у людей слова, як птахи,
прокидаються зранку,
вірять у своє призначення,
співають, кохаючи,
і дарують іншим те,
чого ніколи не мали –
мрію про нездійсненне.

вони гордо ширяють над горами,
схиляють голівки, щоб узяти з рук їжу,
звикають до кліток нашої мимолітної милості,
залишаються з нами навіть тоді,
коли ми не можемо врятувати їх від морозів,
захлинаються співом перед весняними вівтарями
і розгойданими акацієвими лампадками.

тільки ти, моя недоречносте,
не вмієш жити своєчасно.
ти вже не пам'ятаєш,
чому вибрала темряву замість світла,
як давно твої очі навчилися бачити пітьму,
а спів став схожим на крик розпачу
під удари підземних барабанів.

прости, що я іноді допитуюся,
навіщо ти мені, відганяю від себе
тебе, моя безсонячна і опівнічна.

коли темрява шарпає дерева,
я, здригаючись між тінями, вслухаюся,
як ти пугичеш і квилиш

і, повертаючись, летиш,
без кінця летиш
над моїм малахітовим островом.

Піддані приходять не просто так.
Зранку рожева сойка
запропонувала виміняти тебе
на зернинку вітру,
зірвану з корабельної сосни,
щоб я не забула запах волі.

Темноока перекупка
розгорнула переді мною ясеневий лист,
на якому проступав
сивіючий призахідний орнамент,
що береже дотики юності,
і хотіла виміняти тебе за перший дотик.

Аркуш паперу
під дотліваючим каганцем просив
обміняти тебе на кілька слів,
що зупиняють ніч,
бо вона вливалася чорним молоком
крізь зачинені вікна.

Бідні мої піддані!
Вони не знають,
що я володію скарбом,
який мені не належить.

в небезпечну ніч
було б розумніше не розпалювати вогню
темрява круг нього завжди щільніша
і важчі погляди в спину

але ти вже не можеш відвести очей
від сяючих гарячих лез
що співають завдяки тобі

час складається мов гармошка
і на мить вихоплює силует людини
яка колись біля такого ж багаття
вперше провела напнутим кінським волосом
по тятиві лука

простенькій мелодії що тоді пролунала
знадобилось багато століть
щоб стати "Апассіонатою" Бетховена

але вона стала

найбезжальніша і найдорожча
скарб у руках сміливця
що стільки часу йшов на її поклик
століття за століттям

сягаючи межі своїх сил
змовкаючи перед лицем того,
хто завжди був
але не звучав

Стрічка життя –
не барвиста, а трав'яна.
Іноді вона буває хрустка і шовковиста,
іноді – пожухла і суха.
Вона міцно тримає мене
і ніколи не зупиняється.

Зустрівши байдужість в твоїх очах,
я зриваю її, щоб заплести собі в коси
і повернути тобі усмішку.

Але тоді мені нема на чому стояти.
І я падаю.

Коли час ще не ділився на день і ніч,
а з пащі сонячного лева викочувалися галактики,
над світом розбилася жива кришталева сфера-райце
і осипалася мільйонами осколків у воду.

Сірі небесні птахи і риби, що так хотіли жити,
прийшли і склювали їх,
і ожили.

Ти, що носиш у собі життя
так само, як я,
поверни мені часточку мене...

коли ти розмірковуєш,
чому ми так дивно влаштовані,
уяви, що цей світ – метелик,
кожне крило якого –
безмежний простір.

на одному з них вечір,
а на іншому – ранок.
ось тут бронзовий жук-вусач збігає
вигнутою лункою листка,
а з іншого боку місячний кіт
складає у вільхову шкатулку
клубочки дитячих снів.

там зелена хвиля змиває сліди на піску,
а тут загораються блакитні ліхтарики мрії,

на одному крилі
шумить водоспад і лань п'є з потоку,
а на іншому скрипаль
прикладає до плеча ялинову скрипку
і зоря біля його ніг
відбивається у далекій воді
протилежного берега.

коли ти вирушаєш в дорогу,
я повертаюся.
коли ти опускаєш голову на руки,
я тебе не докличуся.
це одне життя,
що згортається і розгортається
силою тяжіння полюсів.

коли вона стане нестерпною,
метелик сяде перепочити,
його крильця складуться докупи,
і ми збудуємо новий ковчег.

