Логін   Пароль
 
  Зареєструватися?  
  Забули пароль?  
Лілія Ніколаєнко (1988)
Замість "про себе":

"Всі жанри хороші, крім нудного"(Вольтер)
"Довге і нудне - перші вороги мистецтва"(А.Дюма)
"Критик-це той,хто розповідає про пригоди своєї душі між шедеврів"(А.Франс)




Огляди ⁄ Переглянути все відразу

  •   ***
    Між нами – прірва часу і питань…
    А ватра-пристрасть обпікає розум.
  •   ***
    Любов, мов недописаний сонет,
    У скрині снів чекає на світанок.
  •   ***
    Як жаль, що мрії – тільки срібний вітер:
    Оманою по серцю різонув.
  •   ***
    Зорить у снах загублений едем.
    У музи очі – згубні океани.
  •   Корона сонетів "Вінець для музи". (Вінок 14.)
    Епілог
    Вінок 14. Ренесанс любові
  •   Корона сонетів "Вінець для музи". (Вінок 13.)
    Вінок 13. Римовані митарства
  •   Корона сонетів "Вінець для музи". (Вінок 12.)
    Вінок 12. Прокляття Афродіти
  •   Корона сонетів "Вінець для музи". (Вінок 11.)
    Розділ 4. Розплата за ілюзії
  •   Корона сонетів "Вінець для музи". (Вінок 10.)
    Вінок 10. Одкровення від змія
  •   Корона сонетів "Вінець для музи" (Вінок 9.)
    Вінок 9. Свято Діоніса
  •   Корона сонетів "Вінець для музи". (Вінок 8)
    Розділ 3. Ім’я моїй спокусі – Ерато
  •   Корона сонетів "Вінець для музи". (Вінок 7.)
    Вінок 7. Театр паяців
  •   Корона сонетів "Вінець для музи". (Вінок 6.)
    Вінок 6. Осінній лицар
  •   Корона сонетів "Вінець для музи". (Вінок 5.)
    Розділ 2. Печальні декорації
  •   Корона сонетів "Вінець для музи". (Вінок 4.)
    Вінок 4. Душа у клітці рим
  •   Корона сонетів "Вінець для музи". (Вінок 3.)
    Вінок 3. Музика і мука
  •   Корона сонетів "Вінець для музи". (Вінок 2.)
    Розділ 1. Поцілунок Евтерпи
  •   Корона сонетів "Вінець для музи". (Вінок 1.)
    Пролог
  •   Корона сонетів "Вінець для музи" (магістральний вінок)
    Хто муза для митця? – гірка свобода,
    Із піднебесся таємничий глас.
  •   Одкровення змія
    Глава 1.
  •   ***
    Мій жовтень – листоноша чарівний.
    Невільник часу і чужих історій.
  •   ***
    У мене є шкідлива звичка – ти.
    Мене від неї лікували вірші,
  •   ***
    Кохання не судилось нам пізнати.
    Пройдуть роки даремно золоті,
  •   ***
    Ну от. Тепер я старша ще на вірш.
    А ти іще на вірш від мене далі…
  •   Останній вірш...
    Останній вірш. Думок гарячий біль.
    Палац вітрів зруйнований прозрінням.
  •   ***
    Я більше не буду читати небесні романи,
    Де наші сузір’я повік не зіллються в одне.
  •   ***
    На вістрі порожнечі гусне ніч.
    На відстані солодкої ненависті,
  •   Мольфар
    Мольфаре, наближається гроза…
    Серед зими дощем вагітні хмари.
  •   ***
    Скрипаль туманних снів – зимовий дощ –
    Нанизує печаль мою на струни.
  •   ***
    Я виписала пристрасть і закрила
    Цю книгу заборонених писань.
  •   ***
    Мені би розставити зорі бажань по-новому,
    Небесний туман повернути, як русло ріки.
  •   Готична королева
    Панує осінь, тихо і велично,
    Мережить у повітрі трунок-дим.
  •   ***
    Літописи тиші листає зневажливо вітер,
    Розбита на тисячі «я» невагомість душі.
  •   Пролог до раю
    Моя свобода кровоточить віршами,
    Твою самотність віддзеркалить римами.
  •   XII. Джерела меду
    На карті пристрасті – джерела меду,
    Жагучі ласки – гейзери пустель.
  •   XI. Солодке покарання
    І знову ніч на ложе снів простелить
    Той спогад щастя солодко-голосий.
  •   X. Трояндова німфа
    До тебе я прийшла, як німфа моря.
    В’юнкі троянди обвивали тіло.
  •   IX. Музика зоряної кіфари
    Пірнає місяць у ванільні хмари,
    Мережить сріблом неба полотно.
  •   VIII. Міріади муз
    Мій генію, відчуй нестримний шал,
    Налий вогню іскристого в чорнила.
  •   VII. Факел божевілля
    Ти – ніжна мука, ти – ласкавий біль.
    Болиш в мені медовими словами.
  •   VI. Цукрові тумани
    Укрилось небо ковдрою бажання.
    У темно-оксамитовий полон
  •   V. Ванільний шлях
    Зварила ніч міцну магічну каву,
    (Тому в її полоні нам не спиться),
  •   IV. Володар пристрасті
    Спокуснику, скажи своє ім’я!
    Воно звучить у скрипках і органах,
  •   III. П’ята стихія
    В тобі злилися всі чотири сили –
    Земні стихії, породивши п’яту –
  •   II. Принц на білому Пегасі
    Таємно він краде мене щоночі,
    Мій грішний принц на білому Пегасі.
  •   I. Коханка місяця
    О, місяцю, це я – твоя коханка!
    Я – зоряний туман твого безсоння.
  •   Роману Бойчуку
    Він сипле в каву замість цукру зорі,
    А в чай – пелюстки диких орхідей,
  •   Гріхи античного саду
    В античному саду гріхи доспіли,
    Їх жадібно збирав голодний люд.
  •   Гріховна ніч
    Наповнюй насолодою поволі
    Мене, мов келих, чарівним напоєм.
  •   ***
    Вогонь закам’янілий поміж нас
    Байдужістю спалив сади едему.
  •   ***
    Поріжу ніч на спалені листи
    Без слів і дат, без болю і провини.
  •   Готична осінь
    Кипіло небо, плавилося листя,
    У келихи грози стікала ніч,
  •   ***
    Людські серця ідуть із часом в ногу –
    Облудний ріг багатства їм сурмить.
  •   Розпусник
    Та ніч була із шоколадним присмаком.
    Руно бажання гаптувала грація.
  •   ***
    Мені так тісно у рядках Пегаса.
    Злетіти хочу аж за небеса.
  •   ***
    Порізав дощ на біль душевні струни.
    Зіперлось небо на долоню мокру.
  •   ***
    Залиш мене, моя невдячна музо!
    Душа втомилась від обіймів-грат…
  •   ***
    На спицях зоряних
    Мрійливо в’яже ніч
  •   Невиправному романтику (Олексію Тичку)
    Пливуть рядки у димі сигарет,
    І присмак ностальгії в чорній каві…

  • Огляди

    1. ***
      Між нами – прірва часу і питань…
      А ватра-пристрасть обпікає розум.
      Шукаю вірші між рядками прози.
      Скрипить дверима болю самота.

      І знов Амур націлився всліпу,
      Твою ж броню не візьмуть жодні стріли.
      Душі-Ікара обгоріли крила.
      Завмерли мрії в обрисах скульптур.

      До ран любові прикладаю ніч.
      Заварюю із літер тиші ліки.
      Фантоме мій, прекрасний і столикий,
      Заграй мені на порваній струні,

      Щоб вічність затремтіла поміж нас,
      Чорнила переплавились на пристрасть.
      Та за нектар, жагучий та іскристий,
      Одвічна спрага – жертва і ціна.



      Коментарі (5)
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    2. ***
      Любов, мов недописаний сонет,
      У скрині снів чекає на світанок.
      Нехай допише ніч його вогнем,
      Зима – печаллю, а весна – дурманом.

      Хоч небо випий, музи не збагнеш.
      В безодню зір солодка згуба манить.
      В небесних римах спопелить мене
      І тишею розвіє між світами.

      Твій погляд, як отруєний багнет,
      Та мальвами цвітуть сердечні рани.
      Пітьму мою натхнення осяйне.

      Володарко безсоння та омани,
      Не звільниш душу зі своїх тенет!
      З надламаним крилом у вічність кану...



      Коментарі (2)
      Народний рейтинг: 6 | Рейтинг "Майстерень": 6

    3. ***
      Як жаль, що мрії – тільки срібний вітер:
      Оманою по серцю різонув.
      Вбирає тиша сльозопад із літер,
      Що вирватися хочуть у весну.

      Віддам печальні сповіді паперу,
      Схилила б небеса… – нема кому…
      Душа розтане в потойбічних сферах.
      Допивши таїну солодких мук.

      Як жаль, що не загоять сни і вірші,
      Роз’ятрених дощем, пекучих ран.
      Поезія і ти – отрута тиші.
      Розкинеш раз каміння – вік збирай…

      А вітер пише вірші вістрям волі.
      Терпким дурманом огортає дим
      Золочені рядки жаги і болю.
      Скажи, чи є про мене хоч один?



      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    4. ***
      Зорить у снах загублений едем.
      У музи очі – згубні океани.
      Снує сюжети чарівних поем
      Шовковий вітер на вустах омани.

      Запікся у душі солодкий щем.
      Перо на серці заримує рани.
      Хай злива літер обпече вогнем…
      Тікати пізно. Відцвітати рано.

      Чому любов – магічний сплав дилем?
      Туман ілюзій в потойбіччя кане.
      Впаде мій біль у ніч сухим дощем.

      В діброві мрій зросла трава дурману.
      Гіркий нектар з озер натхнення п’єм.
      В саду блаженства ми – лише прочани.



      Коментарі (6)
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    5. Корона сонетів "Вінець для музи". (Вінок 14.)
      Епілог
      Вінок 14. Ренесанс любові

      1.
      В обійми до небес вогнем летить,
      В безодню зір моя весна впадає.
      Дзвенить ручайно талий снігоцвіт.
      Казками снів ряхтять магічні далі.

      Шепоче вітер, ніби ворожбит,
      На мову солов’їв перекладає
      Духмяну пісню яблуневих віт
      І забуття, солодке та жадане.

      Ізнов дурманить почуття п’янке,
      На струнах ночі чудеса колише.
      Хмільного щастя загримить оркестр.

      Жага ввірветься у сумне затишшя.
      Із нот медових потече лікер –
      Натхнення, переболене на вірші!

      2.
      Натхнення, переболене на вірші,
      Цілує струни золотих кіфар.
      Трояндами буяє попелище.
      Орфею, оживи і знов співай!

      Заповни у душі бездонну нішу,
      Розбий біди-печалі саркофаг.
      П’янка любове, за життя миліша,
      Не час іще казати «Прощавай!»

      Щемлива муза розтинає простір,
      Магічним димом у рядках чадить,
      Фарбує дивиною світ наосліп.

      Кохання – пожиттєвий мій вердикт.
      Моє перо солодка мука гострить,
      Спіліють в серці чарівні плоди.

      3.
      Спіліють в серці чарівні плоди.
      Весна натхненням заквітчає віття,
      Нектарами кохання пригостить,
      З мережива зірок розкине сіті.

      Дзвенить дощами дивний аметист,
      З душі змиває злива пил столітній.
      Про диво соловейко сповістить,
      Складуться зорі в золоті суцвіття.

      Розбурхав небеса дзвінкий акорд
      І мрії неземні течуть із тріщин.
      Оспівує красу небесний хор.

      Хмільні сонети юний квітень пише.
      Врожай палких думок його – «amor!» –
      Медами і вином налиті вишні.

      4.
      Медами і вином налиті вишні
      Дозріють у саду твоїх казок,
      Богине слова, осяйна і пишна!
      Натхненням запалає горизонт.

      Трагічна і палка, свята і грішна,
      Молюсь за тебе, неземна красо!
      Нехай хоч це мою печаль утішить.
      Ховаю у душі тривожний зойк…

      Нехай давно скував холодний мармур
      Прообраз музи, що від часу зблід,
      Її розбудить поцілунком травень.

      Любові запізнілої прихід
      Вдихає у рядки яскраві барви.
      У римах недоказане тремтить.

      5.
      У римах недоказане тремтить.
      Перо жагу на серці витинає.
      Цілунок музи, як пекучий слід.
      Мандрує щастя весняними снами.

      Любов і відчай, у рядках живіть!
      Щемливий біль мене пронизав наскрізь,
      Життя – лише до раю переліт.
      Душа у море віршів поринає.

      Я сотні ненаписаних присвят
      Невидимо на стінах мрій залишу.
      Вже близько яблуневий снігопад…

      Із темряви мовчать усе гучніше
      Безсмертні звуки неземних сонат.
      Стікає на папір гаряча тиша!

      6.
      Стікає на папір гаряча тиша.
      Ростуть плоди натхнення і жури –
      Одним садити, а збирати – іншим.
      Для мене ж муза – до зірок прорив.

      Хай в час біди холодний вітер свище,
      Дощі не обірвуть палкий порив.
      А ніч перед світанком найтемніша.
      Запалить ранок дивні кольори.

      Пегас у небі, осяйний і буйний
      По зоряній дорозі цокотить,
      Копитами уламки снів карбує.

      В садах Парнасу вічно-молодих
      Захопить серце зоресяйна буря,
      Перо поріже душу на листи…

      7.
      Перо поріже душу на листи –
      Хай травень розішле усім стихіям.
      За світлий сум весна мене простить,
      Запросить на своє бучне весілля.

      Там кожен птах і геній, і артист.
      Пробудить чарівну поліфонію
      Палкого солов’я завзятий свист,
      І серце від пісень його зомліє.

      Хай в музи сотні неземних імен,
      Сонети цих оман – живі та віщі,
      М’які, мов шовк та гострі, ніби меч.

      Любове неземна, світи ясніше,
      Щоб не приніс у долю літній смерч
      Дилеми несвідомого без рішень.

      8.
      Дилеми несвідомого без рішень
      Зруйнують в серці весняні громи.
      Розвій же, музо, листопад торішній.
      У зоряний полон мене візьми!

      Ти сильна і тендітна, як підсніжник,
      Слова твої пахучі, мов жасмин.
      Сплелися у вінках жага і ніжність.
      Корону слів у світлий дар прийми!

      З ілюзій та оман моя держава,
      Та чисту мрію не покриє цвіль.
      Весна росою дикий мед розбавить.

      А душу переповнює всуціль
      Вода цілюща і нестерпна спрага.
      Поезія – це битва божевіль.

      9.
      Поезія – це битва божевіль,
      Мелодія натхненна і небесна.
      Мотив моїх поривів і безсиль
      На променях жаги заграй, маестро!

      Нехай думок тривожний водевіль
      Сховає неба таємниче плесо.
      Голубить серце ніжний дотик хвиль
      І на душі одвічна крига скресла.

      Хай довгої розлуки суховій
      Зробив едем порожнім і спекотним,
      В камінні, музо, дивний цвіт посій!

      В пустелі самоти, немов колодязь,
      Лиш ти, любове, порятунок мій –
      Напій оман земну журбу солодить!

      10.
      Напій оман земну журбу солодить
      І вірші, як бурхлива течія,
      Несуть спокусу, ніжну і лоскотну,
      Мов голоси принадливих наяд.

      У душу з піднебесся диво-дзвоном
      Проллється торжество весняних свят.
      Під чисті звуки чарівних симфоній
      З розхристаних небес, любове, сяй!

      Пелюстки снів і ноти зорепаду
      Весна збирає в золоту таріль.
      Загуснуть ноти – заблищать смарагди,

      Зелений шовк замайорить довкіл.
      У рай травневий непомітно надить
      Нектар ілюзій, мов отруйний хміль.

      11.
      Нектар ілюзій, мов отруйний хміль,
      Зболілу душу забуттям туманить.
      Наспівує казки весняний джміль,
      В нічому небі мріють сині плавні.

      Вирує яблунева заметіль
      І гоїть рани, самотою рвані.
      Замріявся тобою небосхил.
      Ти – муза-мука перша і остання.

      У зоряне блаженство упаду,
      І серце не торкне лиха погорда.
      Цвіте любов, пізнавши висоту.

      За мрією пливуть думки-ескорти.
      Змітаючи життєву суєту,
      Стихія літер обпікає льодом.

      12.
      Стихія літер обпікає льодом,
      Бо кров’ю серця цей роман пишу.
      Розбурхує натхнення світлий спогад,
      З едему в гріх не перейду межу.

      Вклоняюся тобі, моя любове,
      За вічність, що в сонетах бережу.
      Римую на вітрах небесну повість,
      Хоч у житті я граю роль чужу.

      Врятуй від фарсу! Поміняй сценарій!
      В садах душі невпинно рву кукіль,
      Та спокою вона ніяк не знайде…

      Лиш міражі – плоди моїх зусиль.
      Лечу до музи золотими снами.
      Яка ж ціна краси? – одвічний біль…

      13.
      Яка ж ціна краси? – одвічний біль.
      Натхнення і журба сплелися міцно.
      Усі відтінки почуттів-чорнил
      Магічним сяйвом розбавляє місяць.

      Ти – сонце серед тисячі світил,
      Забутого кохання світлий вісник.
      Стрічаючи весну, за сотні миль
      Почує серце солов’їну пісню.

      Із небом залишусь я сам-на-сам,
      Стечуть палкі слова медовим воском.
      Умиє мрії весняна роса.

      Ізнов мене зове любов на поступ.
      Освячений стражданням ренесанс.
      Хто муза для митця? – гірка свобода.

      14.
      Хто муза для митця? – гірка свобода,
      Гріховна святість і п’янка тюрма.
      Блаженним божевіллям позолотить
      Завіт свого магічного письма.

      У вічність відкриває горизонти,
      Та серце викрадає крадькома.
      Навколо шелестять поля осоту,
      Та вічний у рядках палкий розмай.

      Отак і я молюсь на образ ясний.
      У небі світла мрія лопотить.
      Любов нестримна, мов політ Пегаса,

      У темряві малює дивосвіт.
      Душа її жагуча і прекрасна
      В обійми до небес вогнем летить.

      МАГІСТРАЛ

      В обійми до небес вогнем летить
      Натхнення, переболене на вірші.
      Спіліють в серці чарівні плоди –
      Медами і вином налиті вишні.

      У римах недоказане тремтить,
      Стікає на папір гаряча тиша.
      Перо поріже душу на листи –
      Дилеми несвідомого без рішень.

      Поезія – це битва божевіль.
      Напій оман земну журбу солодить.
      Нектар ілюзій, мов отруйний хміль.

      Стихія літер обпікає льодом.
      Яка ж ціна краси? – одвічний біль.
      Хто муза для митця? – гірка свобода…

      Корона сонетів – твір, що складається із 15 вінків сонетів, пов`язаних спільними римами. Кожен сонет центрального (магістрального) вінка виступає магістралом ще для окремого вінка.



      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    6. Корона сонетів "Вінець для музи". (Вінок 13.)
      Вінок 13. Римовані митарства

      1.
      Коли творіння, чисте і глибинне,
      Розпалює снагу палких звитяг,
      Небесну мудрість пізнає людина
      І лаври похвалу їй шелестять.

      Якщо ж приносить лиш гіркі боління,
      Зневірою туманить майбуття,
      Стає тоді душа сліпа й причинна.
      Розбиті зорі в бур’янах ряхтять.

      Я ж над усім і плачу, і сміюся,
      І мрії крижаніють у вогні,
      Зв’язала муза цей Гордіїв вузол –

      То листям облітає навесні,
      То восени багряний спокій рушить –
      Пробуджує в серцях лункі пісні.

      2.
      Пробуджує в серцях лункі пісні
      Любов, що подолає час і відстань.
      Невинні мрії, ніби цвіт рясний,
      Від сірої буденності не збліднуть.

      Лиш не для мене щебет чарівний…
      Мої слова пожухлі та безплідні,
      А сон казковий непомітно зник
      І доля почала зворотній відлік.

      Любила, музо, я тебе одну,
      У віршах снила про політ орлиний.
      Та якорем душа – на глибину…

      Долає фатум. Боротьба нерівна.
      Лише на мить, магічну і хмільну,
      Всміхається поету світла днина.

      3.
      Всміхається поету світла днина,
      Як вічність він складає із перлин.
      Спиває волю із джерел первинних
      Його крилатий і шалений кінь.

      Моя ж душа блукає в царстві тіней.
      Благає чисту мрію: «Не покинь!»
      У віршів самоти один відтінок
      І тягнеться ланцюг важких годин.

      Чи може умістити серце жінки
      Усі краї небесні та земні,
      Коли буває там для горя мілко?

      Та мить – і світ коханням заяснів.
      І знов п’янка весна співає дзвінко,
      У сонці оживають чари снів.

      4.
      У сонці оживають чари снів,
      І травень гордо носить пишні шати.
      Та відчай сад весняний затінив.
      Не знаю я, куди тепер податись.

      Мій рай для тебе, музо, був тісний.
      Не гріє вже твоїх оман багаття.
      Мотив святої мрії відбринів.
      Гріхи повзуть в едемі, ніби гаддя.

      Про щастя спогад у пітьмі топлю,
      Сховала скриньку-серце у хмаринах,
      Жбурнула в пекло дерев’яний ключ…

      Любов розбилась на дрібні мачини.
      Святкує фальш. Зриває слів салют.
      Мої ж сонети, мов трава полину…

      5.
      Мої ж сонети, мов трава полину.
      Немає музи і нема мети.
      Лечу я в неіснуючу країну
      Утрачені ілюзії знайти.

      Нависли хмари, як пухкі перини.
      За мною палахтять хиткі мости.
      Шепочуться легендами маслини,
      У хащах лунко виграє сатир.

      Зустріла дев’ять муз я на Парнасі,
      Але нема моєї поміж них…
      Холодний дощ умив печаллю рясно.

      Затихли водевілі голосні.
      Бреду в собі у покаянній рясі.
      В душі скорбота, як іржавий ніж.

      6.
      В душі скорбота, як іржавий ніж.
      Покину назавжди палац Кіпріди.
      Любов мою невинну очорнив
      Пекельний відчай, у перо налитий.

      Як стерти над гріхом фальшивий німб?
      Благаю правосуддя у Феміди!
      Вона ж не чує сповідань сумних,
      А може лиш презирством спопелити.

      Думок печальних обступив табун.
      Дражнила муза диво-сном донині,
      Тепер шепоче із пітьми: «Забудь!»

      Замерзне на папері кров-калина.
      Закінчивши даремну боротьбу,
      Розбиті мрії в забутті спочинуть.

      7.
      Розбиті мрії в забутті спочинуть
      На пристані для блудних кораблів.
      Розрадь в душі лиху війно, Афіно!
      Троянду чисту хитрий змій обвив…

      Набридло волокти ярмо рутинне,
      Шукати друзів поміж ворогів.
      Танцює воля із пером неспинно,
      Бо світ мене ще й досі не зловив.

      Із віршів, що писала недолуго,
      Вплела у долю ниті сивини
      Моя фатальна і солодка туга.

      О відчаю, сліпий і навісний!
      Чи в спокій заведе буремна смуга,
      Чи біль мій переродиться у гнів?

      8.
      Чи біль мій переродиться у гнів,
      Чи сміхом розіллються ріки-думи?
      Реальний світ ущент давно прогнив,
      Казковий – посірів і зблід від суму.

      Хто голосом солодким поманив,
      А потім безсердечно ранив глумом?
      Прощається іскрою вдалині
      Любов моя, висока і бездумна.

      Тож бався, музо, водевілем душ,
      Пали їх, мов палаци паперові.
      Моєї ж не торкнись! Повік не руш!

      Зникайте тіні у зорі ранковій!
      Та знов омани золоті довкруж…
      Вертаюсь, щоб піти. Ходжу по колу!

      9.
      Вертаюсь, щоб піти. Ходжу по колу.
      Мій шлях по морю самоти проліг.
      Шукаючи Пегасову підкову,
      За поміччю здіймаюсь на Олімп.

      Там завжди безтурботно і святково,
      Солодкі гімни грають сотні лір.
      В очах богів, глибоких і тернових,
      Стають смішними грізні королі.

      Одна забава в юнака-Амура,
      А сивий Зевс такий же серцеїд.
      Облудами людей титани дурять.

      Тут правди не знайду я вочевидь.
      Та сяють зорі крізь думки похмурі,
      З пітьми жага натхнення гуркотить.

      10.
      З пітьми жага натхнення гуркотить.
      Із віршів замикається корона.
      Поезія пробилась крізь граніт –
      Сягає до зірок могутня крона.

