Логін   Пароль
 
  Зареєструватися?  
  Забули пароль?  
Ірина Буцяк (1984)



Огляди ⁄ Переглянути все відразу

  •   Оббиваючи ноги об сни
    Оббиваючи ноги об сни,
    І волосся вплітаючи в трави
  •   Предовгі ночі посивіли враз
    Предовгі ночі посивіли враз
    І айстри тихо попрощались з вітром
  •   Зціли
    Сліз не було.
    Всі висохли ущент -
  •   У розчахнуті двері мої
    У розчахнуті двері мої
    я впускаю хурделицю люту:
  •   Уже не літо. Ще не листопад.
    Уже не літо. Ще не листопад.
    Примружено за нами сквери стежать.
  •   Ріки течуть у небо
    Ріки течуть у небо
    Сиво-молочні ріки
  •   Іще засніжена зима
    Іще засніжена зима
    нас не закидала снігами.
  •   Прозорі скельця – спогад про карафку
    Прозорі скельця – спогад про карафку –
    Тепер яскраво виграють на сонці
  •   Припливи-відпливи
    Припливи-відпливи.
    Хлюпоче вода, набігає
  •   Королево шахової дошки
    Королево шахової дошки
    власних мрій,
  •   Коло роздумів і напруження
    Коло роздумів і напруження
    розірву я його колись?
  •   Крила даються самотнім
    Крила даються самотнім,
    Крила даються пропащим
  •   А літо краще бачиться із осені
    А літо краще бачиться із осені,
    І правий берег з лівого – видніший
  •   Зимовий день від холоду потемнів
    Зимовий день від холоду
    потемнів
  •   Кольори відступають, виразності давши дорогу
    Вот интересно, где та любовь, которая встречается в каждом кадре черно-белого кино?..
    Є. Гришковець
  •   Чистий четвер
    У чистий четвер
    чистота має бути навколо,
  •   Блудний син
    Блудный сын встретил
    блудную дочь,
  •   Вихор нізвідки
    Вихор нізвідки,
    Розчахнуті вікна,
  •   Тобі добре, ти просто мовчиш.
    Тобі добре,
    ти просто мовчиш.
  •   Дорога вже знає про тебе усе
    Дорога вже знає про тебе усе,
    Крізь душу просочує в небо.
  •   Посміхнись мені, зимовий клене
    Посміхнись мені, зимовий клене,
    В снігопад до мене нахились,
  •   Світ трішечки постарів
    Світ трішечки постарів
    чи з розуму трішки вижив.
  •   Ірині Сеник
    Поетесі, вишивальниці,
    героїні світу –
  •   Страшно, коли словами
    Страшно, коли словами,
    Наче зів’ялим листям,
  •   Ми вогники світла, які оселилися в мушлі
    Ми вогники світла, які оселилися в мушлі
    Бездомності Всесвіту.
  •   По полудню якогось звичайного дня
    По полудню якогось звичайного дня
    Коли сонце давно не буде у зеніті
  •   Люблю свій старенький будиночок
    Люблю свій старенький будиночок,
    Що дихає втомою осені
  •   А змерзле гілля до небес не долітає
    А змерзле гілля до небес не долітає
    І обважніло гнеться до землі
  •   Караван, каравела...
    Караван,
    каравела.
  •   ***
    Хіба це так важливо – озирнутись?
    Струснути з пліч запитуючий погляд.
  •   Спить дивний Сад, чекає Сад
    Пам’яті Н. Давидовської
  •   ***
    Ти, завмерши, втупишся у вогник
    Свічки на Різдвяному столі
  •   ***
    “Я є те, що я бачу”.
    Петро Гейдек.
  •   Поетам
    Промовляється СЛОВО, щоб бути ПОЧУТИМ!
    І з’являються вірші, щоб ранити душі
  •   Голоси
    (біля портрету Наталії Давидовської роботи Володимира Слєпченка)
    Увертюра

  • Огляди

    1. Оббиваючи ноги об сни
      Оббиваючи ноги об сни,
      І волосся вплітаючи в трави
      Ми неначе по хвилях пливли
      До свого небувалого раю
      Власну сутність пройшовши у брід
      Ми зненацька ставали водою
      Нас вимріював білий пісок
      Сподівань. Накривав з головою.
      Наші душі стогнали, гули
      Напливали, сплітались в двобої
      Ми шукали себе.
      Чи ж знайшли?
      Чи ж знайшли?
      Нас манила дорога.
      І – море.
      А у кожного море – своє.
      І дорога, незаймана мушля…
      І виток за витком, мов по східцях, углиб
      Ми пірнали в схвильоване Суще.
      І на хвильку, на вічність усю
      Розуміння черкнуло мов грифом:
      Ми уже народились, ми є.
      От і все...
      От і все...

