Я не звикну до слова «двохсотий».
Дикий термін! Зловтіха зловтіх!
Наче смертю затверджена квота
В нашім (вже і не нашім?) житті.

Правил часу приймати не смійте.
Кожен був лиш один отакий!
Він життям заплатив! Він – не сміття!
Він тримав найзапекліший бій.

Отому не шифруйте, не можна.
Біль безликий? Скажіть матерям,
Що родила «двохсотого» кожна,
Щоб поклав себе на вівтаря

України… Двохсотий? Ні, перший!
Плоть від плоті, розчахнутий біль.
Дикі терміни холодно брешуть.
Це манкуртів вподобаний стиль.

Але ми – не манкурти. Ми – нація.
Закарбуй – кожен – перший, один!
Бо «двохсотий» - твоя деградація.
Ти двохсотий? Чи нації син?

23 травня 2016 року

...вот этот в Юрмале аврал -
простейший шоу-интеграл.
"Квартал" порядком всех задрал -
его и подлечил скандал.
Конечно - публику порвал...
Опять (с полметра) в глаз попал.
Ну!.. Душка! Интеллектуал!
Ведь зал не спал и не зевал?
Ремесленник ватных лекал!
Еженедельный ритуал,
который нас за жабры взял
и лет так ...надцать подержал...
Теперь живет велик и мал
в гетто под вывеской "Квартал".
Он всех нагнул и от...бал.
Мы не народ - квартальный зал.
Відтак майбутнє - це підвал -
над ним - чуми тотальний бал,
де мова - третьосортний кал,
а телевізор - канібал!
І прикро - не куток - квартал!
Сюр-політичний віртуал.
Неначе насмішив кагал
цей низькопробний шоу-нал.
Ну что вы!.. пусть живет "Квартал"!
Разве неправильно сказал?
Всех именами их назвал?
На завтрак-ужин новый вал!
Двуликих зона, ареал.
Всегда транзит, всегда вокзал.
Альтернатива? Смейтесь - сал(о).
Останній рятівний сигнал.
13 вересня 2016 року

То як, панове? Відгорнемо тло
І суть торкнемо тонко й небрутально.
Прибрали зло? Мо’ розстріляли зло?
Воно ж варіативне й невбивальне.

Ще більш гнітюче, бо патріотизм –
Його обкладинка і прапор верховодний.
Оте - блюзнірство, а оце – стриптиз –
До наготи: знеславлення народу.

Знеславити озлобленістю мас –
Оскаженінням натовпу. За «правду»!
Продай «Цукерку»! – заклично «атас» –
Зі сходу ж чуємо оскаженіння «градів»…

Отож розстріляно – видовище! – «Рошен».
Неначе щедро в очі нам насцяли.
Який народу в страті є хосен?
Оці вандали. І тамті – вандали.

Мені нехай би штампували їх
Мільйонами – цукерки й шоколадки.
Не то є ціль, щоб Пєтін зрити гріх,
Не втрапити б до тих, хто грає «в прятки».

У шоколаді не видать г...на!
На тому тлі й розводять кукловоди.
Вождь відповість сам за своє сповна.
Але ж не пхайся у г..но, народе!

Не хочеш шоколаду – не частуйсь,
Не замасти непотребом свій писок.
Ви, г..ноїди! Руки геть, ату!
Брись, хижаки, перевертні і криси!

Не тіштесь-бо! Ми проминем і це!
Не множитимем зло ще злу на втіху.
Чи лусне зрештою цукерковий концерн
Від надприбутків? Є чорніше лихо…

На Оболоні розстріляли вщент
Солодощі Петрової контори –
Ті, хто хотіли, утяли акцент,
Щоб знову зрили ми у пень, а не у корінь.

29 травня 2015

Цукерки шелестять обгортками,
Мені смакують, скотиняки!
Ой! Не умію бути гордою,
Про вибір? Вибір – повна с..ка.

