Логін   Пароль
 
  Зареєструватися?  
  Забули пароль?  
Ірина Кримська (1964)



Художня проза
  1. СЛОВО
    Есей

    Українські цінності?
    Про них пошепки навіть наодинці з собою. Бо здійметься галас, суперечка, дискусія, демонстрація на тлі чиїхось «надгробних ридань» або прокльонів.
    Суєсловити про українські цінності досить. Вони ті ж, що у всіх, вони такі ж, як і неукраїнські. Всі цінності різняться лише словом. Тому українці й неукраїнці мають одну первісну й чинну цінність: спочатку було слово!
    Нема слова – немає нічого. Все решта стає мильною бульбашкою, бо його нема у що увібгати, запеленати, огорнути, оздобити. Слово – змісто- й формотворче начало.
    Чи варто говорити укотре про Божественність Слова?
    А те, як ми вдячно чи невдячно користуємося цим матеріалом – глиною слова, повітрям слова, сяйвом слова, джерелом слова, теплом слова, цвітінням слова, сіллю слова… – бачимо по тому, які ми, наше життя, наша земля, наші почуття, наша духовність.
    Про Слово – пошепки, подумки. Слово – завжди молитва, яка матеріалізується. Слово – завжди образ. Тому ми всі мимоволі перебуваємо в іпостасі творців і Творця. Ми творимо Слово і Словом. Головне – набути досвід слова, коли усвідомлюєш свою відповідальність за нього.
    В українця воно українське. Забрати, заборонити, замкнути його неможливо.
    Історія? Труднощі? Перепони? Вороги? Кому багато дано, з того багато й береться. Можливо, далі ще тяжче буде. Не хочеш – не неси. Нести Слово через силу, примус – краще не треба, нашкодиш Слову і сам змучишся.
    Слово – категорія із категорій, яка завжди над нами, а в нас уживлена як струмінь життєдайної енергії. Ти її не споживеш більше, ніж можеш. Така природа його. Але диво людини в тому, що споживаючи Слово, вона здатна творити Нове Слово. Українець – Українське. Або принаймні вчиться те робити. Решта споживають Слово, а на виході – … Теж українське, не копильте губу.
    Тому про цінності, українські цінності, нічого додати. Перелік великий, скарбниця! Але еквівалент вартості прісно і навіки один – Слово.
    Амінь.
    2013


    Коментарі (2)
    Народний рейтинг -- | Рейтинг "Майстерень" -- | Самооцінка -

  2. Загублена парасолька
    Вперше я побачив її ще восени. В пам’яті залишилося лише той один із останніх раптово теплих днів, за якими настає справжня холоднеча. Накрапав дощ.
    Вона йшла пероном, тримаючи чорно-білу парасольку — необережно повернула її проти вітру і не втримала. Я швидко наздогнав парасольку і повернув незнайомці:
    — Ось ваша втікачка! Тримайте на прив’язі, — спробував пожартувати на початок знайомства.
    Вона кивнула, але промовчала. Подякувала лише посмішкою та виразним поглядом. Я встиг розгледіти чорні круглі очі, оточені короткими, але густими темними віями, такі ж темні з незвичним вигином брови. Маленький носик і принадно-примхливі уста. Риси її обличчя не можна було назвати правильними, але вони створювали гарний малюнок характеру, замилування яким перебили друзі, покликавши мене до свого гурту.
    Відтоді ми бачилися з володаркою чорно-білої парасольки щопонеділка, коли я їхав на заняття до Києва, і щосуботи, коли повертався.
    Я любив слідкувати за незнайомкою. Та мені завжди заважав натовп, де я губив її до наступної зустрічі. Бувало, помічав у останню мить і тоді, коли дівчина змінювала капелюшок або куртку. Зате так вивчив її смак і намагався розпізнати своїми спостереженнями більше, запитуючи себе все частіше, навіщо це мені?
    Таки знав навіщо, але не хотів пизнаватися собі остаточно, оберігаючи свою незалежність і убезпечуючись від невідомого мені впливу справжньої пристрасті.
    Згодом я не почував незнайомку незнайомкою. Вона завжди відповідала на моє вітання своїм поглядом – коротким, але з угадуваною радістю. Її обличчя було повне екзотики, для мене принаймні. Я досліджував його з безпечної (для себе!) відстані, перебігаючи поглядом з вуст на очі, брови, чоло. Дівочий профіль став символом мого негаснучого інтересу. Незнайомка була для мене «моєю» за один крок. Та цього одного кроку не поспішав робити. Вичікував, дражнячи чи, може, й обманюючи себе.
    Парасольку вона більше не губила.
    Кожен із нас вперто їздив у своєму вагоні. Я навіть почав це сприймати як умови гри, що матиме фінал. Фінал як початок нової і складнішої партії. Але фіналу якраз і не хотів прискорювати.
    Після новорічних свят мене охопила незрозуміла тривога. Я викурював на пероні по кілька сигарет, чекаючи появи незнайомки. Вітер доносив пахощі її парфумів. Це робило дівчину ближчою, ніби вже почуто її голос, відкрито її досі заховані принади, вбрані у слова, адресовані мені.
    Голосу ніколи не чув. Одного разу лише уві сні. Напередодні Свята закоханих вона подарувала мені парасольку. Уві сні. От тільки не чорно-білу, а прозору. Дарує і щось каже. Голос, інтонація ще досі бринять в пам’яті. Але самих слів так і не розчув. Що ж вона говорила?
    Саме сон підштовхнув мене до рішучих дій. Підійду і скажу:
    – Ти мені наснилася.
    Це ж правда. Що я втрачав? Нічого. Ніхто ж іще не посягнув на мою свободу! А дівчина була варта того, щоб мій інтерес було переведено й трішки на територію моєї незалежності. Був певен, що відповість взаємністю. В очах читав.
    У понеділок по-весняному світило сонце. Чудового настрою не псувала навіть хляпа під черевиками.
    Я приїхав на вокзал раніше, ніж звичайно. Навмисно. Ніби оголосив про введення ритуалу стрічання. Чекав, знаючи, що зроблю тепер.
    Підійшла електричка, треба було заходити, але незнайомка не з’явилася. Так я лишився того дня ні з чим. І в наступні дні також.
    Весна прийшла бурхлива й сонячна. Ось і перший справді теплий дощ.
    Але знайомої парасольки я так і не дочекався.

    1999


    Коментарі (3)
    Народний рейтинг -- | Рейтинг "Майстерень" -- | Самооцінка -

  3. Знайомство
    Із циклу "Електричка Київ-Малин"

