Моя епоха – епоха сильних:
Кар’єри, гроші і власне еґо,
Міста, мережі, смаки і стилі,
Вбивання часу і втрата неба.

Затори в центрі, загрози стресу,
Трамвайний спротив і боязнь колій.
Нестача руху – затори в серці,
Бентежна тиша: сиди й відмолюй.

Пусті розмови й кишені повні,
Криві дзеркала, прямі ефіри.
Нова проблема – проблема мовна,
До неї в парі проблема шкіри.

Планшети творять цілі трактати,
Мовчання вбили банальним криком,
І пишуть Богу і вірять свято,
Що Бог відпише на їхні скриньки.

На все знайшлися свої пін-коди,
На душу навіть стоять паролі,
А бути справжнім уже не в моді,
Куди цінніша заміна ролей.

Суцільні згоди під гасла клонів,
В країні геніїв і поетів.
Моя епоха – епоха хворих,
Щасливих зовні, а в серці мертвих.

23. 12. 2012 р.

Коли ти пишеш про кохання,
Про те, як боляче, як сумно,
То кожен другий тебе хвалить,
З твоїх емоцій творять гумор,
І кожен спраглими вустами
Цілує те, що ти сховала.

Коли ти пишеш про світанки,
І дивний розмір обираєш,
То кожен другий сіль на рану
З поваги сипле, розтирає,
І компліментів злих фонтани,
Змивають справжнє в сіру зграю.

Коли ти пробуєш писати
Про щось високе чи то вічне,
Твою замріяність кирпату
Вкривають пафосом публічно,
Ховають докази і правду
І щиро плачуть, коли смішно.

Нехай горять усі сонети,
Зізнання дикі, знічені присвяти!
Пливе розмірено по Леті
Мій особистий диво-човен.
Якщо не можна так писати,
То краще вже не бачити нічого.


04.03.2012р.

В душі, як завше, вічні революції,
Сама з собою розгортаю битву,
Не маю війська, але вкотре не здаюся -
Одна із нас, напевно, буде жити.
Спинити б лік гучних похвал і критик…

Прожити б день однісінький для себе,
Розлитись відчаєм на білу сукню,
Спинити лік неділь, вівторків, серед,
Програти все, але збагнути сутність.
Спинити лік засуджених і суддей…

Розбити небо і промокнути до нитки,
Весняний дощ прийняти за осінній,
Радіти митям і сміятись швидко,
Журитись довго, плакати повільно.
Спинити лік морозів і кипіння…

Прожити б мить без думки про майбутнє,
Забутись раз чи зовсім збайдужіти.
Спинити лік і березнів і груднів,
Спинити лік листопадів і квітнів,
Спинити лік свідоцтв і заповітів.

Зітерти пам’ять, мов звичайні букви
І якось заново навчитися писати.
Щоб хтось помітив врешті решт мою відсутність,
Щоб хтось бодай згадав мене на запах…
Спинити лік святкових дат і буднів.

Та світ - не світ, і ранок вже не ранок,
Бо календар розбив об миті душу.
А що життя? Подій суцільна хмара…
Завити б вовком і померти мужньо.
Спинити б лік любовей і розлучень.

03.03.2012р.

Трохи дивно, що перша цигарка
вже не збуджує - просто сліпить,
і на мить від пустого світу
відмежовує довгим ранком.

І сьогодні здаються безримими
учорашні потоки віршів.
Боротьба проти славної більшості
так жорстоко тебе скалічила.

Хто був поруч, тримається осторонь,
і, здається, сама на вітрі.
Ти покликана щось змінити
у гнилому, на жаль, часопросторі.

Опинилась у групі ризику,
розламалась на до і після,
і крокуєш душею по вістрю,
і не гнешся під їхнім тиском.

Знаю, сильно хотілося плакати
розтрощити гидкі гримаси,
але втримайся і тримайся
і Господь тобі скаже “дякую”.

