1
Сергій прокинувся раптово. Дихання було пришвидшеним, ніби після перегляду нічного кошмару. Повіки часто опускалися й підіймалися — хлопець бажав позбутися нічного видива, впевнитися, що сон вже закінчився, і він не спить. І хоча ніяке жахіття йому не примарилося під час сну — він був переляканий. Тілом подекуди проступив холодний піт, час від часу пробігалися мурашки, викликаючи дрижаки.
“І, що то за фігня була?”
Крізь зашторені вікна ненав’язливо пробивалося світло вже майже осіннього світанку. Вечори та ранки стали доволі прохолодними, тим самим готуючи до осінньої погоди. Проте дні й досі залишалися спекотними, тому хлопець, повільно звівшись на ноги, не спішив впускати денне світло до кімнати, хоча воно й було позбавлене сонячних променів, принаймні до передвечірнього часу. Вікна, що оточували вихід на балкон, вдивлялися на захід.
Якби Аня була вдома, все було б по-іншому — вона першою чергою після сну розшторює вікна в кімнаті, вибігає на балкон і насолоджується новим світанком. За будь-якої погоди. Вона — життєрадісне темноволосе сонечко, яке розмальовує його життя в яскраві кольорові фарби. Ось уже третій рік.
— Аня, — прошепотів хлопець. — Тебе нема лише три дні, а я вже скучаю.
Сергій посміхнувся. Але тільки на мить. Перед очима знову постали образи зі сну.
“Бляха, та, що то таке?”
Хлопець струсонув головою, намагаючись розвіяти видиво. Нічого страшного в тих примарних картинах не було, як і в самому сні. Якийсь дивний і нереальний світ, що витворила його підсвідомість у купі з денним чи, можливо, декількаденним досвідом свідомості. Повсюди зелень: простори зеленої трави, кущів і пишних дерев. І дівчина. Вродлива дівчина зі світлим, майже білим волоссям, яке в тіні інколи переливалося ледь помітними пшеничними барвами. Волосся сягало їй п’яток. А одяг теж був трохи дивним. Зеленим, ніби сплетеним із трави чи інших рослин. І все було б, наче, й нічого. Мозок завжди таким займається, коли він спить. Але щось його лякало. Він поки не міг точно собі відповісти, що саме. Можливо, те, що сон був занадто яскравим і справжнім. Не таким як зазвичай. Можливо, його перелякав сам процес виходу зі сну. Він не пригадував, щоб із ним відбувалося щось подібне до цього. Все тіло пощипувало голками, як руку чи ногу, які відходять від затерпання. В очах сіріло, темніло, біліло, а потім остаточно почорніло, а в вухах гуділо, поки не настала непорушна тиша. І жахливе відчуття, ніби щось чи хтось вириває тебе з тіла. А тоді він прокинувся в ліжку. Спітнілий і переляканий, вкриваючись дрижаками.
— Душ. Холодний душ, — промимрив хлопець і, дражнячи короткі відростки свого темного волосся на голові, вийшов із кімнати. Навпроти розташовувалося невелике приміщення туалету, справа — душ. Зайшовши до приміщення справа, він покрутив кран на змішувачі й обдав себе холодним, майже крижаним по відчуттях, струменем води.
2
Хлопець близько п'яти хвилин пробув під потоком холодної води. Проте всі його намагання змити післясмак сну та спалахи-видива залишалися марними. Коли він зрозумів, що тіло починає німіти від холоду, то повернув кран у центральне положення. Поспішно обтершись рушником, хлопець повернувся до кімнати й швидко одягнув на себе шкарпетки, джинси та футболку. Але тепліше від цього не ставало.
На його ліжку підвівся чорний кіт. Глянув на хлопця своїми зеленими очима й занявчав. На шиї тварини був ошийник бронзового кольору з бурштиновою підвіскою у вигляді краплі. В тій краплі було ще якесь об’ємне зображення, але нічого путнього з того він не міг розібрати, тому вирішив, що воно скоріш за все й не повинно мати ніякого особливого значення. Це був єгипетський мау — улюбленець Ані. Коли вони познайомилися, кіт уже жив із нею. Він навіть деякий час не приймав його, часто шипів — ніяк не міг визнати, що тепер крім них двох буде ще й Сергій. Аня часто повторює, що кіт їй надзвичайно дорогий, бо це подарунок дуже хорошої подруги, з якою вони найімовірніше більше ніколи не зустрінуться.
— Зачекай, Оріоне, — заговорив хлопець, обережно погладжуючи тваринку. — Я ще й сам кави не випив. А мені, на відміну від тебе, ще треба йти на роботу. Ти ліпше скажи мені, де ти ночував? Тебе не було в кімнаті. Принаймні, я не бачив. І взагалі, поводь себе добре — нікуди не пропадай.
Кіт знову занявчав, вже голосніше.
— Добре. Ходи, дам тобі поїсти. А то ще жалітимешся Ані, що я тебе морив голодом.
Сергій повільно вийшов із кімнати. Кухня знаходилася зліва, біля входу до квартири. Житло було двокімнатним. Друга кімната розташовувалася паралельно з кухнею. Вхід до неї був зліва від входу до кухні. Також ця кімната мала спільні двері зі спальнею. Проте, зі сторони спальні, вони були приховані шафою-купе. Аня з Сергієм не використовували цієї кімнати. Але інколи вона слугувала спальнею для гостей. Чи тимчасовим притулком для друзів, які не мали де переночувати.
Оріон випередив хлопця й всівся біля своєї миски під столом, який тулився до стіни, що була спільною для кухні та другої кімнати. З протилежної сторони знаходилися газова плита, мийка, тумбочка й холодильник. Над цим всім, до стіни кріпився ряд поличок.
Хлопець включив електричну кавоварку. Взяв корм для Оріона з однієї з поличок і насипав порцію в його миску. Кіт задоволено взявся за їжу.
— На здоров’я. Можеш не дякувати. Але чуєш, малий. Я знаю, що ти мене трохи недолюблюєш. Може, навіть більше, ніж трохи. Але, малий, поводься добре: нікуди не пропадай і не роби ніяких дурниць. Мене Аня приб’є, якщо з тобою щось станеться. — Сергій сидів на стільці біля столу й час від часу обережно погладжував кота, стараючись не заважати йому їсти. — Я не хочу втрачати її. Та ще й так по-дурному. Я люблю її. Це, мабуть, єдине, що в нас із тобою є спільного. Думаю, я люблю її навіть більше, ніж ти.
Оріон на мить полишив їсти. Розвернувся до Сергія й злісно засичав, а тоді знову повернувся до миски, продовжуючи наминати корм.
— Добре, добре. Головне, що Аня дорога нам обом. — хлопець узяв одну з керамічних чашок і налив собі вже готової кави. Сипонув ложку цукру й посунув на балкон, який теж розташовувався між двох вікон. Оскільки балкон виходив на схід, то це була чудова можливість відігріти окрижаніле тіло.
3
“Здається, флешбеки зі сну пройшли. Навіть не помітив, коли. Але головне, що більше нічого не привиджується.”
Сергій зробив черговий ковток гарячої кави. Тілом повільно розпливалися приємні теплі потоки, остаточно проганяючи залишки холодного оніміння.
“І, чого я взагалі так перейнявся тим сном? Сон, як сон. Інколи й не таке може приверзтися.”
Хлопець всміхнувся. Зробив останній ковток із чашки й подумав, що, мабуть, потрібно вирушати на роботу.
“Так, де мій телефон?”
Обмацавши кишені джинсів, він повернувся до приміщення. Залишив порожню чашку на столі й рушив до спальні. Хлопець пригадав, що саме десь там має бути його телефон.
“Бляха, де він знову подівся?”
Сергій помітив, що кота вже десь немає. Ні на кухні, ні в коридорі, ні навіть у спальні. Він взяв телефон, що лежав на столі, який стояв зліва від входу. Навпроти, біля другої стіни розташовувалося ліжко. За ним, ближче до шафи, було м’яке крісло.