    Після двох розлучень Андрій не втрачав надію зустріти свою долю. Він сподівався, що відчує її здаля, як лиш повіє її дух, виникне її трепет. Проте роки йшли. Обидві колишні дружини після нього спокійнесенько поживають з новими чоловіками, а він — усе один.
    Коли померла мати, стало зовсім нестерпно. Наповнені речами кімнати ніколи ще не здавалися такими порожніми. «От придумав Господь паруватися!» — ображався на всевишнього самотній чоловік. Ображався і метикував, як би йому цю самотність виправити.
    Підказка настала скоро. Дивився колишній радянський фільм про знайомство через оголошення — подумав, що це і для нього вихід. Адже у свої сорок три на дискотеці пару не знайдеш. По ресторанах ходити не любив, бо не вмів пити: як вип’є, робиться смішний і задиркуватий, а на жінок це враження не справляє.
    Одна рада — шлюбне оголошення.
    Зробив усе, як рекламувала газета. Став чекати на відповіді. Кілька тижнів минуло, але ніхто не позаздрив на його чоловічий потенціал так вправно змальований у трьох рядках. І хоча він сам себе у тих рядках ніколи не впізнав би, якби не точний номер, що значився і в його квитанції, і в газетному оголошенні, проте друковані рядки аж змусили за поважати себе.
    Андрій вже втомився підтримувати дух самоповаги і чекання долі, та раптом лід скрес. Кілька днів приходили листи з одноманітними відгуками самотніх жінок, котрі мріяли про такого ось, як Андрій. Лише один лист виділявся серед решти. В ньому було одне речення — призначення побачення у Києві на Хрещатику. Чоловіка саме те і зачепило, що все інше лишалося загадкою про жіночку, котра обійшлася чомусь без самореклами.
    Вирішив їхати.
    У електричці перечитував листи від інших незнайомих жінок, малював їх уявні портрети і порівнював з реальними жінками, яких зустрічав у житті або з тими, що сиділи в цьому ж вагоні й підозри не мали, що їх приміряє на себе Андрій.
    На котрійсь зупинці вже за Тетеревом до вагону увійшла жіночка років сорока і вибрала місце поруч з Андрієм. На той момент він листи заховав до барсетки, плануючи їх віддати потім коли-небудь до служби знайомств, щоб там ними якось розпорядилися…
    Пасажирка тихенько запитала, чи можна сісти поруч. Можна. А чи можна побесідувати? А чом би і не побесідувати? І хоча Андрій був неохочий до подібних балачок. Але чемно слухав супутницю, все більше киваючи головою або невизначено розводячи руки. Це мало було схоже на розмову, та жінку воно цілком влаштовувало, бо вона не бентежилась, що чоловік здебільшого мовчить.
    — А тепер їду до Києва — ой не питайте нащо! — з чоловіком знайомитися, — промовила жіночка і зашарілася. — В газеті вичитала його оголошення, таке просте і чесне… І треба було мені ту газету купувати? Отут у електричці й купила… Погано самій…
    Андрій ще мовчав, але здогадка почала притискати його до несподіваних обставин, які так раптом з’ясувалися. Говорити йому і далі не хотілося, але він обережно збоку почав роздивлятися можливу претендентку на сьогоднішню зустріч. «Та ні! Це не вона! — вступив у діалог із собою Андрій. — А чом би і не вона? Адресу не вказувала. Написала: «Не відповідайте, а просто приїздіть…»
    Взяти й показати їй конверта? Отут і познайомимося…
    У чоловіка під шапкою ожили холодні мурахи. Вони тривожно ворушили волосся, аж поки не засвербіло. Андрій роздратовано почухався крізь шапку. Упіймав себе на тому, що останні кілька хвилин не чув, про що йому казала жіночка. А ще відчув, що знайомитися йому перехотілося. Ніякого духу і трепету не виникало від присутності цієї звичайної незнайомки. Вона була ніяка. Просто ніяка. Він бачив збоку яскраво нафарбовані невиразної форми губи і намагався придумати, як вийти із становища.
    А ніяк! У нього ж на лобі не написано, що він їде знайомитися! Та, може це зовсім і не вона!
    Непомітно для себе Андрій махнув рукою, а сусідка сприйняла це як відповідь на свої слова, що проминули чоловікові вуха.
    — Може, ви і праві! — зітхнула жіночка, дістала із кишені помадку і наосліп ще раз провела по червоних губах.
    Андрій мимоволі облизався і втерся хустинкою. Жінка йому не подобалася. І якщо це та, що призначила побачення, треба повертати голоблі.
    — А ви у справах до столиці? — почув несподіване запитання.
    — Так, у справах. — Андрій сказав це з дуже переконливою інтонацією.
    — От я й помітила, що ви серйозний і заклопотаний чоловік. От я вас і не знаю, а мені з вами легко спілкуватися… А на побаченні я точно розгублюся… Порадьте мені, як правильно спілкуватися з чоловіком, котрого вперше бачиш?
    — Ну, ви ж мене теж вперше бачите, — трохи зловтішно стало від свого інкогніто. — Так і розмовляйте, як зі мною.
    — Думаєте? — повеселішала пасажирка, діставши пилочку і почавши доглядати за своїми круглими грубуватими нігтиками.
    — Думаю…
    Чоловік чомусь невідривно дивився на рухи незнайомки і придумував, як швидше повернутися до Малина…
    Вже в Святошині він швидко відірвався від супутниці, проминув вхід до метро і пішов блукати базаром. Коли добряче змерз, вирішив випити грамів сто, щоб зігрітися і відзначити провал намагання влаштувати долю, але, водночас, успіх вчасного повороту від невірно обраного напрямку.
    Від хвилювання випив за три рази аж двісті п’ятдесят і з’їв пів-курчати. Ще трохи погуляв базаром, вже весело роздивляючись галерею жіночих облич і фігур, прислухаючись до їх мови. Таки непросто у такому хаосі принад натрапити на свою .
    Двічі одружувався ніби із своїми, але вони чомусь його своїм не вважали. Перша швидко зібралася назад до мами, бо інтереси не співпали… Друга десять років була всім задоволена, але пішла в інше ліжко — до свого шефа. А його раптом з роботи фітькнули! Отак!
    Проте чомусь знов сумно. Одна й друга при парі, при дітях, а він і порядний, і зовні привабливий, і у ліжку не ледачий, і при хаті хазяїн… А сам!..
    Знов йшов на електричку і дратувався, що людей набрело повно. До Бучі стояв у тамбурі, потім протиснувся до вагону. Зрештою сів. Непомітно для себе задрімав.
    Несподівано його розбудив чийсь знайомий голос. Повернув сонно голову, а над ним привітно усміхалася яскраво-червоним ротом вранішня супутниця.
    — А ви чого тут? — Несподівано для себе Андрій зрадив своїй чемності.
    Але жіночка не почула його непривітної інтонації.
    — Вертаюсь ні з чим…
    — Не приїхав? — украй знахабнів Андрій. Його на мить стисло десь глибоко сумління, але він швидко оговтався, бо не збирався братися до гри, якщо йому гравець не пасує...
    — Не приїхав. — Тихо мовила жіночка. — А я так зголодніла! Все боялася відійти, бо переживала, що ось-ось з’явиться… Це ж вам дорога, всяке могло затримати…
    — Авжеж…
    — Я це думаю ще раз написати до редакції і попросити «розкодувати» його адресу… Вони ж там, знаєте, як роблять?.. Збирають листи, що приходять на певний номер, а потім пачками номеру тому і відсилають…
    — Так…
    — А, може, він і не збирався приїздити? Звідки мені знати, як він відреагував? Поспішила я. Слід було полистуватися певний час, як радять у цій редакції.
    — Поспішили.
    — Ви мене вважаєте легковажною жінкою?
    — Я? Ні! Я нічого не вважаю. Просто співчуваю вам. Та не переживайте. Воно того не варте…
    — Ви чудовий чоловік. Мабуть, жонатий?
    — О, так… — Андрій аж здивувався, як приємно було зараз брехати, що він жонатий.
    — Встигли у Києві все владнати?
    — Так, встиг. — Знову сумління почало виповзати маленьким черв’ячком на світ божий.
    — Чудово. Приємно, що хоч комусь пощастило…
    — Це точно…
    — Я таки попрошу в редакції його адресу! — наполягала на реванші невдаха.
    — І правильно зробите, — бовкнув Андрій і подумав, як він викручуватиметься, коли ця настирна особа приїде до нього у Малин. Це вже не смішно!
    — Мені пора! Приємно було поспілкуватися із таким чемним добродієм. Передавайте дружині привіт і скажіть, що я їй по-доброму заздрю…
    Жіночка ще раз помахала вже з перону у вікно.
    «Передам… привіт… як одружусь…» — Андрій зітхнув і відвернувся від вікна.
    Електричка рушила. По той бік проходу скраєчку присіла молодичка, яка одразу захопила увагу Андрія. Серце заговорило з ним про втрачені надії, про пошуки справжньої долі…
    «Я мушу познайомитися з цією молодичкою! Таки недаремно вирушив сьогодні у дорогу!»
    Андрій хутко пересів ближче і легко заговорив:
    — Доброго вечора!
    — Доброго! — весело відгукнулася незнайомка.
    — Дозвольте відрекомендуватися. Андрій.
    — О! А мого чоловіка теж Андрієм звати!
    — Дуже приємно… — чемно посміхався чоловік, втупивши погляд у тоненьку обручку і ледь не промовивши: «Передавайте привіт вашому чоловіку. Я йому по-доброму заздрю».
    Із чемності він говорив щось до молодички, яка рада була згаяти час у дорозі за розмовою з будь-ким.
    У Малині викинув непотрібні листи до урни. Скочив до маршрутки. Втішаючи себе: «Я нічого не програв, нічого не втратив».
    Спав спокійно. Лише під ранок йому приснилася якась нісенітниця, буцім обидві незнайомки з електрички копирсаються в урні, вигрібаючи звідти викинуті Андрієм листи. От вони зібрали всі конверти і несуть йому. Дивиться, а в них обох губи намальовані тією червоною помадою…
    З цим бридким враженням і прокинувся.
    2006


    Коментарі (5)
    Народний рейтинг -- | Рейтинг "Майстерень" -- | Самооцінка -

  4. Нейтральна смуга
    Із циклу "Електричка Київ-Малин"

    Студентам завжди мало часу. Студенти завжди запізнюються.
    Сьогодні Аня з кількома однокурсниками їхала до Малина. У гості. Власне, Аня була малинчанкою. А її найліпші друзі — з різних міст. Аня так часто із захватом розповідала про своє маленьке старовинне місто, про його принади і дивацтва, що навіть у цілком байдужого до спостережень та мандрівок виникало непереборне бажання «все це» побачити.
    Сесія позаду. У заліковій книжці — переважно «п’ятірки». Той же «багаж» результатів і в Олександра, і в Нелі, і в Степана.
    Між собою друзі звалися Сандріно, Нел, Естефан, а сама малинчанка була у друзів Анітою. Так їх спілкування, на їх же думку, набувало шику та розкутості.
    Ось цей квартет, у якому, до речі, були відсутні любовні пари, їхав до Малина розчинити його дух своїми настроями. Друзі настирно розпитували Аню про все, що з’являлося у полі зору і за вікном електрички. Коментарі подружки здавалися смішними і дотепними. Тому компанія часто реагувала на них надто чутним реготом.
    У наступному купе сиділо четверо літніх людей, котрим дотепи Аніти не подобались, а регіт решти друзів видавався брутальним і шокуючим. Опоненти голосним шепотом перемовлялись короткими моралізаторськими фразами, серед яких з притиском й зневажливою інтонацією звучали слова «ця молодь».
    — У молодих і старих мізки та вуха влаштовані по-різному. — Начепивши по-старечому на кінчик носа свої модні окуляри, прошепотів вдавано чутливо Сандріно.— Це так несправедливо…
    — О! Так, вельмишановний! — вступила до імпровізованої інсценівки Нел. — Поки слово пройде катакомбами слухових апаратів та сплющеної сірої речовини, воно деформується і калічиться…
    Нел при цьому жалібно закотила очі і покрутила розчепіреними пальцями над тім’ям.
    До молоді озирнувся один із літніх опонентів, котрий не особливо критикував поведінку студентів, а більше підкреслював свій нейтралітет фразою «Ну, авжеж…». У старого із вуха визирала кома слухового апарату. Він сказав лаконічно і необразливо, бо і сам не почувався ображеним:
    — Поспілкуємося про це?
    Естефан та Аніта почули це швидше потилицями. Мимоволі потилицям стало трохи ніяково. Але потилиці не вміли виявляти емоцій і реагувати мімікою, тому друзі виглядали незворушними, а відтак — нахабними (в очах старих сусідів по вагону). Сандріно та Нел надто увійшли в роль, тому не здатні були (та й зухвальство не дозволяло) зіграти у чемність. Хлопець набирав обертів:
    — Перший! Перший! Як чуєш? Я другий…прийом…
    — Другий! Я Перший. Чую тебе з перешкодами. Спробую наблизитися… Прийом.
    Сандріно криво посміхнувся, видавши свою розгубленість, але вперто продовжував.
    — Перший!.. — в інтонації його зникли нотки веселої агресії. А натомість з’явився прихований цинізм. — Дивись, милиці не поламай…
    Аніта раптом пацьнула по обличчю друга своїм шарфом. Сандріно і на це «акторствував»:
    — Перший! Тебе не чую! По курсу якась комашня…
    Із компанії літніх піднявся на весь зріст другий дід і пожбурив газетою у надто говіркого артиста. Від надмірної жестикуляції його шапка впала на голову сусідки. Стара хотіла її підхопити, але шапка відлетіла до ніг войовничої молоді. Дід без шапки украй розгубився. Сандріно і Нел зареготали на весь вагон. Аніта й Естефан разом нахилилися до старого вибляклого хутра і перезирнулися. Аніта передала назад, не озираючись, ще теплу шапку. На неї війнуло духом чужого тіла, і це збудило незрозумілу жалість і гидливість водночас. Вона тернула руку об власні джинси і сказала:
    — Ходім до іншого вагону.
    — Ходім. — Це підтримав приятельку Естефан і вже почав підніматися.
    — Назад! — весело скомандував Сандріно. З усього було видно. Що він втрачає над собою контроль.
    — Так! Оголошую антракт і перемир’я! — Нел епічно піднялася над головами друзів і поклала долоні на потилиці хлопців. Обидва вперто відвернулися.
    Інші пасажири, не переймаючись до того розвитком сюжету спілкування двох купе, почали активно озиратися. Молодші посміхалися поблажливо і відверталися до вікон, буцім, їх мало це цікавить. Старші та старі намагалися втрутитися, схвильовано обговорюючи зухвалу поведінку студентів. Хтось передав валідол одній із жінок ображеного купе.
    Антракт дійсно настав мимоволі, але перемир’я не спостерігалося. Тому цілковитою несподіванкою була репліка першого діда, який вперто не хотів ображатися:
    — Давайте познайомимося, поки зайці гуляють на нейтральній смузі.
    — Та чого з ними знайомитися! Ви ж погляньте, вони всі «обколоті»! — почувся голос десь із віддаленого кутка. — Я он зараз чергового викличу!
    У тому напрямку почулися репліки схвалення, яке активно загуло, котячись до двох опозиційних компаній.
    — Ми не можемо цього стверджувати. І звинувачувати не слід, якщо не знаєш напевно.
    Це знову перший дід намагався садити квіти на нейтральній смузі. Але молоді замовкли. Коли ж подали голос, то йшлося не про контакт з опонентами.
    — Перекур! — скомандувала Аніта, піднялася першою. А решта поволі пішли за нею до тамбура.
    Глядачі втратили об’єкт спостереження, а дехто — моралізаторства. Словом, інтерес до сюжету на певний час згас. Молодь курила у тамбурі й жваво про щось спілкувалася.
    У Бородянці до їх тамбуру ніхто не зайшов. А до протилежного — лише одна пасажирка. Літня жінка пройшла до середини вагону, помітивши ще із тамбура вільне місце.
    — Не сідайте там! — застерегли її відразу кілька пасажирів.— Там така молодь сидить… Ще за коміра на вулицю викине…
    — Не викине! То все поверхове і несправжнє… — намагався заступитися за нечемних сусідів миролюбивий дід.
    — Ви ще й захищаєте їх?! — образилась його сусідка і відвернулась до вікна.
    — Ні, не захищаю. Але і воювати не збираюся. Конфліктувати просто. А я прихильник компромісу.
    — Чоловіче, я цілком з вами згодна. І не вся молодь така й розпущена. Не думаю, що вони проженуть мене. От моя онука, студентка, співчуває літнім людям. Вона дуже вихована. І друзі у неї просто чарівні. І такі жартівники!..
    Жінка мило посміхнулася своїм думкам. Зручніше сіла і закрила очі, щоб передрімати.
    Вона і з заплющеними очима посміхалася.
    Хтось ще додав:
    — Пересіли б ви до нас!
    Літня пасажирка, ніби не чуючи прохання, продовжила вголос свій внутрішній монолог:
    — Оце може Аня їде цією електричкою разом з друзями. Вони хочуть провести канікули у Малині. Я вже пирогів напекла. Голубців, вареників накрутила… Що вони полюбляють, цікаво? Аня дуже любить бабусині страви…
    — От ви краще б і йшли пошукали онуку.
    Четверо поверталися із тамбура.
    — А ось і наша молодь, гордість країни…
    Сандріно єхидно відгукнувся на репліку:
    — Вам допомогти пройнятися цим почуттям гордості, чи самі справитеся.
    Нова пасажирка виринула із солодкого дрімання і лагідно промовила:
    — Анєчка! Золотце!
    — Бабуся! — зраділа й розгубилася студентка. — Ти звідки?
    — Забула, що я їжджу до бородянської церкви? Свічечку за тебе і твоїх друзів ставила… За здравіє… А чого ж твої друзі стоять?
    — Це вони остовпіли від радості… — засміялися позаду.
    — Анєчка, не треба тут сідати. Зараз прийдуть сюди… Мені сказали, що тут зайнято.
    — Наші місця зайняти ніхто не посміє! — оговтався Сандріно.
    — Я ж казала. Вони такі цікаві…

