Я не звикну до слова «двохсотий».
Дикий термін! Зловтіха зловтіх!
Наче смертю затверджена квота
В нашім (вже і не нашім?) житті.

Правил часу приймати не смійте.
Кожен був лиш один отакий!
Він життям заплатив! Він – не сміття!
Він тримав найзапекліший бій.

Отому не шифруйте, не можна.
Біль безликий? Скажіть матерям,
Що родила «двохсотого» кожна,
Щоб поклав себе на вівтаря

України… Двохсотий? Ні, перший!
Плоть від плоті, розчахнутий біль.
Дикі терміни холодно брешуть.
Це манкуртів вподобаний стиль.

Але ми – не манкурти. Ми – нація.
Закарбуй – кожен – перший, один!
Бо «двохсотий» - твоя деградація.
Ти двохсотий? Чи нації син?

23 травня 2016 року

...вот этот в Юрмале аврал -
простейший шоу-интеграл.
"Квартал" порядком всех задрал -
его и подлечил скандал.
Конечно - публику порвал...
Опять (с полметра) в глаз попал.
Ну!.. Душка! Интеллектуал!
Ведь зал не спал и не зевал?
Ремесленник ватных лекал!
Еженедельный ритуал,
который нас за жабры взял
и лет так ...надцать подержал...
Теперь живет велик и мал
в гетто под вывеской "Квартал".
Он всех нагнул и от...бал.
Мы не народ - квартальный зал.
Відтак майбутнє - це підвал -
над ним - чуми тотальний бал,
де мова - третьосортний кал,
а телевізор - канібал!
І прикро - не куток - квартал!
Сюр-політичний віртуал.
Неначе насмішив кагал
цей низькопробний шоу-нал.
Ну что вы!.. пусть живет "Квартал"!
Разве неправильно сказал?
Всех именами их назвал?
На завтрак-ужин новый вал!
Двуликих зона, ареал.
Всегда транзит, всегда вокзал.
Альтернатива? Смейтесь - сал(о).
Останній рятівний сигнал.
13 вересня 2016 року

Чуєш, гуси летіли у вечір у синій?
Сутінкова печаль в унісон їм вела.
Але ж гуси раділи своїй батьківщині,
То й печаль вже печалитися не змогла.
Був той голос небес перелитий по вінця –
Вечір келихом повним прозоро дзвенів.
В нім тонули комети, зірки і зірниці,
А зринали назад сріблом співаних слів.
Чуєш, гуси вже тут? Це весна остаточно.
Тому сніг – лиш рукопису новий листок.
Вечір синій – забарвлений у твої очі.
Очі – вирій далекий, хоч сам ти за крок.
24 березня 2016 року

Знову сніг. Знову березень зимний і зимний.
Чорні пАгони – білі пагОни на них.
Припинило сердЕнько свій стукіт нестримний:
Марципаном упало на вибляклий сніг.
Хтось його підбере. Хтось, хто любить цукрове.
Подивлюсь, як пригубить чи відкусить шматок.
Зафіксую останні судоми любові.
І зроблю в противагу агонії – крок.
Крок від себе, від серця, від страти під снігом.
Ось на руки сніжинка лягла. Їй я хто?
Вона дивиться пильно очима індиго.
Я вже сліпну смертельно. І я вже фантом.
Це весна чи зима… Це вже вічність настане.
Бо – як серця нема – ти без серця живеш.
Просто радість замовкне й не бризне фонтаном,
Досягнувши висот піднебесних і меж.
Марципани-серця на смаку мигдалевім
Губить березень сніжний – у сніг, не в траву.
Присмак вічності в роті – важкий, металевий.
Новий досвід, в якому по смерті – живу.
24 березня 2016 року

Коли вІрші відійдуть і стихне луна,
Ані звуку, ні сплеску їх серце не вхопить,
Я розсиплюсь дощинками - чорним ланам,
Напуваючи спогадом радості попіл.
Ти приходь на лани, випасай там коня,
Спи на травах пругких, між колосся ясного.
А край повені щастя і на заході дня
Ти вдихни вітер лану – до сліз, до знемоги.
Будеш коника попаски вести кудись,
Тихі роси ледь-ледь холодитимуть тіло…
Увесь діл, уся шир, увесь обсяг і вись
Огортатимуть вершника, мого Аттілу.
Коли, вже відпочивши, посядеш сідло,
Наостанок долонею лану торкнися.
Чи колись запитаєш: «А що ж то було?...»
Я у тебе була. Йди. Разок озирнися.
23 березня 2016 року

Леве-царю! Ти між люди вийшов.
Чи на полювання чи на кастинг.
Лапи твої мнуть плоди торішні.
Цьогорічні ще не встигли впасти.
Проте падають неначе стиглі фрукти
Всі киянки – полунички, грушки –
Падають у твої лапи-руки,
Мріючи про ложе і подушки…
Мда… Про що це я?.. Левисько йде бульваром!
Я упізнаю його по гриві.
Думаєте, він шукає пари?
Думайте пристойно й незлостиво.
Ой не заздріть, якщо пару знайде.
Та левиця буде королева –
І в людей, і в його дикім прайді.
Не будіть у цьому леві Лева)
23 березня 2016 року

Час минає швидко й байдуже.
Він не знає, що ми в нього є.
Ти так само минаєш, друже,
Як годинник забутий - стаєш…
У таловинах у шафранних
Погляд твій кілька днів горить.
Він пробуджує свіжо й рано.
Але й гасне чомусь за мить.
Скаже хтось: «То шафран розквітнув,
Обійди не ступи, не збав».
Я скажу: «Ні, то сум всесвітній
Із очей мого друга впав.
Але він не скотивсь сльозою.
Але він не замерз у сіль…»
Кличеш поглядом із Мезозою
З часу в безліч мільйонів миль…
Ти далекий. І час як відстань.
Очі знов опускаєш вниз.
Я вже бачу, як ніжно звідти
Крокус кольору неба проріс.
Час минає швидко, шафранно.
Ось цвіли вчора. Вже й нема.
І навкруг снігова панорама.
Ти пішов – повернулась зима.
22 березня 2016 року

Тихими лапками кішка-сновида
Мляво заходить у місячне коло.
Спиш ти глибоко, як Атлантида.
Киця торкається ковдри спроквола.
Ні, не прокинувся. Плаваєш далі
Снами-пірнаннями у невловиме.
Киця колошкає сни, як вуалі –
Ось-ось твій спокій із ковдрою зніме.
Киця самотня, в намощенім – пустка.
В тебе ж під ковдрою тихо і чорно.
Киця нечутно – м’яка і спокуслива –
Сон твій на себе настирливо горне.
Ти усміхаєшся там, в Атлантиді,
Ти ще відсутній, а киця – вже поруч.
Ти ще пірнаєш по перли чи мідії,
Киця лягає на сховане й хворе.
Знає вона тільки – Божим велінням,
Де в тебе рана, де в тобі стужа…
Гріється мовчачки сховано зліва,
Щоб ти прокинувся сильним і дужим.
Аби у кицю чорне зникало.
Щоб киця чорна білила твій настрій.
І непомітно до серденька клала
Знайдені в снах твоїх перли й піастри.
Киця-супутниця. Чемна. Розумна.
Тут у квартирі її територія.
Їй не буває по-нашому сумно.
Їй не прищеплено смутку і горя.
Але то наші шаблони і приписи.
Киця дарує себе безумовно.
Їсть – і не цямкає. Ходить – не рипає.
Трішки на меблях начіплює вовни…
Знає вона, що їй вибачать. Тулиться.
Зцілить-віддячить, господар не знатиме.
Спить її власник. Спить його вулиця.
Бач. Вже не чорно. Вже близько до п’ятої…
21 березня 2016 року

Тане сніг на твоїй долоні.
Чом зганьбилась рання весна?
Досі квіти в торговок сонні.
Досі справжня любов – мана.
Кроком пишеш свій спокій тіла.
Зачіпає гілка кашкет.
Лиш каштанова гілка посміла
Потривожити пієтет.
Усміхаєшся незвабливо,
Просто знаєш, що вже весна.
Хоча сніг заходивсь зрадливий
Заважати весніти нам.
Усміхаєшся всім. Але ж очі
Стережуть полохливий сум.
Хтось же весну таки зурочив,
Її сукню втоптав у тлум?..
Тане сніг. Але ще не тепло.
До кишені долоня лягла.
Многолюддя майдану – вертепне,
Сам-один – на людський кагал.
Миготить у турботах натовп,
Всяк несе – хто куди – серця.
Та й тобі нецікаво знати,
Для чого мозаїчність ця.
Може, сніг цей у березні пізнім
Більш промовистий, ніж чуття.
Ти ж, хоча і міцний-залізний,
Але теж тайних мрій дитя.
І тому тобі сніг цей вчасний,
Як жасмин чи тополі пух.
Що є щастям сьогодні, власне?
Цей спокійний крізь натовп рух.
Вийти в світ – повернутись із світу…
Чорну кицю тулити до пліч…
В переходах – ще сонні квіти –
Кольорів щастя і протиріч.
Та рука пам’ятає доторк
Снігу, що помирав у руці.
На смаки не буває квоти.
Любиш березень на молоці.
Чорна киця його спиває,
Чорнота її не страшна.
Свійська киця людей читає:
«Що? Любов? Все мана. Мана…»
20 березня 2016 року

Ти ось. Ти тут. Спокійний і всесильний.
Неначе світ увесь – в твоїх руках.
І жінка тулиться до тебе ніжно й щільно.
І слів не підбере, крім «ох!» і «ах!».
А слів, можливо, тут якраз і зайво.
Отак мовчи, як дощ: іде й мовчить.
Але по тому – райдуга і сяйво.
Адже по тому – є бажання жить.
Щокою – до його плеча чи ліктя.
Долонею – до серця і чола.
Він є, реальний у реальнім світі.
І ти у його світі побула.
18 березня 2016 року

Тримай оборону, вивищуй фортецю.
Стороннім – ні-ні! Несторонні? Їх мало.
У лати, у скриню заковано серце.
Воно відболіло. Воно відкохало.
Не варто стрибати: між скелями – прірва.
Уже не одна стала дном у каньйоні.
І жодна – не владна. Найкраща – не Пріма.
Ти лицар – у латах, в глухій обороні.
Лиш птах, що змагається в небі із вітром,
Згори може зиркнути в тайну між мурів.
Та птаху байдужа цікавість-гонитва.
Бо все з висоти – комашня, фурнітура.
Тримай оборону: стрільці і сторожа,
У серці – ледь тепло, в бійницях – гармати.
Ти ж на неприступного, ніби, не схожий.
Хоча так пасують блиск, твердість і лати.
Відкрийся. Відкрий вхід на північ і південь.
Хай пташка сідає сторожі на списа.
Хай входять у браму пихаті й наївні
Без пропусків, проби, урізаних списків.
Твоя оборона – несправжня корона.
Віддай трон голодним знервованим тролям…
Губами зірву із сердечного грона
Живу виноградинку – бубку пароля.
Ніхто не нашкодить – ні Мавка, ні Галя.
Вони – перетічні. Вони – перехожі.
Я в серці твоїм – ніби в чаші Грааля.
Живи! Не чатуй! То парафія Божа.
19 березня 2016 року

Сюди, де оком світить ФБ-чат,
Клади монетку або гривню слова.
Тут навіть кішечка твоя, неначе в сад,
Крадеться в чат, на віртуальні лови.
Отам – твій третій поверх і балкон
І капежі звідтіль – мені – столичні.
Але ж є митний кодекс і закон,
Й обмеження на речення окличні.
Я бачу в чаті твій – твій власний! – дощ,
Який стікає у твою долоню.
Ембарго на відвертість – від і до…
Вантаж – під санкціями – у транзитнім схроні.
Мій віртуальний світе, відчинись!
Щоб синява очей линула в нети.
Нехай «злетить» обмежень жорсткий диск,
Не візьме більше слів моїх монети…
Але зеленоокий чат мовчить.
Працює митниця – знов вантажі скасовані.
Ти написав, що в тебе дощ мрячить,
А я мовчу – тону у чато-повені.
Сліпе віконечко, як автомат в метро:
Ковтає гривні і тариф здорожчує.
Та будь хоч тут. Не в зоні, не в АТО.
Під чато-дощиком, та не в людинотрощі.
В квадратику балкону не зникай.
Віконечко у чаті не зашторюй.
Ти – жартівник, адреса – Власний Рай.
Раюй. Я помовчу.Good night. And sorry.
19 березня 2016 року.

Ідеш красивий. В спину: «Геркулес!»
Жінки здіймають очі й тихо мліють.
Ти ж серце рвеш. Це ж тротуарний стрес!
Такий козак! – плечима – до небес,
Але проходить курсом «мимо й мимо».
Ідеш, мов корабель. І даль земна –
Віддавна твій заметаний фарватер.
Ти, може, Кий, що зістрибнув з човна
На берег цей, осягнутий сповна,
Із розумінням, хто є другом, братом.
Упевненість – хребтом. У стегнах – кінь.
Такий наскрізно свій, тисячолітній.
Свій. І свої – кияни – твої діти.
Між берегів – Дніпрова хвиля й синь –
З твоїх очей забарвлені й налиті.
Ідеш. У обладунках, при мечі.
Майдан, Грушевського, жінки, каштани, липи.
Асфальт, бруківка, крові ж тут пролито!..
Великий – осягаєш далечінь.
Високий – чуєш янгольську молитву.
…Я йшла назустріч. Дрібним кроком йшла.
Піймала серцем чоловічий подих.
Щоб догукатись – піднялась на сходи
(Яка ж я метушлива і мала…)
Ти – ген! Я – тут. Звичайні антиподи.
19 березня 2016 року.

Забаганкам Раю
Злегка потураю.
Я ж не з Жадьок Рая
І не Галя в зграї.
Хоч? Раюй! На Бога…
Жінка я не строга.
Не ламаю роги
Об суперниць ноги.
Ти – стихія й велич.
Я – дрібний метелик.
Заховаюсь в келих
Люстри – попід стелю.
Лялечкою райською,
Аби не Параскою.
Не пресую праскою.
Впокорюю ласкою.
Рай – погода свійська.
Мені заздрить Пріська.
Справжня я, поліська.
Ходи, відігрійся!
Рай причепурила.
Яблуня вродила.
Ось поскубла крила –
Ач, подушка біла!
Забаганки мужа?
Аби не в калюжі.
Не ламав би ружі.
І щоб не нездужав.
Райський мій Адаме,
Твоя пані й дама
Вапном білить браму,
Відвідує храми.
Не згуби стежину
До Єви-дружини:
Хижаки й вражини
У хащах ожини!
………………….
Єва – не крижина)

19 березня 2016 року

Звідкіль ці очі – неба два безмежних?
Звідкіль ця радість – іскрами зіниць?
Торкаюся блакиті обережно,
Бо там немає дна – зірвешся ниць.
Хоча в ті очі грішно не упасти –
Летиш-летиш, ускрізь погідний рай.
Ти хочеш щастя, хочеш крихту щастя?
Частіше в очі неба зазирай.
А він не дасть тобі втонути смертно.
Триматиме у радісному сні.
Жінка в його очах – це два портрети,
Помножена на сонце і пісні.
Овеснена, утішена в обіймах,
Ніколи не загублена в собі.
Сльозиночка – в його дитячих віях…
Такі вони ці очі голубі)
18 березня 2016 року

Хотіла б я прийняти твою гру.
Зневажила б шаблони і умовності.
Ти був би молодим моїм гуру.
А я – адептом чулості і скромності.
Ти відкривав би поцейбічний світ
В його новому сенсовому сяйві.
Скажи, гуру, а скільки тобі літ?
Чи підрахунки й порівняння зайві?
Цвіту – як лотос – біля твоїх стоп.
Ти ба! Душа також – священний лотос.
Але чекаю – як у зйомках – «Стоп!
Відзнято!» – режисерський хриплий голос.
Оце такий він, пафос зайвих мрій.
І ти скажи: чи ти моя релігія?
Чи ти мій космос, логос, сонцегрій?
Мій океан, в якому я – амфібія?..
У глибини – сто тисяч рук, очей.
Мені пірнати – зась! Я – берегиня.
І просто плавати не вмію, мій Еней!
Тим паче – морем Мрії. Бо поглине.
Хотіла б я і гру, і роль у грі.
Але ж я сплю і снюсь. Така Нірвана!
Збуде мене, як стане на порі,
Коли я з лотоса ізнов собою стану.
19 березня 2016 року.