      Тихо-тихо…



      Коментарі (1)
      Народний рейтинг: 5.25 | Рейтинг "Майстерень": --

    2. Предовгі ночі посивіли враз
      Предовгі ночі посивіли враз
      І айстри тихо попрощались з вітром
      Припали квіти до землі, щоб нас
      Зима не снігом кликала, а - цвітом



      Коментарі (1)
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    3. Зціли
      Сліз не було.
      Всі висохли ущент -
      від розпачу,
      від жаху,
      від нестями...
      Ще дзвони не гули.
      Вони мовчали.
      Ще їх не передбачив
      лютий день.
      День?!
      Та хіба від дня залежить щось?
      Хіба не люди зміст у день вкладали?

      ...Який ти лютий, слів жахливих дощ!
      - Розпни його!
      І сина розпинали.
      Глумилися:
      - Чого ж мовчиш? Ти ж цар!
      - З"яви свої дива! Тоді повірим!...
      Вп"ялося терня у Його чоло.
      Ой, як воно кривавило Марію!
      Ятрило серце!
      В мозок уп"ялось!
      Вбивали цвяхи в материнську душу!...
      Ще збудеться...
      Та щоб воно збулось,
      Ти в смерть оцю іще пірнути мусиш!
      Поринути у біль цей, як в вогонь,
      і очі обпекти, і змучене обличчя
      угору піднести, бо там -
      і Син, і Бог -
      на цім хресті, і нині, і навічно.

      ...Вселенська мати - відчаю ковток!
      Не те, що закричати - не дихнути...
      Прости, Пречиста Діво, цей народ!
      Прости його! Це заповідь Ісуса!
      Прости нам всім, що живемо не так.
      Прости, що ми не варті тої крові.
      Прости нам кожне слово, кожен цвях!

      Зціли нас материнською любов'ю!



      Коментарі (12)
      Народний рейтинг: 5.5 | Рейтинг "Майстерень": --

    4. У розчахнуті двері мої
      У розчахнуті двері мої
      я впускаю хурделицю люту:
      Хай усе замете, замете! –
      Боронитись від снігу не буду.
      Все одно, що ковтати, коли
      в тобі всі повибивані вікна.
      Ти уже не людина.
      Дивись – і в тобі вимикається світло.
      Не жила. Ти давно не жила –
      ох, їдкий діалог із собою.
      За несплату боргів вже пора
      перед совістю – в сніг з головою.
      Може й буде відлига колись,
      та до неї ще треба дожити.
      У розчахнуті двері мої
      сніг мете і мете. Не спинити.



      Коментарі (4)
      Народний рейтинг: 5.42 | Рейтинг "Майстерень": 5.25

    5. Уже не літо. Ще не листопад.
      Уже не літо. Ще не листопад.
      Примружено за нами сквери стежать.
      Всім зрозуміло – день пішов на спад.
      І справ – „по горло”, море застережень.
      І власний ритм міняти треба знов,
      боротись вперто із осіннім грипом.
      Себе міняти – це не купу дров
      переколоти, щоб колись спалити.
      В собі всі шпарки треба залатать,
      бо викурить вітрами з тіла душу...
      Уже не літо. Ще не листопад.
      І падає в траву остання груша.



      Коментарі (1)
      Народний рейтинг: 5.5 | Рейтинг "Майстерень": --

    6. Ріки течуть у небо
      Ріки течуть у небо
      Сиво-молочні ріки
      Я ж опадаю цвітом
      В води оті стрімкі.
      Може на небі раптом
      Деревом я розквітну
      І закружляю снігом
      Згодом
      в своїй землі.
      Що ж ви,
      Не бійтесь снігу,
      Хто ще вас так пригорне?
      Хто подарує згадку
      Про найтепліші сни?
      Ріки течуть у небо.
      Ріки впадають в сонце.
      Люди, уперті люди,
      Йдуть проти течії…