Хлопець зробив активним дисплей на телефоні й поглянув на годину. Цифри показували пів на десяту. Знизу, меншим шрифтом, висвічувалася дата: понеділок, 28 серпня 2017 року. Аня вилетіла до Єгипту в п’ятницю вечором. Вона — археолог, як би дивно це не звучало. Ще й в Україні. Навчалася в КНУ ім. Т. Шевченка на історичному факультеті. Пізніше, закінчила аспірантуру в Інституті археології НАН України. Дівчина настільки була захоплена цією професію, що не втрачала жодного шансу потрапити хоч на якісь розкопки. Так вони й познайомилися. Аня була учасником якихось розкопок у Львові й долею випадку їм довелося перетнутися. І прив’язатися одне до одного. Сергій же ж не мав нічого спільного з історією і, тим більше, археологією. Він узагалі ніколи не був у захваті від тих усіх дат, які чомусь і йому, студенту факультету прикладної математики ЛНУ ім. І. Франка, довелося вчити. Хлопець, на відміну від своєї Ані, довго навчанням не насолоджувався. Отримавши диплом бакалавра, він подався кочувати різними ІТ-компаніями. Коли вони познайомилися, він працював у невеличкій фірмі “WebWorld”, в якій продовжує працювати й досі.
Аня весь час вишукувала можливості побувати на серйозних розкопках закордоном. І їй це час від часу вдавалося. Цього разу радості не було меж — їй вдалося потрапити на дослідницькі розкопки в найвідоміших єгипетських пірамідах на плато Гіза.
— Два тижні — це точно, — тихо повторив Сергій слова Ані, які вона йому сказала, відповідаючи на питання про час її відсутності. — Бляха, в п’ятницю воно не здавалося аж так довго.
Він сховав телефон до кишені, підійшов до дзеркала вбудованого в шафу й легким поглядом обдивився своє відображення. Перед ним стояв хлопець середнього росту й досить міцної статури. Трохи округле обличчя було всіяне легкою щетиною.
Постоявши так декілька секунд, хлопець вийшов у коридор. Взувся в кросівки, взяв чорний рюкзак, який стояв на тумбочці біля вхідних дверей і ще раз оглянувся навколо.
— Малий, будь чемним! Де б ти зараз не був.
“Треба буде знайти, де він весь час ховається.”
Сергій вийшов із квартири, замкнув двері й швидкими кроками спустився на перший поверх. Надворі повільно підіймалося сонце, прогріваючи охололе за ніч повітря. Квартира знаходилася на другому поверсі будинку на вулиці Тютюнників, 22. Хлопець досить швидко спустився вулицею Людкевича на Волоську. За п’ять хвилин він уже був на вулиці І. Франка. Ще через п’ять хвилин хлопець вийшов на Грушевського, а минувши його пам’ятник, ступив на проспект Шевченка. Приміщення компанії “WebWorld” знаходилося на другому поверсі будівлі на проспекті Шевченка, 5. На дорогу Сергій витратив півгодини. Зрештою, як і зазвичай. Декілька хвилин на одинадцяту він був уже в так званому офісі, де з ним у команді працювали над спільним проектом ще троє хлопців та дві дівчини. Шість робочих столів із комп’ютерами розташовувалися в два ряди, по три в кожному. Біля протилежної стіни від входу, близь вікна, стояв гамак, який притягнув сюди хтось із попередніх працівників. Проте, полишивши роботу в компанії, вирішив не забирати його з собою, а залишити наступникам.
В приміщенні був тільки Володя — хлопець тридцяти років із густою темною бородою. Досить огрядний. Останнім часом він працював — доволі багато — над тим, щоб виправити цей відносний недолік, регулярно — три рази на тиждень — відвідуючи спортзал. Хлопець сидів у великому, м’якому офісному кріслі, якими тут були оснащенні всі робочі столи. Володя працював за першим столом від входу, зліва.
— Привіт, — Сергій підійшов до столу біля Володі й простягнув йому руку.
— Привіт, чувак! — Володя опустив свої великі навушники на шию. З них продовжувала викрикувати якась рок-група, яку Сергій не міг впізнати. Взагалі йому рідко вдавалося розпізнати щось із того, що слухав Володя. Надто вже специфічний рок був йому до вподоби. Принаймні, так здавалося Сергію. — Ти сьогодні рано.
— Ага, — кивнув хлопець, опускаючи свій рюкзак під стіл, вмикаючи комп’ютер і зручно вмощуючись у крісло. — Я думав, що взагалі нікого не буде. А тут ти.
— Я просто вирішив зранку робити пробіжки. Поки погода дозволяє. Так що я тепер завжди буду першим на роботі.
— Бачу, Вово, ти серйозно налаштований. А як щодо отих бутербродів?
Сергій всміхнувся, вказуючи на тарілку з акуратно викладеними на ній бутербродами.
— Чувак, це ж не означає, що мені заборонено їсти. Тим більше, що це м’ясо, а м’ясо — це білок, який потрібний для відновлення м’язів після навантаження.
— Добре, добре, — почав заспокоювати Сергій. — Але я можу на будь-що закластися, що в твоєму рюкзаку захована хоча б одна пачечка шоколадних круасанів.
— Чувааак! — протягнув Володя, розпливаючись у посмішці. Сергій підморгнув другові й теж розсміявся.
— Тебе не було в п’ятницю в залі.
— Так. Я ж тобі казав, що Аня летить у Єгипет, як учасник якихось там археологічних досліджень пірамід.
— А, ну так — казав. Але там були такі крааалечки, — пригадував Володя, ледь не прицмокуючи. — Ти багато пропустив. Я знаю, що ти займаєшся тільки по п’ятницях. Але оскільки твоєї Ані зараз нема вдома, ти можеш, наприклад, і сьогодні піти позайматися зі мною. Можливо, вподобаєш когось собі, щоб приємніше було перечекати відсутність Ані.
— Бляха, Вов, ти знаєш, що я дуже не люблю таких штук! — почав злитися Сергій.
— Не злись, чувак. Я просто пожартував. Я знаю твої життєві принципи, — гигикнув Володя.
— Чувак, такі жарти мене тоже дратують. Давай краще працювати. А то прийшли рано, а зробимо менше за тих, хто ще тільки прийде. Або й не прийде взагалі.
— ОК. Давай працювати. Я б до тебе міг якось зайти в гості. Але згадуючи, як той кіт хотів мене на тороки пороздирати — бажання зникає.
— От бачиш, — всміхнувся Сергій. — А тепер подумай, що було б якби я повернувся додому з незнайомою йому дівчиною — та він би позагризав нас обох.
— Думаю, Аня після такого сильно на нього не сварилася б.
— Ага.
Хлопці ще кілька хвилин посміялися й остаточно влилися в роботу. А за півгодини до приміщення зайшли ще дві дівчини. Вони розмістилися за робочими столами в ряді навпроти хлопців. Першою увійшла Наталя — висока дівчина з довгим, пофарбованим у чорний колір волоссям, зафіксованим у хвіст. Вона мала гострі й, до певної міри, строгі риси обличчя. Проте в сукупності з гарною фігурою це робило її привабливою й доволі сексуальною. Через декілька хвилин зайшла Оля — повна протилежність Наталі. Скромна, невисока дівчина з милим, по-дитячому округлим личком і маленьким носиком. На плечі їй спадали хвилі темно-коричневого волосся. Оля була неговіркою: тільки привіт, па-па й до завтра. Вона особливо ні з ким із їхньої команди не дружила, хоч Наталя й не покидала спроб розговорити дівчину й зробити більш компанійською, соціально активнішою. Сама Наталя залюбки спілкувалася як із хлопцями з їхньої групи так і з інших. Проте, як казав Володя, вона безсумнівно сохла за Сергієм. А сам хлопець досить байдуже ставився до неї, хоч і не міг заперечити, що вона красуня з апетитними формами. Володю це трохи бісило, тому що він багато разів намагався її клеїти, але все марно — вона його безапеляційно ігнорувала.
— Володю, в тебе нема шансів. Просто, ти не мій тип. Без образ. Ти хороший хлопець, і тобі потрібна інша, така ж хороша дівчина. І ти її знайдеш — я впевнена. — якось сказала Наталя, після чергової наступальної дії хлопця.