Хвиля і є мій острів,
Острів спасенний мій.
Так дивовижно просто,
Що аж уява німіє.
Хвиля у хвилю входить,
Рухом вона тривка.
І без тривкої породи
Робиться в острівка.
Я балансую на ньому
Деревом чи стеблом.
Днина Господня і …сьома.
Хвиля цитує псалом.

4 вересня 2015

Електричко, лети! Я не хочу перонів!
Вікна кадрами блимають до сліпоти.
Вікна ловлять осінній золочений промінь,
Щоб прозорість свою у печаль одягти.

Тягне потяг собою засукану нитку.
І не рветься вона, їй немає кінця.
Нитка тонко зметала зі спогадів свитку,
Кожну мить врятувала від ножиць кравця.

Шиє стукіт коліс, затверділих від руху
Об такі ж загартовані рухом прямі,
Тонкошовкий мій шлях мимо снів завірюхи,
Щоб оздобити золотом викуп зимі.

Електричко, лети! Обрій швидше літає,
Коли ляже стібками на крила птахів.
Дожену і нитками доріг заметаю
І сорочку блукань, і мереживо днів.

Електричко, лети…

3 серпня 2015

На відстані печальної руки,
На віддалі нечутного мотору
Життя лягає в обриси ріки,
А обрій затуляють темні гори.
На відстані печальної руки…

На відстані покинутих узбіч,
На віддалі втонулого гукання
Життя фарбує горизонт у ніч,
І посилає в ніч тривоги каню.
На відстані покинутих узбіч…

На відстані невтолених бажань,
На віддалі обвиклої печалі
Мого життя сполоханий кажан
Від мене віддаляється ще далі.
На відстані невтолених бажань…

На відстані неспіваних рядків,
На віддалі і холоді розлуки
Життя запише інеєм, без слів,
Кардіограму, що кричали руки.
На відстані руки… ріки… віків…

3 серпня 2015

Іду поговорити із дощами:
Де ви були? Тут суша, самота.
Тут сонце нашаманило тамтамом –
Згоріли очі, квіти і жита.

У вибілені очі видивлялась
Від вас бодай хмариночку одну.
Спекоти пекло. ВоронЯчий галас
Ножем щербатим зливу обітнув.

Криниці спорожніли і похрипли,
Джерельце пальці попекло на скло.
Дощі обходять стороною липень,
Вони забули, що вони циклон.

Іду поговорити – не тікайте!
Коли ж оаза очі оживить?
Віолончелі ви мої та альти!
Без вас моя поезія мовчить.

3 серпня 2015

Гарбузи покотилися в тінь,
Від мотУзища рвуться смертельно.
Сонцю хмарку накинути лінь.
Перегріта порожня пательня.

Подуріли усі качани,
А бадилля на хрускіт потліло.
Пригоріла душа до спини,
Попекла ізсередини тіло.

Урожай вогняної ходи!
Оце спадок чекання й надії!
Позбирай хоча б спеки плоди,
Бо вже інші плоди не намріють.

3 серпня 2015

Сосни настрУнились – позамовкали.
Вечір … стострунно мовчить.
Тиша складає екзамен вокалу –
Може зірватись на стогін за мить.

Сосни мої! Золоті недотОрки!
Як же заграти на вас темну ніч?
В сутінках двоє – гітара і Лорка –
Разом злилися в струну протиріч.

Раптом в поліських пісках – Еспаньола!
Острів – не острів! Образ. Міраж.
Сосни наструнчились, вийшли у коло.
Тихо. Так тихо, що голосно аж!..

27 липня 2015

Ти хочеш мистецтва? Мистецтва забракло –
Готується рама чи рампа, чи тур.
Я вже не пір’їна в руках у Геракла –
Мистецтво не стерпить повтору тортур.

Ти хочеш мистецтва. А я невблаганна.
Я стомлена й чемна. І майже свята.
Хоч грала мистецьки, не знаючи гами –
Бо не розуміла, що то – висота.

То тільки тобі зрозуміло достоту,
Що я – Галатея – і задум, і плоть.
У власних очах я – вразлива істота.
В очах у митця – найкоштовніший лот.

Ти хочеш мистецтва. А я поламалась!
Банально. Як лялька, чи гаджет, чи план.
Для нас семи нот було ніби замало –
Ураз обезкрилів обіймів реглан…

Усе я вгадала. Усе ти прогавив.
Нехай не фальшивіє нота кінця.
Натхненно зіграли і пристрасть, і славу.
За це мені – волю, митцеві – вінця.

26 липня 2015

…і то нічия провина,
що зріють літа і вина,
глухішають душі, спини
незмінно-незмінно-невпинно

шукають вини каліки,
винують калік базіки,
вживають без ліку ліки,
а я натискаю «кліки»…

я «лайками» світ чудую,
без вдаваного «what do you…»
живу собі! алілуя!
живу я! живу я! живу я!

24 липня 2015

Маю душу кларнетну.
Я твій джаз.
Внучка старого корнета
У наш час.

Вся – доторкнись! – глісандо!
Розтіклась!
Ти у джазовій банді –
Контрабас.

Тіла мого, ой тіла!
Соло? Ритм?
Грати регтайм уміло –
Алгоритм!

Знаєш, душа кларнета
Мріє блюз.
Соло – ніщо! Дуету б –
Зізнаюсь.

Свінг? Контрабас безтямний:
Флажолет…
Млість. Синкопи. Регтайм.
Тактів лет!..

Джазові – тільки джазу!
Такту – такт.
Ноти мого екстазу
Чують так.

(корнет не той, що корнет Оболєнскій, а той, що інструмент)


23 липня 2015

Повернуся до тебе у зливу –
У тілі сльози упаду.
Я й вона – безпорадна, вразлива.
Як вона – мабуть, теж на біду.

Ти зітри мене рухом долоні.
Хоча б так хоча б раз доторкнись.
У долоні – в твоєму полоні –
Упізнаю омріяну вись.

20 липня 2015

Мій Острове, світе безлюдний,
На мапі глибокого сну!
Лягли йому води на груди
І думають думку одну.

Зачавлена повінню пісня –
Розмита-розмилена мла.
Був Острів – зробився недійсним.
Ген плесо. Немає села.

Немає слідів, нема колій.
Не йде череда у луги.
Омиті рамена від солі.
Ріллю не цілують плуги.

Води наковталися вікна,
Теленькають клямки ледь-ледь…
Моє родове! Моє зникле!
Вода! Шелестить очерет.

Проектів сухі розрахунки…
Село – проти сили ідей?
Складались пожитки у клунки
На спиноньки гнаних людей…

Свій корінь рвонули щосили,
У жменю сховали жужмом
І слізно прощЕння просили
У свого села всім селом.

Услід закипіла робота –
Край світу раптово настав!
Обійсть незагоєні соти
Загоїв до смертоньки став.

На сотні гектарів розлитий,
Сховав у глибини село.
Було воно світлим і світом.
Та в тому й біда, що БУЛО.

Бо й маючи назву містичну,
Утратило свій оберіг.
Бо склалося так історично,
що й Бог врятувати не зміг.

На дні воно денно і нощно
Гойдає услід течії
Покинутих спогадів ношу,
Затоплені сни нічиї.

Там щуки вишукують хижо,
Рачкують у сховок раки.
А човен гладь лагідно ріже
Вздовж спогадів русла ріки.

Русалки несправжні і справжні
Лоскочуть одвірки чужі,
Пірнають в глибини звитяжні
Лякають села міражі.

Водоймі величній байдуже,
Що в неї в утробі лежить.
У неї душа – від калюжі,
Калюжу ніщо не гнітить.

Лежить у оточенні лісу
Зробилася з часом своя.
Епохи минулої риси
Замила Ірші течія.

Сичевські, Купневичі всюди
У світ звідтіля побрели.
Мій Острове! Де твої люди?
Чи справді вони там жили?..

14 липня 2015

Минає літо – маками згорає.
Світанок обпікається крильми.
І суша люта. Стежечку до раю
За рай обА хотіли б мати ми.

Минає цвіт. За цвітом – інша квітка.
Вінок мого чекання є вінець.
У плетиві його зненацька й зрідка
Зринає нам надії острівець.

О! він явА! Поява із нізвідки –
Прогалина між пагонів річних.
Кладу стеблину до стеблини. Квітка –
Закладинка непережитих книг.

Зникає він – спливає у нікуди.
Що я чекаю, вбрана у вінок?
Тривога – вдих – наповнюються груди.
Зневіра – видих – серденька танок.

Танцює літо. Серця колотнеча.
Світ обертом – тримаюсь за стебло.
Не літо – пекло. Не танОк – утеча –
Із лейтмотивом: все уже було.

13 липня 2015

Наші мрії – насправді спогади.
Наші зустрічі – згадка про нас.
У минуле бажання голодом
Гнані. Втрапили в Алькатрас.

Острів. Грати. Затяті мури.
Сотні миль – самоти моря.
У кайданках – моя фігура.
У лампадці – твоя зоря.

Наші очі – насправді сутінь.
Наші руки – насправді хрест.
Я боюся дістати суті.
Не для мене цей Еверест.

Краще буду кружляти в небі
Самоти. Чайка-крик-вода!
Наші мрії – чужі, далебі…
Руки, очі, вуста… Біда.

12 липня 2015

Звикає квітка до води з-під крана.
Звикає жінка до формальних див.
Колись мені ти стрівся надто рано.
Банально пізно отепер зустрів.

І ворожу я – диво чи не диво?
Звикати до минулого уже?
Щасливішати більше, як щаслива –
Звикати до потопів і пожеж.

11 липня 2015

Розмови втрачається нитка
Впустив її ти, потім я.
Єдиний взаємності свідок –
Тоненька її течія.

Замовкла нечутна розмова,
Думки у ефірі сплелись.
Тому ми позбавили слово
Занадто мережених рис.

Не треба душі інтернету.
Вона тебе чує ускрізь.
Поетка мандрує поетом –
У віршів його парадиз.

Бо знає: він не інтернетний,
Ні світ його, ані слова.
Долаючи серверів нетрі,
До тебе іду Я жива.

10 липня 2015

Життя іде мов пішохід
доволі чемний – тротуаром.
А я обрала чорний брід –
Дороги. Наче і не пара?

Чом же не ладиться дует?
Воно окремо, я окремо.
А хто кому авторитет –
То не його, моя дилема.

За руку хто кого візьме
І поведе на зебру вчасно?
Життя іде собі німе,
Із вічним статусом – прекрасне.

Сигналю йому – фа-фа-фа!
Вищу на віражах машинно.
Йому не вадить. От лафа!
Відсутні вади і причини.

Іде собі – хоч стій, хоч скач –
У нього тих доріг як лиха!
І бездоріжжя, і невдач.
І сліз, і роздумів, і сміху.

Воно собі протічне тло,
Ні підступів, ані користі.
Іде собі – і не на зло.
І не на зло стоїть на місці.

Чого ти випав на асфальт?
Чи на грунтівку? Чи на щебінь?
Ні реверансів, ані сальт
Йому випрошувать не треба.

Синхронність з ним чи унісон
Даються без мистецтва й дива.
Шляхом чи тротуаром он -
Без сумнівів і рецидивів

Іди у ногу за життям,
Іди йому настріч – як хочеш!
Дорожні знаки хиб, звитяг
Завжди потраплять нам на очі.

Дороговказів не знайдеш
З питанням – «До життя готовий?».
Іде воно. І ти ідеш.
А ПДР – всього основа.

початок липня

Ходять маки під зливою,
Мокнуть ніжні шовкИ.
Хилить відчай напливами
Їх щока до щоки.

Душі чуйні розпатлало!
Тишу макових вій
Злива реготом шматає,
Загортає в сувій.

Ночі й зливі – не вилитись,
Маку – вже не звестись.
Тільки блякнути й квилити
Личком, листячком ниць…

Та припиниться лЕтиво
Навісних ручаїв .
Осягнеться поетами
Злива – купкою слів.

Маки стеблами-нервами
Оживуть. Заяхтять –
Пелюстками червленими
Ранку вишиють гладь.

Ніч дощу піде коренем
В глибину – на той світ.
А живим, невпокореним
Маків явиться цвіт.

2 липня вночі

Перехресна рима
Хрестиком незримим
Вишиває долю чорним у рядок.
А поміж рядочків – віють снігом зими.
А мені б квітучий бачити садок.
Щоб у ньому Доля
Колисала Волю.
Щоб у ньому стежка проганяла страх.
І ніякі болі,
І ніякі ролі –
А лише чекання лагідна пора.

30 червня 2015

Сонце в кроні кальвілю заграло.
Ноти мацав проміння смичок.
Вже вчувалося срібло хоралу,
І душа подала голосок.

Стовбур теж зазвучав – обертони –
Виривались на волю – фагот!
Одяглася в симфонію крона –
Кожна гілочка прагнула нот.

Достигали дочасно кальвілі.
Сонце гнало від обріїв сон,
Опадали октави незрілі
В сутінковий м’який баритон…

30 червня 2015

Спадає місяць. Синіє ранок.
Холоне лоно. Ятріють рани.
А сонце чуйне – ще за ворІтьми –
Чекає, поки загасим хіть ми.
Вдягнемо маски і в люди пІдем.
Блукати різно – зійтися нІде.
Розпорошитись в зірках-сирітках.
Роздатись росам. Лишитись квітам.
Далека зустріч – але настане
Серед зірок і квітів знаних,
Де ми удвох – на ніч, навічно –
Допоки місяць ще править вінчання.

29 червня 2015

Тепер,
Коли розбуджено потік
І прямовисно він летить зі скелі,
Коли у нім вгадався чоловік
Химерно й раптом поруч на постелі,
Я всю себе – під цей потік – бери!
Омий мене, мини мене достатком,
Дай мені все дарунками згори –
Щоб по тобі хоча б струмочком стати…

25 червня 2015

1 варіант

Під повіками – віки,
Діти сплять й чоловіки…
А моя жіноча втома
Заблукала не удома.
Заблукала у твій слід,
Де цвіте колючий глід,
Де снують суниці тінь
З наших двоголосих млінь.
Моя втома між грудей
Стогоном дзвіниць гуде.
Огортає, мов спідниця
В цятках стиглої суниці…
Під повіками – неспокій –
Яснозорий, ясноокий…
Тільки глід об лікоть – чирк!
Страх настраханий, мовчи!

2 варіант

Під повіками – віки.
Діти сплять й чоловіки.
А моя жіноча втома
Заблукала не удома.
Неодягнена, невзута,
Полишивши звичні пута,
Напівсонна і розкута
Побрела в любов туманом –
Бездоріжжям первозданним.
Заборони?
Забобони?
Що страхи?
І що ікони?
Бо вона іде на мрію,
Хоч несе хреста Марії.
Незворотній її крок,
Хоча пальці збиті в кров.
Мрія зводить, як стеблину,
В ній Марію й Магдалину.
Сплять віки, слізьми умиті.
Що епоха?
Просто миті.
Втома всіх тисячоліть
Бачить Мрію, то й не спить.

4 червня 2015

(Вона)
Не псуй мою сукенку. Обережно.
Не дай нікому приводу для сліз.
Бо он світляк яскравим тілом стежить!
Уже не стежить – соромно! – відліз…
(Він)
То не світляк! То іскри з тебе крешуть!
Та не тримай цю сукню – не вкраду!
І ці мережки – оборони рештки,
Коли нарешті з тебе опадуть?

(Червень волошковий)

Розбудив? То плати данину
Простирадлам, зігрітим під нами.
І губам моїм тільки губами
В розколошканім мареві сну.

