сказати, що мене вразило як громом, буде неточно...
      - Ти почала писати українською...
      - Мій перехід не був штучним. Просто одного дня виявилося, що мені легше, природніше писати українською. Що писати нею зручніше і смачніше...


      АТЛАНТ
      Я живу головою в небо,
      У волоссі моїм – вітер,
      І не Зевсові дякувать треба,
      Що існує життя на світі.

      Не ярмом тисне небо на шию –
      Я кохану тримаю в обіймах.
      По щоці лоскотнуть вії –
      І я знову титан сильний.

      Я тримаю – ніжно і вперто.
      Я із небом – в одне злитий.
      Тому вдень не лякаюсь я смерті,
      А вночі – не боюся жити.

      * * *
      Крізь відчинене вікно – пісня осені.
      Із розпущеними світлими косами.
      А крізь душу розкриту, розкраяну –
      Ті ж молитви і ті ж самі марення.

      Кожне з них, наче „Отче наш”, завчене,
      Кожне слово самотністю сплачене.
      Та чи, Господи, вистачить сили
      Мені винести те, що просила?

      * * *
      Як добре писати вірші
      О другій годині ночі,
      Бо світ підсувається ближче
      І тікати час не хоче,

      Відстукує дощ в підвіконня
      Хиткі псевдоджазові ритми,
      А в очі – ліхтар безсоння,
      Немов бельмоока відьма.

      І космос так холодно дише,
      Немов заіржавіло Сонце...
      Як просто писати вірші,
      Тримаючи світ на долонці.

      * * *
      Природа – мій найкращий камертон,
      А дощ сліпий – це пікардійська терція,
      Проста і чиста, мов дитячий сон,
      Як вірш, який ношу під серцем я.

      Природа – жінка. Горда і мінлива,
      Таку не викинеш ніколи з голови –
      Космічний сплеск, метеоритна злива
      Й лінива риба в озері – лови!
      * * *
      Я засіяла зорями небо,
      Залила киселем ночі.
      Доле, знову чекаю на тебе
      І не знаю, що напророчиш.
      Чи пасьянс розкладеш вогнями
      Незнайомого мені міста?
      Чи ув’єш мені голову снами?
      Чи вдягнеш мені віршів намисто?
      Чи вкладеш у мої долоні
      Власницю прозрінь? І, осанно,
      Чи пошлеш ти мені, своїй доні,

      Величезне й чарівне кохання?

      ...Блукати осінніми лісовими стежками, переспівувати подумки почуті мелодії, говорити про те, що близьке, дивує, вражає, бентежить, і - розуміти, що багатство людської душі – найдивовижніше у цілому всесвіті багатство – такою видався день зустрічі з Оленою Карпенко. Доля кожному із нас збирає коштовне намисто - наші таланти, кожна намистина якого – квінтесенція власної праці, наполегливості, рішучості, прагнення наблизитися до Краси, ввібрати її та дарувати іншим людям. Спасибі тобі, Олено, за ту намистину життєствердження, яку ти лишила Ворзелю та читачам нашої газети, за те, що впевнено ідеш власною дорогою – шляхом несіння радості і світла.
      Р.S. Провідний канадський журнал з питань шоу бізнесу „Toronto Ехсlysive-Magazine” нещодавно визначив найкращих світових співаків. Переможницею у номінації „Найкраща зарубіжна виконавиця” стала наша співвітчизниця - Олена Карпенко.

