Коли забуду я, моя любове,
твій силует печально-неземний.
Озвися у мені далеким болем,
думки гірким туманом огорни.

Сльозою затремти у дня на віях.
І ночі спопели. І не прости,
коли душа з розпуки заніміє
й оглухне від своєї німоти.

Стань привидом і переслідуй всюди.
Стань снами - і боли у кожнім сні.
Коли, моя любове, я забуду
твій силует, що тане вдалині...

2003 (2013)

...Атланти пішли воювати.
В атлантів - важливі дебати:
хто небо тримає найкраще?
чи вище піднять не пора ще?
Щоднини - словесні кориди.
...А втомлені каріатиди
(одна - в українському строї),
кохання і ласки сувої
провітрять, - і знов до роботи:
спекти, посадити, сполоти,
помить, побілити, попрати...
А треба ще ж небо тримати!

2004 (2012)

Краю миті, мережу вірші.
І купаюсь у Слова красі…
А в цілому – така як інші.
А в дрібницях – така як усі.

Менше справою, думкою більше,
Світ кручу надовкола осі…
А в цілому – така як інші.
А в дрібницях – така як усі.

Сліпну з горя і сни бачу віщі,
Підкоряючись часу-ріці…
А в цілому – така як інші.
А в дрібницях – така як усі.

Знаю, долі є кращі, є гірші.
А в моєї – сльоза на щоці…
Я для тебе – така як інші.
Я для тебе – така як усі.

2003(2012)

Безкрая біла заметіль,
кружляння снів незриме…
Мов наречені без весіль –
мої самотні зими.
На роздоріжжя двох не_доль
сніг стелиться фатою.
Моя любове, не дозволь
не_марити тобою.

Моя любове, не змалій
до звичної печалі.
Терзай безсиллям рим і мрій,
зови увись... і далі...
Та, не_нарéчену, не жди
на срібному весіллі.
Я заблукала назавжди
в цій білій заметілі.

2003 (2012)

Стіка Йорданською водою
снігів посріблена яса.
Блакить небес – над головою,
і під ногами – небеса.

Хитнеться світ… По мокрій кризі –
непевна – дійсності хода…
Зірки втопились у відлизі
і дню – по кісточки вода.

А я од відчаю – до раю,
повз кленів стрій неговіркий.
Калюж буденність обминаю,
не наступаю на хмарки.

І віддзеркалена осанна
в зими замріяних очах.
А я, щаслива і кохана,
іду, іду по небесах…

2004(2012)

– Тим віршуванням убиваєш час! –
закине той, хто сам ні дня не гає.
Не відповім на тисячну з образ,
хоча насправді – час мене вбиває.
Повільно убиває, зі смаком,
вигадуючи все нові тортури.
Поглиблюючи долі перелом,
недоліки характеру й статури.
Оголюючи нерви і думки,
висотуючи мрії і судини…
Вже стільки мук далось мені взнаки,
а скільки їх ще стерпіти повинна!
І все ж… благословенна – кожна мить
земних страждань, що мов небесна кара.
Прислухаюсь: болить душа? Болить.
Це свідчить – я жива. Принаймні, зараз…

2003 (2012)

...І як воно, давати всьому лад,
коли так вірно служиш Мельпомені?
Крім власного життя, ще – п’ятдесят
судилося прожити Вам на сцені.

Була хрестом і злетом кожна роль,
де все спочатку – жити і любити.
О, як воно, пройти крізь стільки доль,
і у собі себе не загубити?

О, як воно, сказати танцем те,
що часом не під силу і поету?
Яке над Вами сяйво золоте!
Яка велична магія балету!

Здається, жести й музика – і все.
А світ, як слову, вірить Вашій Фрії*.
І мова танцю вабить і несе,
немов ріка життя, в захмарні мрії…

Обітниця мовчання на губах,
і сцена, ніби небо – під пуантом.
Це зречення себе – і є Судьба.
Цю відданість Мистецтву – й звуть
талантом.

