Із Володимира Висоцького

Позбирались на фронт - всі, хто міг,
полишили невпоране жниво;
вже і вбачити їх неможливо,
ген розтали в серпанку доріг.

    Витікають із колоса зерна, -
    ніби сльози невижатих нив,
    і зі шпар - наче вітер химерний
    до кісток зледенив...

        Ми - ждемо вас, і шепчемо лиш:
        в добрий час, в добрий час, в добрий час!
        Хай попутні вітри не шмагають, а пестять вам спини!
        А потому - вертайтесь скоріш,
        верби плачуть по вас,
        і без посмішок ваших блідніші стають горобини.

Ми у вежах високих живем,
нічийого не приймем дерзання,
і лише самота та чекання
супроводжують нас день за днем.

    Без ужитку залежались шати,
    сорочки помарніли святні,
    надокучило навіть співати
    довоєнні пісні.

        Ми - ждемо вас, і шепчемо лиш:
        в добрий час, в добрий час, в добрий час!
        Хай попутні вітри не шмагають, а пестять вам спини!
        А потому - вертайтесь скоріш,
        верби плачуть по вас,
        і без посмішок ваших блідніші стають горобини.

Все навколо просякнув немов,
став наш біль до усього дотичний;
й цей надрив причитань віковічний -
ніби відгук старих молитов...

    Ми вас приймем, - зі сріблом на скронях,
    покалічених, хоч будь-яких,
    тільки щоб не було похоронних
    та чекання на них!

        Ми - ждемо вас, і шепчемо лиш:
        в добрий час, в добрий час, в добрий час!
        Хай попутні вітри не шмагають, а пестять вам спини!
        А потому - вертайтесь скоріш,
        верби плачуть по вас,
        і без посмішок ваших блідніші стають горобини.

(2022)

Із Володимира Висоцького

Розтермосили в лігві задрімане зло,
куцозоро воно подивилось навкруг;
і підвівся шатун, і його потягло
на криваву поживу, утіху звірюг.

    Вас отак потягли у «хрестовий похід»,
    начеркавши хрести та зигзаги.
    Що вам треба у нас, де вам бути не слід,
    де стрічає вас пекло зневаги?

        Тож, вояче, стривай,
        убивати не йди!
        Долучившись до зграй,
        не минеш ти біди!

        За руйновища шкіл,
        гвалтування та лють
        вам осиковий кіл
        між лопаток воб’ють.

            Буде в школах багато років недобір, -
            ти відсутній був, множив чисельність смертей,
            а дружина твоя, поки м’яв ти мундир,
            не родила дітей.

Ти навряд чи отримаєш орденський хрест,
та над Волгою - інший, могильний, готов.
Ти не згодний? Доволі смішний твій протест:
раз хрестовий похід, то й хрестів - ніби дров.

    І написана буде брехня, блекота
    на отій гробовій твоїй дошці,
    бо давно на усіх вас немає хреста,
    лиш зигзаги на вас, «хрестоносці»...

        Попри згаяний час,
        попри безліч могил -
        видно оком: у вас
        ще багато дурил.

        Візьмуть вас у полон,
        вас поранять чи вб’ють -
        під сирітський прокльон
        ви цю пройдете путь.

            Буде в школах багато років недобір, -
            ти відсутній був, множив чисельність смертей,
            а дружина твоя, поки м’яв ти мундир,
            не родила дітей.

Марно мрієте наші хліба загребти,
ви натомість поляжете в наш перегній;
проростуть ваші поспіхом збиті хрести,
і настане нарешті від вас супокій.

    Ви пішли від родин під воєнний оркестр
    із бажанням поживи відчутним.
    Чи потрібен фальшивої «Мужності» хрест
    буде сиротам вашим майбутнім?

        Повертайся назад,
        ти ж, он, - батько та син;
        лиш загиблий солдат
        буде рідним взамін!

        А лишишся живий -
        свіжим лавам хрестів
        пояснити зумій,
        що́ у нас ти хотів?

            Буде в школах багато років недобір, -
            ти відсутній був, множив чисельність смертей,
            а дружина твоя, поки м’яв ти мундир,
            не родила дітей...

(2022)

Із Володимира Висоцького

Був наказ не здаватись - вони не здаються,
й нікому не треба за це орденів.
Тільки ворони чорні пожадливо в’ються
над трупами наших синів.

«Бог війни» гуркотить на своїй колісниці,
досадний для нього спочинок бійців...
Хтозна-звідки ті білі з’явилися птиці
над лавами наших мерців.

Після смерті - до кожного птах свій озветься:
білокрилі - ознака святих шерегів;
а для воронів - буде пожива, здається,
на чорній орді ворогів.

(2022)

Із Володимира Висоцького

Скільки наших бійців - хто від рани заслаб,
хто вернувсь у труні...
У воєнні часи сповіщає Генштаб
лиш про втрати на тій стороні.

Тільки успіхи нам не даються, повір,
просто так, просто так:
он у полі застиг, наче здоланий звір,
весь у сажі, скалічений танк.

Наш товариш закрив, без вагань чи промов,
там прорив черговий...
А у зведеннях - ворога втрати ізнов;
ну а ми - на рубіж вогневий.

