Остання розмова в ефірі:

- «Четверта», сушіть рукави!

- Ви як?

- Аж гуло!Хлопці - звіри!

- В цистернах?

- Ні краплі води…

О шостій побліднуть сузір’я.

І знову, як ти не крути,

З ЧЕРВОНИМ хитке перемир’я

На дві коротенькі доби.

На дві та не більше… В частину!

Пече незагоєний шов.

О восьмій подзвонить дружина:

«Ти вдома? Котлети знайшов?»

З кирзи у м’які хатні капці.

Поспати б! А сон не іде.

І вкотре народні обранці

Гвалтують державне ТБ.

Не знають жалю депутати.

Всміхнеться: «Ці знов на ножах.

В промовах води забагато…

Та хоч би жаринка в очах!»

Вже нiкуди бiгти,чи йти.
Вже радо зiтхнула душа.
Вода закипа на плитi,
I крихти летять з пiд ножа.

I лине пухкий буханець
До теплих жiночих грудей.
Ми вдома... I хай йому грець!
Я знаю: що буде далей...

У панотця розбита іномарка,
Боляща жінка, «барышни» - доньки.
Ну як тут, браття, не зламати карку!
Добудувати б храм, та… за які?!

Дружині – ліки, донькам заміж треба!
І вчора знов наснився Назарет,
Та копійчані та не часті треби
Родинний не наповнюють бюджет.

З парафіян – самі діди та бабці,
Ще й комуніст місцевий голова.
Почасти, хоч взувайся в білі капці,
Бо ти їм Слово, а від них – слова.

Зате в райцентрі друг – тамтешній ребе.
Жахаються: «Єврей! Та ще й равин!»
Та до Митрополита – як до неба,
А друг – є друг. І він такий один.

«І Бог Один! – зійшлись, - Хоча і множать
Його Ім’я… Морока голові!»
Живуть – як вийде, моляться – як можуть
За грішні душі – інші та свої.

Лісу вогке мовчання, степів ковила…
І століття й століття на пошук Граалю.
Не сховався від смерті Кретьєн де Труа –
Отже жити і жити тобі Персифалю.

Через те, що колись обірвався рядок
Ти мандруєш європами з осені в осінь.
Загубилася істина в тлумі пліток,
То ж омріяну чашу не знайдено й досі.

Наче луска дракона: на війни – війна,
І на мапах старих що століття за поділом – поділ.
Шаленіють нормани і винна Шампань – без вина,
І на бабках коня осідає «освенцімів» попіл.

В цім об’єднанім царстві він лишень прибега – баніт.
Дяка Богу в ЄС за таке не саджають на палю.
То ж на заклик: «Хто їде? », він гордо кричить: «Вічний Жид –
Персифаль, зачарований блиском Граалю!!!»

Перемелеться все і повернеться! Впевнений, Ладо!
Відлютує зима і поступиться вірі досада.
І новітня весна приголубить загонисті первні,
Бо „нема вороття” – то лишень аксиома повернень.
1996.

Скомкано осені тьмяний глазет.
Знов гайворонню ім’я – легіони.
Світ паперовим корабликом тоне
В безпомилковості зимніх прикмет.
Мов неприкаяне клоччя газет,
Вітер розносить жалі, заборони...
Тільки тополь переплетені крони
Згадують зелень весняних тенет.
1997.

Котячі любощі затихли врешті-решт.
Не дихати, не пити алкоголю.
І не дивитись на дерева голі,
І принагідно дякувати Долі,
За те що жив єси, і вижив, і живеш.

Котячі любощі затихли врешті-решт.

Коти розбіглися. Ущухнув „хіт-парад”.
І тьмяний місяць завітав до спальні,
Де сну нема. Не в перше й не востаннє
Чекаємо удвох на ранки сяйні
Й весняного проміння променад.

Не плач! Шкода, бруньки б уже достигли.
Й якби не березневий подих зим,
Краплинки сліз, що на очах застигли,
я витер би листочком молодим...

Меня Господь благословил идти,
Брести велел, не думая о цели.
Он петь меня благословил в пути,
Чтоб спутники мои повеселели.

Иду, бреду, но не гляжу вокруг,
Чтоб не нарушить божье повеленье,
Чтоб не завыть по-волчьи вместо пенья,
Чтоб сердца стук не замер в страхе вдруг.

Я человек. А даже соловей,
Зажмурившись, поет в глуши своей.

(Евгений Шварц)


Мене Господь на путь благословив.
Брести звелів, не марячи метою.
Благословив на без печальний спів,
Щоб звеселились всі, хто йде зі мною.