Ще два хлопці, які працювали з ними над спільним проектом так і не прийшли. Взагалі, за тим, коли вони приходять на роботу й коли залишають робоче місце, не дуже хтось і стежив. Найголовніше було вчасно та якісно завершити роботу. Це, мабуть, єдине, що від них справді вимагалося.
Коли прийшов обідній час, Сергій із сумом зрозумів, що він не взяв із собою бутербродів. Така оказія з ним траплялася вже не вперше. Вона повторювалася кожного разу, коли Ані не було вдома. Просто дівчина весь час готувала йому обід і одразу ж клала його в рюкзак. От і цього разу, обід мав би бути в рюкзаку.
— Чувак, тобі не здається, що ти надто від неї залежиш? — сміявся Володя, розглядаючи сумного й спантеличеного друга. — Але ти так не переймайся. Складеш мені компанію за обідом. Я ж тільки в такі випадки можу тебе витягнути з собою в МакДональдз.
— Ага, доведеться знову пристати на твою пропозицію, — всміхнувся Сергій. Заклад знаходився у кількох кроках від будівлі з офісом їхньої компанії. Тому за декілька хвилин хлопці вже повністю були поглинуті обіднім процесом.
Наталя та Оля залишилися обідати в компанії. Там для цього було затишне просторе приміщення кухні. В ній розташовувався стіл із багатьма стільцями та м’який диванчик. Кімната була оснащена холодильником, мікрохвильовкою, чайником та кавоваркою. А також, там завжди було вдосталь великих пляшок із смачною водою.
4
Десять хвилин на шосту Сергій повернувся додому.
— Малий, я вдома, — ніхто не обізвався. Жодного котячого руху.
— Бляха, Оріоне, ти де?! — голосніше заговорив хлопець. Цього разу почулося приглушене навчання. І шкребіт у двері… туалету. — Малий, ти як туди заліз?
Сергій прочинив двері. Крізь утворений прохід миттю проскочив Оріон, тримаючи над собою високо піднятий хвіст. Кіт гордовито нявкнув, ніби це він самостійно відчинив двері, а не був зачинений у пастці, й поспішив на кухню до своєї миски.
— Раз ти такий самостійний, то, може, й сам себе погодуєш? — хлопець хитро глянув на кота, який із нетерпінням чекав, коли вже йому дадуть поїсти. У відповідь почулося роздратоване нявчання в перемішку з ледь чутним шипінням.
— За що ти мене так недолюблюєш? — пробурмотів Сергій, насипаючи Оріону корму.
Зайнявши кота їжею, хлопець пішов до спальні. Включив ноутбук. Побачивши, що Аня відсутня в Skype, вирішив прийняти душ. Перед цим, завбачливо увімкнувши чайник.
Хлопець переодягнувся в шорти й буденну футболку. Залив собі чашку чаю й заглянув у холодильник. Як виявилося, запаси танули надто швидко. Отже, зовсім скоро доведеться щось готувати самому. Він накидав собі трохи спагеті, полив його м’ясною підливою й розігрів у мікрохвильовці. Їв повільно, час від часу здивовано поглядаючи на Оріона, який спав біля його ніг.
“А може бути хорошим, як захоче.”
Хлопець всміхнувся й обережно, щоб не розбудити, погладив кота. Почулося тихе муркотіння.
Поївши, Сергій узяв із собою горня з чаєм і пішов до спальні. Першою чергою перевірив Skype. Проте ні пропущених дзвінків, ні нових повідомлень не було. Як і самої Ані. Він пригадав, як дівчина говорила йому, що швидше сьомої години вечора за київським часом її точно в Skype не буде. А зараз була тільки шоста. Тому, хлопець вирішив переключити свою увагу на якийсь фільм чи серіал, щоб таким чином “пришвидшити” час.
“Буде доволі символічно. Хоч і без пірамід.”
Хлопець увімкнув новий фільм про мумію. Відрегулював кут дисплею, щоб було добре видно, та всівся на ліжко; поставив подушку за спину й обіперся до стіни.
Фільм не був настільки цікавим, як міг здатися на перший погляд, але й не настільки нудним, як інколи фільми можуть бути. З’являлися цікаві моменти, які на жаль майже не розкривалися. Або й взагалі не розкривалися. До закінчення залишалося всього декілька хвилин, коли Сергій почув звук вхідного дзвінка в Skype. Він миттю схопився з ліжка, всівся за стіл і швидко відповів на виклик, увімкнувши фільм на паузу. Цієї ж миті Оріон вискочив хлопцю на коліна й почав вдивлятися в дисплей ноутбука. На екрані з’явилося обличчя Ані. Це було усміхнене обличчя з ледь помітними ромбічними формами. На підборідді виднілася невеличка ямочка, яка робила її лице особливим. У сукупності з тендітним і спокусливим носиком та блакитними очима з незвичайною глибиною — її обличчя було надзвичайно притягаючим. І це обличчя належало тридцяти однорічній дівчині. Саме в такому віці, можливо, з якоюсь погрішністю в ту чи іншу сторону, жінки можуть виглядати просто фантастично, поєднуючи в собі красу з досвідом років. Вона була старшою за Сергія на чотири роки.
— Привіт, хлопці! Як ви там сьогодні без мене? — задзвеніла дівчина, передаючи свій привіт також і помахом руки. — Скучили?
— Дуже, Аню. — з нотками суму, що дівчини зараз немає поряд і радості, що у нього є можливість почути й побачити її, хоч і тільки через ноутбук, відповів Сергій.
У розмову втрутився Оріон. Він почав дивно й багато нявчати, ніби щось розказуючи. Дівчина прикипіла поглядом до його зелених очей. По обличчю прокотилося здивування і ледь помітна стурбованість з’явилася в очах.
— Аню? — такі моменти, коли вона наче розмовляла з котом, трохи лякали його, інколи навіть мурашки тілом пробігалися. Але він і не міг заперечити, що це робило її містично-спокусливою. В такі миті він хотів її ще сильніше. — Щось сталося?
— Що? Ні, нічого. Все добре.
— Ти ж знаєш — мене трохи лякають такі ваші розмови.
— Знаю. І знаю, що не тільки лякають, — дівчина підморгнула, лукаво посміхаючись. — Сергійку, вибач, що дражню. Дочекайся мого повернення. Ми все надолужимо.
— Ага, скоріше б уже.
Оріон знову занявчав.
— Оріоне, будь слухняним. Ніде не пропадай і не ховайся від Сергійка. Добре? — у відповідь кіт щось не зовсім задоволено пронявчав і спустився на підлогу.
“Хіба я говорив їй, що Оріон кудись пропадає?”
— Та. У нього з цим проблеми — вічно десь його нема. Добре хоч поїсти з’являється.
“В принципі, вона цього котяру знає краще за мене. Можливо, й знає його сховки.”
— А ти знаєш ті його таємні місця, де він медитує? — всміхнувся Сергій.
— Еее. Ну так. — Аня якось дивно глянула на хлопця, але дуже швидко себе опанувала. — Не всі звісно. Але декілька знаю.
— Добре. Коли повернешся, обов’язково покажеш мені. А то я сам, мабуть, ніколи їх не знайду. До речі, ти вже знаєш, скільки будеш в Єгипті?
— Ти тільки не злися й не ображайся, — почала Аня. Декілька пасом темного волосся випливли з-за спини й мило приховали частину її обличчя. Дівчина акуратно поправила неслухняне волосся. — Так виглядає, що мені доведеться тут пробути довше, ніж я думала.
— Скільки? — сухо видав хлопець.
— Місяць, — тихенько проказала Аня, обережно заглядаючи в карі очі хлопця. — Швидше кінця вересня, думаю мені не вдасться повернутися. Вибач. Будь ласка. Я не думала, що ці дослідження розтягнуться на стільки часу. Сергійку, ти зрозумій правильно. Це не просто так. Нам вдалося наткнутися на речі, які…це багатообіцяючі дослідження…
— Аню, не треба. Досить, — зупинив хлопець. — Ти ж знаєш — я в цьому нічого не розумію. Я не поділяю твого захвату від цих всіх штук. Хоч, звісно, й розумію, що це твоє захоплення і воно тобі приносить задоволення.
