Ледь шелестить вологими губами
В колодязі глибокому вода.
Серпнева ніч схиляється над нами,
Зірками в душу небо загляда.
О, ноче України! Ми самі
Себе шукаєм, задивившись вгору,
Де все вже є в небесному письмі –
Літа війни, терору й людомору.
Але не цим і ми, і світ стоїть,
І ми не діти цвинтарної саги.
І сяйво йде із світлових століть,
Немов небесні корогви і стяги.
Яке високе небо уночі!
Мов авта на Хрещатику – світила.
Сузір’я підбери собі, і мчи
На Банкову свою небесну, мила.
Це ж так у нас: окраїнна земля,
То половці, то Русь, то печеніги.
Вертаємось – і зорями поля,
А лоціями – Велесові книги.
То мчить по нас то Січ, а то орда,
Чумацький Віз гуркоче понад нами.
І ледь шепоче білими губами
У Сиваші солоному вода...

Він мені казав при повній чарці,
Що не п’є, а пив не коньяки.
Що спалили сина в кочегарці
У селі сусіднім бандюки.
Що, мовляв, були раніше травні –
Почувавсь людиною солдат.
А тепер усі такі безправні,
Що й начальству нині не до дат.
Що бували людомори й війни,
Та завжди казьонний був закон.
А тепер усі ми самостійні –
Женемо на продаж самогон.
Санаторну мав колись путівку,
Трудодні, заняття до зими...
– Чорт би взяв ту кляту Хоружівку!
Був земляк, солдатський син Кучма!
Сподівавсь і плакав перед смертю,
Хоч який у дядька в світі гріх...
Гірше від гестапо і від СМЕРШу –
Це образи й кривди від своїх.
Мав і на дільничного образу,
На стару бабусю, на город...
Так ми і не випили ні разу
За країну нашу, за народ.
І несли його в останні далі,
Піп махав кадилом, як тепер.
По-сирітськи дзвякали медалі
Мертвої землі СРСР...

Оплакую молодість – де її слід?
А слід – у ріці, що перейдена вбрід,
І альфа, й омега, і зоряна крига...
Ступлю на розпечений цей тротуар,
А пахне з наметів – немов од хозар,
І скаче лошатко часів печеніга.
Назад у природу? Вперед – на Майдан?
Уже не гримить січовий барабан
У генах, а днесь прогриміло...
Тебе полюбити запраг на льоту,
Летів – і ловив, мов стрілу золоту,
Твоє зачароване тіло.
Тепер не вернути тобі та мені
Той слід у ріці, ані кров на стерні,
Ті зерна – пшеничні і житні...
У дальній столиці – парад і салют,
А птиці загублені зерна клюють
І кров од півнів на дровітні.
І тут іномарок – неначе хозар.
Церкви на замку, та вирує базар
У спечному гомоні серпня...
Оплакую молодість – сивий юнак,
І скапують в чарку сльоза і первак,
І все – еліксиром безсмертя...

Царедворці були, блюдолизи –
Не народні обранці тепер,
Де творці перманентної кризи
Все зривають – і маски, і ризи,
Не барони, графи та маркізи,
Сиволапа еліта, mon cher...
Охлократія чи хохлократія,
Самозвана така демократія,
Титул є – то уже й демократ...
Але сумно у нашому домі,
Де обличчя давно вже знайомі,
А кармін – це не кров по соломі,
Щоб із ним починати парад.
О, часи української драми!
Де те море людське з прапорами,
Дев’яності, недавній Майдан?
І тепер – не герою, не жертві –
У якій помолитися церкві,
Як довкола туман і обман?
І подосі, як символи віри,
Поміж нас польові командири...
Чи насправді такої офіри
Ми чекали, й чекали – од нас?
Просиділи в собі, як у схроні,
А колись – у глухій обороні,
А тепер – у глухій обороні,
А комусь – посидіти б на троні...
Всіх розвіє окрадений час!
І не всіх возведе у герої,
І не кожному золото Трої,
І не кожному – мармур, граніт...
Але шкода землі – дорогої,
Золотої – на ярмарку літ.
А на ній ми приходимо в світ.
Умирає останній поет,
І горять в небесі понад нами
Силуети ольвійських монет
І когорти ідуть під орлами.
Колісниця летить у зеніт
І прохромлено пазури орлі
В серце наших окрадених літ,
І свобода – як лезо на горлі.
Але з нами царі й королі,
Та корони, та пурпурна одіж,
І йдемо то в похід, як на продаж,
То зникаємо в сивій імлі...
...Де ж ти, дівчино, сина народиш –
На якій українській землі?

Корова задивилася в колодязь
І впала поміж місяць і зірки.
Ніде її сьогодні не знаходять
Ані господар, ані пастушки.
Сама вона не вибереться з пастки.
А як знайдуть і витягнуть скоріш –
Уже вона не буде в лузі пасти,
А тихо піде під різницький ніж.
І нам колодязь – яма оркестрова,
І контрабас гуде, як голос бід.
А з неба озивається корова,
І плаче стежка босоногих літ.
Літак у небі креслить кола срібні,
Колодязні ридають журавлі,
Неначе й ми нікому не потрібні,
Останні українці на землі.
А живемо у центрі – наче збоку,
На перехресті тисячі доріг.
І воду цю колодязну глибоку
Бере на небо чорний одноріг.
А пастушки в нічне і досі ходять,
І ту корову досі жаль мені,
Яка упала в зоряний колодязь,
А світло згасло в мами у вікні...

Впала музика з неба, і сім її нот
Долинає до мене із мороку літ.
Молодому поетові дивляться в рот,
А старому поетові дивляться вслід.
Молодий – на естраді: гуде стадіон,
І майбутнє щасливим експресом гуде.
А старому поетові свій пантеон,
А вже голос його не почуєш ніде.
Був і я молодим, а розтанув, як дим,
І січе мене люто із неба шрапнель.
Але все мені – музика, й давній інтим,
Коли муза з райцентру прийшла у готель.
Ти прийшла – наче музика, повінню вод,
І старому поету – видіння снує.
Досі є в нас поети і є в нас народ,
Але кожен із свого колодязя п’є.
Полонезу стихія. І полум’я, й лід.
Але впав я, мов янгол, із горних небес.
Я пройду – ти прощально поглянеш услід,
І заплачеш, як плакав колись полонез.

Із книги "Скіфське золото". - Миколаїв: Іліон, 2008.

Ми з моря поверталися. І тіло
Світилося у бронзі, золотіло.
Світило море. Золотів лиман.
Ахіллові сліди світили мужні...
А спогади, як равлики у мушлі,
Таїлися. Вина прощальний жбан
І юліанський древній календар.
І вуст твоїх розпечений нектар.
Навіщо ти вела мене сюди,
До моря, щоб у морі сум розтанув,
А ми чекали прісної води
Із дна солоногорлих океанів?
До сонця ми підносили вино
В пакетику, неначе кров, прозоре.
Ночей і днів не густо нам дано
Там, де зійшлися і лиман, і море,
І тисяча старих і денних бід,
І каберне з кефаллю на обід.
А скибка хліба всохла на столі,
Бджола – і та тікала із намету...
Чи ми востаннє тут, на цій землі,
Чи це лише привиділось поету?
Вітри з Гіпербореї загули –
Прощай, прощай, ми стрінемось коли?
Ще ти – мов юна грішниця Ліліт,
А з мушлі равлик нам повзе услід,
І ти сльозою з неба впала, зоре...
І вороного вечора вогонь,
І срібна павутинка біля скронь.
І нас нема. Але зосталось море.
І з моря ми вернулися. Прощай,
Веселко рання за далеким лісом.
Адамове ребро із чортом-бісом,
І все, що нам світило з краю в край.
Егейське море кличе – і зоря
На жовтих сторінках календаря...

Із книги "Скіфське золото". - Миколаїв: Іліон, 2008.

Двадцять років тому,
Тридцять років потому...
І не знаю, чому
Я приїхав додому.
І тебе не зустрів –
Де мої найрідніші?
...В глибині вечорів
Чую музику тиші.
Хто заграє мені
Вічну музику снива?
У вітражнім вікні –
Жінка,
горлиця сива.
Перелітніх гусей
Плач –
і я зненавидів,
Де блукав Одіссей,
Де постарів Овідій.
І з могильної мли –
Тільки тиша і морок...
І мої відійшли
Двадцять, тридцять і сорок.
А світило нічне
Ставить срібну печатку.
І ніхто не почне,
Не почне від початку.
А світило ж у тьму
І мені, молодому,
І в холодну зиму
Світло рідного дому.
Двадцять років тому,
Тридцять років потому...
Бачу в сивім диму
Рідну постать знайому.
Із плачів-голосінь
Осінь стежку протопче...
Де мій дім?
Де ваш син?
Пом’яніть його, отче.
Скрипка грає йому,
І в огні золотому
Лине в білу зиму
Світло рідного дому.
Сорок років тому
І сто років потому.
Не забудьте питому
Ані крапку, ні кому
Ви простити йому!
Двадцять років тому
І всю вічність – потому...

Із книги "Скіфське золото". - Миколаїв: Іліон, 2008.

Я на першому з’їзді Руху
Мов побачив розпластане зло.
А колеги побігли щодуху
За посадами. Їм повезло.
Не одному такому поету
За словесну трибунну вендету
Дуже добре дали під аршин:
Від центрального комітету
До бюджетного комітету,
І прославились на планету
Табунами халявних машин.

Усміхалися кривоусті,
Безголосі ревли до звізд.
І поділені стали у Хусті:
Став стозвіздим карпатський з’їзд.
І з’явилася правда гола,
Що не треба її, лиш бренд...
Не оплакуйте Чорновола:
Не робіть із мерців легенд.
Ніби створюють під комету
Вічне небо, а ждуть її...
Але вигнали з комітету
Чорновола таки свої.
Отаманщина загуляла
Під парламентський кулуар.
Але першою так і не стала
Та звізда, що злетіла до хмар.
Крутиш мати – пішов в дипломати,
В демократи гребе сексот...
Але й нині посміли зламати
Ми неправду, бо ми - народ!
Ті, які на трибуни влізли,
Поділили і місяць, і звізди,
Але й це нам дано було...
Наче видко: Дніпро – не Вісла,
І сто партій поділять крісла,
І заплачуть: не повезло.
Не трибуни – церковні клироси
У Верховній Раді тепер.
Але діти давно вже виросли
І свободи дух ще не вмер.
Страху піт із лиця утерши,
Козаками стає дітвора.
Так колись піднімалися перші,
Як піднятись прийшла пора.
Тільки десь погубились поети
На розпуттях великих доріг.
Златоусти ідуть в комітети,
А літкритики ділять бюджети,
І країні вже не до книг.
Але знову встають із туману
Ті, найперші, здолавши страх.
І свобода іде з Майдану
На вітрах, на семи вітрах.
Українці – красива нація,
Нам чужа затрапезна стагнація,
Рве до бою великий дух,
Оживає великий рух...
І мальована асигнація
Не замаже утрат і скрух.
Наші діти від ранньої рані
Доростуть іще до зими,
А не ті, що були на Майдані
Після ордена від Кучми...