Розбудив. Розбудилась уся.
Ворухнувсь між лопаток метелик…
Як ти ніжно рукою узяв
Мою грудь – переповнений келих!

Як надпив – не розлив ні ковтка!
Я ще більше набралась медами.
О як щедро помстилась рука
Першій Єві за грішність Адама!..

Перша декада червня 2015

Ти спустився з Парнасу.
Наче Бог. Наче кінь.
Чи поет. Чи Пегас.
Сонм жіночих велінь.

Мій володар і раб.
Муза пристрасті. Муз?
На мені так заграв!
Вдячно дай обійму!

У розкОші уніс.
На розкОші поклав…
А якщо ти Паріс?
Але раптом Дедал?

І тривожусь усе:
«Я ж бо хто – підкажи!»
«Що – не знаю – несеш,
Бо в йому ще не жив…»

перша декада червня 2015

Как мне тебя убаюкать, хороший,
Так, чтобы сон твой тебя напоил?
Чтобы тревоги твои распорошил,
Тяжесть забрал, а добавил бы сил.

Как мне тебя оградить от ударов,
Слов невпопад и бессонниц ночных?
Где же взять тайные нежные чары,
Чтобы твой сон был уютен и тих?

Может, узнаю я как и откуда…
Может разведаю чем и когда…
Только смогу ль и целебным, и чудным,
Сон твой налить, как святая вода.

Чтобы твой сон между болью и грустью,
Между тревогой и пустотой
В душу твою проливался, как в устье,
В ней разливался на сладкий постой.

Чтобы цветами подушка казалась,
Чтобы лугами казалась постель,
Чтобы ты капельку, самую малость
Слышал сквозь сон соловьиную трель.

Чтобы тебя не будили заботы,
День продолжая в виденьях твоих,
Чтобы во сне ты не помнил работы,
Чтобы весь город ушел и затих

Ради хотя бы одной только ночи,
Где б ты так выспался и отдохнул,
Словно в твои, как смородина, очи
Бог, как избраннику, тайну вдохнул.

Может, от этого Бога касанья
Тяжесть, усталость оставят твой сон.
Вот бы невнятное это гаданье
Темным химерам связало заслон.

Милый, мой ласковый, нежный ребенок,
Мальчик моей одинокой души.
Спи, улыбаясь кому-то спросонок —
Светлому образу в светлой тиши.

Я поцелую неслышно над бровью…
Как же мне хочется рядом прилечь,
Тело прикрыв твое тихой любовью,
Как покрывалом туманным — до плеч.

Как же мне хочется бледной волошкой
Быть на подушке рядом с виском.
Милый! Поспи ты младенцем немножко,
Отроком светлым…. Луны молоком

Я напою твою ночь до забвенья,
Я помолюсь о тебе всем святым,
Их называя в такт сердцебиенья,
Речитативом снабжая простым.

Маленький мой! Островок моей страсти!
Радость далекая, как небеса.
Я соберу все осколки и части,
Говоры, сказки, … словеса,

Чтобы у этой моей колыбельной
Сила молитвы и песни была.
Мира дитя! Но и мой безраздельно,
Как я тебя в своем сне создала.

Так ли тебя, убаюкать, хороший?
Так ли тревоги твои разгонять?
Слабое — пошло. Страшное — в прошлом.
Спи, милый Тео…! Пора уже спать…

2013

Времени нет —
убегает поэт.
(Чистый паркет —
не останется след...)
Ну... Был балет,
и неслабый дуэт...
Только сюжет —
на один пируэт!
— Есть же билет!
— Времени нет.

2013

Грядущее. Дистанция и финиш.
Шаги. А сколько? Лучше не считать.
Фортуна. Рок. Девятый вал. Феличита.
Пока в себе к себе же не остынешь.

Мы сквозь него уже перелетели.
Сто раз вернулись, потерявшись в нем,
там не найдя себя и днем с огнем,
а лишь движения искусственных изделий

на нас похожих. Но не мы. Не мы.
Хотя зачем, скажи мне, это рвенье?
Тебе ль не знать о красоте зимы,

что, собственно, и есть накал движенья
до холода, до поседевшей тьмы.
Но там останутся всегда Твои Творенья.

2013

Наче віяло – кинь пасьянс,
Розгорни мої варіанти.
Поки впала уся у транс,
Вигравай мого тіла гранти.
Карту карті клади на масть,
Попаруй всі можливі фігури.
Все, на що розшаровує нас,
Невситимості творча натура.
Ти – гравець, я – колода, мабуть.
Може, краплена. Може, чиста.
Роздивись, чи дволика суть?
Що ховає рубашка барвиста?
Лише пильним будь, бо таки
В кожній карті ми навпіл злиті.
Поки граєш, тобі не з руки
Поза грою ловити миті.
Придивляйся, як я лежу,
Як всі карти складаються легко.
Заздри власному куражу.
Ми зійшлися синхронно в камбеках.
Наче віяло – карти кинь.
Це розсипала Доля карти.
Тільки так і не навпаки.
Тільки мене пасьянс твій вартий.

початок червня 2015

Ми на одній землі і на одній подушці –
Щокою до щоки, зітханням до зітхань.
Хоч незворушний дощ терплячу шибку лущить,
Ми усередині. Але ми ніби грань.
Тремтлива грань чи пробіл між словами.
Заступиш у слова – перелетиш у вир.
Тож поки на подушці головами –
Живи і вір у мить. І їй одній лиш вір.
Дощ шибку не зіп’є, а сонце не пропалить.
На кладочці між слів зійшлись усі часи.
Хай котиться сльоза і світиться опалом.
Коштовностей своїх іще мені неси.

початок червня 2015

Не благай, не проси – не пущу!
Ці обійми стокрилі, сторукі!
Ти вдаєш, нібито не почув –
Вберегти мене хочеш від муки.
Я відмучусь не раз. І не раз
Градом літнім впаду і розтану.
Наша спека настала – пора!
Хоча й крига так само – настане.
І тому не пущу – не благай!
Відпущу, але просто не зараз.
Відлюби, відхочи, відбажай
До найглибшого ніжного жару.
8 червня 2015

Усе так просто в дикості своїй,
В первісності єднання тіла й тіла,
Коли він прагнув догодити їй,
Вона – дари приймала, бо хотіла.
І вся поезія не варта без цих тіл.
І музика не так звучить – не щиро!
Усе про те, як він її хотів.
Вона – також двобою, потім – миру.
8 червня 2015

У сніг мене веди, у сніг.
Далеко?
Вогонь між моїх щедрих ніг
Запеклий.
На сніг неси мене, на сніг.
На біле.
І біль, і крик, і спів, і сміх
Знесилять.
А сніг чи гріх? Розтане теж
Сніжинка.
Вогонь чи сніг – не мають меж.
Як жінка.

4 червня 2015

Бігають волошки краєм піднебесся
Голос мій охриплий як суха трава
Ти десь поруч де ти знаю поруч десь ти
А сама я теж десь
тут…
і ледь жива
Воля волошкова припинає погляд
Зупиняє шепіт й магму зайвих слів
Коли синька їхня випрямляє щогли
Під вітрилом неба куди й ти злетів
Ти мене тримаєш на струні польоту
Відпусти зненацька у купель без дна
Бо вже цілять в мене волошкові чоти
Й наскрізно ще в леті струмом б’є струна

3 червня реальність

Півонія пахне лячно.
Півонія пахне гостро.
У цвіт вибухає м’ячик
Бутона – на цілий острів –
Незвіданий острів духу.
На ньому тебе чекаю,
Допоки стихія вщухне.
Я, може, твоя Навсікая.
У пам’яті сплять циклопи…
Гаразд, повертайся в Ітаку.
Хоча я – не Пенелопа,
Хвилююсь за тебе однак я.
Хвилююсь від тебе, від цвіту.
Дух цвіту з тобою схожий.
Півонія – вибух літа.
Назовсім весну стриножує.
Півонія квітне. Піна!
Мій Одіссею! – кличу.
І то нічия провина –
То просто півоній звичай.
Будити-п’янити щедро
І островом полонити
Поки трутизна не щезне
Й настане ненаше літо.

29 травня 2015

То як, панове? Відгорнемо тло
І суть торкнемо тонко й небрутально.
Прибрали зло? Мо’ розстріляли зло?
Воно ж варіативне й невбивальне.

Ще більш гнітюче, бо патріотизм –
Його обкладинка і прапор верховодний.
Оте - блюзнірство, а оце – стриптиз –
До наготи: знеславлення народу.

Знеславити озлобленістю мас –
Оскаженінням натовпу. За «правду»!
Продай «Цукерку»! – заклично «атас» –
Зі сходу ж чуємо оскаженіння «градів»…

Отож розстріляно – видовище! – «Рошен».
Неначе щедро в очі нам насцяли.
Який народу в страті є хосен?
Оці вандали. І тамті – вандали.

Мені нехай би штампували їх
Мільйонами – цукерки й шоколадки.
Не то є ціль, щоб Пєтін зрити гріх,
Не втрапити б до тих, хто грає «в прятки».

У шоколаді не видать г...на!
На тому тлі й розводять кукловоди.
Вождь відповість сам за своє сповна.
Але ж не пхайся у г..но, народе!

Не хочеш шоколаду – не частуйсь,
Не замасти непотребом свій писок.
Ви, г..ноїди! Руки геть, ату!
Брись, хижаки, перевертні і криси!

Не тіштесь-бо! Ми проминем і це!
Не множитимем зло ще злу на втіху.
Чи лусне зрештою цукерковий концерн
Від надприбутків? Є чорніше лихо…

На Оболоні розстріляли вщент
Солодощі Петрової контори –
Ті, хто хотіли, утяли акцент,
Щоб знову зрили ми у пень, а не у корінь.

29 травня 2015

Біля вогнища – вогнища тіл.
Тут печуться долоні і дички.
А пітьма така щільна навкіл,
Наче всесвіт – ми – два чоловічки.

Дві істоти – вогонь на вогонь,
Два метелики – тінями щастя.
Крильцем крильця торкаю твого,
А потому згораю нещадно.

Біля вогнища – ігрище іскр
Фонтанує незгасно: я хочу!
І мовчать всі пісні до тих пір,
Поки очі затоплюють очі.

Захлинаюсь очима, вогнем –
О які стиглі дички палючі!
Не рятує від пекла Едем.
Рай і пекло бажанням приручені.

Дрібна мить ось зірветься на зойк –
Моя лоном тамована пісня.
Цей рядок повтори ще разок.
Плагіат? Тут повторів не бійся.

травень 2015

Переведи мене у тишу через міст.
А хочеш – бродом поведи, струмками.
Уже замовк грозовий благовіст –
І навіть легшим став на серці камінь.

Переведи й на землю поклади –
На падолист торішній незотлілий.
І в тишу мого тіла йди і йди
Своїм наснаженим, проте голодним тілом.

У моїй тиші – потайні шторми –
Та є, щоб випірнути, піднебесна хвиля.
Спочатку ж лоно розітни крильми,
Щоб потім хвилю міряти на милі.

Чекаю і тривожусь. Нетривка
Дорога в тишу. Й вічність – швидкоплинна.
То біла лілія – а чи твоя рука?
То міст у тишу – а чи сну хвилина?

В моїх стегнах – історія світу.
З них – всі ріки, дерева і діти.
З них – печаль горизонтів розлита.
Перехрестя і стужі, і літа.

В моїх стегнах – твій вічний притулок,
Тайна гавань, до серця завулок.
Мої стегна – чи мушля розтулена –
Материнством чи хіттю розчулені?

Мої стегна – земля з болем плуга.
Мої стегна – твоя злітна смуга.
Заповіту життя вірні слуги –
Мої стегна. Самотність – наруга –

Без тепла, без торкань і без вершника
Недоспівані, незавершені.
Світу цього душа щонайперша.
П’єдестал моїх мрій, твоїх звершень.

травень 2015

Ворожіння на віях, що не бачили сліз –
Це блукання нічні у неходжений ліс…
Це ожини цупкої колюча струна.
Це у вересні соннім безлика стерна.

Ворожіння на віях німотних очей
Про байдужу твердиню незримих речей.
Заборола такого несила звести –
Квола я. В обладунки захований ти.

Не здригнуться, не мИгнуть, не зойкнуть либонь.
Не уразить їх біль, не поранить вогонь.
І таке ворожіння тлумачить одно:
Я не битиму серце об темне вікно.

Опівночі 5-6 лютого 2015 року

Допомогти повірити – а як?
Що – силоміць повіки розтуляти?
Нехай повзе долівкою слизняк –
Йому я не супутниця й не мати.

У нього шлях: наприповзки в траву,
У нього ціль: від грудки до стеблини.
І якщо я не так, як він, живу,
Хай він повзе. Я ж маю шлях людини.

Але коли межи людських підошв
Побачу його рух слизький в нікуди –
Пройду природно мимо – ніби дощ –
Однак чавити слизняка не буду.

31 січня 2015 року

Іде війна – у напрямку думок,
У напрямку життя і серцевини.
Іде війна як затяжний урок
Для всіх, хто не спокутував провини.

Іде, летить! Рве тіло на шматки
І розкидає їх по видноколу.
Смакує ними хижо й залюбки
Куратор нашої непройденої школи.

Іде війна, а я у ній стою
Ще ціла – не шматками – бо живуча.
Я в тім бою і в тім таки строю,
Де Україна, і Дніпро, і кручі…

31 січня 2015 року

Упала зірка.
У небі – дірка.
На серці гірко.
В повітрі – сірка.

Нечистий ловить.
Ховаю слово.
Гублю підкови.
Втрачаю мову.

І всі усюди
Німіють люди.
Очам – полуда.
Порожні груди.

Не крикне й птаха.
Душа – комаха
Під власним дахом.
Бо совість – плаха.

Політ зітерто.
Мо’ я вже мертва?

31 січня 2015 року

Поплач зі мною, мріє. Ти була.
А нині – у поезії лиш кома.
Затрачена на зльотах і балах –
Усім знайома і однак зникома.

Плеча, чола, руки або струни
Торкаєшся з надією – вернутись.
Та все отут із контуром труни:
В труні на мрію ніде озирнутись.

Ходи – он іще протяг і вікно.
Самітнице, вертайсь, хіба, до Бога.
Хай заплете у білий свій вінок
Твою ніким не пройдену дорогу.

опівночі 31 січня 2015 року

Пам’яті доньки

Мій первоцвіте, донечко ясна…
На віях сніг, і на хресті, й на слові.
На що не гляну – знак про тебе й знак,
Відлунням невичерпної любові.

Якби ж то виплакати можна аж до дна
Твоє ім’я і все життя з тобою.
Бо подих твій, і голос твій однак
Час не забрав, а навпаки – подвоїв.

Ось забуваю раптом і гукну,
А як згадаю – вмерла! – то німію.
Тебе, живу, із лагідного сну
Так хочу в день повести і у мрію…

Княгине Ольго… жартували ми,
Що будеш мудро направляти долю.
Тепер же тільки янгола крильми
Прошелестиш. Сваволя. Воля. Оля.

Пробач. Стривожила, гойднула гладь небес,
Лети! Лети, крилатий первоцвіте!
Як добре, що твій світ в мені воскрес,
Щоб я могла хоч пам’яттю радіти.

Напевно знаю, що й оці рядки
Продиктувала ніжно і терпляче,
І відтіля не перейшла ріки,
Хоча, здалося, ось була неначе.

Мій первоцвіте, у душі цвітеш.
І може, то не сніг, а привітання,
Що ти була, ти є і будеш теж
Моїм віршем ніколи не останнім.

27 січня 2015

Іду збирати в сад покору й тугу,
Коли туманом набрякає ніч.
А погляд місяця – химерна жовта смуга –
Навпомацки горнеться моїх пліч.

Удвох із ним почнем блукати садом,
Де в’ялий плід медами капотить.
Тут ще чутно підмерзлим виноградом.
Квітневий спогад між гілок бринить.

І прогортаючи туману сірі шати,
Поволечки у ранок забредем
Разом покору й тугу куштувати,
Пізнаючи на смак нічний Едем.