2003(2011)

Все бачив світ:
приниження і злети,
хрест милосердя і фашистську свастику.
Цікавить, що очікує планету? –
Читай найнеймовірнішу фантастику.

Епоха біороботів із клонами?
Чи ера надможливостей людини?
…Лише б жінки не звалися «беллонами»*.
І гриб – не атомний –
у мрії-сні дитини.

2004(2011)

А вересень мій – на поріг –
у тернах терпіння й чекання…
Вдивляється в обрій горіх –
невизнане древо пізнання.
Дивується, певно, горіх
всією чутливістю звивин:
хто жив без любові -- чи міг
по-справжньому бути щасливим?
Розколює час без кінця
життя на минуле й минуще.
Майбутнього серцебиття –
в ядрі, під замком шкаралущі.
І присмак гіркої журби
в плодах, що збираю для доні.
Горіхове зерня… якби
і мудрість – ось так, на долоні.

2004(2011)

Любові чекала, мов свята.
Не зчулась, як звиклася з буднями.
Притихли думки-адвокати,
Розбиті думками-суддями.
А серцю тяжкі звинувачення
Ураз відхилити – запросто.
Для серця-бо – жодного значення –
Відсутність причин для захисту.
Дарма, що не має виправдань
Розлука, не має алібі…
Чи в тебе сорочка випрана?
Лиш біди твій дім обминали би!
Лиш ти б розминався з грозами!
Дружина тебе кохає?
…Безжалісний вирок розуму
Оскарженню не підлягає.

2004(2011)

Убрід ріку печалі перейду…
Не озирнусь на берег не_свободи.
На хвильку заблукаю у саду,
розтану в чистім голосі природи.
І на палітрі райдужній її
себе відчую золотим відтінком.
Яка глибінь відкриється мені!
Яка п’янка – в мені – озветься жінка!
Ота, якою марив ти і снив.
Ота, що вже
у рабство будням продана.
…Зварю варення, ти його любив.
Терпким цілунком на губах – смородина.

2004(2011)

У клопотах невтомна,
в розвагах не_елітна,
жила людина скромна,
людина непомітна.

Всміхалася привітно,
про світле щось мовчала…
Людину непомітну
ніде не помічали.

Усі – в лице і в спину,
улітку чи узимку –
дивились крізь людину,
немов крізь невидимку.

Платити за образу
добром людина звикла,
та ось одного разу
взяла й направду… зникла.

І стала чорна дата –
до болю достовірна.
І виявилось: втрата
для світу – непомірна.

2004 (2011)

Не будь рабом ні кривди, ні брехні.
Нехай тобою не керує настрій.
Не будь рабом чиєїсь маячні,
І наче раб, не прислуговуй – власній.

І шлунку повсякчас не догоджай,
Найниціші – раби свойого шлунку.
На шепіт самолюбства не зважай
І ревнощів не пий гіркого трунку.

Скуштуєш раз – і вже навіки раб.
Рябіє світ продажними рабами.
А ти не будь рабом ні схиб, ні зваб
І не торгуй святими почуттями.

Дороги і суми рабом не будь.
Не будь рабом безсилля й безнадії.
Не дай, ще чистій, совісті заснуть,
Засне – тобою зло заволодіє.

Об землю лихом бий і бий чолом,
Та не ламай об сумнів правди стрижень.
…Ніхто не назива мене рабом,
Чому ж душа втомилась од принижень?

2004 (2011)

Не страшно
у смерть, як у сон-летаргію,
пірнути надовго й до дна.
Страшніше прокинутись
у безнадії –
ще крутить Землею
війна.
Націлені помсти
«іржаві» зенітки
на чийсь волелюбний зеніт.
І знову
навзаєм
держави-сусідки
клянуть, як баби через пліт.
І звично –
у двадцять якомусь! –
столітті
торгують «ранетами» бомб.
І ріками
кров розливається в світі,
де луснув ненависті тромб.
І вірусом зла
ще хворіє планета,
в коралях
майорок і мальт.
…І дивиться з болем
чеченка Комета*
з пожовклих
прострілених
шпальт.