    2006


    Коментарі (3)
    Народний рейтинг 5.25 | Рейтинг "Майстерень" -- | Самооцінка -

  5. Лукіїна околиця
    (Із роману у новелах «Небо і земля Прикруті»)
    ***
    Якби втомлений птах упав на землю і не міг більше підлетіти, то він би виглядав так, як виглядала з висоти Прикруть.
    Три довжезні вулиці сходилися у пташину голову — дзьоб уп’явся у зелений пагорб, котрий підковою оточував півсела. Якби птахи могли мислити, як люди, то подумали б згори, що котрась крилата несла велику підкову і впала з тяжкою ношею. Чи якби люди могли мислити по-пташиному…
    А тепер Прикруть обросли садки і гайки. Вона нікуди не летіла, хоча була жива живими людьми, які до тіла і крил доточили вулички, закапелочки, городи і стежки. У серединці були сільрада, пошта, школа, контора та інші людні місця. Збоку, за шкільним стадіоном, наче відпала, заростала колющами напівзруйнована церква. Пташиний хвіст зайняли колгоспна контора, тракторний парк, тік, комора. Ферми вирваними пір’їнами біліли несиметрично і загублено на чималій відстані від села, і були причеплені до нього розбитою дорогою та кількома стежками, які у вдаваному безладі плутались, перекреслюючи одна одну.
    До пташиної голови село набувало досконалішої форми, симетричної заспокоєності. Тут і стежок було менше, а три дороги вузько збігались у один куток, огорнений густою зеленню. З цієї околиці дороги вже нікуди не йшли.
    А в самісінькій пташиній голові чубатіла бузками і старими яблунями садиба Лукії Німцевої. Перед двором збрелися куценькі стіжечки — у пів-віночка. На воротях, одвернувшись од села, завмер криничний журавель.
    Улітку Лукіїна хата зовсім ховалася у зеленому буянні, наче пташка-Прикруть на кілька місяців втрачала голову…
    Праве крило від Лукіїної садиби займала Надька Вітрогон, а ліве — баба Федора Кицька. Усі три сусідки були самотні — кожна із власної причини. Стара Федора поховала свого діда давненно, а діти жили у великих далеких містах і там теж уже почали старіти.
    Надьку чоловік покинув: була льотрою і горлохваткою, не проминала жадної причини з кимось посваритися. Якби не лаялася, то захворіла б.
    У Федори став квартирувати сорокарічний наїжджий з міста. Ніхто не знав, чого він змінив городську волю на сільське ярмо. Спочатку працював у столярні.. Вправлявся гарно. Але завжди був недобре наїжачений, наче всі перед ним у чомусь завинили, хоча його першим ніхто і не зачіпав. Покинув столярню. Пішов наймитувати по людях. Брав за роботу строго грішми та повним гранчаком надодачу. Затирав горілчаний дух волохатим
    зап’ястком. Бабі Федорі не платив — допомагав давати лад у дворі та хліві.
    Лукія ж успадкувала самотність та невеселу долю від матері Степки. На самотність і долю не скаржилась, бо не бачила себе іншою.
    Степка прижила Лукію з німцем. Війна жебрала їхнім селом і вижебрала майже всю родину, лишивши послід — дочку німця. Степка з матір’ю, Лукіїною бабою, у сорок шостому якось обсіялись і обсадились, поправили хату, проминули виплаканими очима та порожнім серцем День Перемоги. Того ж року Степчина мати померла від слабкості та невтішних думок про дочку-пройду і про непотрібну онуку. Померла, не простивши і не благословивши на мрію про щось бодай втішніше, ніж минуле.
    Степка трохи пережила вік матері, залишивши всі образи на прощення дочці та ще ненародженим онукам.
    Лукії було неважко звикати до самотності. Люди цурались її від народження. Одним словом — Німцева.
    Як не жила. Але й вона щось мала у душі, у думці, у щоденних клопотах. Он — садиба, осісьо — хата. Не знала, що можна ще чогось хотіти. Жила собі своїми законами. Щоранку чіпляла щільною купкою вимиті слоїки та глечики з горщиками на кілочках, засторчених поміж квітів біля веранди. Чисті та блискучі сапки та граблі єдино знали у селі, які у Лукії долоні. Кури ж знали свої кубла. Лукія любила у всьому лад, проте дозволяла, щоб у грядку цибулі забігав кучерявий мацько, а на тички з квасолею дерлися кручені паничі. Лукія раділа, як на котрій грядці гуляли яскраві повняки, а по ягодах — пахуча м’ята.
    Щодня мила риночку котові, щоб молоко не закисало. І тим часом із котом балакала. А Надька підсміювалася над сусідчиними звичками, часто ховалася у малині і вислуховувала все, що призначалося не її вухам. Люди мовчки слухали Надьчині перекази, але це не бентежило язикату Вітрогониху, і вона реготала стільки разів, скільки переказувала Лукіїні тайни.