      Немає для поета більших бід,
      Ніж мрії поховати в заборонах.
      Блукає у саду гранітних плит
      Душа моя, тремка і безборонна.

      Лиш промені надій і сподівань
      Освітлюють на небі шлях шовковий.
      Здолала море, перейду й лиман.

      Пливе в магічний вимір місяць-човен.
      Я музу поверну в палац оман,
      Хоч сумніви холодним градом колють.

      11.
      Хоч сумніви холодним градом колють,
      Нехай перо зітче новий сюжет.
      Хай творить світ сумний і загадковий,
      Бо слово – це і скрипка, і багнет.

      Хоч у раю бур’ян уже не полють,
      Святій печалі не зірвати лет.
      Колодязь почуттів красою повен.
      Нема спасіння від п’янких тенет.

      За музою спущусь в підземне царство.
      У грі на долю це останній хід.
      Біжу із волі у солодку пастку.

      Чого не мала, утрачаю вмить.
      Долаючи римовані митарства,
      Іду до миру через сотні битв.

      12.
      Іду до миру через сотні битв,
      Натхнення через край уже не ллється.
      Розтяту душу занесла в Аїд
      Ілюзії безжальна колісниця…

      Підземний бог карає грішний рід.
      Для нього всі нікчемні та безлиці.
      В очах пекельна кара клекотить,
      Аж землю колихає хитавиця.

      «Віддай же музу! – я молю царя,
      Та що титанам до жалю людського?
      Пітьма співає сповідями втрат…

      «В тобі вона! – аж раптом він промовив. –
      Як ти воскреснеш, оживе ураз
      Ця мрія, і реальна, і казкова».

      13.
      Ця мрія, і реальна, і казкова,
      Пилилась в забутті під чорним склом.
      Печаль мені співала колискові,
      Душа плила у ніч з одним веслом.

      Та ранок розжене почвари знову.
      Загоїться у серці біль-розлом.
      Жагу любові люта смерть не скорить.
      Розквітне в римах все, що відцвіло.

      Хоч відчай із пітьми не відпускає
      І лютий Цербер на цепу гарчить,
      Я вибухну на волю вогнеграєм,

      Розвіявши примари страховіть.
      Надія із безодні виринає,
      В обійми до небес вогнем летить.

      14.
      В обійми до небес вогнем летить
      Любов, що із приречення воскресла.
      Весняним квітом зацвіте пустир,
      Птахів травневих загримлять оркестри.

      Пробач же, мила музо, що не тим
      Писала вірші й дарувала весни.
      Благала, то вернись, то відпусти,
      Не знаючи, що ти для мене – Всесвіт.

      Я довго спала. І жила всліпу.
      Та зійде із душі столітній іній.
      І ріки мрій в кохання упадуть.

      Розпалить ніч казкове мерехтіння,
      Перо співуче прожене журбу,
      Коли творіння, чисте і глибинне.

      МАГІСТРАЛ

      Коли творіння, чисте і глибинне,
      Пробуджує в серцях лункі пісні,
      Всміхається поету світла днина,
      У сонці оживають чари снів.

      Мої ж сонети, мов трава полину.
      В душі скорбота, як іржавий ніж.
      Розбиті мрії в забутті спочинуть
      Чи біль мій переродиться у гнів?

      Вертаюсь, щоб піти. Ходжу по колу.
      З пітьми жага натхнення гуркотить.
      Хоч сумніви холодним градом колють,

      Іду до миру через сотні битв.
      Ця мрія, і реальна, і казкова,
      В обійми до небес вогнем летить.

      Корона сонетів – твір, що складається із 15 вінків сонетів, пов`язаних спільними римами. Кожен сонет центрального (магістрального) вінка виступає магістралом ще для окремого вінка.



      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    7. Корона сонетів "Вінець для музи". (Вінок 12.)
      Вінок 12. Прокляття Афродіти

      1.
      Одвічністю стає прекрасна мить –
      То знову Афродіта сни тривожить.
      Жагою у сонетах палахтить
      Її велична і сліпуча розкіш.

      Цей ніжний біль спиняє часоліт,
      Слова гарячі на бажання множить.
      Душа у сітях ночі тріпотить
      Я знов у грішний храм іду на прощу.

      У хмарах місяць п’є молочний ель.
      Фантазії нависли виноградом.
      У віршах гусне пряна карамель.

      Нектарами оман п’янить Еллада.
      Бурлить любов із чарівних джерел,
      Мені б лише навчитись зупиняти…

      2.
      Мені б лише навчитись зупиняти
      Натхнення, що впадає в небеса.
      Пірнаю у стихію гріхопаду
      І губить серце руйнівна краса.

      Та почуттів шалені водоспади
      Потоплять у облудних чудесах.
      Думки мої жагучі та крилаті
      Шматує шалом навісна гроза.

      Спокуса лезо божевілля точить,
      Принадливі омани шепотить,
      Штовхає душу на солодкий злочин.

      У море щастя кличе теплий брід,
      У плавнях снів гріховний мед хлюпоче,
      Хмільна свобода із рядків гримить.

      3.
      Хмільна свобода із рядків гримить.
      Цвітуть словами почуття-троянди.
      Як вартовий божественних воріт,
      Мене впускає в рай дволикий Янус.

      Склепіння ночі від жаги тріщить
      І темряву бажанням лихоманить.
      Та знаю, що погасне горицвіт.
      Ця витівка-любов – палац піщаний!

      Приймаю, ніби дар, солодкий згин,
      Вдивляючись у море сонцепаду,
      Малює сон казкові береги.

      Свідомість заколисують цикади.
      Співаючи богині слізний гімн,
      Я вірую, що прийде в серце свято.

      4.
      Я вірую, що прийде в серце свято,
      Веселка розжене дощі розлук.
      Душа моя гуляє грішним садом,
      Немов її закляв лихий чаклун.

      Затиснута у рими, як в лещата,
      У віршах долі та мости палю.
      Допоки буду вічний сенс шукати,
      Котити цей Сізіфовий валун?

      Отруєну жагу до дна спиваю,
      Троянди поливаючи слізьми.
      Надію будить промінь вогнеграю.

      Щемливий біль у далині сурмить.
      Любові без печалі не буває,
      Як світла не існує без пітьми…

      5.
      Як світла не існує без пітьми,
      Так щастя без омани золотої.
      Шалена мрія крізь буття струмить,
      Спокуси ж облягають чорним роєм.

      Нектари з диво-зоряних суцвіть
      Діряве серце забуттям напоять.
      До Елізею відкриває вхід
      Ця мука одержимості красою.

      На самоту приречений поет.
      Гарячі сльози райський гріх освятять.
      Душа, мов нестаріючий портрет, –

      До вічності жага – її прокляття.
      Розтане сон і біль підсолить мед –
      Добра без кривди не дано пізнати.

      6.
      Добра без кривди не дано пізнати.
      Забула я давно святий наказ,
      Бо кожен вірш – колишній музі зрада,
      Що пристрасть виставляє напоказ.

      Фальшивими стають гучні присвяти,
      І спогади чорніють від образ.
      Богиня серце розірве на шмаття,
      Взамін лише нові облуди дасть.

      Та вкотре відчай віршопад віщує.
      Кохання пустоцвітом облетить.
      Промовлю знов ім’я любові всує.

      Солодке словоблуддя – гріх і гніт!
      Прекрасний сон у римах фальш малює.
      Цілунок музи на душі щемить.

      7.
      Цілунок музи на душі щемить,
      Та сходять бур’янами мрії-зерна.
      Минув натхнення чарівний зеніт.
      Я скинута з небес в колючі терни.

      Любов гучними римами мовчить.
      І мрії неземні торкає скверна.
      Долаючи любовну ненасить,
      Душа стає ляклива і мізерна.

      Уже не в радість ця фатальна роль.
      Кохання для поета – лиш знаряддя.
      Примарні почуття… Ціна їм – грош!

      Питань – мільйон. Нема кого спитати.
      Бо страчене життя моє пером.
      Безсмертя – це не радість, а розплата!

      8.
      Безсмертя – це не радість, а розплата!
      Руйнується повітряний палац
      І зоряних уламків міріади
      Поглине на землі гірка імла.

      Вогонь прокляття чи свята лампада
      На прощу безкінечну прирекла?
      Спокусами кохання розіп’яте,
      Стікає небо у пекельний злам.

      Капризний Купідон жорстоким жартом
      Душі моїй шептати заповів
      На перехресті снів любовні мантри.

      В сценаріях розбещених богів,
      Що грають на людські серця у карти,
      Моє життя, немов печальний міф.

      9.
      Моє життя, немов печальний міф,
      Закляте коло зради і пробачень.
      Едем вогненним листям відшумів,
      Жура осіння листопадом плаче.

      Не ллється з віршів солов’їний спів.
      Забуті сни набули дивних значень.
      Орфей в моєму серці онімів…
      Тече рядками жаль, як віск гарячий.

      Я знову тій богині присягну,
      Що вийшла з рим, як із морської піни.
      Вивчаючи любовну таїну,

      Збираю втрати, ніби намистини.
      І все ж своєї ролі не збагну.
      О музо, закрута твоя вершина!

      10.
      О музо, закрута твоя вершина!
      У небі косить мрії місяць-серп.
      Дотліли віршів чарівні вуглини,
      Але не все сказала я… не все!

      Лихий талан висить на волосині.
      Дарма шукало серце вічний сенс.
      Сонети, мов пушинки тополині,
      По світі вітер часу рознесе.

      Пожухлих почуттів різючий шерхіт
      Заглушить полум’яних солов’їв.
      Та в чаші слів – жага моя і трепет.

      Поет – немов герой славетних днів:
      Почувши у душі зміїний шепіт,
      Здолати люту смерть хотів Сізіф.

      11.
      Здолати люту смерть хотів Сізіф,
      Немов митець, що прагне вічно жити
      У зоряних краях небесних нив,
      У творах і пророчих заповітах.

      Мене ж вогонь любові спопелив.
      Покарана прокляттям Афродіти
      Душа в палаці золотих вітрів.
      Горить на серці невигойний відтиск.

      Пишу богині безсловесний лист.
      Утіха і печаль тепер єдині.
      Будує тиша в потойбіччя міст.

      Навіщо, музо, це німе боріння?
      Шляхи у пекло і у рай сплелись…
      Повідай, а яка ж моя провина!

      12.
      Повідай, а яка ж моя провина?
      Мов ефемер, живу на два світи.
      О, музо, хто палкий порив зупинить,
      Що кидає в омани золоті?

      Бредуть за снами вірші-сиротини,
      Дзвенить душа, розбита на бурштин,
      Бо падають небесні перли свиням…
      Віщує бурю знов нестерпний штиль.

      Врятуй іще на день піщаний замок,
      Де вітер на оманах ворожив!
      Долий нектару, хоч розбав сльозами.

      Пітьма моя немає берегів.
      Жага пече у серці, мов уламок.
      Невже таїться гріх у чаші слів?!

      13.
      Невже таїться гріх у чаші слів,
      А щастя розітруть образи-жорна?
      Брудним бажанням знову рай зацвів.
      Любові оксамит – жагучо-чорний.

      Снується над безсонням дим віків.
      Кипить в зіницях музи мандрагора.
      Блукаю між спокусливих вогнів.
      Цей потяг до ілюзії – незборний.

      Нектар кохання оп’янив і згірк.
      Богине, хто ти – друг чи ворогиня,
      Чи у соборі мрій невдячний гість?

      Дари небес в багні втрачають цінність.
      Чому ж в сонети сиплеш пил гріхів,
      Коли творіння чисте і глибинне?

      14.
      Коли творіння чисте і глибинне
      З Аїду кличе молоду весну,
      Гаптує мрія в небесах барвінок
      І музику здіймає неземну.

      Та ріже душу туга журавлина.
      За голос твій плачу важку ціну,
      Евтерпо, вічно-юна й солов’їна,
      До зоряних болінь мій сум сягнув!

      Мелодія висока і натхненна
      Шумить у снах могутніх верховіть.
      Гортає біль моїх блукань щоденник.

      Солодкий жар на сторінках мигтить.
      Сіяє із пітьми твоє імення.
      Одвічністю стає прекрасна мить…

      МАГІСТРАЛ

      Одвічністю стає прекрасна мить,
      Мені б лише навчитись зупиняти…
      Хмільна свобода із рядків гримить.
      Я вірую, що прийде в серце свято.

      Як світла не існує без пітьми,
      Добра без кривди не дано пізнати.
      Цілунок музи на душі щемить.
      Безсмертя – це не радість, а розплата.

      Моє життя, немов печальний міф.
      О музо, закрута твоя вершина!
      Здолати люту смерть хотів Сізіф.

      Повідай, а яка ж моя провина!
      Невже таїться гріх у чаші слів,
      Коли творіння чисте і глибинне?


      Корона сонетів – твір, що складається із 15 вінків сонетів, пов`язаних спільними римами. Кожен сонет центрального (магістрального) вінка виступає магістралом ще для окремого вінка.



      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    8. Корона сонетів "Вінець для музи". (Вінок 11.)
      Розділ 4. Розплата за ілюзії

      Вінок 11. Вигнання із раю

      1.
      У тернові заховані перлини
      Жбурну на небо, ніби на ріллю.
      Збирала щастя по малій крупині,
      Тепер у вічність розпач переллю.

      Любов-Пандора відчинила скриню…
      Розтала мревом світлоока юнь.
      У серці ніч вирує горобина.
      Ненавиджу тебе… але люблю!

      Нам райського гріха було замало.
      Затих мотив жаги. Невже кінець?
      Я вигнана спокуті на поталу.

      Лишила пристрасть на душі рубець,
      Та знов кохання пелюстки опалі
      Збираю музі на бучний вінець.

      2.
      Збираю музі на бучний вінець
      Багряні зорі та гріхи минулі.
      Душа шукає світла, мов сліпець,
      Хоч у пітьмі давно вже потонула.

      Не пахне літом у траві чебрець.
      Малює осінь хмарам гострі скули.
      Вишіптує дощі осінній жрець.
      Дерева пензлі золоті торкнули.

      Я маю небо, та не маю крил.
      Не сходять між камінням насінини,
      Бо змій на каяття мене прирік.

      Течуть у сни гірких медів краплини.
      Холодним забуттям гудуть вітри.
      Мої рядки – уже нудна рутина.

      3.
      Мої рядки – уже нудна рутина.
      Кіфара слова не милує слух.
      Я стукаю в пітьму, та хто ж відчинить?
      Вогонь твоєї пристрасті затух…

      Тріпоче серце, як в руці пташина,
      І повниться печаллю кожен стук.
      Вплітає муза у думки сивини.
      Жагучий шал згубив мене і вщух…

      Пливе гіркотна ніч. І чорну мітку
      Різьбить на долі чарівний різець.
      Приходь у дивні сни мої хоч зрідка,

      Відкрий до зір тернистий манівець!
      Душа сліпою тишею вагітна.
      Сонети ці – безсилля, не взірець.

      4.
      Сонети ці – безсилля, не взірець,
      А ти – моїх рядків фатальний привид,
      Німого задзеркалля посланець.
      Лелієш мрію чи душею кривиш?

      На шахівниці лиш один гравець…
      На серці темно і нестерпно прикро.
      Дірявий і пожухлий папірець
      Кружляє снами осені – постскриптум…

      Для музи ж ми обоє – лиш раби.
      У віршах наші злети і падіння.
      Зникай, мовчи… але, прошу, люби!

      Для мене ця омана – дар безцінний.
      Зібравши в пеклі прокляті скарби,
      Святилище будую на руїнах.

      5.
      Святилище будую на руїнах,
      Хоч спів богині в небесах замовк.
      Та вірші не про вірність лебедину –
      То гріх чатує, мов голодний вовк!

      Любов же – не троянда, а шипшина.
      Небесну вакханалію думок
      Урешті розжене гірке прозріння.
      Печаль закриє серце на замок.

      Як вирвати з душі отруйний корінь
      І стишити прокляття грозове?
      Ілюзія краси маною морить…

      Та біль зведе натхнення нанівець.
      У долю смуток уплітають Мойри,
      Пихато править Золотий Тілець.

      6.
      Пихато править Золотий Тілець.
      Сценарій доль писав жорстокий автор.
      Лялькар-пастух жене тупих овець
      На вівтар зла. Та чи боротись варто?

      Проходить біль крізь душу, мов свинець.
      Із неба насолод лечу я в Тартар.
      Надії ще жевріє каганець,
      Та дивослова охолола ватра.

      Зболіле серце огорне журба.
      У кривді не життя, а животіння…
      В рядках вирує вічна боротьба.

      А цілий світ, немов гніздо осине.
      Гряде буремна і важка доба.
      Жадоби розростається пухлина.

      7.
      Жадоби розростається пухлина,
      Ніде вже справедливості нема.
      Огидь керує ницо і безчинно
      І лаврами народ вінчає мавп.

      Таланти же чекає гільйотина.
      Краса ж для мене – мука і тюрма.
      Життя моє розтерла на піщини.
      Не скинути повік цього ярма!

      П’янких ілюзії неминуча страта.
      Бо муза – хитрий і лихий купець –
      Бере душею за натхнення плату.

      І байдуже, чи раб ти, чи борець,
      Абсурдного закону не здолати!
      Всьому тепер мірило – гаманець…

      8.
      Всьому тепер мірило – гаманець.
      А дотик до краси такий пекучий…
      Із хаосу небесного стрілець
      Отруєним вогнем у серце влучив.

      Палає божевіллям світ увесь.
      Мені ж услід летить докір колючий,
      Що я не соловей, а горобець…
      Навіщо, музо, міражами мучиш?

      А відчай ріже душу без ножа.
      І крикові німому в небі тісно.
      Палають у осінніх вітражах

      Мільйони запитань і спірних істин.
      Із ніччю вип’ю біль на брудершафт –
      Служу тобі, богине, безкорисно.

      9.
      Служу тобі, богине, безкорисно.
      Фантазія здіймає буревій.
      Лунає з піднебесся дзвінко й чисто
      Довершений і незбагненний твір.

      Та музика висока і вогниста
      Розтане на землі в пітьмі зневір.
      Розсиплеться душа, немов намисто.
      Обійме гіркота, хоч вовком вий…

      Та все ж моя ти альфа і омега.
      Мов янгол з перебитими крильми,
      Чекаю на землі у рай ковчега.

      Чорнильний дощ усі думки розмив.
      Натхнення – небо, а земля – мій берег.
      У снах небесний океан штормить.

      10.
      У снах небесний океан штормить.
      У вирву згуб зове лукавий голос.
      Немов прокляття древніх пірамід,
      Ця примха музи поламала долю.

      Акордами вогню жага дзвенить.
      Замкнули рими у магічне коло
      Мій піднебесний і барвистий світ.
      Від зір байдужих дме колючий холод.

      Веде хмільних ілюзій караван
      Богиня всеосяжна і сяйниста.
      Я не збагну божественних писань,

      Що біль пророчать ніжно і зловісно.
      І все ж в долині слів полю бур’ян,
      Тлумачу тишу-сповідь падолисту.

      11.
      Тлумачу тишу-сповідь падолисту.
      З едему слів нема шляху назад.
      Усіх ілюзій-рим душа не вмістить –
      Хай літери зривають зорепад!

      Тримає в лихоманці грішна пристрасть.
      Той погляд змія – руйнівний фрегат.
      Зірки в нектарі майорять іскристо
      І вкотре п’ю любовний опіат.

      Хоч винесуть боги суворий вирок –
      Палких фантазій обірвуть політ,
      Натхненням розриває відчай-вибух!

      Жага на серці чудеса різьбить.
      Я – знову ціль. І знов Амур не схибив.
      Потік чорнилом кам’яний нефрит.

      12.
      Потік чорнилом кам’яний нефрит.
      Снуються вірші. У душі смеркає.
      Та мрія, не стихаючи, бринить.
      Натхненний розпач – то солодка кара.

      Веде у рай казковий перехід
      Із віршів, снів і фентезійних марень.
      В словах магічна ватра пахкотить –
      Чаклунка-муза згубне зілля варить.

      Мене, богине, хоч рядком згадай
      В таємній книзі без імен і змісту –
      В щоденнику ілюзій та страждань…

      Дозволь в едемі хоч на мить розцвісти.
      В тобі моє спасіння і біда.
      Долаю до краси шляхи імлисті!

      13.
      Долаю до краси шляхи імлисті,
      Лоскоче серце таємничий страх.
      Чи вибухне безсмертям тьмяна іскра
      В рукописах важких поневірянь?

      До вічного вогню – космічна відстань,
      Дорогу стелить мовчазна жура.
      Римую душу на пожовклім листі.
      Жалі та втрати у рядках горять.

      Та в зоряних видіннях чиста юність
      Відкриє неповторний краєвид.
      Приспить печалі чарівне відлуння.

      Ріка натхнення крізь туман біжить.
      П’янить дурманом слова диво-трунок.
      Одвічністю стає прекрасна мить.

      14.
      Одвічністю стає прекрасна мить.
      Я зоряний напій лиш пригубила.
      Дрімає тиша і перо скрипить.
      Осінній вітер снами обрій білить.

      Спіліють мрії, мов багряний глід.
      Та смуток рани посипає сіллю.
      Надламана душа любов’ю снить,
      Хоча давно від спеки переспіла.

      Немов останній і тремкий листок,
      Зриває серце буревій невпинний.
      Скінчивсь нектар. Якби іще ковток...

      Ілюзії накриє хуртовина.
      Завіє часу золотий пісок
      У тернові заховані перлини.

      МАГІСТРАЛ

      У тернові заховані перлини
      Збираю музі на бучний вінець.
      Мої рядки – уже нудна рутина.
      Сонети ці – безсилля, не взірець…

      Святилище будую на руїнах.
      Пихато править Золотий Тілець,
      Жадоби розростається пухлина.
      Всьому тепер мірило – гаманець.

      Служу тобі, богине, безкорисно.
      У снах небесний океан штормить.
      Тлумачу тишу-сповідь падолисту.

      Потік чорнилом кам’яний нефрит.
      Долаю до краси шляхи імлисті!
      Одвічністю стає прекрасна мить.


      Корона сонетів – твір, що складається із 15 вінків сонетів, пов`язаних спільними римами. Кожен сонет центрального (магістрального) вінка виступає магістралом ще для окремого вінка.



      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    9. Корона сонетів "Вінець для музи". (Вінок 10.)
      Вінок 10. Одкровення від змія

      1.
      Натхнення-мука до небес горить
      І плавляться зірки, течуть в долоні.
      У гріх веде магічний лабіринт,
      У снах тремтять бажання ніжно-сонні.

      Земні тривоги срібний пил укрив,
      Та мрії заблукали в міжсезонні.
      На обрії фантазій майорить
      Праобраз музи, вічний і фантомний.

      Вогнями заряснів небесний лан.
      Я знову прокидаюсь, щоб заснути.
      Пітьму пробив гарячих слів фонтан.

      Нічний дурман вдихну на повні груди.
      Палка любове, із руїн постань! –
      Зболіле серце свято вірить в чудо.

      2.
      Зболіле серце свято вірить в чудо,
      В едемі слів шукає вічний скарб.
      Ім’я йому – любов – п’янка полуда.
      Спокуса ж манить у сліпий капкан.
      Розбурхані думки течуть в нікуди.
      Голодними очима хижака
      Пронизує жага. Сумління будить.
      Волає вперто розум: «Утікай!»

      Кипить в очах пітьми казкове зілля,
      Гаптує ніч магічний колорит.
      Натхненний біль – моє хмільне безсилля.

      Солодка згуба у рядках іскрить.
      Нектар оман уб’є мене і зцілить.
      Я музу кличу і молю навзрид.

      3.
      Я музу кличу і молю навзрид –
      Прокинулась душа в долині знади.
      Спокусник-змій ворота в рай відкрив,
      Де шал тече гарячим шоколадом.

      Там яблука висять, мов ліхтарі,
      Що світяться промінням гріхопаду.
      У морі снів жагучий гріх проріс.
      Скидає убрання любов-дріада.

      У кронах мерехтить густий смарагд.
      До згубної краси думки прикуті.
      Мовчанням не мори, богине. Грай!

      Натхненням розквітає диво-рута.
      Вертається жага, мов бумеранг.
      Збирає розум почуття-приблуди.

      4.
      Збирає розум почуття-приблуди.
      Сп’яніло серце від пісень лунких.
      Безумний вир у забутті закрутить
      Розбиті на мелодії думки.

      Нехай гримлять плітки і пересуди,
      Та хочу я всьому наперекір
      Надихатись ним і надихнутись!
      Сочиться біль солодкий і тремкий.

      О, ніжний шовк спокусливої шкіри!
      О, грішного екстазу дикий ритм!
      Любов’ю упиваюся без міри.

