«Таке воно життя:
Обшарпане, обдерте,
Немає істини,
Немає вороття» -
Такі думки не раз луна від інших,
В них темні окуляри й замкнена душа!

А нам лишається -
На все це не зважати!
Дарити посмішку
І щирий сміх.
З усього темного - робити світле!
І в кольорі сприймати цей ЧУДЕСНИЙ СВІТ!

Життя… це те, що дано Богом.
Це кожен крок, це щастя й біль.
Життя… складається з убогих,
Живуть багато в нім й панів.
І саме ці верстви народу творять життя:
Складне, важке.
Крокують стопами старого,
Будують нове, краще все.
Та еволюція нового
Великі жертви завдала,
І саме нею у народі
Була збудована війна!
Багато крові, сліз і горя
Терпіли предки наші всі,
Але знайшлися там герої,
Які дух волі підняли!
Зібравши військо дня і світла
Вони тягнулись до мети.
Можливо в них й тряслись коліна,
Та думи – ЗРАДИТЬ – не жили!
Звичайно, завжди серед світла
Панує тьма, як день і ніч.
Тому і вірних було мало,
А тих хто зрадив – хоч хрестись!
Таких зрадливих егоїстів,
Інакше кажуть – повзунів,
Ти не побачиш в жодній книжці,
В книжці історії оттих часів.
А от героїв, патріотів -
Вірних і відданих землі,
Вірних і відданих народу,
Ти пам’ятатимеш завжди!
Саме вони жили й творили,
І прославлялись на віки.
А повзуни – повзли і крали,
Так і залишились в багні!
Тож тобі варто пам’ятати,
Ну і замислитись над тим -
В житті що краще? -
Повзувати?... чи стати титулом надій?!

2006

Сплюндрована, скалічена, вічно у муках й майже вбита.
Вартує ж ласки, ніжності і довгих літ життя.
Така могутня і багатодітна,
Але чомусь у неї доля не така.
Мабуть, свята вона з своїми муками,
Свята, як мученики всі святі –
Терплять випробування злості й нечесті
І ти Вкраїна – мамо, ти терпи.
Катовані, зґвалтовані й обдерті, насмерть забиті -
Сини і дочки, внуки, та не вся рідня -
Така могутня й розумом наповнена,
Але не дружня, наче й не сім’я.
І біль у грудях неньки-матері –
«Чому сини мої такі?
Одні про мене Богу моляться,
А інші – гострими кілками по мені».
Розумні, добрі, вірні й неньку люблячі
Вартують неба, сонця й райського тепла,
Бо свою душу дарували Богу
Аби нащадки й мати їх жила.
Ішли у бій без страху смерті й ворога,
Хоч юність їхня прагнула життя.
Хтось не побачить доньки, любого і матері,
Чиєсь дитя народиться не знаючи отця.

Сьогодні час любові й зради – підлості!
Такий же час як був колись, тоді.
І годі знов казати матері:
«Терплять святі і ти ще трошки потерпи».
Вони в 17 Батьківщину – матір визволяли,
Й подарували нам нове життя.
Щоб ми її сьогодні знов віддали?
Щоб потім проклинала й нас рідня?
Та годі вже сидіти – дурю ніжитись,
Та годі стверджувать – «Політика і я?
О ні, це не цікаво, я туди не пхатимусь!»
Побачиш… Як там «завтра зранку»,
З ножем …у тебе впхається вона.

15 жовтня 2012