    ***
    Отак всі знали про Лукіїні турботи. І ніхто не питав, чи вона того хоче.
    Сиділа у дівках до тридцяти. Її дівоцтво взявся виправляти заробітчанин Михаїл, той, що жив у Федори. Якось перейшов межу між городами та й каже:
    — Диви, скільки з твоєї шовковиці ягід нападало до баби!
    — Їжте собі на здоров’я, — одказала Лукія, не припиняючи зривати на картоплях листочки, обсиджені кузками. — Падалиця — курам та гіндикам. А самі — з гілок беріть, — додала, дивлячись долі.
    — Михаїл я …
    — Знаю.
    — А ти якась непривітна. От городська женщина представилась би, посміхнулася б до мужчини. У тебе ж ім’я є?
    — Є.
    — То скажи, як не жалко.
    — Лукія. Наче не чули?
    Розігнулася і пішла до стежки. Озирнулася ледь помітно. Потім сміливіше. І спинилася.
    — Я не городянка. Селючка собі та й селючка. Мені це не вадить. — Зиркнула, аж Михаїл очі примружив від сяйва, що сходило з її лику. Пружний погляд з блискітками затамованої жіночності сполохав Михайлову самовпевненість. Відчув, як набрякають його очі зворушенням.
    — А ти Михаїл чи Михайло? — вже по-свійськи запитала Лукія.
    — Михаїл. Так названий і у паспорті записаний.
    — Городський? — наче уточнюючи, але — аби щось сказати, продовжила й так задовге спілкування з малознайомим чоловіком.
    — Городський.
    — А мені беріжок би обкосити та обніжки… Серпом довго… Куренята у траві губляться. — Лукія вже сміливіше зазирнула у чуже обличчя.
    — Кошу я добре. Не згірш од когутів.
    Того ж дня явився. Косив, клепав і знов косив.
    Лукія строїла вечерю і виходила щоп’ятьхвилин подивитися на косаря. Працював він завзято, тримаючи обличчя твердим. Лукія визирала у двері, щоб зловити пом’якшення Михаїлової незворушності чи, може, видивитися нової долі на заміну тій, що байдужою мовчункою жила у Лукіїній хаті.
    Згодом Михаїл заходив знов і знов. Куток ожив. Баба Федора, коли тре і не тре, згадувала у бесіді Лукію:
    — Вона ж така плохенька. А роботяща! А чепурна! — По тому баба довго кивала сама собі головою, додаючи: — То тобі не Надька. Та теж хазяйка — мови нема. Але ж кіля неї не примостишся — покусає. Лукія — о! Генший раз муху вигонить з хати, щоб не вбивати.
    По цих переконливих бесідах ув одне вухо Михаїл переставив ворота у Лукії, перекрив курника, розвалив і склав наново шопу. Старався, як для себе. Робив і мугикав під ніс городських пісень. Лукія мовчала теж, звикаючи до чоловічого товариства. Бо до того Петро-листоноша був єдиним чоловіком, до якого вона забалакувала першою і не почувалася ніяково.
    Мовчала, але нині думки розкуйовдили душу. Рідкісні для Лукії радість і сором накотилися однією хвилею.
    Раділа, що яйця у старому ситі не залежуються. Раділа, що картоплю треба варити у більшому чавунці. Раніше для себе одної і варити не хотілося.
    Михаїл гарно працював, гарно їв, говорив мало.
    — Яйця смаж на два боки і щоб краї були присушені. Смальцю клади — не шкодуй.
    Або раптом, сьорбаючи борщ:
    — Чого ти картоплю непорізану преш у вариво?!
    — Бо ж молоденька… Що там її перекусити? Так моя мати робили.
    — Одвикай. І зілля того стільки у харч не пхай. Я не козел.
    Лукія не сердилась. Наступного разу годила. Хіба важко?
    Якось Михаїл довго мовчав у миску. Почав:
    — Випери сорочку. І штані. Гудзіка приший до матні. — наче тільки оце і виважував у мовчанні.
    Лукія відчувала, що не штани з сорочкою ниньки завдають клопоту чоловічим думкам.
    Вгадала, бо Михаїл знову озвався:
    — Вже Надька всю малину витопче і очі зламає. Тре її пожаліти? Тре. — Сів рівно, поставив лікті обабоки тарілки, ледь не впершись у рідке. — Будемо укупі жити, чи як?.. — Кашлянув і обтерся.
    Лукія йому на те підскочила до плити, вхопила сковорідку зі шкварками, посадовила її навпроти Михаїла. Ще відрізала хліба, хоча скибок і так було зайве. Стала щільно мести долонею по вицвілій клейонці.
    — Та цить-бо! — зупинив Михаїл Лукіїне засоромлення. — То лишатись мені?.. Налий нам обом по чарці.
    Лукія ковтнула, закашлялась і вискочила у сіни попити води, врятувавшись од відповіді уголос.
    — Вчити тебе і вчити. Неук! — сказав і пішов забирати з Кицьчиної хати чоловічі пожитки і чоловічу присутність.
    У радісних руках Лукії не втрималась маленька салятирка, вмита і втерта після вечері. Білі у візерунках трикутнички розсипались по обидва боки порогу. Лукія понесла черепки за хлів, не знаючи, де їх притулити — вона не пам’ятала, коли востаннє бився посуд. І чи бився?
    Через город од Федори до малини понад Надьчину межу гупав чобітьми Михаїл:
    — А хто там пасеться? Візьму косу — п’яти пообкошую!
    У малині шелеснуло і квакнуло по-надьчиному. Чоловік зареготав на всі городи. Лукія мовчки незле усміхнулась.

    ***
    Вжилися. Без закону. Народилася Лідка. Ось і до Лукії прийшло материнство. І в Лукії доля перестала бути куцою.
    Михаїл умів командувати і повчати. Лукія вміла потурати і мовчати. Він часом злував — йому не треба було причини. А вона світилась чистим ликом, аж тепліло навколо. Тепло струменіло довкруг живими променями. Але серце Михаїла не вбирало того тепла, а коробилося ще щільнішою кирзою.
    Найбільшою втіхою для Лукії стала Лідка. Чорнявенька, кучерява, як батечко, взяла ж його темні блискучі очі і такі ж гарні, намальовані вишнею повні вуста.
    Що з того, що Михаїл і разочку не торкнувся своїми вустами блідого ніжно-дівочого рота Лукії? Мала чоловіка і дитину від нього, оминувши поцілунки і кохання. Ні лагідних торкань, ні раптових полохливих слів бажання.
    Михаїл не любив вночі Лукію коло себе. Спав розкішно, на двох подушках. Зрідка приходив до дружини, коли забував роздратування. А Лукії й легше так. Дівкою не знала кохання і зараз не сподівалася. Швидко призналася собі, попри свою недосвідченість, що нічого Михаїл їй дати не може.
    Свою спраглу душу виливала у квіти на рушниках узимку і в справжні квіти влітку. Хоча Михаїл тих квітів наче не бачив, підтинаючи їх, коли обкошував моріжок понад стежкою, тином, у садку. Лукія саджала знову. У Михаїловій душі квітів не було, то й поза собою їх не бачив.
    Люди мовчки жаліли Лукію. Надька не жаліла і не мовчала. Любила вжалити сусідку. Того яду у жалові прибувало і прибувало. Прохромивши Лукії тонку напинку несхованої чистої душі, Надька аж сама захлиналася власною труйкою. Єдиним порятунком було висичатись на людях. Однак Лукія і тоді посміхалася. Як мовчки посміхалася до листоноші Петра на його щораз невеселі новини:
    — Знову твій двадцять рублів одіслав до міста.
    — Знать треба комусь тих двадцять рублів. Він же не вітрові їх пустив.
    Лукія не любила копирсатися у сумнівах. Можна було дівувати до смерті у безголосій хаті. Можна було жити із своїм-чужим Михаїлом. Вона вже знала обидва смаки, але переважувати і порівнювати їх гіркоту не збиралася.
    Перезимувавши отак кілька раз, приймак став ще дратівливішим і насупленішим. І мовчав по-злому, і голос подавав, коли треба було вивільнити злість. Тиша упізнавала повернення хазяїна по лютому матюччю. То знай, що він перечепився через дитячу іграшку або необачливо сьорбнув гарячої юшки.
    Частіше нагадував жінці про її нещасливе походження і всі вади, які міг знайти тільки він (і Надька!), приписував її народженню:«Німчурисько!»
    Лукія вже й не намагалася вгодити. Він в очі гукав її Німцевою, вона його подумки — Чужим.
    Проте сліз Лукіїних ніхто не бачив, бо їх і не було. Молода ясність і привабливість не хотіла сходити з обличчя. Ні душевна печія, ні тяжка праця не посягали на тиху вроду. Руки й ноги залишалися білими і тендітними, п’яти не репались, хоча загрузали у грядках не менш од інших. Плечі не горбились. Жінки з бурякової ланки приписували невгасиму принаду далекій крові німця. Для Надьки це була ще одна зачіпка дорікнути сусідці, охаючи на свої качанкуваті і хворі з юності ноги. Ці ноги вперто тупали у малині, а всетерпляча межа між садибами була старанно втрамбована походами-підглядинами.
    Лукія не раз ловила сусідку, але ґвалту не здіймала:
    — Чи ти думаєш, що моя малина солодша від твоєї?
    — На халєри мені твоя малина! — не виправдовуючись ніколи, бурчала у відповідь ніколи не винна Вітрогониха.

    ***
    Надьчина злостивість підминала Лукіїне терпіння. Терпіння перейшло у заціпеніння, аж поки у тій же малині не зловила чоловіка на сусідці. І чого то Лукії здалося, ніби кабанчик порпається у кущах? Аж там інші шкідники!
    — Надько! Мишко!
    — Що Надько? Що Мишко? — не збентежений, а навпаки злий огризнувся чоловік, одвернувшись спітнілою спиною, на якій комарня цмулила кров’яку.
    Лукія дивилася на брудні плечі Михаїла, виковзані Надьчиними руками, щойно вийнятими з грядки. Лукії підвернуло душу.
    Винувата не розгубилася:
    — На тебе чоловік і глядіти не вельми ласий, не те що вилазити. Об тебе ж синяків наробиш, короста худа! Так тобі і тре!
    «Ото вловила порося!» — втікала од запаморочення Лукія.
    І раптом почула Лідчин плач. Донька ніжку встромила між штахетів і не могла порятуватись, соваючи нею аж до крові:
    — Мам-мам-мам!
    Лукія витягла дитину, жадібно обійняла, змивши дитячі сльози своїми першими жіночими.
    Михаїл вже чекав у хаті — ще більш запінений і рішучий. Сорочка прилипла до спини, піт виїдав комарині прищі, а він лютував і нетямився у ненависті, і не хотів її більше тримати у собі. Лютував на тоненькі білі руки, на сріблястий спокій очей, на блакитні жилочки скронь, на нечутну ходу. На усе, що належало Лукії і носило печать її затамованої сили. Дикий вітер крові рвав йому жили. Михаїл, уздрівши сльози, прагнув ще Лукіїних сліз, її болю і приниження.
    — Іди-но сюди, Німчуро!
    Йшла — не на його лютий поклик, а щоб ніжку Лідці перемотати. Як ото дитині зчухрало шкіру, так Лукії хто здер з душі останній захисток. Злякалася себе отакої. Ніби вперше бачила свою душу окремо від себе. Розтривожена душа бовкала над нею велетенським дзвоном, однією лише материнською тривогою втримувана над спорожнілим тілом. Лукії хотілося лише одного — щоб перестала плакати дитинка, щоб не боліло їй. За тим забула помічати й Михаїла.
    Лідка сиділа на ослінчику перед мамою і трусила болючою ніжкою. Лукія все не могла розправити тремтячими руками зібганої шматинки, щоб вгорнути рану.
    — Ну і що з того? — зарепетував до Лукії, озвавшись уголос лютою думкою. Звіром зиркнув у бік Лукії.
    — Іди! Іди геть! Іди до Надьки! Хоч до неї у малину, а хоч на радюжку!
    — Ач! Заговорила! Де й голос узявся!
    — Мені нічого віт тебе не треба! Іди зблиску! Забирай свої манатки!
    — Хочу піду, хочу лишуся! Бач, пащеку роззяпила!
    Не думала більше йому одказувати: бридко і навіщо? Тільки подумки заклинала:«Згинь! Пропади! Шкуро ти, шкуро…»
    Боляче ворухнулося намуляне потамованими образами серце. Але відкрита рана на доньчиній ніжці боліла сильніше. Лукія обдмухувала крихітну ніжку під скигління Лідки.
    Михаїлів сказ не проходив. Він ледь стримував бажання зламати худеньку спину у ситцевому прихистку. Замахнувся і опустив кулака на плече дружини. Лукії здалося, що то її дзвін-душа обірвалася з невидимого ланцюга і впала на неї. Не втрималася на ногах і почала падати на дитину. Нічого не трапилося на шляху безпорадним жіночим рукам, щоб утримати тіло. А Лідка падала разом з мамою. Мала вдарилася головою об край ліжка. Бильце загуло, наче то йому заболіло. Лукія схопилася на тремтячі ноги, кличучи розбитим ротом свою дитину. А та раною на голівці закривавила долішнє ряденце і мовчала з широко відкритими очками. Потім якось раптово зблідла, наче зів’яла, і опустила повіки.
    Михаїл, не озираючись, гупнув дверима — випала клямка і зірвалося кілька тарілок з мисника, глухо розколовши тишу на кілька уламків.