      Коментарі (7)
      Народний рейтинг: 5.5 | Рейтинг "Майстерень": --

    7. Іще засніжена зима
      Іще засніжена зима
      нас не закидала снігами.
      Ще хризантема золота
      не хилиться попід вітрами.
      Іще нездійснений політ
      в тобі живе.
      Іще водиця
      На дні криниці жебонить
      Іще багато так здійсниться.
      А завтра зірвуться вітри
      І почорніють всі дерева
      Покручені сухі гілки
      Оголяться аж по рамена
      І буде хмуритися ніч
      І будуть круки реготати
      І ніби щось в тобі зболить,
      Щоби замовкнути назавжди.
      Та поки що веслує день
      У храмі душ звучать молитви
      Осінні промені горять
      І проростають в колос тиші.



      Коментарі (3)
      Народний рейтинг: 5.25 | Рейтинг "Майстерень": 5

    8. Прозорі скельця – спогад про карафку
      Прозорі скельця – спогад про карафку –
      Тепер яскраво виграють на сонці
      Їх різнобарв’я тішить, що їм форма!
      Вони тепер рівня самій веселці.



      Коментарі (2)
      Народний рейтинг: 5.5 | Рейтинг "Майстерень": --

    9. Припливи-відпливи
      Припливи-відпливи.
      Хлюпоче вода, набігає
      Просіює море між пальцями
      Жовтий пісок.
      А десь між камінням
      Забилася мушля,
      Й співає!
      І що це за диво:
      Дві пісні в один голосок?!
      Сіресенька мушля
      І прожилки білі по краю
      Цілком непомітна,
      Простацька, негарна,
      А он
      Дві пісні у ній оселились, -
      І вже ціле море лунає
      Як спомин,
      Відлуння,
      як покрик закоханим вслід
      В унісон.



      Коментарі (2)
      Народний рейтинг: 5.5 | Рейтинг "Майстерень": 5.5

    10. Королево шахової дошки
      Королево шахової дошки
      власних мрій,
      зіграєм в гру амбіцій?
      Де нема ні короля,
      ні п’єшки.
      Тільки Ви, Беззахисність
      і Відчай.
      Напускна агресія Вам личить –
      скільки в ній дитячості і шарму.
      Вам: «ГАPДЕ»!
      Про що це зараз свідчить? –
      Ви були вже надто неуважна
      Королево, страшно, коли мрії
      поміщають на квадратній дошці-
      їх змете найлегший подув вітру
      в цьому світі, світі біло-чорнім.
      Навіть мрії ходять вже «по струнці»?
      Королево, як же гра амбіцій?!
      Ви втомились? Досить на сьогодні
      Програш не шкідливий в цьому віці.



      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    11. Коло роздумів і напруження
      Коло роздумів і напруження
      розірву я його колись?
      Ох, північні мої дискусії
      ні до чого не привели...
      - Що вам сниться, оката совісте?
      Що ж ви мечетесь в довгім сні?
      - Де шукати тепла для погляду?
      Де завгодно.
      Лиш не в мені.
      Це ж здається, така традиція:
      втупиш погляд в пусту стіну,
      сам на сам порожнечу міряєш
      і завширшки, і в довжину.
      Потім довго рахуєш гупання
      свого серця, яке болить –
      це не Всесвіт в тобі відлунює.
      Це не Істина так щемить.
      Вже банальне скавчання й хникання
      і безсилля лягають в вірш.
      Але хтось і тебе виписує
      між рядками...
      Ти також вірш.



      Коментарі (1)
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    12. Крила даються самотнім
      Крила даються самотнім,
      Крила даються пропащим
      І неприкаяним болем
      Слово горнулося: «Нащо?»
      Надто високе завдання:
      НЕсти самотність на спині.
      Хай ця самотність від Бога.
      Хай ця самотність – від світу.
      Люди – вони ж надто вічні!
      Пам'ять – вона ж надто квола!
      І осипаються притчі
      Тихих ночей – на долоні.
      Довгі розмови з собою…
      Зранено мрія горнулась:
      «Я – як і всі, все нормально».
      Й відповідь власна – «причулось»…



      Коментарі (10)
      Народний рейтинг: 5.25 | Рейтинг "Майстерень": --

    13. А літо краще бачиться із осені
      А літо краще бачиться із осені,
      І правий берег з лівого – видніший
      По мокрому піску ногами босими
      Ми будем бігти навздогін за вітром
      Ми будем знати, що холодні ночі –
      Це найтепліших днів самотні сестри.
      О, наймогутніша науко болю!
      Нам не судилось з відчаю померти.