— Дякую, коханий. — мовила дівчина. — Дякую, що ти мене розумієш і підтримуєш.
— Ну, не зовсім підтримую, — трохи вдавано посміхнувся хлопець. — Ми про це вже говорили, тому повторювати не буду. Але пам’ятай — тобі не потрібно працювати. Ти знаєш, що я легко можу забезпечити нас обох.
— Знаю. Та ти й зараз забезпечуєш нас обох. Те, що заробляю я не сильно відіграє якусь роль у нашому бюджеті, — Аня говорила повільно й тільки ледь помітно всміхалася. — Але, як ти казав, — це моє захоплення. І я дуже рада, що в цьому ти мене розумієш. І терпиш. — вона глянула на хлопця з-під лоба, а в очах зблиснув лукавий вогник.
— Ну, з “терпиш” ти вже почала трохи перегинати. Я навіть можу образитися на таке, — вдавано серйозно заговорив хлопець. — Але, звичайно, мені не подобається, коли ти отак на довго пропадаєш. Але я люблю тебе, тому й вибачаю ці дрібні захцянки.
Сергій розплився в люблячій посмішці й підморгнув дівчині.
— Я теж тебе дуже люблю. Це тільки на перший погляд здається, що місяць — то довго. Насправді час дуже швидко пробіжить. Ми зможемо кожен день спілкуватися в Skype. І ти не почуватимешся таким самотнім. Та й у тебе є Оріон. — всміхнулася дівчина.
— Ага, є. Тільки я йому не дуже подобаюся. Але треба знову спробувати з ним подружитися.
— Спробуй. Ви повинні зблизитися. — дівчина заговорила твердо, майже наказово. А тоді помітила легку розгубленість Сергія й додала вже м’якше: — Просто, це для мене важливо. Щоб ви дружили.
— Я не проти. Він хороший кіт, коли не шипить на мене й не кидається на моїх друзів.
— Він звикне. Просто йому потрібно трохи більше часу.
— Аню, — посміхнувся хлопець, — ми вже разом три роки. Вже багато часу пройшло.
— Просто він дуже ревнивий.
— Добре, що я не настільки ж ревнивий, а то ми б уже одне одного поперегризали. Та й не знаю, як я б тебе відпускав у такі відрядження. Саму.
— Так, Сергійку — ти в мене хороший. Найкращий.
— Ага.
— Добре, коханий, — дівчина непомітно змінила тон розмови. — Мені цього дуже не хочеться, але мушу казати тобі па-па. Я ж із роботи зразу в Skype. А потрібно ще душ прийняти й повечеряти. Робота в нас починається швидко, тому незабаром піду спати. Потрібно добре виспатися.
— Та, добре. Хоча виглядаєш чудово, — зауважив хлопець. — Тоді до завтра.
— Дякую, — спантеличилася дівчина. — Обов’язково. Цілую. На добраніч.
— Добраніч.
Почувся характерний звук завершення розмови й обличчя дівчини зникло з екрану. Декілька хвилин хлопець просто сидів на кріслі, більше вдивляючись собі в ноги, ніж в дисплей ноутбука.
“Місяць. Бляха, цілий місяць. То до фіга.”
Сергій струснув головою, розганяючи туманні думки. Згадав, що йому залишилося додивитися декілька хвилин “Мумії”.
Неуважно подивившись останні хвилини фільму, хлопець нашвидкуруч приготував собі на вечерю канапки й запив їх гарячим чаєм. Він сильно був здивований, як під час вечері Оріон терся об його ноги, при цьому тихенько муркочучи.
— Заслужив, — хлопець трохи всипав котові корму. — От був би ти все таким хорошим.
Кіт швидко виїв зерна корму й побіг до спальні. Вискочив на велике м’яке крісло біля шафи й скрутився в клубочок, готуючись до сну. Сергій за декілька хвилин теж влігся спати.
5
— Він втілився! Його свідомість ще адаптується. Йде синхронізація. Але він скоро прокинеться!
— Дуже добре. Головне його втримати. Принаймні довше, ніж попереднього разу.
— Так. Цього разу все буде добре.
Все ховалося в густому тумані. Довкола чулися якісь голоси. Дуже приглушені, ніби з-під води. Чи, можливо, навпаки: він був під водою, а голоси лунали з-над води. Туман повільно розсіювався. Почали з’являтися тіні людей. Дві тіні. Може, був і ще хтось, але він не помічав. Голоси належали, здається, жінці й чоловіку. Голоси були незнайомі, простір, що виникав із туману — теж був чужим. Але підсвідомість, десь із своєї глибини, підказувала, що він повинен знати цих людей і це місце.
— Іліко, ще довго? — запитав чоловічий голос.
— Він вже майже з нами. Ще трошки.
Туман розвіявся майже повністю. Хлопець почав повільно підводитися чи то на ліжку, чи то на якомусь кам’яному столі. Але по відчуттях було доволі м’яко. Отже, точно не камінь. Він помітив як із його рук та ніг зникли якісь кільця — кудись сповзли, як змії. По відчуттях, із шиї сповзло таке ж кільце. До нього підійшла невисока дівчина з довжелезним світлим волоссям, що торкалося її п’яток. Із-під волосся ледь проглядали маленькі, трохи видовжені, вушка. Вона дивилася на нього смарагдовими очима, приглядаючись із цікавістю та відносною обережністю. Хлопець не зовсім свідомо зауважив її непристойно-спокусливу фігуру, яка майже не приховувалася дивним одягом із коричневих тоненьких гілочок із зеленими листочками переплетеними між собою. Від талії до кісточок ніг наготу дівчини старалася прикрити спідниця. І їй це вдавалося зробити з гарно виділеними сідницями та з найбажанішою дельтою дівчини. Там все настільки перепліталося, що навіть найдосвідченіше око чоловіка не змогло б розгледіти більше, ніж було дозволено. Далі переплетіння ставало все рідше й розкривало витончені ніжки. Закінчувалася так звана спідниця колом жовто-зелених квітів. Верхня частина тіла частково приховувалася такою ж нібито кофтою. Найгустіше переплетіння гілочок та листочків було на ідеально округлих принадах дівчини. Спокусливий животик і шия були ледь прикриті рідким переплетінням гілочок. Так само, переплетіння з кількох гілочок та листочків находило на руки, тільки трохи торкаючись ліктів. У дівчини був маленький гострий носик і маленький дитячий ротик, який розплився до нього в привітній посмішці.
— Як тебе звати, людино? — запитала дівчина м’яким, солодким і трохи снодійним голосом. — Попереднього разу ти так і не встиг представитися. Надто швидко покинув тіло.
— Що? — все на що спромігся Сергій. Він був розгублений і не розумів, що з ним відбувається. Ніби все й насправді, але якось не так, не так як має бути. Проте ситуація була знайомою, хоч він поки й не міг зрозуміти чому. Хлопець перевів погляд із дівчини в сторону. Позаду, близько п’яти метрів від них, сидів коротко стрижений чи, можливо, взагалі лисий хлопець його віку. Він сидів у позі лотоса, а його долоні притискалися до землі. Так, навколо була земля, гарно вкрита невисокою зеленою травою. Верхня частина його долонь, аж до зап’ястя була густо вкрита переплетінням коричневих гілок, товстіших за ті, які формували як одяг дівчини так і хлопця. Помітивши на собі його погляд, хлопець підвівся. З рук миттєво сповзло переплетене гілляччя і зникло в траві. Місце, на якому щойно сидів хлопець було круглим і відрізнялося від решти поверхні темнішою і коротшою травою.
— Іліко, все добре? Чому він не відповідає? — хлопець заговорив схожим голосом, проте не таким солодким і пливучим як у дівчини — твердішим і жорсткішим. Його тіло прикривав такий же ж дивний одяг: так звані штани й футболка, які були повністю коричневими й не мали квітучих прикрас. Але його одяг так само, на руках, животі й ногах, був майже позбавлений переплетіння гілочок.
