Слава, слава, слава - била крильми над оцим почорнілим Майданом.
Слава, слава, слава хвилями несла маленький човник із блідим схололим пташеням.

Динозаврик – смішний,
веселий і добрий,

Бувають зимними і гарячими,
крижаними, як сніг,

Бачиш, по цьому снігу рожевому
ходить ангел рожевий

Колись зловила себе з острахом – думку зловила: я не пам’ятаю, як написано цього вірша? Чому? Кому? Через що? Кожен вірш, як дитя, має свій гороскоп, долю, характер. Є щасливці, що народилися з подиху мрії чи щастя, є щасливці інші – пророки-вірші, які народилися з болю і пекучого страждання. Є чорнороби, скромні працівники-прибиральники. Кожним словом, як помахом мітли, прибирають бруд зі світу. Непомітні (бо з щоденних подій), скромні, та дуже щирі і справжні.
Я, мабуть, стала зловживати словом “справжні”, дуже ціную і шукаю цю справжність щомиті, неймовірно тішуся, коли її знаходжу. Чому? Світ довкола став настільки умовним, уявним, віртуальним, набрав таку швидкість, що раптом зупинишся і не збагнеш, не розумієш – а навіщо? Щоденна робота, вияснення стосунків, клопоти-турботи, суд-пересуд, гиркання і нарікання...