      Юлія Бережко-Камінська

      http://ikt.at.ua/publ/8



      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    8. «Я живу між видихом і вдихом…»
      Днями у ворзельському Культурному центрі відбувся поетично-музичний вечір композитора Олексія Кисельова і поетеси Юлії Бережко–Камінської «Між снами» . До сих пір ми могли бачити Юлію в якості ведучої поетичних вечорів, організованих нею ж, оскільки вона є художнім керівником Центру. Цього разу звучали вже її вірші із третьої поетичної збірки «Контрасти», з нагоди виходу якої і була організована зустріч (двома днями раніше подібний вечір пройшов і у столичному Будинку вчених).
      Ворзельське проживання Юлії збіглося зі становленням Культурного центру, як одного із духовних осередків Приірпіння. І в тому, чим є зараз цей дім - великою мірою і її заслуга. Знайшла нішу, у якій сповна змогла виразитись як організатор, як творча особистість. Вечори, організовані нею, як правило, насичені, тонкі, «елегантні». Юлія розуміє, яким важливим для поета є слухач. Поети - особливі люди. Вони живуть тим життям, коли, за висловом одного із найбільших українських інтелектуалів Сергія Кримського «ваша думка переходить в настрій». (Він, як виявилося недавно, часто відпочиває у Будинку творчості композиторів. Запросити цю унікальну у своїй обізнаності людину, було б великою подією і честю для Культурного центру. На жаль, досі його перебування у ворзельському БТК «не розсекречувалось» тими, які по роду своєї діяльності повинні були б це зробити з ентузіазмом).
      Вірші Юлії особливі. Вони запрошують пережити разом цей дар відкриття, коли тебе наповнює торжество життя, у якому – радість і неповторність буття, висока напруга любові, пошуки внутрішньої гармонії, переживання недосконалості себе і світу, потяг до краси, діти, коханий чоловік, якому так вдячна за розуміння і підтримку. У її поезії є місце здивуванню від особливого заломлення світла, від тої тиші, яка говорить. Ти тільки «слухай і мовчи. Вона багата на таємні смисли… Тут навіть вітер, слухаючи, стих. Зітхнувши, камінь щось своє подумав». Або :
      Я живу між видихом і вдихом
      Там, де груди терпнуть від краси
      Де настільки урочисто тихо
      Що шепочеш: «Господи, єси!»
      Де незриме набирає форми,
      Де первинну повертає суть:
      Радістю найтоншою обгорне
      Тою, яку хочеться збагнуть.
      Де усе настільки чисте – чисте,
      Що лишаєш вимите взуття.
      Йти куди – між тисячею істин
      До благої істини – життя.
      Де усе, що визріло у слові,
      Наливає незбагненним вірш.
      Де душі так добре від любові,
      Що тамуєш подих і мовчиш…
      Важко уявити повноту цього вечора без виступу піаніста Олексія Кисельова. Його імпровізації під час читання поезій були вражаюче гармонійними і співзвучними. Не вірилося, що ця музика створена саме тут, саме в цей час. Музикант, імпровізуючи, замість нот «читав» вірш, який лежав перед ним. Упевнена, що багато хто із присутніх відчув своєрідний катарсис після цього двоголосся – поета і музиканта.
      Своєрідним дарунком для Юлії був виступ ворзельського фольклорно-етнографічного ансамблю «Перевесло», який натхненно, щиро, на високій ноті виконав віночок українських народних пісень, ще раз підтвердивши думку, що народні пісні непідвладні ні моді, ні часу. Вони вічні.
      І на закінчення - декілька штрихів із біографії Олексія Кисельова та Юлії Бережко- Камінської. Олексій Петрович – киянин; на початку 80-х закінчив Київську державну консерваторію (на сьогодні – Національну музичну академію ім.П.Чайковського). Працює концертмейстером, педагогом у столичній дитячій школі мистецтв №6 ім. Г.Жуковського. Як імпровізатор співпрацював із хореографічним гуртом «Малюма такете». Юлія – ворзелянка із трирічним «стажем». Раніше жила у Києві, навчаючись в Інституті журналістики, аспіранткою якого є зараз. Приїхала у столицю з Херсонщини, де народилася, закінчила школу. Має музичну освіту – клас фортепіано і скрипки. А ще Юлія - родичка Тараса Шевченка. У сьомому коліні. ЇЇ мама родом із Моринців.
      Ворзель по праву може пишатися тим, що має у своєму іміджевому арсеналі є ось такий поетично-музичний салон, господинею якого є небайдужа, енергійна, витончена і дуже талановита особистість – Юлія Бережко-Камінська.
      День – на іншому боці штори:
      Відкривай сміливіше!
      Всі річки стікають у море
      А слова - у вірші… 27/10/09 Данута Костура



      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    9. «ВЕЛКОМ ТУ «УВАРОВСЬКИЙ»!
      Перший день весни прийшов зі своїми сюрпризами. По-перше: вночі несподівано сніг перетворив вулиці Ворзеля на ідеальні декорації для зйомок будь-якого різдвяного фільму, по-друге, замість творчого вечора Анни Багряної та Володимира Шумейка відбувся інший вечір. Із зовсім іншою Анною. Так, вона також, як і Багряна, пише вірші (якісні вірші!), також член НСПУ, переможець багатьох солідних літературних конкурсів (таких як «Гранослов», «Молоде вино», «Смолоскип», «Любіть Україну!» та ін.), і навіть працює під одним дахом із Багряною – у Києві, на Банковій, у знаменитому Будинку письменників. Однак прізвище її – Малігон. І роман, відзначений премією в «Коронації слова» у неї ще попереду. Сподіваємося.
      Не дивлячись на неочікувані зміни програми вечора, напрямок його зберігся – поетично-музичний. Анна Малігон приїхала не сама, а разом зі своїм чоловіком – теж, як не дивно, поетом, а на додачу ще й бардом – Андрієм Медінським. Андрій – випускник Національної юридичної академії ім. Ярослава Мудрого, колишній старший слідчий прокуратури (нині – юрист-консультант однієї іноземної компанії), своїм письменницьким та вокальним даром Ані нічим на поступається. Модернова поезія, без фальші і лицемірної «хорошості», із правом на власні помилки та обранням свого шляху – непростого, але СВОГО.
      І Аня і Андрій привезли із собою свої перші книжки: «Дзвінок у двері» (А.Малігон) та «Велком ту Нигде» (А.Медінський), які викликали у публіки непідробний інтерес. «Я сьогодні познайомилася з талановитими поетами!» - не стримувала своїх емоцій ірпінська поетеса Лариса Юхименко. – «Добротні якісні вірші, і сказати ще щось важко».
      Творчі вечори в «Уварівському» зазвичай завершуються своєрідним діалогом із глядачами. Можна не лише висловити свою думку з приводу почутого, а внести пропозиції, поділилися власною творчістю. Так розкриваються і зближуються люди, відкриваються нові імена. Цього разу подібним відкриттям стала творчість одного із жителів Ворзеля, який приніс свої вірші: Володимира Петровича Ткача. Також власні нові поетичні рядки озвучив наш постійний відвідувач – Володимир Симоненко. Цього разу скорботні, присвячені передчасній смерті колеги по перу – Володимира Ольшевського. Вічна вам пам'ять, Володимире Ігоровиче! Була серед глядачів і директриса Київського будинку вчених, яка запросила Аню та Андрія до співпраці.
      А щодо вечора молодої талановитої письменниці (поетеси, драматурга, публіцистки, романістки, перекладачки…) Анни Багряної та відомого композитора (який написав музику до таких кінофільмів як «Кайдашева сім`я», «Меланхолійний вальс», «Біля домашнього вогнища») Володимира Шумейка – ті, хто хотів на нього потрапити і з якихось причин не зміг – радійте: він відбудеться! Приходьте до нас 28 березня, о 15:30. Заодно зможете оглянути нову виставку, яку в «Уварівському домі» організовує Республіканський культурологічний центр українського товариства охорони пам`яток історії і культури (м.Київ).
      Юлія Бережко-Камінська




