Логін   Пароль
 
  Зареєструватися?  
  Забули пароль?  
Світлана Майя Залізняк
Діамант, що упав у бруд, лишається діамантом, а пил, що піднявся до небес, - лише пилюгою. Омар Хайям

Aquila non capit muscas — орел не полює на мух.









Критика
  1. Малювання світлом


    Нова поетична книга Світлани-Майї Залізняк «Люмінографія» – продовження творчого зростання авторки… Хотілося так написати, але ж: «Вона зріла й самодостатня була вже від початку. Це ознака винятковості й геніальності» (Ірина Кримська-Лузанчук). І це правда, бо якщо й була у творчій біографії Залізняк стадія «учнівства», то більшість читачів її просто не помітила. Світлана-Майя прийшла в поезію справді зрілим автором, із перших рядків продемонструвавши віртуозне володіння словом і смислами, закладеними в те слово. Тож, якщо й говорити про зростання, слід шукати його, можливо, у поступовому формуванні образної системи, у виробленні власного почерку-бачення навколишнього – дуже мінливого! – світу та його відображення в поезії, у змінах найтонших нюансів відчуття слова й себе у слові…
    Вихід у львівському видавництві «Сполом» великої книги вибраного став вершинним і знаковим у творчості авторки. «Птахокардія» – яскрава подія в сучасній українській поезії, про що писали, пишуть і, безумовно, ще багато писатимуть як читачі, так і літературні критики.
    Вірші С.-М.Залізняк – «не для всіх»: «Не важко передбачити, що коло не тільки читаючих, а й розуміючих глибоко асоціативні поезії Світлани-Майї… буде вирізнятися глибокими пізнаннями в прадавній історії, культурі, мистецтві, філософії, міфології, психології» (Віктор Вдовченко).
    Подибуючи поезії різних авторів у соціальних мережах, на літературних порталах, завжди звертаю увагу на відгуки-коментарі читачів і колег-митців. Про твори Залізняк майже ніколи не пишуть просто «який чудовий вірш». Поезія такого рівня сама вишукує рівного собі читача, змушуючи його мислити, рости, розвиватися духовно й естетично. І якщо вже коментувати – то намагаючись глибше проаналізувати прочитане, вдумавшись у власні відчуття від спілкування зі світом вільного й багатошаровосмилового залізняківського слова. Може, тому відгуків на твори Світлани-Майї не так багато, зате вони глибокі, змістовні й частенько переростають у справжні літературно-критичні розвідки чи есе, як, скажімо, називає свої дописи чудовий дослідник із Малина (Житомирщина) Ірина Кримська-Лузанчук. Протягом не такого й великого періоду від виходу «Птахокардії» Ірина написала вже шість фрагментів-досліджень поетичного стилю С.-М.Залізняк: 1) Заслабнути на «Птахокардію». Симптом перший; 2) Сувої підкрилля. Симптом другий (продовження для хворих на «Птахокардію» Світлани-Майї Залізняк); 3) «Птахокардія» – невиліковна. Продовжую читати поезію Світлани-Майї Залізняк. Прикладка як новоутворення сенсів; 4) Реальність завжди антична, або «Птахокардія» сповідує й богів Олімпу; 5) Сповідь Поета в капличці «Птахокардії», або Читаючи Світлану-Майю Залізняк; 6) Опукла фразеологія «Птахокардії», або Нове життя класичних афоризмів від Світлани-Майї Залізняк.
    Досить вагомим дослідженням книги вибраного Залізняк є також «МЕТАФОРИКА «ПТАХОКАРДІЇ» або «ORDO AMORIS» СВІТЛАНИ МАЙЇ-ЗАЛІЗНЯК» доктора філософії, доцента кафедри філософії Українського католицького університету, члена НСПУ (Львів) Богдана Завідняка, який зокрема пише: «У таку поезію закохуєшся з першого погляду, знаючи, що вона не зрадить твого смаку, не опромінить зухвалим поглядом неофіта, а за звичаєм ранніх церковних отців, подарує духовну іскрину й полегшу від тягот земного існування. Така вона, Майя…». Панові Богдану належать і такі слова: «По силі звучання і архітектоніки, Світлано-Майє, Вам немає рівних в українській поезії… Після Ваших віршів чітко знаєш, що таке поезія… Другого такого вершинно довершеного автора не буде. Ви подарували світові новий космос».
    Віктор Вдовченко, філолог, доктор філософії в галузі дизайну, старший науковий співробітник Інституту педагогіки Національної академії педагогічних наук України, професор реклами, член Спілки дизайнерів України (Київ) захоплюється присутньою у віршах С.-М.Залізняк «глибинною сутністю образів-архетипів української прадавньої культури, які близькі групі країн із індоєвропейськими мовами». Він вважає Залізняк одним із перших творців нового стилю поезії: «Вважаю, що автор «Птахокардії» не просто може, а достойно ПРЕЗЕНТУЄ ВИСОКИЙ РІВЕНЬ УКРАЇНСЬКОЇ ЛІТЕРАТУРИ У СВІТІ… так, як пише Світлана-Майя, – більше ніхто не пише. Так будуть писати значно згодом. Вона – один із перших творців нового стилю».
    Власне, відгуки-рецензії на «Птахокрадію» і взагалі на творчість С.-М.Залізняк можна почитати тут, у «Люмінографії». А тепер до неї самої, до нової книги.
    Люмінографія – «спосіб виготовлення копій малюнків або тексту із застосуванням світних речовин, нанесених на картон, на який укладають відтворюваний оригінал і фотоматеріал» (зі словника). Простіше кажучи, малювання світлом.

    Сліпих обходжу... слухаю зозулю.
    О скільки чорноротих проминуло...
    У паволоці мар іду між пір’я,
    Світи малюю світлом на узгір’ї.

    Хтось ручкається з бісом – я не хочу.
    Мої стежки окремішні, сорочі
    («Люмінографія»).

    Творче кредо, мистецький принцип, сенс поезії… чи яким там іще штампом можна обізвати це явище-поняття. У Залізняк воно звучить просто: ідучи «окремішніми, сорочими», тобто своїми власними й нічиїми іншими стежками (торуючи самобутній шлях у поезії), «світи малювати світлом на узгір’ї» (творити світлу красу, цілі світи краси й доброти). Звучить просто, але чи просто втілювати в життя таку мистецьку позицію?
    За словами І.Кримської-Лузанчук, Світлана-Майя «…ліпить форму, образи досконало – наче від початку має те, що потім тут, наприклад, показує. От ніби не пише – а дістала й поклала нам на очі». Отже, писати вірші – Залізняк легко? Можливо. Сама поетка зізнається, що найчастіше не має ніякої потреби вигадувати тему чи сюжет вірша – приходять самі. Як і образи та слова – надиктовуються тією вищою силою, яка тримає в руці серце Поета.
    Але як бути з окремішністю стежки? Чи легко це – не приєднуватися до зграї? Завжди й в усьому мати свій погляд, свою думку, яка дуже часто не збігається з думкою загалу? Бути в час війни – пацифістом, серед «рускоязичних» – українкою; на тлі масових божевіль залишатися поміркованою та розсудливою, намагаючись уникнути зазомбованості натовпу?
    Скажу відразу: не всі життєві принципи й погляди Світлани-Майї я поділяю. Мабуть, це можна назвати свідченням неупередженості мене як критика, але не в тому річ. Поділяючи-не поділяючи, не можу не поважати стійкості життєвої та мистецької позиції поетки. Бути «не як усі» в час інформаційно-пропагандистського тоталітаризму таки не просто. І таки варте поваги.

    Книга «Люмінографія» складається з п’яти тематичних розділів: «Золотаві реп`яхи» (здебільшого про слово, мистецтво), «Макоцвітне» (інтимна лірика), «Кола по хвилях» (універсальна лірика, філософська, про фальшиві і справжні цінності), «Добранічне» (як каже авторка, «само за себе каже»; добрі, затишні вірші про найліпші у світі речі) та «Щедрість» (гумор, іронія).
    Тематичні обрії, як завжди в Залізняк, – безмежні.
    Художні особливості, стиль? Як на мене, саме ця книга засвідчує остаточний перехід авторки на якісно інший рівень поезії. Саме в «Люмінографії» вбачаю яскраві й виразні риси постмодернізму із вкрапленнями імпресіонізму та сюрреалізму (власне, засоби двох останніх, нмд, можна вважати неодмінними елементами постмодерну). Якщо раніше (у попередніх семи книгах, та й у «Птахокардії») традиційний модерний вірш іще переважав у Залізняк, то нині це переважання – в минулому. «Люмінографія» сяє барвами гри, міфу-казки-чарів, поєднує непоєднуване, переплітає стилі й жанри, алюзіонує (якщо дозволено буде вжити такий вигаданий термін), іронізує «на повну». Лірична героїня – вільна, незалежна особистість, яка усвідомлює абсурдність навколишнього буття й веде з читачем безпосередню інтимну розмову про життя в цьому світі, який частіше ворожий людині, але водночас такий чарівний і прекрасний, ніби у свій останній день!
    Залишаючись вірною давно виробленому неперевершеному вмінню оповідати життєві історії, малювати-вирізьблювати (світлом!) дивовижної чіткості образки, Залізняк усе частіше, усе впевненіше (якщо може йтися про впевненість стосовно засобів постмодерну широкими мазками й цятками-імпресіями зображує несправжність і неправильність того світу, у якому нині існує людина.
    Але хоч постмодерн і передбачає безідейність та втрату «Я», Світлана-Майя Залізняк себе не втрачає.
    Мабуть, у цьому й полягає особливість її авторського стилю: застосовуючи найновіші засоби образотворення, природно плинучи в руслі новітніх мистецьких течій – таки залишатися собою, продовжувати сповідувати тверді принципи, невідступно слідувати власному моральному Абсолютові – стороні Світла, Краси й Доброти.

    І на завершення – кілька промінчиків зі світляних малюнків «на узгір’ях».

    Самотність істинного митця серед океану сірості:

    На маяки охвітні ще пливу.
    То мушлю підніму... то булаву.
    Штормило... та світлішає етер.
    Десята паралель. Куди тепер?

    Це широта північного пасата.
    Ні посестри, ні вірного собрата.
    Кавоваріння, вірші, хлюпіт хвилі...
    І де-не-де – оті, що в ярій силі.
    («Широта»).

    Порода моя вулканічна.

    Навіщо в болоті – чиста?
    («Пора намиста»)

    Про несправжню поезію:

    Я недовірші розумію слабо.
    Витворюйте пульсуюче ядро.
    Пегасся кволе, в’ялені копита.
    Заламування рук, вечірній сплін.
    Я недовіршами з водою сита!
    Безкрилля піднімається з колін,
    Поповнює когорти сіроманців...
    («Тенденція»).

    Цілюща сила мистецтва:

    І лиш поезія лікує мозок.
    («Пастель»).

    Свобода творчості – неодмінна умова виникнення справжнього мистецтва:

    Цапу припона... а вольному воля.
    Вірші пишу на незадану тему.
    («Рух»).

    Цінності – справжні, які втрачає нинішній світ:

    Добридень, вулице хороша!
    Ніхто не стрів.
    Усі чужі.
    («Крізь серпанок…»);

    – і фальшиві, які видаються за справжні:

    З часів Луцилія, Горація
    У ґелґоті втопає раціо.
    Красноголосі йдуть із тіні.
    Скрегоче меч… дюралюміній…

    А люду хочеться видовищ.
    Беруть медалі тихі вдови.
    Віншують-поять їх щосвята
    Оті, що каються завзято.
    («Часоворот»);

    Віхами бавляться злобні предтечі,
    Муштри... Арес лементить без угаву.
    Осиротіло багацько малечі.
    Смерть відсікає-оплакує жваво.

    Шлють воякам рукавиці, світлини
    Добрі жінки, молитовні бабусі.
    Йде благовонно свята Магдалина.
    Зношені клапани, клани у русі.

    2
    Стрічі. Петиції. Програші. Бійка.
    Хочуть поваги до збочень лесбійки.
    Мостять панята копички зелені.
    Гей-наркоман копирсається в вені.
    («Стрічайте морози»).

    Образ війни – найпотворнішого творіння людини:



    1

    Повз абортарії, мерії, храми
    Кроком непевним, а часом лунким,
    Йде прокажена і шепче «я з вами…».
    Пульс аж під сто, калатають дзвінки...

    Лику не видно. Спинити не можна.
    В дощ не потрібен прояві дашок.
    Вміє вночі обійти огорожу,
    Кидає дань у діру-речмішок.

    Бабця виносить останнє із хати.
    Пенсійку дідо віддав без жалю...
    Та руйнівниця - весела, кудлата -
    Дякує довго, харкоче «люблю...»…

    Виразки чорні, кровисті губища,
    Цілі непевні, дорога курна...
    Тицяє тлустий облесливець тищу,
    Я не сказала ні разу «ось... на...».

    Що ж ви услід їй регочете «ловка!»…
    Надто марудне плетіння сіток...
    Надто бридка... не знаходиться вовка,
    Щоб заковтнув, як драглистий жовток.

    Збилися в юрми чудні небораки...
    Знов на танцполі крутійко і верть.
    Стихли бандури.
    Освистані раки...
    Шабля дозорця летить шкереберть...

    2

    Діти мережать листи чупакабрі.
    Хай прочитає - і пустить сльозу.
    Вже стрічечки на стовпах і на швабрі.
    Нікому пасти корову, козу...
    Села притихлі. Під панциром - місто.
    Жорна важезні. Утисячне (знов!)
    Ради війни учиняється тісто,
    Ради війни умертвляють любов,
    Ради війни люд збирає пластмасу,
    Ради війни компонують слова.
    Де ж той месія, що спинить заразу?
    Де генерація – мудра, нова?

    Стиха джерґоче війна: «Патріоти…
    З клунь повитягую крила, казки…
    Ви самознищитись, певно, не проти…
    Ось вам тузи подали мотузки».

    3

    Час аберацій, відхилень і вдиху.
    Крик очищає куточки легень.
    Йде, бо впустили, приземисте Лихо.
    Погляд відвернеш - і... анітелень…

    Повз абортарії, башти, аптеки
    Тягнуться чорні бинти, лжеперкаль.
    Ллють ацетон сердобольні ацтеки
    В щойно закуплений псевдограаль.
    ("Час аберацій")


    Війна підгодовує бонз пихатих.
    Війна – сука, затяжне божевілля.
    Злоба підступає до крайньої хати –
    І сипле на рани порохом, сіллю
    («Із крайньої хати»).

    Плазує змій на пік Гар-Маґедону...
    О, з чим я стану тут на оборону?
    Мої щити безслав’я – у Славуті...
    Мої сини розкремсані на руті...
    Онуків гріла – подалися в готи...
    ...хто гонобитиме по битвах ці висоти?
    («Серця хороші»)

    Постмодерний образ світу – театру абсурду:

    дзен

    терпіння вчуся цілорічно
    терплю цейтнот катастрофічний
    терплю всі вибрики погоди
    терплю місця винагороди
    терплю Юрася нетерплячку
    на книзі п’єс – котову сплячку
    усім близька своя сорочка...
    даю доріженьку «синочкам»...
    мовчу коли обважить свинка
    коли засмічена зупинка
    терплю...
    терпіння – панацея!
    шерепа терпить корифея
    завіси терплять рух дверей
    шерепу терпить корифей
    терпіти ліпше ніж кричати
    терплю в реаліях у чаті...
    терпіла бевзня і єхиду
    терпіла мудрість мат огиду
    терпіла визиски і бучі
    терпіла біг овечки з кручі
    терпіла ікла у долоні
    терпіла біль у зубі в лоні
    терпіла кризу словотечу
    терплю нікому не перечу
    терпіла міць напругу старту
    дошкульність вітру солод гарту
    терпіла насміхи та кпини
    терпіла сходження лавини
    терпіла славу і наскоки
    нарешті – пагоди високі

    Дивовижна паралельна реальність чарів – сюр+імпресія:

    Акварелі

    1
    Біла відьма й чернь озерна
    Пригощали душу терном,
    Сум кришили,
    Лляли сонце,
    Підпалили волоконце.
    Зайнялася давня скриня,
    В ній таїння темно-синє.

    Десь узявся пастушок,
    Ухопив луску шишок,
    Лиска – дзбани із Опішні,
    Маслючки позаторішні...
    Пес шукав...
    Летіла ґава:
    «Є для мене цвях іржавий...».

    Залишилася між приском,
    Дріб-зернина з дивним блиском.

    2
    Насінина проростала.
    Відьма каже: «Листя мало».
    Муза шепче із орелі:
    «Подарую акварелі,
    Буде мальва гонориста,
    Наплете павук намиста».

    Три синиці носять глинку,
    Ґава кроїть одежинку.

    3
    Квітка виросла за планку,
    Оминула упійманку.
    Бачать мальву сиві сови,
    Кіт, підковані корови...

    У барвінку втретє шок,
    Ріс поземно – під смішок...

    «…їй нема альтернативи, –
    Шерхотіє бабця-слива. –
    Хай росте за парапет...
    Вишня краде фіолет!».

    Ну, як? Гріють промінчики? То прочитайте книгу – там ціле Сонце Поезії – велике, багатоманітне, кольорове, тепле й добре. І буде вам світле щастя від Світлани-Майї Залізняк.
    Світлана Козаченко. 2016.


    Прокоментувати
    Народний рейтинг -- | Рейтинг "Майстерень" -- | Самооцінка -

  2. Про козолупа
    Чи подобається шановному пану В.Ляшкевичу така творчість?
    На головній анонсується. На сторінку автора приходять читачі, запитують: що це? Я теж запитаю: Ви - за такі тексти на поетичному сайті?
    Адресувала початківців на цей ресурс. А нині як бути?

    http://maysterni.com/publication.php?id=140064

    Автор Олександр Сушко
    Сидорова коза

    (Полтавська версія)

    Коза рогами гахнула у тин,
    Белькоче: - Помогти поетці мушу.
    Ця "допоможе", тільки в рай впусти,-
    Кавалками "краси" завалить душу.

    Прийшла й до мене. Бекає. Ти ба!
    Не відає про незавИдну участь.
    Я ж - правлю роги, це - моя судьба,
    Зв тамаду на шоу "Місс Вельбучність".

    На небі реготала чортівня,
    У пеклі рвали животи пророки.
    Усівсь на неї, наче на коня,
    Вона ж уперта - хтіла стати гопки.

    Учасно, браття, розпізнав подвох,
    Огузком притулив її до праски.
    По ріпиці пужалном вправно "Цьвох!" -
    Сумирнішає Божа твар від "ласки"!

    Ну, все. Гаразд. Стрибай тепер за тин
    І більш не лізь без дозволу у хвіртку.
    Рецептик від зазнайства лиш один:
    Лупи козу! Як Сидір напідпитку.

    02.07.2019 р.
    ....................

    На мою думку, на неозорих просторищах інтернету є сторінки для подібної - нішевої - творчості. Але не тут.
    Це несмак і тролінг.
    Мені соромно бути поряд.
    Невже заради підтримки цікавості до сайту Ви дозволяєте авторові почуватися так вільготно...?
    Ви ж, пане Володимире, є непересічним поетом, маєте смак. Навіщо такі публікації на Вашому ресурсі? Він же створений для розвою поезії.
    Такі "сидори напідпитку" глумляться над смаком сучасного читача. Я б такі вірші оминала, але - заходиш на поетичний сайт...і читаєш на голованій - як зразок поезії - отаку несусвітенну маячню.

    Роками не оцінені вірші нових авторів, серед них є цікаві, неординарні. Їх немає на головній.
    Хто зверне увагу на них?
    Я хочу, щоб сайт наповнився свіжими поезіями - справжніми, грамотно написаними, що несуть естетичне задоволення українцям.
    Зате є щоденні "кавалки" плодючого автора, що "хтів"... та спромігся лише на таке. Не потрібен психіатр, щоб написати: такий вірш - продукт алкогольного делірію.
    Звільніть місце для поезії.

    А це, певно, зразок інтимної лірики, таких "перлистих" текстів тьма-тьменна у автора.
    Свіже, після моєї публікації - показує спромогу. Це заслуговує на анонсування? Файно? Лубочні зразки.


    Люби!
    !

    Дзбан життя давно вже не по вінця,
    Випиває суєта літа.
    Та у хаті гарна молодця,
    Файно з нею цілу ніч літав.

    А сусіда думає про "мані",
    Від горілки в голові туман.
    Вип'є бормотухи, побуянить,
    До кохання потягу нема.

    В хаті людно. Є монашки, вдови,
    Спочивають купно під рядном.
    Горнуться до мене чорноброві,
    Хоч із діда сипле порохно.

    Ну, а ти чого скупий на ласку?
    Дай жінкам хоч крихітку тепла.
    А мені пора іти у наступ,
    У долоні душу їм поклав...

    Від цілунків а чи буде шкода?
    Ти ж не труп! А, отже, молодий.
    Старість - це не вирок,- нагорода
    За сердечні у житах труди.

    03.07.2019 р.






    Прокоментувати
    Народний рейтинг -- | Рейтинг "Майстерень" -- | Самооцінка -

  3. Крізь пил і пух...

    Заслабнути на «Птахокардію»

    Симптом перший

    Коли натрапляєш на Поезію Світлани-Майї Залізняк, розумієш, що в твоєму світі вона (її Поезія) оселяється на постійно. Бо так тобі хочеться. Бо там є чим живитися з кожного пірнання в неї.
    І як оминути банальне «у кожного свої смаки»? Бо смаки смаками, а проте якщо ви хочете знатися на Поезії як явищі, хочете відчувати (із середини) процес творення світів і всесвітів, хочете по-бачити українську літературу, то вам таки не оминути Залізняк, котра ловить «росу в шовкові ятері». («Самодостатність», ст.152).
    Так тішуся, що її вірші ще ніде не втиснули в шкільні програми й хрестоматії, так тішуся, що її ще не взяли «в оборот» і не стандартизували. Так тривожуся – візьмуть?..
    Попри початок у вірша «Самотужки»))) – «З’явився в маї невтомимий імпресаріо…», (ст.498) – їй не зичу сповнити це власного авторства яснобачення (хоча йдеться про травень) і лягати примітивно потлумаченою в стосах макулатури. (То шкідливо для Поезії, ми ж бо переконалися в шкідливості на відомих іменах, так?).
    «…Минаймо тих ласкавців, що завзято свищуть.
    В горішнє сяйво йти нелегко – самотужки.
    Зате не покусають ні песці, ні заздрі служки». (Там, ст.498).
    Та, гадаю, і не вдасться: «Не полечу! Я – пташка бунтівлива. Від голоду хай згине потороча…». («Про критикана», ст.459). Бо Світлана-Майя випадає з рамців.
    Якщо ви маєте у себе книжку поета Залізняк, то маєте приємний клопіт у будь-яку мить відкривати її як скриньку з секретами і ключами, що відмикають двері… Двері до всього-всього, з чим кожен жив-живе-житиме, але бачив до того лише в шпаринку. Після Залізняк кожен має вільний доступ. До себе – насамперед.
    Перебільшую? Ні. Тим паче, що це мої відчуття і враження – такий наслідок читання її поезій…)))
    Намагаюся систематично знайомитися з авторами в сучасній українській поезії. А їх є – о! – таки є. І попри песимізм деяких знаменитих смію заперечити: у нас є і література, у нас є і поезія!
    Однак у поезії є ще й Поезія. А в Поезії є Залізняк.
    В моїх наступних публікаціях про авторку ви не знайдете жодних аналогій із іншими авторами-поетами. Вмію і люблю насолоджуватися читанням, словом одного автора й не потребую порівнянь його з кимось, аби виокремити досягнення чи… недосягнення кожного. Це нікому не робить честі. Тим паче, що мої есе – данина богу вражень, а не богу літературної критики…
    А Світлана-Майя зі своїми багатошаровими, багатосторінковими обріями, повірте, здатна фокусувати увагу саме на своєму слові: «Не смикаю з чужих поцвілих скирт. Свій лан буяє…». («Жнивую», ст.265). Вона настільки самодостатня, що в читанні її Поезії знаходиш все, що здатна дати Поезія як акт творення, естетичної насолоди, смислових мандрівок, емоційних гойдалок…
    І схоже, впізнаю її кредо:
    «Діждися кетягів! Не варто зеленцем
    Розлогий відчай в тиші смакувати…» («Повернення», ст.389).
    Вона зріла й самодостатня була вже відпочатку. Це ознака винятковості і геніальності.
    Але що перше привабило мене в Залізняк? Натрапивши на її вірші в «Поетичних майстернях», а потім і в інших джерелах, була приголомшена двома речами – вона пише постійно і вона пише однаково якісно. Хоча визначення «якісно» стосовно Поезії звучить дещо образливо, штучно й примітивно, однак «гатунок» її поетичних дітей – винятковий. Відтак, виявивши в українському світі авторку, яка стільки пише і не «халтурить», не впадає в само-тиражування, не перетворюється на ремісника, я знайшла підказку щодо неї: «…нудьга в полон майстерниць не бере». («Крізь дим», ст.202).
    Маю право на багато схвальних сторінок про Поезію Світлани-Майї, бо прочитала її дітища на сайті «Поетичні майстерні» і в щойно виданій книзі «Птахокардія», яка по-пташиному втрапили до моїх рук. Вони, її вірші, йдуть до рук – справді як птахи. Тобто – до налаштованих рук. І як діти – з невеличким уточнення – як діти-індиго. Отож – не до всіх рук.
    Маю право на повноту озвучення вражень, бо вірші авторки – величезний простір чесності, сумління («…крізь два цідилка словеса ціджу…», («Трієра», ст.432); безмежний світ естетичної, емоційної і філософської насолоди. Там знаходиш і постійно відтворюєш себе, хоча ти просто читач і просто добровільний блукалець у її текстах. Але ці вірші – втілення-перевтілення, переодягання-ролі, примірювання на себе, вдивляння у дзеркало праведності:
    «Стовпи. Трамплін.
    Де ж вільнокрило стати?
    «Ти зірочка моя…» - шептала мати.
    Безпутні віри не йняли, блудили,
    Пливли під скелями – Харибди, Сцилли…». («Жорства», ст.463).
    Праведності. …Не скажу – істини, бо то пафосно й претензійно. А скажу саме праведності – бо в її рядках немає штучних прикрас, однак є неймовірно багата колекція деталей і нюансів; немає пафосу, котрий так відштовхує, однак є увесь спектр інтонацій та емоцій, які, проте, тріпочуть довкруж міцної щогли її човна на високій хвилі, на її не по-жіночому залізному залізняківському хребті…
    Не знаю і не дізнаюся, як відчуває написання-творення сама авторка. Як читач – відчуваю результат, плід, вершення. І якщо авторка віддала у світ – людям – свої творіння, то я маю право говорити, що відчуваю, всиновлюючи її вірші як читач.
    А моє всиновлення виявляє себе в тому, що я закохана в залізняківські складені менший-в-більший, як матрьошки, контексти текстів. Опиняючись читаним знову, її вірш так само наново тче контекст, творить контекст для себе і читача туди затягує. Тобто не вірш опиняється у контексті читацького сприйняття, не вірш опиняється у зовнішніх впливах, а він сам моделює контекст і створює зовнішнє тло. В хорошому сенсі, Залізняк населяє собою навколопоетичний і поетичний простір. Ще один парадокс? Але тут є розгадка теж. За цією ознакою впізнається справжній творець, від творінь якого йде відлік, резонанс, ріст.
    Мене хвилює неймовірна розкомплексованість, розкутість текстів Майї-Світлани, де слова, фрази і рядки, притягнувши одну асоціацію, ведуть цілу компанію нових. І тоді вже по-читацькому стаєш співавтором, стоячи по цей бік овиду-вірша і захоплено й здивовано споглядаючи смислові й кодові космоси на тому краю-горизонті його. (Тому цілком можливе написання нового словника за авторськими поетичними тлумаченнями Залізняк).
    Дивина ще й в тому, що це асоціативне багатство родиться з абсолютної конкретики! Слова, вжиті нею в конкретному тексті, мають віртуозно уточнений сенс. Слово у її вірші – точне, має свою ноту, барву впізнавання його, вихоплену із багатющої веселкової купелі значень. Знову парадокс. Але від нього (поетичного слова) вже в першу ж мить читання прагнуть навсібіч пагони й пухнуть бруньки розвитку нових значень.
    А знаєте чому? Залізняк настільки свобідна, смілива, розкута, що навколо кожної лексеми гуляє справжній (степовий! гірський! морський! космічний!) простір. Хоча на дотик лексема до лексеми притулена у тексті щільно, як хрестик до хрестика у вишиванці, хоча горизонталь рядків міцно – основа! – вповита-пророщена вертикаллю утоку, який довершує цілісність-органічність-пластичність-потік-нескінчимість усього полотна тексту і підтексту… Ані вузлика, ані латки, ані уривчастості! Проте у цьому полотні дихає вітер творчості, який і надуває в нього все нові барви, пахощі…
    «…А я малюю абриси пером тонким» («Аркуш у сльозу», ст.94) – тонкі інструменти і душа Майї Світлани, і винятковий власний стиль, і натренований камертон…
    Це моє есе – поки що вступ, абрис моїх дослідів тексту Залізняк. Поки що перший тон-аромат у віялі виняткових пахощів Поезії. Хто хоче в мандрівку – рушаймо. Але спочатку маєте «підхопити» «Птахокардію» (пташине пір’ячко тут в есе подекуди розсипане), щоб «слабнути» разом зі мною.
    Наступні есе матимуть ракурсне спрямування, тематичні рамки – умовні рамки, звичайно. Але в них я почуватимуся вже не гостею, а мешканкою. До зустрічі у новій розмові про Поезію Світлани-Майї!
    Ірина Кримська

