Частина перша

15.

Кажуть, що рікам довіряють сокровенні таємниці. Плине собі та чи інша ріка, шумить, від усього на світі відсторонюється і тільки небо високе бачить, очей своїх вологих од неба не відводить. Чи не тому усамітнюються на берегах щасливі та нещасні, рішучі та безпорадні — власне, ті люди, яким потрібно порадіти або ж поплакати, але так, аби чиїсь невчасні погляди не торкалися їх, а сторонні вуха не впіймали слова, сказані не для них.
Кася не раз бачила усамітнених на березі Золотої Липи. Спочатку дивувалася, що якийсь чоловік чи жінка може сидіти непорушно над водою без крошні, бо якщо не рибалити, то навіщо тоді оті посиденьки? Потім насміхалася: «Їй-богу, лінивці від праці втекли». Не думалося їй, що й вона кине навздогін течії своє наболіле з вузлика душі. Не хотіла того вузлика розв'язувати, аби ніхто не здогадався, що в ньому; аби навіть рідні не бачили, якої гіркоти назбирала. Стерпіла б ту гіркоту і, може, загубила б у буденній колотнечі, якби не відчула: стоїть душею на роздоріжжі! Знають і Гулак, і Рудники, що має належати Миколі, що воля батьківська на те. І врешті давно й вона звиклася з думкою про своє неминуче заміжжя з Миколою, а в грудях дівочих справжнісінький бунт: поривається в обійми Зотова — у ворожі обійми. Уже, було, переконала себе: з чужинцем у чужину — нізащо! Змахне, мов сльозу з обличчя, захоплення сим красенем відтоді, як від розбійників порятував, і буде вільною птахою, до якої не дотягнуться ні очі, ні слова красеня. Тим паче, що мала б його зневажати за хиже зухвальство завойовника на лісовій стежці… Міг заволодіти нею нахабно, проти її волі. Ніщо не допомогло б їй у лісовій гущавині, якби не той досі не збагненний напад приблудного кота на кривдника. Нестримно плакала тоді, врятувавшись, а коли вгомонилася, шукала вчинку Зотова якогось виправдання. Може, насправді не може без неї жити і хоче за будь-яку ціну мати за дружину. А якщо на стезі шевченківської Катерини опиниться, чи готова пройти через огуду, бо ж огуда людська, мов стрімка течія: може підхопити й не полишити, поки не втопить? Тоді й Микола відвернеться і ніхто інший не рятуватиме, окрім рідних і найближчої подруги Марусі. Так уже склалося, що Маруся першою голубила всі її таємниці, не жонглювала ними, не вертіла, мов циган сонцем, а по-справжньому пригортала їх до свого серця і голубила, ніби власні, виміряні чи вистраждані таємниці. Як не довіритися такій подрузі? Ось і сьогодні прийшла з Гулаку в Рудники, аби почути з вуст подруги слова розради, що зміцнюють духом, та намарно, мабуть: немає Марусі вдома і не відомо, коли поверне. Батьки її шепталися про щось за дверима хати, але ні клаптика того шептання не вділили вранішній гості. Отоді й понесла на берег Золотої Липи тягар на душі. Якби ж то жбурнути його у річку і забути! На жаль, міцно тримається, наче з крові та плоті він.
У спину Касі подув пронизливий вітерець, злегка підштовхнув до води. На якусь мить злякалася того поштовху, вхопилася рукою за високу траву і зупинила погляд на причесаних вітром хвилях. «Я не забула зранку заплести косу, — торкнулася чорного волосся, — хвилювалася, місця собі не знаходила, але не забула. Я... хочу бути красивою, як би не підступало лихо. А се на добре — не впаду під тягарем...». Касі навіть здалося, що відчула полегкість на душі та в ногах. Підвелася й вийшла на міст, поблизу якого сиділа. Стежила за течією з моста. В якусь мить течія в її очах зупинилася і з'явилося відчуття лету над водою. Як гарно! Як чудово! Отак би понад огудою людською, якщо наздожене вона… Жодного голосу прикрого не чути б, лишень доброзичливий... Кася напружує слух у леті — і гомін доброзичливого доноситься до неї: Маруся! Біжить щодуху!
— Звідки, подруго? — обіймає Марію Кася. — Так хотіла зустрічі сеї!
— Як не зі мною, то з річкою...
— Не думай нічого такого. Я не самовбивця.
— Ага, не думай! Під москалем ходимо. Усяке може статися...
— Так, може, Марусю. Заплуталась я… — Касі на очі набігли сльози.
— Розказуй, Касю…
— Ой, Маріє!
Ще кілька хвилин тому Кася не знала, як, не соромлячись, оповісти подрузі про те, що коїться в неї на душі, а тепер слова самі по собі шикувалися у рядки. Болючі та жагучі, розпачливі та тверді, вони трималися одне одного, як тримаються в бою згуртовані вояки, що мають спільну мету. Марія ту мету розпізнала одразу, з перших слів Касі, а потім лишень переконалася у власній правоті.
— Не вір москалеві, як псові, подруго! — випередила останній подих почутої сповіді Марія.
— Але ж моє почуття...
— Прибережи його для найкращого чоловіка, Касю.
— Якого чоловіка?
— Миколи! Підеш з Миколою під вінець, забудеш москаля і підеш!
— Ой, не знаю...
— Я знаю, подруго. Все, що треба зробити сьогодні ж, знаю… Сидітимеш в хаті моїй, як миша під віником, а я навідаюся до парубка, що тебе по-справжньому кохає.
За годину Марія розшукала Миколу в полі. Ще здалеку побачила, як оре, і покликала, а коли підійшов, то випалила у вічі.
— Ходиш за плугом, коням хвости крутиш, а Касю москаль привласнити або ж ошукати хоче!
— Уб'ю москаля!
— Заспокойся! Інші уб'ють!
— Що ж мені робити?
— Одружуватись.
— Не час іще...
— Не одружишся тепер — не порятуєш. Хіба не кохаєш…
— Кохаю. Дуже кохаю! Найкрасивіша вона!
Марію зачепило оте "найкрасивіша", бо і свою розкішну вроду в дзеркалі бачила, але й оком не повела, тільки докинула.
— До панотця завтра поїдеш аби повінчав.
— Поїду, Марусю.
— А зараз Касю додому одвези. У мене Кася.
— Одвезу, Марусю.
— І не муч кохану запитаннями. Колись про все сама розповість...
— Не буду, Марусю.

До обійстя Гайдукевичів Микола під'їхав святково вдягненим. За хвилю повернув голову на скрип воріт і кивком голови привітав Марію, що несла до воза вузлики.
— Де моя? — запитав у Марії про Касю начебто давно одружений чоловік.
— Твоїй потрібно зібратися з духом.
— Хіба я сваритиму? Хіба я...
— Хіба ти не найкращий парубок? — видихнула Марія, аби якось розвіяти зніяковіння Миколи.
— Та ні.
— Але розумніший од інших, без сумніву.
Микола знову хотів заперечити, та побачив у дверях Касю і завмер. Кілька місяців намагався наблизитися до коханої, не одну версту подолав, коли жадав її товариства — усе ж було далеченько до зближення, а тут ось відстань у кілька кроків між ними, подолавши яку, встигнуть, можливо, збагнути те, що втікало від них раніше, а тепер не дозволить їм ні ображатися, ні помилятися... Рішуче пішов назустріч коханій.
— Касю, рідна, будеш щасливою! Клянуся!

16.
Марія жодним словом не прохопилася Касі про Тимка, якого у Стінці переховує її рідня. Після зустрічі з козацькою вартою в дорозі, москалі запровадять розшук немічного, аби вийти на слід спільників... Тому потрібна не абияка обережність. Можливо, згодом Кася стане у пригоді, але поки що хай приходить до тями від крутіжу у власному житті. Марії вдалося переконати Семена Широкого, що для пораненого безпечніше на обійсті за лісом, віддаленому від інших обійстів, у хатині з ванькирем, під яким замасковано великий лаз до льоху із східцями: в разі небезпеки незвичного квартиранта хутко перенесуть у льох. Підтримав Марію й Роман Чигіль. З дозволу отамана Лисняка розвідник зміг затриматися коло пораненого друга на два дні. Перед поверненням у перший стрілецький курінь повинен був з'ясувати, в якому стані фортифікаційні споруди ворога уздовж берега Золотої Липи. Звично, покладався на себе, але й доручив Марії потайки змалювати окопи і бліндажі, коли буде пасти корів навпроти Говди. Юна художниця із завданням впоралася і тепер верхи поспішала з малюнками у Стінку. Її улюблений Каштан, молодий кінь, якого до сідла привчила сама, побіг стрімко, але вгамувався на задертому вгору носі дороги. Збоку, ліворуч, ще виднілася Комарівка, а праворуч за версту зблиснула хребтом Говда. Дорога між невисокими горами Рудник в останні дні спонукала Марію до мрійливості. Попереду, пригортаючись до небосхилу, розправив могутні плечі ліс. Надвечір'ями по тих плечах котилося додолу сонце. Не раз бачила Марія, як воно зашарілося, наче зустріло когось приємного і жаданого. Їй теж хотілося переміни вражень, коли знову припаде до грудей Тимка. Ох, якби ж то звівся на ноги коханий, хвацько обійняв, як бувало, то й сонце позаздрило б рум'янцеві на її щоках. А поки що лишень полотніє обличчя дівоче — від кожного стогону пораненого, від безнадії в його карих очах.
На схилі дороги Каштан знову побіг: чи то передався коневі смуток вершниці, який поспішав розвіяти на вітрі, чи то згадав про овес, що так йому смакує у Стінці. Уже й крайня рудниківська хата промайне невдовзі, а за нею поля — до самого лісу. Хтозна, якого переділу землі чекати тутешнім тепер, адже й новому окупантові очі вона мозолить. Хто прислужиться йому, тому, ади, більше землиці дістанеться.
Марія добре знає: ні Гайдукевичі, ані Широкі не схилять голови, а тим паче не стануть навколішки перед новим окупантом. Хай діється Божа воля, коли простягне руки москаль до їхнього кревного, з діда-прадіда важкою працею надбаного. Цісарській владі платили з добрих господарств чимало, але хоч за лікті не хапала ся влада та за ногами не ходила, аби до залишку на обійстях селянських прицінитися... А в сих, москалів, кажуть, закони не для всіх писані та й нахабні вони понад міру. Спробував учора Семен Широкий платню отримати за коней, забраних у нього з хліва козаками, — намарно пороги оббивав: прогнала москальська старшина геть, ще й пригрозила карою, якщо не вгомониться. Семен дорогою додому зичив москалям здоров'я і радий був їхньому життю, але тільки до наступного бою із січовими стрільцями. Власне, ходив Семен у штаб військової частини ворога розвідувати, а забрані коні були прикриттям справжнього наміру. Тому й, повертаючи зі штабу, вкотре мислив не про втрачене, а лишень про почуте й побачене. Аби щось не забулося, зайшов до Марії тай усе їй розповів, бо ж однією таємницею Чигіль їх поєднав, коли загадував завдання. Тепер у різний час доберуться з Рудник у Стінку: поодинокі путники менше привертають увагу ворога.
Марія не зводила очей з крайньої рудниківської хати. Не довго пустувала та хата після смерті господаря, діда Ониська: завелися в ній чорти з погонами й лампасами на штанах. Вештаються на конях селами, а відтак дудлять сомогон і горланять під святими образами.
Дослухається Марія: ніби тихо за вікнами приземкуватими і коней прив'язаних на подвір'ї не видно. Нараз донеслося кінське іржання з садку. Каштан замотав головою і теж протяжно заіржав. З-за рогу хати вийшов знайомий Марії козак у шапці-кубанці, що на обійсті Семена, було, зазіхнув на неї... Впізнав і зблиснув зубами.
— Сюда, сучка!
Марія вдарила Каштана у боки, і вірний кінь здійняв пилюку на дорозі. Хмарка тої пилюки полетіла до козака, наче хотіла полонити його, а, він, захмелілий та розлючений, рубав її здоровенними руками і кликав свистом власного коня.
Кінський тупіт за спиною втікачка почула не одразу. Вже й зажевріло сподівання, що все минеться, що той навіжений москаль полякав лишень, а біда, хай би їй грець, наздоганяє. Як рятуватися? На південь у лісову гущавину! Кожну стежину там знає, бо ж грибна місцевість... І яр там, прихований рясною ліщиною. У Марії визрів задум, як покарати переслідувача. Злякалася того задуму, але стати жертвою насильства — нізащо!
Хижі вигуки козака клювали голову дівчині — все дужче і дужче, дихання чужого коня, здавалося, вже над вухом, хоча метрів за п'ятдесят був той кінь. Марія різко повернула ліворуч — до найвужчого місця яру. Каштан заледве дибки не став, та все ж підкорився і знову помчав галопом. Козак поза тим щодуху навперейми: в якусь мить уздрів лісову дорогу трохи вище видолинку, яким віддалялась жертва, і збагнув, що жертві — туди.
Обидва коні загубили ґрунт під ногами одночасно: Каштан перелетів через вузьку перешкоду і втримався на ногах з вершницею, а кінь козака заіржав з переляку, падаючи на дно глибочезного яру. За хвилю з дна донісся жахливий передсмертний рик скаліченого, придавленого конем вершника.
— Забирай у Тимка каліцтво, виродку! — шепотіла Марія. — Смерть у Тимка забирай. Ой, прости мене грішну, Господи! — заплакала.

17.
У Стінці хвилювалися — і Тимко, і Семен, і Роман Чигіль. Марія повинна була добратися до сховку пораненого хутчіше від Семена, та сталося навпаки. Семен уже поділився спостереженням за ворогом, відповів на запитання Чигіля і взявся розпитувати сина, як той почувається, але всі троє раз-по-раз згадували Марію та кидали погляди на двері.
— Чи не в руках москалів кохана? — врешті висловив думку вголос Тимко. — Якщо знайшли малюнки в неї — бути біді.
— Не така дівка Маруся, аби не зарадила собі, — заспокоював Тимка Семен. — Та й коня прудкого має.
— Еге ж, — підігрів розмову Роман Чигіль, — прудкий кінь — се добре, та кулі хутчіші...
— А хай би тобі... — штовхнув Чигіля старший Широкий. — Якби убили дівку, то знав би я, бо ж тою самою дорогою, що й вона, їхав невдовзі.
— Далебі, втікала від когось! — полотнів на очах Тимко. — Мусила якихось харцизяків позбутися, поки до нас повернути.
— Дай, Боже, аби позбулася, — підхопив Семен. — Як Іван Хировський у свій час...
— Хировського вітер не догнав би, — знову озвався Чигіль. — Сей наш друг не одного бідаку порятував.
— Сердечно порятував, — заохотив найстарший до спогадів: може хоч трохи відляже синові смуток від серця.
— Було, утікав на коні парубок, українець, від польських розбишак, — примружив Чигіль розвідницьке око. — Через дівчину пішов на прю з поляками й довелося рятуватись. Скривавлений, у полі впав на копицю, під якою лежав Хировський. То ж Іван, помітивши переслідувачів, прикидав парубка соломою, а сам — на його коня. Одурені поляки — за Іваном. Гналися, поки не привів утікач до гурту косарів-односельців. Косарі — на коней, що поблизу паслися, й за хвилю погнали поляків у три шиї. Зупинив Хировський косарів коло копиці з новим знайомцем, бо важливіше було до шпиталю довезти скривавленого.
— Де ж він тепер, рятівник-відчайдух? — поцікавився Семен.
— На італійському фронті. Одразу, як стала Італія на бік супротивника, його військову частину туди й перекинули австрійці, — відповів Чигіль і, помовчавши, додав: — Гадаю, зведе нас доля з Хировським, коли ослабнуть зайди усякі, бо з ким іще, як не з такими хлопцями, Україну з неволі вирвати!
Семен знову штовхнув Чигіля, аби не краяв серце Тимкові: не зможе Тимко бути з побратимами поруч, загубився, скалічениий, між відчаєм та безсиллям, а се його добиває... Та найгірше, якщо сьогодні Марусю втратить...
— Озовися, Марусю! — прошептав Тимко. — Дзвінким голоском тишу за вікном сполохай, бо таким жалем душу сполохаю, що покине мене.
— Ей, вояче, — підвівся Чигіль, — негоже так — до нестями! З холодною головою бути мусиш. І не інак! Чуєш — не інак! Хай полум'я в голові та грудях — тримайся, як гідному воякові належно. Хіба не забрала смертонька по духу тобі близьких? О, стількох прихопила з собою вона, а ти непохитним зостався. Мужній і тепер! Наказую!
— Що ж ви, бісові діти, завчасу дівку хороните? — скрикнув Семен. — Ось як вперіщу ломакою кожному — шкура, їй-богу, лусне!
— Марусю, — й далі шептав Тимко, — що з тобою, Марусю? Хоч би жива була! Сили небесні, вбережіть кохану мою!
— Ось тобі й немічний, — зронив усмішку Чигіль, чий розвідницький слух віддалений цокіт підків упіймав, — уже й небесних розрухав: миттєво дівку знайшли й сюди провадять.
Семен до вікна.
— А таки справді їде Маруся, побий мене громом, що в глибині душі також в її повернення не вірив. Будеш жити, синку, — нахилився до Тимка. — То не просто кохана твоя повертає — то доля твоя на коні, а не під конем.
Тимко звівся на ліктях — уперше після лікування в бережанському шпиталі, дужче і дужче полотніє від болю, але терпить, перемагає той біль, аби хоч трішки до коханої наблизитись, а вона, увійшовши, збагнула його порив і підхопила цупкими руками пошматовані вогогом плечі, підклавши під них подушку. За хвилю закохані завмирають у цілунку, а їхні непрохані сльози перетікають з обличчя на обличчя.
Старший Широкий та Чигіль з нетерпінням чекали на розповідь Марії, а коли почули її, знову занепокоїлися.
— Кажеш, дівче, один переслідувач був? — уточнював Семен.
— Один.
— Такий вправний козак і не здогнав?
— Якби не яр, була б його бранкою.
— А не вибереться з яру сей пройдисвіт?
— На той світ вибрався — під вагою коня нутрощі назовні... — Марія не змогла договорити та вкотре заплакала.
— Годі розпитувати, вуйку Семене! — втрутився Чигіль. — Боляче Марусі! Маю сподівання, що поталанило їй, усім нам поталанило. Та не завадить простежити з лісу за дорогою: якщо запримітять москалі підозріле, вийдуть на слід утікачки. Тоді вже заплутувати слід той потрібно.
— Не привів би сюди москалів язик блазня... — озвався Тимко.
— Сумніваюся, сину... — похитав головою Семен. — Не знайдеться такого в хуторах навколишніх. А все ж береженого Бог береже. Кому вартувати? — підійшов до Чигіля.
— Москалеві, звісно, — підхопився розвідник. — Я в мундирі москальському — матиму фору, якщо втікати доведеться...
— Ти з Бережанщини, Ромку, не знаєш місцевости нашої, — хитнув головою Семен, — то ж я...
— В літах ви, батьку, не моторний, — перебила Марія. — Я повартую з Романом, а відтак на Бережанщину його спроваджу. Та й сили дівочої мені не вистачить, аби Тимка в льох у разі небезпеки.
— Добре, залишуся, — забурмотів Семен, і в тому його вузлуватому бурмотінні перепало і москалям, і власникам хати, які на весь день зоставили бідного Тимка на опіку Чигіля, і навіть Тимкові за свіжу блідість обличчя, бо ж мусить син розуміти, що так треба, що такий хлопець, як Чигіль, хай би там кінець світу, не дасть дівчині пропасти. Врешті Семен обійняв на прощання варту.
— Пора, дівче і вояку! Не ловіть гав, як бува.
— З ким бува? — засміявся Чигіль.
— З усіма, — добрав поважності старший Широкий. — А з молодими поготів.
Кінну варту ліс зустрів поривом вітру й шелестом листви, начебто хотів долучитися до її розмови, але кінні хутко подалися на південь, де рясніло соснами і звідки добре виднілося роздоріжжя. Небавом обрали місце для спостереження.
— Як на долоні будуть у нас москалі, — роздумував Чигіль уголос. — Якщо повернуть у Стінку, викажу себе пострілом, аби погналися за мною в протилежну сторону. В такому випадку, мабуть, буду єдиним підозрюваним у смерті твого переслідувача, Марусю.
— Що ж робитиму я? — стегнула плечима дівчина.
Чекай мене на Гулаку до ночі в хаті подруги, про яку мовила вчора.
— Ага, в Касі чекати... А зможеш москалів позбутися?
— Хтозна. Тому й затримайся в подруги до ночі лишень. Зустрінемось — проведеш на Бережанщину, а не судилося, — Чигіль торкнувся руки Марії, — сам розвідаю безпечний шлях до стрілецького куріня або ж на небо... І не заперечуй, Марусю. Мусиш вціліти і звести на ноги Тимка, ще й народити йому купу дітваків мусиш.
— Отакої! — усміхнулася дівчина і запитала про те, що її давно цікавило: — Тимко оповів про двох найкращих друзів, з якими хоч у пекло по смолу. Одного бачу перед собою, а хто другий?
— Іван Хировський з села Галича.
— З різних сіл усі троє. Як подружилися?
— В дитинстві базарували з батьками в Підгайцях. Знаменитий був базар: з багатьох міст і сіл з'їжджалися люди торгувати й купляти. Траплялися і злодюги. Пригадую, поцупила гроші в Семена Широкого зграйка шмаркачів. Помітив се Тимко й чимдуж за вишкварками. А ті, втікаючи, перекидають гаманець один одному та хутчіше од вітру між будинки жидівські. Добігли до плоту, на якому сидів Хировський. Не стямилися, як зустрічний вистрибнув на пліт ногами, а тоді плигнув на втікача з гаманцем. Зчинилася бійка між ним і злодюжками. Я уздрів сю бійку з батьківського воза та кинувся Хировському на допомогу, бо ж купа на одного. Устряли в бійку одночасно з Тимком, що теж підбіг. Хоч і билися з десятком однолітків, доброї прочуханки дали їм та вкрадене відібрали. Отак і познайомились.
— Та подружили, — зітхнула Марія: далебі, з полегкістю зітхнула, радіючи за Тимка, бо з такими друзями, як Чигіль і Хировський, безпечніше та радісно коханому.
Поза тим розвідник зістрибнув з коня і подав Марії вуздечку.
— Зостанься з кіньми, дівчино. Піднімуся трохи вище — на пагорб: звідти далі видно.
Спостерігав із пагорба хвилину-другу і бігцем повернув.
— Наближається вершник, — вказав на роздоріжжя. — Загиблого поки не знайшли, гадаю, тому й метушні не зчинили. А сей москаль у власній справі, мабуть, сідло протирає. Дивно, куди одному...
— На Гулак, — підказала Марія. — Йому на Гулак — до моєї подруги!
Впіймавши подив Чигіля, коротко оповіла про закоханця в Касю з ворожого табору...
Тим часом вершник домчав до роздоріжжя і справді повернув на Гулак.
— Я навперейми! — скрикнула Марія. — Аби захистити подругу!
— Не гарячкуй! — відрізав Чигіль. — Заховаємось поблизу її обійстя, а відтак — гостре поготівлє...
Марію роздратувала обачність розвідника, та коли повисли перед очима гулаківські дими, а лісова стежка вивела на окраїну хутора, все ж погодилася з ним, що нападати на того нахабного вершника завчасу не розумно. Чомусь не привів із собою інших москалів і не відомо, чому так поспішає.
Прив'язали коней у густій ліщині та заховалися за тином, через який часто перестрибувала Кася, втікаючи до дівчат на потічок. Чи не втікатиме нині від непроханого гостя?
Кажуть панотці, що інколи в житті людини Бог пришвидшує події. Двом за тином скидалося саме на те, бо як іще збагнути появу Касі за воротами обійстя в ту хвилю, коли до них під'їхав чужинець.
— Зотов! — прошептав Чигіль за спиною Марії і тут же затулив їй рота, аби не розпитувала нічого. Та дівчині було не до цього: там, коло воріт, віддавало жаром від розмови.
— Кася... Катя, я за тобой! — вкотре повторив чужинець, зістрибнувши з коня. — Уєзжаю на другой фронт. Без тєбя нє уєду!
— Залиш у спокої! — заячала Кася, відступаючи до воріт
— Нєт, красавіца. Нєт! Будєш руской графінєй, красавіца!
— Геть, зайдо!
— Рускіє побєдітєлі, Катя, — чужинець підхопив Касю на руки. — Сілой увєзу на лошаді.
Несамовитий плач подруги миттєво підштовхнув Марію до помсти: кинулася б на ворога, не роздумуючи, якби не Чигіль.
— Заховаєш Касю! — зупинив порив месниці. — Коли затримаю Зотова, втечете на конях.
За хвилю звівся на повен зріст і, вдаючи п'яного, загорланив.
— Вашє благо-р-р-родіє, н-нє вєлітє казніть!
Зотов рвучко повернувся на крик.
— Пачєму здєсь, салдат?
— З-з-загулял!
— Ко мнє!
— С-с-слушаюсь!
Чигіль, виляючи, подався до Зотова, а коли вже був перед ним, щосили вдарив ногою в живіт. Від несподіванки Зотов похитнувся й відпустив руку Касі. Цього було достатньо, аби звільнена побігла в ліс. Якби вона оглянулася, то побачила б, яку ціну платить незнайомець за її порятунок: значно дужчий Зотов збив його з ніг кількома ударами, та не зміг вирвати з рук лежачого своєї ноги. До Касі знову долинули звуки ударів, але в цю мить назустріч випурхнула з кущів Марія.
— За мною! — крикнула Марія, і подруги гайнули до прив'язаних у ліщині коней.