    ***
    Дитина не рухалась. Лукії не чулось її дихання. Злякавшись видіння дитячої домовини, Лукія заверещала по-тваринному, забувши од горя людську мову.
    Люди позбігались. Федора, як розхристаний кожух, незграбно впала коло сусідки на коліна і захекано все сіпала нещасну за плече, не маючи духу щось сказати. Лукія теж нічого не могла вимовити. Од крику горло зірвалося і одне страшне харчання ще відлякувало смерть, яка маревом звисла над дитячим напівживим тільцем.
    Лукію відтягли від дитини.
    Листоноша Петро щойно увійшов до розхристаної хати, щоб віддати листа Михаїлові. Ще не розуміючи, що трапилося, і не чекаючи пояснень, взяв обережно маленьку Лідку і спокійно поніс надвір. Він мовчки ніс великій біль Лукії, проминаючи десятки стривожених облич. Хтось помчав уперед веломашиною, щоб знайти коней з підводою.
    До будинку фелшарки розірваним ланцюжком трусили баби. Кожна несла на обличчі павутиння смутку. Знесилена і забута, бігла навпрошки до медпункту і Лукія, хрипко кличучи доньку. А в скронях гупало:«Так тобі і тре, Лукіє!»
    На колгоспі знайшли вільну пару коней.
    Фелшарка з Лукією сиділи у купі свіжонасіченої зеленої маси. Мати тримала непритомну дитину і виразно чула, як гострий сік молодого зілля в’їдається в подерті бур’янами ноги. Лукія раз-по-раз піднімала очі на дорогу, нетерпляче видивляючись, чи не їде назустріч швидка.
    Коли підвода повернула за колющі , котрі двома комірами затуляли дорогу од села, людям Прикруті вже не стало видно нічого. Порох тривоги трохи спав, і кожен почав голосно і аж занадто бадьоро переказувати по-своєму побачене горе. У балачки втрутилось голосне мукання череди. Худоба покликала всіх до власних турбот.

    ***
    Лукіїна корова ревла під розчиненими, але безлюдними ворітьми.
    Михаїла ніде не було.
    Надька попорала свою однорогу і сховалася у хаті, — не з почуття вини, а з вірності собі.
    — Надько! Май совість! Чи ти не чуєш ревиська? Загнала б! — гукала стара Федора, лопаючи галошами по сусідчиній стежці.
    Стара зашелестіла у вікно кленовою гілкою. Щойно сама загнала Лукіїну корівку, видоїла покрученими пальцями. Знайшла чисті слоїки — процідила молоко і не зна’ на скільки днів поставила на глиняну долівку у коморі.
    Пройшлася двором, ніби шукаючи притулку для своєї нерозрадженої тривоги. Старечі сльози поблукали донизу розорами зморщок. Баба здогадалася, що це Михаїл винен у всьому. Але стара Кицька винуватила у всьому себе.
    Увійшла до Лукіїної хати. Порозсовувала гармидер, перехрестилася на запечену кров. Знайшла онучу, внесла води і довго відтирала підлогу, а закривавлене ряденце згорнула і підсунула під ліжко. На цвяхові, що тирчав ув одвірку, висів ключ від перших дверей. Виходячи, помітила на столі кинутого поспіхом листа. Заховала його під замацаний хвартух. Вже майже спокійна зачинила хату, підперши двері віником. Знову пішла до Надьки.
    Гукнула із сіней до кімнати. Було тихо. Баба зазирнула, не переступаючи до кімнати. Копиці пихатих, гарно вишитих подушок ковтнули всі хатні звуки.
    — Сусідко! Дочко!
    Хата мовчала і далі.
    — Чуй, треба ж договоритися.
    — А на лихо мені договарюватися? — сердитий голос прохромив щільну облогу подушок.
    Баба далі собі:
    — Корову доїтимеш у Лукії?
    — Чия корова, хай той і глядить!
    — …бо ж пальців не чую, вже незграбна. Там дві відрі на тину чіплять. Старим відром Лукія напуває, а в маліроване видоює…
    Надька знов одмовчалась. Баба ж була настирна:
    — А хай ти луснеш, чортова сестро! Господи прости… Доїтимеш?!
    — Ідіть, бабо Федоро! Я вас не приглашала. І не оскорбляйте!
    — Ой! — Баба запхикала астмою із-під обвислих грудей. — Та ти сама собі ходяче оскорблєніє!

    ***
    Лукія довго була з дитиною у районі. Переказували, що і в область возили.
    Стогнучи, день при дні стара Кицька порала Лукіїну корову та іншу животину. Обвиклися кури і кіт. Обвиклася і корова, але гладити себе не давала. Кожні бабині провідини корівка обводила фіалковим оком, хвицаючи щоразу бабу хвостом і проказуючи в цебра коротке «му!».
    У ланці жінки поділили Лукіїну пайку буряків і встигли двічі пройти.
    Михаїла шукала бамага із суду. Так і пожовкла, скоцюрбившись на столі у Петра-листоноші.
    Баба Федора найняла за літру та вечерю кількох лобуряк, щоб порятувати Лукіїну картоплю та грядки: бур’ян засів урівні з гичкою. Лобурякам сподобалася бабина шкварка і вони по-черзі то у корови Лукіїної вичищали, то воду носили, то череду відпасали.
    Інші ж чужі ноги не толочили траву в Лукіїному дворі. Провідували лише криничного журавля. Проте без господині усе тут дихало пусткою.
    Навіть Надька мусила дати відпочинок малині, і та кинулася молодим паростям у садок до зобижалниці, далеко перетявши межу.
    Федорі було тяжко за чужими клопотами і сумно за Лукією та Лідкою. Щодня чекала, ставлячи напоготові у веранді кошик папірок. Вони швидко підгнивали, злежувались. Баба виносила їх корові, а свіжі знов вносила до веранди.
    Одійшли давно вишні і малина. Серпень лоскотав жовтим вогнем немічні крила Прикруті, спалюючи понад стежками спориші. Село дихало яблучною сушкою, що рясно випала на дахи веранд та літніх кухонь. А коли сушка віддала соки жадібному сонцю, то вулицями пішли нестримні пахощі варених качанів. Дітлахи до гульні йшли з качаном, пастухи в череду — з качаном. Тільки з Лукіїного двору ніяким живим духом не віддавало.

    ***
    Був свіжий жовтий світанок, коли Федора вкотре йшла доїти і вигонити на пашу сусідчину корівку. Але хлів уже був відчинений. «Зум-зум!» — цівки молока зихкали об відро аж на весь двір. Баба заплакала з радості і поспішила всередину.
    — Лукіє! Доню! Ти вже вернулася!
    Уперед мукнула корова. Лукія, не озираючись, сказала:
    — Привезли. Ледь не вночі.
    Федора не почула у голосі Лукії радості.
    — То ж доброго здоров’я тобі і Лідці!.. Ти ж її привезла, чи як?..
    — Доброго здоров’я, бабо! Бачу, не дали занепасти моєму малому добру. Божі у вас ручки, бабо! — І нарешті озирнулась на мить. — Як ви тільки витримали!
    — То вже байдуже! Важко було, поки тебе чекала, а ниньки на радості переболіло і забулося. — Баба зайшла глибше у хлів, щоб зазирнути на Лукію, бо сусідка не впізнавалась їй зовсім. — А як же Лідка?..
    Лукія спинилася доїти. Їй не хотілося і рота розтуляти ні до кого. Проте бабу Кицьку вона образити не сміла.
    — Жива моя Лідка, жива…
    — Хрессссвятий Боже! Хаба ж я кажу, що вмерла?
    — Бабо… Бабо… — наче застогнала Лукія.
    — Добре… я те… прийду в обіді. Цукровок принесу. А там, у льоху, глянеш, я гірків троньки насолила… Разом пообідаємо сьогодні. Це ж радість така… — Казала вже баба ніби й не до себе, а наче виказуючи комусь доручення: — Це картопельки тре нарити…
    Щось у старої зірвалося по бурхливій радості — вона присіла на перекинуте цеберко біля хліва і заквохкала згірклим горлом. Пелехаті спідниці трусилися разом із бабою. Покручені корчики долонь затуляли старече ридання.
    Лукія обличчя не підіймала, ще більше зігнула плечі. Не кидаючи доїти, втерла лице об рукав. Теж плакала — нечутно, як навчилася біля дитячого ліжечка по лікарнях.
    Потім баба і Лукія обідали на веранді. Від картопляного пару та свіжого кропу ожив хатній дух.
    Федора дослухалася. Але ніяк не могла почути з хати бодай звуку на ознаку дитячої присутності. Лукія помітила бабину тривогу.
    — Ходімо! Поздоровкаєтесь з Лідкою.
    — Ходімо. Я ж вельми скучила.
    Лукія оглянулася на Федору, наче збиралася щось іще сказати, але натомість:
    — То й ходімо.
    Лідка сиділа у подушках. Баба впізнавала і не впізнавала дитину. Кіски, диви-но, он які! А личко витяглося, схудла вся. І щось у дитині лякало. Потім дитина невиразно булькнула — щось сказала. Федора злякано зиркнула на Лукію.
    — Вона вас не впізнає. Ніколи.
    — І довго так лежатиме?
    — Я вмру, а вона лежатиме.
    — Ой, доню! Дохторі ж заре такі вчені! — з безадресною надією чи благанням проказала стара.
    — Долю нічим не вилікуєш… Тільки не голосіть, бабо! Я вже одплакала Лідку.
    — За тобою, дитино, плачу за тобою…
    Дзенькнула клямка сінешніх дверей. У порозі тупав Петро.
    — Повернулася, здоров була! — вклонився Петро, додавши по паузі якось схвильовано: — Лукіє…
    Лукія кволо кивнула.
    — Це осісьо суд знову шукає твого аліменщика…
    Жінка байдуже повела плечима і пішла до кімнати. Причинивши за собою двері. Петро розгублено глянув на бабу і подав їй папірця.
    — А мені воно нащо? — гидливо одвела руки за спину. — Ти б пішов. Не до людей їй заре.
    — Не можна, щоб було не до людей. Але… піду. — скинув картуза, зачерпнув ним повітря і знов начепив на зопрілу голову. — А чули? Надьку до родільні завезли. Наледь встигли. Прямо на центрі коло лавки взяло. Вродила… дівочку. Од цього ж аліменщика. Мабуть… Така животата завжди була… ніхто й не розгледів до посліднього дня.
    «То вони… от воно що… Дитятко зимнє, видать» — порахувала Федора, уголос бідкаючись:
    — От лихо!
    — Це дитя — лихо? — обурився Петро.
    — Та перехрестись! Хаба ж дитя винне?
    — От і я кажу — дитя не винне.