    Сувої підкрилля

    (продовження для хворих на «Птахокардію» Світлани-Майї Залізняк)
    Як упізнається людина зовні за стилем, одяганками, манерою розмови, виразом обличчя, так і поезії впізнаються за авторськими оздобами. Потребу цього впізнавання і відгадування за дизайнерськими сукенками гостро відчула, читаючи Світлану-Майю Залізняк.
    Нещодавно я розповіла, як захворіла на птахокардію. Знаю, що ця хворість перехідна. Згодом, впевнена, стане епідемією і невиліковним естетико-емоційним явищем – птахокардію відчуватимуть тисячі прихильників поезії. Присутність Залізняк в українській літературі – цілюща!
    Хворію залюбки і повільно, перебираючи очима і чутливими пальчиками душі тканину кожного окремого тексту, фактуру тканини, принт… Шовк – тонкий, рівний, з тихим відблиском:
    Найліпше пахне дитинки волосся.
    Найглибші зіниці у нені.
    Найлегше просо – в чужому колоссі.
    Найважча розмова – єлейна.
    Найвищі хвилі – на крайці причалу.
    Найперша пігулка – молитва.
    Найдовше стліває пасмо печалі.
    Найкривавіша – правди ловитва. (ст.214)
    Рівний тік тканини раптом заговорить різними стихіями і настроями, варто лише дати краєчок її у дзьобик читання-поринання. Хвилі і складки мінливо грають темнішими і світлішими зблисками, в яких вловлюєш і радість сонця, і тривогу темних барв.
    На цій же сторінці «Птахокардії» є й інша поезія, яка відкриває інші вміння поетичного «рукоділля».
    Від Бога – спека, віхола, кармін,
    Лани безхліб’я, жорна, жменя жита,
    Шулик із медом, ятка сновидінь,
    Враг, помагач, цинобра, неміч, мито… (ст.214)
    Такий багатий контрастними фарбами принт малює нам, здавалося б, знайому тему осмислення всього, що наповнює життя, як взаємопов’язаних елементів. І випадання хоча б одного з елементів робить життя, може, і рівнішим, але із знебарвленими плямами, ба навіть – дірками!
    І тканина, і принт у поетеси – щільні, міцні, вималювані до ниточки-рисочки, без грубих вузликів чи рваних невмотивованих прогалин. Але якщо вдаватися до буквальності аналогії, варто взяти тканину тексту і піднести до світла – в ній таки вільно ходить повітря, крізь неї проходить вітерець, просвічується той, зворотній, бік…
    Мого буття строкаті пасма так
    Вітрами неутишними заплутані,
    Що я, звичайна жінка, а не маг,
    Не вмію віднайти нитчину сутнього. (ст.306)
    Звичайно, існування таких рядків уже свідчить і про магію поета, і вміння знайти «нитчину сутнього». Бо ж кожен Поет кожним віршем досліджує сутність миті і миті сутності. А оте «звичайна жінка, а не маг» - не кокетування, а суто людська риса – дослідити сумнів, зазирнути по обидва боки предмета дослідження, по-ремісницьки сміливо вивчити на дотик піддослідну мить, емоцію, думку, асоціацію.
    Читач мого есе може зауважити: що такого унікального є в зацитованих рядках? Та, ніби, й нічого. Якщо взяти оцей один вірш.
    Однак поезії Залізняк – це такий космос! У сенсі кількості небесних об’єктів. У сенсі багатовимірності. У сенсі «роздивляння». Бо сфера поезії її просто утицяна зірками і зірочками, прошита кометами, пронизана променями багацько світил.
    Ось вам вірш-комета:
    Тратує покотьоло степ, січе…
    Віоли.
    Флейти.
    Бубни.
    Свайба, Вітре?
    Я б ще зуміла впасти на плече –
    І пропікати на окриллі міти,
    Відвоювати милого могла б –
    У легковажної білявки Хмари…
    Кому жбурнути пам'ять лих і зваб?
    Твоїх любасок – віз і дві байдари.
    Не спопелю пшеничний колосок,
    Не відберу віоли понад гаєм.
    Спалю кошару, гострокіл, садок…
    Я влучно кресонула – міст палає! (ст.367)
    Власне, у цієї поезії назва більш знайомої і ближчої стихії – «Блискавка». Однак по своїй космічній природі у моїй читацькій класифікації такі залізняківські тексти я кладу до розділу «Комети». Летить! Яскравіє! Жар і лід! До самісінької серцевини – сердечність: сердечність тілесна-больова-емоційна і сердечність естетична-класична-образотворча.
    А ось «Два голоси», вірш-туманність:
    Нарешті – прилетів махровий сніг.
    Підбілював розхитані перила,
    Беззаборонно і відчайно мів…
    Сніг забарився.
    Плащ для злив купила.
    На хвилеріз опала пелена.
    І шелестить «забудь…» ожини листя.
    Іскриться гостре пагілля бажань
    Перлинками прозорого намиста.
    І пристрасть білопінно розцвіла,
    І застує магнолії, платани… (ст.386)
    Дочитайте його у книжці до кінця. І очам відкривається величний простір жіночої душі – мудрої, спостережливої, обізнаної. Ця душа не скавчить і не скиглить, а літає, ширяє і тому так кольорово і багатогранно бачить простір під своїми крилами.
    Ось мимохідь підтвердження:
    Я споглядаю світ… Калейдоскоп
    Лежить у скриньці, що зефіром пахне.
    Очей не позичав хитрун Сірко.
    Минаю сцени, шахівниці, шахти…
    Поміж дзеркал – зблизенька, віддаля –
    Барвистий рейвах вулиць, щастя, згуба.
    Ви пам’ятаєте себе – маля,
    Що зазирає в таємничу тубу?.. (ст.114)
    Є у авторки поезії-спалахи наднових зірок, поезії-молодики, поезії-протуберанці. Є хист оселятися на плането-людині – читайте, щоб зрозуміти «У тарному цеху» (ст.162), «Весна 2000» (ст.147), «Старий» (ст.108) – я відібрала цих кілька поезій як приклад присутності авторки на планетах імені кожного з нас. Досліджено й описано в її поетизованому атласі людського неба сотні людино-планет. Вона ретельно зберігає в душі поетичний і образний звіт про всі мандрівки. І відчуває велику людську потребу у веденні таких космічних і водночас земних спостережень:
    Стій на горі. Дивися на світила.
    Цей світ ловив і круасани пік,
    Лякав боями, тішив сонним тилом.
    Тепер ти бачиш дно небесних рік. (ст.34)
    Якщо повернутися до мого читацького сприйняття тканини тексту, хочу наголосити на ретельності авторки у виготовленні цієї тканини, надзвичайній вимогливості до себе. Вона сама сукає нитку, потім тче полотно, фарбує і тисне принт. На які б етапи народження її авторського тексту не акцентував увагу, впадає в око майстерність і довершеність кожного окремого процесу. Ці етапи «виготовлення» тексту розглядатиму «у лупу» в наступних есе. А зараз ще хочу зиркнути на загальну матерію творчості, на улюблені мені тенденції.
    Для мене увесь «рулон» творчості Залізняк - велетенська картина із текстів, які є пазлами, що дозволяють ними гратися, утворювати варіації «на тему» завдяки обертанням вмісту калейдоскопу «Птахокардії». А проте кожен окремий вірш – ретельно зібраний пазл – ані шпариночки, ані недоречності, ані порожнини. Можна висипати фрази на купку, можна змішати втілені поетичні тропи у букеті, можна розібрати ланцюжки рядків і строф на ланочки. І що? Заговорять вони лише у «конструкторі» і в «конструкції» авторки. Дивину відкрила, скажете? Буцім, так з кожним поетом!
    Ні. Вона так сміливо й впевнено «бавиться» словом, що воно – навіть сіреньке і вживане або випадково-нетутешнє чи видобуте з нетрів термінології або рідко згадуваної лексики, набуває нового життя, звучить у сміливій інтерпретації, опиняється в несподіваному місці тексту, засвітившись відверто само до себе дитинним здивуванням і щасливою посмішкою відкриття в собі більшого, ніж був раніше, смислового простору.
    Треба мати вироблену рукою і уявою звичку, ритуал, стиль, щоб зануривши кінчик пера у містичне і завжди варіативне середовище космічного блукання слів, упіймати краплину поетичного чорнила, населену міріадами сенсів. Потім утримати ту краплину, потягти, як ниточку, на листку, не занапастивши її і не потопивши задум у кляксі!.. Потім дмухнути на ще вологе мереживо рядочків, магічно провітривши цю залізняківську тканину.
    Вохриста спека. Ворохобна гама.
    Бинтує вухо стріляний Мідас.
    І плачуть біля рам халатні мами:
    Кокоси з пальм летіли повсякчас.
    Картини-гасла. Рамці з очерету.
    Гуманітарні криза, сіль, тютюн.
    Старий Дедал ховає в саж ракету,
    Чкурнули свині в бік лілових дюн. (ст.66).
    Тому крам тексту органічно сприймається і як намальований ніби власноруч, а не авторкою, образок із буття, і як динамічна кіноплівка – наповнений дією і невисмоктаним із пальця сюжетом – серіал, який хочеться дивитися і дивитися (на відміну від справжніх серіалів, які втомлюють і навіюють нудьгу). Світлана-Майя пише світ і життя доступним кожному з нас, а тим паче – кожному поетові, матеріалом. Сировина та ж – а виріб неповторний!
    Глінтвейн парує… Вкине нічка
    Глід, матіоли, кріп, жасмин.
    В яр опливає чорна свічка.
    До розсвітання – сім хвилин.
    Ліловим жевривом за хмари –
    В сузір’я Лева, Козерога –
    Летить чаклунка в окулярах,
    Окроплює змію-дорогу… (ст.146)
    Оце дала торкнутися до креп-жоржету. Та ви й самі можете. І до сатину – «Між поцілунками школяр курив, Пригладжував чуприну барви глини. Та й на сусідці Ларі оженивсь, Бо я удруге не прийшла в малину» (ст.219), і до лляного полотна – «Віджнивувало Літо. Із клавіром Гуляє Осінь – між оман, спокус… Ось дочитаю звільна «Символ Віри», Під вірші простелю лляний обрус» (ст.187), і до тонкого вразливого батисту – «Безкрила, виглядаєш дощ На ганку самоти? Він живить липи ніжну брость. Чого жадаєш ти?..» (ст.335)…
    Читач зі схильністю до «птахокардії» здатен сам обрати аналогії для особистого прочитання. Не крізь якості полотна, а інакше. Створити карту мандрівки просторами підкрилля по-своєму. А підкрилля поезій Світлани-Майї Залізняк вабить і прихищає обіцянкою нових помахів, нових вітрів, несподіваних картин з висоти пташиного польоту. Читач її набуває відтак вміння відкривати світи, часи і виміри засобом читання саме її поезій. І завжди дивуєшся і не здатен збагнути, як то пташка неусвідомлено, але впевнено тримається на висоті, робить піке, лине під сонцем самим, так само читаєш поезію «Птахокардії» - питаючи себе, і як вона це робить?
    Летимо далі?..
    «Під саваном снігів – поля у січні,
    А в липні плат опіль заянтарів» (ст.487)
    До нових вражень!

    Грудень 2015-січень 2016

    Прикладка як новоутворення сенсів

    «Птахокардія» - невиліковна

    Продовжую читати поезію Світлани-Майї Залізняк

    Досліджуючи мову поезії Залізняк, дивуєшся невичерпності ресурсу, яким володіє авторка. Її мова ніби розвивається в собі, нуртує і розшиює береги, стаючи ще більш повноводною і глибокою. Загадка криється насамперед у радісній безстрашності поетеси і впевненій грі всіма-всіма інструментами мови, мови як такої і мови поетичної. З їх (інструментів) допомогою вона винаходить все більше і більше скарбів, урізноманітнюючи визначення й означення для усіх досліджуваних тем, предметів і явищ.
    Сьогодні зупинюся на прикладці, яка особливо яскраво демонструє здатність Залізняк до відкриттів усередині, здавалося б, давно досліджених словесних територій і маршрутів. Чому проявляється така пристасть і винахідливість у кліматі пикладки, можна досліджувати і крізь психологію творчості. Однак мене зараз більше приваблює естетична сторона предмета дослідження, цієї «експресії думок-вуглин» («Шал», ст. 454).
    Варто зауважити, що тексти Залізняк демонструють одночасно обшир авторської мови і відверту манеру віртуозної економії мовного ресурсу. Щоб максимально точно поцілити образом, метафорою, визначенням читачеві в душу й думку, Світлана-Майя ліпить словесний снаряд так, щоб елегантно зекономивши місце в рядку, в строфі, підібрати таке слово, яке б розірвало на клоччя всі попередні тлумачення його посередком поезії, естетичного й смислового контексту: «І в’януло обличчя-ананас...» («Пилюга», ст. 42); «А на долівці – рядна-павичі...» («Ностальгія», ст. 16); «...Десь тут лелека Бере дітей – із рогу втіх-щедрот...» («Батерфляй», ст.43); «Ти не для мене рай-солярій зводив» («Оригамі», ст.325).
    У авторки спостерігається пристрасть до «зв’язування» слів у пари не лише стосовно іменників. Така тенденція прослідковується в роботі і з дієсловами, і з прикметниками. Однак з іменниками побиті навіть її особисті рекорди. Але ж вона не прагла вразити читача кількістю цих «пошлюблених» у прикладку іменників, а звернути увагу причинно-наслідковими мотиваціями злиття слів у промовисті пари. Не здивуюся, якщо поетеса й сама не помітила інтенсивності прояву своєї пречудової звички продукування прикладок. Швидше за все, пари народжуються... на небесах, де ширяє невтомна пташка натхнення: «Стрімкіший лет – і ось пустеля-спека» («Батерфляй», ст.43); «Лети на конус-терикон» («Манівці», ст.31); «Пливе жура-журавонька» («Єва. Три літа», ст.348).
    Манера Залізняк у складанні іменників до пари стає відтак її візитівкою-впізнаванням (серед поетів узагалі і серед інших власних творчих чеснот-візитівок). І самі слово-винаходи розсовують стіни контексту – прикладка виглядає ніби гральна карта (в сенсі здвоєного символа), котру можна розглядати, обертаючи і перекидаючи, розкриваючи. Кожний окремий іменник в мить занурення в нову смислову лунку разом з іншим іменником вигострює кінчик стріли, набуваючи атомарної точності потрапляння в центр образу. Ось! Саме це хотіла я сказати, ніби злегка усміхається здаля поезія. «Немов стріла, що лучник-Час пустив» («Крізь пил і пух», ст.244). Точність у досягненні мети посередком кожного слова! Не дати читачеві блукати сліпо у пошуках варіантів-сенсів, не дати йому відволіктися на манівці і раптом схибити в розумінні творчого задуму! Так авторка відповідально й щедро розставляє дорожні знаки на маршрутах сенсів, аби читач крок-у-крок прямував ними синхронно з авторкою, а не безнадійно відставав... Чи втрачає читач за таких умов оту бажану самостійність співавторства? Адже для поезії украй важливо, щоб читач лишався вільним птахом у просторі міжрядь.
    Тут заспокою читача. Ніхто не відбирає у нього цю волю. Але за знаками-прикладками Залізняк завжди знайдеш саме її пташину окриленість слів. Парність крил/парність слів дає силу змаху й прискорення пірнання в глибини віршів: «Тебе розбуркає нічниця-Пам’ять» («Оглядини», ст.173); «Бредуть музики-тумани троїсті» («А ти живи», ст.208); «Ці душі-горлиці шукають пекло-рай» («Вольдемарові – пошепки», ст.268).
    Виписуючи на окремий листок потрібний матеріал, зауважила, що рядки, які містять прикладки, надзвичайно рельєфні, опуклі, ніби камеї ручної роботи. Кожен авторський екземпляр народжується один раз саме в такому несподіваному і, як виявляється, найвдалішому виконанні. Слова, з яких виникає пара, без намагнічення і взаємопритягання, яким їх наділила авторка, ніколи б не змогли зустрітися в одній і тій же луночці для пророщування образу – такими вони окремо видаються непоєднуваними! «Хай совість-гуска душу не скубе» («Словопряд», ст.153); «Він – кат єства! Він – зведений курок З палким ім’ям-протуберанцем – Совість» («Без маски, ст.39»). Як бачимо, на визначення одного предмета (совісті) поетеса знаходить пари іменників, то поміщаючи «совість» у саму пару, то відводячи їй роль окремішнього словотлумачення.
    У прикладках Залізняк може опинитися певний ведучий-іменник, який раз-пораз «парується» з новими словами-супутниками. Як правило, роль таких сильних лідерів у парі виконують архаїчні образи поезії й літератури. Без цих понять поезія ніяк обійтися не може, але вони так довго і часто експлуатуються авторами, що маліє епічна й глибинна суть їх, нівелюється невичерпна естетика засобу. Відтак слова стають вразливі й беззахисні перед банальністю. Залізняк вдається оперувати базовими поняттями, не засмальцьовуючи буденністю їх одяганки. Скажімо – вітер: «Захмелені вітриська-гендлярі...» («Ручай», ст.36); «І вітер-синоптик читає...» («Меланхолія», ст.84). Або – час: «Пап’є-маше вітрин. А час-лихвар...» («Ожеред», ст.41); «Час-вихор закружляв...» («В Яготині біля райсоюзу», ст.96). Раптом на одній сторінці два цікаві і неподібні випадки парування «правди» в присмачених сарказмом рядках: «Повію-правду брехунці колишуть» («Травнево-лапідарно», ст.290); «Обсіли мухи-правди і зумлять» («І зріють правди», ст.290).
    Так само поетеса урізноманітнює простір одного слова, стиснутого рамками сірої звичайності. Наприклад, пирій: «Сіє сім’я пирій-лиходій» («Пам’яті бабусі Насті», ст.28); «Круг дворища дитинства – біль-пирій» («Початок», ст.50).
    До кого б не були застосовані в поезії Залізняк слова-пари, вони гідно відіграють свою роль, підсилюючи емоційне або зорове сприйняття образу. Ось, каже винахідниця, цим боком, цією гранню, крізь шпаринку дефісу – погляньте! Для прикладу зібрала кілька зразків автоського почерку, коли в рамках застосування схожих форм, у вимушених обмеженнях сенсу (протічності, стиснутості у...) прокидається потрібний для тексту відтінок значення чогось вузького і рухливого або перебування-відчування вузького і рухливого: «Тече стежка-нитка... до зблиску рудого ножа» («Зла вилився ківш»,ст.87); «Тікають змійки-бганки із обличчя» («Самодостатність», ст.152); «...по руслах-венах – трав’яні чаї» («Не залишай», ст.388).
    Так можна ще десятки-сотні зразків препарувати, проте без контексту вірша, звідки кожен зразок вийнято, втрачається повнота образу. Це ніби з полотна вирізати фрагмент і ліпити свою аплікацію. Гадаю, справжні гурмани Поезії, її вихованці захочуть пройтися самостійно кладочками Залізняківських дефісів. Тим паче, що прикладка – синтаксичне явище насамперед і відтак потребує оточення, оброслості тілом тексту. А виправданням такому висмикуванню прикладок на ниточці рядка може бути впевнена функціональність слів-пар навіть в розрідженій атмосфері контексту... майже безконтекстності. Річ у тім, що навіть обірваний зусібіч фагмент вірша у Залізняк набуває здатності жити окремим життям і нести в собі повноцінний цілісний художній і філософський заряд. Як то відчуваємо з лаконічними японськими поетичними формами. Є щось подібне і в прикладках нашої авторки: «І все очиститься, і буде сум-яса...» («Людмилі», ст.29); «Порадник-оповідач – телефон» («Листи», ст.49); «Щоденно коситься людва-трава» («Словопряд», ст.153); «Горять серця, ліси-екосистеми» («Дежавю», ст.466).
    Зрештою, цей перевірений авторський засіб схожий на клавіші – можна видобувати звуки тільки з білих або тільки з чорних клавіш. Але як звучить мелодія під пальцями вправного піаніста, який говорить і білими, і чорними одночасно! І нехай у одного слова в парі субстантивна роль, однак саме його присутність, впевнена, задумана авторкою як визначальна.

    Реальність завжди антична, або «Птахокардія» сповідує й богів Олімпу

    Люблю пересвідчуватися за допомогою творів сучасних авторів у їх упевненому незаперечному спадкуванні просторів світової літератури – від античності до сьогодення. Прикладом до цього твердження є присутність у просторі літератури Світлани-Майї Залізняк. Вона ширяє у літературному вимірі на відстані – від «до н.е.» і до «сьогодні, в цю мить». І чим далі в часі лежить фоліант, тим зухваліше вона здмухує пил зі старих як світ сюжетів, доводячи, що літературне слово, мистецький чин живе у своїм просторово-часовому континуумі, що немає в ньому вторинних сюжетів і образів, а є панівне поняття – ВІЧНЕ. І про пил, мабуть, тут зовсім недоречно. То швидше пил від неймовірних завихрень унаслідок ламання часових бар’єрів…
    Особливо пристрасно Залізняк споживає античність. Ніби очі в очі з нею щодня перебуває у творчому польоті. Можна було б пожартувати, що ж летючи на Пегасі, інакше й не буває. І пожартуємо. Бо у нашої землячки – Пегас одомашнений і приручений. Не в сенсі стояння у стайні і сну лежачи, а в сенсі еміграції в українську літературу. І скільки б іронії вам не вчувалося в моєму коментареві до творів Залізняк, то захоплення - я бачу її верхи на Пегасі у наших степах, межи гір – Карпат і Криму, у наших полях, урамлених північними лісами і південними мегаполісами…
    А мова рідна – золотавий лан,
    Де кожний колос – ваговите слово.
    Зміяться тлусті манівці блукань,
    Розшукую Пегасову підкову. («Маківка», ст.425)
    Ось так – у пошуку своєї-Пегасової підкови – з тим же Пегасом, довірливо тримаючи руку на гриві, йде (або мчить-летить) крізь контексти невичерпних літературно-мистецьких алюзій Світлана-Майя Залізняк.
    На античному родючому грунті вдячно проростають живі українськими соками паростки Залізняківської поезії. Це може бути стеблина у сільському дворі, а може бути і потужний масив – хащі історії.
    «Неміфічна історія» (ст.358) не лишить байдужим читача – чи він від поезії, чи він від газети. Авторка відразу розчулює всюдисущим лейтмотивом (українським? загальнолюдським?):
    Не всіх Олен скупали в рай-барвінку,
    Всім бовванів Май-лицар на коні.
    Чуючи таку увертюру, впізнаєш мелодію тисяч доль, з українськими легко впізнаваними темами також:
    Селяночка не знала Деїфоба.
    Очіпок маскував синці на лобі.
    Не надихнувся нею Оффенбах,
    Лиш я співала: «Пахне хлібчик, ба-а».
    У жодного класика немає тієї стражденної за пропискою Лемешівки, але вона тим часом є ускрізь, дивлячись нам у снах і наяву своїм незгасним ликом:
    Всміхалася на квітному городі.
    Борвій у пазуху – листи про вроду…
    Із пензлем не підходив муж Іван…
    Оффенбахи не надихнулися її красою, не надихнулися й маляри. І неантична богиня української долі несла свій німб світло, бо і не знала про нього.
    Струмочком сліз від припічка у сниво
    Пливла Олена Довготерпелива…
    Стотисячна доля гнулася і гнулася під лихом, а таки випрямлялася і світила чолом – аж сюди, до нас:
    Леміш, лемішка, лемент… Смак побоїв.
    Голодні взори кіз, корів, котів.
    Античність як антураж дозволяє читати майже цинічно зведену суспільством до банальності і майже узвичаєну історію як окремішню.
    Така моя історія житейська.
    За морем ті буяни. Мо’, Егейським.
    Для Залізняк властиво опиняти в горизонтах авторських бачень однаково рівновіддаленими і такі житейські історії, і пані Історію.
    Мені дуже подобається «Апокрифічний вірш» (ст.67-68), який насправді зовсім не апокрифічний. Відлуння повторюваних і повторюваних незасвоєних уроків жахає до затуляння вух:
    …Бряжчать медалі. Сунуть «бетеери»…
    Сьогодні хлопчик – а за рік вояк.
    Хто вже познайомився з поезією Залізняк, зрозуміє, що античність – як натура для зйомок – вибрана невипадково у творчому освоєнні актуальних у розумінні авторки тем. Такою часовою амплітудою її серце розчахується ледь не навпіл, аби випустити ріки болю, які її серцем протікають. За цими лаштунками античності авторка ніби затуляє дуже жіночні жести скрушності й розпачу («Я ж не зцілю графітом з олівця!»):
    Бог Прометей, що плоть людську зліпив,
    Митець був неабиякий, та схибив…
    Бо:
    …І проростали буйно крізь пирій
    Кремезні homo – підлі, злющі, хтиві.
    Скільки ж написано поем («І збіжжя струм живив рядки поем…») про те, що слід плекати, а чого уникати; вишиванка пані Історії вся чорним хрестиком, проте «Струмує крівця homo на вінки…». А причина проста, але від того не менш драматична:
    Несуть хлоп’ятам не казки в дарунок –
    Пістолі, танки, стріли, арбалет.
    І вчиться син у батька дерти руно.
    Зі скалки зла спалахує Афект.
    Античні сюжети настільки обіграні у різних літературно-мистецьких жанрах, що навіть середньостатистичний читач легко рухається ниточками-алюзіями, що смикає кожен автор, котрий знову пише варіації на тему. Тому Світлана-Майя Залізняк не витрачає час на тлумачення й переказування першоджерела запозичення, а шубовстає у цю бурхливу ріку прямісінько з Дніпрового берега або з берега Супою чи Псла. Бо міфічні Зевс і Юнона живуть насправді у вас за стіною на п’ятому поверсі чи через дорогу на сільській околиці:
    Кохав могутній Зевс Юнону,
    По муках пестив білу грудь…
    Таких мужів-землян – мільйони:
    То «зіронько», то чорна лють. («Небесна любов», ст.371)
    Учасники древніх сюжетів то в компанії, то лише одинокими персонажами оселилися в українській літературній географії з легкої руки Залізняк (ні, я не забула про інших авторів, які вподобали античність!) на правах співгромадян, таких собі переселенців. Тим поетеса позбавляє аналогії і алюзії їх первородної епатажності і пафосності, недоторканності. Реальність античним богам і героям виставляє нові умови виживання, класичні сюжети і драми опиняються під нашаруванням нових осмислень і втілень.
    Ковзькі стежки штурмують піонери.
    Зриваються і котяться в Алфею,
    І плетениці майорять у млі…
    Маленькі homo – це ж не дітки Реї.
    Хоча – від рук дрібних – циклоп осліп. («З підніжжя», ст.53).
    Античний контекст зустрічається у «Птахокардії», здається, частіше, ніж будь-які інші джерела алюзій. Можливо, наш час такий страшний і некомфортний, що від нього мусиш утікати. Але як би далеко не відбіг, сам від себе homo не втече. Бо він за собою несе таку руйнацію і біду, що й боги Олімпу зашпортуються у власних тогах, задкуючи в безчасся. Отож говорячи до нас суголосно з персонажами античності, поетеса лише демонструє незникненне дежавю для світу, який себе не хоче вберегти.
    Є й теплі-мирні аналогії… «Сирена» (ст.65) дивиться веселими й добрими очима необділеної мудрістю жінки:
    Житейське море дістає до вилиць,
    Підморгує в сутемряві маяк…
    Я моряка русявого зманила,
    Пішов за мною від сімох друзяк.
    Міф-реальність-міф допомагає тлумачити і перетирати на борошно житейську драму, підказує Залізняк. Але відповідальність за випечений з того борошна хліб лежить не лише на міфотворцях і вже точно не на античних героях… Та чи свідомі ми цього?
    Повзе довга тінь від меча Мельпомени…
    І спробуй-но вийти… на суд манекенів. («Актуальне», ст.35).
    Распечатать материал

    Сповідь Поета в капличці «Птахокардії»

    Або
    Читаючи Світлану-Майю Залізняк

    Кожен автор створює свою релігію, навіть якщо не має того на меті. Свій концепт, система віри й сповідування прочитується й у «Птахокардії» Світлани-Майї Залізняк. І річ навіть не в тім, які фундаментальні цінності, про які вона пише так проникливо й багато (від - багатство), співпадають із задекларованими у світових релігіях. І не в тім, з якою релігією «товаришує» авторка. Адепти різних теософій знайдуть безліч доказів на користь своїх переконань, але жодного з них насправді вона, Залізняк, не тягне на свій бік.
    І тим чудова поезія Залізняк, що всіма своїми, умовно кажучи, релігійними пориваннями вона не воліє ні піднести, ні заперечити котрусь із течій. Не зазирає запопадливо жодній в очі її найістиннішої істини. Але і не принижує факту побутування жодної із…
    Найпереконливіша релігія – котра над релігіями. Не збоку! Над. Така є харизматична релігія харизматичного поета (нічого спільного з сучасними харизматичними течіями).

    «Тече розлогами півсонне житіє…
    Дай, Господи, стремління, хмар, сумир’я!
    Немає берегів, пліт віри – є.
    Бува спинюсь: де витік днів, де гирло?
    ......................................
    …Вкажи правдиву заводь – між циган,
    Правічний многотрудний Боже…»

    («Тече розлогами півсонне житіє», ст. 72).

    Поетка природно вступає у діалог, повсякденну розмову із Всевишнім і не затуляється вуаллю обіцянок безумовного поклоніння, а заявляє про себе сміливими відвертими рядками:

    «…Й шепчу до Богоматері, Христа:
    «Згадайте про Вкраїну: тліє-гине».
    Довкіл погляну – церква півпуста.
    Олжа веде в ясир чужого сина».

    («В очікуванні розквіту», ст.73).

    Прийшовши до Бога, стоячи у церкві чи під відкритим небом, жінка-поет декларує собі і Богу реальний стан речей – не солодкоголосо, єлейно й пошепки освідчується, а посвідчує драму віри, де віра власне знівельована.
    Чому?
    Бо «…Все продається. Яблуко і змій…»…

    («Стій на горі…», ст.34).

    Відтак у своїй власній релігії, нікому не нав’язуваній і не щепленій силою, Світлана-Майя почувається вільною і самодостатньою. Там свої оздоби, ритуали, мікроклімат; ніхто не осмикує «не так стоїш», ніхто не ворушить гарячим струменем видиху-докору над вухом «не так кладеш хресне знамення».

    «Кармінна свічка Зрілості горить.
    У дар від Неба не мишасті шори –
    Самодостатності п’янлива мить.
    Янтарно липні загусали.
    Сорок!
    Я схожа на останню із черниць,
    Що вирвалася з білого затвору».

    («Самодостатність», ст.152).

    Оце і є відповідь – найправедніша релігія є самодостатність. Не хизування нею, а воля від шаблонів, штампів, непотрібних обмежень, необґрунтованих страхів… Якщо людина самодостатня й пережила власні одкровення Правди світобудови – вона не конче має ставати супроти Бога в гостру дискусію, на позиції заперечення, майстерно жонглюючи інструментами Поезії (якщо йдеться про Поета). Ні, Поет набуває компромісності й любові на кшталт Божої – до Людей і світу Людей, земного буття і всесвіту. Ось приклад такої Любові у вірші, присвяченому матері (матерям, людям, серед яких живе й спостерігає, а пізніше відтворює у Поезії світи):

    «…Цей словодощ – на благо кропиви.
    Епоха жалю. Пухирі – з тротилом.
    Хтось підриває рай, а ти живи.
    В молитві – сила».

    («А ти – живи», ст.208).

    У поета так само є переконання, що Бог – це Все, це Любов. Але у самодостатнього Поета це переконання задеклароване строфами про перебування його самого в цій Любові, продукування й розмноження її у рядках, рівних по силі краси та емоційності молитвам, псалмам, пісням у традиції оздоблення віри.

    «Повік мені (та й вам) не розгадати:
    Коли, мов блискавка, зітне коса,
    Душа злетить у пекло, в небеса?
    Чи є у світі протисмертні лати?
    А дощ вмовляє: «Спати… спати… спати».

    Зажди, я допишу. Лий на плащі!
    Хоча закони всі – у длані Божій.
    До алгоритмів «крап… крап… крап», «чів-чів»
    Поет хоча б один додати зможе».

    («Алгоритм дощу», ст.30).

    Проникливий читач, звичайно, розуміє, що релігійність поета полягає не в частотності вживання ним у власних поезіях слів-ідентифікаторів – молитися, Бог, Христос… тощо. Релігійність Поета – це завжди самовідтворювана реальність, здатна існувати і занурювати в себе посередком власних резервів, засобів,елементів – метафор, смислів, алюзій, інтерпретацій тощо. Світ, який себе постійно новоутворює, живе, стверджує життя і затуляє від не-життя:

    «Коли в душі – хуртеча-заметіль,
    А в блістері ні грама трамадолу,
    Минай аптеки й зони божевіль!
    Вдихай не клей – мелісу, матіоли…

    Якщо поснули ближні в бур’яні,
    Готуй какао, з маслючків різото.
    Перечекай кислотні зливи-дні.
    Запалюй коминок чи свічки гнотик.

    …Вітраж надій покраявся на друзки?
    Ні, не піднось до вен зубате скло,
    Не запетльовуй бісову мотузку –
    Молися… І хай цілим буде лоб.

    Не сподівайся, не поверне лилик
    Із лабіринтів «ломок», стихне сміх.
    Благай у Неба неламкучі крила…
    Політ – найлюксусовіша з утіх!»

    («Тому, хто впорожні», ст.258).

    Щойно я зацитувала текст однієї з поезій повністю. Адже просто «висмиками» із строф чи рядків Залізняк «релігійної» і «божественної» лексики доводити духовність її поезії – поверхово й не гідно таланту авторки. Відгук не передбачає цитування цілісними текстами, але така спокуса є, і сьогодні я їй піддаюся. Тільки в нерваному і неврізаному тексті очевидна висока і досконала релігія Поета. В ній, за бажання, можна знайти й традиційну релігію (релігії!), й ту, яка сповідується лише рядками «Птахокардії».

    «Навіщо, Боже, сотворивши білий світ,
    Поклав у сповиток аспідні русла?
    Щоб сильні духом розтинали сіть
    Пересторог – і проросли неплюскло?

    Людинолюбно, з нижнього ребра
    Принадну жінку виліпив, не з пилу.
    Прабатечко Адам, що вік орав,
    Талан твій маючи, створив би крила.

    В пустелі буднів оксамитний блиск
    Очей дитини примерхає, гасне.
    Прагматик вчив шукати кайф і зиск.
    Єдваб словес цінується всечасно.

    Навіщо, Господи, зійшовши в напівсон
    (невже і я, чутка, чогось – предтеча?),
    Не вигоїв ураз душі, долонь,
    А викликав нестримну словотечу?

    Відтоді йду по стежечці новій.
    Пульсує думка між буттям і смертю…
    І що – для Неба – мій кривавий вірш:
    Нектар п’янливий? Гіркувата жертва?»

    («Між буттям і смертю», ст.419).

    Можна стверджувати, що своє творче кредо С.-М. Залізняк не в одній поезії заявляє супутньо із духовним кредо. І то природно. Адже поетична творчість – це надвисоке звучання людського сумління, совісті:

    «Благаю в Тебе, Господи, тепла –
    Жагуче серце жару не жаліло.
    Довкола храмів торготить бедлам.
    У мирі – чола… Мирні – знавісніли.

    Я потребую шляху і долонь,
    Які б несли свічу єства уперто
    Під гайворонне ремство над чолом,
    Повз шабаш відьом і тенета Смерті.

    Хай шовковиться променистий дар,
    Хай шарпають невір’я чорні шквали!
    Тепла просила – огорнув пожар…
    Мабуть, просила в Господа замало».

    («Благаю в тебе, Господи…», ст.446).

    Бачте, я не оминула спокуси знову навести не цитату, а повний текст – настільки переконливою вірянкою є Залізняк. Та яку б сторінку не відкрив, ускрізь знайдеш докази її Віри! От на цьому ж розвороті бачимо поезію з назвою, яка напряму відсилає до релігії ВОЛІ, РАДОСТІ ЖИТТЯ, ТВОРЧОЇ ВІДВАГИ, «Псалом» (ст.446) - із резюме наприкінці, що вкотре, хоча й по-новому, декларує і творче, і духовне кредо:

    «Хай буде дім – цитринна цитадель,
    Захищена від смерчу, злив, оркану!
    Я обійдуся без чужих ідей,
    Побачу тло крізь призми і паркани».