Коли Чигіль опритомнів, Зотова поряд не було. Не було й того, що запам'ятав перед втратою свідомості — ні тину, ні воріт, ні трави. Натомість біліли перед очима стіни і стеля, а в душу заглядали старі образи. Скрипнули двері, і увійшла в кімнату Ганна, мати Касі.
— Де я? — вичавив із горла розвідник.
— У рідні̀ врятованої, на хуторі Зозунівка.
— Кася й Марія в безпеці?
— Так, уже подали вісточку.
— Що було зі мною?
— Знайшли непритомного під воротами. Приїхали з моїм чоловіком Васелем з поля і знайшли. Поклали на воза й сюди привезли. Якби спізнились, москалям у руки потрапив би. Зграєю по душу твою налетіли невдовзі.
— Чому так вчинили зі мною?
— Кажу ж — дівчата вісточку подали. Прибіг на поле до нас хлопчина тутешній та сказане ними переповів.
— Мушу повертати в полк.
Ганна приклала вологий рушник до обличчя Чигіля.
— Оклигаєш, то повернеш.
— Без сумніву, — прошептав Чигіль, прикипаючи до образів. — Від чиєї душі очей не відводять, той повертає.

Частина перша
13.

Зеновій Гречаник прокинувся задовго до світанку в холодному поту. Наснилося жахіття. Нібито йде берегом Золотої Липи, а вода в ріці почорніла — не каламутна, як буває після грози, не піниста над вирвами, а таки геть чорна. Хвилі б'ються об пологий берег чимраз дужче, з шумом і бризками — ось-ось ударять у груди. Злякався і хотів од річки відбігти, та не може: тримає його, дужого чоловіка, стрімка чорнота. Закричав у передчутті лихого і нараз опинився в течії. Понесла течія, закрутила, захлинається в чорній воді, випльовує її, а очима шукає, за що зачепитися б, аби на дно не піти. Аж тут вихопив зором дерев'яний міст із постатями без облич на ньому. «Вхоплюся за опору моста, — гадає. — Доберу сил і наверх підіймуся. Ті, безликі, руки подадуть, бо як не врятувати чоловіка, що у халепу втрапив».
За мить уже й біля опори. Притиснувся до неї щодуху і ледь не зомлів: увесь міст нараз накренився й на голову посипався... Прокинувся, а тріск і шум води й надалі у вухах. Таке відчуття, ніби сон відлетів не одразу, а віддаляється поволі, сотаючи з клубочка серця ниточку життя... Згадав про молитву і ревно прошептав її. Тоді й заспокоївся трохи. Лежав на бамбетлі та й очікував світанку, а світанок наче зумисне запізнювався. І не лише сей — усі його теперішні світанки повільні, як воли, неспокійні, як пси на ланцюгу, і мстиві, мов гадюка, якій наступили на хвіст. Сни і безсоння зробили їх такими. Хіба міг се передбачити іще тоді, коли надумали із шлюбною всиновити підкинуте немовля. Господи, він так полюбив синочка, подарованого Провидінням, як гадалося купу літ... Його Текля була безплідною, ніяка знахарка допомогти не могла, а тут в осінню пору плакучий згорток під ворітьми! Жили на той час із Теклею у старій ліпленці за Комарівкою, найближчі сусіди ген де — не догукаєшся до них, отож свідків появи первістка у згортку не буде. Оголосили сусідам та й усьому селу про щастя породіллі Теклі, огрядної, повновидої жінки — не дуже й допитувалися знайомці, коли і як плідного живота виплекала вона. Виріс їхній син. Разом із ним Теклю поховали, замучену болячкою; разом, здавалося, в одному напрямку мандригалять, бо ж поріднили їх спільні хата і шмат хліба, казки і пісні, будні та свята, доброзичливці та недруги... Все ж таки лишень здавалося так, бо грає в синові теперечки чужа кров. Ох, як грає! Викаже син-приймак гріхи свої батькові необачним кроком. Як не тепер, то в четвер — так мудрує народ у приказці, а йому, Зеновію, теж потрібно мудрувати, як би не проґавити зникнення сина з дому вночі або ж на світанку, а не проґавивши, — услід за сином, що приведе до спільників. Тільки коли се буде? Як не тепер, то в четвер... Сьогодні четвертий день тижня. За цісарської влади кожного четвертого базарували в Підгайцях господарі, з позарання вози з обійстів виїжджали, а за москалів ніхто носа не висуне з хати о такій порі. Ніхто, крім... його сина-приймака. Зеновій стрепенувся: у великій кімнаті скрип дерев'яного ліжка, шурхіт одягу, обережні кроки...
Скрадатися літньому за молодим важко. Якби ж то ноги були хутчіші та серце не поривалося з грудей вискочити, міг би літній триматися від молодого на розумній відстані, а так, дихаючи йому у спину, мусить на удачу слизьку покладатися: тут сніп кукурудзянки у пригоді стане, там яблуня при дорозі... Та й усеньке розлоге і куце, розкішною природою дароване, за одне з чоловіком, що заповзявся блудного сина рятувати.
За селом обидва путники зайшли в ліс поблизу Говди й зупинилися. Молодий поглянув на годинник, а потім нахилився над вузликом, витягнутим з-за пазухи. Зеновій пильно вдивлявся у знайому спину. Та спина була колись зовсім крихітною, відтак тендітною, верткою юначою і врешті зміцніла на очах дбайливих доброзичливців. Пригортали ту спину до себе і він, Зеновій, і Текля, сподівалися обіпертися на неї в старості, коли знемога верх над ними візьме. А поза тим щось лихе брало верх над сином. Зеновію раптом захотілося назвати сина-приймака якось лагідно. «Може, й винен у блуканнях хлопця на життєвій стезі, — мислив понуро. — Який уже день у голові моїй сидить, і сяк, і так називаю, а ймення його наче забув. Ще коли на руках носив, крихітного, надумав назвати Богданком, бо ж з-за воріт: не інакше, як Бог вказав якійсь нещасній жінці, де й кому зоставити немовля... Так і назвали б, якби не згадала Текля про свого батька, якому таланило в житті неабияк на багатство та добрих приятелів. Уперлася шлюбна, мов кріт у каменюку, — буде Карпом, як батько її, і — баста! Відтоді не часто звертався до малого по імені, бо що то за звертання — Карпику! Риб'яче якесь звертання. І дорослого сина Карпом рідко кликав, ніби вислизувало з його мови батьківської се ім'я. Ох, — зітхнув Зеновій, — дурне надумав. Хіба в імені справа? Мало уваги приділяли з Теклею вихованцеві. За безконечною працею по господарству не зміцнили душу хитку...».
Легкий вітерець зашелестів листвою, і двоє у лісі підвели голови. За хвилю на їхніх очах кілька дзвінкоголосих шпаків накинулися на яструбка, що вперше полював, мабуть. Наляканий яструбок відпустив схоплене ним раніше шпаченя і полетів понад верховіттям геть. Зеновій уявив Карпа беззахисним шпаченям у кігтях сильнішого зверхника. Чи не проти власної волі йде Карпо, адже не досвічений зовсім? Може, спокусився на якусь дрібничку чужу, чим і пов'язав себе з розбишаками. Добрати відваги зграйки пташиної, якою щойно був захоплений, та й вирвати сина у розбишак!
Двоє знову зрушили з місця і за чверть години зупинилися коло занедбаного лісового куріня. Карпо увійшов у курінь, а Зеновій присів за столітнім дубом неподалік, та коли почув шарудіння кроків за сімдесят, позадкував і приліг за густими кущами. Донеслося шарудіння й до вух Карпа, бо з'явився у проході сплетеного з лози сховку і гукнув.
— Хто там?
— Свої, — у відповідь.
Підійшли троє. Зеновій бачив їх уперше. Найближче до нього стояв дебелий чоловік із жаб'ячим виразом обличчя. Важко було не помітити й напівзігнутих рук та неспокійних ніг дебелого. «Велика ропуха, здатна в будь-яку мить стрибнути на слабшу істоту, — спало на гадку Зеновію. — А сі дрібніші якісь лискучі, — перевів погляд на двох інших — лисого та короткостриженого, — слимак і ящір. Але чому вони усі тут? Затіяли розбій... Усе з'ясується.».
За хвилю під курінем повели розмову.
— Чому покликав, Карпе? — ворухнулось жаб'яче на обличчі дебелого.
— Є справа... остання... — Карпо окинув поглядом спільників.
Остання? — гигикнув слимак. — Хіба зупинишся, зверхнику?
— Не знаю...
— І нам се не потрібно! — виплюнув ящір.
Нараз плечі Карпа здригнулися, наче їх торкнувся мороз. Він зайшов у курінь і повернув звідти з пляшкою. Троє навпроти зраділи — випивка! Проте частувальник не поспішав.
— Усе має здатність до зворотного, — витончив. — Інакше світ западеться.
— Чули, здається, філософію сю! — заледве не плигнула ропуха. — Маємо стати монахами, аби у зворотний бік від того, що робимо?
Слимак і ящір зареготали, але з цікавості втихомирилися.
— Ну і коли монахами станемо?
— Завершимо останню справу, тоді й збагнете мою філософію, — розпрямив плечі Карпо. — Не всі пригортаються до святості, та кажен мусить зупинитися на певній межі... Ковтнути печучого і зупинитися...
— Давай уже ту пекучу! — вихопила пляшку з рук Карпа ропуха і, надпивши, передала її лискучим.
Зеновію здавили груди емоції: його син зверхником у розбишак, навчає і пригощає. Але те, що сталося згодом, заледве не розірвало хворобливі груди. Троє під куренем упали на діл, захрипіли в агонії та знерухоміли. Зіновій звівся на ноги і, знемагаючи, пішов до сина. Тепер перед його очима були не жаба, слимак і ящір, тепер під ногами лежали мертві люди, нехай заблудлі, злочинні, але люди. А скільки безневинних душ загубив виплеканий ним виродок?! Як із сим жити? Від напруги Зеновію потемніло в очах, забракло повітря і спалахнуло обличчя. Похитнувся й відчув удар невидимої хвилі. Через усе життя прожите понесла та хвиля з шаленою швидкістю і підняла в небо. А десь унизу вибухнув розпачливий голос сина.
— Батьку, ви самі свою смерть знайшли!

14.

Тимка Широкого повезли з Бережан додому опівночі. Застогнав од болю, коли фіра заторохтіла бруківкою поблизу міської ратуші. Мадярська стійка коло високих дверей, почувши той стогін, мимоволі зсутулилася та відвернулася. Далебі, уявили вартові, що й вони можуть опинитися в подібній ситуації після якогось кривавого бою. Тимко, щоправда, хутко змовк, аби зайвий раз не хвилювати батька та Романа Чигіля, яким доручив своє споночіле майбутнє. Проте двоє на лаві їздового занепокоїлися, чи добре простелили пораненому на возі, а кмітливий Чигіль одразу надумав хоч трохи розвіяти біль друга вітерцем розмови, доречної на безлюдді. Тому невдовзі озвався бадьоро.
— Не пустимо, Тимку, москаля в Бережани. Не змете стрілецькі куріні з Лисоні!
Поранений, слухаючи, спохмурнів.
— Не можу допомогти хлопцям, нещасний.
— Щасливіший од багатьох, сину, — заперечив Семен. — Ще можеш одужати, а десятки стрільців сира земля забрала.
— Знаю про загибель хорунжих Соколовського та Максимишина, підхорунжих Романишина і Мальованого, — наступав на свою знемогу Тимко. — Кого ж іще смертонька скосила?
— З наших спільних знайомців, друже, — Алексевича, — знову загомонів Роман Чигіль. — Урятував Алексевич отамана Лисняка, а сам — у засвіт!
— Як се сталося? — одночасно запитали і поранений, і його батько.
— Був наш знайомець тоді при курінній управі, — пригадував розвідник. — Управа, звісно, віддалена від передової. Отаман Лисняк познімав стрілецькі стійки і кинув їх у бій, що не варто було робити. Сим скористався Зотов: зі своїми лазутчиками захопив нашого зверхника та ще двох старшин у полон. Важко поранений Алексевич, якого, либонь, вважали москалі мертвим, доповз до найближчої стрілецької чоти і, вже помираючи, спровадив ту чоту на пошуки полонених.
— Вбиває ворог полонених, якщо не має змоги довести до своїх, — видихнув Тимко.
— У Зотова так не заведено, — замислився Чигіль. — У іх благородія свій кодекс честі.
— Що у того москаля своє? — по-селянськи щиро здивувався Семен.
— Ну... — Чигілю завдало клопоту втовкмачити Семенові, про що йдеться. — Хоче зостатися шляхетним на війні Зотов.
— Ага, шляхетності тої — хоч у копицю складай, якщо на чужу землю завойовником прийшов, — насупився найстарший на фірі.
Тимко слухав попутників, дивлячись у небо: часто між життям і смертю уявляв, як полине його душа у височінь, коли Бог забере її. Летітиме й летітиме вона, а поряд сотні чи ба — тисячі душ, що десь там докупи зіб'ються. Як хочеться, аби зустрілися тоді неспоганені й дужі, як у сотника Андрія Мельника. Але хіба можна про се мріяти? Нехай кожна неспоганена й дужа душа якнайдовше тримається тіла стрілецького, бо тільки тоді пощезнуть з української землі усі зайди, навіть вправні такі, як Зотов. Тимко жадав ще раз зіткнутися із Зотовим та його лазутчиками і врешті припинити їхні зухвалі вилазки. Радився, бувало, з Романом Чигілем, яких стрільців до сеї акції долучити. Звичайно, то були б стрільці пильні, цупкі та рішучі, як Андрій Мельник. Не сумнівався Тимко, що й сотник, не зважаючи на старшинський чин, подався б у стежу, якій до снаги вполювати Зотова. Але чомусь мовчить про сотника Чигіль. Так хвалив його мудрість і відвагу, коли у шпиталь приходив, а сьогодні — ні пари з вуст.
— Друже Романе, — б'ється об спину Чигіля хрипливий голос пораненого, — як там велет наш воює?
— Мельник, Тимку?
— Та він, друже.
— Не хотів казати тобі...
— Невже... О, Боже!..
— У полоні сей відчайдух. Кілька разів на Лисоні з рук у руки позиції переходили. Викидала сотня Мельника москалів з окопів під лісом, а вони, кляті, здалеку били по мельниківцях з гармат і більшим числом повертали. Востаннє так наперла викинута москальня, що й полк не стримав би її. Сотник Мельник затримався під час відступу — контуженого стрільця на плечах виносив. Отут і накинулася на нього сарана зі Сходу...
— Дуже шкода! — схвильовано прошептав Тимко. — Дуже! Навколо такого чоловіка вояки гуртуються. Мов нічні мандрівці на світло ідуть...
— Йому, вдумливому од ґгунту до колоска, краще видно світло майбутнього попереду, — теж розхвилювався Роман Чигіль. — Здається, Мельник міг би повести українців до свободи, оминаючи манівці та пастки...
— Які пастки? — повів бровою Семен, що пильно стежив за нічною дорогою і кіньми.
— Ті, що з неволі не відпускають, вуйку Семене, — висловив Чигіль давно зроджену розумом думку. — Перша пастка — се, коли українець сприймає австрійське, мадярське, польське, або ж москальське, як своє, чи доречніше буде сказати, поступається своїм перед чужим з остраху або ж за ланцюжок вигоди якоїсь ухопившись. Гине тоді у серці українця коріння його родоводу, і бачить він за собою не буйний сад, що з того коріння виростав, а сухі гілляки, які обрубати не гріх. І рубає такий чортів син інколи зухваліше, ніж зайда чужоземний — усе українське з плином часу рубає!
— Правдиво мовиш, — погодився Семен.
— А друга пастка, вуйку, не менш небезпечна, — витер спітніле чоло Чигіль. — То розбрат у нашому народі, бо ж на двох козаків три гетьмани, бо ж часто одне до лісу, а друге до біса, бо один сорочку останню віддав би ближньому, а другому своя сорочка ближе до тіла.
— Так є! Так є! — кивав головою Семен.
— Якщо згаданих мною пасток позбудемося, — продовжив Чигіль, — то всі решта — політичні й тактичні пастки наших ворогів оминемо!
Семенові, що на відміну від пораненого Тимка слухав попутника дуже уважно, хотілося продовження розмови — хоч до ранку. «Розумний сей молодик, — міркував, махаючи батогом над огирем. — Добре, що таких молодиків наша поневолена земля зроджує. Над будяччям ворожим файними ружами вони. Ніякі вітри не зламають тих руж, лишень розсіють насіння їхнє повсюди, з якого український квітучий простір постане. Але коли се буде? Наразі, якщо проїдуть стрілецькі позиції на лінії фронту, повезе немічного сина простором небезпечним і сповненим несподіванок.».
Уже кілька хвилин троє на фірі не подавали голосу: наблизились до стрілецької стійки, про яку заздалегідь повідомив Чигіль. Він і повів розмову з хлопцями у мундирах, що зупинили фіру, а ті покликали хорунжого Чичкевича, під чиїм началом воювали. Чичкевич одразу впізнав Чигіля і наказав стійці пропустити фіру до старшинського бліндажу. За півгодини попутників перевдягнули в москальські мундири і чотою провели на фланг стрілецької оборони. Хорунжий Чичкевич наказав чоті підняти воза з пораненим на руки і видолинком винести за межі стрілецьких позицій. Так уникнули торохтіння, а Семен подбав, аби коні, яких вів услід за возом, не зрадили іржанням. Попутники попрощалися із стрільцями, запрягли коней і поволі поїхали на шум хвиль Золотої Липи, що на певний час унеможливила повномасштабний наступ москалів. Якби не поранений, можна було б уплав у безпечному місці подолати річку, а згодом прошмигнути повз ворога стежками, як, власне, і зробив Семен, добираючись до Бережан з Рудник, але з Тимком се неможливо, тому й їдуть фірою в москальських мундирах, бо зустріч із москалями — неминуча.
Чигіль укотре нагадав про легенду, яку мають ворожій стійці оповісти. Семен навіть повторив її пошепки, хоча знав, що розмовлятиме із зустрічними розвідник, бо сей здібний хлопець добре володіє, мабуть, мовами всіх загарбників і краще орієнтується в будь-якій ситуації. Тиждень тому на прохання Тимка навідався таємно в Рудники й оповів, як поверне батькові сина. «Ніяких коней до Бережан не провадити — одберуть москалі, — мовив. — А на зворотний шлях знайдуться у стрільців дужі коні, яких не шкода чоловікові, що ревно допомагав сотням стрілецьким.».
Тепер ось тими дужими й доправлять бідного Тимка у рідний терен. Дай, Боже, доправити без випробувань... Ні, таки не судилося: всі троє на возі оглянулися на цокіт кінських копит позаду — наздоганяють верхівці!
Семен за порадою Чигіля уповільнив хід коней, якими правив, а вже за якусь хвилину шлях попутникам перегородили шість верхівців у козацьких мундирах царської армії.
— Кто такіє і аткуда?
— Дівізіонная разведка, гаспада, — освітив себе і попутників трофейним ліхтариком Чигіль.
— Докумєнти! — простянкув руку до Романа Чигіля осавул.
— Какіє докумєнти в развєдкє, братец?
З іншого боку воза над Тимком нахилився козак у шапці-кубанці.
— Ранєнний?
— Да, тяжєло ранєнний, — поспішив із відповіддю Чигіль. — Возлє хутора нарвалісь на украінскіх стрєльцов. Єлє отбілісь. Потом у мєстних тєлєгу отобралі, штоби ранєнного в госпіталь побистрєє. Уміраєт!
Верхівці один за одним об'їхати довкола воза, кидаючи прискіпливі погляди на затриманих.
— Осавул, — знову озвався Чигіль, — а дал би ти нам сопровождєніє, єслі самнєваєшься. І нам лутшє так: с тваімі арламі ранєнний бистрєє к врачу пападьот.
Після короткої мовчанки і роздумів осавула почули його наказ двом козакам роззброїти невідомих і доправити фіру з ними в штаб.
Фіра знову заскрипіла ямистою дорогою. Двоє верхівців гойдалися в сідлах позаду і стежили за затриманими. Якби вони уздріли обличчя розвідника, то їх насторожила б його зосередженість. Але битий вовк стрілецької розвідки не оглядався, усі його думки були про варту моста, по якому ось-ось ударять підковами коні: чи не передадуть козаки затриманих подорожніх сій варті?
Перед мостом один із козаків супроводу оминув фіру і пошепки перекинувся кількома фразами із старшиною варти: далебі, розмовляли про наказ осавула. За хвилю старшина підійшов до фіри і встромив багнет у солому, на якій лежав Тимко. Потім ще кілька разів орудував багнетом під пораненим: намагався знайти щось підозріле. Врешті дозволив проїзд.
За мостом плечистий козак із супроводу, якому, мабуть, надокучило сідло, гарикнув на Семена Широкого.
— Нє спі на тєлєгє, кучєр!
Інший, опецькуватий, з округленими донизу вусами зареготав і завів бесіду з плечистим про якусь давно знайому їм хтиву даму, що, не дочекавшись коханця в центрі Чити, спокусилася кучером... Козаки сипали відбірною лайкою й загадували, коли і як матимуть змогу опинитися в ліжку хтивої. До їхньої бесіди мимоволі дослухалися Семен і Тимко Широкі, а Роман Чигіль скористався нагодою розглянутися довкруж: за поворотом роздоріжжя з двома рукавами, як мовлять старі селяни; рукав, що буде ліворуч, — до ворожих позицій, а протилежний простягнувся до лісу. Пора діяти...
Розвідник шепнув Тимкові.
— Стогни. Щодуху!
Гучний стогін Тимка стривожив Семена, він зупинив коней, зістрибнув з воза і нахилився над сином. За хвилю над возом височіли й верхівці. Кремезний подався тулубом донизу, і в ту ж мить знепритомнів од різкого удару Чигіля. Опецькуватий, що гарцював на коні поряд, потягнувся за шаблею і навіть встиг її вихопити, але Чигіль був уже в нього за спиною у сідлі.
Якби Семен на власні очі не бачив, як два дужі козаки, мов снопи, упали на долівку від ударів куди дрібнішого від них парубка, то ніколи в таку оказію не повірив би. Він і тепер стояв непорушно і кліпав очима, поки отой хвацький парубок не наказав зв'язати непритомних.
— Не забудьте зброю, — радив Тимко. — І коней козацьких до воза прив'яжіть, бо, може, знадобляться іще...
До лісу мчали галопом, лісом обережно, а на новому роздоріжжі заспівали.

Не впіймати вітер в полі,
не схопити на роздоллі...

Частина перша

10.

Перед сутінками пролетів над Гулаком аероплан — заледве не торкався верхів'я дерев. Незвичний гул спочатку налякав, а потім вихопив з усіх домівок дорослих і малих. Малеча бігла за вперше побаченою дивовижею і підстрибувала, наче хотіла впіймати її. Ніхто не втямив, якій військовій силі належав той аероплан. Лишень здогадувалися, що пілот відстежує приховані резерви супротивної армії.
Ганна і Кася кинули погляди на небо, коли воно змовкло та опустіло, бо не змогли вчасно вийти зі стодоли, переповненої снопами.
— Що то було? — скрикнула старша господиня, занепокоєна гулом.
— Повітряна машина, мамо, — товкмачила Кася. — Чула про такі від Миколи, коли у Рудниках гостювала в його батьків.
— Хай би грець йому! — сплеснула Ганна. — Відколи живу не бачила машини, що по землі рухається, а тут небесна приперлася.
— Вона небезпечна, мамо!
— Чому, доню?
— Кажуть, бомби жбурляє додолу. Впадуть ті бомби на діл і розриваються на дрібні скалки. Кожного, хто поблизу, вбити можуть.
— Йой! Тато твій од стрільців додому вертає фірою. На свою біду зустрінеться тій небесній машині!
— Не займатиме тата машина, мамо. Важливіші у неї справи.
— Ай, доню! Хіба не знаєш тата? Ухопить батога до тої небесної, то й знесеться вона йому на голову бомбою.
— Кури несуться, мамо.
— А се хіба не курка? Залізна курка якась, хай би її розірвало.
Кася махнула рукою і підійшла до воріт. Десь удалині прокотився дівочий сміх. Знову заманять щебетух до потічка сутінки. Війна підбирається близько, сягає, як той павук, своїми щупальцями повсюди, плете павутиння, в яке потраплять геть усі, а дівчатам хочеться щебетання, бо уподібнилися пташкам: нехай дошкуляють небезпеки і труднощі — душа висоти і радості просить.
Попід ноги Касі прошмигнув і видерся на дерево приблудний кіт. Хтозна звідки приплентався сей чорний мордань, але вже не покинув їхньої домівки. За старою звичкою, що, мабуть, годувала його, бездомного, раніше, полює на безпечних пташок. Кася пригадала розповідь, почуту в дитинстві від рідної прабабці про тварин-провісників. «Не випадково, внучко, — шепотіла прабабця, простудивши горло, — ой, не випадково приживаються приблудні коти на обійсті. Потрібно придивлятися й дослухатися до них — обов'язково від невірного кроку застережуть або ж порятують у лиху хвилину!» Насміхалися тоді над прабабцею удвох із мамою — тихцем, аби не образити, мовляв старенька ще та казкарка. Смішно Касі й тепер: що може провіщати, приміром, ся приблуда на вишні? Стріляє витрішками удалеч і нявчить, а горобці над нею кепкують на сусідньому дереві.
— Ей, мольфаре, злазь-но з вишні, — гукнула дівчина котові. — Принесу тобі свіжого молока.
Кіт не послухався, видряпався по дереву ще вище і нявчить ще дужче. Його шерсть настовбурчилася, а в очах неспокій.
— Якась мара, а не котище, — перепало вусатому від Ганни, що вельми перебільшила зріст чорного прийми. — Зникни звідси, капосний!
Знайома з міццю ломак за мандрівного життя тварина запримітила костур у руці Галини і заховалася за спиною Касі. Її розпушений хвіст начебто притягнув перші обриси сутінків: потроху оточують вони матір і дочку та ставлять на варту тьмяні силуети.
Кася пригорнулася до матері: вже надумала, як пройти до гурту дівочого поміж тьмяною вартою і тепер очікувала усмішки рідної людини та слів, на які скупий тато.
— Іди, доню, до подруг, поки не заміжня, — видихнула матір і злегка підштовхнула. — Чимчикуй стрункими ніжками, бо коли боліти почнуть, і за тин не захочеться.
— А якщо тато приїдуть? — захвилювалась Кася.
— Заговорю зуби старому. Та що там гадати — сам він собі зуби заговорить, переповнений враженнями від поїздки.
Тьмяні силуети розступилися перед Касею одразу за воротами, зсутулилися і захиталися, як дідугани, захоплені молодою вродою, якої ніколи не торкнуться. А молода врода біжить і біжить, аби дівоче вповні відчуло розмах сутінкової свіжості, злилося з таємничим шелестінням листви і розкішшям трав обабіч стежки та підхопило грайливість зустрічного вітерця. Молодій вроді, голубленій природою, вкрай необхідно рости і приваблювати. Така вже її сутність од сотворіння світу, хоч і вельми тендітна вона, мов те стебельце, що тримається ґрунту, але легко ламається під стопою чиєюсь. Молода врода поривається до іншої, теж молодої та сміливої... В уяві Касі зблиснув рятівник од розбишак — на кілька миттєвостей, подібно до того ліхтарика, який тримав у руці. Цуралася думок про нього, бо ж чужинець і... (ох, як боялася в сьому собі признатися) витісняє з серця Миколу. Відколи відігнав од неї біду — ніби загубив у дівочому серденьку якусь перепону, об яку спіткнулася під час останньої зустрічі з Миколою на хуторі: не було у них тоді розмови путньої й обіймів поготів. І як воно надалі вигаптується? Кася в задумі зупинилася коло старезного дуба: ото карається намарно. Зблиски зостануться зблисками — не буде вогню від того, що проминуло. Який се вогонь, що зайнявся і немає з чого дужчати?.. З плином часу... О, Боже! Обличчя дівчини спалахнуло перед обличчям рятівника.
— Ви?.. Ти?..
— Я, Кася… Катя, я, рускій дворянін Зотов.
— Звідки знаєш моє ім'я?
— Услишал твой разгавор с мамой, Катя.
— Стежив за мною...
— Да, слєділ, чтоби снова увідєтся с тобой.
— Я не знаю, як бути...
— Как бить? — Зотов схопив Касю за плечі. — Руской дворянкой Зотовой бить! Бежать со мной сейчас же, ізумітельная, і — под вєнєц!
— Не можу! Тато мене не простять! Ніхто з рідних не простить! І там... у тебе... Там мені — чужина!
— Нет, красавіца, нєт... Одумайса! Я памагу одуматса... — міцні руки підхопили дівчину. — Ми сєйчас...
Кася не стямилась, як опинилася на долівці. Той, хто врятував од насильства, тепер сам поривався творити насильство над нею. Закричала від розпачу і захлинулася власним криком, коли вуста Зотова придавили її вуста. Обличчя до обличчя, очі до очей — в сім розпачливім зближенні Кася нараз уздріла чорного кота з настовбурченою шерстю на голові навпроти. Зотов скрикнув од болю і схопився за ліве око. Це був порятунок. Касі вдялося вислизнути з-під м’язистого тіла і зникнути в лісовій гущавині.