Ані вік золотий, ані срібний...
Помаранчевий тане туман.
І стоїш ти такий непотрібний.
А довкола вирує майдан.
У нові, у старі кабінети
Йдуть читці Кобзаря і Ду-Фу.
А колись тут стояли намети.
А колись тут ловили поети,
Мов жар-птицю, вогненну строфу...

Правили варяги тут і вікінги,
І жили, як Цезар повелів...
А народ збирається на мітинги
І чужих не хоче вчителів.
І своїх народ уже не хоче!
Тих, які вели у вічний бран.
Але й крові нам не треба, хлопче, -
Не для того вибухнув Майдан.
Українці з еллінськими торсами,
Чи на те свобода нам дана,
Щоб іти Боженками і Щорсами
Під козацькі стяги Богуна?

Горла позривали за свободу,
І тепер нам хто затулить рот?
... Але той, хто вийшов із народу,
Більше не повернеться в народ...

На Олімп епоха нас виносить
і в безодню кидає вона...
Доки хтось окрайця хліба просить,
у холодний дім приходить осінь,
з нею - дух і хліба, і вина.
І земля у бідності багата,
мов хрещата українська хата,
де Тарас Шевченко в рушниках.
І зоря летить понад землею:
як вам, Архімеде й Галілею,
спиться в занапащених віках?
Сніг летить, а пахне вже весною,
в Києві - Олесем Бузиною,
дерибаном пахне й кизяком...
Але нам приречено сьогодні
олімпійський спокій і в безодні,
а народ зостався козаком.
Козакують Байда і Голота,
а над ними щедрість і підлота,
диха дерибаном світовим.
І до дупи Байді та Голоті,
чи в Шенгені ми, а чи у СОТі,
а пророки наші п'яні в дим.
Як вони розводять нині лоха, -
блазня, фарисея, скомороха
в олімпійські вивели боги.
Та стоять китайка й домовина:
йде у світ од Господа дитина
і хрещаті сіються сніги...

Не поїду до матері в гості, -
де гора, як малий Еверест...
А злітають сніги високосні
на підсвічений місяцем хрест.

І далеко - і Юрмала, й Дзінтарі,
сива Балтика, синій Дунай.
Півсела на високому цвинтарі,
півкраїни в селі не шукай.

А коли прилетять з-за кордону
окільцовані вже журавлі,
підсолодимо хвилю солону,
біля моря не густо землі.

І живу, як у місячнім кратері,
та своїм не торгую ім'ям...
Як вам, рідні, живеться без матері?
Як без неньки шенгениться вам?

Ви до мами не їдете в гості,
але їде у гості біда.
І не линуть сніги високосні -
Навіть снігу нам Богу шкода.

Не звели на "хрущовці" горище,
але всі ми - царі й королі.
І до неба я вище і вище,
І все ближче мені до землі...

Далеке крайнебо, пропахле пригаслими зорями,
і стиглими зорями, й степом, де колос і цвіт.
Чому ж ти, крайнебо, такими плугами пооране,
такими громами, якими поорано світ?
Ти меншаєш, меншаєш в світі, занадто модерновім,
придатне для вжитку, та надто відкрите жалю...
Чому ж твої птиці змовкають на кожному дереві
і зойкає кожна стежина, куди не ступлю?

Підвладне ти часу, як часові зорі підвладні,
як надто підвладні і птиці, й дерева, і ми.
Аларми і марші. Розкоти громів канонадні.
Звідколи це? З часу, відколи назвались людьми?
Але учорашнім не жити. Це істина древня.
А жити сьогоднішнім тільки – не вище трави...
Та що з вами буде, що буде, високі дерева,
коли висоту свою втратите раптом і ви?
Бо як поєднати правічну красу і потребу,
І марші бравурні, і тихі акорди жалю?..
І як поклонятись все меншому й меншому небу,
що схоже все більше і більш на блакитну ріллю?
Все мусить родити – простори небесні та водні,
але щонайбільше – земна невпокорена віть.
Краса не для ситих. Не приймуть її і голодні.
Високі дерева, тому про високе шуміть!
Гаї телевеж. Автострад гомінкі блискавиці.
Усе те доречне, усе те до часу, і все ж
лиши мені, світку, дерева, і трави, і птиці.
Лиши мені, світку, зірки на шпилях телевеж.
Хай не плодоносим, та думку високо підносим.
І я не останній у тебе, а все ж упаду...
Та поки ще я не літак, не зоря, не чорнозем –
зі мною дерева, найвищі в земному саду.

Живуть мислителі й оратори,
Звідколи світ – сто тисяч літ.
А треба сіяти й орати,
А ще й збирати чесний хліб.
А там, де зерна, є й полова.
Та на поверхню вирина
Не пил словес, а мука слова
в мить перед сходженням зерна.

Сонячний дім твій за синім туманом,
Там, над лиманом, де ранок – мов скло...
Що то вже біле чаїне крило,
Але біліш паруси над лиманом.
Давній мій друже, ти тільки пожди.
Так величально приходять до тебе
Птиці і риби, зорі і стебла,
В краплі роси, в краплі води.
Світ – не вистава.
В дні щастя й біди
Я не купивсь на фальшиві міраклі.
Я собі світ одкриваю до краплі:
В краплі роси, в краплі води.
Може, це все невеликий прогрес? –
Ранковий горніст розлучився із горном.
І з солов’їним, не людським горлом
Я в світовий увіходжу оркестр?
Ген чумаки в небесах, угорі,
Розсипали сіль, і їдуть без ляку...
Досі та сіль із Чумацького Шляху
В краплі моєї малої зорі.
Мамо-природо, ти нам прости,
Доки візьмеш у праматірне лоно.
Бо й перед нами – море солоне,
В краплі води, в краплі роси.
Час нам рахунок веде до межі.
Час не спокусить солодким обманом...

Дім над лиманом встає за туманом
Над одчайдушне світання душі.
Там, над лиманом, гучать голоси...
Ти принеси мені, чаєчко, птаху,
Дрібку зорі із Чумацького Шляху,
В краплі води, в краплі роси...

МІЛЕНІУМ УРОЧО ПОЧИНАВСЯ,
ПІД ГАСЛОМ -
"УКРАЇНА БЕЗ КУЧМИ!"

Без Кучми в Іордані вже скупався
Месія, за яким ішли і ми.
Зима холодна буде, наче ера.
І вже не до наметів і повстань.
Від президента, від прем'єра й мера
Пішли б усі в месії. В Іордань.
А як живе Кучма без України?
А може, він і справді демократ?

А ЩЕ БУЛИ ДО КИЄВА АФІНИ
І БУВ ФІЛОСОФ НА ІМ'Я СОКРАТ…

У цій країні довго не живуть.
По смерті довго-довго, за життя недовго…
Так ти казав про власну хресну путь
Напередодні місяця медового.
На Піренеях поселили мафію,
А в Україні все дається зморою.
І так міняємо свою історію
На власну, під чужинців, географію.
Літописи не брешуть. І вони
Виносять нам таке із давнини,
Що вже у церкві плаче наречена.
А був майдан у маєві знамен.
І Київ, український Карфаген.
І Ганнібал. А може, Картагена?

Жебраки, українські поети,
Що ви пишете в бідні газети?
З ким ідете на прю, на ножі?
Вас на Банковій знов піднімає
Той, у кого Вітчизни немає?
А пророки усюди чужі…
У якому тепер тиражі
Вам болять ненаписані книги?
Досі профіль Олени Теліги
Десь у Бабинім тліє Яру…
І далеко до вищої ліги.
Хуторянські і торі, і віги
Крають імпортну мудрість стару.
До чола пристає, мов короста,
Ця Звізда Полинова пророцтва,
Ця зоря українських ночей…
Не солодша од редьки і хріну!
А в Чорнобилі стрінете Ліну, -
Не відводьте сльотавих очей!
Це такі в нас тепер краєвиди:
В "зоні" лосі та лук Артеміди,
Плач посмертний убитих косуль…
І над обрієм небо палає,
І, як обрів, тепер убиває
Нас невидимий ворог без куль.
У церковці Мадонна облисла…
Тут було українське Полісся,
Володимир Велике Гніздо…
Але нас охрестили в неволі,
Та й у світ ми приходимо голі.
О, звіздо! Полинова Звіздо!

Жебраки, українські поети,
Що ви пишете в бідні газети?
З ким ідете на прю, на ножі?
Вас на Банковій знов піднімає
Той, у кого Вітчизни немає?
А пророки усюди чужі…
У якому тепер тиражі
Вам болять ненаписані книги?
Досі профіль Олени Теліги
Десь у Бабинім тліє Яру…
І далеко до вищої ліги.
Хуторянські і торі, і віги
Крають імпортну мудрість стару.
До чола пристає, мов короста,
Ця Звізда Полинова пророцтва,
Ця зоря українських ночей…
Не солодша од редьки і хріну!
А в Чорнобилі стрінете Ліну, -
Не відводьте сльотавих очей!
Це такі в нас тепер краєвиди:
В "зоні" лосі та лук Артеміди,
Плач посмертний убитих косуль…
І над обрієм небо палає,
І, як обрів, тепер убиває
Нас невидимий ворог без куль.
У церковці Мадонна облисла…
Тут було українське Полісся,
Володимир Велике Гніздо…
Але нас охрестили в неволі,
Та й у світ ми приходимо голі.
О, звіздо! Полинова Звіздо!

Апостол на пенсії.
Садить огород.
А він розробляв же… закон про апостроф.

