Блукає осінь. Безгомінням
цвіте її очей блакить,
і у садах під вітром синім
багняний плащ її шумить.

Вона мете сумні алеї,
де пада золото руде,
і важкогривий кінь за нею
на чорнім поводі іде.

Вже на квітках іней — не роси,
і недалеко вже до дня,
як сяде осінь жовтокоса
на чорногривого коня,

востаннє гляне на алеї
в диханні голоду й біди
і в даль поїде… А за нею
сніг замітатиме сліди…

[1957]

Літо бабине, бабине літо…
Серце чує осінні путі…
Хтось заплутав зажурені віти
в павутиння нитки золоті.

Листя слухає вітру зітхання
і згортає свої прапори.
На покірну красу умирання
сонце дивиться сумно згори…

В'януть, в'януть вуста пурпурові…
Але радість і в осені є!
В золоте павутиння любові
ти заплутала серце моє.

1956

Як не любить той край, де вперше ти побачив
солодкий дивний світ, що ми звемо життям,
де вперше став ходить і квіткою неначе
в його теплі зростав і усміхавсь квіткам!

Як не любить той край, що дав тобі і силу,
і гострий зір очей, і розум молодий,
і далі, що тобі красу свою одкрили,
і моря голубий, розгойданий прибій…

Він радість у труді і творчих дум польоти
тобі для слави дав, як шум гаїв і рік,
як сяйво сонячне усій твоїй істоті,
як весни, що до їх тепла ти серцем звик.

З тобою він у снах і наяву з тобою,
ти разом з ним ростеш і змінюєшся з ним,
милуєшся його нетлінною красою,
бо він - твоє життя, твоя любов, твій дім.

1955

Туди, де в синім неба морі
немов тремтить Чумацький Шлях,
я понесу тебе над зорі
в моїх закоханих піснях.

Любові повний до нестями,
мов непогасную свічу,
там, за далекими світами,
нову я зірку засвічу.

Вона сіятиме, жадана,
привітом дальнім крізь ефір…
То будеш ти, моя кохана,
найкраща із небесних зір!

1955

Айстри задумані, квіти останнії,
осені пізньої сльози багрянії…
Сумно шепочеться вітер над вами,
і обмиває вас небо дощами.

Ви як любов, що весни не зазнала
і як вечірня зоря одсіяла.
Айстри задумані, квіти останії,
осені пізньої сльози багрянії…

1955

Вже осені кругом передчуття…
І павутиння срібно простяглося
між саду віт. Упавши в небуття,
пожовклий лист торкнув моє волосся,

немов шепнув: "Забудь, забудь про все,
як я забув про те, що звем життям ми.
Мене холодний вітер понесе
і замете печальними снігами,

як і тебе — байдужий вихор літ,
і знать ніхто, і знать ніхто не буде,
що ти колись любив, співав цей світ
і що тебе за це любили люди".

Як тихо скрізь. Поволі гасне день.
Але, як те, що знову він приходить,
листком пожовклим з дерева пісень
я не впаду у пам'яті народу.

1951

Ой сніги мої, сніги
срібні та пухнасті,
наче все, що навкруги,
потонуло в щасті.

Діаманти, де не глянь,
скрізь переді мною
розкидає осіянь
щедрою рукою.

Може, й я за дні туги
потону у щасті…
Ой сніги, мої сніги,
срібні та пухнасті!

1950

Я — квітка осіння… Дощі мене мочать,
рве вітер мої пелюстки…
І сонце на мене світити не хоче,
тумани пливуть од ріки.

Була я колись і пахуча, й хороша…
Та все це як сік у маю.
І ранками сипле холодна пороша
на бідну голівку мою.

Пороша розтане, як сонце прогляне
із хмар, як надія, на мить
і зникне… І знов напливають тумани,
і знову дощить і дощить…

Без тебе я в'яну, згубив я свій спокій,
але все надіюсь і жду,
мов квітка осіння по бурі жорстокій
в потоптаннім щастя саду.

[1949]

У кроках мільйонів і крок мій звучить,
і в хорі пісень моя пісня летить,
у молотів дзвоні і молот мій б'є,
в диханні народу дихання й моє.
Мені, як і другим, жоржини цвітуть,
і сонце у небі, й майбутнього путь.
З тобою я злитий, народе, мій дім,
любов'ю палкою, диханням моїм.

1947

Любити Вітчизну, любити завжди,
поля її росні, зелені сади
і їй не жаліти за дні молоді
ні крові у битві, ні поту в труді.

Любити Вітчизну, любити завжди,
і села її і її городи,
і їй всі бажання, пориви й думки
на світлій дорозі у світлі віки.

Любити Вітчизну, любити завжди,
для неї тісніше згуртуєм ряд
під Ленінським стягом, що вічний, як час,
під Сталінським сонцем, що світить для нас.

1947 р.

Любіть Україну, як сонце, любіть,
як вітер, і трави, і води…
В годину щасливу і в радості мить,
любіть у годину негоди.

Любіть Україну у сні й наяву,
вишневу свою Україну,
красу її, вічно живу і нову,
і мову її солов'їну.