— Так, Кіре. — відповіла дівчина, не відводячи погляду від Сергія. — Думаю, все добре. Просто він трохи розгублений.
— Мене звати Іліка, — дівчина знову звернулася до Сергія. Хлопець повернув на неї очі й прикипів поглядом, причарований її виглядом. Здається, він остаточно став свідомим.
— Сергій, — тихо мовив хлопець якимось зовсім чужим голосом. У штанях залоскотало. Він відчув напруження й сильне бажання. Відірвавши погляд від Іліки, хлопець побачив, що його вигляд дуже нагадує Кіре. — Де я? І, чому так дивно виглядаю? Як ви?
— О, в Учня нарешті з’явився голос, — трохи насмішкувато сказав Кіре. Він підійшов ближче до Сергія та Іліки. Як виявилося, ледь помітні відростки на його маківці все-таки були. Він був трохи вищим за дівчину. Вуха та ніс були такими ж маленькими як і в Іліки, тільки його ніс був дещо грубішим. А очі майже світилися блакиттю.
— Кіре, не треба. Він справді нічого не розуміє, — дорікнула дівчина й звернулася до Сергія, який ніяк не міг наважитися звестися на ноги: — Сергію, ти в іншому Світі. На планеті Хізе. Вітаю тебе як Учня. Я буду твоїм Покровителем.
Іліка почала нахилятися до Сергія, бажаючи виконати прийнятий ритуал привітання нововтіленого Учня. Проте хлопець швидко схопився з дивного високого ліжка, заокругленого по боках. Він злякався. Злякався, що не з може стримати бажання до неї, яке невблаганно наростало. Але відчував, що піддатися йому не можна.
— Не потрібно лякатися — це звичайний ритуал привітання, — почала заспокоювати дівчина.
— Ніколи не думав, що доведеться грубити настільки милій дівчині. Але, що за чорт?! Що за хезе? І, що це все, на хрін, таке? — Сергій оглянувся навколо. Вони були в приміщенні, яке дуже нагадувало широку печеру. Світло лилося зі стелі. Його випромінювали рослини, які обплутували весь верх приміщення. Рослини-світлячки плавно переходили в жовтувато-зелену коротку травичку. І тільки в двох місцях він побачив жовто-коричневі латки прямокутної форми з заокругленими кутами на стіні. Два інші впиралися в землю-підлогу.
— А з ним, мабуть, важко буде, — вставив Кіре. — Він якийсь…дивний.
Сергій отетерів.
— Що?! Це я, бляха, дивний? — хлопець у нерозумінні розсміявся. — Це якесь божевілля.
І тут, раптом, він все зрозумів.
“Бляха, то ж сон. Той самий сон.”
У цю ж мить все почало тонути в тумані, який неймовірно швидко густішав. По тілу ніби пробіглися голки. У вухах боляче загуділо.
— Він відтілюється! — незвично забринів голос дівчини. Кіре схопив Сергія, який знепритомнів і падав. Він поставив його на ліжко, поверхня якого була встелена сірою теплою травою.
А потім настала тиша й темрява.
— Та, що з ним не так? — запитав Кіре. — Тобто, Учні завжди так поводяться?
— Ні, не завжди. Це залежить від істот, яких вони представляють.
— То для людей це нормально, так?
— Не зовсім, — дівчина глянула на тіло хлопця, в якому щойно був Сергій. — Попередній Учень, із яким я працювала, був… спокійнішим. І не таким переляканим.
— То, що ж не так із цим?
— Я не знаю, — сумно відповіла дівчина. — Іван, мій попередній Учень, майже ідеально синхронізувався з тілом після першого ж втілення. Після другого — синхронізація була стовідсотковою. І ми почали навчання.
— Думаю, потрібно застосувати утримувачі. Він же ж повернеться, правильно? Зможе знову втілитися?
— Повинен, — твердо відповіла Іліка, тим самим заспокоюючи й себе. — І так, ти правий — без утримувачів не обійтися, хоч це й трохи небезпечно.
6
Сергій швидко затрусився. Очі широко відкрилися. За мить його тулуб підскочив на ліжку й знову гепнувся назад. Хлопець часто дихав. В горлі пересохло. З крісла зістрибнув Оріон і швиденько вибрався до Сергія на ліжко. Кіт намістився біля голови хлопця й почав заспокійливо муркотіти. Через декілька хвилин він заснув. Надворі ледь помітно починало світати.
Прокинувся хлопець за декілька хвилин до дев’ятої, нічого не пам’ятаючи з нічного сну. Голова тріщала від болю. Помітивши, що Сергій не спить, Оріон швидко підбіг до нього й занявчав.
— Зараз, малий, тільки сходжу в душ.
Він повільно звівся на ноги — голова розболілася ще сильніше.
“От зараза. Давно так голова не боліла.”
Хлопець зупинився біля дзеркала й помітив на чолі, близь скронь, дві пульсуючі вени.
“Клас — мігрень.”
Вже в душі, він почав пригадувати, що йому снилося. А снилося те ж саме, що й минулого разу. Тільки декорації, здається, трохи помінялися — тепер все відбувалося в якомусь приміщенні чи печері. А першого разу вони були надворі. І хлопця того не було.
“Фігня якась. То ж треба, щоб ті дурниці ще раз наснилися.”
“А, може, я захворів і в мене температура піднялася. Коли в мене висока температура, то завжди сниться щось таке незв’язне.”
“Хоча, ці сни ніби мали трохи якогось сюжету. Та все одно — про ніщо. Але температуру треба буде поміряти, хоч по відчуттях ніби все норм. Попри те, що голова розколюється.”
“А та дівчина зі сну — класна. Як мені взагалі вдалося стриматися? Колись мені снилися сни з гарними дівчатами, час від часу. Правда, без таких божевільних декорацій. І, на жаль, не настільки реальні.”
Після прохолодного душу, пульсування в голові трохи послабилося, але не припинилося повністю. Хлопець нагодував Оріона, який із вчорашнього вечора став, мабуть, наймилішим котом у світі, й випив гарячого чаю, не ризикуючи ще більше розбурхувати кров кавою. Він швидко одягнувся, взувся, перекинув рюкзак через плече й, попрощавшись із котом, вийшов із квартири. Вже вийшовши на вулицю, хлопець відчув, що болюче пульсування повертається з новою силою.
“Бляха, як мені працювати в такому стані. В принципі, в рюкзаку десь має валятися маленька аптечка, яку Аня зібрала спеціально для мене. Чорт! Я знову забув про канапки… бутерброди. Еее, вертатися не хочу. Зате Вова буде радий.”
Хлопець всміхнувся, потім скривився від болю й продовжив свій звичний шлях на роботу.
7
Коли Сергій прибув на роботу, то в офісі знову був тільки Володя. Проте вже за п’ять хвилин прийшли дівчата. Як виявилося ще двох хлопців: другого Володю та Ігоря, чекати не варто.
— Той чувак покинув нас, — пояснював Вова про іншого Вову. — Я думаю, йому просто проект не сподобався. Тому що він так толком нічого й не пояснив. Тільки сказав, що причина в нього серйозна. Так що будемо чекати на нового члена команди.
— Може, в нього й справді щось сталося, — припустив Сергій, витягаючи з рюкзака маленьку коробочку, в якій мали б бути таблетки від головного болю. — А з Ігорем ти говорив?
— Та. Цього тижня він вирішив попрацювати вдома, — Володя придивився як друг перебирає пластинки з таблетками й додав: — Чувак, ти, що захворів?
— Не знаю. Ніби ні, але голова розколюється з самого ранку.
Наталя швидко виглянула з-за монітора, поглядаючи трохи переляканими очима. Й навіть Оля зацікавилася хлопцем, тільки якось зацікавлено-підозріливо. Їхні погляди вловив Володя.
— Дівчата, все норм. Фальшива тривога. Головний біль — це не смертельно. Принаймні не завжди.
— Дякую, друже, — криво всміхнувся хлопець і попрямував на кухню за водою. — Ти завжди вмієш заспокоїти.