    Поверх пташині крила Прикруті лягали невагомі крила сутінків, огортаючи село коштовним шовком спокою. Прикруть-пташка дрімала, обтяжена повними садками і людськими турботами.
    Літо востаннє присідало вечірнім метеликом на айстри. Небо блимнуло першою зіркою, а від неї засвітилося безліч нових. Небо зваблювало. Але Прикруть не здіймала до нього величних стражденних крил. Вона не літала ні поночі, ні вдень.
    Федора Кицька згадала про давно захований лист, підібраний у день смутку. Дістала. Одтягла каглу. Поклала листа у плиту і запалила. Стара посудила, що чинить справедливо. Конверт, облизаний полум’ям, злущився, оголивши чужі думки. Вогонь вихопив з рядка:«…і якщо так, то…»
    Слова пропали.
    А Федорі й байдуже — вона не вміла читати.
    2000


    Прокоментувати
    Народний рейтинг -- | Рейтинг "Майстерень" -- | Самооцінка -

  6. Остання поразка Миколи Шафаренка
    Оповідання

    — Повимирали там всі, чи що? — невдоволено бурчав Микола, шарпаючи двері веранди.
    У хаті не світилося, але він помітив, як у першому вікні сіпнулася фіранка — хтось виглянув і зник. «Мабуть, Марія… ховається… А може, Надійка? Не люблять мене… Нехай…»
    Микола, ледь тримаючись на ногах, обійшов веранду. Припадав обличчям до шибок, зазираючи у щілинки між веселими навіть у сутінках фіранками. Пляшка, визираючи наполовину із розхлябаної нагрудної кишені брезентової куртки, дзенькала об скло, що відділяло від нього хисткою, але незаперечною перегородкою той світ, який він одного разу покинув, не усвідомлюючи втрати, і до якого не було вороття навіть тоді, коли горілка послабляла пута.
    — Е-е-е! Байдуже!.. Хай ви там!.. — пробурчав навпаки небайдуже, з гіркотою та погрозою.
    Взявся за підвіконня, щоб випростатися. Тонка стінка веранди здригнулася від необережних рухів. Задрижали й розлогі стебла бальзаміну по той бік скла, скинувши на підвіконня кілька пурпурових квіточок. Микола подивився на квіточку, яка притулилася до шибки, з несподіваною дитинною пильністю. Спотворена хмелем хвиля ніжності прокотилася обличчям і відкотилася знову, поглинута сутінками отруєної душі.
    Микола гойднувся, щоб рушити. Пляшка гльокнула, наче якась істота зробила великий ковток. Микола відкашлявся, тримаючись рукою за жердку. Ледь почвалав, шарпаючи чобітьми зарошену траву.
    У вікнах з веселими фіранками засвітилося нескоро — аж коли Микола проскрипів безреброю хвірткою свого забур’яненого притулку.

    Марія звикла до Миколиних відвідин. Дверей не відчиняла, хоча вже давно перестала боятися п’яного колишнього. Перестала боятися, коли відболіло і заніміло, коли страх випалив у серці своє лігво і сам згорів у ньому.
    Марія жила дітьми. Надійка про батька згадувала рідко. Андрій писав із війська, що повернеться і буде вмовляти батька лікуватися. Марія не намагалася доньку розжалобити до батька, та і не знала як. А синовим турботам не суперечила, але й не заохочувала. В ній теж умерло щось, визначення чому вона не знала і не шукала, щоб ні в який спосіб не скаламучувати осілий бруд минулого.

    Микола увійшов до своєї веранди. Сів-упав на лаву. Довго сіпав то однією, то другою ногою, щоб скинути чоботи. Але зопрілі онучі наче прикип’ятили кирзу до шкіри. Нахилився, щоб стягти неслухняне взування руками. Пляшка швидко звільнилася із нещільного полону кишені, ковзнула коліньми і горлечком дзьобнула зачовгану глиняну долівку, а потім відкотилася під стіл.
    Микола невдоволено плямкнув і завмер, слідкуючи за втечею пляшки. В очах застрибав гострий вогник.
    Із лави він упав на долоні й подався навколішки за втікачкою, мугикаючи і гублячи цівки п’яної слини.

    Сьогодні йому було чомусь невесело і самотньо. Максим лишився вдома, а непохмелена Максимова дружина випхала друзяку Миколу за двері. Той хотів притишити жінку запропонованою пляшкою, однак отримав черевиком межи очі. З надбитою губою і невитраченим частуванням мусив залишатися цього вечора один.
    Заробив пляшку у Пантюхи. У нього горілка добра. Набив руку, сволота… у нього ж півсела пасеться. Добра і буряком не тхне. Цупка — вип’єш чарку, а здається, ніби поле сам виорав!
    Обідешній хміль після батракування у Соменка теж іще не вийшов і блукав закутками невдоволеного Миколиного нутра. А тут ще й ця Пантюшина здобич закотилася!..

    Нарешті пляшка постала на хатньому столі і відсвічувала зеленим, упіймавши боком око вуличного ліхтаря — стояла і прикрашала темну порожнечу.
    Присунув пляшку до себе, порозмітавши з оголених дощок столу старі крихти й недопалки. Посидів, тримаючись однією рукою за зеленооку, а другою підпираючи неголену щоку.
    Намагався щось заспівати. Невиразні слова, знайшовши у просторі чорної хати щасливий отвір, вислизали в нього, употочені тонким струмком життя, що теж рухався назовні.
    Микола дістав із іншої кишені небагатого сидора, що дав йому Соменко. Це добре. Бо Пантюха і юшки позавчорашньої не увіллє!..
    У Соменковому згорткові лежала обібрана цибулина, груба скибка хліба, два яйця з дрібно почавленою шкаралупою і лаштик сала, понадрізуваний, як китиця, на вузькі смужки. До сала рясно поналипали м’які крихти. Запахло хлібом. Микола потяг ніздрями гарний дух і почав з сала до рота збирати вологі крихти. Жадібно надкусив цибулину і… розплакався.

    По той бік вікна навпроти сидів кіт і дивився в убогий закуток свого господаря. Миколині сльози покликали кота, він прочинив лапами кватирку й шубовснув до хати. Опинився на столі і жалібно почав гризти краєчок сала, мимоволі волочачи його разом з газетою до краю столу. Увесь харч полетів на долівку. Але Микола квилив і не реагував на втрату вечері.
    Жовток із яйця витік у густу калюжку. Кіт злизав її і повернувся до сала.
    Миколині думки розокремлено блукали у темряві свідомості, не тулячись купи.
    Чоловікові ставало недобре, гірш, як було, бо обличчям, долонями та шиєю знову почали повзати малі й великі таргани. Вони залазили в голову, в черево, під повіки. Ускрізь ворушилися під шкірою. Як блискуче чорне лушпиння, вони вкривали лежанку, підлогу, стелю. Вони були — хоч заплющ очі — були! І не давали заснути.

    Микола втомився отак сидіти, притискаючи коміра до шиї. Порятунку однак не було. Проте милосердний сон зморив і Миколу, і тарганів. Нещасний впустив голову на стіл і заснув.
    Снилося йому, як Андрійко біжить крутим берегом, радісно викрикуючи і сміючись. Підстрибує він і підстрибує його голос. Від реготу аж захлинається. Раптом спотикається і котиться крутосхилом. А Микола злякався, біжить до сина! Від страху за дитину в грудях так тисне, аж задихається батько! Син же на іншому березі!..
    І по той бік річечки поспішає до сина Марія. Важко їй бігти, великий живіт притримує обома руками. Плаття підібгалося, білі стегна здригаються. Але Марія встигає підбігти до Андрійка, доки той не упав у воду.
    А потім вони удвох біжать назад, тривожно озираючись на Миколу, котрий так і лишився стояти на іншому березі.
    За ними й кіт біжить, тягнучи китицю сала. Кіт озирається на Миколу і губить сало. Одну мить розгублено стоїть, а оговтавшись, біжить за жінкою з дитям.
    Річка почорніла на очах і закишіла тарганами. Вони витекли на Миколин берег. Чоловік почав тонути. Чорна напасть шелестіла вже коло рота, і Микола заволав:
    — Господи! — та й прокинувся від свого крику, опинившись у ранкові.

    Прокинулися й мухи, торкаючись липкими лапками билець ліжка, потрісканої стелі, старої лампочки, запацьорених шибок. Вони голосно гупалися об скло і падали на крила, дригаючи усім тілом набридливу пісню.
    У Миколі прокинулася раптова злість. Вчорашній хміль обвалив його назад в злежаний барліг, у якому хтозна як опинився вчора. Ще раз сіпнув себе уперед і, упіймавши мить рівноваги, пішов уздовж стіни до столу.
    Гарикнув на всю порожню оселю, обвалив обидва кулаки на стіл. Потім вийняв із пляшки газетну затичку і десяток ковтків зробив без зупинки. Зітхнув, ще раз гарикнув і допив так само неспокійно й жадібно.

