Логін   Пароль
 
  Зареєструватися?  
  Забули пароль?  
Любов Бенедишин (1964)



Критика
  1. Шість висот Любові Бенедишин
    ШІСТЬ ВИСОТ ЛЮБОВІ БЕНЕДИШИН
    (В огляді з ангелом Сізіфом)


    Безперечно, компетентний читач одразу ж запитає: хіба Сізіф – ангел? Він мученик! За свої прогріхи на землі міфічний Сізіф у підземному царстві тіней був жорстоко покараний. Його прирекли викочувати на височенну гору важенний камінь. Ось уже й вершина. І тут камінь зривається та з гуркотом, ламаючи кущі, здіймаючи куряву, летить униз…
    Сізіф витирає піт – і, надриваючи жили, знову починає свою виснажливу роботу.
    І так щодня. Безконечно…
    Чи це не нагадує нам Україну? Скільки разів здобували Незалежність – і втрачали. Згадаймо: Хмельниччина, Гетьманщина – і Руїна… Українська Народна Республіка 1917-1921 років – і руїна. Відтак нечувані репресії, Голодомор, втрата етнічних територій…
    І знов усе спочатку. 30 червня 1941-го – віднова Української Держави у Львові – і втрата. Звірства нацистів. 1991 року майже викотили камінь на вершину – і вкотре (через двадцять вісім літ існування державності!) небезпека: чи не загубимо її? Чи наново не почнемо свій Сізіфів труд?
    Тому-то для Любові Бенедишин Сізіф – це і мученик, і ангел, який нагадує: що б там не було, але опускати рук не можна: свій камінь необхідно двигати догори, хоч він може й вислизнути... І це стосується не лише Держави, а й щоденного – наразі творчого – життя, яке в нашої поетки інтенсивне і суспільно-болюче.

    ***
    2014 рік. Грудень. Підсумкова “Остання сторінка” Львівської організації НСП України. Якраз тоді Любов Бенедишин подарувала мені збірку “Нотабене. З нестримних нотаток”. Я похапцем погортав – і вже з перших рядків відчув: її Слово – справжнє!
    Звісно, то не була перша книжка Люби. Вона вже мала їх п’ять. Це “Феєрія весни” (2000), “Крізь роки і сузір’я” (2002), “Вік Ангела” (2004), “По той кінець веселки” (2006) і “…віще, неповторне, головне” (2010). Перелічую їх не випадково, бо й назви визначають характер книжки, вказують на вміння (чи невміння) дати своєму дітищу належне ім’я. Люба – вміє!
    Прочитав, що вона (тоді ще з батьківським прізвищем Омелян) закінчила хіміко-технологічний факультет Львівської політехніки і повернулася до рідного Сокаля, де народилась. На четвертому курсі навчання вийшла заміж за Леоніда Бенедишина, який на рік раніше закінчив радіотехнічний факультет того ж інституту. Народила доньку Олену й сина Сергія. Зараз працює бухгалтером. І – творить. І перекладає (головно з російської). І керує літературно-мистецьким об’єднанням “Колос”. І перемагає на творчих конкурсах. І отримує літературні премії…
    (Цікаво, що один її вірш, “Розгойдали небо”, вміщено в антології європейської поезії «Zieleni się drzewo pokoju», яка 2016 року вийшла в Польщі, в місті Зельона Гура, і яку репрезентують 60 поетів із 23 країн. Вірші подані мовою оригіналу: польською, англійською та… українською. Це, отже, поезія Люби Бенедишин).
    Після названих вище збірок вона видала ще п'ять, назви яких теж промовисті. Це – крім уже згаданої "Нотабене" – "Зачаття неба" (2016), "Літа проминальна літургія" (2017), "У часу питаю..." (серія "25 улюблених віршів" видавництва "Каменяр" під орудою невсипущого Дмитра Сапіги) і "Шлях до Воскресіння: цикл віршів на біблійну тематику" (2019).
    На появу цих видань захоплено відгукнулись такі авторитетні знавці, як Левко Різник, Богдан Завідняк, Євген Баран, Ігор Павлюк, Ярослав Чорногуз, Богдан Залізняк та інші шанувальники, зокрема літературознавець і критик-філософ Богдан Дячишин, який, пізнаючи художні здобутки Люби Бенедишин, вкотре вже переконався, “що поезія – це не гра слів і не багатство римування, а глибинне осмислення порухів душі і почуття, єдність слова і думки, це виховання читача” (“Буковинський журнал”, 2019, № 4).
    6 червня 2019-го Б. Дячишин провадив у Сокалі в районній бібліотеці творчу зустріч з Любою Бенедишин, а 26 вересня – у Львівській обласній бібліотеці для юнацтва імені Романа Іваничука. Це була презентація "Шляху до Воскресіння" – презентація незвичайна: пан Богдан коментував той чи інший рядок, ту чи іншу строфу з філософської, світоглядної точки зору – і це було незвично, оригінально й повчально, принаймні для слухачів. Небуденна форма аналізу…
    І от “Дарунок Сізіфа”. Збірка найповніша, найцікавіша, найрозмаїтіша. Вона складається з шести тематичних частин. І в кожній неспокійна душа авторки засвічує нові грані: і у розділі про війну – (“Луни тривожний рикошет”), і у віршах житейських (“Світ – розхитаний вулик”), і у розділах про кохання, природу, творчість, і – нарешті – в циклі катренів “Пазлики”. Це справді творчі “висоти” поетки, з яких вона назагал критично оглядає й осмислює нашу каламутну сучасність, в якій так важко людині з чуйним серцем.
    У назві першого розділу навіть “рикошет” – з військової термінології. Взагалі кожне слово тут – на місці, воно образне, точне і функціональне. Нічого зайвого. Ось “Покрова”:

    Диявол розшарпує поли
    небес безкраїх.
    А люди аж давляться болем:
    «То Бог карає!»

    Стражданням кінця ще не видко.
    Погроми, війни.
    А «градом» прошита накидка –
    в руках надійних.

    Світанок у крапельках крові,
    і врозтіч – мрії.
    …Церує дірки у покрові
    Свята Марія.

    Або “Роздуми над хлібиною”: що на землі – все живе, цінне, небайдужій людині – дороге. І хліб, що пам’ятає Голодомор (…):

    Знає все, що було…
    Хліб цілую в чоло.
    Думка не полиша:
    В хліба теж є душа.

    ***
    Звісно, людина, тим паче творча, не може повсякчас жити війною. Тим-то й Люба творить і суто житейські вірші, і вірші про кохання. “Любов манила, як Говерла” – назвала вона третій розділ. Зрештою, кого не манила ця одвічна Говерла почуттів, не чарувала до безпам’ятства, не розчаровувала? Авжеж, зізнається, поетка (чи її лірична героїня):

    Любили мене очима…
    Обожнювали словами…
    Згубила надію з отим, а
    он той – про важливе! – в грамах.
    І гори мені обіцяли,
    й примарні вогні Ельдорадо…
    З одним – ледь вернулась до тями,
    а з іншим – прощалася радо.
    Молилася: «Де ж єдиний,
    мій суджений, Богом даний?!»
    …Ти поруч.
    – Спасибі за сина,
    й за доньку – спасибі,
    коханий!

    В Любові Бенедишин чимало таких сповідально-новелістичних віршів, що їх хочеться процитувати. (І я цитую ті, як мені особисто до вподоби найбільше). Як-ось цей – “Сказали…” – з розділу про війну:

    Той хлопчик дивився на мене захопленими очима,
    Закоханими очима – щоразу здавалось мені.
    А я переходила вулицю, мовчки проходила мимо
    І так почувалась дивно, мов босими – по стерні.

    Заміжня доросла жінка, шарілась немов школярка.
    А погляд – бентежив душу, услід між лопаток пік…
    О, я к він умів дивитись! Відверто, не як у шпарку.
    А потім його не стало. От був – і раптово зник.

    Та я не цікавилась, де він – сусідський той котигорошок.
    Бо звісно: туди закотився, куди уже й не зазирну.
    …Спогадка напівзабута, журби непозбутня ноша.
    Сказали, що був на Майдані. А потім пішов на війну…

    Або такий:

    Приснилось:
    твоя дружина
    тобі народила двійню.
    Уже й підростають хлоп’ята.
    І радісно – дружна сім’я!
    І світ – молодий і прекрасний.
    В минулому – чвари і війни…
    Приснилось:
    твоя дружина –
    я.