земля на початку була трохи безвидна,
але зовсім не пуста –
на ній росла праісторична папороть
і водилася всіляка химерна живність.
перелесник у зеленому затінку
награвав на черемховій сопілці,
мавки прали полотна у струмках,
а дядько ох мирно
займався селекцією мухоморів
у власній неоновій теплиці.

земля була запашна
і цілковито приручена.
мама щовечора кликала її
пити парне молоко,
а світлячки збиралися
під її подушкою на нічліг.

їй би тоді і в голову не збрело
(ні за яких обставин)
чого-небудь хотіти чи шукати.
світ обертався навколо неї самої,
вона ж бо вірила тому, що бачила –
і зоставалася непорушною.

але якось вночі ангел прив'язав
до могутнього стовбура дерева,
що росте в центрі галактики,
рубіновий ліхтарик –
її вільне медвяне сонце.
епоха, коли воно щоранку
черпало трохи вогню на сході,
щоб вилити його на заході,
закінчилася.

і земля… не те, щоб зрушилася…
по суті, нічого так і не змінилося,
тільки я тепер точно знаю,
що мій світ обертається
навколо тебе.

коли я кажу, що ми, як два вуха –
повернуті в різні боки і тому не чуємо одне одного,
ти заперечуєш: ми не два ока,
і нам не треба дивитись в одному напрямку.
можливо, ми – дві руки,
що одна з них, тримаючи книжку,
не розуміє, для чого інша гортає сторінки, –
такі однакові, але такі несхожі…
що у нас спільного?

якось стара зморшкувата дорога,
що курила люльку, сидячи біля замшілого каменя,
сказала мені пізнім надвечір'ям:
ваші тіла – два черевики:
один не має смислу без другого,
ви все життя доганяєте одне одного,
то відстаючи, то випереджаючи –
бо лиш так ви рухаєтесь.
і тільки той, хто одягнув вас, – птах…

я справді не знаю
навіщо покликала тебе сюди
повела за собою
я сказала – ми підемо далі
в темряву
яка мені не страшна

по овальних кільцях часу
коли один сезон переходить в інший
а якщо нам набридне
ми згодимося на аномалію
у якій одна весна
впадає в іншу
мов ріка

я просила – довірся
я не знаю довірі іншого виправдання
окрім самотності
в неї немає інших прикрас
окрім скуйовджених вербових котиків
які холод сприймає
за чергову помилку тепла

і ось я стою перед горою
бо кожен коли-небудь стає перед горою
бо час не передбачив можливості
не стати перед горою
і мене лякає не її висота
а те як ти сміючись
називаєш її долиною…

сміючись
живеш в іншому напрямку

мінливо-незмінно
вертатися на вершечок скелі,
щоб побачити,
як тоне в океані
фіолетове сонце.
вчора воно було перламутровим,
а перед тим – зеленим.
я майже передчуваю,
яким воно буде завтра –
чорним.
і я знову його любитиму.

жаль –
ніщо не повторюється…

я називаю тебе
різними епохами
і різними іменами,
вслухаючись,
як гасне сказане слово,
зірка змінює колір

і вислизають, як вітер, пальці,
сплетені для рукостискання.
одне одному –
надто невловимі,
одне без одного –
ми не існували б.

ось чергове сонце
позбувається форми –
і нас ніщо не роз'єднує,
але тільки на мить…

бо жевріючий ранок
окреслює наші силуети,
і знову
в глибини самоспалення
летить рубінна зоря,
запущена,
як монета у безвість –
орел чи решка?

не заважай мені,
не пручайся.
де смарагдове небо
куйовдить краєчок землі,
маленький художник
малює свою дорослу картину,
і байдуже, що до фарб
він додає листя баобаба
та доливає води з калюжі.

ще трохи –
і картина переростає свою площину,
стає об'ємною,
в ній прокидається перший вітер.

у відповідь на думку художника
в ній ворушиться своя думка,
а коли він обережно
підводить контур горизонту,
вона зітхає: які в нього гарні руки…

іноді вона розуміє його мову,
як пісок розуміє плюскіт води,
а гори розуміють
пісню кучерявих білих баранців,
котрі щодня вештаються
небесним пасовищем.

тоді вона йому підказує,
якого відтінку бувають краплі дощу,
бо в них неодмінно відбиваються
його зелені очі…

але тут ще стільки всього бракує!
так багато треба домалювати –
летючі зорі наших зустрічей,
мельхіорові вокзали наших прощань
і довгі дороги пошуків.

