Лише відчуєш мандрування щем,
Не відкладай своє життя на завтра,
Тебе чекає дружнєє плече, міцне плече,
Весела пісня і пластунська ватра,
Тебе чекає дружнєє плече, міцне плече,
Весела пісня і пластунська ватра.

На видноколі гроняться світи,
Їх таїна так манить за собою,
Лише вперед ми будемо іти, вперед іти,
Із нами ти не матимеш, спокóю,
Лише вперед ми будемо іти, вперед іти,
Із нами ти не матимеш, спокóю.

Не зупинити сонця коловерть,
Не загасить вогні у наших душах,
Ворожу силу виженемо геть, далеко геть,
І не дамо гармонію порушить,
Ворожу силу виженемо геть, далеко геть,
І не дамо гармонію порушить.

На одностроях – безлічі відзнак,
Час пластувати й далі нам невпинно,
Лиш сонця тінь простелиться навзнак, в росі навзнак
На Богом даній вільній Україні,
Лиш сонця тінь простелиться навзнак, в росі навзнак
На Богом даній вільній Україні.

Лише відчуєш мандрування щем,
Не відкладай своє життя на завтра,
Тебе чекає дружнєє плече, міцне плече,
Весела пісня і пластунська ватра,
Тебе чекає дружнєє плече, міцне плече,
Весела пісня і пластунська ватра.

20.09.2019
Харків-Київ

d =
√(R+h)²-R² =√2Rh+h²
(«пливи, рибо, пливи…»)
усміхнена риба пливе Сумською,
білява сукня – не встояти, впасти,
з калюжі місяць ерзац лускою
присвічує їй всі можливі пАстки.
а пАсток навколо – до біса й трішки,
бо ж – п’ятниця, вечір і трохи темно,
бо кожний рибалка насправді є грішним,
бо в кожному погляді всміхаються демони.
та риба вправно гачки минає,
й не потрапляє в цупкі тенета,
її вже чекають за небокраєм,
а потім пливтимуть удвох дуетом.
бруківка на дні відшліфована щиро,
щоб риби пливли й не боялися впасти…
русло Сумської, голландським сиром -
місяць вгорі, прибережні пАстки.

дощ-прибиральник вже змив з бруківки
жаданівську кров* і кров біля книгарні*,
кацапські берці хотіли пройтися
твоїми вулицями, рідний Харків,
але послизнулась на півдорозі
московська орда триколірної масті,
плечем до плеча захистили твій спокій,
хто вийшов вперед й не боявся впасти…
а я, хоч давно, але досить пихато
писав, що не знаю, тебе чи лЮблю –
«писк комариний» навряд чи образив би
яку-небудь Олю, чи навіть Любу,
тому й сподіваюсь, що ти не дочув те,
інакше ще довго цідитиму відчай,
Харків, раптом почуєш: «тебе не люблю я…»,
харкни вихлопом газоліна в обличчя.
______

*01.03.2014
*11.01.2014

Вона просила антипоезій,
до біса прозових, і трохи пива,
ми потім із нею блукали містом
не дуже прямо, не те, щоб криво.

Воно просило поводитись чемно,
не рвати квітів, не спати в клумбах,
і нам залишалось гамселити в двері
давно закритих читальних клубів.

Вони ж просили не краяти тишу,
пірнути у «дзен» і дивитись на зорі,
та в неї із зором були проблеми,
вона полюбляла вітрини прозорі.

Я тільки один не просив нічого,
і глупої ночі в потоках зливи
посеред дороги виводив цвяхом
до біса дурні кривуваті рими.

твій мозок, ще досі не випитий часом,
сприймає світанок губами нейронів,
хоч темінь мінорить іще контрабасом
по вулицях міст і безлюдних перонів.

ще сходи німують підошвами вітру,
рахуючи кроки торішнього листя,
і жовта трава, упиваючись сидром,
зриває із себе прозоре намисто.

сьогодні ще буде, ще буде і завтра,
ще небо освітять віконні очиці,
і серцебиттям підгодована ватра
ще грітиме гордих, ще грітиме ницих.

А в тобі йдуть дощі,
і на серце – по краплі,
по кра…
по краєчку землі –
Жовтий карлик –
у пошуках зрушень,
рівновагу Світів
може хтось,
але я не порушу,
заблукавши з тобою
в безлюдді хвилястих отав.