    І тут око віднаходить поруч ще у вірші «Прокид» (ст.447):

    «Христос воскрес! Весна пливе розмаєм.
    Повеселіли крез, бідак, лихвар.
    Зерном вільготне поле засіваю.
    Ген креше рогом бик Волосожар.

    Плетуться ваговиті колосини,
    Гойдаються над плюсклим кураєм…
    Три животворчі сили ниві синій
    Бог-сонцедар щораночку дає».

    Скільки не шукай прикладів авторської релігії, їх віднаходиш на кожній сторінці. Так ніби Залізняк зайнята у постійному співавторстві з Богом у творенні завтрашнього дня, радості буття, сили жити.
    Кожним віршем авторка закликає і вчить любити:

    «…між агоній
    Душа шукає ліки від…
    В ряснім фелоні сходить Сонце… Цій іконі
    Молився в полі мій невіруючий дід».

    («Поліалергія», ст.83).

    Любов і віра купується не у церкві за свічку й граматку «За здравіє»/«За упокій», не кількістю поклонів, не ретельністю ритуалів. Отож авторка карається гріховною і суперечливою псевдо-вірою, яка панує сьогодні над вірою:

    «Полтавські лілії. Турецький алтабас.
    В черниці миловидної просфори
    Купує мати. Вирлоокий пан
    Ікони лобизає. Тиш прозора.

    У білостінний древній гойний храм
    Заходжу без браслеток і принуки.
    Ясноволоса дівчинка в сльозах:
    - Матусю, мамо… хочу вже на руки!

    Свіча зігнулася – мов ятаган.
    На канделябри опливають болі…
    До ніздрів допливає фіміам,
    Очищує від скверни. Яро, сполом
    Людинолюбству оду піє дух.
    Дзвіниця… міст… аеродром… яруги.
    Іду повз дачі. – Не убий! – кричу.
    Пузан – за три черешні – б’є злодюгу».

    («Благий порив», ст.228).

    У поезіях Залізняк світ, який постає у Святому Письмі, набуває барв одомашненого напівказкового середовища і видається після поетичних рядків більш принадним і реальним, більш впізнаваним, ніж після переконливих красномовних настанов і проповідей священнослужителя:

    «А ти преславний. Очі – мов сапфір.
    Адаме, стишся! Прищепив би гілку…
    Чи здалеку летиш? У тихий двір
    Заходь навік. Самісінька в присілку.

    Під сорок… Спека. Є держак від вил,
    Кіт, слоїк меду, льох, бузок, дерева.
    Є бочка дьогтю, пір’ячко – від крил.
    Була Жар-птахою… Три літа – Єва.

    Куди ти? Я ж мовчала! Йди у тінь!
    Пригладив чуба. Погляд стік у очі.
    Довкола зрубу кружеляє кінь…
    Ти рвешся в пекло. Я дитинку хочу.

    Нікого проти ночі не спинити.
    Пливе жура-журавонька… Ми квити».

    («Єва.Три літа», ст.348).

    Поезія Залізняк кожним рядочком трепетно сповідується і Богові, і людям. У неї загострене почуття справедливості православної, саркастичний дотепний погляд богів античних, окриленість і відмова від реальності вірянки зі сходу…Все там можна віднайти. А головне – самого Бога і саму Людину, які вміють бачити, чути, донести до…, споглядати і дарувати:

    «Благословляється… І хтось пішов за пруг,
    Що відділяє ці сади від потойбіччя…» (ст.108).

    2016

    Опукла фразеологія «Птахокардії»

    Або
    Нове життя класичних афоризмів від Світлани-Майї Залізняк

    Той, хто пізнав поезію «Птахокардії», мав змогу переконатися у одній із творчих, професійних чеснот Світлани-Майї Залізняк. Це винятково впевнена гра слів, словесна еквілібристика, сміливі й завжди успішні експерименти зі словом. Проявляється це різнобічно, в різних мовних пластах.
    Зараз я б хотіла звернути увагу на приказки і фразеологізми у творах Залізняк. Не стала рахувати, скільки ж їх вжито достеменно. Мене ж не статистика цікавить. Для мене було достатньо побачити, що авторка має таку пристрасть – бо впало в око.
    Тенденції вживання влучних зворотів різні: непорушність первісного вигляду відомого і вживаного вислову; поміщення його в несподіваний контекст; сміливий апгрейд.
    Має поетеса й улюблені вислови, позаяк у різних варіаціях один і той же може траплятися в кількох творах, поглиблюючи зміст, у нього (вираз) закладений від початку. Скажімо, «манна небесна» експлуатується і в побутових розмовах, і в літературі. Здавалося б, доволі ризиковано вправлятися з обкатаним тисячі разів матеріалом. Проте Залізняк не з лякливих.
    Ось перший варіант.

    «Крізь решетину хмар тече Прозріння мед…
    Мільйони райських бджіл впокоїлися вколо.
    Чекає спраглий люд на манну – із небес.
    А я стою осібно перед безкраїм полем…» («Крізь решетину хмар», ст.56).

    Здавалося б, тут «манна небесна» фактично нечепана (наше поліське слівце – для уточнення). Однак виразне тире розводить окремо «манну» і «небеса», таким простим синтаксично-пунктуаційним прийомом підкресливши утрирувану ваду людства, його слабкість – чекати манни з небес, чогось готового – як нагороду за виснаження й терпіння. І ця нова модель сталого виразу допомагає впізнати вже в наступному рядку ще один вислів, ба швидше натяк на нього – «стою осібно перед безкраїм полем» (чуєте виклик автора: а один таки воїн у полі, а таки є ті, хто не чекає манни з неба…).
    Звертаємося до ще одного прикладу з «манною».

    «Я пронесу несхитно свій талан
    Крізь манну й блискавиць убивчі леза». («Розрив шаблонів…», ст.232).

    Знову вчувається прагнення торувати свій шлях без обіцянок і сподівання на дармові спокуси, на вигодовування готовою винагородою. Такому жебрацькому шматку у філософії Залізняк місця немає! Бо насправді прагне не милостині – хай навіть і від Бога самого, а краще Божого дару і торування ним шляхів земних і надземних.
    І третій варіант – несподіваний і ще більш модифікований.

    «Четвертий ранок ллє у Львові дощ…
    Лиш пообіді – сонце й ложка манни». («Змова», ст. 324).

    Манна небесна тут відпорційована авторкою до кількості однієї ложки. Помітна легка іронічна посмішка оповідачки, яка таким чином продемонструвала, що Божа милість – річ дозована, особливо, якщо йдеться про сподівання погоди в місті, яке славиться своєю хронічною і звичною похмурістю та негодою, де навіть «ложка» - це суттєва милість небес.
    А четвертим прикладом з «манною» нехай стане мій улюблений, де зібралися разом промовисті віковічні символи, що прикрашають собою сотні і народних, і авторських висловів, а у Залізняк органічно опиняються в одному контексті:

    «Діждалися зерна, каміння, манни» («У злагоді з собою», ст.236).

    Це вже авторський винахід, новий афоризм.
    Світлана-Майя Залізняк, сміливо заводячи вираз у свій твір, може знайти йому відразу кілька супутніх висловів. У неї є вірші, котрі містять по декілька й більше цих так званих крилатих фраз чи приказок, у нових почасти вдяганках.
    Візьмімо «Пусті наперстки» (ст.38). Тільки погляньте: «Кіт облизня спіймав…»; «…Словеса кобіт Розгойдують мечі. Щити – мов дека» (тут ніби розведені у різні кутки рингу «щит»і «меч»); «Крихти з чужих столів – пухким зозулям»; «І зуб – за зуб. І над Дніпром - тризуб»; «Стомився друг лупати «сю скалу» (доцільне запозичення у Франка).
    Прикладом такої насиченості і стиглості фразеологізмами може послужити й пролог вірша «Аркуш у сльозу» (ст.94). Читайте й насолоджуйтеся соковитістю короткого уривку!

    «Усяк пожне бездій та вчинків урожай.
    Відкину за межу каміння каяття,
    Вкладу горіхи в лунки майбуття.
    Дощі ущухли, збіг у вересень розмай.
    Хай виколисує плоди садочок-рай».

    Тут поруч із знайомими сполученнями (хоча й знову оздобленими авторською філософією) з’являються творчі відкриття в цій царині. Але творення авторських фразеологізмів – це інша цікава тема, яка заслуговує на окреме есе.
    Повертаючись до вжитку крилатих висловів, наводжу кілька варіантів з дуже популярним числом сім. Семіркою густо засіяно у поезії Залізняк – разом із приказками, до яких та семірка «приписана», або із нео-приказками, авторськими. Погляньте лишень: «Сім раз відрізав – міряти не треба» («Тиш», ст.12); «Зробив добро – сім злив чекай подяки» («Містечкові», ст.11); «Йду згідно з алгоритмом: крок вперед, Назад сім кроків…» («Літо», ст.16); «А до тебе – сім гребель пройти» («Пам’яті бабусі Насті», ст.28).
    Особливістю цих уривків є іще одне оригінальне явище, яке ви, безперечно, спостерегли – вміння сплітати в одному рядку, в одному вислові різні фразеологізми, різні приказки, різні звороти, наповнивши кожен з них також новим філософським змістом.
    Залізняк неповторна й смілива у своєму азарті щепити відомі всім слова до своїх рядків або навпаки – своїми словами урівноважувати або розпалювати істину, закладену у вираз століття чи тисячоліття тому. Так народжуються незвично свіжі й загострені новим сенсом новоутворення, які заслуговують на вживання їх у такому несподіваному вигляді: «Гав ловила в барбарисі» («По азимуту», ст.19); «Тепер Макар теляток не пасе. Снують-гелгочуть журналісти, профі…» («Бог мовчить», ст.293); «Не варто слугувати вік омані! Клади пуд солі на яви жертовник…» («Пригадка», ст.450).
    Мені імпонує, як Світлана-Майя Залізняк один вислів може з однаковою яскравістю і влучністю помістити в різні за настроєм і темою контексти, де знайома фраза грає своїми новими гранями: «Жнивую… прогріхи прощаю всім – Живим, померлим, тим, що в хатці скраю…» («Жнивую», ст.265) і «Псалми творець почув: є крайній дім» («Самодостатність», ст.152). Синоніми «хатка скраю»і «крайній дім»зовні співвіднесені до «моя хата скраю», але у «Птахокардії» стають ніби двома абсолютно новими, імплантованими до авторських текстів під власним ретельним і новаторським живописом.
    Вміння доречно класти яскравими стьожками приказки й фразеологізми на тканину вірша, робить їх органічними авторській мові поетеси – ніби то власні творіння, а не давно знайомі словосполучення:

    «За них віддасть і поле, й рибний став.
    Він чоловік обстріляний, відчайний.
    Він гори зверне – і посадить айви!
    Чи хочу зламу карми – не спитав». («День літнього сонцестояння», ст.344).

    30 травня 2016


    Коментарі (4)
    Народний рейтинг -- | Рейтинг "Майстерень" -- | Самооцінка -

  4. Епічне засмічення мозку: як деструктивні люди майстерно перекладають на вас відповідальність
    Деструктивні люди – носії злоякісного нарцисизму, психопатії та антисоціальних рис – часто демонструють неадекватну поведінку в стосунках, вони використовують, принижують та ображають своїх партнерів чоловіків чи жінок, рідних та близьких.

    Вони використовують величезну кількість відволікаючих прийомів, що покликані дезінформувати жертву та перекласти на неї відповідальність за те, що відбувається. Цими методами користуються нарцисичні особистості, психопати та соціопати, щоб уникнути відповідальності за свої вчинки.

    Перелічуємо декілька не дуже чистих прийомів, за допомогою яких неадекватні люди принижують інших та затуляють їм рота.

    Газлайтинг
    Газлайтинг – це маніпулятивний метод, який найкраще ілюструється типовими для нього фразами: «Такого не було», «Тобі здалося» і «Ти що, з глузду з’їхала?»

    Газлайтинг – мабуть, є одним із найпідступніших прийомів маніпуляції, адже спрямований на те, щоб викривити та підірвати ваше відчуття реальності; він роз’їдає вашу здатність довіряти собі і в наслідку ви починаєте сумніватися у правомірності своїх скарг на образи чи погане ставлення.

    Коли нарцис, психопат чи соціопат застосовує цю тактику проти вас, ви автоматично стаєте на його бік, щоб залагодити когнітивний дисонанс, що склався. У вашій душі змагаються дві протилежні реакції: або він помиляється, або мої власні почуття. Маніпулятор намагатиметься переконати вас, що перше – повністю виключено, а друге – свята правда, що свідчить про вашу неадекватність.

    Щоб успішно протидіяти газлайтингу, дуже важливо знайти точку опори у власній реальності: іноді достатньо записати події у щоденник, розповісти друзям чи поділитися із групою підтримки. Цінність сторонньої підтримки у тому, що вона може допомогти вам вирватися із викривленої реальності маніпулятора та самостійно поглянути на речі.

    Проекція
    Одна вірна ознака деструктивності – це коли людина панічно не хоче бачити свої власні недоліки та використовує всі сили задля того, щоб уникнути відповідальності за них. Це називається проекцією.

    Проекція являє собою захисний механізм, який використовується для витіснення відповідальності за свої негативні риси характеру та поведінки шляхом приписування їх іншій людині. Таким чином маніпулятор ухиляється від визнання своєї вини та відповідальності за наслідки.

    Хоча всі ми в тій чи іншій мірі вдаємося до проекції, клінічний спеціаліст із нарцисичного розладу доктор Мартінес-Леві зауважує, що у нарцисів проекція часто стає формою психологічного насилля.

    Замість того, щоб визнати власні недоліки, вони надають перевагу вселяти відчуття страху своїм жертвам, перекладаючи відповідальність за свою поведінку на них. Саме так нарцис змушує інших відчувати той гіркий сором, котрий відчує по відношенню до себе.

    Наприклад, патологічний брехун може звинуватити свою раптнерку у брехні; жінка, що має потреби може назвати свого чоловіка «приставучим» і спробувати зробити залежним саме його; поганий працівник може назвати директора неефективним, щоб уникнути відвертої розмови щодо власної продуктивності.

    Самовдоволені садисти полюбляють грати у «перекладання провини». Мета гри: вони виграють, ви програєте, підсумок – ви або весь світ винні в тому, що сталося з ним. Таким чином вам доводиться няньчити їх тендітне его, а у відповідь вас штовхають в море невпевненості та самокритики. Як класно придумано, правда?

    Яке ж рішення? Не «проектуйте» власне відчуття співчуття або співпереживання на деструктивну особу і не приймайте її отруйних проекцій на себе. Як пише спеціаліст із маніпуляції доктор Джордж Саймон у своїй книзі «В овечій шкірі» (2010), проекція власної чесності та системи цінностей на інших може заохотити до подальшої експлуатації.

    Насправді, якщо розібратися, нарцисам не потрібен власний самоаналіз та зміни. Дуже важливо якомога швидше розірвати всі стосунки і зв’язки із деструктивними людьми, щоб спертися на власну реальність та почати цінувати себе. Ви не зобов’язані жити у клоаці чужих дисфункцій.

    Жахливо безглузді розмови
    Якщо ви сподіваєтесь на глибоке спілкування із деструктивною особистістю, на вас чекає розчарування: замість уважного співрозмовника вам світить епічне засмічення мозку.

    Нарциси та соціопати використовують потік свідомості, розмови по замкненому колу, переходять на особистості, проекцію та газлайтинг для того, щоб збити вас з толку та заплутати, варто вам лише у дечому не погодитися чи посперечатися з ними.

    Вони роблять це для того, щоб дискредитувати, відволікти та розчарувати вас, змусити відійти від головної теми та відчути себе винними за те, що ви – жива людина із реальними думками та почуттями, котрі наважилися відрізнятися від їхніх думок. Вся проблема для них – у вашому існуванні.

    Достатньо десять хвилин суперечки з нарцисом – і ви вже будете думати, як взагалі на це попались. Ви лише висловили незгоду із його безглуздим твердженням, що небо – червоне, а тепер все ваше дитинство, сім’я, друзі, кар’єра, спосіб життя втоптані в багно. Це сталося тому, що ваша незгода протирічить його фальшивому переконанню, що він – ходяча та всемогутня енциклопедія, що призводить до так званої нарцисичної травми.

    Пам’ятайте: нарцисичні люди сперечаються не з вами, а з собою – ви лише співучасник довгого, виснажливого монологу. Вони обожнюють драматизм і живуть заради нього. Якщо ви намагаєтесь підібрати аргумент, що спростовує їх безглузді переконання, ви лише підливаєте масла у вогонь.

    Не підживлюйте нарцисів – краще собі згодуйте розуміння того, що проблема – не у вас, а в їхній ображеній поведінці. Якщо ви відчуєте певні ознаки нарцисизму – припиніть спілкування та витратьте цей час на щось приємне.

    Узагальнення та голослівні слова
    Нарциси не завжди вирізняються визначним інтелектом – багато з них взагалі не звикли думати. Вони не витрачають час на порівняння різних точок зору – вони роблять узагальнення ваших слів, ігноруючи нюанси вашої аргументації та ваші спроби розглянути різні точки зору.

    А ще простіше повісити на вас якийсь ярлик – це автоматично перекреслює цінність будь-якої вашої заяви.

    У ширших масштабах узагальнення та голослівні вислови часто застосовуються для знецінення явищ, які не вписуються в необгрунтовані суспільні забобони, схеми та стереотипи; а також для підтримання статус-кво.

    Таким чином якийсь один аспект проблеми роздмухується настільки, що серйозна розмова стає неможливою. Наприклад, коли відомих особистостей звинувачують у згвалтуванні, багато людей одразу намагаються переконати, що такі звинувачення інколи можуть бути неправдивими.

    І, хоча хибні обвинувачення дійсно стаються, однак досить нечасто, а в цьому випадку дії однієї людини приписуються більшості, у той час як конкретне звинувачення ігнорують.

    Такі щоденні прояви мікроагресії типові для деструктивних відносин. Наприклад, ви кажете нарцису, що його поведінка невідповідна, а він у відповідь одразу робить голослівну заяву про вашу надчутливість або узагальнення на кшталт: «Ти завжди всім незадоволена» або «Тебе взагалі ніщо не влаштовує» замість того, щоб звернути увагу на реальну проблему.

    Так, можливо, ви іноді виявляєте надчутливість, проте не менш ймовірно, що ваш кривдник виявляє нечутливість та черствість переважний період часу.

    Не відступайте від правди та старайтесь протидіяти безпідставним узагальненням, адже це лише форма абсолютно нелогічного чорно-білого мислення. За деструктивними особами, що розкидаються голослівними узагальненнями не стоїть все багатство людського досвіду – лише їхній власний обмежений досвід вкупі з пихатим відчуттям власної гідності.

    Бонус: кумедна боротьба з токсичними людьми.

    «Якщо ви незадоволені, дратівливі або просто неприємна людина, то ваше замовлення обійдеться на $ 10 дорожче»


    Прокоментувати
    Народний рейтинг -- | Рейтинг "Майстерень" -- | Самооцінка -

  5. Метафорика «Птахокардії» або «Ordo amoris» Світлани-Майї Залізняк
    Світлані-Майї Залізняк

    "Хто я - оцій столикій людві, що пливе у шторм..."
    з вірша ІЛЮМІНАТОР. ЛЕТА

    ***

    Армагедон метафор, мов з Ротацій.
    Прапервні подано до столу – споживай.
    Не треба більше див, маніфестацій,
    Cмакуй попкорн — космічний коровай.
    А я ще поживу, о, мій Горацій,
    Де квітне рими веселковий рай.
    Хіба поети створені для рацій.
    Гори воно вогнем ясним, палай!
    Ще віршем дихає живе безсмертя,
    Протрух миршавий колос до трухи,
    Шпарини зір наблимують роки,
    Наземна втіха градами пожерта.
    У місті тепер в моді вояки.
    Прошу не жертви - світла милосердя.

    Богдан ЗАВІДНЯК

    Чиста жива поезія – у відтінках, гамах кольорів, доторках до душі… немовби обминає нас флером чарівної Музи: то пригубить до нестями, то пожурить до сліз, то пропече душу тривожним неспокоєм – бо не дає приспати пульсуючий нерв поета, знайшовши його у сьогоденні за віком, за фахом, за саном – та все ж відпускає у реальний світ. Місія поезії – кликати, вести, запалювати крилатими формулюваннями смолоскип правди, щоб чистим її словом очищувати і облагороднювати людське єство. І добре, коли такими якостями володіє сам поет. Про таких говоримо – у них на ночівлі сама Поезія. Коли ж сам катарсис з царини поетики. Ще Аристотель це збагнув і віддав перевагу поезії над улюбленими ним предметами: метафізикою та історією.
    Муза полтавської поетеси Світлани-Майї Залізняк неприховано володіє усіма цими якостями високої поезії, водночас вражає нас стереометричною глибиною наскрізного бачення народження поезії: їй не так важливо показувати себе в повний ріст, як вдається строфа за строфою народжувати ідеальні поетичні світи у присвяченому ритуалі віршованого дійства. В таку поезію закохуєшся з першого погляду, знаючи, що вона не зрадить твій смак, не опромінить зухвалим поглядом неофіта, а по звичаю ранніх церковних отців, подарує духовну іскрину і полегшу від тягот земного існування. Така вона, Майя:

    Буяє дармовизна-чистотіл.
    Аврал на морі, переділи суші...
    Зриваю пелюстки в країні бджіл –
    І чищу... чищу серце...
    Чим би – душу?

    В авторки знаходимо їй притаманну лексику, звороти, неологізми, архаїзми, метафори. Її Муза родом з сьогодення: говорить добірною українською, однак не рідко то сленгом, то на фені, то на інґліш… освітлена театральною рампою мегаполісного інтерконтинентального світу уся напоказ бентежить відвертими сальвадордалівськими маскарадними костюмами, все приховуючи за сюрреалістичним макіяжем від модних кутюр’є вродливу дівчину, яка знає високу ціну своїй природній калокагатії середньоукраїнського Едему, втираючи носа давньоелладській скульптурній красуні.

    Бісерний вірш

    О Джеммо в сукні, що творив Карден.
    Тобі чужі мої буденні муки.
    Хто не писав рядків, отой блажен.
    Лише павук буває восьмируким.

    А я - звичайна жінка, ще земна.
    Із хаосу вирізблюю порядок.
    Безкрилий натовп нишк і розпинав.
    Слизькучі змії не жаліли яду.

    Усе б мені встигати, йти у ніч,
    Лишаючи петельку, бісеринку...
    Зуміти посміхатися на спіч,
    Узяти на фуршеті лиш мачинку.

    Скуштовано амброзію кохань,
    Зорію на світ жевжиків критично.
    Поетизують способи злягань.
    Я - супокійна, майже прагматична.

    О Джеммо-лялько в тапцях золотих,
    Ти не пораниш пальчика до крівці.
    Тобі не ллють у каву кислоти
    Зайці безхвості, молочайні вівці.

    Дивлюсь на тебе: порцеляна, шовк.
    А в мене цебра яблук і грушок.
    Десь профурсетки, ложі, сінема...
    Кориці слоїк, щось медку нема.

    О звабо дивна, серги аж до пліч.
    А я - у вирі слів і протиріч.

    Поетесі Залізняк добре вдаються ліричні описи психологічного стану панночок, панянок, зрілих пань, тобто жіноча тема, що не дивно, однак феміністичні мотиви не покликані самоцільно виражати поетичне обличчя, що само по собі природно, а спровокувати новий погляд на речі: збурити емоції, щоб заспокоїти хвилю першого самолюбного враження та перейти до відвертої дорослої розмови про наболілі теми. Тут вона вкрай щира і стає не на жарт привабливою і палкою у розмові:

    Ти

    Ти в цьому світі – мати і дружина.
    Ти в пеклі буднів – порцеляна, сталь.
    Тебе назвали – Сальвія, Гражина...
    Дозволили вдягти чадру, вуаль.

    Тобі дали цяцьки, трибуну, дошку.
    Тебе на фресках бачили і ню...
    І сина відберуть... криши окрошку...
    І всиплють на сивини тютюну.

    Тебе співати просять – голосисту.
    І – знадну, вільгу – кинуть на пісок.
    Течеш-мутнієш – років сорок... триста...
    Аж поки не народиться Тюссо.

    Такі поезії варто читати не поквапно, бо написані в стилі кращих зразків української лірики. Зізнаюсь, їх у Залізняк чимало. Ось дві з улюблених:

    Гімн кохання

    Жив-був поет із тихою Гвіат –
    Модисткою пальто і капелюхів.
    Він торохтів у рань про плагіат,
    На свята їхав до сестер у Глухів.

    Вона статечніла – між книг, парсун.
    І мріяла про доню, дачу, сливи…
    У жовтні в ательє забіг співун,
    Дверима гепнув, та й під шерхіт зливи
    Грайливо запитав: «А хочеш... слив?».
    Муж – на межі…
    Ні в бар, ні до спортзалу.
    Обруч вогнисто груди охопив.
    У серце кобра пристрасті вповзала!

    Не мала молодичка тих принад,
    Що здатні в кліть зазвати соловейка,
    Тож пригадала: муж у снігопад
    Вручав їй гімн із келишком глінтвейну.
    Підносив екзотично – на свічі,
    Співав натхненно. Дав манто з шиншили,
    Потому став шукати хрін, ключі...
    Той аркушик на дзиґлику лишили.

    Гвіат поклала гімн у фреш-бісквіт…
    Співун його знайшов у перший вечір,
    Зрадів безмірно, бо стомився гріть
    Невправним юнкам худорляві плечі.

    ...В обшарпаний салон «Мечта и явь»
    Не понесу ні шовк, ні твід, ні байку.
    Гвіат раює у котеджі солов`я!
    Мережить бісером трико, фуфайки.

    Поет купив тінисту дачу в Бучі.
    Читає псові бейти і газелі.
    Повітря там вишневе, неядуче.
    Лунасто без Гвіаточки в оселі.

    Аня

    Вона товаришує із найманим бійцем і пацифістом.
    Коли приходять потеревенити, пахтить винцем і тістом.
    Колишній вбивця то регоче, то в келих мутно плаче.
    - Як був у Лівії, дружина зрадила. Життя собаче.

    Вона мовчить, обох жаліє, бо дружбани таки хороші.
    Не духопелили отут клієнтів, не позичали грошей.
    Обидва - однокласники, ще сниться парта крайня...
    Коли її хтось хоче, вислизають: "Ми в скверик, Аню...".

    Безхатьки лементять, а ще вигулюють Додо - тер"єра.
    Вона - повія середньостатистична, без сутенера.
    Лиш три аборти відбула і двічі вени зашивали...
    Вітчим бив по щоках, а п"яна мати жебоніла - "мало...".

    Задимлені іконки, пеньюари, псевдооргазми, зради.
    А що дітей не буде, то вона частково навіть рада.
    Перемотала пацифіста ручку металевим скотчем -
    Бард пише на шматку шпалер у дощ, під ніс рядки вуркоче.

    Вона не любить шоколаду, Хічкока фільмів, садомазо.
    Із неї малював латентний гей-француз картину маслом.
    Ще параноїк був - курдупель - завіз в котедж посеред лісу.
    Купив обручку, мармелад, весільну сукню і валізи.

    Тепер у Ані крос щоденний - від школи аж до хащі.
    Оката жінка у веснянках, а світ кричить: "Пропаща...".

    Поява конфеті у звукоряді її рим – це народження поетичної тайни. Так вислизають за межі усього зайвого в поетичний інтим. Просто заворожує...
    немає потреби чекати на впізнану риму. Вірш стелиться сам і живе своїм повноцінним життям.
    Світлана-Майя Залізняк родом з Пирятина, що на Полтавщині. Епізоди з дитинства в Яготині та життєва проза у Великій Ялті, зокрема, праця в с. Гаспра – це її оазиси, куди повертається думкою, хоч на хвилину, мешкаючи нині ось вже двадцять років у Полтаві. Тут виходили друком її перші книжки, друкувалися вірші і проза.

    Житнє

    У твоєї сестри буяніло весілля... Юрма
    Кайфувала. Хто в пошуку чарки, хто сексу, хто соку.
    А до мене тулилася боком тілиста кума,
    Офіцерик щипав: "Звідки ти - першосортна, висока?".

    До криниці підходили діти, ганяли котів...
    Женихався до тітки Мокрини забейканий слюсар.
    Я втрачала тебе. Знов на волю хлопчачу хотів.
    З пелени висипала чортисьок блондиниста Люся.

    Танцювали усі...
    Обіймалися пари між груш.
    В рань матуся твоя поливала плющі, каланхое.
    Так і бачу тебе - кучерявця - у пломені руж.
    Я поплинула з Травників геть у чужому каное.

    Пам`ятаю, що жито ламалося...
    Коники - стриб...
    Я зривала не сукню, а панцир колючого страху.
    Десь отам, серед блиску літаючих пестощів... риб...
    Налетіла гроза - і поглинула світ вогнептаха.

    Поетеса є лауреаткою Загальнонаціонального конкурсу «Українська мова – мова єднання» (2007), відзначена премією Пантелеймона Куліша за книги «Міць» та «Струм». Лауреат 2-го міжнародного поетичного конкурсу «Чатує в століттях Чернеча гора» за вірш «...те й пожнеш» (Україну так модно любити...) 2014. Переможиця 3-го однойменного конкурсу за вірш «Планета людей», 2015. Цього ж року у львівському видавництві «Сполом» побачило світ видання її зібраних поезій, шістсотсторінкова «Птахокардія».

    Епіка

    – Пиши епічне – радить мудрагель. –
    Щоб серце й дух чіпкі лещата стисли!
    Бо я творю, а текст... неначе гель,
    І розтікаються по древу мислі.
    В тобі є міць, тож сагу сотвори –
    Нехай майне кометою імення.
    Я аркуш тер, вже зяє три діри.
    А ти – вулкан метафор і натхнення.

    Епічне...
    Починаю.
    Для шпака.
    Орел не скосить на творіння ока.
    Я опишу шоломи Спартака,
    Фалернські вина і юрму жорстоку.

    Не омину Валерії принад,
    Відваги й нетерпіння Еномая...
    За вікнами дощі... каштанопад.
    А крихт епічного – шукай! – немає.

    ...Постукала до мене в білий сон
    Зневажена гречанка Евтибіда.
    Хотіла нашептати щось. Клаксон
    Злякав прояву. Ні ідей, ні сліду.

    Мабуть, для епіки потрібен дим.
    Я почекаю, вже згрібають листя.
    – Пиши про мене сагу... досліди... –
    Розсілася на лавці баба Христя.
    – Ось геть, беззуба... – кашляє сусід.
    У мене драматизму пуд і жменя.

    …Не знаю, чим лишити вогнеслід,
    Закарбувати (та поглибше) ймення.

    Поезія Світлани-Майї Залізняк має ще одну привабливу сторону. За мемуарним характером розмови про жіночу долю криється умовне перебирання долями жіночих образів на користь дару тієї отриманої особистої співучої сопілки. Вона привчає цінувати своє Еґо, дорожити скарбом отриманого буття, вести лінію самозахисту від зовнішнього шумовиння оманливих голосів, що кличуть до самозаспокоєння. Нерв серця її ліричної пташини б’ється в унісон з живим єством, прагне втілення, ласки, відозви.

    Шумовиння

    Я не прийшла у твій лункий гарем -
    Чекати ночі на тафті червоній.
    Хай інша ту неволю обере.
    Згубилася обручка між півоній.

    Ти ж бачиш: словотеча, віршопад.
    Дзумлю собі - в шовкових травах бджілка.
    Таку не вдовольняє мармелад,
    Рахат-лукум, жага - щопонеділка.

    Будуй палац у стилі рококо,
    На зорекрадстві спійманий любаску.
    Буруниться хмаристе молоко...
    Ось кличеш на розвеснену Аляску.

    А мій, земний, все котить кавуни.
    Наснився ти - порушився комфортик.
    Влітаєш - без дарунка і вини.
    Шуміння-шумовиння...
    Пал в аорті.

    Руйнуй плотини чи криши базальт -
    Я не зійду з кармінного трампліна.
    У мене, кажуть, оксамитний альт.
    Любилися в колоссі, на хвоїнах...

    Тепер - вільгота, гніздища всолод,
    Ось геть...
    Зірок пульсуючих не треба.
    Смакую конфітюр, бо свій ренклод.
    ... а ти все більше схожий на Ереба.
    Такі ж волосся, тенор-баритон.
    Мусуєш тишу:" ...йди у цинамон...".