Володя тільки стенув плечима. Оля ледь помітно всміхнулася й знову заховалася за монітор. А Наталя продовжувала випромінювати занепокоєння.
Через десять хвилин лещата болю ослабили хватку, й Сергій взявся за роботу. Хлопець почав помічати, що дівчата — то одна, то друга — час від часу поглядають на нього з-за моніторів. Його це починало трохи дратувати, але він вирішив не звертати уваги.
— Чувак, ти найкращий! — вигукнув Володя, дізнавшись, що Сергій знову забув взяти з собою обід.
— Так, Вов — я такий.
І вони, вже вдруге за тиждень, разом попленталися до МакДональдзу. Що було майже фантастикою.
— Чувак, ти помітив як наші кралі на тебе постійно позирали? — запитав Володя, наминаючи здоровенний бургер.
— Ага, — погодився Сергій, із неохотою колупаючись у своїй їжі й інколи відпиваючи трохи кави.
— Навіть Оля. Тільки вона якось дивно на тебе дивилася. А от Наталя…
— Що Наталя? — перебив Сергій.
— Чувак, ти вразливий як ніколи: якась болячка вхопила та й дівчина далеко від тебе. Готуйся до наступу.
— Якого ще наступу? — трохи роздратовано фиркнув хлопець.
— Чувак, наступу Наталі. Думаю, вона спробує тебе звабити.
— Бляха, Вов, не зли мене. Й так голова болить.
— ОК. Якщо що — я попередив.
Після обіду Сергій довго працювати не зміг — голова знову сильно розболілася. Тому в околі третьої години, хлопець зібрався йти додому.
— Я з тобою, — схопилася Наталя.
— Що? — не зрозумів Сергій.
— Я піду з тобою. Проведу. Тобі ж погано може стати. Треба, щоб хтось був поруч. — дівчина вимкнула комп’ютер, склала свій невеликий рюкзак і поспішила за хлопцем.
— Наталю, не треба зі мною йти, — настоював хлопець. — Я не маленький хлопчик — якось доберуся додому.
Але дівчина всі його слова пускала мимо своєї уваги й продовжувала поспішати за ним. Зрозумівши, що так нічого й не доб’ється, хлопець припинив бурчати.
В голові стрельнуло, аж в очах потьмарилося. Проте всього на мить.
“А, може, й справді добре, що вона пішла зі мною.”
Вони мовчали протягом кількох хвилин.
— Послухай, Сергійку, — почала дівчина, порушуючи їх особисту тишу.
— О, невже Володя був правий, — всміхнувся хлопець. — І не називай мене так.
— Добре. Не буду. Вибач, — дівчина рефлексивно вкусила себе за нижню губу. — А, що Володя говорив?
— Не зважай. Це думки в слух.
— Добре. Тоді послухай. Просто послухай. Не смійся і не дратуйся. — дівчина зробила паузу. — Я знаю, це буде виглядати трохи по-дурному й дивно. Але так інколи буває. Я просто мушу тобі це сказати. І не перебивай мене. Добре?
— Добре, Наталю. Говори вже. Мені зараз трохи важко вловлювати багато слів.
— Так. Я постараюся коротко, — Наталя глибоко вдихнула, затримала повітря на секунду в легенях і видихнула. — Ти мені подобаєшся. Навіть не так: я люблю тебе, Сергій-ю.
Дівчина говорила швидко, тільки на останньому слові затнулася, щоб знову не сказати “Сергійку”. Вона обережно поглядала на хлопця, на довго не затримуючи погляд, щоб побачити його реакцію.
— Так, я знаю, що в тебе є дівчина, — продовжила Наталя, зрозумівши, що Сергій не збирається нічого говорити. — Знаю, що ти любиш її. Але я хочу, щоб ти це знав. Раптом щось зміниться.
Останнє речення дівчина майже прошепотіла, щоб не розізлити його.
Сергій мовчав. Вони якраз підіймалися вулицею Людкевича. Наталя вже навіть почала миритися з тим, що хлопець взагалі нічого не скаже на її сокровенні слова — просто проігнорує.
— Наталю, — заговорив Сергій, від чого дівчина здригнулася й підвела на нього очі. — Я не знаю, що тобі сказати на це зізнання. Звичайно, я ціную те, що в тебе до мене є такі почуття. Але я не можу тобі відповісти взаємністю. І ти це сама розумієш. Ми з Анею любимо одне одного, нам добре разом.
— Але чим вона краща за мене? — дівчина на мить відчула, що може вчепитися за тонку нитку й втриматися; вибратися нагору. — Вона весь час кудись пропадає. Покидає тебе…
— Досить, Наталю! — обірвав її хлопець. Вони зупинилися біля входу в будинок, де жив Сергій. — Не потрібно спотворювати хороші враження, які в мене склалися про тебе.
— Вибач. Я не хотіла нікого ображати. Просто, я дуже хочу бути з тобою.
— Я тебе дуже добре розумію. Я був у такій же ж ситуації. І поводився так як ти, навіть гірше, — хлопець всміхнувся. — Але потім я зрозумів, що чиню неправильно. Досить вчасно, до речі. Попросив у дівчини вибачення, і ми залишилися друзями. Хоч тепер і не так часто спілкуємося. — Сергій зупинився. — Я хочу сказати, що ти не повинна на мені зациклюватися. Чи на будь-кому іншому. Ти повинна йти далі. Є багато хлопців, які тебе можуть полюбити. І серед них точно знайдеться той, якого полюбиш ти. Це тобі моя порада. Від людини, яка вже пережила таку ситуацію. І в якої зараз все добре.
— Так, мабуть, ти правий, — сумно сказала дівчина. — Але це важко.
— Важко? Так. — Сергій на мить замислився. — Але це до того моменту, поки ти не почнеш дивитися на ситуацію вповні, з усіх сторін. Правильно розуміти її. — хлопець зупинився. — До речі, одного хлопця, якому ти подобаєшся, я знаю. І ти його знаєш — це Володя. Як на мене, хороший хлопець. Чувак.
Сергій щиро посміхнувся засмученій дівчині, хоч у самого, від болю в голові, сльози на очі наверталися.
— Я знаю. Але я нічого до нього не відчуваю.
— А ти взагалі зараз щось до когось відчуваєш? Ну, крім мене.
— Ні, — почервонівши, відповіла Наталя.
— От бачиш. А коли ти вчиниш як я тобі раджу, все може помінятися.
— Можливо. Але мене дратує його борода.
— Знаєш, мене інколи теж, — погодився Сергій. — Добре, Наталю. Ти ж пам’ятаєш — голова.
— Так, звісно.
— Я тобі дуже вдячний, що ти мене підстрахувала. Якось пригощу тебе кавою. Па-па. І подумай над моїми словами.
— Добре. До завтра.
8
Сергій, не роздягаючись, звалився на ліжко. Перед тим, випивши ще одну таблетку “Панадолу”. Біля ліжка занявчав Оріон. Хлопець повернувся до кота.
— Так, малий, я сьогодні трохи раніше вернувся. А ти все десь пропадаєш? Слухай, малий, мені капець як погано.
Оріон знову занявчав і вискочив на ліжко. Помаленьку влігся біля голови хлопця.
— Малий, я згадав! Ти допоміг мені заснути після того дурнуватого сну. І чого мені тоді так погано було? Правда, тепер не краще.
Почулося заспокійливе муркотіння. Хлопець почав провалюватися в сон.
Прокинувся Сергій декілька хвилин на сьому. Кота поруч не було.
“О, здається, не болить. А то чудо десь знову заховалося.”
Хлопець витягнув із кишені джинсів телефон.
“Шоста. Невже він не голодний?”
Цієї ж миті до спальні забіг Оріон. Він почав голосно нявчати.
— Привіт. А я вже почав думати, що ти не голодний, — хлопець підвівся й пішов на кухню. Всипав котові корму й побачив, що той вже не має води. Вирішивши й цю маленьку проблему, ввімкнув чайник і пішов у душ. Опісля, увімкнув ноутбук. Аня, звичайно, ще не була онлайн. Випивши трохи гарячого чаю, він взявся працювати над проектом, надолужуючи незроблене в офісі.