І тепло ста доріг
не прийматиме нас
по оди…
по одинці усі
вмить зникають
у травах прим`ятих,
і, тамуючи спрагу
у погляді кольору м`яти,
цілуватиму дощ ,
що на серці лишає сліди.

останній сніг заходив у гості,
сідав за стіл спиною до Сходу,
дивився в розбитої шибки простір,
я розливав по сто двадцять із льодом.

ми потім по-дружньому довго мовчали, -
він про своє, ну а я – про Тебе,
і що не смакує зима без печалі,
хоча після лютого й прийде вербень.

мовчав він про юність свою осінню,
як діти раділи йому усюди,
а я – про любові твоєї спасіння
і те, які теплі у тебе груди...

у грубці вогонь засинав поволі,
і сніг обернувся востаннє з порогу,
радіючи просто, що, всупереч долі,
я мовчки збирався до Тебе в дорогу.

Вирвано літери
в добрих словах,
мовчання шипасто
вростає у груди,
у пил, як під воду,
пірнають споруди,
збудовані нами
в безлюдних містах.
Ми – поруч-не_поруч,
замріяно ти
вплітаєш у коси
бузок-сновидіння,
та небом дароване
срібне насіння
не здатне до неба
угору зрости.
Безжальність, як вирок,
як постріл впритул,
завмерла у погляді
сліз кровотеча,
від себе ніхто ще
не здійснював втечу,
вгрузаючи в пам`ять,
неначе у мул...

Коли вже мовчання –
бальзам на губах,
всміхнешся у сні
під цикад стоголосся,
бузок виплітаючи
тихо з волосся,
заповню пробіли
у добрих словах.

вітер приносить хмари,
хмари приносять зливу,
весна помирає у травні
зовсім не_галасливо.
процесія йде зі Сходу,
гомункули різних націй
не в змозі вгадати природу
природних ре_інкарнацій.
складається днів намисто,
я_ти споглядаємо просто,
коли серед альфа_міста
зростає наш бета_острів.
і винні у тому хмари,
а також, можливо, злива.
ти швидко прямуєш у травень,
а я … підкрадаюсь зліва.

Скло витече крізь очі субмарин,
логін-пароль - забута наслідковість,
тіла на берег викине натомість,
неначе рами вкрадених картин.

У спазмах море, подзвони «нуль три»,
мо’, ще врятують штильовим прогнозом,
нейронний смерч затихне під наркозом,
плоть охолоне, в пам’яті зітри.

Кити – у плач, але навіщо це?
Хоча на дні покоїться «Титанік»,
човни на хвилях намалюють грані,
і час гвинтом зануриться в лице.

Буває – серед моря ти один
й уламок щогли... Маринічна повість,
логін-пароль - забута наслідковість,
і скло тече крізь очі субмарин.

На війну – у трамваї. А де ж кондуктор?
Всі приготували на квитки без здачі.

З-під штампу – бляшанки «Солдат консервований»:
не буде дефіциту у притулках собачих,
дефіцит із набоями,
слова інструкцій:
«в полон не здаватись,
до скроні – і постріл!
Не бійтесь зараження!
(кулі дезінфіковані).
МЕДАЛЬ!
(за доплату) –
САЛЮТ на погості!»
Трамвай – без зупинок,
«кінцева – кінцева»,
реклама з «Ура-а-а-а!» зустрічається всюди,
всі пишуть:
«Чекай..!»,

а найбільш інформований –
цвяхом:
«… був Петя,
та більше не буде ...»

Потріскані чакри засмажених риб
здіймаються в плесо білявої стелі,
Бермудським трикутником –
простір оселі,
зникаєш у ньому, пірнаючи вглиб,
чи хтось порятує?
остання з надій,
у “служби спасіння” –
обідня перерва,
уяво-акула –
оголеним нервом,
і сльозо-дельфіни пливуть серед вій.
“концерт на замовлення”,
хвилі FM,
єдина заявка -
“рятуй мою душу!”,
холодні глибини штовхають на сушу,
зарано…
бо Сонце - твій досі тотем.