11.

Довкола Тимка у першому стрілецькому куріні вирував неспокій. Власне, то вже був не курінь, а його рештки, замучені нічним походом до нового становища. Хлопці жадібно ловили новини, якими ділилися ті, хто ближче до старшин.
— Пролом на північ від шляху Потутори - Бережани! — летіло понад голови з вуст в'юнкого стрільця.
— Не встигли після нічного маршу віддихатися, а доведеться у сьомому поті до позицій сотень Мельника і Сушка, — бідкався хтось за спинами, перевзуваючись.
— Полонили Сушка! — так скрикнув, наче вистрілив, неподалік Тимка міцний вусань. — Хіба не чули? Сотнею своєю скріпив полк краєвої оборони та одразу — під москальську шрапнель. По шаленім обстрілі москалі так рвали стрілецьку лінію, аж поземелля стогнало!
— І що? Що далі? — допитувалися кілька голосів.
— Кепська справа, друзі! Окрім сотника Сушка ще й хорунжого Дорошенка і півдесятка старшин ворог хапнув, коли навалився зненацька з правого флангу.
— А де була сотня Мельника в сей час? — начебто злився той, що врешті взув трохи замалі чоботи.
— Окопалася край дороги на Бережани, бо й там сподівалися одночасного наступу москаля, — у вусаня трохи упав голос. — Не міг сотник Андрій Мельник зірватися з позиції, яку займав. Якби вчинив так, москаль допирав би уже до Бережан!
Тимко підкликав новаків рою. Увесь його рій тепер був новацьким. Ще побивався за полеглими, кого відібрав у нього кривавий молох, ще поминав їх у молитвах, а вже узявся навчати необстріляне поповнення. Та чи достатньо військових знань передав новакам? Мало, дуже мало! Найкращий навчитель — досвід стрільця, а на війні сей пан ставить оцінки кров'ю. І чим нижча оцінка, тим більше крові стрілецької або ж прощавай життя! Тимко звинувачував себе в тому, що не любить військової справи. Так, він давно у війську, оволодів тонкощами стрільби з гвинтівки, маскування, переміщення на полі бою, але се не його. Йому б майструвати! Ех, якби у руки улюблені інструменти, а хлопцям із рою робочі фартухи — таких дивовиж разом утнули б, цех мануфактурний створивши, або значиміше щось. Старшини мовлять про Вільну Україну в майбутньому, гартують основу війська для сего. Мудро чинять вони, та варто й будівничих заздалегідь плекати — з відчуттям українського колориту будівничих, які народне в найтонших деталях бачать, од прапрадіда ниточку потягнуть...
— Наказуйте, пане десятнику, — вивів Тимка із задуми рудий новак, що застав іще і пережив у рої бувалих стрільців. — Усі наші тут.
— Наказую до ладу почистити зброю! — посуворішав Тимко. — Після останньої перестрілки з ворогом та в поході часу не було, а тепер якусь хвильку маєте.
З Тимкового "до ладу", що повторяв часто, глузували раніше бувалі, потрапило воно на язики й новакам: поза очі перші та другі називали десятника столяром, але слухалися, бо цінували мудру опіку, яка від смерті відсторонює. Ось і сьогодні путнє каже: добре відчищена від порохових осадів гвинтівка не заклинить у бою, і куля стрільця випередить кулю ворога.
За півгодини прибіг вістовий від отамана Лисняка і передав наказ вирушити на підмогу мельниківцям. Негайно розбудили поснулих та стали в похідну колону. Декілька геть зморених утомою стрільців похилили голови та умить звели їх, коли несподівано на високому чорному, з подовгастою білою плямою на морді коні загарцював перед ними отаман Лисняк. На кінських стременах та гудзиках мундира отамана усміхнулися сонячні промені та й сам верхівець на фоні вранішнього сонця скидався на промінь у шибці, що закликає у подорож. А хто хоче зоставатися в темені, якщо відчуває потребу світлого, задля чого і взяв у руки зброю? І нехай подорож небезпечна, треба йти, аби не злитися з темрявою, не стати її часткою.
Отаман Лисняк очолив стрілецьку колону та подав команду до маршу. Зрушили з місця хвацько наперекір утомі та з думкою про відпочинок на позиціях мельниківців. Заплющити б очі, розпростерти б руки, простягнути б ноги і так, лежачи хрестом, добрати снаги перед атакою, а тоді відкинути москалів на кілька миль, і, якщо поталанить, звільнити полонених побратимів.
Тимко поглянув на свій новацький рій і чомусь уявив підлеглих разом із дівчатами. «Не пасує війна сим юнакам, — пручався обставинам. — Змарнілі та напружені лиця їм не пасують. А якби тримали за руки дівчат коханих, здіймалися б хвилі щастя в їхніх серцях. На жаль, прибій у серці не був тривалим у нього: постояли з Марією наодинці кілька вечорів та й розпрощалися, розлучені війною. Ой, — стрепенувся, — порушує заповідь вояцьку — не думати про кохану перед боєм: хто дає волю почуттю, втрачає пильність».
Нараз колона зупинилася. Попереду перед отаманом Лисняком на чорному коні виструнчився Роман Чигіль, що був у розвідці попереду і тепер повернув до своїх. Отаман уважно слухав Чигіля, а невдовзі уздовж колони побіг вістовий з його наказом.
— У розстрільну! — то тут, то там повідомляв цей шпаркий. — Поблизу ворог — може вдарити колоні у бік зі скорострілів!
Кілька стрільців рушили в сторону, на яку вказав Чигіль, аби відтіснити, як здогадався Тимко, нечисленний ворожий загін у стрілецькому тилу, інші усі розстрільною знову пішли в напрямку позицій мельниківців. Невдовзі курінна стежа сповістила сотника Андрія Мельника про наближення підмоги на чолі з отаманом. Лисняк і Мельник зустрілися як близькі друзі, забувши про субординацію. Тепло віталися й рядові стрільці у траншеях. Поза тим розвідники помітили на позиціях москалів за густою ліщиною значні переміщення.
— Що задумали, кляті? — глянув Лисняк у вічі Мельнику?
— Контратаку, гадаю, — сотник вказав на широке поле між військами. — Контратаку, бо не встигли підвезти москалям боєприпасів.
— Утомлені мої стрільці, — зітхнув отаман. — А мусимо наступати: вкрай необхідно вирівняти фронт, поки не пізно.
— Я поведу, друже отамане, — звівся Мельник. — Скажу хлопцям важливі слова і поведу їх супроти ворожих багнетів.
— Чому ти, Андрію?
— Бо молодий, пане отамане. І кому, як не двометровому Андрію Мельнику, жахати ворога у багнетній сутичці?
Стрілецьке товариство уздріло сотника на насипі траншеї й затамувало подих.
— Побратими-стрільці, — озвався сотник, — грізне випробування у нас попереду. Пліч-о-пліч з вами піду на москалів. Бережіть набої, товариство, до зближення з сими зайдами. А коли порідшають їхні ряди, бийтеся, мов леви, та виручайте з біди ближнього друга. Заклинаю себе і вас на життя! Благаю вас вижити, бо не може зарости бур'яном українська стежка у сім жорстокім світі. Вцілію я — творитиму з сеї стежки широку дорогу, і всі ви, кому поталанить, робіть те саме — кожен у міру своїх здібностей, але робіть! Заради нащадків роду українського, товариство, аби не поглинуло їх чужорідне. Між двох лих обираємо тепер менше, а настане день, коли не каратиме Господь українців сим вибором, тільки доведімо Господу, що ми того варті.
Сотник Андрій Мельник замовк. Мовчали, похиливши голови, його слухачі. На якусь дещицю часу слухачі, а згодом — відчайдухи з серцями левів. За умовним сигналом кинулися в атаку услід за сотником. Тимко повів новаків за плечима мельниківців: все ж бо не бувалі, не одразу у ближньому бою зорієнтуються. Тимко біг і шкодував, що не зможе здалеку підсобити сотникові Мельнику, якщо на нього накинуться вороги. З ліщини ревнули гармати, і шрапнель скосила стрільців обабіч юного рою Тимка. Новаки припали до землі, та звелися, коли протупотіли поруч десятки чобіт, і тепер, розгублені, щодуху наздоганяли свого командира, а він забув оглядатися й загубив позаду крики важко поранених, він то шукав очима постать сотника Мельника, то не зводив погляду з ліщини, де причаїлися москалі. Нараз ліщину заступила димова завіса, з якої за хвилю вирвався колючий вихор з сотнями лютих очей. Тимко й не стямився, як, підхоплений тим вихором, спочатку позадкував, а потім ринув на москаля, що націлив на нього кріса. Від удару прикладом супротивник десятника упав, але в цю ж мить інший ухопив переможця двобою за горло. Дужі руки задушили б Тимка, якби не згадав про ніж за халявою чобота. Кров з горлянки нападника бризнула Тимкові в очі. Витер їх рукавом і побачив Андрія Мельника, що відбивався від кількох москалів зовсім близько. Усі довкруж начебто зникли для десятника. «Життя сотника найважливіше! — міркував гарячково. — Для широкої дороги української... Але як прорватися до оточеного? Ех, танцюй, захалявний. Міг би тобою візерунки на дереві творити, а творитиму їх на тілах нападників!».
Андрій Мельник подумки готувався до смерті у разючому кільці: занадто щільне й міцне воно, аби розірвати! Кілька багнетів нависли над сотником і враз подалися в протилежну сторону. Жахливі крики і колотнеча вдарили сотникові у груди. Від напруги заплющив очі, а коли розплющив — як не було смертоносного кільця. В наступну мить підхопив і положив на долівку геть скривавленого Тимка.

12.

Семен Широкий чекав на Марію Гайдукевич у вхідних власної домівки. Переказав їй сусідським хлопчиною, аби зайшла, і тепер картав себе, що чинить нерозважливо, бо москалі, захопивши Підгаєччину, добралися вже й до їхнього села: винюхують, хто з тутешніх для них небезпечний, забирають у господарів добрих коней, фураж і до птиці домашньої ласі... Якось до малих сіл не було справи сим зайдам раніше, видавлювали противника в напрямку Бережан, а, бач, спохопися: небавом хочуть мати зиск зі всіє загарбаної території. На всіх дорогах варту поставили, селянські вози обшукують, поодиноких путників займають. Як за такої рахуби Тимка з військового шпиталю додому забрати? Відвоював Тимко, бо лежить колодою на ліжку і хтозна, чи зможе звестися на ноги, аби не бути тягарем для ближніх. Стрільці навідуються до нього, підбадьорюють, та мусить прощатися з ними. А де прилаштувати немічного, коли бережанський шпиталь покине? Немає рідні у Широких ні в Бережанах, ні в селах, де не топче землю москаль. Уся рідня на окупованій Підгаєччині, тому й судилося бідному Тимкові ховатися від ворожого ока під ворожим носом. На Гулаку ніхто не знайде Тимка. Кожне дерево, кущ, видолинок на сім хуторі заступляться за сина, як за рідного брата, попередять про небезпеку, тривогу серця зболеного відшепчуть, надію на світле майбутнє подарують. Неодмінно так буде, якщо не злякається випробувань Марія... Де ж вона, та Марія? — нервував Семен. — Чому досі не прийшла? Невже відсахнулася від нареченого, зачувши про його каліцтво?
— Забудьте про неї, тату! — мовив Семенові за спиною молодший син Василь. — Оповіли сій дівці правду про неміч Тимка, ото й відбаглося їй землиці вашої.
— Помовч! — відмахнувся Семен. — Москалів у селі, як гною за хлівом: чекає, аби розвіялась та солдатня з очима блудливими.
— Ага, тіште себе, тату, — попросилася за двері іронічна посмішка Василя, але згасла перед порогом, бо швидкі ноги Марії вже дріботять подвір'ям.
— Слава Ісусу Христу! — привіталася гостя й одразу поцікавилася, чому покликали.
Семен сів на поріг, якусь хвильку мовчав, а потім узяв гостю за руку.
— Маєш право розірвати заручини, дівче. Не буду засуджувати, якщо розірвеш. Є кому Тимкові плече підставити, хоча твоє наймиліше йому.
— Хіба ходить Тимко? — пожвавішала Марія.
— Ні, дитино, не ходить. І Богові одному відомо, чи ходитиме.
— Гадала, як покликали, то утішите доброю вісткою.
— Доброго катма. Тому й кажу про твоє право. Не можу загубити долю чужої дитини, хоча й не чужа ти мені, Маріє, — Семен підвівся з порогу. — За тиждень-другий привезу поза оком ворожим Тимка додому. Та якого там дому, — махнув рукою, — у сховок привезу. Мусить він знати, чи є у нього наречена, бо невідомість підкошує. Бо краще надію вирвати з серця одразу, а не тоді, коли корінням з усіма прожилками сплететься.
Марія вдихнула на повні груди.
— Маю одразу дати відповідь?
— Либонь, міркувала вдома над заміжжям своїм та волю своїх батьків знаєш, — докинув Василь, якому не терпілося за хвіст розмови вхопитися, аби знати, на чому сам стоїть щодо батьківської землі.
— Тямлю, до чого хилиш, Василю, — нахмурила брови дівчина. — Котрий батько чи котра мати хочуть чоловіка-каліку для своєї дочки? Мої рідні теж пручаються, але...
— Але ви з Тимком завжди на своєму стоїте, нічого, бісові діти, не боїтеся, — щось радісне забарвило голос Семена.
— Стояли... — Марія схрестила руки на грудях і заплакала. Таку вже вдачу має: то з чортом лисим на прю піде, у воді та вогні духом не впаде, а то у сльозах топиться — хоч цеберко підставляй. І чому ті очі на мокрому місці, коли геть недоречно се на людях? — бідкалася. — Чи не тому, що душу поспішають очистити їй, стривоженій?
Семен і Василь кожен по-своєму зрозуміли плач дівочий.
— Заспокойся, доню, — мовив старший. — Пече тебе образа на долю несправедливу, бо ж хочеться молодим щастя уповні відчути, мріється, аби радість у бідах не губилася.
— І багатство щоб не втекло, — хмикнув молодший та прикусив язика під пронизливим поглядом старшого. Батько і син залишили Марію наодинці, а вона стояла, як укопана, перед порогом хати Широких, солоні сльози ковтала й шепотіла: «Ой, буде солоно з Тимком удвох! І гірко буде їхній молодій парі у закутку якомусь, якщо поберуться. Чи хоче вона заміжня такого? Чи не трапиться їй, зовсім юній, інший парубок? І хіба великий гріх матиме, відступивши від Тимка? Он-де у сусідньому селі Литвинові запальна Явдоха від чоловіка відмовилась, з яким двадцять років мешкала. Прибило її судженого деревом у лісі — ноги знерухоміли, то ж Явдосі одразу немилим став, забідкалася перед його матір'ю, так себе шкодувала, аж вила, сплескуючи у долоні, і, врешті-решт, повернула старій сина, як непотріб, якого позбулася. Звісно, не уникнула осуду людського. Односельці вітатися з нею не хотіли, та з часом перестали кісточки перемивати жінці сій, а дехто й на її сторону став. Мене й поготів у спокої залишать, — захищалася Марія від ймовірних недоброзичливців. — І Тимко змириться зі своєю самотністю. Але як потьмяніє його кохання! Вона відчувала, вона бачила, яке світле те кохання. Зайнялося в парубоцьких очах маленьким вогником, що, здавалося, тіло її обпікав, а згодом, коли воркували за селом, стало рости і рости, пустивши корені в душу парубоцьку. Перемінився відтоді Тимко, так лагідно торкався плечей коханої, ніби боявся, що розтануть вони від дотику дужих рук. І лагідні слова в мові його знайшлися, яких кавалери сільські уникали в розмові з обраницями. Жодного разу не хотіла хутко з Тимком прощатися під вечірніми зорями, до світла в його грудях горнулася. І що тепер? Ставати тому світлу на заваді? А якщо разом із ним потьмяніє в парубка бажання змагатися з ранами і безсиллям, хіба матиме тоді прощення від Бога?» Марія глянула через вікно хати на стіну з Розп'яттям. «Господи, — зітхнула, — скільки тих розп'ять — великих і маленьких — творять люди своїми вчинками, не збагнувши від чого застерігає образ Божий! Зібратися з духом! Так, так, їй, нареченій у скруті, вкрай необхідно зібратися з духом і заперечити остраху перед майбутнім». Дівчина рішуче змахнула сльози з очей та повернула до хвіртки, за якою завмерли Семен Широкий та його син Василь. За хвилю почула кінський тупіт у видолинку та уздріла голови вершників. Під'їхавши, вершники оточили господаря обійстя.
— Виводі конєй, старік. Ані нужни руской армії для фронта.
Господар окинув незваних лютим поглядом, але покірно пішов до хліва по коні: далебі, аби оберегти Василя і Марію від кривди. Услід за ним, зістрибнувши з сідла, покрокував козак у шапці-кубанці. Кинулися у вічі шабля при боці козака з коштовним камінням на рукоятці та його скрипучі з високими халявами чоботи. Скрип козацьких чобіт обпік Марію морозцем по шкірі. І недарма: коли вже Семен виводив коней за ворота, той скрип наблизився до неї і начебто пнувся вгору. В уяві дівчини скрипіли і ноги, і руки, і шия, і навіть вузькі очі козака, що уп'ялися в її стрункий стан на відстані витягнутої руки. Страшенно злякалася, та коли відчула скрипучу руку на тугих персах, так ляснула нахабу по пиці, аж відлуння покотилося. Козак вихопив шаблю, але, почувши команду "оставіть!", процідив крізь зуби.
— Жіві, сучка! Єщьо встєтімса!
Поволі спала курява за москальськими та відібраними в Семена Широкого кіньми. Василь дорікнув батькові, що той не заховав гнідих завчасу на Гулаку чи деінде і заламав руки, жалкуючи за втраченою спадщиною, бо годі сподіватися, аби москаль повернув забране. Семен до Василя не озвався, ніби й не чув свого молодшого. Семена турбувало, в кого позичити хутких коней для перевезення Тимка, тому перебирав у пам'яті заможніших знайомців і навіть добирав переконливих слів для майбутнього прохання.
Марія потроху вгамувала страх і хвилювання і, глянувши у вічі Семенові, збагнула, чиєю долею й надалі переймається сей добрий чоловік. Відтак сказала впевнено.
— Я не покину Тимка, батьку. Ні на йоту не сумнівайтеся. Зможете благословити нас під образами, як заведено в українських селах. В якійсь конурі чи землянці — се не важливо. Важливіше інше — над нами з Тимком нахилився Бог, міцно поєднав нас душами і дав нам спільних ворогів, а значить одну життєву стежку на двох проклав нам.
Семен заплакав: оте " батьку", що вперше злетіло з вуст Марії, той її тремтливий і водночас твердий голос, ота жертовність майбутньої невістки, якої боявся, але на яку дуже сподівався, розчулили літнього чоловіка. «Ой, нахилися над ними, дітьми моїми, Боже, — благав подумки, звівши очі до неба. — Вони того варті, Боже!»

Частина перша
7.
Марія почула, як ценькнула дверна клямка. Хтось нерішуче переступав з ноги на ногу в сінях, забувши зачинити за собою вхідні двері, але одразу зачинив, коли загавкав за порогом дворовий собака, що десь вештався, відпущений вночі з ланцюга і тепер ось повернувся. Гавкіт ставав щоразу настирливішим, тому Марії не залишалося нічого іншого, як перестати місити тісто в макітрі та виглянути у сіни.
— Несподіваний гість... — кинула у вічі рідному братові Тимка, якого побачила в сінях. — З якого дива навідався до сеї хати, Василю?
— Є розмова, Маріє.
— З Тимком немає у тебе розмов, а зі мною є?
— Він затятий... — Василь обдумував, що має сказати. — Усі ми, Широкі, затяті. Як стане хто на своєму, то не поступиться.
— До чого се? — перекрикнула Марія гавкіт і, не дочекавшись відповіді, вийшла у двір, аби прив'язати собаку. Коли повернулася, гість уже сидів на кріслі в її кімнаті та розглядався. Врешті перевів погляд на дівчину.
— Війна, Маріє, війна...
— Знаю, Василю.
— Убивають на війні або ж калічать.
— Зрозуміло, — Марія аж сполотніла. — Натякаєш на те, що може статися з Тимком.
— Застерігаю!
— Йшов би ти, братику мого нареченого... куди намилився. Бач, надумав, як запобігти розподілу батьківського ґрунту. Якщо не одружиться Тимко, то й батько не поспішатиме з волею своєю. А там, гляди, й переміниться все на твою користь.
— Несправедливий наш батько!
— У чому ж несправедливість, Василю?
— Я молодший од Тимка. Не йду в приймаки, а вдома залишаюся. Отож левова частка надбаного батьком має бути моєю!
— А заяча Тимкові, — руки у боки Марія. — З якого ж се переляку?
— Бо сидітиме брат мій на ґрунті твоєму, дівко. Чи ж без посагу будеш?
— Гола й боса братові твоєму не дістануся! Але й Тимко мусить мати щось за душею.
— У війську заробив чимало!
— Стара пісня! Усе село її чуло, Василю. Чи не соромно за пазуху брата заглядати?
За вікном заторохтіла фіра. Марія зиркнула на сокиру, поставлену Василем у кутку.
— На вирубку лісу зібрався, майбутній родичу? Дупу на фіру і геть звідси!
Ображений гість застромив за пояс сокиру і подався на вулицю, де перестрибнув затильник фіри й опинився на возі за спиною їздового.
— За Говду, вуйку?
— Еге ж, за Говду, — понурий односелець навіть не оглянувся на несподіваного попутника.
— Що ж платять за перевезення дерева у Литвинів?
— Добре платять, парубче. Але заробітку сего може й не бути — фронт до нашого терену підступає.
Вуйко добряче ляснув коней батогом і злякався: гучний ляскіт переріс у гарматний гул вдалині.
— Матір Божа! — перехрестилися двоє на возі.
— Чи не спалять наші хати? — глипнув Василь на обличчя вуйка, що саме в цю мить оглянувся. — Зовсім близько ті стріли!
— Як воно братові твоєму там, на фронті...
Згадка односельця про Тимка засоромила Василя: чигає на брата смерть, а він за ґрунт його смикає, аби собі його притягнути. «Але ж... все-таки молодший... Але ж батько таки зле учинив...» — обтрушував пелюстки сорому, що ослабли у ньому.
Далі дорога повела попід Говду. І Василь, і вуйко, перестали дослухатися до канонади зі сходу та прив'язали погляди до вершини гори. Кілька військових у мадярських мундирах, стоячи на вершині, обсервували прилеглу територію.
— Будуть копати траншеї уздовж берега Золотої Липи, — мовив стиха вуйко. — Одразу за річкою згориста місцевість на десятки миль — добре оборонятися.
— Падку, таки спалять хати! — жахнувся Василь і, зміряний поглядом попутника, не перестав бідкатися. — Тато нову хату збудували, стодола добротна, хлів просторий — усе із землею зрівняють гарматники! За що нам кара така!
— Батько твій шостий десяток розміняв. — попутник сповільнив хід коней, аби не викликати підозри військових. — Здоров'ям похвалитися не може батько твій, а січовим стрільцям свої та громадські харчі довозить. Ні зусиль, ні часу на те не шкодує, а ти, молодий, як слимак у мушлі...
— Хіба не годує наших стрільців цісар?
— Ех, Василю, — зітхнув старший чоловік, — Сяк-так годує, звісно, але важливо, аби відчули хлопці на фронті, що народ — з ними! Тоді й у них не буде сумніву в тій боротьбі, в яку поринули заради майбутнього України.
— Колючий ви... — відмахнувся Василь. — Виховуєте! Та краще б, вуйку, за сина свого бралися, бо громади сторониться. Ще той відлюдько!
Зауваження Василя старого зсутулило. Щось хотів заперечити, та промовчав. Озвався, коли вже були за милю від Говди.
— Чув я, парубче, розбійники на твого батька напали на Гулаку. В Рудниках усяке про се торохтять, а що повів батько тобі?
— Він у хаті приятеля гостював, — почав розповідь Василь, задоволений тим, що між ним і старим не дійшло до лихішої перепалки. — Опівночі увігналися в хату троє харцизяків, катували господаря й батька, аби...
— Се так... — перебив попутник. — Інакше розбишакам не плявдує... Одне цікаво — чому так легко заскочили літнього хуторянина, що звик триматися сторожко?
— Собак його за тиждень до нападу отруїли. Сучка і пес одночасно почали вити і прилягати на ланцюгах. Відпустив їх господар, аби трави лікувальної знайшли собі. Пішли якось дивно — колами, а потім знайшли сих тварин бездиханними неподалік потічка хутірського.
— Виходить, навідувався хтось із нападників на місце розбою раніше.
— Батькові теж спало на гадку се. А ще вони кажуть: мусив труїти собак гулаківський чи рудниківський, — Василь із затильника пересів на лаву їздового. — Занадто добре знав місцевість Гулака, що ні господарю, ні сусідам на очі не потрапив.
— Таки так... — призадумався їздовий. — Не лишень на Гулаку чотирилапим віку вкоротили отрутою. На лісозаготівлі гуділи хлопи про Божиків і Мужилів, де родичі мої мешкають...
— Коли у льох запихали господаря й батька мого, словечка москальські з вуст харцизяків сипалися.
— Навчені, як обману пускати.
— І батько тієї ж думки, — приклався до коней батогом їздового Василь. — Бо по-хлопськи б'ють і руки зв'язують...
За хвилю почули попутники монотонне цюкання сокири об здорове дерево: начебто серце лісу билося — хутко і тривожно, у такт людським серцям, зболеним небезпеками.

