Оце сидів з Миколою біля планшету, слухав черговий виступ Зеленського про наші перемоги на фронті. За спиною Президента нависав державний герб України на тлі синьо-жовтого прапора. Сам він був одягнутий у футболку кольору хакі. Та й штани були. А зовсім недавно я його пам'ятаю голим-голісіньким. І грав він тоді на роялі чимось таким, від чого у молодиць покращується настрій та здоров'я.
Говорив Президент про серйозні речі: війну та мир, мужність захисників отчизни та підступність північного сусіда. А ще закликав йти працювати на військові заводи, які сам, свого часу, і позакривав.
- Гарно говорить Верховний головнокомандувач, як по писаному,- кажу Миколі. А той в крик:
- Я теж лопотіти язиком умію, навіть жінка так не вміє. І що? Толку від цього ніякого. Бо слово повинно відповідати справам.
- Так він же не про себе говорить, не за себе старається!- кажу в одвіт.
- Ти мені локшину на вуха не нагортай,- сердиться Микола,- а ліпше згадай - чому з 2019 року цей хлопак масово почав скорочувати виробництво ракет та боєприпасів?
- Він побачив ув очах Путіна мир, тому вирішив будувати дороги.
- Тільки ідіот там міг бачити мир. Нормальний би Президент дбав, перш за все, про обороноздатність країни, а не влаштував би грабунок з державного бюджету України. А до Верховної ради хто прийшов, я тебе питаю?
- Молоде покоління політиків. Нова генерація.
- Ти серйозно? Там половина людей просто з вулиці: нечесані, неголені, у рваних джинсах, голодні до готівки. Інша половина - власники ресторанів, генделиків, яток з шаурмою та підпільних казино. Є, правда, одна порядна людина - грумер. Дуже гарно собачок стриг. Але тепер він стриже бабло. По іншому не вийде, бо можна вилетіти з команди.
- Коля, зрозумій! Несправедливість - це невіддільна частина цього світу. Так було, так є, так буде А без законів люди знову скотяться в канібалізм. Хтось мусить писати ті закони? Звичайно. От і пишуть: косо, криво, але пишуть. А вилупки як були на цьому світі, так і будуть.
- Щось звбагато таких вилупків Хочеться взяти сокиру і...
Поїхали ми з Миколою до сусіда вантажити гній та вивозити на мій город. А уночі, перед цим, пройшов дощик. І гн їїояка стала такою важкою, що доводилося рвати пупа, а не спокійно працювати.
Години за дві навантажили Камаза, а потім сіли у вантажівку та поїхали розкидати його на городі. Микола, собі у вуса, мугикав українську народну пісню "Щоб ви здохли, ...оскаляки!", я віршував про щасливе кохання.
Ну, з роботою впоралися. Сіли відпочити. Аж тут заскакує сусід і каже:
- За півгодини збори тероборони в селищній раді. Всі, хто підписав контракт - повинні бути там.
Ми й почалапали, обляпані з ніг до голови органічним добривом від корівок та бичків.
Там уже була і селищна голова, і керівник тероборони, і місцеві депутати.
- Завтра їдемо на військові навчання,- каже голова ОТГ. - З собою взяти теплий одяг, а в кого є - і намети. Спати будете на голій землі. Де - не скажу.
Нас тоді увечері зібралося 46 чоловік. А на ранок, коли під'їхав "бусік" - зосталося шестеро. Сорок душ, за ніч, десь щезли. Я - наймолодший, 55 рочків. Були ще три пенсіонери та двоє людей передпенсійного віку. Хоча, дехто каже, що війна - справа молодих. Брехня все це. Війна - це справа пенсіонерів та людей, які мають совість і честь Або тих, хто втратив розум і життєві орієнтири.
А на полігоні....як глянув на батальйон - серце аж стиснуло: майже усі люди похилого віку.
Озброєння вивчали похапцем, гамузом:: зенітки, ПТРК, стрілецьку зброю тощо. І радянську, і натівську.
Як на мене, то потрібно робити цільові групи, бо оця навала інформації тільки заплутує, а часу обмаль.
Наступного дня, зранку - тактична медицина.
Сержанти приїхали з Бахмуту, дуже знервовані, нетерплячі. Пояснювали як накладати турнікети на поранення толково, але нас так ганяли, що майже ніхто не встигав все зробити аравильно. Молодій людині сто разів звалитися на землю і грамотно самому собі припасувати той клятий турнікет важкувато, а шо казати про артрозників? Ви знаєте, як болять коліна та ліктьові суглоби, як вони пухнуть? І слава Богові, що не знаєте, бо такі вправи перетворюються на страхи Господні, а не на тренування. Три місяці тому викачував рідину з коліна, лікувався, але не до кінця, бо вртроз - невиліковний, його можна тільки тримати під відносним контролем і не провокувати.
Почалися вправи.
- Тридцять секунд! Ліва нога!..
- Тридцядь секунд - права рука!..
Піднімалися, падали, крутили турнікети, знову піднімалися. І знову падали...
Пообідали якимось кандьором, збацаним нашвидкоруч самотужки. І знову на полігон.
Навчання з інженерної справи. А це штука вельми небезпечна, бо востаннє, років тридцятьп'ять тому, ледь сам себе не підірвав на міні. А тоді ми їх вивчали тіко дві штуки. А нині.....
Я розгубився. Вивчити сорок штук за півдня - нереально. Навіть запам'ятати важко.
Ті вішаються на дерева, ті подвійні, ті - з дистанційним підривом, ті осколочні, ті фугасні., ті протитанкові...
Коли відривав з землі першу приховану міну - трусилися руки. Коли десяту - теж трусилися. А коли вантажив гній - такого не було. Просто втома.
Наступного дня - вогнева підготовка. А я забув удома окуляри. Стріляв, стріляв - чортівня. А колись був заступником командира стрілецького взводу. Гукнув до Миколи:
- Дай свої, друже!
І аж тоді справа пішла. І лежачи, і стоячи, і повзком, і бігцем.
Пообіді - тактика бою. Раніше ми ходили півколом, цепом, одне біля одного. Нині це злочин, оскільки один авіаудар чи прицільний постріл з гаубиці знищить усе відділення. Ходити вчили вервечкою. Відстань - мінімум метрів двадцять. Якщо поранення у товариша - підповзати не можна, передавати свій турнікет не можна, відходити групою не можна. Та багато чого не можна, бо війна змінилася радикально. Думаю, що скоро ніхто на поверхні воювати не буде, тільки під землею. Це якщо доживемо. Я до пенсії вже не мрію дожити.
А коли повернулися з навчань, Микола питає:
- Сашко, бачив тут хоч одного депутата чи його сина? Хоча б місцевої ради, а не Верховної?
Я опустив очі долу.

07.04.2024р.

Війна внесла корективи в усе життя.
Ще рік тому вистачало грошей на протруювач для посадкової картоплі. І для моркви для насіння, бо як не побризкаєш чимось смердючим - морква через день обгризена до самої землі
Я користувався не хімією, а природніми препаратами. А вони страшенно дорогі.
Пестициди тільки вбивають землю, знищують на ній усе живе - і корисне, і шкідливе. Хоча я сумніваюся, що у природі є хоч одна-єдина шкідлива істота. Все живе у рівновазі.
Он, канадійці знищили вовків в усій провінції Квебек і Онтаріо. Бо вряди-годи підхарчовувалися фермерськими овечками.
А чому б не підхарчовуваттся, якщо люди знищили довкіл усі ліси під посів жита, яке іде на шнапс.
А за рік розплодилися лосі та олені. І в такій кількості, що виїли упень усі прирічкові молоді зарості верб, лип, кленів тощо. Першими втекли бобри. За ними ондатри. Потім зникла риба. А за рік береги обсипалися і річки змінили свої русла. Почалися масові паводі, які затоплювали і людські житла, і сільгоспугіддя. І вівчарство з корівництвом накрилося мідним тазом. Насамкінець, повтікали люди. От що означає дозволити придуркам і популістам поратися в живій природі.
Канадійці, хоч і пізно, зметикували що до чого і купили кілька зграй вовків в США. За шалені гроші. Знадобилося ще 20 років, аби все устаканилося. Нині овечок там ніхто не розводить, бо одразу - до в'язниці.
Так до чого я веду? Ага, згадав! Про протруювачі!
Колись давно, ще коли ми тинялися з дідом у глухому лісі я дивувався: нащо він обдирає навесні кору з повалених буревієм берез? Нащо я цургенив важежні лантухи з цією трухою до хати? Дідусь тоді сказав:
- Онучку! Ця труха - ліки від ста хвороб і палиця-виручалиця по господарству.
Каже: - Копай яму на городі, щоб влізло цебро.
Викопав. А дідусь зверху поставив діряву виварку, , навалив у неї кору з мішка, закрив щільно кришкою і, посміхнувшись, звпитав:
- Любиш палити вогнища?
Та хто ж із хлопчаків таке не любить!
Ми тоді завалили ту виварку зсизом, якимись сухими корчами, старою деоевиною.
Підпалював, звісно, я. І ще години дві бігав, аби набрати дрівцят для кращого жару.
Увечері дідусь каже:
- Всьо, розгрібай попіл, знімаємо виварку. Але акуратно, щоб не насипати у цебро землі та непотребу.
А як витягли цебро, то на дні смерділа чорна, як свята земля, якась рідина.
- Діду? Оце і є ліки від ста хвороб?
- Ага.- - Тю! Так смердять! І липнуть до рук?
- Онучку! Твої ноги - це суцільне бойовище. Покусані , побиті, обдряпані. Годі користуватися подорожником. Бери дьоготь і маж.
Я й намазав, правда, уранці, бо не наважився лізти у ліжко разом з дідом. Простирадла були б чорними і, звісно, сиердючими. А тоді пральних машинок на селі не було, прали жінки власними руками. І кожна пляма вимивалася дуже важко. Берегли тоді і взуття, і одяг. Я, фактично, ціле літо бігав в одних шортиках, весною - у драних кедах та якійсь столітній хламиді від пра-прадіда. Або робив дірки для рук та шиї у мішку і тиинявся берегом річки зі зграєю таких самих розбишак як і я.
Ранки на ногах позаживали за два дні, І я знову ганяв лугом молодих бичків та корівок з криками "Смерть фашистам!".......
І, аж оце, у військовий стан, згадав той дитячий досвід. І зробив так само.
Повірте - жоден колорадський жук не сяде на грядку, де бульба,перед посадкою, покупалася в дьогті. Жоден заєць не наважиться гризти моркву чи бурячину. А дротяники та кроти повтікають на більш привабливіші ділянки. І все живе залишиться живим.
До речі - запитайте в аптеці - скільки коштує банячок дьогтярного масла? Грамів 50
Повірте - у вас очі полізуть рогом. А ця ціна - це ціна людської ліні та незнань дідівського досвіду.
Наступного разу розкажу вам про материнку (ладянка, блошниця, душниця, "ведмеже вушко (толокнянка звичайна з родини вересовик, любисток, купальне стебло, ведмедиця, любчик), кульбаби (пустодуй, купава, баранки). У кого артроз - тому кульбаби - мати рідна. Але хто про це знає...
30.03.2024р.

Переважна більшість людей не знає як пишуться закони, хто і як їх насправді приймає. Приходять раз на кілька років до виборчих урн, кинули папірця з прізвищами уподобаних улюбленців та й усе. Але законодавство має свою специфіку та правила.
Перший раз я став помічником-консультантом Народного депутата України в 1998 році. Тоді Народний Рух України ще був монолітним, фракція у Верховній Раді була солідною, а комуністи і торгаші бігали до В’ячеслава Чорновола, перед засіданнями Верховної Ради, щогодини. І поодинці, і групками в кілька осіб.
Я ж три місяці вивчав дислокацію комітетів Верховної Ради, оскільки вони були розкидані по всьому Печерському району. Там - Чорнобильський, там - законодавчого забезпечення правоохоронної діяльності, а в чорта на рогах - екологічний. І було на той час їх штук тридцять. Ну, то таке.
Кожен народний обранець має право набирати собі стільки помічників, скільки вважав за потрібне. У Дмитра Васильовича Павличка їх було шість. Два працювали на державній службі, рещта – на громадських засадах. Тобто - безоплатно. Одним з таких, спочатку, був і я. І це правильно. Навіщо брати на державну посаду людину, яка не знає як і куди потрібно ходити? І що казати депутатам, яких бачиш перший раз у житті.
Пройшов час. І переді мною постала дилема: або я буду одночасно працювати зав виробництвом на крутезній фірмі, або у Верховній Раді. Павличко так і сказав:
- Хоч ти і молодий, але сил не вистачить. Обирай.
Вийшло ні те, ні се. Пішов працювати в партію. Спочатку, головою управи крайової організації. А згодом заступником голови з ідеологічних питань. Вільного часу спочатку додалося. Але технікуму, який я закінчив з червоним дипломом, для такої роботи виявилося замало. Поступив в університет, на обліково-фінансовий факультет. Плюс - паралельно - вчився у музичній школі по класу вокалу. А чому? А тому що концертував Україною як навіжений. Але ми відволіклися.
Як приймаються закони? Який алгоритм їх прийняття?
Кожна фракція пише свій особистий варіант. Саме тому переважна більшість законів тихо помирає у нутрощах секретаріату Верховної ради. Для такої роботи потрібні лобісти, помічники-консультанти, які між собою не сваряться, і не мають сексуальних та грошових стосунків.
Це з першого погляду здається, що закон пише Народний депутат. Насправді - все не так. Депутат дає прикінцеву думку. Євген Жовтяк писав справді сам, хоча постійно радився. Але таких обізнаних людей у Верховній Раді були одиниці. На 1998-1999 роки - чоловік 30. Не більше. А решту писали ми - помічники-консультанти. Від А до Я.
За 14 років особисто написав 167 законів. З них було прийнято повністю - 14. 26 - з поправками. Мої колеги теж не відставали.
Особисто мені запам’яталася ніч, перед ухваленням Бюджетного кодексу України. Тоді комітет ВР схвалив обидва варіанти та запропонував обрати кращий на пленарному засіданні. Суть у тому, що обидва варіанти висунули представники фракції Української Народної партії. І вони були майже діаметрально протилежними. І обидва варіанти дуже сильними. І фракція розділилася навпіл. Одні за той законопроект, інші - за інший. Автором першого був Валерій Асадчев, автором другого - Євген Жовтяк. А решта Верховної Ради були пасивними свідками цієї епічної битви двох розумних людей.
І досі ми живемо за цим законом, до речі.
А перед прийняттям - кожен з законотворців виставляв «поляну» для керівників фракцій та груп. І для посланців Адміністрації Президента України, звісно. Якщо мені не зраджує пам'ять, то тоді ним був Роман Безсмертний. Повірте на слово - Кучмі пощастило, що така людина була в його команді. Розумний, розважливий, принциповий. І намагався ніколи з людьми не сваритися. Під час окупації Київщини його не здали мешканці села, він вижив. І я б хотів, аби він продовжив свою діяльність не тільки як професор, але й як державний діяч. Бо ми - однолітки. Хоча й підтоптані.
А законопроекти, які ми вивалювали в нутрощі секретаріату Верховної ради України, були, такими незграбними, що юристи душилися зі сміху. Кожна третя поправка суперечила Конституції. Це через кілька років ми стали розумними. А спочатку…
Нині я вільний. Голова не болить від думок про те, чи цей закон правильний і потрібний. Не думаю про домовленості та торги з політиками, які ще вчора мили машини чи торгували збіжжям. Та й Павличка вже немає. Юрій Костенко пенсіонер. Решта - також.
Мені гірко, прикро, що в певний момент не витримав - зістрибнув з цього корабля, під назвою «Верховна Рада України».
Але є й плюси: я став письменником. І ось уже скільки років радую своєю творчістю людей. І в Україні, і далеко за її межами.
Що буде завтра - не знаю. Дуже важкі навчання були на полігоні. За край. Якби скинути, хоча б, 20 років - тоді нормально.
А про решту законів, які приймала Верховна Рада - напишу окремо. Там кожна розповідь цінна. І до архіву треба зазирнути, бо можу помилитися. Власна пам'ять - штука ненадійна.
З повагою, Олександр Сушко
17.03.2024р.

На фото я з Народним депутатом України, заступником Голови УНП - Олександром Олександровичем Зайцем. Де було зроблене фото - вже не пам'ятаю. Мабуть, у школі.

Скільки себе пам'ятаю - довкола мене пишно квітнуть жінки. Туляться, приязно усміхаються, допомагають по господарству. Ну і ще дещо роблять, про що виховані та порядні люди будуть відповідати тільки на Страшному суді.
А все почалося з дитячого садочка. Познайомився в групі з Настею. Давай удвох гратися. А хлопчики побачили, що нам добре удвох і нумо зобижати. Спочатку словесно, а потім і кулачками. Думали, що гуртом заженуть нас в куточок і примусять плакати.
Тоді я уперше в житті побився. Особливо любив кусатися та рвати волосся з однолітків. І хоч зубки у мене були ще молочними, але залишали глибокі подряпини на черепах однолітків.
Згодом усі діачатка з групи гуртувалися довкола мене, а я, мов молодий півник, виказував їм знаки уваги.
І що цікаво - дівчатка перестали бавитися ляльками, а брали до рук дерев'яні та пластмасові шабельки, і влаштовували бойовиська. Я, звичайно ж, був їхнім генералом. Правда, без папахи. Хоча з командирським пронизливим голосочком..
Коли в черговий раз хлопчаки кинулися мене скубти - в бій за свого командира кинулася розлючена ватага дівчаток.
Вони теж дряпалтся та кусалися як я. Але ґвалту було устократ більше. Позбігалися педагоги та повитухи з усього садочка. Навіть повариха кинула морочитися з молочною кашею.
Потім була "серйозна" розмова з батьками та педагогами. Всі нас шпетили на три заставки, а ми трималися рученятами та мовчали.
А потім була десятирічна школа. І не проста, а спеціалізована, з поглибленим вивченням англійської мови. Після уроку миру одразу викладали англійську. З першого класу, щодня. Але мова не про це.
Частина дівчаток з дитсадочку потрапила в один клас зі мною. Ми дружили, допомагали одне одному, гралися. Згодом до нашої міні-групи дроучилися майже всі дівчатка. То ж історія повторилася: хлопчики мене почали дражнити, а потім, здуру, наважилися відлупцювати.
Бився довго, натхненно. І дряпався, і кусався, і ляпаси одважував, і копняки. Вийшла славна дитяча потеруха. А коли сил уже не було, тр одважував щиглі.
До восьмого класу щоденний мордобой не припинявся ні на день, оскільки я зазіхнув на святе: пускав бісики та цілувався з дівчатами паралельних класів. А вони цілували мене.
За люту вдачу клас мене призначив комсоргом, пртім фізоргом, а у старших класах керівником взводу початкової військової підготовки. Все в одій склянці, так би мовити.
В армії було набагато складніше. Битися доводилося не щодня, а щогодини. Уже не за дівчат, а за власні честь та здоров'я.
Кулаками та розумом проклав собі дорогу до посади заступника командира взводу охорони. І знову довкола почали крутитися дівчата. Персисті, грайливі, спокусливі. Ну, то таке.
Після армії стало ще гірше. Дівчата ходили до мене в хату навіть уночі. Не вистачало сил. Ще й матуся сварилася, казала:
- Ніколи не думала, що з моєї дитини виросте кобеляка невгамовний.
Ну, то таке.
І в університеті, і на праці, і на творчих посиденьках - все було заквітчано жінками.
А потім - як одрізало. Я зустрів свою долю.
І досі живу тільки нею. Своєю берегинею.
Вже не б'юся, не кусаюся,
Коли відправляв дружину в евакуацію, чомусь, розплакався. Думав, що вже ніколи її не побачу.
Поставив удома після нічного чергування автомат на ліжку, нагодував котиків та собачок та пішов колоти дрова, бо хата була холодною. А потім взяв до рук жінчиного халата, притулив до вуст і поцілував. До вечора крутився по хазяйству, хоча було потрібно трохи поспати, оскільки опівночі знову було потрібно йти на бойове чергування. Нас тоді сильно бомбили. Хата постійно підплигувала на фундаменті. Росіяни лізли з усіх щілин як таргани
А я думав про дружину, молився за неї, писав їй вірші, які ніхто і ніколи не почує.
У травні вона повернулася. Глянула на мене і втратила свідомість. Я став геть сивим. І борода, і вуса, і брови. Мабуть і душа моя стала сивою.
Жінка нині спить. А я не можу. Останній рік взагалі не сплю вночі. Півгодини дрімаю і прокидаюся, слухаю як сопе жінка. Поправляю ковдру, проганяю котів, які лізуть спати на її голові, куховарю, займаюся усілякою чортівнею аби не думати що нас чекає в майбутньому.
Після військових навчань, куди я поїхав добровільно, вона злягла. Сказала, що вже ніколи мене не побачить.
Нині полегшало. Та й зима позаду. А війні немає кінця. Отже, мій шлях один: на фронт.
Та знаю, що виживу, оскільки думками - біля жінки. Біля моєї берегині. Біля свого серця та душі.
А спогади дитинства - це тільки казка, реальність, якої вже немає, прелюдія до справжньої любові.
Оце єдине, мабуть, для чого живу досі на цьому світі: зробити свою жінку щасливою.
А у вас так само?
05.03.2024р.