Якби не стовпи – містами,
а верби та й понад ставом,
напевно я іншим став би,
напевно, а може й ні,

можливо і досі зранку
сидів і чекав на ґанку
сусідську оту Наталку
й ловив пелюстки, як сніг,

в нас потім була би втеча,
дивитись гніздо лелече,
й веселощі цілий вечір
вже не полишали б нас,

можливо близькі по крові
і досі були б здорові,
так просто – живі й здорові,
і їх не торкався час,

а зараз – дощі, як нитки
із неба старої свитки,
і місто, як простір клітки
зі світлом в кінці труби,

якщо не на дні морському,
під соснами біля дому
не знатиму більше втоми,
отут уже без «якби».

Поклич мене у гетто свого сну,
де кров`ю недописане графіті,
з дощу на віях складемо суцвіття
і зловимо хмарину на блешню.

Буденність наша хвора на сльоту,
вітри сказали: «безнадійно хвора».
Крізь горло рими струнами угору,
хоча нерідко гинуть на льоту.

Мисливці так подібні до людей,
луною постріл стишиться у хламі,
поклич мене, я квітку оригамі
дістану із середини грудей.

Зведеться ранок титрами в кіні,
я заберу тебе з твоєї кліті,
хтось інший недописане графіті
опісля домалює на стіні.

Коли час відбиратиме нас до
«червоної книги»,
можливо, уперше бажатиму бути
останнім,
хоча… краще разом, щоб
разом стрічати відлигу,
і давати змогу траві проростати
крізь рани.
Від імені твóго – міжреберна
ікс_турбулентність,
невидима зона, де крила розбиті
на друзки,
«бортові самописці» - колишня
одномоментність,
що залишиться тайною в написах
ретро-етрусків.
Вони знали про нас, але звідки –
не знаю і досі…
паралелями хвилі на берег лягають
кволо,
ранковий бриз тебе намалює
босу,
а поруч – мене – на піску заговореним
колом.

Віддай мої чіпси і ніц не кажи про любов...
Сьогодні - футбол, і до дідька усі променади!
Футбол – над усе, і я просто не здатен до зради
любимого клюбу! Ти чуєш? Не чуєш?! Агов!!!

Мій шалик фанатський знайди, я тя поки молю,
бо знають сусіди усі, як я можу горлати...
А можу – дай Боже! Геть миші тікають із хати,
аби з переляку не сталося їм «ай-лю-лю»...

Ти чіпси пожерла?! Кохана, ну що це таке...
Від них – целюліт, а це кепсько для твеї фігури!
І шалик закинула аж до сусідської шури*?!!!
... я зараз тебе покусаю за місце м`яке!

Тобі «паралельно», бо вже подзвонила «сто два»?
Збрехавши, що на стадіоні підкинуто бомбу,
ще й геть сексуальну?! (у горлі усе наче тромбом)
Йой, дорого нам обійдуться оці от слова...

До дідька футбол! Все, тікаємо на променад,
десь тижні на два (не забудь сухарі прихопити),
я так сподіваюсь, що потім не будуть ловити.
Пробач, мій футболе, кохання штовхає до зрад...


*шура - господарське приміщення для утримання свійських тварин або зберігання сільськогосподарського реманенту та різного майна

Ну шо блін за на... Ні туди, ні сюди,
Ця шльондра-зима у помадо-болоті,
А треба ж про... вітритись. Сушить у роті,
І ліки – п`ять крапель “святої води”.

Аптеку тримає Горпина-кума,
Живе недалеко – дванадцята хата.
Зайду – проспіваю “Акунаматата!”,
Хай краще “матата”, аніж Колима.

То відступ ліричний. Вдягаю штани
І гумові чоботи “Made in Європа”, -
Позичив торік у районному SHOPі,
Хоч колір – не дуже... (“рай для сарани”).

Фуфайка від “Gucci” a-la “партизан”,
У руки беру однострунну гітару –
Нашкрябано цвяхом “Любитиму Лару...”
Закреслено. “Мотря – найкращий “Нарзан”.

Підперши дверцята дубовим кілком,
Іду до аптеки і бренькаю тихо:
“Зустрів чорнобриву я серцю на лихо,
Яка обіцяла відразу кільком... ”

Нарешті. По сходах. У двері – “Тук! Тук!”
Облизую губи, немов від варення.
Аж раптом : “Паскуди! Вони вбили Кенні..!”,
У сльози - кума, я – гітару із рук...

Цих бабських істерик не люблю давно,
І хто цей мужик? Не тутешній, то точно!
Не буде тут ліків, немов хто наврочив.
Халепна халепа, неначе в кіно.