      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    10. СВЯТО ДУШІ У ВОРЗЕЛІ
      Концерт Романа Коляди, організований у Ворзелі Цетром культури «Уваровський дім», газетою «Ворзельські вісті» та Будинком творчості композиторів відбувся! Жодного вільного місця у залі! Ворзельці та гості селища, шанувальники фортепіанної музики із Бучі, Ірпеня, Гостомеля, Коцюбинського та Києва – зі словами вдячності, із бажанням отримати автограф на дисках та просто потиснути руку маестро, оточили Коляду після виступу. «Давно не були на подібному концерті такої глибокої, ніжної, всеохоплюючої музики», - ділилися своїми враженнями слухачі. «Коляда як музикант – дуже сильний. Не завадило б різноманітності його темам, але усе, що чула – просто прекрасно», - зізналася член НСПУ, власний кореспондент міжнародного щотижневика «Дзеркало тижня» Наталя Вареник.
      Вечір піаніста-імпровізатора, поета, музикознавця, ведучого програми «Не останній день» на «Радіо-Ера» FM Романа Коляди проходив в Будинку творчості композиторів, єдиному в України, який і до сьогодні діє та приймає музикантів і поціновувачів музики. «Сьогоднішній концерт був знаковим: те, що він відбувся саме в Будинку композиторів, особисто для мене символізувало щось на зразок «примирення» із композиторами. За фахом я музикознавець, композитором ніколи себе не вважав (мої твори і досі не покладені на ноти, як це має бути), тому виступити тут для мене для мене було значимо», - на завершення додав Коляда.
      Концерт Романа Коляди, як зазначила керівник служби у зв’язках з громадськістю Ворзельської селищної ради Алла Багірова, започатковує цілу низку подібних заходів, які проводиться у Ворзелі. Наступний відбудеться уже через тиждень: 11 липня о 16:30 у Центрі культури «Уваровський дім» (вул.В.Жовтня, 37) відкриється перша виставка живопису київської художниці Вікторії Новосельської. Під час відкриття виступатимуть митці, шанувальники творчості Вікторії, сама авторка, а також звучатиме класична музика (труба і фортепіано) у виконанні випускників Київської музичної академії імені П.І.Чайкоського – Юрія і Мирослави Нищоти. Проте самим лише відкриттям виставки вечір не завершиться. Продовжить його багатогранний і талановитий Дмитро Бураго (поет, видавець, філолог, головний редактор журналу «Соты», «Collegium», «Мова і культура», засновник Видавничого дому Дмитра Бураго, організатор фестивалю російської поезії в Україні «Гилея», автор багатьох книг). Зустріч матиме характер експромту – це буде живе спілкування з аудиторією, наповнене також поезією Бураго і музичними творами Баха, Бетховена, Ліста, Шопена, Лисенка (виконуватиме Мирослава Нищота). Не пропустіть! (Вхід вільний).
      Ворзельські вечори поетичного слова, живої душевної музики – це спроба об`єднання людей на основі Краси і Гармонії, намагання нагадати, що прекрасне у світі є, і людей, які несуть у собі це – також чимало. Вони часом зовсім поруч, а якщо глибше поглянути у власну душу, то такою людиною є кожен із нас. «Не потрібно мати особливого хисту, аби критикувати те, що навколо є поганим. Краще спробуй створити щось добре!», - радять мудреці. Не лишайтеся осторонь: приєднуйтеся до нас!
      Юлія Бережко-Камінська