8.

Хутір Гулак гомонів од світанку. Здавалося, що розкидані на три милі обійстя присунулися ближе одне до одного, а мешканців стало утричі більше. Усі вони слухали новини, метушилися, непокоїлися, висловлювали здогади й заперечували щойно почуте або ж вірили почутому незаперечно. То тут, то там старі й молоді перепитували у ближніх про те, що хвилювало найдужче.
— Як наступає москаль? По цілім галицькім фронті чи як?
— Чи правда, що стягнув до пролому найкращі війська?
— Невже ціла москальська дивізія палитиме наш терен?
Так як ніхто не знав ситуації достеменно, над усіма витав острах. Але ніхто не опускав рук. Слабодухів підбадьорили стійкіші, й уся хутірська громада зносила на обійстя Василя Пшеничняка харчі та речі для січових стрільців. І чи не кожен розпитував господаря про пограбування, а він терпеливо розповідав усім, що коїлося на його обійсті злоповісної серпневої ночі.
Розходитися по домівках не поспішали, бо з хвилини на хвилину мав приїхати з Рудник фірою Семен, а сей, як промовляли довкруж, знав про справи на фронті більше від усіх і тому був мовцем найціннішим.
Ганна, в'юнка жінка Василя, що повернулась від родичів ще вчора, сипонула чоловікові докорами.
— І чого тобі, невгамовний, пертися з тим Семеном до вояків? Коли сяк-так спокійно було, то не перся, а тепер яка муха вкусила?
— Замовкни, Ганно! — занервував Василь. — Маю таку душевну потребу!
— Ага, — не відступила Галина, — витрясе з тебе, чоловіче, розбита дорога і потребу, і душу! Ще не оклигав після побоїв і стрімголов до чорта на роги!
— Годі! Не відмовиш!
— Та знаю, — засмутилася жінка. — Хто дочку під вінець благословити буде, якщо...
— Тьху! — розсердився Василь. — Усюди вам, жінкам, кістлява з косою примарюється. Хтозна, чи не востаннє стрільцям підсобимо. Відступлять вони на захід — і будуть нас москалі грабувати! Тоді вже...
Василь замовк, уздрівши Семена на фірі перед воротами. Покликав молодших хуторян, аби добро, знесене у його двір, на фіру вантажили, а сам пішов у хату перевдягнутися. У дверях зустрівся з Касею, що несла до воза торбу з хлібинами.
— Припильнуй, дочко, за укладкою усієї всячини на возі: має усе поміститися!
Кася кивнула у відповідь, а за хвилю порадила хлопцям, як ущільнити укладку. Залишилася задоволеною, бо вийшло до ладу: нічого не пошкодить ямиста дорога.
Навколо Семена поза тим вибуяв молодечий гурт, крізь який не могли пробитися хуторяни, чий вік почав уже в'янути, тому подавали голоси з-за дужих спин.
— Як тримається перший стрілецький курінь, Семене?
— Відступив курінь за наказом маршалка-четаря Гофмата. Усе військо відступило! Ворог забрав найвищі горби, ще й захопив Потутори і тепер збирає там резерви.
— Куди ж надалі навали чекати?
— На Бережани, людоньки, — в руці Семена задиміла люлька. — Се місто потрібно москалеві в першу чергу.
— А приступом становища втрачені не відбити?
— Пробували. Стрільці та мадяри наштовхнулися на десятки скорострілів, а з лісу на них посунула сила-силенна прихованого війська. Люду стрілецького та мадярського полягло, хай Бог помилує!..
У гурті заплакали.
— Шкода наших стрільчиків!
— Не одна мати умліватиме!
— Не один батько...
Прикипіли очима до Семена.
— Як Тимко?
— Живий Тимко. Жодна куля не зачепила. Повернув з побратимами до оборони. На горі Лисоні окопалися наші й чекають ворожого штурму.
— Куди ж ви добро людське повезете, Семене? — втрутилася в розмову жінка Василя. — Хіба дістатися вам до своїх?
— Лісовими й польовими шляхами в Посухові будемо, де частина стрільців на відпочинку. — Семен смачно затягнувся димом. — Хоча який то відпочинок, людоньки, коли треба рови й окопи копати.
— Се ж далеко до того Посухова від нас, а москаль на місці не стоїть.
— Не стоїть, Ганно, — ковзнули по возі, готовому до відправки, очі Семена. — Права ти, жінко, — спритний москаль, але й ми з твоїм Василем Пшеничняком не перший день на світі живемо. Дорогою в людей спитаємо, куди стріли котилися, де ворогом пахне... Так і оминемо клятого.
Вийшов з хати господар у нових чоботах, штанах та свитці, чим розізлив господиню.
— Дивіться, людоньки, як вирядився сей пан! Гейби на весілля покликали!
— Мовчи жінко, бо відлупцюю! — сипонув господар зверхністю, якої давно вже не боялися домашні, бо знали, що радше задля традиції вона і завжди поступається доброті душевній. Ось і зараз душа підказала чоловіку, аби на погрозі й окошилося. Хутко всівся на возі й гукнув Семенові.
— Ну, рушаймо!
До воза підійшла Кася.
— Обережніше в дорозі, тату!
За Касею услід Ганна. Василь обійняв рідних і виїхав фірою за ворота, де його наздогнав Семен. Чоловіки від'їхали далеченько і тільки тоді оглянулися: людські постаті вдалині змаліли і начебто знерухоміли. Усе, що покинув і бачиш здалеку, здається не життям, а картиною життя, яку змалював на свій розсуд Господь, залишивши недовершеною до твого повернення. А коли повернешся, гляне на тебе Митець небесний, помітить у тобі зміни й закінчить працю свою. Хотілося б тоді тепліших та яскравіших мазків...
Давні приятелі розмірковували про руку Господню, але вже про ту, що крізь небезпеки веде. Василь хвилюється більше, бо ж уперше перетне лінію, за якою рясний врожай збирає кістлява. Семен ніби зчитав думки приятеля.
— Все обійдеться, Василю. В Посухові наразі спокійно, ніяка мара нас не вхопить, а до лінії фронту й поготів.
Коні сповільнили біг на геть розбитому відтинку дороги, чим підсолодили гордість їхнього власника.
— Розумні коні! — вибарвив власник.— Коли б, перевтомлений, не заснув на возі, довезуть додому неушкодженим. А батога й у руки не беру — розуміють мої команди з півслова, а то й самі знають, куди податися. Ось і зараз повернуть у Стінку...
Пара гнідих і насправді повернула праворуч на сусідній хутірець під лісом. Семен зупинив фіру на окраїні хутірця, куди принесли повний міх тутешні. Двійко цупких дівчат хутко поклали дарунок на віз. На плече одній із них лягла рука Семена.
— Литвинівська?
— Так, литвинівська, у Стінку до родичів прийшла на світанні.
— Через ліс, панянко?
— Яка ж я панянка? — зашарілися дівчина, але, усміхнувшись, ствердила. — Лісом, звісно, ішла, бо так ближче.
— Не страшно було?
— Квапилася щодуху! — на гарнім личку відбиток остраху. — З Лихої дороги звернула на лісову, а холод у грудях ще дужчий — війна усяких заброд у ліс приводить!
— Чи бачила хоч одного?
— Ні, вуйки. Кажу вам, що квапилася. Ще й крики птахів і хруст галуззя підганяв.
— Підозріло се, — вигнув болючу спину Василь. — Ліс на світанку не тривожиться без сторонніх...
— Може, звірина від лінії фронту віддаляється, — замислився Семен. — Тому і світанок із пташиними криками і хрускотом під ногами кабанів та лосів. Якщо співрозмовниця наша тут, а не в чужих руках, то так воно і є.
Домовилися їхати тим же шляхом, що литвинівське дівча пройшло. Так хутчіш на Лиху дорогу втраплять поблизу Золотої Липи — якраз неподалік дерев'яного моста через річку. Кому на битий шлях, що проліг паралельно з Лихою дорогою, але відмежований від неї річкою, має проїхати через міст і просторою лукою. Семен від битого шляху відмовився: на ньому їздець, як на долоні, а їм з Василем се на зле.
Подякували дівчатам за дари і зрушили з місця.
— То Говда у стороні зостанеться? — допитувався Іван, хоча й сам розумів, що проїдуть повз рудниківську гору на відстані милі.
— Чаклували на Говді мадяри: чи не резервну лінію оборони замислили? Боюсь, аби москалям за відсутності мадярів теж почаклувати десь поблизу не захотілося.
— Себто якійсь москальській стежі чи, як тепер гуторять, розвідці, — здогадка Василя геть його напружила. — Як вчинемо, якщо сю галайстру зустрінемо?
— Доречніше гадати, що утнуть вони, бо на їхньому боці сила, — розмірковував Семен. — Нам би людське добро в руки ворогові не віддати.
Гніді добрали руху. Благо, давно не було дощу, і тому лісова дорога добре просохла і стала твердою. З-під копит здіймалася й осідала на придорожніх кущах пилюка. Кінські хвости раз-по-раз теж здіймалися, наче хтось невидимий смикав їх.
— Вйо! Вйо! — прикрикував їздовий на хвостату власність, виплекану з малих лошат. — Вйо, мої красені! Відбірного зерна не пошкодую вам, коли додому повернемо. Води криничної, яку так любите, принесу вам.
Коні слухалися, ніби запахло їм отим відбірним зерном, а холодна кринична вода ось-ось прожене спрагу, що почала підступати. Коні летіли, але, звиклі до упряжі, добре відчуваючи віз, пригальмували на повороті та раптом лунко заіржали і зупинилися, коли одразу за поворотом побачили товсту гілляку на дорозі. За хвилю їх ухопили за вуздечки дужі руки військових.
— Ваше благородіє, — донеслося до Семена та Івана, — такіє рисакі нам прігодятса!
— І то, што на тєлєгє, тоже, — за спинами затриманих озвався Зотов. — Відать на фронт дядькі собралісь.
Те, що відбулося в наступну мить, не міг передбачити ніхто. Під ногами коней зашипіла велика змія: далебі, грілася на клаптику осоння чи повзла через дорогу і нараз відчула небезпеку. Перелякані гніді стали на диби, а потім рвонули вперед. Віз поволік гілляку, та невдовзі, підстрибнувши, від неї звільнився. Двоє на фірі розпласталися на міхах, але зуміли втриматися на возі.
— Догнать! — скомандував Зотов, і кілька верхівців, що ховалися в гущавині, помчали навздогін утікачам.
Семен дотягнувся до віжок, аби в потрібний момент спрямувати хвостатих рятівників, куди потрібно. «Не хочуть зчиняти шуму москалі, тому не стріляють, — здогадувався. — Не проґавити б міст через річку, бо тепер — на битий шлях, де ворог не схоче потрапити на очі мадярам».
Фіра на шаленій швидкості пірнула у видолинок і, загрозливо заскрипіла між столітніми дубами. Коні переслідувачів неабияк злякалися крутого спуску й загальмували, що було на руку Семенові: притримавши гнідих, не дозволив їм налетіли на пеньок, а відтак повернув фіру ліворуч до Лихої дороги.
— Ой, Лиха доріженько, багатьох зі світу звела, то порятуй хоч разочок дві душі та добро людське! — заголосив на возі Василь, коли вже Лихою галопували.
З-за високих верб на березі Золотої Липи вигулькнув міст. Ще трохи лету! Ще трохи…
— О, Боже! — скрикнув Семен. — Навперейми моїм коням троє вершників — Не бути нам на мосту!..
Жодне око — ні селянське, ні вороже — не помітило, звідки взялася ще одна фіра. Наче з неба упала вона за кілька кроків до рятівної споруди перед мордами коней ворогів.. Од несподіванки коні з верхівцями впали й борсалися на долівці. Повз них прошмигнули на міст утікачі. Їхній віз проторохкотів мостом і — далі, далі, далі…
З-під коня вирвався один із переслідувачів. До нестями розлючений, підбіг до їздового, що перегородив дорогу, і вдарив його ножем у серце.

9.

Якщо ви лежите непорушно і довго спостерігаєте, як пливуть хмарки у небі, то вам здається, що вони стоять на місці, а переміщаєтеся ви — так легко, наче тіло ваше зовсім утратило вагу і легше за думку. А що вже казати, коли в думці згусток тривоги і болю? Ох, як тяжіє тоді найлегше у світі, якщо вірити старій загадці. Тяжіє, поки не омиє його радість. Трапилося так і з чоловіком, чиє серце намагався проколоти ножем нападник, але не проколов, бо став на заваді товстий шмат сала за пазухою. Зникло б те свиняче сало за щоками фірмана в обідню пору, про що забув би хутко, а ні — тепер воно, скривавлене, потрапить на очі сусідам врятованого: будуть разом визначати довжину леза, що добиралося до серця, але не добралося, пошкодивши лишень м'язи. Зупинив чоловік сяк-так кровотечу і радіє порятунку. Хоч і болить рана — радіє! Пригадує, як усе сталося. Напував коней у Золотій Липі біля моста, де зручний спуск до води. Аж раптом уздрів, як розтинають простір гніді Семена Широкого, втікаючи від погоні. Не сумнівався, що поверне Семен на міст: кожен, мабуть, на його місці так учинив би, аби грабіжників на чисту воду вивести. Аж тут загроза втікачеві з іншого сторони, та ще й така, якої спекатися неможливо. А хто допоможе бідакові, як не свій — односелець. Рвучко повернув фіру наперейми нападникам... Тепер ось лежить поранений на возі та дякує Богові за те, що вершники біля нього не затрималися, а дременули в ліс, звідки й принесла їх нечиста... Зникли з очей і Семен з попутником. Не встиг розгледіти, хто ж то був, той попутник. Може, Семенів син Василь? Та ні, сей не їздить з батьком до стрільців: переймається домашнім господарством, коли батька вдома немає. Та не важливо врешті, кому підсобив іще. Вагоміше інше — двоє втікачів не потрапили з харчем для українських вояків у руки грабіжникам.
Останнє слово, вимовлене вголос, начебто застрягло пораненому в горлі. Мислив про грабіжників щодня. Мав на те певну причину, що провадила його в села, де поживилися виродки. Від нових відомостей залежало дуже багато. Кожна найменша деталь могла наблизити йому істину, яку потребував і якої боявся...
Поранений смикнув за віжки, і коні повезли його додому. Мусить у рідних стінах перевести подих і — знову в дорогу. Немає часу на лікування тіла, коли потрібно лікувати зболену душу. Та чи вилікує її, коли усе з'ясується? Як би там не було, не можна сидіти, склавши руки.
Фіра зупинилася перед зачиненими воротами. На оклик фірмана не відізвалися. «Знову немає сина вдома, — занепокоївся. — Одним цвяхом у голові більше, Зеньку! — чи то пошкодував себе, чи то дорікнув собі. — Та нехай так... Не довго вже голці губитися в копиці, якщо потягнула за собою нитку. Ти й насправді, чоловіче, подібний до білої нитки, — гірко усміхнувся своїй сивині. — Ти, Зеньку, не ходив за малолітнім навшпиньки, то тепер за дорослим сином скрадайся, аби вхопити за руку, якщо та рука робить шкоду...».
Зеновій підвівся на возі і побачив сусіда, що наближався.
— Захворів? — запитав ще здалеку сусід. — Бо ж ніколи лежнем не їздив.
Уже дивлячись у вічі кмітливому, Зеновій розповів про пригоду на березі Золотої Липи й попрохав приглянути за господарством, якщо син не поверне додому вчасно. І жодним словом не обмовився про справжню мету своєї подорожі.
— То кажеш, Зеньку, за ріднею скучив? — монотонно уточнив сусід. — То їдь собі з Богом, коли одпочинеш, а на обійсті худоба та птиця галасу не здійматимуть.
Відпочити пораненому не вдалося. Язик сусіда спровадив до нього чоловіків і жінок з найближчих обійстів. Розпитували про розбій біля моста, охали і ахали, тривожилися, як би теж не втрапити в подібну халепу. Вибралися з хати пораненого по полудни, а він, зачинивши за ними двері, зібрав у дорогу вузлик та глибоко зітхнув: «Щасти тобі, Зеньку Гречанику, аби не зжерло нещася! Хай краще подавиться твоєю батьківською мукою, коли вона виявиться намарною...».
Погодовані вівсом коні побігли жваво та коротко заіржали від задоволення. "Лежень" на возі майже не стежив за дорогою, тому не помітив огрядну жінку попереду, що навіть не думала звернути убік. Жінка замахала руками перед кінськими мордами, і рисаки зупинилися.
— Осліп, фірмане! — дорікнула Зеновію, але вже за хвилю спробувала закинути товстезну ногу на дишель, аби вибратися на віз.
— Ох, руб! Штири баби — вісім дуп! — пригадав приказку про огрядних Зеновій і допоміг жінці сісти поряд із собою.
Пасажирка довго віддихувалася, поки запитала, куди доїде. З'ясувалося — попутники.
— То як воно у Мужилові? — поцікавився Зеновій.
— Сам побачиш, коли будемо там, — огрядна усе ще важко дихала.
— Можна уздріти сьогодення, а минуле — ні. Кажуть, грабунок стався у вашому селі перед теперішнім наступом москалів.
— Айя-айя! — оживилася жінка. — Вдерлися вночі до мого сусіда троє харцизяків.. Бідака в Америці кілька літ потом на фабриці обливався, а сі чорти зароблене відібрали.
— Звідки пані знає, що троє їх було? Пограбований розповів?
— Якби ж то! Помер мій сусід від серцевого нападу в ту ж ніч. На моїх руках помер, нічого не сказавши. Я власними очима бачила виродків, коли з сусідських вікон вискочили. Злякалася до нестями! А коли оговталася — ґвалт зчинила.
— І що?
— Тільки й собаки здалеку на мій ґвалт відізвалися.
— А сусідів пес мовчав?
— Дохлі не гавкають. За тиждень чи два до грабунку якась отрута сего пса погубила.
Помовчали, а згодом пасажирка всю дорогу скаржилася на свої болячки, яких у неї назбиралося чимало. Зеновій не перебивав, але й не вельми дослухався до розповіді пасажирки. Розмірковував про тещу-знахарку, що зналася на травах цілющих і отруйних. Коли разом із дружиною був на заробітках далеко від дому, виховувала теща єдиного сина їхнього. Далебі, навчила на травах розумітися... "Тьху! — розлютився. — Знову дурне навіювання! Не маєш, Зеньку, вагомих доказів, то й не муч себе усякими припущеннями".
На окраїні Мужилова огрядна попутниця кивнула на своє обійстя.
— Отут живу, фірмане.
Зіновій зупинив коней. Розглянувся.
— Де грабували?
— Хата ліворуч, — вказала пухка рука. — А втекли ярком поміж городами.
— Примітні були?
— Які ж там уночі примітні? Ну, хіба що один... зростом височезний був.
Жінка з неабияким трудом злізла з фіри і почвалала додому. Зеновій провів її поглядом і спрямував коней лукою ближче до ярку. Хотів, залишивши фіру, пройтися шляхом грабіжників.
Ярок зустрів стурбованого чоловіка жебонінням потічка, прихованого високою травою. «Якби не те жебоніння, нетутешній, без сумніву, умочив би ноги в прохолодній воді, — подумав Зеновій. — Та хіба в теплу пору се надто дошкульно? Добра людина пораділа б прохолоді, мабуть. І грабіжник порадів би — легко заплутати сліди у воді на зворотному шляху після поживи. Зім’яті трави підіймаються повільно, а кожен слід у потічку хутко замулюються. Ті троє скористалися потічком і босоніж подалися навпроти течії. Але стільки часу минуло від ночі пограбування! Не важко здогадатися, що й цісарські слідчі, не потривожені тоді війною, нишпорили в ярку. Хіба знайдеш після них щось варте уваги...».
Зеновій від безнадії махнув рукою і, нахилившись, розгорнув траву, аби зачерпнути долонями води. Прямісінько перед ним на дні потічка лежала хусточка. Дістав хусточку з дна і оторопів: його рукою вишиті краї... Коли овдовів, не знаходив собі місця вечорами, то ж узявся за вишивання потайки від чужих очей, бо ж не чоловіче оте зайняття. Справив хусточку синові, саме сю хусточку. Господи, син тут був з отими грабіжниками! Можливо, очікував їх десь поблизу. Що ж тепер? Не гарячкувати, тільки не гарячкувати, аби вирвати єдиного нащадка з грабіжницької зграї!

Частина перша

4.

