Історичні акценти столітньої ювілярки

Мазуркевич Надія Федорівна із роду довгожителів. Старенька і немічна, на перший погляд, вона має ясний розум і добре пам‘ятає минуле.
Спогади наших старожилів — великий скарб для нас. Хоча самі вони ніякого великого добра не надбали. Якщо говорити про матеріальні виміри. А от родиною своєю старенька може пишатися: дружні, щиросердні, доброзичливі. Всі вони знають про нелегку жіночу долю Надії Федорівни, з якої можна писати історію України двадцятого сторіччя. Які ж акценти на цій історії робить ювілярка?..

У чистому й затишному подвір’ї однієї з малинських осель спочиває родина. День трудилися на своєму городі на околиці Малина. Однак втома не позначається на привітній вдачі таких людей. Господарі з радістю зголосилися на спілкування з журналістом. Знайомтесь і ви: Микола Сергійович Мазуркевич. Це привітний 66-річний чоловік має таку ж привітну дружину Ніну Семенівну. У них гарні дочки, онуки.
Тут і живе віднедавна ювілярка, Надія Федорівна, котра має вже і праправнучку. Довге життя нашої героїні було сповнене набутків, але й усе воно позначене втратами.
Розповідати про матір почав Микола Сергійович. Однак кожен із присутніх достеменно знає історію життєвих випробувань, які лягли на плечі невеличкої жіночки з Радомишльщини. Із усіх деталей і сплелася історія життя Надії, яку я вам зараз і повідаю, звісно, у дуже скороченому вигляді, хоча й претендує вона на великий розділ у книзі «Історія в людях», котру варто було б написати і долучити у якості підручника до офіційних підручників історії.

…Жив собі і трудився заради шістьох своїх дітей Федір Боженко. Усе надбано власними руками, чесною працею. Трьом дочкам та стільком же синам є що лишити.
Діти ж теж знають ціну цим семи десятинам земельки — оброби ж її, доглянь урожай, кільком десятинам лісу між Дитинцем і Русанівкою, цим волам, коням та іншій худобині.
Знала важку ціну хліба змалечку й Надія, донісши своє знання дотепер. Вона, як і решта дітей, мала свої обов’язки. Адже праця була духом і хлібом, законом життя селянина. За звичайним ніби епітетом «працьовита» — увесь родинний і селянський уклад.
— Якби я не була працьовита, — робить свій перший історичний акцент старенька Надія Федорівна, — то мене і заміж не взяли б. Та якби не було надбаних батьком десятин, то теж не захотіли б мене взяти.
Як би там не було, ясна річ, юність і врода теж відіграли не останню роль. Коли приходила Надійка до своєї вже заміжньої сестри в Русанівку, на «гойдалках» придивлявся до неї майбутній чоловік. Скоро і повів її під вінець. Вінчання у церкві, вінок поверх вельона у ту далеку осінь ще й досі пам’ятає жінка.
…Слухаючи матір, син та невістка додають до розповіді звичаєві деталі, які й навряд чи зустрінеш у підручниках честі сучасної молоді. Одне те, що стосунки між хлопцем та дівчиною виявлялися дуже стримано і суто умовно, знають про ті часи й сучасні покоління. Однак суспільство було вельми вимогливим до визначення дівочої честі. Родина Мазуркевичів розповіла, як з пошлюбленої дівчини на другий день забиралася червона стрічка (ця прикраса вдягалася поверх білої хустки, якою традиційно у нас напинають після весільного церемоніалу на знак закінчення дівоцтва та початку жіноцтва). І клалася та стрічка до батюшки в Євангеліє. Якщо стрічка швидко виблякала, то це було вірною ознакою «нечесності» молодої. Про дівочу честь вивішувалося й червоне знамено на хату. Був випадок, який зберігся у пам’яті старших представників родини, що в хату однієї молодої, щойно виставили знамено, вдарила блискавка. Ледь не згоріло житло.
Так почасти через віру в силу божественних проявів, почасти через свою споконвічну охорону людських моральних цінностей, родина стояла на високому щаблі. Бог, родина і земля були триєдиним сенсом існування селянина.
Але прийшли інші часи з іншими цінностями, нав’язаними поліщукам, як і решті сучасникам Жовтневої революції. Хоча й не раптово селяни перейшли до нового способу життя, однак прийняли і його — а коли, скажіть, нашого народу був вибір?
Повіддавав усе краще до колгоспів Федір Оксентійович Боженко. Віддала, як частину своєї душі, надбане на ту пору й Надія Федорівна з чоловіком Сергієм Івановичем Мазуркевичем.
Чи вірили, чи не вірили в обіцянки про світле майбутнє наші селяни — для радянської влади те не мало значення. Мазуркевичі, як і решта люду, спізнали і характер «красної мітли», і «неприродного» відбору за суто більшовицьким розумінням.
Отак і жила Надія, пізнаючи гірку долю української жінки, від якої і рідний чоловік не міг уберегти.
Народила четверо діток — дві доньки та два сини. Одна донечка померла під час війни, захворівши на «свинку»: хто тоді міг перейматися проблемою матері і дитини, коли увесь народ потерпав від фашистського лихоліття!
Нині у старенької лишився один син, Микола, у якого і живе віднедавна. Адже донька-одиначка, з якою вікували вік, недавно померла, а інший син помер набагато раніше. Проте, зазнавши стільки лиха, родина не стала скупою на душевне тепло. Всі вони оточили піклуванням свою стареньку Надію. Вони й додали до розповіді про долю столітньої глави родини інші історичні акценти.
Згадали й про неймовірні податки, котрими було обкладене все, що можна було обкласти. Страшним і антилюдським по своїй суті був податок на бездітність. Щойно виповнювалося людині 18, як вона чи за неї мали віддати щорічно 150 рублів! Колгоспник за свою горопашну працю тих грошей не бачив ніколи. Ото лише коли продасть щось із городу чи хліва — ото і всі гроші. Маючи двох синів, Мазуркевичі сплачували за них.
Згадує син Микола, якою страшною повинністю був колгоспний труд. Від світання до смеркання він не бачив матері.
Якось мати доручила йому, шестилітньому, доглянути хліб у печі і вчасно його вийняти. Бо сказала б жінка бригадирові Бунчуку, що ще хліб не достиг, то жбурнув би той до гарячого черева з хлібиною відро води!.. (Господи, вкотре я вже чую від старожилів про подібні діяння бригадирів — наче їм хто задавав дух жорстокості. Бо чи могли народитися бригадирами-нелюдами?)
Отож мале хлопченя, боячись прогавити потрібний момент, раз-по-раз витягало недопечений хліб і колупало м’якуш — ні, не готовий. Та й годинника у хаті не було, щоб за стрілкою пантрувати. Переживаючи, що тісто не пропечеться наскрізь, Миколка перекинув, як млинця, хлібину…
Звісно ж, того дня родина хліба не бачила. Та й у інші дні доволі його наїстися не могли. До нового урожаю ніколи зерна не вистачало. У тітки дітей було багато, то навесні малеча харчувалася заячим щавлем.
Ледь колоски показували зерно, можна було скуштувати таку-сяку перепічку з нового урожаю.
Микола Сергійович зі своєю дружиною Ніною Семенівною, котра зросла і йшла заміж сиротою, згадують, що звичайним хліб був великим святом і в кращі дні.
— Бувало, якщо їде хто з дорослих базарувати чи з іншої причини до району, бере наперед із собою шматочок хліба, щоб, повернувшись, дати найменшим: «Це від зайчика!» А ми вірили і чекали того заячого почастунку.
Білий хліб, булки, малий Миколка бачив і їв лише на Різдво та Пасху:
— На Поліссі селяни того білого хліба ніколи не мали! Уявіть собі дитячу радість: я над усе любив білий хліб з’їсти зі шматочком сала…
Зрозуміло, що невістка Надії Федорівни Ніна у дитинстві жила і впроголодь:
— Було, що і руки хотілося накласти на себе. Мама загинула у мене на очах, потрапивши до січкарні. У той час і в родинах бідували, а лишитися без батьків — хоч у світ іди.
До слова згадало подружжя і про випадок, коли одну родину «розкуркулили», батька забрали, мати швидко померла, а дітей-сиріт «гуманна» влада вигнала з власної домівки. То ті зимували у власноруч складеному шалаші.
Але й доля Ніни була не легшою. Ще живучи з мамою, дівчинка харчувалася навесні коржиками з… конюшини.
Отак наш селянин ніколи не міг досхочу поїсти. Держава все пеклася, аби він не переїв, бува. Хоча й недоїдав, а віддавав державі всі свої сили.
До війни вся колгоспна робота була ручною.
Старенька Надія Федорівна розповідає:
— Все, що бригадир загадає, все робили! Жито в’язали, картоплю заступами копали, молотили… Робили, як чорні воли.
Син продовжує:
— Приходить жнивна пора. Попереду косар косить. За ним дві в’язальниці складають у копи. Їздовий присилає на кидальників, які звозять усе в скирти. Бувало 9-11 скирт стоять. А молотять до зими і взимку. Бо не встигають. Працювали день при дні. Я особисто з чотирнадцяти років. Вихідних поняття не було. Це вже аж при Брежнєві з’явилося.
Повертаючись до розповідей столітньої землячки, я запитую, які ж часи запам’яталися найбільше. Старенька говорила про голодомор. І навіть коли діти й онуки оповідали вже про щось інше, Надія Федорівна повторювала уголос:
— А найстрашніше — то голодомор…
…У цю мить до хати заходить ще одна людина. Приїхала тітку привітати небога Катерина Миколаївна Боженко, вчителька з Дитинця. Вона теж долучається до розмови, бо має на пам’яті чимало родинних оповідок.
— У голод люди мерли дуже. А був у селі такий Василь Бомбур, який зголосився трупи вивозити до ями на кладовище. Ото цим і заробляв шматочок хліба.
— Наша сім’я вижила, — додає Микола Сергійович, — завдяки батькові. Він був дуже майстерним бондарем. Пощастило в тому, що на радомишльський пивзавод треба було гарного бондаря. Там він і отримував невеличку пайку хліба, якою і рятував родину.
Бондар Сергій Іванович воював , а в 1943-му був поранений у руку й ногу, що зробило його калікою на все життя. Помер ще у 1976-му з незаживаючою раною від розривної кулі.
…Скільки ж ран не загоїлося у душі Надії Федорівни, знає лише Бог. Жінка не скаржиться. А з розповідей уже літнього сина можна рахувати їх довго — пальців на руках не вистачить:
— Знаєте, хоча й люди скаржаться, що зараз важко, але ж по-справжньому важко було тоді… все, що мої батьки і ми вирощували, забирала держава. Продукти здавалися на «контрактацію». Одного м’яса треба було здати за рік 80 кг. Я вирощував кролів, а не знав, яке воно на смак, кроляче м’ясо…
Час минав. Держава міцнішала на людських мозолях. А на заміну дарувала народові нові звичаї і традиції. Вони химерно перепліталися з традиціями споконвічними.
— Яка ж то велика радість була, коли радіо з’явилося у хаті. — Це згадує Ніна Семенівна. — Так як зараз з нетерпінням чекають телесеріал, так чекали й радіопередачі. Досі пам’ятаю, як долинало вранці з «тарілки»:«Над полями зорька светится!». А ще був звичай по тижнів два крутити на радіо котрусь нову пісню, щоб люди вивчали. Полюбилася мені одна:«Я шахтарочка сама, звуть мене Маруся. В мене чорних брів нема, та я й не журюся…».
Так умів радіти життю наш народ, чи був він царський, чи радянський. З вдячністю згадує родина й першого трактора, який з’явився у колгоспі в далекі 50-ті, «лампочку Ілліча», і кіно привозне.
Але корінне традиційне своєї споконвічної території не віддавало «світлому майбутньому». Чи то містика, чи випадок, проте траплялися й дива.
Ніна Семенівна згадала дивовижне:
— Привезли кіно, простирадло-екран напнули на церкві. То тут така буря раптом здійнялася!.. Більше кіно на Божому храмі не показували. Але дивитися кіно до клубу любили йти всі. Мене й Микола водив. Однак не так, як тепер. Віддасть мені потай квиточка, щоб ніхто не бачив, ото і всі загравання. А як йде проводжати, то тримається відстані. Як же інакше? Не було розпусти, та молодь уміла весело відпочивати. Вечорами не змовкали балалайка й мандоліна. На престольне свято село аж тріщало.
Однак скажу, і Микола підтвердить, що і строгі традиції тримали так само. Як наставав піст, їли пісне, а до клубу хоч і йшли, та не танцювали.
— І пісні страви були смачні. З дитинства любив мамині коржики. Для них робилося спеціальне мочання — товклося і запарювалося конопляне насіння. Смакота, скажу я вам. Це зараз коноплі — наркотик. А колись у селянському побуті без конопель не можна було…
Спогадам родини кінця-краю нема.
…Ось і написано кілька сторінок із омріяного підручника «Історія в людях». Автор їх — великий життєлюб і трудівниця Надія Мазуркевич, а співавтори — її нащадки. Цим людям ніхто ніколи не заплатить гонорарів за їх спогади та премій за їх довготерплячість. Та й вони не потребують їх. Старших, що зазнали справжньої біди, більше турбує душа молодого покоління. Нехай же чутливим душам молодих сучасників стане настановою звичайне й героїчне водночас життя сторічної українки. До моралі опускатися не буду. Закликаю вас піднятися, возвиситися до піднебесної вершини ювілярки.

2007 (?)