18.02.2012р.

Рояль і скрипка своє зіграли,
Останні ноти і пустка в залі.
Мабуть, у чорнім, як ніч, роялі
Акорди людям про біль казали,
Невинним звуком ламали тишу
І десь під серцем кружляли віршем.

Блукали звуки, врізались в пам'ять,
Устами скрипки озвався спогад,
Розбиті мрії не грають більше,
Класична крапка і більш нічого.
Оркестр спинився. І чути тишу.

12.12.2011р.

У душ є безліч публічних масок,
Лише сміливий шукає справжність.
Юнацькі мрії доводять часом:
Блукати треба! Шукаєш — знайдеш!
Люблю любити людей за настрій,
Емоцій тонни ламають простір.
Не знаю, де він — таємний острів,
Омитий сльозами людського щастя.
Мабуть, то дивно, коли зненацька
У когось раптом спадає маска.

Приємно й тепло, коли з тобою
Римують радість і в ритмі світла
Останній колір в сумній палітрі,
Розчинять в сонці, відпустять з вітром!
Есеї раптом живими стануть,
Картини врешті відчують дотик.
Туман розсіє понад містами
Орнамент дивний із прагнень сотень.
Радійте митям, їх так багато!
Охоче сяйте вогнем невмирущим.
Вдихайте справжність на повну душу
І кожен ранок хай буде святом...


07/12/2011

“Зла мало, а зламало не одного”,
Ламає вічно, множиться на правду.
Направду, сумно, що усе так строго,
Що добре серце — то дефект чи вада.

Когось відсутність береже від суті,
А суть, як старість: не сьогодні — завтра.
Пробігти повз, хорошого не втнути -
То найстрашніша, із життєвих, втрата.

Тренуєм м'язи, душу не гартуєм,
Чомусь, не Люди ми, а люди.
Межа існує, так, межа і сну є,
А сон скінчиться, коли Бог розбудить.

29.11. 2011р.

Він кидає мене на ліжко
І зриває із мене одяг.
Опиратись не можу. Годі.
Я потрібна йому, як і більшість.
Я не можу чекати більше.

Я потрібна йому під ранок,
Ігнорую людей і будильник.
І якою б не була сильною,
Не піднятись з його туману,
Бо його то багато, то мало.

Проганяю його пристойно,
Обіцяючи, що добалакаєм.
На годиннику шоста з гаком,
Прокидаюсь замріяно-сонна,
Надпиваю життя зі смаком.

29.11.2011

Не допила тебе і лишила засохнути в пляшці,
До сердечних атак і себе, і весь світ довела.
Хто ти, в біса, такий, що з тобою так важко?
Наче відьма без тебе — самотня, байдужа і зла.

Рознесла власні мізки по матовій шибці
І ганчіркою впала під ноги минулих образ.
Відродилася вшосте, щоб більше тобою не жити,
Ну, навіщо ти всьоме у мене мене відібрав?

Вже не плачуся Богові, просто плачу за помилку,
Замість вітряних крил, осідлаю зрадливу мітлу.
Десь тут була душа, що ридала так довго і гірко,
Десь тут була любов, що забрала здоровий мій глузд.

Незалежна? Залежна, залежна, залежна!
І втекти би від світу, від зрад, від розлук, від біди,
За кордони, бар'єри, за обрій, за рамки, за межі -
Купи слів однорідних, а відчай, як завше, один.

Є твоє і моє, і ніколи не стане то нашим,
Залишися на стінках, повільно собі докрапай.
Хто ти, в біса, такий, що з тобою так важко?
І чому я без тебе глуха, і німа, і сліпа?