Я спав. І снилося мені, що 14 квітня 2014 року Гіркін захопив Горлівку. А вже 17-го 95-й кіартал на чолі з Зеленський давав концерт окупантам і колаборантам.
Заплатили добряче, а потім поїхали їсти шашлики в місцевий ресторан. І які ж вони були добрі! Щелепи атристів зголодніло жували соковите м'ясце вгодованого кабанчика, украденого в українського фермера. Його самого розстріляли як націоналіста, а жінку згвалтували. Бо вона розмовляла українською мовою. Згодом мені наснилося, що після якогось обмазаного шоколадом сивочолого вуйка до державної кормиги став якийсь розвеселий комік і обороноздатність країни різко зросла. По-перше, зупинилося виробництво снарядів, ракетної техніки. А танкові заводи взагалі перестали працювати. Російська агентура намертво присмокталася до вітчизняної оборонки.
Наступний сон виявився з закордонною локацією. Очільник поїхав до Оману поговорити з Патрушевим про добросусідські відносини та здачу української агентури ФСБ
І здав.. Наче. Результат - провал операції з вагнерівцями іще багато чого.
Наступне сновидіння було солодкими до дрожу: Верховний головнокомандуючий щоденно з екрану телевізора годував мене брехнею, переконуючи, що війни не буде. Люди, які себе не поважають, йому повірили, А Валерій Залужний - ні. Бо віддав наказ розгорнути війська. А якби не вчинив би усупереч волі Президента, то орда стояла б уже у Львові.
В наступному сні я подумав: банда, яка окупувала печерські пагорби, ще довго смоктатиме кров з України. А потім хутко десантується за океан. Там де тепло і не бабахають ракети.. Щоб їх не спіймали та не розідрали розлючені українці.
А під ранок, змучений цими сновидіннями, подумав: якщо станеться непоправне - не здамся. Жити в державі, окупованій Кремлем - не буду. І чіплятися за життя не буду. Бо нащо таке життя, коли щодня в телевізорі буду бачити лик Зкленського?
Можливо, завтра насниться щось гарне, приємне, обнадійливе. А, може, навіть і сексуальне. Хоча, навряд, бо вік уже не той - скоро шістдесят..У такому віці взагалі не спиться А в очікуванні ракетних обстрілів - тим більше.
Прокинулася дружина, питає:
- Чоловіче, знову не спиш, думаєш?
- Ага.
- Про те, як виграти війну?
- Угу.
- То що надумав?
- Та надумав, але громадянам це не сподобається?
- - Чому?
- Надто справедливий підхід до мобілізації пропоную.
- Який?
- Всіх 73 відсотки громадян, які голосували за Зеленського - на фронт. Це - колективна відповідальність за те, що обрали своїм очільником людину, яка обіцяла мир та спокій... Шамкочучі бабусі будуть щодня, з ранку до вечора чистити картоплю бійцям. Готувати борщі. Молодиці конструювати дрони, діди точити снаряди,
- А депутати?
- А депутати від "ЗЕ" усіх рівнів, усі як один підуть у штурмову піхоту. І таким чином до лав ЗСУ надійде сім мільйонів мотивованих, відповідальних бійців.
- Чоловіче, а що робити з майном цих депутатів?
- Всі до останньої машини віддадуть на фронт, у власних палацах з басейнами та фініковими пущами будуть відновлюватися поранені, а всі прибутки з бізнесу будуть іти на зарплату воїнам та закупівлю зброї
- Чоловіче, це нереалістичний план. Щоб таке трапилося потрібно, по-перше, аби люди мали совість, а по-друге - оголосити війну, а не оце що зараз. Ось тоді, згідно з Конституцією Верховна Рада розганяється, а на місцях вводиться військове управління. Банди бариг, які себе називають місцевими радами стануть зайвими. А хто таке допустить? Ніхто.
Тому будуть воювати слюсарі, фермери, трактористи, а дяді з пухкенькими руками - ні.
- То шо ж робити?
- Запитати у Президента: де взяти людей?
- Так, наче, знайшли. Он, гребуть обмежено придатних артрозників та сколіозників. В штурмову піхоту набирають беззубих, підсліпуватих чоловіків, яким виповнилося 55 годочків. Кажуть - це самі сильні вояки, здатні перевернути хід війни. А ще будуть брати молодь. Щойно закінчив школу - ласкаво просимо в окоп!
- що робити з тими, які сидять за кордоном і повертатися не збираються?
- Дуже просто! Пам'ятаєш, як СБУ викрала в молдавії суддю Чауса? Отак треба і з ухилянтами. І першого, кого треба вивезти в Україну - Арестовича. Він військовозобов'язаний, вгодований, молодий. Язик працює так, що можна підключати динамо-машину і отримувати електрику. Він би вельми знадобився як спеціаліст з усього. І як розвідник. Нині їх малувато, а мін багато...
Отак до ранку і балакали з жінкою, будували плани. А о шостій пролунала повітряна тривога і почалися ракетні вибухи. Зеленський, мабуть, сидів глибоко в бункері, а ми вже і з хати не виходимо, бо єдине, що можемо встигнути - це вискочити у коридор і стати під стіною. Вік уже не той, аби бігати кабанчиком. А після обстрілу - негайно на працю, Бо війна війною, а комунальні платежі ніхто не відміняв.
А ви, друзі, як ховаєтеся під час ракетних обстрілів?
10.02.2024р.

У деяких людей, обтяжених блискучим вуличним вихованням та грунтовною підворотньою освітою виковується власний, елегантний стиль життя і суспільної прведінки.
Кіко вже казав сусідові: - Не пускай "коня на пашу" під моїми ворітьми, а з нього як з гусака вода: виходить уранці і йде цілеспрямовано не до вбиральні, а під мою хату.
Надокучило йому кілок на голові тесати, тож вирішив дати безоплатний урок ввічливості. З вечора зі сторони двору поклав півпудову кувалду і пішов спати. У уранці, як тільки почув верещання сусідського замореного кабанчика, навшпиньки підкрався до воріт.
За п'ять хвилин вийшов сусід і почалапав до у мою сторону. Звично ростібнув ширінку, ухопився за причандалля і підготувався робити свою звичну справу. А я охопив кувалду і з розмаху щосили гепнув ними у залізні ворота зі своєї сторони. Грім покотився селом, луками та лісом. Собаки завалували в кожній садибі, бички позривалися з цепів та рвонули хто-куди, а кури на місяць перестали нести яйця.
Ну, що вам сказати...парамедики, яких я викликав на поміч, так і застали Тараса Шимпанзенка у зеленавій травичці зі спущеними штаньми та намертво затиснутим, вже посинілим прутнем у правиці. В його очах, розплющених якомога ширше, зачаївся жах, а волосся ще добу стирчало дибки, після того як його привезли з реанімації додому.
Тіко вирішив одну проблемо - почалася інша: вже інший сусід Смоктун почав підкидати пусті пляшки з-під горіляччя під мій багатостраждальний паркан. Цього разу вирішив не доводити людину до інфаркту, аби поліціянти не розлютилися. Позичив асенізаційну машину у мого кума, викачав обидві зливні ями з лайном, а вночі густо полив цією "благородною" сумішшю двір Смоктуна. Він нічого не чув, оскільки спав у дупель п'яний у своїй богом обраній садибі.
Машину тієї ж ночі повернув кумові та влігся відпочивати від трудів праведних під богом у своєї берегині.
Дикий, нелюдський вереск, густо пересипаний багатоповерховою лайкою розбурхав наше село уранці.
На крик вибігли і ми з дружиною, а там...
У густому лайні, наче дохлі карасі у юолоті, плавали капці і туфлі Смоктуна, штани, куфайка та картуз, що сохли на мотузці, підвішеній посеред двору, набули жовто-коричневого кольору. А запах стояв такий, що мухи дохли на льоту. За годину літнє сонечко розігріє повітря до плюс тридцяти за Цельсієм, тож до вечора можна до двору і не потикатися: можна задихнутися.
- Та хто ж це таке зробив? - кничав Смоктун.
- Господь бог, мабуть,- одказую я.
- За що?
- Щоб не кидав пляшки сусідам під паркани, мабуть... чи за те, зо дуже багато п'єш горілки.
- Так це ти зробив?
- Ні, звичайно! Я таким свинством не займаюся, сусідів люблю та поважаю. Наче.
І цього разу обійшлося.
А оце сусіди влаштували серед поля смітник. Носять і носять своє дрантя. Поліетиленові пакети та інший непотріб розлітається всім населеним пунктом. І коли жінці надокучило збирати щоранку кульки під парканом, каже;
- Чоловіче! Зроби білборда. І закопай посеред смітника. А я на ньому дещо нааишу.
Зробив, як вона і просила. Невеличкого: 20 метрів на 10. Надпис робили фосфорними фарбами метровими літерами. А оскільми моя дружина - бкрегиня, чаклунка сили неймовірної, ьо і надпис був відповідний:
"Грішники! Не кидайте сміття!! Прокляну!"
Баба Гврбузиха злякалася і таки перестала. Зникли памперси, погризені соски та обкаляні пелюшки. Згодом селищна голова викопала здоровенну яму за селом , а вантажівка потроху вивезла непотріб туди.
І стало чисто. Сиджу і думаю: може то прокльони спрацювали чи мої радикальні дії? Чи все разом? Як ви гадаєте?
24.01.2024р.

Популярна в біблеїстиці версія про те, що пророк Мойсей водив людей 40 років пустелею, аби викорінити в них дух єгипетського рабства - вельми поширена догма і в сучасному юдаїзмі, і в християнстві. Давайтемо подивимося, що ж відбувалося насправді, використовуючи наявні історичні документи. Зокрема - Біблію.
Перш за все, скажу, що пропаганда, зокрема релігійна, існувала завжди. Інколи вона набирала таких незвичайних форм, що людський розум казку сприймав за дійсність.
В Старому заповіті написано: «Ми були рабами. Тепер ми діти вільних!». Якщо почитати Тору, то слово «свобода» (дрор або хафеш) там ужито не в сенсі свободи народу, а в сенсі свободи фізичної. Тобто, коли людина особисто позбулася пут залежності, рабства, кабали. Про свободу релігійну тут мови не йдеться.
«Якщо купиш собі раба єврея, то хай він працює шість років, а на сьомий відпусти його без викупу». Це в Біблії. У мене питання: а якщо не єврей? То що, хай працює, доки не…? Ну, то таке. Ми відволікаємося від теми.
Абсолютна більшість легенд і казок побудована на грунті, шо якийсь супер-герой або група людей мандрує кудись, аби здобути собі те, чого прагне: волю, красуню-дружину, золоті гори, почесну старість, мудрість тощо. Дорогою вони долають труднощі, перелазять через гори, непрохідні хащі, знищують товпи людожерів, бандитів, вороже налаштоване місцеве населення.
От, Іван-дурень іде за молодильним яблучком і здобуває його, Тесей іде убивати Міноиавра і вбиває його, Геракл іде роздирати левові пащу і таки її роздирає. Самсон, до речі, теж її розідрав. Навіть є така ротонда у Києві під однойменною назвою, розташована на Контрактовій площі.
А от легенда про Мойсея є виключенням з правил: ніхто, окрім двох персонажів, не залишився живим. Бог Яхве їх усіх повбивав. Це, м’яко кажучи, виглядає непривабливо. Тобто, обіцянки привести усіх, хто вирушає в путь у край «молока та меду» здохнуть в страшних муках.
Яхве травить їх перепілками, кусає зміями, знищує вогнем, знищує за те, що вони хочуть йому поклонятися самі, а не через потомків Аарона. Апофеозом цього геноциду є історія про те, що Яхве усіх повбивав за те, що розвідники, яких надіслали в Ханаан доповіли про те, що народ, який вони будуть знищувати та грабувати - дуже сильний. От цих розвідників, які сказали правду - люто скарали. Щоб не ляпали язиками непотрібне. Тобто, якщо тобі в очі пісяють - говори, що це Божа роса.
Не менш дивовижною виглядає історія про те, що Яхве убиває Мойсея за те, що він вибив воду зі скелі. Але ж сам Яхве цього і вимагав від Мойсея! Погодтеся, якось нелогічно карати свого слугу за те, що він точно виконує накази свого господаря.
«Як таке могло бути?» - вигукнете ви. Та дуже просто: у первісному варіанті нічого подібного не було й в помині. Це були художні вимисли екзальтованих релігійних фанатиків, які керувалися не логікою та історичними матеріалами.
Давайте проглянемо як Яхве прокляв обраний народ. У Біблії є глави в книзі Чисел (13. 14), які про це оповідають.
Послав Мойсей 12 шпійонів в Ханаан , від кожного коліна по одній штуці, не враховуючи Левіза. А ще 2 людей від коліна Йосипа. Загалом їх повинно було б бути 15, але в Біблейській версії виходить все одно 12. Ну, так, мабуть, рахували в давнину: 12 плюс один, плюс два дорівню дванадцять. На війні таке буває, оскільки кількість дезертирів, які накивала п'ятами - не враховується. Це супутні витрати. Думаю, дехто просто втік від виконання такої самовбивчої та ідіотської задачі.
Але решта розвідників доповзли до Хеврона і побачили там гарний виноградник. Зрізали одну кисть, яка була розміром з бика, прив'язали її на довгу ломаку і приволочили в табір Мойсея. А ще побачили там трьох велетнів - Ахімана , Шешая і Тамая. Серед розвідників були Ісус Навин з коліна Єфремового та Халев з коліна Іуди.
За такі невтішні новини товпа зарізяк хотіла забити їх камінням, але тут з’явився Яхве і сказав, що усі, хто не хоче грабувати Ханаан помруть,
Пуцін теж обіцяє таке своїм зольдатам: якщо не будуть штурмувати Авдіївку - він повтромлює їм пляшки в ануси і проверне сто разів. Як від такого «задоволення» не відмовитися?
Ну, це я приводжу короткий опис цього казусу, а є повний, документальний. Є такий чоловік - Халеф. З коліна Іудиного. Але в інших текстах Біблії вказано, що Халеф - це кініт. Тобто він взагалі не юдей. Це коліно буде повністю підпорядковане Ізраїлю. Згідно з законом. Тобто, в одній частині тексту він виглядає, як чистопородистий нацист, а в інший - представник іншої, неарійської нації. Так питання: хто ж такий насправді цей Халеф?
В «Числах, 14.24» сказано, що Халеф - це єдина людина, яка вижила під час цієї безглуздої різанини.
А в «Суддях 14.20» вказано, що зосталися живими двоє. Ще Ісус Навин. В одному варінті варіанті вказано ім'я Халефа без прізвища, в іншому - з прізвищем. Ще й указано з якого він коліна (Іудиного).
Ще одна деталь: в попередній главі ця подія відбувається біля намету Мойсея, в наступній - біля ковчега Господнього. Тобто, біля скрині.
В «Числах 30.21» всі ці розвідники помирають миттєво, в іншому варіанті - в муках.
Ви скажете - яка різниця? Результат один, звісно. Але в перщому випадку російського мобілізованого, який хоче здриснути в з фонту, вбиває пострілом у спину кадирівець з загорорджувального загону, а в іншому випадку власний командир упокоює за правду прямо в окопі.
Ще одне просто шокує. В одних абзацах говориться про те, що помруть усі, хто нині перед ним знаходиться, а в інших - «…як казали ви Мені, так кажу Я вам: в пустелі цій впадуть всі тіла ваші, і скільки вас числом, не доросліше 20 років, які бурчали на мене, не ввійдете в землі, які Я вам обіцяв. Окрім двох. Дітей ваших , яких вважали здобиччю, я приведу в цю землю, а ваші трупи впадуть в цій пустелі…..». «Ви понесете покарання за гріхи ваші. Рік за день. Рік за день. І Ви дізнаєтеся моє невдоволення».
Як пояснити таку плутанину? Та дуже просто! Є два різних тексти. У першому головним героєм є Халеф. Потрібно мати на увазі, що в ті часи було два царства - Іудея та Ізраїль. Два різних царства. Вони ворогували між собою. Ізраїль був, у силу географії, і бататіше, і економічніше привабливішим.
Як написано в Біблії, води Йордану розступилися перед бандою Навіна, стіни Єрусалима упали під звуками труб тощо. Тобто Навін влаштув суцільний Маріупіль. Знищив майже усе.
Але є подальша версія, написана в Біблії. Там вказано, що якась місцева повія побачила в розвідниках, серед яких був Ісус Навін - майбутніх господарів землі, Але слово «херем», яке вживається в Біблії - це священне слово. Воно означає, що з цієї землі не можна брати нічого: ні майна, ні золота, ні рабів, ні жінок. Все належить знищити. Або віддати богові… І повія вижила, і ще дехто….
Я боюся, дорогі друзі, розказувати далі, що було насправді. Та й не треба. І так несолодко. Є моя друга стаття - там чиста археологія та історія. Без біблеїстики та теології. Це вельми специфічні, університетські знання, до них потрібно бути підготовленими. І боюся, навіть за те, чим поділився, мене знову гризтимуть всі, кому не ліньки.
Парнусем лехайм
З повагою та сумом, дядя Саша
21. 01.2023р