Піду я до кума. До кума-Панька,
На двох ми швиденько придумаєм свято.
На двох – не на трьох, треба геть небагато –
П`ять крапель і вистачить півогірка.

В болоті – по вуха, гітара – також,
Наспівую вголос “Невизнаний геній...”
Аж раптом “Потвори! Вони вбили Кенні..!” –
Це воплі Панькові... І думай, шо хош.

Не буде тут свята. От довбаний мрець,
Хоча про мерців і не можна погано.
Вертаюсь додому - тверезий , не п`яний,
Вже в роті не сушить. Хворобі – кінець.

Вмикаю ТБ. О! Кругом Президент:
“В країні – жалоба й салюти воєнні.
Життя обірвалось товариша Кенні, -
Пройшовся по міні і тільце – ущент...”

Втрачаю дар мови. Гітара мовчить.
Ну шо за мінори такі офігенні.
Послухай! Безжально уб`ю тебе, Кенні,
Нехай десь побачу, хоча би на мить...

Шубі-ду- валеріана, харківські коти,
не ховайсі, моя Кицю, я «іду на ти»,
не забруднюй, прошу, Help!-ом
сторінки ЖеЖе,
я ж три ночі не питущий і два ранки вже…

я ж три ночі не питущий і два ранки вже…

А сьогодні поголивсі за півроку раз
і такий бо став ґлямурний прохвіль та анфас,
ще якогось дідька вивчив «парле ву франсе?»
Йой, напевно я захворів, але ж то не все…

Йой, напевно я захворів, але ж то не все…

Геть не знаю, як сказати, може звіддаля –
припинив через два слови я казати «бля»,
вже не сякаюсь в під’їзді (в хусточку лише),
навіть соромно казати, але слухай ще.

навіть соромно казати, але слухай ще.

Прочитав сьогодні зранку, хоч і по складах,
малюнкований буклетик з назвою «Плутарх»,
і відтоді на районі полякав усіх –
«Як знайти у дуалізмі еклектичний гріх?»

«Як знайти у дуалізмі еклектичний гріх?»

Це нав’язливе питання – вже моє «прев’ю»,
через нього три години я не їм, не сплю…
Аж, раптове просвітління, блискавка у лоб -
мої прагнення-блукання - "у раю гоп-стоп"...

мої прагнення-блукання - "у раю гоп-стоп"...

Хоч нехай мене кантузить серед січня грім,
я знайду собі дівчину в платтячку простім,
даруватиму їй квіти і вірші еС.Т.е,
і нехай хтось на районі скаже : «Це не те..!»

і нехай хтось на районі скаже : «Це не те..!»

Я йому «заїду в диню», адже це не сміх –
«Як знайти у дуалізмі еклектичний гріх?»
Ну а щодо тебе, Кицю, скàжу, як в кіні:
«Ти, ґлямурна-некультурна, нахвіга мені?!»

«Ти, ґлямурна-некультурна, нахвіга мені?!»

камінням стати саду Рьоан-дзі,

п’ятнадцятим, зникаючи від зору,
і навіть подихом не турбувати
Тишу…
а що ж тобі, Акіна-сан,
залишу,
крім тіні, що по колу на Землі
ховається від Сонця день у день?

нічого, крім…
нічого, крім…
нічого

метеликом летіти на Вогонь,

не дивлячись донизу, чи угору,
при цьому розуміти, що –
востаннє...
Акіна-сан, не породи
Зітхання
із горла мовчазного, там де слід
нічий не має бути, крім Пісень!

нічий, окрім…
нічий, окрім…
нічий

не випускати із долонь танто,

змиваючи ганьбу в ранкову пору
на білий шовк, що вже міняє
колір.
Акіна-сан, забудь усе
поволі,
ніхто не вічний, Пелюсток політ
у пам’яті залишиться лишень…

ніхто, окрім…
ніхто, окрім…
ніхто

Кровоспинні тумани - на відстані кроку.
Дійти!
Не згубивши надію, і не загубитися
в просторі.
Зупинився … І знаєш, мені пригадалася
Ти,
така рідно-близька, до щемливого в серці
загострення.
Евкаліптовий подих далеко-незнаних
земель
вітер нам дарував, на долонях принісши,
я дякував.
Осипалися хмари крізь рани порушених
стель,
ми блукали безлюддям, безлюддю було
все однаково…
І не в тому провина твоя і провина
моя,
що приручене місто уже здичавіло
без голосу.
Мегаполісів – безліч. В одному – твоя
течія,
ну а я – поза ними, живу «евкаліптовим
колосом».
Не звикати до чогось, туди, звідки вітер
іти,
бо так важко втрачати своє, що зникає
у просторі.
Зупинився… І знаєш, мені пригадалася
Ти,
така рідно-близька, до щемливого в серці
загострення.