Ось падалиця, росами упита,
Прив’ялена у вересневім сні,
Вже забуває мріяти і жити
В саду, де родять ще її пісні.

Жовтневий сад у тузі і покорі
Сильніше вабить шепотом зими.
Спить зібгана трава, заснуло Вчора,
Полігши ниць байдужими крильми.

Тсссс!.. В умиранні визріває внОві
Краса весни. І заселяє сад.
Остання ніч – або першооснова –
Щоб знову ми прийшли по виноград.

Пізня осінь 2014

Не пробуджуй болю,
Не торкайся рани.
Поки відстань – воля!
Полонитись – рано.

Не кажи ні слова,
Не моли цілунком.
Зближення – це лови,
Потрапляння в лунку.

Я ж не хочу піку,
Ти ж не будеш проти?
Хай не має ліку
Відчуття польоту.

Без кінця й початку.
Не в сюжеті прози.
Став трикрапок цятки.
В них нема загрози.

Де немає риску -
Рідкісні інфаркти.
Не підводьте риску!
Межі – це не жарти.

Хай блукає сяйво,
Хай лоскоче мрія.
Дотикання зайві,
Де чекання зріє.

Зріє десь поодаль,
Не перезріває.
Льотне – як погода
І само літає.

Жовтень 2014

Ты говорил, что я Сарра Бернар —
в трепетный миг, когда гибну от страсти.
Твой комплимент или же гонорар —
так этим именем грех мой украсить?
Зритель ты мой или мой режиссер?
Просто любовник. Но я не играю.
Чувства — не мертвых законов простор.
Правил там нет, их момент сочиняет.

Первое — звезды. Второе — камин,
где обреченно пепел спадает.
Третье — разбитые гроздья калин
в окна стучат. Их никто не срывает.
До десяти... И до ста... Разве важно?
Мы не на сцене. Мы на небесах.
Мы влюблены, сумасшедши, отважны.
С нами сквозняк, земляника и Бах.

И не ищи для меня воплощений
в имени чьем-то известном.
Столько пройти и смертей, и крещений!
В имени, знаешь ли, тесно.
Имя — лишь звездочка — примечанье.
Тесно нам в судьбах своих.
Где поцелуев твоих окончанье,
там продолженье моих.
Это все я — больше имени мира.
Это все ты — и дыханье, и свет.
Не называй меня именем Ира
Я и Закат, и Луна, и Рассвет.
В каждом светиле есть наше начало.
В выдохе каждом — рожденье с нуля.
Имя твое, что бы ни означало,
посох бродяги и жезл короля.

Ты говорил, что я Сарра Бернар
в трепетный миг... Замолчи, повелитель!
Умер в камине калиновый жар.
Будь же влюбленным, а не любителем.

1985

Присипає сніг чекання тихе,
крони усіваючи, дахи,
присипляючи несите лихо,
згонячи у схованку птахів.
Причаїлася дорога-доля,
жде відлиги збурена рілля.
Тільки очі неприкриті, голі
не заснить це біле марення.
Із снігів вони добудуть іскри,
щоб сльозою почуття цвіло
і щоби найперші короліски
у весни відвертої взяло...
1990-ті

В переднике, с седым клоком волос,
подобранным резинкой на затылке,
она застыла в зыбкой дымке грез,
держа кусок говядины на вилке.
Ей показалось, ОН мелькнул в ночи —
там, за стеклом, меж городом и ею —
как лепесток испуганной свечи:
неместный взгляд неместного Орфея.
Зачем ей прошлое — как воздуха комок,
застрявший туго, заболевший дерзко?..
Она заплакала, говядины кусок
откусывая голодно и мерзко.
Варился борщ, томился холодец.
Была в себе — в квадрате стен и правил,
в кругу забот и золотых колец,
сожительством притертых и оплавленных.
Она жила! Работа, дом, семья!
Она жила! Откуда эти блики?
Зачем проснулось ангельское «Я»,
свои являя образы и лики.
Она жевала, словно удила
жует скотина, выплюнуть не в силах…
В дверном проеме муж, семьи скала,
возник большой, реальный, некрасивый.
Но это так спасло ее сейчас,
отгородив от духа сладкой липы,
нашедшего ее последний раз
и безответно в заоконье всхлипнув.
…Оплывший подбородок, грудь — не грудь…
За липовой аллеей — лишь кладбище.
Сыграла память странную игру:
зачем-то ангел свой картонный ищет
эрзац и, отыскав, приз не берет,
а возвращается к исходникам забытым…
Окно без ангела — не треснет темный лед.
Окно без ангела для ангела закрыто.

04.01.2013

О першій ночі вимкнули ліхтар.
Його щоночі вимикають справно.
І сніг летить вже на німий вівтар,
Бо світло припинило службу править.

Погасло. Відбуло належний чин,
Жовтаво бавлячи діагоналі лету.
Тож сніг іде у темряві один
Настріч землі й безсонному поету.

Але не вистачає ліхтаря
Для мізансцени а чи терапії.
Усім нам треба хоч якась зоря.
Комусь – освітлення. Мені – надія.

21 січня 2015 року

Обдарувало небо снігом.
Гарячим. Плачуть капежі.
Війна. Відлига. Сніг. Відлига.
Зима з війною на межі.

Цей сніг спікається на повінь.
Душа землі горить вже рік.
Один розтане – другий новить.
Струмує часу мертвий сік.

Запалить Схід – тече на Захід
Між Півдня й Півночі долонь.
А зиму лихоманить страхом –
Страх переходить у вогонь…

І сніг горить і душі плавить –
Землі, дерев, людей... Війна.
Це не вода, не повінь. Лава!
Потоп. Лавина. Хвиля на…

На всі простори – в рівні з морем.
Потонемо у капежах.
Прошу цю зиму – зиму горя –
Щоб змила мертву воду й страх.

Щоб це Водохреще стихійне
У рівчаках втопило смерть.
Відлига – сніг. Відлига – війни.
Ковчег життя – мерцями вщерть…


Опівночі 20-21 січня 2015 року

Десь там війна. А тут – прозорі вишні
Від ожеледі зовсім мовчазні.
І сон не йде. А йдуть думки невтішні:
Безвихідь Сходу. Сонце – на війні.

Ліхтар так ніжно світить в мою спальню.
Тіні вишень – проекція нічна.
І сон не йде. А серце так благально:
Якби ж насправді сном була війна!

Хіба ж тепер ця тиша – абсолютна?
Хіба є право на таку красу,
Як шмат душі зухвало відсахнуто –
Наш степ розлогий, вічності ясу.

А вишні плакали. А сльози замерзали.
Їх час такий – прожити у зимі.
Гілки гойдали сон – не пригойдали,
Сивіючи по той бік скла самі…

Ніч 20 січня 2015 року

Молчанья варежка - морозу ли преграда? -
Воздушный замерзает поцелуй.
Надежда не уходит - ходит рядом,
Но и она молчит о главном всуе.

Под варежкой - письмо холодных пальцев,
Лед ноготков, ладони снежный наст.
А линией судьбы бредут судьбы скитальцы,
На линии любви - усердствует ненастье.

Но живы губы - еще тлеют губы,
Произнося признанье нараспев...
И было б только где бы сбросить шубу
И вместе с ней - мороза зябкий гнев.

Январь 2015

Скорбь - вечная звезда
из тьмы беспрекословной.
Словно зовет ТУДА,
но защищает словно.
Узнав лицо границ
узрел лицо рассвета.
Начнешь просто любить
навечно без ответа.
Смерть забирает все,
чем был ушедший в жизни.
Но в остальном несет
прикосновенья признак.
Приняв потерю, ты
ждешь тихо и смиренно.
Живешь без суеты
и без тревоги бренной.
И знаешь просто так,
(узнавши ниоткуда),
что кажущийся мрак -
целебнейшее чудо.
Что там - для НИХ среда.
Им отдохнуть бы надо.
Отсюда тьма - беда.
Оттуда, знать, награда.
А смерть, по сути, дом
чтобы и ты вернулся.
А жизнь была лишь сном:
вот умер и - проснулся...

Твоя рука була в моєму лоні –
Два теплих пальці марили у сні.
Бо в сон прийшло оголене безсоння
Бажань обох. Стихії навісні!

Твоя рука мені розповідала
Про мене і про тебе, і про нас,
І про зникомість миті, що спіткала.
Про наше ХОЧУ в профіль і анфас.

Твоя рука – а ніби зряча! – сильна
Заграла в мені музику твою.
А ти дивився просто і непильно.
Як я в цю мить над прірвою стою.

Як я зірватись можу в прірву жаску
І падатиму па… па… в іншину.
Але не впасти, мабуть, - це фіаско
Твого бажання і мойого сну.

Твоя рука зайшла аж у судини.
Крізь усе тіло – квітами, руном…
Та раптом задзвенів старий будильник,
Щоб повернути голод нам обом.

Тож цілий день блукала моїм тілом
Шалена зграйка збурених комет.
Тому (а чи хотіла, не хотіла)
В собі носила твій нічний бешкет.

Весна 2012- зима 2015.

Ще глибша сутінь навколо його сигарети.
Жарина у темряві креслить, наче комета.
Раптово її траєкторію буде стерто.
Та я видивляюсь її і сліпну вперто.

Він просто мовчить, бо знаю, ЩО буде в слові.
Бо темрява, мабуть, і є його рідна мова.
Отак чамріємо: вогник… думок полова…
Яку підпалити й спалити сама готова.

Він буде комету пускати собі й пускати.
Допоки накуриться і захоче спати.
Хоч космос - його обійстя й велика хата.
Мовчання – старий сторожа й надійні грати.

18 січня 2015 року

Цукерки шелестять обгортками,
Мені смакують, скотиняки!
Ой! Не умію бути гордою,
Про вибір? Вибір – повна с..ка.

Жую і думаю про живлення,
Про задоволення і смак.
Слабка душа. Дух – не двожильний.
Цукерок авторство – до с..ки.

Обгорток наскладала купу.
Конвертувати б у валюту.
Але ж Йому, мабуть, до дупи,
Що злидні – ворог честі лютий.

Однак цукерки ще досяжні,
Тому за щоки й закладаю,
Панове совісті присяжні,
Не грайте, я про вас все знаю.

Мій намір – їсти, с..ти, їсти.
Це моя акція протесту.
Гей! Патріоти! Сепаратисти!
Цукерки – не контрольні тести.

Мене відтак винити ні в чім.
Цукеренка не вибирала.
А він чи батько, а чи вітчим.
Для кого як. Та краще б – сала…

14 січня 2015 року

Дума

Молилась. І молилась. І молилась.
Він повернувсь – єдиний мій синок.
Яка від неба вимолена милість!
Удома. Бо відбув на сході строк.

Удома. Біля мами і дитинства.
Тут пахне піч і каша із печі.
Тут вийшов до криниці – і умився.
Хоча не вийде. Гопки хоч скачи.

Не витягне й мені води з криниці.
Не скосить луга, коли час на те.
За свій обов’язок свою віддав правицю.
І каже: «Небагато – за святе».

Не піде. А як піде, то не скоро.
Ізнов учитиму ходити, як маля.
За більше горе відкуп – менше горе.
Немає ніг. Поближчала земля.

Продати хату? Буде півпротеза.
Або й не буде. Хату не продам.
Хоч бідна я, але завжди твереза.
Хто потім подарує сховок нам?..

Уголос нічичирк. Лиш: «Мамо, цитьте».
І гнівається навіть уві сні.
Бо й уві сні та потороч, те сміття
Трима судоми тривкі і міцні.

У сні нема й де янголу спочити.
Прощення охоронцеві нема.
Не знає білий куди очі діти,
Отож зітхає в тиші крадькома.

Ні сон, ні день для сина – не розрада.
Тепер вимолюю його у темноти.
Він пережив Майдану першу зраду –
Близенько. Очі в очі і «на ти».

Але коли отам, в хижацькім вирі
Він зради нової личину упізнав,
В душі його останню краплю миру
Втопили відчай, біль і трутизна.

Як тільки хочу втішити – «Ні, мамо!».
Мовчіть, бо я каліка відтепер.
І не тому, що заплатив ногами,
А через те, що там насправді вмер.

Проте моїй душі – тихеньке свято,
Складуться на протези до весни.
Нехай не зможе у футбол ганяти,
Але вже не чекатиму з війни.

Душа остигне, стрепенеться згодом.
Хоч ніг нема, але майбутнє є.
Порадує мене, дітей народить,
Гніздечечко своє собі зов’є…

От, ніби чує мою кожну думку
І так подивиться, так чорно осягне.
«Замовкніть, мамо! Ані сном, ні духом!
Не сватайте і не женіть мене!..».

То я – за двері: в сінях і помрію.
І помрійки вже бавлю внученят.
І подумки до Діви до Марії
Мої молитви зграйками летять.

Мене жаліють куми і сусіди,
Бо мій синок один такий в селі.
У решти, хвалить Бога, живі дітки
При хаті. Бо зовсім іще малі.

Та й скільки душ в сільському закуточку?
У цих околичних засніжених світах?
Однак і тут знайшов мого синочка
Війни не нашої і не моєї жах.

То місяці мого заціпеніння.
Боялась слово в тишу заплести.
Молилась мовчачки за синове спасіння.
Взяла обітницю німої німоти.

Візьму сапачку і сапаю німо.
Візьму відро – не мукне і Руда.
Отож і дочекала я на зиму –
Соколик повернувся до гнізда.

Не признавався і замовк надовго,
Коли у госпіталі ноги відтяли.
Недавно обізвався і в дорогу
Мене сусіди й куми провели.

У складчину гостинчиків і грошей:
«Що раптом тре’, то дайте, кумо, знать…».
Бо ж наші люди в жалості хороші –
Останню одіж можуть з себе знять.

А перший вечір, як вже був удома,
Єдиний раз мій син відголосив.
Бо бачив у новинах щось знайоме.
Зробити голосніше попросив…

Ні бліндажу, ні кухні, ні блокпосту!
Ні жодного живого із братів!
«Живі за мертвих обіцяли помсту –
Найперший батальйонів наратив».

Сказала дівчинка це нетутешнє слово,
Тримаючи щенятко на руках:
«Не буде й сліду цих песоголових.
Це буде ворогів останній жах».

Син так сіпнувся, так підвівся рвучко
І ліжко бив на відстані колін.
І голову сховав у дужу руку.
Господь ображений волав, а не мій син.

Не озивався кілька днів потому.
Я ж прислухалась – дихає чи ні.
Так, ніби знов пішов у світ із дому,
Так, ніби знов згубився на війні.

Лежав, мовчав. Ковтне води – й до стінки.
Де він блукав душею кілька діб?
Його мовчання –цупке, без шпаринки.
Постарів і посивів – юний дід.

Але перетерпів і цю наругу.
«Мамо, борщу – аж мені пахне він…
Тепер немає нас і… мого друга…».
Нарешті вдруге повернувся син.

«Той песик, мамо, навесні причапав.
Голодний! Його Гриша й підібрав.
Він так потішно подавав нам лапу!..
Подасть, зиркне і тричі скаже «гав».

І Гриша його Гришею – для сміху –
На пансіон прописку, на пайок.
Він уночі нам тепло в шию дихав,
Але вистромлювався – тільки раптом крок…

Наговорився син, всміхався в миску.
І вперше тихо спав. Як у колисці.
Був поруч – на портреті – зовсім близько
Із сином схожий теж боєць – колись.

Мій муж. Ані могилки, ані сліду.
І слово тоскне ще – Афганістан.
Мої кохані, мої вірні біди!
Пекучі маки моїх вічних ран!

Але ж як мій синок тепер удома,
Загоїть рани. Жити все’дно тре’.
А коли заболить чи прийде втома,
Я озирнусь до мужа – на портрет…

Так потепліло. Сніг увесь розтанув.
Несправжній був. А справжня лиш війна.
Земля без снігу – теж відкрита рана.
І передчасна для усіх весна.