До мене в гості прийшли свідки Єгові. Чемні, усміхнені та всі у вишиванках. І так мені стало приємно, що запросив їх до господи погомоніти. Вони й не проти, оскільки навернути ще одного безбожного грішника до істинної віри - справа богоугодна і на тому світі зараховується як списання десяти гріхів одночасно.
- Питають,- Олександре Григоровичу! Що ви скажете про істинну віру, яку ми несемо людям?
- Гарна справа. Нічого поганого тут не бачу. Але є одна заковика….
- Яка?
- Ви боретеся з бісівством, ідолопоклонством, чаклуванням, язичництвом. А водночас його і активно пропагуєте.
- Як так! Нічого подібного!
- Помиляєтеся. Ось дивіться, на усіх вас чудові вишиванки. А знаєте, що означають усі ті візерунки та він’єтки? Ні? То давайте вам поясню.
Вишиванка Елеонори Пилипівни густо прикрашена листям дуба. За традицією, такі вишиванки носять не жінки, а чоловіки. Вони символізують силу, витривалість. Цей орнамент - атрибут бога Перуна і все, що з ним пов’язане. Жоден притомний юдей не вдягне такий одяг, бо це вважається поклонінням боввану. А наші місцеві лопуцьки цього не знають, тому ставлять свічку і богу, і чорту. Тобто моляться Єгові та Христу, але захищені символами Перуна. Ні в юдеїв, ні в мусульман такого на одязі немає.
Рванула Елеонора Пилипівна з себе вишиванку, звільнилася від гріховного, підняла спідницю аж до шиї аби прикрити ліфчика та чкурнула бігом додому, аж гай зашумів.
Загомоніли віряни, навіть проповідник розгубився, торсає китиці власної вишиванки і не знає що сказати. Сказав я.
- Самуїле Євстрахієвичу! А Ви носите жіночу вишиванку! Ще й яку!
- Не може бути!
- Ще й як може! Ось дивіться, центральне місце посідає імпозантний вазончик з квітучою рослиною, а по обидва боки - зграйки птахів. Це - символ Берегині, жіночого начала. Це - охоронна магія від зла в чистому вигляді. Такі візерунки - це поклоніння богигі Ладі. Вони - атрибут вагітних жінок та молодих мам. А ви - вусатий, дебелий вуйко. Ще й вірите в Єгову. Наче.
Самуїл Євстрахієвич хутко зняв вишиванку і сором’язливо увіпхнув її у валізку зі стосиком брошурок «Сторожевая башня». Волохаті груди виглядали настільки застрашливо, що навіть вірянки власного приходу одвернулися та почали хреститися.
- Ось, вдягніть піджачка,- сказала моя дружина-берегиня та простягнула святій особі мого шкільного, побитого міллю піджачка, якому вже років сорок.
Не склалася у нас цього разу бесіда, пішли від мене дорогі гості зажуреними.
А оце прийшов у гості мій давній друг – піп Онуфрій. І хоч у нас погляди на релігію та віру трохи не збігаються, але в житті допомагаємо одне одному, сваримося, миримося, гуртом облизуємо чарки на риболовлі, коли наші жінки не бачать. Ну, то таке.
Цього разу чаркувалися на законних підставах, бо - Покрова.
Окухлилися, хекнули, трішки поплямкотіли кров’янкою і загомоніли.
- Онуфріє! Подобається мені вишиванка, яка в тебе під рясою! Знаменитий візерунок! Сили неймовірної!
- І мені подобається. За першої ліпшої нагоди вдягаю.
- А знаєш що він означає?
- Нє…
- Це - камінь-Алатир! За легендою - це священний «живий камінь", що лежить на південь (Раю). На ньому росте Дерево Роду (Життя). Із нього виходять і в ньому сходяться всі дороги.
Алатир уособлює могутність і невмирущість плодючої творчої сили життя. Та міць і сила криється в незліченній і нескінченній кількості живих зародків-бруньок, що лежать під священним каменем і ними щовесни Дажбог засіває землю і людство. На ньому завжди горить живий вогонь Сварога - Родове Вогнище, до якого Боги приносять свої палкі молитви заради минулого, сучасного і майбутнього людства.
Алатир (Камінь-Алатир, Око Роду, Козацький Хрест, Ружа) є споконвічним духовним символом Українців-русинів, знак Родового Вогнища Рідної Православної Віри. Він святіший із символів людства, модель розгортання і згортання Всесвіту.
Алатир - це древній символ присутності Бога. Він походить від яйця, яке зніс Першобог українців-русичів Сокіл-Род і символізує єдність з божеством через подяку Всевишньому. Подякою православного рідновіри Богу за своє народження і можливість самовдосконалення життя по Праву (Божественний закон Справедливості). Правда - не розумію як така вишиванка личить християнину, бо це чисте ідолопоклонство. Більш того - таку вишиванку носять діти. А ти - сивочолий бурлака.
Онуфрій - людина вихована, тому одяг не шматував, а тихенько зняв з грішного тіла і поклав на окрайчик ослону. Зостався лише осріблений хрест на шиї та православна роба священнослужителя.
- Добре, що сказав, Сашко. А то мені завтра йти до архімандрита. А він до бісівських строїв ставиться вельми неприхильно. Може посадити на хліб та воду за порушення канону. Він може.
- Ну, тоді залиш вишиванку мені. Я її Івану Телесику віддам. Йому хоч і тринадцять рочків, але виглядає, наче бройлер серед курчат. Звідки такі дітки беруться у сусідки – Насті - незрозуміло. Вона від вітру хитається, трохи вища за кота, а діти - дуби!
- Хай бере, не заперечую.
- Але в мене є ще кілька вишиванок. Може, розкажеш, що означають орнаменти та чи можна їх вдягати духовним християнським особам?
- Гаразд. Але спочатку питання: бачив у тебе коц на ліжку з ромбами.
- Є такий.
- Так от знай: ковдри з такими вишитими знаками - атрибут подружнього ліжка рідновірів. Мйже щомісяця вони за слов'янським колодарем відзначають свято Мокоші. В образі Мокоші бачимо відгомін стародавнього культу Великої Богині-Матері (Мати–Сва та змієногої крилатої Апа у Скіфів) У "Велесовій Книзі" вогняна птаха-зоря Матир-Сва несе ввечері вогонь небесний у наші домівки: "Молимо Патар Дяіє, яко той ізведе огінь, який Матирь-Сва-Слава принесла на крилах своїх Праотцям нашим».
Мокоша вважається старшою роженицею, берегинею та головною богинею жіночого пантеону у слов'ян - Богинею родючості у всіх її назвах та проявах. На рівні творця опікується шлюбом, дітонародженням, жіночими ремеслами, надає та полегшує пологи і є заступницею породіль, жриць, знахарок та ворожок. Пов’язана з водною стихією, під її владою, перебувають Русалки й Берегині. Крім того, Мокоша вважається володаркою риб, і може поставати в риб'ячому образі.
За розумінням світобудови слов'ян, – чоловік це вогонь, а жінка це вода, які разом творять життя, як у Всесвіті. Сварог створив всесвіт, а Мати–Сва народила в ньому життя. Тому її вияв у Яві є Матінка Земля та в побуті Матір Лада, що оберігає сім’ю, родину, дає плідність жінкам та лад і добробут. За прадавньою традицією Русичі й Козаки саме через це брали в похід та на війну жменьку рідної землі, яку отримували від старшої жінки родини або дружини. Пізніше Свято Матері Землі та Перуниці було перейменовано церквою на Покрову, яке оце нині ми з тобою відзначаємо.
- А не хіба Ісусової божої матері?
- У християн - так. А в рідновірів - інша мати. Але це деталі.
Насупив чоло Онуфрій, гриву похилив, задумався.
- Добре, що розказав. Завтра коц віднесу Степаниді. Вона затята атеїстка, ні в що не вірить, а живе бідно. Їй обновка буде як манна з небес. А тепер розповідай про вишивку.
- Так от, існують вишиванки жіночі, чоловічі, дитячі, весільні. Вони особливі, оскільки вдягаються тільки раз у житті і кладуться до скрині як обереги.

Наші предки шанували стихії природі та поклонялися їм. Найбільш поширеними елементами вишивки були символи, які позначають стихії сонця та води. Сонце зображувалося у вигляді восьмикутної зірки або свастики, а вода – у вигляді хвилястих ліній. Ці символи слугували захистом від злих сил.
Ще одним поширеним символом є ромб з крапкою у центрі, який символізує плодючість. Український одяг з зображенням ромбів одягали подружжя, які хотіли стати батьками.
На сорочках часто зображували один з українських національних символів – калину. Калина вважається уособленням вогненної трійці – Сонця, Місяця та зірок. Червоний колір калини символізує кров нації та безсмертя роду.
Символом щасливого сімейного життя є виноград. Виноградні грона зображували не тільки на сорочках, але й на рушниках та скатертинах. Барвінок, який часто можна побачити на вишивках, символізує молодість, цілеспрямованість, розвиток. Хміль має приблизно таке ж значення. Сорочки з зображенням барвінку і хмелю, як правило, виготовлялися для молодих парубків та дівчат.
Червоний мак на вишивці вважався оберегом роду та захистом від зла. Якщо в родині були загиблі воїни, жінки з цієї родини зображували на своєму одязі маки, у пам'ять про них. Троянда уособлює любов і милосердя, соняшники символізують життя, енергію, щастя.
На українських вишиванках часто можна побачити зображення різних тварин: зозулі, сови, півня, метелика, зайця та інших. З такими вишиванками треба бути особливо обережними, бо кожен символ передає вдачу тварини своєму господарю. І кожен візерунок символізує власного бога: Сварга, Дажбога, Білобога, Чорнобога, Ярила, Купайла тощо.
- Йой! - вигукнув Онуфрій. - Так у нашому селі кожен другий у вишиванці! Це ж виходить, що вони усі - язичники, хоч і несвідомі.
- Авжеж. Рідне, давнє, живе дуже важко здолати навіть часу, не те що якоюсь чужоземною вірою. Он, у нас навіть подушки вишиті. Лягаєш спати на такій вишивці, а тебе і твій сон береже богиня Лада. Ніяке чортовиння не підступиться, вір мені.
- А що ж мені робити з образами в церкві? Вони ж у вишитих рушниках!
- А що там зображено?
- Якісь хрести закручені.
- Тю! Та це ж сварга! Це символ сонячного культу, в магічну силу якого вірили усі древні народи. У давнину українці пов'язували цей знак із силою домашнього вогнища та родинним щастям.
Сварга може бути ліво- та правосторонньою. Але в українських вишиванках зустрічається і повна сварга - накладання лівооберненої на правообернену. Переважно такі мотиви поширені були на Правобережжі.
Цей символ означав гармонію - дві протилежні сили, які врівноважувались потоками. Повна сварга вважається енергетично дуже сильним знаком.
- Йой! Архімандрит мене точно зі світу зжене, якщо таке побачить. Звиняй, побіжу до храму та познімаю, доки не пізно. А суліяку з чачею доп’ємо потім.
- Гаразд, біжи кабанчиком. А я трохи покуняю.
Отак, людоньки ми і живемо: пояснюємо людям природу та походження предметів побуту та ужиткового мистецтва допитливим сусідам, лікуємо громаду від хвороб тілесних та духовних, заповнюємо пробіли в знаннях.
А ви, шановні християни - носите вишиванки, спите на бісівських язичницьких знаках, угортаєте ікони Спасителя та Божої матері в ідолопоклонство? Якщо так - визначайтеся кому служити: богові чи чорту. Бо може бути пізно.
24.12.2023р.

Ану ж бо, шановні православні! Скажіть - коли народився Ісус Христос? Га?
Є, як мінімум дві версії в євангелії від Матвія та євангелії від Луки, які абсолютно різняться.
В першому життєписі ідеться про те, що Ісус народився тоді, коли ще жив Ірод Великий. А цей цар помер в 6 році до нашої ери.
Другий євангеліст стверджує, що Ісус народився, коли проводився перший перепис населення іудеї. А це сталося в 4 році нашої ери. Тобто, існує провалля в десять років між двома датами.
Більш того, в євангелії від Іоанна є фраза, де до Христа кажуть: ""Ти роздумуєш ось так, а тобі ще немає і 50-ти років". А яка нині в ходу версія? Що христа розіп'яли в 33 роки. Не в 48 чи 49, а в 33.
Єдина, дужа дивна річ об'єднує ці два євангелія: і там, і там вказано, що сім'я Ісуса, незадовго до смерті, кудись рухалася. І це логічно, оскільки перепис населення місцеві жителі сприйняли в штики Згідно з релігійними догмами іудеїв перепис мали право проводити виключно жерці з роду Давида або Аарона, а не римляни. І податки платити мали не римлянам, а священникам. Аби не потрапити під неминучі репресії розумні люди тікали хто куди. І правильно зробили, оскільки повстання було жорстоко придушене.
До реформи імператора Костянтина день народження Христа святкували хто як хоче: 6 січня, в листопаді, в квітні. Костянтин обрав цей день тому, що це точка сонцевороту. Це був святковий день шанування бога Мітри, якому поклонявся імператор. Мітра - аналог слов'янського Дажбога. Отакі пироги.
І зовсім невідомо, коли Ісуса стратили, тому що існує тільки один історичний документ, який може слугувати датою його смерті.
На жаль, в первісному вигляді він до нас не дійшов. Про причини розкажу згодом. Але переписана його копія існує. Він з'явився в часи імператора Максиміана (Марка Аврелія) останнього імператора, який люто переслідував християн. Цей документ ніщо інше, як протокол допиту Ісуса прокуратором Юдеї Понтієм Пілатом.. До речі - ці протоколи в часи Максиміана вивчали в усіх школах, оголошували на ринкових площах, коментували скрізь де це можна. Це був самий відомий документ того часу.. Любителі християнства про це мовчать. Як гадаєте - чому замовчують? Бо там таке написане, що йой!
Аби знищити навіть згадку про цей документ - з'явилося Євангеліє від Никодима. Воно не включене в канонізовані життєписи, але його жваво коментують і спираються на нього як на історичний документ. Кому цікаво - прочитайте цю ахінею. Побачите, як церква маніпулює людськими масами в своїх інтересах. Цього було мало, тому з'явилася переписка апостола Павла з...Сенекою! Переписка Понтія Пілата з імператорами Тиберієм., Клавдієм, Іродом та ще кількома, яких взагалі не існувало.
Так що правильно чинять свідки Єгови, що не святкують день народження Христа, оскільки його визначити неможливо. Можна тільки призначити. Що очільники церкви хвацько і зробили. Бо було треба.
А ви, дорогі мої друзі - святкуєте Різдво? І яке саме? І головне - коли? Га?

24.12.2023р.

Ниньки люди люблять цитувати святе письмо, підводячи до мудрих висновків. Ось, наприклад, отака фейсбучна мудра мисль учора облетіла інтернет:
"Згадайте, що казав Ісус про бідну вдову, яка кинула лише пару монет : "вона віддала все, що мала". А про багатія, який пожертвував певну суму 'сказав:" він віддав від ізбитку свого".
Тільки Господь бачить хто дає від ізбитку, а хто від щирого серця, все що має."
Дехто чхне та піде далі серйозними справами займатися. А дарма, бо щось тут є. Спробую перекласти цю історію з релігійної на побутову мову.
"Матір віддає синові найдорогоцінніше - здоров'я, час, любов. А теща - лопату".
Узагальнювати таку тезу, звісно, не варто, оскільки тещі є такі, що і матері не потрібно. Якщо та матір п'є, дитину б'є, а про виховання не думає взагалі.
Є й інша сторона медалі - практична. Існує народна приказка: "На тобі, Боже, що мені негоже". А якщо не вкручувати сюди бога, то то можна сказати так: "Ось, тобі, куме, рвані штани. Бери, бо твої годяться тільки на ганчірки".
Наче людина й добра, але та доброта виглядає як сміттєвий бак. Самому важко виносити непотріб на смітник, то хай родич це зробить. І сили збережуться, і хата стане чистішою. А на додачу назвуть ще й сердечним добряком. Ловко?
Є ще більш витонченіші хитруни. Брат братові каже:
"Позич сотню до получки".
А рідна кровиночка братану в руки тиць півсотні і копняком під зад. А в спину: "Більше не можу. Немає грошей. Завтра золоту коронку на зуб ставитиму, а жінка записала болонку до грумера. Стрижка дорого обходиться. Так що потерпи, приходь наступного місяця".
А в мене одна і та ж халепа, якої позбутися не можу: годую котів та собачок, яких прибила війна до мого порогу. Часом, грошей вистачає, часом - ні. Ну, то таке, у кожного своя біда, свої проблеми. Але мені, фактично, пощастило, оскільки вчасно склав два плюс два і вдарив у фейсбучні дзіони. І люди відгукнулися! Той трохи грошенят надіслав, той корму. Стало легше дихати. Але тривога не полишає, оскільки одноразова допомога не вирішує проблему, тут потрібна постійна увага.
Тож якщо у вас зіпсувалися крупи чи є щось поживне для тваринок - надсилайте. Моя хвостата братія все те з'їсть, аж за вухами лящатиме. Я крупи мию, видвляю жучків та міль, варю, додаю туди що треба . Таким чином і вівці цілі, і вовки ситі.
Але це тільки краплинка у морі загальної біди.
У мене померла теща, хата стоїть порожньою. Меблі та побутову утвар перетягнули в мою хату. Воду відключили, насосну станцію прилаштував до своєї артезіанську свердловини ще перед війною..
Аж тут прийшла комісія з селищної ради, хап за горлянку і кажуть:
- Давайте хату, ми тут солдатів з ротації прилаштуємо.
- Гаразд,-кажу. - Ходімо, подивимося що потрібно зробити, аби це було комфортно.
А в хаті пустка! Ні стільця, ні ліжка. Тільки капустини розкладені на поліетилені та кілька гарбузів.
Секретарка в крик!
- Де меблі? Де ліжка? Де нагрівач для води? Де насосна станція? Де дрова? Ми ж знаємо, що тут усе було! Як тут жити?
Кажу: - Два роки тому перетягнули все в мою хату. Добре, що встигли, бр через пару тижнів злодії повиламували замки і в хаті, і в літній кухні. Шукали чим поживитися. Ви ж про це знаєте. Замки прилаштував нові, ще й цепи для бичків навісив.
- То що ж робити?
- Ну, ліжка я дам, є дві штуки. Стола, стільці, тумбочку, миски, ложки, телевізора, чайника...
- А насосну станцію?
- Є у мене одна, зайва. Але в ній згорів двигун. Потрібен ремонт.
- А. дрова?
- Дрова хай купить селищна рада. Одну машину. Вийде недорого, тисяч десять.
- А у вас немає?
- Є. Але в тій хаті, де живу з дружиною.
- Так дайте половину.
- А як нам до кінця зими дотягнути? А хто ті дрова перевезе сюди?
- Ну, знаєте, нині війна, мусите ділитися. В окопах набагато складніше.
- Гаразд,-кажу. - Давайте гроші, я сам все зроблю.
- Грошей немає. Візьміть кредит у банку та допоможіть місцевій владі та солдатам.
- Але ж є інший варіант! Ні грошей не треба, ні мороки.
- Який?
- У вашої рідної сестри пуста хата напроти моєї. Там є все: інтернет, електроопалення, вода, газ, шість ліжок у чотирьох кімнатах, джакузі, супутникова тарілка. Хата пуста, бо родина виїхала за кордон. Я, до речі, їхнього бультер'єра щодня годую. Власним коштом.
Людоньки! Якби ви бачили як жіночка на мене кричала! Селищна голова теж підключилася.
- Цю хату не для того будували, аби там жили якісь бомжі. Приїдуть господарі, то що вони скажуть? Нащо пустили туди невідомих людей?
- Так позвоніть їй, поясніть ситуацію!
- Будеш мені вказувати, що робити, холопе?
- Є ще один варіант. Дуже хороший...
- ???
- В кінці нашого села є двоповерхова дача з дуба, на шість кімнат. Там є і лазня, і ставочок з коропами та фонтанчиком. Навіть акваріум зі скорпенами є. Це ваша дача. Ви її показували якось у фейсбуці. Там теж ніхто не живе. Хоча є охоронець. Зарплатню отримує неабияку. Хай туди вселиться взвод солдатів з ротації. Буде вам і охорона безкоштовна, і любов до батьківщини продемонструєте власним благородним прикладом...
Матюччя, яке вилітало з рота селищної голови чорними патьоками розлилося над хатами та верхівками віковічних сосен. Сороки та ворони, які допитливо глипали на чемну розмову людей, розлетілися хто-куди..
Дружина сумно похитала головою і каже:
- Ходімо, чоловіче додому, будемо потроху перевозити до хати моєї матері стільці, столики та кухонне причандалля.
Я погодився, оскільки розумію, що солдатам з ротації не бачити ні джакузі, ні озерця з коропцями, ні акваріума зі скорпенам, ні санвузлу з клектричним обігрівом. А буде наша хата: скромна та проста.
Є і плюс: заборонили годувати бультер'єра. Костомахи відноситиме оекретарка тричі на день. Але, підозрюю, буде нещасне собачатко голодувати.
Сподіваюся, що до кінця тижня облаштуємо хату як слід.. А дрова вже замовив. Оплатив кредитною карткою. Насосну станцію монтуватиму завтра зранку. Не можна людей з окопів селити в необлаштоване житло. Не по-людськи це якось. Чи я помиляюся?

18.12.2023р.