      Довідка: Роман Коляда народився і проживає у Києві, там він навчався у Музичній академії імені Петра Чайковського на музикознавчому факультеті. Ще до закінчення Академії паралельно із заняттями музикою працював редактором та ведучим музичних програм на Українському телебаченні. У 1997 році почав працювати звукорежисером студії "Майдан" радіо "Голос Києва", потім - на радіо "Ера", на "Промені" та на Першій програмі Національного радіо. Зараз – заступник генерального директора "Радіо-Ера" FM.
      Десь наприкінці 90-х цікавість близьких людей і знайомих до спонтанних фортепіанних імпровізацій спонукала провести тривалу (більше року) серію суботніх домашніх концертів. Починаючи від 2001 року Роман Коляда дає авторські концерти у різних залах (Будинок Актора, Будинок вчених, зал Фонду сприяння розвитку мистецтв у Києві, зал музею Західного і східного мистецтв в Одесі, камерні зали Львова тощо) виступає у клубах, де атмосфера сприяє кращому сприйняттю його своєрідної, дуже інтимної музики.
      Музику Романа Коляди важко втиснути в рамки одного стилю. Це, скоріш за все, поєднання класичної музики, нью-ейдж, традиційної поп- і рок-музики. Її навряд чи можна назвати фоновою. Для того, аби її зрозуміти, важливо уважно слухати, заглиблюючись у музичні фрази – і тоді під зовнішнім, під формою відкривається інший, потаємний зміст. «Слухати цю музику – наче потихеньку пити свіжий чай із м’ятою – торкатися теплої свіжості. Мелодії ростуть із ніжною силою зелених пагонів, вони не ламають обрію – але розсувають простір. І якби можна було говорити про музичне втілення тихого сяйва перлини – то варто було б говорити про це саме зараз. Це... музика тиші. Не порожнечі, а саме – тиші...» - так відгукуються про твори Романа Коляди ті, хто їх уже мав нагоду слухати.

      * * *
      Р.Коляді
      Все на однім замішане законі:
      І час, і простір, і життя, і смерть,
      Дощі травневі і вітри солоні,
      І – музики строката коловерть.

      Єдиний подих світу і людини,
      Єдина радість і одна біда, -
      Усе з`єднала музика і – лине…
      Її вже місяць на собі гойда.

      Не перекажеш, втиснувши у фразу,
      Ні впоперек, ні вздовж не перетнеш.
      І кожен понесе її, прекрасну,
      В душі своїй, якій немає меж.

      Вона звучати в нас не перестане,
      Вона вестиме по своїх слідах…
      У Ворзелі – концерт фортепіанний.
      У Ворзелі сьогодні – Коляда!
      Юлія Бережко-Камінська


      http://ikt.at.ua/publ/8



      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    11. Про ірпінський період життя Б.Пастернака
      Однією із найцікавіших творчих зустрічей Уваровського дому стала зустріч з ірпінцем Олександром Столяровим - режисером, кіносценаристом, літератором, бардом, актором, художником-постановником на ТБ, архітектором, директором і художнім керівником театру «Гілель» і телеканалу ТЕТ, членом союзу кінематографістів, нагородженим орденом ім. Преподобного Нестора Літописця.
      У Ворзель Олександр Столяров привіз свій новий документальний фільм із серії «Більше ніж любов» про ірпінський період життя нобелівського лауреата Бориса Пастернака «Друге народження». Як відомо, влітку 1930 року поет разом із сім`єю та друзями – Нейгаузами і Асмусами знімали в Ірпені дачні будиночки. «Союз шестисердний» - так іменували свою дружбу три родини. Часті зустрічі, музичні вечори (Генріх Нейгауз був відомим піаністом), поезія, романтика самої місцевості… Проте події, які далі розвивалися, були наповнені драматизмом: Борис Пастернак закохався у дружину Генріха. По поверненню Пастернаків і Нейгаузів до Москви, доля двох сімей була вирішена. Борис Леонідович розлучився із жінкою, Зінаїда Нейгауз із чоловіком. Одружившись, Борис і Зінаїда прожили разом 30 років.
      «Позитивним моментом процесу створення фільму стало те, що після зйомок вдалося трохи примирити нащадків Пастернака – дітей і внуків двох його дружин, - зізнався Олександр Столяров. – І, це, напевно, головне».
      Фільм, який демонструвався в Уваровському домі, привернув увагу багатьох творчих особистостей. Серед глядачів був навіть лауреат Премії Андрія Бєлого, перший лауреат Премії А.Григор`єва Академії російської сучасної словесності Іван Жданов, який зараз гостює в Ірпені; відомий фотохудожник, викладач і куратор незалежної Української академії фотомистецтв, засновник і куратор фотогалереї «Ескар» Юрій Косін; заслужений артист України Борис Лобода; композитор, виконавиця власних пісень Лариса Бойко, члени літературної студії «Дебют» та Ірпінського культурологічного товариства ім. Д.Х.Паламарчука та ін.
      «Фільм «Друге народження» зроблений дуже професійно, делікатно, без зайвого пафосу. Дивитися було його цікаво», - поділився своїм враженням літературний критик та поет, член НСПУ Володимир Гутковський.
      «Цікаві люди, які живуть поруч, - промовив Столяров. - Про кожного можна було б зняти фільм. Про Пастернака їх уже два десятки, а то й більше, а скільки талановитих людей лишається непоміченими! Моя мрія – знімати фільми саме про таких людей, відкривати їх для себе і для інших».
      Після перегляду і обговорення фільму була невелика мистецька частина – Олександр Столяров заспівав декілька пісень про Ірпінь, поетеса Ніла Висоцька, яка, до речі, разом із Миколою Ричковим знімалася в епізодах «Другого народження», розповіла про деякі біографічні моменти життя Пастернака та прочитала свій вірш, присвячений йому. Микола Ричков виконав пісню на вірші Пастернака «Свеча горела на столе», Іван Жданов і Володимир Гутковський виступили зі своєю творчістю, Лариса Бойко подарувала пісні під гітару, Борис Лобода – вірш свого відомого тезки і поради Моруа…
      Справжня творчість породжує бажання творити. Подібне притягує подібне. Щиро сподіваємося, що зустріч із Олескандром Столяровим та його творчістю – не лише перша, а й не єдина.
      Юлія Бережко-Камінська.