14 січня 2015 року

До кави додам кориці.
Мені так смакує просто.
Моєму натхненню й амбіціям
Сприяє. І творчому росту.
Звичайна кава – аркуш.
З корицею – вже рукопис.
Це мій поетичний фільварок –
Віршів полукіпки й копи.
Парує кава ізбоку.
Кориця пахне віршем.
Моя господарка нівроку.
Їй-Богу, аби не гірше.

14 січня 2015

Ариадна, Аля, нить твоя
оборвалась легко, как паутина.
Дожди столетние стражами восстоят,
но еще крепче лет плотина.
Ты не осмелилась в окошко постучать,
а я и ныне ждать не перестала.
Пока не стерта глаз твоих печаль,
то и звучанье их не обветшало.
Но некому обратный бег времен
вплести в твои власа, в немые жесты.
Или пугает твой загробный стон,
как музыка мистической фиесты ?
Кто скажет мне, оправдан или нет
твой путь?
Иль шла по предписанью?
Немногословен старый твой портрет
и бесполезно по губам гаданье.
Утешусь ли сознанием того,
кем поначалу нить ткалась неистово?
Оборвалась. Огромный крест.
И никого окрест.
1990-е

Сьогодні ця присвята - салату "Олів'є",
Що нам колись давно явив єство своє.
Промовлю щиру й пишну оду
Устами вдячного народу.
О! хай утішиться душа!
Предметом даного вірша –
Салат-француз, салат-кумир,
Він чемпіон і богатир!
Чи знав хлоп Олів'є – черпак! –
Котрий в Москві мав ресторана,
Що слава звалиться отак,
Й епоха "Олів'є" настане?
Він просто бізнес розвивав:
Кришив картоплю, огірочки…
Він просто до тарілки клав
Філе із рябчика й листочки
Салату, каперси, маслини…
(Усе для виділення слини).
І «Провансалю» – щоб не мало.
Тепер це класикою стало.
Майстри й аматори – всі ми
Виконуємо, як прийдеться.
Замало нот святих семи!
В салат, що є, те й додається.
Але фантазії, смаки
Рецепту й краплі не зганьбили.
Змагались в часі мастаки
І відкриття нові робили.
Щороку в новорічну ніч
Являлась ця їстівна річ.
Їстівне, а містичне диво,
Яким закусюють щасливо
Уже з десяток поколінь.
І нам закусювать не лінь.
Француз рецепт свій достеменний
Забрав з собою на той світ.
Його салат одноіменний
Тим часом жиє стілько літ!
Нові у нім інгредієнти,
Підняли статусу проценти.
Салату слава все росте,
Бо то є класика! Святе!
До нього можна класти яблук,
Заради присмаку і зваби.
Горошок ніжний вельми добрим
Салат класичний також робить.
А при Союзі ковбаса –
Хоча й не класика – попса,
Варена ковбаса – епоха
В заміжжі з мозговим горохом.
(Хто чув про рябчика філе?
Скрізь черги – спільне дефіле…
Отой буржуйський харч, приправи
В радянській не бували страві).
Але й тоді салат не вмер,
Тим паче житиме тепер.
Тепер він, нібито, й не свято.
Тепер салатів забагато.
Тепер все - арт-експерименти,
Тепер дотримані патенти
Люс'єну легко догодити,
Щоб авторський салат зробити.
Хоч назва – що? Був повар спритний,
Умів заправити, втулити.
Ми ж всиновили той шедевр
Й опікуємось дотепер.
Царя іще ним частували,
Соціалізм побудували.
В демократичний вік сучасний
Він також і смачний, і вчасний.
Який без нього Новий Рік?
Зупиниться новітній лік!
Салату мирну естафету –
Пробачте пафосність поету –
Несіть в майбутнє, в кожну хату!
Слава французькому салату!
Поклони б'ємо – прямо в миску
Своїм хмільним щасливим писком!
Цей ритуал француз не втямить,
Чого наш брат так страву славить?
Чого у ньому носом спить?
Не вловить філософську нить!
Хай шарму так і не збагне.
Воно ж чуже, тому й дурне.
Салату правила й правопис,
І музика його, й живопис!
Ми краще поварів блюдемо
Скарби салатного Едему.
А щодо нашого концепту
Вже сотні видано рецептів.
Царює в нім морква й картопля,
Коли бюджет розпустить соплі.
Коли в нім ковбаси багато,
То гастарбайтер, тобто – тато,
(А може, й гастарбайтер-мати)
Зробив раптове в хаті свято.
Коли у мисці є оливки,
Ці дорогі з бляшанки сливки,
То в домі жиє демократ –
Ідейний рупор – наш салат.
Якщо салату аж цебер,
А в ньому – все, що хто припер,
Які хтозна інгредієнти –
Цей "олів'є" їдять студенти!
Бува, салату не впізнати,
Такого можна там напхати,
Оголосити: "Олів'є!"
"Проізвідєніє" своє.
Бо ж сам салат тому сприяє,
Бо творчий дух нам піднімає.
Бо він є тестом на живучість,
Він – наша спільна доля й участь.
Якщо святковий стіл без нього,
То люди піст тримають строгий,
Але, якщо не піст – хвороба!
Без олів'є скавчить утроба!
Ця дивна змазка, цей наркотик,
До серця найніжніший дотик,
Це формула снаги й прогресу
І пристрасного інтересу.
Ось знову свято – Новий Рік,
Радіє простий чоловік:
Емоціями салютує
І знову наш салат готує.
Приправить, чим багатий нині,
Сльозу непрохану змахне,
Але все зробить, щоб родині
Подарувати плід натхнень.
У бульби роль – основа всього –
Село живуче. Хоч убоге.
Морквина – барвою прикрасить
І сірість, і буденність часу.
Яйце! О райський плід містичний,
Божественно-атеїстичний –
Воно символізує все,
Всі значення в собі несе!
І зародок життя – найперше
Містичну суть салату вершить.
Цибульку не усі кладуть,
Не всім її пасує суть.
Якщо її маринувати,
То можна у салат додати.
Ковбаски – краще трьох сортів,
І м'ясу добре у салаті.
Якщо нема, то тре' чортів
Для цього діла напатрати.
Ковбаска – розкіш на тепер,
А м'ясо – просто розкіш царська.
Бігом, губу скатав і втер!
І пережив ганьбу кухарську.
Воно й корисніше – бо піст,
Вірянин ти чи атеїст.
Горошок їж, терпляче стадо!
Хоча і він ціною зрадив.
Не плач! Cолоний огірок –
Заткне собою сто дірок:
Він наш, бюджетний, рятівний
Для олів'є – сто років свій.
Якби не він і не картопля!..
Е! Розкатав?.. І знову соплі?
Який бюджет – така і доля,
А їсти чи не їсти – воля.
Ніхто не силує, не їж!
Ага, забули всі аби ж…
Як тільки свято - олів'є! –
Таке-то наше житіє…
Ніби салат. Все є в салаті,
Але не все й не в кожній хаті.
Ніби салат: наш і туземний,
Ніби життя: Жорсткий? Смиренний?
Як спогадів архів, музей,
Кунсткамера людей, ідей.
Об’єднує нас, примиряє,
Душею, як на скрипці, грає.
О! Той Люс’єн, француз умілий
І сам не знав, що він утнув.
Ми з його стравою вціліли,
Всі кризи ми перехитрили,
Всі дефіцити переїли.
Бо з нами завжди-завжди був
"Олів'є"!!!

2012

(А я не знаю щодо царя... То так, до складу!)

Я видела себя в гробу
в цветах и кружевах.
С звездой потухшею во лбу,
с улыбкой на устах.
На погребенье собрались
капели и нарциссы.
Над сердцем, туча, расступись!
Последнюю актрису
прими, радушная земля!
Любила я до боли
песчинку, мужество стебля,
пространства волю и неволю.
Теперь лечу — через года.
Теперь лечу — без преткновений.
Вопроса нет "зачем", "куда"...
Нет счета. Нет границ мгновений.
И все цветы, все кружева
остались для других.
Везде я чуточку жива.
Я стих.
1990-е

Я словно знала о тебе всегда.
Я словно прожила с тобою жизни.
Глубин твоих искомая руда
мне передана после тризны.
За что богатства мне? Определить
их ценность я едва успею.
О, разве Бог помилует, продлит...
И я умру над тайною твоей,
успев дойти и дерзнув отгадать.
О наказание! О благодать!
1990-е

Что между заповедей Божьих —
в твоих оставлено стихах.
Я — не читатель, не прохожий.
Твое, что не успела, — "Ах!"
Твой слог и знаки препинания,
движений судорожных боль.
Тропа твоих благих скитаний.
И на висках — кристаллом — соль.
После тебя стихи — цветами!
Ушла и возродилась здесь.
Раба Марина Государыня Цветаева!
Моей слезы невыносимый вес.

1990-е

В безымянном пространстве отчалив,
снег идет мимо окон и глаз.
Все белее от нашей печали.
Все печальней, чем дальше от нас.
Как явленье спасения тишью,
детским сном, мудрою немотой.
Снег на каждом сознании пишет
афоризм обещаний простой.
Будто с этого чудо-мгновенья,
отбелив горечь детской мечтой,
обойдя стены всех столкновений,
между ними найдешь ходик свой.
И уже никогда, будь спокоен,
эта ясность души не пройдет.
Ты к ней снегом безмолвным прикован
до тех пор, пока снегом метет.
1990-е

Гость, приходи без любви. Не смущайся.
Рада живой душе.
Наполовину с вином угощайся
грустью окрепшей уже.
Так деликатна и неподвижна
елка в нарядной тиши.
В тосте твоем дух классический книжный.
Вычитал где ты, скажи,
эти слова, чтоб утешить подругу?
Нет в них ни жизни, ни сил...
Стрелки идут по последнему кругу.
Зачем я тебя пригласила?
Роза живая — подарок нескромный —
в чем-то до боли мертва.
Шарик на елке под тенью укромной
сам завращался. Слова
падают слепо и разъединенно
в мой неутешеный слух.
Ночи черной и многооконной
нас окружает дух.
Мы одиноки, нам неуютно,
нехотя пьем вино...
Одушевленно-большие минуты
жгут фонари за окном.
Вот дотерплю. Простимся, ладно?
Больше не будем так.
Я до других одиночеств не жадная.
Не извиняйся. Тик-так...

Конец 1980-х.

Моя постель наполовину холодна.
Мое шампанское не брызгает искрою.
Бесстрастное определение: одна.
Одна, но тысячи несчастных стою.
Пустая рукопись немятых простыней —
я лягу поперек строкой забытой.
Свеча холодная в подсвечнике. Под ней
страницы книги брошены открытыми.
Надкусываю яблоко, а звук
похож на треск крушащегося дома.
В углу под потолком застыл паук,
которому все непонятно, но знакомо.
Туман зашторил окна все извне.
Ни выхода. Ни входа. Безвозвратно.
Лишь отражение подсвечника в окне
и отдаленно — всех предметов пятна.
Как на одре, лежу на белизне,
но тишина звучать не перестанет.
Я не найду спасения во сне,
пока танцует сердце ритма танец.
Я — слушательница внутри себя,
все остальное тишина закрыла.
Дыханье, воздух нежно теребя,
живет отдельно от меня. Забыла,
что тоже жить как-будто бы должна,
должна зажечь свечу, разжечь в камине,
чтобы не поглотила белизна
все в зазеркальной памяти картине.
Очнусь от аромата острого сосны.
Гирлянды зашуршат метелью яркой.
Пройдутся тени вдоль стены.
И кто-то спрячет у ствола подарки.

Конец 1980-х.

В честь Нового Года дождь проливной.
Как старый корабль, дом остыл и промок.
Плыву в корабле на маяк заревой.
Но где же ты, солнечный мой бережок?
Нет признаков берега. Только вода
на каждом окне струи в струи плетет.
А все островки присмиревшего льда
накрыл обезумевший водоворот.
В честь Нового Года — вода и вода!
Забыты законы природного сна.
Плывут январем села и города.
Седая от страха, рыдает весна.
Порядок нарушен. Помилуй же, Бог!
Там вымоет дождь мой неопытный слог!


1990-е

Сніжинка, радість первозданна,
криштальна янгола сльоза —
Несе нам звістку довгождану.
"Спасемось" — як пророк казав.
З Різдвом народиться надія,
що кожен подих — недарма...
І що не стане лиходієм
нове тисячоліття нам.
По замислу... від благодаті
беріть. Бо щедрий Бог без меж.
Нехай у кожній бідній хаті
достаток приживеться теж.
І щоб дитина не дивилась
благально, терплячи за нас!
І щоб батькам її раділось!
Щоб не тривожив трубний глас!
Із новим вас тисячоліттям!
Народе, себе дорівняйсь!
Мети з душі і серця сміття
і в слабкодухості покайсь.

1999-2000

О цій порі передсвятковій,
коли прочинена душа,
у кожнім вимовленім слові
звучить пророцтво.
У вірша
мого є символи молитви, —
я прошу для усіх добра.
Нехай підуть в минуле битви.
Хай злагоди встає доба.
Щоб ці слова змінили участь,
зламали перепону бід.
Хоч гірко нас помилки учать,
усім учитись краще слід.


2000

Для щастя треба зовсім мало —
щоб випав сніг на Новий рік,
і щоб хліба у квітні встали
й до жнив вели свій щедрий лік.
Людині треба зовсім трошки,
щоб все було не гірш, як є.
Якщо не хочуть вестись гроші,
хай хоч зозуленька кує.
Людині треба небагато,
щоб святкувала вся рідня.
Щоб друзі не минали хати
у радості такого дня.
Все це укупі — дар великий,
але його не гріх просить.
О Новий Року світлоликий,
нам дару цього принеси!

1999-2000

У повені дозимній Малин плив.
Це перший сніг відлиг, вернувся в осінь.
Не напилось Полісся із дощів,
не накупалося у літніх росах.
Поспішно у листопаді зима
свої лаштунки білі начепила.
І ось вона від подиву німа,
земля-бо пити раптом захотіла.
На Винниченка, на Грушевського — струмки!
Автомобілі мочать шини босі.
І де-не-де ще диха лід хрумкий.
І капежі з дахів спустили коси.
Земелько, хутко пий і спочивай!
Природа календар перегортає.
Зима знов ділить білий коровай,
бо й грудень зголоднів — не дочекає.
Забілить місто новий світлий день.
Для дітвори сніжок — велика втіха.
Мороз у шибку поцілує — "Дзень!"
І горобців сховає кожна стріха.

2000

Шукав черевичка Петрусь.
Утік черевичок чомусь.
А той визирав із-під столу –
Його туди хтось відфутболив.

І хто нагадає хлопчаті –
Він грав у футбола по хаті!
І гол черевиком забив,
А каже, що пару згубив.

Листопад 2014 року

Пісок піддавсь упевненій ході,
Хоча ступня і потопала в ньому.
Вже не юнак, але іще не дід
Вертавсь надвечір неквапом додому.

Ще був не час, але таки пішов.
З собою не узяв речей в дорогу.
Він стежку клав до первісних основ –
У цю поліську землю і до Бога.

Не озирався, хоча тут ще є
До кого озирнутись, прихилитись.
Повільно й вільно слід снує, снує,
Щоб з горизонтом цього світу злитись.

«Я був. Пізнав і жаль, і гіркоту,
Але до мене й посміхнулась доля.
Я вам залишив по собі отут
Кошіль хлібів і меду глек, і солі…
Сам научався – потім научав.
І розказав про себе і про люди.
Коли ж на мить до лежака припав,
Так і зостався плисти в нім у грудень…
Та у прикметах всіх календарів
І на сторінках всіх моїх тлумачень
Я мандрував, я прямував, я брів.
Ба і тепер – живий і не ледачий.
Відкрий мене – там я і мій народ.
В рядку і між рядків співає вічність.
Бояв Боян і свідчив Геродот…
За мною ж, Василем, тут ставлять свічку…»

Стікає віск у лагідний пісок –
Його хода у такт молитви світить.
Комусь він – читанка, а для когось – урок,
Щоб не цурались свого пра-пра… діти.