      І ось тепер немов велике море
      На нас потоком пролилося небо
      Ми мовчимо. І нас на світі – двоє
      Яка самотність! Але так і треба…



      Коментарі (14)
      Народний рейтинг: 5.33 | Рейтинг "Майстерень": --

    14. Зимовий день від холоду потемнів
      Зимовий день від холоду
      потемнів
      В цій сутіні похмурий
      тихий вітер
      цілує пальці
      власній нареченій –
      отій прекрасній,
      вкритій снігом липі.
      Попри закон природи
      Їй не спиться.
      І сніг мов цвіт –
      лиш пахощів позбутий…
      Та хай із вітром буде
      наодинці
      Чомусь мені їх не дано
      відчути.
      «Любов, любов», - співає
      хтось з екрану
      Комусь без когось
      жити неможливо.
      Та ось концерт перервано –
      реклама
      Вона надовго
      (щоб перепочити?)
      В екран строкатий
      дивлюсь заніміло
      Танцюють барви
      в беззмістовнім танці
      …А там, надворі,
      задубілій липі
      засвічують цілунком
      змерзлі пальці.



      Прокоментувати
      Народний рейтинг: 5.5 | Рейтинг "Майстерень": --

    15. Кольори відступають, виразності давши дорогу
      Вот интересно, где та любовь, которая встречается в каждом кадре черно-белого кино?..
      Є. Гришковець


      Кольори відступають, виразності давши дорогу
      І така невідступна вдивляється в душу реальність
      Що здається на мить, ти одна у засніженім морі
      Тане сніг на воді, сколихнувшись в раптовому танці.
      Й безборонно паде в нікуди, розчинившись у водах
      І щемливо від того питання: навіщо, для кого?
      Ось вона, не затьмарена, вільна мов птаха, свобода
      Без прив’язань і строків. Така чорно-біла до скону.
      З кольорами складніше.
      Багато всього з кольорами!
      І яскраве й потворне – усе у єдинім моткові

      А любов з кінофільмів мов сніг, що іде над морями
      Тихо тане в нікуди…

      Та глибшають, важчають води….




      Коментарі (1)
      Народний рейтинг: 5.5 | Рейтинг "Майстерень": --

    16. Чистий четвер
      У чистий четвер
      чистота має бути навколо,
      а краще – щоб в серці:
      бо раптом постукає Гість…
      Так ходиш й не знаєш:
      душа твоя знову продерта –
      такі своєрідні, навиворіт
      вікна у світ…
      Нудне задзеркалля…
      У чистий четвер все інакше
      У чистий четвер
      раптом бачиш, що власне лице
      таке вже чуже тобі раптом,
      таке вже несправжнє.
      І тішишся думкою:
      біль цей колись та й мине.
      Оце й розминулась з собою
      (Як краще хотіла!)
      Як завжди – в багнюку
      (шукалось, звичайно, води)
      У чистий четвер
      я мовчу про усе наболіле.
      Вслухаюсь у тишу,
      й шепочу єдине:
      «Прости!»



      Коментарі (1)
      Народний рейтинг: 5.5 | Рейтинг "Майстерень": --

    17. Блудний син
      Блудный сын встретил
      блудную дочь,
      и сказал ей: «Пойдем со мной».
      А.Сергеєв
      Хто сказав вам, що я – безнадійний?
      Хто сказав, що я завжди – один?
      Гріх завжди між собою ми ділим.
      Ми – сім’я.
      Я не ворог, я – син.
      Так, у світі багато спокуси
      Щоби жити – потрібно іти.
      Блудна дочко, подай свою руку.
      Я такий же слабкий, як і ти.
      Ти спитаєш: «Життя вже немає?» -
      нам даровано рідкісний шанс –
      там, попереду, люба, я знаю –
      йти вперед і вертатись назад –
      це одне і те саме
      в любові.
      Тут немає невдалих доріг.
      Блудна дочко, всміхнися, щоб знову
      сміх став чистим,
      як вранішній сніг.
      Хто сказав вам, що гріх –
      це самотність?
      Це прокляття єднає людей.
      Не кажіть, що думки мої чорні
      І що місце моє між свиней
      Блудна дочко, подай свою руку
      Ми ще здатні удвох на політ
      Ми зустрілись, щоб знову збагнути:
      Нас пробачили.
      Йдем.
      Скиньмо гріх.