…Приходив із Дикого Поля народ,
Але не виходив до нього апостол.
Учора - трибун і великий поет,
А нині парламентський ждав комітет.
Бюджет і духовність.
Зерно і транзит.
Одеські й донецькі. Трюмо із Росії…

Апостол на пенсію вийшов,
На спит
Отих, що й сьогодні - малі гречкосії.
Закон про вино - і не стало вина.
Закон про кіно - і немає кіна!
А ще б до століття досидіти трішки,
І що б залишилось?
Які письмена?
Ні мови, ані української книжки.
Свою він дістане, де зорі Кремля.
Замислиться тяжко.
Поставить автограф.
Історія знову дійшла до нуля.
А панство - гуля.
Український апокриф...
А там, на городі, веселі вітри.
І річка, що вдруге у ню не ввійти.
Пенсійне дозвілля не тягне на оду.
Століття волають гіркі із ріки.
Фракційно гудуть колорадські жуки.
І є ще народ. І живе із городу…

Над заходом сонця - осінні зірки поранені.
Полотна зарамлені, в келих налито вина…
І я ще не вмер, але я відчуваю:
- Пора мені!
Калинове гроно стікає, мов кров, з полотна.
У зорні плеяди, у чорні беззоряні плеса
Задивиться небо, а в небі - потвора Лох-Нес.
І знову - на Київ, на Київ осінні колеса
Сльотаво накрутить фірмовий останній експрес.
У вікнах заплаканих стала сімнадцята школа:
Козацький Богопіль - неначе поранений перст.
У школу ходив тут малий Вінграновський Микола.
На Байковім нині козацький задумливий хрест.
А як там у вічності?
Де ті літа полум'яні?
Довженкове слово? Ріка безберега - Десна?
І чорна вдовиця, в поета закохана пані,
Зійшовши з екрану, стоїть на могилі одна…
Душа понад спокоєм вічним осінньому рада
Цьому супокою, - у Спілці й Будинку кіна.
Нема ні кіна, ні вина, і пропала плеяда
Тих літ шістдесятих, мов випала жінка з вікна.
Пишу аж на той світ епістолу цю полум'яну.
Сльота на пероні, де більше не зійдете ви.
І десь у Плеядах - зоря над свічадом лиману.
Й московської віри останні козацькі церкви…

А де ж те скіфське золото?
В землі
справдешня золота ріка розлита,
чи відвезли у безвість кораблі,
грузькі трієри ольвіополіта,
просяяні пластини золоті
та пекторалі сонячну осяяність?
Чи їх забрали шторми на путі,
що мореплавцям дарував Гіпаніс?
А де ж ті скіфи-вої?
Де вони?
Чи їхнє сім’я звіяно до крихти?
Переловили їхні табуни
жахних століть залізнодзьобі грифи...
А де золотоносні ковалі?
В ярмі століть мої душа і вия.
Непам’ять і розор моїй землі
від Дарія до туменів Батия.
Розорений, розораний курган...
По пектораль прийшов сюди ізнов я,
чи захопив столітній ураган
безпам’ятства, безіменства, безмов’я?
Подарували нам залізну кліть,
Не золоту – під вічним зодіаком.
І вся моя історія стоїть
одним суцільним запитальним знаком.
Де Скіфія?
А кажуть, що була?
Де золото?
В космічній потерусі
Дзвенить під серцем золота стріла,
Дзвенить сережка золота у вусі...

Шукаю історичну батьківщину,
бо нині географії нема:
Ярило виглядає із-за тину
і спис чужинця вже уп’явся в спину.
Весна квітує, а в душі – зима.
І так, руїно, ти в мені зориш,
мов тріщина в Маріїнськім палаці.
Мов Анні Ярославівні Париж
ввижається на знімках папарацці.
О, це вінчання в Рейнському соборі,
пощезли королівські весілля…
Вік двадцять перший все-таки надворі,
а дух – дохристиянський звеселя
глаголичним письмом на саркофазі…
Комоні наші линуть по росі.
Збираємо образу на образі
Від образів у Київській Русі.
І так руїнно, а не українно
Крізь нас течуть і ріки, і віки.
Та я сюди повернусь неодмінно,
поглянути на Київ з-під руки.
Шукають історичну батьківщину,
а знають: географія не та…
Димить із-за червленого щита
кривавий дух великого почину.
Софії Київської древні стіни
вже кришаться, а в Києві – Тарас…
І вже у нас немає Батьківщини!
І рейдери-рейтари б’ють у спини,
і вітер з України дме до нас.
...Якої ми шукаємо землі?
Якої ми шукаємо відваги?
Блищать і сяють в історичній млі
Пощерблені щити, пониклі стяги.
Із тисячлітніх зібрані невзгод,
і ми в полоні вічного закону.
а може, це оспівують народ
філармонічні труби Єрихону?
І є народ: вернувся в Єрихон
і захистив себе у вічній брані.
А ми? Що ми? Гетьман і фараон
у камені скорботи на кургані.
Мов труби єрихонські – журавлі,
готові й ми летіти, тільки свисни.
… Якої ми шукаємо землі?
Якої ми зрікаємось вітчизни?

Енея зву, а не рутульця Турна!
У поєдинку наші ночі й дні.
Десь королівські лебеді з Кінбурна
Уже стулили крила крижані.
І метрономом – серце несхололе,
Проб’ється крізь холодні вечори…
І все. І я покину Дике поле,
І - в море, на Покровські хутори.
Якщо не згину – якось, коли-небудь
Я ляжу на фарватер кораблю…
А горду шию королівський лебідь
Уже зав’яже смертно, як петлю.
А там – Кінбурн. А там іще Гілея,
Сосновий попіл і гірка смола...
А ти мене шукала в морі: де я?
І лебедино плакала й пливла.
А я тебе в Гілеї на узліссі
Ловив, любив, підносив до зірниць.
І лебеді сурмили королівські.
Прощай – минуло.
Мертво нам без птиць.
Отам – Покровка, а десь там – Почайна.
Йордань у місті, і в душі зима.
І лине із Кінбурна ця прощальна,
Прощальна королівська ця сурма…

І слава за життя. І сайт із Інтернету.
А тільки й слави – те, що ти поет...

У золотім паску

прощальну сигарету
Кидаєш із містка за парапет.
Століття вже нема. І скільки не повторюй,
Не повторити вік завбільшки за сльозу.

Літописна сльоза. Містерій і меморій
Горішній барельєф із пеклом унизу.
Цей імідж світовий. Таке це пабліситі.
На цім календарі – ні літо, ні зима...
Єдиної,
Найкращої у світі,
Невже тебе й на світі цім нема?
У балагані літ із музики й туманів
Я все таки витримую акцент.
І все мені болить прощальний хор циганів
І рідний український сентимент.
А що мені за тим?

Снігів клавіатура.
Зоря сльози спаде вночі на цей папір.
Зурочених снігів плитка архітектура –
Незрушна, ніби сталінський ампір.
Вампіри славу п'ють... Із мокрого граніту
Рукою захоплю сніжинку, хоч одну.
У віртуальний світ прийду із того світу.

І вас благословлю і проклену.

Сумний сувій снігів. Снігів самотнє соло.
Сумний акцент снігів. Сумний цей парапет...

Летить моя зоря, і креслить чорне коло,
Прощальне, як димок од сигарет.

Надивитись на все в Україні,
І рукою махнути на все...
На старій деренчливій машині
На Обухівське вийти шосе.
Був би кінь, як бувало іздавна, -
Проскакав би пропащі літа.
Там історія, кажуть, неславна.
Географія, кажуть, не та.
Їх багато у душу налізло!
Принесли нам свою нелюбов.
І в чорноземі – кров і залізо.
Вже й заліза негусто...
А кров
Забіліє від дусту і хлорки.
І ніхто не назве на ім’я.
...У країні Сервантеса й Лорки
Заробляє країна моя.
На Хрещатику – пані і панії
Не поділять Вітчизну ніяк.
Але був чоловік ув Еспанії,
Все кидавсь зі списом на вітряк...

Полювання на дикого вепра –
Коли десять районних мужчин
Залишають, а сніг у півметра,
Рівно десять блискучих машин.
І в дублянках, у валянках, гетрах
Із рушницями пруть до вершин.
Над горою займається ранок...

Що ти, веприку, їв на сніданок?
Як сирітками лишиш дітей?
Ти зайняв кругову оборону,
Але люди які! Із району!
Їм до смерті потрібен трофей!

І тоді, коли влада народна,
Або антинародна вона,
Влада бути не може голодна,
Бо яка тоді влада вона?
Їм подай на обід кабана!

Дикий вепр, ти виходь із нічлігу!
Ти мисливцям скрутив уже фігу,
Себто пулю, дикунським хвостом...
Але це задля мітингу – дуля.
А летить із вінчестера куля
І по лобу тебе – батогом!

Ви мисливця вполюєте, вепрі?
Рівно десять троянд на снігу...
У Карпатах або на Ай-Петрі
Ти тікаєш до кулі у нетрі.
А куди ти втечеш? Ні гу-гу...

Обривається слід на снігу.

Полювання на дикого тура!
Це така українська натура –
Десять куль у дурній голові...
Це Говерла чи Рацинська дача,
Зафонтанила крівця гаряча, -
І смерека – мов Спас-на-Крові.
Ще рушниця із цівкою диму...

Я трофей до машини нестиму,
У стрільбі по мішенях – мастак.
Лижуть сніг – і гончак, і вівчарка.
Буде шкварка під вечір, і чарка:
Хто тепер мені скаже не так?
Переможці – стрілець і собака...

Що ж ти, з профілем дикого хряка,
Тихо схопиш з трибуни під свист?
Був мисливцем – долав перевали
І – Маріїнським теж наливали,
А тепер і тебе зацькували
І без кулі убили на піст.
Ах, якої боявся ти зради?
Люди хочуть трофейної влади,
На фіг їм – Одіссей і Орфей...

Здуло вітром тебе із вершини,
І війнуло бензином машин,
І в багажнику схлипнув трофей.

Полювання на дикого вепра.
Полювання Ахілла на Гектора.
Треба вбити вдову із дітьми,
Щоб до нас повернулася Троя...
І підсмажать тебе як героя,
Українці, троянці, це – ми!

Повертайся і ти до народу:
Спробуй, сунься в приватну природу!
Чи на Банкову, до верховіть...
Кожен з нас – і мисливець, і жертва,
Та природа, жива або мертва,
Три століття іще простоїть.
Полювання на дикого тигра...

На сафарі ти будеш один.
Там природа забути не встигла
Губернаторський твій лімузин...

Ані вік золотий, ані срібний...
Помаранчевий тане туман.
І стоїш ти такий непотрібний.
А довкола вирує майдан.
У нові, у старі кабінети
Йдуть читці Кобзаря і Ду-Фу.
А колись тут стояли намети.
А колись тут ловили поети,
Мов жар-птицю, вогненну строфу...

Архангел Михаїл. Собор Бориса й Гліба.
Видовищ даждь нам днесь. А там – вина і хліба.
Хрещатик янголят. А пахне Диким полем.
Ми виспівали гріх, коли гріхи відмолим?