Коли зойкнула тиша
і птахом упала до ніг,
височінь просльозилась
дощем на отави і плечі,
краплі, наче хвилини
поволі зривались зі стріх.
“Добрий день, ну а, може...
А, може, уже – Добрий вечір. ”
Та різниці нема.
Крізь відлуння старих молитов
шепотіли дерева
про всю тимчасовість земного,
хоч від серця по тілу
іще розливається кров,
і за обрій веде
ще незаймана слідом дорога,
ще тобі не сказав я
того, що у серці зберіг,
і всі зорі небес
не віддав тобі поки, до речі,
але вийду з отав
і , ступивши уже на поріг,
“Добрий день, - прошепочу,
а, може, уже – Добрий вечір... ”

Четвертована чверть,
хоч годинник – не піца, та все ж…
Твоя «альфа-уява»
стигматами тане поволі,
місто, прозою хворе,
зникає десь на видноколі,
і, хоч як не вдивляйся,
не видно хвороби тій меж.
Я сказав би тобі
про твою неповторність, але…
«Абонент – поза Зоною», -
«Зона» породжує втечу,
Тільки вчора з тобою
про це говорили, до речі,
а сьогодні – тумани
між хвилями Па-де-Кале.
Відстань «серце до серця» -
ніколи «лише по прямій»,
кривизною планети
тавровано всі наші кроки,
Чорні вóди на розтин
хоча і не дуже глибокі,
Глибиною залляті
щоденники наших подій.
Розірвати ланцюг,
«поза Зоною» стати також, -
четвертовані кола
нікому вже не відновити.
У тенетах мовчання
чи варто про щось говорити?
Краще «альфа-уяву» -
тротилом в стовпи огорож.

Станом на завтра,
коли ми були ще живі –
риби північних пустель,
видихаючи роси,
збитих Ікарів наосліп
шукали в траві,
тільки даремно,
хоча і знаходили осінь.
Ну а можливо
то осінь знаходила нас,
скальпелем листя стинаючи
зайві хвилини,
без кровотечі, лише
тільки хворих на сказ
пестила ніжно
і не гидувалася слини,
що витікала поволі
з відкритих очей,
вічно голодних
до кусня блакитного неба...
Крила Ікарів
до вже непотрібних речей
кидали просто,
бо рибам вони –
без потреби.

За прогнозом погоди
сьогодні на небі “зерó”.

На «червоне» і «чорне»
не ставиш з минулого літа,
едельвейсовий сон
в діаманти роси оповито,
хоч обірвані струни - в руках
шансоньє Фігаро.

Твоя біла фата у проваллі –
пташиним крилом,
і гранатовий сік
не одмити дощами довіку.

Вже умовно засуджений
(грав артистично каліку)
мідне листя дерев
вітер Сходу збирає на лом.

Королева на день,
як хотіла маленькою ще,
і лялькù мовчазні
тихо заздрили, вірячи тому,
що в далеких краях
під овації блискави-грому
у святковий бокал
не підсиплють отруєний щем.

І нехай буде так.

У проваллі зникає крило.

Ця гусарська рулетка
у пошуках кращого світу.

Едельвейсовий сон
в діаманти роси оповито.

За прогнозом погоди –
сьогодні на небі “зерò”.

Все ускладнене - просто, –
не вір, і тебе не зрадять.
Амнезія – найкращий з ліків
в проваллі часу,
от залляти б його в аорту
і втратити пам`ять,
але щоб і гарантія якості –
“premium - класу”.
«Ave, Юдо» - шепочуть смерди
собі ж на втіху,
біле срібло змінило колір
на геть кривавий,
і гієни Високих трав
з істеричним сміхом
розкладають пасьянси
з кісток по обіді.
“Ave!”