    Вже обраного тут жмутку поезій достатньо, щоб звернути увагу на рідкісну впізнаваність поетичного голосу Світлани-Майї, щедрість її ліричного обдарування, багатство і поліфонію мови, ерудицію і освіченість, що приходять з життєвим досвідом. У неї є свій порядок того вищого милосердя, яке одиноко робить нас людьми. За сповіддю душі починає народжуватися новий лад – порядок Любові.
    Однак будувати – не ламати. Незвичними але стрілчато влучними є рими полтавчанки. Вони буквально прокладають траєкторію лету віршованого потоку і стають зв’язковими у вірші, який оживає історичною пам’яттю: хліб-таліб («Ні, не пишу про подвиги…»), печери-бетеери («Візаві»), бересклет-вельвет («Травнево-лапідарно»), прости-блокпости («Тих неборак – прости»), «молись»-стереорись («Стерео»), хосени-вени («Вірш по безсонню») … у віршах-хроніках подій з нашого сьогодення. Можна лише порадіти, що сіризна буднів пройшла очищення, мов зазнавши трутизну ціанідів, лягла золотими крупицями правдивої поезії. Читати ці поезії стає за честь. Не знати їх – дурним тоном. На них виховуватиметься майбутнє волелюбне покоління Вкраїни.
    У Світлани-Майї Залізняк не зауважується повторів. Складається враження, що збірка «Птахокардія» не укладена з розрізнених жанрово віршованих етюдів, а є антологією епічних перлин. Такого високого рівня монументалізму письма рідко кому вдається дотриматися. Книга втрачає ознак товстушки, її стає дедалі більше бракнути зворушеному шанувальникові слова, що зачитав до корінців.
    Варто запізнатися з героями і героїнями поетичних віконець полтавчанки, що тепер вже навіки оселилися в цій будівлі, гомонять, радяться, підтримують один одного. Це її оселя стрілчатої вежі, де систолою і діастолою битиметься світле серце Поезії Світлани-Майї Залізняк.

    Богдан Завідняк, доцент кафедри філософії Католицького університету

    20 січня 2016 року



    Коментарі (1)
    Народний рейтинг -- | Рейтинг "Майстерень" -- | Самооцінка -

  6. Глибинна сутність образів-архетипів української прадавньої культури
    Пані Світлано-Майя! Отримав ВАШУ КНИГУ з вдячністю. Про цикли віршів, окремі вірші в динаміці розгортання образів - буде окремий художній та аналітичний огляд. А зараз саме головне: у ВАС увиразнено авторський неповторний стиль не тільки творення художніх образів, а і певної їх типології. Приємно вражає глибина архетипів настільки сивої давнини, що диву даєшся - як ВАМ вдається знайти сучасні відповідники в праукраїнських архетипах більш ніж тисячолітньої давності. У Вашій манері подачі асоціативних зв"язків прослідковується віртуозність і влучність, що є ознакою вмілого вправляння у літературній творчості з БОЖИМ БЛАГОСЛОВІННЯМ.

    Пані Світлано-Майє! З приємністю маю констатувати, що коли я з інтересом читав раніше окремі ВАШІ вірші - я вважав їх новаторськими. А тепер, коли я читаю їх в такому об"ємному виданні, а тим більше з огляду на ВАШІ попередні доробки - збірки, публікації та видання, то ВАРТО УЖЕ ЗАРАЗ ВИЗНАТИ, що ВАМИ фактично закладаються основи НОВОЇ ЛІТЕРАТУРНОЇ ШКОЛИ. Якщо хтось зауважить, що про це рано говорити, то я мушу зауважити таким обережним скептикам. Пані Світлана-Майя, Ви так стрімко зростаєте в літературному і поетичному образотворенні, що Вам зовсім не підходить усталений тезаурус радянської, пострадянської та новоукраїнської літературної критики.
    Не важко передбачити, що коло не тільки читаючих, а і розуміючих глибоко асоціативні поезії Світлани-Майї, прихильників Вашого світобачення буде вирізнятися глибокими пізнаннями в прадавній історії, культурі, мистецтві, філософії, міфології, психології. Тому розглядати окремі образи в поезіях Світлани-Майї, чи їх групи - це всерівно, що вивчати невеличку гілочку на могутньому ДУБІ. Листя повесні з"являється, а пізньої осені опадає, а дуб росте і мужніє.
    Тому психологія творчості Світлани-Майя - є неповторним продуктом розвитку української ментальності. Сьогодні ВАШ стиль образного та художнього мислення, літературна вишукана форма викладу сучасних світоглядних концептів - є візитівкою нанотехнологій в українській поезії, поезії східної Європи в Індії, Китаї, Японії. Уже зараз поезії Світлани-Майя варто починати перекладати на інші мови. І головним тут є глибинна сутність образів-архетипів української прадавньої культури, які близькі групі країн із індоєвропейськими мовами.
    Вважаю, що автор "Птахокардії" - не просто може, а достойно ПРЕЗЕНТУЄ ВИСОКИЙ РІВЕНЬ УКРАЇНСЬКОЇ ЛІТЕРАТУРИ - У СВІТІ.
    Продукт витонченої поетичної творчості Світлани-Майї - конкурентний на міжнародному рівні, буде національною гордістю на міжнародних конференціях, конгресах, в міжнародних проектах. Для підтвердження реальності успіху Залізняк Світлани-Майя на міжнародному рівні, готовий прийняти участь в розробці міжнародного проекту з презентації її творів від України і привезти в Україну визнання СХІДНИМИ ДЕРЖАВАМИ ЇЇ ТАЛАНТУ, УСПІХУ І СЛАВИ УКРАЇНСЬКОЇ ЛІТЕРАТУРИ.

    Вдовченко В.В., філолог, доктор філософії в галузі дизайну, старший науковий співробітник Інституту педагогіки Національної академії педагогічних наук України, професор реклами, член Спілки дизайнерів України, м. Київ.


    Коментарі (1)
    Народний рейтинг -- | Рейтинг "Майстерень" -- | Самооцінка -

  7. Зась читати недолуге
    Ex opere artifex agnosticur
    Майстра видно по роботі
    Ex ungue leonem
    Буквально: за кігтем лева пізнають
    Barba crescit, caput nescit
    борода росте, голова порожня
    Imperare sibi, maximum imperium est
    володіння над собою — найбільше з володінь
    Fiat lux!
    Хай буде світло!



    Був такий випадок. Влітку мене приватно просив редагувати книгу пан, якому за 65. Я саме збиралася в Одесу. Але погодилася після вагання переглянути файл.
    Обіцяв гарно платити. Сказав, що відомий поет не доредагував. З ним розрахувався. А я можу по-новому. В автора нема часу на таку роботу. Плете тини... інші справи.
    Телефонував, приємно гомонів. Молодечий голос.
    За кілька днів була ошелешена тим, що мені дав автор зрілого віку читати. Очікувала ліпшого. Намагалася знайти вірш, який би зацікавив, був завершеним, дозрілим, виколиханим. Не знайшла. Там і пріапічні теми, і нішеве... безграмотність шокуюча. Сире-сирісіньке. Здавалося, чоловік мав би розуміти, що Майї Залізняк ТАКОГО читати не дають. Показала Світлані Козаченко, філологу, письменниці, вона погодилася, що не варто братися. Навіщо мені давати файл, де вірші рівня "проба пера"?
    Це ж не під пиво з таранею читати друзям. Він же книгу мріяв мати. Делікатно пояснила, чому я не візьмуся.
    Радила самотужки довести до кондиції написане. Відповів, що сам не осилить. Можливо.
    Знайшла тому чоловікові літредактора, письменницю, порадила вибрати найліпше з написаного. Він до неї не звернувся й понині.
    Згаяла час на нього. Грошей за перегляд файлу, звісно, не брала. Наче порозумілися.
    Вчора на поетичному сайті я прокоментувала вірш того автора, і то - лише тому, що йому зауваження написала моя колега по перу. Він сперечався з Любов Бенедишин. Я долучилася, зауважила, що креативність імпонує, але втілення не на належному рівні. Не помітила росту майстерності.
    Панові під 70 років. Потенціал явити, як кажуть, пора перепорила.
    Відповів у сенсі "будьте хорошими людьми". Критикують, певно, лише погані.
    Маю тепер його саркастичну присвяту "Звєздє" (словесні драглі), на головну фейсбука вигулькнула. Награмузляв. Що ним рухало... Пан Микола майстерно плете тини. Вірші писати складніше.
    Я перестану вірити у порядність, якщо так далі буде.
    Ось мені кажуть, може, то не про мене той вірш із брудними натяками. Схоже, що я - та звєзда, яка "не допомогла" засяяти чужим тьмяним віршам. Його коментарі під тим віршем бридкі. Лишила йому допис, може, це прочитає та вибачиться.
    На сайті "Поетичні майстерні" вірш пана М. відомий поет Ярослав Чорногуз у жовтні назвав "белібердою", коментар там є, щойно прочитала. У відповідь - потік негації.
    Не одна я відмовилася доводити до кондиції ті тексти.
    Авторитетом для мене Ви не є - відповів гордо-пихато пан Микола столичному поетові. Написав це на сайті.
    А мене люб'язно ПРОСИВ. Отже, я влітку для нього була поеткою, якій можна дати віршові "заготовки" - і спокійно очікувати.
    Тут посміхаюся.
    Авторові бракує часу на власну творчість, а я - якби була хорошою - змогла б наліпити на його хитляві конструкції словес, виструнчила б те?
    Бути літературним негром - не мій модус.
    Чи можна переписати за автора? Та й він погоджувався, що кардинально - не треба.
    То зруйнуй сам - і відбудуй! На те дається талант, чужого не позичиш.
    Нині тенденція: написав-опаперив. "Народ засилосує". Безталання пнеться у поети, грамотність не обов'язкова, деякі "милі та хороші" видавці підхватять, донесуть до читача.
    Та чи не почуватиметься ошуканим читач - той, хто знає, що таке справжня поезія... До поета потрібно доростати, є доречне слово - автор. Ні, всі - поети, спробуй запереч.
    Колективні збірники, які рясно видаються, впевнюють авторів у їхній значущості.
    Хто ти така? - шипить у відповідь якийсь жевжик. - Мене он там хвалили... на УРА моє було...
    Сказати, що це марнота і не варто перейматися, легко. Когнітивний дисонанс.
    На того, хто наважиться критикувати, виливається баняк бруду. Лінота авторів шокуюча. Може, треба бути гострішою у відповідь, не жалісливою. Прямо писати: ні, ваші вірші не заслуговують на мою увагу.
    Деякі журнали "літературно-мистецькі" беруть до друку таке, що можна кинути в кошик для сміття.
    Мене навіть переконувала редакторка молода, що ТАКЕ (школярське, банальне, зі збитим ритмом, наголосами, заримоване будь-як) подобається читачеві, а метафоричної поезії не сприймуть.
    Хочеш бути приємною - зачаїсь і мовчи.
    ...................................................................
    О часи, о діяння...
    Asinus asinum fricat. Бевзь бевзя вихваляє, осел об осла треться.
    Застерігаю: мені можна пропонувати лише метафоричну, образну, красиву, креативну, глибоку поезію. Без обсценної лексики.
    А казати про мене: вона, окрім себе, нікого не помічає, зайве. Зіронькою мене мама називала. Нею я була і буду.

    ***
    Сховались голубі гаї
    за бурими горбами.
    Є сто шляхів — і всі мої.
    Піду стома шляхами.
    Нехай для тебе суть твоя
    пробуде невідома.
    Хай научає течія
    і доброму, і злому.
    Поневажай свої жалі,
    допоки серце зріє,
    допоки на твоїм чолі
    твоя зоря шаріє.
    12.IX.72
    Василь Стус
    ................
    2018


    Коментарі з фейсбука


    Raisa Savchenko
    Шкода, що під таким проханням "допомоги" приховується лише бажання використати чужий талант... Або просто нерозуміння. Хтось, напевно, плутає поняття "редагування" й "творчого процесу". А погано написані тексти не відредагуєш до нормального стану, це точно (це вже буде переписування, а не редагування).



    Світлана-Майя Залізняк
    Мій талант не продається. Якщо редагувати, то поезію справжню. Амбіцій неміряно в декого. Дивує те, що нема розуміння: я націлювала на роботу над написаним, а запропоноване...просто знищити можна... там нема про що. І написати заново. Самому. Якщо це важливо. Якщо я зірка, то лише тому, що працювала. А нині маю досвід. Набутий. Можна стати зіркою... можна лишитися світлячком. Але хорошою людиною я не переставала бути. Автор тієї присвяти опустився в моїх очах нижче плінтуса. Маю присвят чимало, всі гарні, акровірші є.

    Валентина Беля
    Світлано, як я Вас розумію, бо і сама одного разу пройшла через це. Текст пісні редагувала. Наука на все життя. Я навіть не говорю про те, що переробляти чуже - це титанічна праця. Це неправильно, на мою думку, і з моральної точки зору. Текст мій, а автор хтось...Якщо ж це справді редагування, то чому б і не допомогти людині. Але якщо усе потрібно написати заново, то вибачте...Я згодна з Раїсою Савченко, що деякі люди просто намагаються використати чужий талант.


    Світлана-Майя Залізняк
    Особа гіперамбітна, як виявилося...злостива. Чоловік написав про звєзду в сенсі такому, що мені бридко тепер його старіючий фейс уявити. Така виникла у мене відраза. Я доброзичливо з ним спілкувалася, пояснювала... зрештою...не відфутболила, переглянула файл. За що ж мені ця халепа? Варто себе оберігати від таких невдячників. Моє ім'я не може бути поряд з таким. Дякую, пані Валентино, за розуміння. Вас я шаную і помічаю), бо є за що.


    Ірина Кримська-Лузанчук
    Ну що сказати... Поезія - якщо поезія - не потребує милиць і бинтів. Якщо котрий поет їх просить у інших поетів, то хто є хто? Не варто ніколи братися за редагування порожнечі. Не треба бути добрим і милосердним до немочі у слові. Подати шмат хліба - так. Але не редагування слова, яке відсутнє!


    Світлана-Майя Залізняк
    Я не взялася, переглянула і відмовилася відразу, бо там калічні вірші, покручі поліомієлітичні... тепер скажу відверто. Думала, що автор запропонує найліпше, надіслане мене вразило. І тепер він мені мстить за... доброту, вимогливість. А ще...заздрить, бо що то - як не прояв чорної злоби. Вона може, а я от...не дозрів... .Чоловік тепер має мене за... "звєзду"... яка далека і недосяжна. А книги йому хочеться.


    Світлана-Майя Залізняк

    Сховались голубі гаї
    за бурими горбами.
    Є сто шляхів — і всі мої.
    Піду стома шляхами.
    Нехай для тебе суть твоя
    пробуде невідома.
    Хай научає течія
    і доброму, і злому.
    Поневажай свої жалі,
    допоки серце зріє,
    допоки на твоїм чолі
    твоя зоря шаріє.
    12.IX.72

    Василь Стус


    Світлана Козаченко
    Між редагуванням і переписуванням за когось часом грань тонка, але її таки видно досвідченому редакторові. А кожний справжній поет і є тим досвідченим редактором. Згодна з друзями: не можна братися за редагування віршів, які й не вірші зовсім. І неприпустимо переписувати за когось, щоб потім нездара пишався краденим (хай навіть і заплатить щедро, але таланту не купити! краденим!!!). А ображатися на ущербних не варто. На жаль, тупаки не розуміють, що вони тупаки, - така їхня природа.


    Світлана-Майя Залізняк
    Так і є. Мала халепу: погодилася глянути. Треба було відмовитися. Та чи тоді б я не завинила тим, що не відгукнулася. Нещодавно прочитала статтю, чому на добрих людей нападають просто так, ні за що...


    Світлана Козаченко
    Світлана-Майя Залізняк, просто тому, що вони добрі, - знову ж, відповідно до їхньої природи. Так влаштована паскудненька істота гомо сапієнс - бий своїх, щоб чужі боялись, бий найкращих між своїх, бо ти до них не належиш, клюй і цькуй білу ворону, що насмілилася бути кращою за інших... До речі, і в Стуса в цьому вірші є груба помилка. А тоді хтось із великорозумних критиків напише: ні, це правильний вислів, он і геній так писав. :(


    Світлана-Майя Залізняк
    Приватно пан написав мені таке: смокчіть одне в одного, поети... Хм... Я до образ не опустилася). Людині під 70... вікове.


    Тамара Герасименко
    Все правильно. Чим гірший рівень майстерності, тим більша самозакоханість. Мене вже нудить від таких "звьозд" і "звьоздочок". Тому на заняттях літстудій тема зоряної хвороби у нас - одна з головних. І - багато доброзичливої конструктивної критики. Без цього не можна. Взагалі не вперше піднімаю питання про хорошу обґрунтовану критику, але сама й розумію: звьозди, розбалувані лайками та фіміамом коментарів недалеких у літературі читачів, "зʼїдять" будь-якого критика. Ніхто не хоче мати тисячі ворогів-графоманів :)


    Тамара Герасименко Взагалі, те, що регулювалося раніше дуже суворим відбором поодиноких на той час в Україні видавництв та літературною освіченістю читача, навіки втрачено(


    Sanya Malash
    Як же це гидко з його боку. Ну, розійшлися з редакторкою поглядами, нащо ж пасквілі писати? Це ницо, це не має нічого спільного зі шляхетністю митця, яким пан себе вважає.


    Світлана-Майя Залізняк
    Справді, гидко. Я ж відмовила чемно. Грошей не брала за перегляд файлу. А він розраховував, що дотягну за вуха його заготовки... Не було процесу, я не починала. Обіцяв платити щедро. Мене не спокусили ті долари. І тепер - через півроку - М. пише той пасквіль. А на сайті ПМ у жовтні Ярослава Чорногуза посилав, нахабно відповідав на його зауваження. Я була авторитетною - і М. мріяв, що вдихну життя у анемічні хирляві тексти. Саме такі були у файлі.


    Людмила Брацило
    Насправді, думаю, "корінь зла" слід шукати ще глибше... Насправді на сьогодні ми маємо надзвичайне піднесення в розвитку української літератури і поезії зокрема. Її бурхливий потік захопив більш широкі маси, ніж потужні автори, і як наслідок - певне число тих, хто переоцінює себе- це чи то графомани, чи як інакше їх назвИ... Але оскільки у нас в країні не працює аксіома "Кесарю кесарево", розгрібати "Авгієві стайні" доводиться самим же нормальним поетам... Не знаю, як "завести" в Україні дієвий інститут літературної критики, але поки він не запрацює, будемо мати ту засміченість літпроцесу, яку маємо...


    Світлана-Майя Залізняк
    Редакторка часопису, де я стріла вірші переважно графоманського рівня, мене кпинила за певні критичні висловлення у бік текстів авторів. Написала, що я "талантіще", але мого люди не розумітимуть. Навела мою поезію "Нуар", запитала: ЩО ЦЕ? Які це люди... Кого вона має за читача... І порадила видавати мені часопис "для грамотних". На своїй сторінці пан М. пише коментарі нечемні, безграмотні, (які ж у нього вірші...), теж радить мені відкрити літстудію. Та чи їх немає? Де вони живуть, такі автори, що не можуть знайти осередок? Колись я ходила на л-студію. Людей ставало все менше, лишилося кілька. І всі ми стали поетами. А хто відсіявся - той не мав хисту, потенціалу чи амбіцій. Нині пише усяк, кому не ліньки. Амбіції гіпертрофовані. Як казали древні, осел об осла треться, бевзь бевзня вихваляє. Зауважити рясні огріхи чи повне безглуздя - нажити недруга. Звинувачують у непошані до авторів "беліберди". Розвиток поезії маємо чи таки...псевдопоезії... Дякую за коментування.

    Коментарі з фейсбука.





    Ось приклад коментування.........сайт ПМ.

    Ярослав Чорногуз (М.К./М.К.) [ 2018-10-26 00:06:43 ] - відповісти

    Вам не соромно, Миколо, маючи статус майстра, таке друкувати? Хтось меле, що попало, А Ви пишете, що збрело у п`яний мозок! Беліберда і ганьба! Видаліть негайно цю галіматью!



    Олександр Сушко (Л.П./Л.П.) [ 2018-10-26 03:01:08 ] - відповісти
    А чому "чорт"? І ще й кожному гостю таке казати... Нечемно і неправдоподібно. Ще й поїти шампанським на додачу. Назвіть краще "Незвані гості" і подумайте як твір употужнити. Бо і справді виглядає трохи того...не дуже м'яко кажучи. Трохи краще, аніж у мене, але...


    Микола Дудар (Л.П./М.К.) [ 2018-10-28 19:08:04 ] - відповісти

    Ярославе, мені не соромно. на статус майстра я не претендую. Я завіршував одну істрію. "на п'яну голову"-??? я не вживаю. здоровий спосіб. праця фізична до нємогу... "видаліть галіматью" - а пішли би ви, Ярослове, самі у галіматью... Ви слабкий авторитет для мене, і не тільки для мене. Затямте, кожен творить свою сторінку, Ви ніякого права не маєте дорікати, повчати, тим паче, злословити... перегляньте свої дописи, бодай я хоч раз їх відвідував? ні, Ви не мій автор у будь-якій соцмережі. І це природньо. Кожен товар має свого покупця. Вкажіть мені на помилку якусь там,.. риму невдалу, русизм там якийсь -- я би ще зрозумів... а на тему, спосіб, стилістику, манеру... розуйте очі, Ярослвае... чи лавровий вінок спокою лишив?..



    http://maysterni.com/publication.php?id=136468&comment_id=627341982#627341982

    ще коментарі отут
    початок






    Коментарі (7)
    Народний рейтинг -- | Рейтинг "Майстерень" -- | Самооцінка -

  8. Про гідність письменника
    Автор статті - Галина Пагутяк

    Цього разу я не писатиму про кон’юнктуру, вторинність, епігонство, примітивність тієї частини літератури, яка вже потрохи проникає навіть у навчальні програми українських шкіл. Я знаю іншу літературу, яка проникає в серця. Дякувати Богу, у нас ще є талановиті автори. А до всього іншого вже не критики потрібні, а санітари. Зараз письменники вітають одне одного з професійним святом, а я й досі не знаю, чи стала письменницею чи ні, бо іноді вважаю себе такою нездарою, що впадаю у чорну депресію.
    Бо ж не книжка робить нас письменниками, хіба ні?
    Я знала багато літераторів. Когось уже немає на світі, хтось із учня-підмітайла вибився зразу у метри і дивиться на мене зверхньо,бо я ж не «коронована» і не «золота». Хтось продався, хтось готовий продатися, а хтось стоїть у пекельному горнилі української карми і плавиться як отой одноногий солдатик. Я хочу сказати ось що.
    Письменник ніколи не повинен мати жодних стосунків з владою, окрім напружених і опозиційних. Він мусить стриміти скалкою їй у оці, змушувати злякано озиратися і тремтіти перед силою слова і морального авторитету. І не хвалитися прихильністю сильних світу сього, бо для них він буде завжди блазнем.
    Письменник ніколи не повинен ставати заручником кланів, груп, видавців, статусу, родини, ідеології. Щоб бути економічно вільним,досить заробляти собі як той індійський царевич плетінням кошиків,чи програмуванням,чи підмітанням вулиць. В моєму поколінні було багато двірників і кочегарів, як і сексотів на посадах редакторів. Зараз – блогерів і мисливців за грантамии і преміям. Щоб бути інтелектуально вільним – не стежити за модою. Усе наймудріше було сказано вже до Сократа.

    Теперішній український письменник не повинен навіть мріяти про життя з гонорарів. Замало бібліотек, книгарень читачів, які можуть підтримати книговидання.

    Український письменник може забути про переклади за кордоном, бо в промоцію наших книг потрібно вкладати рідній державі, а воно їй не треба, бо колонії не піклуються про культуру підданих. Вона буває до адміністрації або опозиційна, або лакейська. Та й наша вторинність і епігонство, що розквітли буйним цвітом для міфічної Європи, там не потрібні. »У нас свого такого повно», – колись сказала покійна Ганна-Галя Горбач, перекладачка з німецької.
    Письменник є репрезентантом національної культури і несе за це відповідальність усюди і завжди. Зрадити національній культурі, сумніватись в її вартості – це самогубство.
    Всі українські класики займались суспільною роботою, а не просуванням власної творчості. В надскладних умовах вони протистояли русифікації. Ніхто з них не прагнув бути мучениками. Вони були одержимими і сяяли харизмою. Тому від українського письменника чекають завжди чогось більшого, ніж просто сюжетів.
    Письменник повинен оновлюватись як Фенікс, відчувати пульс Всесвіту, а не штампувати за контрактом те, що колись привернуло до нього увагу. В ту саму ріку творчості не вступають двічі.
    Так само письменник не ступає до успіху по трупах ні друзів, ні ворогів. Бо це не шляхетно.
    Все, що я написала, стосується талановитих. Посередність ніколи не стане цього робити. Вона хоче торжествувати і панувати. Вона хоче, щоб їй заздрили і легко стає наркозалежною. Зараз її зоряний час. А що буде з тими зрусифікованими містами, з Україною її не обходить. Тому неосвічений обиватель з неї зробить собі кумира, бо це його рівень.
    А геніїв та пророків відкине, як відкинули колись наріжний камінь. Нічого не змінилось в тій біологічній істоті, що називає себе людиною.


    Коментарі (3)
    Народний рейтинг -- | Рейтинг "Майстерень" -- | Самооцінка -

  9. Про генія
    АРТУР ШОПЕНГАУЕР: ПРО ГЕНІЯ

    Геніальність по-Шопенгауерівськи — трішки роздумів про талановитих і геніальних людей


    "Потужна міжнародна компанія запрошує талановитих молодих людей...", "Війна за таланти у світі досягнула свого апогею...", "Чому роботодавці готові платити втричі більше за талант?.." — приблизно такими заголовками сьогодні годує нас ділова преса. Талант перетворюється на об'єкт спекуляції. Як у тому анекдоті: Знаєте чим відрізняється відразливий, облізлий, хвостатий щур із бридкими червоними очима від ніжного, білого і пухнастого мишенятка із привабливим хвостиком?.. Піаром!
    Так от, на думку таких авторів: Талант — це піар!
    В суспільстві, в якому повільно але впевнено зростає рівень прагматичності, все менше та менше місця залишається для інтуїції. Ми підносимо логіку до небувалих вершин. Здатність діяти усвідомлено (а ще краще — систематизовано) є великою чеснотою.
    Ми часто намагаємося все порахувати і вичислити, забуваючи, що деякі категорії нашого життя не піддаються математичному аналізу. Троянда прекрасна тому, що ми сприймаємо її такою, якою вона є, узагальнено, не вдаючись у деталі. Але спробуйте розібрати її по пелюстках, вивчити під мікроскопом, проаналізувати зв'язки між молекулами, розкласти запах на атоми — і троянда перестане бути прекрасною. Її знищить наше бажання застосувати логіку там, де слід вдаватися до образного сприйняття.
    Талант — це Божий дар, який здатен зробити наші життя щасливішими. Але сучасне його розуміння намагається вкласти категорію талановитості у рамки математичних формул. Нонсенс, але якщо сучасні тенденції збережуться, то через кілька років, буде "винайдено" 100-відсотково надійний алгоритм досягнення талановитості. Щось на зразок "10 кроків до таланту" чи "10 правил талановитої людини"...
    У начерку Шопенгауера "Про генія" бачимо зовсім інший підхід до талановитості. Видатний філософ частково протиставляє поняття "талант" і "геній", називаючи першого продуктом світу суб'єктивного, а другого — наслідком об'єктивного "іншого" сприйняття світу. Таке розмежування може виявитися надзвичайно корисним для кращого розуміння феномену Візії. Адже по суті, візіонер — це щось середнє між Шопенгауерівським талантом та генієм.
    Одне очевидно: Візіонери — люди, які творять і надихають, внаслідок зусиль яких народжуються нові світи і категорії — не можуть бути наділені лише талантом у його сучасному розумінні. Проте й чистими геніями (якими їх описує Шопенгауер) вони також бути не можуть. Адже геній, на думку філософа, бачить світ, відмінний від інших, і живе у цьому світі. Він пізнає істинну суть, але ніщо матеріальне йому не властиве. Натомість візіонери (а ними часто є люди бізнесу — тобто ті, хто просто за визначенням не може бути відірваний від реальності) отримуючи енергію та натхнення зі світу ідей, не відчужуються від світу матеріального. Вони однаково наділені як здібністю до дискурсивного пізнання (талант) так і до пізнання інтуїтивного (геній).
    Кажучи сучасними словами: талант може бути ознакою людини прагматичної. Такої, яка здатна до математично-правильного аналізу дійсності, з легкістю знаходить найкраще рішення у складних обставинах. Такої, яка легко адаптується до певних рамок і досконало відточує навички, необхідні для виживання в них. Проте не часто задумується про можливість зміни цих рамок.
    Натомість геній — це людина творчості, яка бачить "зовсім інший світ, ніж усі люди". Геній бачить важливе у розумінні сутності речей, і тому, намагаючись пізнати об'єктивну сутність, часто забуває про власні інтереси. Не варто заздрити генієві! Віддаючись ідеї, він часто жертвує своїм особистим життям і щастям. Історія показує нам безліч випадків, коли геніальні люди були глибоко нещасними.
    Візіонер — це людина, яка зуміла вдало поєднати у собі ознаки таланту та генія. Живучи у реальному світі та щодня працюючи із реальними людьми, візіонер повинен володіти логічним мисленням і здатністю до аналізу, які часто притаманні талантові. Але він не зміг би "заразити" своєю ідеєю інших та вести їх до спільної "візії", якби не був до певної міри "дивакуватим" генієм та не навчився бачити "зовсім інший світ".
    Артур Шопенгауер, начерк якого допоможе краще розібратися у феномені геніальності, народився 22 лютого 1788 року в місті Данцігу. Батько Шопенгауера хотів зробити з нього купця, але на його превеликий жаль сина зовсім не цікавила комерція. Натомість хлопчик дуже рано захопився філософією. Поступивши у 21 рік до дуже відомого на той час Гетінгенського університету, Шопенгауер дуже швидко потрапляє під вплив Шульца і переходить на філософський факультет.
    У 1813-му році він видав свою першу працю "Про чотириякий корінь закону достатнього обгрунтування". Цей труд відразу звернув на себе увагу та викликав схвальні відгуки у періодичних виданнях та похвалу від учителя Шульца. Закінчивши у 1818-му році свою працю "Світ як воля і уявлення", Шопенгауер уклав угоду з видавництвом Бронгауза, але, не дочекавшись виходу в світ своєї книги, над якою працював чотири роки, він рушив у подорож по Італії.
    У 1833-му році він остаточно вирішив поселитися у Франкфурті-на-Майні і прожив у цьому місті нікуди не виїжджаючи 28 років. До останнього року свого життя Шопенгауер мав чудове здоров'я. З квітня 1860-го року у нього почали траплятися пришвидшення серцебиття і відчуття стиснення у грудях. А 21 вересня цього ж року Шопенгауер віддав Богові душу.
    Могилу Шопенгауера прикрашає проста надгробна плита, оплетена плющем. На цій могилі висічені лише два слова: Артур Шопенгауер і більш нічого — ні року його народження, ні смерті, ні будь-яких інших слів.
    Філософія Шопенгауера, чий начерк ми пропонуємо нижче, не завжди знаходила підтримку в наукових колах, тож він тривалий час не працював і, маючи спадок батька, просто подорожував Європою, роздумуючи про сенс буття. Цей німець вважав, що перші 40 років життя людини — це текст, а наступні 30 — коментар до цього тексту, який дає зрозуміти його справжній зміст.
    Основні моменти теорії Шопенгауера, які він висвітлив у книзі "Світ як воля і уявлення", частково почерпнуті із філософських систем Індії, провидінь Лейбніца, Берклі, Юма та Канта. Творчо підійшовши до ідеї Канта про світ явищ (феноменів) та речей у собі (ноуменів), Шопенгауер створив свою теорію. Він скористався ідеєю Канта про те, що світ є таким, яким його уявляє людина. Світ у Шопенгауера складається із двох сфер: одна сфера — світ як уявлення (за Кантом, світ явищ); друга сфера — світ як воля (світ речей у собі). Над світом уявлень панує причинність, елементи світу уявлень розпорошені у часі та просторі; світ волі протилежний до нього. Він недоступний причинності, він спонтанний, нічим не обмежений, над світом волі не владний ні час, ні простір. Шопенгауер розглядав задачу філософа, як необхідність знайти різницю між цими двома діаметрально протилежними світами та їх межі.
    Проте, пропонуємо Вам особисто познайомитися із відомим Шопенгауерівським начерком. Сподіваємося, Вам буде цікаво...
    Ярослав Федорак,
    editor@management.com.ua

    Артур Шопенгауер
    Про генія
    Артур Шопенгауер (Arthur Schopenhauer)Здібність, про яку йшлося, на вищому ступені свого розвитку називається генієм. Від того, що платонічні ідеї сприймаються скоріше шляхом споглядання, ніж шляхом відволікання, зрозуміло, сутність генія міститься в повноті і силі цього роду пізнання. Тому геніальними прийнято визначати тi твори, які виникли із споглядання. Такими є твори мистецтва, поезії i навіть філософії. Вже звідси можна засвідчити, у чому різниця між генієм i власне талантом. Талант є здібність до дискурсивного пізнання; обдарований нею мислить швидше i правильніше за інших. Геній, навпаки, е здібністю до інтуїтивного пізнання, i обдарований нею бачить зовсім інший світ, ніж усі люди.

    Інтелект, який за своїм призначенням є тільки середовищем мотивів, у звичайному стані сприймає лише відношення речей до їх волі. Відношення ці бувають трьох видів: прямі, опосередковані та взаємні. Інтелект тварин сприймає тільки прямі відношення: те, що не стосується волі, зовсім для них не існує. Тому ми часто дивуємося, що навіть найбільш розумні з тварин не помічають раптових i різких змін в оточуючому їх середовищі. Що стосується людини зі звичайними здібностями, то хоча розуміння її значно глибше, ніж у тварин, проте воно не поширюється далі пізнання взаємних відношень речей. Тому вона не має можливості піднятися до об'єктивних образів; інтелект її у той же час зупиняється, як тільки звільняється від служіння волі у нього немає достатньо енергії для самостійного споглядання світу без конкретної мети. Навпаки, геній споглядає світ виключно об'єктивно, без всілякого відношення до волі i навіть зашкоджуючи їй. З фізіологічної точки зору, таку перевагу інтелекту над волею необхідно вважати незвичним явищем, чимось схожим на monstrum per excessum. Таким чином, сутність генія полягає у значному надлишку інтелекту, достатньому для споглядання загального буття. Внаслідок цього геній зобов'язаний служити людству, між тим як звичайний інтелект може служити тільки окремим одиницям. Щоб пояснити справу точніше, необхідно зауважити, що якщо звичайна людина складається з 2/3 волі i однієї третини інтелекту, то геній напроти, складається з 2/3 розуму i однієї третини волі. Можна це усвідомити завдяки такому хімічному порівнянню. Основа та кислота середньої солі відрізняються тим, що в обох радикал знаходиться у зворотному відношенні до кисню; основа саме одержується від того, що радикал переважує у ньому кисень, тоді як у кислот! переважним елементом є кисень. Таке точне відношення існує між звичайною людиною i генієм, у сенсі волі та інтелекту. Звідси виявляється рішуча різниця між ними, яка помітна у всієї істоти, прагненнях того чи іншого, але особливо відбивається на справах та їх творах. Звідси потрібно додати ту різницю, що одночасно з тим як протилежність хімічних елементів супроводжується звичайно сильнішою спорідненістю та взаємним тяжінням, у людському сенсі, навпаки, ми спостерігаємо дійсно зворотне явище.

    ...геній споглядає світ виключно об'єктивно, без всілякого відношення до волі i навіть зашкоджуючи їй
    Найближчим виразом цієї надзвичайності необхідно вважати здібність до простого споглядання, притаманну більшості майстрів живопису i скульптури, тому що відстань між моментом споглядання i художнім твором у даному випадку незначна, то i форма відображення геніальності, простіша i зрозуміліша. Геніальність виражається не просто в інших випадках, але джерело усіх великих творів завжди одне i те ж — споглядання.

    Тут влучним буде таке зауваження. Філософія минулого століття відносила споглядальну здібність до «нижчих сил душі». Аделунг, сучасник цієї філософії, кажучи деінде про генія, бачить в ньому «значне панування нижчих сил душі». Звичайно, це — забобон, тому що ми бачили, що джерело споглядання не грубе почуття, а вільний інтелект. Тим не менше, визначення Аделунга зовсім не так безглузде і не заслуговує такого жорсткого глумління, з яким Жан-Поль напав на нього у своєї «Естетиці». Взагалі я повинен зауважити, що цей твір, незважаючи на відомі переваги, має вагомий недолік: як тільки мова йде там про теоретичне питання, застосовуються зовсім невдалі жарти, виписані метафорами.

    Відтак, будь-яке глибоке знання, що має в основі розуміння сутності речей, всіляке істинне творіння мистецтва, поезії і філософії, навіть найвища мудрість — все це виникає шляхом споглядання. Витвір таланту, розуму, дотепності, які більш-менш розраховані на потреби волі, виникають з голих понять та відволікань.

    Хоча споглядання вбирає свій зміст з дійсності, воно не спроможне обмежитися тільки одним сучасним, тому що на останнє можуть здійснити вплив випадковості, завдяки яким об'єкти рідко потрапляють у досконалому вигляді. Тому спогляданню необхідний засіб, спроможний замінити недоліки дійсності. Таким засобом є фантазія, що складає також необхідну умову генія. Завдяки такому засобу, геній може репрезентувати собі кожний предмет або подію у вигляді живого образу, а також викликає за власним бажанням ті образи, які у даний час не існують більше у реальності або ж існують тільки у викривленому вигляді. Тому між генієм і людиною з відсутністю фантазії буде таке ж відношення, як між орлом, що вільно почуває себе у повітрі, і слимаком, що приріс до підводного каменя. І дійсно, людина, що не має дару фантазії, здатна тільки на чуттєве споглядання або до відволікаючого знання.

    Хоча споглядання, як ми бачимо, є єдиним засобом геніального розуміння, проте об'єктом його бувають не окремі речі, а відображені в них платонічні ідеї. Основна риса генія — виокремлення загального в окремому. Звичайний розум, навпаки, бачить у кожній окремій речі тільки окреме, тобто те, що має відношення до його волі. Тому генію притаманне дослідження сутності речей, а таланту — галузь окремих явищ.

    Тепер розглянемо особливості генія, обумовлені незалежністю інтелекту від волі. Радість, що відчуваємо ми під час прочитання, наприклад, Гетевських пісень або Жан-Полівських описів природи, базується на тому, що ми стаємо на деякий час учасниками об'єктивності цих поетів, тобто тієї повноти, з якою «світ як воля» виокремлюється в їх свідомості від «світу як уявлення».

    Те, що називають поетичним піднесенням, натхненням, захватом та ін., також є миттю звільнення інтелекту від служіння волі, — та мить, коли ми осягаємо сутність речей.

    З тієї ж причини твори генія виникають не з хаосу і примирення, а із суворої і несвідомої необхідності.

    Та ж особливість відображається зовнішнім чином: на світлому чолі генія і у пронизливому погляді його можна побачити якусь піднесеність, навіть неземну радість, затемнену сумним виразом губ та інших рис обличчя. Навпаки, залежність пізнання від бажання у більшості людей надає обличчю вульгарного виразу.

    ...між генієм і людиною з відсутністю фантазії буде таке ж відношення, як між орлом, що вільно почуває себе у повітрі, і слимаком, що приріс до підводного каменя
    Воля як коріння інтелекту опирається всякій дійсності, ворожо налаштованій на її цілі. Тому інтелект тоді тільки здатний до об'єктивного і глибокого розуміння зовнішнього світу, коли він зовсім звільнився від волі. У протилежному випадку він спить глибоким сном до тієї пори, поки воля (інтерес) не збудить його. У хвилини неспання він часто буває енергійним і навіть винахідливим, але в той же час він однобічний, тому що він бачить у речах тільки те, що має відношення до волі. Все ж інше або зовсім вислизає від нього, або сприймається ним у викривленому вигляді. Так, наприклад, подорожньому, якому трапиться жахливо та поспіх переїздити через Рейн, ця річка може здатися тільки стрічкою, а мости, що перекинуті через неї, рисками, розташованими впоперек. В мозку людини, стурбованої чимось, світ уявляється схожим на чудову місцевість на полі бою. Дійсно, ці приклади на межі крайнощів, вони узяті заради усвідомлення відображеної думки; але про всяк випадок, кожне, найменше збудження волі неодмінно приводить до спотворення уявлення, у сенсі вищенаведених прикладів. У своєму істинному вигляді і блиску, у повному своєму значенні світ може лише тоді бути уявленим, коли інтелект, вільний від волі, витає також вільно над світом і не прискорюється бажаннями, діє з повною енергією. Дійсно, таке явище є ворожим до природи і призначення інтелекту, відповідно відомим чином, неприродно, але у ньому саме і міститься сутність генія, між тим як у звичайних людей воно буває лише приблизно і тільки — у виключних випадках життя. У цьому відношенні чітке зауваження Жан-Поля («Vorschule der Aesthetik» §12), що сутність генія є розуміння. Дійсно, середня людина; що є рабом своєї волі, до того зникає у плині життя, що бачить речі і не розуміє їх значення. Тому можна порівняти ЇЇ з маклером, що постійно товчеться на амстердамській біржі: подібно до нього, вона чує тільки те, що говорять навкруги і ближче до неї, але не помічає загального гуркоту, який здалека нагадує шум моря. Геній, навпаки, не зникає у плині життя, тому що він розуміє як усе, що оточує його, так і об'єктивне значення кожної речі.

    Це розуміння саме і робить майстра живопису здатним до правильної передачі, за допомогою барв, природи, яку він бачить, а поета — до точного відтворення, за посередництвом слів, реальної дійсності і усього того, що інші люди тільки відчувають, але неспроможні відобразити. Тварина перебуває у постійній тривозі. Свідомість у неї є, тобто вона пізнає себе, своє благо і страждання, а також речі, що зчиняють і те, й інше; тільки пізнання це завжди суб'єктивне: тварині все здається зрозумілим само собою, і тому воно не може стати для неї ні сюжетом (об'єктом уявлення), ні проблемою (об'єктом розмірковування). Свідомість тварини, таким чином, дійсно іманентна. Хоча якість свідомості звичайних людей значно вища, але ж все-таки вона споріднена зі свідомістю тварин, тому що у більшості людей розуміння речей і світу іманентне. Звичайна людина бачить окремі речі, але не бачить світу, вона фіксує власні дії та страждання, але себе не розуміє. У міру збільшення у нескінченних ступенях чіткості свідомості, збільшується спокій, і вона поступово доходить до того, що іноді, хоча рідко, знову ж таки у різній мірі, промайне, схожа на блискавку, у розумі думка: що означає все це? або: як відбувається все це? Перше питання, при значній чіткості і силі, робить людину філософом, друге — художником або поетом. Таким чином висока принадність того чи іншого вкорінена у спокої духу, що, головним чином, виникає з чіткості, з якою вони осягають світ і самих себе; але увесь хід справи залежить саме від того, що інтелект, завдяки значному надлишку, звільнюється від волі, якій він повинен природно слугувати.

    Визначна також інша особливість генія, а саме: меланхолійний настрій. Це пояснюється тим, що при несприятливих умовах, ворожих до волі, інтелект легше відривається від неї, ніж за сприятливих умов. Крім того, меланхолія залежить від того, що воля до життя тим легше відбиває власну суєтність, чим яскравіше вона осяяна світлом інтелекту. Меланхолія генія має символічну схожість з верхівкою Монблану. Ця гора буває більшою частиною вкрита хмарами, але ранком хмари відступають, і вона вся наповнюється потоками сонця. Також і геній, що перебуває більшою частиною у меланхолійному настрої, раптом може бути осяяний світлом радості, коли інтелект його звільниться від волі. До генія можна пристосувати вислів Джордано Бруно: in tristita hilaris in hilaritate tristis.

    Звичайна людина бачить окремі речі, але не бачить світу, вона фіксує власні дії та страждання, але себе не розуміє
    Визначальна риса всілякого дурня полягає у тому, що інтелект його тісно пов'язаний з волею. Тому він займається тільки тим, що надає йому користь. Він пише погані картини, вірші, створює безглузді, недотепні і навіть погані філософеми, особливо коли надається могутнім світу цього. Всі справи і прагнення його носять корисливий характер. Найбільше, що вдається йому досягнути — це засвоєння зовнішньої форми геніального твору, але він вважає при цьому, що перевищив сам взірець. Коли ж розвіється його омана, він не сумує і сподівається отримати успіх шляхом доброї волі. Але і його спіткає невдача, оскільки добра воля прагне тільки до особистого інтересу; він забуває, що у справі мистецтва і філософії важливіша за все його обдарованість, геніальність, але ж не добра воля. Хоча для нього ж краще, щоб він забув про це, інакше йому буде гірше жити у світі. Добра воля має значення в моралі, ніж у мистецтві.

    Взагалі багато означає те, який погляд мають на речі деякі люди. Більшість з людей бачить найбільш важливе в власному добробуті або у добробуті близьких і тому вона спрямовує всі зусилля у цей бік. Геній, навпаки, бачить важливе у розумінні сутності речей, і тому частіше забуває власні інтереси. Подібно до того, як олов'яні ніжки примушують гумову ляльку приймати завжди одне і те ж положення відповідно до центру тяжіння, так інтелект кожної людини постійно тяжіє до інтересів її, а все інше він ігнорує як надлишкове і потворне. Тому тільки звичайні розуми, важливіший інтерес яких полягає в теоретичному ставленні до світу, тільки вони можуть розуміти сутність речей, а відповідно — розуміти великі істини. Безумовно, таке об'єктивне ставлення до світу є дещо незвичайне, навіть неприродне, але тільки воно виокремлює людину з більшості. У тому полягає велич генія. В той час, коли для генія творчість і чисте мислення самі по собі є метою, вони для інших — засіб досягнення особистого блага. Взагалі великим необхідно вважати того, хто у своїх діях і думках переслідує не власні інтереси, а яку-небудь об'єктивну мету; він залишається великим навіть тоді, коли ця мета, чомусь незрозуміла, поведе до злочину. Він великий попри всі обставини через те, що турбується не про себе, не про свої справи. Дрібним, навпаки, необхідно вважати все, що спрямоване до особистих прагнень, тому що людина такого роду визнає тільки власні дрібні інтереси. Велика людина пізнає себе у всьому і всіх; вона не існує тільки у власному обмеженому колі, подібно до звичайної людини, але існує з усім світом. Через те їй важливе ціле, яке вона намагається зрозуміти, відобразити, пояснити або ввести у практичне життя. В сенсі цієї всебічності і називають таку людину великою. Тому тільки таким людям і притаманне високе звання героя або генія; цей титул свідчить, що такі люди, всупереч людської природі, шукали не своєї особистої справи, жили не для себе, а для всіх. Виходячи з того, що більшість завжди дрібна і ніколи не може бути великою, не має необхідності робити висновок, що геній повинен завжди і у всьому бути великим:

    Denn aus Gemeinem ist der Mensch gemacht,
    Und die Gevohnheit nennt er seine Amme.
    Більшість людей ніколи не можуть бути великими, геній тільки іноді не буває ним, саме в той час, коли він піклується про задоволення власних фізичних потреб. Це — підстава для тієї істини, що міститься у відомому вислові, що для камердинера не існує героя.

    Найкраще в людині — це її внутрішня гідність. Тому геніальність вже сама по собі є винагородою, «Хто з талантом народжений для таланту, той знайде у ньому краще буття» — говорить Гете. Коли ми дивимося на діяльність великої людини, що жила задовго до нас, ми не повинні вважати, що вона щаслива була, що усі повинні дивуватися їй, але повинні уявити себе, вона була щаслива, коли знаходила насолоду у власному генії, творами якого користуються наступні покоління. Прийнято вважати, що геній щасливий від усвідомлення слави. З цим не можна погодитися. Насолода не у славі, не поза нами, а в нас, у процесі творчості, тобто у тому, чим набувається ця сама слава. Але, з іншого боку, смішно доводити суєтність слави, посилаючись на те, що після смерті ми не можемо насолоджуватися нею. Той, хто доводить це, нагадує того жартівника, який, бажаючи переконати свого товариша у поганому стані устриць, показав йому гору порожніх домівок слимаків, що були розкидані по дворі.

    З викладеного вище можна побачити, що геній є інтелект, що змінив своє первинне призначення, тобто служіння волі. На цьому базуються страждання генія. Перед тим як перейти до їх розгляду, ми проведемо паралель між генієм і нижчими ступенями інтелекту.

    Інтелект більшості людей, постійно пов'язаний з волею, можна розглядати як комплекс дротів, якими кожна лялька всесвітнього театру набуває руху. Навпаки, генія можна порівняти з живою людиною, що грає разом з великими ляльками на сцені. Між ними вона єдина істота, яка розуміє зміст п'єси, і тому з бажанням зникає на короткий час, щоб здалека спостерігати за їх грою. Така різниця між генієм і звичайним інтелектом.

    Велика людина пізнає себе у всьому і всіх; вона не існує тільки у власному обмеженому колі, подібно до звичайної людини, але існує з усім світом
    Різниця ж між генієм і дуже розумною людиною така. Інтелект останньої має виключно практичне спрямування. Внаслідок цього розум її завжди зайнятий цілеспрямованим вибором засобів, які відносяться до волі. Стійка практична серйозність, яка відома була ще у давніх римлян під ім'ям gravitas, полягає у тому, що інтелект не залишає свого служіння і відходить від всього, що його не стосується. При цій серйозності такий розбрат між волею й інтелектом не зрозумілий, що є одним з головних умов генія. Людина тільки розумна, здатна до великих справ у практичному житті, завдяки тому, що знаходиться під могутнім впливом зовнішніх речей, може пізнавати тільки відношення між ними, відповідно і її інтелект тісно пов'язаний з волею. Перед геніальною людиною, в об'єктивному спогляданні її, світ проходить як дещо виокремлене від неї, як предмет споглядання, що виводить волю з свідомості. Звідси і різниця між вчинком і твором. Останнє потребує об'єктивності, обумовленої повним виокремленням інтелекту від волі. Вчинок потребує тільки уміння застосовувати знання до життя, присутності духу, рішучості і взагалі таких якостей, які можливі лише за умови повної залежності інтелекту від волі. Де цю залежність зруйновано, там інтелект, відхиляючись від свого природного призначення, залишає служіння волі; при чому навіть у хвилини граничної потреби, він проголошує свою свободу, наприклад, тим, що не в стані буде утриматися від художнього споглядання навколишніх обставин, від яких йому загрожує особиста небезпека. Інтелект розумної людини знаходиться завжди на дозорі, він співвідноситься завжди з обставинами і ніколи не впадає подібно генію у крайнощі, оману або безумство. Гете чудово відобразив цей контраст між генієм і практичною людиною в особі Тасса і Антонія. На цьому розмежуванні інтелекту і волі базується так часто бачена схожість геніальності з безумством. Але не слід вважати, що геній супроводжується меншою інтенсивністю волі, ніж практичний розум. Навпаки, необхідною умовою генія повинна бути могутня воля. Що ж стосується розмежування, то воно виникає внаслідок значного надлишку інтелекту над мірою, яка необхідна для потреб волі. З тієї самої причини автори великих творів зустрічаються у тисячу разів рідше, ніж люди справи. Той великий надлишок інтелекту, про який ми вже говорили, і є причиною того, що останній бере рішучу перевагу над волею, звільняється від неї і, забуваючи про своє призначення, діє з власного пориву, результатом чого є твори генія.

    Через те, що інтелект у хвилини творчості не відповідає інтересам волі, то витвір його не має корисної мети. Він займається музикою, філософією, поезією без всякої мети, а суто на потребу. Відсутність користі — ось характерна і у той же час привілейована риса геніальних творів. Напроти, твір звичайних розумів мають на меті покращити або полегшити які-небудь недоліки суспільного або подружнього життя, взагалі мають на увазі яку-небудь реальну користь. Твір звичайних розумів можна порівняти з плодами дерева, а твори генія з квітами. Крім того, у дійсності прекрасне рідко поєднуються з корисним. Високі чарівні дерева не приносять плодів, напроти, плодові дерева у більшості бувають не такі чарівні і потворні; духмяні садові троянди неплідні, тоді як маленька, дика, не духмяна приносить плоди; найпрекрасніші будови не мають корисного призначення, наприклад, храми, пам'ятники та ін., між тим як найкорисніші і потрібні частіше бувають потворні.

    Таким чином практична людина використовує свій розум відповідно до її природного призначення, для розуміння різноманітних відносин речей. Геній, навпаки, використовує його проти призначення — на об'єктивне розуміння сутності речей. Тому геній належить світові, який отримує через нього сенс і значення, а не належить сам собі. Звідси джерело всіх страждань генія. Взагалі геній страждає внаслідок неприродного застосування інтелекту. Почати з того, що інтелект повинен підкорятися двом панам: собі та волі. Тому що власне служіння, тобто об'єктивне споглядання, ближче до нього, ніж служіння волі, інтереси волі частіше залишаються без уваги. Внаслідок цього обдарований генієм все більше стає непринадним для життя. Крім того, тому що інтелект генія відрізняється незвичайною силою пізнання, то він бачить у речах скоріше загальне, ніж окреме, між тим як служіння волі потребує, головним чином, пізнання окремого. І тоді ця надмірно посилена здібність спрямовує раптом всю свою енергію на обставини і потреби волі, то надмірно живе сприймання їх неминуче приводить генія до крайнощів: все буде йому здаватися у дуже яскравому світлі, у різких барвах, у збільшеному вигляді. Для більш точного пояснення цієї думки я наведу такий вислів. Всі великі плоди теорії, яка б вона не була, досягаються тим, що винуватець їх спрямовує всі сили свого розуму на відомий пункт, у якому збирає і зосереджує їх з такою потужністю, що увесь світ тоді для нього вже не існує. Але це явище, що складає привілей генія, зустрічається дуже рідко, іноді у звичайних обставинах кожного дня його життя, які, зібрані у такому фокусі, отримують чудернацькі розміри, подібно до того, як під сонячним мікроскопом комаха приймає великі розміри слона. Тому геній надто пристрасно ставиться до життя; всіляка дрібниця, яку не помічає звичайна людина, здається йому надто важливою; те, що для інших має важливе значення, існує для нього причиною радості або смутку. У цьому сенсі геній не відрізняється тверезістю, і, навпаки, тверезі люди не бувають геніальними. Інші страждання генія відбуваються внаслідок надзвичайної чуттєвості, що залежить від посиленої праці серця і діяльності нервової системи. Завдяки цьому геній відрізняється емоційністю афектів, меланхолією та швидкою змінністю настрою. Така велика різниця зі звичайною людиною! Геній замріяний, замислений, пристрасний і нервовий у спілкуванні; звичайна людина, навпаки, відрізняється спокоєм, врівноваженістю і поміркованістю.

    Крім того, геній більшу частину життя перебуває одинаком, тому що між ним і більшістю не існує точок зближення. У більшості переважає прагнення, у нього ж — пізнання; тому радощі звичайних людей — не його радощі, а навпаки. Вони лише моральні істоти, що мають між собою корисні відношення; він же є чистий інтелект, який, як такий, належить усьому людству. Хід думок в інтелекті, що звільнився від материнської землі-волі і тільки щойно повертається до неї, неодмінно повинен відрізнятися від звичайного інтелекту, прикріпленого до свого коріння. Внаслідок такої різниці геній не здатний до обміну думок або до розмови з іншими, тобто з людьми звичайними. Більшість людей не виносить навіть присутності його, тому що він мимоволі пригнічує їх своєю величчю. Тому геній повинен вважати себе щасливим, якщо він позбавлений дрібних турбот життя і має достатньо вільного часу для творчості і розмірковувань. Але це не означає, що геній завжди щасливий. Навпаки, геніальні люди у переважній більшості нещасні. Це залежить, головним чином, від ворожого ставлення до них сучасників. Звичайні таланти завжди є своєчасними, тому що, проникнені духом і потребами свого часу, вони безумовно приносять користь загальному ходу освіти і розвитку спеціальних знань. За ці послуги вони отримують матеріальні винагороди і моральну підтримку у вигляді поваги, пошани та ін. Але за це навіть ближче покоління не може користуватися їх творами, тому що смаки і потреби змінюються. Геній, навпаки, завжди рухається проти течії, не опановуючи смаки і потреби сучасників. Тому твори його мають значення для всіх часів і для всього людства. Ставлення генія до талантів можна відобразити словами євангеліста: «Мій час ще не прийшов, а для вас завжди час» (Іоан, 7, 6). Талант може надати тільки те, що не перевищує середнього рівня розуміння. Внаслідок цього таланти знаходять собі шанувальників. Геній надає значно більше, ніж здатна розуміти більшість і тому він часто залишається невідомим. У цьому відношенні можна уявити його подібно стрільцю, що потрапляє у ціль, нікому не відому, не визначену у майбутньому, лише небагатьма знавцями. «Нам, — говорить Гете, — природжена здібність до наслідування; але він, для кого подібний, для нас незрозумілий. Надзвичайне зустрічається рідко, але ще рідше воно гідно оцінюється».

    Тому, хто стане заперечувати, що тільки жебраки не здатні оцінити генія, можна відповісти словами Маккіавеллі: «Nel mondo nonse non volgo», тобто у світі немає нікого, крім жебраків; або словами Тило: «кожний належить натовпу, хоча не підозрює цього». Внаслідок такого запізнього визнання людство рідко насолоджується геніальними творами, відчуттям колориту, який надає їм сучасності, але користується ними, так би мовити у зів'ялому вигляді, як фініками та смоквами.

    Ставлення генія до талантів можна відобразити словами євангеліста: «Мій час ще не прийшов, а для вас завжди час» (Іоан, 7, 6)
    Якщо ми звичайно розглянемо генія із зовнішнього або тілесного боку, то знайдемо, що він обумовлюється анатомічними і фізіологічними якостями, які виокремлено рідко бувають досконалі, ще рідше — усі разом, але які тим не менш усі необхідні; звідси зрозуміло, чому геній зустрічається лише як єдине, зовсім виняткове явище. Базовою умовою геніальності (NВ. Говорячи про генія, ми уявляємо чоловіка, тому що жінка, за своєю суб'єктивністю, не може бути геніальною) є вагома перевага почуттів над чуттєвістю та здібністю до відтворення. Таким чином, система головного мозку повинна бути чітко ізольована від нервово-вузлової. За таких умов мозок може цілком правильно і незалежно вести своє паразитичне життя. Але у зв'язку з тим, що така діяльність шкідливо відбивається на добробуті інших частин організму і легко може навіть зруйнувати їх, то, вочевидь, міцна статура і, особливо, здоровий шлунок також складає необхідну умову генія. Що стосується головного мозку, то він повинен відрізнятися значним розвитком, а також надзвичайним розміром завтовшки і заввишки, таким чином, щоб була значна перевага більшого мозку над малим. Багато означає також і форма мозку як у цілому, так і в окремих частинах його, але довести щось конкретне при цьому не можливо, оскільки наукових даних недостатньо. При цьому високі якості мозку легко визначати за формою черепа. Далі, тканина мозку повинна бути дуже тонка і складатися з ніжної, здатної до легкого подразнення субстанції. Кількісне відношення між білою і сірою речовиною також має значення, але яке саме сказати важко, тому що не існує таких даних. З протоколів розтину можна побачити, що мозок Байрона мав вагу 6 фунтів, при чому було зафіксовано перевагу білої речовини над сірою. Те ж саме стосується мозку Кюв'є, який мав вагу у 5 фунтів. Нормальна вага мозку більшості людей дорівнюється З фунтам. На відміну від головного мозку спинний мозок і нерви повинні бути дуже тонкі. Крім того, череп повинен складатися з тонких кісток, які б слугували мозку тільки як захист, а не як тісна тюрма. Всі ці особливості у побудові голови і нервової системи успадковуються від матері, але самі по собі вони ще не достатні, щоб народитися генієм; необхідно, крім того, успадкувати від батька живий і пристрасний темперамент, що обумовлюється великою енергією серцебиття і кровообігу. За такої умови, по-перше, посилюється тургесценція (спучення) мозку із зовнішнього боку; по-друге, мозок приходить у потужне внутрішнє потрясіння, необхідне для посиленої його діяльності. Зрозуміло, що чим сильніше поштовх серця, тим сильніше тиск крові через чотири мозкові артерії, і, відповідно, тим сильніше і поштовх маси мозку. Усьому цьому, без сумніву, сприяє невеликий зріст, а також коротка шия, тому що кров тоді скоріше поступає до мозку, ніж при високому рості. Тому великі люди рідко бувають великого зросту. Хоча короткі шиї не завжди бувають необхідною умовою генія; у Гете, наприклад, шия була більш ніж коротка. Але при відсутності умови кровообігу, що успадковується від батька, сприятливі якості мозку з боку матері нададуть, у кінцевому результаті, найбільше тільки талант, тонкий розум, у поєднанні з в'ялим, флегматичним характером. Але геній не може бути флегматиком. Навпаки, якщо ця умова існує без першого, тобто при звичайній і навіть поганій побудові мозку, то вона надає в результаті жвавість характеру без розуму, спалах без світла, людей безглуздих, несамовитих, буйних. З двох братів звичайно старший може бути геніальним, ніж молодший; це пояснюється тим, що у перші роки подружнього життя батьки, особливо чоловіки, знаходяться у повному розквіті сил і здібностей.

    Мені залишається зробити ще одне зауваження про дитячий характер генія, тобто про відому схожість між генієм і дитиною. У дитини, так саме як у генія, ми спостерігаємо рішучу перевагу мозку і нервової системи над іншими частинами тіла. Вже на сьомому році життя мозок дитини досягає повного розквіту. Значно пізніше наступає розвиток статевих органів, і тільки з початком мужності спостерігається перевага чуттєво-статевої і репродуктивної діяльності над роботою мозку. Цим пояснюється той факт, що діти взагалі бувають дуже розумні, дотепні, винахідливі, здатні до теоретичних занять, ніж дорослі. У дітей внаслідок посиленого розвитку мозку, взагалі більше розуму (інтелекту), ніж волі, тобто більше прихильності до пізнання, ніж пристрасті і бажань. Тому дитинство є віком цнотливості і щастя, втраченого раю, на який ми потім дивимося зі смутком та заздрістю. Причина цього стану полягає у тому, що у дитинстві ми більше пізнаємо, ніж бажаємо, причому іззовні воно підтримується новизною і свіжістю речей. Тому у цей світлий ранок життя, світ сприймається нами як чарівно прекрасний; бажання і турботи надто дрібні у порівнянні з потребою знання. Цим пояснюється той цнотливий і ясний погляд дітей, від якого дорослі бувають у захваті, той вираз надземного спокою, який світиться в очах Рафаелівських янголів. Таким чином, розумові здібності набувають розвитку значно раніше, ніж фізичні потреби. Дії природи у цьому випадку, як завжди, дуже влучні, тому що дитячий вік найбільш придатний для накопичення знань. Тому дитина з наснагою вбирає усе те, що існує навкруги, що відбувається; вона накопичує скарби знань для майбутнього життя; вона схожа на бджолу, що збирає значно більше меду, ніж необхідно для її потреб. Безумовно, відомості, отримані нами у дитячому віці, узяті в цілому, значно ширші всіх книжкових знань, набутих згодом. Це є основним законом людського знання. — У дитячому організмі до підліткового віку переважає освітянська сила, яка, здійснивши своє призначення, переходить потім, шляхом метастазу, на систему статевих органів. За періодом пізнань дитинства йде період то бурхливого, то засмученого юнацтва, яке переходить потім у вік мужності.

    Саме через відсутність у дитині статевого інстинкту бажання його помірні і підпорядковані пізнанню; цим і пояснюється характер цнотливості, порозуміння, що притаманні дитинству. З викладеного можна зробити висновок про схожість генія з дитиною: вона полягає у перевазі в обох пізнання над потребами волі і, внаслідок цього, пануванні пізнавальної діяльності. Справа в тім, що кожна дитина є у відомій мірі генієм, і, навпаки, геній є у достатній мірі дитиною. Спорідненість полягає у притаманній обом простоті, що відображається навіть на кожному кроці у вчинках того або іншого. Дитячість — характерна риса геніальних людей. У листах Римера (т. І, стор. 184) згадується, що Гердер та інші відмічали в Гете дитячі вчинки, при чому називали його «вічною дитиною». Це цілком зрозуміло, але вони були не праві у своїх оцінках. Моцарта також вважали «вічною дитиною». В «Некролозі» Шліхтергролля (1791, т. II, стор. 109) про Моцарта зазначається: «Він рано змужнів у галузі мистецтва, але в інших відношеннях завжди був дитиною». Кожна геніальна людина вже тому велика дитина, що дивиться на світ дійсно як на свято, тобто як щось незвичайне для неї. Тому геній, як і дитина, не відрізняється сухістю розмірковувань звичайних людей, які здатні лише до власних інтересів, коли вбачають в речах тільки мотиви для своїх дій. Хто у своєму житті ніколи не буває у певній мірі великою дитиною, але завжди тверезою, позитивною людиною, той може бути корисним і спритним громадянином, але ніколи не буде генієм. Ознаки геніальності, або, скоріше, інтелектуальності спостерігаються навіть у звичайних людей, в юнацькому віці, у вигляді розумових інтересів та вад; у той же час вік бере своє, — привабливий юнак робиться винятковим філістером.

    Після цього викладу зрозумілим є вислів Гете у «Wahlverwandtschaften»: «Діти, — говорить він, — ніколи не виконують своїх запевнень; юнаки дуже рідко, а якщо трапиться таке, що виконують, тоді світ не справджує їх очікувань». Саме той світ, який вшановує тих, які являють засоби його низьких цілей або спроможні обдурити його. — На підставі викладеного ясно, що тільки один раз у житті буває юнацька краса, яку всі мають у цьому віці, також і юнацька інтелектуальність буває тільки один раз у житті, тобто розум здатний до споглядання і навчання, — розум, який всякий має у дитинстві, деякі навіть у юнацькому віці, але який з часом зникає, як краса тілесна. Тільки у небагатьох, вибраних людей зберігається і те, і те на все життя, навіть у глибокому похилому віці залишаються ще помітні наслідки. Це суто чарівні й істинно геніальні люди.

    Розглянута нами перевага інтелектуальності над чуттєвістю у дитячому віці, поряд з послабленням її у зрілому віці, отримує важливе підтвердження тієї обставини, що у тварини, найбільш близької до людини — мавпи, зустрічається таке ж саме відношення у такому ж однаковому ступені. Зараз стало відомим, що такий інтелектуальний орангутанг є молодий Pongo, який у міру того як робиться старшим, втрачає схожість з людиною, а також і власну виняткову розумність; при цьому нижня тваринна частина обличчя збільшується, лоб зсувається назад, більші гребінці, що допомагають тримати м'язи, роблять череп твариноподібним, діяльність нервової системи послаблюється, а замість неї надзвичайно розвивається м'язова сила, яка є достатньою для підтримання тваринного, робить надлишковою звичайну розумність.

    Відгуки


    Прокоментувати
    Народний рейтинг -- | Рейтинг "Майстерень" -- | Самооцінка -

  10. Коли серце - мов зранений птах...
    Галина Білик


    Добірне слово – як добре зерно, воно западає в душу, вістує, що дотикаєшся до справжнього мистецтва, – таке перше враження від книги, яку зараз тримаємо в руках. Птахокардія – це трепіт окриленої Музою душі, голос серця-“потяти”, образ якого не раз подибуємо на сторінках збірки.
    Пригадується сковородинівське: “Уже сады расцвЂли и соловьев навели…// Душа моя процвЂла и радостей навела” (пісня 10 збірки “Сад божественних пісень”). Піднесена душа поетки Світлани Залізняк, звісно, не тільки соловейком щебече, але висока й чиста нота – для неї найголовніша, бо це означає наближення до істини Буття, до законів Вічності. Тому й птахокардія – прозора алюзія з “тахікардією” (прискореним серцебиттям), що серце-пташа (читай – талант письменника) постійно перебуває “на вістрі” (цю тезу увиразнює епіграф із С. Афлатуні): у руйнівному вирі проблем сучасності, зоні випробувань двозначностями суспільної моралі, історії тощо, і водночас уперто прагне зберегти скарб небуденного, дух нетлінного, ідеального, гармонійного, довершеного – проникливість і любов, натхнення, обдарування, слово.
    У цілому “Птахокардія” як книга – це виразно модерністичний текст, створений, за означенням Ф. Ніцше, “кров’ю серця” (“Так казав Заратустра”, глава “Про читання і писання”); він розгортає та обстоює ідею, інтелектуально глибокий, формально витончений, майстерний, відкритий і до традиції, і до новаторства. Композиційно збірка складається з восьми розділів: “Алгоритм дощу”, “Молочай”, “Голос”, “Затока безсоння”, “Кропив’яний мішок”, “Колискова синові”, “Сонце в небі. Сонце у зеніті”, “Червоні метелики”, кожен із яких презентує свій окремий мотив. Про дощ написані цілі книги. Здається, як ще можна проінтерпретувати цей ліричний образ, а у Світлани Залізняк він набуває своєї свіжості, вдягнувшись у шати інтелектуальної та естетичної авторефлексії – пошуку власного шляху в житті та творчості:

    …До алгоритмів “крап...крап...крап”, “чів-чів”
    Поет хоча б один додати зможе.

    Лірична героїня письменниці структурує свою формулу прекрасного, і основний її компонент – етичний: “Не музі послуговую – Любові”.
    У складному, об’ємному, багатопроблемному коловороті думок та уявлень, яким, власне, і є перший розділ книги, усе ж домінують родинне тепло та затишок, в обійми яких потрапляє читач. Серцем охоплює мисткиня пейзажі батьківщини, міста і села рідного краю, стежки й дороги, якими вело колись і зве за собою нині життя. Із великим душевним щемом говорить про родину з її не надто райдужною біографією, котра щільно зрослася з гіркою історією народу: посічена війнами і нестатками, освячена втратами й безконечною працею… Описує найближчих друзів, мовить про шанованих земляків, які залишили свій незабутній слід на її долі.
    Людина – це головне у текстах Світлани Залізняк: поетка потребує людського виру, вміє бачити й дослухатися ближнього, наділена відчуттям екзистенції, – передає чужий біль і свій власний у слово, пише про суєтність, про спустошення, виродження душі. Її вірші – багатопланові й різнотемні, насичені життям: читаєш – і долучаєшся до соціуму, заангажовуєшся дійсністю з її проблемами, і завдяки таланту авторки – це не буденно, сумно чи обтяжливо, не сіро-мінорно: в образних реаліях завжди присутнє світло, яке перемагає, і любов, яка жадає злиття з усім різноманітним єством макрокосму, тому – переживаєш катарсис, підносишся, навертаєшся до своєї високої суті.
    Таким чином, “алгоритм дощу” проявляється і як пошук “оригінального ритму” (читай – голосу, стилю), і як очищення словом.
    Другий розділ книги – про світ душі жінки: тут пристрасті доповнюються премудростями, кохання – розставанням, фігурують радості і тривоги, мовиться про подружнє життя, чоловіка, сина – й про “колишнього милого”, “чужого ласкавця”, обігрується життя-заласся з багатьма його принадами, солодкими компромісами й …неминучими втратами. “Молочай” – злісний бур’ян і декоративне диво, трунок і бальзам, яскрава поваба для метелика, але смертельна загроза для гусениці. “Лишаю молочай на мрій стерні...”, – це про любов, яка може бути й святою, й гріховною, і водночас про остережливе серце, з яким лірична героїня навчилася звіряти своє життя на шляху до злагоди з собою:

    Задурно не даються тихі бухти.
    Гризоти вплетені в щоденності канат,
    Щоб так, наївна, розривала пута –
    Як паростки тополь розкришують асфальт,
    Щоб не чорнилом вірш писала – кров’ю,
    Пройшовши дві заслони з дерези,
    Щоб у Місхору гамі-велемов’ї
    Не забувала присмаку вини й сльози… (“Здогад”)

    У цьому розділі, як і в попередньому, поетка вдається до алегорії, послуговується міфологічною та фольклорною образністю, малює яскраві й розлогі чуттєві картини. Своїм тонким еротизмом у відтворенні цілісного світу природи й людини Світлана Залізняк наближається до класиків жанру, як-от Олександр Олесь, Микола Вінграновський…
    Інтимний мотив у її творчості – один із найулюбленіших та найбагатших, саме його мисткиня вважає основним джерелом поезії:

    Знов наречу ілюзію – Любов.
    Геть застороги! Лет – на чорні брови,
    На вигин вуст. Улесливі розмови...
    Шафранний погляд. Руки. Ніч. Альков.

    Шепчу собі: “Буденщина – тривкіша.
    Екстаз хвилеподібний – ради вірша”.
    (“Ради вірша”)

    Про віршування як чи не єдино можливий спосіб існування вичитуємо з наступного розділу-циклу “Птахокардії” – “Голос”:

    Шукала гойні вірші між картин...
    У дощ вогненна брама прочинилась…
    Забаглося шугнути із хмарин
    В колючий терен, де чаївся стилос,
    Щоб запалало всіх словес тавро,
    Щоб загасити болем вогневицю...
    Розпавшись на веселчасті арго,
    Впокоююсь до ранку. Я – жар-птиця.
    (“Талан”)

    Одначе тепер лірична героїня повсякчас відчуває вагітність словом, з її серця скапує кров: “це ж – пологи!”, з долонь – “струмують рими в джерело камени”, а в ночі безсонні – “пульсує думка між буттям і смертю”… Біль, але й жереб – бути митцем, народжувати поезію.
    Світлана Залізняк у кращих традиціях класиків розмислює про природу й типологію вірша, загадки таланту, свободу й залежність майстра пера, про його піднесеність і самоту, зв’язок зі своїм часом. “Саморозп’яття”, “самоспалення” – так нарікає вона момент творчості, маючи на увазі й те, що цей голос (“посил”) людини до людей – вистражданий, а тому очищувальний, благосний. Звідси – висока відповідальність перед мовою, любов, плекання, праця, пієтет – усе те, чому багатьом радимо повчитися в літераторки. Розцінюючи талант віршника як дар Божий, мисткиня офірує своє життя Духові, силкується бачити сутність речей, прагне довершеності у великому та малому, влагоджує, гармонізує світ через слово-перл. Вона вигранює “маківку” власного стилю (“Не хочу шал гасити прілим просом”), прямує несходимим шляхом до вершин майстерності (“До неї вік ітимеш манівцями…”), “гоноблячи” в душі справжність, тримаючись за реалії життя (хоч і “мрійлива”!), не слави собі шукаючи, а виповнення “чаші мови”, поклоніння її величі, диву, ясі. Адже той, кому явлено “глас вогненний”, мимоволі стає його рупором, резонатором. Наступний розділ книги – “Затока Безсоння”. Вірші-просвітлення з виразним філософським підтекстом сусідять тут із глибоким психологічним самовгляданням, тонке переживання гостроти думки, вибухового прозріння, власне, процесу доторку до Вічного доповнюється аналізом “мнемонічного” – першопричин-імпульсів, навіяних споминами, явлених снами – візіями оживленого минулого.

    Кантабіле

    Молюском пірнаю у тишу – індигову, плинну...
    Там жорна зірок мушлю тіла на порох зітруть...
    Зісподу єства білосніжна чутлива перлина
    У просторінь злине, розкришиться... Вперто, мов ртуть,
    Збереться в пульсуючу серед монад цятку-душу.
    Її обхоплю міріадом клітин…
    Стихне рух. Розверзнуться жерла... Тонути у сяєві мушу –
    І спрагло надіятись: лет до зірок повторю, –

    це осяйне заглиблення в симфонізм усесвіту, закони гармонії цілого. А поряд – “подразники” внутрішнього бачення, “каталізатори” зору: опівнічні лети в прірву, падіння, чорні й червоні потяги, брами, двері, змії, відьми, “гості” з потойбіччя, страхітливі русалчині снива… “Це сни – на дощ, на зливу”, – мовить свідомість, але десь у глибині душі героїні-поетки коріниться страх: не зрадити слово, не допустити “стигми на губах”, не зганьбити свого Дару сервілізмом, продажністю. І це також “муки творчості” (поряд із пошуком власного голосу), майстерно закцентовані авторкою; перевірка митця на справжність, на спроможність отримати перепустку в край “Вічного Літа”, на гору Поетів (Олімп? а чи Голгофу? – мимоволі зринає смутне питання).
    Наступні невеликі розділи збірки – “Кропив’яний мішок” і “Колискова синові” – цікаво розглянути паралельно і взаємно зіставити. Обидва вони передбачають конкретного адресата: колег-митців і дитину, а отже, містять зважене й цілеспрямоване висловлювання літераторки; засновані на алегорії й рослиннотваринній образності, орнаментальні, подібні ритмічно, виразно пафосні. Однак саме вістря пафосу й акцентує відмінності: “наївний писака” живе у світі ілюзій, див рукотворних, принад зримих, і це його межа; маля ж лише “стартує” з казки, вчиться одухотворювати видиме і через пізнання його піднесеної суті йти до вічного та нетлінного, докопуватися суті речей, шукати істину. Таким чином, сатира “Кропив’яного мішка” жалить дорослих і недолугих, а ніжні міфопоетизми колисанок, і присипляючи, додають мудрості малюкові.
    Світлана Залізняк – “княгиня” (за висловом Д. Шупти) не тільки в оригінальній творчості, але й у перекладацтві, що засвідчує сьомий розділ “Птахокардії” – “Сонце в небі. Сонце у зеніті”. Шляхетне ставлення до автентичного тексту, максимальна точність у відтворенні ритмоладу, сюжету, настрою, підтекстів і водночас – колорит українського мовосвіту, фрагменти власного духовного досвіду – ось координати її професіоналізму. “Перекладач гідний автора” (В. Кузан), – так абсолютно справедливо оцінено здобутки полтавської мисткині на цім нелегкім поприщі. Анна Ахматова не тільки прекрасна в її україномовній версії, а й органічна, жива, цілком сучасна. Сухбат Афлатуні, Ольга Берггольц, Євгенія Більченко, Вадим Друзь, Марина Матвєєва, Аліна Остафійчук, Тетяна Селіванчик, Ірина Субботіна, Олег Чабан, Іван Бунін – усі представлені в збірці автори – через переклади і переспіви набувають ще одного культурологічного виміру, зовсім не втрачаючи, як нам бачиться, своєї самтотожності.
    Нарешті “Проза” Світлани Залізняк – це той терен, який нам, читачам, ще належить відкрити. Запропоновані в книзі тексти “Травнева інтерлюдія”, “Бабуся”, “Поховані амбіції, або береженого й Бог береже” та “Червоні метелики” – виразно ліричні й розгортають більше виднокола душі героїв, аніж пригоди й перипетії. Відчутний за ними перст поета: у жанровому вимірі – замальовка чи образок, композиція – триптих або фрагмент, улюблені образні “тріади” письменниці – “три пелюстки”, “три пір’їни”, “три грона”, “три орлиці” і т. ін. – доповнені тут “трикутником” любові, крім того, метафоричність, навіть ритмічність тощо. А проте – такий у наші дні окрас епічного, коли джерелом історії стає душа людини, а не зовнішній рух подій.
    Книга “Птахокардія” – цілісне й ваговите художнє явище. Це свого роду підсумковий зріз чи, може, навіть звіт авторки перед тими, хто з року в рік пильно стежить за її творчістю, бачить зміни й зростання від збірки до збірки, увиразнення мотивів, образності, віршової й мовленнєвої техніки. Так само це і яскрава репрезентація таланту, мистецького набутку, самої непересічної постаті літераторки з Полтави – для тих, хто шанує високу поезію і обов’язково надалі ще залюбиться в слово Світлани-Майї.
    …Література відкрита для багатьох, але потрапляють у її обійми й назавжди вписуються в історію все ж таки ті, хто почувається тут як у храмі: не герострати слова, не апологети писаризму, не модні сьогодні “асенізатори”, а працівникикультуртрегери, садівники, мрійники. Вони у своїй піднесеній святості стоять на сторожі гуманності, тримають цей світ у цілісності, скеровують покоління до соціальної й особистісної притомності, привчають до елементарного й непорушного – краси, яка у всьому довкола: в природі, людині, мові.
    Світлану Залізняк бачимо поміж обраних: конкретночуттєва палітра, естетичність, інтенціональність її творів відповідають високим законам художності, ідеї та меті мистецтва. І “птахокардія” тут – утішний діагноз, із яким можна і треба жити, творити, вимагати від себе ще більшого – хоч “за грудиною сорок” і “градус” нестримно росте.
    Поет – не має віку, не має тіла, подеколи навіть забуваєш, що він звичайна людина, чоловік або жінка: бо він – текст, сплетіння та глибина смислів, слово, початок, безмежжя, вічність…

    Галина Білик, старший викладач кафедри української літератури ПНПУ імені В. Г. Короленка, відповідальний редактор альманаху “Рідний край”


    Коментарі (3)
    Народний рейтинг -- | Рейтинг "Майстерень" -- | Самооцінка -

  11. Есеї
    Ірина Кримська-Лузанчук (Українське радіо, канал "Культура")

    Заслабнути на «Птахокардію»
    Симптом перший

    Коли натрапляєш на Поезію Світлани-Майї Залізняк, розумієш, що в твоєму світі вона (її Поезія) оселяється на постійно. Бо так тобі хочеться. Бо там є чим живитися з кожного пірнання в неї.
    І як оминути банальне «у кожного свої смаки»? Бо смаки смаками, а проте якщо ви хочете знатися на Поезії як явищі, хочете відчувати (із середини) процес творення світів і всесвітів, хочете по-бачити українську літературу, то вам таки не оминути Залізняк, котра ловить «росу в шовкові ятері». («Самодостатність», ст.152).
    Так тішуся, що її вірші ще ніде не втиснули в шкільні програми й хрестоматії, так тішуся, що її ще не взяли «в оборот» і не стандартизували. Так тривожуся – візьмуть?..
    Попри початок у вірша «Самотужки»))) – «З’явився в маї невтомимий імпресаріо…», (ст.498) – їй не зичу сповнити це власного авторства яснобачення (хоча йдеться про травень) і лягати примітивно потлумаченою в стосах макулатури. (То шкідливо для Поезії, ми ж бо переконалися в шкідливості на відомих іменах, так?).
    «…Минаймо тих ласкавців, що завзято свищуть.
    В горішнє сяйво йти нелегко – самотужки.
    Зате не покусають ні песці, ні заздрі служки». (Там, ст.498).
    Та, гадаю, і не вдасться: «Не полечу! Я – пташка бунтівлива. Від голоду хай згине потороча…». («Про критикана», ст.459). Бо Світлана-Майя випадає з рамців.
    Якщо ви маєте у себе книжку поета Залізняк, то маєте приємний клопіт у будь-яку мить відкривати її як скриньку з секретами і ключами, що відмикають двері… Двері до всього-всього, з чим кожен жив-живе-житиме, але бачив до того лише в шпаринку. Після Залізняк кожен має вільний доступ. До себе – насамперед.
    Перебільшую? Ні. Тим паче, що це мої відчуття і враження – такий наслідок читання її поезій…)))
    Намагаюся систематично знайомитися з авторами в сучасній українській поезії. А їх є – о! – таки є. І попри песимізм деяких знаменитих смію заперечити: у нас є і література, у нас є і поезія!
    Однак у поезії є ще й Поезія. А в Поезії є Залізняк.
    В моїх наступних публікаціях про авторку ви не знайдете жодних аналогій із іншими авторами-поетами. Вмію і люблю насолоджуватися читанням, словом одного автора й не потребую порівнянь його з кимось, аби виокремити досягнення чи… недосягнення кожного. Це нікому не робить честі. Тим паче, що мої есе – данина богу вражень, а не богу літературної критики…
    А Світлана-Майя зі своїми багатошаровими, багатосторінковими обріями, повірте, здатна фокусувати увагу саме на своєму слові: «Не смикаю з чужих поцвілих скирт. Свій лан буяє…». («Жнивую», ст.265). Вона настільки самодостатня, що в читанні її Поезії знаходиш все, що здатна дати Поезія як акт творення, естетичної насолоди, смислових мандрівок, емоційних гойдалок…
    І схоже, впізнаю її кредо:
    «Діждися кетягів! Не варто зеленцем
    Розлогий відчай в тиші смакувати…» («Повернення», ст.389).
    Вона зріла й самодостатня була вже відпочатку. Це ознака винятковості і геніальності.
    Але що перше привабило мене в Залізняк? Натрапивши на її вірші в «Поетичних майстернях», а потім і в інших джерелах, була приголомшена двома речами – вона пише постійно і вона пише однаково якісно. Хоча визначення «якісно» стосовно Поезії звучить дещо образливо, штучно й примітивно, однак «гатунок» її поетичних дітей – винятковий. Відтак, виявивши в українському світі авторку, яка стільки пише і не «халтурить», не впадає в само-тиражування, не перетворюється на ремісника, я знайшла підказку щодо неї: «…нудьга в полон майстерниць не бере». («Крізь дим», ст.202).
    Маю право на багато схвальних сторінок про Поезію Світлани-Майї, бо прочитала її дітища на сайті «Поетичні майстерні» і в щойно виданій книзі «Птахокардія», яка по-пташиному втрапили до моїх рук. Вони, її вірші, йдуть до рук – справді як птахи. Тобто – до налаштованих рук. І як діти – з невеличким уточнення – як діти-індиго. Отож – не до всіх рук.
    Маю право на повноту озвучення вражень, бо вірші авторки – величезний простір чесності, сумління («…крізь два цідилка словеса ціджу…», («Трієра», ст.432); безмежний світ естетичної, емоційної і філософської насолоди. Там знаходиш і постійно відтворюєш себе, хоча ти просто читач і просто добровільний блукалець у її текстах. Але ці вірші – втілення-перевтілення, переодягання-ролі, примірювання на себе, вдивляння у дзеркало праведності:
    «Стовпи. Трамплін.
    Де ж вільнокрило стати?
    «Ти зірочка моя…» - шептала мати.
    Безпутні віри не йняли, блудили,
    Пливли під скелями – Харибди, Сцилли…». («Жорства», ст.463).
    Праведності. …Не скажу – істини, бо то пафосно й претензійно. А скажу саме праведності – бо в її рядках немає штучних прикрас, однак є неймовірно багата колекція деталей і нюансів; немає пафосу, котрий так відштовхує, однак є увесь спектр інтонацій та емоцій, які, проте, тріпочуть довкруж міцної щогли її човна на високій хвилі, на її не по-жіночому залізному залізняківському хребті…
    Не знаю і не дізнаюся, як відчуває написання-творення сама авторка. Як читач – відчуваю результат, плід, вершення. І якщо авторка віддала у світ – людям – свої творіння, то я маю право говорити, що відчуваю, всиновлюючи її вірші як читач.
    А моє всиновлення виявляє себе в тому, що я закохана в залізняківські складені менший-в-більший, як матрьошки, контексти текстів. Опиняючись читаним знову, її вірш так само наново тче контекст, творить контекст для себе і читача туди затягує. Тобто не вірш опиняється у контексті читацького сприйняття, не вірш опиняється у зовнішніх впливах, а він сам моделює контекст і створює зовнішнє тло. В хорошому сенсі, Залізняк населяє собою навколопоетичний і поетичний простір. Ще один парадокс? Але тут є розгадка теж. За цією ознакою впізнається справжній творець, від творінь якого йде відлік, резонанс, ріст.
    Мене хвилює неймовірна розкомплексованість, розкутість текстів Майї-Світлани, де слова, фрази і рядки, притягнувши одну асоціацію, ведуть цілу компанію нових. І тоді вже по-читацькому стаєш співавтором, стоячи по цей бік овиду-вірша і захоплено й здивовано споглядаючи смислові й кодові космоси на тому краю-горизонті його. (Тому цілком можливе написання нового словника за авторськими поетичними тлумаченнями Залізняк).
    Дивина ще й в тому, що це асоціативне багатство родиться з абсолютної конкретики! Слова, вжиті нею в конкретному тексті, мають віртуозно уточнений сенс. Слово у її вірші – точне, має свою ноту, барву впізнавання його, вихоплену із багатющої веселкової купелі значень. Знову парадокс. Але від нього (поетичного слова) вже в першу ж мить читання прагнуть навсібіч пагони й пухнуть бруньки розвитку нових значень.
    А знаєте чому? Залізняк настільки свобідна, смілива, розкута, що навколо кожної лексеми гуляє справжній (степовий! гірський! морський! космічний!) простір. Хоча на дотик лексема до лексеми притулена у тексті щільно, як хрестик до хрестика у вишиванці, хоча горизонталь рядків міцно – основа! – вповита-пророщена вертикаллю утоку, який довершує цілісність-органічність-пластичність-потік-нескінчимість усього полотна тексту і підтексту… Ані вузлика, ані латки, ані уривчастості! Проте у цьому полотні дихає вітер творчості, який і надуває в нього все нові барви, пахощі…
    «…А я малюю абриси пером тонким» («Аркуш у сльозу», ст.94) – тонкі інструменти і душа Майї Світлани, і винятковий власний стиль, і натренований камертон…
    Це моє есе – поки що вступ, абрис моїх дослідів тексту Залізняк. Поки що перший тон-аромат у віялі виняткових пахощів Поезії. Хто хоче в мандрівку – рушаймо. Але спочатку маєте «підхопити» «Птахокардію» (пташине пір’ячко тут в есе подекуди розсипане), щоб «слабнути» разом зі мною.
    Наступні есе матимуть ракурсне спрямування, тематичні рамки – умовні рамки, звичайно. Але в них я почуватимуся вже не гостею, а мешканкою. До зустрічі у новій розмові про Поезію Світлани-Майї!
    .......................................................................................................................

    Сувої підкрилля
    (продовження для хворих на «Птахокардію» Світлани-Майї Залізняк)

    Як упізнається людина зовні за стилем, одяганками, манерою розмови, виразом обличчя, так і поезії впізнаються за авторськими оздобами. Потребу цього впізнавання і відгадування за дизайнерськими сукенками гостро відчула, читаючи Світлану-Майю Залізняк.
    Нещодавно я розповіла, як захворіла на птахокардію. Знаю, що ця хворість перехідна. Згодом, впевнена, стане епідемією і невиліковним естетико-емоційним явищем – птахокардію відчуватимуть тисячі прихильників поезії. Присутність залізняк в українській літературі – цілюща!
    Хворію залюбки і повільно, перебираючи очима і чутливими пальчиками душі тканину кожного окремого тексту, фактуру тканини, принт… Шовк – тонкий, рівний, з тихим відблиском:

    Найліпше пахне дитинки волосся.
    Найглибші зіниці у нені.
    Найлегше просо – в чужому колоссі.
    Найважча розмова – єлейна.
    Найвищі хвилі – на крайці причалу.
    Найперша пігулка – молитва.
    Найдовше стліває пасмо печалі.
    Найкривавіша – правди ловитва. (ст.214)

    Рівний тік тканини раптом заговорить різними стихіями і настроями, варто лише дати краєчок її у дзьобик читання-поринання. Хвилі і складки мінливо грають темнішими і світлішими зблисками, в яких вловлюєш і радість сонця, і тривогу темних барв.
    На цій же сторінці «Птахокардії» є й інша поезія, яка відкриває інші вміння поетичного «рукоділля».

    Від Бога – спека, віхола, кармін,
    Лани безхліб’я, жорна, жменя жита,
    Шулик із медом, ятка сновидінь,
    Враг, помагач, цинобра, неміч, мито… (ст.214)

    Такий багатий контрастними фарбами принт малює нам, здавалося б, знайому тему осмислення всього, що наповнює життя, як взаємопов’язаних елементів. І випадання хоча б одного з елементів робить життя, може, і рівнішим, але із знебарвленими плямами, ба навіть – дірками!
    І тканина, і принт у поетеси – щільні, міцні, вималювані до ниточки-рисочки, без грубих вузликів чи рваних невмотивованих прогалин. Але якщо вдаватися до буквальності аналогії, варто взяти тканину тексту і піднести до світла – в ній таки вільно ходить повітря, крізь неї проходить вітерець, просвічується той, зворотній, бік…

    Мого буття строкаті пасма так
    Вітрами неутишними заплутані,
    Що я, звичайна жінка, а не маг,
    Не вмію віднайти нитчину сутнього. (ст.306)

    Звичайно, існування таких рядків уже свідчить і про магію поета, і вміння знайти «нитчину сутнього». Бо ж кожен Поет кожним віршем досліджує сутність миті і миті сутності. А оте «звичайна жінка, а не маг» - не кокетування, а суто людська риса – дослідити сумнів, зазирнути по обидва боки предмета дослідження, по-ремісницьки сміливо вивчити на дотик піддослідну мить, емоцію, думку, асоціацію.
    Читач мого есе може зауважити: що такого унікального є в зацитованих рядках? Та, ніби, й нічого. Якщо взяти оцей один вірш.
    Однак поезії Залізняк – це такий космос! У сенсі кількості небесних об’єктів. У сенсі багатовимірності. У сенсі «роздивляння». Бо сфера поезії її просто утицяна зірками і зірочками, прошита кометами, пронизана променями багацько світил.
    Ось вам вірш-комета:

    Тратує покотьоло степ, січе…
    Віоли.
    Флейти.
    Бубни.
    Свайба, Вітре?
    Я б ще зуміла впасти на плече –
    І пропікати на окриллі міти,
    Відвоювати милого могла б –
    У легковажної білявки Хмари…
    Кому жбурнути пам'ять лих і зваб?
    Твоїх любасок – віз і дві байдари.
    Не спопелю пшеничний колосок,
    Не відберу віоли понад гаєм.
    Спалю кошару, гострокіл, садок…
    Я влучно кресонула – міст палає! (ст.367)

    Власне, у цієї поезії назва більш знайомої і ближчої стихії – «Блискавка». Однак по своїй космічній природі у моїй читацькій класифікації такі залізняківські тексти я кладу до розділу «Комети». Летить! Яскравіє! Жар і лід! До самісінької серцевини – сердечність: сердечність тілесна-больова-емоційна і сердечність естетична-класична-образотворча.
    А ось «Два голоси», вірш-туманність:

    Нарешті – прилетів махровий сніг.
    Підбілював розхитані перила,
    Беззаборонно і відчайно мів…
    Сніг забарився.
    Плащ для злив купила.
    На хвилеріз опала пелена.
    І шелестить «забудь…» ожини листя.
    Іскриться гостре пагілля бажань
    Перлинками прозорого намиста.
    І пристрасть білопінно розцвіла,
    І застує магнолії, платани… (ст.386)

    Дочитайте його у книжці до кінця. І очам відкривається величний простір жіночої душі – мудрої, спостережливої, обізнаної. Ця душа не скавчить і не скиглить, а літає, ширяє і тому так кольорово і багатогранно бачить простір під своїми крилами.
    Ось мимохідь підтвердження:

    Я споглядаю світ… Калейдоскоп
    Лежить у скриньці, що зефіром пахне.
    Очей не позичав хитрун Сірко.
    Минаю сцени, шахівниці, шахти…
    Поміж дзеркал – зблизенька, віддаля –
    Барвистий рейвах вулиць, щастя, згуба.
    Ви пам’ятаєте себе – маля,
    Що зазирає в таємничу тубу?.. (ст.114)

    Є у авторки поезії-спалахи наднових зірок, поезії-молодики, поезії-протуберанці. Є хист оселятися на плането-людині – читайте, щоб зрозуміти «У тарному цеху» (ст.162), «Весна 2000» (ст.147), «Старий» (ст.108) – я відібрала цих кілька поезій як приклад присутності авторки на планетах імені кожного з нас. Досліджено й описано в її поетизованому атласі людського неба сотні людино-планет. Вона ретельно зберігає в душі поетичний і образний звіт про всі мандрівки. І відчуває велику людську потребу у веденні таких космічних і водночас земних спостережень:

    Стій на горі. Дивися на світила.
    Цей світ ловив і круасани пік,
    Лякав боями, тішив сонним тилом.
    Тепер ти бачиш дно небесних рік. (ст.34)

    Якщо повернутися до мого читацького сприйняття тканини тексту, хочу наголосити на ретельності авторки у виготовленні цієї тканини, надзвичайній вимогливості до себе. Вона сама сукає нитку, потім тче полотно, фарбує і тисне принт. На які б етапи народження її авторського тексту не акцентував увагу, впадає в око майстерність і довершеність кожного окремого процесу. Ці етапи «виготовлення» тексту розглядатиму «у лупу» в наступних есе. А зараз ще хочу зиркнути на загальну матерію творчості, на улюблені мені тенденції.
    Для мене увесь «рулон» творчості Залізняк - велетенська картина із текстів, які є пазлами, що дозволяють ними гратися, утворювати варіації «на тему» завдяки обертанням вмісту калейдоскопу «Птахокардії». А проте кожен окремий вірш – ретельно зібраний пазл – ані шпариночки, ані недоречності, ані порожнини. Можна висипати фрази на купку, можна змішати втілені поетичні тропи у букеті, можна розібрати ланцюжки рядків і строф на ланочки. І що? Заговорять вони лише у «конструкторі» і в «конструкції» авторки. Дивину відкрила, скажете? Буцім, так з кожним поетом!
    Ні. Вона так сміливо й впевнено «бавиться» словом, що воно – навіть сіреньке і вживане або випадково-нетутешнє чи видобуте з нетрів термінології або рідко згадуваної лексики, набуває нового життя, звучить у сміливій інтерпретації, опиняється в несподіваному місці тексту, засвітившись відверто само до себе дитинним здивуванням і щасливою посмішкою відкриття в собі більшого, ніж був раніше, смислового простору.
    Треба мати вироблену рукою і уявою звичку, ритуал, стиль, щоб зануривши кінчик пера у містичне і завжди варіативне середовище космічного блукання слів, упіймати краплину поетичного чорнила, населену міріадами сенсів. Потім утримати ту краплину, потягти, як ниточку, на листку, не занапастивши її і не потопивши задум у кляксі!.. Потім дмухнути на ще вологе мереживо рядочків, магічно провітривши цю залізняківську тканину.

    Вохриста спека. Ворохобна гама.
    Бинтує вухо стріляний Мідас.
    І плачуть біля рам халатні мами:
    Кокоси з пальм летіли повсякчас.
    Картини-гасла. Рамці з очерету.
    Гуманітарні криза, сіль, тютюн.
    Старий Дедал ховає в саж ракету,
    Чкурнули свині в бік лілових дюн. (ст.66).

    Тому крам тексту органічно сприймається і як намальований ніби власноруч, а не авторкою, образок із буття, і як динамічна кіноплівка – наповнений дією і невисмоктаним із пальця сюжетом – серіал, який хочеться дивитися і дивитися (на відміну від справжніх серіалів, які втомлюють і навіюють нудьгу). Світлана-Майя пише світ і життя доступним кожному з нас, а тим паче – кожному поетові, матеріалом. Сировина та ж – а виріб неповторний!