Жую і думаю про живлення,
Про задоволення і смак.
Слабка душа. Дух – не двожильний.
Цукерок авторство – до с..ки.

Обгорток наскладала купу.
Конвертувати б у валюту.
Але ж Йому, мабуть, до дупи,
Що злидні – ворог честі лютий.

Однак цукерки ще досяжні,
Тому за щоки й закладаю,
Панове совісті присяжні,
Не грайте, я про вас все знаю.

Мій намір – їсти, с..ти, їсти.
Це моя акція протесту.
Гей! Патріоти! Сепаратисти!
Цукерки – не контрольні тести.

Мене відтак винити ні в чім.
Цукеренка не вибирала.
А він чи батько, а чи вітчим.
Для кого як. Та краще б – сала…

14 січня 2015 року

Я – радикал. Бо просто хочу жити!
Тримати спину рівно. Рівно йти.
Але хіба ж дозволять нам бандити?
Їм – натовпу святої простоти!

Я – радикал. Бо вірю в Україну
Які б негоди, бідну, не трясли.
І хоч сокиру встромлено у спину,
Вона й розчавить путінських послів.

Я – радикал. І нам не по дорозі
З тобою, Путін, як би ти не млів.
Рятуй імперію свою – її корозить –
Рятуй своїх манкуртів і «козлів».

Я – радикал. Тримаю оборону,
Бо півнароду – досі ще раби.
Їх Україна – це анклав і зона,
І шмат гнилого хліба для юрби.

Я – радикал. А ти? А ти? А решта?
Ти – слава України чи ганьба?
Вже меч об меч іскрою битви креше!
Вже вирішальна для тебе доба.

Ти – радикал?

Січень 2014 року

Небесна сотня – воїни добра
Й заручники великого обману.
Яка ж ця істина затерта і стара:
Ми всі – деталі не свойого плану.
Небесна сотня високо тепер.
Ще далі, ніж були мета і мрія.
Вам добре – ви у крижмі вищих сфер,
А ми – на роздоріжжі безнадії.
І коли «Качу» голоси ведуть,
На ниточки розсотуючи серце,
Лиш отоді здається, що ви – тут.
Але ж я знаю, що лише здається.
Я – що? Мені вже видко геноцид.
Мені вже ці мільйони – теж небесні.
І не сховатися у прихистку апсид,
Щоб оминути хід до ями хресний.
Ой – не туди! Нас не туди ведуть.
А сотня не поможе, якби й хтіла.
В очах вождів, нетривких наче ртуть,
До нас нема сльози, нема і діла.
Небесна сотне! З вирію вертай…
Єдина втіха – твоїх крил притулок.
Бо Україна, хоча й справді рай,
Для янголів під ігом а чи дулом.

грудень 2014

Кевларова каска –
Була Божа б ласка
Або хоч запаска
Життя.
Він був миротворець,
Стріляли потвори.
Це вже позавчора.
Гаття!
А батьку – могила.
А неньці – несила…
А синові – крила!
Лети!
Лети над Майданом –
Над бідним і паном.
Вкраїни не стане.
Кати.
За що ти, Устиме?
Упав, як хустина
Із терпкої спини
Душі.
Бо знову ж – неправда.
Свої – гірш від зайди.
Устимчику, гайда!
Верши!
Кевларово-ніжна
Блакить – не безгрішна.
А рана – невтішна.
Ти вмер.
Загинув. Чи треба?
Під каскою з неба –
Це вибір чи жереб
Тепер?
А все – як раніше,
А може, і гірше.
Всього, що напишеш, –
Поплач.
Ой хлопчику, втрата –
Велика й не варта.
Все знову – на карту.
Пробач!

