Логін   Пароль
 
  Зареєструватися?  
  Забули пароль?  
Борис Мозолевський (1936 - 1993)
У нас є поети-політики, поети-художники...
Поет-археолог наразі один -
БОРИС МОЗОЛЕВСЬКИЙ.
Його вірші пахнуть космічно-степовим вітром.
Його поезія глибока, як небо України.

Ігор ПАВЛЮК.





Огляди

  1. ЧЕРВЕНЬ
    І не жона, й не наречена —
    Ішли степами без доріг.
    І божевільні квіти червня
    Тобі тулилися до ніг.

    І яструб довго плив над нами,—
    Чого він плив, чого хотів?
    Зринали в небо цвіркунами
    Жита, від сонця золоті.

    Я цвів тобою і для тебе,
    І ти світилася в мені.
    В твоїх очах гойдалось небо
    Із хижим яструбом на дні.



    Коментарі (4)
    Народний рейтинг: 5.88 | Рейтинг "Майстерень": 6

  2. НІЧ НА ІВАНА КУПАЛА. Феєрія
    Неначе йду, а ти за мною вслід —
    Бігом, бігом, спіткнулася, упала!..
    А я й не втямлю, чи палає глід,
    Чи ватри на узліссях на Купала…

    Скажи, це ти чи це лише мана?
    По вирвах гнізда в’ють потворні круки.
    Мене ж і смерть і несмерть обмина,
    А ти біжиш, зламавши білі руки…

    У хитрих душу вижерла чума.
    Душі нема! — кричать. Нема?! — не треба.
    Душі нема?! — а хто ж вона сама —
    З очищами, мов прірви, проти неба?

    Вже ліс горить від спалахів суниць.
    Жаринами під ноги ті суниці!
    Біжи, біжи! Не крикну — зупинись,
    Бо там тебе, як відьму, спалять ниці.

    Нема повернень! І межі — нема!
    Є тільки тьмяний вогник серед ночі.
    Грозою розпанахана пітьма
    Колюччям набивається ув очі.

    Кудись пливуть бандури вздовж ріки.
    Куди ж бо ви — з єдиною струною?..
    І біла тінь коханої руки
    На жовте листя падає за мною.




    Коментарі (6)
    Народний рейтинг: 6 | Рейтинг "Майстерень": 6

  3. XVI. ГОЛОС ІЗ ТОВСТОЇ МОГИЛИ (Уривок із поеми «Ирій»)
    Змієнога богине, дочка Бористену,
    володарко скіфів;
    Батько скіфів Папаю і ти, Іданфірсе,
    вельможний наш царю!
    Розверзається твердь,
    наді мною вогні смолоскипів,—
    Воскресаю! Ви чуєте? Воскресаю!

    Дивні зубри залізні могилу беруть на таран.
    Ніжні руки мене піднімають
    із глини і тліну.
    При мені тільки меч мій
    та іще золота пектораль,—
    Що розкажуть вони цим прийдешнім
    новим поколінням?

    Я не стану пояснювать — склад за складом
    нехай прочитають самі,
    Як ішли ми крізь ніч
    до своєї найвищої істини —
    По нарузі, по злиднях, по війні, по чумі,—
    Але душі нетлінні над світом проносили
    чистими.

    Змієнога богине, дочка Бористену,
    володарко скіфів;
    Батько скіфів Папаю і ти,
    цар царів Колаксаю!
    Воскресайте зі мною із наших прабатьківських
    міфів,
    Воскресайте для світла, як я із пітьми
    воскресаю.

    Не лякайтесь цих сірих, цих задумливих
    юних очей.

    Чую, степ наш під зорями половіє і дихає.
    Дай припасти до тебе, дай тобі поклонитись
    чолом і плечем,
    Земле рідна, оплачена потом і кровію,—
    Скіфіє!