Пісок піддавсь упевненій ході,
Хоча ступня і потопала в ньому.
Поліщуки, не загубіть слідів
Того, хто став поводирем додому.

31 жовтня 2014 року

Я – радикал. Бо просто хочу жити!
Тримати спину рівно. Рівно йти.
Але хіба ж дозволять нам бандити?
Їм – натовпу святої простоти!

Я – радикал. Бо вірю в Україну
Які б негоди, бідну, не трясли.
І хоч сокиру встромлено у спину,
Вона й розчавить путінських послів.

Я – радикал. І нам не по дорозі
З тобою, Путін, як би ти не млів.
Рятуй імперію свою – її корозить –
Рятуй своїх манкуртів і «козлів».

Я – радикал. Тримаю оборону,
Бо півнароду – досі ще раби.
Їх Україна – це анклав і зона,
І шмат гнилого хліба для юрби.

Я – радикал. А ти? А ти? А решта?
Ти – слава України чи ганьба?
Вже меч об меч іскрою битви креше!
Вже вирішальна для тебе доба.

Ти – радикал?

Січень 2014 року

У метелиці – білий кінь.
У метелиці - біла тінь,
Біла свитка і біла шаль
Довга-довга, як біла даль.

Біло стеле вона шляхи,
Напинає в хустки дахи.
Білі стрічки плете вербі,
Білить маківку на горбі.

Білі кутанки роздає
І мережки до них снує.
Біле прядиво нам пряде,
Візерунки веде, веде.

Її мітли метуть, метуть,
А замети ростуть, ростуть.
Білий світ бачить білі сни.
Все заметено до весни.

21.10.2014

Серед ночі – вибухи-салюти,
Ніч-бо новорічна, як-не-як.
Добре видно спалахи, і чути
Ніч переходу – зоріє, як маяк.
Перехожий затуляє вуха –
Він, мабуть, радіти не навчивсь.
А насправді – не стачає духу
Святкувати шумно і товктись.
Щойно він звідтіль, зі штовханини,
Де товчеться в ступі, наче мак,
Доля його неньки України.
Там війна, братове, як-не-як.
Оминув, не дорікнув, не гаркнув.
Ствол не вихопив зненацька, не пальнув.
Увійшов у двір, крізь тиху арку,
А компанію пробачив запальну.
Хоч йому у серці стугоніло,
Поночі робилося в очах.
Але ж гуртові нема й малого діла.
Знали б, як то салютує страх!
Вибухає швидше від снаряду,
Убива раніш, як автомат.
Але сам собі знаходиш раду,
Бо ти – захисник, бо ти – солдат.
Там душа – на клоччя – наче квітка,
Сто пелюсток осипає в сніг.
Руки побіліли – не зігріти.
Подубіли – не зігріти – ніг.
Навіть сніг уже здається теплим,
Від безсоння – іскри з-під повік.
А нізвідки раптом: «Степом. Степом…»
Пісня старша, ніж солдатський вік.
Степом, степом йшли у бій солдати…
Де ж оце було? Звідкіль слова?
Це ж, мабуть, тепер і його мати
Собі серце страхом розрива…
…Ось лише на кілька днів додому.
Наче в сон пірнув – у інший світ.
Тільки від салютів – грому й грому!
І на серці – той же біль і гніт.
Він би й сам хотів відсвяткувати,
Якби не цвіла на сході кров.
Але ще не час, братки, не свято!
(Феєрверк накрив однак ізнов).
Новорічні вибухи-салюти
Позначають новорічний мир.
Бо зі сходу вибухів не чути.
Від салютів-бо поглухли ми.

3 січня 2015 року

Вихопило око ниточку трави –
Стебельце тоненьке з вітром танцювало
І торкалось лячно пліч і голови.
А вже світ запнуло чорне покривало.
Гасли горизонту обриси німі,
Ніби сонце збігло лавою в долину.
Холодом горнуло, як серед зими,
І торкало льодом нерухому спину.
Квола-квола думка – спогад із пітьми –
В ніжну павутину полонила душу…
Господи! Роботонька! Душоньку прийми.
Бо юнацьке серце крові вже не рушить.
Біла юна шкіра – сліпнуть небеса –
Як же її треба ковдрою прикрити.
Упаде завіса – упаде роса
Й буде чисте тіло смертю холодити.
Що згадав соколик, упізнавши смерть?
Поки ще торкався поглядом – стеблини?
Гибель затопила його очі вщерть.
Плоть закам’яніла у первісну глину.
І здалося Богу, що він сам пропав,
Зник і занепав, розчинився в тишу,
Коли серед степу лицар часу впав –
Честі не продав, віри не полишив.
Захлинеться ще ой не раз земля,
Вихлипає біль, знову ним зайдеться,
Поки степ повіє нам аж звідтіля,
Що розквітло в ньому українське серце.

Листопад, 2014

Небесна сотня – воїни добра
Й заручники великого обману.
Яка ж ця істина затерта і стара:
Ми всі – деталі не свойого плану.
Небесна сотня високо тепер.
Ще далі, ніж були мета і мрія.
Вам добре – ви у крижмі вищих сфер,
А ми – на роздоріжжі безнадії.
І коли «Качу» голоси ведуть,
На ниточки розсотуючи серце,
Лиш отоді здається, що ви – тут.
Але ж я знаю, що лише здається.
Я – що? Мені вже видко геноцид.
Мені вже ці мільйони – теж небесні.
І не сховатися у прихистку апсид,
Щоб оминути хід до ями хресний.
Ой – не туди! Нас не туди ведуть.
А сотня не поможе, якби й хтіла.
В очах вождів, нетривких наче ртуть,
До нас нема сльози, нема і діла.
Небесна сотне! З вирію вертай…
Єдина втіха – твоїх крил притулок.
Бо Україна, хоча й справді рай,
Для янголів під ігом а чи дулом.

грудень 2014

Кевларова каска –
Була Божа б ласка
Або хоч запаска
Життя.
Він був миротворець,
Стріляли потвори.
Це вже позавчора.
Гаття!
А батьку – могила.
А неньці – несила…
А синові – крила!
Лети!
Лети над Майданом –
Над бідним і паном.
Вкраїни не стане.
Кати.
За що ти, Устиме?
Упав, як хустина
Із терпкої спини
Душі.
Бо знову ж – неправда.
Свої – гірш від зайди.
Устимчику, гайда!
Верши!
Кевларово-ніжна
Блакить – не безгрішна.
А рана – невтішна.
Ти вмер.
Загинув. Чи треба?
Під каскою з неба –
Це вибір чи жереб
Тепер?
А все – як раніше,
А може, і гірше.
Всього, що напишеш, –
Поплач.
Ой хлопчику, втрата –
Велика й не варта.
Все знову – на карту.
Пробач!

грудень 2014

Скажи мені, державо, хто ти є?
Із кого ліпиш владарів над нами?
І павутину навкіл нас снуєш,
Вдаючи з себе досконалу маму?
Який ти вірус щеплюєш вовкам,
Що ще учора вівцями гуляли?
Ні, не збагну їх псевдо, їх аккаунт
І гру бездар державними «рулями».
Як той, що вчора «мліяв» за народ,
Назавтра – першим в списку серед катів?
Невидимий, але потужний код,
Потрібно вміти дупою вмикати,
Посівши крісло в рівень голови.
Оце і є державний рівень влади?
Із потягом до крісла й булави,
Оздобленої візерунком зради?
(Коли стаєш народу на плече,
То скільки ж там до голови народу?).
А совість там, де, мабуть, не пече,
Бо щеплення працює разом з кодом.
Нема відгадки – хіба що також,
Експерименту ради чи забави,
Протиснутися у бомонд вельмож,
Що вершать нашу долю й брудну справу.
Чи, може, десь за «Лексуса» кермом,
Чи, може, на верховному фуршеті
Збагну, як облаштовано дурдом
В найкращій батьківщині на планеті.
Вродили нас однаково чи ні?
Одним повітрям дихаємо разом?
Тільки чомусь народ – завжди в лайні.
Вовки ж завжди з коштовним унітазом.
Ні, унітаз – не мрія, не мета,
А просто так – метафора держави.
Бо є народ – і сила ця свята.
І влада є – безпечна і лукава.
Спасибі. А кому? Мабуть, собі,
Що я – серед народу, слава Богу.
А не в цинічній напомадженій юрбі,
По наших спинах що кладе дорогу.
Куди ведуть перевертні-вовки?
Які хвороби владу так калічать?
Мені, як і раніше, невтямки
Загадка обміну народу – і на «лички».
Гіпотезу посмію огласити:
Сумління, очевидно, орган спільний.
Якщо мажором став чи вовком-ситим,
То – і безсовісним, але відтак – дебільним.
І золото ніяке не верне
Того, що ампутовано «за крісло».
О Боже, убезпеч всіх нас, мене
Від ампутації народу нині й прісно,
Й навіки віків…

грудень 2014

Агов! Ти ще жива, Вітчизно?
Чи вже одна суцільна тризна?
Для вбивць тепер така спокуса –
Поцілити у лик Ісуса.
Цей хлопець – вірменин від роду,
Став сином нашого народу.
Та на синів іде відстріл
Крізь барикадний переділ.
Юнак – словами, Кобзарем,
Його пророчим рядками
Здійняв в незрілих душах рев,
Не чутний з касок, за щитами.
А то б він, може, відхиливсь,
А то б він, може, захищався.
На нього дощ із куль проливсь –
Ісусів лик увись здійнявся.
А інший брат – той білорус,
Отам тепер, де й наш Ісус.
Ще скільки – ріднокровних нам,
Але чужих – своїм катам,
Лягли, бо до кінця стояли,
Бо спільну правду воювали.
Кати? Ой, хлопчики незрілі:
Слабка душа у дужім тілі!
Як вами затулилась влада,
Не здатна правди, честі й ладу!
Хрещатик – чорна стрічка болю,
Іще тримає прапор волі.
Та ж тільки прапор вже горить –
Ще день, година чи лиш мить?..
Скільки стоятиме держава?
Не та, зросійщена й лукава!
А та, Соборна і Єдина –
Що має назву Україна.
Не малороси, не манкурти,
А ті, що не бояться БУТИ,
Що прапор високо несуть
Цим осявають іншим путь.
Скільки ще житиме в державі
На правду наше спільне право?
Чи Україна упаде,
Щоб не залишитись ніде,
Крім – у кишені у магната
Під пильним оком сина-ката?
Стріляйте матерям у груди!
Та Україна таки буде!
Стріляйте в прапор, у народ!
Якщо вас спокушає чорт.
Але якщо вас Бог веде –
З очей полуда опаде.
Себе убити вас послали
«Державотворці» і вандали.
Тепер усі ми на межі,
А нею кров людська біжить.
І не зупиниться, поки
Народ ділитимуть ділки.
І червонітиме, й скипиться…
Ой! Діти Божі, схаменіться!

22 січня 2014 року

А третье декабря… Сто третье декабря….
Уснувшие снега. Вчерашние заботы.
Я здесь — под абажуром лучей от фонаря,
А все бегут домой-домой-домой с работы.
И мне бы умереть и вынырнуть в людей.
Да прекратить ловить снежинки и восторги.
Но я стою в кругу. Фонарик-чародей
Меня приворожил и сделал недотрогой.
Не трогайте меня. Я ласково свечусь.
Здесь оживают все прилетные снежинки…
Но кто-то помешал — похлопал по плечу —
И лопнули лучей нежнейшие пружинки.
Какой истошный звон стоял в моих ушах!
Какой недетский плач излил фонарь на вечер!
Но чудо сорвалось — хоть сделан только шаг…
Хоть кто-то не со зла потрогал мои плечи.

декабрь 2012

І
Сповідується яблуня стара:
«Цвіт опада, і він — мара».
А сповідальник-вітер шепче:
«Не гни свої жіночі плечі.
Дивися вітами угору,
Там завтра є, нема учора…»
А яблуня оплакує свій цвіт.
Бо їй на ньому — клином світ.
Тож вітер ще поворушив
Сумне гілля і в небо змив.
Йому ж та яблуня вродлива й молода,
Та в ній самій її біда.
Живе і щовесни цвіте —
Ото дівоцтво золоте!
«Мені ж бо лише ворушити
Чиїсь тіла, щоб хтіли жити.
Щоб відчували крону і коріння,
Щорічне молоде пагіння,
Плодами всіяне гілля,
Птахів, які вернулися здаля…
У них є тіло і душа,
Чого ж їх сум не полиша?
А я ж — лише душа прозора
Із гострим піднебесним зором.
Вони сліпі, та я безсилий,
Що їм їх цвіт стає немилим».
ІІ
«О, вітре! — стогне яблуня услід. —
Це ж ти забрав мій перший цвіт,
Це ж я тобі вбираюсь щовесни
Весільно й ніжно в цвіт рясний.
А ти летиш-летиш-летиш…
В мені ти день побув би лиш,
Коли я квітну і палаю…
Ти ж тільки небо й простір знаєш!
Та я корінням — у землі!
У мене ж діточки малі
Щороку віти долу гнуть.
То як же про тягар забуть?
Коли ж буваєш ти сердитий,
Дочасно гинуть мої діти.
О, вітре! Сну тривожний мій,
Постій, побудь, мить занімій
В моєму листі безборонно,
Стань піснею моєї крони…»
Та вітер десь майнув. Нема.
І знову яблуня сама.

Зависла спека на високій ноті
І проколола небо вістряком.
Щоб дощ упав на древ зомлілі плоті,
Шляхи лизнув голодним язиком…
Я у цю мить травицю теребила,
Закраплену пелюстковим добром,
Коли у хмару сповилось Ярило,
Зачувши блискавиць гучний погром.
Отак мене накрила майська злива,
Що я вросла, здивована, в траву.
І думала: я стала вже щаслива —
У щасті, ніби в човнику, пливу.
Я стала вже щаслива через тебе,
Щаслива за тобою, у тобі,
Бо повна врослих в мене твоїх стебел,
Озвучена крилом твоїх орбіт.
…Дощ натискав бажань клавіатуру,
Стрибали ноти краплями чуття.
Дощ розгортав наскрізну партитуру,
Щоб я втонула вся, без вороття.
Ти звідусіль пірнав у мої води,
Виловлюючи диво в крапельках.
На кожну крапельку даруючи свободу,
Із кожної видмухуючи страх.
Удвох зливались, змішувались в ріки,
Свідомість полишаючи на дні.
Всі пульси мої грали чоловіка,
Який здобув мене у лагідному сні.
Коли ж ущух шалений клопіт крапель,
Лишилось диво втіхи, як роса.
Стрімкий оргазм — всеспалююча крапка —
Упав на плоть і довго не згасав.

Коли я спатиму й гортатиму у сні
Прозорі, ще вологі акварелі,
Ти упадеш на моє тіло. — Сніг!
І вчиниш на мені вогню хурделю.
І сам затулиш диханням своїм…
І сколихнеш у ритмі наростання…
Кров загуде, як зірвані рої,
Слухняні у руках твого бажання.
Гарячий вітер лоно розітне,
Щоб я коню твоєму дала пити.
Кінь полетить крізь стоголосий степ,
В якому краю і не долетіти.
Мене засліплюватимуть палкі сонця,
Настріч летітимуть протуберанці і комети.
А ти торкатимешся простору кінця.
Не припиняючи міжзоряного лету.
Торкатимешся так, щоб досягти,
Але не захотіти перетнути,
Бо ця мета — не перейти мети,
Як над безоднею, понад метою — бути.
І потім, коли сон знов огорне,
Я в акварель зайду прозорим плесом.
Ти так відразу не тривож мене.
Дай барвами вберусь і знов воскресну.

Розчиняються враження, тануть дощі…
Я лягаю в спориш і стаю споришами.
Колихаюсь в твоїй чоловічій душі,
Укриваючись світло своїми віршами.
Змила з себе торкання-вдягання чужі.
Одягаюсь в твої поцілунки і спрагу.
Будьмо так на межі, лише там на межі,
Де шалене бажання росте із відваги.
Я вивчатиму клімати тіла твого,
Щоб на кілька хвилин оселитись і вмерти.
Ти поклич мене знову рукою агов!
І рукою скажи про бажання відверто.
Знов скидатиму втому, як лялечка кокон.
Знов ходитиму тілом твоїм до вершин.
І утомлена вічність утомленим оком
Слідкуватиме, як ми бажання звершим.
Розчиняються враження, ніби дощі…
Люба згадко моя про нездійснену мрію!
Ти дозволь мені бути в куточку душі,
Де я вічним бажанням в тобі зажеврію.