грудень 2014

Скажи мені, державо, хто ти є?
Із кого ліпиш владарів над нами?
І павутину навкіл нас снуєш,
Вдаючи з себе досконалу маму?
Який ти вірус щеплюєш вовкам,
Що ще учора вівцями гуляли?
Ні, не збагну їх псевдо, їх аккаунт
І гру бездар державними «рулями».
Як той, що вчора «мліяв» за народ,
Назавтра – першим в списку серед катів?
Невидимий, але потужний код,
Потрібно вміти дупою вмикати,
Посівши крісло в рівень голови.
Оце і є державний рівень влади?
Із потягом до крісла й булави,
Оздобленої візерунком зради?
(Коли стаєш народу на плече,
То скільки ж там до голови народу?).
А совість там, де, мабуть, не пече,
Бо щеплення працює разом з кодом.
Нема відгадки – хіба що також,
Експерименту ради чи забави,
Протиснутися у бомонд вельмож,
Що вершать нашу долю й брудну справу.
Чи, може, десь за «Лексуса» кермом,
Чи, може, на верховному фуршеті
Збагну, як облаштовано дурдом
В найкращій батьківщині на планеті.
Вродили нас однаково чи ні?
Одним повітрям дихаємо разом?
Тільки чомусь народ – завжди в лайні.
Вовки ж завжди з коштовним унітазом.
Ні, унітаз – не мрія, не мета,
А просто так – метафора держави.
Бо є народ – і сила ця свята.
І влада є – безпечна і лукава.
Спасибі. А кому? Мабуть, собі,
Що я – серед народу, слава Богу.
А не в цинічній напомадженій юрбі,
По наших спинах що кладе дорогу.
Куди ведуть перевертні-вовки?
Які хвороби владу так калічать?
Мені, як і раніше, невтямки
Загадка обміну народу – і на «лички».
Гіпотезу посмію огласити:
Сумління, очевидно, орган спільний.
Якщо мажором став чи вовком-ситим,
То – і безсовісним, але відтак – дебільним.
І золото ніяке не верне
Того, що ампутовано «за крісло».
О Боже, убезпеч всіх нас, мене
Від ампутації народу нині й прісно,
Й навіки віків…

грудень 2014

Агов! Ти ще жива, Вітчизно?
Чи вже одна суцільна тризна?
Для вбивць тепер така спокуса –
Поцілити у лик Ісуса.
Цей хлопець – вірменин від роду,
Став сином нашого народу.
Та на синів іде відстріл
Крізь барикадний переділ.
Юнак – словами, Кобзарем,
Його пророчим рядками
Здійняв в незрілих душах рев,
Не чутний з касок, за щитами.
А то б він, може, відхиливсь,
А то б він, може, захищався.
На нього дощ із куль проливсь –
Ісусів лик увись здійнявся.
А інший брат – той білорус,
Отам тепер, де й наш Ісус.
Ще скільки – ріднокровних нам,
Але чужих – своїм катам,
Лягли, бо до кінця стояли,
Бо спільну правду воювали.
Кати? Ой, хлопчики незрілі:
Слабка душа у дужім тілі!
Як вами затулилась влада,
Не здатна правди, честі й ладу!
Хрещатик – чорна стрічка болю,
Іще тримає прапор волі.
Та ж тільки прапор вже горить –
Ще день, година чи лиш мить?..
Скільки стоятиме держава?
Не та, зросійщена й лукава!
А та, Соборна і Єдина –
Що має назву Україна.
Не малороси, не манкурти,
А ті, що не бояться БУТИ,
Що прапор високо несуть
Цим осявають іншим путь.
Скільки ще житиме в державі
На правду наше спільне право?
Чи Україна упаде,
Щоб не залишитись ніде,
Крім – у кишені у магната
Під пильним оком сина-ката?
Стріляйте матерям у груди!
Та Україна таки буде!
Стріляйте в прапор, у народ!
Якщо вас спокушає чорт.
Але якщо вас Бог веде –
З очей полуда опаде.
Себе убити вас послали
«Державотворці» і вандали.
Тепер усі ми на межі,
А нею кров людська біжить.
І не зупиниться, поки
Народ ділитимуть ділки.
І червонітиме, й скипиться…
Ой! Діти Божі, схаменіться!

22 січня 2014 року