Я пишу тобі раннього рана.
Перше слово виводжу -
Оксана.
Друге слово виводжу -
Оксана.
Третє слово виводжу -
Оксана.
За тобою - країна дитинства.
Поза мною - журба українства,
Без Вітчизни, без шаблі й жупана...
Але вічно в Яреми - Оксана.
Але вічно ми всі - гайдамаки,
І таємні ми знаємо знаки.
І любов кріпака і кріпачки,
Зграйна панно Оксано, пробач ти.
Ти любов моя, ти моя рана...
Я пишу тобі раннього рана.
Понад нами - такі небокраї.
Ми ж невольники в рідному краї.
І в часах золотої богеми
Кріпаками - Оксани, Яреми...
У країни безродства, безрідства,
У правічному Дикому Полі...

Не проси нашим дітям сирітства.
Не прости нам журби і неволі.

Цей київський потяг на колії третій притих.
Відходять, відходять супутники літ молодих.
Уламок імперій, невже я минулим живу?
Тут колія третя, а перша іде на Москву.
Та все це минуло, змішались і далеч, і близь.
...Отак і до Риму летіли трієри колись,
Шовкового Шляху стелився сувій полотна.
Було нас багато, була в нас Вітчизна одна.
І берег понтійський, і гомін далеких столиць.
Ольвійська фортеця. Впаду я в траву горілиць,
А гомін підземний гуде у мені наяву,
Немов колісниця на Київ летить, на Москву.
І я у віп-залі, і там, на пероні - це я.
Вам колія перша? А третя, напевно, моя.
Минуло нашестя оркестрів і днів золотих,
І київський потяг на колії третій притих.
І серце заб'ється, буремна цих літ колія.
Іще він вернеться, вернеться, вернеться. А я?

С. Непомнящому

Зима у Миколаєві. Зима.
На південь прихиливсь північний полюс.
Трамваї стали, у снігу по пояс...
Де посполите рушення? Нема.
Це знову ні-холера, ні-чума,
Це тільки по ночах свічками кліпать,
А ті, по кому журиться тюрма,
Ті створюють інвестиційний клімат.

Візьми снігів солодких тільки десть...

Мисливці й гончаки пішли на лови.
А ми - про честь. Яка в голодних честь?
Падуть сніги, таємні, мов підтекст,
На сторінки езопівської мови.
Соборне злото сяє крізь югу.
Та не знищенна в наших пустах віра.
Йдуть босоніж пророки у снігу,
Йдуть голідуш у пошуках кумира, -
Щоб не продати віру дорогу,
Їх вигнали з приймальної банкіра.
Зимова в Миколаєві офіра!
У світі - весни, а у нас зима
Стискається, немов петля на карку,
І ці платани голі обійма
Обіймами ведмедя з зоопарку.
Спасіння рукотворного - нема!
Не гине сніг. Не журиться природа.
Усе дорожчий хліб, а не свобода,
Комусь його і скибочки нема.
Зима була. Але пройде зима.
А нам нема ні хліба, ані меду,
А в зоопарку білому ведмедю
Набридло м'ясо, ніже й бастурма.
Прощай, прощай...
Гримить прощальна мідь.
Гримить сьогодні, бо гриміла вчора.
Від того й білий зчорніє ведмідь,
Що нас бере, бере голодна змора,
І в узголів'ї привидом стоїть
Нещастями рокована потвора.

Я розгортаю сніговий сувій
Хроністом двадцять першого століття.
Що нас чекає завтра? Суховій,
А чи небесна манна і поліття?
Немає нам життя без ворогів!
Всі вороги - масоли і масони.
І посполите рушення снігів
Уже гряде з чорнобильської зони.
І там, де ждав любовного дання,
Де заметіль прийшла, немов невіста,
Там чорний грай, і грає вороння,
Ані життя, ні шаблі, ні коня, -
Пропала українська реконкіста!
Зима у Миколаєві...
До міста
Летять сніги й кульбаба умлівіч.

Атраментом останнього хроніста
Холодні зорі заливає ніч.
А тут - джаз-бенд, "Макдональдс" і так далі.
Самодіяльні Чіо-чіо-сан.
І на Соборній квіти не зів'ялі.
І той же вік. І той жагучий стан.
І є ще мить поглянути угору,
Де не запишуть наші імена.
Під золотими банями собору
Ще ти не раз наплачешся одна.
Сурми, сурмо! Горни, небесний горне!
Горнистим горем стало гореня.
Білій, бідо, бо тільки небо чорне,
Де біле пролітало вороння...

Маргіналії на полях календаря

І
Поніміло,
Зніміло, і наче трава,
І пісні, і слова про Петра та Мазепу...

А стоїть сива мати, стоїть - удова,
Серед цього, як світ, українського степу.
Наша доля - гаряча, та історія - кляча,
Наша шия воляча, а мова - теляча... прости...

Це така твоя доля, така твоя вдача -
Ці зогнилі від часу хрести.
Лаврські бані, печерські молитви і крик,
Степовий материк, де Савур та могила.
Це історія, вкрадена, як патерик,
Це свячені ножі Коліївщини й вила...
Твоє рубище ветхе з чужої хули.
Обпалили наш овид чорнобильські роси.
Ми ж і досі в космічній безодні - хахли,
Малороси...
Вже такий малорос маловодний Дніпро,
Так нас мало грядуще тривожить.
І з дитячих лобів прозирає тавро,
І непам'ять гірка нашу пам'ять батожить.
Соловій, покидаючи кліть золоту,
І Петра прокляне, й оспіває Мазепу.
Та не скоро він здвигне могильну плиту
Із очей і рамен українського степу.
Та плита, ця хранителька "черт" і "рез",

Пролежала століття, страшна й немізерна.
Та зростає камінний
Замшілий вже хрест
З борозенок і ям, де кидали ми зерна...

ІІ
Іконний коник Георгія Змієборця.
Повержений кінь під п'ятою Георгія...
Змій у Георгія просить карбованця
На келих вина перед смертію.

Оргія!

Та що змієборець?
Відняв списа,
Бо хоче зробити усе по закону...
Яка ідилічність!
Яка краса, -
Скинутись по карбованцю, гривні або купону.
Омонівський клацає поряд затвор,
І Змій відлітає притьмом за хмари.
І буде Георгій, як той Єгор,
Писати солодкі свої мемуари.
Мати пектиме сухарики й коржики,
Кінь пожиратиме свій овес,
Бо переходять Георгії в Жоржики,
В жевжиків духу, - і тут, а не десь.
Вам марилась, панцю, козацька республіка?
Вам увижався дніпровський атол?
А ви потримайтесь за дірку від бублика,
Мазепинцю клятий, триклятий хахол!
Республіко Криму,
Новоросійська трибуно,
Ви простяглися від Ужгорода й до Анапи.

І це неймовірно, наче Джордано Бруно,
Котрий цілує пантофлю папи.
.......................
Оргія!

ІІІ
Іконний коник Георгія Змієборця.
Все та ж ікона, все той же змій.
Гривну міняють вони на карбованця,
І курс валютний збити не смій.

А що Змієборець? Відняв списа,
Зобразив на виду усесвітню скорботу.
Під марш старовинний гучить яса
Зі щогл і рей Чорноморського флоту.
То лук старовинний, то ядерний спис.
А люде убогі, зневірені й голі.
Що залишається після "Сі-бриз"?
Чорні байстрята у Дикому Полі?
Це мука незмучна. Це віра слов'ян.
До петлі, до ярма так вже звикнула шия,
Аж поки надійде новий Тамерлан
Або воскресять нам нового Батия.

Ти хочеш свободи, але вона
Перед тобою стоїть заплакана,
Немовби невольниця - рідна жона,
Пропита, проїджена і пробалакана.
І там, де скрижалі епох золоті,
І там, де три царіє із дарами,
Нас порятують, хіба що святі,
Що в люди пішли, покинувши храми.
Неначе невольник у Кафі, стою.
Стою
На всесвітньому торзі я,

Вже тільки потойбіч воскресне, в раю,
Несамовита небес моїх оргія.
....................
Оргія.

Не клявся - не зрікаюся: люблю...

Моя любове, все уже минуло,
І надто пізно лізти у петлю
І зазирати в пістолетне дуло...
І нас лікує музика небес.
Але надходить час - і не до музик...
Як алкоголем я лікую стрес,
Так ти мені життя зв'язала в вузлик.
Його не розв'язати уночі,
Коли йдемо удвох на суд Паріса.
Там у смертельній музиці мечі,
Там - і від брами золоті ключі.
І падає, і падає завіса.
Подай мені троянського вина...

Ми десять років бились як герої.
Хто ворожив нам - бог чи сатана?
Не впала жодна вежа, ні стіна,
Та в Україні ми - немов у Трої.
А я б читав Енеєве письмо,
Читав слова - про Рим четвертий - віщі...

З якого року й віку стоїмо
Німотно на троянськім попелищі?
Які були колись ми молоді!
У юний світ ішли ми рано-вранці.
А стали - як невольники в орді.
Спливли віки вінками по воді.

Вино і хліб. І музика. І танці.
І будемо стояти сотні діб,
Обернені на прах і тлін троянці.
І будем їсти свій камінний хліб.
Вино і хліб. І музика. І танці.

Та музика такою не була, -
Над гомоном води і криком суші.
В тій музиці, що спалена дотла,
Неначе ноти - спопелілі душі.
Так даленіє музика ген-ген,
Над димотрубні обрії й сортири.

Це Україна. Троя й Карфаген.
І в поминальну дудку дме джазмен,
І єрихонський плач - мов символ віри.
Чи в саркофазі будемо удвох,
Моя любове, дорога яскине?
Без музики - і нас покине бог,
А чи, дасть бог, і бог нас не покине?
І в чорній пустці спалені тіла,
На попелі троянському доокіл.
А музика була і відійшла.
Не я кажу...
Так промовляє попіл.
Подай мені троянського вина...

Ми подамося, як Еней, у мандри.
Ахейський кінь стоїть, немов мана,
Ти смертну тінь побачила одна,
Та де й коли ми слухались Касандри?
Ми вічно переможені давно!
Лаокоона обвивають гади,
А ми п'ємо в своїм шатрі вино.
На тризні України? Чи Еллади?

На ханській скатертині-самобранці -
Вино і хліб. І музика. І танці.
І, віддані троянському вину,
Ми вже і душу маємо троянську.
Троянську обертаємо війну
На рідну. Вітчизняну. Громадянську.
Вино налито. І троянський кінь
Уже стоїть під брамою. Амінь!