Пропрацювавши годинку, Сергій відчув голод. Повечерявши рештками, що були в холодильнику, заглянув у Skype — Ані ще не було. Сьогодні настрій протестував проти фільмів, тому він зайняв себе переглядом новин у Facebook і поза ним. Так минула ще одна година, після якої Аня не з’явилася в Skype. А потім іще одна. Хлопець почав хвилюватися. Але це все одно не давало ніякого позитивного результату. Він ніяк не міг зрозуміти, що відбувається.
“Вона ж казала, що ми будемо спілкуватися щодня. Що ж могло статися? Можливо, вони сьогодні допізна працювали? Чи ще працюють? Та ні, це тоже не дуже правдоподібно.”
Ось так, розмірковуючи над причинами, чому дівчина не виходить на зв’язок, Сергій і заснув, все ще надіючись почути довгоочікуваний звук дзвінка.
Прокинувся хлопець бадьорим і повним сил, не пригадуючи жодного сну. І все було б чудово, якби не легкий присмак тривоги, через відсутність дзвінка від дівчини. Підводячись, він побачив, що так вчора й не роздягнувся, а спав у одязі. Вимкнувши ноутбук, де не було жодного натяку на бажання дівчини зв’язатися з ним, він за звичною схемою прийняв душ, нагодував кота, випив кави й рушив на роботу. Тепер свідомо йшов без обіду, бо попросту його не було з чого приготувати.
“Треба після роботи не забути зайти до магазину. А то доведеться просити корму в Оріона.”
В офісі на нього, звичайно, вже чекав Володя. Він уважно провів його поглядом, аж поки той не сів.
— Ну що? — хлопець продовжував випромінювати цікавість.
— Все норм, — жваво відповів Сергій, зразу беручись до роботи. — Ніби нічого й не було.
— Ти про що, чувак? — не зрозумів Володя.
— Е, а ти про що? Чувак.
— Я про Наталю. Вона щось говорила тобі? Намагалася затягнути тебе в ліжко? — Володя підморгнув другові.
— Бляха, Вов! Ніхто нікого не намагався затягнути в ніяке ліжко, — дратувався Сергій.
— Добре, чувак — не злися. Я просто запитав, — хлопець усміхнувся в свою густющу бороду й повернувся до роботи.
— До речі, дещо казала, — заговорив Сергій. — Щоб ти бороду збрив.
— Що? — хлопець не одразу схопив слова.
— Так-так, ти все правильно почув: позбудься бороди й Наталя твоя.
Володя протягом кількох хвилин намагався вивідати в Сергія більше інформації, бо так до кінця й не розумів його слів “позбутися бороди”. Проте Сергій більше не мав наміру про це говорити, твердо даючи зрозуміти, що він сказав усе, що мав.
Коли дівчата зайшли в офіс, — знову разом, що було доволі дивно — хлопці вже були повністю поглинуті роботою. Наталя старалася уникати зчеплення поглядів із Сергієм, але продовжувала непомітно підводити на нього очі, бажаючи щось у ньому чи його поведінці розгледіти, хоча й сама до кінця не розуміла, що саме. Оля в свою чергу теж роздивлялася Сергія, але в неї були на це свої причини. Вона продовжувала розглядати його допитливо-підозріливо, впевнюючись чи вона все правильно зрозуміла, чи не помилилася. Чи він справді той, хто їй потрібен.
— Чувак, — звернувся Володя до друга; вони якраз обідали. — ти за новинами трохи слідкуєш?
— Не дуже. Вчора, правда, начитався. Ураган “Гарві” все підряд руйнує. Щось горить, вибухає. Люди одне одного вбивають. Терористи себе підривають, де людей побільше. Ніби все як звичайно.
— Думаєш? А мені здається, що світ геть зовсім збожеволів. Що рік, то більше божевілля навколо.
— О, то ти цікавишся не тільки гарненькими дівчатками, — посміхнувся Сергій.
— Чувак, гарненькі лялечки — це дуууже добре. Але якщо світ здуріє остаточно, то вони не стануть винятком.
— Чувак, ти — правий.
І друзі розсміялися.
9
Сергій повернувся додому, коли годинник показував 17:15. Після роботи хлопець завбачливо відвідав продуктовий магазин, поповнюючи запаси їжі.
Перше, що він зробив, так це перевірив Skype. Нічого. Жодного повідомлення від Ані з поясненнями її вчорашньої відсутності. До шлунка почали пробиратися перші щупальця тривоги з легким присмаком страху, які зародилися ще вчора. Звісно, ще не вечір. І сьогодні, коли вона вийде на зв’язок, — а вона повинна вийти — то розповість, чому так вийшло, що вона не змогла вчора подзвонити йому.
“Все нормально. Причин може бути дофіга. Необов’язково мало статися щось недобре.”
Хлопець трохи заспокоївся. Нагодував голосно нявкаючого Оріона й себе за одно. Потім довго намагався зайняти себе чимось, але весь час відволікався. Перший фільм, на який він натрапив, не сподобався: через десять хвилин він його вимкнув. Перечитавши всі новини, що стосувалися Єгипту та Каїру з Гізою зокрема, заспокійливо зрозумів, що все тихо й нічого особливого там не відбувається. Але дуже швидко він натрапив на страшну звістку: Японське місто Кіото годину тому припинило своє існування. Чи не найжахливіша трагедія в історії людства. Сотні тисяч загиблих за десять хвилин і пустеля руїн. Сергія охопила нова хвиля занепокоєння, не допомагала навіть відсутність подій у Гізі. Трохи відволікти від тривожних думок про Аню змогла тільки робота.
Проте все було марним — цього вечора Аня також не подзвонила й не написала. Він намагався подзвонити їй на телефон, але зв’язок був відсутнім. Тепер Сергій почав по-справжньому хвилюватися. Він переконував себе, що якби сталося щось погане, то його, скоріш за все, вже б повідомили. Але таке самозаспокоєння не допомагало, й хлопець зміг заснути, коли було далеко за північ.
Близько шостої години ранку почувся характерний звук вхідного повідомлення в Skype. Але сон Сергія виявився достатньо міцним, щоб його не почути.
Прокинувся хлопець близько десятої години ранку. Точніше, його розбудив голодний Оріон. Він звівся на ноги, покліпав пекучими очима; в голові гуділо. Згадав про Аню й підбіг до ноутбука. На нього чекало одне пропущене повідомлення.
“Вибач, Сергійку! Зі мною все добре. Вечором все тобі розповім :-)”
— Малий, з Анею все добре! — хлопець на радостях підняв важенького кота на руки й поцілував у голову. Оріон декілька секунд мовчав і здивовано поглядав на хлопця. А потім не витримав і занявчав із більшою силою, намагаючись вивільнитися з його рук.
— Вибач, малий. Вже пускаю й даю їсти.
Сергій швидко нагодував кота, зробив кілька ковтків холодного чаю й побіг на роботу.
Коли він зайшов до офісу, то дівчата та Володя вже активно виконували свою роботу.
— Привіт, — хлопець усміхнувся до дівчат.
— О, ти сьогодні пізно, — посміхнулася у відповідь Оля, явно вимагаючи таким чином пояснень; Сергій трохи здивувався. Він навіть не здогадувався, що сама Оля забігла до офісу не більше трьох хвилин тому.
— Так. Просто вчора пізно ліг спати. Ну, і відповідно — пізно встав.
Наталя на його привітання тільки кивнула головою і ледь всміхнулася.
В офісі бриніла напруга з ледь відчутним страхом. Можливо, через вчорашню трагедію.
— Чувак, ти бачив останні новини?
— Так. Жахлива трагедія. Таке важко собі уявити. Мабуть, Північна Корея зовсім із котушок злетіла, — хлопець повільно брався до роботи.
— Чувак, це ще не все.
— Тобто, не все? — Сергій відчув спазми страху в низу живота.
— Декілька хвилин тому Сіань в Китаї так само був знищений. І, чувак, не думаю, що то Корея. Якби то вони зробили, то точно вже хвалилися б на цілий світ. А вони все заперечують. І найголовніше: на тих пустирищах не виявлено слідів застосування зброї. Принаймні в Кіото. Про Сіань ще нічого не відомо.