Батька і вуйка Семена Кася знайшла у льосі під клунею, куди їх, зв'язаних, укинули грабіжники. Якби не стогнали, довго, напевно, шукала б, а так усе з'ясувала хутко: і те, що трапилося на обійсті, коли була з дівчатами коло потічка, і звідки йшли виродки, жертвою яких могла стати в лісовій гущавині... Про напад на неї ні батькові, ні вуйкові не розповіла. «Але чому? — запитувала себе. — Мабуть, пошкодувала їхні й без цього вкрай стривожені серця, злякалася, що не повірять у збереження її дівочності, а ще... відчула дихання таємниці, з якої не хочеться знімати пелену...».
Батько за нічну втечу до подруг не картав — навпаки, радів щасливому збігу обставин. Усі його жалі тепер виростали з пустого сховку, спустошеного дощенту нелюдами. До ранку нарікав на них, на себе та й на увесь білий світ. Вуйко заспокоював пограбованого й обіцяв допомогти, чим тільки зможе. Відтак двоє поважних господарів залили оковитою розпуку й жалі, поклялися знайти й покарати пройдисвітів і захропли за столом. Кася на всяк випадок приглядала за ними, але думками своїми поривалася з хати — то у гущавину, звідки, без сумніву, за першої нагоди чкурнули дебелий з поплічниками, то услід за рятівником... Так, услід за ним єдиним, чиї руки підвели її з долівки і чий приємний голос і досі хвилює. Хто він, цей чужинець? Як і чому опинився поблизу хутора? Є у цієї таємниці початок, та не відомо, чи буде розгадка...
Роздуми Касі сполохав скрип фіри, виглянула з хати й усміхнулася Миколі, що привіз кілька мішків борошна.
— Продаєш се добро, Миколо?
— Ні, так віддаю батькові твоєму, — задер підборіддя парубок. — Найкраще борошно!
— Отакої! Так віддаєш... Хіба бувають господарі, що свого просто так позбуваються?
— Не буває, далебі...
— Ну, то у скільки мішків борошна оцінив мене, молодий господарю?
— Хіба ж я купляю тебе, Касю? — на обличчі парубка налилися рум'янці. —Прагну доброї волі твого батька...
— А моєї згоди на наше вінчання не прагнеш? — розсердилася Кася.
— Невже ослухаєшся, коли батько накажуть? — здивувався парубок і тут же усвідомив, що не оминув гострого кута в їхніх з Касею стосунках, бо хоч і кориться вона батькові, має бунтарське серце.
— Іди гомоніти з батьком, парубче, якщо приїхав до нього, а в нас з тобою розмови не вийде! — кинула Кася і пішла поратись по господарству.
У хаті чоловічі перемовини були довгими. Дві захмелілі голови спросоння не змогли одразу второпати, чому борошно з комори одного господаря переїхало в комору іншого без шелесту грошей, а дотямивши, вигукнули схвальні репліки. У кінці перемовин Микола попрохав, аби Касю відпустили з ним у Рудники до його батьків, що дуже вже хочуть побачити майбутню невістку, і отримав на це великодушну згоду. Кася, на велике здивування Миколи, навіть бровою не повела, коли їй повідомили про оглядини в Рудниках: далебі, заздалегідь здогадалася, з чим була пов'язана сьогоднішня щедрість жениха, а окрім цього ще не розвіялися її переживання за здоров'я батька.
Микола терпеливо чекав на обраницю коло воза, поки вона купалася, а потім чепурилася в кімнаті з п'єцом, раз-по-раз дістаючи зі скрині одежі та прикраси.
Виїхали з обійстя перед полуднем. Вправний їздовий притримав коней на згористій вуличці, якою з'їхали на биту лісову дорогу, і дав їм волю. Знав, що улюблені гніді не понесуть: в лісі не дошкуляють бомки та й дрібніша комашня о такій порі спокійна. Звільнені од віжок руки Миколи, що звикли завжди щось робити, тепер протестували проти спокою і одна з них обійняла Катю за плечі, але була одразу відкинута дівчиною. Інша, правиця, витерла Миколі спітніле чоло, а тоді обидві мозолисті парубка схрестилися пальцями і надовго знерухоміли.
Молодята їхали мовчки. Насуплений парубок зиркав на добре вичесані кінські хвости і підкову кобили на правій задній нозі, яка його чомусь непокоїла. Увагу Касі тим часом привернула зграйка ластівок. Пригадала, як весною порятувала мале ластівча від кота на радість дорослій ластівці, і з тих пір зграйки її улюблених пташок часто навідували її, а відлітаючи, наче промовляли: «Дивися, Касю, куди прямуємо. Туди й тобі у майбутньому». Сьогоднішня зграйка віддаленіла над Лихою дорогою між Литвиновом і Рудниками. Старі люди повідали, що на цій дорозі в давнину часто грабували та вбивали піших і кінних, тому й назва у неї з вуст великого страху. Усе було на руку лиходіям, бо з одного боку дороги високий та густий ліс, а з іншого — річка Золота Липа: ніяк тобі, необачний подорожній, що вирішив скоротити шлях, не врятуватися!
Касю охопив острах — і від давньої історії, яку згадала, і від пережитого нещодавно: одне наклалося на інше і прогнало її ображену Миколою гордість. Дівчина взяла парубка за руку.
— У Рудники в'їжджаємо. Розповів би щось...
Микола повернув голову і мовив про те, на що натрапив очима за спиною Касі.
— Діти он-де у кічки граються.
— Знаю цю гру, — підхопила Кася. — Хтось із дітваків упоперек маленької ямки кладе цурпалок і палицею, підсунутою під нього, жбурляє — якомога далі, а вся дітвоцька ватага ловить його. Хто упіймає двома руками, тому один камінець, хто однію рукою — два камінці, а хто зубами — одразу перемагає у грі.
— Так, так! — пожвавішав Микола і щось дитяче завихрилось на його засмаглім обличчі.
Залишок шляху промайнув для молодят непомітно. В оселю, де чекали їх, увійшли усміхненими, як і належно тим, кому заглядає у вічі спільне майбутнє. Їхній настрій миттєво передався батькові Миколи, а мати, як і ведеться здавна у свекрух, потайки придивлялася до кожного поруху Касі, хитро випитувала, що уміє гостя, і, як кажуть селяни, виміряла довжину дівоцького язика по мовленому нею... Хоча певної думки про Касю у жінки так і не склалося, бо майбутня невістка здебільшого мовчала і поводила себе вельми скромно, а похвала Миколи на адресу обраниці не була для неї авторитетною.
Поза тим у вікні хати, навпроти якого сиділа за столом Кася, зупинилася Марія Гайдукевич. Давні подруги зустрілися очима і зраділи одна одній. У Касі виникло бажання вибігти у двір, але вгамувала порив, аби не спричинити першого осуду тієї, що й далі вивчала її. На щастя, Микола теж побачив Марію і прочитав в очах Касі жагучий порив...
— Молодь на свіже повітря хоче! — вигукнув і, не чекаючи заперечень, повів обраницю у двір.
Подруги розцілувалися, а Марія ще й заплакала.
— Чому на мокрому місці оченята, дівче? — пригорнула Кася Марію. — Бач, до хатів підступила Золота Липа. Доллєш у річку сліз і село затопиш.
Усміху у відповідь не було, лишень зболене хуткослів'я.
— По той бік Золотої Липи — війна. Усього за кілька верст! Учора долинали до нас вибухи і постріли, а нині... Страшно подумати, що буде нині з моїм Тимком! Знаєте, який він розважливий, як любить людей, а мусить стріляти з клятого кріса. Так, так, він мусить, бо інакше уб'ють його! Господи, захисти Тимка! Хисту і щастя дай Тимкові! Усьому нашому стрілецтву дай! А нам отут, — Марія повела рукою, — нам хіба не потрібно сего? Снилися мені уночі вояки на Говді та Комарівці, стріляли...
— Можеш бути стратегом, дівко, — спробував жартувати Микола. — враз розмістила вояків на наших сільських висотах.
— Дякую, що підбадьоруєш, — Марія притулилася до Миколи, — але сліз моїх не зупинити!
— Кріпися, подруго! — загомоніла Кася. — Рясними слізьми нашкодиш Тимкові: відчує їхній тягар і втратить пильність! Од матері чула, як сльози придавлюють...
Марія нараз перемінилася.
— Більше не буду плакати. Ой, чи не буду...

5.
Тимко вдивлявся у напрямку села Жонівки. З його мальовничих околиць повернулася полкова стежа, або ж, як сказав би головний у сій стежі, добрий знайомець Роман Чигіль — розвідувальний рій. Сказав би... Але кілька хвилин тому пробіг зі своїми хлопцями алярмово повз передовий стрілецький стан до штабних офіцерів, а невдовзі на ліве стрілецьке крило перекинули два мадярських скоростріли і частину четвертої сотні першого куріня.
А Жонівка мовчить. Москалі заховали за хатами гармати й усю свою амуніцію. Спробуй підсмажити їх, якщо прикрилися українськими селянами.
— Підлота! — ячить розлючений Тимко. — Хто ж так ганебно воює!
— Пане десятнику, страшно у першому бою? — звернувся до Тимка рудий хлопчина, приписаний до його рою нещодавно.
— Страшно, новаку. У першому, у другому, у третьому, у четвертому...
— А коли вже страху не буде? — не задовільнився новак лічбою десятника.
— Коли уб'ють, цікава сороко.
Увесь рій зареготав. Витіснив реготом неспокій, що засів у грудях, бо не відомо, як воно складеться у бою... Угомонившись, дивилися хлопці на Тимка з певною надією. А чим він може їм зарадити? Мусять рятувати один одного, якщо ворог увірветься в окопи рою, навіть, коли навіки змовкне голос десятника. Тимко знає, що командами своїми зміцнює довірених йому стрільців, але сего замало... Мають розуміти, що життя їхні втрачатиме не імперія цісаря, а майбутня Вільна Україна, заради якої добирає бойової снаги стрілецтво.
За спиною Тимка посипалася в окоп земля і за мить поруч опинився Роман Чигіль.
— Обережно з розмовами! — шепнув на вухо Тимкові. — Капітан Загурський на стрілецьких позиціях!
— З польового суду? Той, що старшує у суді?
— Той самий, друже-земляче, — з інспекцією, — кивнув Чигіль і хутко зник у траншеї неподалік.
Тимко попередив рій про небажаного і взявся його виглядати. Знову нишпорить сей цісарський служака польського походження! — скипів. — Мало йому безневинних жертв з українських міщан і селян — уже й до горла стрілецького пещені ручки простягає!
У пам'яті Тимка давніша розмова з Чигілем, в якій друг-розвідник повідомив про арешти в Підгайцях та навколишніх селах. Мадяри звинуватили кількох українців у шпигунстві, буцімто знайшовши доказ їхньої співпраці з москалями. Білими нитками шито звинувачення! — обурювався тоді Чигіль. — Москальська окупація нашого терену тривала з початку осени 1914-го до кінця серпня 1915-го року. Ніхто з місцевих не був у захопленні від москалів, хутчіше навпаки — усі хотіли їх спекатися. Се було видно з того, як раділи українці відступу сих окупантів на схід перед лицем наших стрілецьких куренів і мадярських частин. Але відновлена влада цісарських посіпак дихала вогнем на кожного, хто жив під москалем. Бракувало іскри, яка розв'язала б руки ретивим... Стала тою іскрою випадково знайдена, а насправді підкинута мадярській розвідці марка із зображенням цісаря, на зворотній стороні якої містилося повідомлення утаємниченій особі про те, на кого вона, ся особа, може опертися в зібранні розвідувальної інформації. Семеро нещасних, до яких привела марка, були повішані у Підгайцях поблизу вулиці Широкої без належного розслідування справи. А верхом цинізму був суд над ними, що провадив Загурський. Усі прогалини в сій судовій справі капітан покривав однослівним запитанням підсудним: " рус?". Підсудні розуміли те " рус" як русин, себто українець і ствердно кивали головами, але суд трактував таку відповідь, як приналежність підсудних до ворожого стану і признання у шпигунстві. Чигіль не мав жодного сумніву, що провокація з маркою повинна була напружити стосунки січових стрільців з мадярами, що, власне, і сталося, але в ситуацію втрутився генерал Гофман, командант мадярсько-українського корпусу, розміщеного на той час у Підгайцях. Він, казали, навіть публічно визнав, що поспішив затвердити вирок сімом повішеним і заборонив мадярським дізнавачам гостро братися до українців. Ймовірно, у вчинку генерала була фальш, бо Загурський та подібні до нього посіпаки й надалі почували себе вільготно.
Тимко ненавидів Загурського всією душею і, коли той видерся на насип його окопу, зиркнув знизу вгору так, ніби над ним височіє посланець пекла, якому хіба що бракує рогів. Інспектуючий судовий зверхник неприязнь десятника зауважив і напустив пиху на свої аж занадто тонкі губи, булькаті очі та вузьке чоло. Невідомо, наскільки б роздулася пиха інспектуючого і якою гниллю бризкала б, якби метрів за сорок не вибухнув снаряд. Загурський упав навколішки і, виляючи задом, заповз до Тимка в окоп. Стишений сміх стрільців перервав наступний вибух — уже значно ближче.
— Спасти офіцера! — заволав Загурський у вухо Тимкові. — Доставити у безпечне місце!
Тимко сплюнув і відвернувся від волаючого, але стрілець його рою підхопив Загурського під руку й допровадив до траншеї, якою можна було покинути місце обстрілу — як мовиться, від гріха подалі. Поза тим десятки снарядів підняли в повітря ґрунт на лівому стрілецькому крилі. Звідти донеслися крики поранених і якісь команди, які годі було розібрати.
— Попруть москалі на ліве крило! — пояснював роєві Тимко. — Висунуться із Жонівки після артобстрілу і попруть! Ценівка перед лівим крилом вузька і мілка — зможуть хутко форсувати, а далі ярок завадить стрільцям косити їх крісовим вогнем і скорострілами. Ох, уціліли б скоростріли...
Хвилювання Тимка не було намарним: ворожа артилерія сипала шрапнеллю так рясно, що, здавалося, ніхто і ніщо на лівому стрілецькому крилі не вціліє.
— Будемо потрібні на лівому, хлопці, — резюмував Тимко. — Усі стрілецькі резерви перекинуть туди.
— Москалі пішли! — випрямився над окопом новак. — Допадають становища перед Ценівкою!
Новаку перепало на горіхи від бувалих.
— Скосить шрапнель, бовдуре!
За хвилю над траншеєю виросла голова стрілецького вістуна.
— Пане десятнику, рій на лівий фланг до мадярських скорострілів!
— До мадярських? — здивувався Тимко, але одразу наказав рою рухатися услід за ним. Спочатку повзли, а коли раптово стихли вибухи, — побігли, як і москалі, що форсували Ценівку і тепер уклинювалися між лівим крилом першого стрілецького куріня і мадярським полком — найслабшим відтинком оборони. Обслуга мадярських скорострілів відкрила вогонь по нападниках одночасно з крісовим вогнем четвертої стрілецької сотні. Стріляли лишень вони, бо кулі інших оборонців москалів не діставали.
— Одуріли мадяри — залишили обслугу скорострілів без підтримки! — кричав Тимко, не оглядаючись на рій, а вірні хлопці не відставали від нього ні на крок, аж зненацька в гайок праворуч прошмигнув інший рій у турецьких мундирах.
— Союзники мадярів, — подумав Тимко. — Сі тримають оборону ближче до Потутор. Але як опинилися тут? .. Невже... Гостре поготівлє! — гукнув рою!
З гайка гримнув постріл і куля просвистіла повз ліве вухо Тимкові.
— До бою!
Останню команду ройового поглинув крісовий вогонь стрільців по гайку. Хлопці пальнули хутчіше, ніж почули два давно звичних слова, що заставляють їх обирати між смертю і життям.
— Залягти! — доточив Тимко.
Краща позиція ворога у гайку надавала йому перевагу: стріляв з-за дерев та ще й без особливого ризику наближався. Не було жодного сумніву, що ці вояки у турецьких мундирах відтісняли стрілецький рій від мадярських скорострілів.
— Маневруємо, — знову скомандував Тимко і сціпив зуби, — пізно!
Увесь рій, відстрілюючись, теж побачив, як насувається катастрофа: на окопи четвертої сотні впала хмара. Так виглядало зі сторони, так було насправді, бо й не назвеш по-іншому численну навалу москалів, яких не зупинили стрілецькі кріси та мадярські скоростріли. В окопах четвертої сотні почалася різня. Несамовиті крики оборонців і нападників розривали простір, мертві придавлювали живих, скалічені заздрили мертвим і усіх разом покривав дим, наче світ відгороджувався від жахіття, що трапилося. Рій Тимка кинувся в атаку на ворога у гайку — без команди: жахлива смерть побратимів породила жадобу помсти, сильнішу за будь-який страх. Зблиснули багнетами й увірвалися в гайок, а за деревами — пустка. Турецькі мундири зникли, ніби й не було їх.
— Якесь особливе завдання у сих... — здогадався Тимко. — Інакше б жоден з нашого рою не вцілів, хлопці!
Добігли роєм до місця розташування мадярських скорострілів і роздивилися: під осиками трупи мадярів з перерізаними горлянками, а їхню грізну зброю годі й шукати.
Потужне "гура-а-а-а-а!" відірвало очі стрільців од трупів.
— Що відбувається?
— Москалі всередині становищ першого куріня і намагаються оточити курінь з флангів! — доповіли десятнику.
— Ми за спинами москалів, — роздумував десятник уголос. — Нумо, браття, вдаримо ворога з тилу!
Так і вчинили: вибрали на окраїні гайка добру позицію і послали вітання од смерті кільком нападникам.
— Ех, скоростріл би!.. — сплеснули стрільці. — Навчили б москалів пекельних танців!..
І раптом скоростріли зацокотали — два стрілецькі скоростріли, замасковані у пагорбі на лівому крилі першого куріня косили темно-зелену навалу, що навіть подалася назад, але з окриком "за царя-батюшку" котилася знову вперед, застеляючи поле скривавленими.
— До скорострілів траншеєю! — осяяло Тимка. — Метрів двісті забракне траншеї... Тоді вже полем.
Потрапити в бажану фортифікаційну споруду було не складно: бій тривав попереду, а мертві живим не перешкода. То ж за чверть години Тимко з роєм наближався до стрілецької вогневої точки з боєприпасами для крісів, знайденими у мертвих.
— Двісті метрів полем, — повторяв десятник. — двісті метрів під ворожими та стрілецькими кулями... Та ні, зорієнтуються, хлопці, що свої до них пробиваються.
У кількох місцях траншею засипала зрита шрапнеллю земля. Такі перешкоди долали по-пластунськи і вкотре бігцем. У кінці траншеї пролетіли над ними схарапуджені коні — далебі, стрілецькі, ті, що довозять польову кухню. Бозна куди понесло вороних і кому дістануться не відомо. Тільки б не наглій смерті, яку розсіває хмара темно-зелених мундирів, а щонайдужче стрілецькі скоростріли, до яких рукою подати і ворогові, і роєві відчайдух.
— Двісті метрів, — шептав Тимко. — Двісті найдовших метрів у житті моїх стрільців. Збережи, Господи, кожного з них, аби совість моя пекельним вогнем не була!
Зупинилися, бо далі бігти полем. Вибрати б кращу нагоду... Неподалік, усього кроків за сімдесят, звелися й пішли у наступ москалі.
— За мною, хлопці! — скрикнув Тимко і розрядив кріса в найближчого москаля. В ту ж мить оскалилися кріси всього рою. По стрільбі ринули з траншеї у поле, на ходу перезаряджаючи зброю. Гул і вогонь скорострілів навпроти збили нападників з пантелику, а коли збагнули, що поблизу стрілецький рій, кинулися до нього з багнетами. Наступні постріли Тимка і хлопців підказали цільцям скорострілів, що мають рятувати своїх. Вправні цільці хутко відрізали ворога від зухвалого рою, а тут ще й початок пагорба у нагоді, за яким, як у Бога за пазухою.
Усе складалося, як найкраще, і раптом на цільців скорострілів напали ззаду.
— Турецькі мундири! — аж зойкнув Тимко. — Хлопці хутчіш!
Два зухвалих рої — Тимків і ворожий схрестили багнети у смертельному герці. Криваве письмо багнетів повнило список мертвих з обох сторін. Остання крапка... — мелькнуло в голові Тимка, коли ударив багнетом найстійкішого з ворогів, але той, ухилившись, отримав легке поранення плеча. Не встиг Тимко й оком моргнути, як найстійкіший переметнувся через пагорб і зник.
Одразу по рятунку трьох цільців знову зацокотіли скоростріли. Тимко упізнав знайомців за скорострілами.
— Чабан, Дем'янчук, Черник. Знатні герої! — радів і нараз заплакав: половина його рою лежала скривавлена без ознак життя, а поряд них — убиті цільці.
— До скоростріла! — крикнув Тимкові поранений у цю мить цілець, і десяткик дав волю ненависті до темно-зеленої хмари: прошивав і прошивав її кулями, допоки не посунула туди, звідки прийшла, під натиском стрілецької підмоги.

6.
Роман Чигіль не зводив з Тимка очей.
— Кажеш, друже, рій у турецьких мундирах? Чув їхню мову, може?
— Ні, мовчали. Навіть, коли вмирали, не скрикнули...
— Запеклі ті москалі!
— Гадаєш, то вони були?
— А хто ж, Тимку? Полювали за двома зайцями.
— Якими ще зайцями?
— Великими і тлустими, малограмотний ти мій. Так мовлять про тих, кому багнеться подвійного зиску.
— Здається, розумію... — Тимко нахилився ближче до Чигіля. — Той москальський рій захоплював наші та мадярські скоростріли і вбивав цільців, аби допомогти своїм вдало наступати, а ще... він хотів зіштовхнути мадярів з турками.
— Так, друже. Простежую почерк давнього знайомця...
— У тебе знайомець у ворожому стані?
— Можна й так сказати, — Чигіль усміхнувся округленим очам Тимка. — Знаємося ще відтоді, як зіткнулися в Перемишлі.
— У Великодній тиждень 1915-го вибухнули форти Перемишля, а потім місто перейшло до рук москалів — про се усі говорили.
— Так було, але не всім відомо, що австрійці, мадяри і ми, стрільці, могли вистояти в оточенні, якби не було припинено постачання боєприпасів і харчів.
— Постачання в оточенні?
— Перемишль мав старовинне підземне розгалуження на десятки миль за місто. Фірами там проїжджали. Чотири стежі повинні були знайти найкращий підземний шлях для постачальників.
— Знайшли?
— Спізнилися — у підземеллі вже хазяйнував противник. Моя стежа натрапила на засідку і була знищена. Я лежав з простреленими грудьми. З останніх сил терпів біль і вдавав мертвого, аби згодом повідомити своїх про те, що сталося. У зблисках ліхтариків з'являлися обличчя ворогів. Одне з них освітлювали частіше. Розмовляли.
— Гатовьте грудь для крєстов, ваше благородіє.Такую опєрацію провєрнули!
— Всєм будут крєсти, братци.
— Когда взорвут подзємниє ходи, ваше благородіє?
— Сєйчас. Токо дождутса нас і взорвут.
Чигіль замовчав і замислився, а потім ще пильніше глянув у вічі Тимкові.
— Ото ж вирвався од тебе останній вояка в мундирі турецькому, кажеш? Розгледів спритника?
— Де ж там розгледів! — махнув рукою Тимко. — Хіба до того було в кривавій метушні? Хоча... зросту він був високого, широкоплечий, різко рухав плечима, руки дужі, як у ведмедя лапи, обличчя... Нічого не можу сказати про його обличчя: занадто близько було до мого...
— Поталанило тобі, десятнику, — підвівся Чигіль. — Якби не рятувався втечею твій супротивник, закопали б тебе отам під горою з усіма, хто не вижив у сім бою.
Розвідник походив туди-сюди і зупинився.
—Упевнений у з'яві мого знайомця на наших теперішніх позиціях...
— Можливо, помиляєшся, — стегнув плечима Тимко.
— Тактика в єво благородія хитра: у будь-яку сутичку вступає опісля "братцев", пильнує за діями і чужих, і своїх, продумує задній хід...
— Звідки такі відомості?
— То вже таємниця, Тимку. Але можеш, ні, мусиш знати прізвище того офіцера — Зотов. Усе, що про Зотова влетить у вухо твоє, має тривожити і моє вухо.
— Неодмінно, — ствердно кивнув Тимко і повернув до розмови про перемишлянське підземелля. — Як там далі склалося, розвіднику?
Роман Чигіль знову сів на земляний насип, де вони з Тимком примостилися раніше.
— Як склалося? — перепитав. — Москалі пішли геть. На моє щастя, довго коло мене не затрималися — інакше загинув би від утрати крови. Зміг підвестися й перев'язати рану. Як виявилося, куля прошила мої ребра з лівого боку і через правий вилетіла. Таке поранення називають легким. Щоправда, той, хто отримав би його, думку свою змінив би, — усміхнувся й одразу став зосередженим, наче знову долав подолане раніше. — Кожен крок — мука, кожна думка — з грозою відчаю, позаду — убиті побратими, а попереду — обійми власної смерти, які оминути не легко. Кілька вибухів жбурнули мене на долівку, заледве не задушила пилюка, що знялася. Віддихався і побрів у напрямку тих вибухів: сподівався знайти якусь щілину, через яку зміг би піднятися на поверхню. У руці блимав ліхтарик, не забраний у мене ворогом, але не було на плечі кріса: Зотов наказав винести з підземелля всю зброю убитих.
— Уявляю твої відчуття, розвіднику, — озвався Тимко. — Напевно, порівнював своє життя з тьмяним світлом ліхтарика, що може невдовзі згаснути.
— Порівнював, бо чимраз важче було дихати у підземеллі, а просвіту між ним і поверхнею землі знайти не вдалося: вибухівка москалів засипала всі відомі їм входи і виходи. Я був геть знесилений, коли знайшов свіжий земляний насип, яким перекрили вихід з підземелля. Стояв перед сим насипом, як Бог перед войовничим людством, гадаю, — скільки зусиль не докладай, чорне сипатиметься у вічі! Може, Богові вистачить снаги побачити світло, а я опустив руки і подався чи то рятуватися меншою працею в іншому місці, чи то помирати. З часом я уже слабо тямив, навіщо заставляю себе іти. Брало наді мною верх бажання лягти і більше ніколи не підводитися у велетенській гробниці. Так і вчинив би, якби не почув голоси мадярських розвідників. Окликнув їх по-мадярськи і знепритомнів. Коли отямився, мадяри стояли наді мною й перемовлялися про мою рану, а потім зникли. Поранений український стрілець у підземеллі був для них обузою...
— Ми їм потрібні на полі бою: ховаються за нашими спинами, будь здоров! А настане мир — придумають, як розброїти хутко, аби цісарю спокійно спалося! — випалив Тимко і за хвилю загорівся бажанням провчити негідників, що покинули його друга в лиху годину.
— Немає кого провчати, — мовив спокійно Чигіль. — Не вийшли ті негідники тоді з підземелля: сконали, сонця не побачивши, або ж москалям у руки потрапили.
— А як врятувався ти, друже? — спохопився Тимко.
— У кожного підземелля своя таємниця. Та, яка відкрилася мені, була з милим жидівським обличчям. Навіть уявити собі не зможеш, Тимку, як налякав я юну жидівку, з якою зіштовхнувся в одному з підземних закутків. Бідолашна закричала несамовито, але коли пригорнув її лагідно до себе, отямилася й заплакала. З давніх часів ховають жиди свої коштовності від усяких грабіжників, а особливо від тих, що тільки заходять у їхні поселення. В родини сеї дівчини, якій так пасувало жидівське вбрання, був у підземеллі сховок.
— Невже, розвіднику, виказала тобі, де той сховок?
— Ні, не виказала. Просто збагнула, що здогадаюся, чому вона в підземеллі й надумала купити родині спокій якоюсь часткою схованих коштовностей.
— Ох, вже сі жиди!..
— Я запевнив юнку, що нічого від неї та її родини не потребую, лишень сонця над головою, а за годину юнка прививела мене у власний будинок у Перемишлі якимись лисячими норами, про які попрохала забути. Могла й не прохати, бо й на гадці не мав підлого збагачення. Єдиним скарбом для мене, як збагнув невдовзі, була вона сама...
— Закохався! Отакої! Й досі підтримуєш стосунки?
— Підтримую, Тимку. І бережу мою жидівку, як зіницю ока... — Чигіль підвівся з насипу і подав на прощання руку. — Пора кожному до своїх справ.
Несподіваний поворот розмови налаштував Тимка на ліричний настрій. Проводжаючи друга поглядом, у думці був уже з Марію Гайдукевич. Відчував, що нареченій важко на душі, що вона не знаходить собі місця вечорами, коли закінчує поратись по господарству і темінь окутує рідне обійстя. Вони удвох любили зустрічатися на березі Золотої Липи. Та й не оминеш того берега, якщо він так близько до осель. А які розлогі верби нахилилися над ним: миють коси у прозорій воді та заплутують тими косами хвости великій рибі. У багатьох місцях річка мілка, тому рибу можна ловити й руками. Тимко усміхнувся пригоді, яка й прихилила його до Марії. Рік тому відпустили з війська на кілька днів додому. Вирішив порибалити на Золотій Липі цеберком. Набирав у цеберко карпів і окунів та й викидав на берег. Нагодилася Марія, що кудись ішла у своїй улюбленій сукні до п'ят. Забіліла ото на березі та озвалася.
— Тимку, а подаруй дівчині одну рибу.
Примружив тоді око хитро, бо хотілося жартувати.
— Скажеш таке, Марусю... Як се — подаруй! Нема дурних. Забаглося риби, то й сама упіймай.
Маруся надула губи, але не знітилася.
— А таки упіймаю! І без твого цеберка, Тимку, обійдуся.
Хвацько підтягнула сукню вище колін і підв'язала її перевеслом, сплетеним з високої трави. Відтак увійшла у воду й гайда руками здоровенного карпа ловити. Захопилася — й лівою ногою в ямку, прикриту жабуринням. Не стямилася, як розпласталася на воді. Хоч і підвелася хутко, біла сукня з тонкого полотна геть промокла. Тимко, мов зачаклований, не міг очей відвести від обрисів дівочих, відточених водою… Так і зирив би непорушно на сю красу напівпрозору, якби не почув благальне.
— Відвернись!
Звісно, послухався Марії тоді, та не зміг відвернутися від настирливих думок про неї і тим паче від кохання, що прийшло услід за роздумами й зосталося в серці хазяйнувати.
А тепер між ними війна. О, ся бісовина кривава теж увірвалася хазяйкою в його серце, і поки не вижене сю другу, непрохану, не буде простору першій, на жаль.