      Прокоментувати
      Народний рейтинг: 5.5 | Рейтинг "Майстерень": --

    18. Вихор нізвідки
      Вихор нізвідки,
      Розчахнуті вікна,
      Мушля-будинок,
      затоплений звуками.
      Хто ж тебе виловив
      з моря просторів?!
      Хто розхитав
      так сміливо
      твій спокій,
      мушля-будинок
      з рожевими шторами?!
      Де тебе викине
      люта негода?!
      Біла піна –
      об каміння
      велике!!
      Хто наперед
      спланував твою долю,
      міцно стиснувши
      тебе у долонях?
      Вихор нізвідки,
      Поезія болю.
      Раптом – падіння.
      Все стихло.
      Це – воля...
      Лагідне сонце
      всміхається кволо
      Море пірнає
      в свою глибину.



      Прокоментувати
      Народний рейтинг: 5.5 | Рейтинг "Майстерень": --

    19. Тобі добре, ти просто мовчиш.
      Тобі добре,
      ти просто мовчиш.
      Ця глибинність
      в несказаннім слові.
      Ніби щось затремтить,
      забринить,
      Але так і не скажеться
      вголос.
      Тобі тихо –
      навколо сніги.
      Білосніжні імлисті намети.
      Ці сніги
      заховали від нас
      ніжну зелень.
      Холодні тенета!
      Тобі легко!
      Мов ангел крилом
      доторкнувся незримо –
      нечутно.
      Ніби щось у тобі
      відбулось.
      Засвітило.
      І тихо зітхнуло.



      Коментарі (3)
      Народний рейтинг: 5.5 | Рейтинг "Майстерень": --

    1. Дорога вже знає про тебе усе
      Дорога вже знає про тебе усе,
      Крізь душу просочує в небо.
      Ти навіть не камінь посеред шляху,
      А сито. Ти втеча для себе.
      Буття через тебе струмує, а ти
      Не в силі його зупинити.
      І плани, мов камінь, закидуєш у далечінь,
      В надії життя захопити.
      Даремно усе. Не спинити потік.
      Та й сенсу у цьому немає
      Бо ти – горизонт,
      погляд, втуплений у далечінь.

      Ти вічно для себе зникаєш.



      Коментарі (1)
      Народний рейтинг: 5.25 | Рейтинг "Майстерень": --

    2. Посміхнись мені, зимовий клене
      Посміхнись мені, зимовий клене,
      В снігопад до мене нахились,
      хай на мить нам стане знов зелено,
      хай зріднить нас ця єдина мить.
      Ти і я такі обоє голі:
      Твоє гілля і моя душа.
      Простягну тобі свої долоні,
      Й ми пірнем обоє в небеса.



      Коментарі (1)
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    3. Світ трішечки постарів
      Світ трішечки постарів
      чи з розуму трішки вижив.
      В руїнах своїх присів:
      шукає буттєвий стрижень.
      Можливо, нам всім пора
      замовити в неба зиму? –
      Зимуючи у собі
      Найкраще чекати зміни.
      Вітрами знялись думки
      і лезами б’ють по серцю.
      Раз боляче – ти живий.
      Все інше – колись минеться
      І першою враз піде
      вчорашня настирна втома
      на згарищі мертвих днів
      Зажевріють риси дому.



      Коментарі (4)
      Народний рейтинг: 5.5 | Рейтинг "Майстерень": --

    4. Ірині Сеник
      Поетесі, вишивальниці,
      героїні світу –
      Ірині Сеник
      з любов’ю і повагою автор

      Світ біло-чорний.
      Заплакані шиби.
      Хто тобі долю
      так владно накреслив?
      Скільки вітрів
      на твоїм перехресті,
      Скільки, мов Фенікс,
      помреш і воскреснеш!
      ...Стежки Твої поросли полинами
      В горлі застрягне окраєць згневілий
      Прагне душа
      у вишиваний ірій –
      Лиш в Україну!
      Лише в Україну!
      Чуєш? Прислухайся.
      Готика Львова
      ронить молитву щоденну у небо
      руки здіймають угору дерева –
      просять у неба
      промінчик для Тебе!
      Стеля барочна – куполом храму.
      Лики святих проступають на нарах.
      Тут оселилась єдиная правда:
      Всі оці муки не будуть намарно!
      Сонце гаївку співатиме дзвінко,
      Львів сивочолий погляне орлино
      Кров в ваших жилах нуртує єдина:
      В Тебе, Ірино, кров України!
      Ось чому,
      хижим вітрам
      непідвладна,
      Світ біло-чорний
      піснями мережиш
      А полотно розквітає піснями
      Давніх барвінків й далеких черешень
      Серед снігів, серед сивих наметів
      Райдуги дзвінко піднімуться в небо!..