    ***
    Четвертий і п’ятий розділи (про природу й творчість) так само чарівливі. Авторка ступає “Вишневій завії навстріч” – і бачить, як “ліси здійняли ввись дубові гребені, / Вичісують кошлату вовну хмар”; як падають “яблука-відчайдухи / Сторч головою в траву”; як міняється довкілля: “То весен пізня насолода, / то ранніх зим скорбота…/ Розвій… Занепад…/ У природи – Сізіфова робота?”
    Так, згадки про свого ангела розсипані в кожному розділі. Є і в розділі “Передчуття дзвінкого дива...”: “Каміння збираю: / Гора на межі. / Дарунок Сізіфа / Тулю до душі…” Є і у циклі “Пазлики”, що його складають чотирирядкові мініатюри – катрени, які поза всякою критикою. Бо вишукані, місткі, повчальні – і всі без винятку. Приміром:

    Ой, не плачте по мені
    Так неса(у)мовито!
    Я не вбита на війні –
    Я війною вбита.

    Або чотиривірш “А ти?!:

    Злі та ти…
    З літа ти!
    В Лету – ти?
    Злет.
    …А ти?

    Це нова якість. Привертає увагу гра слів: “Морок мацає мороку”; “Змарнілі дні змарновані”; “Зависаю між кроком і криком”; “І бісить біс надію босу”… І т. п. Зустрічаємо чимало роздумів про творчість, про те, що “там, де словесний силос, / Марно шукати стилос”. Воістину так! Але стилос у Люби – відточений й гострий.

    ***
    Не сперечаються в штукарстві,
    змагаються одначе:
    Моя поезія бунтарська
    І надто тиха вдача.

    Такою антитезою назагал окреслила свою художню творчість і характер Любов Бенедишин. Так воно і є. На вигляд вона тендітна, спокійна, врівноважена, але емоції (щодо поезії)… зашкалюють. За своєю експресією, сугестією наша поетка нагадує мені Тодося Осьмачку, лапідарністю – Євгена Плужника, в прозі – Василя Стефаника.
    “Любов Бенедишин, – писав незабутній Петро Сорока, – одна з тих тихих галицьких поетес, які утримують високе небо української поезії. Без ремства, претензій, без особливої надії на ширше визнання, зі святою жіночою покорою і вірою” (ж. “Дзвін”. 2018. №. 34, с. 55).
    Проте утримує це небо разом з іншими поетесами: Марією Людкевич, Юлією Курташ-Карп, Мирославою Данилевською-Милян, а також – і передусім – з тими, що живуть і по-справжньому творять поза межами Львова, як-от Світлана Антонишин (Броди), Ольга Кіс (Золочів), Люба Проць (Самбірщина), Ольга Яворська (Старосамбірщина)…
    Серед цієї плеяди Любов Бенедишин вирізняється своїм небуденним, часто іронічним, голосом, глибиною й темпераментом. Вона – самодостатня. І цілком оригінальна. Це наочно підтвердив “Дарунок Сізіфа”. Бо він для поетки (як зазначено на початку цього есею) – ангел. Ангел, який завжди готовий допомогти. І допомагає:

    Знов надія у серці гасне
    І нуртує тривоги гребінь…
    …Він приходить до мене вчасно,
    Й не з’являється без потреби.

    Я не знаю, якого Він рангу
    І чи жде похвали від Бога.
    Кажуть, в кожного є свій ангел,
    Отже – екстрена допомога.

    Певно, звик до нервових зривів,
    Звинувачень, образ даремних.
    Він зі мною від горя сивів,
    І підсвічував там, де темно.

    Не жалів, не хапав на руки:
    Лиш підштовхував до вершини.
    Перед Господом на поруки
    Брав не раз. Допоможе й нині.

    …Непоганий дарунок – вміння
    Не давитись насущним хлібом.
    За довіру і за терпіння
    Називаю Його Сізіфом.


    Петро ШКРАБ’ЮК,
    письменник, доктор історичних наук,
    старший науковий співробітник
    відділу української літератури Інституту українознавства ім. Івана Крип’якевича НАН України.












    Коментарі (4)
    Народний рейтинг - | Рейтинг "Майстерень" - | Самооцінка -

  2. «Моя хата скраю…», або Як пацифіст - пацифісту...

    Прорвало тривкі ланцюги і загати // Майдану священне цунамі. // Прокльони з молитвою, будні зі святом // обмінюються полюсами…
    Декілька місяців тому ніхто не міг собі уявити, що, здавалося б, непримиренні сторони пліч-о-пліч триматимуть оборону вже спільних інтересів у ще запеклішому протистоянні.
    Зовнішній агресор не питає: чи хочеш ти цієї війни, і внутрішньому ворогу байдуже – любиш ти його чи ні, йому достатньо власної ненависті. Вже стільки часу «Україна в огні» оплакує своїх синів… І лише Господь знає – як зупинити цю криваву косовицю… Нині чи не кожна вдумлива християнська душа – у великій скорботі і в глухому куті: як зберегти незалежність України, а отже Богом дані землю і мову, не порушуючи найголовніші заповіді Отця, а саме, люби ближнього свого, не вбий…
    Добре бути пацифістом. Сидиш собі умиротворено в своїй «крайній хаті», у тій фортеці на піску, перед телевізором чи віконцем в Інтернетну ірреальність і спостерігаєш, ледь встигаючи, за стрімким перебігом подій, новинами, «фейками», «лайками» тощо. Стурбовано і співчутливо (чи й роздратовано) слідкуєш за розгортанням словесних баталій і відчуваєш свою святу непричетність до вселенського зла. Благодать! А в перервах між молитвами і серіалами праведно обурюєшся на того, хто не словами, а зброєю вболіває за подальшу долю твоєї країни, твого міста і твоєї «крайньої хати». Авжеж, совість у пацифіста чиста, думки і руки – теж. Він – за мир. Але ж… тих юнаків, які щодня стають «200-им вантажем», матері теж народили і виплекали не для захланної пельки війни… У кожного є вибір – скаже пацифіст.
    Що ж, всі колись відповідатимемо перед Господом за свої вчинки. Втім, за не вчинки – теж. Саме до байдужого, літеплого мовив Творець словами пророка: «Виплюну тебе зі Своїх уст» (Об. 3:16).
    Я далека від теології і, напевно, все ще недостатньо ревна і міцна у вірі. Але, мабуть, як і багато хто нині (частіше, ніж зазвичай) шукаю розраду і відповіді на складні запитання у наймудрішій Книзі Книг. Роздумую над Словом у вільну хвилину…
    Справді, Святе Письмо навчає любити навіть найстрашнішого грішника і найзапеклішого ворога, але це, певно ж, не означає любити гріх і зло, породжені ними. Не забуваймо, терпеливий і милосердний Христос, за потреби, рішуче вигнав торговців із храму. Хоча, варто зауважити: Він жодного з них не торкнувся бодай пальцем, лише поперевертав їм столи… Замислює? Замислює: чи не є це для нас найвищим зразком стратегії і тактики у боротьбі зі злом? Та, схоже, людству до цього ще рости і рости, вчитись і вчитись…
    Втім, і біблійну настанову «підстав другу щоку, якщо тебе вдарили», при всій її масштабній образності, на мою думку, не варто трактувати однобоко. Придивившись, трішечки змінивши ракурс, можна запримітити цікавий нюанс. А чи не йдеться тут, так би мовити, про «інтелігентного опонента», хоча, можливо, й недосконалого у розвитку й вірі як і ти сам, але рівного тобі за приналежністю Господу? Бо ж тільки добропорядна людина за певних обставин може виплеснути власний гнів ляпасом, відкрито дивлячись у вічі. Ниці, підлі, підступні особини зазвичай завдають удару в інші місця – нижче пояса або в спину… Що й, до речі, маємо нині в Україні. Дехто воліє називати це «братовбивчою війною». Та яка і чия «печатка» відбита на чолах нелюдів (не побоюсь цього слова), котрі смачно обстрілюють не лише ворожі з їхньої точки зору блокпости й полігони, а й житлові будинки, школи, дитсадки, і навіть міжнародні авіалайнери, з вишуканою жорстокістю тероризують мирне населення, не гребують ні наругою, ні мародерством, ні «маскарадом» і безсоромно брешуть, брешуть, брешуть? Невже Господа?! Бере сумнів… Кому ж належать ці наймані «легіонери Звіра»? Які цілі й ідеї керують ними? Чи не диявол заволодіває розумом людським, штовхає до ганебних вчинків? «Бо він неправдомовець і батько неправди» (Ів. 8:44) – читаємо в Біблії.
    Тож чи не є мовчазне споглядання, невтручання в ситуацію потуранням гріхові, а відтак ще більшим гріхом?
    То що ж робити?! Нічого – скаже пацифіст. Самі винуваті: не треба було пертися в Європу, влаштовувати майдани, висловлювати невдоволення владою, затуляти голови від ударів кийками, ховатися за фанерні щити… І зараз нічого не треба робити, просто припиніть вбивати один одного, негайно згорніть АТО. Але ж уже згортали. На два тижні заборонили українським військовикам торкатися зброї. Результат усім відомий. То чи справді по той бік лінії вогняного граду – брати?!
    А одразу після Революції Гідності хіба Україна вже не спробувала грати за правилами пацифістів? Смиренно терпіла засилля «зелених чоловічків», мовчки спостерігала за агресивною нахабністю незваних гостей. Врешті-решт без жодного пострілу віддала Крим, аби лише не зіпсувати «дружних стосунків» з північним сусідом, не допустити кровопролиття. І що, це зупинило зловісні наміри Росії? Навпаки – лише розпалило її амбіції і апетити. Уся світова спільнота тепер ламає собі мозок – як не допустити Третьої світової. То на яку шальку терезів Бог покладе цю нашу толерантність, куди зарахує – до добрих справ чи до злочинної бездіяльності?
    Якщо ми не виправляємось самі, нас починають виправляти обставини. Тільки з цієї точки зору можу сяк-так пояснити собі те, що твориться нині в державі. Бо кожен з нас так чи інакше, більше чи менше причетний до безладу, корупції, суцільної брехні, що, мов темрява, накрила Україну, «…бо кожен, хто робить лихе, ненавидить світло» (Ів. 3:20). І вже майже кожен погоджується, що зміни треба починати з себе, та не кожен готовий змінюватись…
    Всі ми хочемо спокою і миру. Щоб нарешті раз і назавжди припинилось це вимарене пеклом жахіття. Але… спокійно споглядати як ворог топче і паплюжить твою рідну землю, здійняв руку на твою матір – це святенництво чи святотатство?
    Все в руках Господа. Небесний Отець все бачить. Взиває до нас: «Не мстіться самі, улюблені, але дайте місце гніву Божому» (Рим. 12.19). Так, Біблія проти насильства, і наша справа – гаряче молитися. Однак… згадаймо старозавітного Давида, який сміливо став на прю з набагато сильнішим фізично Голіафом. Або ж уважно вчитаймося у пророчий рядок з Нового Завіту: «…коли сурми звук невиразний, – хто ДО БОЮ готуватись буде?» (1Кор.14:5). Бо вимушений захист – не помста. Сьогодні в Україні сурма звучить на сполох, на тривогу. Питання – чи достатньо виразно?..
    Та невиправного пацифіста складно переконати. Навіть… у собі.
    «Нам не вільно нікого вбивати» (Ів. 18:31). Так казали юдеї Пилату, який вершив суд над Ісусом, а по якомусь часі – віддали Христа на смерть через розп’яття.
    Чи не розіпнемо ми так само й Україну, сподіваючись пересидіти лихоліття кожен у своїй «крайній хаті»?