Роман

Частина перша

Багнети і серця

1916 рік
1.
Серпневої ночі 1916-го року на хутір Гулак темрява впала крадькома: так буває, коли довкруж височенний ліс. Принишклі обійстя злилися з осиковим і грабовим окулом, а єдина дорога, що пролягла сюди лісом, начебто розсунула буйне гілля і впіймала небесний просвіт, гаптований зорями, ще надто блідими, аби хоч що-небудь освітити внизу. З суцільної темряви назустріч зорям вирвався вогник гасової лампи, і тепер земне та небесні мерехтіння повели про щось розмову: те, з долівки, здавалось жагучішим — можливо, відображало мовлене в хаті. Емоційний господар не давав спокою гостеві, а той, як міг, товкмачив.
— Ну, — не терпілось господарю, — і як ти вчинив, Семене, коли москалі забрали Літятин?
— Слава Богу, почув стріли, не доїжджаючи до Літятина! — перехрестився Семен. — Слава Богу... Але стрільців наших жаль. Так жаль! Ади, три рої полягли чи ж у полон потрапили.
— Отож на Потутори попруть москалі?
— Поперли. За фірою моєю услід одразу й метнулись! Якби у ліс не звернув, наздогнали б кулі!
— А кінні, кінні не гнались за тобою?
— Ні, далебі... Москальське військо вздовж Ценівки* потягнулось і далі — понад Золотою Липою.
— З гарматами, Семене?
— З ними, клятими.
— Ну?
— Що ну, Василю? — гість покосився на чарку, наповнену господарем, але так і не запропоновану йому.
— Ну, потім що ж?
— Випріг я з фіри коней й верхи у Потутори — галопом. Гостре поготівлє! — кричу стрілецькій варті, а в них, хлопчиків наших, воно уже й заряжено, те поготівлє.
— О, наші лучбою* славляться! — аж підкрутив пишний вус господар. — Не одну сотню рятує вчасна лучба.
Очі гостя все частіше ковзали по чарці, але знову продовжив розважливо.
— Ніч у Потуторах, уклін святим, не збентежила. Лишень на світанку москалі вдарили з гармат попід ліс: знали, сучі діти, де наші рови копають.
— В юрнета уздріли чи як?
— Та біс їх знає! Видно, їхня лучба нічим не гірша. Стрільчиків наших четверо під лісом полягло!
— Прийми, Господи, душі героїв, — перехрестився господар.
— А ранених! — хитав головою гість. — Два десятки набереться, Василю. Власноруч заносив безногих і безруких у хату шпитальну години за дві... А тут ще загроза оточення...
— Кого зім'яли?
— Заскочили зненацька мадярський батальйон на березі Ценівки. Наче з-під землі узявся москаль та й заскочив більшою силою. Мадяри, що уціліли, на той бік убрід та уплав. На щастя, сяк-так за резервну позицію зачепилися.
— То ж є надія, Семене...
— Не знаю, чи є... Коло першої по полудни закишіло москалями на залізничній колії з Козови і звідти по наших посипалось зі скорострілів і крісів. Цілому стрілецькому становищу — пекло!
— А кров свою рідну побачив? — господар, врешті, згадав про старшого сина оповідача на передовій.
— Сплюнь, Василю! — той на власний лад зрозумів співбесідника. — Мій Тимко — живий!
— Звісно, живий, — зніяковів допитливий. — То мовиться так про дітей...
— Тимко — десятник, роєм командує! Відрахували, було, з австрійської армії через поранення важке, думали — помре, а підійшли до нашого терену січові стрільці, то він, оклигавши, — до них добровольцем у перший курінь. На доброму становищі перший тепер, кажуть. На доброму...
— Чим тоді занепокоєний, Семене, — голос кам'яніє...
— Москалів навпроти становища першого достобіса. У Жонівці отаборилися. Терен у них пригожий для наступу, бо ж наших і мадярів розділяє поперечний ярок, а се шкодить маневру оборонців.
— Звідки відомості такі? — господар навіть позаздрив оповідачеві.
— Не криються стрільчики від мене, все ж бо харчів хутірських фірою доставляю їм. За свого мають. Щоправда, відправили під вечір додому, аби мадярське начальство у шпигуни не зарахувало. Повертав на Гулак, а перед очима Тимко — так і стоїть, так і стоїть...
Двоє у хаті помовчали, поки господарю не спало на гадку заспокоїти гостя бесідою про приємне.
— Чув я, Семене, одружуєш Тимка?
— Так, засватав йому Марію Гайдукевич з Рудник.
— Сам пригледів невістку?
— Якби ж то. Хіба не знаєш мого старшого? Що задумає, те і вчинить. Не копошіться, тату, каже, все одно буду жити з тою, котру сам оберу.
— Батьківська воля йому не теє...
— Не теє, Василю. А я й не ображаюся: дуже вже файна та Марія і з господарської родини. Одне, може, зле — шістнадцять літ їй від роду.
— Ну, се у нашій місцевости звичне. Вийде дівка заміж, а до двадцяти руки в мозолях і діточок купка.
— Тимко свою берегтиме. Майстер на всі руки! Чого тільки не утне — і воза, і діжу, і терлицю, і маслянку. Та що там сі дрібниці, якщо й хату знизу доверху змайструє людині. За таким чоловіком жінка не бідуватиме.
Рука господаря врешті-решт присунула до гостя чарку.
— Випий, Семене, аби примножилося тобі в родині та усякі чутки пощезли...
— Які чутки? — насторожився гість.
— Ну, буцімто сини твої посварилися через поле та ліс, що старшому вділяєш.
— Правду кажуть — вділяю, бо добрим господарем буде. І, власне, як іще чинити батькові, як не поділити синів порівно.
— Чому ж тоді молодший...
— А тому, — перебив гість, — що молодшому, бач, ріжуть око гроші, зароблені Тимком у війську.
— І багато тих грошей?
— У тому й справа, що назбиралося, бо старший у війську до війни майстрував, а не крісом орудував. Ех, якби москалі не посунули...
На столі яскравіше зблиснула гасова лампа, впіймавши потік повітря з прочинених дверей. Чоловіки оглянулися: у дверному проході стояла дочка господаря, підвінцевого віку вродливиця з тугою косою й тендітним станом.
— Чого тобі, дочко? — запитав господар.
— На вулицю хочу, тату. Пустіть! — м'який голос дівчини вельми пасував її вроді.
— Глупої ночі на вулицю?
— Ще не зовсім ніч, тату!
— Побазікай мені! — здоровеча рука потягнулася за ціпком, що лежав поряд.
Гість осудливо похитав головою.
— Одурів, Василю?
— Мусить слухатись! — відрізав господар. — Поки на моєму хлібі сидить — мусить!
— Хіба я не слухаюсь? — не здавалась прохальниця. — Але ж усі дівчата над потічком зійдуться! Чим я гірша?
— Спати, Касю!
Переконувати батька знову Кася з остраху не наважилась чи, далебі, знала, що батьківський наказ не розвіяти — ні словом, ні слізьми. Тому й вийшла мовчки у кімнату з одежною скринею, великим п'єцом, на якому спала, маленьким приземкуватим вікном, так спокусливо відчиненим... Поки розмовляють за чарками тато і вуйко, поки у родичів мати за версти три звідси, — міркувала, — можна до подруг випурхнути. Трішки погомонить із ними — і гайда додому. Бо ж скільки того гомоніння їй зосталося? Засватає Микола під зиму і буде наказувати, як батько: роби, Касю, так, а не інак, будь покірною, Касю, бо має жінка бути такою. Тільки й відчуєш себе вільною на отих дівочих схо̀динах над потічком! Вільною від усього, що мусиш, і по-справжньому щирою...
За мить відчинила дівчина скриню і скрутила з одежі боввана. Чим не спляча красуня на п'єцу? — засміялася. Відтак, уклавши красуню спати, — у темне завіконня.


2.
Троє в мішковині з прорізами для очей скидалися на сичів. Четвертий, що старшував на ними, першим вийшов на лісову дорогу.
— Далі без мене, — мовив стиха.
— Знову утрьох! — засопів невдоволено за його спиною дебелий, з товстезними руками.
— Так буде завжди!
— Чому? Боїшся ризику, Кар...
— Без імен!
Від зауваги дебелий ще дужче напосів на того, чиї дії його дратували.
— Старшувати міг би і я!
— Розуму не вистачить.
Мішковина з обличчя дебелого поповзла на маківку.
— Приб'ю! — випалив у потилицю опонентові, що навіть не поворухнувся.
— А далі що?
— Не знаю...
— Звісно, не знаєш, бо з усіх вас голова на плечах тільки у мене. Спочатку вказую, кого грабувати, потім навчаю, коли і як... Невже цього не достатньо? Мою голову на відміну від ваших потрібно берегти. Ось і сеї ночі, приміром, вона підкаже вам, як замести сліди.
— Як? — одночасно запитали троє інших з нотками примирення у голосі.
— Наблизився фронт. Нишпорять мародери...
— Ні москальською, ні австрійською не володіємо, тільки нашою… А хіба січові стрільці вдаються до мародерства? — подивування в голосі дебелого.
— Пограбовані повірять у все на світі, добродії.
Під мішковиною пирснули роти.
— Еге ж, добродії...
Коротка мовчанка. Той, хто старшував, порадив зняти з голів мішковину, мовляв, приміряли тай годі. Порадив і уп'явся очима в поплічників.
— Хто ж усе-таки вбив у церкві дяка?
— Та біс його знає! — знову озвавсь говіркіший дебелий. — Склали тої ночі церковне добро у мішки, а тут сей божий у церкву зайшов. Кожен із нас і приклався до нього.
— Третє вбивство.
— Та третє, — устряв коротко стрижений, наймолодший з-поміж усіх. — Та жоден із них не бідняк: натішилися життям і буде!
— І буде! — повторив зверхник. — Не тобі, шмаркачу, людям вік відмірювати! Три життя можна було не згубити. Три!
— Яке благородство! — вкотре розпалився дебелий. — Грабувати можна, а вбивати — зась. Коли ж без душогубства ніяк? Він ось, — кивнув у сторону ще одного спільника, — він, вайлуватий, світив би лисиною чортам у пеклі, якби не штрикнув ножем під ребра господарю, що здавив йому горло.
— Чинили б, як наказую, до цього не дійшло б, — відмахнувся зверхник. — Три смерті! Три... Усе має здатність до зворотного...
Спільники стегнули плечима: тільки й бракувало філософії на їхні хлопські голови, тим паче перед черговим грабунком.
— Усе мусить мати зворотне, інакше світ западеться, — злетіло з вуст зверхника. — Але в нашому випадку ще не час...
— Тьху, верзе казна-що! — сплюнув дебелий. — Краще б оповів, як завше, що й кому робити, коли нападемо...
Троє мимоволі зиркнули на далекий вогник у вікні хутірської хати, а відтак на зверхника.
— Ну?
Настирливим відповів не зверхник, а пугач у верховітті.
— Пугу! Пугу!
— Аби здох! — задер голову лисий. — Налякав до гикавки!
— І підказав дещо.
— Пугач? Підказав? Що саме, зверхнику? — хмикнув коротко стрижений.
— Господар, у чию оселю заскочите, має відчути тваринний жах: воля такого нікчемна і руки слабкі.
— Відчує! — зобразив коло кулаком дебелий.
— Лишень без наступних жертв! — відрубав зверхник і продовжив навчати пошепки.
Злетів з дуба і наблизився до чотирьох унизу пугач, наче хотів підслухати, що робитимуть ці грабіжники далі, але прошмигнув над ними у сторону хутірських обійстів.
— Пугу! Пугу! Пугу! Пугу!
Невдовзі услід за птахом подалися лисий, дебелий і коротко стрижений у машкарі. Перед обраним для нападу обійстям принишкли, а за хвилю увірвалися в хату через відчинені двері. Двоє застільників у хаті оторопіли від націлених на них обрізів, але наказу лягти не виконали.
— На діл! — вдруге гарикнув дебелий і вдарив чоловіка, що ухопив ціпок. Від могутнього удару жертва втратила свідомість. У наступну мить приятель жертви поцілив джбаном у голову дебелому, але відразу відчув нестерпний біль у власній скроні. Тепер обидва застільники лежали на долівці нерухомо, а нападники приводили їх до тями.
— Хто з них господар? — гарчав дебелий, тримаючись за чоло. — Як дізнаємось, де гроші?
— Дівці відомо!
Від згадки про дочку господаря в нападників пробіг мороз по шкірі. Зверхник розповів, хто з мешканців сеї хати буде вдома, а дівку, яку не пускають вечорами з хати, — мов корова язиком злизала.
— Заснула міцно, — припустив дебелий і метнувся в кімнату з п'єцом. За хвилю стягнув із п'єца сонну і відсахнувся: такого м'якого тіла ще не торкався... Простягнув руки до сонної ще раз.
— А шляк би то трафив — бовван! Мабуть, надурила дівка старого і втекла на гульки...
Спільники дебелого, поки відлучався, плеснули водою на чоловіків на долівці й почули їхній стогін.
— Хто господар? — тепер уже гарячкував той, до чиєї спітнілої лисини прилипла мішковина. — Уб'ю обох, якщо не скажете!
— Я господар, — вичавив з болю чоловік із ціпком, затиснутим у руці.
— Мовчи, Василю! — озвався поряд на долівці гість. — Мовчи, бо закатують!
— До біса сих харцизяків, Семене! Не боюся!
Господаря рвучко звели на ноги, і лиса голова в машкарі вдарила його в переднісся.
— Смерть або відкуп!..
— Зневажаю, гидото!
— Поріжемо на шматки!
— Ріжте!
— Дочку пошматуємо! — докинув дебелий, що повернувся і пильно стежив за діями спільників осторонь.
— Де Кася? — змінився на обличчі господар: геть зблідле, воно виражало пекельну муку.
— Зв'язана коло п'єца, — гадюкою засичав дебелий. — Беззахисна дівка... Перед тим, як сконає, забавить нас...
— Не руште! — вирвалося зі стиснутих до посиніння батьківських губ. — Усе віддам! Сховок — у клуні під лядою...

3.
В якусь мить у дівочому гурті Кася спохмурніла. З нею так траплялося й раніше: дзвінкоголоса, веселиться, аж раптом тінь занепокоєння ляже на витончені риси її обличчя. Як мовить парубок Микола, що сватів до неї зібрався прислати, — хмарка заступає сонце. Чимало хмарок тих несподіваних, — роздумувала інколи дівчина. — Чи такої вже вдачі мінливої вона, чи нашіптують відчуття й передчуття… Подруги хутірські до всього звикли: куди підганяє вітер життя, туди й ідуть. А їй завше хотілося дихати вільніше, а їй мріялося, аби покора, до якої привчили змалку, виростала з глибин серця, а не придавлювала, як міх на плечах. І про̀стору, простору мріям дівочим! Бо ж не обмежується дивний світ хутірськими обійстями та лісом: біжить він, як цей потічок, в який опустили босі ноги дівчата, — то повільно, то хутко. І якщо воду потічка пришвидшують зливи, світ галопують вибухи і постріли. Може, тому й буває прудким, аби винести на осоння тих, кого не встигли скалічити чи убити. А гинуть, здебільшого, молоді, караючи смертю своєю рідних, близьких і закоханих у них. Страшно, ох, як страшно не відчути життєвого цвіту і не стати тим цвітом… Кася заплакала, згадавши рідного брата Михайла, якого два роки тому відібрала в неї війна. Мобілізований австрійцями, загинув у першому ж бою. Як вона страждала! Місця собі не знаходила ні в хаті, ні у дворі. Удвох із матір’ю, було, схлипували й бідкалися звечора до ранку. Час не гоїв їхніх ран, аж поки не посипалися на матір нові клопоти, а її дівочому серденькові не заговорила молодість… Знову на гадку Касі прийшов Микола. Моторний та завше заклопотаний, якось все бігцем навколо неї. Навіть придивитися добре нагоди не добрала, який він, той Микола. Батько сказали, що господарський і серйозний. Але хіба цього достатньо дівчині? Інколи виникає бажання крикнути залицяльнику: зупини на обраниці погляд, зблисни вогником очей — аби запалахкотіло єство дівоче. Не зблискує… Можливо згодом, згодом…
— Чому надулася? — штовхнула Касю плечем огрядна Ксенія. — Єдину з хутірських дівчат небавом засватають, а вона надулася і пливе…
— Не пливу — занадто мілкий потічок, — ухилилася Кася від наступних подружніх жартів, але подруг не так легко вгомонити. Руки у боки і почали.
— Зажурилась Кася нині, що коротша буде днина.
— Як ходила у дівках, то була і ух, і ах!
— А як заміж треба йти — очі близько до слоти.
— Сто турбот у заміжньо̀ї,
сто мотузок із одної
чоловічок в’є завзято
і у полі, і у хаті.
— Та годі вам! — знову зійшло сонце на обличчі Касі під місячним сяйвом. — Як старі квочки розквокались! Аж місяць на небі засоромили — геть зашарівся.
Подруги пирхнули.
— Місяць засоромили! Надумала таке…
— Вигадниця!
— Книжки б їй писати.
Кася зітхнула.
— Які ще книжки? У кожної з нас, дівчата, — три кляси й чотири коридори… І дяк нас більше лупцював, аніж навчав.
— А хай йому!... — пригадала дяка й огрядна Ксенія. — І в сего руки чесалися, і в батька, і хлоп, з яким під вінець підеш, з такими руками буде…Куди ж поділися благородні?
Усі подивилися на Ксенію з подивом: словечко панське десь запозичила. Чого доброго, захоче поклонів, букетів і красивих слів. Од наших парубків, хоч лусни — не дочекаєшся!
Першою подиву позбулася Кася, бо кружляє подібне в її голові. І нехай ближче їй не «благородний» з вуст подруги, а шляхетний, бо саме в цьому слові, почутому на ринку в Підгайцях, є натяк на шлях, раз і назавжди обраний шлях, на якому ні блискавок, ні громів, а тільки попутний вітер для двох поєднаних доль. З попутним хутчіші думки та ноги і несподівані прикрощі не такі пекучі… Ой, прикрощі… — підвелася з долу. — Якщо батько заглянув на п’єц, де повинна спати о сій порі, клопоту не обереться! Кинула погляд на вогник у вікні рідної хатини, що за версту від потічка і злякалася: кудись побіг той вогник! Невже у її кімнату з п’єцом? Але ж ні — мандрує подвір’ям до клуні. Хутко мандрує. Чи не сталося лихо?
Кася попрощалася з подругами і — бігцем додому.
Той, кому довелося мчати вночі без ліхтарика, знає, як добирає зросту дорога, як вона видовжується і наїжачується. Ніби й не помиляються в темені твої ноги і звично допомагають руки, а все ж таке відчуття, начебто борешся з витівником, що хоче зашкодити. Плутаються думки і одна з них б’є тобі у серце — навпрямки, людино, аби не каятись згодом, коли запізнишся…
Кася повернула в хащі, через які значно скоротить шлях вузькою стежкою. Руками захищала обличчя — від навислих гілляк і багряного місяця: їй здавалося, що місяць ось-ось вхопить її за плечі, аби затримати. «Одчепися, небесний! — заледве не скрикнула. — Хіба не бачиш, як поспішаю! Ах, підсобив би татові моєму, поки добіжу до нього, — попрохала, — ти ж хутчіший!»
І небесне світило начебто послухалося: зникло з очей Касі. «Ох, фантазерка! — дорікнула собі. — В найбільшу гущавину забігла — тільки й усього. За якусь хвилину виберуся…».
Дівчина пришвидшила крок і знагла завмерла, бо той, слухняний, вхопив її за плече. «Який він… страшний у машкарі!» — затремтіла й позбулася зблиску казки: вона у руках дебелого нападника! Підхопив і поніс її, а позаду гупання ще кількох ніг. Спробувала скрикнути, але широка долоня затисла їй вуста і гадюче шипіння вповзло у вухо.
— Ціхо, бо задушу!
Ті, що бігли услід за дебелим, зупинили його.
— Не барися!
Катя опинилася на долівці обличчям доверху. Над нею нахилялися троє у машкарі — нижче і нижче. Долоня дебелого сповзла з дівочих вуст на тугі перса і раптом злетіла вгору, наче хотіла розрубати згусток темені, і відразу — звук різкого удару і ще кілька подібних звуків у наступну мить. Заплющені від жаху очі Каті не побачили, як упали і розпласталися дебелий та його спільники, а до її обличчя піднесли військовий ліхтарик.
— Она ізумітєльна! — видихнув хтось, освітивши дівчину з голови до ніг. — Рєдкосной красоти баришня!
Як не глянути на того, хто тобою захоплений? Немає сили, що завадила б дівчині побороти жах за такої оказії. Кася уп’ялася очима в чоловіка з ліхтариком: ні, його не розгледіти, лишень обриси… Знову озвався, повернувши голову до тьмяних обрисів ліворуч.
— Забрать оружіє і ценності у бандітов, но нє добівать. Нє будєм оставлять слєдов…
Кілька постатей метнулися до розпластаних, а Касю звів на ноги чоловік з ліхтариком.
— Бєгі домой, ізумітєльная. Боюсь, нє забуду тєбя…
Хоч було уже вимкнуто ліхтарик, порятована розпізнала в рятівникові красеня: не зором — якимсь особливим дівочим чуттям, що проникає крізь темінь і навіть час… Розпізнала й побігла до рідної оселі як та безмовна лань, що дякує за порятунок не голосом, а відчайдушною любов’ю до простору, подарованого їй…

Іван Михайлович стояв посеред церкви у черзі до священика. Називав ту чергу лікувальною, бо заставляє прихожан потрясти деревом пам'яті, аби плоди гіркі, зіпсуті упали в душу, де їм судилося стати перегноєм. Так, саме тим перегноєм, що удобрить ґрунт для плодів інших, можна сказати, праведних, за які обдарує милосердям Бог. Їй-богу, думалося Іванові Михайловичу, праведне проростає з гріховного, а достеменніше - усяке неподобство виштовхує його на недосяжну висоту. Ось тоді й не грішить людина, бо те, що здавалося раніше припустимим і навіть привабливим, тепер відлякує і виглядом своїм, і плином нахабним... Розуміти це дуже важливо. Особливо, коли тобі за сімдесят. Отож не забути б чогось з минулого, аби поштовх до праведного не був фальшивим.
Перед Іваном Михайловичем у черзі кілька жінок його віку і старших, що сповідаються не тільки у передвеликодній піст чи за кілька днів до Різдва, але й за покликом душі значно частіше. Ревно сповідаються, та чи оглядаються на давноминуле, якщо та ж баба Зонька як сипала прокляттями сусідам, так і сипле досі. Невже не вважає це гріхом, який потрібно визнати на сповіді? А товстезна Клава, про чиє нахабство за прилавком крамниці чи не все містечко говорить, обважує покупців усе вправніше, а сповідь для неї, судячи з її заплаканого обличчя, нагода поскаржитися на зятя невдячного чи, ймовірно, на колегу по праці, що за словом їдким до кишені не лізе. Та годі про тих бабів. Потрібно вийти на лад зі своїм... тим вчинком, якому не надавав значення, а останнім часом він муляє, коли підходить до отця Петра. Через тридцять вісім літ, відколи трапився, муляє! Чому ж тоді мовчить про нього, сповідаючись? Усе ніяковіє й не наважується глянути отцеві у вічі, бо ж... Ні, сьогодні так не буде! Сьогодні заставить себе бути рішучішим.
- Отче Петре, - мовить Іван Михайлович у кінці сповіді, - маю задавнений гріх, а вони, ті задавнені, як кажете у проповідях, тяжкі!
Отець Петро враз напружується. Слухав старого чоловіка не вельми уважно, бо ж які гріхи в пенсіонера, що ходить чемно по колу дім-город-бібліотека, а тут - задавнений гріх!
- Слухаю, Іване Михайловичу!
- Я... - Іван Михайлович сягнув зором ангелочків на іконостасі, - ніколи в житті не бив дітей, але одного разу... То був один із моїх перших уроків у дев'ятирічній школі після закінчення педінституту, урок української мови у випускному класі. Весна. Вікна класу відчинені. Затишок. Пояснюю дітям навчальний матеріал, схеми малюю на дошці, приклади наводжу, а на задній парті міцний хлопчисько запалив цигарку і ноги виставив на підвіконня. Я йому одне зауваження, друге, третє - не реагує. Починаю кричати - кпини у відповідь. Не стримався я тоді: так ляснув зухвальця поза вуха, аж цигарка з його рота через відчинене вікно на шкільне подвір'я вилетіла. Після цього трафунку з дисципліною у хлопчиська все було гаразд, але тепер ось мучить мене запотиличник йому...
Отець Петро дивиться на Івана Михайловича округленими очима. Таке пригадав старий учитель... Його учитель. Тим зухвалим бешкетником, про якого йдеться, був не хто інший, як він, учень Петрусь. Власне, на тому уроці української мови дошкуляв вчителю-початківцю Івану Михайловичу через однокласницю Марусю, що не бачила в ньому, сусіду по парті, сміливця... Ех, Марусю, на слизьку стежину штовхала, як пра-пра-пра-пра... ну, як та, що спричинилась до вигнання з раю доброго чоловіка. Мусять хлопи тепер у рай повертати, докладаючи зусиль.
Єпитрахиль отця Петра наближається до губ прихожанина як знак про закінчення сповіді.
- То не гріх, Іване Михайловичу, той запотиличник. - Не гріх! То вашою рукою правила тоді рука Божа! - видихує отець і ледь помітно усміхається.