      Натхнення над безоднею зорить.
      Пишу коханню оду неймовірну –
      Моє життя застигло поміж рим!

      5.
      Моє життя застигло поміж рим.
      Зі слів і нот ми наш едем зіткали.
      Ліліт із божевілля ти створив.
      Перо танцює палко і зухвало.

      Та мрії пролились дощем жарин
      І спопелили золоті скрижалі.
      Гріховний плід, що віршами дозрів,
      Ми передчасно й жадібно зірвали.

      Горіло тіло від жагучих ласк
      В екстазі заборонених прелюдій.
      Вином гріха моя душа стекла.

      Вогнем у ній бурлить солодка смута.
      Та вирвалась би я із хижих лап,
      Якби мені повідав хтось, що буде!

      6.
      Якби мені повідав хтось, що буде,
      Не мчала би в едем твоїх зіниць.
      Із присмаком зірок щемливий смуток
      Ховає шал гарячих таємниць.

      Нас Бог простить, але осудять люди.
      Зірветься серце криком диких птиць.
      У чистих почуттях не місце бруду,
      Та в грішної жаги нема границь.

      Я створена була з ребра Адама,
      Та змій-чаклун мене заговорив
      Марі молитись в золотому храмі.

      Сумління рани від оман ятрить.
      Щоб врятуватись від гріха-цунамі,
      Напнула би в душі мільйон вітрил!

      7.
      Напнула би в душі мільйон вітрил,
      Та мій полон ілюзії – довічний.
      Гріховний шлях і вірний оберіг –
      Поезія – сумна Її Величність.

      Ми – лиш актори у безумній грі,
      Що змінює картини еротичні.
      На скронях пил зірок – то тільки грим,
      Та ця омана нам жахливо личить!

      Розбещених богів хмільний каприз
      У полум’ї жаги мене погубить.
      Навіюють думки солодкий бриз,

      Та згуба залишає на розпутті.
      Я вітром слів у зоресвітну вись
      Втекла б подалі від жаги-облуди…

      8.
      Втекла б подалі від жаги-облуди,
      Та диких почуттів гримить орган.
      Хто пристрасть невідмолену остудить
      Наперекір нудьгуючим богам?

      Мої думки мілкі та каламутні.
      Розбити б золотого ланцюга,
      Спалити рими, відректись, забути!
      Любов моя – солодкий сурогат.

      Цей дотик словом осліпив мій розум.
      Затяг у лігво ночі ніжний звір.
      Катренами жаги загусла проза.

      Спокусник-змій гніздо у серці звив.
      Брала у нього сотні віршів-позик.
      Запізно… Не віддати борг повік.

      9.
      Запізно. Не віддати борг повік.
      Скували рими, мов палкі судоми.
      Тобою пломеніє кожен вірш.
      Папером розстилається свідомість.

      Стікає шепіт, як гарячий віск.
      Твоє кохання, ніби невагомість,
      Несе мене на райські острови.
      А тіло обняла солодка втома.

      Я – бранка раю фентезійних втіх,
      Де бавиться твоя душа зміїна.
      У царстві нерозгаданих видінь

      П’янкий обман своє зерно вкорінить.
      Квітуча галерея почуттів –
      В’язниця без дверей – суцільні стіни.

      10.
      В’язниця без дверей – суцільні стіни –
      Із розуму любов мене звела.
      Тримає у мані п’янке тяжіння.
      Пірнають сни у бірюзову гладь.

      Я віддалась облудному служінню,
      Життя і вірші у одне сплела.
      Сонети змія про земне та тлінне,
      Та голову його вінчає лавр.

      Як вибратись мені з цієї вирви?
      Спокусник – мій тиран і вартовий.
      В ріці безсмертя гріх замулив гирло.

      Пегасе, урятуй мене, озвись!
      Принада затягла в гріховний вимір,
      У пастку чарівний клубок завів.

      11.
      У пастку чарівний клубок завів.
      Малює шал на шкірі візерунки.
      Зриваються відверті сни із вій,
      Співає згуба пристрасно і лунко.

      Твоя душа веде в солодкий вир,
      Та не пускає за свої лаштунки.
      Сліпучих зір таємний алфавіт
      Розгадує тривога семиструнна.

      У спогадах палкі слова ряхтять.
      Спиняють рими вітер часоплину.
      Ми вийшли з віршів у земне буття –

      У буднях зблідло золоте проміння.
      Лиш муза переповнить всі чуття.
      Поезія – крута моя стежина.

      12.
      Поезія – крута моя стежина.
      Зірватися з оман боюся вниз.
      Твій погляд у рядках мене розчинить.
      Мотив хмільних спокус лунає скрізь.

      Спіліє сонце, як пахуча диня,
      На серці ж залишає щемну різь.
      Ця витівка богів – хитка твердиня.
      У вірності лиш музі ми клялись.

      Це одкровення змій писав по тілу
      Жагучим сном твоїх тремких повік.
      Кохання у чорнилі оніміло.

      Хитає біль в душі примарну вісь.
      Та знову лину я в едем згорілий,
      Буяє словом дивний зореквіт.

      13.
      Буяє словом дивний зореквіт.
      Вриваюсь вітром у твоє безмежжя.
      Натхнення будить, мов тривожний дзвін,
      Мої думки солодкі та бентежні.

      І знов у віршах смак нектарних вин.
      Спокуса із рядків підступно стежить
      І пристрасті пориви грозові
      В загубленій душі руйнують межі.

      Були ми у раю шалених згуб,
      Та окрім муз, нам нічого ділити.
      Не допила жаги зі спраглих губ…

      Розказують вітри сумні билини.
      Віддам я знов і небу, і гріху,
      У тернові заховані перлини.

      14.
      У тернові заховані перлини
      Беру я в борг у змія-лихваря.
      Збираю у раю плоди й каміння –
      Усипана гріхами кожна п’ядь…

      Душі своєї грішну половину,
      Мов яблуко даю – вона твоя!
      Моє кохання у собі зачиниш.
      Мостити райський шлях почну з нуля.

      Розтанув сон. Уже о-пів на осінь.
      Сапфіри погасив небесний звід.
      Врожай відвертих мрій спокута косить.

      Та заревом жаги палає схід.
      Вітри гарячих віршів сушать сльози.
      Натхнення-мука до небес горить.

      МАГІСТРАЛ

      Натхнення-мука до небес горить.
      Зболіле серце свято вірить в чудо.
      Я музу кличу і молю навзрид.
      Збирає розум почуття-приблуди.

      Моє життя застигло поміж рим.
      Якби мені повідав хтось, що буде,
      Напнула би в душі мільйон вітрил,
      Втекла б подалі від жаги-облуди.

      Та пізно. Не віддати борг повік.
      В’язниця без дверей – суцільні стіни.
      У пастку чарівний клубок завів.

      Поезія – крута моя стежина.
      Буяє словом дивний зореквіт.
      У тернові заховані перлини.

      Корона сонетів – твір, що складається із 15 вінків сонетів, пов`язаних спільними римами. Кожен сонет центрального (магістрального) вінка виступає магістралом ще для окремого вінка.



      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    10. Корона сонетів "Вінець для музи" (Вінок 9.)
      Вінок 9. Свято Діоніса

      1.
      Чому ж така жорстока ти, богине, –
      Грайлива німфо із шалених мрій?
      Відвертих віршів обступили тіні.
      Накрив мене нестримний зоревій!

      Та хто наслав це дивне сновидіння –
      Чи бог з Олімпу чи лукавий змій?
      Бурлить весна, бучна і білопінна,
      Оман її не розгадаю зміст.

      Розхристані думки вітрами квилять.
      Кладу я в рими душу – забирай.
      У пристрасть понесуть буремні хвилі.

      А погляд зваби – згубний вогнеграй.
      Мов ніжний цвіт, мене жага скосила.
      Навіщо, музо, маниш на таран?

      2.
      Навіщо, музо, маниш на таран?
      Спокуси грають на твоїй кіфарі.
      Жагучий гріх мої думки украв,
      Принадами ясну блакить затьмарив.

      Та знову душу віддаю вітрам.
      Огорнуть серце навісні примари.
      Нахлине сон, де ніч, як виноград,
      Настоїться на грішному нектарі.

      Отож приснився чарівний етюд:
      Яскрава та захоплива світлина –
      На свято Діоніса хлине люд!

      А бог вина веселий та гостинний.
      О, він прекрасний! Та гріховний бруд
      Сховався під обличчям янголиним…

      3.
      Сховався під обличчям янголиним
      Володар ненаситного вогню.
      Майстерно сіті для сердець розкинув,
      І без меча пробив мою броню.

      І вже моя душа – його рабиня.
      У морі божевілля потону.
      У пекло манять ці уста-рубіни.
      В садах думок спокуси бродять «ню».

      Зірвалось небо і весну мрійливу
      Спекотне літо замінило враз.
      Співає вітер ніжно і ліниво.

      Збирати урожай гріхів пора.
      І вкотре звабив лжепрозрінням Єву
      Підступний змій, що поневолив рай.

      4.
      Підступний змій, що поневолив рай,
      Із рим і нот у снах плете інтриги.
      Строкатих почуттів шалена гра
      То кидає у полум’я, то в кригу.

      Вирує свято безсюжетних драм,
      Де п’яна лінь і хіть усіх накрила.
      Та росами спокут заплаче рань
      І час підпалить цю абсурдну книгу.

      Навіщо ж сон мене сюди приніс?
      На душі поглядаючи звіринно,
      Фантом гріха регоче з-за куліс.

      Пече любов у грудях, мов тернина.
      Вином облуди манить Діоніс.
      У вирву мрій без каяття порину!

      5.
      У вирву мрій без каяття порину,
      А пристрасть, мов буремний океан.
      Захопить вихор забуття і ліні
      Дурманом поцілунків і торкань.

      Та кличе із душі мене сумління,
      Бо я – не я. Абсурдний цей роман.
      Як вирвати оману із корінням,
      І в серці розділити інь і янь?

      Нектаром розіллється ейфорія.
      Сапфірами засяє небокрай.
      Упавши, зорі, поміж трав зомліють.

      Пітьма-шаманка вийде із шатра.
      Віддамся неприборканій стихії,
      Хоч знаю – із піску цей дивний храм.

      6.
      Хоч знаю – із піску цей дивний храм,
      У невідомість відчиняю двері.
      Мене заради втіхи покарав
      Безумним почуттям бешкетник-Ерос.

      Напише ніч магічний магістрал,
      Та чари розжене рожева Еос.
      Втече у рими чарівний астрал,
      Лиш спогади залишить на папері.

      Та я лечу в палкі обійми знов.
      Збираю солод з уст його кармінних.
      Пряде пітьма у небі ніжний шовк.

      Горить перо в гріховному пломінні.
      Від спеки сад поезії пожовк.
      Лишив мені Пегас лише пір’їну.

      7.
      Лишив мені Пегас лише пір’їну.
      Зарити легко в марноту талант.
      Спотворилось божественне творіння.
      Стремління світле затягнув туман.

      Навіщо ж, музо, ллєш медові вина
      І пристрасті здіймаєш ураган?
      Відрізалась у вічність пуповина.
      У небуття веде мене талан.

      Та знову зазвучить магічна арфа.
      До крові почуття мої огрань!
      Сузір’я розіллють дощі метафор.

      Любов залишить невигойний шрам
      Не спити щастя із бездонних амфор.
      У віршах-снах ятряться сотні ран!

      8.
      У віршах-снах ятряться сотні ран.
      Ілюзій безкінечна галерея
      Веде в забутий і щасливий край,
      Де лине неповторний спів Орфея.

      Та нищить мрії знов колючий град.
      Стирає проза ямби і хореї.
      Не маю я на тебе жодних прав,
      Прекрасний і фатальний Асмодею!

      Хмільна омана затягла на дно
      В рожевому тумані п’яних оргій.
      Фальшиві почуття – гріхів багно.

      Крізь первісний обряд пливуть епохи.
      Доп’ю пітьму і стане все одно…
      Рукописи палають в пічці Бога!

      9.
      Рукописи палають в пічці Бога!
      Слова і письмена ще й як горять!
      Я милості не попрошу ні в кого.
      Душі не кине доля й сухаря.

      В любові та вині втоплю тривогу.
      Відчалить серце у хмільні моря.
      В обіймах невагомості нічної
      Ілюзії ведуть палкий обряд.

      Дозволь же, Діонісе, впасти в темінь,
      Втекти у зоресвітну далечінь!
      Мої сонети, як полон тюремний.

      Думки, як дикий ураган мечів.
      Складає муза надважкі дилеми.
      У задзеркаллі німота кричить.

      10.
      У задзеркаллі німота кричить.
      Едем у протиріччях збожеволів.
      Душа тремтлива, як вогонь свічі,
      Коханням снить, але бажає волі.

      Нестерпний біль моє перо точив,
      Тепер жага сердечні рани солить.
      Поет блукає вільний і нічий
      У просторах казкової юдолі.

      В мені звучить симфонія без нот.
      В магічне коло завела дорога.
      А муза – мій тиран і ляльковод.

      Глузує Воланд із творінь убогих.
      Я не прийму диявольських щедрот –
      Ніхто не прийде і не дасть нічого.

      11.
      Ніхто не прийде і не дасть нічого,
      Лиш долями побавиться Ерот.
      Не втримаю я знов його облоги.
      Не вивчить серце черговий урок.

      В ілюзіях відвертих і медових
      Сп’янію від нектару стиглих грон.
      Із рук гріха зіп’ю вина терпкого.
      У пекло повезе мене Харон.

      Чарує Діоніс жарким дурманом,
      Солодку згубу забуття таїть.
      Як віск, течуть у ніч палкі бажання.

      Жага у серце ллє червону мідь.
      Та чиста юність від спекоти в’яне.
      Тяжіє над душею тінь століть.

      12.
      Тяжіє над душею тінь століть.
      Складаються сузір’я в орігамі.
      Незаймана краса в мені звучить
      Казковими й палкими солов’ями.

      Та світ, де править лиш вино і хіть,
      Розродиться отруйними плодами.
      Небесну чистоту не прихистить.
      На почуттях моїх чорнильні плями!

      У Хаос долі та роки пливуть.
      Античний сад ядучий дим заповнив.
      Пірнає серце в сизу каламуть.

      Охопить грішну ніч омана-повінь.
      Втекти не можу із облудних пут –
      Поезії молюсь аж до знемоги.

      13.
      Поезії молюсь аж до знемоги,
      І слово я возношу на престол.
      Душа, у римах вільна від усього,
      Вітрами пише безкінечний том.

      Приймає муза і гріхи, і сповідь.
      Сріблить жагою стріли Купідон.
      Із марева завіси золотої
      Звабливо визирає Ерато.

      Спокуса напряде шовкові ниті
      І зоряним промінням причастить.
      Зірками в оксамитовій блакиті

      Цвіте любов, мов яблунева віть.
      Прорізавшись безсмертям із граніту,
      Натхнення-мука до небес горить.

      14.
      Натхнення-мука до небес горить.
      Чорнило від жаги стає багряним.
      Красою переповнює огидь
      Хмільне вино мого самообману.

      У дзеркалі душі вина дрижить.
      Фантом пера – примарний мій коханець –
      Оманою утішить мимохідь
      І срібним димом у рядках розтане.

      Мов дикої троянди аромат,
      П’янить мене шалених мрій цвітіння.
      Бентежить серце дивний віршопад.

      Застигне у небесному склепінні
      Палка любов і біль важких утрат.
      Чому ж така жорстока ти, богине?

      МАГІСТРАЛ

      Чому ж така жорстока ти, богине?
      Навіщо, музо, маниш на таран?
      Сховався під обличчям янголиним
      Підступний змій, що поневолив рай.

      У вирву мрій без каяття порину,
      Хоч знаю – із піску цей дивний храм.
      Лишив мені Пегас лише пір’їну.
      У віршах-снах ятряться сотні ран.

      Рукописи палають в пічці Бога.
      У задзеркаллі німота кричить.
      Ніхто не прийде і не дасть нічого.

      Тяжіє над душею тінь століть,
      Поезії молюсь аж до знемоги,
      Натхнення-мука до небес горить.

      Корона сонетів - твір, що складається із 15 вінків сонетів, пов"язаних спільними римами. Кожен сонет центрального (магістрального) вінка виступає магістралом ще для окремого вінка.



      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    11. Корона сонетів "Вінець для музи". (Вінок 8)
      Розділ 3. Ім’я моїй спокусі – Ерато

      Вінок 8. Танго із маскою

      1.
      Закутій болем, ніби Прометей,
      Мені наснився маскарад шалений.
      Проміння, золотаве і густе,
      З нічної чаші розлила Селена.

      О, музико жаги! Магічний тембр
      У танець ночі захопив буремно.
      А муза нишком зайняла фотель,
      Нектар смакує під мотив Шопена.

      Спокуснику, забудемось удвох,
      Допоки в небі не зійшла Аврора.
      У казку в’ється чарівний клубок.

      В зіницях вибухають метеори.
      Та крізь тумани марень і тривог
      Душі так важко споглядати зорі.

      2.
      Душі так важко споглядати зорі,
      Коли земля для щастя затісна.
      Боюсь відкрити таїну Пандори,
      Пізнати мову грішних серенад.

      Уста ж твої горять, немов майори.
      Із місяця стікає лимонад.
      Граційно спокушає Терпсіхора,
      Пашіє серце від солодких знад.

      Накрила нас жага дев’ятим валом.
      Утішився підступний Асмодей.
      В цій бурі не утримаю штурвалу,

      Та віддалю безумний епогей.
      Коханням закує себе в кайдани,
      Жадаючи небес, німий Орфей.

      3.
      Жадаючи небес, німий Орфей,
      Пробудить у душі тривожні дзвони.
      Втекти я хочу, та нема дверей.
      Спокуси ж оточили легіоном.

      Володарю недоспаних ночей,
      Слова твої, мов крила махаона,
      Вогнем злітають і згорають вщент.
      Гарячий дотик розбудив дракона.

      Блаженним божевіллям повен зал.
      Звабливим оксамитом гусне морок.
      Зірками муза розсипає шал.

      Та розум шепотить мені докори.
      Бентежне серце, як сумний скрипаль,
      У ноти переллє любов і горе.

      4.
      У ноти переллє любов і горе,
      Розхристана душа, що рветься ввись.
      Лани моїх фантазій неозорих
      Покрив липких оман дрімучий ліс.

      Устами музи хитрий змій говорить,
      І наш едем п’янким гріхом обріс.
      Навколо маски. Тут усі актори.
      Тіла пильнує пристрасть, ніби лис.

      Спокусливих ілюзій піраміди
      Заповнять в серці потайний музей.
      У пахощах нічного дивоцвіту

      Облуди на яву снує Морфей.
      Не можу ні втекти, ні відпустити.
      Моя жага – театр і Колізей!

      5.
      Моя жага – театр і Колізей:
      Вертаються омани бумерангом.
      Вона у царстві масок, як плебей,
      Ні титулу не має, ані рангу.

      Та п’ю до дна хмільного сну коктейль.
      Мов грім раптовий, зазвучало танго.
      Зімкнулись пальці – пелюстки лілей.
      Ти – вигнаний з едему грішний янгол.

      Кружляє муза, загубивши шаль,
      Плете у мріях чарівні узори,
      Святкуючи солодкий ритуал.

      Сріблить шибки Селена мельхіором.
      Пливе у зорях, як тонка вуаль,
      Імперія римованих історій.

      6.
      Імперія римованих історій
      На зоряних просторах простяглась.
      Поезії палаци і собори
      Тримає на собі душа-Анлант.

      Та вибухне вулканом непокора,
      Любов помчить у пастку, ніби лань,
      А муза п’є пітьму, забувши сором.
      Тлумачить серце суть нічних послань.

      Цей танець, ейфорійний і трагічний,
      Лиш розділ із любовних епопей.
      Сипне Венера в очі пил космічний.

      Та нас не обвінчає Гіменей.
      Возносити омани буду вічно.
      Талан мій і талант – чужий трофей.

      7.
      Талан мій і талант – чужий трофей,
      А мрії заціловані вітрами.
      Любов же – то найкращий корифей,
      Що творить незабутні мелодрами.

      Із вирвища співає Лорелей
      І землю я втрачаю під ногами.
      Блукає серце, ніби Одісей,
      У грішних кольорах нічної гами.

      Спокуснику, відкрий своє лице!
      Для мене ця жага – солодкий ворог,
      Що душу продірявлює свинцем.

      Кричить бажання, мов голодний ворон.
      Та пристрасть муза вип’є, як абсент.
      Для вічності життя – лиш крапля в морі.

      8.
      Для вічності життя – лиш крапля в морі.
      Чому ж богине, ти несеш пітьму?
      Моя душа жагою важко хвора,
      Слова, зірки і ноти – все йому…

      Облуду навісну на біс повториш,
      Та пишний зал умить затягне муть.
      Замкнуться лабіринти й коридори
      Моїх даремно-сказаних «чому?»

      О, скільки ще губити і губитись?
      Не знаю, хто він – привид чи мольфар…
      І знов у римах несвята молитва.

      Під масками – огидь гріхів-почвар.
      Не можу більше я в оманах жити!
      О, музо! Забери сумнівний дар!

      9.
      О, музо! Забери сумнівний дар!
      Пробач, Евтерпо, я зруйную рими,
      Чорнилом ночі зафарбую даль
      І грішний образ покажу без гриму.

      Віддам усе за губ його мигдаль –
      Жагучий трунок із вогню і диму.
      В саду моїх надій цвіте сандал,
      Та в дзеркалі душі ридають міми.

      Врятуй мене, Авроро, від спокус –
      В обіймах Терпсіхори я загину!
      Ужалив змій, і так пече укус.

      Тече гаряча спрага по судинах.
      Упасти в море почуттів боюсь.
      Зніми з очей полуду, хай прокинусь!

      10.
      Зніми з очей полуду, хай прокинусь,
      Залиш мене, богине, назавжди.
      Колись одвічних істин берегиня
      Тепер підступна і розпусна ти!

      Та знов мене несе тонка крижина
      На перехрестя чарівних світів.
      Моя душа – немов бліда картина,
      І книга, що зачитана до дір.

      Ти віршами поїла, ніби трунком,
      Здіймала пристрасть навіжений шквал.
      Ізнову в рими утекла, хитрунко.

      Обкрала серце, мов скупий лихвар,
      Принадила смертельним поцілунком –
      Отруєний прокляттям твій нектар!

      11.
      Отруєний прокляттям твій нектар,
      Твій дотик, музо, ударяє списом.
      Ще мить і спалахне жага-стожар.
      Куди ж ти утікаєш? Повернися!

      Пронизав душу золотий кинджал,
      Та хай триває ця абсурдна п’єса!
      Розбите серце, мов тонкий бокал.
      В пітьму меди фантазій розлилися.

      Поріже вітер ніч на мармелад.
      І дика пристрасть, ніби шторм, нахлине.
      Юшиться янтарем любов-гранат.

      Спокуса накриває, мов лавина,
      Бо змій гріхом засіяв райський сад.
      Краса – лише оманлива личина!

      12.
      Краса – лише оманлива личина.
      У римах заблукав мій корабель.
      Роню у вічність почуття-сльозини,
      Фатальна ніч несе мене до скель.

      Ти згубиш, та довіку не покинеш.
      Ілюзії безжальна карусель
      Життя розтрощить на сипкі хвилини.
      Моє кохання – навісна дуель.

      Бринить у серці золота кіфара –
      То ніжністю захопить дивний вальс,
      То блискавками нот жага ударить.

      Обвуглиться палітра світлих фарб,
      Тобою, музо, надихатись марно:
      Твоя прихильність – заважкий тягар.

      13.
      Твоя прихильність – заважкий тягар.
      І все ж благаю: «Зупинись, гульвісо!»
      Катренами мощу нічний бульвар,
      Зірви ж, фантоме, із бажань завісу!

      Бушує пристрасть, мов дев’ятий вал.
      Мотив жаги лунає сміхом біса.
      Аж тут спокусник скинув чорний шарм.
      Під маскою – обличчя Діоніса…

      Торкнулась лиш на мить його руки.
      В очах палали кольори індиго.
      Та вмить погас магічний смолоскип.

      Пробив розлуку чарівний годинник,
      Посіяв у душі сумні казки.
      Чому ж така жорстока ти, богине?

      14.
      Чому ж така жорстока ти, богине?
      Спокуси в’ються у палкій душі.
      Погнила у коханні серцевина.
      Мені шепоче темрява: «Гріши!»

      Та музика жагу мою поглине,
      Чорнилами стече небесна шир.
      Слова плетуться диво-павутинно,
      Втікай від мене, та прошу, пишись…

      А поки задрімаю я в зажурі.
      У колі цих ілюзій-ворожей
      Зомліле серце викликає бурю.