Іду, не зважуся поглянути довкруг,
Щоб повеління Боже мало силу,
Щоб вовчий завив не образив співу,
Щоб не завмер від жаху серця стук.

Бо я – людина. Навіть соловей,
Співаючи, ховає блиск очей.

Звична череда зупинок.
Сутінків тягучий глей.
Сімдесят і п’ять копійок,
Сімдесят і п’ять людей.

По „радянських”, „незалежних”,
Крізь авто блискучий рій,
Пробиваються додому
Сімдесят і п’ять надій.

До вечері, до вечірніх
Драм, комедій і сум’ять -
Сімдесят і п’ять копійок
(Гривня мінус двадцять п’ять).

Все як завше, все як треба.
І не чутно сперечань.
Прислухаються до себе
Сімдесят і п’ять мовчань.

Січня схилок. Понеділок.
Проїзний тариф життя -
Сімдесят і п’ять копійок
На долоні водія.

Останнім, хто бачив її і... востаннє -
Був сивий, старезний дідок-домовик.
Тривожно здригнулися коні у стайні,
Ледь тільки ступила вона за поріг.

Пішла, залишаючи сонну господу
Синам і дружині. Прозора, німа
І раптом згадала: від власних народин
Вона не виходила з хати сама...

Підвладна турботам і радощам того,
Хто сіяв і жав, будував і беріг.
Хто власним жалем не обтяжував Бога,
А ранком ледь чутно зітхнув і... затих.

А сонце червоним підводило стріхи...
І вже відлітаючи в край прабатьків,
Вона посміхнулася щасно і тихо.
А так тільки він посміхатися вмів.

Для Бога багато роботи в містечку:
Приймати пологи, ховати мерців,
Ладнати закоханих справи „сердечні”,
Зважати на пастирський шал панотців,
Стояти в маршрутках, платити за воду,
Носити купований в секонді светр...
Роками чекаючи слушну нагоду
Наблизити Небо... Хоча би на метр!

Замовлену автобусну нудьгу,
Просочену гірким наркозом „Прими”,
І полудня розпечену югу
Приймай і власні забувай провини:
І свій щоденний біг в собачу ристь,
І те, що й досі не відкрив, не зважив
Велику таїну маленьких міст,
За прадідів насіяних під кряжем.

До міста „Тризубого Стаса”,
До міста батярських пісень
Заїхали Більбо і Фродо,
У пошуках Сіндарієль.
В кав`ярні за кухлем „Львівського”
Детально розроблений план,
Закреслив незлим тихим словом,
Блідий, стильно вдягнений пан:
„Народів достатньо у Львові:
І гот є, і грек і мордвин,
Та ельфи... Звиняйте, панове!
Та ще й на ім`я Аерін!
Впишіть в записник, пане Фродо,
Усе що я тут розказав.
Ну, хлопці, ще кухлик „За зустріч!”
І я покажу: де вокзал”.

Моргнув семафор, свиснув потяг:
„Вертаємо, дядьку, в Гондор!”
„Так... Елронд її не побачить,
І Джексон не крикне: „Мотор!!!”

А в пана теленькнув мобільний:
„Вітаю, принцесо! Мабуть,
Вони вже в Луганську...Ми ж – ельфи..
А ельфи – своїх не здають! ”

Всміхнутися? Всміхнуся... півгубою.
Заплакати? Заплачу... в півсльози.
В огромі слів день-денно серце двою.
Та все даремно – брешуть терези!

- Жовтень? – спитала у нього.
- Жовтень. – одказував він.
Жовтень. Розбита дорога
Звично пішла під уклін.
- Жо-о-втень... Дістань запальничку...
Дякую... Чом ти мовчиш?
- Так... пригадав серпень, річку...
- Досить! Не треба! Облиш!
Жовтень. Чому саме в жовтні?!
Довго? На місяць? На два?
- Ні до наступного жовтня...
- Жовтня нового. А я?!
Не відповів. А ні слова.
Мовила врешті: - Іди...
Жовтень. Субота. Покрова.
Клятий тягар німоти...

Покоління молодших синів,
„Дездечадо” – обділені чада.
Войовнича порода ченців,
Чи побожний різновид солдата?

Щоб привчалися їсти з ножа,
Нам з дитинства підрізано крила.
А від так, невмируща душа
Невід’ємна від смертного тіла.

А від так, не судилось знайти
Ні Спасіння, ні власного дому.
І від себе самих не втекти
Крізь вузеньку шпарину шолома.

Ніхто не бачив коней.
Самі сліди, сліди... -
Відбитки потойбіччя,
Пекельний знак біди.