      http://ikt.at.ua/publ/8



      Коментарі (1)
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    12. МІСЦЕ ЗУСТРІЧІ МИТЦІВ - ВОРЗЕЛЬ
      За 20 км від Києва, по лінії Південно-західної залізниці знаходиться невелике селище, із населенням менше 6 тисяч осіб. Від моменту його виникнення за історичними мірками минуло небагато часу – 108 років. Однак і цього виявилося достатньо, аби назва селища – Ворзель, стала відомою в багатьох містах України та близького зарубіжжя, звідки вже не одне десятиліття приїжджають відпочивати у місцевих санаторіях, таборах, базах відпочинку. Завдяки винятковим природно-кліматичним умовам, український Кисловодськ, як його ще називають, вже на початку ХХ ст. був дуже привабливим для заможних киян, які охоче купували тут дачні ділянки і переїжджали сюди влітку жити. Й до сьогодні збереглися будинок засновника селища поміщика Й.Й.Пеховського, будинок видатного громадського діяча та письменника В.В.Шульгіна, будинок одного з перших російських льотчиків Г.Г.Горшкова, будинок, в якому жив видатний український письменник В.Підмогильний та школа, в якій він вчителював, будинок, де грав свої перші ролі видатний радянський актор, виконавець ролей Леніна Б.В.Щукін, будинок відомої актриси Г.Борисоглібської, письменників Ю.Збанацького та Д.Бедзика. Однак кожен, хто приїжджає до Ворзеля, у першу чергу звертає увагу на дім, своєю архітектурою не схожий на інші – із баштою та флюгером, високими стелями і широкими вікнами, в якому інтуїтивно відчувається особлива атмосфера – витонченості та інтелігентності. Сьогодні тут збираються митці та люди, які прагнуть доторкнутися до основ культури. Колись же ця вишукана будівля належала доньці відомого київського цукрозаводчика і мецената Федора Терещенка, графині Наталії Уваровій.
      ГРАФСЬКИЙ ДІМ
      Будинок графині Уварової, або, як його сьогодні називають, „Уваровський дім”, – один із перших у Ворзелі. Звів його київський фабрикант Септер, співзасновник „Товариства сприяння благоустрою дачної місцевості в урочищі Ворзель”. Згодом дім придбала Н.Уварова, і приїжджала сюди влітку з дітьми та чоловіком – предводителем дворянства Бердичівського уїзду Волинської губернії, одним із директорів Київського відділення Російського музичного товариства, неабияким шанувальником музики і театру, Сергієм Уваровим. Доречно згадати, що родина Терещенків лишилася в історії ворзельськолго краю не лише завдяки цьому будинкові. Як розповідає у своєму дослідженні „Ворзель. Сторінками столітньої історії” місцевий історик О.Г.Соколенко „разом зі своїм братом Н.А.Терещенком Ф.А.Терещенко був серед тих, на чиї пожертви одразу за Ворзелем, біля села Михайлівна-Рубежівка була заснована Рубежівська колонія для перевиховання малолітніх злочинців”, першим директором якої „став А.Д.Ушинський, брат відомого педагога К.Д.Ушинського, а почесним попечителем - Ф.А.Терещенко. Крім грошових внесків він виділив кошти на придбання будівельного лісу та худоби, пожертвував зі своїх власних маєтків породистих корів для організації молочної ферми, виписав із Москви пожежну машину, закупив сільськогосподарський реманент”. Однак найбільша заслуга Ф.Терещенка, звичайно ж, - колекція картин, яка знаходиться у будинку-палаці, побудованому ним у Києві, відомого сьогодні як Національний музей мистецтв ім. Богдана та Варвари Ханенків (родичів Терещенка, які після його смерті опікувалися колекцією). Донька Федора, Наталія, багато в чому наслідувала батька: у столиці відкрила безплатний приватний пологовий будинок, де, незважаючи на свій статус і заможність, працювала й сама разом з іншими робітниками.
      Придбавши дачу у Ворзелі, „графиня Уварова як могла прикрасила свої володіння... різноманітними рідкісними рослинами та деревами цінних порід... Біля будинку був влаштований фонтан, прокладені гравієві доріжки”. Кажуть, що у стінах цього будинку часто звучала класична музика, поезія, пісня... Однак у дні лютневого перевороту господарям довелося покинути цей будинок. Коли до них прийшли представники нової влади, аби заарештувати Наталію Федорівну, вона переодяглася в робочий одяг однієї зі своїх праль, наказавши прислузі сказати, що господині немає вдома, і як тільки непрохані гості пішли, вона зібралася і виїхала до Києва, а будинок передала селищній школі. Того ж року уся родина Терещенків емігрувала через Петроград до Англії. А в залишеному будинку для багатьох місцевих дітлахів розпочалося нове життя – шкільне, найяскравішою сторінкою якого було існування шкільного кінотеатру „Космос”, визнаного в Радянському Союзі найкращим.
      НАЙКРАЩИЙ ШКІЛЬНИЙ КІНОТЕАТР
