Тарас Шевченко...
Довгожданий плід
одвічного союзу:
Духа Свободи
і Безмежної Любові.
Поневолена і принижена,
Україна
вистраждала,
вимолила
свого достойного сина
у Всевишнього,
щоб народитися згори,
провівши його
у безсмертя...

2013

Озирається день крадькома,
і стривожена – тиша осіння.

Білий привид печалі – зима –
оглядає земні володіння.
То над кронами тінню майне,
то бадилля зачепить подолом.

...Задзеркалля небес крижане
мерехтить відображеним болем.

2012

…ріднесенькі!
Аж посвітліло…

І злинула б.
І полетіла б.

Та справ насущних –
ще тьма-тьмуща:
робити – не переробити.

Тяжіння земне –
мов линва:
рубати – не перерубати.

А пір’ячко до пір’ячка:
то синочкові на периноньку,
то донечці на подушечку.

Ох, душе моя, душечко…

Собі на крила –
все не вистачає.

2012

Лукавство –
за смутком
(бо – ще та «штучка»!)
Принада і розкіш –
за вбогістю свитки.

Ця осінь –
як Сонька
Золота Ручка –
прийшла й обібрала
дерева до нитки.

2011

В дитинстві
я обожнювала спостерігати,
як мій татко друкує фотографії –
у затемненій кімнаті
з червоною підсвіткою,
зосереджений і несердитий,
він був схожий на чарівника.
Пахло таємницею і реактивами.
Раз-по-раз
незаймане поле білого паперу
засівалось ефемерними світлотінями –
і з прозорої рідини
в мілкій посудині,
мов із безодні небуття,
за лічені секунди
виринали
будинки, дерева, люди…

Немає вже серед живих
чарівника-фотолюбителя,
як і багатьох із тих,
на кого він любив задивлятись
(не)об’єктивним оком
старого трофейного фотоапарата.
Та є стосики безцінних світлин
у запилюженій коробці з-під взуття.
І навіяний спогадом, здогад –
у саморобній скарбничці досвіду:
що життя – це теж фотографія,
тільки проявляється на ній,
від народження до смерті –
думкою і словом,
наміром і вчинком – душа.
І формулу закріплювача
знає лише Творець.

24.10.2011

Ці розлогі дерева
скраєчку саду –
при_хильні
до перехожих –
за плечі торкають,
плоди простягають:
«Беріть!»

Поспішаю додому
знайомою стежкою
вздовж огорожі –
і кожному
щедрому дереву
вклоняюся
мимохідь.

21.07.2011

Вони народжуються першими.
І помирають першими,
приречено хилячи голівки
на святковий вівтар краси, –
кому як судилося –
хто в іскристому кришталі,
хто у вишуканій порцеляні,
а хто – у гранчастому склі…
Бо вони – первоцвіти.
Любов до них
така незмірна і буденна,
що кожної наступної весни
їх стає на планеті
все менше і менше.
Щорік
із початком сезону
квіткового полювання
їх заплановано визволяють
із рук підступних браконьєрів
у хустинках і картузиках.
…А потім,
задля високої мети
збереження природи,
підошвами казенних черевиків
знавісніло розтоптують
беззахисні тендітні стебельця.
І ніхто,
крім землі і неба,
не помічає німого благання
у сповнених подиву і жаху
пелюсткових очах:
«Зупиніться!
Ми ж іще живі…
Дозвольте нам
померти
красиво!..»

25.02.2011

Колись давно-давно
вони виколисували
в глибинах власного лона
красу ЖИТТЯ.
Гойдали на лагідних долонях
білосніжне латаття надій,
стрімко несли вдалеч
найзаповітніші мрії.
А ще...
годували і напували
тих,
хто прирік їх згодом
на неминучу загибель.
Тепер,
приречені і хворі,
вони таять у собі
жагу помсти
і загрозу СМЕРТІ.
Бо надто довго терпіли!
Їх отруювали і перекроювали.
А вони - терпіли...
Їх осушували і спустошували.
А вони - терпіли...
Зневажали їх природу
і забруднювали нечистотами
джерело душі.
А вони - терпіли...
Сьогодні
їхнє терпіння виходить з берегів.
Коли більше нічого втрачати,
хвиля обурення -
мутна і нестримна!
...А ті,
що завдали їм стільки страждань,
розгублені та налякані,
наївно називають повенями -
ВЕЛИКЕ ПОВСТАННЯ РІЧОК.

2010