не відбирай у мене пензель,
не пручайся.

з усього,
чого я в собі не знаю,
найстрашніша –
здатність забувати.

це ніби кухлик,
зачерпнувши краплю моря,
милується
своїм відображенням у собі,
і забуває про море.

так і я
перестаю думати про тебе,
коли сміюся з твоїх жартів,
чи кажу:
сьогодні він не приїде.

я забуваю тебе навіть тоді,
коли відчуваю твою руку під головою…

і боюся, що одного разу
зможу не згадати…

послухай,
якщо в тебе є щось таке –
незабутнє –
подаруй мені!

… можливо саме так
птах розуміє,
що самотність – теж клітка,
чи кухоль,
помітивши власне дно,
благословляє усі безодні.

на дзеркальному плесі
ні сліду, ні цілунку.
глибина і висота
міняються місцями.

а під озером,
згорнувшись кільцями
у пухких сутінках,
спить таємниця.

хлюпоче блакить
на світанку.
де ти,
що черпнеш мені води?

дівча в тоненькому платтячку
бере собі на плече
сонячне коромисло.
і кожна крапля з її відерця
бажана.

діамантова вершина
сліпить світлом.
я довго сюди летів
по золоті сльози Бога –
горіхи мудрості.

тепер усе в моїх руках,
зосталася єдина загадка,
остання:

я взяв найбільший горіх –
і не зміг летіти далі,
я взяв найменший горіх –
і впав від його ваги…

найменший – найважчий.
істина настільки абсурдна,
що схожа на правду…

поверни мене, Боже,
до трави і води,
бо я вмираю на твоєму сонці.

а повертатися – завжди вниз,
ніби інших напрямків не існує…

лиш вони мене не пускають –
золоті горіхи, –
кожен міг бути моїм,
якби не остання загадка…

ніхто мене не прив'язав
між землею і небом –
це я лечу, розпластаний –
мені треба до сонця,
а світ переважує…

яка ж ти довга, вічносте,
у пошуках суті!

… а суть надто близько,
щоб помітити, –
ось бере мене за руку
і, посміхаючись,
мружить бездонні очі.

маленька милість –
подароване слово.
воно ще тремтить на вустах,
ще не обсохло від вранішнього дощу
і розглядає світ великими наївними очима,

а ти сказав – і забув,
подарував – і забув,
не здогадуючись, що воно іншої стихії
і не вміє, як ти, – забувати…

йому усміхнулись у відповідь,
його не зрозуміли,
і не стривожилися –
ах, скільки ще буде тих слів!

і воно пішло блукати
між людей – нічиє,
підбираючи квіти на амвонах,
і браслети на папертях.
воно дарувало себе кожному,
хто згоджувався його вимовити –
слово не може не звучати.

тільки не забувайте мене, –
просило воно, затихаючи,
я буду вам лялькою,
кривим костуром у руках сліпця,
не ображатимусь на каблуки,
що топтатимуть мене у болото,
і на ваші шкарубкі руки...

воно й далі піднімало теплі, як надія, очі:
залишиш мене собі?

а люди не знали,
як можна залишити собі слово.

тому воно,
щедре по своїй суті,
щоразу віддавало їм
часточку себе
разом з пам'яттю про всіх,
кому належало.

так люди ставали безсмертними.

пригадуєш?
ти його вимовив – і забув,
тільки воно не забуло, як було твоїм.

не помилитися важко
і майже неможливо
приміряєш як німб
цю потерту наклейку
багаторазового використання
суджена – ти
у своїй системі координат
доречно припускаючи
що точка джі існує
тільки всі довгоногі німфи
умудряються оминати її
незбагненними вигинами
неевклідових просторів
і щоразу коли ти кажеш
ось воно щастя
помічаєш себе
на зворотному боці місяця
залишається проголосити
ще одну імовірність
і чекати попутного вітру
аби перестрибнути
на наступну паралель
з якою все одно не перетнешся
бо всесвіти не перетинаються
а накладаються
безмежжя помітити найважче
теж мені снайпер

відлітайте!
пусті остороги, як крига
на розі зими,
що життя нам сигналить дощем
і міняє вокзали,
і дороги важкі,
як німі покаяльні псалми, –
небосхилами ангели
нас пов'язали.
відлітайте!
приймаючи тіні
печальних своїх хризантем,
у морозяних арках стоять
галереї і зали,
ми примерзли до пам'яті,
з нами залишиться щем –
порожнеча тепла,
що його, наче борг,
не віддали.
відлітайте!
усе ж
кожен вирій – як віра –
то трішечки рай,
і в ударах аорт,
що у безвість лягли,
ніби шпали, –
кожен поштовх любові,
її невловиме: чекай –
як ніде і ніколи
нікого ще так
не чекали.
відлітайте.