Літературна премія

Бачили, як кіт вилизує кішку перед копуляцією? Дбає про неї.? Бачили. Дуже миле видовище, втішливе. . Тому мені подобаються й письменники, які хвалять одне одного, пишуть панегірики, оди, красномовні натяки, штовхають дружніх одне одному муз на Парнас і обдаровують одне одного літературними преміями, а то й гарячими поцілунками на літературних збіговиськах. І не тільки
А серед ваших знайомців є такі?
У мене є. І це втішає, оскільки сатиричне стило не має спочинку, а, отже - я ще не вмер. Наче.
Нещодавно відбувся один такий літературний конкус. Аби отримати премію потрібно збиватися в зграю. Чи, принаймні, в тандем. Бажано перед оголошенням результатів виставити "поляну" членам суддівської ради та щось пообіцяти. І результат гарантовано. Якщо ж член суддівської ради виявиться непідкупним, то варто підстерегти його в темному кутку і добряче віддухопелити. І пообіцяти зламати руку, якщо буде голосувати проти.
Минулого року довелося і мені бути арбітром на змаганнях титанів красної словесності.
Затисли мене тоді лірики в тьмяному коридорі. І зав'язалася люта січа. Одному сонетяреві довелося відкусити вухо, іншому зав'язати вузлом прутня, а третьому - найнахрапистішому - зробити з носа невеличкого хобота. Так що подумайте сто разів, перш ніж погодитися бути суддею на творчих збіговиськах. Справа ця небезпечна, кривава та вельми невдячна. Якщо хирляві, не знаєте бойового самбо чи боксу - відмовляйтеся негайно, бо здоров'я дорожче за істину. А от якщо бігаєте щодня марафон, сто разів піднімаєте пудову гирю - тоді можна.
Дружина каже:
Подала заявку на участь в конкурсі "Душа моя, окрилена, ридає!".
- А де він відбудеться?
- В Ірпені, в будинку письменників.
- Ох, страшне це місце, люба. Там стільки сліз письменницьких пролито, що Дніпро здасться струмочком. Не ходи туди. Залишся вдома, я тобі краще борщ зварю та наліплю лінивих вареників.
- Не хочу вареників! Хочу увічнити свої творіння та показати колегам, що і я не пальцем зроблена!
Не зміг її відмовити. Уперта жінка - як кам'яна скеля: не зрушиш. Довелося на ходу придумувати запасний варіант спасіння.
Жінка поїхала до Ірпеня електричкою, а я маршруткою, аби випадково не перетнутися.
Під час конкурсу, нашорошивши лапаті вуха, стояв у коридорі. Вивчив увесь склад комісії, де вони живуть, їхні телефони та склад сімей. Це неоціненна інформація.
Миколу Приходька - голову комісії, підстеріг в кущах, коли він рушив до крамниці купити ковбаски. Зчавив ззаду карк залізними пальцями і просичав:
- Якщо Марина Крутихвіст не отримає першу премію - помреш лютою сиертю. Труп не знайдуть. Зрозумів?
З іншими членами комісії було трохи складніше, бо вони ходили парами, відчуваючи, що над їхніми головами нависла сокира біди.
Особливо складно було з Елеонорою Голопупенко та Анастасією Шобтиздох. Обидві були настільки огрядними, що я не міг їх обхопити руками. Тільки шиї.
Щоб не впізнали нападника - довелося начепити маску упиряки.
На стежці, якою вони ходили, викопав глибоку яму, зверху натягнув поліетилен та присипав пісочком. І коли цей поважний дует відповідальних осіб шубовснув під землю закричав:
- Перша премія - Марині Крутихвіст. Якщо не згодні - закопаю зараз вас живцем! То яке ваше рішення?
- Згода.
Кинув я до ями драбину і хутко накивав п'ятами, аби притиснути до кілка наступну жертву.
Під вечір так втомився, що ледь не встиг на останню маршрутку. А конкурс буде продовжуватися і завтра. Аж пообіді оголосять результати.
Прийшов додому, а дружина не спить, чекає.
Питає:
- Ти де був, чоловіче? Вже північ.
- Викликали на працю. Лопнула труба з гарячою водою в Дарницькому районі.
- Зрозуміло. А я на конкурсі вже виступила. Правда, комісія суддівська якась дивна. Коли я проходжу поруч - сахаються і хрестяться, а говорять зі мною пошепки і тільки на ви. А очі повні сліз. Ох, нелегка поетична праця, якщо люди так страждають. Так можна захворіти, а то і завчасно померти.
"Це точно",- подумав я, згадуючи як хрустів кадик Сашка Пустомелі під моїми пальцями. Довго довелося його переконувати. Ой довго...
Премію дружина отримала. Нині, розпашіла та вдоволена лежить на моїх грудях і тихо сопе. Наступного місяця буде ще один літератуурний конкур. Але вже не біля столиці, а у Львові. Тому треба підготуватися, придумати стратегію і тактику майбутнього бойовища.
Ну, а якщо вам приспічить взяти участь в поетичній різанині - не соромтеся, звертайтеся. Плату за послуги візьму символічну: сто тисяч. Якщо згодні - надсилайте в месенджер повідомлення. Номер рахунку дам у приваті.
З повагою, вуйко Сашко

28.11.2023р.

Ми нічого не знаємо про біографію пророка Мухаммеда, оскільки вона була написана в Хадісі тільки в 9 сторіччі. Через триста років після його смерті. Виглядає так, що це пізня редакція Абдаль-Маліка. Це важливо, оскільки ім’я цієї видатної людини пов’язане з історією Корану прямо.
У сьомому столітті араби захопили Багдад, Басру, Каїр, пройшли через всю північну Африку, знищили там всі християнські церкви, пройшлися вогнем і мечем від Іспанії до Індії. Але була гігантська проблема: вони були кочівниками. Вони не вміли керувати містами. І вони використали своїх двоюрідних братів від Ісаака - удеїв та християн.
Вони були освіченими, вміли керувати містами.
Абдул-Малік прийшов до влади в в 685 році. І він зрозумів, що в юдео-християн є родовід від свого пророка Христа. Але в арабів не було родослівної. Як їх отримати? Потрібно мати арабського пророка, щоб створити власну самобутність.
На монетах в Британському музеї ви побачите, що араби спочатку, копіювали зображення з Візантійських монет. З малюнками халіфів. Чи таке по канону? Ні. Бо іслам прямо забороняє такі речі. Малювання святих та інших істот - харам. Тобто ніззя. А на зворотній стороні монети вигравійовано ще й візантійський хрест. І тільки в 691 році Абдул- Малік змінює на монеті все. Він прибирає на них всі зображення та пише титалутури арабською. І додає «Немає бога, окрім Аллаха. І Мухаммед - його пророк». Але перед цим він зробив ще більш серйозну справу: побудував «Баню Скелі». Питання: навіщо її було будувати в Єрусалимі? Може, варто було її будувати в Мецці? Вирішення просте: його ворог - Візантія. І треба це робити в її столиці, там де знаходиться храм Господа. Бити кабанчика наповал, так би мовити. І будує він цей храм вище Храмової гори з направленням на Петру. Там існують і досі надписи арабською мовою.
Коли запитають кожного мусульманина: А чому чому так важливий цей храм? Він відповість, що коли пророк пролетів на спині крилатого коня з Меккни в Єрусалим він вознісся до Аллаха і йому було сказано молитися 50 разів на день. Потім він спустився на п’яте небо до Мойсея. І так скакав він кілька разів, аби домовитися про кільькість молитв мусульманами на день. Домовилися на п'яти. Мойсей сказав: досить.
І тоді Мухаммед вилетів у Мекку. Отже, ця мечеть побудована на згадку про цю подію. І звідси йде теза, що Мухаммед ні син, ні партнер Бога. Він просто виконавець його волі (бажано прочитати сури, які заперечують Трійцю. Тобто заперечують християнство як таке).
В 713 році Петра була знищена землетрусом. Отже, це знак, що Бог покинув Петру. Тому вибрали інше місце - Мекку. Чому? А тому що Абдул-Малік звідти, з Хіджазу. Але на той час Мекка була язичниською. Туди перекотили каабу з Петри.
Отже, є пророк, є святилище. Але потрібне одкровення, щоб коло замкнулося. Створили Хадісу. А які її критерії? Мухаммед уже давно мертвий. Що робити?
Освятити пророка. А рукописи, які суперечили такій теорії - спалили.
Такі самі маніпуляції робили з християнськими рукописами, які відрізнялися від канону: спалювали.
Але - о диво - і християнство, і іслам процвітають! Попи та імами виглядають вельми та вельми вгодованими. А чому? Як ви гадаєте?

19.11.2023р.

Нині всі мусульмани світу моляться на священний кабінь кааба в Мецці. Питання: як він там опинився?
Пророк Мухаммед уперше згадується в 691 році, хоча він помер у 632 році. Більш того - ім’я було накреслене на камені. Але не арабською мовою. Чому?
Уперше слово « мусульмани» згадано в 690 році. Але хто тоді захопив перед цим міста Басра, Багдад, Дамаск, Єрусалим, Каїр? Хто пройшовся вогнем і мечем північчю Африки і аж до Іспанії? Хто вони були такими?
Їх називали на той час сарацинами, агарянами, ісмаєлітами, магрібцями, маджирами. І вони ніколи не називали себе мусульманами, оскільки таких ще не існувало.
А що пишуть в підручниках та кажуть ісламісти? Так отож.
Перша згадка слова «іслам» зафіксована після побудови мечеті « Баня скелі» Абдал-Маліком в 691—му (на той час Мухаммед вже був мертвий 59 років). Перша ж згадка про місто Мекка - аж у 741 році!
Перша біографія пророка Мухаммеда з'явилася в арабських джерелах у 833 році.
Почати потрібно спочатку, з 663 року, з періоду династії Омейядів. Вони контролювали всі п'ять найважливіших міст Леванту. Там існувала писемність, бібліотеки тощо.
Доктор Ден Гібсон помітив, що пророк Мухаммед в Корані називає себе по-арабськи і живе з місті з невідомою назвою. Вона ніде не згадується. В сурі 48 айят 24 вказано, що « місто знаходиться в долині з паралельними сторонами, там стоїть соляний стовп, ростуть оливки», процвітає міждержавна торгівля! Подумайте - чи ростуть оливки в Мецці? Їх там і нині немає! Там майже немає води, там тільки глибокі колодязі. Там немає ніякого соляного стовпа. Оливки ростуть в Середземноиомор'ї, за тисячу кілометрів північніше Мекки. Тобто, де б не знаходилася батьківщина пророка Мухаммеда - це точно не Мекка.
А тепер давайте ознайомимося з картою торгових шляхів сьомого віку. І де там Мекка? Міста немає на жодній торгівельній мапі того часу.
Але існує точка в центрі цих торгівельних шляхів. Дуже цікава точка.
Її помітила доктор Патрісія Кроун. Всі тони вели з Індії та Китаю в Середземномор'я через Перську затоку. Проблема в тому, що Сасаніди воювали з візантійцями протягом 200 років з 5 по 7 століття. Це урвало всі торгові шляхи і вони були, як писано в Корані, перенаправлені через Перську затоку в Аден. Але є проблема: нащо вивантажувати товари в Адені, везти їх сущею через Мекку, якщо надійніше та дешевше їх везти Червоним морем? Га? Переважну більшість товарів на планеті і нині возять морем. Люди в ті часи були не дурнішими за нас.
Виявляється - всі торгові перевезення йшли морем, нічого через Аравію не везли. Не існує жодного торгівельного документа арабською мовою. Отака от правда. А як це вплинуло на релігію? Зараз поясню.
Всі назви тих часів походять з Еритреї. Африканці любили подорожувати морем, а араби ненавиділи кораблі, вони були кочовиками, погонщиками верблюдів. Тому на західному узбережжі Аравії не існувало портів. Ви помітили: якщо торгівельний шлях іде з Таїфи, потім на тисячу кілометрів на південь, потім знову на тисячу кілометрів на північ до Багдаду - Мекки теж не існує на цьому торговельному шляху. Чому? А тому що це фінансовий ідиотизм і безглузде розтринькування грошей. Ось тому до 741 року ніде і ні в кого немає згадки про таке місто як Мекка. Потім була перша згадка в арабо-візантійській хроніці.
А що нині робиться в Мецці? По суті, нині усе місто заливають цементом, аби не було можливості провести археологічні розкопки та докопатися до правди. І будинок Мухаммеда, і будинок його жінки залиті цементом.
Але тоді що робити з кіблою? Кожен мусульманин знає, куди повертатися при молитві п'ять разів за добу. І неважливо де вона знаходиться: мусульманин завжди молитиметься на кіблу.
Ідемо далі. З 1905 року проводяться розкопки перших збудованих мечетей. Одні з перших - у Васіті і Куфі (Єгипет). Виявляється, що вони орієнтовані на захід, а повинні орієнтуватися на південь. Мечеть Хустат направдена на схід, а повинна - на південний схід. Це майже в напрямку Єрусалиму. І що тоді означає первинне направлення на кіблу? Де вона була насправді?
Почали робити знімки древніх мечетей з космосу. І що побачили?
Мечеть в Гуан-Чжоу, побудована в Китаї у 630 році орієнтована на Петру, а не на Мекку. Мечеть Чхумейна орієнтована на Петру, Велика мечеть в Бааль-беці орієнтована на Петру, Велика мечеть в Сані - столиці Ємену, побудована в 705 році - орієнтована на Петру. А кібла була поставлена в 624 році, на 70 років раніше. Тільки не в Мецці. Мечеть Аль-Акса орієнтована на Петру. А вона побудована в 709 році. Мечеть Дамаска, побудована того ж року, теж орієнтована на Петру, а не на Мекку. Мечеть в Анжарі, збудована в 714 році орієнтована на Петру. Мечеть Умасра, Сирія, 714 рік, орієнтована на Петру. Мечеть в Банхорі (Пакистан) орієнтована па Петру. В 728 році була знайдена перша мечеть в Сирії, яка була направлена ні на Петру, ні на Мекку.
Є дві мечеті в Йорданії, збудовані в ті часи. 700 – року - направлена на Петру, а 740 – вже на Мекку. Що сталося в ті сорок років? Який катаклізм?
Мечеть Машшата – Оман - теж направлена на Петру. Але це вже одна з останніх мечетей, які так будувалися. В Тунісі, та й в усій північній Африці взагалі розгардіяш: там жодна з мечетей не має направлення ні на Петру, ні на Мекку. Тільки з 822 року всі мечеті почали будуватися з направленням на Мекку. І чому нам про це ніхто не розповідає? Га:
А тому що Петра - центр торговельних шляхів, вона центр Набатійського царства, центр набатійських могил та храмів. Вони дали нам арабську мову, бо арабський шрифт пішов від набатійців. Ім'я Аллах - ім'я набатійського бога Єллаха, у нього була жона Еллад чи Ал-Уза. Абаллад, Єузі і Аманат - три доньки бога Єллаха. Це означає, що в Аллаха була жінка!
Сура 6 аят 101 Корану говорить, що Аллах був один! Тоді, виходить, що Мухаммед вибрав не того бога, язичниського бога! Як таке сталося?
А тепер вгадайте: звідки з’явився Чорний камінь в Мецці?
Є про нього писемні згадки з 4-го по 6-те століття. Люди до нього ходили поклонятися. В Петрі, друзі дорогі. Там є і соляний стовп, є оливки, є інші дерева, ручаї тощо. Де знаходяться Ад, Тамуд, Медіан, які згадуються в Корані? Ці міста знаходяться поруч з Петрою. А Мекка - за тисячу кілометрів південніше…
Вибачте. Тема серйозна, довга. Якщо Вам сподобалися ці дослідження - опублікую продовження. Якщо ні – поговоримо про християнство. Але тоді мене точно покусають правовірні. То яке Ваше рішення?


Джерела:
Професор Джей Сміт, історик, США;
доктор Джон Вансборо (університет Лондона) книга «Кармічні дослідження та секстанське середовище»;
доктор Джиральд Хоук ; (книга «Рубікон», «Під тінню меча»); фільм «Іслам. Нерозказана історія»);
доктор Патрісія Кроун , Кембріджський та Прінстонський університети, філолог, знає 15 давніх, мертвих мов; (книга «Американська торгівля та зародження ісламу»);
доктор Роберт Хойланд, Оксфордський університет;
доктор Нео, Ієрусалимський університет;
доктори Лурінг, Поттнер (германська школа);
доктор Ден Гібсон, географ, університет Іппіна , Калгарі, Канада.
І зовсім трішки від дяді Саші.
18.11.2023рр.

Дорогі мої сестри та брати! Кріпіться. На 76-му році життя померла Ніна Митрофанівна Матвієнко.
Вона для мене була однією з тих людей, у якої я вчився. Вона мені допомагала. А скільки спільних концертів ми провели разом! Скільки я сам організував, аби люди мали змогу її почути...
Ніни Митрофанівни уже немає. Немає мого вчителя і наставника Дмитра Павличка. Боюся почути, що не стане і Тараса Петриненка, мого друга, мого колегу.
Я розгублений. У мене немає слів..
Даю Вам спогад про нашу першу зустріч з Ніною Митрофанівною.
Йшов 1992-й рік. Спілка українців Придністров’я вирішила зробити подарунок жителям давньоукраїнського села Рашків, якому виповнилося півтисячі років. Тож за домовленістю Тирасполя із Кишиневом зробили тимчасове перемир’я на цій ділянці фронту аби дати змогу провести захід.
На цю подію запросили артистів з України – Ніну Матвієнко, гурт «Соколи», Валерія Маренича та наш скромний дует братів Сушків.
Добиралися потягом до Вапнярки. Там нас зустрів голова Спілки українців Олександр Бут (уже покійний), посадовив у свого «жужика» і повіз на захід сонця. Тричі нас витягували з машини патрулі, ретельно обшукували, примушуючи відкрити гітарні кейси. Але не знайшовши в них кулеметів – відпускали.
Нарешті дібралися до Кам'янки. Зайшли до готелю, влаштувалися в номерах. Дивувало, що всі стіни були оброблені панелями з червоного дерева, килимові доріжки та дорогі гардини на вікнах були новими. Була й сауна, і басейн. Згодом дізналися, що то колишній готель обкому комуністичної партії Молдавії. Попри помпезність відчувалася напруга, бойові дії йшли повним ходом, тож скрізь ходили озброєні ватаги чоловіків. Єдине чого не було в готелі – скляного посуду: ні стаканів, ні графинів – нічого у що б можна було налити води.
Сцену встановили на березі Дністра. На протилежному - молдавські військовики облаштували вогневу точку: над насипом вивищувався спарений авіаційний крупнокаліберний кулемет. Було чути як він повертався на турелі, коли стрілець ловив наші силуети в його приціл. Ми були як на долоні. Тож вистачить тільки натиснути на гашетку аби ми розлетілися на шмаття.
У долині облаштувалася ціла ярмарка, куди метикуватий люд звіз свій крам із усього Придністров’я. Розплачувалися за товар і російськими рублями, і українськими купонами. Рублями з нами розрахувалися згодом за виступ під дулами кулеметів.
Гарне вийшло свято, і грошей у люду було чимало. Торгували навіть поросятами. Приїхав керівник Придністров'я пан Смирнов, зачитав зі сцени поздоровлення і швидко звідти чкурнув, оскільки кулеметні цівки були направлені прямо йому в груди, а на тому березі заметушилися солдати.
Після виступу організатори туру закотили у готель дві двохстотлітрові бочки вина: одна з шампанським, інша – з якимось червоним вином двадцятилітньої витримки.
- Хм,- мовив брат. А склянок немає. То з чого будемо куштувати це чудо?
-Ех, вимовив керівник гурту «Соколи»,- хоч у жменю лий. Або лягай під шпунт.
- Нє, братва, мовив Валерій Маренич,- Сашко, глянь, у кінці коридору пожежний щит, там мусить бути відро. Неодмінно мусить бути!
І справді, відро було. Я його зняв, гарно вимив в умивальнику і підставив під бочку з червоним вином.
- Відкривай,- скомандував Валерій .
Я висмикнув чопа і вино хлюпнуло у відро.
Добро поставили посеред столу у нашій кімнаті. Запах був такий, що макітрилося в голові. Просто бомба! У брата була металева півлітрова кружка для чаю, яку він усе життя возив із собою на концерти. Скільки разів вона згодилася! Не підвела і цього разу. З неї ми і цмулили цей божественний нектар.
Ніна Митрофанівна, для годиться, випила трішки з нами за компанію і подалася на відпочинок. А ми – козаки…
Спочатку у мене в очах двоїлося, потім троїлося. А потім я ліг хутко спати. А старші чоловіки цілу ніч грали на бубнах, шпортали гармонь і бринькали на гітарах. Концерт не вмовкав ні на мить.
Уранці ми знову відвідали ярмарку, повешталися берегом Дністра, намагаючись віднайти організаторів туру. Але вже нікого не було. Ніна Митрофанівна посадовила нас із братом у свою машину і дала стокілометрове коло, довізши до Вапнярки. А потім поїхала до Кіровограду.
Коли вже під'їздили до кордону з Україною нас наздогнав БТР і пострілами з кулемету примусив зупинитися. Ніхто вже не зважав, що ми – запрошені гості. Так само порпалися в гітарних кейсах та сумках. Ніна Матвієнко мовчки спостерігала як перебирають її речі.
Події тих днів порівнюю з сьогоденням. І стає незатишно, оскільки кола пекла повторюються в найдрібніших деталях. Але тоді ми були молодими і попереду у нас було ціле життя. А нині такого оптимізму вже немає. Лишається одна віра у те, що хоча би наші онуки, протягом свого життя, не чутимуть стрілянини, та не бачитимуть людей, чиї долі ущент поламано війною.
18.03.2018р.

Життя - і справжнє, і писане, інколи, б'є козі по нозі та заводить питливий розум у глухий закут. Ну, ось, наприклад: кажуть, діва-Марія. Наскільки я розумію - діва - це жінка, яка не народжувала. Незаймана. А якщо народжувала, то це вже мати. Дефлорація назавжди позбавляє жінку титулу "діва". І якщо вже бути зовсім точним, то жінка, яку вигнали народжувати дитинку в хлів для худоби - аж ніяк не діва. Чи таки діва? Як гадаєте?
А ось іще. "і народив Ісаак Іакова". Це як можна сприйняти? Чоловік настільки неординарний, що мав матку. І всі в його роду також. І груди, якими годував дітей? Ви собі таке уявити можете? Моя фантазія безсило кліпає очима.
Деякі секти мені нагадують племена тумба-юмба. Одні п'ють кров ворогів, інші - кров бога, якому поклоняються. Символічно, звісно. Але це суті не міняє: і ті, і ті - упирі.. Але вони цим пишаються. Наче. Чи не пишаються?
А, оце, був у лікарні. Там помирала жінка, вірянка церки Свідків Єгови. Їй потрібно було терміново зробити переливання крові. Довкола стояв гурт прихожан вищезазначеної церкви та молився. А лікар бігав довкола і просив зробити переливання. Не дозволили. Віра забороняє. І жінка околіла. А віряни зітхнули і пішли додому...
‌Ось тому, думаю, що люди казяться в залежності від середовища, куди потраплять. І ця хвороба - духовний сказ - невиліковна. Хочете не підхопити цю заразу - обходьте біснуватих стороною. Читайте художню літературу, наукову, казкову, історичну тощо. Але в жодному разі не торкайтеся релігійних опусів. Закупорку розуму гарантую. Це мені вже можна, бо я вуйко тертий, вірян регулярно доводжу до серцевих нападів та гіпертонії. На одну долоню кладу суботника, на другу Свідка Єгови. Потім долонями "ляп!" І з них лишається мокре місце.
‌Є ще одне питання, яке мене дивує. Корова каже "му-му", собака - "гав-гав", коти - "няв-няв". А віряни читають тільки Біблію. Чи Коран, чи Тору, наприклад. Інше їх не цікавить. Тобто, варяться в одному борщі, доки не помруть. Космічні програми Ілона Маска їх не цікавлять, застосування гравітації для потреб людства також. Головне - вірити в... А сісти і вивчити квантову механіку - це занадто складно. Бо голова пуста, інтегральні рівняння у школі влітали в одне вухо і так само швидко вилітали через інше.
‌А погляди затятих вірян просто лякають смертних людей! Там така ненависть до інакомислія, така зверхня впевненість у власній правоті, що у вагітних жінок та п'яничок несамохіть підгинаються колінця. Інколи, від ляку, трапляються навіть передчасні пологи. Ви про ці випадки знаєте. Тому даю застереження:
‌вагітних жінок до гуру, святих отців, муллів, пророків та святих не пускати. Можна читати щось хороше, давати слухати приємну, заспокійливу музику, Дозволити вовтузитися у квітнику. Навіть корову видоїти чи курям корм дати. Але боже збав слухати в такому стані релігійну ахінею! Дитинка неодмінно звихнеться, якщо народиться. І до університету піти вчитися не потрапить. Вивчати теоретичну механіку чи опір матеріалів - ще та морока. Краще вивчати Біблію, наприклад. Останній, виправлений стократно варіант. І виправлений так, що оригінал здається убогою копією. А читати його людям непідготовленим ніззя. Бо всі віряни порозбігаються. Церква не отримає прибутку, а священикам доведеться сіяти не слово боже, а жито та овес. Розумієте, до чого я веду?
‌А жінка допитлива, торсає мене:
‌- Чоловіче! Чому Свідки Єгови не вдягають вишиванок, а суботники обрізають крайню плоть?
‌- Розумієш, для перших - усі атрибути мирського життя зайві. Національні, зокрема. А для других - важливо, щоб ритуал, який існував кілька тисяч років тому, не викривлювався.
‌- А чому нинішні християни, окрім суботників, не обрізаються, як Христос?
‌- Жінко! Це дуже болісна спецоперація. У жаркому кліматі, без медицини, це було необхідністю. Семіти це знали, тому медичну процедуру вкрутили в Біблію. А в українців на той час було холодно. Кабаки б позамерзали. Тому у нас все було навпаки: предки одягали кожухи та теплі штани.
‌- А як проповідники вибирають час, коли потрібно говорити про бога?
‌- Дуже просто. Людина повинна поспати. А потім, нічого поживного до рота не вкинувши - іти на проповідь. Надголодь святі письмена сприймаються найкраще. А на повне пузо - не дуже. А увечері - ще одна проповідь. І так хоча б, місяць. І тоді у людини потихеньку їде стріха. І гоп - ще один віруючий! Ще одна людина, яка буде платити десятину. Це важливий аспект психології.
‌- А якщо людина освічена, кандидат якихось наук, наприклад?
‌- Не має значення. Тут діє теорія великих чисел. Якщо простіше - два карасики клюнуть, два карасики наживку обійдуть стороною. Теорія імовірностей у чистому вигляді.
‌- Чоловіче! А тебе не дивують божі храми поруч з університетами?
‌- Ні. Бо віра і знання - це дві сторони однієї монети. Пліч-о-пліч стоять Володимирський собор та університет імені Грінченка.
‌Дивно, але батьки мене охрестили у Володимирському соборі. Я тоді ще не вмів навіть розмовляти. А от учився - в університеті...
‌
‌27.08.2023р
‌
‌
‌
‌
‌

Розчакловувати навроки земляків - важка справа. Особливо, коли ті земляки змалку привчилися красти і брехати. Здорова людина ніколи не дозволить собі поміняти чесну працю на барижництво, або піти, наприклад, у депутати.
Раніше як було: обирали козаки кошового отамана на Січі, той мусив тричі подякувати за довіру і відмовитися від цієї посади. А як оберуть - товариство ловкенько виваляє його в поросячому лайні, дасть добрячих копняків та щиглів і аж по тому вдягає на чуприну новообраного ватажка шапку з налиплими на неї кізяками та вручає пернача. Та й претенденти на папаху у давнину були людьми серйозними, загартованими в боях досвідченими вояками, людьми мудрими і розважливими.
А нині? Пруться на печерські пагорби всі кому не ліньки: клоуни, кримінальні авторитети, фінансові шахраї, перукарі, танцюристи, співаки, кашовари, а то й бомжі.
Є у державі лідерка політичної зграї, дуже знаменита. У неї на банківських рахунках нуль, декларація чиста як сльоза немовляти, свого житла та машини не має, проте живе у Конча-Заспі в чотириповерховому палаці, розташованому на заповідних 50 гектарах святої української землиці, а брендовому вбранню може позаздрити й британська королева. І люди залюбки віддають за неї голоси на виборах, незважаючи на дикі протиріччя між штучно створеним піарниками образом непорочної діви та істинним обличчям поводиря політичних аферистів.
Є й інший претендент на папаху, який одного разу вже її носив. Той особисто доклав руку до створення партії Регіонів, цілував руки Януковичу, був міністром у його уряді, будучи державним службовцем нажив мільярдні статки,
А оскільки в головах людських повний розгардіяш, то нині отримали вони своїм очільником професійного лицедія. Прямо зі сцени. І привів цей веселун до керівництва державою всю свою творчу трупу, і вже за усталеною традицією - друзів, кумів, сватів, красивих дівиць, торгівців шаурмою та біляшами.
- Чоловіче,- муркоче дружина, розчісуючи гребінцем мою борідку,- бути біді.
- Чого ж так? Звідки такі сумні пророцтва?- питаю в неї.
- Підказує серце, що наступним очільником держави буде не людина, яка воювала за Україну і отримала числені поранення в боях, не почесний академік, який все життя віддав науці та навчанню дітей, а грошовитий бандит. Або космонавт.
- Так немає у нас космонавтів,- ошелешено одказую своїй дружині-чарівниці. Окрім одного. І той літав років двадцять тому на російському супутнику. А його за це героєм України охрестили...
- Ну хай не космонавт, а грумен-собаковод - яка різниця. Найголовніше — що Головнокомандуючим стане людина, яка жодного дня не служила в українській армії та не нюхала пороху. А міністрами - люди, які не лежали на холодних плитах Майдану, виборюючи нормальне майбутнє для наших дітей та онуків. А між депутатів не буде жодного, хто б сидів за власні переконання в тюрмах.
- Так і нині так само.
- І що ти пропонуєш?
- Анумо розкриємо очі громадянам України. Ось, зілля наварила цілющого, заговори потрібні на ту бовтанку поклала. На Пасху піду до церкви і тихцем увіллю її у цебра зі свяченою водою, якою будуть оббризкувати ковбаси та яйця після служби. Розпочну з власного села. А як все вийде - буду той еліксир мудрості роздавати по району, а потім по області, а потім...
Жінка так клацнула ножицями, що вирвала з бороди чималий жмутик волосся.
- Ой!- скрикнув від несподіванки. - Обережніше, бо ще губу одчикрижиш.
Одсунувся від своєї берегині на безпечну відстань, почухав чуприну і кажу:
- Перш ніж використовувати цю мандрагору на людях - потрібно провести клінічні дослідження.
- На кому?
- На курах, наприклад. Або на підсвинках. А краще на собі, як це раніше чинили чесні ескулапи. Якщо одкинеш копита чи щось піде не так - біди не буде. А якщо загине стороння людина - тебе посадять до в’язниці, а майно конфіскують. І стану я бідним як церковна миша. Ти про це подумала?
- Ну що ти таке кажеш? - вигукнула знервована знахурка. - Чи я хоч раз комусь нашкодила?
- Нашкодила! Ще й як! Минулого року в чорноротої баби Москалихи зуб останній випав і мову одібрало, коли ти її своїм зіллям від злослів’я почастувала.
- Так вилікувала! До цього часу від неї ніхто прокльонів не чує!
Еге ж, “вилікувала”, подумав я. Тепер нещасна бабця, у якої єдиною втіхою у житті було батькування, до гробу не балакатиме. Занадто радикальні побічні ефекти нівелюють користь від лікування. Але хіба таке скажеш люблячій дружині? Боронь Боже! Може очі видряпати, а то й образитися. А я свою дружиню люблю, тому ділитися своїми думками з цього приводу не став.
- А як до церкви потрапиш? Ти ж служниця Дажбожа, піп коли йде вулицею, то хреститься як тебе уздріє і шепче “Згинь, нечиста сило!”.
- То від злоби та незнання таке чинить. Бачить у мені професійного конкурента. Белькоче з амвону про чудеса, які чигають на згорьованих вірян десь у раю піднебесному, а сам не здатен вилікувати навіть прищика на власному носі. Тільки кадилом трясе. А до мене тече річка народу. І ми кожному даємо раду. А це підриває основи віри та фінансову стабільність церковних служителів.
- Та знаю. В неділю, під час його служби, у нашому дворі утричі більше людей, аніж у церкві. За таке і вдавити можна, і анафему накласти...
- Так що, даєш згоду на масове лікування людей від глупства чи ні? - питає дружина.
- Не даю, ти не Кашпіровський, а мудра і відповідальна чаклунка. Якщо накосячиш - загубиш репутацію.
- Ніхто не дізнається, я тихцем.
- Не дізнається? Та я знаю! І цього вже забагато.
- Все одно зроблю. Не можу спокійно дивитися, як люди роблять одні й ті ж самі помилки та наступають на одні й ті ж граблі. У селищі вибори на носі, а народ і досі не знає за кого віддавати свої голоси. Ось я їх навчу!
Сплюнув я спересердя і пішов до корівки кізяки зішкрябувати.
І прийшла Пасха. Благовірний люд клав з горою у кошики суліяки з горілкою, шматки сала, цебра крашанок для освячення. Взагалі християни не знають, що Пейсах - це свято суто єврейське і ніякого відношення до воскресіння Христового не має. Цієї днини благовірні семіти гуртом оббіловують кошерних ягничок, таким чином віншуючи вихід євреїв з єгипетської неволі та шлють подяки Мойсеєві та Єгові.
Мойсея християни обходять стороною, Єгову не згадують, наче його й не було. А старозавітні закони трактують на свій копил. Та й крашанки теж ніякого відношення до християнтва не мають, оскільки цей атрибут запозичено з язичництва. Ну то таке, головне в питаннях релігії - віра. А знання - чиста отрута, яка може відбити охоту ходити до церкви та слухати проповіді. А це вже святотацтво.
Жінка поставила суліяку з калапуцянкою на стола і пішла наводити марафет, а я відкоркував ту пляшчину і нюхнув рідину, яка булькотіла в ній. В голові замакітрилося, почали гудіти джмелі та дико потягнуло на танці. А ще захотілося хутко вилити її в ночви до поросяток, а навзаєм наплескати чистої води з криниці.
Ех, дарма цього не зробив, сплохував, не піддався інстинкту самозбереження.
Жінка заховала під полу пійло і чкурнула до церкви. А за годину повернулася вдоволеною, злодійкувато потираючи руки.
- То що, - питаю,- провернула фокус? Влила цілющу водицю у свячену?
- Влила.
- І як тобі це вдалося?
- Секрет, не скажу, бо інакше битимеш.
А незабаром почалося. Люди розговілися, добряче попоїли та випили, а потім валом посунули зі своїх хат на сільський майдан.
А на майдані вже розпочалося стихійне народне віче. На милю вчувався багатоголосий людський гвалт. Сіли на мотоцикла з коляскою і поїхали дивитися на те диво й ми.
Під’жджаємо і бачимо: на ослона скочила Чикилдиха з рогачем в руках і давай кричати як на пуп:
- Годі терпіти на своїй шиї злодюгу! Геть селищного голову! Він усе село розікрав, землі попереписував на своїх родичів, гроші, які виділяє район, прикарманює. Голосуємо: хто за те, аби переобрати очільника села?
- Я! Я! Я! Я1 Я-а-а-а-а-а!...- відгукнулася громада.
- Тоді йдемо до нього в господу і втопимо в лайні. А натомість оберемо чесну і порядну людину, яка не краде і не бреше.
- Хай Чикилдиха нами керує! - гукнув мій підпилий кум.
- Чи-кил-ди-ха! Чи-кил-ди-ха-а-а-а!- луною одізвався майдан.
А потім людське юрмище, з палаючими від праведного гніву очима, рвонуло до обійстя Бздюхи - селищного голови. Я перехрестився, а дружина зблідла.
- Оце так діє твоя мандрагора?- питаю у розгубленої чаклунки. - Та люди зараз влаштують самосуд! Ти хоч розумієш, що наробила? Не можна насильно спонукати людей до правди та справедливості, інакше буде біда.
- А що ж робити?
- Спасати людину треба! І не тільки одного його. Упокоять селищного голову - візьмуться за дільничного, потім за голову лісгоспу, потім за бізнесменів місцевих. А потім почнуть одне одного душити голими руками.
- Чоловіче, зроби хоч щось, ряту...
Останніх слів вже не розчув, оскільки чкурнув мотоциклом до селищного голови.
Приїхав вчасно, сімейство тільки сіло за стола говіти, тримаючи в руках келишки з кагором.
- Миколо, сідай хутчій у машину і тікай з сім’єю з села. Приїдеш завтра. Біда до тебе суне.
Хутко пояснив що до чого і знову сів на ровера, а Бздюха з сімейством рвонув до райцентру.
Поїхав до міліціянта, потім до лісничого,
Той вже добряче прийняв “на грудь” і тільки бульки носом пускав. Добре, що в нього сім“ї хоч не було, тож увіпхав самітника в коляску і прожогом рвонув до лісу. У мене там халупа є потайна, я в ній трави лікарські висушую для потреб знахурства.
- Сиди тихо, зі схрону ні ногою. Ось тобі пляшка з горілкою і закуска. Святкуй Пасху з їжаками та борсуками, а потім лягай спати. Приїду, коли все устаканиться.
Місцевих бізнесменів про народне повстання попередив по телефону. Ті знають, що я не пустобріх, тому до моїх слів поставилися серйозно і теж повтікали хто куди.
Цього разу все завершилося благополучно: згоріло тільки дві хати, три клуні та півлуга. Еліксир справедливості під ранок перестав діяти і люди прийшли до тями.
А дружина ходить біля мене відтоді як коза біля капусти і весь час шепоче: “Чоловіче, ти ж нікому не розкажеш, що то я винна у підбурюванні до гнівного народного вилевиявлення?”.
А хіба таке розказувати можна, людоньки? Якщо розпатякаю - прийдуть добрі сусіди з вилами і покажуть де раки зимують. Ще й оштрафують, а то й посадять за грати за підлий теракт. І більше не будемо ми тут ні прищів лікувати, ні парубків до молодиць приворожувати. Чи, усе же ж таки розказати, аби хтось здуру так само не вчинив? То що порадите, га?

Дехто вірить в Біблію, як в панацею від усіх бід. Хоча не читав ні Тори, ні Корану, ні Бгахваадгіти. Взагалі нічого не читав. І не думав над тим, що життя набагато складніше, аніж те, що описане арамеями тисячу років тому, ще й переписане слово у слово у шумерів. Бо критично думати - важко. А вірити - простіше. Навіть дурницям. Чи ви не згодні?
Якщо не згодні - кивніть головою, а якщо згодні - не кивайте. Просто поставте лайк.
Кума прийшла, каже:
- Важко жити. Порося здохло. Це мене Бог покарав за гріхи.
А я кажу:
- Ти коли його останній раз годувала?
- Позавчора.
- А ти знаєш, якщо свиня не поїсть учасно, то починає верещати?
- Так вона верещала у мене і вдень, і вночі. Надокучила своїм голосінням страшенно. Ще й сусіди постійно лаялися, бо не могли спати.
- То, може, потрібно було вчасно натоптувати кендюх підсвинку?
- Я завжди вчасно годую і свиню, і чоловіка! О шостій вечора - варена картопля і чай. Хіба цього мало?
- Чоловік працює на пилорамі, тягає важезні дровиняки. Йому б дати трохи сала потрібно, чи мняса.
- Яке мнясо? Яке сало? Мені до зарізу потрібні гроші на французьке біде та нову сукню зі стразами від Сваровськи!
- Тут потрібно вибирати: або біде, або порося.
- Я й вибрала.
- Так до чого тут Бог?
Дуже розлютилася сусідка, лаялася, чомусь.
А от у мене свиня не верещить, а тихенько рохкає від вдоволення. І вагою вже під два центнери. На Різдво будуть ковбаси та шашлики. Жінка дуже їх любить. Та яка жінка не любить шашлики? Хіба що якась анорексична вегетаріанка. Або хвора на некроз печінки.
А оце кум прийшов. Каже:
- Бог мене покарав за гріхи.
- Які такі гріхи, ану ж бо, розповідай.
- Випив учора трохи. Після важкої праці. І понесла мене нечиста сила на риболовлю. Сів у "Жигулі" та чкурнув по карасі.Але не встиг вчасно загальмувати і з розгону шубовснув машину в річку. Добре, хоч сам виплив на поверхню. А машина на дні. Як її дістати - не знаю
- Та хай там спочиває залізяка. Її облюбують соми та раки.
Розсердився на мене кум, теж лаявся, казав, що я безсердечний антихрист. Не маю нічого святого.
А оце причалапала Чикилдиха, пустила гірку сльозу і теж каже:
- Ох, Олександре! Бог мене покарав за гріхи. Дуже сильно. Не знаю, чи йти сповідатися до попа, чи тобі розказати...
- Розказуй. Ти знаєш, я - людина мовчазна, все що влітає у мої вуха лишається там назавжди, як покійник у могилі.
І підморгнув їй по-змовницьки, заохочуючи до сповіді.
- Ну, гаразд, умовив. Тільки тобі розкажу, більш нікому. Так от... у травні в Одарки, було повно розсади у парнику. Я прийшла до неї, а хата зачинена. Ну, то я залізла у парник і набрала тієї розсади скільки душа забажала. Висадила штук п'ятсот саджанців капусти. І така вона гарна виросла, що кожна головка важила з десяток кіло, не менше. Думала продати урожай і купити корову. І козу на додачу. Домовилася з Іваном Москвином зібрати урожай на його вантажівку та одвезти на ринок.
Приїхали уранці по качанисту, а там одні стовбури стирчать з землі. Немає капусти!
Злодії усе вночі покрали. Ой горе! Ой, біда-а-а! Але ти нікому не розповідай, домовилися?
- Зуб даю, все буде чікі-пукі.
Не буду ж я їй розповідати, що весною ми з Одаркою зачинилися в її хаті, аби нам ніхто не заважав кохатися. А у вікно бачили, як Чикилдиха краде розсаду. Одарка рвалася надвір, аби трохи полаятися, а я її одмовив. Кажу:
- Зробимо розумніше. Хай одсадиться, виростить урожай, а ми зберемо. Ти уявляєш скільки сил зекономимо?
Вантажівкою до Чикилдихиного городу приїхали глупої ночі, з вимкненими фарами. Працювали шпарко, як і належить досвідченим господарям. Урожай звезли до мене у хлів. Вийшла гора, трохи менша за Говерлу, але теж чималенька.
І знаєте що - корову ми і справді купили. І козу. Тепер Чикилдиха ходить до нас і по молоко, і по сметану, і навіть по сир. Ми їй продаємо по-божеськи: на десятку менше, аніж в крамниці. І вона дуже вдячна. Каже, що таких добрих та чуйних сусідів їй бог послав.
А розсаду ми цьогоріч у парнику теж будемо вирощувати. Можете заходити, дорогі сусіди, брати, що душа забажає.Але знайте: якщо купите - будете з урожаєм, а якщо поцупите - бог покарає неодмінно. Тобто я.
А тепер вибачайте, пора іти козу видоювати, бо вона така норовлива, що жінка з нею не справляється. До своїх циць тільки мої руки допускає. Мабуть, дуже поважає. Чи любить. Або ревнує до жінки. Як ви гадаєте?
11.06.2023р.

Нащо бог створив людину?
Попи скажуть: "Щоб вона жила вічно!".
Серйозно? А нащо бог створив динозаврів? І чому аж двісті мільйонів років терпів цих лютих пожирателей плоті на цій благословенній планеті? Думаю, ці витвори його незбагненного розуму його страшенно дратували, оскільки диплодоки та птеродактилі храмів не будували, молитися не хотіли, і займалися тільки відкладуванням яєць та клацанням зубиськами.
А перед цим він створив морських тваринок. З непогамовним апетитом .
Від розчарування результатами своїх спроб створити культурну спільноту живих істот він їх усіх скопом заморозив. Планета перетворилася на крижину. На двадцять мільйонів років. Бо був гуманістом і прагматиком. І дуже любив експериментувати з життям. Наче.
Але дехто вижив і дав життя новому поколінню ще більш лютіших зубастиків. Багатотонні ненажерці рвали іклами і конкурентів у боротьбі за шмат м'яса, і своїх нащадків та соплемінників. Наприклад, тиранозавр гамам з великим апетитом як ігуанадонів так і власних чад. І Бог знову розлютився та наслав небесний вогонь. Тобто, астероїд, розміром з Київ, на планету Земля.
І гепнулася ця каменюка на півострів Юкатан з такою силою, що на планеті майже всі здохли. І праведники, і пуцьвіріньки.
Тобто, доброта Бога не має меж, якщо у Бога немає клепки в голові. Чи Ви не згодні, браття та сестри?
А потім, згідно з Біблією, була чергова спроба зробити "добро" живим істотам. Чим це усе закінчилося? Всесвітнім потопом.. Наче. Тобто, добрий бог, початку, всіх заморозив, згодом спалив, а нещодавно - втопив. А що буде далі - страшно уявити.
Чи, може, я помиляюся, га?
03.06.2023р.

Собачий виводок я закопав у ямі, а кошенят утопив. І не тому, що мені це подобається, а від безвиході. Голодна смерть для тварин - це катування. Краще вмерти одразу і не мучитися усе життя. Чи у когось є інші варіанти під час війни?
Є тьоті та сердобольні дяді, які мене затопчуть за такі вчинки. Хай топчуть, не заперечую. Але більше 16 тварин я утримувати нормально не можу
Якщо урізатиму пайки - здохнуть усі. Тут вибору немає. Або дам життя півтора десятку душ, або закатую усіх. Хочете бути на моєму місці? Бачу, що не хочете. А з людьми набагато складніше.
- Одарко,- питаю у сусідки.- Ти чому третій день лежачу тещу не годуєш?
- Вона мені надокучила. Увесь час просить або гречаної каші, або рисової. А в мене лишилася одна картопля.
- Ось тобі пачка рису,- кажу,- зроби інсультниці плов. Бо якщо чоловік повернеться з фронту і довідається, що ти його матір морила голодом - він тебе вижене з хати.
- Не вижене! Ця хата чоловіком переписана на мене. Тож аін на неї уже не має ніяких прав А буде варнякати - хай забирає свою матір і йде світ за очі Він і так поранений, ногу тягає. Нащо мені такий чоловік.
Грюкнув я дверима і пішов додому. Бо сусідчина логіка непереборна: якщо чоловік слабкий - він для сім'ї тягар. Краще чкурнути до роботящого бугая, яки буде окучувати господиню, як півень курку, щогодини
І не буде просити зварити борщу. Чи каші.
У мене трохи інакше. Два місяці не міг встагти з ліжка після операції. Дуже били в полоні. Жінка годувала з ложечки
Міняла просттрадла, мила як могла. І я ожив. Ну, то таке..
А оце прийшов сусід, бідкається:
- - Хотів продати теля і двійко поросят. Але перекупники дають таку ціну, що я хочу їх зарізати. А самому возити м'ясо щоденно під Святошинський міст не під силу фінансово. Дорога туди і сюди з'їсть увесь прибуток.
- - Куме! Так віддай мені рила а вуха! Я собачок спасу. І котів.
- Жінка сваритиимться, бо не буде ніякого прибутку.
- Забирай чотири вулики, я ними уже не користуюся. А тобі вони потрібні...
Взяв кум вулики. І ще дві рибальських сіті на додачу. Але тепер я не буду закопувати в землю безневинні душі, а дам їм життя. А через кілька місяців роздам сусідам
Жінка спить. А я не можу. Бо звуки вибухів над хатою тривожить мене і вдень, і вночі. У селі ще більш-менш спокійно. А от у столиці....
Цілий місяць немає дощу. А город потребує вологи. Дуже важко тачкою щоденно возити півтонни води, аби не загинула розсада. Я так втомився, шо не хочу вже нічого. Але виходу немає. Треба працювати.. Бо коти і собаки мене з'їдять, якщо не буду їх годувати.
29.05.2023р

25
05.2

Жінка - вічна спокуса для чоловіка. Вже й сил немає ногу підняти з ліжка, блохи доїдають кузьку в ширінці, а око сканує з голови до п'ят струнку фігуру невідомої красуні і.
Я теж у цій справі задніх не пасу, особливо, коли жінка відвернеться в іншу сторону.
А чому? А тому що дуже люблю жінок. І якщо гриизу одне солодке яблучко, але хочеться вкусити незвіданого.
Хай молоде ябко буде кислим, хай терпким, хай доведеться його потім сплюнути, мов гіркий євшан,, але...хочеться! Аж п'яти сверблять!
Ось, їду електричкою, а навпроти сидить звабниця зі смартфоном в руках. Навушники запхано куди треба. Щось слухає, бідолашна. А на мене навіть не дивиться
Бо я - старий. Нецікавий. Ніхто. І майбутнього у стосунках нуль. Бо вона керується здоровим ґлуздом і генетичною програмою, яка відціджує, мов лайно на цідилці, неповноцінних чоловіків. І правильно робить. Духм'яні циці повинні вигодувати дитинку того чоловіка, який буде забезпечувати достаток і душевний спокій до глибокої старості а не до до першого інфаркту чоловіка. Чи інсульту....
Коли упала перша бомба - жінка не зрозуміла, що це війна. Просто гучний звук. Але коли хата вдесяте підплигнула на фундаменті - побіліла. І сказала:
- Чоловіче, неси воду в бутлях в погреб і матрац. Я в хаті спати не буду.
Приніс дружині матрац, постелив між відсіками з бульбою та консервацією, дві ковдри, ліхтарик, свічки, каструлю з борщем і ще дещо. І почалапав до сільради за автоматом. Власними руками перетворив комфортний побут жінки на життя у холодній ямі...
Чи міг я цьому запобігти? Міг. Міг, друзі. Бо, свого часу, кинув активне політичне життя, перестав гавкати на владу, перестав вчитися та працювати з закордонням. А колись гавкав - о-го-го! Але нині це не рахується. Давно це було. Хоча останні кілька років просто бив у набат і кричав: "Готуйтесь до війни!".
Гриз команду "Зе!", гриз Порошенка, показував помилки. Про Кучми не кажу - там мені вистачало сил
А нині руки опускаються, коли уранці бачу очі дружини. Щоденні вибухи її доконують, хоча я вже звик. Добре, що її минулого вівторка не було у столиці поруч зі мною.
А що буде завтра? Як я їй поясню, що у мене з'явилися борги перед банком? Хто мені їх спише і за що? Це не просто позика, друзі, це багатий позичає в скруті бідному, через банк. Так зручніше. Але віддавати треба! А можливості немає, бо війна розвалила усе, чим я жив.
Минулого місяця тільки одна людина купила книжку...
Я боюся за жінку.
Лягаю з тривогою і устаю. Бачу, як вона мучається . Сам варю їсти, сам працюю на городі, їжджу на працю. І книжки, які вже готові до видання - непідйомний тягар для сім'ї. От і перетворився митець на робочого воляку. Доки витримаю. А виною всьому ... війна.
20.05.2023р.

Неспання

Найліпший рецепт від безсоння - тяжка фізична праця. Особливо допомагає від цієї халепи корчування пнів.
Уранці берете з собою до лісу заступа, сокиру лома та жінку. І цупку мотузку, зісно.
Жінка обкопує штурпака на глибину держака лопати, я, тим часом, потроху підважую пень ломом, а потім обв'язую його мотузкою.
Коли основні маніпуляції закінчено - впрягаємося в хомути як воляки і під раз-два-три тягнемо пнище з землі.
І так сто разів. А увечері повертаємося до хати годувати котів та собачок.
Повірте, що дурні мислі після такого робочого дня в голову лізти не будуть, їсти не хотітиметься, телевізор вмикати не буде сил, а буде дике бажання впасти на ліжко і заснути. Навіть жінка не сваритиметься, бо впаде поруч зрізаним снопом і, склавши руки хрестом на грудях, мирно хропітиме.
А дехто, від безділля, пише вірші. І так себе накручує, що до ранку не склепить повік. Хіба так годиться себе мордувати, дорогі митці? Ні, ні і ще раз ні! Сокири в руки і гайда до лісу, лікувати втомлені нерви та чистити діброви під молоді посадки!
А от сусідка Степанида нічниці лікує косовицею. Чоловіка в неї немає, але є коза та корова. Тому щоранку і щовечора вимахує косою на лузі по кілька годин, а вдень скиртує сухе сіно
По празниках та вихідних перевозить те сіно на подвір'я. І ніяке неспання її не турбує, бо руки з ранку до вечора зайняті важливими справами. Тому в голові пусто, як у сухому колодязі.
Є ще один рецепт від знервованості, надійний як смерть: можна возити на город воду у сорокалітрових бутлях і поливати грядки з городиною, а якщо втомитеся - беріть сапу в руки і виполюйте бур'яни.
- Чоловіче! - гукає дружина.- Ти свинарник вичистив?
- Ще ні, дрова доколюю у повітці, за десять хвилин закінчу.
- Дивись мені, якщо не вичистиш за півгодини - ні борщу, ні пампухів з часником не дам!
Вона - людина слова: сказала що не дасть - отже не дасть! Тому працюю хутко, без перекурів та мрій про прекрасне.
Борщу я таки наївся, заробив. Але трохи покопирсатися в носі не встиг, бо знову почалапали з супружницею до лісу корчувати пні.
Жінка у мене моцна, струнка, жилава, долоні шкарубкі як тертушки, ніс гострий як шило, а підошви ніг твердіші за кінські копита, бо ходить вона без взуття, як і я. Що цікаво - грипом не хворіємо, нежить нас не турбує. Тільки інколи поперек болить, але то дрібниці.
Приїхав племінник відпочити після сесії на лоні природи. Ночами, сердешний, не спить, гризе скелю науки.
- Хай дитина погуляє трохи,- каже моя супружниця.- Збігай з Телесиком на річку, постав сітки.
- Вставай,- торсаю за плече парубка,- пора наснажуватися красою природи.
А Телесик дивиться на мене спросоння очманілим поглядом і не розуміє, чого від нього хочуть, бо нині перша година ночі, а він заснув опівночі, бо дивився якусь муру на ютубі.
- Вставай, пора рибу ловити!
Ледь розбурхав. Встромив йому до рук кропив'яний мішок з хижацькими снастями, а сам узяв до рук оберемок кілків.
Дійшли до лугу. Місячна ніч освітила блідим світлом трав'яне море, пташки надривали животи, витьохкуючи в річкових хащах, жаби аж лускалися від квакоту, а роса виблискувала не згірш зоряного неба.
- Знімай штани,- кажу.
- Нащо?- здивувався Телесик.
- Доки дійдемо до річки, то штани будуть мокрими, хоч викручуй. Зрозумів? І труси знімай. Холодна роса - це саме те, що потрібно для профілактики майбутніх мужеських хвороб. Якщо щодня без трусів будеш бігати росяним полем, то молодиці будуть від тебе у захваті. Зрозумів? Тож годі теревенити, знімай труси.
Одяг та взуття запхали в інший мішок, який прихопили з собою і вгвинтилися в лугові мочарі.
Роса була такою холодною, аж занили зуби. Але то спочатку, бо потім стало аж спекотно, бо комарі були злющими та вельми голодними. Тож доки дочалапали до річки сідниці пекли вогнем.
- А тепер знімай куртку і футболку, сітки будемо ставити голяка.
А в річці вода тепла, як свіжовидоїне молоко у корівки, вовтузитися в такій рідині - чиста насолода.
Племінник потроху відпускав сітку , а я тягнув її вздовж заплави. Потім причепив до тичок і виліз на берег острівця. Поруч умостився племінник. Його зуби, чомусь цокотіли.
- Тобі що, холодно?- питаю.
-Ага.
- Ну, тоді, давай хутенько рибу повідчеплюємо, яка потрапила в тенета, і чалапаємо додому, бо як захворієш - буде мені біда.
Риби було негусто: два соми по двадцять кілограм кожен, і чотири коропи по десять кілограмів. Не улов, а дівочі сльози. За такий улов ох намне мені жінка чуба, ох намне!
- Сітку лишаємо у воді, згодом ще навідаємося. Рибу складаймо в кропив'яні мішки, штани зв'язуємо вузлом на шиї і бігом назад, бо часу вже обмаль.
- А що, вже пора до праці?
- Так, скоро кабани верещатимуть від голоду, а жінка цього не любить. Поросята повинні вдоволено рохкати, а не кричати як на пуп. Якщо свиня кричить - господар поганий. Зрозумів?
- Ага.
Ну, тоді вперед. Ти несеш сомів, а я коропів.
Підважив Телесикові на плечі лантух, звалив собі інший і впевнено ступив у прибережне баговиння.
Оскільки до хати було рукою подати, то вирішили не зупинятися для того, аби вдягнути труси та взутися. Отак, голяком, і зайшли на рідне обійстя. А кабани вже починали невдоволено рохкати. Непорядок!
- Телесику, чисть рибку, а я мушу розібратися зі свинками. Гаразд?
- Гаразд, дядьку. Все буде чікі-пукі.
Все ми зробили як слід, все встигли. Кишки потроху розтягували кури та коти, кабанці вдоволено рохкали, а ми сиділи на призьбі та відсапувалися. Аж тут з хати вийшла жінка...
- Ах ви ж розпусники! Аз бахуряки! Чому без трусів? Чому без штанів?
"Ох, і справді! Тьху! Так замоталися, що забули і про штани, і про труси! Але хіба таке жінці скажеш?" - майнуло в голові.
- Та ми в літній душ зібралися, треба багно та ряску змити.
- А-а-а! Ну, тоді можна і без трусів. Розумію.
До хати ступили вже вдягненими, як і належить вихованим людям.
- А кабанів погодував?
- Звісно! - одказую дружині.
- Ну, тоді сідайте їсти борщ, заслужили.
Племінник так згододнів, що упорав три полумиски, ще й добавку попросив.
Добавки жінка не дала, сказала, що живіт болітиме і спати хотітиметься, а попереду ще багато роботи.
- Сьогодні пні корчувати не будемо, бо в хаті гість. Праця буде легкою та привабливою...беріть коси та мантачки і йдіть косити траву. До обіду мусите постригти три гектара.
Мені косилося легко, бо з'їв тільки один полумисок, а от племінник попервах страждав, бо працювати з повним кендюхом - суща мука. Часто зупинявся, гикав, хапався за живота, тричі бігав у лопухи, чомусь.
А як повернулися з косовиці - на столі парував чавун з розсольником. І коли жінка встигла таку каторжну працю зробити - не розумію. Мабуть, куцаки допомагають, чесне слово.
- А тепер відпочинок,- каже супружниця.- Годі гасати луками. Ідіть розбирати грубу в літній кухні.
Робота і справді легка: спочатку з даху вигвинтили пічну трубу, а потім узялися розбирати цеглу. Молотками потроху оббиваємо стару, перепалену глину у виварки і виносимо в калабаню, яка утворилася на дорозі позаду хати. Цеглу складаємо прямо в літній кухні, аби було зручно монтувати її назад. І коли на небі почали з'являтися перші зоряні світляки - пішли в душ. Цього разу вдягненими, аби не дратувати жінку.
Опісля вечері питаю Телесика:
- Племіннику! Підемо трусити сітки опівночі, га?
-А Телесик спав за столом, затиснувши у правиці виделку зі шматочком смаженого сома. Вилікувалася дитина від безсоння за одну добу. Думаю, за три дні всі рецидиви цієї капосної хвороби щезнуть у нього надовго. Можливо, навіть, до кінця літа. Перед черговою сесією приїде до мене пиляти і колоти дрова. А ця процедура лікує від неспання навіть краще, аніж цілодобова косовиця. Згодні зі мною чи ні?
28.04.2022р.

Знаєте, як пишуться ліричні вірші? Та дуже просто!
Спочатку варто поїсти борщу з часничком, потім зчавкати бутерброда з ковбасою та запити компотом з груш.
Неодмінно треба трохи пожуритися, пустити гірку сльозу, подрімати з котом на руках, ну а вже потім брати до рук ручку і починати строчити про любов та природу..
А в мене усе не так: пишу надголодь, ночами, коли усі нормальні творці бачать третій сон, у повній тиші. І думки не про прекрасне, а про війну, про горе, яке цупко вхопило в свої лабета Україну.
Я узагалі майже перестав спати, друзі. Лягаю в ліжко, а сну немає. І так місяць за місяцем. Аби трохи заспокоїтися смокчу увечері пігулку гліциседу і заплющую повіки...
Минулого четверга, як ледь посвітлішало небо, тихо встав з ліжка аби не будити дружину і почалапав на город з косою та вилами. Він у мене невеличкий (12 соток), але будь-яка земля потребує догляду. Намантачив косу і почав скошувати жито, яке посіяв на сидерат восени. Години за три упорався, відпочив трохи і почав розкидати по городу гній, який вивіз на город ще в грудні. Думав, що на сьогодні досить, бо руки від утоми аж дрижали, а спина горіла вогнем. Та чорт смикнув зателефонувати трактористу. А той каже:
- Я в селі. За півгодини буду на городі. Зустрічай.
Ледь устиг збігати додому і перевдягнутися в сухе та покликав дружину:
- Ходім хутчій викопаємо часник, який проріс з минулого року і кущі вічнозеленої цибулі, бо трактор все заоре.
Тільки встигли це зробити - трактор уже біля нас.
- Привіт, Андріє! Починай з кінця, клади скиби так, аби борозни йшли на город, а не навпаки, щоб були канави. Весна дощова, треба, щоб воді було куди стікати. Он, сусідам пришелепко виорав, так вода тиждень стоїть на городах, і доки не зійде - саджати що-небудь, неможливо. А коли вона зійде - одному богові відомо. Он, бачиш - річка розлилвся як море.
-Гвразд, зроблю вам канави глибоченькі.
Трактор у нього здоровий, ще й з бороною. Тому город виорано якісно, рівно. Правда трохи сінокосу ухопив, але то дрібниці: висапаю зайве за тиждень. А от сусідам виорано без борони, ще й жито було нескошеним. То скиби стоять сторчма, ще й жито дибиться як ірокези на голові панка. Як вони лаялися - ви б чули! Це ж доведеться тепер бігати з заступом кілька діб, зрізати житні чуби вручну, а потім гепати сапою по скибах, аби їх розрівняти. За таку оранку треба не платити, а штрафувати, бо це не робота, а диверсія. Хоча сусіди теж трохи винні: хто їм заважав скосити жито? Ніхто. Але полінувалися. От тепер і мають мороку неабияку.
Цьогоріч ціна за оранку підскочила добряче. Сотка коштує 90 гривень. Але виходу немає: або купуватимеш городину в магазині за скаженими цінами, або виростиш своїми руками. Вийде удесятеро дешевше. Та й частину зайвого урожаю можна буде продати. Якщо доживу до осені, бо щось мені підказує, що воєнкомат мене покличе на війну і я піду.
Дивлюся на землю і розумію: вона - моя справжня радість, мій сенс життя. Як і дружина. Без них, звісно, можна жити, але ой як буде важко.
- Чоловіче, годі мріяти, давай робити грядки і саджати викопаний часник та цибулю.
Трактор поїхав, а ми ще зо дві години танцювали на городі, доки не закінчили роботу.
- Чоловіче, викопай виноград під парканом, там йому затемно, і пересади у садок. А я викопаю малину, яка пустила батоги там де не треба, і встромлю на місце винограду.
Вона права, оскільки винограду там вельми погано, тож беру заступа.
Але в садку земля піщана, тому копаю ями, завглибшки з держак лопати, беру двадцятилітрові цебра та шпацирую до гноярки, аби заповнити ями толковим грунтом. Копаю, а там повно личинок хрущів! І таких дебелих, що йой! Кожен хробак як кулак завбільшки! Таких і соми бояться ковтати. Перебирати земельку довелося довго.
Доки закінчив морочитися з виноградом - надійшов вечір. У хаті жінка чистила картоплю аби приготувати вечерю, але було прохолодно. Почалапав у дровітню.
Вечеряли мляво, в основному компот пили. Бо утома не сприяє апетитові. Увімкнули телевізора, вляглися. Там якраз Роман Світан виступав. А я наче провалився в ополонку, заснув. Уперше за вісім місяців. І бачу...
Ходить моїм виораним городом російський вояка, аршином міряє землю та примовляє:
- Оце моє, і оце, і оце.
Майже увесь город собі наміряв. Потім викотив з-за межі валуна, заштовхав його на город і каже:
- Відтепер - це руська земля! Моя! А за те, що залишив тобі - будеш платити щорічну данину.
Не знаю де сили взялися, друзі! Ухопив я ту каменюку обома руками і щосили опустив на голову окупанта. І бризнула чорна гадюча кров, і розтеклася землею, як вода...
- Чоловіче! -чую крик:- Бог з тобою! Хіба можна так кричати! Прокинься!
Я й прокинувся. Дружина, з посірілим від жаху обличчям торсала мене за плечі, а з телевізора бубонів про бої в Бахмуті Роман Світан.
Нічого їй не сказав, дивився в карі очі та думав:
"Учора верзлося щось подібне,- російський вояка тоді мою жінку хотів відібрати, теж казав "Відсьогодні твоя жінка - моя жінка". Здається, я йому за це відрубав голову. І ця війна не полишає мене навіть у короткочасних снах, які приносять не відпочинок втомленому тілу та душі, а гнів і тривогу.
Жінка спить, а я готую їжу для котів та собак, поночі. Бо уранці часу на це не буде. Потрібно робити грядки на городі під часник, моркву, буряк, цибулю, петрушку тощо. І немало - штук 20. Тож роботи вистачить до вечора. Поспішаю, оскільки невідомо, що буде завтра, а якщо мене не стане, то дружині одній буде ой як важко. Ще й картоплю б устигти посадити, отоді вже не так переживатиму за неї.
Єдине, що допікає - отакі от сни. І вони мене терзатимуть до тих пір, доки я не піду на війну.
24.04.2023р.

Не хочуть люди помирати, а якщо й помирають, то важко, намагаючись уникнути невблаганного кінця. А чому? А тому що знають, що потім уже нічого не буде. Молекули й атоми тіла розтечуться венами землі, всмокчуться рослинами і тваринами, вмонтовуючись у нове коло життя.
А для заспокоєння люду придумали геніальну абстракцію віри у безсмертну душу. Щоб не так боляче було усвідомлювати, що світ крутиться не по законам людським, а фізичним.
Віра - узагалі штукенція дивовижна: вона дає сили жити і, водночас, відбирає розум.
Якщо припустити, що душа існує - то в кого? Тільки у людей? Серйозно?
Он, сусіда щоденно дубасить жінку, інколи й ногами. А от мій цюцько ніколи мене зубиськами за литки не хапає, а я його. Позавчора приніс курку, поклав під поріг і тихенько завив, покликав господаря. Бо знає, що я три тижні не їв мняса, схуд, виснажився. І він наважився на крадіжку, аби хазяїн завчасно не одкинув копита. Змилосердився. Тож, небезпідставно, вважаю, що в нього душа таки є. І розум неабиякий. Та й у котів вона мусить бути, бо так лащитися, як наша кішка Муся, може тільки любляча дружина.
З дружиною взагалі складно. Вона - дитя богів, берегиня. Отже, апріорі, не людина. А якщо так, то чи є в неї душа? І яка вона: така ж сама як в людей та котів, чи трохи інша?
- Чоловіче! - гукає до мене. - Не стій над душею, бо кандьор вийде не такий як треба.
Відходжу на безпечну відстань, аби не дратувати солодятко, бо коли людина працює - не варто встромляти носа в процес, зазираючи через плече. Митець борщу від роздратування може врізати собі пальчика ножем, а то й плюнути спересердя та покинути справу.
Та цікавість аж розпирає. Хочу довідатися алгоритм приготування.
А процес непростий. Коли жінка куховарить, то завжди співає: про сонце, про ліс, про пташок, вплітаючи у пісні чудернацькі замовляння, які людське вухо нездатне осягнути.
А трави які використовує! Не хрін чи петрушку, не кріп чи базилік, а мандрагору, пестунку хтивогриву, чар-зілля, амурник, еротницю грайливу, жаготну мультиорганію та ще з десяток пікантних приправ, які ми збираємо улітку та навесні по Поліських пущах і луках.
А запах такий, що бадьорить навіть столітніх бабусь та дідусів, які, в основному, вже тихо лежать у ліжках, доживаючи свій вік або на самоті, або в обнімку з улюбленими кицями.
Я коли їм такий кандьор, то потім з тиждень бігаю як лошак, працюю як воляка, а в ліжку витворяю таке, що чорти в пеклі до мене боятимуться навіть підійти, а не те що вкинути в казан зі смолою та сіркою. Та й сам сатана, хрестячись, обходитиме мене десятою дорогою.
Єдине, що мені дружина дозволяє - це почистити картоплю, цибулю, моркву та бурячки. І води з колодязя принести. А в сам процес приготування втручатися - табу.
Для приготування потрібен лантух картоплі та відповідна кількість городини, бо їжа розійдеться по всьому селу. Це тільки скнари сидять удома і варганять виключно для своєї сім'ї, економлять на святому: щедрості та любові до дальнього.
- Чоловіче! Раніше, в мудрі часи, коли люди були ще волохатими, а їхні душі світлими - готували для усього племені. І споживали результати своєї праці разом. А нині - кожен у своїй норі калапуцяє казна-що, їсть сам. А потім бідкається, що хворіє, живіт болить, вимучує бігунка, а з рота тхне так, що дохнуть мухи.
Я їй вірю. Завжди й в усьому, оскільки людина, яка так божественно готує страви - душевна та відповідальна особистість. І ніякі пришвидшені курси шеф-кухарів тут не допоможуть. І талант також. Це - дар, штука настільки рідкісна, що говорити про це навіть непристойно.
Увечері, стомлені після справ господарських та амурних, тихенько питаю свою берегиню:
- Жінко, а в мене хоч який-небудь дар є?
Вона всідається на мене зверху, наче на коня і грайливо відповідає:
- Ой, чоловіче! У тебе такий дар, який дається тільки раз на тисячу років юній і чесній душі.
Про який дар іде мова - не можу второпати. Може ви мені підкажете, добрі люди, га?
17.04.2023р.

Писати усілякі дурниці, аби вони виглядали імпозантно ой як непросто. А щось розумне - устократ важче. Особливо в такий святий день як сьогодні.
Православні коти обступили мене з усіх сторін і нявчать так, що аж сусіди у вікна зазирають. А чому? А тому що голодні. А я їм кажу:
- Постустейся і не нарікайте на голоднечу, бо такі у нас церковні традиції. От як піп у церкві службу відслужить - тоді розговієтеся: буде вам і наливка, і сушені боровики, і консервовані помідори, і салат з капусти та цибулі.
А вони нявчать та нявчать, окаянні. Не вірують ні в Божі закони, ні в Святе письмо, ні в користь постування.
Пропонував злидням піти ловити миші - не хочуть. Напучував поцупити сусідську курку – бояться, бо у Мотрі двором бігає бультер’єр без намордника та ланцюга. От він славний песик: всіх щурів загриз на вулиці, всіх п’яниць переколошматив, а з лісу вертається неодмінно з зайцем. Навіть голові селищному колеса прокусив, коли той впаяв Мотрі штраф за невчасно вивезене сміття. Та й до церкви разом з хазяйкою трюхикає регулярно: стає поруч з нею на задні лапи і тихо підвиває псалми в унісон з попом та вірянами. Справжній православний цюцько. Стопроцентний.
А я, тим часом, слухаю проповідь Онуфрія по телевізору. Особливо мені подобаються його сліпучозолоті ризи і корона з рубінами. Одразу видно: людина поважна, багата і розумна. Це вам не апостоли-безштаньки чи побиті до напівсмерті святі, у яких окрім слова нічого за пазухою немає. І ходили вини пішки або їздили на віслюках. А нинішні очільники святої церкви їздять на мерседесах.
А православні, тим часом, ревно моляться, кладуть хрести на пупи та просять прощенння у всемогутнього бога. Хоча й не здогадуються, що їхній бог - оцей осипаний золотом та коштовностями дядя, який любить попоїсти. Та й до Москви Онуфрій небайдужий: молиться за свого господаря Кіріла Гундяєва, за Путіна, за російську армію. Виключно російською мовою. А за Україну - ні. Бо йому не Україна потрібна, а душі людські, на які він все життя накидав налигачі віри. Так само як і чорт. А, можливо, він і є чортом у людській подобі, як гадаєте?
Моя берегиня випікає коровай, а потім посипле його пшоном. Згодом встромить в нього воскову свічу та покладе гілочку свяченої верби.
Уранці на Великдень перед сходом сонця ми відчили усі віконниці, усунули все, що могло б не пропустити до хати чародійного проміння, яке приносить у дім щастя і добробут. Своїм невидимим чарівним співом тисячоліть життєдайне сонце поєднує душу людини з душами далеких пращурів та з майбутніми нащадками подальших поколінь.
В ніч перед приходом і зустріччю Великого дня на пагорбах розкладемо та запалимо вогонь, аби палало цілу Великодню ніч, єднаючи людські душі з великою душею зоряного неба предків. Для цих вогнів у селі "позичають" в господаря, щоб він не бачив, старі колеса, драбини з воза, діжки, ворота, старі двері... Але за цю "позичку" ніхто не сердився, бо це вважалося жертвою на святий очисний вогонь. Високо в небо здіймається полум'я вогню Великодньої ночі!
У перший день Великодня ми сядемо за стіл ще досвіту, навіть немовлят і тих візьмемо на руки, щоб разом сидіти за свяченим. Перед тим, як сідати за стіл, вся родина «вмиється» крашанками. Мати наллє у велику череп'яну миску холодної води, покладе на дно три червоні крашанки. Після кожної особи воду міняють, але крашанки залишаються ті самі. Всім, хто «вмивається» крашанками, Дажбог дарує здоров'я, а дівчатам ще й рум'яна, щоб були, як крашанки, червоні та багаті. Дівчина на виданні вірить, що коли першою вмиється, то скоро по Великодню вийде заміж, буде здорова й щаслива.
Я теж буду вмиватися, бо здоров’я, останнім часом, трохи того. І молитву обов’язково прочитаю:
«О, Земле Рідная, Твоє воскресіння осяяне Сонцем, твоє воскресіння вище всіх умираючих і воскресаючих богів! Твоє воскресіння – Свято Любови і Життєвої Вічности!».
Правильно думали наші пращури: про людей треба дбати, про землю, як про себе самих. А то прийдуть нехороші люди в золотих ризах з діамантами і будуть чавити десятину з роботяг. А то й усе відберуть: розум, майно, честь…
З Великоднем Світла Дажбожого вас, шановні українці!

15.04.2023р.

Складно нині писати про людей, особливо про тих, з якими живеш пліч-о-пліч. Змінилися вони невпізнанно, війна зробила свою чорну справу і там, де ще рік тому процвітала щаслива родина - чорна вирва, покинуте обійстя, забур'янений садок А на цвинтарі свіжі могили, в яких спочивають зовсім молоді парубки, в літах чоловіки, а то й діди, яких біда поклала в домовини.
А селом ходять удовиці та одинокі бабусі, в яких уже немає майбутнього, а бажання жити згасло як вогнище, залите раптовою зливою. А винні в цьому самі люди, оскільки звичка жити днем сьогоднішнім та небажання подумати про майбутнє призводить до фатальних наслідків.
Половина села була російськомовною, інша половина патякала суржиком. І ніхто, окрім мене не звертав увагу на дику невідповідність між тим, що мусить бути, і тим, що є. Це верхівка айсбергу, ім'я якій бездуховність. Як можна любити Україну без рідної мови? Можна любити жінку, собаку, садок, навіть тещу. Але державу - ні. Ось і вдарила Росія в саме слабке місце: захист російськомовного населення від україномовного. І домоглася успіху.
Звісно, можна слухати шептуна Арестовича, який уже напророкував перемогу Україні, навіть Президента.А я слухаю тривожну музику струн свого розуму та душі, відчуваю, що до перемоги ой як далеко. І ця перемога можлива лише тоді, коли виграємо битву самі з собою: зі своєю байдужістю, лінню, нехлюйським ставленням до виховання власних дітей. І починати потрібно з мови, бо саме вона є справжнім генетичним кодом нації. Без мови релігія мертва, пісня мертва, наука чужа. І будь-який сусід має право заявити, що української нації не існує, бо не існує народу, який є носієм української мови. Ви думаєте, чого Угорщина так люто шкірить зуби на закон про нацменшини, який зобов'язує угорців з першого класу вивчати нашу державну? Бо тоді угорці, які проживають на нашій богом благословенній землі, стануть спочатку наполовину українцями, а через покоління - повноцінними громадянами. І тоді сепаратизм, який процвітає на Закарпатті, усохне сам собою.
Та ж сама історія з російською, але в куди більших масштабах. Цю мову потрібно викорінити узагалі зі всіх сфер суспільного життя, створити такі перепони, аби її застосування не торкалося ні науки, ні культури, ні освіти, ні сім'ї та релігії. Інакше до нас після цієї війни знову приповзуть "асвабадітєлі" і руйнація держави продовжиться з потрійною силою.
Ніде і ніколи не дозволяйте собі розмовляти російською в межах України. Особливо при дітях, бо вони миттєво схоплюють усе, що роблять їхні батьки і будуть чинити так само.
Це не питання вузьколобого націоналізму - це питання виживання нас як народу. І коли надійде час майбутньої війни (а вона буде), то ні в кого не виникатиме дилеми:: зустрічати завойовників квітами чи ні, втікати за кордон чи ні, ховатися від мобілізації чи ні, красти в держави чи ні?
Ви мене зрозуміли?

Дехто скаже, що під час війни кохатися не варто. Несерйозно це і безвідповідально. Потрібно сконцентруватися виключно на вбивстві ворогів та оборонно- промисловому комплексі.
Я вважаю це помилкою, оскільки в коханні народжуються майбутні захисники вітчизни, і якщо цього не робити постійно, то рано чи пізно ми програємо війну. А вона буде довгою. Це тільки йолопи думають, що вона закінчиться за пару років. То що ж робити?
Кохатися, чорноброві. І вдень, і вночі. Щодня. За першої ліпшої нагоди, бо це питання державної ваги, це питання виживання нас як нації .
Оце нещодавно їздив до жіночого монастиря. А там....
Сотня молодюсіньких дівчаток у чорних рясах копирсається в носі та смиренно молиться богу. А над ними нависає настоятелька з сукуватою палицею під пахвою і пильно дивиться, аби ця свята отара неаорочних дівиць не скакала в гречку.
Пишні лона потроху обсновує павутина і жінки, з роками, втрачають здатність і бажання продовжувати рід людський. Їм стає байдужою і Україна, і горе людське, і бажання мати чоловіків, які б їх кохали. Діти для них непотрібні. Достатньо Святого письма, убогої келії та пісної вечері. Плоть людська перестає виконувати своє основне призначення, а за монастирською стіною поповнюються шеренги хрестів з сумними надписами: "Тут спочиває сестра во Христі Параскева..." (у перекладі з грецької Параскева - це п'ятниця).
Замордували жінку монастирські стіни, поклали у домовину в обнімку з вірою у друге пришестя та страшний суд.
А чому мене кличуть до монастиря? Та все просто! Я ж сантехнік знаний, майстер на всі руки. Можу і унітаз змонтувати, і труби прочистити, і бойлер під'єднати. Навіть свердловини артезіанські продовбую, тільки неглибокі, бо желомкою до горизонтів юрського періоду не докопаєшся
Зателефонувала настоятелька, попросила переобладнати вбиральні.
- Гаразд,- кажу,- пообіді буду, визначимо обсяг робіт
Завели мене в потрібне приміщення, глянув я і ахнув!
Немає теплих зручних унітазів! Немає біде! Немає автоматичних рукомийників та витяжки, немає вазонів з квітами.
А є ряд отворів у дощаному настилі і важкий дух, який забиває памороки. А мух! Господи, помилуй!
- То що,- питає настоятелька,- які рекомендації?
- Кімнату замурувати цеглою, аби хтось випадково сюди не вскочив. З часом розберемося.
- Домовлюся з моїм другом - власником фітнес-центру, який знаходиться одразу за монастирською стіною, аби туди ходили. Він людина сердечна, піде назустріч. А я тим часом, облаштую нове приміщення.
- А де саме?
- Потрібно прдивитися.
Пішли монастирем. І я таки знайшов потрібну кімнату!
- Ось тут,- кажу.- Зручнішого місця годі шукати. Вінка великі, водогони та центральна каналізація поруч знаходиться, навіть аварійний вихід можна зробити.
- Так це ж навчальний клас! Тут вчать божому слову!
- Шанована паніматко! Без божого слова жити можна, а от без вбиральні - неможливо. Та й що бог скаже, якщо його паства тхнутиме, мов овеча отара? А що скаже санепідемслужба?
- Ну, гаразд. А де вчити дівиць?
- Під монастирем є винний погріб, сухий, гарно провітрюється. Бочки з пійлом перебазуємо в інше місце, а там поставимо парти.
Умовив таки сувору настоятельку. Ще й випросив підмогу. Кажу:
- У мене господарство, є кури, кіт і пес, теличка та двійко поросят, городець і пару парників, садок і квітник чималенький. Аби я не відволікався - хай святі монахині доглядають. Спати є де: будинок двоповерзовий, шість кімнат...
І почалося велике будівництво!
З ранку до ночі горкотів перфоратор, гепав молоток, працював цементозмішувач. Я мотався до "Епіцентру" та "Агромату" за потрібними матеріалами. А тим часом юні красуні працювали у мене по господарству.
Повертаючись увечері додому став помічати дивні речі: спочатку здибав монахиню в своєму джакузі, згодом трьох у сауні. За тиждень ряси кудись зникли, натомість на тілесах жінок з'явилися халати, плаття , а на ногах елегантні черевички, які вони поцупили з гардеробу моєї покійної дружини. Цілими ночами не вмовкали "плазми", які знаходилися в кожній кімнаті. Дівчата дивилися не церковні передачі, а політичні та еротичні програми. Особливо їм подобалися еротичні, оскільки уранці доводилося вимикати працюючі телевізори самому, оскільки потомлені монахині засинали з пультами в руках. Що їм снилося - одному богові відомо. Але щось хороше, бо часто чув знадливі стогони і ахи.
Якщо спочатку на кухонному столі в тарілках сумирно парувала вівсяна каша без масла, то тепер - український борщ, пампухи з часником, смаженина. Бо як приходив з роботи і бачив змучені писки голодних самітниць - ставав куховарити, а вони мені допомагали. У помийному цебрі якось знайшов три пусті пляшки від марочного вина, яке випадково, поцупили красуні з мого бару.
Робота в монастирі добігала кінця, нарешті почав монтувати італійські біде. Ще пару днів і візьмуся за стереосистему, бо в такому місті повинна грати заспокійлива музика. Ну, а потім візьмуся облицьовувати чеськими кахлями та крітським мармуром стіни та підлогу
І смикнуі мене хтось грайливий увечері, після праці, запропонувати монахиням, які готувалися до сновидінь почитати своїх віршів.
- О, так ви поет! А ми думали, сантехнік!
- І що? Хіба сантехнік не може бути поетом? Або навіть монахиня?
І став я читати. Довго, проникливо, гаряче. Наче останній раз.
І сталося диво: діачата потягнули мене у спальню. На руках.
Далі розказувати не буду, оскільки це справа глибоко інтимна, сердечна і вельми збудлива.
Роботу в монастирі я закінчив, там нині як в Луврі, навіть вазони з фікусами є та мармурові слоники. І постійно грає музика Вівальді. Отак от.
Але в монастирі поменшало на шестеро монашок. Лишилися вони у мене. Назавжди.
За рік з'явилося шестеро хлопчиків та п'ять дівчаток.. Так що сім'я у мене велика. Довелося одну кімнату на першому поверсі додатково переобладнати на вбиральню. І поставити ще трійко біде та дві джакузі. І поставити рожеві слоники та фікуси.
Вже рік дівчата не ходять до церкви, виховують діточок, навчають маляток української мови та співають патріотичних пісень. Думаю, виростуть з них чудові захисники вітчизни. А ті, що накивали з держави п'ятами чи замурувалися в монастирських стінах - хай там і залишаються.
Умостився у ліжку, розгорнув зшиток із віршамиі покликав люблячих дружин послухати, що я написав нового.

Хранитель я жіночої краси,
Серйозний і водночас шалапутик.
В моїх обіймах гарно геть усім,
У смертних час на щастя мусить бути.

Стрілою поціляю у соньків,
Мерці - і ті розклеплюють повіки.
Мужик хропів. А нині, бач який -
Не може і хвилини жить без жінки.

Рука чуттєвий пінить океан,
Здригає спазм тілес підводні скелі.
Монахиню управний бонвіан
Закручує в любовній каруселі.

Під себе курка лапою гребе,
Ділитися добром не хочуть люди.
А я (презентом) часточку себе -
Усім, хто хоче до небес торкнутись.

Пливуть у гості пави молоді,
Усім наллю по кухлику амріти.
О, світе ясний! Не журись,- радій!
Я - бог Ерот! Без мене сумно жити.

Думаю, незабаром з'явиться ще кілька хлопчиків. Або дівчаток. І це добре.

Ракові утворення на шкірі можна ліквідовувати різними способами. По-перше, це хірургічне видалення. Якщо стадія розвитку злоякісного утворення пущена самопливом - це проблема. І дуже велика. Може не допомогти ні хеміотерапія ні опромінення.
Але вихід є. Тут головне - ціль.
Декому мій метод вельми не сподобається, оскільки , він трохи того...нетрадиційний.
Так от, у кума така зараза з'явилася, на сідниці. І росла дуже швидко.
У лікарні призначили операцію, виставили рахунок. До небес. Він трохи поплакав, а потім зателефонував мені:
- Куме, виручай, біда!
- Розказуй!
Зрозумів, що справа серйозна. І нагальна.
- - Їдь до мене в село,- кажу. - Завтра чекаю.
Розказав жінці про онкологію друга. А вона берегиня, дитя природи, ескулап від бога. Всяке лікує. Але рак - це не жарти, це грань між смертю і життям. Агресивна хвороба часто непідвладна навіть найліпшим лікарям, не те що народним цвлителям.
Довго думала дружина, супила чоло, човгала по хаті як сновида, шукаючи рецепту від лиха.
Уранці приїхав кум, трохи напідпитку і вельми сумний. Я його розумію, бо жити хочеться, а грошей немає.
- Йдемо до лісу! - вигукнула дружина і почала збирати в торбу сніданок: варені яйця, хліб, пляшку води, суліяку оковитої та ще дещо.
Кум витер полою піджака очі і глипнув на мене, питаючи:
"Шо то такоє?"
А шо? Та нішо! Якщо жінка прийняла якесь рішення - мушу коритися.
Почалапали до лісу. Зупинилися біля мурашника, заввишки з метр.
- Роздягайся,- кинула дружина кумові та полізла в торбу за потрібними причандалами.
- Знімай труси,- каже Андрієві,- і шапку також. Вони зайві. Ось презерватив, натягни на прутня, а до вух застроми ватні тампони,- і простянгула йому вищезазначені речі.
Кум, ошелешений такими рекомендаціями, не одразу виконав потрібні настанови. Воно й зрозуміло, оскільки натягнути презерватив на морквину легко, а на щось м'яке та аморфне трудно. Та ви й самі знаєте, шановні друзі.
На кумові очі жінка натягнула водолазні окуляри, густо обмазала медом хворе місце на сідниці і мовила:
- Сідай на мурашник. А для хоробрості ось, випий бормотухи.
Ми з дружиною відбігли на безпечну відстань від домівки хазяїв лісу, оскільки розлючені членистоногі поперли вусібіч вишукувати ворогів.
Кум спочатку засичав, потім завив, але так страшно, що вовкулаки, які ховалися за стовбурами дерев та спостерігали за цим лікуванням від жаху кинулися урозтіч.
Кум поривався встати, але жінка верещала:
- Терпи! Встанеш - незабаром помреш.
Чесно скажу: я би встав. Не витерпів би такої лютої екзекуції. Тут одна мурашка вкусить і я вже плачу. А тисяча? Ще й одночасно!
Від богатирського реву жолуді дощем сипалися з дубів, а хвоя з сосон, трава довкола пожовтіла від ляку, пташки змовкли.
Я увесь час то хрестився, то молився Аллаху, щось бклькотів арамейською з Тори. Згадував Гога і Магога, Ематерасу і Будду, Дажбога і Зевса, і ще когось, вже не пам'ятаю.
Коли сонце почало хилитися до горизонту жінка скомандувала;
- Чоловіче! Тягни кума сюди, бо він з мурашника сам не встане.
Натягнув на руки по презервативу і кинувся спасати родича.
Обтріпали з напівмертвого кума комах, доли допити пляшку оковитої і вдягнули. Звалив його на плече і поніс до нашої домівки на курячих ніжках.
Там, де сідниця була намазана медом, м'со було відгризене на півпальця., сама половинка стала розміром з виварку. Тай сам кум трохи лпух, нагадуючи вгодоване слоненятко. І температура, звісно, підскочила. Та це дрібниці, оскільки за тиждень чолов'яга прийшов до тями, з'явився апетит і нестримний потяг кохатися. Навіть до моєї жінки почав залицятися, паразит. Тож мусів одвезти його до столиці і ввіпхнути в обійми власної дружини
Хай її мордує ночами, доводячи до сексуальних мук, а до моєї торкатися зась. За місяць на м'якушці відросло сало, а від злоякісного утворення не лишилося й сліду.
Так що, дорогі друзі, приїздіть до нас лікуватися, процедуру ви знаєте, а про ціну домовивося. Повірте, вона набагато нижча, аніж у клініках.
Підходящий мурашник я вже знайшов. Там живуть самі кровожерні членистоногі. Згризуть зайівину хутко і якісно. То хто перший?

07.03.2023р.



-

Складно нині писати про людей, особливо про тих, з якими живеш пліч-о-пліч. Змінилися вони невпізнанно, війна зробила свою чорну справу і там, де ще рік тому процвітала щаслива родина - чорна вирва, покинуте обійстя, забур'янений садок А на цвинтарі свіжі могили, в яких спочивають зовсім молоді парубки, в літах чоловіки, а то й діди, яких біда поклала в домовини.
А селом ходять удовиці та одинокі бабусі, в яких уже немає майбутнього, а бажання жити згасло як вогнище, залите раптовою зливою. А винні в цьому самі люди, оскільки звичка жити днем сьогоднішнім та небажання подумати про майбутнє призводить до фатальних наслідків.
Половина села була російськомовною, інша половина патякала суржиком. І ніхто, окрім мене не звертав увагу на дику невідповідність між тим, що мусить бути, і тим, що є. Це верхівка айсбергу, ім'я якій бездуховність. Як можна любити Україну без рідної мови? Можна любити жінку, собаку, садок, навіть тещу. Але державу - ні. Ось і вдарила Росія в саме слабке місце: захист російськомовного населення від україномовного. І домоглася успіху.
Звісно, можна слухати шептуна Арестовича, який уже напророкував перемогу Україні, навіть Президента.А я слухаю тривожну музику струн свого розуму та душі, відчуваю, що до перемоги ой як далеко. І ця перемога можлива лише тоді, коли виграємо битву самі з собою: зі своєю байдужістю, лінню, нехлюйським ставленням до виховання власних дітей. І починати потрібно з мови, бо саме вона є справжнім генетичним кодом нації. Без мови релігія мертва, пісня мертва, наука чужа. І будь-який сусід має право заявити, що української нації не існує, бо не існує народу, який є носієм української мови. Ви думаєте, чого Угорщина так люто шкірить зуби на закон про нацменшини, який зобов'язує угорців з першого класу вивчати нашу державну? Бо тоді угорці, які проживають на нашій богом благословенній землі, стануть спочатку наполовину українцями, а через покоління - повноцінними громадянами. І тоді сепаратизм, який процвітає на Закарпатті, усохне сам собою.
Та ж сама історія з російською, але в куди більших масштабах. Цю мову потрібно викорінити узагалі зі всіх сфер суспільного життя, створити такі перепони, аби її застосування не торкалося ні науки, ні культури, ні освіти, ні сім'ї та релігії. Інакше до нас після цієї війни знову приповзуть "асвабадітєлі" і руйнація держави продовжиться з потрійною силою.
Ніде і ніколи не дозволяйте собі розмовляти російською в межах України. Особливо при дітях, бо вони миттєво схоплюють усе, що роблять їхні батьки і будуть чинити так само.
Це не питання вузьколобого націоналізму - це питання виживання нас як народу. І коли надійде час майбутньої війни (а вона буде), то ні в кого не виникатиме дилеми:: зустрічати завойовників квітами чи ні, втікати за кордон чи ні, ховатися від мобілізації чи ні, красти в держави чи ні?
Ви мене зрозуміли?

Помер мій учитель і наставник Дмитро Васильович Павличко і калейдоскоп спогадів про нього накрив мене з головою. Великий письменник постійно був присутнім у моєму житті і ця втрата сприймається так само гостро, як смерть брата, якого поховав минулого року, перед самою війною.
Наша дружба розпочалася ще 1989 року, коли я вступив до лав Народного Руху України. Після мітингу, підійшов до нас з братом Віктором і запитав:
- Ви, бачу, музиканти?
- Так.
- А напишіть, но, пісню на мій вірш,- і подав лист з текстом.
- Гаразд, ми попрацюємо,- одказав брат.
Місяців шість створювалася музика. Десь всередині літа, на одному з заходів, яка проводила громадська організація, побачив нас біля сцени, підійшов, привітався.
- Ну то як, пісню вдалося створити?
У людському гаморі, за сценою, ми заспівали. Він мовчки слухав, а потім сказав:
- Дякую хлопці, це воно.
Це була пісня "Кий", яка зробила нас лауреатами фестивалю "Оберіг" та дипломантами "Червоної рути". Згодом зробили запис на студії.
- Чи пишеш вірші, Олександре? - спитав якось Дмитро Васильович.
- Пишу.
- Так неси.
- Куди?
- До моєї хати. Ось адреса і телефон.
Перша добірка моїх опусів була неграмотною, декларативною, юнацькою. І кожна сторінка з віршами була густо помережана зауваженнями. Під кожним невдалим твором стояв мінус, а вдалих виявилося тільки два.
- От що скажу... ось список літератури, яку мусиш прочитати. Це обов'язково. І проштудіюй заново підручники з української мови. А оце тобі подарунок - мій переклад книжки Шарля Бодлера "Квіти зла".
А підпис мене вразив. Там було всього три слова: "Майбутньому української літератури".
Коли ж мене було обрано головою управи Київської крайової організації Народного руху України, наші зустрічі стали регулярними
Окрім віршів став писати прозу. І, якось, після одного з партійних збіговиськ подав йому оповідання, яке щойно надрукував на партійному ризографі.
А о третій ночі пролунав дзвінок. Неня взяла слухавку, привіталася з кимось і каже:
- Сину, це тебе. Але як же пізно...
- Сашко! - вигукнув Павличко.- Завтра о сьомій ранку - до мене. Ти написав чудову річ.
А о десятій ранку, за руку, він привів мене в офіс журналу "Київ". І взявши і оборот редактора журналу сказав:
- Оце оповідання надрукувати негайно. Ось до нього моя передмова.
Коли він устиг її написати - одному Богові відомо.
А далі пішло-поїхало. Я писав - він редагував, інколи сварився.
1998 року, у співпраці з Дмитром Васильовичем створили гімн Народного Руху України. Там ціла історія, якось розкажу.
Познайомив мене зі своєю дочкою Соломією, вона тоді вже очолювала видавництво "Основа". І моя трикімнатна квартира перетворилася на склад друкарської продукції. Я формував з неї тридцятикілограмові подарунки для шкіл та бібліотек Києва, які потім роздавали на творчих заходах і презентаціях.
Коли Дмитро Васильович обрався до Верховної Ради, то призначив мене своїм помічником-консультантом. Праці стало більше. А згодом його призначили послом до республіки Польща.
Думаєте, він відпустив мене у вільне плавання? Нічого подібного. Нічні дзвоники лунали регулярно. Він просив, аби я ходив столичними підприємствами і збирав інформацію про товари, які можна продати у Польщі.
В Україні почалися вибори. Я балотувався до місцевої ради. Зателефонував Дмитрові Васильовичу, аби допоміг. Він кинув усе і примчав до Києва. Провів разом зі мною творчий вечір у школі, потім в училищі, потім на підприємстві. І скрізь агітував за мене. А потім знову подався до Польщі.
За кілька років повернувся до столиці, чекаючи на перепризначення послом до Словаччини. Подарував власні переклади Адама Міцкевича. Я тоді звернув увагу на вузлуваті пальці. Питаю:
- А що з пальцями?
- Давня історія. Я ж вчився у польській школі. Перед першим уроком учні співали "Єжи Польська не згнієла". А я співав "Ще не вмерла Україна." А вчителька сказала:
- Клади руки на стіл. Поклав А вона давай ребром лінійки бити по пальцях та примовляти:
- Будеш співати гімн Польщі?
Не співав я його, бо не знав. Неня потім довго гоїла розбиті кінцівки. Отаким був мій перший урок у польській школі.
А опісля посольської роботи повернувся до України. Якось, перестрів у партійному офісі, ухопив за лацкани піджака і мовив:
- Олександре, Йди з політики, ти митець, тому ця робота тобі заважає. І знайди чудового літреддактора, бажано людину не тільки фахову, а близьку по духу та по крові.
Так і сталося. З політики пішов, літредактора знайшов. Ви її, мабуть, знаєте, це Світлана Козаченко.
Позаминулого року редагував чергову мою книжку, трохи сварився, половину забракував. А коли дізнався, що я став членом НСПУ радів, як мала дитина. Два слова тоді вимовив:
- Ну, нарешті!
Почалася війна, але творча співпраця продовжувалася. Домовились, що принесу йому чергову добірку на вичитку. Це при тому, що він вже давно не бачив на одне око!
А скільки власних творчих планів було в цієї людини! У хаті старі килимки, простяцький светрик у дірочках, капці стоптані, але стіл завалений рукописами та книжками. Його не цікавило багатство, він не звертав уваги на золоті цяці, його турбувала тільки творчість, і люди, для яких він жив і творив...
А тепер він пішов у засвіти, а попрощатися з учителем не маю змоги. У цілях безпеки прощання з митцем і похорон відбудуться у Стопчатові, селі, де він народився. Бо багатотисячна народна маса - це військова ціль для рашистів.
Спочивай з миром, Майстре. Я неодмінно приїду до Тебе першої ліпшої нагоди і візьму з собою всіх друзів, яких ти знав і шанував: Ярослава Чорногуза, Віктора Ткаченка.........

31.01.2023р.

Новорічної ночі причалапав до моєї світлиці кум Зінько з ножицями для стрижки вовни під пахвою. Ми з жінкою щойно накрили стола, причепурилися відповідно, я пропилососив дідуха та вдягнув вишиванку
- Куме, що сталося,- питаю його, острашливо поглядаючи на ріжучий предмет.
- Сьогодні хочу долучитися до Божого племені. Потрібна допомога.
- Яка саме?
- Мушу виконати обряд обрізання крайньої плоті, як це зробив Ісус Христос.
Жінка ахнулв, сіла на ослінчика і прикрила очі рукою. Не цього вона очікувала такої урочистої ночі. Сьогодні ж бо,. 6-й день Коляди. Ніч з вечора 31 грудня до ранку 1 січня – Весілля Маланки і Велеса. Святвечір, Щедра кутя. З настанням сутінок очікувала на ватаги ряджених щедрувальників з музиками.
- А, може, просто вип'єш чарку наливки, закусиш вареником у сметані і себе не калічитимеш?- пропоную кумові.- На ось, випий для укріплення нервів,- і простягую йому кухлика зі слив'янкою.
- Нє, ріжте. Інакше не піду.
Жінка моя - берегиня, чудодійна знахурка. Вельми любить позубоскалити, але цього разу віднеслася до пропозиції практично, як професіонал.
- Зіновію,тобі з анестезією чи без?
- З анестезією. Місце надто чутливе, можу заплакати.
- Так Ісусові обрізали без анестезії.
- Він - Бог. Усе стерпить. А я трохи того, боюся.
- Гаразд,- одказує супружниця.- Тоді з тебе десять тисяч. Гроші вперед.
- А чому так дорого?
- Ліки нині вельми дорогі, плюс допоміжні препарати. Та й роботу асистента оплачувати потрібно.
- А хто асистент?
- Я! - ревнув кумові на вухо.- Чи ти думаєш, що жінка буде твої причандали тримати під час ампутації?
Зажурився Зіновій, звісив носа на плече, тяжко думає. Потім тихо каже:
- А якщо без анестезії?
- П'ять тисяч,- одказує жінка.- Але, боюся, що ти не витримаєш, гигнеш у моїй хаті від болю і страху. Ти ж пенсіонер, серце слабке.
Зіновій став, як повапнена стіна, правиця несамохіть почала накладати хрести на грішне тіло. І так шпарко, що у мене аж замиготіло в очах
- А можна зробити так, аби я не бачив цього божественного процесу?
- Звісно,- одказує дружина.- Відгородимо те, що нижче пупа шторкою з простирадла. Але за простирадло ще двісті гривень. Потім забереш її з собою, буде до кінця віку нагадувати про цю урочисту подію.
- Немає у мене таких грошей,- прошепотів згорьований кум. Пенсія маленька, три тисячі з хвостиком. А тут десять!
- А жінка твоя, баба Чикилдиха, знає, що ти надумав?
- Та хіба ж я навіжений про таке розповідати? Ще поб'є кочергою.
- То, може, від гріха подалі?- питає дружина.- Нащо псувати настрій своїй душевній половинці? Ти ж після цієї операції на рік станеш недієздатним каплуном. А, може, й на усе життя,- погрозливо прогарчала моя берегиня і люто блимнула на Зіновія.
- Це ж чому?
- Ножиці, які ти оце приніс - криві, іржаві та валялися десь у курнику. Отже, інфекція забезпечена. Ти знаєш, що буває, коли покопирсатися у плоті брудними інструментами?
- Ні! - ошелешено бекнув кум.
- Так знай: спочатку кабака розпухне, стане як диня.. А потім почнеться сепсис... і конвульсії...
Кум закотив очі під лоба і як лантух з картоплею беркицьнувся на долівку.
Під рукою нашатиру не було, тож дав хутенько йому нюхнути мою стару, погризену мишвою шкарпетку. А як хлопак очуняв, то прорік:
- Може, зробите обрізання своїм інструментом, стерильним?
- Гаразд,- одказую, Зняв з килима козацького ятагана з півтораметровим лезом і махнув залізякою перед його носом.
Зіновій гикнув і впав снопом на руки моїй супружниці Не мужик, а якась надчутлива молода поетеса, чесне слово!
Цього разу родич лежав хвилин з десять, аж каша гречана почала загусати. А їсти хотілося - страх!
А кум не вгавав:
- Може, підкажете якийсь економ-варіант?
- Є варіант, перпективний і надійний як смерть. От тільки набагато дорожчий.
- Який? - пробелькотів кум.
- Можеш зробити цей ритуал у Мойші Кацманзона, равина нашого. Більш того, це буде не просто хірургія, а ритуальне священнодійство, з піснями та відповідними молитвами. Мойша забезпечить захід хором вірян, ось тому ціна підскочить до п'ятдесяти тисяч.
Кум заплакав. А я подумав, що релігійні забобони штовхають людей на неадекватні вчинки, наслідки яких передбачити неможливо.
- Куме,- кажу родичеві,- будь поміркованим. Раджу тобі святкувати річницю з дня народження Степана Бандери. Це був чоловік шанований усією нацією, , боровся за незалежність України, його кожен українець знає. І різати свою плоть, аби здаватися прихильником якогось бога непотрібно. І жінка не сваритиметься, що ти процвиндрив купу грошей на нерозумні забаганки.
Пішов кум цілий та з нерозтраченою пенсією, тіко трохи зажурений. Шоб так не переживав, то всухув йому тихцем за полу кожуха недопиту пляшку зі слив'янкою.
А під нашими вікнами зібрався гурт колядників. Ряджені парубки завели звичну для кожного українця пісню, дівчата підхопили:

Наша Миланка качура пасла,
Заким вечірня зоря не згасла.
А як вечірня зоря згасла,
Наша Миланка качура напасла.
А дівчата продовжили:

Ой та учора ізвечора
Пасла Миланка два качура.
Ой пасла, пасла, загубила,
Ішла додому, заблудила.
Ой приблудила в чисте поле,
А там Василько конем оре. ..

В ролі Маланки, цьогоріч була молода, щаслива дружина Остапа Наливайченка, і така гарна, шо йой!, Щічки підмальовані соком буряка, а сама пахтіла спілими вишнями. Не думаю, що її чоловікові хотілося коли-небудь, робити обтинання кузьки. А якщо б і хотілося, то жінка швидко б йому виправила роги. Чи саму кузьку. Я так гадаю.
А у вас не виникає бажання святкувати обрізання плоті і самому провернути подібну штукенцію? Якщо виникає, то дам у приваті номер телефону, домовимося. Шабля у мене гостра, а гроші потрібні. Хочу шубу шиншилову жінці справити. Але моїй дружині не кажіть, бо вона дипломований хірург, а я підпільний фрілансер, тілько вчуся на медбрата-коновала.
То хто перший у черзі, га?
02.02.2023р.

.