    Прокоментувати
    Народний рейтинг: 5.5 | Рейтинг "Майстерень": 5.5

  4. Балада про рідну пісню (Яничари)



    То не лебеді кричали, не сполохані зигзиці
    То ловили яничари українок білолицих.
    Степовими кураями налетіли ніби круки.
    Рвали тіло нагаями, ще й ламали білі руки.
    Потішались до світанку, все спалили до билинки.
    Йшли при конях полонянки, цибеніла кров на литки.
    А коли дорога дальня відняла останні сили,
    Забреніла раптом пісня та й знялася в небо синє.

    Зацвітала буйним цвітом, билась в горі о причали.
    То чиї ж, скажіть, ви діти, яничари, яничари?

    Яничари, яничари, чи не так співали мами?
    Яничари йшли й мовчали, тільки плямкали губами.
    Ніби вчувши голос мамин, притулилися до циці.
    Першим кинувся отаман, заволав без тями - цитьте!

    Та мелодія широка залила ревіння кляте,
    забивали кляпом рота, виривалося з-під кляпу.
    Чи не кобзи і цимбали вам озвуться над світами?
    Пісню шаблями рубали, плюндрували копитами.
    Вже від бранок тільки шмаття,
    а вона все лине й лине.

    Ніби кара і прокляття, біла туга України.

    Не туман стояв із зілля, не сичі в гаю кричали.
    Середж степу з божевілля землю їли яничари.



    Коментарі (7)
    Народний рейтинг: 6 | Рейтинг "Майстерень": 6

  5. ПОЛОВЕЦЬКИЙ ІДОЛ (Знахідка 1905 року)

    Щоб знало межі недолуге бидло
    Й сиділо мовчки, підле, на цепу,
    Мене на пострах видовбали ідолом
    І високо поставили в степу.
    Я міг би стати жорнами і домною,
    Лягти в бруківку, звестися мостом.
    Але мені дано стояти догмою
    На куцих ніжках з дутим животом.
    Століттями я глухну тут від грому,
    А люди йдуть та йдуть на манівці.
    Переді мною хилиться сірома,
    Й підступно посміхаються жерці.
    Мені вже сонце випекло зіниці,
    Щоб я не бачив вашої ганьби.
    До мене підлітають тільки птиці,
    Бо лиш крилаті гідні боротьби.
    Торкніться вуст німих моїх руками —
    Й моє мовчання страх ваш розжене!
    Я тільки камінь, грубий сірий камінь —
    У барикаду покладіть мене!




    Коментарі (2)
    Народний рейтинг: 6 | Рейтинг "Майстерень": 6

  6. ЙОГО ПРИХІД
    Тихо як — ні шелесту, ні сплеску!
    Світло як — в душі і навкруги!
    Я чекав, і ось воно воскресло,
    Повінню зламавши береги.

    Світ світає? Зацвітає вишня?
    Я з тобою — спи, кохана, спи.
    Як воно таке із нами вийшло
    На шпилястім гребені доби?

    Стрілись, наче кремінь і кресало,
    Досвід мій і молодість твоя.
    Десь далеко скрипка воскресає,
    Славлячи святе твоє ім’я.

    Аве, день, коли в цей світ прийшла ти!
    Аве, тінь коханої руки!
    Аве, бровеня твоє підняте,—
    На віки!



    Коментарі (3)
    Народний рейтинг: 6 | Рейтинг "Майстерень": 6

  1. НЕОЛІТ. Монолог.
    Над степом повінь місячна пливла,
    Я гола йшла, збирала квіт ромену.
    В моїх очах кипіла синя мла,
    І місяць цілував мені рамена.
    За балкою дві ватри на горі,
    А на землі ще ні межі, ні вежі.
    Дві білі мої втіхи, дві зорі,—
    Кому дам спити вашої пожежі?
    О непорочна святосте зачать
    Над прірвою бездонно-голубою!
    Ти чуєш, світе,— лебеді ячать?
    І олені ідуть до водопою.
    Луна, мов дзвін, над степом прогула,
    І гурт завмер сторожко край дороги.
    Чатує там на оленів стріла,
    І ось один з них сумно скине роги.
    На жовтім рінні розтечеться мак,
    Він похитнеться і сповзе додолу.
    Тоді стрункий, засмалений юнак
    Його на спині понесе додому.
    Я тільки подивлюся і піду
    В блакитну повінь, в місячну завію.
    На срібні зела мовчки упаду
    І тихими вустами споловію.