    Глінтвейн парує… Вкине нічка
    Глід, матіоли, кріп, жасмин.
    В яр опливає чорна свічка.
    До розсвітання – сім хвилин.
    Ліловим жевривом за хмари –
    В сузір’я Лева, Козерога –
    Летить чаклунка в окулярах,
    Окроплює змію-дорогу… (ст.146)

    Оце дала торкнутися до креп-жоржету. Та ви й самі можете. І до сатину – «Між поцілунками школяр курив, Пригладжував чуприну барви глини. Та й на сусідці Ларі оженивсь, Бо я удруге не прийшла в малину» (ст.219), і до лляного полотна – «Віджнивувало Літо. Із клавіром Гуляє Осінь – між оман, спокус… Ось дочитаю звільна «Символ Віри», Під вірші простелю лляний обрус» (ст.187), і до тонкого вразливого батисту – «Безкрила, виглядаєш дощ На ганку самоти? Він живить липи ніжну брость. Чого жадаєш ти?..» (ст.335)…
    Читач зі схильністю до «птахокардії» здатен сам обрати аналогії для особистого прочитання. Не крізь якості полотна, а інакше. Створити карту мандрівки просторами підкрилля по-своєму. А підкрилля поезій Світлани-Майї Залізняк вабить і прихищає обіцянкою нових помахів, нових вітрів, несподіваних картин з висоти пташиного польоту. Читач її набуває відтак вміння відкривати світи, часи і виміри засобом читання саме її поезій. І завжди дивуєшся і не здатен збагнути, як то пташка неусвідомлено, але впевнено тримається на висоті, робить піке, лине під сонцем самим, так само читаєш поезію «Птахокардії» - питаючи себе, і як вона це робить?
    Летимо далі?..

    «Під саваном снігів – поля у січні,
    А в липні плат опіль заянтарів» (ст.487)

    До нових вражень!

    Грудень 2015-січень 2016
    Ірина Кримська-Лузанчук

    .................................................................................................................

    «Птахокардія» - невиліковна
    Продовжую читати поезію Світлани-Майї Залізняк
    Прикладка як новоутворення сенсів

    Досліджуючи мову поезії Залізняк, дивуєшся невичерпності ресурсу, яким володіє авторка. Її мова ніби розвивається в собі, нуртує і розшиює береги, стаючи ще більш повноводною і глибокою. Загадка криється насамперед у радісній безстрашності поетеси і впевненій грі всіма-всіма інструментами мови, мови як такої і мови поетичної. З їх (інструментів) допомогою вона винаходить все більше і більше скарбів, урізноманітнюючи визначення й означення для усіх досліджуваних тем, предметів і явищ.
    Сьогодні зупинюся на прикладці, яка особливо яскраво демонструє здатність Залізняк до відкриттів усередині, здавалося б, давно досліджених словесних територій і маршрутів. Чому проявляється така пристасть і винахідливість у кліматі пикладки, можна досліджувати і крізь психологію творчості. Однак мене зараз більше приваблює естетична сторона предмета дослідження, цієї «експресії думок-вуглин» («Шал», ст. 454).
    Варто зауважити, що тексти Залізняк демонструють одночасно обшир авторської мови і відверту манеру віртуозної економії мовного ресурсу. Щоб максимально точно поцілити образом, метафорою, визначенням читачеві в душу й думку, Світлана-Майя ліпить словесний снаряд так, щоб елегантно зекономивши місце в рядку, в строфі, підібрати таке слово, яке б розірвало на клоччя всі попередні тлумачення його посередком поезії, естетичного й смислового контексту: «І в’януло обличчя-ананас...» («Пилюга», ст. 42); «А на долівці – рядна-павичі...» («Ностальгія», ст. 16); «...Десь тут лелека Бере дітей – із рогу втіх-щедрот...» («Батерфляй», ст.43); «Ти не для мене рай-солярій зводив» («Оригамі», ст.325).
    У авторки спостерігається пристрасть до «зв’язування» слів у пари не лише стосовно іменників. Така тенденція прослідковується в роботі і з дієсловами, і з прикметниками. Однак з іменниками побиті навіть її особисті рекорди. Але ж вона не прагла вразити читача кількістю цих «пошлюблених» у прикладку іменників, а звернути увагу причинно-наслідковими мотиваціями злиття слів у промовисті пари. Не здивуюся, якщо поетеса й сама не помітила інтенсивності прояву своєї пречудової звички продукування прикладок. Швидше за все, пари народжуються... на небесах, де ширяє невтомна пташка натхнення: «Стрімкіший лет – і ось пустеля-спека» («Батерфляй», ст.43); «Лети на конус-терикон» («Манівці», ст.31); «Пливе жура-журавонька» («Єва. Три літа», ст.348).
    Манера Залізняк у складанні іменників до пари стає відтак її візитівкою-впізнаванням (серед поетів узагалі і серед інших власних творчих чеснот-візитівок). І самі слово-винаходи розсовують стіни контексту – прикладка виглядає ніби гральна карта (в сенсі здвоєного символа), котру можна розглядати, обертаючи і перекидаючи, розкриваючи. Кожний окремий іменник в мить занурення в нову смислову лунку разом з іншим іменником вигострює кінчик стріли, набуваючи атомарної точності потрапляння в центр образу. Ось! Саме це хотіла я сказати, ніби злегка усміхається здаля поезія. «Немов стріла, що лучник-Час пустив» («Крізь пил і пух», ст.244). Точність у досягненні мети посередком кожного слова! Не дати читачеві блукати сліпо у пошуках варіантів-сенсів, не дати йому відволіктися на манівці і раптом схибити в розумінні творчого задуму! Так авторка відповідально й щедро розставляє дорожні знаки на маршрутах сенсів, аби читач крок-у-крок прямував ними синхронно з авторкою, а не безнадійно відставав... Чи втрачає читач за таких умов оту бажану самостійність співавторства? Адже для поезії украй важливо, щоб читач лишався вільним птахом у просторі міжрядь.
    Тут заспокою читача. Ніхто не відбирає у нього цю волю. Але за знаками-прикладками Залізняк завжди знайдеш саме її пташину окриленість слів. Парність крил/парність слів дає силу змаху й прискорення пірнання в глибини віршів: «Тебе розбуркає нічниця-Пам’ять» («Оглядини», ст.173); «Бредуть музики-тумани троїсті» («А ти живи», ст.208); «Ці душі-горлиці шукають пекло-рай» («Вольдемарові – пошепки», ст.268).
    Виписуючи на окремий листок потрібний матеріал, зауважила, що рядки, які містять прикладки, надзвичайно рельєфні, опуклі, ніби камеї ручної роботи. Кожен авторський екземпляр народжується один раз саме в такому несподіваному і, як виявляється, найвдалішому виконанні. Слова, з яких виникає пара, без намагнічення і взаємопритягання, яким їх наділила авторка, ніколи б не змогли зустрітися в одній і тій же луночці для пророщування образу – такими вони окремо видаються непоєднуваними! «Хай совість-гуска душу не скубе» («Словопряд», ст.153); «Він – кат єства! Він – зведений курок З палким ім’ям-протуберанцем – Совість» («Без маски, ст.39»). Як бачимо, на визначення одного предмета (совісті) поетеса знаходить пари іменників, то поміщаючи «совість» у саму пару, то відводячи їй роль окремішнього словотлумачення.
    У прикладках Залізняк може опинитися певний ведучий-іменник, який раз-пораз «парується» з новими словами-супутниками. Як правило, роль таких сильних лідерів у парі виконують архаїчні образи поезії й літератури. Без цих понять поезія ніяк обійтися не може, але вони так довго і часто експлуатуються авторами, що маліє епічна й глибинна суть їх, нівелюється невичерпна естетика засобу. Відтак слова стають вразливі й беззахисні перед банальністю. Залізняк вдається оперувати базовими поняттями, не засмальцьовуючи буденністю їх одяганки. Скажімо – вітер: «Захмелені вітриська-гендлярі...» («Ручай», ст.36); «І вітер-синоптик читає...» («Меланхолія», ст.84). Або – час: «Пап’є-маше вітрин. А час-лихвар...» («Ожеред», ст.41); «Час-вихор закружляв...» («В Яготині біля райсоюзу», ст.96). Раптом на одній сторінці два цікаві і неподібні випадки парування «правди» в присмачених сарказмом рядках: «Повію-правду брехунці колишуть» («Травнево-лапідарно», ст.290); «Обсіли мухи-правди і зумлять» («І зріють правди», ст.290).
    Так само поетеса урізноманітнює простір одного слова, стиснутого рамками сірої звичайності. Наприклад, пирій: «Сіє сім’я пирій-лиходій» («Пам’яті бабусі Насті», ст.28); «Круг дворища дитинства – біль-пирій» («Початок», ст.50).
    До кого б не були застосовані в поезії Залізняк слова-пари, вони гідно відіграють свою роль, підсилюючи емоційне або зорове сприйняття образу. Ось, каже винахідниця, цим боком, цією гранню, крізь шпаринку дефісу – погляньте! Для прикладу зібрала кілька зразків автоського почерку, коли в рамках застосування схожих форм, у вимушених обмеженнях сенсу (протічності, стиснутості у...) прокидається потрібний для тексту відтінок значення чогось вузького і рухливого або перебування-відчування вузького і рухливого: «Тече стежка-нитка... до зблиску рудого ножа» («Зла вилився ківш»,ст.87); «Тікають змійки-бганки із обличчя» («Самодостатність», ст.152); «...по руслах-венах – трав’яні чаї» («Не залишай», ст.388).
    Так можна ще десятки-сотні зразків препарувати, проте без контексту вірша, звідки кожен зразок вийнято, втрачається повнота образу. Це ніби з полотна вирізати фрагмент і ліпити свою аплікацію. Гадаю, справжні гурмани Поезії, її вихованці захочуть пройтися самостійно кладочками Залізняківських дефісів. Тим паче, що прикладка – синтаксичне явище насамперед і відтак потребує оточення, оброслості тілом тексту. А виправданням такому висмикуванню прикладок на ниточці рядка може бути впевнена функціональність слів-пар навіть в розрідженій атмосфері контексту... майже безконтекстності. Річ у тім, що навіть обірваний зусібіч фагмент вірша у Залізняк набуває здатності жити окремим життям і нести в собі повноцінний цілісний художній і філософський заряд. Як то відчуваємо з лаконічними японськими поетичними формами. Є щось подібне і в прикладках нашої авторки: «І все очиститься, і буде сум-яса...» («Людмилі», ст.29); «Порадник-оповідач – телефон» («Листи», ст.49); «Щоденно коситься людва-трава» («Словопряд», ст.153); «Горять серця, ліси-екосистеми» («Дежавю», ст.466).
    Зрештою, цей перевірений авторський засіб схожий на клавіші – можна видобувати звуки тільки з білих або тільки з чорних клавіш. Але як звучить мелодія під пальцями вправного піаніста, який говорить і білими, і чорними одночасно! І нехай у одного слова в парі субстантивна роль, однак саме його присутність, впевнена, задумана авторкою як визначальна.

    ....................................................................................................................

    Реальність завжди антична
    Або
    «Птахокардія» сповідує й богів Олімпу

    Люблю пересвідчуватися за допомогою творів сучасних авторів у їх упевненому незаперечному спадкуванні просторів світової літератури – від античності до сьогодення. Прикладом до цього твердження є присутність у просторі літератури Світлани-Майї Залізняк. Вона ширяє у літературному вимірі на відстані – від «до н.е.» і до «сьогодні, в цю мить». І чим далі в часі лежить фоліант, тим зухваліше вона здмухує пил зі старих як світ сюжетів, доводячи, що літературне слово, мистецький чин живе у своїм просторово-часовому континуумі, що немає в ньому вторинних сюжетів і образів, а є панівне поняття – ВІЧНЕ. І про пил, мабуть, тут зовсім недоречно. То швидше пил від неймовірних завихрень унаслідок ламання часових бар’єрів…
    Особливо пристрасно Залізняк споживає античність. Ніби очі в очі з нею щодня перебуває у творчому польоті. Можна було б пожартувати, що ж летючи на Пегасі, інакше й не буває. І пожартуємо. Бо у нашої землячки – Пегас одомашнений і приручений. Не в сенсі стояння у стайні і сну лежачи, а в сенсі еміграції в українську літературу. І скільки б іронії вам не вчувалося в моєму коментареві до творів Залізняк, то захоплення - я бачу її верхи на Пегасі у наших степах, межи гір – Карпат і Криму, у наших полях, урамлених північними лісами і південними мегаполісами…
    А мова рідна – золотавий лан,
    Де кожний колос – ваговите слово.
    Зміяться тлусті манівці блукань,
    Розшукую Пегасову підкову. («Маківка», ст.425)
    Ось так – у пошуку своєї-Пегасової підкови – з тим же Пегасом, довірливо тримаючи руку на гриві, йде (або мчить-летить) крізь контексти невичерпних літературно-мистецьких алюзій Світлана-Майя Залізняк.
    На античному родючому грунті вдячно проростають живі українськими соками паростки Залізняківської поезії. Це може бути стеблина у сільському дворі, а може бути і потужний масив – хащі історії.
    «Неміфічна історія» (ст.358) не лишить байдужим читача – чи він від поезії, чи він від газети. Авторка відразу розчулює всюдисущим лейтмотивом (українським? загальнолюдським?):
    Не всіх Олен скупали в рай-барвінку,
    Всім бовванів Май-лицар на коні.
    Чуючи таку увертюру, впізнаєш мелодію тисяч доль, з українськими легко впізнаваними темами також:
    Селяночка не знала Деїфоба.
    Очіпок маскував синці на лобі.
    Не надихнувся нею Оффенбах,
    Лиш я співала: «Пахне хлібчик, ба-а».
    У жодного класика немає тієї стражденної за пропискою Лемешівки, але вона тим часом є ускрізь, дивлячись нам у снах і наяву своїм незгасним ликом:
    Всміхалася на квітному городі.
    Борвій у пазуху – листи про вроду…
    Із пензлем не підходив муж Іван…
    Оффенбахи не надихнулися її красою, не надихнулися й маляри. І неантична богиня української долі несла свій німб світло, бо і не знала про нього.
    Струмочком сліз від припічка у сниво
    Пливла Олена Довготерпелива…
    Стотисячна доля гнулася і гнулася під лихом, а таки випрямлялася і світила чолом – аж сюди, до нас:
    Леміш, лемішка, лемент… Смак побоїв.
    Голодні взори кіз, корів, котів.
    Античність як антураж дозволяє читати майже цинічно зведену суспільством до банальності і майже узвичаєну історію як окремішню.
    Така моя історія житейська.
    За морем ті буяни. Мо’, Егейським.
    Для Залізняк властиво опиняти в горизонтах авторських бачень однаково рівновіддаленими і такі житейські історії, і пані Історію.
    Мені дуже подобається «Апокрифічний вірш» (ст.67-68), який насправді зовсім не апокрифічний. Відлуння повторюваних і повторюваних незасвоєних уроків жахає до затуляння вух:
    …Бряжчать медалі. Сунуть «бетеери»…
    Сьогодні хлопчик – а за рік вояк.
    Хто вже познайомився з поезією Залізняк, зрозуміє, що античність – як натура для зйомок – вибрана невипадково у творчому освоєнні актуальних у розумінні авторки тем. Такою часовою амплітудою її серце розчахується ледь не навпіл, аби випустити ріки болю, які її серцем протікають. За цими лаштунками античності авторка ніби затуляє дуже жіночні жести скрушності й розпачу («Я ж не зцілю графітом з олівця!»):
    Бог Прометей, що плоть людську зліпив,
    Митець був неабиякий, та схибив…
    Бо:
    …І проростали буйно крізь пирій
    Кремезні homo – підлі, злющі, хтиві.
    Скільки ж написано поем («І збіжжя струм живив рядки поем…») про те, що слід плекати, а чого уникати; вишиванка пані Історії вся чорним хрестиком, проте «Струмує крівця homo на вінки…». А причина проста, але від того не менш драматична:
    Несуть хлоп’ятам не казки в дарунок –
    Пістолі, танки, стріли, арбалет.
    І вчиться син у батька дерти руно.
    Зі скалки зла спалахує Афект.
    Античні сюжети настільки обіграні у різних літературно-мистецьких жанрах, що навіть середньостатистичний читач легко рухається ниточками-алюзіями, що смикає кожен автор, котрий знову пише варіації на тему. Тому Світлана-Майя Залізняк не витрачає час на тлумачення й переказування першоджерела запозичення, а шубовстає у цю бурхливу ріку прямісінько з Дніпрового берега або з берега Супою чи Псла. Бо міфічні Зевс і Юнона живуть насправді у вас за стіною на п’ятому поверсі чи через дорогу на сільській околиці:
    Кохав могутній Зевс Юнону,
    По муках пестив білу грудь…
    Таких мужів-землян – мільйони:
    То «зіронько», то чорна лють. («Небесна любов», ст.371)
    Учасники древніх сюжетів то в компанії, то лише одинокими персонажами оселилися в українській літературній географії з легкої руки Залізняк (ні, я не забула про інших авторів, які вподобали античність!) на правах співгромадян, таких собі переселенців. Тим поетеса позбавляє аналогії і алюзії їх первородної епатажності і пафосності, недоторканності. Реальність античним богам і героям виставляє нові умови виживання, класичні сюжети і драми опиняються під нашаруванням нових осмислень і втілень.
    Ковзькі стежки штурмують піонери.
    Зриваються і котяться в Алфею,
    І плетениці майорять у млі…
    Маленькі homo – це ж не дітки Реї.
    Хоча – від рук дрібних – циклоп осліп. («З підніжжя», ст.53).
    Античний контекст зустрічається у «Птахокардії», здається, частіше, ніж будь-які інші джерела алюзій. Можливо, наш час такий страшний і некомфортний, що від нього мусиш утікати. Але як би далеко не відбіг, сам від себе homo не втече. Бо він за собою несе таку руйнацію і біду, що й боги Олімпу зашпортуються у власних тогах, задкуючи в безчасся. Отож говорячи до нас суголосно з персонажами античності, поетеса лише демонструє незникненне дежавю для світу, який себе не хоче вберегти.
    Є й теплі-мирні аналогії… «Сирена» (ст.65) дивиться веселими й добрими очима необділеної мудрістю жінки:
    Житейське море дістає до вилиць,
    Підморгує в сутемряві маяк…
    Я моряка русявого зманила,
    Пішов за мною від сімох друзяк.
    Міф-реальність-міф допомагає тлумачити і перетирати на борошно житейську драму, підказує Залізняк. Але відповідальність за випечений з того борошна хліб лежить не лише на міфотворцях і вже точно не на античних героях… Та чи свідомі ми цього?
    Повзе довга тінь від меча Мельпомени…
    І спробуй-но вийти… на суд манекенів. («Актуальне», ст.35).

    .................................................................................

    Сповідь Поета в капличці «Птахокардії»
    Або
    Читаючи Світлану-Майю Залізняк

    Кожен автор створює свою релігію, навіть якщо не має того на меті. Свій концепт, система віри й сповідування прочитується й у «Птахокардії» Світлани-Майї Залізняк. І річ навіть не в тім, які фундаментальні цінності, про які вона пише так проникливо й багато (від - багатство), співпадають із задекларованими у світових релігіях. І не в тім, з якою релігією «товаришує» авторка. Адепти різних теософій знайдуть безліч доказів на користь своїх переконань, але жодного з них насправді вона, Залізняк, не тягне на свій бік.
    І тим чудова поезія Залізняк, що всіма своїми, умовно кажучи, релігійними пориваннями вона не воліє ні піднести, ні заперечити котрусь із течій. Не зазирає запопадливо жодній в очі її найістиннішої істини. Але і не принижує факту побутування жодної із…
    Найпереконливіша релігія – котра над релігіями. Не збоку! Над. Така є харизматична релігія харизматичного поета (нічого спільного з сучасними харизматичними течіями).
    «Тече розлогами півсонне житіє…
    Дай, Господи, стремління, хмар, сумир’я!
    Немає берегів, пліт віри – є.
    Бува спинюсь: де витік днів, де гирло?
    …Вкажи правдиву заводь – між циган,
    Правічний многотрудний Боже…» («Тече розлогами півсонне житіє», ст. 72).
    Поетка природно вступає у діалог, повсякденну розмову із Всевишнім і не затуляється вуаллю обіцянок безумовного поклоніння, а заявляє про себе сміливими відвертими рядками:
    «…Й шепчу до Богоматері, Христа:
    «Згадайте про Вкраїну: тліє-гине».
    Довкіл погляну – церква півпуста.
    Олжа веде в ясир чужого сина». («В очікуванні розквіту», ст.73).
    Прийшовши до Бога, стоячи у церкві чи під відкритим небом, жінка-поет декларує собі і Богу реальний стан речей – не солодкоголосо, єлейно й пошепки освідчується, а посвідчує драму віри, де віра власне знівельована.
    Чому?
    Бо «…Все продається. Яблуко і змій…»… («Стій на горі…», ст.34).
    Відтак у своїй власній релігії, нікому не нав’язуваній і не щепленій силою, Світлана-Майя почувається вільною і самодостатньою. Там свої оздоби, ритуали, мікроклімат; ніхто не осмикує «не так стоїш», ніхто не ворушить гарячим струменем видиху-докору над вухом «не так кладеш хресне знамення».
    «Кармінна свічка Зрілості горить.
    У дар від Неба не мишасті шори –
    Самодостатності п’янлива мить.
    Янтарно липні загусали.
    Сорок!
    Я схожа на останню із черниць,
    Що вирвалася з білого затвору». («Самодостатність», ст.152).
    Оце і є відповідь – найправедніша релігія є самодостатність. Не хизування нею, а воля від шаблонів, штампів, непотрібних обмежень, необґрунтованих страхів… Якщо людина самодостатня й пережила власні одкровення Правди світобудови – вона не конче має ставати супроти Бога в гостру дискусію, на позиції заперечення, майстерно жонглюючи інструментами Поезії (якщо йдеться про Поета). Ні, Поет набуває компромісності й любові на кшталт Божої – до Людей і світу Людей, земного буття і всесвіту. Ось приклад такої Любові у вірші, присвяченому матері (матерям, людям, серед яких живе й спостерігає, а пізніше відтворює у Поезії світи):
    «…Цей словодощ – на благо кропиви.
    Епоха жалю. Пухирі – з тротилом.
    Хтось підриває рай, а ти живи.
    В молитві – сила». («А ти – живи», ст.208).
    У поета так само є переконання, що Бог – це Все, це Любов. Але у самодостатнього Поета це переконання задеклароване строфами про перебування його самого в цій Любові, продукування й розмноження її у рядках, рівних по силі краси та емоційності молитвам, псалмам, пісням у традиції оздоблення віри.
    «Повік мені (та й вам) не розгадати:
    Коли, мов блискавка, зітне коса,
    Душа злетить у пекло, в небеса?
    Чи є у світі протисмертні лати?
    А дощ вмовляє: «Спати… спати… спати».
    Зажди, я допишу. Лий на плащі!
    Хоча закони всі – у длані Божій.
    До алгоритмів «крап… крап… крап», «чів-чів»
    Поет хоча б один додати зможе». («Алгоритм дощу», ст.30).
    Проникливий читач, звичайно, розуміє, що релігійність поета полягає не в частотності вживання ним у власних поезіях слів-ідентифікаторів – молитися, Бог, Христос… тощо. Релігійність Поета – це завжди самовідтворювана реальність, здатна існувати і занурювати в себе посередком власних резервів, засобів,елементів – метафор, смислів, алюзій, інтерпретацій тощо. Світ, який себе постійно новоутворює, живе, стверджує життя і затуляє від не-життя:
    «Коли в душі – хуртеча-заметіль,
    А в блістері ні грама трамадолу,
    Минай аптеки й зони божевіль!
    Вдихай не клей – мелісу, матіоли…
    Якщо поснули ближні в бур’яні,
    Готуй какао, з маслючків різото.
    Перечекай кислотні зливи-дні.
    Запалюй коминок чи свічки гнотик.
    …Вітраж надій покраявся на друзки?
    Ні, не піднось до вен зубате скло,
    Не запетльовуй бісову мотузку –
    Молися… І хай цілим буде лоб.
    Не сподівайся, не поверне лилик
    Із лабіринтів «ломок», стихне сміх.
    Благай у Неба неламкучі крила…
    Політ – найлюксусовіша з утіх!» («Тому, хто впорожні», ст.258).
    Щойно я зацитувала текст однієї з поезій повністю. Адже просто «висмиками» із строф чи рядків Залізняк «релігійної» і «божественної» лексики доводити духовність її поезії – поверхово й не гідно таланту авторки. Відгук не передбачає цитування цілісними текстами, але така спокуса є, і сьогодні я їй піддаюся. Тільки в нерваному і неврізаному тексті очевидна висока і досконала релігія Поета. В ній, за бажання, можна знайти й традиційну релігію (релігії!), й ту, яка сповідується лише рядками «Птахокардії».
    «Навіщо, Боже, сотворивши білий світ,
    Поклав у сповиток аспідні русла?
    Щоб сильні духом розтинали сіть
    Пересторог – і проросли неплюскло?
    Людинолюбно, з нижнього ребра
    Принадну жінку виліпив, не з пилу.
    Прабатечко Адам, що вік орав,
    Талан твій маючи, створив би крила.
    В пустелі буднів оксамитний блиск
    Очей дитини примерхає, гасне.
    Прагматик вчив шукати кайф і зиск.
    Єдваб словес цінується всечасно.
    Навіщо, Господи, зійшовши в напівсон
    (невже і я, чутка, чогось – предтеча?),
    Не вигоїв ураз душі, долонь,
    А викликав нестримну словотечу?
    Відтоді йду по стежечці новій.
    Пульсує думка між буттям і смертю…
    І що – для Неба – мій кривавий вірш:
    Нектар п’янливий? Гіркувата жертва?» («Між буттям і смертю», ст.419).
    Можна стверджувати, що своє творче кредо С.-М. Залізняк не в одній поезії заявляє супутньо із духовним кредо. І то природно. Адже поетична творчість – це надвисоке звучання людського сумління, совісті:
    «Благаю в Тебе, Господи, тепла –
    Жагуче серце жару не жаліло.
    Довкола храмів торготить бедлам.
    У мирі – чола… Мирні – знавісніли.
    Я потребую шляху і долонь,
    Які б несли свічу єства уперто
    Під гайворонне ремство над чолом,
    Повз шабаш відьом і тенета Смерті.
    Хай шовковиться променистий дар,
    Хай шарпають невір’я чорні шквали!
    Тепла просила – огорнув пожар…
    Мабуть, просила в Господа замало». («Благаю в тебе, Господи…», ст.446).
    Бачте, я не оминула спокуси знову навести не цитату, а повний текст – настільки переконливою вірянкою є Залізняк. Та яку б сторінку не відкрив, ускрізь знайдеш докази її Віри! От на цьому ж розвороті бачимо поезію з назвою, яка напряму відсилає до релігії ВОЛІ, РАДОСТІ ЖИТТЯ, ТВОРЧОЇ ВІДВАГИ, «Псалом» (ст.446) - із резюме наприкінці, що вкотре, хоча й по-новому, декларує і творче, і духовне кредо:
    «Хай буде дім – цитринна цитадель,
    Захищена від смерчу, злив, оркану!
    Я обійдуся без чужих ідей,
    Побачу тло крізь призми і паркани».
    І тут око віднаходить поруч ще у вірші «Прокид» (ст.447):
    «Христос воскрес! Весна пливе розмаєм.
    Повеселіли крез,бідак, лихвар.
    Зерном вільготне поле засіваю.
    Ген креше рогом бик Волосожар.
    Плетуться ваговиті колосини,
    Гойдаються над плюсклим кураєм…
    Три животворчі сили ниві синій
    Бог-сонцедар щораночку дає».
    Скільки не шукай прикладів авторської релігії, їх віднаходиш на кожній сторінці. Так ніби Залізняк зайнята у постійному співавторстві з Богом у творенні завтрашнього дня, радості буття, сили жити.
    Кожним віршем авторка закликає і вчить любити:
    «…між агоній
    Душа шукає ліки від…
    В ряснім фелоні сходить Сонце… Цій іконі
    Молився в полі мій невіруючий дід». («Поліалергія», ст.83).
    Любов і віра купується не у церкві за свічку й граматку «За здравіє»/«За упокій», не кількістю поклонів, не ретельністю ритуалів. Отож авторка карається гріховною і суперечливою псевдо-вірою, яка панує сьогодні над вірою:
    «Полтавські лілії. Турецький алтабас.
    В черниці миловидної просфори
    Купує мати. Вирлоокий пан
    Ікони лобизає. Тиш прозора.
    У білостінний древній гойний храм
    Заходжу без браслеток і принуки.
    Ясноволоса дівчинка в сльозах:
    - Матусю, мамо… хочу вже на руки!
    Свіча зігнулася – мов ятаган.
    На канделябри опливають болі…
    До ніздрів допливає фіміам,
    Очищує від скверни. Яро, сполом
    Людинолюбству оду піє дух.
    Дзвіниця… міст… аеродром… яруги.
    Іду повз дачі. – Не убий! – кричу.
    Пузан – за три черешні – б’є злодюгу». («Благий порив», ст.228).
    У поезіях Залізняк світ, який постає у Святому Письмі, набуває барв одомашненого напівказкового середовища і видається після поетичних рядків більш принадним і реальним, більш впізнаваним, ніж після переконливих красномовних настанов і проповідей священнослужителя:
    «А ти преславний. Очі – мов сапфір.
    Адаме, стишся! Прищепив би гілку…
    Чи здалеку летиш? У тихий двір
    Заходь навік. Самісінька в присілку.
    Під сорок… Спека. Є держак від вил,
    Кіт, слоїк меду, льох, бузок, дерева.
    Є бочка дьогтю, пір’ячко – від крил.
    Була Жар-птахою… Три літа – Єва.
    Куди ти? Я ж мовчала! Йди у тінь!
    Пригладив чуба. Погляд стік у очі.
    Довкола зрубу кружеляє кінь…
    Ти рвешся в пекло. Я дитинку хочу.
    Нікого проти ночі не спинити.
    Пливе жура-журавонька… Ми квити». («Єва.Три літа», ст.348).
    Поезія Залізняк кожним рядочком трепетно сповідується і Богові, і людям. У неї загострене почуття справедливості православної, саркастичний дотепний погляд богів античних, окриленість і відмова від реальності вірянки зі сходу…Все там можна віднайти. А головне – самого Бога і саму Людину, які вміють бачити, чути, донести до…, споглядати і дарувати:
    «Благословляється… І хтось пішов за пруг,
    Що відділяє ці сади від потойбіччя…» (ст.108).

    ............................................................................................