      Займався кінотеатром вчитель фізики, креслення і завідувач виробничого навчання Віталій Кирилович Іщенко. „Тут не просто демонстрували кінофільми, а влаштовували тематичні кінолекторії, обговорення переглянутих фільмів. Школярі готували доповіді про видатних акторів, режисерів, влаштовували дискусії”. Особливістю цього кінотеатру було те, що і касирами, і контролерами, і кіномеханіками і навіть директором були школярі. Діти жили цим, самі замовляли через кінопрокат фільми, а на зароблені гроші від показу (20% від збору) під час літніх канікул їздили на екскурсії до найбільших кіностудій країни – Мосфільму, Ленфільму, Одеської кіностудії ім. Горького та ін., відвідуючи заодно й найвідоміші театри того часу. При кінотеатрі „Космос” проводив заняття Київський інститут підвищення кваліфікації, вивчаючи досвід роботи ворзельських школярів, тут же часто засідали члени редколегії журналу „Новини кіноекрану”, який тоді очолював відомий український письменник Павло Глазовий. „Ворзельські учні разом із В.К.Іщенком брали участь у роботі Союзу кінематографістів України,... а сам Віталій Кирилович неодноразово запрошувався до участі в роботі журі на кінофестивалях дитячих фільмів”, пише О.Г.Соколенко. Ворзельські школярі листувалися із багатьма відомими кінорежисерами та кіноакторами. Ілюстративні та довідкові матеріали надсилали з посольств Угорщини, Польщі, Чехословаччини, Німеччини, Великобританії і навіть з Голівуду! Особливою подією було завоювання першого місця на всесоюзному конкурсі шкільних кінотеатрів та на конкурсі кіно клубів в СРСР. У 80-х роках, на жаль, кінотеатр перестав діяти, і аж до 2007 року дім Уварових стояв із забитими вікнами та облущеними стінами, доки новий склад місцевої Селищної ради не узявся виконувати свою передвиборну обіцянку – відродити графський будинок.
      ЦЕНТР КУЛЬТУРИ „УВАРІВСЬКИЙ ДІМ”
      Сьогодні колишній будинок графині Уварової – улюблене місце для багатьох ворзелян, гостей селища, відпочиваючих, культурних діячів Київщини. З лютого 2008 року тут почали проводитися різноманітні культурно-мистецькі заходи, творчі вечори, зустрічі, семінари, лекції, концерти. Першим кроком став поетичний вечір Анатолія Юхименка (презентація книжки „Притчи и другое”), твори якого уже встигли увійти до „Антологии русской поэзии. ХХ век”. Цікаво, що це представлення власної творчості у Ворзелі передувало такому ж заходу у Києві в Будинку письменника, який пройшов з успіхом. Запам’ятався музично-літературний вечір Олени Карпенко (Solomia). Київська поетеса, композиторка та виконавиця власних пісень, лауреатка багатьох Всеукраїнських та міжнародних конкурсів, праправнучка відомого російського поета І. Нікітіна виступила тут із сольним концертом, який вразив високим мистецьким рівнем. Камерна обстановка, вишуканість поетичного слова, професіоналізм виконання, ба, навіть освітлення (дійство відбувалося при сяйві свічок – і тільки!) – ніщо не поступалося аналогічним столичним заходам.
      Програма Центру культури „Уварівський дім” – різноманітна і насичена. Тут виступав білоруський дует „Сонячний вітер” – Алєся Алісієвич і Сергій Короленко; поетеса, композитор, виконавиця власних пісень Олеся Сінчук, ірпінська поетеса Лариса Юхименко, письменник з Херсона Петро Питалеєв, кандидат біологічних наук В.О.Долінін із курсом лекцій „Про сокровенну сутність буття. Матеріалістична та релігійно-філософська доктрини” та академік УАН Наталія Околітенко. У творчих вечорах брала участь і Київська літературна студія „Перехрестя” на чолі з Вікторією Осташ. Частими гостями та учасниками концертів були письменники ірпінської студії „Дебют”.
      Діє в Уварівському домі і власний фольклорно-етнографічний ансамбль „Перевесло”, дитяча літературна студія „Натхнення”, жіночий клуб „Ладонька”, відеоклуб для дітей і дорослих.
      Поступово освоюється територія навколо будинку – збудована сцена для проведення різних урочистостей та концертів на вулиці, вимощена плиткою площа біля сцени, відкритий сучасний дитячий майданчик, поставлені лави, розбиті клумби.
      Проте усі ці заходи – лише початок запланованої культурно-мистецької роботи „Уварівського дому”. Попереду – дуже серйозна підготовка до створення музею, експозиції якого розповідатимуть про історію селища, його видатних людей, про сім`ю Терещенків (зауважу, що музею Терещенка немає навіть у Києві), про ворзельське підпілля, шкільний кінотеатр „Космос”, Ворзельський будинок композиторів. Музей розташовуватиметься в декількох залах, матиме екскурсійно-туристичне бюро, сувенірний кіоск, кіно-театральний зал. Другий поверх планується облаштувати під центр творчості для дітей та юнацтва. А подібні творчі вечори, конкурси, фестивалі, зустрічі і виставки - для дорослих та дітей – будуть обов’язковою складовою Уварівського дому. У його найкращих традиціях.