- Нехай коза, аби тільки з чужого села. - жартує услід парубкам сутулий дідуган. - Бач, мода у них на залицяння до дівок з інших сіл, ніби свої чимсь гірші.
- Зі своїми виросли, не сприймають їх як майбутніх дружин. - дідугану перечить сусід, огрядний підстаркуватець. - Ото з трьома парубками, що он де пішли, з дитинства гралася Вірка, ровесниця їхня. Чотирирічною побачила якось, як, ставши у ряд, справляють малу потребу хлопчики. Вона й собі їхнім способом, коли організм попросив. Та де ж там - не вдалося малій штучки знайти, якою хлопчики орудували. Шукала, шукала тай обдзюрилась.
- До чого тут Вірка, сусіде? - станцював бровами сутулий.
- Як же, - гигикнув огрядний, - може, й дотепер вважають її недотепою хлопці.
- У Вірки тої чоловік з Канади. Бізнесмен! То ж усе-таки добре знаходить те, що потрібно їй. - вирвалось у сутулого і з вітром попутним навздогін парубкам полетіло.
Троє за пів сотні метрів оглянулись.
- Ви щось кричали нам, діду? - запитав стрункий Сергій.
- Та чимчикуйте з Богом! - надів на вітер сутулий.
Трьом цікаво, які теревені за спинами у них затіяли, але мусять поспішати, бо танці в сусідньому селі ось-ось розпочнуться.
- Здається, про нашу справу діди. - пхикнув кучерявий Іван.
- Яку ж це нашу? - здивувався кремезний Юрій.
- Тьху, Юрку! - хитнулись кучері Івана. - Увімкни мізки!
- Увімкни й не вимикай! - докинув Сергій.
- Ага, справа кавалерів... - врешті здогадався Юрій. - Моя Катька знову зачарує. Яка ж вона гарна у всіх платтях, які вдягала! Як личать їй прикраси усякі! А коли заговорить, так і хочеться до вуст її припасти. Правда, здебільшого мовчить, до мене придивляється.
- До взуття та одягу твого радше. - пришвидшує крок Сергій.
- Що ж тут дивного? - почуте дратує Юрія. - Навіщо Катьці якийсь ботанік, що пильнує лишень окуляри свої, а зовнішнім виглядом не переймається. Катька одразу визначила, з ким не осоромиться. Так, так, скажу вам, друзяки, толкова вона у мене. Не дівка, а мікроскоп: нічого повз увагу її не гайне. Й цікава до всього: геть усе розпитала про мене.
- Не так про тебе, як про твої статки. - уточнив Іван. - Ще й перевірила сказане мною у розмові з Сергієм.
- Тай добре. - буркнув Юрій. - Не хоче Катька кота у мішку... Одружимось і все у нас буде... кремезно! Ха-ха! Моя статура міцна, й Катька не Дюймовочка. Дім батьків моїх, де житимемо, як фортеця завбільшки, сад коло дому на гектар розбігся...
- Цікавий підхід... Визначаєш майбутнє за зовнішнім, точніше за тим, що кидається у вічі одразу. - гомонілось Іванові. - В такому випадку, друже, мої й Наталчині кучері...
- Ха-ха-ха! - розвеселився ще дужче Юрій. - ви й насправді обоє кучеряві, тобто непередбачувані.
- Так здавна кажуть. - замислився Іван. - Не знаю радіти чи шкребти потилицю...
- Красуня твоя Наталка! Таку на руках не гріх носити. То ж стерпиш усі її прибабахи, замислений. - стрибала щелепа Юрія. - Обидві наші дівки - красуні, не те, що у Сергія...
- Стрункому варто поміркувати... - натякнув Іван.
- Що не так, хлопці? - оглянувся, ідучи попереду, Сергій.
Двоє посипали навперебій.
- Що то за дівка, що скромніше від хлопців вдягнена.
- Нігті не фарбовані, очі не підведені... Лінива!
- Мовчить, як статуя, коли інші підтримують бесіду.
- Зростом не вийшла.
- Вдача за сімома замками.
- Сіра миша!
- Дуже сіра!
- Годі! - відмахнувся Сергій. - Я Іринку люблю! Чуєте? Не Ірку, а Іринку. Не дівку, а дівчину!
У двох скептичні посмішки.
- Романтик!
- Ідеаліст!
- З несмаком!
- Сліпець!
Сергій од почутого полотніє.
- Замовкніть, хлопці!
Дружба, кажуть, проявляється у відчутті міри. Двоє прикусили язик, аби не зробити другові вкрай боляче. Решту дороги пройшли мовчки. У клубі, звідки вирвавсь на простір танцювальний ритм, блимав прожектор - розвага захмелілих місцевих. Невже й сьогодні будуть провокувати... І хто провокуватиме? Та бульката дрібота, яку суворим поглядом відсторониш, чи ті, що шаління зграї відчують?
Друзі прочинили вхідні клубу. Назустріч - п'янючий парубок. На ходу розстібає гудзик штанів.
- Дорогу! - гарикнув і, спіткнувшись об поріг, полетів сторч головою.
- Може й не поспішати надалі бігун. - вказав на змокрілу матню парубка Юрій.
До залу йшли вузьким коридором. Зупинилися коло старенької з віником та совком у руках.
- В гамі прибираєте, бабцю? - здивувалися.
- Ой, синочки! - зітхнула старенька й увійшла в кімнату праворуч.
Сергій кивнув хлопцям.
- Гайда за прибиральницею: розпитаємо, що коїться.
Кімната, в якій розмовляли, була всіяна недопалками. На масивному столі пляшки з-під горілки і колода карт. Запах тютюнового диму роздирає ніздрі.
- Що коїться? - перепитала старенька. - Котиться місцева молодь у безодню! За моєї молодості п'яного в народний дім не пускали, соромили, а тепер юнака, що вперше на танці приходить, без кількох пляшок у клуб не впустять... Ще й напоять до чортиків, у кавалери посвячуючи. Господи, прости недолугим за таку посвяту.
- Ми від цього ритуалу відмовились! - вигукнув Юрій. - інші у нас принципи.
- Тому й не долюблюють вас місцеві, м'яко кажучи. - барвить зажуру старенька.
- Байдуже! - змальовує з облич друзів Іван і трійця прямує у зал.
У просторому залі очі трьох розшукали улюблені постаті у світловому мерехтінні: вони то зникали, то знову вигулькували з-за спин танцюристів. Катерина, до якої одразу побіг Юрій, танцювала поблизу вікна. Світло-червона з мереживом сукня дівчини вирізняла її з-поміж усіх. Юрію уявлялось, що він наближається до екзотичної квітки, чиї пелюстки ось-ось доторкнуться його губ, але за мить уже побачив перед собою багряний знак запитання.
- Чому запізнився?
- Я... Я... - парубка пригнітило невдоволення, яке аж через край вихлюпнула Катерина, тому не знаходив слів для пояснення. Стояв понуро і теж добирав іскор образи.
Наталія, помітивши Івана, вистрибнула на сцену, де гупав головою у бубен якийсь біснуватий, а за місцевими мірками, далебі, геройський парубок, і нахилила до нього кучері.
- Ревнуй, Іване!
Ірина, як завше, була осторонь дійства до приходу Сергія - усамітненою і мовчазною і тільки тепер ворухнула тонкими вустами.
- Здрастуй, коханий!
Сергій бачив той порух на відстані, поки ішов назустріч їй. Ішов і роздумував, чому увагою оминув дівчат ефектних, із життєрадісним сміхом, тих, урешті, що заставляють добиватися їх, аби почуття кавалера буяли вповні. Іринка зовсім не схожа до таких. Без шарму... Чи й насправді сіра миша, як мовлять друзі. А все ж... їхня душевна близькість проростає з чогось іще невідомого йому, можливо, прихованого її вдачею. Час виокремить цю таємницю.
За крок до Ірини Сергій повернув ліворуч - так рвучко, що танцюрист, якого зачепив плечем, гепнувся на підлогу. Неподалік на руках Юрія повисли четверо місцевих, а п'ятий гатив схопленого у сонячне сплетіння, тож від рук і ніг Сергія залежало життєдайне... За кілька миттєвостей звільнений Юрій вгамовував біль на долівці, а його рятівник, як тільки міг, блокував удари п'ятьох. Івана не відпустив зі сцени бубноголовий, що, було, схопив за перса Наталію і тепер вони удвох з Іваном котилися сценою у двобої.
З усіх закутків залу, мов гоголівські упирі зі щілин церкви, посунули на трьох невгодних довготелесі й куці, ошалілі й нацьковані - усі, кому баглося вдарити. Їх заледве міг бачити Сергій: упав на долівку від пропущеного удару у скроню і начебто віддалявся далеко, аж ген у монотонний гул... І раптом монотонне розірвав крик Іринки.
- Зупиніться, звірі!
В наступну мить тендітна дівчина упала на Сергія навзнак, прикриваючи від ударів. Разючі підошви й кулаки шаленців зависли у повітрі, хтось когось відтягнув за плечі у сторону, а всі ті довготелесі й куці ні в сих, ні в тих завмерли на місці чи то спантеличено, чи то ображено.. З ними разом ніби й час зупинився, здалося. Лишень Сергій упіймав його стрімкість у перетворенні сірого на яскраве...
- Ти незрівняна, Іринко. – прошепотів. – Назавше!

Повітряний рейс Париж - Ніцца триває годину. Масенко, український літератор хвацького віку, зайшов у салон лайнера з твердим наміром не гаяти часу. Так, так, обміркую сюжет оповідання про кохання! - зримував. - Можливо, останні два роки крав у себе романтичний настрій, не дозволивши парі закоханих, до якої прихилили б серця читачі, очікувати і хвилюватися, ревнувати і пробачати, поки радощі життя не засіються в ґрунт, благодатний для проростання... Пора, пора перенести закоханість, що володіла мною ще недавно, у душі нових персонажів, - заледве не скрикнув і знову подумки доточив, - безсумнівно: щасливі персонажі ощасливлюють автора.
Роздуми літератора зупинили стюарди у проході салону. Вони хвилин п'ять навчали пасажирів діям в екстремальних ситуаціях. Кисневі маски й жилети радше для заспокоєння... - зітхнув Масенко, коли невдовзі лайнер гайнув понад хмари. - Порятуй, Боже, від авіатрощі небом підхоплених!
На сусідньому сидінні біля ілюмінатора у клітці на долонях мадам у світло-червоній сукні та темно-червоній шапочці звівся на ноги і протяжно нявкнув кіт.
- Хвилюється. - усміхнулась мадам. - Такий сентиментальний котик! Будь-які переміни добавляють йому емоцій.
- Летить уперше? - задля ввічливості
поцікавився Масенко.
- Ні, мосьє. - підстрибнули брови під темно-червоною шапочкою. - Подорожі небом Принцу завжди подобалися, лишень сьогоднішня чимсь потривожила.
Останні слова сусідки хутко повернули творчого чоловіка в русло, в якому й хотів пливти понад хмарами. Подорожі небом... Принц... - зав'язував пагінці думкам, - Нехай мого головного героя, холостяка літ тридцядцяти семи зватимуть Принцом з огляду на його розкішну зовнішність і вишукану мову. Отож красень повертає з Парижа в Ніццу, де... - фантазія літератора поволі добирала снаги, - де повинен зустрітися з давнім другом підприємцем задля важливої справи, яку доведуть удвох до ладу і друг влаштує Принцу незабутню екскурсію славним містом.
О, в Ніцці є чим захоплюватися! Про це треба детально описати в оповіданні. А потім будуть концертні зали і засмага на морському пляжі. З морської піни вийде вона, до нестями приваблива француженка. окине мимовільним поглядом Принца і зумисне приляже поблизу, аби чоловік помітив, як пасує її жіноча врода його чоловічій... Майбутня пара за крок до знайомства. Але не потрібно поспішати. Цього дня ніхто з них не наважиться сказати вперше бонжур. І наступного теж. Хіба в кінці тижня на тому ж місці...
Нараз лайнер різко похилився від пориву вітру, настільки потужного, що здалося, начебто хтось гримнув зовні кулаком в ілюмінатор. Клітка з котом випала з рук мадам, а темно-червона шапочка сповзла їй на обличчя. В салоні закричали з остраху. Крики людей переплелися з жахливим нявканням хвостатого. І тільки відновлена рівновага лайнера потроху усіх заспокоїла.
Як раптово може обірватись життя! - стрепенувся Масенко. - Не варто сповільнювати рух до щастя... Його Принц почимчикує на пляж одразу після приїзду в Ніцу і не буде ловити гав, коли вродливиця вийде з моря. У нього знайдуться слова, які приваблюють жінку до чоловіка так, як море приваблює вітер. І якщо море і вітер творять стихію загрозливу, то стихія їхніх почуттів зблисне фантастичною приємністю. Пара розпочне стосунки і... Розвиток сюжету вимагає поворотів. Принц нічого не знає про минуле обраниці.Чому вона здебільшого мовчазна? Невже, як мовиться, приховує скелет у шафі? Напевно, так, якщо розмовляє по телефону крадькома... З ким вона розмовляє? Хто стоїть між ними? Про все потрібно довідатися. Негайно! Тому йому, Принцу, доречно знайти вулицю й дім, де проживає красуня, і геть усе розпитати в місцевих.
Наступний порив вітру був ще жахливішим. Обличчя обожнювачки котів побагровіло від напруги і стало продовженням темно-червоної шапочки, кіт несамовито заметався у клітці, а кілька пасажирів охопили руками сидіння, хоча їх надійно тримали ремені безпеки. Загальний острах збагатився тепер надривним криком більшості пасажирів. Проте й цього разу усім поталанило - пілоти знову повернули лайнеру рівновагу.
Масенко, оговтавшись, утретє вхопився за нитку творчого задуму. Чому ми, чоловіки, уподібнились вошам кусючим? - нервував. - Часто псуємо життя собі та жінкам. Не буде мій Принц перебирати брудну білизну жінки, яку покохав. Кохана мовила з подругою про заміжжя. От і все! Це так природньо - утаємничити сокровенні думки. Тож ніяких розслідувань. Доречніше - їхнє з красунею зближення та не відведені погляди... І варто подумати Принцу про освідчення наймилішій. Власне, що він може їй сказати? Він, кого не відпускала з холостяцтва надмірна зайнятість і скептицизм до тих, кому чари протилежної статі були найважливішим у житті. Тепер це трапилося з ним... Мусило трапитися, бо ж тридцять сім уже - той вік, коли чоловік подібний до гілляки з яблуками, а не до гілочки, що обнадіює цвітом... Достатньо легкого поруху, аби кохана потягнулася до плодів. Стане тим порухом небагатослівна пропозиція руки і серця.
Лайнер, заходячи на посадку, здригнувся і знову набрав висоту.
Пасажирів повідомили про його несправність. За наказом стюардів пасажири нахилились та заклали руки за голову. Мадам у червоному заплакала, а її улюбленець так жалібно нявкнув, наче прощався з життям.
Котові відомо, що розіб'ємось! - вирішив Масенко. - У тварин відчуття сильніші. Щупальці досі не знаного холоду здавили літератору груди. Боковим зором упіймав дощову краплю на ілюмінаторі, потім другу, третю і в одну мить безліч. Повернув голову і... зустрівся очима з двома янголятками. Що це - обман зору, спричинений грою дощу і сонячних променів, його розбурхана страхом фантазія ачи щось інше?.. Янголята не зникали. Вони, здавалось, намотували на тендітні ручки гул лайнера - спочатку загрозливий, а потім рятівний...
Мадам у червоному звела руки і поцілувала клітку, кіт у клітці перевернувся на спину, замурчав і зарухав хвостом. По салону пронеслося обережне зітхання, а коли шасі лайнера торкнулося аеродрома, салон зааплодував пілотам. Хтось увімкнув музику й одразу знайшлися охочі пританцьовувати.
Масенко перевів подих і шепнув розніженому котові.
- Я знаю те важливе, що скаже маломовний Принц коханій, освідчуючись. Чуєш, хвостатий? Нехай витають янголята над нами, рідна моя, вигукне він, і тоді нашій сім'ї бути! І бути щасливою!

06.02.2020

Великодня п'ятниця в західноукраїнських селах оповита тишею і смутком, на жодному обійсті не бере розгону, а велемовно дрімає нехитра селянська праця. Господарі обійсть, здебільшого, неговіркі, у кожного в голові настанови панотців, що відлунюють нотами трауру, бо як інакше: в церкві Плащаниця Ісуса Христа, що засвідчила страту Сина Божого.
Західноукраїнські села вдихають на повні груди і затамовуть подих, аби почути голоси Ісусових ран, разючі та водночас зцілюючі для душ неспоганених.
Учитель початкових класів Гринь завмирає коло вікна класу, через яке видно церкву, і дослухається, ох, як дослухається до мови святої крові: так міцніє духом і позбувається нарікань на підніжки буднів і скупість особистих свят, бо усе це геть мізерне перед обрисом вічності...
- Іване Яковичу, - здригає плечі Гриня окриком дев'ятирічне, старше від однокласників циганча за другою партою, - цей урок останній сьогодні?
- Так, діти. Закінчуйте вправу, а відтак відпущу до Плащаниці усіх охочих. - тенорить Гринь і одразу визначає, що оминуть церкву троє вихованців - отой багатий запитаннями циганчук, і двоє свідків Єгови.
Двінок перерізає стрічку уроку, першокласники - за двері, а за плечима учителя, що каліграфічно виводить запис у класному журналі, сопе той же невгамовний циганчук.
- Іване Яковичу, перевірите мій зошит насамперед?
Гринь відповідає невгамовному не одразу: у пам'яті першовересень цього навчального року, який у школі прозвали циганським, бо якби не шість циганських сімей, що заїхали підводами до їхнього села і були поселені сільським головою у порожніх, давно покинутих власниками хатах, то комплектування навчальних класів у школі луснуло б, як мильна булька. На щастя, у сільській місцевості клас вважається укомплектованим, якщо у ньому не менше п'яти учнів. Отож школа житиме - як останній бастіон села, що тримає молодь у селі. Ех, коли б іще довкола цього бастіону звести інші, де б закипіла праця сотень молодих рук!
Очі Гриня упираються в циганчукові.
- Твої здібності, хлопче, обнадіюють. - кидає малому і знову пригадує першовересневі години, ті, з циганським лементом у коридорі школи і шепотом односельчан навздогін прудконогим циганчатам та їхнім батькам: пригріли злодюг, хай би їм грець, їй-богу поцуплять усе, що погано лежить.
- Іване Яковичу, то як? - аж пританцьовує циганчук. - Хочу побачити свої помилки.
Гринь неквапливо заглядає у зошит настирливого.
- Помилок немає…
- Шандором зовуть, - підказує малий, збагнувши на свій лад паузу в мові учителя.
- Дякую за підказку. - усміхається Гринь. - У тебе, кмітливий, є знаменитий тезка - великий угорський поет Шандор Петефі.
- Розкажіть про нього, Іване Яковичу! - змахує мимоволі руками циганчук, начебто хоче обійняти ними якомога більше світла у затіненому вікні.
- Не сьогодні, Шандоре. Мені пора у церкву. - підводиться з крісла Гринь. - хочу поклонитися Спасителю.
- А як він спасає? - спалахує погляд циганчука.
- Він, Ісус, - учитель. Навчає, якою стежкою йти до неба, аби не схибити. - руки Гриня теж тягнуться до віконного світла.
Подиву циганчати немає меж. Напружено розмірковує.
- Стежка мусить вести на найвищу гору, а тоді з вершини - на хмарину...
Гринь долонею приховує широкий усміх: не варто спиняти фантазію дитини: праведне відкриється їй згодом, поступово.
Зі школи виходять удвох у напрямку церкви, до якої - рукою подати, тому невдовзі уже й коло неї. Крізь навстіж відчинені двері видніється іконостас, але Плащаниці, що має бути перед ним, не видно, її заступили парафіяни.
- Іване Яковичу, Ісус у церкві? - тамує подих циганча.
- Не тільки у цій - у всіх церквах одразу, Шандоре.
У голові дитини не вкладається почуте, в очах ще більше цікавості.
- Його бачать?
- Ні, відчувають у молитвах. - Гринь кладе руку на плече співбесіднику. - До побачення, хлопче. До нашої розмови згодом повернемось.
У церкві Гриневі щемно і затишно. Склав уклінно шану Плащаниці, помолився й чекає, як і усі чоловіки, на звичне розпорядження старшого церковного брата про чергування у церкві. За спиною шурхіт. Оглянувся - у вхідних циганчук: розглядає Плащаницю, пильно-пильно роздивляється. Нараз відстрибнув од дверей і геть побіг.

- Як вам живеться, Яковичу? - запитує Гриня сусід Федір, з яким чергують з вечора до опівночі. - Ось тут, за церковним порогом, у нас благодать на душі, - продовжує, забувши отримати відповідь, - тут ми люди Божі, покірні та лагідні, а шубовснемо у буденщину, ногами тупаємо, ліктем відштовхуємо, словом ображаємо. А чому? Звикли до життєвого галопу! А хіба у галопі схаменешся? Ні, не зумієш! Бачиш перед собою одну дорогу і - стрімголов по ній, бо поганяють жінка і діти, начальство й сусіди, власні жадоба і заздрість.
Гринь подав голос для зав'язки діалогу - намарно: сусід Федір із тих, що "сідають на вуха" співбесіднику і з довбешки своєї витрушують доварене й не доварене у ній, аж допоки не похвалять себе за хвостатий монолог усмішкою чи піднятим угору пальцем.
- Я б хотів схаменутись, - розпалювався Федір, - але ж на заваді злі духи! Хочете знати, чиї вони? Будь ласка! Цих духів у себе впускають занадто рухливі.
- І балакучі, напевно. - подумав Гринь.
- Рухливим, - вигучнив торохтіння Федір, - ніколи стежити за чистотою вчинків, так, так, саме чистотою, а там, де грязно, злий дух прослизує непомітно. Спочатку сидить у людині, як миша під віником, а потім нашіптує їй про спокуси. Кому раз, кому десятки разів і, врешті, людина стає його жертвою. Ох, і розумні ці духи! Не займають полоненого ними повсякчас, а слушної нагоди чекають, аби у спину штовхнути, ножа під руку підсунути, очі на камінь спрямувати... Розізлися лишень, у відчай впади - таке за їхньою намовою скоїш, що й рід твій од тебе сахнеться! Ісус, пригадую, злих духів з людей виганяв, ще й показав, як, у свині переміщені, діють вони... А трапляється: слабшає нечись у присутності Божій, не здатна в людину проникнути. Тоді обставинами маніпулює. І так, і сяк поверне, що й неспокушеного в таращу заведе. Ото зринула у моїй голові історія, Яковичу...
Гринь підвівся з лави. Забув мобільний удома, а як без телефону в кишені у двадцять першому столітті? Його садиба он де, за два кроки. Туди й назад - за лічені хвилини. Махнув рукою оповідачу й пішов.
- Одна жінка поїхала в гості до куми. - сипав услід Гриневі й надалі оповідач. - Дорога стелилася їй попри став, оточений вербами...
Гринь зачинив за собою двері церкви і мовби прищемив носа сусідовій історії. Почулося протяжне -а-а-а-а-й! - і невдоволене сопіння. У домі Гриня вже спали, тому навшпиньки пробрався в кімнату, що слугувала кабінетом, увімкнув освітлення, ухопив і проковтнув кусень пирога, який не доїв раніше, і взявся шукати телефон. Окинув зором стіл та меблеву стінку, обмацав кілька кишень у покинутому на кріслах одязі, навіть заглянув під ліжко - як корова язиком злизала його Нокію! Сів на крісло і став пригадувати, де б міг зоставити подарунок дочки. Спохопився: звичайно на тумбі у коридорі, як і траплялося раніше... Телефон насправді знайшовся на кришці тумби. За звичкою перед тим, як покласти знахідку в кишеню, поглянув, чи немає пропущених дзвінків та повідомлень, і тільки тоді вирушив на чергування. Церква зустріла навстіж відчиненими дверима. Ніби й нічого дивного в цьому не не було, якби не відсутність у ній сусіда Федора: не відізвався на оклик - перший, другий, третій... Невже покинув церву з Плащаницею напризволяще? Господи! - запекло у грудях Гриневі. - Плащаниці теж немає! Щоб це усе означало? Щодуху у сусідський двір.
- Федоре, де ж ти?
У відповідь рев корови з хліва, на порозі якого з відром води Федорова жінка. Оглянулася.
- У великодню п'ятницю Лінда отелюється! - кричить. - Отож я з церкви свого покликала.
- Де Плащаниця? - горланить Гринь, полотніючи.
- Як це де? - знизує плечима молодиця. - Жартуєте, Яковичу?
- Хіба жартують із цим? - тремтить голос Гриня.
У хліві ще дужче реве корова й репетує господар.
- Теля застрягло в утробі! Ну, відпускай його, годувальнице!
Ошелешена побаченим жінка кидається у хлів та за мить вигулькує.
- Не до вас, Яковичу. Ідіть!
Гринь навипередки з вітром - у церкву. Може, засліпило, хай би йому грець, а вона, Плащаниця, на місці. Та де ж там! - обмацує руками стіл, на якому лежала. - Повідомити панотця. Негайно!

