скільки сліз і крові пролито
під руїни маскується вічність
йдуть за мною війна і молитва –
дві сестрички Середньовіччя

кровоточить чиясь неприступність
то фатальна (фінальна!) битва
хто наступний на смерть?
...хто наступний?
що за пара – війна і молитва?

як у серці обох сполучити
де накреслити лінії меж?
та мовчить і повз мене дивиться Вчитель
що приніс нам і мир
і меч

Я дикий звір, я топчу анемони,
не гість, а зайда у садах весни.
І не до слів чи пишних церемоній –
мені би просто розгадати сни.

Бо простягаю руки не за тими,
хто б допоміг здолати біль і страх.
Під дулом мого фотооб’єктива
згоряють зграї квітів і комах.

Маленьке тіло зломленої квітки
зцілю – заплачу, зацілую вщерть.
Я дивний звір, бо пам’ятаю звідкись
таке незрозуміле слово «смерть».

Як рівно й тихо ти гориш,
і лиш у кутиках очей – тривога.
Забуті привиди старих горищ
мабуть, тебе прийняли би за свого.

Як світло й солодко спливає час,
де одиниця поділу – твій подих.
У дні веселощів, і в дні нещасть
являйсь, мов ангел, зі садів господніх.

Одним-єдиним словом захисти,
бо маєш голос легкий, білосніжний.
Мені над містом тихо мерехтить
твоя таємна незбагненна ніжність.

Я тобі вірш, ти мені пісню.
Заручать нас музи, може й оженять.
Так і живем – не тверезо й не пісно
Щедро посвистує вітер в кишенях.

Я тобі – натяк, ти мені – дотик.
З ніжністю тою як далі бути?
Кажуть, любов – гормональний наркотик.
Хвороба, яку виліковують будні.

Ти мені вірш, я тобі – пісню.
Двоє митців у маленькій квартирі –
Це хаотично, деколи й тісно.
Мабуть, пора лаштуватись у вирій.

Ти мені – руку, я тобі – серце.
А до фіналу ще дуже далеко.
Доленько-доле, о змилосердься:
Хочу хворіти хронічно, та легко!

Мовчання мені не виходить. Я, мабуть, чиясь чернетка:
і вітер в лиху погоду розвіє у світ мене.
Якби ж то книгою стати, якби ж то стара планета
втомилась мене вивчати, бо надто воно складне.

Слова і думки прозорі дратують і б’ють під дихи.
Ще й очі – крикливі зорі, що зраджують тайни всі.
Мій панцир такий благенький. Під нього крадеться тихо
той вітер, що рве легені і сльози стирає в сіль.

цей день допив мене до дна
мій аромат поглинула вода
я тінь що перестрибує у завтра
і що тобі за вигода від тіні
хапатимешся за високі стіни
я вислизаю плакати не варто
я вислизаю і пірнаю в ніч
мені насняться незнайомі люди
шукатиму когось кого не буде
і стану злим осердям протиріч
ця порожнеча на усю Вселенну
розділить рознесе мене від мене
я тільки свідок самосуєти
шукаю рішень йти а чи не йти
зі щік злизати щось сумне солене
і визнати що в центрі світу – Ти

Я бачу фільм, в якому Ти і Я
ведемо вчені бесіди про святість.
А потім дощ. І що ще може статись?
Хіба лиш нас поглине течія.

А може й вітер зажадає жертви,
та не збагне, як розвести тіла.
Я буду трошки п’яна, трошки зла,
а ти, як завжди, лагідний і… впертий.

Фрагмент веселки над суцвіттям стріх…
Твоє завдання – тільки танцювати.
Ми ж знаєм цІну бесідам про святість
і вже давно забули слово «гріх».

Я стала негативним персонажем.
Якщо по-справжньому, то вперше на віку.
Побути відьмою – це стільки вражень,
мов повернуть назад гірську ріку.

На мить чи дві не згадувати ближніх,
в долонях світу пестити сльозу.
Добро і зло, теперішнє й колишнє
віддати часу на холодний суд.

Пройтися подіумом – вільно й гордо,
бо в героїні врешті є герой.
Та хто я? – Дівчинка із хворим горлом.
Таку не візьмуть на центральну роль!

Десять пальців, немов пілігрими,
що бредуть до святої землі,
Вимальовують кроки незримі
на вустах, на плечах, на крилі…

Наша клітка здіймається вгору
і розхитує втомлений сад.
Ти прийшов так поважно і гордо,
але вже не вернешся назад…

Я про тебе ні словом, ні рухом
не обмовлюсь, якби хто питав.
Лоскотатимуть крила і руки
від старих нерозгаданих тайн.

В моїм світі лиш співи і блискіт,
що не є ані добрим, ні злим.
Доторкнись і вдихни нашу близькість:
Я – твій храм,
я твій Єрусалим!

І ні слова в мені, і занадто багато,
світ, як завжди, нудний і доречний.
Я завмерла ліниво і кожен мій атом
колихається в такт порожнечі.

Як медуза, сп’яніла іонами техніки,
із задатками до інтелекту,
запливаю у тебе каналами темними
і офірую крихітну лепту.

Пообідня сієста з пікантними жартами
возведе на античні котурни
мої вади і примхи, підкреслені жаром,
подаровані дурням задурно.

Слів нема – лиш розкоти кошачого рику.
Скиглять двері, бриньчить піаніно…
Що таке делікатність?… Ну так, мені прикро.
Я дрімаю нахабно й невинно.

Кілька крапель нагрітого воску
Для сумної фанатки (за сумісництвом – Музи).
Він пісні їй щовечора в дім приносить.
А Вона тільки слухає. Хоче… Мусить!

Він – сирена із голосом древньої знади,
а Вона вже навчилася від Одіссея
не дивитись, не слухати, болю не знати.
Стати білою й рівною, мов євростеля.

Але голос Його вже давно всередині:
попід шкірою, в серці, голоднім без кисню.
Муза теж до світанку не спатиме нині.
Час розтанути їй чи самій написати пісню.

(Присвячено О. Печарському)

Замкнулось коло на мені, мій милий волоцюго!
серед усіх жінок землі не знайдеш більше друга.

Не знайдеш донечки й сестри, а заодно й коханки.
Упокорись і підкорись до краплі, до останку!

Ще сяють зорі суєти на всіх твоїх дорогах.
О, не взивай намарне ти натомленого Бога.

Він дав тобі моє плече, щоб ти на нього сперся,
Я входжу з золотим ключем в кімнату твого серця.

***
Цей дощ – волоцюга, якого розбещує ніч…
Я майже за бортом.
Роздмухую хмари, бо ж, мабуть, страждати зручніш
із певним комфортом.

Ця ніч обертається деревом, вітром, хрестом.
Налий мені чаю.
Я просто надгробна скульптура, що дихає знов
і скніє печаллю.

Той вихор, що вперто засів у моїй голові
розхристує дверці.
Депресію слід вигрівати у ліжку, в теплі,
схопившись за серце.

Прости мені… просто ця мряка розвінчує міт.
Додому, сьогодні!...
Краса облізає і тіні пірнають умить
В озерця безодні.

Це не будяк у вазі --
Символ це, мудрий символ…
Має він на увазі
Щось неприємне й зимне.

Чую стремління крові,
Стримане вічним сумом,
Ще одна із історій
В Лету понуро суне.

Пам’ять, що сяє синьо,
Вчепиться реп’яхами.
Символ це, просто символ,
Тихий і непроханий..

Плачу, сміюсь до болю,
Знову лічу до сотні.
Я назавжди з тобою,
Панно Самотність.

Від кави болять суглоби
І трохи ламає руки.
Старий годинник спідлоба
Сканує найменші рухи.

Ці звуки, ця тиша й літо.
Відлуння забутих глюків.
Він вміє мене розізлити –
Старий годинник-падлюка.

Він вміє втовкмачити серцю
Свій темп і свою монотонність.
Мій спогад іще не стерся,
Ці стіни кам’яно-сонні

Так міцно тримають тіло
І смокчуть його засмагу.
У кави нутро застигло
На зіткненні крику і смаку.

І скоро на світ нахлине
Велика страшна посуха.
Останню гірку краплину
Досмоктує жирна муха.

***
Цей ранок захлинається туманом,
І викрадає змерзлі постаті дерев...
Цей день сумний кульгаючи помалу,
Відійде в осінь, в осені й помре...

Твої думки здригаються від щему,
Якби їм дрібку слів, буденних слів!
Цей вечір підпережеться дощами,
Й тебе підхопить з голої землі...

А що нам, що крім жмені кілометрів,
Що їх розсипано в серця доріг?..
Ця безпритульність нас веде в безсмертя...
Кишені гріє давній оберіг.

Вдихати свіжість – осені візитку...
Сміятись кавою з чужих рядків...
Священна осінь сіє через сито
Слова, дощі, шляхи мандрівників.

Стирає грань між ніччю і світанням...
І вже не знать, де небо і земля.
Якщо раптово нас колись не стане,
то ми знайшли в туман – додому – шлях...

симетрія суму
солодко снитись самому собі?
серце старіючи слухає спів
сум серед серпня суне

сміх сподіватись свободи
серйозність – сміливих свита
сиве смеркання
світе!
свічку світи на спомин суботи.

сльозами скапує старий суїцид
сестронька-смерть
сум-суддя
сон-сусід
схиблено сяють сонети суботні

сенсації скромно схоронить стіл...
скільки світанків схоронять стіни?
самотність сестричко
самотність...

я його люблю як умію
як невинне дитя, як вчорашня повія
діалог наш почнеться – як завжди печально,
я до нього словами, він до мене – мовчанням.

лиш надранок приб’ється поранений вітер,
перевтомлений мандрами, з іншого світу,
жовтим листям приліпить до вікон новину:
ти говориш зі мною завжди, Божий сину

і стираю я вкотре самотності накип
вітер каже, що ти посилаєш нам знаки,
я напевно криптолог у пошуках суті,
але як їх читати – всі змісти забуті?

та, буває, на мить всепроймаючий спалах
вимальовує суть на листочках опалих.
ради тебе живу і плекаю надію,
я ж люблю тебе, чуєш? люблю як умію

незліченні роки, наче крила дерев у вікні,
їм судилося впасти – але не злетіти у вирій...
навіть золото меркне і схлипують вітряно дні,
залишаючи нам або смерть або старість на вибір

...незліченні роки, наче спраглі ковтки
найсолодшого меду у залах величних
не з’єднати з майбутнім минулі віки,
тільки пісня бринить, вічно юна, і кличе

в край, де теплі слова втихомирюють біль,
де співала ніжніше від всіх Елентарі... *
світе рідний, на тебе тавром впала тінь!..
хто наповнить тепер мою чашу нектаром?..

може ти, синьоокий, долаючи сумніви й страх
кинеш затишний дім і підеш за солоним туманом...
прощавай, бережи небо нашого світу в очах
у найдовшій мандрівці до раю – Аману... **

вино на цвинтарі. назвемо це причастям.
ти кришиш птахам зачерствілий хліб…
вигадує гримаси куце щастя,
сповзаючи у твій непевний слід…

а пташенята заглядають в вічі…
трава слизька – провалишся таки
у лоно зрілого Середньовіччя,
принаймні кажуть так жартівники

ти навіть хочеш друзям усміхнутись –
і те причастя розділить на всіх,
безкровних губ розпачлива зімкнутість –
нарешті впустить в себе кров чи сік

але раптово, хижо, недоречно –
колюче зілля в одяг твій вроста
старим плащем на світ лягає вечір –
і ти вже – тінь розлогого хреста!

Ти пахнеш, мов осінній ранок....
Високо сонце піднялося.
Слова змішалися з вітрами
Й осіли у твоїм волоссі...

Твої слова ще, мабуть, ніжно-теплі,
Та в них вже зріють перші запитання...
Торкаються до тебе руки й терпнуть,
Бо змерзле тіло – струм святої тайни.

Знайти відгадку? Хто ж мені повірить,
Що ти зійшла мов тінь над ліхтарями
Із неба – на дахи передвечір’я?
Що ранком пахнеш і лікуєш рани...

Прийшла в плащі, який сріблився сірим,
Принесла дощ, мов плач за мертвим листям...
Ну хто ж у тебе, радосте, повірить?
Принцес нема, пісні перевелися!

Лиш ти, що пахнеш гіркотою кави.
Ти – ранок ранків на порозі раю…
Стіну минулого затерплими руками
Тримаю – і тремчу – і підкоряюсь...

тільки яблучний сік так пливе по долоні,
вибирає святу траєкторію вен,
і здіймаються в темряві тепло-солоній
дві краплини очей, що прожили ще день

зеленіють хрести від живучого моху,
позбуваються ангели важкості крил...
і траву переспілу, туманну і мокру
сивий смуток покори обняв і накрив

ти зриваєш колюче незаймане зілля
щоби скласти пожертву готичній красі
той вінок буде німбом твого божевілля,
сік прорветься із вен і спливе по руці

І. Передчуття

Коханець жовтень – у очах багряний гріх,
до ніг моїх твого послання оберіг.
Ти мені снивсь.
Обвітрений, рум’янолиций,
з мечем і верхи мчиться полем лицар
і зупиняє перед міста ворітьми
чужою мовою мовчить з людьми...
Твій погляд стриманий, щось в нім таїться...

а я княжна-красуня чи служниця...

став перед троном – князю клятву скласти –
а що мені? в тобі так мало ласки...
скупий на посмішки, твоя любов почім?
аж ось... князівну крадеш уночі...

і летимо вже двоє шляхом битим...
шалене серце б’ється в такт копитам...

чужинцю, я ж не знаю тої мови!
і раптом – спека дня зрива окови...
мені даруєш яблука й вино
мене цілуєш – я плету вінок
тобі й собі на здимлене волосся…
жаданий мій, я так давно чекала осінь!..

о, як в тобі багато сонця й болю,
ну не дивись так – я піду з тобою,
туди – за той міражний горизонт...
ітиму, доки не скінчиться ... сон.

Коханець жовтень — у очах багряний гріх.
до ніг моїх послання твого оберіг...
А в нім слова, яких не розказати,
А в нім шляхи – вернешся ще не завтра...
Чекаю вічність на вершині вежі,
Маліють дні, підводить крила вечір...
Сріблястий плащ – і той не захистить...
Хто в цей пейзаж домалював хрести?
Щодня долаю ті щербаті сходи
На вежу – на вітри – на лютий холод!........
Зболілий погляд закарбує пустку,
не вічний відчай, він іще відпустить...
і лиш на дні вологих сірих віч:
самотність – найтривкіша в світі річ.
Збагну: любов до жовтня – лиш примара
поблідле сонце обліпили хмари...
вогонь запалюю в старім каміні,
тамую біль танком вогняних ліній...
та серце попелить багряний гріх:
зрадливий жовтню, повернись за рік!...

ІІ. Зустріч

коханець жовтень — у очах багряний гріх.
до ніг моїх послання твого оберіг.
десь за межею залишився гамір
лиш сад чужий із босими ногами...
лиш яблук зблиски й росяного соку
сховай, мій жовтню, посмішку жорстоку!..
кохати здатен, друже, навіть ти –
один із трьох синів осінньої сльоти –
розкинеш плащ багряний свій на роси,
під ніжним сонцем прилягти запросиш...
вино, легенди і звабливі рухи,
пригоршні яблук котиш з рук у руки, --
ті яблука немов ув’язнені серця
тріпочуть у передчутті кінця...

і нас, за крок лиш до здійснення марев,
раптово перехоплять п’яні хмари...
зів’ють ланцюг із вітру і дерев
і задощить, і пристрасть відімре...

прийдуть на горе нам палити листя
в вогні твоє послання розгориться...
слова зотліють і осушить сльози дим,
навчить самотність мудрості годин...

(Продовження буде... і початок теж)

ми в сивий туман не вірили... всю ніч танцювали з деревами...
і слово магічне „осінь” із вуст мов листок злітало...
світанок зробив нас сірими загубленими королевами...
сховав у покоях бранок, веселих і юних літами...

туман зажадав веселощів і взяв собі в посередники –
чотири півголих дерева – їх пальці від зимна червоні
набрали туману пригоршні і став він водою темною
й краплини упали лунко з долонь їх у наші долоні

тепер нам щоночі маряться прогулянки попід хмарами,
здіймаємо руки-гілля, а сонце – неначе зблідло...
триває тремтіння містики, болить це чекання марева,
ті краплі глибоко впали, тепер вони – наше тіло...

тумане, королю осені, лінивий в своїй таємничості
навпомацки, але йдемо у твій незабутній вимір,
чекай нас у замку сірому, в бенкетному залі вічності,
готуй нам сріблясті крила і в чашах медові вина...

***
Субота. Туристи і прості люди.
Трохи іспанської на площі Ринок.
І я в новій ролі, в ролі приблуди.
Кажуть дзеркала – зовсім без гриму...

Така байдужа, що аж прозора,
така прозора, що аж зелена,
так непідвладна людському зору,
що всі проходять вони крізь мене.

Тому ніхто мене не спитає,
чого мені в світі цьому ще треба.
І я, повна сумнівів, пророцтв і таїн,
слухаю скрипку під синім небом

Любов до руїн як діагноз, як гола приреченість.
Облуплені замки, забуті хати.
Вчувається шерхіт чужої ходи,
А власна стає недоречною.

І знов вираховую кількість померлих цеглин,
Так дивно і млосно від літнього хаосу,
Шаленство природи й пташиного галасу .
Під хащі маскується хижий старий часоплин.

Сади дичавіють, кропива стає королевою,
В городах росте найдобірніший пишний бурян.
Його не здолати ні людям, ні богатирям,
Усе вже давно перестало здаватись проблемою.

Занурити руки в траву, що сховала пороги.
Приміряти сотні імен й голосів
До тих, хто лишився у дотиках стін,
Хто хаос здолав протоптуванням дороги.

Мовчать імена, переплутує карти історія.
Прощаються вікна з останнім уламочком скла.
Любов до руїн певно, первісна, щира й проста
Ота, що не пише – а тільки легенди створює.

відлюдники й вокзали – вороги віддавна
відчуваєш виклик? –
втікай!
володарю-відчаю воля вже віддана
вихиляєшся від вигуків величань вітань

Ваша величність вулице!
Ваша величність вечоре!
вибираєш всіх віддаєшся всім
виховано вибачаєшся втікаючи вперше
виставки вітрини вази на вікні...

відразливі вірші вигукуєш виразно
великому всесвіту ввечері – вночі
відразливі вірші – вражень в’ялі вирізки...
вертеп веремія... втікаєш? –
втечи!

всміхаєшся вітру – вам вільно, вам весело...
воля воскресає вже – вір в рай.
вулик віддаляється
вірш вібрує веснами
відчуваєш втому? –
вмирай.

***
Тиша. Кава. Тиша.
Хтось знову не прийде. Досить.
Хтось знову когось залишить,
як ви казали?.. Досвід?..

Занадто багато правди.
Болюче незатишне світло,
воно – як зіниця кави,
воно наче погляд звідти.

Ти знімеш прокляття-вроки,
я знайду для щастя повід.
Чекатиму довгі роки
на декілька днів любові...

***
Всі відчуття загострились в сто раз.
І сум чомусь виходить з-під контролю,
цей сум, що був для мене, наче гра,
тепер мене вважає просто грою.

«І я мовчу, приречено мовчу»*,
всміхаючись задля годиться.
Хай би мене вовік ніхто не чув,
хай я не жар, а просто собі птиця,

та ледве-ледве все ж лечу вперед
у захлинанні від гіркої слини.
І пів-мене по-справжньому помре,
а пів-мене – послання неспалиме.

Пусті розмови, міріади слів,
потоки співчуття – це ні до чого.
Зустріну радісно сумні пісні,
зустріну, як «Титанік», скромний човен.