      Юлія Бережко-Камінська
      http://ikt.at.ua/publ/8




      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    13. Душа Сергія Руденка – у Ворзелі

      Кожен вірш проводжали оплесками. Кожній пісні навздогін вигукували «Браво!» Після закінчення концерту ще довго точилися розмови із виступаючими, лунали слова подяки і захоплення. За автографами чи не вперше була черга, яка складалася з усіх присутніх - кожному хотілося понести із собою хоча б частинку тої душі, яка була вкладена автором у його невелику поетичну книжку, яка так і називається – «Душа». Отак 17 травня у ворзельському Центрі культури «Уваровський дім» вперше відбувся творчий вечір земляка Лесі Українки, поета-пісняра із Новоград-Волинського Сергія Руденка «У колі друзів».
      Як зізнався сам Сергій Андрійович, проведення цього вечора для усіх учасників та організаторів був своєрідною пригодою. Адже зазвичай спершу люди знайомляться один з одним, дивляться в очі, чують один одного. Проте цього разу усе було по-іншому. Познайомившись через Інтернет (почитавши вірші Сергія Руденка, послухавши його пісні, вивчивши відгуки на його творчість і т.п.), я насмілилася запропонувати новоград-волинському поетові виступити у Ворзелі. Сама по собі пропозиція була дуже сміливою: адже про оплату виступу не йшлося, системи входу за квитками (і виходу!) у нас також немає. Лише мистецтво заради мистецтва. А Сергій Андрійович охоче і без вагань погодився. «Я приїду! І привезу до вас свою «Душу». А її я не продаю!»
      До речі, табу на продаж «Душі» одного разу все-таки було порушене: у себе на батьківщині Сергій Руденко влаштував акцію (звичайно, з гумором) «Продам душу!» Це було цікаве дійство, адже чітко встановленої ціни не існувало. «А скільки даси за мою Душу?» Хтось давав 25 копійок, хтось – нічого, а дехто – сотні зелених клав… У Ворзелі своїх книжок пан Сергій також не продавав. «Якщо я творчістю можу зробити комусь добро, то ніколи не відмовляюсь від цієї нагоди». Такою нагодою цього разу стало бажання допомогти тяжкохворому однокласнику свого сина: кожен міг на лікування дитини внести свій благодійний внесок (скільки зможе), а «Душа» - це у подарунок за доброту власної душі. Сподіваємося, що для хлопця ворзельська лепта хоча б трохи допоможе в одужанні.
      Щодо самого Сергія Руденка, то дізнаватися його біографічні відомості – не так вже і легка праця: автора (його суть) треба шукати у віршах. І – не плутати з іншим Сергієм Руденком, сумським, який теж має письменницький талант, журналіст за фахом, автор книжок "Вся президентская рать: окружение Виктора Ющенко от "А" до "Я" та "Вся премьерская рать: окружение Виктора Януковича от "А" до "Я". Новоград-волинський Сергій Руденко - хормейстер за освітою, звукорежисер, нині займається рекламним бізнесом, пише пісні для таких співаків як Едуард Романюта, Надія Шостак та ін. Бере активну участь як виконавець, а інколи і як ведучий у міжнародному святі «Лесині джерела», часто виступає зі своєю творчістю на різних зустрічах і вечорах. «Сергій окрім творчої жилки має ще й золоті руки. Може зробити усе, що завгодно. Якщо найде натхнення, то й машину збере із запчастин, і вікна і двері встановить металопластикові», - відкриває секрети дружина Сергія Андрійовича, яка також приїхала до Ворзеля.