Кінець осені, 2011

Сьогодні двісті і вчора двісті. Суцільна хмара.
Культурні тости. Окремі гості вже сплять у барі.
Майбутні мери свої кар'єри кидають в келих.
Майбутні вчені, конверт в кишеню - майбутнє стелять.
Усюди війни, аби надійно сховати справжнє.
Усюди шумно, аби бездумно тепер й назавжди
Закрити вуха, аби не слухав живих історій,
Закрити очі, бо ти захочеш нових теорій.
Замкнути двері. Твоїх істерик надовго стане?
У темний простір, а вранці — розcтріл. Мороз вустами.
Ви тільки гості, вас в серці вдосталь, як диму в барі.
Сьогодні люди і завтра люди. Суцільна хмара.

22.11.2011р.

З піску і глини будуєш правду -
В морях обману примарний острів.
Його присутність в твоєму завтра
Не змінить світу, не змінить зовсім.

Ранкові хвилі чужих абстракцій
Піщані стіни заллють укотре,
А ти натхненно на крилах щастя
Рятуєш правду — смішну і мокру.

Гартуєш душу, збираєш камінь.
Дарма, що замки високі й гарні.
Бурхливі хвилі морів-обманів
Усе руйнують, змивають справжність.

21.11.2011

Зіпралось плаття і видно груди:
Полився сором крізь теє сито.
А дивні люди облили брудом,
Що гріх на тебе рікою витік.

Червона нитка стискає вену,
Зриваєш кляту завзято й дико.
Сльоза нестримна, палка й шалена,
Спадає легко, злітає криком.

Фірмові мешти затопчуть грізно
Твої бажання, думки і мрії.
Бо то все — люди, а люди різні,
Вони повчати хіба що вміють.

Зірви ту сукню і гордо, сміло,
Вкажи тим людям на груди голі,
На голу душу, на голе тіло.
Зіпралось плаття - зіпралась доля.


19.11.2011р.

Загуби мене, Боже, благаю
І нехай я сліпою зостанусь.
А голодні ненависні зграї,
Хай все бачать, усе помічають.
Поможи не дивитись, благаю.
Не дозволь мені, Боже, почути,
Як дерева сколихує вітер.
Не дозволь мені більше дивитись,
Я навік усе хочу забути.
Не дозволь мені, Боже, сльозити.
Забери мене, Боже, від світу.
Я не стану зорею ніколи.
Не від радості плачу, від болю,
Поможи мені, Боже, згоріти.
Відпусти мене, Боже, я можу
Що завгодно прожити й стерпіти.
Лиш не жити між ними, не жити,
Я не можу між зрадами, Боже.
Я не можу неправді служити.

18.11.2011р.

Не слухай пісню — чужою стала.
Послухай серце, послухай совість.
Хай кожна буква у кожнім слові
Зчиняє крики, зчиняє галас.

Не дай так легко зламати волю!
Не схлипуй гірко під кожним цапом!
Не дайся бідам в голодні лапи.
Немає хору, то буде соло!

Не дай чужому своє забрати,
І рідним словом долай образу.
Не плач над цукром, не плач за газом,
Живи тим добрим, що дала мати.

І хай ламають, і хай говорять,
Що нам країну ховати треба.
У нас є жито, у нас є небо,
Та серце наше хронічно хворе.

Чиї ж то сльози втопили море,
Й залізли в серце гвоздем іржавим?
Вже цілу вічність моя держава
Лікує серце хронічно хворе...


11.11.2011р.

Між здорових лиш я занедужала,
Споглядаючи сонце на відстані.
І якими б не були байдужими,
Все одно ще лежатиму близько я.

Затремтіли на віях підсніжники,
А сріблясті монети розтрачені
І якими б не були ми ніжними,
Все одно, наче зраджені плачемо.

Загубились колись між роками ми,
І, здавалось, провини загладили.
Та якими б не були коханими,
Все одно ще не раз когось зрадимо.

І зустрілися десь між вокзалами.
В різні потяги сіли замріяно.
І вмивалися довго сльозами ми,
Бо нікому, крім себе не віримо.