Амінь? Лунає музика ген-ген.
На попіл - Троя, Рим і Карфаген.
І прах - із саркофага й мавзолею...
І лиш ім'я із тисячі імен,
І тільки смерть ув імені Єлен.
А ти, Енею? Де ти був, Енею?
А ти, любове, спалена дотла,
І шлюбна ніч у хаті край села?
Вже там нема ні хати, ні нічлігу...
Ти ж тут у світ широкий повела
Дитя любові, музики і снігу.
Уже нас вічність просить на нічліг,
А не вино троянського розливу.
І замітає тисячлітній сніг
Руїни наші в день скорботи й гніву.
Троянське, поминальне знов п'ємо.
Руїни. Сніг. Рапсодії. Хорали...
Невже ми знову, Господи, вмремо?
Невже ми, Боже, мало помирали?
За убієнних вип'ємо дітей,
Припнутих до чужої колісниці...

О, ще не скоро допливе Еней,
Де плачуть діти римської вовчиці!

Яке це щастя, - є на світі Бог.
Яке нещастя - розп'яли обох...
Поетові,
гульвісі,
ночоброду,
Мені знайдеться місце і в раю...
Історію біблійного народу
Мій син вивчає...
А коли - свою?
Рівнятися із Господом - негоже:
Я тінь Твоя,
І я в твоїм сліду...
Як Ти молився, як Ти плакав, Боже,
У темнім Гетсиманському саду!
В верховній раді, в тім синедріоні,
Коміція по гласності одна
Сиділа ще...
Легіонерські коні
Іржали десь. Дзвеніли стремена
І зовсім поряд озивалась варта.
Твоя - се Твій останній бенефіс
У ролі Бога...
- Що він, раб ідеї? -
В парламенті ридали іудеї,
В синедріоні...
- Високо заліз!
Склепали постанову і безсонні,
До персональних осликів пішли.
... Підвівся Ти.
Легіонерські коні
Вже зовсім поряд люто захропли.
І поцілунок учня упізнав Ти...
Не бійсь. Голгота - то не Еверест.
У когось, кажеш, персональні авта?
У Тебе буде персональний хрест.
Тебе розпнуть, у Тебе будуть вірить...
На тому світі (Ти і це затям)
Один лиш у долоні плеще Ірод:
Месію вбити мислив ще дитям.
Петро, ще треті півні не співали,
Вже зрікся (принциповий чоловік).
Горілку з перцем, галушки давали
Пилатові на вишитий рушник.
А там - фінал. Іуда лічить гроші.
Комонівці когось там привели...
Він так просив у римської сторожі,
Аби його за Бога розп'яли.
І...розп'яли.
...................
Розп'яття над землею,
І на хрестах воскреслі імена.
Лиш я, проїздом через Галілею,
Писав ці богорівні письмена.

День і ніч над виднокраєм,
Понад Бугом - день і ніч! -
Проступіться! -
Січ гуляє,
Запорозька,
Бозька
Січ.
Хиже гульбище під хмари,
і корчмарський балаган.
Наче море - шаровари,
Кармазин,
Єдваб,
Сап'ян.
Дим із люльок - вище хати,
Мов султани ковили...
Сохрани нас, Божа Мати,
Щоб ми Січ не пропили.
Щоб не нас настигла кара
За часи гріховні ці,
Порятуй, Свята Варвара,
На Синюсі, на ріці.
Щоб не кинулись до рала,
І до сала,
Й молодиць, -
Так, як раїть нам од ранку
Маладой Нечоса Гриць.
Казарлюга одноокий,
Він одбув козацький спит,
Він давно забув про спокій,
Хоч і певний московит.
Не забудете до смерті,
Що то є за скурвий син...
Буде він ще шкури дерти,
Козаки, із ваших спин.
Але поки гарна днина,
Добрий світ,
Коли сп'яна...

Пропадає Україна,
Та гуляє Січ одна.
Там циганська скрипка грає,
Там в одно -
І день, і ніч...
Пррроступіться!
Сссіч гггуляє!
Запорозька
Бозька
Січ.
Вінграновські реєстрові,
Січові Антонюки!
А вже турки в Богополі,
А в Мигії - русаки.
І Суворов на Кінбурні
Ходить темний, аки ніч.
...Догуляла,
І пропала
Запорозька
Бозька
Січ.
Але доки гарна днина,
Ти налий мені вина...
Пропадає Україна,
Догуляє й Січ одна.
Україна богорівна,
Ти столиця край села.
Ти була вже як царівна,
Та була, була, була...
Так буяло, так гуляло,
Так скажено загуло.
...Але все таки бувало!
Але все-таки було!
І відбувши вічну кару,
І відбувши довгу ніч,
Випливає із пожару
Запорозька
Бозька Січ.
І шикуються примари,
І салют мортири б'ють,
І жупани, й шаровари
Із музею видають.
Грає крівця, -
І не п'яна.
Та чому ж, така сумна,
Знов гукає Роксолана
Із гаремного вікна?

Щовечора бачу з вікна:
Далека й легка, мов пір'їнка,
По колу,
по колу,
Одна
Біжить стадіоном ця жінка.
Довкола снігів намело.
Такого не бачилм снігу
...Ну, що вас сюди привело,
Богине спортивного бігу?
А личко від бігу бліде...
Вона ж і не вздрить: перед нею
Зоря на коліна впаде,
І зблисне сніжинка зорею.
А вечір - у сяйві комет.
Сусід увімкне радіолу...
Ми стільки відбігли вперед,
А тільки... пробігли по колу.
По колу за нами - само
Відлуння: куди ж ви, маестро?
Куди ми усі біжимо,
Кохана, ровеснице, сестро?
Сміється добродій-вахтер,
Немовбу побачивши голу...
Нащо ці забіги тепер, -
По колу, по колу, по колу?
Клене чоловік, бо - рідня,
За ніч нахолоджене ложе.
Кого вона тут здоганя
І що наздогнати не може?

У ліхтарні всесвітнього міста
ростуть голоси
золоті й злотогорлі

а далеко отам на горі
соло вечора наших літ –
голос гобоя

там далеко на горі
кричать стадіони і площі кричать
переповнені в’язнями серця

і б’ють чемпіони
омонівських лав
кийками по серцю
неначе по м’ячику

а я відлітаю у зоряну ніч
мов привид огню
і сам я наче ліхтарня

і тисяча тисяч сумних цвіркунів
ударять смичками по скрипках журби
на дні Золотої Ліхтарні

бо тоді коли птах надвечір’я летить
відлітає ліхтарня неначе життя
та не гасне вогонь у ліхтарні

П о с т с к р и п т у м

Немов вино, у небі літ розлите,
Космічний пил моїх торкнувся скронь.

І все життя пройшло. Пройшло, як літо.
І я промовив: „Так, це був огонь”.

І плакав я, що дні згубив безхмарні,
Що розгубив і друзів, і рідню.

І серце розірвалося в ліхтарні,
Щоб стало більше світла і вогню...

Боги на Олімпі співають?
Спиваються, -
Так тяжко, що їм і пісні не співаються.
А мариться край занебесний незвіданий,
Та з атеїзму минулий урок...
І, може, зробили б з поетів ідолів, -
Ідолів роблять із кінозірок.
Віче мій, змавплений, як нам прожити,
Як пережити нас нашим літам?
Можна мене і забути, і вбити, -
Я вже нікому цих літ не віддам.

...І буде Фауст...
І буде огонь...

Вік, а чи крик людожерної хроніки?
Літо пекельне. Вино і вогонь.
Навіть в парламенті наче у схроні ти,
Як цих пекельних думок не відгонь.

Червоне сяйво в синім небі зблідло,
Немов на небо хтось пролляв вино...
І все-таки пройшло пекельне літо,
І вже повік не вернеться воно...

Понад вертепи шикованих готик
Стільки захмарної стало екзотики.
Ходить між нас учорашній сексоти,
Але між нас і сьогодні сексотики.
Вічно вони – секуни і секухи...
Але процокали в серці секунди.
Десь ти, любове, далека, сама.
Десь тебе вбила космічна зима.
Зимно пророкам нового Союзу.
Армстронгу зимно вже з власного блюзу.
Тямлю естрадників. Тямлю зрадників.
Тямлю й себе – був месія естрадником.
І не месія, предтеча, пророк,
Став я співцем віфлеємських зірок.
Став на коліна в молитві, у требі.
Боже, як ще не покинув нас ти,
На українському вічному небі
Божому сину зорю засвіти!

„Люди – глина співуча...”
Отак одчайдушно ходять за мною слова.
Кому ж я співатиму, кому я озвуся? Кому розповім ці дива?
І йду між дівчат, між білявих, між бестій-блондинок.
І зве мене на поєдинок
мій космос, заселений творчою глиною...

А ми навіть бога зробили людиною.
Наплювали в епоху нам, наче у душу.
І до чого тут одяг у стилі „модерн”?
Як мені вберегти своє тіло і душу? З ким любитися мушу –
в понеділок, найперший день?

Я іду як герой марсіанської хроніки. Я іду по планеті людей.
Але я захлинаюся власною кровію в понеділок,
найперший день.

В перший день...

В перший день ми ще юні богове.
В день останній – усе ще не смерть...
Не клени, не клени молодої любови,
Не клени цей небесний концерт!

Незвичайний небесний концерт
починає в мені оживати.
Знавіснілий і хтивий концерт –
наче дух алкогольний крилатий.

Ти горів. Ти палав.
Не вписався в систему...
Вік жорстокий тебе записав
У жорстоку богему.

Тобі сісти ошую дано.
А тобі – одесную...
Як я п’ю із живими вино!
Як я милу цілую!

Я і демон, і бог...
Твої перса, і очі, й коліна...
Загубилось між зір і епох
І моє покоління.

Ще настане мій час,
і вже нас не поглине геєнна.
Прилетить і по нас
наша птиця вогненна.

Лиш тебе я не стріну ніде.
Але нині я відаю, де ти...
Впала зірка в вино молоде,-
пийте, браття-поети!

Ми ще справді орли.
Ми зчиняємо галас:
Україну не ми пропили,
а така нам дісталась.

Згоримо у пекельнім огні?
Так на те наші ночі богемні.
Як нам буть тверезими, - в вині
відбиваються мури тюремні.

В алкогольнім чаду, в алкогольнім диму
як я буду гріховно любити...
Люди – глина співуча.
Я знаю, кому
їх людьми і належить ліпити...

У ліхтарні всесвітнього міста
ростуть голоси
як липи на еспланадах кав’ярень

Хаос камінь огонь
і над усім –
архангельська труба
Армстронга

язичеське древнє тубільське грання
вривається в душу неначе нектар
щоб спалити себе
насправді

тільки в літньому небі
старий двомоторний літак
зависнув на крилах і падає

а над ним –
архангельська труба
Армстронга

двадцять років пройде
наче двадцять століть
я усіх пригадаю на ймення

там я п’ю із живими вино
із Грицьком Чубаєм закарпатське вино
адже Ужгород все ж не Париж

андеграунд зі Львова –
Микола Рябчук і Олежко Лишега –

не зречуся ніколи тієї пори
коли всі ми були як богове
не зречуся

ще такий молодий ювілей у Скунця
тридцять три –
і вже він на Голготі

і живий і воскреслий Іван Каламар
денно й нощно випитує час каяття
у тезка ув Івана Чендея

і Василь Бесараб у блукальських огнях
геніальній дитині на хліб подає –
і не гасне вогонь у винарні

я прочитую зорі вже спалених літ
і мені з небесі вже махає рукою
вже за мене молодший Грицько

але там угорі
там річка небесна тече
над рікою ростуть голоси
як росли голоси над гірською рікою
там Грицько і Галина
Тарасик малий Соломія
там на березі неба і я

але в небі
двомоторний Левіафан
зависнув на крилах
і падає

мурашиний король
розкопав муравлисько зірок
і відкрився такий краєвид
ув очу

я сиджу у винарні
з краєвидом на муравлисько
і кидаю цигарку в вікно
що летить по параболі
й гасне десь наче зоря

у зорянім муравлиську
задихається
дюралевий Левіафан
а над ним –
валторни і труби і скрипки й гобої
п’ють небесний нектар
щоб спалити себе насправді

світлі духи алкоголю
вибухають фонтанами лип
і згоряють насправді

Ми пройшли. Ми були. Наші древні кургани доокіл.
Наші коні пасуться... Двигтить попід ними земля.
Я згорів як вогонь. По мені промовлятиме попіл.
Але образ вогню нам ввижатися буде здаля.
...........................
Зарізані трави й квіти. І губи зарізані сміхом.
І милі засипані снігом. І пам’ять засипана снігом.
Де ви, друзі мої? Хто оплаче любов пресвітлу?
Зарізані квіти...
Зарізані мої губи. І як вас покликати, як?

О, крик опівночи! І камінь, і лист, і світляк.
І наче уперше, в очах ваших туга і страх
Штурмують високе небо золотою ордою мурах
У ваших зіницях...

Десь похорон почався.
Плаче кортеж оркестровий –
Барабан, і труба, і бубон.
І як мені мертвому бути?
Де ви, друзі мої?
Як ви плакали, коли із труни висувалась порожня рука мерця.
І – музика похоронна. Музика без кінця.
Зарізані трави й квіти. Зарізана квітів ніжність.
І ця потойбічна засніженість, і цвинтарні солов’ї....
Де ви, друзі мої?
Я ще зустріну вас – і не мерцями, а свідками.
І я себе зустріну – квітами.
І буде Фауст. Буде вогонь до хмар.
Будуть й поети по мені. Будуть поети нині.
Тому тріумфально, під похоронний марш,
Загорілися зорі в небесній книзі.
.......................
І все-таки пройде пекельне літо,
пекельне літо геніїв, нездар...
Огнем зістане те вино
столітнє,
що вчора видавалось за нектар...

Загорілися букви в небесній книзі,
наче знаки волхвів віфлеємських...
Загорілися небо й земля.

Мої оркестранти, вчорашні і нинішні,
нехай вас осяє моя зоря.
Міністри, поети, актори, фізики
грають марш тріумфальний –
і несть їм числа...
Тільки я, тільки я примушений відповісти
за померлі зірки і сліпі дзеркала.
Гіркі мої дні!
Шекспіре, Данте!
Крім світла померлої вчора зорі,
крім світла зорі, що померла сьогодні, -
кого мені взяти в поводирі?
Кого мені взяти у секунданти?
І з ким - у дорогу? З ким – на дуелі?
Я пережив свій богемний транс...
В людей Мікель Анжело і Рафаелі,
а де він, розстріляний наш ренесанс?
Один репресанс, - і вже хочуть нового.
Когорти стають під кривавий кумач...
Дивися, небоже!
Дивися, небого!
Вони воскресають, - не вий і не плач:
генералісимус Іосиф Віссаріонович Сталін,
маршал Лаврентій Павлович Берія...

Скільки лягло нас під їх п’єдестали!
Де там республіка!
Що там – імперія!
А ми коліщатка всесвітньої драми.
А гвинтики досі надійно живі.
І доки нам сняться відроджені храми,
Їм сниться відроджений Спас-на-Крові.

Їм сниться: провістям новітньої ери
оркестри у Тушині грають туш.
А ніччю зникають прості інженери
разом з інженерами людських душ...

Голова Мейєрхольда в заплаві нужника.
Вселюдська піраміда, від крові слизька.
Вам мало, що вбили і Курбаса, й Плужника?
А як убивали Косинку й Влизька!
Поверховодили на трибунах.
Поверховодили у серцях.
...Скільки ж то їх, і красивих, і юних,
Хресний пройшли нескінченний свій шлях!
Не удостоєні, поза маршами,
навіть простецьких отецьких могил.
Поети й наркоми, селяни і маршали,
снігом завіяний табірний пил.
Та крізь літа у колимській обителі
знову приходять до нас, як тоді,
вождь у своїм білосніжному кителі,
і в габардинових френчах вожді.
Бронзові й гіпсові, кожен у власній подобі,
сходять до нас із небесних орбіт
фотогенічні вожді вузьколобі, -
ллються криваві струмки з-під чобіт.
Люмпен оскіфлений, знову за капище ратуй,
доки земля без дощів і без крові суха.
В світі, що став наче парк заборонених статуй,
зводиться дерево болю й гріха...

А по тисячі літ за мавпами,
після смерті і після погонь, -
воз’явився,
як мамут,
на наших мапах
золотої ліхтарні вогонь.
Вогонь блукаючий бідний!
Він хоча й омине, та майне...
Як ми плакали, як ми бігли
за блукаючим бідним огнем.
За свою безпросвітність дику
вічним страхом платили пеню.
Бо ж немає, немає диму
Без блукаючого вогню!
Я конав од скаженої хіті,
А торкався жіночих долонь,
як сумний і далекий хіпі –
Золотої Ліхтарні вогонь.
В танці тіл божевільних жіночих,
в дикім танці оголених ню
бачів я, бачив я всенощний
екстатичний танець огню.
Там бували такі одчайдухи,
що згоряли самі згаряча...
Був я свідком такої задухи,
що вмирала не тільки свіча.
Нас, дітей, не жаліли не трохи,
Накидали на душу оброть...
Був я свідком такої епохи,
де на попіл – і душі, і плоть.
Мов нічних мотилів у гербарій,
безтілесна збирала рука
потаємних
страшних канцелярій, -
всіх, од старчика до юнака.
Цабеніла там кров із аорти,
шили юдам нові кунтуші...
І топтались, мов римські когорти, -
по душі,
по душі,
по душі!
І могил безіменними маками
нас минав потойбічний едем.
...А по тисячі літ за мавпами, -
хто ми й що ми, й куди ми ідем?
І в зимову, без огника безвість
йде зимовий холодний звір...

Хтось виходить на білий берег
і клянеться, що вбивця – не він.
І клянеться, що він безіменний
вік утечі од вовчих погонь...

Там, на березі, там безсмертний
Золотої ліхтарні вогонь.
Але – мертвий вогонь із реторти,
і вже іншого нам не дано...

І ступають чужинські когорти
на пречистих снігів полотно.
А клялись. А приймали присягу.
А з’омонились, наче в гостях.
Тіні СМЕРШу і тіні ГУЛагу
впали кров’ю людською на стяг.
Впали кров’ю на телеекрани.
Від землі й до безводних хмар
відлітали вогні.
І грали
їм услід тріумфальний марш.

У ніч літургійну, соборну, причинну
Ввійду до собору і браму причиню.
Без гніву й печалі, й трагічного жесту, -
Радію відходу,
Відходу-пришестю.
Мій Боже верховний, рятуй над од мору,
Осанна, осанна соборному хору
А ти, моя мила, стрічаєш немило.
Свічок не потрібно...
Життя догоріло.
Тебе не украли, мене не украли...

Засвітяться вікна, як телеекрани.
І вдарять органно два зболені храми,
Розчиняться брами останньої драми,
І ніч пересвітять, і болісті спалять...

Вічная пам’ять!

Ми підем: у тернях душа, а не нозі –
Соборної ночі, соборної ночі.
А день не навіки, а ніч – не навіки...
Божественний сад
Починається з вікон.
І, просячи моці
Пресвітлому Богу,
Чотири самотні
Ідуть од порогу.
І поки не звикнемо
Бути навіки, -
Зачинені вікна.
Зачинені вікна!

Голоси із того світа
Перейшли у білий крик...
І прийшла зима без літа.
А здалося – льодовик.
Відболіли і відбігли
Дні на горе і біду...
Всі дерева білі-білі
У зимовому саду.
Полетіла з вітром лютим
Неприкаяність сама.
І над білим-білим літом
Насміхалася зима...
І від крику білих коней,
І від неба до землі
Закрутилось біле коло,
Біле колесо зими,
Льодолики, льодолики,
Стріну їх – і пропаду...

І ходив по селах лютий.
І в оселі, і в саду.
І за вітром, як за мітом
Наші білі імена...
І була зима всесвітня,
Біла-біла, як стіна.
І дерева, як на старість,
Йшли до іншої землі...
Йшли дерева...
Та й зостались
Вікувати у зимі.
Чи когось у полі вбило,
Чи про сад свій хто забув...
І тепер у світі біло,
Як у вічному саду...

І всесвітнє вікно, що прочинене в сад.
І солодке цвітіння, й гіркий його плід...
Золота моя юносте, я тобі рад.
І – осанна хмільному вину наших літ.
І – осанна вікну, що прочинене в сад.
Ах, як жінка кричала!
І чулося:
- Ні!
Не давалася жінка – я брав силоміць.
І вона – заспівала! Собі і мені.
І відкрила вікно для страшних таємниць.
І прикликала звіра, що в кожному з нас
Причаївся і жде, що прийде його час.
І той звір причаївся у кожнім вікні.
І ніколи, ніколи цього не забуть.
Шепчуть губи гріховні розпачливе:
- Ні!
Але перса, і лоно, і очі:
- Здобудь!
І гнучка, мов ліана, й гінка, мов змія,
Каже „ні” її мука...
А пристрасть:
- Твоя!..
Ти очам, ти вустам, а не слову повір.
Кожна жінка чекає – прийде її звір.
І настигне її, і здобуде її,
Заведе ув екстазу шалений танок...
Навіть звіру співають тоді солов’ї,
Коли нам одкриваються лона жінок.
Там і сяйво зорі, і відлуння води.
Ніч любовного шалу, молитви, гріха...
Там за ніч розцвітають і в’януть сади.
Там зелена оаза і пустка суха.
Але якось до тебе прийде чоловік,
Чорний бог самоти!
Усесвітній нічник.
І тоді вже не кайся, не плач і не клич:
Бог розплати приходить у зоряну ніч.
І налякані тіні великих дерев.
І страхітливий плач пересохлих дверей.
За гріховну цю плоть, за гріховну цю хіть, -
Чорний,
Чорний нічник на порозі стоїть.
Усесвітній нічник – це покара і мста
За гріховну любов, за гріховні літа.
За пропащу любов і гріховну любов
Чорний, чорний нічник і до мене прийшов!
Ти до слави й жінок, і до радости звик?
А тебе вже чекає страшний чоловік.
... Стало жахно мені, як опівдні сові.
Він промовив:
- Ти генія вбив у собі.
У гріховній любові, у грішнім вині,
І належав ти Богу, а будеш – мені.
Я сказав:
- Я до тону такого не звик.
Що він хоче від мене, страшний чоловік?
Він сказав:
- Недаремно знайшов тебе я,
Це тебе загубила гординя твоя.
Я не раз, і не два подавав тобі знак,
Бо ж, убивши себе, ти стількох повторив...
Пам’ятаєш, і плакав ти, наче дітвак,
Як уперше до тебе я заговорив?
- Усесвітній нічнику, - я мовив йому, -
Йшли в донощики друзі, я йшов у корчму.
Натомивсь од утрат, натомився від зрад.
Але я посадив – і не дерево, сад.
Є країна у мене, і сад мій, і син...

І схопив свою голову в руки.
Один!
Я зажився на світі? Прости мені, вік.
Був я богом, а ти мені крила попік.
Прощавай, моя Ольвіє!
Бачиш в очу,
Як смиренно я крила свої волочу.
Але те, що люблю тебе дуже давно,
Винуватий не я, а ольвійське вино.
Я зажився на світі?
Та в час-часолет
Сходить профіль твій гордий із древніх монет.
Мов жебрак, що продав і пропив таїну,
За старою копійкою крила тягну.
Але те, що люблю тебе дуже давно,
Винуватий не я, а ольвійське вино.
Вороги на кургані?
Нога в стремено!
Та мене повалило на землю вино.
Це воно чарувало лиманські вали.
Це воно продавало чумацькі воли.
Це воно марнувало високе чоло,
Аж не стало Вкраїни, немов не було,
Як не стало і Ольвії в цьому краю,
Де на власних кістках півзотлілий стою...
Та мене вже не куплять, бо я не дітвак,
Ні стамбульський гарем, ні московський кабак.
І ніяка метіль уже нас не змете.
Байда я усесвітній, але без гріха...

Пригортаю волосся її золоте,
Бо ж я Байда, я сад, а не пустка суха.
І не плачу, хоч рани не раз заболять:
Досі вражі гаки із-під ребер стримлять.
Не за гріх, не за гріш, не за підлу хвалу
Я страждаю, та я добуваю стрілу:
а як стрілю – царя вцілю,
а царицю – в потилицю,
їхню доньку – в головоньку...
Та й подамся додомоньку.
І за Байдину покару
Привезу домів товару.
І повернуся назад, -
У всесвітнє вікно, що прочинене в сад.

І цвіте мені сад мій упродовж століть.
І всесвітній нічник на порозі стоїть...

САД
між землею і небом ніби міст підвісний
ніби міст підвісний провисає між небом і долом земним
САД
наче міст на землі не зосталось
а сад
уже спалено
не посаджений – спалений сад
САД
Як маленька людина загублена в антисвіті
САД
над садочками гетсиманськими і над ночами
які почалися з колін
САД
або віддзеркалене люстро в якім віддзеркалені
вічні дерева приходу
САД
і в нім збунтувались дерева і спалені і забуті
і бунтують сади ще неспалені і бунтують однайдені в бунті
САД
як сад потопельників і воскреслих дерев і людей
САД –
сад маркіза де Сада зниклого
нам у сад одчиняються вікна
і встає у вікні як фантом
сад божественний
сад-пантеон
у печалі горить ніби хмиз
сад
із сонцем що впало наниз
і кидає мов птах висоту

спотикаймось о пустоту
сад мій спалено сонцем дотла
та довкола – дерева тіла
невідомих таємних людей
і соборів без вікон дверей
і горять на останній межі
вітражі
вітражі
вітражі

Ти знову озиваєшся мені,
І знову не накличеш ся мене...
Чи не тому твій голос посумнів,
Що й він не вічно, що і він мине?
Я не забуду...
Як тобі самій,
Коли в тобі мій голос оживе?

Над білим садом дівич-голос мій,
Як птах співучий, молодість позве.
Нас лодія непам’яті несе,
Де дівич-голос твій і голос мій...
А сад співає, наче сад пісень,
Співає сад, бо ще не онімів.
Співає сад, бо ще не остовпів,
Як я в полоні горя і біди...
З Гераклових стовпів серед степів.
Мені вже сяє вічність. Назавжди.
Води живої, грішного вина
Подай мені – за всі гіркі літа.
Хай буде так: і бог, і сатана.
У небесах – колиска і труна,
І тільки ти навіки золота.
Візьми мене за руку й поведи...

За овидом блудних синів, за ним
Зістаємо стовпом з трави й води.
І добре ще, коли не соляним.
А за тобою остигає й слід.
Вже ти по той бік суєтності йдеш,
І ти до наших золотих праліт
І далі вже, і ближче не стаєш.
Ти говори до мене, говори.
Нехай і не про мене – все одно.

Твій білий сад приходить до води,
І йде, і опускається на дно.
Мене любила жінка не одна,
Та всі чекали золота, й руна,
Яке таке ж і справді золоте.
Руна немає. Тільки сад цвіте.
Не вибираю між явою й сном.
Не вибираю тліна і зела.
Забутий сад квітує за селом.
Але стежина терням поросла.
Мої герольди, городи і гради,
І річка Геракліта, й суховій...

Маленької нічної серенади
Відлуння у гіркій душі моїй.
Та понад садом, понад нашим раєм,
Як небуття і як буття твоє, -
Пресвітлий голос твій мене карає,
Ні жити, ані вмерти не дає...

Над сади і сліди мої сад-пантеон.
І ромашки гадають – півспалах, півтон:
- Любить... не любить...
Лю...

Над сади і сліди, над сліди і сади
Білі янголи вийшли з нічної води...
Любить? Не любить?
Лю...?

Сім утоплениць білих по саду ішли.
Скатертями застелені білі столи...
Любить? Не любить?
Лю...?

А в країні далекій – степи, степи...
Постинали дерева... Стовпи... Стовпи...
Любить? Не любить?
Лю...?

Закричав білий янгол: з’явилась жива
На тарілці відрубана голова.
І спитала усміхнена голова:
- Ти жива, моя мила? Ти все ще жива?
Суламіф, Соломіє, вода і трава...
.................................
Любить? Не любить?
Лю...?

У притворі собору
крипти спалених стін.
Заспіває соборна свіча,
І навіки:
Білі стіни біліють прабілістю тіл,
І співають осанну невисохлі ріки.
Отче наш на землі і на небі
Назад
вже мені вороття – повороту немає.
Вийде янгол із саду. Навколішки – сад.
І палають свічки у тунелях свічад.
І мале янголятко мене обіймає!
Я виходжу із храму, заходжу до саду,
Наді мною пратемні літа – мов сичі.
Я віддав за маленьку нічну серенаду
Світоч моцартіанства, мов сяйво свічі.

А собор
соборує на площі великого міста.
А собор прозирає віки золотії...
Слався, слався вовік
Українська гірка реконкіста,
Повивальнице духа,
Побивальнице людства на паперті храму Софії!

А на вулиці плаче жебрак,
У фраці й манишці,
Біля ніг його – чорний футляр,
І скрипка в футлярі, і смик...

В якій це країні?
В якій прочитаємо книжці?
В якій се тональности плаче старий чоловік?
А дівчина поряд не плаче.
А дівчина грає на скрипці.
І сонце гаряче
Горить незайманій пипці.
І зринає під пальцями:
- Ти-ли-ли, ти-ли-ли, ти-ли-ли...
Жебраками й блукальцями
І в господа ми не були.
Жебрак ув обмотках.
Ув обносках аристократ...
А скарби Полуботка?
А злото Карпат?
Це Софія, це Київ – і Зміїв, і Віїв.
Це чекання касогів, чекання Батиїв,
Це кварцяна сволота, омонище п’яне
Б’є усіх навмання...

Придивись, придивись, придивися, Богдане, -
Ти немарно пришпорив коня!
Не якась там Італія –
Журавлі українські над нами ячать.
І Карпенка Віталія
Вчити музику часу омоновці вчать.
І, ментівським кийком поціляючи в очі,
На відьомські поклавши кийок весілля, -
Б’ють мою Україну,
Яка проти ночі
Як дружина, у друга мого Василя!
А були ми не кури – орли,
А бажали добра ми народу...
- Ти-ли-ли, ти-ли-ли, ти-ли-ли, -
З підземного переходу.
А було...
Солов’їне пили ми тоді молоко,
І, господнє зневаживши око,
Поставало для нас над усі рококо –
Українське бароко!
... Брама сяяла золота.
Дзвони бамкали мідні.
Українське бароко.
Літа
Магдебурзького права у Відні
І хренбурзького права в Москві,
І такого – в степах України...
Досі, досі в іржавій траві
Лебедіють соборні ці стіни.

Коні царські. І рейвах, і швах.
Голоси самовбивчі...
І під регента впевнений змах –
Заливаються півчі.
А тепер, після мук і одмін,
Солов’ям не озватись.
Прозирає з розтерзаних стін
Візантійськими ликами святість,
Прозирати і нам довелось
У безодню неволі і чести,
Де хреста український Христос
На Голготу не може донести.
Але чую на древнім валу
І в печерному склепі
Не анатему, а похвалу
Іоанну Мазепі!
Пролітають літа.
Проминає неслава і слава
А конаємо обіч хреста,
Як Варава і Сава.
Але там, вдалині,
Ти з’явилась, дорого...
І горять на стіні
Грізні очі святого...

Які ці скрипкові жалі
Стоїть при душі костомаха...
Не вбий!
Дай пожить на землі,
Де дівчинка гратиме Баха,
І Моцар та флейта, і гра
Життя, що і скінії рада...

Яка молоденька, -
Стара
Маленька нічна серенада!

на зеленім стовпі серед площі – очі мої на стовпі
самота обкладає даниною всіх – стіл і стілець
вікно на площу і вікно всередину будинку
вікно в сад із намальованими деревами птахами квітами

оддалік гейби в затінку райського саду сиве подвір’я як сиве
повір’я
повір’я про середину світа а отже середину площі середину дня

співати співати співати

співати – полуденному світу і полуденному сонцю
і волаючому в пустелі і волаючій в пустелі – співати
співати співати співати
співати –
маршовим колонам стрільців що ростуть од собору
як од маєтного осередку днів нашої пам’яті пам’яті наших днів
співати
соборна площа як усесвітня пустеля
і сонце над головою

тільки вікна тюрми що навпроти здогадуються про прихід
пустельника його нашестя
і сонця над головою

августішого білого дня зачинає звучати соборна площа
і сонце над головою
його пресвітлість „се людина” Ніцше – і сонце над головою
його пресвітлість у багатьох августійших які на колінах
стоять
собор мовчить але в магнітофоні виростає мій голос –
і сонце над головою
виростає мій голос із спогадів пана імператора і пана слуги
голос імператора що ставить народ на коліна
голос божий який піднімає народ із колін а отже слугує народу
коліна пустельників згинаються і розгинаються за повелінням
господнього голосу
легіон голосів устає над пустелею із сонцем над головою
мовби глас волаючого в пустелі всесвітнього пустельника
легіон голосів а отже один виростає з господнього голосу
тінь усесвітнього пустельника виростає з господнього голосу
виростає з середини всесвіту але й світу давно вже нема
тільки стріли летять до розп’ятого стрілами Себастяна
який і не думає стати святим і тим паче на дереві
і немає пустельника і немає міражного саду поза овидом сад
а міраж видається садом і стадом яке іде до води але до стіни
доходить
до стіни „се людина” Ніцше і сонця над головою
в непам’яті нашій змія води і луна води
старовинний автомобіль катафалк із невизнаним генієм
всесвітній пустельник іде до води
заспіває пустелі „Радуйся” – даю тобі плин води в окулярі
бінокля
радуйся радуйся радуйся

крилатий зелений коник день у день скаче по дзвінкому
люстерку
автострадою наших літ усе скаче й стрибає дурна сарана
із патентом людського імення
як сотворення світу – першого дня настає передчуття всіх семи
а дурна сарана вже стрибає в палаці генсека президента
прем’єра
скаче коник-колібрі за маршрутом „непам’ять вітчизни – стовп
на соборній площі”
голос Господа лине до всесвітнього Себастяна що стріл
дочекавсь на стовпі

співати співати співати

за осанною плину води зачинається правий берег – як берег
свободи
а людину уже розіп’ято на площі старій на стовпі
скаче коник-колібрі комонний омонівець смерть на стовпі
і на площі святої Софії
так це наша земля Україна цей спалений сад із хрущовими а
не хрущами
навіть пташка мала каганович і пташка кравчук і двоглавий
орлище кучма

як відлуння води ув оазі а до нього прямує зачумлене стадо
потоптавши пророка свого на стовпі

не пішли ви побігли на вас уже сталін не гляне
замуруйте хруща в мавзолей

тінь моя виростає із середини площі але мене ще не минає
із самітнього саду крадеться дітвак як лили і самотній нічник
навздогін дітваку

на соборній площі очі вовків на стовпі
полудення
ясного того полудення тінь всесвітнього нічника
обертається в стовп усередині всесвіту площі майдану

із землі єси в землю й повернешся

все йде по колу то й коло довкола нас іде
все йде по колу – собори й дзвони і очі вовків на стовпі
тінь пустелі голос волаючого в пустелі пустеля голосу
наче флейта Сковороди
флейта співає співає
та до нас не летить уже голуб із оливою в дзьобі
і немає стрільця що голубку убив і голуба вбив у саду та у
лузі
і летить потаємна стріла в моє серце
і розстріляно вже св. Себастяна
а крилатий коник а коник усе ще скаче один по дзвінкій
автостраді
та стріла ще летить до стріли й на межі золотого свічада
зустрічає спасенних смертників що по колу ідуть
і стрічає розтринькану волю свободу води для пустельника

Я – пустеля

всесвітній пустельник що зрікся людської хвали задля відлуння
води
і відлуння води посередині всесвіту

Я – стадо іду за відлуння води та від мене тікає міраж
і міражна оаза у звіра в очу
радуйся
радуйся саде часу гетсиманського плодоносіння
радуйся радуйся радуйся
співати співати співати

Перший голос
Другий голос
Третій голос
Четвертий голос

А тепер – тільки сад, як непам’ять, у всесвітньому домі
твоїм.
Сад садити – як дім запалити, тож одвічний свій сад запалім.
Дім – як сад твій, і що тобі треба – поразки?
У соборі літанія лине твоя...
У божественнім храмі молилась не раз ти.
Але змила молитву із лику віків течія.
Наслухай, наслухай же маленьку нічну серенаду.
Наслухай, наслухай же вітальну божественну ніч.
Двоє ніжних дерев із померлого саду – в сяйві свіч.
ПЕРШИЙ ГОЛОС. Поночі він схопився і заплакав. Йому
ввижалися вічні сліпці, які простують у вічність із своїми
сліпими поводирями. Вічні сліпці, транзитні.
Дві ріки злилися водно й завирували довкола.
Голова оберталася довкола своєї осі, як глобус...
На синьому тлі глобуса застигали вітрильники, простували
сходинками паперті до неба білосніжні собори із золотими
глобусами бань.
О саде душі моєї, соборе!

ДРУГИЙ ГОЛОС. А соборні свічуи співають – „Ісайя!”
Забутому саду, соборному саду – „Ісайя!”
Собор, наче свічка соборна, горить і згасає.
Ісайя!
І білість зимова – викрита змова.
І стан твій, і голос, молитва і мова.
Як викрита змова – зима злотосяйна.
Ісайя, ликуй же о діво!
Ісайя!
Соборні свічки розгоряються й гаснуть...
Закінчуйте вчасно! Закінчуйте вчасно!
Та б’ється ріка в білий берег зимовий.
І на плащаниці твій лик пурпуровий.
А ми потонули в невірі, зневірі,
Навчіте нас мови, о птахи і звірі.
В саду, в Пантеоні дерева стинають.
Це вічна Голгота, наш сад Гетсиманський, кого розпинають?

ТРЕТІЙ ГОЛОС. Уночі до мене прийшов Бог, сяючий, як сад. У
білому, як собор. Я не смів і глянути йому у вічі.
Прийшов до мене Бог, а може, то був усесвітній нічник.
Сад упав на коліна.
І я на коліна упав, наче сад.

ЧЕТВЕРТИЙ ГОЛОС. У саду – тиша. У саду – тихий блюз од
початку світа.
Як початок од стін.
І тоді я збагнув, кого мені не вистачало все життя.
Пустелі?
Ні.
Не вистачало голосу Господнього – для всесвітнього нічника,
і голосу голосів, і пісні пісень.
Опівдні віку, в полуденний скін св. Себастьяна...

Я загубився в чорному лісі,
Поміж деревами і світляками.
А ліс – у чорнім,
А ліс – без листя,

А в небі місяць – мов чорний камінь...
В чорній траві котиться камінь.
В чорній траві череп білів...

І затуляю обличчя руками:
- Аве, Марія!
Аве, Марія!
Аве, Марієчко, - понад містами,
І понад мертвими, і над живими.
Вже й понад нами, уже й понад нами
Летять чорнопері страшні серафими.
Небо палає...
Небо – як пустка.
Попіл на варті заступить горіння...
Вмерти б, - а хто нам гріхи відпустить?
Аве, Маріє...
Всі прийдемо в загробні долини,
В чорні ліси самогубств на руїні...
Хто там співає – „Аве, Реґіна”?
Аве, Маріє...
Ніч проминає – день зазоріє,
Сонце всміхається звіру і птаху.
О, донеси і від мене, Маріє
Пригорщу праху,
Пригорщу праху:
Мертві
нікого
повік не засудять, -
ні ката в туніці, ні в тозі жерця...

Тільки в печах крематорію
люди
співають
хапаючись за серця...

Коли вже нема вороття,
Ні дому немає, ні саду,
Невже не зіграв життя
Маленьку нічну серенаду?

... Сад стоїть у небес на виду,
Небо топиться в тому саду.

Над літами самої землі,
Над садами, де ми – всесамі,
Усесвітній пустельник один
Над пустельністю наших годин.
Над хвилинністю наших імен.
І над плинністю уст і рамен.
Понад пусткою наших бездонь,
Над плачем бунтарів і мадонн...

О прости нам цю пустку!
Прости,
Сад розлуки і сад самоти...
Твій гіркий, твій золочений плід
Б’ється в землю, неначе болід.
Як правічна античність –
Земля.
Ця самітня земля – замала
Для далеких біблійних зірниць,
Та близька для таємних темниць.
Стоїмо у всесвітній ріці,
Стоїмо – як всесвітні сліпці.
У ріці, що угору тече...

Де віднайдемо братнє плече?
Стоїмо у всесвітній ріці.
Стоїмо – як всесвітні сліпці.
Що учора позбулись очей
У ріці, що угору тече,
І чужим вже не вірять очам,
І не ждуть, і не відають чар.
І не вірять у власні пісні...
Так сади, ці сади навісні
У моєму самотнім вікні
І в ріці всесамотній, на дні.
В моїх вікон немає очей,
Але річка угору тече,
То й силкуюся жить...
А проте
Вмерло сяйво моє золоте.
Тільки знову крізь кров і крізь леп
Просяває мій сад, мій вертеп.
І – без ляльок вертеп. А коли
Вже всі ролі у нім роздали,
Хай ти Цезар чи дяк-пиворіз,
А на сцену глобальну – не лізь!
Інші ролі там, інші вожді.
І нові там криваві вертепи...

І живими вмуровані в склепи
Учорашні пророки бліді.
Так і буде вовіки віків:
Голоси понад нами іржаві...
І задушені ми у державі,
І замислені тільки в бажанні
Наших немічних бідних батьків...

Усесвітня печаль немала
Вже всі ролі свої роздала,
Тим і встигла зіграти свою...

Але знову дерева в саду
Видираються й німо кричать
Із небес, із посмертних свічад...

Так посмертний звучить вокаліз, -
Із надії, із мороку й сліз.
Я кидаю авто у віраж,
А влітаю в соборний вітраж.

Де ти, юносте, біль мій і мрія?
Задихається
„Аве, Марія...”