Про Галинку та еко торбинку
«Ура! Знайома торбинка!», — у захваті мовила солодка морквинка і хутко плигнула в неї. «Як тут пахне малинкою, —продовжувала вона розмову так голосно, аби почули всі фрукти, овочі й ягоди, що ще були в кіоску, — тією, що Галинка вчора увечері купувала». Услід за морквинкою в торбинку потрапив поважний бурячок. «Так-так! – у знак згоди промовив він, — а ще тут є трішечки й запах кропу». «Авжеж, мабуть…» — дещо сумно зітхнула цибулинка, що усе ще лежала на прилавку овочевого кіоску. Вона вже здогадалася, що сьогодні дівчинка цибулю не купуватиме, бо придбала її вчора, разом з кропом і малиною, а їй так кортіло потрапити саме в цю полотняну еко торбинку! Раптом цибулина замовкла і збентежено поглянула на наступного покупця, який стояв у черзі за дівчинкою. Господарської сумки з тканини у нього не було, отож мусять куплені ним овочі й фрукти ой як попотіти в пакеті з пластику…
Галинка купила все необхідне й подалася додому. Її радощам не було меж, адже вона знову почула те чарівне слово, від якого щоразу ставало так сонячно на душі. «Яке ж це слово?», —передбачаю ваше запитання. Отож, зараз розповім вам і про нього. А трапилося ось що. Якось дідусь Галинки дуже цікаво розповідав дівчинці про екологію. Про те, якою щедрою є наша Матінка-Земля і як вона любить усіх нас, піклується, мов ненька ,щоби мали ми вдосталь і кришталевої води, і чистого повітря ,і густих лісів ,і родючих ланів. « А тепер поміркуй, — запропонував він онуці, а чи відносишся ти до Землі як дитина до матері? Чи турбуєшся про неї? Чи вдячна їй?». Замислилася Галинка над словами мудрого дідуся. «Як саме я можу попіклуватися про нашу спільну Неньку-Землю? Що я спроможна зробити для неї?». Подумала і швидко здогадалася: «Майже щодня я ходжу до магазину – мамі допомагаю. Візьму й пошию собі полотняну торбинку замість отих пластикових пакетів, які чинять величезну шкоду довкіллю!»
Торбинка виглядала дуже гарно. Галинка ще й прикрасила її: нашила яскравих різнокольорових ґудзиків, які завжди привітно усміхалися усім покупкам, що опинялися тут, і радо вітали їх у полотняному мішечку. Ще жодна річ не потрапила сюди без щирої усмішки навзаєм… «Зрозуміло, — мовите ви, —Але що ж то за слово, від якого дівчинка наче літала, опісля того, як чула його коли складала свої покупки в полотняний еко мішечок?» То чудове, щире, сяйливе слово «дякую!», яке щоразу чула Галинка від самої Матінки-Землі, відмовляючись від запропонованого продавцем пластикового пакету. І вам, певно, теж кортить його почути?

Казка про Ніч і сову
Чорноока Ніч була темною-темною, бо сумувала. Коли вона стомилася журитися, то дістала фарби й почала малювати величезні яскраві зорі. Від них небо засяяло і стало Ніченці веселіше. Те сяйво опустилося до землі й Нічка відразу стала ясною красунею . Тепер було видно все довкола, навіть маленьку хатинку поблизу великого старезного дерева. Тоді Нічка підійшла до неї, заглянула через віконце і побачила як у ліжечку солодко спить дівчинка. «Я її розбуджу, буде мені веселіше. Не нудьгуватиму на самоті»,- подумала чорноока і вже збиралася от-от здійснити свій задум та раптом відчула , що хтось на неї дуже пильно дивиться. Вона швидко обернулася і завмерла. На великому дереві, що росло біля хатинки сиділа мудра сова та лупала на неї своїми очима. Так, наче запрошувала сісти поруч. Нічка умостилася біля неї і вони довго вели розмову. Сова була дуже доброю і багато чого пізнала в житті. Зокрема те, як важливо дбати про оточуючих, а не лише про себе. «Піклування про когось, Ніченько, робить наше існування барвистим, наповнює його справжнім сенсом. Той, хто дбає про інших зовсім не має часу на смуток. Він завжди задоволений від того, що комусь добре. Турбота змінює світ на краще», — говорила вона Нічці, якій ці розмови були ой як до вподоби. Тепер та завжди приходила до сови і вони, зручненько умощуючись на розлогих вітах дерева, досхочу розмовляли. Ніченька аж дивувалася, що колись лише заради забави хотіла перервати солодкий сон маленької дівчинки… Зрештою, коли досвідчена сова впевнилася в добрих намірах Ночі, то навіть відвела її до казкового чудесного лісу. Яка то краса! Уявіть собі,там ростуть височені розлогі ялини і на кожній з них сидить дуже добра і мудра сова…