Від Заходу до Сходу,
Невидимі, стрімкі
Крізь ніч, міста і броди
Вони текли, текли...

Крізь табір сарацинів,
Крізь наш безмовний стан...
І більшало померлих
Від гладу, мору, ран.

І затуляли вуха
Від стогону землі
Кіннотники, піхтура
І браття-королі.

Три дні молили Бога,
Благали всіх святих.
Три дні курився ладан –
Ніхто не допоміг!

Три ночі воскресали,
Загиблі вартові.
Ніхто не бачив коней...
Лише сліди в траві.

Свята Земля – свята на свій копил.
На свій копил... Послухайте, аббате!
Радійте, що не змушені ковтати
Її сухий, безбарвно грішний пил.

Втішайтеся, що вповні літ і сил
Вам, вчений муже і люб`язний брате,
Не випало нагоди порівняти
Чисельність війська з кількістю могил.

На свій копил – відсутністю прочан,
Яким тут справді нічого робити,
Солоною водою із корчаг

І тим, про що не хочу говорити.
Ні матір кликнути, ні кинути меча.
А ні вперед, а ні назад ступити.

Ламалися і ребра і списи,
І між собою гризлися корони.
А суходолом правили зубці
Фортець берегової охорони.

І день у день псував старе вино
Знайомий всім залізний присмак крові.
Злітались круки. Крукам все одно –
Що лицарі Аллаха, що Христові...

І завжди поруч, завжди віддаля,
На сотні гін, куди б не кинув оком –
Лежала повойована земля
Окраденим, пустим Господнім Гробом.

Колись одружите дітей,
Якщо вони не будуть проти.
Щоб під базікання гостей
Старі забулися гризоти.

Коли ж спочинуть молоді,
І по кутках застигне тиша,
Приплине "хлібом по воді"
Усе про що в листах не пишуть:

Сумні та радісні роки,
Розлуки й виплакані сили,
Коханці та чоловіки,
Що вас любили й не любили...

А поки – рівно б’ється пульс,
Хоч інколи підводять нерви,
Зроста малеча і чомусь,
Весь час дорожчають конверти.

На вітер помножиться вітер.
На листя помножиться лист.
Як стримано може бриніти
На досвід помножений хист.

Ніякої “магії” слова –
Сама неприкаяна міць.
Так будить нудьгу вечорову
Далекий переклик зигзиць.

Так грають “для себе” музики,
Коли відбуяли свята,
І часом прописані ліки
Готує осіння сльота.

Так ділять останню скорину
Та пізньої мудрості сіль.
На днину помножують днину.
На болі помножують біль...

Олена чекає. Олена не заздрить нікому.
Додому, додолу різдвяний вертається сніг.
Олена чекає. Годинник вимірює втому
Кімнатної площі, де спогадів спокій одбіг.

Притлумлено барви, притінено тишу. Чеканням
І змовою сходин новітній позначено рік.
Олена чекає. Під сплески жаги, під вагання
Годинам і днинам самотності втрачено лік.

Небавом згасає лакована шибка ікони –
Сумує Пречиста. На схилку змарнованих свят
Олена чекає. Олена не заздрить нікому.
Зіщулився всесвіт, аж врізався в плечі халат...

От і осінь прийшла. І одразу зробилося лячно
І старим горобцям і постійним клієнтам пивниць –
Доведеться тягти недешеву отруту коньячну,
Доведеться терпіти зухвале сусідство синиць.

От і осінь прийшла. Та хоч лусни, не видно каштанів –
Поховали по шафах. Хай клята подавиться міль!...
І куди не поглянеш – жіноцтво у пальтах і штанях.
Всіх підстриг коротенько осінній розважливий стиль.

От і осінь прийшла. Холодає в квартирах, вкладають
Поролонові смуги в щілини порепаних рам.
Хоч сідай за роман, позабувши, за що тебе лають:
Так прозоро на серці, прозоро-прозово думкам.

Осінній звукопис осіннього парку.
Остиглого неба слов’янська нудьга.
І сиплються, сиплються вигаслі скарги
Насумрених кленів, і тане снага
Останніх надій та неприйнятих свідчень.
І вабить знічев’я принесена вість
Про лагоду зим та подоланий відчай –
Не тут, не сьогодні, а десь і колись...
А тут, а сьогодні – ні свята, ні тризни.
Сльота, ні душі на розтоках алей.
Сирої кори гіркувата трутизна,
Бентежить, скрадається, млоїть. Ачей,
Спізнаєш, нарешті, як легко і звично
Померлих та “сущих” ховаючи слід,
Та сама, всевладна, невтомна, одвічна
Розгониста хвиля вигойдує світ.