      Так, можна кинути тіло за грати.
      Тільки не душу
      БОРЦЯ І ПОЕТА!



      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    5. Страшно, коли словами
      Страшно, коли словами,
      Наче зів’ялим листям,
      байдуже хтось,
      недбало,
      бавиться.
      А навіщо?
      Страшно, коли несила
      бачити світ крізь подив –
      відповідь вже відома,
      відповідь вже готова.
      Тільки сухі молитви
      Зросить їх покаяння?
      Добре – якщо згоріти.
      Прикро – бо ж загнивання
      Світ замело вітрами
      Протяг – немов спасіння.
      Я вибухаю болем.
      У цьому моє прозріння.



      Коментарі (6)
      Народний рейтинг: 5.5 | Рейтинг "Майстерень": --

    6. Ми вогники світла, які оселилися в мушлі
      Ми вогники світла, які оселилися в мушлі
      Бездомності Всесвіту.
      Мужні. Величні. Й незримі.
      Пливе наш кораблик Земля у відомому напрямку
      Згасання – ось шлях – у прямому як правда ефірі…
      Невже відігрієм вмираюче тіло безодні
      Лише одним дотиком ніжності? Щирістю серця?
      Ми надто сміливі, щоб крикнути відчаю: Годі!
      Ми надто мізерні, щоб вдячно віддатися смерті…



      Коментарі (4)
      Народний рейтинг: 5.5 | Рейтинг "Майстерень": --

    7. По полудню якогось звичайного дня
      По полудню якогось звичайного дня
      Коли сонце давно не буде у зеніті
      Ти поглянеш на мужа і скажеш: «Ти ба,
      Як же ми помістились у нашому світі?
      Ти дивись, навіть капці твої під столом
      Визирають мов наскрізь у іншу реальність
      Квартирантно живемо. Прядем полотно
      Днів примарних, які нас аж досі єднали»…
      Все непевне. Немов досконала пряма.
      Геометрія світу є значно складніша
      Ось рука, дуже звична, насправді, рука,
      А в руці білі квіті, незаймані квіти…
      Й білий спокій молочний огорне вікно,
      Ваші душі і спини, і ліжко гортанне
      Враз Евклід із підручника кине стебло
      В вашу згоду хитку.
      І утвориться рана.



      Коментарі (2)
      Народний рейтинг: 5.5 | Рейтинг "Майстерень": --

    8. Люблю свій старенький будиночок
      Люблю свій старенький будиночок,
      Що дихає втомою осені
      І дерево світиться в тріщинах
      Пожовклих від пам’яті стін…
      Ці стіни мембранно відлунюють,
      Неначе гілля в них ворушиться
      Неначе це жилки, артерії,
      Що дому дарують життя
      і море в мені прокидається
      до стін припадає стривожених
      гойдається, тихо гойдається
      пливе мій малесенький світ
      в свою безконечність. І мариться
      що Осінь велично схиляється
      над домом і морем
      і в погляді – все небо,
      таке голубе….



      Коментарі (2)
      Народний рейтинг: 5.5 | Рейтинг "Майстерень": --

    9. А змерзле гілля до небес не долітає
      А змерзле гілля до небес не долітає
      І обважніло гнеться до землі
      Трава кваплива дерево минає
      Ні пам’яті, ні трав, ні голубів
      Сирітська старість в березневий ранок
      Свіча, яку ніхто не запалив
      Ворожки, як завжди, щось обіцяють
      Та гілля змерзле прагне висоти
      Отих цілунків і палких обіймів
      Обвітрених бажань, щемливих снів
      І вітру – повні крони…

      В тім саду
      Це дерево мов блискавка вражає!
      …І в безшелесну гонить німоту…



      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    10. Караван, каравела...
      Караван,
      каравела.
      Піском по очах.
      І верблюдяться дні
      в цьому місті пустелі.
      А до неба, до неба –
      така далечінь!
      Ось чому цього міста
      ніхто не розгледів.
      В перспективі заломлених
      вулиць
      печаль.
      -Та така неохопна! –
      гірчить німотою.
      Але раз ти в це місто
      колись вже попав,
      хто ж, скажи, як не ти,
      його в думці витворював?