    Стара Охремиха вже два дні не бачила небожа. Взяла йому почату пачку цигарок, що забув на підвіконні зять. Взяла й мисочку квашеної капусти, яка ще й на початку літа лишалася в її погребі смачною.
    Охремиха йшла до Миколи поза хлівами — через дві порожні садиби було зовсім близько. Бузок з акаціями поріс, як на цвинтарі. Але відколи Миколи опинився у материній хаті, Охремиха протоптала у хащах незаростаючу стежечку, що майже ховалася у лопухах і глухій кропиві.
    Стара раніше лихілася на Миколу, а зараз лаяла більше за звичкою, ніж од злості. Коли руки не дуже боліли, прала його дрантя у ночвах з дощовою водою і дякувала Богові, що покійна сестра Лизаветка не встигла побачити, до чого її син дожив.
    Миколина тітка розгублено стояла в порозі. Небіж лежав на брудному матраці. Подушка з’їхала на край, а голова закинулась неприродно — нерухомо тирчало гостре підборіддя, обриси якого пом’якшувалося сивою щетиною.
    Охремисі холодно зробилося у спині, а в колінах — надміру гаряче.
    Муркнув кіт і прожогом зіскочив з лежанки, шурхнувши у прочинені двері.
    Затерплою рукою тітка ледь поставила миску з капустою на лежанку. Для чогось обтерла руки об спідницю, долонею обвела пришерхлі вуста і боязко покликала:
    — Миколо!
    Микола мовчав.
    Охремиха заголосила, що аж голос зірвався на страшне шкварчання. Стояла, плачучи над сестриним синочком і не могла зрушити з місця.
    Так і застав її Максим. Запізнілий гість не розумів бабиних сліз. Бо ж Микола лежав у ліжку, як і раніше, бувало, лежав. Тільки от руки по-дитячому у кулачки стис. Смішно якось стис. Як от Андрійко-немовля на карточці у рамці.
    Максимові затрусилися руки. Він став ладнувати самокрутку, розтрушуючи тютюн крізь тремтячі пальці. Хотів заліпити слиною і спересердя аж тупнув ногою, бо на одвислій губі вже теліпалася готова самокрутка.
    — Шафа помер! — не вірячи своєму голосові, сказав Максим.
    Охремиха отямилась від присутності іншої людини і вибігла із хати. Минаючи свій двір, поспішала до Марії. Сама Марія вже поспішала назустріч, бо хтось переказав, що баба Охремиха голосить у сестриній хаті. Марія здогадалася про все. Надійка бігла за матір’ю. В обох обличчя побіліли і аж всохли.

    Ховали наступного дня. Всі, хто доводився хоч яким родичем Миколі, знесли такі-сякі харчі. Пантюха приніс банку горілки, буркнувши: «Він мені часто підсобляв… Мені не жалко…»
    Охремиха вишкребла з бочечки усю капусту, обклавши її солоними огірками і скропивши сльозами.
    Марія встигла прибрати в хаті колишнього. Вимела з підвіконь мертвих мух і купки цигаркового попелу. На одному з підвіконь сірниками було викладено літери МА. Далі сірники лежали у безладі: чи то слово у Миколи не склалося, чи то миші позбивали сірники прудкими лапками.
    Марія жахалася пустки. Скільки років вона сюди не заходила? У великій кімнаті було порожнісінько. Залишилося кілька обдертих стільців. Між вікнами криво теліпалася весільна фотографія Миколи й Марії. Надійчиної картки тут не було, бо Марія пішла від Миколи вагітною. Ніщо у хаті більше не нагадувало про спільне життя у минулому. Хіба що ікона. Скорботна і ніжна Діва Марія з Ісусиком. Колись свекруха Лизавета благословляла образом перед походом до клубу, де брали шлюб всі молодята. Свекрухи нема. І Миколи вже нема — спився.
    Перед Маріїні очі Охремиха шкарубкими пальцями стерла порох з квіточок із фольги довкруг ікони. Гукнула Марію, щоб та подала чистого відпрасованого рушника. Баба вміло, як голівку дитини, напнула ікону вишитим рушником. Молода жінка не заважала старій, не втручалася. Натомість принесену з собою маленьку іконку поставила поруч з домовиною.

    Андрієві снилося, як мама тривожно гукає його малого, а він біжить з гори стежечкою і регоче. Потім котиться травичкою униз: і смішно йому, і боляче — бо колінця обдер.
    — Утікай, синку! — кричить мама і показує кудись.
    Андрійко озирається, але нічого тривожного не бачить. Тільки кіт підбіг і муркоче.
    — Мамо, це ж кіт! Чого ти злякалася?
    Кіт побільшав, наблизився до Андрія і почав вилизувати поранені коліна хлопченяти.

    Наступного дня Андрій отримав несподівану відпустку за гарну службу, хоча вже й до повернення лишалося кілька місяців. Ото буде радість для мами і сестрички! Та й для батька!..
    З маминою телеграмою хлопець розминувся.
    Із станції, не чекаючи автобуса, вирішив іти пішки аж до села. Хотілося рідного лісу, рідної околиці. Та й до села зайде якраз навпроти садиби баби Охремихи, а там і до батька близенько.
    Біля батькової хати стояв ріденький гурт, піп з півчими.
    Андрій майже біг. Безребра хвіртка, зіпершись одним плечем об ворота, гойдалася од вітру. Хлопець зупинився під поглядами односельців і навіщось поправив хвіртку, яка знов упала на плече.
    На порозі стояла мама, обіймаючи Надійку. Підбіг кіт, який наснився напередодні, вдоволено муркнув, тернувшись об Андріїв черевик. Туди-сюди сновигали баби з чавунами й горнятками, носячи в обидва боки у тому чорному посудові чорне терпіння й сум.

    Теплий літній світ милувався собою. Йому не боліло. Навкруги зеленіло, дзижчало і цвірінькало. Було гаряче, але повітря, проціджене молодими садками, пилося легко.
    Миколу винесли. Йому лишилося подолати останню відстань — до свіжої ями.
    Домовину вклали на підводу. Рушили.
    Позаду, вмочуючи тихі лапки у теплу порохняву дороги, йшов за людьми кіт. Не пожвавлюючи ходи, дотримуючись лише йому зрозумілої дистанції, він ішов аж до цвинтаря. І серед усіх істот, які були учасниками ходи, лише кіт міг посвідчити останню мить життя Миколи Шафаренка. Але це нікого не цікавило.
    1997


    Коментарі (1)
    Народний рейтинг -- | Рейтинг "Майстерень" -- | Самооцінка -

  7. Сон з продовженням
    Гордій ні разочку Людмилі не снився. Згадувала з роками все менше. Запаморочливий біль перших місяців розлуки влігся щільним шаром у пам’яті, затуливши нещасливе перше кохання від немічної озлобленості, що довго-довго смоктала сльози і вибудовувала нездійсненну помсту.
    Гордій відходив у спогадах усе далі. Дорога у спогади все вужчала. Й іноді Людмилі Гордій здавався персонажем не її драматичного кохання. Однак ця обставина додала йому привабливіших рис. Отак непомітно і образа пройшла.
    І тут приснився! Він. Такий відчутно близький. Страх подумати — через стільки років! І приснився молодим, закоханим! Але очі, котрі вдивлялися в її найпотаємніші переживання, чого й Людмила намагалася в собі не зачіпати, чисто світилися невиплаканою провиною. Гордій, із сну, долонею доторкнувся до зап’ястя, нахилився — думала, що поцілує — і сказав — щока до щоки:
    — Я хочу сина…
    Людмила рвучко обійняла його у тому сні і прокинулася від торкання до чогось металевого. Рука зап’ястям лежала на годинникові, який звично рахував Людмилині ночі вже багато років.
    Шоста. Кімната потроху виринала із темряви. І Людмила перехотіла досипати до своїх звичних семи годин. Збуджене серце переживало сон — відлуння йшло всім тілом. Кров переповідала його теплій і затишній самотності жіночої плоті. Гордій нагадав про себе у напівреальності сну, і забуте почуття проросло на світ. Та Людмила не впізнавала рис колишнього кохання як Гордій був у сні вдягнений незвично — бавовняна сорочка, три верхні ґудзики розстебнуті, закочені рукава… У нього була інша зачіска. І щось тривожне у посмішці.
    Прийшов у сон і змусив закохати в себе вже нового!
    — Я хочу сина! — згадала Людмила єдині у сні слова. Та які!
    Мимоволі Людмила оцінила себе теперішню. І не захотіла, щоб він побачив її таку: у звичному полоні самоти, в оточенні нечепаних мрій, котрі втішали вже більше, ніж можливість їх здійснення.
    Відчула, що змерзла, бо ковдра лежала окремо, зібгавшись людиноподібно уздовж протилежного краю ліжка, просторого ліжка, яке всуціль належало тільки Людмилі.
    Це тоді, колись, Людмила помирала від кохання, а воно, виходить, помирати не збиралося. І намагається крізь сон Людмилу реанімувати. Ту Людмилу.
    Чи то так і Гордієві перейшло, переболіло? А нехай би!
    «Гордію, я хочу, щоб тобі боліло, щоб у твоєму серці, а не в моєму лоні перевернулась і завмерла ненароджена дитина! Як тоді — після твоєї зради! Щоб ти носив її до скону і не міг добути із серця!» — прокричала подумки Людмила у не холонучий сон-видіння. А Гордій все посміхався… Жбурнула, наче в цю посмішку, об стіну обридлого годинника і ледь біля вуст зловила долонями стогін, що боляче розірвав горло, викидаючи назовні ножі і леза всіх образ на Гордія.
    Впала на подушку знесилена і притишена.
    За вікном прокидалося місто. Сонце золотим дзеркалом стало перед світом.
    Людмила ще довго так лежала і слухала шосе з припливами та відпливами автомобільного шуму, клацання дверних замків на її сходовому майданчику. Слухала, як її кіт Кардинал намагався подолати опір добре причинених дверей після падіння годинника і врешті змирився та притих.
    Невиразно, наче помилково, дзенькнув дзвінок. А після паузи обізвався двома голосними закликами, настирливо шукаючи відповідь у тиші цієї квартири.
    Людмила мусила піднятися. Босоніж, поспіхом одягаючи халата та підбираючи «крабом» розкидане на плечах волосся. З канапи у залі зіскочив старий Кардинал і побіг за господинею, яка чомусь обділила його увагою вже вдруге за цей ранок.
    Людмила механічно, як завжди, подивилася у дзеркало в темному коридорі. «Дуже треба!» — подумала про себе і, не поцікавившись, хто по той бік, прочинила двері.
    Там стояв Гордій. Не встигло й у серці йокнути. Не встигла й думка жодна сполошитися. Так наче переступила у щойно пережитий сон.
    Обоє мовчали. І здавалося, ніхто не збирається порушувати мовчанки. Гордій сперся об одвірок і ще помовчав з опущеними очима. Але не витримав і заговорив першим:
    — Кажи щось, прошу тебе…
    — Ти вперед кажи! Повтори те, що уночі сказав!
    — Уночі?.. А що я казав?
    — Ти казав — ти й знаєш!
    — З трьох спроб, може, відгадаю, якщо підкажеш.
    Підійшов кудлатий Кардинал і тернувся об сумку посеред килимка під дверима, тицьнувся писком у чоловікові черевики. Задер морду вгору, наче хотів краще розгледіти чоловіка. Потім лінькувато попрямував до зали.
    Людмила і Гордій удвох дивилися на Кардинала. Тепер жінка обізвалася першою:
    — Ні, не з трьох. З однієї.
    2000