Сад осипає цвіт, а він — іржа.
Палюче сонце любить аж до смерті.
До серця дістає зірковий жар.
І білий сад оцим вогнем зітерто
Зі світлої картини… От і все.
Все — в цім сюжеті білого кипіння.
Вже є штрихи червневого есе
Про літній сад і його літні тіні.
Про сад тендітних схованих суниць.
Про сад шипшини й пахкого жасмину.
Про сад раптових жаских громовиць.
Про сад моєї пристрасті причини.
Ти справді так далеко, але там,
В моїм саду живеш, як дощ і вечір.
Чи птах, що приліта і відліта,
Й ніколи не сіда на мої плечі.
Яких зірок ти в небі сторожиш?
Яких вітрів вітрила направляєш?
Чи серед людських гамірних торжищ
Щось неземне на щось земне міняєш?
Мені ж бо треба трохи твоїх рук,
Твого чола у павутинці думки.
Чекатиму на тебе. Й кожен звук
В мені тобою озоветься лунко.

Зайди у білий сад — в нім оселилась спека,
І рясний цвіт горить, зроняючи меди.
І прикро мені так, що ти десь там — далеко.
Але я шепочу: прийди, прийди, прийди…
Нетоптана трава і в ній — фіалки чисті.
Чи знаєш ти, який фіалок аромат?
Від ніжної краси в очах стає барвисто,
А в тілі теж палають раптова спека й сад.
Щось дико колива кров, що загусла взимку,
І вже вона гуде стихією в мені.
А, може, я й сама насправді зовсім дика,
Тому в мені весна бджолино гомонить.
Ти якось забреди в мій сад збивати роси,
Допоки цвіт рясний від сонця не зчорнів.
Зустріну я тебе неприбрана і боса,
Загублена людьми і ліком тлінних днів.
Іди в мою траву, фіалками увиту.
Можливо, серед них є квіточка твоя.
Я проведу тебе крізь зиму і крізь літо
Садками, які вічно твої світи таять.
Вже стрімко кропива і бузина кущаться.
І ніде буде нам свій прихисток знайти.
Цих кілька білих днів посеред ріки щастя,
Де ми — два береги — роз’єднані світи.
Є дивний збіг життів, торкання берегами,
Коли і час, і простір викривлюються… Гріх
Лишатись у містах із штучних оригамі,
Якщо є білий сад незнаних нами втіх.
Я подумки тулюсь уже до твого тіла,
Куштуючи тебе руками і грудьми.
Душа моя вперед урвалась, полетіла.
А де твоя душа? Де опинились ми?

Останній цукор розчиняє чай,
Холоне чай і пити неохота.
Я образ твій у темряві потай
Ліплю і облюбовую. Робота!
Роблю ковток із думкою про хист
Гру з твоїм тілом сплавити в мистецтво.
А що насправді? Пише тобі лист
Естетка, яка бавиться в естетство.
Про що це я? Матерії сумні.
Сумнівні і на озір аж нещирі.
Холодний чай, але вже тепла ніч,
І я у ній засну-спочину в мирі.
А я засну, утішена в думках…
Так, ніби ти заснув тут, на постелі.
Пташина ночі робить кволий змах.
Зітерши ретуші фантазій невеселі.
Я, напівсонна, руку доторкну
До теплого твого плеча чи ліктя…
Це прагнення й бажання напівсну —
Енергія набряклого суцвіття!...
І якщо зможу твій збудити сон,
То зможу розбудити твою силу.
А потім те, що тільки в унісон
Буває вибухово і красиво.

А птицы высоко, но им самим
неведом смысл высоты тревожной,
когда, одним предчувствием томим,
стремишься вверх порой на голос ложный.
Жаль, не научишься вовек летать.
Жаль, не изведаешь крылатой ноши.
А птицам — что летать, а что клевать
остатки с рук людей по малой крошке.
Ведь им закономерно невдомек,
что высота зовет нас и пугает.
Что даже самый маленький прыжок
назад на землю больно повергает.
А птица не стремится, но летит,
парит над страхом нашим и стремленьем.
Садится, чтобы птичий аппетит
здесь утолить и, не свыкаясь с ленью,
большие ль, маленькие крылья трудит там,
когда мы провожаем, обреченно
глаза отдав открытым небесам
и стоя на мечтаньях погребенных.
2003

Мне море близко созерцаньем,
не ощущением воды.
Глухое камешков бряцанье
о натиск волновой гряды.
И птица в бешеном порыве,
сквозь бурю рвущаяся в смерть.
И ветер с пеною на гриве,
заведший эту круговерть.
Лазурь затишье обещает,
хотя волна еще летит.
Скелетом страшно запищала
лодчонка. Кто же там стоит
на пирсе, не боясь в пучину
быть смытым жадною волной?
И что за тайная причина
так в буре рисковать собой?
Но вдруг я узнаю сквозь брызги,
свой зонтик ветру подарив,
что это я, другая — изгнанная,
с которой у меня разрыв.

2001

Мама ріже яблука на сушку
і кладе кружальця на рядно.
Осінь пахне думою насущною.
Чорнобривчики мовчать рядком
і рудими віями завмерли.
Мама — тиха, наче, і сумна.
Руки — легкі і швидкі метелики,
а сама, як пташечка вона,
що не хоче відлітати з двору.
Їй і весни й зими — друзі тут.
Тут — десятиліттями "учора",
і "учора" в завтрашнє ростуть.
Мама яблука на сушку кришить.
На кружальця сонечко пече.
Як до вечора — усе ж пече тихіше,
ніжно лащачись об мамине плече.
Буде взимку з маминої сушки
п'яний літнім сонечком узвар.
Тим узваром причащу я душу —
перейму на осінь мамин дар.

2006

Я так люблю сумні дощі й тумани,
і сірий шелест крапель крізь години.
То ділять свою долю навпіл з нами
небесні мандрівні хмарини.
Вони висотують наш сум і наші болі.
Так сум і біль зникають до негоди.
Тому дощі зовсім не прагнуть волі,
а наші почуття — в руках природи.
Я цей зв'язок обожнюю. І радо
вклоняюсь небесам за струм любові.
Обітований простір! Ельдорадо!
Життя в краплині — у надійнім схові!
Чекаю тиху пісню сумовиту,
вмиваю серце в її легкім плесі.
Оновлена, охрещена — омита
і введена у царства піднебесні,
де подарунки скрізь! Лиш не лінуйся
дивитись, слухати і відчувати...
Шануй природу, сам у ній шануйся.
Нас обіймає всіх Небесна Мати.
1997

Дорога в зону — світу край, межа.
Шлагбаумом причинена тривога.
В радіаційного запечена коржа.
Де вмерла ілюзорна перемога
над атомом, над силою жахів.
Тепер ми — наче викидень природи.
Дорога в зону — у німий архів,
німого, покріпаченого роду.

2002

В стихах, как в беспробудном пьянстве
все большей дозы ждешь. Больной
рукой на лиц пустые пяльца
кладешь канву. И нитка льнет
к подстрочникам таинств вчерашних,
не поместившихся во дне...
Возделывает мука пашню,
хоронит опостылый снег.
С усталостью не познакомясь,
спешит закончить путь строка
в мир искони и до- искомый,
хоть пахнет чадным сном рукав.
А утром новое похмелье,
как горлохват — хоть не дыши!
И сколько не писать осмелишься —
вот столько уморишь души.

2002

Не можу звикнути ніяк
до цих обвітрених поселень,
де мій загублений земляк
плекає ради Бога зелень,
де хмари, дивлячись униз,
ллють жаль на день обітований,
куди майбутній час приніс
надію, що і він настане,
де необізнане маля
шукає стежечку у житі
і колосочок нахиля,
і вчиться з долею дружити,
де пам'ять стишує ходу
над сном поліщуків. Де буде
написане нам на роду,
якщо рід себе не забуде.


2000

Сперва — о мелочах, о главном напоследок
мы помолчим: без риска обещаний.
Твой сигаретный дым прозрачен и неедок,
а голос диктора твой новый путь вещает.
Да, проживем и так, о лучшем вспоминая,
не ожидая встреч, банальных лишних слов.
И только этот миг мы, нет, не променяем
на веру зыбкую в "до-гробную" любовь.
И знали мы, что тихое прощанье
нам станет оправданьем. (Вот капризно
внутри состава снова пропищали
привыкшие к движенью механизмы).
Не докурил. Бросаешь сигарету
и смотришь мне в глаза. Нет, не бери
моей руки — в заложницы ответа.
(Вот семафор предупредительно горит).
Езжай. Молчи. На все мне хватит силы,
а против грусти — памяти о нас.
Последний контур: тихо поезд синий —
в туман, в туман. Пустой перрон. Одна.
Как хорошо, что тишина и холод,
что можно нехотя уйти от них
большим вокзальным чужелюдным холлом,
сквозь проходя таких, как я, одних.
Вернуться к прежней жизни. И подарков,
снов, фотографий не боясь твоих...
где молча перейдешь разлуки арку,
воспоминанья разделяешь на двоих.
Нет горьких слез, упреков, нет истерик.
За меру счастья благодарна, что сполна
мне заменила прежние потери.
Не потеряю больше — ведь одна.

Молчи и созерцай. И соответствуй мигу.
Напитывайся тишью и созидай ее.
Прекрасно — лечь немой страницей в книгу,
которую прочтет чужое бытие.
Растягивай слова на отзвуки созвездий
и эха жди из бездны тишины.
Будь в этой жизни будто бы проездом
в страну иную из иной страны.

На камені, торованім углиб,
Бог притулив тендітну квітку незбагненну.
І жуючи терпіння черствий хліб,
Всесильний сторожив її щоденно.
«Я вклав на неї вже чимало ер!
Таки тепер, панове, далі рушу,
Але, щоб Божий задум не помер,
На квітці надламаю болем душу.
І уперед на міріади літ
Світ втримає незрима рівновага.
Оце і є мій Новий Заповіт,
А не в конторі писана бумага.
Тож я — у даль, а квіточка — отут,
На камені. Дві речі протилежні.
Це — рівноваги життєносна суть,
Це — мій Закон (не ваше дишло!) — стержень.
Що каменю? Він глибоко в землі.
А квітку необачно можна вбити.
Тепер чатуйте, людоньки малі,
Натомість мене, якщо воля жити.
Велику глибину вінчає цвіт.
О, цвіте, бійся втратити твердиню.
Бо нащо ж людям дано Заповіт?
І нащо камінь? Нащо цвіт людині?
Багато тверді начебто ускрізь.
А скільки ж треба квіточці маленькій?
Та скільки втрачено твердині й скільки сліз
Заплачено за людські витребеньки!
Отож, чатуй! — гукає Бог здаля. —
Як хоч — почуй. По-божому подумай.
А я вже стільки довго не гуляв,
Бо через людство був у вічнім сумі.
Тепер на людство вічність переклав.
Нехай саме себе урівноважить.
А я подивлюсь з висоти вистав.
Не тільки хліба прагну, а ще й вражень».

2008

Присутствую на краешке крыла
И провисаю в сторону паденья.
А подо мною — море и скала.
А надо мною — небо воскресенья.

Но стоит птице яростней взмахнуть,
Моё прервав паренье, вверх взлетая,
Определиться мой нептичий путь
И в строчку превратится птичья стая.

Падение струною зазвучит,
Металлом затвердеет осознанье.
Так близко море подо мной блестит,
Но так черна скала необитанья…

2008

Cамотність має смак гіркого клена.
Самотність має дух дощу вночі.
Лише вона ночує-днює в мене
Й нечутно на весь світ в мені кричить.

Крик самоти рве слизову гортані,
Але нікому чути я не дам,
Як викрадає силоньки останні
Самотність... Бо немає діла вам

До того. Бо зарадити не здатен
Цей велелюдний світ, що я одна.
Самотність – моя церква й моя хата.
І, мабуть, прірва, бо не має дна.

До церкви самоти заходять люди,
У хаті самоти живуть коти.
Самотність мені подругою буде,
Бо другом бути не спромігся Ти.

Самотність обвінчається зі мною –
Ця двостатева і дволика суть.
Самотність буде вічною зимою –
Усміхнено-ожеледіла лють.

Ти теж самотньо й безпорадно в світі
Блукаєш, половиночко моя...
У самоти міцні і темні сіті...
Але іще гукну: вертай, це я!

Гіркого клена смак – самотність, любий...
Самотній голос мій, самотній твій.
Мовчать холодні занімілі губи...
Почуй. Прийди. Надією зігрій.

2009 р

І горе — благо. Ти прости народе,
що я Чорнобиль благосним зову.
Але чомусь, як вдуматись, виходить,
що, клятий, він утримав на плаву
тонулу душу... Ти прости зухвалість.
Приреченість чорнобильська — свята.
І ранений у саме серце праліс
відкрив до сходження занедбані врата.
Відкрилися! Та, сяйвом засліплені,
всі кинулись урозтіч. Страшно так
у Божім вистражданім одкровенні
не бачити спасіння вищий знак.

2000 (нічого не змінилося)

Никуда дороги не ведут.
Воля! Никуда не еду.
И повсюднообозримый путь
не украшу следом.
Все пути ко мне сошлись.
Царственна теперь — вершина!
Можно только вниз и ввысь.
Выбирай, раба Ирина!
Голубь веточку несет.
Ковчег — для других спасенье.
Выберу себе полет.
Выберу себе терпенье.

1997

Кого люблю, не устаю лелеять?
И кем повержена в разлуке вековой?
Чей взгляд в дожде без устали сереет?
Кого пугаю словом и судьбой?
И почему доселе трепетанье
от памяти лукавых адресов?
Кто, благородный, годен на изгнанье
в моей душе — своих бесов?


1989

Коли душа своє переростає
житло і доростає до страждань,
Господь, сльозу тамуючи, листає
Книгу Життя і визначену дань
він посилає янголів зібрати —
моїх років он черга надійшла.
Я бачу — прочинились в сяйві грати,
он вибілилось крилами посла
півнеба. А страхи, змалівши, зникли.
І стала раптом більшою себе.
Замкнулося минуле першим циклом.
Не гнучи, не ламаючи стебел,
моя ступня переступає сотні
моїх страждань, далеких від страждань.
І розуміння слів "...в крові і в поті"
рівняється возз'єднанню світань
мого життя в одне стрімке світання.
Іду, вже білі крила несучи.
І жодне долі каверзне питання
страхом не спинить. Бо Господь учив
страхи минати, сумнівам не годить,
адже на білім видно кожен штрих.
Яким же розмах крил моїх виходить,
якщо боюсь позаду шуму їх?
Коли душа переростає тіло,
щоб далі йти законами добра,
я відриваю при потребі сміло
із власних крил зо два пера.
Вони, одухотворені, небесні,
запишуть легко за рядком рядок.
І відробивши, відскрипівши чесно,
впадуть у чийсь незбуджений садок.

Скрипач нес узенький футляр
и аскетический свой профиль.
Пройдя сквозь солнечный пожар,
скрипач зашел в кафе на кофе.
С терпеньем музыка слилась
и под замком ждала свободы.
Ее стотысячная часть
смущала изнутри природу.
Скрипач унес и боль, и стон,
и трепетанье, и созвучье.
Куда, кому нес тайну он
от нас — беспечных и везучих?
Кофе допит, продолжен путь.
А ночь раскрыла синий зонтик.
Уйти за скрипачом куда-нибудь,
свободно, просто для экзотики.
Усталость тенью волоча,
знать, что всегда и непременно
ты повстречаешь скрипача,
живущего светло и откровенно.