      Коментарі (1)
      Народний рейтинг: 5.5 | Рейтинг "Майстерень": --

    11. ***
      Хіба це так важливо – озирнутись?
      Струснути з пліч запитуючий погляд.
      Щоби при цьому відчаю всміхнулось:
      І впали на бруківку квіти жовті
      Бо осінь вже. І квітам час згоряти
      Під плескіт хвиль натомленого сонця.
      Невже це так важливо – зупинятись,
      Помітивши чиюсь пусту долоню?
      І похапцем вкладати в неї вірші,
      Перш, ніж прощально відвести обличчя?

      Так, це важливо. Хай це вчинок Сари.

      Бо й озирнутись можна надто пізно.



      Прокоментувати
      Народний рейтинг: 5.38 | Рейтинг "Майстерень": 5.25

    12. Спить дивний Сад, чекає Сад
      Пам’яті Н. Давидовської


      Ще треті півні сплять на рушниках,
      І думка не знайшла зі словом згоди.
      Спить дивний Сад у білих пелюстках,
      Не знаючи ні сонця, ні негоди.
      Час зупинився, лист не шелестить,
      І сонце, й вітер в вимірі інакшім.
      Блискуча порцелянова блакить:
      Земля і Небо – все чуже, не наше.
      Тут поєднались Осінь і Весна,
      Тут Ніч не поспішає День змінити.
      Трикрилий птах не дзьобає зерна,
      Не поринає в таїнства блакиті
      І не співає, як було колись…
      Збулося…
      Смерть? А чи початок притчі?
      «Трава полинна і зерно гірчичне»,
      Бодай хоч десь би соняхи звелись!
      Хрестата тінь у мреві між дерев –
      Чи ти це?
      Очі ж пахли липовім!
      Хіба ж так люблять,
      Щоб піти на смерть
      В Сад Вічності
      І стати серед мрев,
      Немов стеблина в царстві суховіїв?!
      Хіба ж так люблять,
      Щоб любов вросла
      Корінням в душу і її ятрила,
      Та вічним болем таврувала крила
      (а в тебе ж і не два, а три крила)?!
      Тут тиша «після», ось чому
      Мовчиш.
      Чи ж слово всує, це уже
      Спокуса?
      І біль сторукий, і любов стоуста –
      Це все у віршах плаче і болить,
      І світиться,
      І падає дощем,
      І міниться веселковим розмаєм,
      І висіває в серце тихий щем,
      І мукою солодкою карає.
      У амфорі, на самім її дні,
      Де скрито на віки жіночу сутність,
      Горить лампада так, як восени,
      Згоряють клени, тихо і разюче,
      І… безборонно.
      Ти іще гориш,
      Ти світиш,
      І наповнюєш світінням
      Той дивний Сад, що снить
      На самоті
      Твоїм натхненним чудом воскресіння.
      Уже не роз’єднати – Вірш і Сад!
      А, може, смерть – життя, не знане
      Нами?
      Горить свіча, і падає сльоза.
      Травою з серця проростає
      Пам'ять…



      Коментарі (5)
      Народний рейтинг: 5.5 | Рейтинг "Майстерень": 5.5

    13. ***
      Ти, завмерши, втупишся у вогник
      Свічки на Різдвяному столі
      І така між вами є безодня.
      А здавалось: руку простягни..
      Дорости. І стати очевидцем.
      Очевидне вічністю горить…
      Вогник тихо щось по серцю пише
      Але серцю зовсім не болить.
      Ніч така.. На всіх зійшло спасіння
      Тихо. Без фанфар. І без прикрас
      І спокійно дихає прозрінням
      Свічечка
      Уже у котрий раз.



      Коментарі (8)
      Народний рейтинг: 5.5 | Рейтинг "Майстерень": 5.5

    14. ***
      “Я є те, що я бачу”.
      Петро Гейдек.