2002 (2011)

Густіє, наче мед, липневий вечір.
Під вишнею – вечеря на столі.
І як від остигаючої печі,
Пашіє й пахне сонцем од землі.

Ні шелесту… Лиш цвіркуни таємно
Римують звуки з тишею – в траві.
Так хороше навколо, аж богемно…
Солодка втома липне до повік…

Турботи дня і дихання задухи
У небуття вже спогадом пливуть.
Занурюються саду світлі духи
У сутінків ще теплу каламуть.

Здається світ казковим проти ночі.
…Зібрати посуд мати поспіша.
Розплющує будинок вікна-очі,
В яких родини світиться душа.

2004(2011)

Забудь мене.
Чи врешті-решт
здобудь,
як здобувають
замки і фортеці.
Зникай для інших,
а для мене будь
і нині й прісно,
ніби дзвін картечі.

У мрію цілься,
спогади тривож,
навіки-вічні
сни бери в облогу…
Я надто горда,
неприступна.
Що ж,
знов піррову
святкую перемогу.

2004

В минуле віднайти ключі таємні,
не_пам’яті протерти каламуть.
І двері придорожньої харчевні *,
як мушлю часу, навстіж розчахнуть…
Вдихнути запах меду чи тарані,
присісти десь на лаві, край вікна…
Прамісто, – що в твоїм найменуванні?
Гіпотези. Хоч істина – одна.
В цих стінах стільки доль перебувало!
І пив, либонь, вино сам князь Сокал **,
іще тоді, як соколи літали ***
і Буг яснів, прозорий мов опал.
Іще тоді: до панства і староства,
чужинської навали і пожеж…
Ввійти у тьму віків і світло й просто
спитати у праміста: - Як живеш?
…Від істини не одвернути вічі,
застерегти майбутнє від біди…
Стоїть харчевня край дороги в вічність.
Та як мені потрапити туди?

2004(2011)

Доленька моя пропаща –
пересуди і жалі…
Я й сама дивуюсь:
нащо
ходжу тінню по землі?
Сплю.
Вчорашній день шукаю.
Трачу гроші і слова…
І чому, сама не знаю,
до сих пір іще жива?
Все без тебе
низько й дрібно –
від зеніту до зела…

Просто
іншому потрібно,
щоб на світі я жила.

2004

…В задумі хтось вже м’яв отак билину,
в безодню неба дивлячись, коли
мене на цю планету, мов піщину
вітри астральні ще не занесли.

Коли я ще сама себе не знала
(як звуть мене і хто моя рідня) –
чиясь душа вже істину шукала
в очах такого ж сонячного дня.

І хтось давно збагнув на цій планеті,
сповна пізнавши горя круговерть,
життя – це птах_не_смертний, що у леті
двома крильми занурений у смерть.

Минуть віки. Все зайве світ забуде.
Замислено хтось м’ятиме зело…
Не дивно, що мене колись не буде.
А дивно, що мене – і не було.

2004 (2011)

Стрічай мене, весно!
Я знову до тебе прийшла.
Крізь болі й тривоги,
багряні і білі завії.
Я в буднях щезала,
а ти й поза часом – була.
Тому що не бути
у світі – не можеш, не вмієш.

Стрічай мене, весно! –
з негоди, розлуки, біди –
підсніжником першим
і вітру поривом спонтанним.
І гамом пташиним,
і цвітом, що зронять сади,
і смутком, – що… може,
приходжу до тебе востаннє.

2004(2011)

Їй би заміж… в травні чи у квітні.
Ще й для доньки зберегти фату…
Як трудились пальчики тендітні!
Мить краси ловили на льоту.

Їй ще б жити. Народити сина.
Щастя жінки випити до дна…
Боже мій! Вона ж іще дитина.
Нащо їй та місія трудна?

А проте, Тобі таки видніше –
Раз дівча за той десяток літ
Доброти створило, може, й більше,
Ніж створив для світу – цілий світ.