    Коментарі (2)
    Народний рейтинг: 5.75 | Рейтинг "Майстерень": 6

  2. * * *
    Високе небо дихало в пульсарах,
    Степи текли повільно, як псалом,
    її по-скіфськи звали Майосара,
    Що значить: Юнка з Місячним Чолом.
    Та що — чоло і що — вишневі губи,
    Коли з дитинства кинута в гарем.
    Коли прийшли під ранок душогуби.
    “Збирайся,— кажуть.— Підеш за царем”.
    Жерці стояли хижі, наче круки.
    Під серцем невимовно щось пекло,
    їй край могили заламали руки,
    Змастили лоєм місячне чоло.
    Світ закотився — відкривайте жили!
    А сонце мчить над степом — не спинить,
    її по-скіфськи хусткою душили,
    Щоб тою смертю рук не забруднить.



    Коментарі (7)
    Народний рейтинг: 6 | Рейтинг "Майстерень": 6

  3. * * *

    Стугоніло, гуготіло,
    Все палило навкруги.
    Біла спрага твого тіла
    Не вміщалась в береги.
    Сповивалися серпанком
    Білі ружі між отав.
    Білий місяць на світанку
    Поза лозами розтав.
    І над сонними житами
    Крізь вогненні ятері,
    Наче лебеді, злітали
    Білі руки на зорі.
    На ставку скрипіли весла,
    Веслували в ніч скупу.
    Стежки біле перевесло
    Слалось в безвість по степу.



    Прокоментувати
    Народний рейтинг: 5.5 | Рейтинг "Майстерень": 5.5

  4. XV. ГЕРРИ
    Гробниці (скіфських) царів містяться в Геррах,
    до яких Бористен ще судноплавний.
    Г е р о д о т


    Життя і смерті спивши щедрий келих,
    Усі літа спаливши на вогні,
    Я скіфський цар, лежу в дніпровських Геррах.
    І стугонять століття по мені.

    Колись цю річку звали Бористеном,
    А Скіфією — всі оці краї.
    Як пахли по степах тоді нестерпно
    Кочівками осінні кураї!..

    Гай-гай!.. Все так. Колись я був тут юним.
    Ходив на бій. Поїв коня з ріки.
    Мов сон, пройшли сармати, готи, гунни,
    Авари, печеніги, кипчаки.

    Чиї тепер там кроки землю будять?
    Яка зійшла над обрієм доба?
    Я міцно сплю, тримаючи на грудях
    Тяжінь високовольтного стовпа.

    Над ним гудуть громи в сталевих струнах,
    Під ними крає землю чересло.
    Крізь мене йдуть в світи пекельні струми,
    Чоло ж моє колоссям проросло.

    І хай сівач з блакитними очима
    Ще тричі вищих обширів сягне —
    Це наша з вами спільна Батьківщина,
    Бо як ви з неї вирвете мене?

    Бо хто вам майбуття з минулим зв’яже
    І хто навчить любити ці кряжі,
    Коли і він зі мною поруч ляже,
    Три кроки не дійшовши до межі?

    А гуси знов ґелґочуть на озерах,
    І пахнуть медом плавні навесні!..
    Я скіфський цар, похований у Геррах,—
    Мій спис, і меч, і кінь мій при мені.



    Коментарі (6)
    Народний рейтинг: 5.75 | Рейтинг "Майстерень": 5.75