      Зав’яжіть мені очі, я не можу вже більше дивитись!
      Бо чим більше дивлюся, тим більше втрачаю себе.
      Зав’яжіть мені очі, своїх візій, як пекла, боюся.
      Я художник реальності. Трішки невдалий поет.
      Ось колаж моїх бачень шматують очима прохожі,
      Все одно їм, що рветься від цього зболіла душа.
      Я не можу дивитись на світ, що засліп без любові,
      І не хочу любові, яка дотепер не сліпа.
      Ці полотна на стінах.. Крізь них пробивається світло.
      Це душа моя світить в картинах, тому ще живу.
      Я є те, що я бачу, а зовсім не те, що я хочу.
      Зрячі руки і серце як хрест я у вічність несу.



      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    15. Поетам
      Промовляється СЛОВО, щоб бути ПОЧУТИМ!
      І з’являються вірші, щоб ранити душі
      Байдужим…
      Що ж, нехай кровоточать, -
      Лиш болем народжують перли.
      Хай намистом розсиплються вірші
      відверто!
      Ми для легких шляхів не придатні
      Одвіку.
      Було Слово Спочатку.
      Не для себе було, а – для світу.
      Ще до з’яви поетів світилось
      В безодні.
      І чекало на зустріч з собою
      в поета невИразній мові.

      Не карайте самотністю –
      Сторицею вам повернеться.
      Лиш Любов’ю і Вірою Вічність озветься.
      Є незримий зв'язок із несказаним словом
      Воскресіть його серцем своїм,
      Своїм болем.

      Не для себе було, а для світу.
      Було слово спочатку
      В безодні

      Безлико…



      Коментарі (3)
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    16. Голоси
      (біля портрету Наталії Давидовської роботи Володимира Слєпченка)
      Увертюра
      На фіолеті,
      Як того бажав,
      У оксамиті,
      Як вона хотіла,
      Художник жінку малював.
      А храм
      Угору простягав
      Готичні шпилі.
      Він був не тлом –
      Окриленим єством.
      Її єством!
      (вони утрьох це знали)
      Сиділа мовчки
      Жінка під вікном.
      Він малював.
      А той готичний храм
      У глибині народжував хорали.

      Жіночий голос із різними модуляціями
      на тлі музики готичного храму.

      Прийшла із нівідкіль,
      Піду в нікуди –
      Загальна доля всіх,
      Хто на Землі.
      Безперестанку поспішають люди,
      Хоч і не знають,
      Як і де іти.
      І стоси правил, і законів стоси,
      І сотні мікрофонів у ефір!
      А десь у луках
      Перестиглі роси
      Очікують давно моїх слідів.
      І вірші,
      Ненароджені, незрячі,
      Іще шукають власних слів, гарячих!
      І зміст іще свій знають
      Не до дна.
      Та б’ються під грудьми,
      Немов дитина,
      І десь між ними
      Пісня лебедина,
      В якої і не два,
      А три крила!
      Можливо, я десь в часі заблукала,
      Живуть інакше на Землі жінки.
      Мені ж було завжди цього замало!
      Мені хотілось більшого завжди!
      … «Летюча жінка»…
      Кара, а чи знак?
      Володарка, а чи жебрак?
      Не знаю.
      Я крізь торішнє листя проростаю
      Стеблом, що стине на семи вітрах.
      Я одночасно в небі й на Землі.
      Де я своя, а де чужа, - шукаю…
      … Спливає час. А там, на полотні,
      Інакша жінка. Їй мої пісні
      Незнані,
      Ось тому і не співає.

      (Голос художника на тлі музики портретних фарб)

      Таке буває раз на сотні літ,
      А може, раз у тисячу,
      Щоб двоє
      Злилися духом
      Й стали світлим болем,
      І світлим сяйвом,
      Що іде з глибин
      Отого дивовижного єства,
      Яке Любов’ю здавна називають.
      Спливає час,
      Та він не має влади
      Над Храмом,
      Що поринув в небеса.
      Ось так і ти –
      Мій дивовижний храм,
      Буденності і часу не підвладний
      Очікувана!
      Кликана!
      Жадана!
      Нетлінний мій,
      Мій дивовижний скарб
      Ми – понад часом!
      Нас любов єднає.
      На фіолеті як того хотів,
      Я не портрет писав,
      А гімн коханню,
      Де кожна фарба
      Має голос свій.



      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --