Середнього росту, з помітною спортивною виправкою, він ніколи ні на кого
не підвищував голос, був завжди спокійним і врівноваженим. Я добре пам’ятаю ту, напевно, природжену його манеру допитливо й уважно дивитися в очі своєму співрозмовнику. Відчувалося, що він так намагався отримати відповіді на поставлені запитання та досягти взаєморозуміння, а не ствердити свій незаперечний авторитет чи домінування в розмовах із нами.
Чимало хлопців у старших класах почало палити цигарки. На відміну від батьків чи класного керівника, котрі постійно сварили нас і намагалися переконати покінчити з цією шкідливою звичкою, він не читав безкорисні нотації, а просто вимагав од нас, як від відповідальних та уже досить дорослих людей, щоб у нашій курилці, в яку ми перетворили туалет, не було менших за віком. Мабуть, не варто говорити, що це доручення постійно виконувалося,
хоч, ясна річ, приносило йому масу неприємностей і проблем.
Пам’ятаючи імена й прізвища усіх учнів, незалежно від того чи вів у них свій предмет, чи ні, він також знав про захоплення й звички кожного, викликаючи своєю обізнаністю щоразу подив.
Одного разу, ми, з певних причин, усім класом дружно відмовилися від учителя іноземної мови. Приїхала комісія з районного відділу освіти, щоб не стільки розібратися в ситуації, а виявити заводіїв конфлікту. До директорського кабінету нас поодинці й гуртами викликали дуже серйозні та ввічливі тітки й дядьки, але ми вперто мовчали, як і наш директор, який, безсумнівно, знав ініціаторів. Ми, вдячні, на жаль, тоді тільки мовчки оцінили мудрість педагога.
Зі слів друзів, ми знали, що на його уроках фізики завжди було цікаво, що вони
з нетерпінням чекали на них. До речі, багатьом із них це дуже пригодилося в майбутньому житті.
Ведучи активний спосіб життя, він всіляко заохочував до занять спортом учнів, невідомо де і як знаходив кошти на інвентар та форму. Хоча в школі було багато спортивних секцій, але найбільших успіхів досягали чомусь лише команди футболістів та хокеїстів, які взяли собі за постійне правило, не повертатися з різних змагань до школи без нагород.
У той час на міжнародні зустрічі київського “Динамо” квитки діставалися нелегко. Коли їх ніяк не вдавалося придбати, а гру киян чи збірної хотілося
побачити вочевидь, ми часто пропускали останні уроки. Спонукав до цього розклад автобусного руху, та й кошти берегли на зворотній шлях, адже поверталися додому зазвичай на таксі.
Не втримавши в черговий раз на уроках, на другий день класний керівник відвела нас до директора, щоб він посприяв їй у нашому вихованні, а, може, щиро хотіла, щоб він нарешті покарав неслухняних. Але він, сам затятий уболівальник, пожурив нас швиденько при ній, а потім, уже без неї, ще довго розпитував не тільки про враження від гри, а про те, що відбувалося до і після неї.
Анатолій Федосієвич Д’ячук, – дякую вам уже лише за те, що шкільні роки
навівають на мене добрі спогади та емоції. Більше сорока років минуло з тих
пір, як отримував із ваших рук на шкільних лінійках дипломи та грамоти, а міцний потиск і тепло вашою руки пам’ятаються донині.
Розуміння того, що вам важлива кожна особистість прийшло згодом, а не тоді, коли ви позвали мене, новачка, на знайомство, коли запитували про те, яка допомога потрібна, говорили, щоб в разі чого не соромився звертатися до вас. Але, як ви, мабуть, і очікували, я цього ніколи не робив – не виникало такої потреби, хоч те знайомство незабаром переросло в дружбу, основами якої були спільні інтереси та уподобання.
Щиро шкодую зараз, що не завжди дослухався до ваших мудрих порад і настанов, адже все по-різному сприймається за різних часів і обставин.
Таким ви ввійшли в моє серце. Хочеться вірити, що таким же ви лишилися в серцях молодшого покоління, котре, певно, також наважиться на своє створення
вашого портрета чи характеристики, адже повага і шана не мають забуття.
Довгих літ вам, найкращий директоре!..
02.06.16

Осінь сімдесят другого року для мене почалася, як і сім попередніх, зі шкільної
лінійки. Але була й суттєва відмінність, адже, змінивши місце проживання, я, з почуттям досади та тривоги, опинився між гуртів незнайомих хлопців і дівчат. Досада виникала тому, що в Гор-Пустоварівці, звідкіля я родом, і де навчався до цих пір, на відміну від кількох різних за розміром старих корпусів, розташованих на величезній території шкільного двору, оточуючих зараз мене, - була нова двохповерхова школа, а тривогу, й якесь особливе відчуття недовіри, народжували безсоромно незвичні та відверто зверхні погляди моїх теперішніх однокласників, котрі раз по раз зупинялися на розгубленому, і пригніченому такою увагою, мені. Проте, так тривало недовго. В це нині важко повірити, але, завдяки знайомству, котре нам із розумінням справи на першому ж уроці влаштувала Валентина Миколаївна Піхота, я до кінця дня мав уже чимало нових друзів.
Легко і водночас важко писати про очевидні речі, а саме про вплив педагога
на життя учнів, а ще точніше – про його участь у житті кожного з нас. Однак саме про це мені й хочеться сказати сьогодні хоч кілька слів.
Найближчою людиною в школі для нас, безперечно, був класний керівник.
Отож вона була для нас, як друга мати, бо, коли нам ставало важко у навчанні, підтримувала, а, коли вели себе неналежним чином, одразу ставила кожного на місце.
До неї можна було звернутися і отримати відповідь на будь-яке питання, що ми
завжди й охоче робили.
Валентина Миколаївна викладала російську мову й літературу, роблячи свою
справу так уміло, що ми в підсумку дізнавалися від неї набагато більше, чим це
було потрібно знати зі шкільної програми. Вона часто розповідала про свої улюблені книги і про письменників, твори яких варто нам прочитати, а вірші Євтушенко, Вознесенського, Окуджави та багатьох інших цитувала напам’ять.
Тоді навіть не думалося, що підготовка до таких уроків потребує чимало сил,
знань і пошуків.
Уже пізніше, я пригадував усі ті назви й прізвища, знаходив десь книги і читав, натикаючись там на знайомі рядки, котрі з тієї незабутньої пори залишилися в моїй свідомості. Думаючи про себе, бачу, що зерна тієї любові до літератури сіялися нею недарма, – і, заходячи трохи наперед, хочу передати їй окреме й велике спасибі від мене…
Від Вишеньок до Києва відстань невелика, тож учителька дуже часто органі -
зовувала поїздки до столичних театрів, робила цікаві й корисні екскурсії на
підприємства області.
Не забулося також, як, на її прохання, після закінчення восьмого класу, бажаючі, дружно й старанно працювали нетривалий час на полях місцевого радгоспу, щоб самим собі заробити кошти на далеку подорож до Москви. Та й не було для багатьох у той час нічого приємнішого від усвідомлення того, що вони роботою допомагають своїм батькам.
Мабуть, не треба розповідати про подробиці тієї тижневої мандрівки до Москви, бо, як на мене, це зовсім інша тема, та й неможливо в кількох рядках описати всі наші бешкетування в поїзді, передати, м’яко кажучи, занепокоєність нашого класного керівника під час відвідування Державного історичного музею, коли група школярів зменшилася на кілька чоловік – хлопці свідомо загубилися, щоб подивитися в Лужниках футбол...
Листи від очолюваного нею гуртка слідопитів, знаходили адресатів у самих віддалених куточках країни. Пам’ятаю, що саме завдяки її небайдужості, дізналися про місця поховання своїх рідних родини з Казахстану, Сибіру, Середньої Азії… Ми бачили чужі сльози і не приховували своїх.
З усмішкою тепер згадую ночівлю на березі Дніпра після останнього дзвоника.
Тоді, завзятим і вмілим, юним рибалкам за весь вечір вдалося впіймати кількох
невеличких окунців і плотвичок для юшки, котра, незважаючи на це, завдяки великій кількості пшона і моїм старанням, швидко загусла та, будучи ще й солоною та переперченою, ніяк не хотіла лізти до наших ротів. Хоча на ранок
мова йшла не про мої кулінарні здібності – вночі, не розібравшись де й чия
палатка, я просунув в одну з них свою руку і почав пестливо лоскотати п’яту,
але, як одразу виявилося, не ту, що хотів приголубити, – учителька лише весело лаялася…
Учителі літератури часто по одному-двох рядках у творах своїх учнів бачать, чи є в того або іншого їхнього вихованця хист до творчості, чи варто на такого учня, на розвиток його здібностей, які перебувають іще в зародковому стані, їм потратити свій час. Отак і зі мною. Була від учительки, незважаючи на мій юний вік, заслужена критика, і чулася добре зважена похвала, – тільки осуд весь час оминав мої літературні починання.
Ще, заради правди, скажу про наші суперечки, котрі виникали між нами під час помаранчевого Майдану, бо не тішили мій слух її влучні епітети і переконливі
порівняння, з посиланнями на історичні факти, коли вона намагалася прогнозувати наслідки тих подій. Мені нині сумно й прикро, що вона мало в чому помилялася, хоч я ще нещодавно був активним учасником уже й революції Гідності...
А висновок такий – декларуючи щось нове, молодим потрібно не нехтувати порадами старших за віком, а не забувати, що незабаром уже їм доведеться чути подібні ж заяви від молодшого покоління.
Очікуючи питання, чому стільки неприхованої шани саме до цієї вчительки, скажу – заслужила, адже я, без всіляких викрутасів, намагався, вищенаведеними фактами, аргументовано переконати всіх у цьому.
Дорога моя Валентино Миколаївно, я певен, що ви, прочитавши ці рядки, відчуєте любов і тепло випещеної вами душі, котра, попри відстані й обставини, завжди зігріває споріднену їй...
Від щирого серця вітаю вас і зичу завжди оптимістично дивитися в майбутнє.
Нехай щастить вам!..
29.05