2022

Із Володимира Висоцького

Солдат не нив, не скнів,
прибути в строк устиг -
й немов із килимів,
ми трусим пил доріг.

        Наш рух невтримний поки,
        й радіє вороння;
        лисніють наші щоки,
        вилискує броня!

                По спаленій рівнині -
                за метром метр -
                ідуть по Україні
                солдати групи «Центр».

                        Герой ти, чи ні, - вибирай!
                        Крок уперед!
                        Крок уперед - і у рай...
                        Гарний берет!

                                Ворог сконає, а ти, рядовий,
                                в рай попадеш як герой черговий.
                                Крок уперед, крок уперед,
                                крок уперед...

Стрічає нас цвітінь,
горить все після нас,
й летить над нами тінь
того, хто дав наказ.

        З поживою в кишені
        додому вернемось,
        й русяві наречені
        потішать нас чимось...

                Та це - пізніш, а нині -
                за метром метр -
                ідуть по Україні
                солдати групи «Центр».

                        Герой ти, чи ні, - вибирай!
                        Крок уперед!
                        Крок уперед - і у рай!
                        Як в очерет...

                                Ворог сконає, а ти, рядовий,
                                в рай попадеш як герой черговий¹.
                                Крок уперед, крок уперед,
                                крок уперед...

(2022)

¹Див. ru.wikipedia.org: «Мы как мученики попадём в рай, а они просто сдохнут».

Із Володимира Висоцького

Жив при мамі я, при таті, -
виріс видний, не зачах.
А тепер я - в медсанбаті,
весь сповитий, у бинтах.

Що нам слава, чи русява
найгарніша з медсестер!
Вмер сусіда мій, що справа,
той, що зліва, - ще не вмер.

І от якось серед ночі
той, що зліва, крадькома
враз мені промовив: «Хлопче,
в тебе ж - он, ноги нема!»

- Як же так! - кричу русявці. -
Він, мабуть, пожартував!
«Ми відріжем тільки пальці», -
лікар так мені казав...

Та сусіда мій, що зліва,
безупинно хихотів,
навіть марячи - глузливо
все про ногу говорив:

для калік, мовляв, недужих -
де і жіночку знайти?
Глянь на себе, хворий друже,
із здоровим глуздом ти!

Якби був я більш рухливий,
міг злізати з ліжка вниз -
я б сусідові, що зліва,
просто горло перегриз!

Умовляв сестру русяву
показати, чим я став...
Жаль, що вмер сусіда справа, -
правду б він мені сказав.

(2010)

Із Володимира Висоцького

Стільки довгих верстов крізь запеклі бої
я пройшов зі своїм батальоном,
а додому мене - за заслуги мої -
санітарним везли ешелоном.

Від попутки зробив перший крок -
й занімів, біля хвіртки заклякши.
А над дахом, із комину - звичний димок
підіймавсь ніби якось інакше.

Не дивилися вікна у вічі мені,
і немовби посупилась хата,
і хазяйка - майнула тихцем у вікні,
та не вийшла зустріти солдата.

Пси цепні - аж заходились вже.
Я пройшов через двір до порога,
зачепився у сінях за щось за чуже,
двері шарпнув - ослабнули ноги.

Там на місці моєму сидів за столом
самовпевнений інший хазяїн.
І хазяйка при ньому, й вечеря - з вином,
і колиска видніється краєм.

Це виходить, що поки у бій
я ішов кожний день без спочину,
він усе переставив у хаті моїй
і по-своєму все перекинув.

Ми ходили під богом, - під богом війни,
артилерія нас накривала,
тільки кулі у спину - страшніші вони,
тільки зрада - до серця дістала.

Я себе в попереку зігнув,
кулаки заховавши в шинелі:
«Вибачайте, добродії, що завернув
мимохіть до чужої оселі».

Мов, любові та згоди вам, й довгих років,
й щоб завжди на столі - паляниця...
Ну, а він - навіть вухом на це не повів,
ніби так воно все і годиться.

Я тремтіння в колінах зборов,
причинив тихо двері до хати, -
тільки вікна відкрились, коли я пішов,
й подивилися вслід винувато.

(2009)

Із Володимира Висоцького

П’ять хвилин до атаки,
значить - знову під танки,
знову чути розривів концерт...
А бійцю молодому
принесли он із дому
невеличкий блакитний трикутний конверт.

І журба в серці тане,
коли пише кохана
чи батьки - до солдата свого...
Та даремно, видати,
поспішили віддати
парубчині до бою листа отого.

Там всього і стояло:
«Ти даруй, що мовчала,
заважке це чекання та плач...
Відлітають лелеки,
і я їду далеко,
ти ж - спокійно воюй, й коли можеш - пробач.»

З першим громом над полем
хлопець викрикнув з болем:
«Листоноше, ти що мені дав?
За два кроки до смерті
у простому конверті
я смертельне поранення раптом дістав!»

І назустріч гарматам
він повстав з автоматом
під осколків тужливий мотив...
Й над Сурою своєю
він обнявсь із землею,
тільки клапті листа довго вітер крутив.

(2009)