Джерельним злотом сонця повен дзбанок,
Кущі та квіти розтуляють очі,
Поволі дишуть леготом урочим.
Десь у тумані рум'яніє ранок.

А на долоні інею останок
Спить і крізь сон водиці щось шепоче,
А ми з тобою – двоє поторочів.
...І вщерть росою повен сонця дзбанок.

Співай, кохана, ти надміру гожа,
Мені би вуст твоїх червлених тільки!
Моя жага страшна, сліпа, безбожна...

Та щойно ти вмовкаєш, як нізвідки
Береться жах і хоче ми втопити
В червлених росах сонцем скрізь розлитих.

PRAMALET JUTRO

Kroz cjelov zore česma zlato lije
Na busenje i cvijeće što se budi
I diše daškom mirisnijeh grudi
U mlakom miru sjena rumenijeh…

Na mojoj ruci blijeda žena snije,
Osmješkuje se kanda ljubav vodi, - ...
Nad tjemenom mi sjeknu očaj ludi, -
... - I rosna česma zlato zore lije…

- O, spavaj, draga, odviše si lijepa,
A ja se tako tvojih usnâ bojim,
Jer strast je moja crna, strašna, slijepa…

I kad god želim da na grudma tvojim
Otpočinem - strah neznani me hvata
Kroz cjelov rosni grimiznoga zlata…

Колоте скло на калюжах
креслене колом
зимньої стужі.

Колоте скло на калюжах –
стискуєш клином
кволі долоні.

Колоте скло на калюжах.
золоте сонце
блиска без жалю.

Колоте скло на калюжах:
коли ти любиш,
бійся розколин.

Щось наш друг – поет затятий,
Цілий ранок ходить злий.
Несміливі віршенята
Хочуть гратися із ним.

Він втикав у вуха вату,
Каву пив і нюхав сіль,
А трикляті віршенята
Обступали звідусіль.

Зненавидів все на світі
Й нумо, чорт йому не брат,
Інтегралами давити
Несміливих віршенят.

А вони лише сміються –
Ти, мовляв, такий, як всі,
Що спочатку задаються
І записують в кінці...

Їхня правда. Засинаєш
На межі нового дня
І до серця притискаєш
Несміливих віршенят.

Трішки вітру, трішки талої води,
Непомітної по закутках, знайди,

Таємничі дивнозоряні висі
Розтовчи і на тарілочку висип.

І зрони дві сльозинки солоні,
Задзвенить – позбирай у долоні,

А з долонь змий у чашку з-під кави
Й на вікно до прохолоди постав.

І засни, ну хоча б на годинку,
А прокинешся – в ній буде сніжинка...

16 гру’ 07

У країні туманів і білих лисиць,
Де панує великої тиші нуда,
Де розпливчатий місяць, напевно, колись
Найостанніші промені світу віддав,

Щоб скувати із них гребінець Лорелей.

Там глибокі печери, там скелі і степ,
Воєдино злилися, запінивши світ;
Там жорстокий володар північних пустель
Неприступну фортецю над урвищем звів,

Щоб сховати у ній гребінець Лорелей.

І до ранку в ущелині лячно звучить
Шурхіт довгих хвостів на блідому піску –
То вилазять на скелі дракони вночі
І у тьмяному світлі вмивають луску.

Там вони стережуть гребінець Лорелей.

І щодня до фортеці прямують строї
Божевільних звитяжців без зброї і лат,
Щоб всю кров до останку й тіла свої
Ненаситним драконам за те віддать,

Щоб торкнутись на мить гребінця Лорелей...

Зацвіла веснівкою весна
При доріженьці
Завесніло небо і чомусь
Аж не віриться,
Що в веснянкуватої весни
Змерзли ніженьки,
Що вона стрибає і ніяк
Не зігріється.

Зацвітала, дихала теплом,
Дивувалася,
Розгортала сніг долоньками,
Сині проліски
Розтуляли очі і щасливо
Всміхалися
До веснянкуватої весни
З мокрим носиком.

Завтра покошлатяться сніги
Тихо танучи,
Забринять в повітрі синіми
Бризками.
Але навіть сонце, що зійде
Завтра зранечку –
То одна з весняночок весни
З двома кісками!

День. Осені день
По стерні босий іде,
Дихає терпким листом,
Сонний такий, іскристий.

Тінь. Падає тінь
Від шелестіння стін,
Від завмирання серця,
Раннього тління сонця.

Згинь, пропади, тінь,
Тінь сірих стін в житті!
Нині складаю пісню,
Серцю у грудях тісно.

Линь, пісне! Полинь,
Кущем калини стань
Й щемом тремким налий
День, що лишаю в мрії.

Рудим калачиком
Згорнувся місяць,
Вперед проплачена
Прийдешня ніч.
Завчасно змащені
Дверні завіси,
Та шепіт: рано ще,
Ще ні, ще ні.

Сплелися сутінки
Довкола свічки,
Вощані бусинки
Лягли на стіл.
Проміння-прутики
Осяли личко
І вуст два кутики:
Постій, постій...

Та кличуть мріяти
Зірок іскринки,
Потроху тліючи
На гнотику.
І ніччю зміряна
Одна хвилина,
Вуста розхилені...
І тінь в кутку.

Ніч посміхалася –
Вони ж мовчали
І віч-на-віч,
Вуста до вуст
Чи то віталися,
Чи то прощались
На вік, на вік –
Ще на добу...

Літо. Темно стає надвечір.
Замовкають тривожні трави.
Дивні речі впадають у вічі –
В росах променів пізніх гра.

Чути – вітер спинився в кронах,
Тріпотить розмлоєним листям,
На ставку брижі рунами, гронами
Занотовують вісті з міста.

Звісно. Небо згорає, танучи,
І моє вікно тане в ньому,
Пізні нетлі на шибі стануть
Сірим роєм нічної втоми.

Відкриваю вікно – хай вихор
Сірих крилець мене закрутить.
Підвіконня – єдина втіха
І єдиний вихід. Життя суть.

Лиш ступити б у спориш росяний,
Загорнутись вербовим пухом,
Тамувати сльози. Мрії непрошені.
І з тривожним сподіванням слухати

Небеса, де єдина зірка
Ледве держиться, щоб не впасти.
Відчувати на обличчі зрідка
Пух вербовий тремкого щастя...