Добра справа – ось найвища слава.
Добре серце – ось найбільший хист.
У малюнках впізнаЄ Полтава
Неземну печаль знайомих рис.

…А між зір, що світять незборимо,
Всю планету сяйвом обійма
Дівчинка з великими очима,
Дівчинка, якої вже... нема…

2004

Той «променад»…
Уперше так публічно
всміхатись щиро – діло нелегке.
Всміхнулася.
І навіть символічно
із дідусем пригубила саке.
З одної чаші. Як диктує звичай.
Як вимага прадавній ритуал.
Дивились об’єктиви їй в обличчя.
Чи ще хтось так природно позував?
Це ж треба! На виду у телекамер
чарівно помахала кулачком.
Як догоджають їй «придворні дами»!
Як сяє чин високий над чолом!

«…Напевне, близько
дні страшних судилищ, –
наступники престолу – в кімоно!*
Жіночий дух! І де? – Серед святилищ!
Втім, що нам з того? Мертвим – все одно…», –
хвилюється у Храмі тіней зграйка.
Порушено Святішу з заборон.

…Чверть року їй.
Вона – принцеса Айко.
І «хризантемовий» – для неї – квітне трон.

2002(2011)

Чи бачила справді: багатство і трон
В той вечір, у свіч мерехтінні?..
Вдивлялась проникливо пані Лебон
У тихе, незграбне створіння.

А юній особі здалося, мабуть,
Жахливим обличчя старече, –
Дівча відсахнулося, щоби відчуть
Матусині руки на плечах.

…Ворожка в задумі торкнулась чола
І пасмо поправила сиве.
Чи справді – найкраща в окрузі була
І бачила щось особливе?

Промовила врешті, немовби здаля,
Край долі позначила міткою:
«Ця крихітка стане колись
короля –
розрадою і... фавориткою».

І поглядом гострим, як лезо меча,
Єства таїну пронизала, –
Уже перед нею – не бідне дівча –
Мадам Помпадур* стояла.

...Чи бачила справді: Версаль і (не)славу?
І зустріч – в Сенарському лісі,
Де вперше король удостоїться права
Всміхнутись майбутній маркізі.

2002(2011)

Мій світ: дрібничок і світил,
Він також старіє зі мною.
...На скронях зір - сріблястий пил.
Мій світ: дрібничок і світил -
Світ колисанок і могил.
...Космічний пил - в передпокої.
Мій світ: дрібничок і світил,
Він також старіє зі мною.

2004

Караюся
поправкою суттєвою,
якій життям
завдячує
цей світ.
Сам Бог
тобі призначив
бути з Євою.
А я не Єва.
Я - твоя Ліліт.

Впереміш:
і насіяне, й навіяне.
Зі мною -
а не з кимось! -
безліч зим
щасливий
чийсь Адам...
І невтямки йому,
що тужить десь
його Ліліт
за ним.

2004(2011)

...Тепер я – скульптура.
Мистецтво доби ренесансу, -
Жіноча фігура*
у позі напівреверансу.
Душа дерев’яна.
На сукні – сліди позолоти.
Здається, був танець...
партнер... і кружляння...
А потім?
Замовкли раптово
мелодії дивної звуки.
Лиш сутінки знову
мені цілуватимуть руки.
Й задума огорне
у тиші музейній
голівку.
І щось неповторне
сльозою впаде на долівку.
У часу питаю:
чи стіни оці
мені личать?
Стою. Не минаю.
Минають віки і обличчя.
…Й бува, на світанку
відкрається тінню од мене
чи спогад незваний,
чи він… мій творець безіменний?

2004 (2011)

І бачу - мріями і віршами,
Як сни ростуть із незабутнього.
Як день за днем стають чіткішими
Розмиті контури майбутнього.

Як проступають з невідомого -
Новими рисами й деталями -
Початок смутку незнайомого,
Кінець дороги, що за далями.

Як над коханням нерозтраченим
Пливуть століття за хмаринами.
І я всміхаюсь по-дитячому,
Десь між пожовклими світлинами...

2003