На дисплеї світилось салатовим,
І кричало про зраджену розумом.
Непомітними, часом занадто аж,
Задзвеніло в душі стоголоссями.

Потонуло у сонячних променях,
А назад повернутись боялося.
І словами глухими і скромними,
Говорило про те, що не сталося.

Лікувало краплинами ніжності,
І вбивало свідомість оргазмами.
Тільки мить і святі стали грішними,
Їхні зради крізь погляд вилазили.

Зачинилось за мідними гратами,
І ще довго думками леліяло.
На дисплеї світилось салатовим,
І кричало про скривджену мріями.

01.08.2010р.

Покотилися спогади краплями,
Наче перли намиста погублені.
І старенька бруківка заплакала,
Недоніжена і недолюблена.

Наче громом у полі між травами
Проонеслись два трамваї сполохані.
І прощання здавалось забавою
Для нещасних, до болю закоханих.

Поміж куполів неба вечірнього,
Майоріли зіниці залякані.
Обіцяли навік бути вірними,
А сьогодні від зради заплакали.

Пронеслось «прощавай» над вокзалами,
Переходами і світлофорами.
А ліхтарики довго казали нам,
Що до смерті зостанемось хворими.

Обмінялись думками взаємними,
І ще довго мовчали здивовані.
Бо єдине нас досі поєднує:
Ми обоє навіки зальвовлені.

Чергова доза йде у кров,
Свідомість плавиться на сонці.
Снодійним сповнилось нутро,
Щоб все чарівнішим здалося.

І, знаєш, зовсім не болить.
Коли ти йшов, боліло більше.
Простила я і Бог простить.
Бо ж я у світ рушаю інший.

Хоч так багато нових рим,
Метафор, образів багато.
А ти їх з пам"яті зітри,
бо й так не встигнеш написати.

Торбинка спогадів пуста,
А чаша з мріями розбита.
Коли від тебе йде життя,
То хочеш плакати.
І жити.



Якось вночі

Твій слід болить мені ще й досі,
Невинним плюшевим «прости».
Вдягаю усмішки на сльози,
Щаслива наче...



В душі нестерпно плаче осінь,
І часом хочеться втекти,
А потім думаю : «Ну, досить...»
Сідаю й плачу...



І не кляну я власну долю
За те, що ти з»явився в ній.
Якби ж дивитися без болю
Мені зуміти.



Якби ж то висушити з солі,
Щоб очі стали не сумні.
А знаєш, я колись дозволю
Мені наснитись...

23.06.2010р.

Ми спалили міст,
Щоб сховати зміст
Минулого.

Ми зламали дах,
Для таких невдах,
Як були ми.

Ми змінили текст,
Щоб брудний контекст
Помітили.

Підірвали світ,
І пішли в політ
Орбітами.

Ми несли в руці
Почуття, як ціль,
До радості.

Ми не знали де,
Нас кінець знайде.
Ховалися.

Ми тікали в ліс,
І під скрип коліс,
Заплакали.

А тепер отут
Виливаєм бруд
Із запалом.

Ми самі собі
За кохання бій
Пророчили.

Час давно прийшов,
Ми не знали, в що
Ми вскочили.

А тепер німі,
Горимо в пітьмі.
Та нарізно.

Замінили текст,
А старий контекст -
Аналізом.


19.06.2010р.

Занадто літньо,
Пливуть століття
Моїх емоцій.

Занадто справжньо,
Я плачу завжди,
Й ховаю сльози.

Занадто довго,
Кудись дорога
Тебе відносить.

Занадто тихо,
Без зайвих криків.
А може, досить?

Занадто вірно,
Тобі співмірно,
Благала :"Ще раз".

Занадто смішно,
Бо стала грішна
І чути вереск.

Занадто гордо,
Чужі акорди
Перебирала.

Занадто світло,
Посеред літа,
Ми з неба впали.

Занадто довго,
В душі тривога:
Куди без тебе?

Усе минеться...
Та плаче серце
Занадто, певно.

15.06.2010р.

Ота заплакана душа,
Нарешті сонцю усміхнулась.
Прощайте, сльози! Сум, прощай!
Бо я у літо повернулась.

Нехай проміння за вікном
Тепер мене не покидає.
Нехай життя здається сном,
А кожен день - частинка раю.

Спасибі сонечкам земним
За теплі дні, за теплі ночі.
Бо я не плачу вже за НИМ.
Я знову вільна! Жити хочу....

13.06.2010р.

Зацвіло і запахло жоржинами,
У повітрі, на дотик гарячому.
Може й правда, що стали чужими ми,
Може, дійсно колись ще заплачемо.



Серед літа, скупого й спекотного,
Ми невтомно шукали прогрішення.
Може, й правда, що стали холодними,
Може, дійсно ми стали мудрішими.



На вокзалах між втомлених потягів,
Відшукати свого не зуміли ми.
Може, мрії не міряють кроками,
А романи, напевно, пробілами.



І не варто шукати вже зустрічі,
І обличчя твоє поміж натовпом.
Може й правда, що стали байдужіші,
Ніж колись, за осінніми гратами.



І пігулки із присмаком вічності,
І ножі, що ніколи не гострені.
Викинь з пам"яті те, що розбіглися,
І залишились вічними гостями.



Може, й правда, що досить вже мріяти,
Треба сповнитись планами й цілями.
Ми обоє навчилися бігати.
А від себе втекти не зуміли ми...

10.06.2010р.

Літні ночі стають небезпечніші,
Я ненавиджу їх, м"яко кажучи.
А прогулянки Львовом - доречніші:
Місто Спогадів плаче, не танучи.



Місто Зустрічей з власними Мріями,
На стежинах сумної Реальності.
Де торкаєшся куполів віями,
Щоб зіниці у сон не ховалися.



Місто Спалахів серця байдужого,
Що ніколи за кимось не плакало.
Може й правда, що ми занедужали,
Може, дійсно не все добалакали.



Місто Здійснення незапланованих
І небачених досі Умовностей.
Місто Поглядів, щиро здивованих,
На межі між гріхами і совістю.



Місто Втеч із чийогось минулого
До майбутнього, також не власного.
Де кричать, що тебе вже забула я,
Де всміхаються тепло і заздрісно.



Місто Диму, як айсберг холодного,
Місто Часу, якого не зміряли.
Місто Лева - сумного й голодного,
Місто Спогадів, скроплених мріями.

Заблоковані виходи з відчаю,
І навколо печально сигналили.
Та й розлука здавалася вічною,
Доки планами мрії не стали нам.



Та на цвинтарі вкритому холодом,
Поміж книгами власної совісті.
Я вмираю, не маючи досвіду
Написання щасливої повісті.



Закупорені теплими росами,
Ми від справжнього світу ховалися.
Доки просьби не стали погрозами,
Доки всі оригамі не склалися.



Між рядками заплаканих віршиків
Вже не видно душі одинокої.
Може й правда, що стали ми гіршими,
Може, дійсно ми стали жорстокими.



І на заході сонця зрадливого
Поцілуються очі закоханих.
Щоб напитись дощу перед зливою,
Щоб ловити краплини сполохані.



Хай ця смерть увінчається розквітом,
Бо ж не вмерли, а просто заснули Ви.
Ну, а я помираю без досвіду
Забування гіркого минулого.



06.06.2010р.

Мені з тобою не зустрітись,
Роками довго буду йти.
І знову спробую згоріти
Як лист осінній, золотий.

01.06.2010р.

У тиші плаче крихітне НІЩО,
І обтирає сльози, мов дитина.
Думок і спогадів своїх мішок
Нести, як хрест, тепер завжди повинна.

Весняних яблунь свіжий аромат.
Іще на мить одну примусив жити.
Сміються річка, поле,гай і сад,
А їй не можеться вже не тужити.