      Зоріє між рядками Елізей.
      Повік любові розбивати мури,
      Закутій болем, ніби Прометей.

      МАГІСТРАЛ

      Закутій болем, ніби Прометей,
      Душі так важко споглядати зорі.
      Жадаючи небес, німий Орфей
      У ноти переллє любов і горе.

      Моя жага – театр і Колізей,
      Імперія римованих історій.
      Талан мій і талант – чужий трофей.
      Для вічності життя – лиш крапля в морі.

      О, музо! Забери сумнівний дар,
      Зніми з очей полуду, хай прокинусь!
      Отруєний прокляттям твій нектар!

      Краса – лише оманлива личина.
      Твоя прихильність – заважкий тягар.
      Чому ж така жорстока ти, богине?


      Корона сонетів - твір, що складається із 15 вінків сонетів, пов"язаних спільними римами. Кожен сонет центрального (магістрального) вінка виступає магістралом ще для окремого вінка.



      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    12. Корона сонетів "Вінець для музи". (Вінок 7.)
      Вінок 7. Театр паяців

      1.
      Повік мені за міражі боротись.
      Несе мене сонетний зореліт.
      Осіння оксамитова погода
      Розтала сновидінням у імлі.

      Розбудить світанкова прохолода,
      Розсиплеться у віршах сердолік.
      Куди, богине, поведеш сьогодні?
      За спиною вже стільки марних літ...

      Назад нема путі. Вертатись пізно.
      Бентежить серце неземна мета.
      З глибин оман лунає дивна пісня,

      І бореться душа, немов титан.
      Не бачать люди болю закулісся.
      Борець для світу – лиш дивак, бунтар.

      2.
      Борець для світу – лиш дивак, бунтар.
      Не ціниться його натхненна праця.
      Гортаю снів магічний календар –
      Чи плакати, не знаю, чи сміятись.

      І от я бачу сон – театр постав.
      Вражає розкіш пишних декорацій.
      Велична сцена. Дорогий спектакль.
      А де ж актори? Скрізь одні паяци…

      Глузливий сміх. Гординя і пиха.
      Дійти не можуть режисери згоди.
      Тут кожен кривди і гріхів слуга.

      І скаляться образи чорнороті.
      Відбилась правда, ница і нага,
      У дзеркалі життя, мов у болоті.

      3.
      У дзеркалі життя, мов у болоті,
      Я бачу лиш блюзнірство і злобу.
      Безумців не торкне рука Господня.
      Вчинило хитре зло пекельний бунт.

      Поглинула красу брудна безодня,
      А честь перекроїлась на ганьбу.
      Паяци насміхаються мерзотно,
      Бо істина для них – порожній звук.

      Змішались тут і люди, і фантоми.
      Не знаю, чи актор я, чи глядач…
      Та кривда бухкотить гучніше грому.

      Навколо регіт, на душі – сльота.
      Покриють серце надважкі розломи.
      Підступно посміхнеться самота.

      4.
      Підступно посміхнеться самота,
      Просіє мрії, ніби через сито.
      Тобі лиш, музо всі скарби віддам,
      Бо блазням цих тривог не зрозуміти.

      Надій квітучих утече вода.
      Затьмариться печаллю чисте світло.
      В кінці тунелю ще горить ліхтар.
      Пітьмою не карай, моя Фемідо!

      Натхнення оцінили у мідяк.
      Та я бреду шляхами Дон Кіхота.
      Воюю з вітром, а лихий вітряк

      Омани та ілюзії молотить.
      За щиру пісню не діждусь подяк –
      У вічності вінець без позолоти.

      5.
      У вічності вінець без позолоти,
      Та не шукаю я легких шляхів.
      Лиш ворогам це завдає сухоти.
      Не переймайтесь, ви-ж бо не боги!

      Не вам судити всі мої ваготи.
      Не кидайте докори навздогін.
      А ви, роззяви, не плетіть гидоти,
      Рахуючи всліпу чужі борги.

      Краса для мене – рятівний дарунок,
      Натхнення і богиня золота.
      Незвіданим бринять душевні струни.

      Відкриє муза чарівний портал,
      Зірками розкладе таємні руни.
      Вінок поета – з вічних запитань…

      6.
      Вінок поета – з вічних запитань.
      Лиш ти мене, поезіє, не зрадиш.
      Прозрінням заясніє висота.
      В безсоння уплету печаль і радість.

      Із туги, мій едему, виростай.
      Лелій могутній дух краси і правди.
      Пітьму облуд здолає яснота.
      Натхненне серце не піддасться знаді.

      А критики волають всі гуртом.
      Та що ти не пиши – ніяк не вгодиш.
      За кожним кроком – табуни пліток.

      Сонети – то Сізіфова робота.
      Та хоч у душу ллє холодний дощ,
      Дає зерно натхнення диво-сходи.

      7.
      Дає зерно натхнення диво-сходи,
      Шукаю в римах золоте руно.
      Паяци ж не дають мені проходу –
      Метаються словами, мов багном.

      А, може, все це мрія ідіота?
      Заріс Парнас колючим бур’яном…
      І кривда розкидає скрізь бридоту.
      Захмарна ціль – палац із доміно.

      Розтала у пітьмі моя Колхіда.
      О, музо, розімкни свої уста!
      Багаттю літер не дозволь зітліти.

      Чому ж в нектарах віршів гіркота?
      Ростиш думки, сяйливі та тендітні,
      А люди топчуть золоті жита.

      8.
      А люди топчуть золоті жита…
      Красу так легко об злобу зламати.
      І кожен вірш, немовби сирота
      Витає по світах. Я множу втрати.

      Я спрагою караюсь, мов Тантал.
      Блаженства не дано мені пізнати.
      Плоди оман збирати час настав.
      Загуркотять спокути-грозопади.

      Збираю серце, як розбите скло,
      Уражене отруйною стрілою.
      Пегас у зорях загубив сідло.

      Сонети-сльози упадуть росою.
      Та морем стане мовне джерело.
      Слова і думи – витончена зброя.

      9.
      Слова і думи – витончена зброя,
      Та натовпу краса не до смаку.
      Любові нерозгадані сувої
      Пиляться у сонетному вінку.

      Сплелась дорога до зірок з нудьгою.
      Спокуси задають невірний курс.
      Так хочу залишитися собою,
      Та знов будую долю на піску.

      Для кого я виконую ці драми? –
      Паяци переповнили партер…
      Не гнів, а сміх найбільше серце ранить.

      І грим, і сльози часоплин розтер.
      Огорнуть душу самоти тумани,
      Хоч безліч у митця творінь-дітей.

      10.
      Хоч безліч у митця творінь-дітей,
      Самотній він у небесах фантазій.
      У зоряних рядках сумний підтекст.
      І болем кровоточать пишні фрази.

      До істини ведуть мільйони верст.
      Поет шліфує думи, мов алмази,
      Для нього слово-меч кував Гефест –
      Магічний сплав печалі та екстазу.

      У молодість немає вороття.
      Натхнення блідне і пливе маною.
      На обрії облуди мерехтять.

      Перо затупить хаос марних воєн.
      Накриє вірші повінь забуття –
      Не всім є місце у ковчезі Ноя.

      11.
      Не всім є місце у ковчезі Ноя –
      Сонети-кораблі потопить шторм.
      Залишиться лише любов зі мною –
      Прекрасний і оманливий фантом.

      Я мед натхнення посолю сльозою.
      Ілюзії цнотливої бутон
      Богиня снів терпким вином напоїть.
      Омані муза дасть новий виток.

      Та маски блазнів звідусіль мигочуть.
      Тут кожен псевдо геній і «естет».
      Кишать гріхи під пеленою ночі.

      Театр абсурду – світовий бордель.
      Та поки дурні що є сил регочуть,
      За брамою страждань едем росте.

      12.
      За брамою страждань едем росте,
      Та втішитись ніяк не можу словом.
      Шалено звідусіль гуде гротеск.
      Плекаю я зерно. Кричать: «Полова!»

      І знову написалось щось «не те»!
      Та заспокойтесь, горді суєслови.
      Вкінці-кінців самі себе з’їсте.
      Повернеться злоба до вас, панове.

      Даремно все – як об стіну горох!
      Паяц уроків мудрих не засвоїть.
      Заляпала блакить орда ворон,

      Бо дурість не здолати боротьбою.
      Я випалю ненависті тавро,
      Та як здійнятись в небеса любові?

      13.
      Та як здійнятись в небеса любові,
      Коли у неї лиш одне крило?
      Хто зіллям забуття мене напоїть?
      В степах душі один чортополох…

      Готує муза чарівні настої,
      Та серцю затісний її полон.
      Ілюзія краси стає гіркою.
      Згорить натхнення – ніби й не було.

      Якщо, богине, ти лише примара,
      Облудами даремно не бентеж.
      Омани почорніли, мов почвари.

      Оспівує любов німий читець.
      Та линути повік мені за хмари,
      Закутій болем, ніби Прометей.

      14.
      Закутій болем, ніби Прометей,
      Душі присниться золота заграва.
      Пожухлим листям буревій мете,
      У боротьбі стихій немає правил.

      Хай ляпають порожнє і пусте
      Маститі судді та дрібні роззяви.
      Я вирвусь із театру недотеп.
      Скінчиться врешті навісна вистава.

      Втім, кожному – своє. Розтане фарс.
      Розсіється вся челядь і дрібнота.
      На стендах часу дощ розмиє фальш.

      Паяців надихають лиш банкноти,
      Моє ж натхнення – в чарівних словах.
      Повік мені за міражі боротись!

      МАГІСТРАЛ

      Повік мені за міражі боротись!
      Борець для світу – лиш дивак, бунтар…
      У дзеркалі життя, мов у болоті,
      Підступно посміхнеться самота.

      У вічності вінець без позолоти,
      Вінок поета – з вічних запитань.
      Дає зерно натхнення диво-сходи,
      А люди топчуть золоті жита.

      Слова і думи – витончена зброя,
      Хоч безліч у митця творінь-дітей,
      Не всім є місце у ковчезі Ноя.

      За брамою страждань едем росте.
      Та як здійнятись в небеса любові,
      Закутій болем, ніби Прометей?

      Корона сонетів - твір, що складається із 15 вінків сонетів, пов"язаних спільними римами. Кожен сонет центрального (магістрального) вінка виступає магістралом ще для окремого вінка.



      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    13. Корона сонетів "Вінець для музи". (Вінок 6.)
      Вінок 6. Осінній лицар

      1.
      Самітницею ставши для людей,
      Я шовком тиші залікую рани.
      Зіткала осінь золотий вертеп.
      Пустилось листя у печальний танець.

      Навіщо серце марно дива жде?
      Квітучі мрії від журби зав’яли…
      Невже вогонь жоржин і хризантем
      Кохання не пробудить полум’яне?

      Слова пожухли, ніби ковила.
      Багряна вічність на папір стікає.
      Осінні шати муза одягла,

      Янтарні вірші ллє медовим чаєм.
      Збираючи уламки неба-скла,
      Моя душа сама в собі блукає.

      2.
      Моя душа сама в собі блукає.
      А скрипка вітру виграє мінор.
      Біжить у римах світлий сум ручаєм.
      Туман малює міражів панно.

      У храмі золотого сонцеграю
      Прийму причастя медом і вином.
      Журливу колискову біль співає,
      Заснули всі думки магічним сном.

      В повітрі аромат гіркий і пряний,
      В осінніх барвах гусне теплий джем.
      Вимолюють дощі дуби-шамани.

      Невже затихне срібний передзень,
      І зорями зацвівши, як востаннє,
      Натхнення пустоцвітом опаде?
      3.
      Натхнення пустоцвітом опаде
      На скроні ночі – грозової жриці,
      Та ранок, нестаріючий митець,
      Надією живою заіскриться.

      Тлумачать клени хмар таємний текст.
      Колише вітер золоті зірниці.
      Крізь браму падолисту навпростець
      Самотньо мчить сумний осінній лицар.

      Розкину зорі на його путі.
      Зболілу душу в тихий рай гукаю.
      Лоскоче серце невловима тінь.

      Не зцілиться печать його безкрая.
      А я не видам почуття святі.
      В тюрмі рядків уп’юсь вином одчаю.

      4.
      В тюрмі рядків уп’юсь вином одчаю.
      Катренами у вічність шлях мощу.
      Нечутно дивна молодість минає,
      Та як її напитись досхочу?

      Застигли крила мрій на небокраї.
      Пірнає тиша у мотив дощу.
      Захмарені світи Пегас долає.
      Простила всіх. Коли ж себе прощу?

      Дощами бурштину впадуть сонети,
      Мов сльози Фаетонових сестер.
      Моя любов – завжди табу і вето.

      Папір душі щемливий біль затер.
      Ця осінь спалахне і кане в Лету,
      Журботу притуливши до грудей.

      5.
      Журботу притуливши до грудей,
      Мандрує світом пілігрим осінній.
      Ліси, мов стіни чарівних фортець,
      Дивують серце золотим видінням.

      Душею до небес він припаде,
      Дощами розіллє слова-насіння.
      Печаллю намальований шедевр
      Побачать всі, та мало хто оцінить.

      Мій лицарю пера, розвій цю ніч!
      Щовірша я все більш тебе втрачаю.
      Хоч в маренні сонливому спинись.

      Між листям гаснуть квіти молочаю.
      Взяли в полон сонети кам’яні.
      Я тишу на стіні утрат читаю.

      6.
      Я тишу на стіні утрат читаю.
      Ступлю в минуле, ніби в кропиву.
      Душа тече у забуття ручайно
      І падає в стихію дощову.

      Мелодію повільну осінь грає.
      Акорди яблук полягли в траву.
      Невже, мій жовтню, і тобі чужа я?
      Не гріє це осіннє рандеву…

      Світило мрій заходить і багріє.
      Залишиться зі мною тет-а-тет
      Лиш болісна і ніжна ностальгія.

      Склепіння ночі, грізне і круте
      Сонети поховає в безнадії –
      Життя краси коротке, ніби день.

      7.
      Життя краси коротке, ніби день.
      Вже муза допила багряну чашу.
      У пурпурових кронах де-не-де
      Тепляться і тремтять медові чари.

      Тривожний ворон криком ніч роздер,
      Світанок ллється із пустого чану.
      Шепоче жовтень осені: «Je T'aime».
      Осіння жриця з небом ліс вінчає.

      Спочину ненадовго в царстві сну,
      Де чарівним стає усе звичайне.
      Читає серце чисту дивину.

      По карті неба самоту вивчаю,
      Та істини життя не осягну.
      Дорога досконалості – без краю.

      8.
      Дорога досконалості – без краю.
      З небес душі розлився словопад.
      Зрадливий час тонким пером спиняю,
      Але в сонетах лиш нудьга тупа.

      Покрила кривда світ гидким лишаєм,
      Та всі гріхи сховає листопад.
      Нестерпно вічність у словах палає
      Мільйонами негаснучих лампад.

      Та мариться мені осінній вершник
      У королівстві зоряних блукань.
      І серце так тріпоче, мов уперше.

      Кохання – лиш на відстані рядка.
      Ніхто цей ніжний біль не перевершить.
      Бентежна муза – мій суддя і кат.

      9.
      Бентежна муза – мій суддя і кат.
      У літерах гірчить холодна кава.
      Не має берегів печаль-ріка.
      Стікають зорі на пожовклі трави.

      Душа, немов дрімаючий вулкан.
      У ній пекучий біль безжально править.
      Моє багатство – лиш любов палка –
      Перлина в діамантовій оправі.

      Росте вона у дикому раю
      Як дерево без імені та сорту.
      У капищі оман красі молюсь.

      Мого натхнення море стало бродом.
      Навіює нудьгу осінній блюз.
      На мрії вже чекають ешафоти.

      10.
      На мрії вже чекають ешафоти.
      Невчасно це кохання зацвіло.
      Зоря надій за обрій літ заходить,
      І тужні думи борознять чоло.

      Та світлий день дрімає ще на сході,
      Хоча здається – півжиття пройшло.
      Розбила серце муза, і відтоді
      Шукаю я загиблий Вавилон.

      Під віршами і снами стерлись дати.
      Та мушу йти вперед без нарікань,
      Бо той, хто повз, навчиться ще літати!

      Душа блукає по крутих стежках,
      Самотньо грає золоті сонати –
      Не кинуть люди навіть мідяка.

      11.
      Не кинуть люди навіть мідяка
      За музику журливої безтями.
      Залишить дивний вітер-музикант
      На лаві скрипку, а на серці – шрами.

      Як утекти з римованих шукань,
      Прорвати до зірок безсилля браму?
      У сповідях дощу мене шукай.
      Я – щастя тінь, а ти – ілюзій бранець.

      Заграй, маестро, самоту на біс,
      Відчуй мого пера найтонший порух.
      Присвячую осінній бал тобі.

      Коханню віддаю останній подих.
      Із долею піду в нерівний бій
      За ці жертовні, вистраждані оди.

      12.
      За ці жертовні, вистраждані оди
      Мені хоч погляд, музо, подаруй.
      Стихіє, не лишай мене за бортом,
      Не рви в душі щемливо-дивних струн.

      Багряний храм дощем освятить жовтень.
      У кошик рим гіркі плоди зберу.
      Прикрасить осінь золоту господу –
      Складе палітру із таємних рун.

      В архів оман пливуть сумні легенди.
      Перо у мріях загубив казкар.
      Розтане у туманах Андромеди

      Ілюзія осіння і терпка.
      Поезія п’янить отруйним медом –
      Торкнула серце чарівна рука!

      13.
      Торкнула серце чарівна рука.
      Я буду в небо, мов Ікар, летіти.
      Бреде душа в лахмітті жебрака
      І розбрелись по світі вірші-діти.

      Папір – у ляпках, пам’ять – у дірках.
      Снується дух затоптаного цвіту.
      У віршах із тернового вінка
      Натхнення досягне свого зеніту.

      Пишу на листі сповіді-псалми.
      Зректися музи не дозволить гордість.
      Солодкі сльози і гіркотний сміх

      В сонетах, ніби рани невигойні.
      Лиш сумніви приносить вітер змін.
      Повік мені за міражі боротись!

      14.
      Повік мені за міражі боротись,
      П’ючи нектар болючих одкровень.
      Шукаючи джерела живородні,
      Морями дивних снів душа пливе.

      Скликає осінь потаємний орден,
      Заковує у сплячку все живе.
      Думки дерев сріблить холодний родій.
      Вітрами вдалині зима реве.

      Осіння королева скине маску.
      Її волосся, пишне і руде,
      Підпалить пожовтілі згортки часу,

      Мости хмільних ілюзій розведе.
      І знов сумна любов помчить з Пегасом,
      Самітницею ставши для людей.

      МАГІСТРАЛ

      Самітницею ставши для людей,
      Моя душа сама в собі блукає.
      Натхнення пустоцвітом опаде,
      В тюрмі рядків уп’юсь вином одчаю.

      Журботу притуливши до грудей,
      Я тишу на стіні утрат читаю.
      Життя краси коротке, ніби день,
      Дорога досконалості – без краю.

      Бентежна муза – мій суддя і кат.
      На мрії вже чекають ешафоти.
      Не кинуть люди навіть мідяка

      За ці жертовні, вистраждані оди.
      Торкнула серце чарівна рука –
      Повік мені за міражі боротись.

      Корона сонетів - твір, що складається із 15 вінків сонетів, пов"язаних спільними римами. Кожен сонет центрального (магістрального) вінка виступає магістралом ще для окремого вінка.



      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    14. Корона сонетів "Вінець для музи". (Вінок 5.)
      Розділ 2. Печальні декорації

      Вінок 5. Падіння ідола

      1.
      Підкорює душа круті висоти,
      За тінню музи у захмар’я мчить.
      Та мріям відчай обірвав польоти.
      Від серця загубилися ключі.

      А шлях до зір тернистий і самотний,
      Нектар поезій каяттям гірчить.
      Та манить розум у хмільну безодню
      Натхнення зоребуйна глибочінь.

      Хоч виграні з одвічністю всі битви,
      Та програна із долею війна.
      Ілюзія, що замість сонця світить,

      Для мене найсвятіша дивина.
      Я, зоряним дурманом оповита,
      Зреклася назавжди земних принад.

      2.
      Зреклася назавжди земних принад
      Я, в пошуках небесного полону.
      Натхнення – лиш облудна пелена,
      І амфора моїх спокут – бездонна.

      Куди поділась пісня чарівна,
      Що полонила душу безборонну?
      Наситившись оманою сповна,
      Караюсь неіснуючим законом.

      Парнас холодна тиша обняла.
      А серце закрутила зла негода.
      Летить у ніч мого жалю стріла.

      В долинах мрій упав туман гіркотний.
      Чорніє слів і снів магічний сплав.
      Митець-Сізіф під гору камінь котить…

      3.
      Митець-Сізіф під гору камінь котить,
      Та не діжде лаврового вінця.
      Поблідне від байдужості народу
      Цей подвиг без початку і кінця.

      Спустились вірші на низькі частоти,
      А біль нестерпний до небес досяг.
      Навіщо, музо, додаєш турботи –
      Ведеш у рай, та все по манівцях?

      Читаю у космічному палаці
      Поему із даремних заклинань.
      Просипався магічний шлях крізь пальці.

      Вгорі – печаль, внизу – трясовина.
      Скривився час губами злих паяців.
      Вершина – потойбічна таїна.

      4.
      Вершина – потойбічна таїна.
      Та впав мій ідол. Не молюсь. Не вірю.
      Вкриває небо туга-сивина.
      Кохання відпущу в холодній вирій.

      Я мліла від отруйного вина,
      Об камінь-відчай обламала мрії.
      Нехай міняє муза імена,
      Величний бог – тепер лиш спогад сірий.

      У серці храм занедбаний стоїть.
      Затихли звуки неземних рапсодій.
      А молитви – лиш відгук лихоліть.

      Хоч серце остудив холодний протяг,
      Сонети шепочу богині вслід.
      Життя поета – дивина природи…

      5.
      Життя поета – дивина природи.
      Служіння музі – незбагненний культ.
      Борюся на невидимому фронті,
      Причащена гірким вином спокут.

      Для мене в Елізей немає входу.
      В сонети уплела пітьму п’янку.
      Усі пориви серця благородні
      Вмістились на осінньому листку.

      Кохання відтиск із душі не стерти.
      Я – голосу твого німа луна,
      Красо-богине! Спалахни безсмертям!

      В очах твоїх магічна глибина.
      Буяє у мені вінок Евтерпи,
      Мов древо правди і гріховних знань.

      6.
      Мов древо правди і гріховних знань,
      Поезія небесна й таємнича.
      А муза, ейфорійна і сумна,
      Веде моїх думок тривожне віче.

      Прошу, мовчи. Хай гусне тишина.
      Підпалює папір гарячий відчай.
      В ілюзій-віршів дорога ціна,
      А фальш хитку надію покалічить.

      Розбився ідол. Вилилася ртуть.
      Квадрати чорні – на усіх полотнах.
      В душі вітри приреченості дмуть.

      Та біль в обіймах неземних мелодій
      Та в марені незвіданих облуд
      Цвіте натхненням і красою родить.

      7.
      Цвіте натхненням і красою родить
      Мій сад поезій. Глянь-но, зупинись!
      Розбий ланцюг моїх годин марнотних!
      Над раєм відчай, мов імла, навис…

      Та ні, не пожалієш ні на йоту.
      Любов у серці, мов іржавий спис.
      На озері душі – брудні розводи,
      А очі осліпив фальшивий блиск.

      Моїм коханням бавитися досить!
      Втекла б із моря слів – нема човна.
      Блукають вірші світом голі й босі.

      В болоті цих облуд немає дна.
      Та римами гримлять любовні грози,
      Хоч болем буде страчена весна.

      8.
      Хоч болем буде страчена весна,
      Я не забуду ті натхненні ночі.
      До ранку солов’їний спів лунав,
      Та болісну розлуку він пророчив.

      Жалі скликає сум – сліпий дзвонар,
      Мелодію забув мій птах співочий.
      Між нами – невідомості стіна.
      На вістрі каяття душа тріпоче.

      Розтав міраж. Невже усе дарма?
      Зів’яла в серці полум’яна ружа.
      Палкої мрії збліднув діамант.

      Блищать уламки-зорі у калюжах.
      Я вільна, та пристанища нема.
      За що мене дражнила, хитра музо?

      9.
      За що мене дражнила хитра музо?
      А, може, ти – моє первинне «я»?
      Фантомом залишися, милий друже.
      Ніколи не назву твоє ім’я!

      Злий генію, навіщо мучиш душу?
      Повзе між рим спокусниця-змія.
      Фатальної угоди не порушу.
      В люстерці долі тільки тінь моя.