є дороги, які проходять навшпиньки,
є слова, які вимовляють пошепки.
не все на світі досяжне,
але все – єдине,
і врешті настає мить,
коли треба розтулити долоні,
щоб у них опустилося сонце.
не тримай,
не шкодуй,
не бійся, –
сонце у вільному падінні
не обпікає безодню.
…навчи мене бути слабкою.

зорі люблять нестримних.
коли базальтова трава,
довшаючи з кожним подихом ночі,
лоскоче твої вії,
ти чуєш його кроки? –
того, хто міняє колір ліхтарів
у провулках долі
і клеїть позлітки
до суконь нічних фей,
видаючи їх за пилок амброзії,
того, хто зачепить пальцем
краєчок реальності
і відгорне полотно таїни…
хто тоді тебе покличе?
ти не помітиш
сліду зірки в нічному небі,
бо він короткий, як постріл,
і не буває неточним.
ти лиш помітиш,
що у світі бракує чогось суттєвого,
і розказуватимеш про це
неоновим деревам обабіч вулиць,
а вони проводжатимуть тебе додому,
дивуючись, звідки в тебе ця здатність –
уникати будь-якого полону,
і допитуватимуться,
якою ціною вона куплена у неба...
зорі люблять вільних.

я знаю – він прийде,
він все одно приходить.
йому начхати на мою втому,
головний біль його не цікавить
і він не ведеться на умовляння.
все буде просто – і як завжди –
кілька коротких слів
і владне: давай...
і я наперед знаю,
що не зможу відмовити,
я здамся на першому ж слові,
я підтримаю його гру –
так, як він захоче, –
я зроблю все,
тільки б почути, що він скаже далі, –
мій пристрасний,
солодкий,
нестерпний
вірш.

він один –
на всі часи моєї батьківщини –
маленький каганець на ланцюжку в холодній келії.
і ріка, в яку не входять двічі,
з моєї цифрової епохи
сплавляється його ґнотом
в безчасся.
у світлі проступає силует того, хто пише.
потай заходжу,
щоб притулитися щокою до його рукава
і трохи побути вдома.
час – це ілюзія: ввійти в його келію легше,
ніж натиснути Enter на моїй клавіатурі.
бачу, як пробігають його пальці
вздовж аркуша з записаними світами і долями,
придивляюся, щоб знайти серед них наше місто.
я певна – воно тут.
над ним надсадно чадять зорі,
тільки язичок свічки біля очей писця
горить рівно.
– ця робота колись закінчиться? –
питаю, коли він підіймає лице, щоб вмочити перо.
– а це вже вам вирішувати…
і я озираюся туди, де зупинився його погляд:
ріка, в яку не входять двічі,
тече з минулого в майбутнє
надією усіх, хто не вижив…
він знову схиляється писати,
і віск з його свічки
мельхіоровими сльозами, воскресаючими зорями
і кров'ю наших трагічних братів
тонкою цівочкою
збігає на мій стіл.

прорісши,
не відаєш себе.
тріпочеш на вітрі,
відбиваєшся від невідомого
поспішно і безпорадно, –
вузенький листочок.
на вітті старої верби
тисячі таких як ти,
лиш ти ще не знаєш.
закусивши губи,
полосуєш світ собою, як лезом.
і день в порізах,
крізь які тече сонце...
боляче?
...
блакиті
подай мені.

на отому острові
вітри ходять в білому,
ховають коси під полами плащів
і мають руки,
посріблені усмішками
добровільних жертв.
– що тобі пообіцяти? –
питає наймолодший вітер.
він ще не надто досвідчений
і має лагідне серце,
до нього злітаються зорі,
як нічні метелики.
– любчику, де наш берег? –
питає блакитноока німфа,
ступаючи в воду, як в темряву.
– пливи, дівчинко,
пливи попід місяцем,
а я напинатиму нічні вітрила,
шептатиму про манливу дорогу,
над якою плакучі дерева
були колись янголами,
і кожному з них запраглося
пристати до берега,
але вони не знали,
що тут всі береги – з відчаю.