-

Ні, напевно все ж помилився
Творець прадавній, -
не з тієї глини ...
або в алгоритмі збої.
Хто залишиться, може й так,
що у зомбі-стані
із людської шкіри
наробить собі сувої.
Буде нова віра,
чи нове безвір`я буде,
але прийде час,
коли спалахне заграва,
і ніяке стерво не скаже:
“О, Ave, Юдо!”
Втім, напевно, ніхто
вже не зможе сказати:
“Ave, ...”

Стільки років, і досі -
жодного кулевого поранення,
але, якби і було,
точно знаю – вижив би.
Ти можеш не вірити
зовсім в ці передбачення,
мене ж цікавить інше –
чиїми молитвами?
Трансгенна мутація
“я-ти-вони” відміняється
(рентген показав – в мене
серце не там, де прийнято).
Тішуся. Знаєш,
треба чимсь відрізнятися...
А може воно не таке,
якщо навіть вийняти.
Дурниці.
Але в голові їх
накидано накидом,
тобі це відомо
і ти не дивуєшся.
Дякую.
Монохромному кадру
до чого кольорові закиди?
Ошийник ніколи...
ніколи не стане собакою.
Ким станемо ми?
То напевно вже друга історія.
Пісочний годинник,
“я-ти” – вибухова субстанція.
----"*"----
А поки піду працювати
без туги-мінору я
мішенню до тиру,
там, кажуть, з`явилась вакансія.

19. 08. 2009

довічна конфронтація
світла і темені,
тротиловий ранок
сонцем вибухне,
настінний живопис
дикого племені
по нас залишиться,
а поки – видихни
все, що примарилось
у стані сомнамбули,
коли інші, “нормальні”
зростом міряли
горизонтальну відстань
від “аз” до “фабули”
і тінь від місяця,
пошматовану звірами,
які не знали
жалю і сумніву,
і нехай на нас вони
були схожими,
а може то ми
злу присутньому
несли данину
з очима Божими.

просто йти, просто втомитись,
просто лягти посеред простору,
закрити очі і уявити
пташок на дроті –
словами апостолів.

побачити можна.
зрозуміти? “наче”...
(зникають літери
і цілі речення),
хронологія відстані
виправить значення
від точки “присягаюсь!”
до точки “зречення...”

Жовтий карлик
на променях-милицях:
“ти вже захолов,
чи просто хворий?” –
спитає, торкнувшись
долонею вилиці,
очима закритими
подивлюсь вгору.

“напевно не впевнений”, -
запевню подумки,
всміхнеться голосно
ієрогліфом вічності,
а “вічність” подібна
на форму родимки,
якщо ж із рискою –
на знак окличності.

Хмарочоси як перископи підземок,
За шпилі ангели чіпляються крилами.
Маракатова безодня,
я- капітан Немо

поділюсь із тобою

останніми силами.

Боюсь замулення твоєї автентичності,
Мене ж приваблюють принади темені.
Загортай, не кваплячись,
у вітрило Вічності,

і скажи, хоч натяком,

відпочити де мені?

У глибинах осені - листя-риби зграями,
Поділюся з ними я літерами-крихтами,
І пройдуть між ребрами
паралелі – палями,

палями бетонними...

Але ж треба ... дихати!

Тонкостінна ілюзія віри
І наче крізь отвір,
Що лишився від кулі
Пінцетом витягують душу,
Від знеболення – бáйдуже,
День заповзає у мушлю,
І вогонь пережовує аркуші -
Знову не той твір.
Сходи, збиті ногами,
Мовчать у терпінні.
А що їм?
Хтось - угору, хто – вниз,
Ну а хто зупинився спочити.
На асфальті – розíп’яті тіні,
Всіх не полічити,
І кінгстони у днищі Ковчега
Прорубані Ноєм.
Хтось казав, - наша плоть –
То вода, ну і кальцію частка,
Ми – лише механізми
Постійно-хімічних реакцій.
Почуття та емоції –
Бланки знецінених акцій,
Для останніх романтиків
Ледь припорошена пастка.
Забинтовано поспіхом рани
Ілюзії віри,
У плавильнях – іржаві пінцети
І вийняті кулі.
Хоч поволі приходять до тями
Нейрони поснулі,
Все ж вогонь поглинає рядки
Без обмежень і міри...