      Чумацький Шлях завів мене у прірву.
      Життя бентежне затягла нетеч.
      Із серця двійника свого не вирву.

      Коли ж полуда із очей спаде?
      Мені богиня за любов безмірну
      Дала вінок із чорних орхідей.

      10.
      Дала вінок із чорних орхідей –
      Кохання муза повела на страту.
      Душа, мов самовідданий адепт,
      Незвіданим приречена страждати.

      Із безлічі моїх невдалих втеч
      Будуються нові сонети-грати.
      Стрілу Амур замінить на картеч,
      Приреченням не втомиться стріляти.

      У щастя не перейдена межа.
      Смиренно я прийму твою байдужість.
      Не вип’ю із небесного Ковша.

      Натхненням не шумить казкова мушля.
      Любов у римах полягла. Прощай!
      Не лаври, а печаль прийняти мушу.

      11.
      Не лаври, а печаль прийняти мушу.
      В тумані загубився мій причал.
      Нехай образа всі зірки обтрусить
      У відчаю мого дірявий чан.

      Цілунки змія – на душі укуси,
      Мов рани від іржавого меча.
      В рукописах облуд Евтерпа тужить.
      Варю із віршів полиновий чай.

      Забуду. Але час – поганий лікар.
      Блищить жага зіницями пантер.
      Тебе кохала до гіркого крику.

      Разом же у безодню упадем!
      Любов тепер незаймана і дика.
      Вона живе усюди і ніде.

      12.
      Вона живе усюди і ніде –
      Мелодія тужлива і ласкава.
      Печаль же – то найкраща з поетес,
      Шедеврами душі кохання славить.

      У літери скує палкий рондель
      Цих почуттів довершені октави.
      Та тягнеться хмільних оман кортеж
      На феєрично-болісну виставу.

      Моє натхнення до кінця допий!
      Розбите серце протиріччя душать.
      Бо горда муза – істукан сліпий.

      Пегас блукає на пожовклім лузі.
      Палац бажань розсипався, мов пил.
      Моя любов – святиня і спокуса.

      13.
      Моя любов – святиня і спокуса.
      Я вип’ю сни сухого джерела.
      Бо дар від музи – то важка обуза.
      Для вічної путі земля мала…

      Мереживо душі пітьма спаплюжить,
      І сумнівів моїх в’язка смола
      Прорве у небеса незримі шлюзи.
      Злетить Пегас у вічність без сідла.

      Парнас – моя твердиня і столиця –
      Гріхом і бур’янами поросте.
      Життя, немов порожня шахівниця,

      Де замість шахів – сотні вічних тез.
      Міняю ніжність на холодну крицю,
      Самітницею ставши для людей.

      14.
      Самітницею ставши для людей,
      Блукаю в лабіринтах задзеркалля.
      Чому ти, наймиліше із сердець,
      Уже не діамант, а просто камінь?

      Шляхом облудним в забуття ідеш,
      Та нам обом не вимолити карми –
      Краси-чаклунки ми палка фортель.
      Нам папороть її повік шукати.

      Цілує вічність болісним тавром.
      Висока мрія смутком рани солить.
      У віршах муза розкладе таро.

      Гарячий смак жаги – печаль і солод.
      Хоч відчай множить долю на зеро,
      Підкорює душа круті висоти!

      МАГІСТРАЛ

      Підкорює душа круті висоти,
      Зреклася назавжди земних принад.
      Митець-Сізіф під гору камінь котить.
      Вершина – потойбічна таїна.

      Життя поета – дивина природи,
      Мов древо правди і гріховних знань.
      Цвіте натхненням і красою родить,
      Хоч болем буде страчена весна.

      За що мене дражнила, хитра музо,
      Дала вінок із чорних орхідей? –
      Не лаври, а печаль прийняти мушу.

      Вона живе усюди і ніде –
      Моя любов – святиня і спокуса,
      Самітницею ставши для людей.

      Корона сонетів - твір, що складається із 15 вінків сонетів, пов"язаних спільними римами. Кожен сонет центрального (магістрального) вінка виступає магістралом ще для окремого вінка.



      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    15. Корона сонетів "Вінець для музи". (Вінок 4.)
      Вінок 4. Душа у клітці рим

      1.
      Окрилена жага палких ідей
      Мене втягнула в чарівні тенета.
      А нині навіть застарів модерн,
      Та я блукаю у тісних сонетах.

      Тасую почуття усіх мастей.
      У сни вплітаю неземні сюжети.
      Натомлене крило Пегас простер
      Над золотою кліткою поета.

      Капризна муза б’є слова-кришталь.
      Набридла їй моїх вінків палітра.
      Кую зі слів магічну пектораль.

      Моя богиня в серці терном квітне,
      Вогнем гартує душу, ніби сталь,
      Здіймає всеосяжну бурю літер.

      2.
      Здіймає всеосяжну бурю літер
      Залюблена у спогади душа.
      Садами рим бреде вона в лахмітті,
      Збираючи нестиглий урожай.

      Та мріям біль не дасть запліснявіти,
      І втратити примарний, але шанс.
      Любов моя – долина макоцвітна –
      Ні зустрічей не знала, ні прощань.

      Осиновим листком печаль тремтіла,
      Тяжіли дні Дамоклевим мечем.
      Та оживає почуття згоріле

      Від погляду твоїх палких очей,
      В яких віршують світло і чорнило,
      О музо, королево юних фей!

      3.
      О музо, королево юних фей,
      Чарівна, суперечлива і дивна!
      Хто твій володар – Бог чи Люцифер?
      Чи варто в тебе вірити наївно?

      А, може, то в душі осяйний Феб
      Розвішує ілюзій павутину?
      Мого кохання гордий едельвейс
      Цвіте жагою на крутій вершині.

      Та як його дістати і кому,
      Якщо любов, немов зрадливий вітер?
      Невдалий жарт утнув малий Амур.

      В’язницю рим не сила вже терпіти.
      Евтерпо, поміж нами вічний мур.
      Ти янгол мій і безсердечний ідол.

      4.
      Ти янгол мій і безсердечний ідол –
      Хоч безліч масок, та нема лиця.
      Нікого не дозволила любити,
      Лиш брати у полон чужі серця.

      Моя душа – для когось пишне літо,
      Та заржавів у ній колючий цвях.
      Я музою приречена хворіти,
      І серце в римах, ніби у рубцях.

      Вона в мені то ниє, то весніє,
      Ридає в снах журбою-скрипалем,
      А в пуп’янках троянд теплить надію.

      Плету із літер сіть важких дилем.
      Божественна поезіє і мріє,
      Пекучий слід лишає твій єлей!

      5.
      Пекучий слід лишає твій єлей,
      Богине золота, що вийшла з моря.
      Шматують серце сотні віршів-лез,
      І всі про незбагненного героя.

      У кожному катрені – крах і злет.
      Борюся до кінця, хоч я й не воїн.
      Розсипався у шафі мрій скелет.
      Будую і руйную власну Трою.

      Хай вабить крізь пітьму захмарна ціль,
      Любов нещасну буду спрагло пити.
      Тремтить душа у кам’яній руці.

      Співоча музо, найпишніші квіти
      Тобі несуть мої думки-жреці.
      На тебе нарікати чи молитись?!

      6.
      На тебе нарікати чи молитись,
      Володарко невинного гріха?
      Ти – свято поміж днів одноманітних,
      Щемливий смуток зоряних зітхань.

      Та, може, засліпили самоцвіти
      Мою бентежну душу? Що ж, нехай!
      У віршах діамантами зоріти
      Одвічно буде ніжність і жага.

      Прийми же, недостойний Аполлоне,
      У жертву таїну палких словес.
      Любові джерело не охолоне,

      Безсмертям на папері оживе,
      Хоч нудить у сонетному полоні
      Без пісні серце, ніби соловей.

      7.
      Без пісні серце, ніби соловей,
      Марудиться в буденному мовчанні.
      Життя, немов би дзеркало криве –
      Спаплюжилося там святе кохання.

      Куди ж мене, любове, ти зовеш?
      Я тишею кричу тобі «Осанна!»
      І зоряного пилу круговерть
      Фантомним щастям у безодню манить.

      Пегасе мій, повільніше лети!
      Боюсь перлини-мрії погубити.
      А стукають у серце знов не ті…

      По келихах спокут душа розлита.
      Прообраз музи – невловима тінь –
      Смутніє в марноті та нудить світом.

      8.
      Смутніє в марноті та нудить світом,
      Римує серце слізний монолог.
      Свідомість заколисує безвітря.
      Любов для мене – непосильний борг.

      Посвячення у вірші чесний свідок,
      Найдовша із римованих епох, –
      Ти будеш, мій герою перелітний,
      У списку мрій, але не перемог.

      Едем і пекло, маскарад уяви,
      Моя Голгофа і ганебний крах!
      Ти – гріх і святість, забуття і слава –

      Терпка жага, розніжена в медах!
      Чому дурманиш, музо, для забави?
      Навіщо зловтішаєшся з невдах?

      9.
      Навіщо зловтішаєшся з невдах,
      Поетів губиш, гордий істукане?
      Не ціниш ти жертовного труда.
      Прокляттями гримлять твої органи.

      Мої жалі лиш вітер сповідав.
      Тремка душа застигла між світами,
      В стихіях ейфорії та ридань
      Покарана облудними богами.

      Поезія – найбільший мій обман.
      У юність золоту не ходить потяг.
      У чаші меду – сіль розчарувань.

      Ілюзії скидають пишний одяг.
      Для чого ж, музо, маниш знов за грань,
      Даруючи фальшиву нагороду?

      10.
      Даруючи фальшиву нагороду,
      Ти просиш, музо, непосильних жертв.
      Розбилась на незв’язні епізоди
      Буремна доля. Заважкий цей хрест!

      Це тільки вірші, аж ніяк не подвиг,
      Бо в’язню не здолати Еверест.
      Ілюзії поет на трон возводить –
      Облудну віру в неземних божеств.

      Байдужість невблаганного кумира
      Пробуджує натхнення в бідолах.
      Але блаженні ті, які не вірять,

      Не ходять по оманливих слідах.
      Та знов п’янять мене терпкі ефіри.
      У клітці рим співає гордий птах!

      11.
      У клітці рим співає гордий птах,
      Давно забув дорогу до едему.
      Немає пари і нема гнізда.
      Самотній дім. І спів його даремний.

      Буяє пустоцвіт в моїх садах.
      Печалі затягнулася поема.
      Хтось інший хай збере гучний аншлаг
      І кичиться талантами в богемі.

      Прийми ж, Евтерпо, цей словесний Рим.
      Об стіни каяття розбиті ноти…
      Клубиться у душі магічний дим.

      На волю відпускай хоч вряди-годи.
      Заручникам, і грішним, і святим,
      З тобою не порушити угоди!

      12.
      З тобою не порушити угоди.
      Ти, музо, мій трагічний ефемер.
      Не виставлю душевний скарб на продаж.
      Не кину свиням дорогих письмен.

      В моїй душі воюють за і проти,
      Живе театр ілюзій і химер,
      І пристрасть на підмостках верховодить.
      Навколо світ спинився і завмер.

      Нехай у бочці дьогтю – ложка меду,
      І серце мліє у сумних піснях,
      Я – не герой чужих трагікомедій,

      Хоч мука і любов кипить в рядках.
      Дає богиня слова горде кредо
      Тому, хто вибрав безкінечний шлях.

      13.
      Тому, хто вибрав безкінечний шлях,
      По колу йти, та не дійти до себе.
      У серці щемні спогади болять.
      Крізь відчай проросли отруйні стебла.

      Та музика сумного скрипаля
      Мені миліша за веселий щебет.
      Я музі не даю любовних клятв,
      Та для мого кохання мало неба.

      Ніколи не торкнусь коханих рук,
      Не поцілую ці уста безплотні.
      Кричить зловіще з потойбіччя крук.

      Та віршів зорепад – невідворотний.
      Цвітуть сонети від солодких мук.
      Підкорює душа круті висоти!

      14.
      Підкорює душа круті висоти
      І п’є нектар ілюзій та страждань.
      У душу горобина ніч приходить,
      П’янить натхненням золотий дурман.

      Хоч віршів урожай важкий і згодом
      Зі сліз і втрат збере богиня дань,
      Поезії дилеми і пишноти
      Пробуджують симфонію бажань.

      Всі сповіді ти, музо, прочитала
      На стелажах пустих бібліотек.
      Заточить біль моє перо-кресало.

      Безстрашне серце, ніби Прометей.
      Вогонь свободи у пітьмі розпалить
      Окрилена жага палких ідей.

      МАГІСТРАЛ

      Окрилена жага палких ідей
      Здіймає всеосяжну бурю літер.
      О музо, королево юних фей,
      Ти янгол мій і безсердечний ідол.

      Пекучий слід лишає твій єлей.
      На тебе нарікати чи молитись?
      Без пісні серце, ніби соловей,
      Смутніє в марноті та нудить світом.

      Навіщо, зловтішаєшся з невдах,
      Даруючи фальшиву нагороду?
      У клітці рим співає гордий птах…

      З тобою не порушити угоди
      Тому, хто вибрав безкінечний шлях.
      Підкорює душа круті висоти!

      Корона сонетів - твір, що складається із 15 вінків сонетів, пов"язаних спільними римами. Кожен сонет центрального (магістрального) вінка виступає магістралом ще для окремого вінка.



      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    16. Корона сонетів "Вінець для музи". (Вінок 3.)
      Вінок 3. Музика і мука

      1.
      Живе у пензлях, у словах і нотах
      Жага натхнення та пророчий дух.
      Любов долає неземні широти,
      По колу мрії не скінчиться рух.

      І серце не лякає вирок жоден,
      Для нього муза – то єдиний друг.
      Моя душа і спрагла, і голодна,
      Блукає лабіринтами розрух.

      Та вкотре прилітає птах весняний
      І линуть ніжні ноти звідусіль.
      Пташиний хор співає до безтями,

      Немов святкує тисячі весіль.
      У солов’їній пісні знов постане
      Магічна сила волі та краси.

      2.
      Магічна сило волі та краси!
      Співай, моя Евтерпо стоголоса,
      Вінок хмільної юності носи,
      Хай голову твою не сріблить просідь.

      Хоч з вихору життєвих потрясінь
      Душа бентежна вирватись не в змозі,
      Кохання вічне, як мотив грози,
      Полонить серце і хвилює досі.

      Крізь час і відстань чую солов’я
      І споглядаю чарівні красоти,
      Вдихаю райські пахощі троянд.

      Мій розум захмеліє в зорельоті.
      Та марно небеса благаю я –
      Повідай щиро, вічна музо, хто ти!

      3.
      Повідай щиро, вічна музо, хто ти!
      Відкрий свого єства таємну суть.
      Мій ідоле без образу і плоті,
      В твоїх долонях чудеса цвітуть.

      Хоч ніч любові сліпоту наводить,
      Та місяць осяває райську путь.
      Виходять зорі з піднебесних гротів,
      Нектари щастя прямо в душу ллють.

      Сапфірний купол тріснувся від шалу,
      Дзвінкий вогонь палає аж до зір.
      Вриваються у серце ноти-шквали.

      Та вранці сни розтануть у росі.
      Богине, неосяжна і зухвала,
      Навіщо маниш у казкову сіть?

      4.
      Навіщо маниш у казкову сіть,
      О, привиде оман, забравши спокій?
      Чому мене убив і воскресив,
      Святиню кинув у пітьму пороків?

      За труд мені нічого не даси,
      Богине, зоресяйна і висока!
      Збереш, як данину, важкий посів,
      Мучителю, солодкий і жорстокий…

      Нехай вирує війчай-карнавал.
      І хоч сумнівні всі твої чесноти,
      Твій вічний титул – ти мій ідеал.

      Не звільнюся ніяк від привороту,
      Лукавить муза із кривих дзеркал –
      Не скаже правди неземна істота.

      5.
      Не скаже правди неземна істота,
      Яка співає з болем в унісон.
      Ілюзіями править мій володар,
      А я сльозами поливаю трон.

      Та золотом тече твоя щедрота,
      Евтерпо, світлий і чарівний сон!
      На вівтар музи покладу самотність,
      Хай душу палить крижаний вогонь.

      Моїй любові – бути чи не бути?
      О, ні, богине, пристрасть не гаси!
      П’янка омана – найсолодші пута.

      Відродиться натхнення у сльозі,
      Фантом кохання дасть себе відчути,
      Хоч має сто облич і голосів.

      6.
      Хоч має сто облич і голосів,
      Краса-богиня – недоступна пані.
      Єдина буде на усі часи
      Для бідного митця взірцем омани.

      Кому ж мене ти знову продаси?
      Чия байдужість мій алмаз огранить?
      У відчаї беззвучних голосінь
      Сам у собі зриває біль вулкани.

      Моє бентежне серце – стиглий плід,
      Потіха для капризного Ерота.
      Життя тріщить, мов березневий лід,

      І в’ються за душею дні марнотні.
      Без музи я, немов пов’ялий цвіт.
      Вона для серця найсолодший дотик.

      7.
      Вона для серця найсолодший дотик –
      Мелодія жагучої весни.
      Богиня-муза вишукано-горда
      Медовими нектарами п’янить.

      Зриваються салютами акорди,
      Мов сповіді душевної струни.
      Звучить з нічних небес кохання-форте
      І зорями небесний лан ряснить.

      Я музику приймаю, як причастя.
      Здіймається любов палкою «сі».
      В обійми неба хочеться упасти.

      Свідомість розтинає надвосіч
      Поліфонія магії та щастя –
      Для спраглої душі нектарний сік.

      8.
      Для спраглої душі нектарний сік –
      Поезія – і воля, і в’язниця…
      Вбирає світло і небесну синь
      Натхнення невичерпного криниця.

      Гукає із пітьми тривога-сич,
      Та ніжністю кохання промениться.
      Надію срібний смуток поросив,
      Але тріпоче у руці синиця.

      Очей не відведу ж від журавля!
      Жагою спалахне едем зітлілий.
      І знову із-під ніг втече земля.

      Богинею постане ніжна сила.
      Малює муза в душах дивогляд,
      Навік мене безсонням полонила!

      9.
      Навік мене безсонням полонила
      Мелодія, обвінчана з вогнем.
      Натхнення розпрямляє дужі крила,
      Танцюють зорі вічний полонез.

      Ридає тиша, від пітьми сп’яніла,
      Мовчанням плаче весняний кларнет.
      Без музи я – троянда перецвіла,
      Любові недописаний сонет.

      Та ця богиня із душею змія.
      Вона, мов карти, долі розкладе.
      Захоплять серце бурні зоревії

      І кинуть з неба у колючий терн.
      Та вічно у тумані мрій зоріє
      Мистецтва непохитна цитадель.

      10.
      Мистецтва непохитна цитадель
      Пророцтва зустрічає і комети.
      Боронь її ніколи не паде,
      Бо всі падіння то, по суті, злети.

      Тече за обрій сонце-мюскаде,
      І вітер соло виграє на флейті.
      Стихає біль. Шовкова ніч гряде.
      Душа співає зоряні куплети.

      Натхнення задає щемливий тон,
      Розніжене красою, мліє тіло.
      Кохання – мій довершений канон.

      Любов у вічність шлях мені відкрила.
      Очолює мій дивний пантеон
      Фантазії богиня пишнокрила.

      11.
      Фантазії богиня пишнокрила
      Спокусою гуляє між рядків.
      Колись сором’язливо шепотіла,
      Тепер її промови запалкі…

      Шматує відчай у душі вітрила.
      Над морем долі стугонять віки.
      Я образом прекрасним захворіла.
      Ця мука нерозгадана ніким.

      Хоч серце розривають протиріччя
      І біль тупий кордони снів зітер,
      А молодість жалями втрат курличе,

      Готує муза зоряну пастель,
      По чашах віршів розливає вічність,
      Шляхами самозречення веде.

      12.
      Шляхами самозречення веде
      Поезія моє зболіле серце.
      Нуджусь в рядках, чекаючи вістей
      Від музи, але щастя не озветься.

      Душа у сад безсмертя забреде,
      Де слух чарує солов’їне скерцо.
      Але сама співатиме про те,
      Як птах безкрилий до любові рветься.

      Мій соловей втомився і затих,
      А почуття, як вишні переспілі,
      Зав’яляться і не пізнають гріх.

      Весна моя так рано посивіла,
      Та все ж багаття спогадів святих
      В пітьмі палає золотим світилом.

      13.
      В пітьмі палає золотим світилом
      Моя любов, фантомна і жива.
      Для мене муза пишний рай створила,
      Та квіти в ньому – то лише слова…

      Ущухли яблуневі заметілі,
      Буденністю розсипались дива.
      Душа, від туги і журби зболіла,
      І мудрість квапить на важкі жнива.

      Пожовк папір від часу і печалі,
      Та літерами знову зацвіте,
      Коли весна до березня причалить.

      Прискорює Пегас шалений темп
      І постає в п’янкому ритуалі
      Окрилена жага палких ідей.

      14.
      Окрилена жага палких ідей
      У кров гарячу додає отруту.
      Хто з музою угоду укладе,
      Приречений рабом голодним бути.

      Душа не має права на протест,
      На варті самоти всіма забута.
      Незримий цей вінок чи доплете?
      Чи відшукає ліки від цикути?

      О ні, невиліковна ця печаль!
      Любові лихоманка незворотна!
      Юрбу безумних почуттів-прочан

      Невидима рука в рядках колотить.
      Глибока тиша болісних мовчань
      Живе у пензлях, у словах і в нотах.

      МАГІСТРАЛ

      Живе у пензлях, у словах і нотах
      Магічна сила волі та краси.
      Повідай щиро, вічна музо, хто ти!
      Навіщо маниш у казкову сіть?

      Не скаже правди неземна істота,
      Хоч має сто облич і голосів.
      Вона для серця найсолодший дотик,
      Для спраглої душі – нектарний сік.

      Навік мене безсонням полонила
      Мистецтва непохитна цитадель.
      Фантазії богиня пишнокрила

      Шляхами самозречення веде.
      В пітьмі палає золотим світилом
      Окрилена жага палких ідей.

      Корона сонетів - твір, що складається із 15 вінків сонетів, пов"язаних спільними римами. Кожен сонет центрального (магістрального) вінка виступає магістралом ще для окремого вінка.



      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    17. Корона сонетів "Вінець для музи". (Вінок 2.)
      Розділ 1. Поцілунок Евтерпи

      Вінок 2. Муза першого кохання

      1.
      Супутниця у пекло і в едем,
      Моя богиня золотих ілюзій
      Крізь грози та сніги мене веде
      По лезу болю, по буремній смузі.

      Її п’янка краса не має меж,
      Як вітер-вічність у стрімкому русі.
      Весна – найкраща із її одеж.
      Вона – лісів казкових мавка руса.

      Царівна із незайманих дібров
      У серці грала неземні мотиви,
      Бриніла дзвоном потаємних мов.

      Лиш раз в омані я була щаслива,
      Коли уперше принесла любов
      Чаклунка-муза, дивна і зваблива.

      2.
      Чаклунка-муза, дивна і зваблива
      Цілунками вітрів збудила німф.
      Амуру нашептала хитра діва,
      Щоб вистрілив у серце він мені.

      Кохання розлилось магічним співом,
      Заграло сонцем на алмазах снів.
      Купались хмари в небесах мрійливо
      І танув смуток, як останній сніг.

      Хоч зник давно міраж у піднебессі,
      Вінок із дивних мрій душа плете,
      В повітряних палацах служить меси,

      Оживлює надій піщаний степ
      І радість шле весні на всі адреси,
      В поезії відродженням цвіте.

      3.
      В поезії відродженням цвіте
      Забуте щастя і наївна віра.
      Шукаю серед сотень тез и тем
      Таємний сенс, загублену Пальміру.

      Ще глибше корінь смутку проросте,
      Бо жити не вдалося за Шекспіром.
      Не повернеться юність, а проте…
      Хай в серці не змовкає ніжна ліра!

      Твій образ пронесу через життя,
      Любове, незбагненна і сяйлива.
      Я знову піднімаю білий стяг

      І відчай у сльозах блищить зрадливо.
      Та спогад про високі почуття
      Весні у коси заплітає диво.

      4.
      Весні у коси заплітає диво –
      Небесні стрічки – вітер-чарівник.
      Вдягнулись вишні у вбрання цнотливі,
      Зеленим шовком простяглись лани.

      Мов райдуги чудесні переливи,
      Мене коханий образ полонив.
      Спинивши час, моя душа тремтлива
      Дивилась наяву казкові сни.

      Там юнь хмеліє в пелюстках жасмину,
      Сіяє неба голубий етер.
      І співом торжества дзвенять долини.

      Стрічає травень чарівних гостей.
      Солодка мрія над полями лине,
      Розкидує насіння золоте.

      5.
      Розкидує насіння золоте
      Богиня-муза по ріллі натхнення.
      Врожай, мов скороспіле вар’єте,
      Чарує водевілем нескінченним.

      Сади вишневим снігом замете.
      Втече із серця хаос і буденність.
      Моїй душі – паломниці пустель –
      Весна відкрила райські одкровення.

      І солов’їний спів мене зцілив –
      Мелодія палка і чарівлива.
      Не знала я донині більших див.

      Вривається ріка життя бурхливо
      У чорне море весняних полів,
      Дарує сходам життєдайні зливи.

      6.
      Дарує сходам життєдайні зливи
      Полотен-хмар молочна акварель.
      Весна така замріяна й вродлива
      І манить в щастя, ніби спів Сирен.

      Дощі весняні мерехтять грайливо
      На оксамиті молодих дерев.
      Шаріють квіти, наче юні діви,
      Читають в небі чарівний катрен.

      Красою диво-травень зацілує,
      З уламків сонця чудеса складе.
      Його слідами, як у сні, іду я.

      Сховалась вічна молодість, та де ж?
      Сріблястий вітер дивні сни малює,
      Одвічність, як мереживо, пряде…

      7.
      Одвічність, як мереживо, пряде,
      Весна душі, квітуча і дитинна.
      Найкращу із коштовних діадем –
      Віддам любов у дар палкій богині.

      Я безліччю оманливих путей
      Іду в її казкові володіння.
      Куди мене ця стежка заведе,
      До істинного раю чи до згину?

      Мій храм – кохання, муза – божество,
      Водночас і могутнє, і вразливе.
      Веде хмільних ілюзій хоровод

      Мелодія розбурхано-чутлива,
      Пронизує вогнем усе єство,
      Зірками пише полум’яне чтиво.

      8.
      Зірками пише полум’яне чтиво
      Любов моя в полоні небуття.
      Кохання самовіддане й тужливе
      Не дасть душі вступити у сміття.

      Та жде вона того, що неможливо,
      І змінюється пристрасть каяттям,
      А зоряна мелодія фальшивить,
      Штовхає відчай у пітьму безтям.

      Я скорена і зцілена любов’ю.
      Коханий образ у мені болить
      Високою печаллю і жагою.

      Дзвінкі акорди золотять блакить.
      Та доля ріже серце осокою,
      Хоч голос мрій, мов океан, шумить.

      9.
      Хоч голос мрій, мов океан, шумить,
      Едем заріс терновими кущами
      І світлих прагнень перетерлась нить.
      Тепер бездонна прірва поміж нами.

      Хоч ватра почуттів іще димить,
      Колючий біль замів любов снігами.
      В обіймах невблаганної зими
      Прообраз музи неминуче тане.

      Та я збираю у стерні зірки,
      Перлини підіймаю із болота.
      І знов нектар жаги стає п’янким.

      Та вирок на душі перо виводить.
      Гріхи трояндам точать пелюстки,
      Пітьму оман таїть небесна врода!

      10.
      Пітьму оман таїть небесна врода,
      Та я із музи маску не зірву.
      Богині оду заспіваю всоте,
      Вона ж не чує, бо не має вух…

      Душа палає від жаги-спекоти,
      Напнув Амур укотре тятиву,
      У морі долі не знайду оплоту,
      Вже стільки літ немов і не живу.

      Шукаю солов’я поміж вороння.
      По серцю чорне пір’я шурхотить.
      О, де ти, весно – музико безсоння?!

      Любов і розум укладають мир,
      Та знову самота зловіще дзвонить.
      Обріс шипами травень-оксамит.

      11.
      Обріс шипами травень-оксамит.
      Любов – коротка і сумна новела.
      Весняний птаху, чом ти став німим?
      Без тебе душу замела пустеля.

      Сльозами ранок сни мої умив.
      Розмилися травневі акварелі.
      Та почуттів іще горить кармин,
      Надія мерехтить в кінці тунелю.

      Мотив жалю пронизує, мов грім.
      Минуле кличе в казку і полонить.
      Ходжу в собі, як бідний пілігрим.

      Стирає час руїни Авалону.
      Хворобить серце безголосий крик –
      Отрута забороненого плоду.

      12.
      Отрута забороненого плоду
      У венах лихоманить, наче жар,
      По колах пекла у едемі водить.
      Нестримно мчить увись душа-Ікар.

      То хто ж ти, музо – горда і холодна?
      Ловлю даремно сновидіння хмар…
      Долаючи фантомні перешкоди,
      Я не впіймаю ефемерний чар.

      Затих мотив, що грав на скрипці квітень.
      І втомлена весна в Аїді спить.
      Тускніють зореписні заповіти.

      Лиш чути дзвін Пегасових копит.
      І знов краса палкого пізньоцвіту
      Жагою і наснагою кипить.

      13.
      Жагою і наснагою кипить
      Нектар із літер і хмільного болю.
      Мій меч – це слово. А на серці – щит.
      Життя моє – війна. Пора до бою.

      Хоч золото фальшиве скрізь блищить,
      Безцінний скарб я освячу журбою.
      Іду тернистим шляхом самохіть,
      Та музикою неба рани гою.

      Пегас гарцює, рветься до зірок,
      З ріки безсмертя п’є студену воду.
      Цей дух земне тяжіння поборов.

      Він – виклик долі, боротьба і спротив.
      Немов самотній геній і пророк,
      Живе у пензлях, у словах і нотах.

      14.
      Живе у пензлях, у словах і нотах
      Кохання перше – зоряний пролог.
      Міцніє пристрасть у медових гронах.
      Струмок натхнення все ж не пересох.

      Шукаю на Парнасі Аполлона,
      Не знаючи, що він давно не бог…
      Розставлено моє життя по лотах,
      А райський сад покрив гріховний мох.

      Немає принца, тільки кінь є білий –
      Цих віршів неосмислений тотем.
      Від музи відректись я не зуміла.

      Вона – мого жалю солодкий щем,
      Стражденна ніч і рятівне світило,
      Супутниця у пекло і в едем.

      МАГІСТРАЛ

      Супутниця у пекло і в едем –
      Чаклунка-муза, дивна і зваблива,
      В поезії відродженням цвіте,
      Весні у коси заплітає диво.

      Розкидує насіння золоте,
      Дарує сходам життєдайні зливи,
      Одвічність, як мереживо, пряде,
      Зірками пише полум’яне чтиво.

      Хоч голос мрій, мов океан, шумить,
      Пітьму оман таїть небесна врода.
      Обріс шипами травень-оксамит.

      Отрута забороненого плоду
      Жагою і наснагою кипить,
      Живе у пензлях, у словах і нотах.

      Корона сонетів - твір, що складається із 15 вінків сонетів, пов"язаних спільними римами. Кожен сонет центрального (магістрального) вінка виступає магістралом ще для окремого вінка.



      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    18. Корона сонетів "Вінець для музи". (Вінок 1.)
      Пролог

      Вінок 1. Сон Пегасових долин

      1.
      Хто муза для митця? – гірка свобода,
      А він для неї лиш слухняний раб…
      Мов тінь шовкова, на серця находить
      Незвідана володарка пера.

      Майстерно грають пальці ляльковода
      По клавішах душі, по струпах ран.
      Із розуму мене чаклунка зводить,
      Ласкаво мною править мій тиран.

      Богине, о моя солодка муко!
      Ти – ідол і святий іконостас,
      Палке натхнення і важка розпука…

      Ніхто повіки не розділить нас.
      Не заглушать брехнею чорні круки
      Із піднебесся таємничий глас.

      2.
      Із піднебесся таємничий глас
      Мене покликав у світи незнані.
      Бунтарської породи мій Пегас –
      Стрілою мчить у золотих туманах.

      Він буйний і слухняний водночас,
      Милує око витонченим станом.
      Нас вітер між зірками обвінчав.
      Штормлять у серці вірші-океани.

      Та вдача непостійна у коня –
      То рветься в небо крізь лиху негоду,
      То чахне на папері сонний ямб.

      Фальшивою стає святкова ода.
      І так завжди циклічно-навмання
      Душа в мистецтві пілігримом бродить.

      3.
      Душа в мистецтві пілігримом бродить,
      Мов корабель, загублений в штормах.
      І манять серце небезпечні води,
      Зорить стихія чарівних примар.

      Таємні мрії дістає зісподу
      Підступна та принадлива пітьма.
      Огорне розум знов п’янка дрімота,
      А тиша скаже все, хоча й німа.

      О музо, нерозгадана Сирено!
      Твій спів я чую з Тартару мовчань.
      Малюю вічність у думках буремних.

      Моя гаряча музика-свіча
      Лоскоче серце солодко і щемно,
      Ламає простір і спиняє час.

      4.
      Ламає простір і спиняє час
      Натхнення, ніби полум’я магічне.
      Хмелію, музо, від твоїх причасть,
      Що двері відкривають в потойбіччя.

      Тобі не треба пафосу й прикрас,
      Ти, мов троянда, пишна і велична.
      Та біль я відчуваю повсякчас –
      Любов до тебе вірна і трагічна.

      Колю долоні об шипи краси,
      Та знов тасую цю печаль-колоду.
      Чаклунко, в забуття мене неси!

      Нехай на полі мрії терен сходить,
      Душа на вістрі чистої сльози
      Пізнає у стражданні насолоду.

      5.
      Пізнає у стражданні насолоду
      Лиш той, кому нечутний часу плин.
      Прочинить муза золоті ворота
      У дивну казку чарівних долин.

      Поет своєму серцю не господар,
      Та все ж надія постає з руїн,
      Що переллється у красу скорбота
      І медом стане дум гіркий полин.

      Іде він до божественної зваби
      Крізь натовпи зневажливих гримас.
      Земні митарства – надважкі етапи,

      Бо перли не оцінить свинопас.
      У рай чи в пекло самоти потрапить
      Співець добра, паломник на Парнас?

      6.
      Співець добра, паломник на Парнас,
      Що натовпом освистаний і гнаний,
      Збирає у снігах натхнення ряст,
      Хоч осінь смутком почуття багрянить.

      Він сіє в душах істину щораз,
      Та кожен вірш, мов невигойна рана.
      Рябіють небеса від чорних ряс –
      То ворони-думки снуються-тануть.

      Хоч зброя у митця – краса й перо,
      Криваві та важкі його походи.
      Чорнилом на папері гусне кров.

      Приречений поет на біль від роду,
      Стражданнями ограниться добро,
      Хоч глумляться навколо гріховоди.

      7.
      Хоч глумляться навколо гріховоди,
      Вже краще ззовні бути, як усі,
      Бо злісні очі не побачать цноти,
      Помітять ваду навіть у красі.

      Лихі плітки шалено хороводять,
      На рани сиплють «судді» бруд і сіль.
      До серця підповзе змія-нудота,
      І кожне слово, мов удар коси.

      Та хрест буття поет несе терпляче.
      Його натхнення – відчай та екстаз.
      Поезія – це світло для незрячих.

      У хаосі буття дороговказ
      Душа натхненна крізь пітьму побачить.
      У чистоті ограниться алмаз.

      8.
      У чистоті ограниться алмаз –
      Дарунок мій для музи-королеви.
      Зітчу для неї шати з пишних фраз,
      Наллю нектар у келих кришталевий.

      Хоч за спиною лиш ідей запас,
      Моє багатство – то розмай травневий.
      Щоб жар натхнення у душі не згас,
      Вона співає, як востаннє лебідь.

      Та, може, ці рядки не варті сліз,
      І вічної краси у них немає?
      І не знайду я правди на землі,

      А небо не відкриє світлих таїн?
      Володарці пера – земний уклін.
      Чому ж богиня небуттям карає?

      9.
      Чому ж богиня небуттям карає?
      Невже їй мало жертви самоти?
      Збираю в тишині рядки-врожаї,
      Та радості не можу віднайти.

      Грайливо муза у пітьму пірнає,
      Дарує серцю золоті меди.
      Чаруючи магічним дивограєм,
      В тенета манить неземний мотив.

      Розбилася жага на міріади.
      Душа до тебе крізь туман іде,
      Зваблива мавко, чарівна дріадо!

      Ти – згуба і пристанище святе.
      Людського щастя не дано пізнати!
      Навік натхнення спокій украде!

      10.
      Навік натхнення спокій украде.
      Поезія, як вогняне свічадо.
      Та полум’я моє таке бліде…
      Осиплються надії зорепадом.

      В омріяний едем душа бреде,
      Хоч змія там давно лукава влада.
      А муза знову загуляла десь.
      Ведуть до згуби всі стежки-принади.

      Мабуть, не врятуватись від облуд.
      У серці обнялись краса з одчаєм.
      І власна совість – мій єдиний суд.

      У сумнівах гнітючих я згораю,
      Та віршами розквітне біль і сум.
      Крізь терни пролягли шляхи до раю.

      11.
      Крізь терни пролягли шляхи до раю.
      Чому ж ти, музо, вибрала мене?
      Оманою в думки мої вростаєш,
      Як марево солодке і хмільне.

      В твоїх очах бурлить жага розмаю.
      Врятуєш чи жорстоко проклянеш?
      Ти – сон столітній, де всліпу блукаю
      Гаями мрій, забувши про земне.

      Святу печаль і каяття пізнала,
      Співаючи у терні день-у-день,
      А в серці запеклось отруйне жало.

      Хоч всюди кривда і злоба гуде,
      Мелодію краси душа скрипалить,
      Із болю виростає сад чудес.

      12.
      Із болю виростає сад чудес
      На полі, переораному смутком.
      Із попелу фантом краси воскрес,
      Хоч долі та років не повернути.

      В душі поліфонія дивних мес,
      А серце знову п’є нектар-отруту.
      Сонети, мов послання без адрес.
      Поезія – і сповідь, і спокута.

      Здіймуться вірші у казковий літ,
      Де сотні мрій на лірах щастя грають.
      Там кожне слово – плід, не пустоцвіт.

      Бурлить натхнення світлом водограю
      І музи полум’яний заповіт
      На подвиги пера благословляє.

      13.
      На подвиги пера благословляє
      Поезія, найкраща із богинь.
      У царстві золотого дивокраю
      Поет врятує душу від нудьги.

      Земні облуди, ніби чорні зграї,
      Пітьмою обступають навкруги.
      Та муза у раю мене стрічає
      Із яблуком спокуси і жаги.

      Хіба є огріх у красі невинній
      Чи в тім, що серце вічно-молоде?
      Хай краще у ілюзіях загине,

      Ніж від людської зради пропаде!
      Веде мене до неба крізь руїни
      Супутниця у пекло і в едем.

      14.
      Супутниця у пекло і в едем –
      Мій привид, що не має статі й віку –
      Хто серце їй на вівтар покладе,
      Повік від самоти не знайде ліків.

      Із римою у нас міцний тандем.
      Печаль і радість, мов кумир дволикий.
      Душа у вічність, як у сон, впаде,
      Як в океан житейський долі-ріки.

      Я не збираю лаврів і похвал.
      Кидаючи красу сліпим на осуд,
      Дивлюся, як життя проходить бал.

      У пам’яті пече нестерпний осад,
      Та слово вознесу на п’єдестал.
      Хто муза для митця? – гірка свобода…

      МАГІСТРАЛ

      Хто муза для митця? – гірка свобода,
      Із піднебесся таємничий глас.
      Душа в мистецтві пілігримом бродить,
      Ламає простір і спиняє час.

      Пізнає у стражданні насолоду
      Співець добра, паломник на Парнас.
      Хоч глумляться навколо гріховоди,
      У чистоті ограниться алмаз.

      Чому ж богиня небуттям карає?
      Навік натхнення спокій украде!
      Крізь терни пролягли шляхи до раю.

      Із болю виростає сад чудес.
      На подвиги пера благословляє
      Супутниця у пекло і в едем.

      Корона сонетів - твір, що складається із 15 вінків сонетів, пов"язаних спільними римами. Кожен сонет центрального (магістрального) вінка виступає магістралом ще для окремого вінка.



      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    19. Корона сонетів "Вінець для музи" (магістральний вінок)
      1.
      Хто муза для митця? – гірка свобода,
      Із піднебесся таємничий глас.
      Душа в мистецтві пілігримом бродить,
      Ламає простір і спиняє час.

      Пізнає у стражданні насолоду
      Співець добра, паломник на Парнас.
      Хоч глумляться навколо гріховоди,
      У чистоті ограниться алмаз.

      Чому ж богиня небуттям карає?
      Навік натхнення спокій украде!
      Крізь терни пролягли шляхи до раю.

      Із болю виростає сад чудес.
      На подвиги пера благословляє
      Супутниця у пекло і в едем.

      2.
      Супутниця у пекло і в едем –
      Чаклунка-муза, дивна і зваблива,
      В поезії відродженням цвіте,
      Весні у коси заплітає диво.

      Розкидує насіння золоте,
      Дарує сходам життєдайні зливи,
      Одвічність, як мереживо, пряде,
      Зірками пише полум’яне чтиво.

      Хоч голос мрій, мов океан, шумить
      Пітьму оман таїть небесна врода.
      Обріс шипами травень-оксамит.

      Отрута забороненого плоду
      Жагою і наснагою кипить,
      Живе у пензлях, у словах і нотах.

      3.
      Живе у пензлях, у словах і нотах
      Магічна сила волі та краси.
      Повідай щиро, вічна музо, хто ти!
      Навіщо маниш у казкову сіть?

      Не скаже правди неземна істота,
      Хоч має сто облич і голосів.
      Вона для серця найсолодший дотик,
      Для спраглої душі нектарний сік.

      Навік мене безсонням полонила
      Мистецтва непохитна цитадель.
      Фантазії богиня пишнокрила

      Шляхами самозречення веде.
      В пітьмі палає золотим світилом
      Окрилена жага палких ідей.

      4.
      Окрилена жага палких ідей
      Здіймає всеосяжну бурю літер.
      О музо, королево юних фей,
      Ти янгол мій і безсердечний ідол.

      Пекучий слід лишає твій єлей.
      На тебе нарікати чи молитись?
      Без пісні серце, ніби соловей,
      Смутніє в марноті та нудить світом.

      Навіщо зловтішаєшся з невдах,
      Даруючи фальшиву нагороду?
      У клітці рим співає гордий птах…

      З тобою не порушити угоди
      Тому, хто вибрав безкінечний шлях.
      Підкорює душа круті висоти!

      5.
      Підкорює душа круті висоти,
      Зреклася назавжди земних принад.
      Митець-Сізіф під гору камінь котить.
      Вершина – потойбічна таїна.

      Життя поета – дивина природи,
      Мов древо правди і гріховних знань,
      Цвіте натхненням і красою родить,
      Хоч болем буде страчена весна.

      За що мене дразнила, хитра музо,
      Дала вінок із чорних орхідей? –
      Не лаври, а печаль прийняти мушу.

      Вона живе усюди і ніде –
      Моя любов – святиня і спокуса –
      Самітницею ставши для людей.

      6.
      Самітницею ставши для людей,
      Тремка душа сама в собі блукає.
      Натхнення пустоцвітом опаде,
      В тюрмі рядків уп’юсь вином одчаю.

      Журботу притуливши до грудей,
      Я тишу на стіні утрат читаю.
      Життя краси коротке, ніби день,
      Дорога досконалості – без краю.

      Бентежна муза – мій суддя і кат.
      На мрії вже чекають ешафоти.
      Не кинуть люди навіть мідяка

      За ці жертовні, вистраждані оди.
      Торкнула серце чарівна рука –
      Повік мені за міражі боротись.

      7.
      Повік мені за міражі боротись!
      Борець для світу – лиш дивак, бунтар…
      У дзеркалі життя, мов у болоті,
      Підступно посміхнеться самота.

      У вічності вінець без позолоти,
      Вінок поета – з вічних запитань.
      Дає зерно натхнення диво-сходи,
      А люди топчуть золоті жита.

      Слова і думи – витончена зброя,
      Хоч безліч у митця творінь-дітей,
      Не всім є місце у ковчезі Ноя.

      За брамою страждань едем росте.
      Та як здійнятись в небеса любові,
      Закутій болем, ніби Прометей?

      8.
      Закутій болем, ніби Прометей,
      Душі так важко споглядати зорі.
      Жадаючи небес, німий Орфей
      У ноти переллє любов і горе.

      Моя жага – театр і Колізей,
      Імперія римованих історій.
      Талан мій і талант – чужий трофей.
      Для вічності життя – лиш крапля в морі.

      О, музо! Забери сумнівний дар,
      Зніми з очей полуду, хай прокинусь!
      Отруєний прокляттям твій нектар!

      Краса – лише оманлива личина.
      Твоя прихильність – заважкий тягар.
      Чому ж така жорстока ти, богине?

      9.
      Чому ж така жорстока ти, богине?
      Навіщо, музо, маниш на таран?
      Сховався під обличчям янголиним
      Підступний змій, що поневолив рай.

      У вирву мрій без каяття порину,
      Хоч знаю – із піску цей дивний храм.
      Лишив мені Пегас лише пір’їну.
      У віршах-снах ятряться сотні ран.

      Рукописи палають в пічці Бога.
      У задзеркаллі німота кричить.
      Ніхто не прийде і не дасть нічого.

      Тяжіє над душею тінь століть,
      Поезії молюсь аж до знемоги,
      Натхнення-мука до небес горить.

      10.
      Натхнення-мука до небес горить.
      Зболіле серце свято вірить в чудо.
      Я музу кличу і молю навзрид.
      Збирає розум почуття-приблуди.

      Моє життя застигло поміж рим.
      Якби мені повідав хтось, що буде,
      Напнула би в душі мільйон вітрил,
      Втекла б подалі від жаги-облуди.

      Запізно. Не віддати борг повік.
      В’язниця без дверей – суцільні стіни.
      У пастку чарівний клубок завів.

      Поезія – крута моя стежина.
      Буяє словом дивний зореквіт.
      У тернові заховані перлини.

      11.
      У тернові заховані перлини
      Збираю музі на бучний вінець.
      Мої рядки – уже нудна рутина.
      Сонети ці – безсилля, не взірець…

      Святилище будую на руїнах.
      Пихато править Золотий Тілець.
      Жадоби розростається пухлина,
      Всьому тепер мірило – гаманець.

      Служу тобі, богине, безкорисно.
      У снах небесний океан штормить.
      Тлумачу тишу-сповідь падолисту.

      Потік чорнилом кам’яний нефрит.
      Долаю до краси шляхи імлисті!
      Одвічністю стає прекрасна мить.

      12.
      Одвічністю стає прекрасна мить,
      Мені б лише навчитись зупиняти…
      Хмільна свобода із рядків гримить.
      Я вірую, що прийде в серце свято.

      Як світла не існує без пітьми,
      Добра без кривди не дано пізнати.
      Цілунок музи на душі щемить.
      Безсмертя – це не радість, а розплата.

      Моє життя, немов печальний міф.
      О музо, закрута твоя вершина!
      Здолати люту смерть хотів Сізіф.

      Повідай, а яка ж моя провина!
      Невже таїться гріх у чаші слів,
      Коли творіння чисте і глибинне?

      13.
      Коли творіння, чисте і глибинне,
      Пробуджує в серцях лункі пісні,
      Всміхається поету світла днина,
      У сонці оживають чари снів.

      Мої ж сонети, мов трава полину.
      В душі скорбота, як іржавий ніж.
      Розбиті мрії в забутті спочинуть
      Чи біль мій переродиться у гнів?

      Вертаюсь, щоб піти. Ходжу по колу.
      З пітьми жага натхнення гуркотить.
      Хоч сумніви холодним градом колють,

      Іду до миру через сотні битв.
      Ця мрія, і реальна, і казкова,
      В обійми до небес вогнем летить.

      14.
      В обійми до небес вогнем летить
      Натхнення, переболене на вірші.
      Спіліють в серці чарівні плоди –
      Медами і вином налиті вишні.

      У римах недоказане тремтить,
      Стікає на папір гаряча тиша.
      Перо поріже душу на листи –
      Дилеми несвідомого без рішень.

      Поезія – це битва божевіль.
      Напій оман земну журбу солодить.
      Нектар ілюзій, мов отруйний хміль.

      Стихія літер обпікає льодом.
      Яка ж ціна краси? – одвічний біль.
      Хто муза для митця? – гірка свобода…

      МАГІСТРАЛ

      Хто муза для митця? – гірка свобода,
      Супутниця у пекло і в едем.
      Живе у пензлях, у словах і нотах
      Окрилена жага палких ідей.

      Підкорює душа круті висоти,
      Самітницею ставши для людей,
      Повік мені за міражі боротись,
      Закутій болем, ніби Прометей.