    Прокоментувати
    Народний рейтинг 5.5 | Рейтинг "Майстерень" -- | Самооцінка -

  8. Жовтий халатик у білі ромашки
    Темні вікна великого будинку відбивали світло вуличного ліхтаря. Таїса продовжувала сидіти в машині, поки Олександр відчиняв ворота і двері. У будинку одночасно засвітилося кілька вікон. Чоловік повернувся знову за кермо, здивовано озирнувся на Таїсу, запитавши очима — «Чому не йдеш до будинку?», закотив машину углиб двору.
    Двигун затих.
    Чоловік відчинив дверцята Таїсі. Вона неохоче вийшла. Взяв обидві її долоні і злегка стиснув.
    — Ходімо.
    — Ходімо, — мовила Таїса , але все ще стояла.
    З неба лилося соковите тепло зірок. Кожен звук якось глухо проривав тишу і зникав по той бік її. Лише кроки Таїси лунали уривчасто і на високій ноті. Їй самій власні кроки теж здавалися незнайомими і хижими.
    Ніяк не могла себе переконати, що тепер починається нове життя — життя, якого вона хотіла для себе.
    Ні, її не клястиме колишня дружина Олександра, бо давно його покинула.
    Ні, Таїса не посиротила чужих дітей, бо дітей у Олександра з колишньою дружиною не було.
    Не було травмуючої ситуації, коли оточення когось жалітиме і когось засуджуватиме у цьому трикутнику.
    То що ж її не пускало у це нове життя?
    Олександр був цілком спокійним і стриманим. Як завжди. Спокійними і заспокійливими — для неї, були його рухи. Іноді Таїсі здавалося, що вона ось-ось почує музику, яка походить від цих рухів чи, навпаки, рухами керує. Однак музиці щось заважало проникнути у простір її спостережень. Отож спостереження не допомагали наблизитися до розгадки Олександрової душі.
    Та це не заважало кохати цього чоловіка: то пристрасно, то тихо.
    А щодо частини його душі, котра багато років належала іншій, — чи належатиме тепер Таїсі?
    Заради Олександра Таїса приховала хвилювання і вдавано байдуже почала оглядати нове житло. Але чи потребує цієї гри, вдаваного спокою, він?.. І як би сприйняв її справжню щиру реакцію тривоги і розгубленості?
    Попросила відчинити вікно. Тілу зробилося гаряче і наче тісно. Хотілося трошки волі… хоча ж ніхто й не неволив. І від чого волі? Не від Олександра ж! Волі від свого неспокою.
    Хотілося утриматися у просторі, який покидала, бо новий, ще чужий простір, боялася, почне відштовхувати і лякати.
    Її душа, як шовкові штори вздовж відчиненого вікна, що гойдалися від протягу і то випиналися у ніч, то поверталися у тишу чужої кімнати, не могла втримати рівновагу. Рівновага залежала не від неї, хоча щойно збита була не із зовні, а з осередку жіночої душі.
    У кутку на підвіконні блимнув старий будильник, поширюючи нікельованими боками струмені неживого сяйва. Годинник не йшов. Таїса несподівано для себе взяла блискучий предмет і навела стрілки на правильний час. Поставила на старе місце. Холодне і водночас бадьоре цокання затулилося шторою і стало ледь чутним.
    Олександр нечутно увійшов і просто з ніжною посмішкою слідкував за новим заняттям Таїси. Вона раптом відчула присутність чоловіка і ніби виринула із одного існування в інше, захопивши, однак, з собою знову відчуття, яке цього разу назвала страхом.
    Нічого не вкрала, не розлучала Олександра з колишньою дружиною — чого ж такий неспокій?
    Олександр приніс чаю. У дещо прохолодній кімнаті пара виразно заклубочилася над чашками. Білі химери виникали швидко і так само швидко розчинялися в інших химерах. Таїса навіть не встигала вгадувати обриси власних фантазій.
    Жінка завмерла на видихові і відчула нові ознаки всього, що її оточувало. Кожен предмет, явище і рух сприймалися незалежно одне від одного. Так, ніби існували у власній системі вимірів і відліку. А от людина існувала другорядно, як частина створюваного предметом чи явищем фону.
    Знакова система тиші, яка виникла із Таїсиної розгубленості, утворила полон речей, про призначення яких відав хіба сам Бог.
    — Це вже дурниці якісь! — раптом вимовила Таїса, розриваючи полон того виміру, де ледь не став звуком пар на чаєм.
    Олександр відреагував мовчки на незрозумілу репліку. Таїса часто здавалася йому незнайомкою, котра, не усвідомлюючи того, вкотре вимагала ритуалу знайомства. Він боявся її втратити і ніколи не був впевнений, що здатен утримати назавжди.
    Перша дружина вмістилася між миттю знайомства з нею і офіційним розлученням. Там стосунки були чітко визначені часом і наче відрізані ножицями, як квитанція про сплату…
    Про сплату якихось там зобов’язань чи боргів. З Таїсою все інакше.
    Олександр уникав спокуси аналізувати логіку долі. Присутність Таїси у його житті сприймалася як свято, але він приховував свої емоції і радість від самої винуватиці.
    Він встав і пройшов кудись у темряву. Зашуміла вода. Покликав Таїсу. Він Таїсі, як малій дитині, допомагав знімати одяг і сам охайно розвісив неподалік.
    Таїса заплющила очі. Слухаючи, як він розчісує її волосся. Олександр любив її мовчки. Любив поглядом — прямим і позбавленим надмірного захоплення чи стримуваного збудження.
    Легко, як дитину, переніс її під душ. Монотонний шепіт думок, які перебивали одна одну, злилися з шумом води. Найвиразнішим лишилося їх взаємне мовчання.
    Таїса знала, що розплющивши очі, вона не стріне жадібного погляду, яким часто позначають її вроду інші чоловіки. Вони ж бо обоє, усвідомлюючи силу своєї пристрасті, вміли уникати суто зовнішніх атрибутів її прояву.
    Але завжди Таїса боялася, що якась стороння деталь може зруйнувати досконалість цієї чи подібної миті.
    Так і сталося. Так мало статися — рано чи пізно. (А зараз рано чи пізно?) Олександр подав їй рушник разом із жіночим халатиком. Халатиком своєї колишньої дружини. Жовтим халатиком у білі ромашки.
    Таїса лише посміхнулася на це, проминувши поглядом погляд Олександра, який так і лишився тримати аксесуар свого минулого життя.
    Нехай! Іноді потрібні моменти виринання із душевного комфорту — і Таїса постаралася зітхнути так, щоб не почув він. Ні, вона не почувала себе ображеною. І що міг взагалі зробити Олександр, аби вона образилася?..
    Вона б мала почувати себе приниженою, адже легенький напівпрозорий халатик все ж мав силу противаги існуванню і почуттям Таїси.
    Це тепер не вона, а чужий одяг, чуже життя вторглися в її нове життя.
    Щільно загорнувшись у рушника, сіла у крісло з високою спинкою.
    Олександр дивився на Таїсу, як на статуетку — така собі чужоземка у туніці. Його сірі очі посміхалися і вибачалися. Він нагадав:
    — Чай захолов.
    — І нехай.
    — У тебе губи обвітрилися… Ти не замерзнеш отак? Відчуваєш, моя рука тепліша?
    — Так, твоя рука тепліша.
    — Ну… Я все зрозумів…
    — Не треба вибачатися…
    — Я ще багато про тебе не знаю.
    — Це, мабуть, на краще. І це, мабуть, ілюзія — знати…
    — Чому?
    Запитання Олександра було вже зайвим і не вимагало відповіді. Лише тиша підсилила звучання цього «чому?». Незначне хотіло бути значним. Незначне створювало ілюзію присутності когось третього у тиші для двох. Тиша ставала нестерпною.
    Олександр раптом затулив обличчя долонями. Йому стало шкода Таїси. А потім і себе. І сам не знав — чому? Він відчув себе не вартим Таїси. Не за правилами, продиктованими суспільством, а за внутрішньою потребою правди.
    Він підійшов, рвучко (не по-своєму!) обійняв Таїсу.
    Ось він її тримає, але вона належить чомусь більшому, ніж він чи його почуття. Таїса була вільною в неосяжному. А він її за це любив, за це хотів і боявся у неосяжному не знайти її якоїсь миті. Його не могло зараз заспокоїти переконання, що минула мить була позбавлена ризику втрати коханої Таїси. Але…
    Слова і «але» не встигали зійти з вуст, бо настав час поцілунків. Бажання один одного поглинули їх внутрішній стан, вимили дощенту думки, полишивши натомість у свідомості тонкий промінь-звук, вібруючий і збуджуючий. Страх і пристрасть балансували на ньому з останніх сил. Цей промінь був межею між поверненням і неповерненням, між предметним і непредметним, між «так» і «ні».І ніхто не знав, по котрий бік Невідоме може розкидати їх у різні долі.
    1999


    Коментарі (3)
    Народний рейтинг -- | Рейтинг "Майстерень" -- | Самооцінка -