(майже гумористичне)


Коли людство до краю
знищить себе собою,
інфузорія, скинувши туфельку,
зітхне полегшено, -
“Ну нарешті можна спокійно
ділитись надвоє, і - натроє,
і ... так далі,
аж до завершення”.
Таргани зберуться у
спорожнілій кухні,
урочисто “накриють стіл”,
і під ввічливе “grazie”*
розіллють оковиту
по своїх невеличких кухлях
і пом`януть
навіки зниклу цивілізацію.
Уціліла мавпа
з ліани стрибне донизу
і, підхопивши заразу бібліофілії,
спробує на зуб сторінки
“Основ дарвінізму”,
а потім, можливо,
щось пожує із “Біблії”.


* “дякую” (іт.)

,чуроп ощ, огот од юакивз Я
,юакивз іловоп
,иличв ен і “кат ьсо” иличв енеМ
,“ешкані ихорт ьсо”
,онвепан, хинбідопібос икьліТ
,їаргз од ьтюамйирп
... їаргз од учох ен Я
.ещ анив он-йилан, йахулсоП
!ьтушерБ . анитсі ж умоьн В
,ьсалунилхаз онвад ежв аноВ
аня`п – мумінім кя иЧ
,іцчяраг йіліб у ьтирам і
ясьтєажавв іцнялкс у йЇ
,алука андолог ихорт
,івереч у уклабир алавохс оЩ
.іцчаназ в ечан
,авяу яЦ .ьнічяам – янчяаМ
,мохорог унітс в ощ
оменгЯтаз ещарК !.. анов ьтирог йаХ
“... юарк йім юарК”
,“кат ьсо” иличв енеМ
,ихорт ясолубаз ежв ачох і
,чуроп ощ, огот од юакивз Я
...юакивз іловоП

P.S. (коли сон-вечеря – вже майже сніданок)
...
- Л. да Вінчі: “Слухай, йолопе, вкотре повторюю,
Поезія – мистецтво для сліпих...”
- Ну і яке ж тоді сприйняття “сліпими”
подібного вичвору, а, Льоню?”
...

Спотворена дійсність,
і ми повертаєм “в нікуди”[...∞...]

Там нас не чекають
і компас показує “вгору” [...↑...]

По сходах пожежних
терміти вилазять на груди [...*...]

СміЄмося... Лόскотно...
небо – під ребра знадвору [...↓...]

Коли ж набридає /інколи/
дихати киснем [...†...]

Пірнаєм під воду,
вчимося дивитись у темінь [...♫...]

Натисни “reset”.
Пере–завантаження (“висну”) [...%...]

Тобі не пасує тáкож
/затягнутий ремінь/ [...¢...]

Ми будемо дихати світлом і
просто сміятись [...☺...]

Так щиро-прещиро... у небо,
неначе в дитинстві... [...☼...]

-------------
Спотворена дійсність не може
“ляльками” награтись.
Хай тішиться і вдовольняє
Своє “материнство”.


P.S.Відносно супер-світлини...
Вже не вперше використовую фотороботу геніального Андрія "NREY" з Донецька, а тому, з дозволу Редакції, даю посилання на сторінку Автора
http://www.photographic.com.ua/gallery/author_page.aspx?author_id=1734

На дві тисячі сотому кроці п`янкого
мовчання.
У саду, не Едему, а світу асфальтно-
земного
Ти зірвеш мені яблуко сорту... хай буде
“Пізнання”
Ну і стиха промовиш лише лаконічне
“Смачного!”

Цього року дерева вродили рясніше, ніж
люди
(Купідон добре цілився, тільки здебільше у
скроню),
Ми ще поки живі, в охоронцях – бетонні
споруди,
Ну а може, прибульці сузір’я “Сріблястих
пеонів”.

Стеариновий вечір, як фатум усіх
передбачень,
Захлинеться в неоні, на жаль, але що тут
такого?
Алгоритми любові не мають доведених
значень,
І на пошті згубили послання від Духа
Святого.

Мегаполіс – в угарі. Відмінено букви
Законів,
Вільнонайманий дощ перекреслює списки
вакансій,
Водостоки затверджені небом на роль
саксофонів –


Всі

бажаючі

слухають

“Джаз

трансформаторних

станцій.”