      Чому ж така жорстока ти, богине? –
      Натхнення-мука до небес горить!
      У тернові заховані перлини.

      Одвічністю стає прекрасна мить,
      Коли творіння, чисте і глибинне,
      В обійми до небес вогнем летить.



      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    20. Одкровення змія
      Глава 1.

      Я музою твоєю не була,
      (а втім, як знати потайні бажання?).
      Жагучі ноти, ніби друзки скла,
      Так дзвінко б’ються, так нестерпно ранять,
      Що аж з душі сочиться кров і крик,
      До забуття цнотливу тишу поїть.
      Чи ТИ героєм був моєї гри,
      Чи лиш фантом, навіяний тобою?
      Не знаю, що робитиму я з ним –
      На біс покличу чи пошлю до біса.
      Втомилась я. В красиву клітку рим
      Не ловиться твоя душа-гульвіса.
      Тим часом інша (добра і земна)
      Наллє тобі трояндового чаю.
      Про мене ж, мій нескорений, не знай.
      Мовчатиму. А люди хай гадають.

      Глава 2.

      Я створена була з твого ребра,
      Та віддалася змію на поруки.
      І вирвалось прозріння із пера:
      У тебе – муза, а у мене – мука.
      Давав талант, але не відав Бог,
      Що вірші стануть одкровенням змія.
      Та яблуко було одне на двох.
      Не поділили. Попіл рай завіяв.
      І не дано знайти святий Грааль
      Тому, хто осягнув гріховність раю.
      Нам соромно зірвати одяг-фальш,
      Лиш у рядках нага любов гуляє.
      А ти хоч небо розпиши жалем,
      Хоч всоте відречися від натхнення.
      Не виросте з гріха новий едем.
      Для Єви ти не вимолиш прощення.

      Глава 3.

      Напнув лукавий Ерос тятиву.
      Спокуси на землі снують юрбою.
      Я іншого кохаю наяву,
      Та зраджую в поезії з тобою.
      А ти люби лиш музу і не смій
      Живих вінчати лаврами богині.
      Нас пов’язав навіки хитрий змій,
      Спаливши наші крила янголині.
      І знову випадає чорна масть,
      Жага у жилах закипить сильніше.
      Хай муза мій цілунок передасть,
      Взамін не жду нічого я, крім віршів.
      В них істина й омана обнялись,
      У них розмай замерзлі душі будить.
      Пишу без адресата вкотре лист.
      А що між нами – хай гадають люди.



      Коментарі (1)
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    21. ***
      Мій жовтень – листоноша чарівний.
      Невільник часу і чужих історій.
      Розносить людям і яскраві сни,
      І дощ в конвертах, і холодні зорі.

      Мій янгол. Сум багряно-золотий.
      Збирає втрати, підсумки і драми –
      Гербарій боротьби і самоти.
      Іде до раю грішними садами.

      Моє натхнення. Мій далекий друг.
      Лиш спиниться на хвильку – і в дорогу.
      Летить у вікна чар осінніх рун,
      Римує вітер слізні епілоги.

      Моя свобода у полоні мрій…
      Щодня втрачаю і знаходжу знову
      Твій вічний сенс – примирення стихій
      І цю любов, солодку і тернову.



      Коментарі (4)
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    22. ***
      У мене є шкідлива звичка – ти.
      Мене від неї лікували вірші,
      (та інші…) А хрести – то для святих…
      Мені ж найважча – ця байдужа тиша.

      Заради тебе розміняла час
      На мідяки римованих ілюзій.
      Дарма, що недостойний ти причасть
      Ні чистим словом, ні нектаром музи,

      Для мене ти – мій особистий бог,
      Отруйної спокуси спіле гроно.
      Чи нас у карти виграла Любов,
      Чи ми обоє жертви Аполлона?

      Кому несу поезії плоди
      Гіркі… (ти бачив осінь на Парнасі?..)
      І хто захоче праведно судить
      Цю спраглу самоту – убивцю часу?



      Коментарі (8)
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    23. ***
      Кохання не судилось нам пізнати.
      Пройдуть роки даремно золоті,
      І будуть поряд все не ті… не ті…
      А серце тисне біль, немов лещата.

      Лиш віршів нескінченні епопеї
      Про наше щастя в німоті кричать.
      У них п’янію від солодких чар,
      В раю зриваю дикі орхідеї.

      І знов кидаюсь у буденний вир,
      Тримаю оборону. Не здаюся.
      Та хиже око ворога-спокуси
      Шматує душу люто, наче звір.

      Сумління не дозволить відступитись,
      І перейти фатальний рубікон.
      Пекельна мука палить райський сон.
      Любов, що ненароджена – убита...



      Коментарі (4)
      Народний рейтинг: 5.5 | Рейтинг "Майстерень": --

    24. ***
      Ну от. Тепер я старша ще на вірш.
      А ти іще на вірш від мене далі…
      Як постріли у душу – галас тиш.
      У скриньку серця – листопад печальний.

      Ти вільний, хай у прозах, і чужих…
      А я – повік заручниця образи.
      Вона – і муза, і щоденний гріх.
      А спогад, як лихвар скупого часу.

      У віршах він спинився і помер.
      І літерами смуток сльози ронить.
      На гріх я стала старшою тепер,
      Бо думати про тебе – заборона.

      Любові я не випишу повік.
      Сувої – ніч, а спогади – чорнило.
      Розлука стала довшою на вірш,
      І всю мене у собі розчинила…



      Коментарі (6)
      Народний рейтинг: 5.5 | Рейтинг "Майстерень": --

    25. Останній вірш...
      Останній вірш. Думок гарячий біль.
      Палац вітрів зруйнований прозрінням.
      Душа вагітна тишею безсиль.
      У серце ж без гріха – летить каміння.

      Останній грім розірваних небес.
      У літерах-дощах – печальна сповідь.
      Не прийме жодна із твоїх адрес
      Дарунку запізнілої любові.

      Останній Рим ілюзій упаде.
      І винесе сумління грізний вирок.
      А спокій... Не знайду його ніде.
      Та відпущу рядки в далекий вирій.

      Останній лист у вічність – епілог,
      Тускніє дрібно-зоряний мій почерк.
      Не буду я у списку перемог.
      А ти не вчиниш цей блаженний злочин.



      Коментарі (2)
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    26. ***
      Я більше не буду читати небесні романи,
      Де наші сузір’я повік не зіллються в одне.
      Я стану натхненням приречених і не коханих,
      Словами поем із печальними частками «не»…

      Пронизали серце шипи кам’яного мовчання,
      Образа, як ворон, гаптує висоти крильми.
      Над садом ілюзій, де мрії - голодні прочани,
      Накинуло сонце жалобну хустину пітьми.

      Я більше не буду блукати в прозорих палацах.
      Я виросту терном в едемі чужого гріха.
      І чиста печаль стане сміхом для злого паяца,
      А відчай розтане в тумані осінніх зітхань.

      Зникає у небі, розбита Пегасом, дорога,
      Втікаю у себе, і ніччю караюсь надмір.
      Розп’ятий сумлінням, та серцем залюблений, спогад,
      Сльозою-чорнилом впаде на пожовклий папір…



      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    27. ***
      На вістрі порожнечі гусне ніч.
      На відстані солодкої ненависті,
      Не визнані, загублені, не названі,
      Ми пишемо листи у прірву снів.

      Як весни осипались листям сліз,
      Оркестри наших мрій звучали порізно.
      Заморені, журбою заговорені,
      Вмирали зорі у сухій ріллі.

      Слова без літер тонуть у пітьмі.
      Сполохано спокуси мчать непрохані.
      У вітер… я усоте вже закохуюсь
      На вічність, що триває рівно мить.

      Гірких полуд розсиплеться стіна,
      Не буде ні вини, ні суду грішників.
      Вогонь холодний, викуваний тишами,
      Гарячий лід остудить поміж нас…



      Коментарі (12)
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    28. Мольфар
      Мольфаре, наближається гроза…
      Серед зими дощем вагітні хмари.
      Трикапки затремтіли у сльозах
      І темно стало від облудних марень.

      Веде мене язичниця-любов
      Дорогою із гір – та все у прірву…
      Молитву шепче мовою дібров.
      Отруйний хміль із коренем не вирву.

      «Знайдеш його в наступному житті…» –
      Мені сказала доля і розтала
      Снігами окаянних почуттів,
      І в душу крига врізалась кресалом.

      Не стримуй дощ, мольфаре, хай гримить,
      І серце крають муки-блискавиці!
      Ніч-повінь ця украла пів-зими.
      І душу, безіменну і безлицю…

      Мольфаре, наближається гроза…



      Коментарі (8)
      Народний рейтинг: 5.75 | Рейтинг "Майстерень": 6

    29. ***
      Скрипаль туманних снів – зимовий дощ –
      Нанизує печаль мою на струни.
      Небесний спів зійшов на ноту «до»,
      Старіє від знемоги місяць юний.

      Гойдає вітер океан гілля,
      А стовбури – мов якорі в минуле.
      Під владою чудного скрипаля
      Душа в обіймах роздумів заснула.

      І почуття застигли, мов кришталь,
      Так хочеться зігрітись… хоч від фальші…
      Украв туман зіркову пектораль,
      Тривога налилась у хмарні чаші.

      Зимовий дощ – незвичний музикант.
      Легкий мороз лоскоче срібні ноти –
      Порошить іній льодяна рука,
      Відлунюється в серці гострий дотик…



      Коментарі (2)
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    30. ***
      Я виписала пристрасть і закрила
      Цю книгу заборонених писань.
      Жагою душу ти мені кресав,
      Слізьми ж не розбавляла я чорнила.

      І темрявою втомлена, і сонцем,
      Усі трикрапки у думках зітру.
      Забракло тілу місячних отрут.
      Червоним янтарем застигно серце.

      Було спекотно, ніби у вулкані.
      Та жовтий спогад на гіллі тремтить.
      Минає літо, і минаєш ти…
      Чи я скажу іще комусь «коханий»?

      Чи так відверто хтось іще покличе
      У бурю без вітрил і якорів?
      Нескорену мене лиш ти скорив,
      А сам навік зостався таємничим…



      Коментарі (3)
      Народний рейтинг: 6 | Рейтинг "Майстерень": --

    31. ***
      Мені би розставити зорі бажань по-новому,
      Небесний туман повернути, як русло ріки.
      Мені б зачерпнути із дзеркала снів невагомість,
      І часом зітерти вкарбовані в серце рядки.

      Мені б заварити трояндовий шал замість кави,
      Додати не цукор – цілунки і ласки очей,
      Змінити свій почерк на шрифт загадково-яскравий,
      І впасти у спеку розхристано-свіжим дощем.

      Мені би акордами сонця веселку збудити,
      Поспішно зібравшись, помчати в чиюсь пустоту.
      Уже рівно вічність, у чашу тривог перелиту,
      Шукаю я правди, та знов зустрічаю не ту…



      Коментарі (15)
      Народний рейтинг: 5.5 | Рейтинг "Майстерень": --

    1. Готична королева
      1.
      Панує осінь, тихо і велично,
      Мережить у повітрі трунок-дим.
      Скликає щемні спогади на віче,
      Збирає зрілість, як терпкі плоди.

      В янтарних вітражах застигла вічність,
      Старіє ліс, щоб стати молодим,
      І ворони – посли із потойбіччя, –
      Приносять вісті у забутий дім.

      В палац осінній ще приходять мрії,
      Багряний розсипають серпантин.
      Крилатим звіром вітер виє-віє,

      В садах згасає полум’я жоржин.
      Остання невідмолена надія
      На полотні небес гаптує синь.

      2.
      На полотні небес гаптує синь
      Холодний день із сизими очима.
      Стоїть у полі, як старезний млин,
      Усохлий ясен, від життя спочилий.

      Як віщий жрець, лякає тишу він,
      Поскрипуючи чорними плечима.
      Скидають гори паморозь вершин
      На простирадло змореного диму.

      То палить смуток вицвілі листи.
      Приречення цій осені так личить!
      Вона жадана гостя самоти.

      У небо лине ностальгії річка,
      На сивому склепінні висоти
      Читають клени роздуми готичні.

      3.
      Читають клени роздуми готичні,
      На шелест перепещують печаль.
      Душа умита грозовою ніччю,
      Воскреснув день від золотавих чар.

      Думки небес тлумачать сни містичні,
      В осінніх епілогах тліє час.
      Магічний голос в позачасся кличе,
      І ллється простір із дірявих чаш.

      Обряд журби туманом оповитий.
      Намисто із невидимих перлин
      Володарці стихій дарує вітер.

      На кронах гусне смуток і бурштин.
      Краплинами рідкого оксамиту
      В повітрі тане смак багряних вин.

      4.
      В повітрі тане смак багряних вин,
      Об небо, заґратоване печаллю,
      Сумління б’ється крилами провин,
      І пам’яттю щемить у серці жало.

      Мовчать жалі пожухлої трави,
      Бешкетник-вітер бавиться кресалом,
      Гірких спокут здіймає хижий вир,
      І листя перемішує опале.

      А осінь на війну благословить,
      І жовтневі на спис пов’яже стрічку,
      Ховає в чорні рукава блакить,

      Фарбує в колір вічності обличчя.
      На небі хмари – ніби срібний щит.
      Вишіптують тепло дуби сторічні.

      5.
      Вишіптують тепло дуби сторічні
      Благанням неприкаяно-німим.
      Ідуть у бій стихійні протиріччя,
      Щоб вирвати знамено у зими.

      Блукає жовтень, як печальний лицар,
      Простелює янтарні килими.
      У душі наливає сум по вінця,
      Глухою невідомістю сурмить.

      Шукає він того, що не існує,
      Вдихає кров’ю висохлий полин.
      А кінь його гарцює – вітер буйний.

      І воїн той – спокути блудний син,
      У неба просить згинути не всує,
      А молитви несе журливий плин.

      6.
      А молитви несе журливий плин,
      І павутинням бабиного літа
      Вони срібляться у вбранні долин,
      Яке не встиг ще чарівник дошити.

      У запахи соснової смоли
      Терпку печаль з туману перелито,
      Старих дібров золотить куполи
      Невидима рука рідкого світла.

      Із прірви неба голосом палким
      Запрошує на танець хаотичний
      Спокусник-вітер зболені думки,

      Мов гасить у душі бентежну свічку.
      І ніби журавлів тонкі рядки,
      Високі мрії спогадом курличуть.

      7.
      Високі мрії спогадом курличуть,
      Покладені на музику небес,
      І ноти, ніби полохливі птиці,
      Ховаються-зливаються у текст.

      Гуляє світом золота цариця,
      Лишає скрізь її гарячий перст
      Розкішні барви – дотик чарівниці.
      У неї досконалий кожен жест.

      Вона прекрасна, хоч така самотня,
      Але щаслива у своїй путі.
      Вдихає, ніби солод, біль гіркотний,

      Черпає силу з дивних сновидінь.
      І під крилом натхненної свободи
      Закуталась душа в шовкову тінь.

      8.
      Закуталась душа в шовкову тінь,
      У спокої, – чекає все ж негоди.
      Мов лабіринтом із прозорих стін
      Сама в собі непримиренно бродить.

      Вражає неосяжність володінь
      Цариці душ і мертвої природи,
      І непохитна міць її твердинь,
      Громи співають їй похмурі оди.

      В передчутті стихійної краси,
      Що намалює підвечірня злива,
      Прощення і очищення для всіх

      Готує осінь, ніби звичне диво.
      Вже кличуть ніч розхристані ліси.
      Вбирають біль осінні переливи.

      9.
      Вбирають біль осінні переливи,
      І шепіт листя зцілює серця.
      Панує скрізь готична королева
      Талантом геніального митця.

      Вона могутня, пристрасно-бурхлива,
      Хоч світу не показує лиця.
      Водночас і похмура, і сяйлива,
      Душа в шипах тернового вінця.

      Солодких мук нектари і настої
      Дарує щедро запізнілий рай.
      І рани від оман дбайливо гоїть,

      Хоч в пам’яті карбує кожен шрам.
      Вітає осінь вже нових героїв,
      Сюжети пише для щемливих драм.

      10.
      Сюжети пише для щемливих драм,
      Гортає почуттів затерту книжку.
      Між сонцем і дощем проводить грань,
      У бій добра і зла шикує військо.

      І знову ніч замінить свіжа рань,
      Хоч нагадає, що зима вже близько.
      На сцені суму – вишукана гра,
      Актриса-осінь зачарує блиском.

      То грацію вдихає у гілля,
      То скрипкою розніжиться журливо.
      В багряних снах – натхнення скрипаля,

      Немов завмерли в них пташині співи.
      Стрічає золотого короля
      Володарка закохано-мрійлива.

      11.
      Володарка закохано-мрійлива
      В сумного неба безкінечну даль
      За виднокрай буття думками лине,
      Сльоза її чистіша за кришталь.

      Змокрілі перечитує архіви,
      Де плаче правда і регоче фальш.
      Спиває повінь тиш велична діва,
      І гордо носить срібну пектораль.

      У темний пурпур одягнулась осінь,
      Немов іде на пишний маскарад.
      Як ворона крило, її волосся,

      У чорний шовк уплетена жура.
      А жовтень-сум коханням стоголосим
      Цілує барви сонячних заграв.

      12.
      Цілує барви сонячних заграв
      Шовковий подих осені-чаклунки,
      Повільно ніч виходить із шатра,
      Приймає небо таїни дарунки.

      Відторгнеться минулого кора,
      Душа воскресне від бажання-трунку.
      Фантазія казкового пера
      Виписує магічні візерунки.

      Дрімота пестить кароокий глід,
      Вечірній промінь визирнув грайливо
      Із невагомо-срібних пірамід.

      Неорані стоять ще вільні ниви.
      Хмільна свобода лихоманить світ,
      Розчісує вітрам шалені гриви.

      13.
      Розчісує вітрам шалені гриви
      Гребінка зір. Покрила землю ніч.
      Співає скрипка солодко-журливо.
      Клубиться низько темрява сторіч.

      Полює скрізь невидимий мисливець,
      Бентежить тишу одинокий сич.
      А в осені душа така вразлива,
      Таїть кохання не почутий клич.

      Відтінки хмар погрозливо сіріють,
      Немов ідуть на битву сотні рас.
      Та мить одна – і вітер їх розвіяв.

      Із місяцем зустрілось око Ра.
      Володарка печальної стихії
      Освячує природи древній храм.

      14.
      Освячує природи древній храм
      Могутня жриця і земна богиня.
      Граційним жестом воскрешає прах.
      Продовження дістане все, що гине.

      Містична, нерозгадана пора
      Із присмаком нектару і полину,
      В передчутті солодких покарань
      Вона співає пісню лебедину.

      У ній пітьма зі світлом обнялись.
      У ній сплелись відродження і відчай,
      Похмурні фарби і янтарний блиск.

      Її усмішка ніжна і трагічна.
      У вальсі мрій кружляє падолист.
      Панує осінь, тихо і велично.


      МАГІСТРАЛ

      Панує осінь, тихо і велично,
      На полотні небес гаптує синь.
      Читають клени роздуми готичні,
      В повітрі тане смак багряних вин.

      Вишіптують тепло дуби сторічні,
      А молитви несе журливий плин.
      Високі мрії спогадом курличуть,
      Закуталась душа в шовкову тінь.

      Вбирають біль осінні переливи.
      Сюжети пише для щемливих драм
      Володарка закохано-мрійлива,

      Цілує барви сонячних заграв,
      Розчісує вітрам шалені гриви,
      Освячує природи древній храм.



      Коментарі (6)
      Народний рейтинг: 6 | Рейтинг "Майстерень": 6

    2. ***
      Літописи тиші листає зневажливо вітер,
      Розбита на тисячі «я» невагомість душі.
      Блукає в жовтневих рядках невідмолений квітень,
      І сиву печаль відбивають небес вітражі.

      На струни журливі нанизує осінь хвилини,
      Янтарний мотив заколише прадавні ліси.
      А серце розбито плачем на зернятка калини,
      У скриню хмарин заховалась розніжена синь.

      На лезах дощу – срібна кров неживого повітря,
      Вростають думки у єство неосмислених рун.
      Страждання і осінь – печальна готична палітра.
      Зневіриться розум, а серце віддасться перу…



      Коментарі (4)
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    3. Пролог до раю
      Моя свобода кровоточить віршами,
      Твою самотність віддзеркалить римами.
      Всі болі оксамитом ти завішуєш,
      А я його зриваю так нестримано.

      До раю ми удвох пролог напишемо.
      Так довго я літала небом відчаю,
      Горіла льодом і кричала тишами,
      Щоб у твоїй спокусі стати вічністю.

      Янтарні сльози застигають ніжністю,
      П’янкі вуста зливаються рубіново.
      Люблю тебе... Такий розкішно-грішний ти!
      В твої бажання упаду лавиною.

      Твоя самотність із гріхами вінчана.
      В твоїх зіницях – міріади пристрастей.
      Моя свобода, у вітрів позичена,
      Медовим каяттям в душі залишиться.



      Коментарі (4)
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    4. XII. Джерела меду
      На карті пристрасті – джерела меду,
      Жагучі ласки – гейзери пустель.
      Це власний рай… омріяна планета…
      Де плід наш заборонений росте.

      На карті насолод – тіла-рельєфи,
      Очей озера із прозорим дном.
      Жага веде у ніч, як в давні міфи,
      Де із небес зірки течуть вином.

      Серпом блискучим косить місяць тишу,
      А ніч гаптує шовком почуття.
      На скелях снів сонети вітер пише,
      І кожне слово – в такт серцебиття.

      І дихання палке відчують зорі,
      Із чаші ночі розіллється шал,
      І стане неосяжним диким морем,
      В стихію медом увірветься шквал.



      Коментарі (5)
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    5. XI. Солодке покарання
      І знову ніч на ложе снів простелить
      Той спогад щастя солодко-голосий.
      Чому розлука – крижана пустеля,
      А дотики твої – цілющі роси?

      Я звабила тебе… О так, я винна!
      І знаю, що знайдеш для мене кару
      Медову, і гарячу, як лавина,
      Щоб душу віднесла у світ захмарний.

      Прийди і покарай мене! – я грішна…
      Я випити тебе до краплі хочу.
      Прийди, почуй щемливий стогін тиші,
      І голос казки, трепетний, співочий…

      Убий мене жагучою стрілою,
      Що змочена у місячному трунку.
      Прийди і покарай мене собою…
      Втопи у морі ніжних поцілунків…



      Коментарі (2)
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    6. X. Трояндова німфа
      До тебе я прийшла, як німфа моря.
      В’юнкі троянди обвивали тіло.
      Ти образи мої бажанням твориш –
      То пристрасні, як ніч, то ніжно-білі.

      До тебе я прийшла, як ореада.
      З гірських дібров озвалась дивним ехом.
      Краси твоєї надпила принади,
      І колискову заспівала тихо.

      До тебе вийшла я з морської піни,
      Божественно тебе причарувала.
      Я – дика квітка, я – нічна перлина,
      Вогонь бажань, що солодко обпалить…

      Для тебе я із неба народилась,
      Як пісня вітру, як ласкаве світло.
      Звучатиму в тобі медово-дивно,
      Весною вічно-юною розквітну!



      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    7. IX. Музика зоряної кіфари
      Пірнає місяць у ванільні хмари,
      Мережить сріблом неба полотно.
      Бентежить серце музика кіфари,
      Що пролилася золотим вином.

      Зірки кружляють під мажорні звуки,
      Мов німфи у античному танку.
      А очі зваби солодко-глибокі
      Нас поглинають у жагу щемку.

      Крильми торкають ноти спраглу шкіру,
      Вливаються медами в почуття.
      Тобі лише і музиці я вірю,
      І п’ю безодню зоряних безтям.

      Поліфонія пристрасті полонить.
      Відтінки щастя – сім небесних нот.
      Стають нектаром ночі стиглі грона,
      Скарбами манить нас небесне дно.



      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    8. VIII. Міріади муз
      Мій генію, відчуй нестримний шал,
      Налий вогню іскристого в чорнила.
      Пером, як лезом гострого ножа,
      З паперу серця ніжно виріж крила.

      Герою мій, володарю спокус,
      Хай запал твій медово душі ранить!
      Пришлю до тебе міріади муз,
      Палких, шалених, як весна у травні.

      Хай з розуму зведе їх дивний спів,
      І вигини звабливих тіл дівочих.
      Та хочу, щоб крізь них ти мною снив,
      Щоб поглядом шукав єдині очі.