    Опукла фразеологія «Птахокардії»
    Або
    Нове життя класичних афоризмів від Майї-Світлани Залізняк

    Той, хто пізнав поезію «Птахокардії», мав змогу переконатися у одній із творчих, професійних чеснот Світлани-Майї Залізняк. Це винятково впевнена гра слів, словесна еквілібристика, сміливі й завжди успішні експерименти зі словом. Проявляється це різнобічно, в різних мовних пластах.
    Зараз я б хотіла звернути увагу на приказки і фразеологізми у творах Залізняк. Не стала рахувати, скільки ж їх вжито достеменно. Мене ж не статистика цікавить. Для мене було достатньо побачити, що авторка має таку пристрасть – бо впало в око.
    Тенденції вживання влучних зворотів різні: непорушність первісного вигляду відомого і вживаного вислову; поміщення його в несподіваний контекст; сміливий апгрейд.
    Має поетеса й улюблені вислови, позаяк у різних варіаціях один і той же може траплятися в кількох творах, поглиблюючи зміст, у нього (вираз) закладений від початку. Скажімо, «манна небесна» експлуатується і в побутових розмовах, і в літературі. Здавалося б, доволі ризиковано вправлятися з обкатаним тисячі разів матеріалом. Проте Залізняк не з лякливих.
    Ось перший варіант.
    «Крізь решетину хмар тече Прозріння мед…
    Мільйони райських бджіл впокоїлися вколо.
    Чекає спраглий люд на манну – із небес.
    А я стою осібно перед безкраїм полем…» («Крізь решетину хмар», ст.56).
    Здавалося б, тут «манна небесна» фактично нечепана (наше поліське слівце – для уточнення). Однак виразне тире розводить окремо «манну» і «небеса», таким простим синтаксично-пунктуаційним прийомом підкресливши утрирувану ваду людства, його слабкість – чекати манни з небес, чогось готового – як нагороду за виснаження й терпіння. І ця нова модель сталого виразу допомагає впізнати вже в наступному рядку ще один вислів, ба швидше натяк на нього – «стою осібно перед безкраїм полем» (чуєте виклик автора: а один таки воїн у полі, а таки є ті, хто не чекає манни з неба…).
    Звертаємося до ще одного прикладу з «манною».
    «Я пронесу несхитно свій талан
    Крізь манну й блискавиць убивчі леза». («Розрив шаблонів…», ст.232).
    Знову вчувається прагнення торувати свій шлях без обіцянок і сподівання на дармові спокуси, на вигодовування готовою винагородою. Такому жебрацькому шматку у філософії Залізняк місця немає! Бо насправді прагне не милостині – хай навіть і від Бога самого, а краще Божого дару і торування ним шляхів земних і надземних.
    І третій варіант – несподіваний і ще більш модифікований.
    «Четвертий ранок ллє у Львові дощ…
    Лиш пообіді – сонце й ложка манни». («Змова», ст. 324).
    Манна небесна тут відпорційована авторкою до кількості однієї ложки. Помітна легка іронічна посмішка оповідачки, яка таким чином продемонструвала, що Божа милість – річ дозована, особливо, якщо йдеться про сподівання погоди в місті, яке славиться своєю хронічною і звичною похмурістю та негодою, де навіть «ложка» - це суттєва милість небес.
    А четвертим прикладом з «манною» нехай стане мій улюблений, де зібралися разом промовисті віковічні символи, що прикрашають собою сотні і народних, і авторських висловів, а у Залізняк органічно опиняються в одному контексті:
    «Діждалися зерна, каміння, манни» («У злагоді з собою», ст.236).
    Це вже авторський винахід, новий афоризм.
    Світлана-Майя Залізняк, сміливо заводячи вираз у свій твір, може знайти йому відразу кілька супутніх висловів. У неї є вірші, котрі містять по декілька й більше цих так званих крилатих фраз чи приказок, у нових почасти вдяганках.
    Візьмімо «Пусті наперстки» (ст.38). Тільки погляньте: «Кіт облизня спіймав…»; «…Словеса кобіт Розгойдують мечі. Щити – мов дека» (тут ніби розведені у різні кутки рингу «щит»і «меч»); «Крихти з чужих столів – пухким зозулям»; «І зуб – за зуб. І над Дніпром - тризуб»; «Стомився друг лупати «сю скалу» (доцільне запозичення у Франка).
    Прикладом такої насиченості і стиглості фразеологізмами може послужити й пролог вірша «Аркуш у сльозу» (ст.94). Читайте й насолоджуйтеся соковитістю короткого уривку!
    «Усяк пожне бездій та вчинків урожай.
    Відкину за межу каміння каяття,
    Вкладу горіхи в лунки майбуття.
    Дощі ущухли, збіг у вересень розмай.
    Хай виколисує плоди садочок-рай».
    Тут поруч із знайомими сполученнями (хоча й знову оздобленими авторською філософією) з’являються творчі відкриття в цій царині. Але творення авторських фразеологізмів – це інша цікава тема, яка заслуговує на окреме есе.
    Повертаючись до вжитку крилатих висловів, наводжу кілька варіантів з дуже популярним числом сім. Семіркою густо засіяно у поезії Залізняк – разом із приказками, до яких та семірка «приписана», або із нео-приказками, авторськими. Погляньте лишень: «Сім раз відрізав – міряти не треба» («Тиш», ст.12); «Зробив добро – сім злив чекай подяки» («Містечкові», ст.11); «Йду згідно з алгоритмом: крок вперед, Назад сім кроків…» («Літо», ст.16); «А до тебе – сім гребель пройти» («Пам’яті бабусі Насті», ст.28).
    Особливістю цих уривків є іще одне оригінальне явище, яке ви, безперечно, спостерегли – вміння сплітати в одному рядку, в одному вислові різні фразеологізми, різні приказки, різні звороти, наповнивши кожен з них також новим філософським змістом.
    Залізняк неповторна й смілива у своєму азарті щепити відомі всім слова до своїх рядків або навпаки – своїми словами урівноважувати або розпалювати істину, закладену у вираз століття чи тисячоліття тому. Так народжуються незвично свіжі й загострені новим сенсом новоутворення, які заслуговують на вживання їх у такому несподіваному вигляді: «Гав ловила в барбарисі» («По азимуту», ст.19); «Тепер Макар теляток не пасе. Снують-гелгочуть журналісти, профі…» («Бог мовчить», ст.293); «Не варто слугувати вік омані! Клади пуд солі на яви жертовник…» («Пригадка», ст.450).
    Мені імпонує, як Світлана-Майя Залізняк один вислів може з однаковою яскравістю і влучністю помістити в різні за настроєм і темою контексти, де знайома фраза грає своїми новими гранями: «Жнивую… прогріхи прощаю всім – Живим, померлим, тим, що в хатці скраю…» («Жнивую», ст.265) і «Псалми творець почув: є крайній дім» («Самодостатність», ст.152). Синоніми «хатка скраю»і «крайній дім»зовні співвіднесені до «моя хата скраю», але у «Птахокардії» стають ніби двома абсолютно новими, імплантованими до авторських текстів під власним ретельним і новаторським живописом.
    Вміння доречно класти яскравими стьожками приказки й фразеологізми на тканину вірша, робить їх органічними авторській мові поетеси – ніби то власні творіння, а не давно знайомі словосполучення:
    «За них віддасть і поле, й рибний став.
    Він чоловік обстріляний, відчайний.
    Він гори зверне – і посадить айви!
    Чи хочу зламу карми – не спитав». («День літнього сонцестояння», ст.344).


    Коментарі (4)
    Народний рейтинг -- | Рейтинг "Майстерень" -- | Самооцінка -

  12. АРТУР ШОПЕНГАУЕР: ПРО ГЕНІЯ
    Прочитала. Ділюся, бо цікаво.

    "...між генієм і людиною з відсутністю фантазії буде таке ж відношення, як між орлом, що вільно почуває себе у повітрі, і слимаком, що приріс до підводного каменя...".



    Коментарі (1)
    Народний рейтинг -- | Рейтинг "Майстерень" -- | Самооцінка -

  13. Малювання світлом
    Нова поетична книга Світлани-Майї Залізняк «Люмінографія» – продовження творчого зростання авторки… Хотілося так написати, але ж: «Вона зріла й самодостатня була вже від початку. Це ознака винятковості й геніальності» (Ірина Кримська-Лузанчук). І це правда, бо якщо й була у творчій біографії Залізняк стадія «учнівства», то більшість читачів її просто не помітила. Світлана-Майя прийшла в поезію справді зрілим автором, із перших рядків продемонструвавши віртуозне володіння словом і смислами, закладеними в те слово. Тож, якщо й говорити про зростання, слід шукати його, можливо, у поступовому формуванні образної системи, у виробленні власного почерку-бачення навколишнього – дуже мінливого! – світу та його відображення в поезії, у змінах найтонших нюансів відчуття слова й себе у слові…
    Вихід минулого року у львівському «Сполом» великої книги вибраного став вершинним і знаковим у творчості авторки. «Птахокардія» – яскрава подія в сучасній українській поезії, про що писали, пишуть і, безумовно, ще багато писатимуть як читачі, так і літературні критики.
    Вірші С.-М.Залізняк – «не для всіх»: «Не важко передбачити, що коло не тільки читаючих, а й розуміючих глибоко асоціативні поезії Світлани-Майї… буде вирізнятися глибокими пізнаннями в прадавній історії, культурі, мистецтві, філософії, міфології, психології» (Віктор Вдовченко).
    Подибуючи поезії різних авторів у соціальних мережах, на літературних порталах, завжди звертаю увагу на відгуки-коментарі читачів і колег-митців. Про твори Залізняк майже ніколи не пишуть просто «який чудовий вірш». Поезія такого рівня сама вишукує рівного собі читача, змушуючи його мислити, рости, розвиватися духовно й естетично. І якщо вже коментувати – то намагаючись глибше проаналізувати прочитане, вдумавшись у власні відчуття від спілкування зі світом вільного й багатошаровосмилового залізняківського слова. Може, тому відгуків на твори Світлани-Майї не так багато, зате вони глибокі, змістовні й частенько переростають у справжні літературно-критичні розвідки чи есе, як, скажімо, називає свої дописи чудовий дослідник із Малина (Житомирщина) Ірина Кримська-Лузанчук. Протягом не такого й великого періоду від виходу «Птахокардії» Ірина написала вже шість фрагментів-досліджень поетичного стилю С.-М.Залізняк: 1) Заслабнути на «Птахокардію». Симптом перший; 2) Сувої підкрилля. Симптом другий (продовження для хворих на «Птахокардію» Світлани-Майї Залізняк); 3) «Птахокардія» – невиліковна. Продовжую читати поезію Світлани-Майї Залізняк. Прикладка як новоутворення сенсів; 4) Реальність завжди антична, або «Птахокардія» сповідує й богів Олімпу; 5) Сповідь Поета в капличці «Птахокардії», або Читаючи Світлану-Майю Залізняк; 6) Опукла фразеологія «Птахокардії», або Нове життя класичних афоризмів від Світлани-Майї Залізняк.
    Досить вагомим дослідженням книги вибраного Залізняк є також «МЕТАФОРИКА «ПТАХОКАРДІЇ» або «ORDO AMORIS» СВІТЛАНИ МАЙЇ-ЗАЛІЗНЯК» доктора філософії, доцента кафедри філософії Українського католицького університету, члена НСПУ (Львів) Богдана Завідняка, який зокрема пише: «У таку поезію закохуєшся з першого погляду, знаючи, що вона не зрадить твого смаку, не опромінить зухвалим поглядом неофіта, а за звичаєм ранніх церковних отців, подарує духовну іскрину й полегшу від тягот земного існування. Така вона, Майя…». Панові Богдану належать і такі слова: «По силі звучання і архітектоніки, Світлано-Майє, Вам немає рівних в українській поезії… Після Ваших віршів чітко знаєш, що таке поезія… Другого такого вершинно довершеного автора не буде. Ви подарували світові новий космос».
    Віктор Вдовченко, філолог, доктор філософії в галузі дизайну, старший науковий співробітник Інституту педагогіки Національної академії педагогічних наук України, професор реклами, член Спілки дизайнерів України (Київ) захоплюється присутньою у віршах С.-М.Залізняк «глибинною сутністю образів-архетипів української прадавньої культури, які близькі групі країн із індоєвропейськими мовами». Він вважає Залізняк одним із перших творців нового стилю поезії: «Вважаю, що автор «Птахокардії» не просто може, а достойно ПРЕЗЕНТУЄ ВИСОКИЙ РІВЕНЬ УКРАЇНСЬКОЇ ЛІТЕРАТУРИ У СВІТІ… так, як пише Світлана-Майя, – більше ніхто не пише. Так будуть писати значно згодом. Вона – один із перших творців нового стилю».
    Власне, відгуки-рецензії на «Птахокрадію» і взагалі на творчість С.-М.Залізняк можна почитати тут, у «Люмінографії». А тепер до неї самої, до нової книги.
    Люмінографія – «спосіб виготовлення копій малюнків або тексту із застосуванням світних речовин, нанесених на картон, на який укладають відтворюваний оригінал і фотоматеріал» (зі словника). Простіше кажучи, малювання світлом.

    Сліпих обходжу... слухаю зозулю.
    О скільки чорноротих проминуло...
    У паволоці мар іду між пір’я,
    Світи малюю світлом на узгір’ї.

    Хтось ручкається з бісом – я не хочу.
    Мої стежки окремішні, сорочі («Люмінографія»).

    Творче кредо, мистецький принцип, сенс поезії… чи яким там іще штампом можна обізвати це явище-поняття. У Залізняк воно звучить просто: ідучи «окремішніми, сорочими», тобто своїми власними й нічиїми іншими стежками (торуючи самобутній шлях у поезії), «світи малювати світлом на узгір’ї» (творити світлу красу, цілі світи краси й доброти). Звучить просто, але чи просто втілювати в життя таку мистецьку позицію?
    За словами І.Кримської-Лузанчук, Світлана-Майя «…ліпить форму, образи досконало – наче від початку має те, що потім тут, наприклад, показує. От ніби не пише – а дістала й поклала нам на очі». Отже, писати вірші – Залізняк легко? Можливо. Сама поетка зізнається, що найчастіше не має ніякої потреби вигадувати тему чи сюжет вірша – приходять самі. Як і образи та слова – надиктовуються тією вищою силою, яка тримає в руці серце Поета.
    Але як бути з окремішністю стежки? Чи легко це – не приєднуватися до зграї? Завжди й в усьому мати свій погляд, свою думку, яка дуже часто не збігається з думкою загалу? Бути в час війни – пацифістом, серед «рускоязичних» – українкою; на тлі масових божевіль залишатися поміркованою та розсудливою, намагаючись уникнути зазомбованості натовпу?
    Скажу відразу: не всі життєві принципи й погляди Світлани-Майї я поділяю. Мабуть, це можна назвати свідченням неупередженості мене як критика, але не в тому річ. Поділяючи-не поділяючи, не можу не поважати стійкості життєвої та мистецької позиції поетки. Бути «не як усі» в час інформаційно-пропагандистського тоталітаризму таки не просто. І таки варте поваги.

    Книга «Люмінографія» складається з п’яти тематичних розділів: «Золотаві реп`яхи» (здебільшого про слово, мистецтво), «Макоцвітне» (інтимна лірика), «Кола по хвилях» (універсальна лірика, філософська, про фальшиві і справжні цінності), «Добранічне» (як каже авторка, «само за себе каже»; добрі, затишні вірші про найліпші у світі речі) та «Щедрість» (гумор, іронія).
    Тематичні обрії, як завжди в Залізняк, – безмежні.
    Художні особливості, стиль? Як на мене, саме ця книга засвідчує остаточний перехід авторки на якісно інший рівень поезії. Саме в «Люмінографії» вбачаю яскраві й виразні риси постмодернізму із вкрапленнями імпресіонізму та сюрреалізму (власне, засоби двох останніх, нмд, можна вважати неодмінними елементами постмодерну). Якщо раніше (у попередніх семи книгах, та й у «Птахокардії») традиційний модерний вірш іще переважав у Залізняк, то нині це переважання – в минулому. «Люмінографія» сяє барвами гри, міфу-казки-чарів, поєднує непоєднуване, переплітає стилі й жанри, алюзіонує (якщо дозволено буде вжити такий вигаданий термін), іронізує «на повну». Лірична героїня – вільна, незалежна особистість, яка усвідомлює абсурдність навколишнього буття й веде з читачем безпосередню інтимну розмову про життя в цьому світі, який частіше ворожий людині, але водночас такий чарівний і прекрасний, ніби у свій останній день!
    Залишаючись вірною давно виробленому неперевершеному вмінню оповідати життєві історії, малювати-вирізьблювати (світлом!) дивовижної чіткості образки, Залізняк усе частіше, усе впевненіше (якщо може йтися про впевненість стосовно засобів постмодерну ) широкими мазками й цятками-імпресіями зображує несправжність і неправильність того світу, у якому нині існує людина. Але хоч постмодерн і передбачає безідейність та втрату «Я», Світлана-Майя Залізняк себе не втрачає. Мабуть, у цьому й полягає особливість її авторського стилю: застосовуючи найновіші засоби образотворення, природно плинучи в руслі новітніх мистецьких течій – таки залишатися собою, продовжувати сповідувати тверді принципи, невідступно слідувати власному моральному Абсолютові – стороні Світла, Краси й Доброти.

    І на завершення – кілька промінчиків зі світляних малюнків «на узгір’ях».

    Самотність істинного митця серед океану сірості:
    На маяки охвітні ще пливу.
    То мушлю підніму... то булаву.
    Штормило... та світлішає етер.
    Десята паралель. Куди тепер?
    Це широта північного пасата.
    Ні посестри, ні вірного собрата.
    Кавоваріння, вірші, хлюпіт хвилі...
    І де-не-де – оті, що в ярій силі («Широта»).

    Порода моя вулканічна.

    Навіщо в болоті – чиста? («Пора намиста»)

    Про несправжню поезію:

    Я недовірші розумію слабо.
    Витворюйте пульсуюче ядро.
    Пегасся кволе, в’ялені копита.
    Заламування рук, вечірній сплін.
    Я недовіршами з водою сита!
    Безкрилля піднімається з колін,
    Поповнює когорти сіроманців («Тенденція»).

    Цілюща сила мистецтва:

    І лиш поезія лікує мозок («Пастель»).

    Свобода творчості – неодмінна умова виникнення справжнього мистецтва:

    Цапу припона... а вольному воля.
    Вірші пишу на незадану тему («Рух»).

    Цінності – справжні, які втрачає нинішній світ:
    Ось помандрую в Яготин.
    Торфиська.
    Дачі…
    Амоніти.
    Зітнула сотню павутин.
    Добридень, вулице хороша!
    Ніхто не стрів.
    Усі чужі («Крізь серпанок…»);

    – і фальшиві, які видаються за справжні:

    З часів Луцилія, Горація
    У ґелґоті втопає раціо.
    Красноголосі йдуть із тіні.
    Скрегоче меч… дюралюміній…
    А люду хочеться видовищ.
    Беруть медалі тихі вдови.
    Віншують-поять їх щосвята
    Оті, що каються завзято («Часоворот»);

    Віхами бавляться злобні предтечі,
    Муштри... Арес лементить без угаву.
    Осиротіло багацько малечі.
    Смерть відсікає-оплакує жваво.
    Шлють воякам рукавиці, світлини
    Добрі жінки, молитовні бабусі.
    Йде благовонно свята Магдалина.
    Зношені клапани, клани у русі.

    2
    Стрічі. Петиції. Програші. Бійка.
    Хочуть поваги до збочень лесбійки.
    Мостять панята копички зелені.
    Гей-наркоман копирсається в вені («Стрічайте морози»).

    Образ війни – найпотворнішого творіння людини:

    Йде прокажена і шепче «я з вами».
    Пульс аж під сто, калатають дзвінки...
    Лику не видно. Спинити не можна.
    В дощ не потрібен прояві дашок.
    Вміє вночі обійти огорожу,
    Кидає дань у діру-речмішок.

    Бабця виносить останнє із хати.
    Пенсійку дідо віддав без жалю...
    Та руйнівниця – весела, кудлата –
    Дякує довго, харкоче «люблю»…

    Виразки чорні, кровисті губища,
    Цілі непевні, дорога курна...
    Тицяє тлустий облесливець тищу,
    Я не сказала ні разу «ось… на...».

    Що ж ви услід їй регочете «ловка»?
    Надто марудне плетіння сіток...
    Надто бридка... не знаходиться вовка,
    Щоб заковтнув, як драглистий жовток.

    Ради війни учиняється тісто,
    Ради війни умертвляють любов,
    Ради війни люд збирає пластмасу,
    Ради війни компонують слова.
    Де ж той месія, що спинить заразу?
    Де генерація – мудра, нова?

    Стиха джерґоче війна: «Патріоти…
    З клунь повитягую крила, казки…
    Ви самознищитись, певно, не проти…
    Ось вам тузи подали мотузки» («Час аберацій»).

    Війна підгодовує бонз пихатих.
    Війна – сука, затяжне божевілля.
    Злоба підступає до крайньої хати –
    І сипле на рани порохом, сіллю («Із крайньої хати»).

    Плазує змій на пік Гар-Маґедону...
    О, з чим я стану тут на оборону?
    Мої щити безслав’я – у Славуті...
    Мої сини розкремсані на руті...
    Онуків гріла – подалися в готи...
    ...хто гонобитиме по битвах ці висоти? («Серця хороші»)

    Постмодерний образ світу – театру абсурду:

    дзен

    терпіння вчуся цілорічно
    терплю цейтнот катастрофічний
    терплю всі вибрики погоди
    терплю місця винагороди
    терплю Юрася нетерплячку
    на книзі п’єс – котову сплячку
    усім близька своя сорочка...
    даю доріженьку «синочкам»...
    мовчу коли обважить свинка
    коли засмічена зупинка
    терплю...
    терпіння – панацея!
    шерепа терпить корифея
    завіси терплять рух дверей
    шерепу терпить корифей
    терпіти ліпше ніж кричати
    терплю в реаліях у чаті...
    терпіла бевзня і єхиду
    терпіла мудрість мат огиду
    терпіла визиски і бучі
    терпіла біг овечки з кручі
    терпіла ікла у долоні
    терпіла біль у зубі в лоні
    терпіла кризу словотечу
    терплю нікому не перечу
    терпіла міць напругу старту
    дошкульність вітру солод гарту
    терпіла насміхи та кпини
    терпіла сходження лавини
    терпіла славу і наскоки
    нарешті – пагоди високі

    Дивовижна паралельна реальність чарів – сюр+імпресія:

    Акварелі

    1
    Біла відьма й чернь озерна
    Пригощали душу терном,
    Сум кришили,
    Лляли сонце,
    Підпалили волоконце.
    Зайнялася давня скриня,
    В ній таїння темно-синє.

    Десь узявся пастушок,
    Ухопив луску шишок,
    Лиска – дзбани із Опішні,
    Маслючки позаторішні...
    Пес шукав...
    Летіла ґава:
    «Є для мене цвях іржавий...».

    Залишилася між приском,
    Дріб-зернина з дивним блиском.

    2
    Насінина проростала.
    Відьма каже: «Листя мало».
    Муза шепче із орелі:
    «Подарую акварелі,
    Буде мальва гонориста,
    Наплете павук намиста».

    Три синиці носять глинку,
    Ґава кроїть одежинку.

    3
    Квітка виросла за планку,
    Оминула упійманку.
    Бачать мальву сиві сови,
    Кіт, підковані корови...

    У барвінку втретє шок,
    Ріс поземно – під смішок...

    «…їй нема альтернативи, –
    Шерхотіє бабця-слива. –
    Хай росте за парапет...
    Вишня краде фіолет!».

    Ну, як? Гріють промінчики? То прочитайте книгу – там ціле Сонце Поезії – велике, багатоманітне, кольорове, тепле й добре. І буде вам світле щастя від Світлани-Майї Залізняк.

    Світлана Козаченко - письменник, літературознавець
    місто Зіньків Полтавської області


    Коментарі (2)
    Народний рейтинг -- | Рейтинг "Майстерень" -- | Самооцінка -

  14. Сувої підкрилля

    (продовження для хворих на «Птахокардію» Світлани-Майї Залізняк)

    Як упізнається людина зовні за стилем, одяганками, манерою розмови, виразом обличчя, так і поезії впізнаються за авторськими оздобами. Потребу цього впізнавання і відгадування за дизайнерськими сукенками гостро відчула, читаючи Світлану-Майю Залізняк.
    Нещодавно я розповіла, як захворіла на птахокардію. Знаю, що ця хворість перехідна. Згодом, впевнена, стане епідемією і невиліковним естетико-емоційним явищем – птахокардію відчуватимуть тисячі прихильників поезії. Присутність залізняк в українській літературі – цілюща!
    Хворію залюбки і повільно, перебираючи очима і чутливими пальчиками душі тканину кожного окремого тексту, фактуру тканини, принт… Шовк – тонкий, рівний, з тихим відблиском:
    Найліпше пахне дитинки волосся.
    Найглибші зіниці у нені.
    Найлегше просо – в чужому колоссі.
    Найважча розмова – єлейна.
    Найвищі хвилі – на крайці причалу.
    Найперша пігулка – молитва.
    Найдовше стліває пасмо печалі.
    Найкривавіша – правди ловитва. (ст.214)
    Рівний тік тканини раптом заговорить різними стихіями і настроями, варто лише дати краєчок її у дзьобик читання-поринання. Хвилі і складки мінливо грають темнішими і світлішими зблисками, в яких вловлюєш і радість сонця, і тривогу темних барв.
    На цій же сторінці «Птахокардії» є й інша поезія, яка відкриває інші вміння поетичного «рукоділля».
    Від Бога – спека, віхола, кармін,
    Лани безхліб’я, жорна, жменя жита,
    Шулик із медом, ятка сновидінь,
    Враг, помагач, цинобра, неміч, мито… (ст.214)
    Такий багатий контрастними фарбами принт малює нам, здавалося б, знайому тему осмислення всього, що наповнює життя, як взаємопов’язаних елементів. І випадання хоча б одного з елементів робить життя, може, і рівнішим, але із знебарвленими плямами, ба навіть – дірками!
    І тканина, і принт у поетеси – щільні, міцні, вималювані до ниточки-рисочки, без грубих вузликів чи рваних невмотивованих прогалин. Але якщо вдаватися до буквальності аналогії, варто взяти тканину тексту і піднести до світла – в ній таки вільно ходить повітря, крізь неї проходить вітерець, просвічується той, зворотній, бік…
    Мого буття строкаті пасма так
    Вітрами неутишними заплутані,
    Що я, звичайна жінка, а не маг,
    Не вмію віднайти нитчину сутнього. (ст.306)
    Звичайно, існування таких рядків уже свідчить і про магію поета, і вміння знайти «нитчину сутнього». Бо ж кожен Поет кожним віршем досліджує сутність миті і миті сутності. А оте «звичайна жінка, а не маг» - не кокетування, а суто людська риса – дослідити сумнів, зазирнути по обидва боки предмета дослідження, по-ремісницьки сміливо вивчити на дотик піддослідну мить, емоцію, думку, асоціацію.
    Читач мого есе може зауважити: що такого унікального є в зацитованих рядках? Та, ніби, й нічого. Якщо взяти оцей один вірш.
    Однак поезії Залізняк – це такий космос! У сенсі кількості небесних об’єктів. У сенсі багатовимірності. У сенсі «роздивляння». Бо сфера поезії її просто утицяна зірками і зірочками, прошита кометами, пронизана променями багацько світил.
    Ось вам вірш-комета:
    Тратує покотьоло степ, січе…
    Віоли.
    Флейти.
    Бубни.
    Свайба, Вітре?
    Я б ще зуміла впасти на плече –
    І пропікати на окриллі міти,
    Відвоювати милого могла б –
    У легковажної білявки Хмари…
    Кому жбурнути пам'ять лих і зваб?
    Твоїх любасок – віз і дві байдари.
    Не спопелю пшеничний колосок,
    Не відберу віоли понад гаєм.
    Спалю кошару, гострокіл, садок…
    Я влучно кресонула – міст палає! (ст.367)
    Власне, у цієї поезії назва більш знайомої і ближчої стихії – «Блискавка». Однак по своїй космічній природі у моїй читацькій класифікації такі залізняківські тексти я кладу до розділу «Комети». Летить! Яскравіє! Жар і лід! До самісінької серцевини – сердечність: сердечність тілесна-больова-емоційна і сердечність естетична-класична-образотворча.
    А ось «Два голоси», вірш-туманність:
    Нарешті – прилетів махровий сніг.
    Підбілював розхитані перила,
    Беззаборонно і відчайно мів…
    Сніг забарився.
    Плащ для злив купила.
    На хвилеріз опала пелена.
    І шелестить «забудь…» ожини листя.
    Іскриться гостре пагілля бажань
    Перлинками прозорого намиста.
    І пристрасть білопінно розцвіла,
    І застує магнолії, платани… (ст.386)
    Дочитайте його у книжці до кінця. І очам відкривається величний простір жіночої душі – мудрої, спостережливої, обізнаної. Ця душа не скавчить і не скиглить, а літає, ширяє і тому так кольорово і багатогранно бачить простір під своїми крилами.
    Ось мимохідь підтвердження:
    Я споглядаю світ… Калейдоскоп
    Лежить у скриньці, що зефіром пахне.
    Очей не позичав хитрун Сірко.
    Минаю сцени, шахівниці, шахти…
    Поміж дзеркал – зблизенька, віддаля –
    Барвистий рейвах вулиць, щастя, згуба.
    Ви пам’ятаєте себе – маля,
    Що зазирає в таємничу тубу?.. (ст.114)
    Є у авторки поезії-спалахи наднових зірок, поезії-молодики, поезії-протуберанці. Є хист оселятися на плането-людині – читайте, щоб зрозуміти «У тарному цеху» (ст.162), «Весна 2000» (ст.147), «Старий» (ст.108) – я відібрала цих кілька поезій як приклад присутності авторки на планетах імені кожного з нас. Досліджено й описано в її поетизованому атласі людського неба сотні людино-планет. Вона ретельно зберігає в душі поетичний і образний звіт про всі мандрівки. І відчуває велику людську потребу у веденні таких космічних і водночас земних спостережень:
    Стій на горі. Дивися на світила.
    Цей світ ловив і круасани пік,
    Лякав боями, тішив сонним тилом.
    Тепер ти бачиш дно небесних рік. (ст.34)
    Якщо повернутися до мого читацького сприйняття тканини тексту, хочу наголосити на ретельності авторки у виготовленні цієї тканини, надзвичайній вимогливості до себе. Вона сама сукає нитку, потім тче полотно, фарбує і тисне принт. На які б етапи народження її авторського тексту не акцентував увагу, впадає в око майстерність і довершеність кожного окремого процесу. Ці етапи «виготовлення» тексту розглядатиму «у лупу» в наступних есе. А зараз ще хочу зиркнути на загальну матерію творчості, на улюблені мені тенденції.
    Для мене увесь «рулон» творчості Залізняк - велетенська картина із текстів, які є пазлами, що дозволяють ними гратися, утворювати варіації «на тему» завдяки обертанням вмісту калейдоскопу «Птахокардії». А проте кожен окремий вірш – ретельно зібраний пазл – ані шпариночки, ані недоречності, ані порожнини. Можна висипати фрази на купку, можна змішати втілені поетичні тропи у букеті, можна розібрати ланцюжки рядків і строф на ланочки. І що? Заговорять вони лише у «конструкторі» і в «конструкції» авторки. Дивину відкрила, скажете? Буцім, так з кожним поетом!
    Ні. Вона так сміливо й впевнено «бавиться» словом, що воно – навіть сіреньке і вживане або випадково-нетутешнє чи видобуте з нетрів термінології або рідко згадуваної лексики, набуває нового життя, звучить у сміливій інтерпретації, опиняється в несподіваному місці тексту, засвітившись відверто само до себе дитинним здивуванням і щасливою посмішкою відкриття в собі більшого, ніж був раніше, смислового простору.
    Треба мати вироблену рукою і уявою звичку, ритуал, стиль, щоб зануривши кінчик пера у містичне і завжди варіативне середовище космічного блукання слів, упіймати краплину поетичного чорнила, населену міріадами сенсів. Потім утримати ту краплину, потягти, як ниточку, на листку, не занапастивши її і не потопивши задум у кляксі!.. Потім дмухнути на ще вологе мереживо рядочків, магічно провітривши цю залізняківську тканину.
    Вохриста спека. Ворохобна гама.
    Бинтує вухо стріляний Мідас.
    І плачуть біля рам халатні мами:
    Кокоси з пальм летіли повсякчас.
    Картини-гасла. Рамці з очерету.
    Гуманітарні криза, сіль, тютюн.
    Старий Дедал ховає в саж ракету,
    Чкурнули свині в бік лілових дюн. (ст.66).
    Тому крам тексту органічно сприймається і як намальований ніби власноруч, а не авторкою, образок із буття, і як динамічна кіноплівка – наповнений дією і невисмоктаним із пальця сюжетом – серіал, який хочеться дивитися і дивитися (на відміну від справжніх серіалів, які втомлюють і навіюють нудьгу). Світлана-Майя пише світ і життя доступним кожному з нас, а тим паче – кожному поетові, матеріалом. Сировина та ж – а виріб неповторний!
    Глінтвейн парує… Вкине нічка
    Глід, матіоли, кріп, жасмин.
    В яр опливає чорна свічка.
    До розсвітання – сім хвилин.
    Ліловим жевривом за хмари –
    В сузір’я Лева, Козерога –
    Летить чаклунка в окулярах,
    Окроплює змію-дорогу… (ст.146)
    Оце дала торкнутися до креп-жоржету. Та ви й самі можете. І до сатину – «Між поцілунками школяр курив, Пригладжував чуприну барви глини. Та й на сусідці Ларі оженивсь, Бо я удруге не прийшла в малину» (ст.219), і до лляного полотна – «Віджнивувало Літо. Із клавіром Гуляє Осінь – між оман, спокус… Ось дочитаю звільна «Символ Віри», Під вірші простелю лляний обрус» (ст.187), і до тонкого вразливого батисту – «Безкрила, виглядаєш дощ На ганку самоти? Він живить липи ніжну брость. Чого жадаєш ти?..» (ст.335)…
    Читач зі схильністю до «птахокардії» здатен сам обрати аналогії для особистого прочитання. Не крізь якості полотна, а інакше. Створити карту мандрівки просторами підкрилля по-своєму. А підкрилля поезій Світлани-Майї Залізняк вабить і прихищає обіцянкою нових помахів, нових вітрів, несподіваних картин з висоти пташиного польоту. Читач її набуває відтак вміння відкривати світи, часи і виміри засобом читання саме її поезій. І завжди дивуєшся і не здатен збагнути, як то пташка неусвідомлено, але впевнено тримається на висоті, робить піке, лине під сонцем самим, так само читаєш поезію «Птахокардії» - питаючи себе, і як вона це робить?
    Летимо далі?..
    «Під саваном снігів – поля у січні,
    А в липні плат опіль заянтарів» (ст.487)
    До нових вражень!
    Грудень 2015-січень 2016
    Ірина Кримська-Лузанчук


    Коментарі (1)
    Народний рейтинг -- | Рейтинг "Майстерень" -- | Самооцінка -