    Коментарі (10)
    Народний рейтинг - | Рейтинг "Майстерень" - | Самооцінка -

  3. НАД ПРОВАЛЛЯМ У БОЖЕВІЛЛЯ
    Моя добра знайома, даючи мені «Записки українського самашедшого» Ліни Костенко, захоплено повідомила, що прочитала їх за одну ніч… Я здивувалась! Як не як – більше 400 сторінок тексту.
    Тепер, після кількаденного занурення в роман, я не сумніваюся, що його можна «проковтнути» залпом, не відриваючись. Я дивуюся, що його можна прочитати за одну ніч – і до ранку не збожеволіти! З чого роблю висновок, що моя знайома – сильна жінка.

    Головний герой роману – 35-річний програміст, втомлений сімейними чварами і негараздами, настояними на глобальному суспільно-політичному хаосі. Одного дня на порозі Міленіуму, він вирішує вести щоденник. Навіщо це йому? Мабуть, аби хоч якось відволіктись від проблем. Чи «принаймні, знати, що в світі робиться»… (ст.17) Та одна з вагомих причин, як на мене, криється ось тут:
    «Крім того, останній місяць століття – це ж не просто місяць, це – зріз, це анамнез, це як в археології – культурний шар. Його не можна бульдозером, не можна лопатою, його знімають по міліметру, просікають, розглядають крізь лупу – кожну дрібку, кожну грудочку, кожну деталь.
    Звичайно, аж так не вийде, у мене ж не електронний мозок. Але принаймні хоч п’яте через десяте, що дозволяє мені моя людська пам’ять». (ст.36)
    У цьому місці мені раптом «почувся» голос самої Ліни Костенко. (Чи не такою вона вбачала і власну місію, як автора «Записок…»?) Та й надалі, заглиблюючись у текст, зрідка переступала через подив, чому розповідь ведеться від імені чоловіка, настільки чітко і насичено звучить неповторний творчий тембр геніальної поетеси у деяких рядках, на кшталт: «Ми давно вже не були в цьому лісі… Слухали тишу, а по мохах нечутно ходили гномики, і ховали мед поезії по лісах». (ст.364)
    Але це аж ніяк не заважало з головою поринати в атмосферу глобального божевілля.