      Цікаво, що самих-то «Кілець друзів» виявилося аж два. Перше – це у колі нових друзів – глядачів, які пришли на концерт, а друге – це власне коло близьких Сергію Руденку людей, які погодилися приїхати разом із ним у Ворзель виступити. «Навіть якщо так трапиться, що на концерт не прийде жодна людина, він все-одно відбудеться, тому що одне коло друзів у мене вже є! – оптимістично вигукнув Сергій Андрійович, показуючи на своїх товаришів. – Ми так давно не бачилися! Ось із Володимиром Литвиненком вперше за 10 років зустрілися! Просто заїхали дорогою до нього у Житомир (а взагалі він живе у Москві), сказавши: «Поїдеш з нами у Ворзель на творчий вечір? Що тобі для зборів потрібно?» «Лише почистити зуби!» – відповів Володя і поїхав з нами».
      Володимир Литвиненко, який блукав Уваровським із відеокамерою, усе розпитуючи про історію цього будинку, знімаючи деякі підготовчі моменти – налаштовування гітар, встановлення мікрофонів, виявився не простим оператором. Коли він змінив відеокамеру на мікрофон і заспівав «Что так сердце ты мне больно растревожила…» втримати захвату перед талантом цієї людини було неможливо. Не дивно, що голос Володимира Литвиненка відомий багатьом шанувальникам непопсової музики не лише в Україні, а й далеко за кордоном. Золотий голос Полісся, переможець таких конкурсів як «Пісенний вернісаж», «Боромля-2000», «Шанс-2000»… Ось хто несподівано для себе і для нас потрапив у ворзельське коло друзів.
      Не менш цікавою виявилася і Лариса Бойко. Сьогодні вона лише доповнювала вечір Сергія Руденка виконуючи пісні, написані на його вірші, проте творчий доробок цієї вродливої і тонкої жінки такий, що потягне далеко не на один власний концерт. Її пісні сповнені ніжності, чуйності, радості, суму, віри, надії і любові. Вони присвячені Лесі Українці, Новоград-Волинському, Чорнобилю, природі, людині і Любові. Лариса Бойко опікується багатьма виконавцями різних жанрів: естрадного співу, співу у супроводі гітари, гри на сопілці. Вона веде вокальний ансамбль польської пісні Житомирської філії Київського інституту бізнесу і технологій. Якийсь час Лариса Борисівна була художнім керівником сопілкового ансамблю «Дударики» та польського дитячого ансамблю «Акварельки». Важко уявити, як можна так майстерно володіти одразу багатьма музичними інструментами, як це вміє наша гостя: баян, гітара, фортепіано… Звичайно ж, за плечима Лариси – участь і перемога у багатьох мистецьких конкурсах, гастролі, концерти. Тим більше несподіваним було зізнання Лариси: «Цей вечір у Ворзелі я пам’ятатиму довго. Він був особливим. Сам Ворзель став відкриттям. Адже тут після війни працювала моя мама в дитячому санаторії «Ластівка». І до сьогодні у мене збереглися спогади про цей санаторій, а також багато фотографій, де зображені дітлахи, які тут колись відпочивали. Я часто в дитинстві бувала в Ірпені, а про Ворзель лише мріяла. Тому пропозицію Сергія виступити тут сприйняла як можливість втілити свою давню мрію. І я зачарована вашим Ворзелем! А фотографії моєї мами обов’язково передам вам до музею.»
      Цікавим виявився збіг обставин, який незримими нитями пов`язав Ворзель і Житомирщину: там, як і тут, залишилися маєтки Федора Терещенка (батька графині Уварової). Тільки у Ворзелі дім реконструйований, а там ще ні. «Треба із вас приклад брати, щоб і ми могли радувати людей творчими зустрічами і мистецькими вечорами».
      Приїзд Сергія Руденка та його друзів у наші краї, як запевнили нас самі гості – ще має усі шанси повторитися. Лариса Бойко, як і Володимир Литвиненко були вражені відкритістю та щирістю публіки, тою затишною камерною, майже домашньою обстановкою, якою їх зустрів Дім Уварових. «Ми уже зараз можемо сказати, що хочемо виступити тут у вас із окремим сольним вечором,» - повідомили вони. Значить, будемо докладати зусилля, щоб реалізувати ці бажання.
      Юлія Бережко-Камінська



      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --