Ремонт міських доріг змінив автобусний маршрут. І я несподівано поїхав вулицями свого дитинства.
Ось виринула будівля пологового будинку. Згадалися ще ті часи, коли на його місті був луг, на якому хазяйновиті селяни з прилеглого до міста села косили траву та пасли худобу. Цікаво було спостерігати, як фактично, під самими багатоповерхівками ремигали корови та жували траву тлусті коні..
Наша зграя молодих шибеників вирила на полі окоп, наскладала туди сухих кізяків, і коли корови наближалися достатньо близько , з криками "Бий фашистів!" кидали ті "гранати" у цицястих корівок. Ошелешені телички кумедно підстрибували і тікали прудко геть. А ми з радісними криками вистрибували з ями і гналися за "фріцами" допоки якийсь дядько не кидав косу та не брався за лозину.
Там, де росли дві гігантські верби нині облаштоване автостійбище. А галявину, де ми будували вігвам та палили індійські вогнища з метою спекти картоплі - заасфальтовано. Нині там ятка з шаурмою. Узбецька біляшна мафія пустила свої моцаки навіть на Борщагівці.
Промайнула циклопічна споруда багатоповерхівки, під нею приречено хлюпається мертвотне озерце -відстійник. Дві інших водойми засипали піском. Знесли і місток між ними.
Які ж там були карасі! А лини! А раки! Вистачало усім: ловили і мешканці села, і ми - містяни. Коли почали будувати мікрорайон, то пісок просто зсипали в озера , які невблаганно зменшувалися. Посередині утворився острівець, на який збіглася уся озерна звірина. Страшно було дивитися, як на мікроскопічній грудці землі купно бігають ондатри, лисиці, їжаки та нутрії. Вони кричали від жаху. А бульдозери гребли і гребли пісок.
Ми повтікали, бо було несила дивитися на той геноцид. Так будувалася Південна Борщагівка. Нині там церква московського патріархату та школа для розумово відсталих діток.
Нещасне озерце має штучний стік, труба проходить під Кільцевою дорогою утворюючи річку Нивку. На іншій стороні дороги була колись прекрасна водойма на якій відпочивали люди, була станція човнів. Але земля стала дуже дорогою, озеро спустили, потічок став захованою під землю бетонною трубою, а усе довкілля забудоване котеджами. Була прекрасна кінна школа зі стайнями., куди ми ходили після уроків вчитися кататися на цих прекрасних тваринах. Стайні вже немає, є торгівельний центр з продажу китайських автомобілей.
Ось автобус проїхав повз довгобуд - застиглий у бетоні пам'ятник людському шахрайству. Тут з розмахом "попрацював" "Еліта-центр". На дахах кучерявилися берізки.
Дубова алея, яка вела до заводу "Кристал" зникла. Уже за цієї влади - "дбайливої" до людей та довкілля. Дітлахами гралися там у квача, стрибаючи не згірш Тарзана. Промайнула будівля дитячої поліклініки , де мені без наркозу рвали молоденьки зубчики. Поле за нею зникло. Скільки бачить око - багатоповерхівки; смітники на коліщатках упираються в людські вікна, облуплені фасадні кахлі незграбними купками позгрібані під нечупарні споруди.
А каштани хворі! Не було раніше цієї зарази! А нині іржаве листя покриває дерева суціль. Асфальт не латався з часів перебудови, інкше й бути не може: це не Хрещатик, а райони з людськими житлами бідаків, куди депутати навідуються виключно перед виборами.
Промайнув завод "Ложки-виделки", його пусті цехи орендують цигани. Нащо - знають усі. Тому цигарки у столиці завжди будуть дешевими, і їх буде вдосталь.
Мене щось тривожило. спогади і реальність дико контрастували. І, врешті, я зрозумів: це місто - чуже. Те, в якому я колись жив - померло. Місто, у якому пахло травою і сонцем, яке було чистим від поліетилену, жуйних гумок і "бичків" виродилося в оцей запущений напівмертвий смітник.
Люди метушилися, поспішали у своїх справах, виконуючи важливі місії, і не дуже. І навіть не підозрювали, що зовсім скоро їх чекає доля ондатр і нутрій зі спогадів мого щасливого дитинства.

18.10.2017р.

Цими словами увійшов у моє життя Борис Мозолевський – геніальний український поет і археолог, що уславив Україну на весь світ сяйвом золотої пекторалі. І можна собі тільки уявити, що могла б ще зробити для нас ця ЛЮДИНА, якби доля не розпорядилася інакше: у вересні 1993 року він пішов з життя.
Передсмертні слова, які з ринули з його вуст, були „Не встиг, не встиг...”
Так багато вже було сказано про цю воістину геніальну людину, що не хочеться повторюватись. Але варто нагадати, що його слава і слава України, перш за все, нерозривно пов’язані зі „знахідкою віку”, як охрестили її археологи всього світу,- золотою пектораллю.
Мені довелося побувати на творчому вечорі, присвяченому Б.Мозолевському і поспілкуватися з його друзями, родичами та колегами. Кожного, кого доля зводила з цією людиною, просто вражала його особиста, тільки йому притаманна лінія поведінки. Він запросто ставав посеред Хрещатика перед шанованою жінкою на коліно, писав вірші, які були створені для того аби на них писали пісні, пив горілку, мріяв про космос (перед зміною фаху Б.Мозолевський був льотчиком-космонавтом), і водночас завжди залишався людиною. До того ж, Мозолевський мав просто вражаючу інтуїцію.
У ніч, коли він знайшов свою пектораль, вона постала перед його очима уві сні з усіма найдрібнішими деталями. А ранком, коли він відшукав її у кургані, виснажений багатоденними реалістичними мареннями, від пережитого шоку він без памяті упав на землю: не витримала свідомість.
Якось він признався, що усвідомив себе українцем вже будучи дорослою людиною. Тобто, прийшов до розуміння цього, пройшовши певний життєвий шлях.
Перед тим, як розлучитися зі своєю знахідкою Борис Мозолевський вирішив попрощатися з нею. Домовившись із працівниками музею, де знаходилась на зберіганні пектораль, він на свій страх і ризик забрав її звідтіля і повіз додому (неписане правило археологів і музейних працівників дозволяє їм прощатися таким чином зі своїми знахідками). Довго шукав підходящу деревину у своєму садку, щоб повісити її і сфотографуватися на память. Та враз око вловило, що на пекторалі не вистачає якоїсь деталі,- як потім виявилося – золотої вівці, що була фрагментом цієї коштовної прикраси. Уявіть, що відчував у той момент Мозолеський!
Довго, годин п’ять шукав він цю вівцю на свіжій ріллі, поки вона нарешті знайшлася. Та сил знімати її і прощатися вже не було.
Звичайно, після такої події, як знахідка археологічної коштовності, що західними експертами номінально була оцінена в 50 мільйонів доларів, до його слави просто змушені були звернути око тодішні керівники нашої республіки. Дізнавшись, що на посаді начальника експедиції Б.Мозолевський отримує всього 80 крб., Петро Шелест – тодішній перший секретат ЦК КПУ, надав розпорядження про присвоєння цій людині персональної платні – аж 200 крб. А Щербицький подарував годинника, про який Борис Мозолевський пізніше сказав: - Скільки років його не ношу, а він завжди відстає.
Пройшов час, і ця людина тяжко захворіла на пухлину мозку. Тоді операції такого рівня робилися тільки „за бугром”. І коштувала вона 14 тисяч доларів. Та у держави, якій Борис Мозолевський віддав тільки своїми археологічними знахідками близько двохсот мільйонів доларів коштів на цю операцію не знайшлося. А потім рання стадія хвороби була запущена, і про подальше видужання можна було тільки мріяти.
Для своїх нащадків він залишив дев’ять поетичних збірок і чотири фундаментальні праці. „Мало” скаже дехто. Це – неправда. Бо свій життєвий шлях він пройшов гідно; ім’я його поряд з іменами першовідкривачів гробниць єгипетських фараонів та міста Трої навічно закарбувалося на скрижалях світової історії. Тож не забуваймо нашого великого земляка і будьмо гідні його памяті.
Памятаймо, що Борис Мозолевський, звертаючись колись до людей, сказав: „У кожного є своя пектораль”.

Історія знає чимало випадків прямого культурного запозичення або навіть і паразитування на чужій культурній спадщині. Війни, міграції, пошесті інші якісь причини упродовж тисячоліть змішували народи, народжуючи нові культури або відтворюючи вже давно померлі. Наші сусіди росіяни назвали себе за назвою давньоукраїнської держави Русь. Вірування колись малочисельної семітської общини стало вірою спочатку римських рабів, а потім і світовою релігією.
Біблія претендує на роль найцікавішої книги людства. Віруючий люд сприймає її як священне одкровення, написане рукою самого Бога. Юдеї мають Біблію за програму дій, написану Богом для їхнього народу. Більш того, юдаїзм затято доводить: основоположні міфи - про всесвітній потоп, рай, пекло, Адама та Єву – набуток виключно єврейський. Християни вийшли за рамки вузького націоналізму, сприймаючи те Писання як шлях спасіння для всього людства.
Розшифрування давньошумерських табличок та дослідження культурних шарів міст археологами в Межиріччі протягом останнього століття встановило, що давні правителі за часів Вавілонської держави називали себе царями Аккаду й Шумеру, Аккад – географічна назва краю, яку населяли семіти, а Шумер – назва області, де жили не семіти.
Англієць Джордж Сміт 1872 року розшифрував таблички з всесвітньо відомою легендою про Гільгамеша, з ассірійсько-вавілонським описом “всесвітнього потопу”. Текст табличок мав величезну кількість подробиць, що й у Біблії, але на півтисячоліття давніших за саму Біблію. Давньошумерська казка про Утнапаштіма, якого юдеї згодом перемейнували на праотця Ноя, виявилася звичайним культурним запозиченням. Незабаром розкопали таблички з описом цієї легенди з часів, до яких навіть Біблія не відносить створення Книги буття. Нові дослідження виявили, що ядро цієї легенди становить шумерський “Епос про Зіусурду”, на півтисячоліття давніший за найдавнішу легенду про Гільгамеша.
1930 року британський археолог Сер Леонадр Вуллі, провадячи розкопки шумерського міста Ур (згідно з Біблією, у ньому жив праотець Авраам), виявив сліди “всесвітнього потопу” – кількаметрові нашарування мулу, що залягали над найдавнішим шаром цього поселення. Газети всього світу тоді ряхтіли заголовками “В Біблії написано правду!”, “Наука підтверджує віру!”. Особливо лементували юдеї.
Згодом таких потужних нашарувань знайшли ще декілька. Виявилося, що вони є наслідком страшних повеней, але таких, що сталися в різні часи. Тобто “всесвітніх потопів” було кілька. Галасуни примовкли.
Біблійні міфи - не єдине запозичення юдеїв. Перш за все, це стосується історії з “Книги Йова”. Про шумерський правзірець цієї історії, за тисячу років до Біблії, людство довідалося випадково в 1954 році. Також встановлено авторство шумерів у створенні міфа про спокусу Єви та створення її з Адамового ребра. Знайшли і місто (Ереду), де начебто жила перша людина.
Семіти прийшли в Межиріччя тоді, коли там вже сформувалася і своя міфологія, і своя культура. Це звичайне явище, бо на планеті немає жодного народу, який би тією чи іншою мірою не використав культурних набутків своїх попередників.

Олександр Сушко

Російська православна церква, виникнувши через півтисячоліття після утвердження християнства на Русі сьогодні висуває монопольні претензії на її історичну спадщину. Інакшого ставлення щодо українців від Росії годі чекати. Сьогодні Москва виступає проти Єдиної Помісної Української Православної Церкви.
Поділ християн на католиків і православних був спричинений поділом християнської церкви на римо-католицьку і православну. Розкол оформлювався протягом трьохсот років, розпочавшись полемікою на теми іконоборства у 8 ст., і завершився остаточним розривом на грунті теологічної доктрини 1054р. В результаті католицька церква на Заході поступово централізується під незалежною владою середньовічного папства, а православна продовжує виконувати роль одного з „департаментів” Візантійської імперії. Хрещення Русі князем Володимиром мало, перш за все, політичне значення. Київ отримав можливість швидко розвивати свою зовнішню торгівлю і поширювати свій культурний вплив нас сусідів.
Московські ж князі після татаро-монгольської навали вистрибнули з пітьми історії з неосяжним територіальним голодом. А щоб не виглядати звичайними грабіжниками, приховали його за набожність. Вже 1299 року домоглися переїзду київського митрополита до Володимира-на-Клязьмі, а 1325-го – до Москви. Монастирі, засновані в глухих лісових нетрях, ставали осередками торговельної і територіальної експансії.
Після зруйнування Константинополя в 1453 році Москва почала наголошувати на своїй особливій ролі оборонця православ’я. Християнському люду нав’язується думка, нібито московське православ’я чистіше і краще за грецьке, бо не схилилося до неправедної унії (Флорентійська унія 1438р.). Князя Василія другого ієромонах Симеон Суздалець порівняв із Володимиром Святославичем й імператором Костянтином – символами християнства на Русі.
Перед Москвою послала потреба в церковному суверенітеті. Московщина стала б тоді єдиною незалежною православною державою. Тому, ув’язнивши власного митрополита Ісидора, який теж підписав унію, вона пішла на неприхований конфлікт із константинопольським Патріархом. Вже 1459 року спеціальний собор у Москві самостійно затверджує автокефалію своєї церкви. Без урахування того, що на нього не прибули ні сам митрополит Ісидор, ні найвпливовіші єпископи, що теж підтримували флорентійську унію.
На відміну митрополитів Київських, яких призначали Константинопольські Патріархи, митрополита Московського тепер обирають єпископи. Тобто – самозванно. Московський піп очолює церковну організацію, що вже не визнає над собою жодного зверхника. Така ситуація суперечила візантійській традиції невіддільності церкви від держави. Та й власного імператора ще не було.
Незабаром його "народили". Вже 1492 року митрополит Зосима після „Изложения пасхалий” додав коротенький історичний підсумок: Костянтин заснував Новий Рим, святий Володимир охрестив Русь, а тепер Іван третій має стати „...новим імператором Костянтином нового Константинополя - Москви. Це була перша опосередкована згадка про родовід, який відтоді доточуватиме до себе Москва.
Митрополит Київський, з огляду на це, мав усі підстави чинити опір сепаратистській лінії, що ділила словянське православ’я і неминуче вела до утворення відокремленої Російської православної церкви. Це неймовірно дратувало московських попів.
А що ж Московія? Відкинувши геть християнську заповідь „не вкради”, московська митрополія з задоволення приймає дарунок від кримського Хана – розграбоване ним майно Софії Київської та Лаври, не думаючи його повернути справжнім власникам. Широко розрекламований сьогодні акт передачі шістьох (найбільш пошкоджених) фресок Михайлівського золотоверхого монастиря, підірваного комуністами в 30-ті роки, мав символізувати добрі наміри останніх. Жаль, що московські попи забули повернути ще 312 вкрадених фресок.
Незабаром учений чернець Єлеазарського монастиря, чия спритність у прославлянні царя принесла йому ігуменство, на найвищому церковному рівні обстоював цілковиту покору всіх! Християн цареві і тотальну опозицію латинській церкві. Він остаточно сформулював подальшу ідеологію російської церкви і держави, що не залишала місця для компромісу. Таким чином християнський універсалізм Візантії зазнав диких перекручень, обернувшись московським націоналізмом.
1686 року Київську Митрополію приєднують до Московської Патріархії. За наших часів вдалося звільнитися від опіки самозванців. Сподіваюся, що назавжди. А ви?
підготував за матеріалами "Історії Європи" Нормана Дейвіса, "Досліджень історії" Арнольда Тойнбі та "Історії Руської Православної церкви" Олександр Сушко

Як би не хотіли американські вояки наголосити на виключно антитерористичному чиннику своєї акції в Афганістані, велика кількість людей головним мотивом її називає релігійне протистояння. На превеликий жаль, воно існує. Багатовікове непорозуміння трьох найбільших монотеїстичних релігій, нездатних до цього часу вийти на цивілізовані форми стосунків між собою, постійно генерує виникнення релігійних конфліктів, що тягнуть за собою численні людські жертви. Давайте поглянемо в історію. Почнемо з найдавнішої релігії.
Єврейська спільнота була однією з найміцніших етнічних громад, вдало опираючись зовнішньому тиску. Звичайно, найбільшу грудку непорозумінь посіяло єврейське походження християнства, яке виникло в юдейському середовищі. Після Юдейського повстання 70 р., жорстоко придушеного Римською імперією, по ній, окрім вже існуючих почала стрімко поширюватися єврейська діаспора.
Pax Romana (римський мир) зіткнув лобами адептів цих релігій. Наростало протистояння на грунті теологічної доктрини. Для євреїв християни були небезпечними конкурентами, які розбили священні табу, що відокремлювали євреїв від неєвреїв. Для християн євреї були “христопродавцями”, народом, який заперечив божественість Ісуса.
Обидві релігії приблизно два сторіччя не поривали між собою, плекаючи однакові месіанські сподівання. Існує гіпотеза, що цілковитий розрив між релігіями стався 131 р.н.е., коли Симон Бар-Кохба, провідник Другого Юдейського повстання проти римлян, проголосив себе месією. Ну, а остаточний розрив на грунті теологічних доктрин виник після Нікейського Собору, коли звичайним голосуванням, з невеликою перевагою голосів Ісуса Христа визнали Сином Божим. До цієї дати його вважали пророком.
Тепер зупинимося на стосунках між християнством та ісламом.
Іслам, що означає “шлях”, був світовою релігією з самого початку. Ця революційна віра всього за 100 років завоювала територію, яку вибороло християнство за 700.
Завоювання Єрусалиму турками-сельджуками стало поворотним пунктом в історії двох релігій. Бар’єр войовничого ісламу змусив європейські держави самозосередитись, перетяти або змінити давні торговельні, політичні та інтелектуальні зв’язки. Місце, де знаходилася найбільша релігійна святиня християн – гроб Господній, було втрачене безповоротно.
Після завоювання Візантії – наймогутнішого на той час осідку християнства, був остаточно сформований культурний бар’єр між сходом і заходом. Культурне і економічне суперництво двох релігій набуло форми постійного військового протистояння. Воно породило не менш глибокі морально-психологічні проблеми, не менші за ті, що вже існували між християнством і юдаїзмом. Ніколи не було популярним, і найменше – серед духівництва, наголошувати на тому, як багато спільного мають між собою три великі монотеїстичні релігії. Саме їхня подібність і сформувала гостру дихотомію на християнських захід та ісламський схід.
Переконаний, що без згоди лідерів провідних світових релігій світу сісти за стіл преговорів і витворити цивілізовані форми співіснування релігійних громад, без намагання уніфікувати світоглядні позиції та регігійні доктрини, постійно виникатимуть такі конфлікти, як сьогодні у Афганістані та на близькому Сході. Вже сьогодні зброя масового знищення є в арсеналах не тільки християнських Америки чи Франції, але й ісламського Пакистану та юдейського Ізраїлю. Це не рахуючи наявності зброї бактеріологічної, хімічної тощо. Ми й оком не змигнемо, коли війна, спровокована будь-якою стороною з релігійних мотивів, грюкатиме в наші двері. Саме тому, без взаємного руху назустріч одне одному у світі народжуватимуться регігійні фанатики, які сіятимуть довкола себе смерть і розруху.
за матеріалами книги Е. Дейвіса “Історія Європи”
підготував О.Сушко