    Інформація і дезінформація з усіх куточків планети поступово накопичується, і дуже швидко перед головним героєм (і перед нами) розгортається не надто оптимістична панорама входження людства у нове тисячоліття. «Статична», як висловився хтось із критиків, начебто застигла біля монітора комп’ютера, постать головного героя – запис за записом, сторінка за сторінкою – теж потроху обростає цікавими деталями і подробицями. І час від часу, крізь вузеньку шпарину «внутрішнього щоденника» ми маємо змогу «підгледіти» окремі події з життя Програміста, його дружини, сина та інших дійових осіб, а також бути свідками важливих ключових моментів у їхніх стосунках. Отож, хоча й за кадром, але дія роману таки триває і навіть стрімко розвивається.

    Глобальний суспільно-політичний хаос – теж триває, ще густіше обростаючи абсурдом…
    «Я не катастрофіст. Я хотів би думати в хорошу сторону. Але на жаль, не вона домінує у загальному балансі подій». (ст.43)
    Тож хочеш того чи ні – доводиться балансувати «над проваллям у божевілля» разом із головним героєм.
    «Коли факти розкидані в свідомості, то це лише факти. А коли їх звести докупи, це вже система». (ст.240) А система – затягує… Навіть може затягнути зашморг на твоїй шиї…
    Мабуть, недаремно, головний герой роману – саме Системний Програміст. Все у романі вказує на систему, яку давно слід зламати, переформатувати. Війни, катастрофи, землетруси, теракти, нещасні випадки, політичні «розбори»… Звичний «кліп одного дня».
    Уже й не розбереш, чи то головний герой «завис» на негативі, чи й, справді, – увесь світ заклинило!

    «Добре людям, які пробігають повз факти. А я проходжу крізь них» - записує в своєму віртуальному щоденнику головний герой роману. (ст.28)
    Важко в цьому розумінні – і вдумливому читачеві. Пробігати – легше. А ще легше втекти. Після 50-ї сторінки періодично відганяла від себе це «заяче» бажання. Від лавини негативної інформації починало зрадницьки тиснути в скронях… Але спокуса психологічного екстриму таки перемагала. Тож відкладала книжку щонайдовше на кілька годин.
    Бо таки цікаво озирнутися на планету, на нашу державу, зрештою й на самих себе, з відстані сьогодення. Щоправда, приємного в тому, м’яко кажучи, мало. Це все одно, що вдивлятися у бездоганне дзеркало і бачити в ньому власну потворну хворобу, освітлену до найглибших метастаз. Кому таке до вподоби? Тим паче, коли є всі підстави констатувати, що й нині – зрушень у кращу сторону не спостерігається. Щоб не сказати – навпаки… Дивитися у минуле і впізнавати у ньому теперішнє – моторошно. Виявляється, нічого не змінилося! То де ж тоді наше майбутнє?!
    І на двадцятому році незалежності, як і десять років назад:
    «…маркер епохи – цифра 21. Нагадує, що ми вже в новому столітті. А більше нічого не нагадує. Ті ж самі бомжі порпаються у смітниках. Ті ж самі нардепи просторікують тією ж мовою, від якої хочеться на Канари. Так само «таращанське тіло» лежить у морзі.» (ст.49)
    Та й як тут очікувати благої вісті від світу, коли вже два десятиліття, як «…Україну запустили в майбутнє під знаком одрубаної голови»?! (ст..60)
    Оце вже дійсно – з розряду найбожевільнішого божевілля.
    «Кожному поколінню сняться свої кошмари»(ст.63)…
    Коли ж ми нарешті прокинемось?!

    «Люди, як правило, бачать світ в діапазоні своїх проблем. Ну, ще в радіусі родини, країни, свого фаху, своїх інтересів. А якщо подивитися на світ у комплексі різних подій і явищ, виникає зовсім інша картина. Бачиш критичну масу катастроф.»(ст.67)
    А критична маса – справді, зашкалює. Недаремно головний герой не витримує, ледь не провалюється у божевілля і, десь ближче до середини роману, врешті-решт опиняється на межі життя і смерті.
    «Нестабільний знак Терези. Щось у мені схитнулося, ледве зберіг рівновагу. Мабуть, чаша болю переважила.» (ст.176)
    На щастя, дерево, яке стало мимовільним свідком душевного надлому головного героя, лише відбулось переляком… Поступово налагоджуються ніжні стосунки з дружиною, тепліє атмосфера в родині… Навіть світ уже не здається таким хворим і похмурим: «Вона має рацію. Світ красивий. Треба жити своїм життям. Треба читати щось приємне і веселе, або й взагалі не читати. Краще слухати «Арабески» Шумана…
    …Я в неї закоханий, як той лебідь в катамаран.» (ст.220)
    Але ця ідилія – недовговічна. Щоб зруйнувати ілюзію одужання, достатньо ввімкнути новини. І невдовзі знову «критична маса катастроф заклинює до неможливості їх сприймати».
    До того ж, у багатовекторній і стереоскопічній системі світових, і навіть космічних, координат, національний вимір для головного героя – далеко не на останньому місці:
    «Моя базова травма – Україна. І на це немає ради». (ст.123)
    А у нас тут, як відомо – свої духовні катаклізми, свій політичний Геловін…

    «Пішло угору Хамове плем’я».(ст.293) Хіба не пророчі слова? Час, «великий карикатурист», за останні кілька років навіть підсилив їх звучання ще безжальнішими штрихами. І таких пророцтв, які уже вросли самі в себе, стали жахливою дійсністю, у творі чимало. Навіть у заключній частині роману, де описуються події Помаранчевої Революції, коли здавалось, що «й сонце сходить саме там», а «Над Майданом стоїть оранжева аура»(ст..392); і читач разом з головним героєм знову не в силі стримати захоплення: «Боже! У мене є народ.»(ст.395), - за кілька сторінок раптом сахається вкладеної автором у мозок свого героя думки: «А що як, справді, спрацює закон маятника? Після такої революції це ж може убити.» (ст.408)
    Мимохіть ловиш себе на підозрі, що вже можна позаздрити тому Програмісту! В нього, принаймні, була, хоч крихітна, але надія: «Вишукана революція, толерантна. Зазвичай революції по ніздрі в крові. А в нас тільки обіцяють «бандитам тюрми». Якщо, звичайно, не знайдуть з ними консенсусу.» (ст.402)
    Схоже на те, що у нас, теперішніх – уже немає ні надії, ні ілюзій. Ми вже знаємо, що саме так і сталось. Ми уже в тому часі, який для дійових осіб «Записок…» був лише непевним майбутнім:
    «От якраз пенальті й не вдарять. Це має бути дуже точний удар – штрафний по воротах супротивника з одинадцяти метрів. Але ж у нас елегантна революція, ввічлива, «революція усмішок». Ми з нашої ввічливості не заб’єм.
    І потім, ми не знаємо, де чиї ворота.»(ст.410)

    Завершується роман… Тікають у зраду полинялі псевдовожді і псевдогерої Помаранчевої Революції. Та не тьмяніє оранжева аура над Майданом. І Україна, яка «скучила за собою», не має наміру залишати «простір, де вона зустріла себе».(ст.399)
    І як форпост воскреслої надії – сповнений рішучості, останній запис Програміста:

    «Ми нікуди не підемо з Майдану. Ми будемо стояти тут до кінця.

    ...От і настав День Гніву.
    Лінію оборони тримають живі.» (ст.414)

    Закривши книгу, мені закортіло роззирнутись довкола і запитати рідних, друзів, знайомих, себе врешті решт: «Чи ми ще – на Майдані?» Хочеться вірити, що так…
    Але, якщо нам забракне мужності й терпіння, і ми «підемо з Майдану», знову залишивши ту «лінію оборони» мертвим – це означатиме, що ми таки, певно, – божевільні. Бо тоді вже ось ці рядки Ліни Костенко з «Записок українського самашедшого» можуть виявитися для нас фатально пророчими:

    «У суспільства ретроградна амнезія. Воно уже все забуло. Воно навіть не робить зусилля пригадати. Через те з цим суспільством можна зробити, що завгодно…

    …схаменіться, коли вже пізно.» (ст.288)

    P.S. На ст.48 йдеться про відкриття у Детройті «Капсули часу» - послання нащадкам ще з початку минулого століття. «Записки українського самашедшого» Ліни Костенко – теж «капсула часу», тільки послання у ній – нам – від нас самих.
    Бо, щоб схаменутися, спершу треба пригадати…

    2011


    Коментарі (18)
    Народний рейтинг - | Рейтинг "Майстерень" - | Самооцінка -

  4. Невтішні роздуми про свободу слова або «Над ким сміємось?»

    Свобода слова… Цим, чи не єдиним, надбанням довгожданої незалежності ми справді могли б гордитися! Якби… не гіркий присмак усвідомлення того, що все частіше під красивою маскою гласності і демократії приховується потворне обличчя блюзнірської вседозволеності (згадаймо хоча б сумнозвісного пана Бузину!).
    Щоб у цьому вкотре переконатися, достатньо ввімкнути телевізор. І «погортавши» розмаїття безликих і безідейних телепередач, зупинити свій вибір, для прикладу, на одному з найпопулярніших вітчизняних розважально-гумористичних шоу «Вечірній квартал».
    Що й казати, ці молоді люди – таки талановиті, і вміють розсмішити обивателя. Впродовж кількох років «золота жила» їхнього гумору – політична арена нашої молодої держави, яка, схоже, ще довго буде надихати і «підживлювати» свіженькими смаженими фактами творців цього телевізійного проекту. Однак дещо дивує «зацикленість» артистів шоу на одних і тих же персонажах. Чомусь герої майже всіх їхніх масних, переперчених і пересолених жартів – політики, партійні лідери, перші особи держави. Кожного разу перед глядачами розгортаються нові «неймовірні пригоди» Віктора Ющенка, Юлії Тимошенко, Віктора Януковича і «всіх-всіх-всіх» (читай «інших публічних осіб») в Україні. Які тільки монологи й діалоги не вкладаються авторами проекту в уста відомих нам людей! Які лишень надумані комічні ситуації не обігруються і не «обсмоктуються» творцями «Вечірнього кварталу»! Словами не передаси. Це треба самому чути і бачити. І дарма, що так звані «пригоди» української політичної еліти – переважно плід розгнузданої уяви «квартальників», зате персонажі цих сучасних телеанекдотів, усі як один, справжнісінькі.
    І ось тут мимоволі замислюєшся. Що це? Незавуальована сатира, смілива критика? Чи, може, свобода слова в дії? Але ж і сатира, і критика не повинні переступати межі пристойності, опускатись до вульгарності; а свобода слова – не означає розгул наклепів і паплюження будь-чийого імені, чи то пересічного громадянина чи то Президента України!
    Швидше за все, це – елементарна відсутність художнього смаку і відчуття такту. І, мабуть, – не лише у творців «Вечірнього кварталу», бо інакше такої відверто-розпусної словесної вакханалії, яка розкошує в рамках цього шоу, не було б на телеекрані. Від почутого і побаченого іноді стає то ніяково, то моторошно, то огидно. І пригадується старий як світ вислів: «Це було б смішно, якби не було так страшно». Та ми сміємось! Аж захлинаємося власним сміхом!
    …Куди ж подівся наш справжній, шляхетний, в міру приправлений, український гумор? Можливо, ще животіє десь на задвірках інформаційного простору, допоки залюбки споживаємо його дешевий чужомовний сурогат. Що сталося з нашим вишуканим почуттям гумору? Складається враження, що новоспеченим комікам вже й мудрувати довго нема потреби. Хочеш розсмішити якнайширшу аудиторію? Бери найвідоміші імена, і «відмінюй» їх вздовж і впоперек скільки душа забажає! Або ж, як Вєрка Сердючка, вигадай собі допоміжний бренд: «сценічну маму». І тягай скрізь за собою, мов опудало; виставляй на посміховисько її затурканість і недоумкуватість; штовхай, принижуй, обзивай! Успіх гарантовано.
    І ми регочемо. Аж за животи хапаємось! І ніхто нас не схамене, не запитає, як у знаменитому творі класика: «Над ким смієтесь? Над собою смієтесь?!»

    2009


    Коментарі (29)
    Народний рейтинг - | Рейтинг "Майстерень" - | Самооцінка -