Маленьким хрестиком в німій душі
Вона закреслить все, що не здійснилось.
Здійметься тихо, наче голуб, в далечінь,
Щоб та печаль сторічна відпустила.

І крил сполоханих солодкий звук,
Примусить з вічністю колись зустрітись.
Щоб вже ніколи не вмирати від розлук,
Відлунням мрій ніколи вже не снити.

Зітреться пам"ять, як сухий листок,
І полетить за хмари, обрії, тумани.
Останній видих, вдих, фінал,свисток.
Вона - німа... Її вже тут не стане.

29.05.2010р.

Десь плакав дощ
У тиші темноокій.
І ти також
Втираєш мокрі щоки.

Десь була ніч
Із присмаком розлуки.
Стоїш, мовчиш,
Ковтаєш теплі звуки.

Десь лився біль,
Отруєний коханням.
Поплач собі,
Уперше і востаннє.

Десь пахли сни,
Розвіяні за вітром.
Помри, засни,
Рушай у вічне літо!

Десь падав сніг,
З відтінком голубого.
Сльозу - мені,
Тобі, нажаль, нічого.

А я також
Жива і хочу жити!
Десь плакав дощ,
Щоб більше не любити...


27.05.2010р.

У травні сніг буває часом,
Кружляє тихо над життям.
І серцю хочеться відразу
Вернути втрачене.

Та ми щасливі, хоч не разом,
Плекаєм різні почуття,
Сердечні рани ніжно змазав
Бальзам пробачення.

Іду весняним теплим парком,
Ховаю погляд в небеса.
Смертельний біль і знову жарко,
Багаття спогадів.

Дивлюсь на те, як стало гарно
Навколо дихає краса.
Кричу :”Вернись”, та бачу, марно,
Та й ти нічого не сказав.
Суцільні здогади.

21.05.2010р.

Блукаю в погляді чужому,
Неначе рідні очі ті.
Не хочу рухів, слів, нічого!
Шукаю щастя у житті...

Дивлюсь на колії, трамваї.
Вони ж як люди - все біжать.
Усе життя когось шукають,
Усе життя - вперед,назад...

Дощем весняним напоїти
Потрібно кожного із них.
В трамваїв також будуть діти,
На львівських вулицях пустих.

Трамваї всі летять до когось,
У них же клопоти свої.
Та десь на світі є дорога,
Де мій зустрінеться з твоїм...


20.05.2010р.

У Львові дощ, постійно-тимчасово,
Торкнувся спраглої душі.
Прогноз погоди я вмикаю знову:
"Чекайте опадів вночі".

У Львові дощ, у Львові вітер,
Зриває гілля і печаль.
Весняний дощик бродить світом,
Шукає вірності в очах.

У Львові дощ омиє рани,
Брудних доріг і почуттів.
А потім білим птахом стане,
Щоб політати у житті.

У Львові дощ і сірі хмари,
Немає сонця в тім дощі.
"Пам-пАрам-пАм-пам-парам-парам",-
Співаю в дУші і в душІ.


19.05.2010р.

Стоп зневірам і сльозам,
Хай покинуть совість.
Моє серце - не вокзал,
Ну а ти - не поїзд.

Не шукай квитків, дарма,
Їх немає в касах.
Паперових їх нема,
Бо із вітром разом.

На пероні без надій,
Не чекай даремно.
Бо останній потяг твій
Не прибуде, певно.

І поплач собі тепер,
За руденьким чудом.
Ти пішов, пропав, помер,
Я тебе забуду.

17.05.2010р.

Звучить думкам команда "Струнко",
Бо ранок стукав у вікно.
Розпочала б з поцілунку,
Та тільки кава...

Душевний біль свої акорди
Розки́дав в пам"яті давно,
Немає сенсу бути гордим,
Я заблукала...

15/05/2010