2000

В такт качнулись тихо шторы,
осеняя твой уход...
По-привычке, так же тихо,
соскользнул с коленей кот.
Страшно. Недоумеваю.
Медленно идет чета:
то ли кот тебя уводит,
то ли ты ведешь кота...
Сквозь звенящее молчанье
только горьких мыслей шквал.
Говорю себе в утеху:
— Кот о подлости не знал
1990

Господи! Помилуй і спаси!
Господи! Провітри мою душу.
Якщо ти в мені іще єси
А чи споглядаєш? А чи скрушно
З висоти зітхаєш під плачі?..
На мене, комаху, сиплеш зорі.
Не забув мене. Забув а чи?
Хто ж то щойно: «Горе моє, горе…»
Господи, драбиночку тримай.
Я пишу драбиночці щаблини.
Хай поезія про мене мріє. Рай?
Теж хай мріє про вірші Ірини.
Господи, помилуй і спаси!
Дякую за дар, удар – тримаю.
Молитов майбутніх голоси
Цілі хори. .. Але я встигаю.

27.02.2010

Молюсь на глаза твои, полные меда,
на брови, где грусть сединой залегла.
Молюсь, чтоб под их крылатые своды
поменьше стекалась тревожная мгла.

Молюсь на слова, даже те, что без смысла.
Молюсь на молчанье, на искренний вздох.
На смех твой молюсь и репризы артиста,
на шуточки, где неизбежен подвох.

Молюсь на задумчивость и на драчливость.
Молюсь на мальчишество, на сарказм.
На быстро иссякшую лорда учтивость
и страстность, переходящую в спазм.

Молюсь на походку идущего ярко.
Молюсь на случайную встречу в пути.
Молюсь на далекую светлую арку,
куда неизбежно должны мы войти.

Молюсь на последнее наше свиданье,
на вектор судьбы, что сквозь сердце прошел.
Не веришь? Не новое слышишь преданье?
Молюсь о неверующем всей душой.

2002

Цілуй мене під парасолькою —
хай злива колом обведе,
а блискавиця в серці зойкує.
бо ми раюєм аби-де.
Цілуй мене між сліз плаксивиці-
негоди й заздрощів людських.
Калюжа бризкітками гривиться
навколо наших змоклих ніг.
А ти цілуй і знов зохочуйся.
Не руш мовчання. І тримай
за руку й ручку позолочену,
поки пливе дощем трамвай.
Зійдуть цілунки з вуст обвітрених,
переколишеться капіж.
А якось треба вічність витримать
цілунків і бажання між.
Цілуй мене під парасолькою.
Наш світ маленький тет-а-тет,
де пристрасті взаємне соло
співає протиріч дует.

Я в эту ночь была одна
с душою обнаженной.
Молчанья плотная стена
в углу с твоей иконой.

Тогда закрыты были все
к тебе желанья двери.
И только забрезжил рассвет,
тоска моя умерилась.

Моей любви нет выходных —
все будни искушенья.
Вот почему удар под дых
мне эта ночь терпенья.

2002

Королям нужны поэты,
а поэтам — короли.
На взаимные сюжеты,
на взаимные рубли.
1997

Чому нема для мами колискової,
щоб ніжним голоском покликать сон?
Нас доля так відчуженням заковує,
що ми їй замовкаєм в унісон.
Хіба для мами мало слів бентежних?
Вона ж у Бога — теж мале дитя.
І Бог за нею, наче батько, стежить,
щоб не порушене було світобуття.
Для мами — колискова калинова,
і шум верби, і плюскіт джерела.
Хай кожне слово буде вдячним словом.
Щоб мама, як в колисочці, пливла
у пісні — в теплих крилах колисання.
Хай мама спить, бо ранок у труди
розбудить — розворушить сповивання...
Та Бог постереже добра плоди.

2000

Туман і спокій. Тиша і туман.
Ласкаві зорі сплять і не співають.
Заснув, не скинувши обгараний жупан,
дуб-старигань. День довго запиває
утому осені забіленим дощем —
таким дрібним, що наче біле пійло.
Десь в білім мареві криниченька кряче
старою корбою. Верба холодним віялом
торкає струни тину край села.
Та музики не чути і не буде.
Іде крізь мряку сіра і мала
людиночка, несучи серце в грудях.
Іде, як день останній о порі
осінній — йде, як вічна даль заземна.
Кудись осліпло мружать ліхтарі.
Та байдуже! Туман. А потім — темно.
2001

(из сусеков)

Полез муравей среди ночи в машину —
наехал колесами дядя плохой…
Залез муравей злому дяде на спину.
Но дядя был занят и вовсе не злой.

И чудно дурашке: какая большая
и мокрая дяди плохого спина!
За то, что он ночью, слепой, заезжает
в чужую квартиру — до смерти война!

«Его укушу — только выберу место.
И тетю под ним укушу. Поделом!
Только от этой кровавой мести
забудусь здоровым счастливым сном.

И будут мне сниться два голых тела
в машине, куда муравьев наползло.
То дядя на тете был сильным и смелым.
А в остальном, точно, не повезло.

КУДА мы проникнем, как только представлю!
За ЧТО мы укусим! Достанем за ЧТО!
Природу беречь я дядю заставлю.
Он это себе одним местом зачтет.

Вот тетю мне жалко: успел я заметить,
что дядя на тетю наехал — ого!
Но так ей и надо, скажу вам на это.
Пускай бы наехала на него!

А так — они оба — враги нам навеки.
Им нет оправданья за секс в лесу.
Нет жалости к голой спине человека.
Я наш муравейник от секса спасу!»

Против молодости — старость закряхтит.
Против ночи — небо луч проткнет.
Мне мурлыканьем своим сулит
изумрудноглазый мудрый кот:
против ожидания — побег,
против расставания — слеза,
против человека — человек.
Против Бога — ничего нельзя!

2000

Не відчуваю ні скорботи, ні печалі,
а тільки знаю, що моя душа
не чує смерті, бо не має волі
від завжди не останнього вірша.

1995

Пишу тобі листа. Читай і слухай.
Читай рядки. А слухай – між рядками.
Цей лист – промінчик на шляху до злуки.
Цей лист летить голубкою між нами.

У твої очі сині заглядаю,
Банальні рими сиплються в рядки.
Лист недописаний голубкою літає...
Та не іде голубка до руки.

Пишу листа. Пишу вже, чуєш, вкотре?
Я шепочу листа, я шепочу...
А ти листи скидаєш у непотріб.
І я з непотребом до кошика лечу.

Моїми сокровенними думками
Живитиметься міль!.. Укриє пил.
Читав рядки і слухав між рядками...
Почути у тебе не стало сил.

2009

Кого из женщин имя в полутьме
Произнесешь с улыбкою прощанья,
Когда приблизишься к пожизненной зиме
На праведной границе угасанья?
Там, верные, они, как песен песнь,
Любви заветом лик умоют милый
Твой… Чтобы ты воскрес
Пред собственной разверзнутой могилой.
Чтобы еще при жизни ощутил,
Что каждая была тебе женою.
И чтоб у кромки тьмы хватило сил
Собою стать и встретиться с собою.

2008

Що знає про поезію поет?
Вона із вирію до нього повертає,
і крізь тінистий саду креп-жоржет
проміння в серці струни прокладає?
Чи йде верхівками дерев тривожний звук
і резонує у перо дзьобате —
воно викльовує, не слухаючись рук,
чорне крізь біле? Запросто не взяти!
Поетові не дасться таїна,
якщо не дав за неї віри частку.
Що знаєш про поезію... Вона,
як пульс, захована на ніжному зап'ястку.
І кров'ю гонить обрані слова.
Їм вимиває бруд торкань буденних.
Хоча поезія захоплює, бува, —
так і зникає, як прийшла, шалено.
І знаєм про поезію лише,
що прийде, якщо любиш і чекаєш.
Здається, втримав назавжди віршем.
Ач ні! Пір'їну від крила тримаєш!

Привет, мой печальный король!И без трона!
Привет, колыбель моих снов и стихов.
В ломбард навсегда заложил ты корону,
Сменив власть короны на тяжесть оков.

И вот ты сидишь, угнетенный и мрачный,
Как Демон у Врубеля — слезы в огне.
Твой мир и владения тоже утрачены.
В груди — только рана и боль.Сердца нет.

Границы — вдоль пропасти.Флаги сгорели.
Хоругвь прославления ветер унес.
А все, что еще узнается на теле —
Рисунок моих неоправданных грез.

Прощай, мой король.Не твоя королева.
Прощай, моя радость в былом.А теперь
Крыло — то, что справа, крыло — то, что слева
Сломались под тяжестью груза потерь.

Утешься: живет еще в призрачном мире
Мечта о твоей королеве, король!
Еще потерпи. Крылья белые — шире!
Утраты возвысят и высвятит боль.

2008

Надолго так еще не уезжал.
Так далеко еще ни разу не был.
Хотя б волна о скучный мой причал
Разбила быль, застывшую, как небыль.

В разлуке пользы нет — один урон:
Ведь просто можно ждать и не дождаться.
Ненужный опыта при опыте урок:
Присутствовать на нем и не нуждаться.

И образ твой — сплошная неба даль
И высь сплошная — головокруженье.
Такая плата и такая дань —
Высматривать до рези и до жжения…

Когда же боль, ударясь о предел,
Назад летит прозрачно-светлым эхом,
Я слышу, что ты ехать не хотел
И сам не знаешь, почему уехал.

2008

Чорна рілля — як одкровення,
жіноча хіть землі під небом.
Весна — у золоті стремена —
й давай свого коня у ребра
будить, бо вже рілля співуча
єдине просить — освятитись хлібом!
Цю жінку лише хліб святий приручить,
щоб народитися новому слідом

2000

Я вже тобою перехвОріла,
і вже хвороба відмира.
І час із свистом одноколірно
летить крізь мене, бо діра —
де дихала душа.
Пропаща!
Але жива. Німа але,
Діра в душі — безмовна паща.
Лікую справжнє і мале.
Я перехворіла смертельно,
смертельно вижила.
І край!
Крізь отвір в грудях крізь пекельний
видніше ниньки буде рай.

1(з іронією)
Я тебе покину в авантюрнім стилі,
поцілую ще раз у вуста безсилі,
доторкнуся ще раз поглядом до думки,
на плече накину шарф, дорожню сумку
і скажу у дверях, напівобернувшись:
— Електричка скоро,а точніше — у шість...
Стрепенешся — каву розіллєш на "Ньюс-уїк",
навздогін пожбуриш гарний черевик.
Утекти устигну — слова не злетять
в піднебіннім склепі здушені затято...
Вчасно ліфт холодний замикне обійми —
хочеш — доганяй — з відчаю убий!
...Я плечем твоїм вчора гріла скроню,
Бог мені за це подарує доню.
Річ ясна — колись повернутись треба,
врости, як годиться, в Адамове ребро.
І щоночі прокидатись від того, що коле
в сонні груди підборіддя не голене відколи...

2 (зі слізьми)
Кричала, у груди од відчаю била.
Що чорне ще вчора — сьогодні вже біле.
Хапала за руки, за лікті байдужі.
Та рвалися навпіл розлукою душі.
Не чув ні благань, ні молитви одчаю:
"Я кожну помилку тобі вибачаю,
але не іди, я без тебе — не я!
Вже ось під ногами гординя моя".
Та він затулявся від неї дверима,
бо пісні цієї вже витратив рими.
Сказати нічого не міг, не хотів —
крізь душу спустошену вітер свистів.
І сам не збагне, чом цієї любові
уже не бажав ні у якій обнові.
Останнє зосталося: жалість і жаль
і пам'ять із тисяч, із тисяч проваль.

3 (резюме)
Не опирайтеся розлуці —
вона корисна деколи,
щоб вам на ваші крила куці
біль наростили янголи
страждань — очікувань — терпіння.
Любов пішла в свої світи,
де квіти стелять білопінно
для мрій чужих нові мости.
Розлука — болем порятунок
нас від занепаду сердець.
Розлука — плата за дарунок,
що переводим нанівець.

Останні вишні в дощ убрались
і виплакали липня жар.
Усе минулося і сталось.
Дороги теплий п'ють узвар,
на пшеницях і на ячменях
настояний. Он яблук тьма —
у втомлених у липня жменях,
на плечах його — повно хмар.
Стежками нашими розбіглись
останні радощі. Кудись
грім, почуттів гучний невіглас,
пропав і тишею укривсь.
Ще серпень мовчки позирає
і терпить: йти чи почекать?
Ми, мабуть, обоє неправі
останні вишні треба рвать.
Природа запитати хоче,
чи доточити літа нам.
Куди там! Дощ обох зурочив —
вишневий дощ. Липневий злам.
Усе до стиглості доходить,
а стиглість, дивишся, терпка.
Нові плоди, як сонце, родять,
і роси сиплються в рукав,
коли я гілку нахиляю...
В садку мої й мої стежки.
Є груші, яблука. Немає
вишень із твоєї руки.

1999

А час ішов кудись управо
діагоналями причин.
Шукав зіркової оправи
останній сон.
А Божий Син
все ніс хрести — все на Голгофу,
щоб нам отямитись потім.
...Ми бачили свій спільний профіль
і свою потойбічну тінь.
Розтягши погляд до галактик,
торкались вічності шляхів...
Ти мій терзав тонкий халатик,
бо краще знав, чого хотів.
А я тебе за душу брала
і припинала до зірок,
щоб профіль наш не розірвало...
Та не минув і нас оброк
страждань, спокуси і спокути.
Все повернулося у нуль.
Я — знов розкута, ти — закутий.
Отак нас безмір осягнув.

2000

Вже берег, любий... Човник у траву
нехай кладе натомлені рамена.
Я сном до тебе краще припливу,
а ти пливи ізнов у сон до мене.
Давай поглянемо, як зорі поміж верб
ховаються від Місяця і Ранку,
як річки хвилями увитий нерв
тремтить від ніжності русалки-бранки.
Я лагідно тобі над серце вир
кладу долоню поцілунком долі.
Ти чорним тіням-шерехам не вір —
в мій сон любові поринай поволі.
Щоб серця мого жар не вистигав,
вустами з серцем випий ранню стужу,
аби у сні і у дорозі знав,
що й поруч тебе за тобою тужу,
що ти у світі — першочинний світ,
душа тобою щовесни вагітна.
Я — стежка, на якій твій легкий слід
услід тобі завруниться й розквітне.

1996

Навіщо нам ця пристрасть миті,
навіщо спогадів мара?
Ми вже не так до болю злиті,
хоч кожен в кожного украв
назавжди половину другу,
оба розтерзані живем
по різні боки тої смуги,
що долею своєю звем.
Ця пристрасть миті нам навіщо?
Пройшло. Віддайся іншим снам.
Я ж спогади звабливо грішні
назавжди вітрові віддам.

2000

Нам важко думати про нас,
але й не думати не можна.
Заховані у ніжний вальс
ведемо погляди тривожні.
І вгадуємо кожен вдих
і кожну думку... Не судилось.
І слів не боячись "не тих",
не про себе говорим сміло.
А про себе — в думках. Та й то
напівшепочучи думками.
Німуємо. Аби ніхто
не знав, що сталося із нами,
що є взаємне — "буде так",
що будем разом лиш в уяві,
і погляд твій — взаємний знак,
як дотик незнано-ласкавий.
Нам важко думати про нас,
не думати — зовсім нестерпно.
Складаємо сумний романс
із слів завжди прощально-терпких.
— Не думай!
— Думатиму я!
— А ти забудь!
— І ти не згадуй!
— Прощай, моя і не моя!
— Прощай, не мій-мій щирий ладо!

1998

Не говори мені про мене
ні слова;
що вчора ще було зелене —
полова.
І так люби, щоб здогадкою я
втішалась,
Бо заздрощів чужих змія
ужалить.
А я не знатиму і знатиму —
так легше.
Чекати — почуватися крилатою —
як вперше.
Впечеться серце знову мрією.
Побачиш —
птахи не встигнуть з вирію —
пробачу
слова неправди. І ні вдиху
без віри.
А заговориш — тільки тихо
і щиро.

2000