День відкритих дверей,
і у карцері – стовпо т в о р і н н я
(туристичні маршрути –
зі світла - у чорні тунелі).
Переоране небо застигло німим голосінням
і мені на долоню по краплі
спадає зі стелі.
Третій вечір я вдома,
а, може, то тільки уява...
Закодовано штампи,
Прописка – “м и н у л е”.
Минуло...
Чорні хмари, мов танки параду військового.
“Слава!”
(я – не проти, хай буде і “с л а в а”,
затягнута мулом).
ySsЇoРj yyt dїs*xvyЦt #y&fQwдmЕjve
cYds%ns {zr s c"f±vСw6tЫqеcdJsn ///////
Знову плутаю шрифти, дні тижня і слово с п о л у к и...
Аномальна уява у теці із написом “з в и ч н а”.
Мені шкòда дверей, адже в них ампутовані руки,
ще й на петлях, без крапки, повішені
знаком окличним...
Крапка, крапка, тире…
Ну до чого тут азбука Морзе?
У сусідів ремонт,
ну а може, космічне послання…
Не второпаю, вибачте,
Мозок вивішує “c l o s e”.
Тільки “ф а з о ю”, певно,
тут “в и б и т и” можна зізнання.
Але вимкнуто струм,
і сірник, наче листя осіннє,
догорає,
і небо ще досі - по краплі зі стелі...

День відкритих дверей,
і у карцері – стовпо т в о р і н н я
(туристичні маршрути –
зі світла - у чорні тунелі).

Смерті ми віддаємо борги,
І моли не моли...
Порожнеча змією повзе
У серця і оселі,
Мов на крилах
здіймаються люди
У небо крізь стелі,
Без конвертів донизу лише
Журавлине “курли”.
Заростають доріжки,
Але я іще впізнаю
Ті місця, де уже
Не лишилося майже нікого.
Світлотінню долаю шляхи
Поміж пилом і Богом,
І зупинки не буде такòж
На самому краю.
То колись... А наразі
Додому іду через гай,
Біля хвіртки, я знаю,
Ніхто вже мене не зустріне.
Все і те, і не те,
Тільки небо таке ж
рідно-синє,
І відмінностей в ньому
не знáйдеш,
Шукай не шукай...

Полуднева спека і листя шепоче:
“Пити!”
Натомився вітер і десь загубив
оазу,
У пустелі міста поволі вмирають
квіти.
На могильних плитах: “ Пробачте, що ми –
не разом”
На асфальтній шкірі лежать авангардні
зебри, -
Пішохідна зона і левам – завжди
червоний.
Мезозойську еру дивують бетонні
ребра,
На дерева схожі, позбавлені тільки
крони.
Птеродактиль ситий укотре летить
на південь,
Проковтнувши разом до біса багато
люду.
Татуаж газети – "існує Париж і
Відень",
То дурниці певно, дурниць вистачає
всюди,
Але точно знаю, існує земля
далека,
Де колись залишив частину живого
серця...
Оглядаюсь вкотре, - лише склобетонна
спека.
Ох, яке ж бажання “послати” уголос
все це!

В`язень умовностей. Готовий до втечі,
Тільки не вирішив – підкоп чи небом.
Самому собі видираюсь на плечі.
Хрестик. І хід переходить до тебе.

Нулик замінюєш місяцем повним,
У відповідь вовком завию угору,
Нехай охоронець скаже: “Нескромно!”
І вручить медальку “За непокору”.

Але можна жити, де жити не можна, -
Вичитав це у старóму трактаті,
Хоча теорему підтвердить не кожен,
Бо є чорно-біле, а є – строкате.

Вирок умовностей страчує тишу,
Із власних плечей зістрибну спокійно,
І потім у звіті сексот напише:
“Товариш начальник, він – безнадійний.”

Безсоння без сонця,
В уяві прострацій -
У черзі за киснем
До Вищого суду.
Сади Гетсиманські
Під луни овацій
Згорають в багаттях
Зомбованих вуду.

Пустеля під стелю
Насипле бархани,
Безплатним кіно –
Міражеві видіння,
У світлі вікна
Промайнуть каравани,
Крізь пальці донизу –
Пісок, як насіння.

Оази, де Азій,
Європ і Америк
Розмито кордони
Глибинами моря.
Нові Атлантиди
Військових істерик
Поволі розтануть
В пилу і покорі.

Безсоння без сонця
У сни полетіло.
В Едемських садах
Вже не яблуні – груші...
Від бруду ще можна
Очистити тіло,
У пральних машинах
Не вимити душі.

© Серж Ко (2007)