— Бляха, що за срань твориться.
— Ага. Здається, ми вже порядно задовбали матінку Землю.
— Думаєш, це такі природні катаклізми? Мені в таке чомусь не віриться. Думаю, хтось випробовує якусь секретну зброю.
— Не знаю, чувак. Все вказує на землетруси, смерчі й багато блискавок із чорних як ніч хмар.
— А я підтримую Володю, — вигулькнула з-за монітора Оля. — Ви задовбали планету, от вона вам і мститься.
— Дякую, Олю. Ти класна! — дівчина знову заховалася за монітор комп’ютера.
Декілька хвилин у офісі тривала тиша розбавлена клацанням клавіш.
— Кажеш, пізно лягав спати. Певне скучив за Анею і вирішив трохи розслабитися за переглядом фільмів, — підморгнув Володя.
— Вов, ти знову починаєш. Я намагався дочекатися Ані в Skype.
— О. І, що?
— Не дочекався. Вона аж над ранком написала, що сьогодні вечором зможемо поговорити.
— Тоді все зрозуміло, чувак. А то я вже таке подумав про тебе.
— Ага, та ти тільки про таке й думаєш.
10
Аня вийшла на зв’язок в околі сьомої години.
— Вибач мене, Сергійку. Будь ласка, вибач, коханий. Знаю, я заставила тебе хвилюватися. Так вийшло. Я все поясню, — тихенько торохтіла дівчина, поглядаючи очима невинного кошеняти.
— Чесно скажу, вчора я вже не просто хвилювався, а був наляканий, що з тобою щось сталося недобре. А ще в світі якась чортівня діється. Але, чому ти ніяк не дала знати, що з тобою все добре? Хоч маленькою смс-кою.
— Так. Я чула — це жахливо, — Аня спохмурніла й зробила невелику паузу. — А як ви? Як Оріон себе поводить?
— В нас все добре. А Оріон зробився дуже милим котиком, — цієї ж миті кіт опинився на колінах Сергія й почав нявчати до Ані.
— Це чудово — ви все-таки подружилися. Я дуже рада, — кіт продовжував нявкати. Дівчина на мить посерйознішала. Зробила швидкий проникаючий погляд своєю безмежною блакиттю, від чого Сергій аж здригнувся. А наступної миті вже все було нормально, й Оріон кудись побіг у своїх котячих справах.
— Аню, так, що все-таки сталося?
— Добре. Слухай. Тільки не лякайся ще більше.
Дівчина почала плутано пояснювати, що з нею сталося, ніби вигадуючи історію на ходу. Розповіла про нову, досі нікому невідому, кімнату, яку їм вдалося віднайти глибоко під землею, над якою височить піраміда Хеопса. І як їхній групі не пощастило стати в’язнями цієї кімнати. Тому вона ніяк не могла з ним зв’язатися. Звичайно, можна було передати повідомлення через когось, але вона подумала, що це ще більше його налякає. А так, він міг все списати на її безмежну заклопотаність.
— Добре. Щось у цьому є, — заговорив хлопець. — Перший день я так і думав. Але наступного — це вже не проходило. — він зробив невелику паузу. — Знаєш, напевно, тобі таки треба помалу лишатися того археологічного ровера.
— Сергійку, — благально глянула дівчина; здавалося, що вона може будь-якої миті розплакатися. Хлопця така реакція навіть трохи збила з пантелику.
— Ну, добре. Поговоримо про це, коли ти повернешся додому. Тільки я тебе прошу: будь обережною і повернися цілою.
— Добре, коханий. Я буду дуже-дуже обережною, — очі дівчини заблистіли, можливо, від невилитих сліз. — На добраніч. Я постараюся, щоб ти більше не хвилювався за мене. І, якщо щось буде не так — я дам тобі знати. Цілую. До завтра.
— Ага, домовилися. Добраніч.
11
Сергій повільно приходив до тями. Навколо були знайомі зелені простори. Стелю вкривали рослини, які щедро випромінювали світло, освітлюючи приміщення. Здається, печери. З ним вже все це відбувалося. Зовсім недавно. Він зараз пригадає. Біля нього стояла довговолоса дівчина одягнена в зелень. Позаду неї, трохи на віддалі, сидів хлопець.
— Де я? — тихо запитав хлопець якимось дивним, чужим голосом.
— Синхронізація вісімдесят відсотків, — повідомила дівчина, не відводячи уважного погляду від Сергія.
— Добре, — озвався хлопець із-за спини дівчини. — Починаю звільняти від силових кілець.
— Синхронізація дев’яносто відсотків.
Сергій помітив як швидко зникли кільця з його рук та ніг і, здається, з шиї. Повільно звівся на ноги, зісковзуючи з дивного теплого ліжка. Його босі ноги торкнулися приємної м’якої трави, яка все тут вкривала. Він глянув спочатку на дівчину, яка стояла майже впритул до нього. Йому зробилося трохи ніяково — вона виглядала майже оголеною, хоч такою й не була, і до памороків вродливою, хоч обличчя було трохи дивним. Потім рука потягнулася до вуха. Він намацав там кільце. Схопився за друге вухо — те ж саме. Ці кільця якимись штирями впивалися в плоть навколо вух. Два штирі були за вухом і один — спереду. Сергій трохи запанікував. Сів на ліжко й вхопився за кільця, намагаючись вирвати їх із тіла.
— Синхронізація дев’яносто три відсотки, — проінформувала Іліка. — І припинилася. Сергію, все нормально. Це утримувачі. Вони не завдають тобі ніякої шкоди, а допомагають завершити синхронізацію з цим тілом.
— Хто ти? — запитав Сергій, переставши виривати кільця.
— Невже він кожного разу буде з’являтися, ніби вперше? Нічого не пам’ятаючи з попередніх зустрічей? — Кіре сидів у позі лотоса з закритими очима на темній круглій частині трав’яної поверхні. Руки були по зап’ястя обвиті гілками, які врізалися в плоть.
— Ні, — відповіла дівчина. — Це наслідок неповної синхронізації з тілом. Тому він нічого не пам’ятає: ні як людина, ні як ауден.
— Це сон, — прошепотів Сергій. Його руки знову вхопилися за утримувачі.
— Кіре, будь напоготові.
— Так.
— Знову той сраний сон, — голос хлопця почав наростати. — А я думав, що все вже скінчилося.
— Синхронізація дев’яносто два відсотки. Він знову почав себе усвідомлювати як людина в сні, — сумно мовила Іліка з жалем у голосі. — Доведеться використати утримувачі.
— Ну скільки, на хрін, можна?! Чого мені це сниться знову й знову?! — хлопець сильніше почав виривати утримувачі з вух, що привело до відчуття притупленого болю. — Чого ти мені снишся?!
— Зараз! — Іліка, швидкими рухами, сидячого хлопця перетворила на лежачого. Утримувачі на вухах засвітилися світло-блакитними потоками. З ліжка біля голови вирвалися ще шість дерев’яних прутів, по три біля кожного вуха, й з’єдналися з кільцями.
Сергій пронизливо заверещав. Іліка відсахнулася, почувши болісний крик хлопця. На декілька секунд закрила свої подовгасті вуха руками. Цього часу їй вистачило, щоб опанувати себе.
— Іліко, все добре?
— Так, продовжуй, — майже впевнено відповіла дівчина.
Сергій намагався вирватися й підвестися з ліжка. Пообривати пруття, що його ув’язнило. Але недовго: все тіло швидко обважніло й сили для пручання вивітрилися. Залишився тільки жахливий і пронизливий крик.
— Синхронізація дев’яносто п’ять відсотків.
Крик і вирячені очі.
— Синхронізація дев’яносто сім відсотків.
Крик почав притихати. Очі заплющувалися.
— Синхронізація завершилася. Знімай утримувачі.
Дерев’яні гілки-прути почали ховатися в ліжку. Невеликі гілки утримувачів покинули плоть, а самі кільця сповзли й зникли в тому ж ліжку.