Нараз Ніченька знову поспішала до своєї подруги та коли умостилася поруч, то помітила, що та стривожена й аж ніяк не налаштована до розмови. Минав час, а сова все сиділа мовчки і дивилися на будинок. «Щось коїться», - вже стурбовано подумала чорноока подруга й подалася до хатинки. Коли вона наблизилася до помешкання, то побачила ,що у віконці стоїть дівча. По змореному її личку Нічка здогадалася, що дівчинці аж ніяк не вдається заснути. «Ось чому сова сумує, — подумала Ніченька, — бо вона нічим не може зарадити, тому відчуває себе безсилою». Тоді вона обережно зайшла в помешкання, обійняла дівчатко й понесла її до ліжечка, накрила легкою ковдрою і заспівала одну зі своїх найулюбленіших колискових. Дівча солодко заснуло. А Нічка хутко піднялася на гілку дерева до сови. Тепер вже вона повчала птаха. «Ти не самотня. Ми –друзі, а справжній друг завжди прийде на поміч. Твої турботи – це і мої турботи. У друзів смуток ділиться на двох і тому стає удвічі меншим, а радість , навпаки, множиться на два, і від того удвічі зростає. Разом ми зможемо подолати всі труднощі . А ще, мені так приємно піклуватися про когось!» Сова задоволено слухала й гугукала в знак погодження …
Тепер частенько вночі чути гугукання сови і шепіт Ніченьки, адже вони так добре розуміють одне одного. «А дівчинка? Як там дівчинка?"— запитаєте ви. А дівчатко солодко спить . І їй часто сниться, що вона має справжніх відданих друзів: добру мудру сову та чорнооку лагідну красуню Нічку, яка малює зірки на небі, а потім про щось довго-довго розмовляє з птахом. І вони щоночі сидять на вітах старого дуба поблизу її оселі.

Про кульбабовий тролейбус і фею-кондукторку
Це був кульбабовий тролейбус, бо був він жовтенький, наче кульбабка. І був не звичайний, а чарівний. Адже заклопотані люди, які геть поринули у свої буденні проблеми, коли ставали його пасажирами починали щиро усміхатися. У їх очах спалахували яскринки доброти. А далі, виходячи на своїй зупинці, вони несли ті добрі вогники в поглядах у саме місто, радо ділилися ними з усіма перехожими. Тоді місто виблискувало сяєвом доброти і ставало також схожим на щасливу квітучу кульбабку, яку щойно поцілувало сонечко. «А як сталося, що звичайнісінький тролейбус перетворився на кульбабовий?» — запитаєте ви. А далі, певно, з ноткою суму в голосі додасте: « І взагалі, чи це можливо…». «Можливо», — відповім вам. А трапилося ось що…
Добра фея, яка проживає у нашому місті вирішила стати кондукторкою. Вона влаштувалася на роботу в тролейбусний парк і стала працювати в жовтому тролейбусі. У неї було густе світле волосся, заплетене в довгу косу, і напрочуд симпатичне ластовиння на носику і щічках. Усе це їй було до лиця та дивовижно гармонувало з оформленням самого жовтого тролейбуса, адже його колір, відтінок волосся дівчини і золоте ластовиння були дещо подібними. Кожен пасажир відчував цей таємничий зв’язок між дівчиною й тролейбусом.
Отож, тролейбус з феєю-кондукторкою вийшов на маршрут. Вона з нетерпінням чекала першої зупинки. Коли ж дверці тролейбуса відчинилися, то кондукторка помітила бабусю, яка опиралася на палицю. Їй аж ніяк не вдавалося піднятися до салону і вона вже помітно хвилювалася. Мерщій фея подала руку бабусі й допомогла тій потрапити в транспорт. У цю ж мить на бабусиному обличчі кульбабкою розквітла усмішка. А далі, коли ця привітна дівчина зарадила їй присісти на вільне місце, у очах бабусі заясніло ніжне сяєво доброти.