      Щоб суть багатоликої краси
      Ти вклав у серце, що горить тобою,
      І в неба зорепадного просив
      Солодкого безпрограшного бою…



      Коментарі (4)
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    9. VII. Факел божевілля
      Ти – ніжна мука, ти – ласкавий біль.
      Болиш в мені медовими словами.
      Ти – амфора бездонних божевіль,
      Що в небесах душі руйнують брами.

      Розмила береги ріка бажань,
      Надихатись тобою я не можу,
      І ласкою цвіте солодка грань,
      Від солоду тремтить пелюстка кожна.

      Нап’ється ніч цілющої води
      Із озера хмільного поцілунку.
      На шкірі – губ невидимі сліди,
      Як пристрасті гарячі візерунки.

      Мою пітьму жагою запали,
      Як факел божевільний і гарячий.
      Хай небо сколихне шалений блиск,
      І хай воно цю пристрасть нам пробачить…



      Коментарі (2)
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    10. VI. Цукрові тумани
      Укрилось небо ковдрою бажання.
      У темно-оксамитовий полон
      Нас манять фіолетові тумани,
      Ми дихаємо ночі в унісон.

      Зірками проростають дивні ноти,
      Кладуть серця на музику жаги.
      Ніжніший невагомості твій дотик,
      Мені дарує райські береги.

      І перли слів палких, як насінини,
      У землю щастя падають… ростуть…
      Люби цю ніч… Цілуй мене невпинно!
      Пізнаємо гріха блаженну суть…

      Я – спіла ніч, а ти – її коханець.
      Напившись диво-місячних пісень,
      Прокинемось в цукровому тумані,
      Нектаром із казок почавши день.



      Коментарі (6)
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    11. V. Ванільний шлях
      Зварила ніч міцну магічну каву,
      (Тому в її полоні нам не спиться),
      І чорним шовком обняла ласкаво,
      Сипнула чар у зоряні криниці.

      Очима ми п‘ємо небес палітру,
      Ванільним шляхом забрели у вічність.
      Танцює в такт легесенькому вітру
      Грайливий вогник воскової свічки.

      Як стиглий плід, завис у шибці місяць,
      Жагу надпив із келиха любові.
      І проколов серця солодким списом,
      Промінням нас голубить метелково.

      Із тіл земних у небо рвуться душі,
      Вбирають ніжній аромат ванілі.
      Палають почуття в червоних ружах,
      А ми одне від одного сп’янілі…



      Коментарі (8)
      Народний рейтинг: 0 | Рейтинг "Майстерень": 0

    12. IV. Володар пристрасті
      Спокуснику, скажи своє ім’я!
      Воно звучить у скрипках і органах,
      Його шепоче вечір солов’ям,
      Складає із пелюсток майорана.

      Володарю кохання, не зникай!
      Торкнися до струни мого безсоння.
      Хай розіллється музика палка,
      І небо упаде мені в долоні.

      Твої цілунки, як зірки, на смак,
      Відкрий свою солодку таємницю –
      Де пристрасті цвіте червоний мак,
      В садах бажання спіють полуниці…

      Мій місяцю гарячий, обійми…
      Рожевим сяйвом у тобі розтану,
      Горітиму медово-вічну мить,
      І райським світлом запалю світанок.



      Коментарі (8)
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    13. III. П’ята стихія
      В тобі злилися всі чотири сили –
      Земні стихії, породивши п’яту –
      Стихію грішно-оку, бурно-крилу,
      Що прагне нас шаленством поєднати.

      Розбурхала в мені бажань вулкани,
      У кров гарячим вітром увірвалась,
      В солодке море, як у вічність, кану,
      Тебе і кисню мало мені… мало!

      Ми впали у полон хмільної втоми…
      Вирує неприборкана стихія!
      Тіла й серця так солодко судомить,
      Від тебе шаленію і п’янію…

      Заповняться всі амфори любов’ю
      У храмі золотої Афродіти.
      Мій всесвіт завагітніє тобою,
      І буде над безоднею зоріти…



      Коментарі (2)
      Народний рейтинг: 5.38 | Рейтинг "Майстерень": --

    14. II. Принц на білому Пегасі
      Таємно він краде мене щоночі,
      Мій грішний принц на білому Пегасі.
      Мільйонами бажань зірки мигочуть,
      Звабливо ніч скидає темну рясу.

      В його палаці не стихають співи
      Чарівних муз, одягнених у мрії.
      Метелики спокус – медові діви,
      Втішаються у танці ейфорії.

      П’ємо всю ніч гранатові нектари
      У забутті гріховного екстазу.
      Лукаві німфи – жриці п’яних чарів –
      Встеляють ложе травами Парнасу.

      Таємно він вливає в мене силу,
      Щоб до зірок торкнутися думками,
      І щоб відчути поглядом і тілом
      Усі відтінки зоряної гами…



      Коментарі (4)
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    15. I. Коханка місяця
      О, місяцю, це я – твоя коханка!
      Я – зоряний туман твого безсоння.
      У сяйві ніжності засну до ранку,
      А потім розчинюсь у міжсезонні.

      О, любий, я весну вплела у коси,
      А сукня – із прозорого серпанку.
      У хмарах-подушках заснула просинь,
      А я – твоя покірна муза-бранка.

      Твоє кохання – чудодійне зілля,
      Настояне на зорях і дурмані…
      Осяй мене медовим божевіллям,
      Торкнися оксамитовим бажанням!

      Просочуються щем і насолода
      У відчуття трояндовим ефіром.
      Для нас, коханий, голосом свободи
      Звучатимуть всю ніч небесні ліри.



      Коментарі (2)
      Народний рейтинг: 5.5 | Рейтинг "Майстерень": --

    16. Роману Бойчуку
      Він сипле в каву замість цукру зорі,
      А в чай – пелюстки диких орхідей,
      Малює сотні чарівних історій,
      Співає про кохання, мов Орфей.

      Він любить сонце і мажорні ноти,
      На перли перетворює дощі,
      Казковим світлом небокрай золотить,
      Різьбить із літер до сердець ключі.

      Горить натхненням серед буднів сірих,
      Пером жар-птиці він писати звик.
      Хто в небесах запалює сузір’я? –
      Це майстер казки – добрий чарівник!



      Коментарі (12)
      Народний рейтинг: 5.5 | Рейтинг "Майстерень": --

    17. Гріхи античного саду
      1.
      В античному саду гріхи доспіли,
      Їх жадібно збирав голодний люд.
      Плодами зваб втішалось кожне тіло,
      А душі мерли від отруйних пут.

      Тим оргіям земним боги раділи,
      Плануючи усім жахливий суд.
      Та люди і донині не прозріли,
      І п’ють із чаші зла солодкий бруд.

      А мудрість у лахмітті самозречень
      Жебрачкою блукала по світах.
      Приходила невчасно й недоречно,

      Цнотливістю бентежила невдах,
      Хоч гріла віра їй кістки старечі,
      Неправдою заріс камінний шлях.

      2.
      Неправдою заріс камінний шлях.
      Яким ходили воїни й народи.
      Шукали люди у чужих слідах –
      Хто істини, а хто – винагороди.

      Та всі перетворилися у прах,
      На ньому протиріччя щедро родять,
      А правда – у колючих бур’янах,
      І лютий меч скосив зерно свободи.

      Збивала мудрість ноги об ганьбу,
      І руки в жилах від безсилля мліли…
      Олімп давно про неї вже забув,

      А смертні, від жорстокості сп’янілі,
      Продовжували марну боротьбу.
      Тьмяніла правда перед культом сили.

      3.
      Тьмяніла правда перед культом сили,
      Бо люд кумирів обирає сам.
      Гріхи йому молитви шепотіли,
      Спокуси будували скверний храм.

      Статут природи – основне мірило
      Канонів диких і абсурдних драм.
      І навіть мудрі божевілля пили,
      Вихлюпуючи відчай із пера.

      Жерці розпусти моляться порокам,
      Олтар гріхів огидою пропах.
      У воїнів – боги завжди жорстокі,

      Їх образи таять величний жах.
      За покликом безумних лжепророків
      Несла у бій жадоба чорний стяг.

      4.
      Несла у бій жадоба чорний стяг,
      Бо з волі Зевса – грізного тирана –
      Програли у божественних боях
      Атлант і Прометей – боги-титани.

      Один тримає небо на плечах,
      Страждає у невидимих кайданах.
      А іншого карає хижий птах,
      Сльозами людства кровоточить рана.

      Якщо немає правди між богів,
      То як можливо людям жити в мирі?
      Хто розгадає суть священних слів?

      Чи є спасіння у сумнівній вірі?
      За відданість дарують лютий гнів
      Їх ідоли, в гордині скам’янілі.

      5.
      Їх ідоли, в гордині скам’янілі,
      Насититись безумством не могли.
      В людей у жилах пристрасті кипіли,
      Чесноти вкрила пелена імли.

      Як точать черви цвіт невинно-білий,
      Що вже не знає дотику бджоли –
      Пороки юні душі полонили,
      А мудрість не діждалася хвали.

      Щасливий той, хто розумом убогий,
      Хто по тернистих не ходив стежках,
      Шукаючи до істини дороги.

      Щасливі ті, хто у чужих гріхах
      Трагічного не бачать епілогу,
      Не чують неминучий смертний крах.

      6.
      Не чують неминучий смертний крах
      Раби і дурні, що нагі душею,
      У долі не благають більших благ.
      У корені зав’ялились ідеї.

      І дух свободи у ярмі зачах,
      Дістала кривда дорогі трофеї,
      І золото – ціна усіх звитяг –
      Бездарний автор злої епопеї.

      Щасливий той, хто істини не знав,
      Кому жорстока правда не боліла,
      Хто шмат черствий у спокої жував,

      Хто розум не виплакував чорнилом.
      Бо не мінявся світовий устав,
      А мудрість все жебрачкою ходила…

      7.
      А мудрість все жебрачкою ходила
      Туди, де ткалось плетиво спокус,
      Де в голоді марнів Пегас безкрилий,
      Поети скніли на могилах муз,

      Де мрії нездійсненні миготіли,
      Де місяця ріжок у сонце вгруз,
      Де кров’ю заплямоване світило
      Пекельно рвало піднебесний шлюз.

      Хотіла мудрість стати молодою,
      Про щастя ворожити на зірках,
      Скорити світ граційною ходою,

      Забути назавжди про біль і страх…
      Та люд її залишив поза грою –
      Буяла дикість у гнилих серцях.

      8.
      Буяла дикість у гнилих серцях,
      Розбещених у розкоші та блуді,
      Кривавий Колізей збирав аншлаг –
      За злочини юрбу ніхто не судить.

      Анархія жадоби і розваг
      Свавільно-ницо панувала всюди,
      В прекрасних нестаріючих садах,
      Отруйним бур’яном зросли облуди.

      Бо світ пішов дорогою гріха,
      І рухається в прірву без упину.
      О, доля людства – пафосно-лиха!

      Джерела правди, чисті та дитинні,
      Замулює гординя і пиха.
      Але життя людське – лише піщина.

      9.
      Але життя людське – лише піщина
      У хаосі космічної води.
      На дно небес ведуть земні вершини,
      І байдуже – летіти, чи повзти.

      Людьми керують поклики тваринні,
      Їх манять заборонені плоди.
      Нікчемна перед Всесвітом людина,
      Хоч до богів рівнялася завжди.

      Хто пише для людей дурні вистави,
      І як змінити їх абсурдний хід?
      Для когось цілий світ – лише забава.

      Його жадоба, ненависть і хіть,
      Звитяга, велич, боротьба і слава –
      Трагічна метушня, комічна мить…

      10.
      Трагічна метушня, комічна мить –
      О, скільки в неї вкладено нектару,
      Натхнення, і отрути, що п’янить,
      Вина і крові, злочинів і кари!

      Земних ілюзій нерозривну сіть
      Майстерно зав’язав Олімп захмарний.
      Жага протесту в німоті кричить,
      Та утекти з цього полону марно.

      Між днем і ніччю невідчутна грань,
      Добро і зло злилися воєдино,
      Набуло щастя кольору страждань.

      Немає в тім ні честі, ні провини –
      Душа – до зір, а тіло – до бажань…
      Статут природи буде завжди чинним.

      11.
      Статут природи буде завжди чинним,
      Його табу – солодшими за мед.
      В багнюку розкидаються перлини,
      Гучні пророки ждуть своїх комет.

      Феміда ж не помилує невинних.
      Сліпа вона, та чує дзвін монет.
      Плете Арахна жертвам павутину,
      І сходяться пороки на бенкет.

      Мінялись імператори й герої,
      Сріблили зорі сивину століть,
      Та час на тілі людства ран не гоїть.

      Нутро його, загноєне, болить.
      Вкарбований інстинктами у крові,
      Божественний рукопис не згорить.

      12.
      Божественний рукопис не згорить,
      Зникають лиш переклади і форми.
      Він увібрав безумство лихоліть,
      Нащадкам передавши сталі норми.

      Коли краса приховує огидь,
      І грація наслідує потворність,
      Буяє гордість, а сумління спить,
      Сплітаються у душах біле й чорне –

      Тоді приходить процвітанню край,
      І падають держави на коліна,
      Пекельним терном заростає рай,

      Отрутою стають солодкі вина,
      Панує ненаситність хижих зграй,
      А створене людиною – загине.

      13.
      А створене людиною – загине.
      Якщо не буде миру і добра,
      Бо юні насолоди швидкоплинні,
      А мудрість завжди бідна і стара.

      Цей вічний маскарад ніхто не спинить,
      Та може бути чесною ця гра,
      Щоб ніж підступний не всадила в спину
      Ганьба поразок і огида зрад.

      Яскраві маски і вбрання строкаті
      Закрили душі, як залізний щит.
      Царі, паяци, генії, солдати! –

      Усім гріхів напитися кортить!
      Та все на світі вимагає плати,
      Довівши долю до могильних плит.

      14.
      Довівши долю до могильних плит,
      Заміють і тріумфи, і поразки.
      Хто в долі був не раб, а фаворит,
      Той навіть смерть перехитрити ласий.

      Потік бажань приречених бурлить,
      В передчутті смертельного екстазу,
      Але пітьма миліша за блакить,
      Коли єство людини гріх уразить.

      Людська душа – це амфора без дна,
      І скільки б каяття туди не лили,
      Бажання не втамуються сповна.

      Солодкий біль несуть отруйні стріли.
      Шалено розродилася весна –
      В античному саду гріхи доспіли.

      МАГІСТРАЛ

      В античному саду гріхи доспіли,
      Неправдою заріс камінний шлях.
      Тьмяніла правда перед культом сили.
      Несла у бій жадоба чорний стяг.

      Їх ідоли, в гордині скам’янілі,
      Не чують неминучий смертний крах.
      А мудрість все жебрачкою ходила.
      Буяла дикість у гнилих серцях.

      Але життя людське – лише піщина,
      Трагічна метушня, комічна мить…
      Статут природи завжди буде чинним.

      Божественний рукопис не згорить,
      А створене людиною – загине,
      Довівши долю до могильних плит.


      Травень 2013 р.



      Коментарі (8)
      Народний рейтинг: 5.75 | Рейтинг "Майстерень": 5.63

    18. Гріховна ніч
      Наповнюй насолодою поволі
      Мене, мов келих, чарівним напоєм.
      У пристрасті гарячо-ніжний колір,
      Під зорепадом щастя – тільки двоє.

      Тіла сплелися у стрімкому танці,
      Уста і душі від жаги зомліли,
      Цієї ночі ми таємні бранці,
      П’янкий порив здолати вже не сила.

      Граційний дотик, як вогонь шалений -
      Ідуть по шкірі хвилі оксамиту,
      Вином жагучим закипить у венах
      Солодкий біль – у подих перелитий.

      Рельєфи тіла спрагло я вивчаю,
      Пірнаю в забуття, щасливо-вільна.
      Мій Аполлоне, стань для мене раєм,
      Гріховним і терпким до божевілля…



      Коментарі (8)
      Народний рейтинг: 6 | Рейтинг "Майстерень": --

    19. ***
      Вогонь закам’янілий поміж нас
      Байдужістю спалив сади едему.
      Скували душу ланцюги образ.
      Згасає сонце і палає темінь...

      Вже пам'ять обтрусила ніжний цвіт,
      Мереживо зірок порізав вітер.
      Чи варто щастя кликати навзрид,
      Коли воно мінливе, перелітне?

      Вплітаю серце у вінки безсиль,
      І проти течії пливу… в нікуди!
      Як плід медовий отруїла гниль,
      Так світлу пам'ять заплямують люди.

      Несказаним ридає висота,
      У келихи безсоння ллються вірші
      Про те, що ти, на жаль, не прочитав
      Моє кохання між рядками тиші…



      Коментарі (2)
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    20. ***
      Поріжу ніч на спалені листи
      Без слів і дат, без болю і провини.
      У книзі долі не було святих.
      Я докорів нікому вслід не кину.

      Душа допита. І пустий папір.
      Прощаю наперед усе, що буде.
      Зітру любов, зачитану до дір –
      Сонети щастя між рядків облуди.

      Такі, як ми – піщинки в глибині,
      Що мріють стати перлами в намисті.
      Та наших мрій праобрази земні,
      У дзеркалах чужих не мають змісту…

      Душа розбита на мільйони зір –
      Хай мерехтять у вічному склепінні.
      Поріжу ніч на тисячі зневір,
      Та в серце не впущу недобрі тіні!



      Коментарі (7)
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    21. Готична осінь
      Кипіло небо, плавилося листя,
      У келихи грози стікала ніч,
      Коли прийшла в кістлявому намисті
      Володарка стихійних протиріч.

      Дрімучий ліс у снах закам’янілих.
      У серці – плід смертельних божевіль.
      Цілунками холодними по тілу
      Сумління розсипає дикий біль.

      На кожному листку, як вирок часу –
      Засохлий слід кривавого пера,
      І ворони – думки у чорних рясах –
      Гаптують хмари сповідями втрат.

      Крізь ніч шепоче Королева Осінь,
      Мов хоче обійняти забуттям,
      І образом печалі стоголосим
      Вже вкотре віддзеркалює життя…



      Коментарі (14)
      Народний рейтинг: 5.5 | Рейтинг "Майстерень": --

    22. ***
      Людські серця ідуть із часом в ногу –
      Облудний ріг багатства їм сурмить.
      За поклоніння Грошовому Богу
      Покарані невіглаством пітьми.

      Не буде мудрий прагнути наживи,
      Бо найцінніший скарб його – в душі.
      І лаврів не захоче він фальшивих,
      Що споганіють через рік в іржі.

      Та як ту мудрість перелити в корінь,
      Коли спокуси і облуди скрізь,
      І вовчі лігва розрослись навколо?..
      Забув-бо кожен – на землі він гість…

      Де золото панує – там пітьма,
      Там правді вже пристанища нема…





      Коментарі (10)
      Народний рейтинг: 5.75 | Рейтинг "Майстерень": 5.75

    23. Розпусник
      1.
      Та ніч була із шоколадним присмаком.
      Руно бажання гаптувала грація.
      Який бардак!.. Куняє день невиспаний,
      Забризкані шампанським декорації.

      2.
      Це знову Ви? Нарешті повернулися!
      Ну як гастролі по світах зашторених?
      Ой, ми ж «ти»! Дощем сплакнула вулиця…
      Ну що, тоді на брудершафт? Повторимо?

      3.
      Твоє життя – сценарій злого генія.
      Моє – кораблик у тісному плаванні…
      Залишилось фальшивити комедії,
      Збирати по думках жертовні камені.

      4.
      Хоча, давай не будемо лукавити,
      Не думати про те, що скажуть критики,
      Врятуємо цей день гіркою кавою,
      І знов пірнемо у безумні витоки…

      5.
      У мармурі застигли всі філософи,
      І не рятують мудрими порадами.
      Привалена душа облуди стосами,
      Земні ж вистави перетерті правдою.

      6.
      Ні-ні! – мовчи! Не рви пітьму прологами.
      Твої уста здаються майоранами.
      Ти молишся спокусі, наче богові,
      Очима кличеш в море затуманене…

      7.
      Ти – адвокат п’яниць і марнотратників,
      Розпусник і творець шляхетних проступків.
      Записуєш на незгорілих клаптиках
      Уривки заримованого досвіду.

      8.
      Твій німб шаленим місяцем золочений,
      Я не боюся. Ми ж давно союзники.
      В тобі побачу тільки те, що хочу я…
      Для інших залишайся ти розпусником.

      9.
      Так можемо лиш ми… Крізь сльози тішитись.
      Ми вміємо жаліти всіх без винятку,
      У милосерді співчувати грішникам,
      І плакати над жертвами безвинними.

      10.
      Давай разом писати цю історію,
      Не клястись, не чекати, і не вірити,
      А просто бути цим натхненням хворими,
      А просто грати, як лиш ми уміємо…



      Коментарі (18)
      Народний рейтинг: 5.5 | Рейтинг "Майстерень": --

    24. ***
      Мені так тісно у рядках Пегаса.
      Злетіти хочу аж за небеса.
      Лиш у свободі вся душі краса,
      Що не відчує ні землі, ні часу.

      Шикуються, як воїни слухняні,
      Рядки оті. Та служба їх – нудьга…
      Порвати б золотого ланцюга,
      І вирватись в життя, і у кохання…

      Та в тому царстві не приймуть чужого,
      Бо там свої закони. Ну, а тут…
      Гнітять і тішать сотні вірних пут,
      З душею плаче і сміється слово.

      Немов живі, лоскочуть пам'ять мрії.
      Така вже доля, мабуть, – не втечеш.
      Це світ неволі, та не має меж.
      Хто в ньому не бував – не зрозуміє…



      Коментарі (6)
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    25. ***
      Порізав дощ на біль душевні струни.
      Зіперлось небо на долоню мокру.
      І день схилив чоло, ще зовсім юний,
      Запивши втому сурогатом цукру.

      Іду.
      Втікає час.
      Гукають лячно
      Мене чиїсь обірвані закляття…
      Це сон,
      Чи на яву?
      Так необачно
      Я розтинаю суть свою на шмаття.

      Сміється грім своїм беззубим ротом,
      І блискавки підморгують лукаво,
      Тривога серце залоскоче всоте,
      А очі вип’ють із болота кави…

      Кінець?
      Чи просто страх? –
      Мете завзято,
      Ламаючи дерев посохлі ребра.
      Це час
      Чи марний плин?
      Свою розплату
      Нехай віддасть дощу, мені – не треба…



      Коментарі (18)
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    26. ***
      Залиш мене, моя невдячна музо!
      Душа втомилась від обіймів-грат…
      Ти ворогів примножуєш в стократ
      І забираєш безсердечно друзів!

      Занадто дорога ціна союзу.
      Не пробачаєш ти невинних зрад.
      І сльози ллються із мого пера –
      Стражданнями душа платити мусить.

      Якщо ж не забереш мого одчаю,
      І мовчки у вигнанні я сконаю,
      То й після смерті не покинь мене!

      Віддяч мені за вірне це служіння,
      В серцях чужих залиш моє горіння.
      Нехай мій біль безсмертям спалахне!




      Коментарі (14)
      Народний рейтинг: 5.5 | Рейтинг "Майстерень": 5.5

    27. ***
      На спицях зоряних
      Мрійливо в’яже ніч
      Строкаті сни у місячному храмі.
      Уламки зморених
      Часу і протиріч
      Складають беззмістовні орігамі.
      Спокуси масками
      Регочуть у вікні,
      Лихим вогнем горять їх хитрі очі.
      У душах заспаних,
      Розбавлене в вині,
      Буття блідим недопалком мигоче…
      Найменші порухи
      Сумління і жалю,
      Ніч в скриню оксамитову ховає.
      Чарівним подихом
      З розламаних калюж
      Натхнення п’яні квіти піднімає.
      По снах розкидані,
      Загублені світи,
      Щоночі огортають душу-бранку,
      Ідуть в невідання
      І спалюють мости,
      Зникаючи безслідно на світанку…



      Коментарі (9)
      Народний рейтинг: 5.5 | Рейтинг "Майстерень": --

    28. Невиправному романтику (Олексію Тичку)
      Пливуть рядки у димі сигарет,
      І присмак ностальгії в чорній каві…
      В дуеті з ніччю пише він куплет,
      І ноти ллються світлі, нелукаві.

      Романтик сивий – серцем молодий,
      Поезії своєї вірний лицар,
      Без віршів він, як спраглий, без води,
      І знову в зорепад йому не спиться.

      Капризні рими, титри без кінця…
      Зірок безодня, як відкрита рана
      Болить у серці. Дивна мука ця,
      Як гостя та зваблива, хоч неждана…

      Сумні рядки і тютюновий дим,
      І мрії, що не вилити словами…
      Я посумую в унісон із ним,
      І залишу три крапки між рядками…



      Коментарі (9)
      Народний рейтинг: 5.5 | Рейтинг "Майстерень": --