Між братніх народів, мов садом рясним,
сіяє вона над віками…
Любіть Україну всім серцем своїм
і всіми своїми ділами.

Для нас вона в світі єдина, одна
в просторів солодкому чарі…
Вона у зірках, і у вербах вона,
і в кожному серця ударі,

у квітці, в пташині, в електровогнях,
у пісні у кожній, у думі,
в дитячий усмішці, в дівочих очах
і в стягів багряному шумі…

Як та купина, що горить — не згора,
живе у стежках, у дібровах,
у зойках гудків, і у хвилях Дніпра,
і в хмарах отих пурпурових,

в грому канонад, що розвіяли в прах
чужинців в зелених мундирах,
в багнетах, що в тьмі пробивали нам шлях
до весен і світлих, і щирих.

Юначе! Хай буде для неї твій сміх,
і сльози, і все до загину…
Не можна любити народів других,
коли ти не любиш Вкраїну!..

Дівчино! Як небо її голубе,
люби її кожну хвилину.
Коханий любить не захоче тебе,
коли ти не любиш Вкраїну…

Любіть у труді, у коханні, у бою,
як пісню, що лине зорею…
Всім серцем любіть Україну свою —
і вічні ми будемо з нею!

1944

Облітають квіти, обриває вітер
пелюстки печальні в синій тишині.
По садах пустинних їде гордовито
осінь жовтокоса на баскім коні.

В далечінь холодну без жалю за літом
синьоока осінь їде навмання.
В’яне все навколо, де пройдуть копита,
золоті копита чорного коня.

Облітають квіти, обриває вітер
пелюстки печальні й розкида кругом.
Скрізь якась покора в тишині розлита,
і берізка біла мерзне під вікном.

1938

Чи спів, чи крок маніфестацій,
чи гул моторів з висоти
у шумі теплому акацій, —
завжди, завжди між нами ти.

Чи в шумі кедрів поїзд лине
і з гулом проліта мости,
чи бій гримить за батьківщину, —
завжди, завжди між нами ти.

Чи йде у полі подорожній,
і небо міниться й сія, —
шепочуть губи безтривожно
твоє ім’я.

Чи над північним океаном,
де сяйва радісні цвіти,
летять республіки титани, —
завжди, завжди між нами ти.

Як з денним променем колосся,
як з ніжним зором зір огонь,
твоє ім’я ясне злилося
з ім’ям соратника твого.

Злилось, натхненне і крилате,
як поклик огненний в боях,
з ім’ям соратника і брата
твоє ім’я.


1938 р.

Джерело: Хрестоматія з укр. літератури для X класу сер. школи. Харків, 1950.

Твоє ім’я, як сурми срібний звук,
В борні за день завжди ти перед нами.
Тебе до зір знесли мільйони рук,
Щоб ти сіяв, як прапор, над віками.

Ти нас ведеш, як вів колись давно
До перемог, скоривши час і далі.
Коли серця мільйонів злить в одно —
Твоє це серце буде, рідний Сталін!

Шумлять міста, і сонце знов і знов
Встає для нас за даллю голубою.
Тобі вітчизна шле свою любов,
Як кожне серце, сповнене тобою.

Цвіте мій край, як пісня у боях.
У світлі зір і у гаїв безжурі.
Це ти зробив — це партія твоя,
Це — кожний з нас, народжений для бурі.

Не марно, ні, боями край гримів —
Минули дні і злиднів і негоди.
У гуркоті заводів і ланів
Прийми цей спів щасливого народу.

Прийми його у сонячний цей час,
Щоб він гримів про тебе яснодзвонно.
Ти світиш нам, ведеш в майбутнє нас,
Віків маяк і слава міліонів.

1937 р.

Джерело: Хрестоматія з укр. літератури для X класу сер. школи. Харків, 1950.

Іду я стежкою дзвінкою,
так вільно й молодо мені,
і Марс горить переді мною
в непереборній вишині.

Над далиною голубою
віків гармонії печать,
і наче крила за спиною
в просторах світових шумлять.

Я хочу піснею ясною
прославить радість на землі,
щоб юні повною луною
вона цвіла у днів далі.

Повітря медом лине в груди,
і грає зорями блакить.
Так хто ж сказав, що я не буду
з тобою, пісне, в світі жить?!

[1935]

Так ніхто не кохав. Через тисячі літ
лиш приходить подібне кохання.
В день такий розцвітає весна на землі
І земля убирається зрання…

Дише тихо і легко в синяву вона,
простягає до зір свої руки…
В день такий на землі розцвітає весна
і тремтить од солодкої муки…

В'яне серце моє од щасливих очей,
що горять в тумані наді мною…
Розливається кров і по жилах тече,
ніби пахне вона лободою…

Гей, ви, зорі ясні!.. Тихий місяцю мій!..
Де ви бачили більше кохання?..
Я для неї зірву Оріон золотий,
я — поет робітничої рані…

Так ніхто не кохав. Через тисячі літ
лиш приходить подібне кохання.
В день такий розцвітає весна на землі
І земля убирається зрання…

Дише тихо і легко в синяву вона,
простягає до зір свої руки…
В день такий на землі розцвітає весна
і тремтить од солодкої муки…

1922