На наступній зупинці на тролейбус чекала матуся з візочком. Вона стурбовано поглядала навколо, міркуючи про те, чи трапиться попутник, якій допоможе їй з дитиною увійти в салон. Коли жовтий тролейбус зупинився і двері його відчинилися, та все ще запитально озиралася довкола. І незчулася матуся, як фея-кондукторка уже вправно підтримувала коляску, допомагаючи їй увійти в салон. Матуся вдоволено усміхалася, а дитятко у візочку продовжувало міцно спати.
Далі, на черговій зупинці, знову стояла молода мама, яка тримала на руках маленьку донечку і водночас за руку синочка. Хлопчику вже, очевидно, набридло триматися за мамину руку. Окрім того, він подумував про себе, що вже достатньо дорослий, і прагнув довести це усім, тому висмикнув свою руку з долоні мами. Зрештою, коли тролейбус зупинився молодій жінці було дещо складно водночас подбати про двох діточок. Та на поміч знову ж таки прийшла фея-кондукторка. Вона, ставши на східці тролейбуса, нагнулася і протягнула руку хлопчику і той, відкинувши свої думки про дорослість, з легкістю потрапив у салон. «Дякую!», — промовила матуся й мило усміхнулася.
І далі було ще чимало зупинок, багато пасажирів та кожному з них чарівна дівчина фея-кондукторка дарувала свою увагу й тепло. А потім люди, виходячи на своїх зупинках, йшли містом і ділилися цими щирими почуттями із зустрічними: чемно віталися, допомагали один одному, дарували тепло своїх сердець і пізнавали просту, але дуже важливу істину : чим більше віддаєш душевного тепла, турботи, уваги, тим більше отримуєш навзаєм.
І на сьогодні працює кондукторкою чарівна фея, яка перетворила звичайний тролейбус в кульбабовий, бо він сяє вогником доброти, а ще сіє пухнасті зернинки добра по всьому нашому чудовому і напрочуд доброму місту.

«Ось-ось-ось-ось-ось як гавкну!» – думав кудлатий песик, який летів прямісінько до сірого кота з великими блакитними очима. «Як гавкну! Ось!», – думав він, поки не побачив ту чарівну квіточку, що майоріла серед великих будяків і здавалася такою гарною! Носик цуцика заховався в пелюстках і від задоволення, отриманого від солодкого запаху квітки, він примружив очі. Його собача душа, здавалося, піднялася до небес. Аж раптом веселе «га-га-га» змусило песика опуститися на землю. «Га-га-га. Наш Невмійко знову не гавкнув», – гиготали гуси, які пильно стежили за собакою з тієї миті, коли він чимдуж летів до своєї блакитноокої мети. «Що з ними сперечатися? – подумав кудлатий. – Недаремно кажуть: як з гуски вода». Він зневажливо махнув хвостом і побрів під дерево, де можна було гарно перепочити в цей спекотний день. «Ко-ко-ко!», – почув він і розплющив одне око, щоб подивитися, хто перервав його сон. «Не бійтеся, квоктала курка-квочка до курчаток, – цей песик зовсім не вміє гавкати». І жовтенькі клубочки зі сміхом прокотилися під самісіньким носом собачати. «Цвірінь-цвірінь! – почулося з яблуні, що рясно розквітла у дворі. – Злітайтеся усі, щоби погледіти на песика, який ніколи не гавкає», – глузливо закликав горобець. Бідолашний пес зрештою зовсім прокинувся. Невмійко встав й понуро побрів до будиночка.
Аж раптом галас на подвір’ї змусив його вмить зупинитися. Собака обернувся й побачив, як білоока сорока намагається поцупити беззахисне курча. Обурений Невмійко прудко підбіг до малюка й голосно загавкав. Лише тоді, коли невдоволена сорока полетіла геть, зрозумів, чому всі на нього дивляться із таким захопленням, адже він гавкав, і цим врятував курчатко.
Відтоді Невмійка почали звати Гавчиком, і він дуже пишався новим іменем. А коли кіт муркотливо розповідав цю історію бодай-кому, він завжди додавав: «Гавчик – розумний песик. Він не гавкав не тому, що не вмів, а тому, що не було в цьому потреби. Гавчик знає, коли гавкати!».