Панотець Микола навколішки перед іконостасом, просить прощення крадію.
- Такий гріх! Такий гріх! - бідкається після кількох прочитаних молитов. - Як те створіння Боже, що споганилось, людям у вічі погляне? Як до Творця ітиме з ложа смертного? Чи зменшать провину його молитви мої?
- Панотче Миколо, - видихає неподалік Гринь, - треба шукати Плащаницю.
- Ой, чи знайдемо? - повертає голову панотець. - Ми ж не поліцейські.
У пам'яті Гриня пропажа племінного бика односеця з пасовища. Викликав односелець поліцію, про допомогу благав. Четверо у погонах разів шість навідали постраждалого, усякі там деталі уточнювали, пригощалися, чим Бог господарю послав, а в результаті - заплатив постраждалий за пальне, що "з'їла" поліцейська машина, а про бика й думати забув.
- Малі сподівання на поліцейських - тільки те і сказав панотцеві зі згаданого, аби у церкві не нарікати, а, трохи помовчавши, припустив. - Чи не цигани наші Плащаницю викрали?
Панотець Микола підвівся з колін.
- До циганів, Іване, - совість їхню будити!
За церквою повернули в завулок, у якому найближча циганська хата. У вікнах світилося - не доведеться нікому сон псувати. На стукіт у двері відізвалася жінка.
- Кому ж там удома не сидиться?
Відповісти не встигли: моложава циганка хитнула перед ними креслатою сукнею і проспівала.
- Ой на-на! Такі пани у гості!
Панотець Микола перехрестив циганку.
- Пропала Плащаниця з церкви, жінко. Перед святим хрестом правду кажи!
- Нічого не знаю! - сукня моложавої, мовби порив хуги до колін Гриня. - У всьому роми у вас винуваті!
- Перед святим хрестом, жінко! - повторив панотець.
- Наші могли... - зніяковіла циганка.
- Хто із ваших? - пожвавішав Гринь.
- Ручаюся за домашніх. Вони не крали. - сукня-хуга заметалася знову, але уся постава циганки та очі її заперечили обман.
Попросили у жінки пробачення і попрощались.
Наступна циганська хата була неподалік. У ній також не спали. Назустріч панотцеві і Гриню вибіг і зайшовся гавкотом кудлатий пес. Відганяючи пса ломакою, дійшли до вхідних хати. Мешканці не відповіли на стукіт.
- Відчиніть, будь ласка! - попрохав панотець.
З середини хати ні звуку, а за хвилю вимкнули освітлення. Тепер уже, перекрикуючи гавкіт, наполягав на зустрічі з мешканцями Гринь. Зрештою він за чверть години кивнув панотцеві на ворота, мовляв потрібно вийти на вулицю.
- На цім обійсті велика родина. - захуткословив Гринь, коли вони з панотцем покинули циганський двір. - У літніх батьків чотири дорослих сини. Якщо причаїлись - не встигли сховати крадене!
- Пильнуватиму їх, Іване. - панотець поглянув чомусь на небо, - Мушу пильнувати, аби Плащаницю за межі обійстя не винесли, а ти, чоловіче, за підмогою біжи.
- Так, панотче Миколо. - погодився Гринь і понісся провулком. Обабіч миготіли дерева і огорожі, десь праворуч заіржав кінь, а ліворуч, у глибині села, затіяли сварку пси. Нічний спринтер не помічав нічого. Нічого, крім безлюддя, бо потрібні були йому люди - розумні та врівноважені. Хтозна, як складеться ситуація... Хтось прошмигнув попереду і притих за тином. Кажуть, у натовпі знайдеш натовп, а на безлюдді того, хто ховається. Гостре око Гриня впіймало зустрічного відразу, увімкнув ліхтарик мобільного і хутко за тин. Від побаченого оторопів: перед ним дитина, допитливе циганча... До тендітних вуст палець прикладає.
- Шандоре, - шепоче Гринь, - о такій годині на вулиці! Сам! Чому?
- Іване Яковичу, - тремтить голос циганчати, так налякали! Боявся циганів зустріти. У мене згорток... Ось там погляньте, Іване Яковичу.
Ліхтариком телефону Гринь вихоплює згорток полотна поблизу, розгортає.
- Шандоре, Плащаниця! Поцупив?
- Зі сховку батька у покинутій хаті на околиці...
- Твоя цікавість, дитино, геніальна! - руки Гриня пригорнули малого. - Але ж батько здогадається...
- Ні, не здогадається. Я вистежив його... Циганчуки уміють вистежити непомітно. А недавно, коли у домі заснули, вислизнув через вікно, аби Плащаницю під церкву...
- Наче з дорослим розмовляю. - дивується Гринь. - Далебі, у цигаських мандрах дорослішають хутчіш.
- Піду додому, - заглядає за тин циганчук, зітхнувши, і тут же запитує.
- А Бог таємниці любить, Іване Яковичу?
- Так, любить - такі, як наша з тобою, Шандоре, - мовить Гринь і ні на йоту не сумнівається, що не обманув.
10.04.2020 р.

ДІЙОВІ ОСОБИ

ОСТАП ОЛОВ'ЯНИЙ
ІВАН КРИХІТКА
ІДА ОКОЛИЧНА
СТЕПАН БУРЕВИЧ
МИХАЙЛО ЖЕРИК
ОЛЬГА БАБ'ЮК
ЯРОСЛАВ БОБОВИЙ
СОНЯ ХАБУРКО
ВІТА ВОВЧИК
ВІРА РИБКА
НІНА ВУЖИК
БАРМЕН
ОФІЦІАНТ ВИСОКОГО ЗРОСТУ
ОФІЦІАНТ НИЗЬКОГО ЗРОСТУ
ВЛАСНИК РЕСТОРАНУ
МУЗИКИ РЕСТОРАНУ
МІСЦЕВИЙ
КАСИРКА В ЇДАЛЬНІ

Картина перша

Зал розкішного ресторану. На кількох столах тарілки, виделки, ножі, сільнички та салфетки. Метушаться два офіціанти - високого і низького зросту. За барною стійкою жонглює склянками бармен. За великий стіл сідають Остап Олов'яний та Іван Крихітка, роздивляються довкола, похитують головами.

ОСТАП ОЛОВ'ЯНИЙ. Хто б оце подумав, Іване, в наші студентські, що їдальню з тарганами біля інституту перетворять на розкішний ресторан!
ІВАН КРИХІТКА. Уся наша група полюбляла в старій їдальні гарніри з котлетами і кисіль.
ОСТАП ОЛОВ'ЯНИЙ. Ціни були копійчані, а сервіс, м'яко кажучи...
ІВАН КРИХІТКА. Тепер навпаки. У ресторан приємно зайти, а ціни на будь-які блюда кусаються.
ОСТАП ОЛОВ'ЯНИЙ. Не будемо про це. Сьогодні в цьому приміщенні хвилює інше...
ІВАН КРИХІТКА. Не інше, а інша...
(після паузи) А, може, вона не приїде? Хоча обіцяла прибути.
ОСТАП ОЛОВ'ЯНИЙ. Пів групи тут, а її... чекай і чекай!
ІВАН КРИХІТКА. Що терпець увірвався?
ОСТАП ОЛОВ'ЯНИЙ. Двадцять років не бачились! Відколи закінчили інститут, наче у воду канула!
ІВАН КРИХІТКА. Ну, чому канула? Хтось із наших координати Іди віднайшов і запросив на зустріч одногрупників.
ОСТАП ОЛОВ'ЯНИЙ. Дай йому, Боже, здоров'я, тому комусь!
ІВАН КРИХІТКА (з усмішкою). Нашій колишній старості Ользі Баб'юк здоров'я примножиться. Вона організатор зустрічі.
ОСТАП ОЛОВ'ЯНИЙ. Завжди у всьому першою вона. А ми з тобою не могли раніш до цього додуматися?
ІВАН КРИХІТКА. Звісно, могли, бовдуряки. П'ять, десять років після навчання цілком пасувало б зустрітися найкращій у минулому групі інституту.
ОСТАП ОЛОВ'ЯНИЙ. О, в ті роки Іда знову затьмила б красою геть усіх! Як багато ми втратили, Іване!
ІВАН КРИХІТКА. Ми втратили Іду іще на четвертому курсі, коли за місцевого заміж вийшла.
ОСТАП ОЛОВ'ЯНИЙ. Звідки узявся на наші голови той місцевий? Кажуть проходив повз гуртожиток студентський, побачив Ідочку у вікні тай закохався, діарея б його тоді... (насупившись) А що це ми, Іване, розмикалися та рознашилися? Хіба Іда у нас спільна? Цей взірець краси міг належати тільки комусь одному!
ІВАН КРИХІТКА. Завше, Остапе, міряєш усе взірцями, а сам ти який до дідька взірець? Сірий тип тай годі.
ОСТАП ОЛОВ'ЯНИЙ. Браво, критику! Принижуєш мене, аби себе возвеличити?
ІВАН КРИХІТКА. У мене більше шансів було.
ОСТАП ОЛОВ'ЯНИЙ. З якого це дива?
ІВАН КРИХІТКА. Іда мені частіше посміхалася.
ОСТАП ОЛОВ'ЯНИЙ. Посміхатися і насміхатися - зовсім різне...
ІВАН КРИХІТКА. Які ми розумні!
ОСТАП ОЛОВ'ЯНИЙ. Не ми, а я.
ІВАН КРИХІТКА. Про тебе й мовлю у множині. Чванишся, ніби розуму на двох надбав! (замислившись) Ти й тягнувся до Іди розумом, а не серцем.
ОСТАП ОЛОВ'ЯНИЙ. Це б то я, практичний, хотів любуватися нею, мов чудовою річчю, а ти кохав її до нестями.
ІВАН КРИХІТКА. Так, гадаю.
ОСТАП ОЛОВ'ЯНИЙ. Отож сьогодні Іван Крихітка має право воркувати з Ідою, а мені зась!
ІВАН КРИХІТКА. Дуже доречний висновок.
ОСТАП ОЛОВ'ЯНИЙ. Ні, так не буде! Вона мені снилася ночами!
ІВАН КРИХІТКА. Нехай далі сниться.
ОСТАП ОЛОВ'ЯНИЙ. Я без неї не жив, а мучився!
ІВАН КРИХІТКА. Записуйся у святі.
ОСТАП ОЛОВ'ЯНИЙ. Я, нарешті, можу змінити...
ІВАН КРИХІТКА. Нижню білизну хіба що.
ОСТАП ОЛОВ'ЯНИЙ. Ну, знаєш!.. Це вже образа!
ІВАН КРИХІТКА. Проковтнеш!
ОСТАП ОЛОВ'ЯНИЙ. Відфутболю!

Чоловіки хапають один одного за груди і, ходячи колами, зникають з очей. Невдовзі доноситься дзвін битого скла. Через зал до місця грюкоту пробігають офіціанти. Бармен за стійкою незворушний, ласує коктейлем. Прочинивши вхідні, до бармена підходить Ольга Баб'юк.

ОЛЬГА БАБ'ЮК. Що за ґвалт у ресторані?
БАРМЕН. Доброго дня, пані!
ОЛЬГА БАБ'ЮК. Доброго, доброго. А все ж з якої нагоди неспокій?
БАРМЕН. Усе відносне, пані. Якщо до уваги взяти теорію переміщення, то...
ОЛЬГА БАБ'ЮК. До вас у ресторан перемістились колишні мої одногрупники, аби замовити...
БАРМЕН. Замовили. На десять персон.
ОЛЬГА БАБ'ЮК. І куди ж вони зникли?
БАРМЕН. Зникають, пані, у часі та просторі, а в межах однієї реальності це неможливо.
ОЛЬГА БАБ'ЮК. Цей заклад кадрами забезпечує божевільня?
БАРМЕН. Наша реальність і є божевільнею! Тільки ніхто з нас цього не хоче визнати.
ОЛЬГА БАБ'ЮК. Годі маячні. Де ж усе-таки ці двоє?
БАРМЕН. Судячи з усього, розбили в коридорі скляні двері і відтак пояснюють офіціантам, як це трапилося.
ОЛЬГА БАБ'ЮК. Поліції не викликати! Вартість дверей, доставку і терміновий монтаж оплатимо групою.
БАРМЕН. О, пані компетентна в будівництві!
ОЛЬГА БАБ'ЮК. Як філолог.
БАРМЕН. Тобто?
ОЛЬГА БАБ'ЮК. Значення слів знаю, а рук не напружувала.
БАРМЕН. А-а-а...

У супроводі офіціантів у зал повертаються Остап Олов'яний та Іван Крихітка.

ОЛЬГА БАБ'ЮК. Ходите під конвоєм, одногрупники?
ОСТАП ОЛОВ'ЯНИЙ. Оці... Штепсель і Тарапунька причепилися, як пиявки. Бояться, що накиваємо п'ятами.
БАРМЕН. В межах однієї реальності...
ОЛЬГА БАБ'ЮК. Стоп! Реальним тут буде мій прочухан оцим...
ОФІЦІАН ВИСОКОГО ЗРОСТУ. Закоханим.
ОЛЬГА БАБ'ЮК. Що?
ОФІЦІАНТ НИЗЬКОГО ЗРОСТУ. Вони побилися через якусь Іду. Ми почули їхню перепалку.
ОЛЬГА БАБ'ЮК. Ха! Не вгомонилися. Через двадцять років не вгомонилися! І який бовдур сказав, що хлопи за жінками гинуть не більше чотирьох років?
БАРМЕН. Вельми цікаво. Їм вдалося...
ОФІЦІАНТ ВИСОКОГО ЗРОСТУ. Загальмувати перед вікном, а то б і його на друзки!
БАРМЕН. Вони змогли...
ОФІЦІАНТ НИЗЬКОГО ЗРОСТУ. Натовкти один одному пику і заспокоїтись.
БАРМЕН. Я про важливіше...
ОЛЬГА БАБ'ЮК. Що важливіш од накритих столів перед приходом відвідувачів?
ОФІЦІАНТ ВИСОКОГО ЗРОСТУ. Ніщо!
ОФІЦІАНТ НИЗЬКОГО ЗРОСТУ. Ніщо!

Обидва офіціанти знову беруться до праці.

ОЛЬГА БАБ'ЮК. Повідомити б власнику про шкоду. Хай би назвав рахунок.
БАРМЕН. Відсутній. Я повідомлю по телефону. Згодом.

За дверима гомін жінок, проте в зал ресторану проходять Степан Буревич і Михайло Жерик.

МИХАЙЛО ЖЕРИК. Що замовили?
ІВАН КРИХІТКА. Тобі вистачить.
СТЕПАН БУРЕВИЧ. Мені забракне...
ОСТАП ОЛОВ'ЯНИЙ. Чого? А, згадав - грошей!
СТЕПАН БУРЕВИЧ. Ну, позичте!
ІВАН КРИХІТКА. Ти ж не повертав боргів - ніколи!
БАРМЕН. З боргами переміщення проблематичне...
МИХАЙЛО ЖЕРИК. Хто врешті-решт скаже, що буде на столах.
ОСТАП ОЛОВ'ЯНИЙ. Усе, що вказано в меню.
МИХАЙЛО ЖЕРИК. Іду читати.
ОЛЬГА БАБ'ЮК. До речі про Іду - затрималася в дорозі.
ІВАН КРИХІТКА. Ох!
ОСТАП ОЛОВ'ЯНИЙ. Ах!
СТЕПАН БУРЕВИЧ. Ну, позичте!
ІВАН КРИХІТКА. Не можу - не передбачені витрати.
ОСТАП ОЛОВ'ЯНИЙ. У тебе більші, ніж у мене.
ІВАН КРИХІТКА. Чому?
ОСТАП ОЛОВ'ЯНИЙ. Твоя голова розтрощила скло.
ІВАН КРИХІТКА. А твоя рука їй надала швидкість.
ОЛЬГА БАБ'ЮК (стежачи за Михайлом Жериком). Жерик не жери!
БАРМЕН. Оригінально!
ОЛЬГА БАБ'ЮК. Нічого оригінального. Це в нього прізвище таке.
БАРМЕН. Я про дегустацію салатів вашим товстуном з усіх десяти тарілок.
ОЛЬГА БАБ'ЮК. Жерику, уб'ю!

У зал ресторану входить Ярослав Бобовий. Не звертаючи уваги ні на кого, розправляє плечі та поправляє краватку на шиї. На обличчі міміка самозакоханого.

ІВАН КРИХІТКА. Хай йому грець - як собою любується!
ОСТАП ОЛОВ'ЯНИЙ. Бобовий, агов!
ЯРОСЛАВ БОБОВИЙ. Так, слухаю вас.
ОЛЬГА БАБ'ЮК. Чому в інститут не забіг, як усі? Стільки емоцій було...
ЯРОСЛАВ БОБОВИЙ. У мене кожна хвилина... теє... розписана для важливих справ.
ОЛЬГА БАБ'ЮК. Ах ти, золотий фонде факультету...
ЯРОСЛАВ БОБОВИЙ. Пам'ятаєте. Приємно. Це ж як вдало на мою адресу декан філологічного двадцять років тому...
СТЕПАН БУРЕВИЧ. Позичу гроші в золотого фонду!

З дверей до присутніх у залі прямують Соня Хабурко, Віта Вовчик і Віра Рибка. В їхніх рухах щонайменше ода романтичності.

СОНЯ ХАБУРКО (Декламує)
О, світе дивний, вельми дивний,
тобі сьогодні діви спів,
бо вже душа, як вірш інтимний,
що не тримається стовпів.
Летить! Душі моїй летючо
і прземлитися не їй.
Вона мою весну озвучить,
Дівоча радосте, ярій!

ВІТА ВОВЧИК (аплодуючи). Браво, Сонечо! Як чуттєво!
ВІРА РИБКА. Як щемно!
СОНЯ ХАБУРКО. А що про мій вірш скажуть інші одногрупники?
СТЕПАН БУРЕВИЧ. Сумно.
СОНЯ ХАБУРКО. Чому, Степанку?
СТЕПАН БУРЕВИЧ. У сорок два ще діва... Сумно!
ОЛЬГА БАБ'ЮК. Тьху на тебе, Буревичу! І як тобі язик не всохне?
СТЕПАН БУРЕВИЧ. У філологів не всихає, а після смерті пів року теліпається.

Віра Рибка голосно схлипує.

ВІТА ВОВЧИК. Віро, що з тобою?
ВІРА РИБКА. Слова Буревича... вони...
СОНЯ ХАБУРКО. Такі образливі?
ВІРА РИБКА. Ні, вони нагадали мені про покійну Ніну Вужик! Олю, давно немає подруги нашої?
ОЛЬГА БАБ'ЮК. Не знаю. За старою адресою відправила їй запрошення на зустріч одногрупників, а звідти на зворотній стороні запрошення - вмерла!
ВІРА РИБКА. Пам'ятаймо нашу Ніну завжди! Яка ж вона була працьовита! З бібліотеки в кінці робочого дня її виганяли, читала й ночами, тримаючи ноги в холодній воді. Ні розваг, ні відпочинку у студентські роки. Від перевтоми на личку змінилася!
МИХАЙЛО ЖЕРИК (доїдаючи скибку хліба). У наші студентські була дилема: червона пика і синій диплом, чи ж навпаки - червоний диплом і синя пика.
ОЛЬГА БАБ'ЮК. Твоя не лусне сьогодні?
СОНЯ ХАБУРКО. Хай пухом земля Ніночці!
ІВАН КРИХІТКА. Нехай спочиває спокійно Ніночка!
ОСТАП ОЛОВ'ЯНИЙ. Благодаті їй вічної...

Усі в залі ресторану схиляють голови та мовчать.

ОЛЬГА БАБ'ЮК. Бджілці нашій Ніно, як ми її називали колись, вічна пам'ять, а нам, живим, радіти життю, поки воно до нас прихильне. Прошу всіх за стіл.

Колишні одногрупники нерішучо, а потім жваво розсаджуються за столом подалі від Михайла Жерика. Врешті після джентальменських жестів жінкам поруч із товстуном опиняються Іван Крихітка та Остап Олов'яний.

ОЛЬГА БАБ'ЮК (підвівшись). Двадцять п'ять нас було у студентськй групі, кому належало б згодом навчати українських дітей рідній та іноземній мовам. Чотирнадцять давно вже... доглядають бабусь і дідусів в Італії, підмітають долівки у Франції, Іспанії або ж займаються сільськогосподарським фітнесом у Польщі. Не від хорошого життя так вони чинять. Не дорікаю нікому. Жалкую лишень, що не повернуться в молодість разом із нами, тут присутніми!

ВІРА РИБКА. Як хочеться повернення в молодість!
СОНЯ ХАБУРКО. На жаль, тільки думками будемо у минулому.
ВІТА ВОВЧИК. Думками та емоціями!
БАРМЕН (проходячи повз застільників). Дехто з вас до першої стадії переміщення готовий...
СТЕПАН БУРЕВИЧ. Ха-ха! Я переміщуся у хмільну реальність.
ЯРОСЛАВ БОБОВИЙ. Не всім вона личить.
СТЕПАН БУРЕВИЧ. Привільніше, золотий фонде! Ось коли вмокнеш краватку у каву і заспіваєш на всю горлянку, забудеш про свої сорок два! А ще пустися в танок з нашими молодими душею дамами, то й одразу літа твої посипляться додолу - почуватимешся юнаком.
БАРМЕН. Перша стадія чимсь подібна до легкого стану сп'яніння...
ОЛЬГА БАБ'ЮК. А стадії ситості, бармене, у вашій філософії катма. Чи не так?
БАРМЕН. Натякаєте, пані, на Жерика, в якого до першого тосту хомячі щоки? Ні, пані, переміщення викликає відчуття голоду, але той, хто перемістивсь, не змарнує часу на його вгамування.
ОЛЬГА БАБ'ЮК (з посмішкою). А... Зрозуміло... Йдіть, шановний, у своїх справах. Нашій групі пора молодіти.

Бармен киває у знак згоди і виходить.

СТЕПАН БУРЕВИЧ. З чого почнемо омолодження? З коньяку чи шампанського?
МИХАЙЛО ЖЕРИК. Я з коктейлю.
ІВАН КРИХІТКА. Ми не замовляли.
МИХАЙЛО ЖЕРИК. Горілка, коньяк і пиво в одній склянці - ось мій коктейль.
ЯРОСЛАВ БОБОВИЙ. Тобі можна. В тебе краватки на шиї немає...

У зал ресторану входить Іда Околична, жінка, вроду якої можна назвати винятковою.

ОЛЬГА БАБ'ЮК. Ідо, вав!
ВІТА ВОВЧИК. Красуня! Ніскілечки не змінилася!
ВІРА РИБКА. Жодного лишнього кілограма!
МИХАЙЛО ЖЕРИК. Ги!
СОНЯ ХАБУРКО. Браво, Ідо!
СТЕПАН БУРЕВИЧ. Вибачте скептика. Якби й мені кілограм штукатурки під очі...
МИХАЙЛО ЖЕРИК. То виглядав би, як Кощій безсмертний. Ги!
ЯРОСЛАВ БОБОВИЙ. Дозвольте Іді рота відкрити!
ІДА ОКОЛИЧНА. Вітаю, одногрупники.
ІВАН КРИХІТКА (рвучко підвівшись). Ідочко!
ІДА ОКОЛИЧНА. Впізнаю.... Крихітка.
ІВАН КРИХІТКА. Досі не одружений.
ОСТАП ОЛОВ'ЯНИЙ (рвучко підвівшись). Ідочко!
ІДА ОКОЛИЧНА. Олов'яний!
ОСТАП ОЛОВ'ЯНИЙ. Розлучений!
ІДА ОКОЛИЧНА (спантеличено). Всі повідомляють про сімейний стан одразу? Тоді про себе: від недавно самотня.
ОЛЬГА БАБ'ЮК. Ідо, краще б ти про це не мовила!
ІДА ОКОЛИЧНА. Чому?
СТЕПАН БУРЕВИЧ. Уся штукатурка з обличчя перекочує на губи двох навіжених...

У залі ресторану щирий сміх колишніх одногрупників. Усі підводяться і цілуються з Ідою Околичною. Останніми одночасно до красуні підходять закохані в неї чоловіки, але стоять у нерішучості.

ІДА ОКОЛИЧНА. Розвіялася сміливість, хлопці, як і двадцять років тому?
ІВАН КРИХІТКА. Я...
ОСТАП ОЛОВ'ЯНИЙ. Я...
СТЕПАН БУРЕВИЧ. Я, я! - сказав би німець...
СОНЯ ХАБУРКО. Хоч би вірша Іді присвятили!
МИХАЙЛО ЖЕРИК. Підкажу початок. Апетитна, така апетитна...
ОЛЬГА БАБ'ЮК. Жерику, краще жери, аніж патякай!
ВІРА РИБКА. Товариство, розпочнімо нарешті застілля!
ВІТА ВОВЧИК. Пора!
СТЕПАН БУРЕВИЧ (піднявши склянку). Будьмо! Гей!
ЯРОСЛАВ БОБОВИЙ. Бажано без окриків, що притаманні категорії людей, яких...
СТЕПАН БУРЕВИЧ. Яких не можна вважати золотим фондом.
ЯРОСЛАВ БОБОВИЙ. Якщо хочете, то саме так!
ОЛЬГА БАБ'ЮК. Група до столу!

Усі, крім Івана Крихітки та Остапа Олов'яного, сідають за стіл, випивають і закусують. Закохані віддаляються від колишніх одногрупників.

ІВАН КРИХІТКА. Остапе, забудь про Іду!
ОСТАП ОЛОВ'ЯНИЙ. Ага, буду дивитись на неї і забуду.
ІВАН КРИХІТКА. Маю на увазі інше!
ОСТАП ОЛОВ'ЯНИЙ. Нехай твоє інше не ворушиться...
ІВАН КРИХІТКА. Ти про що?
ОСТАП ОЛОВ'ЯНИЙ. Я собі знаю.
ІВАН КРИХІТКА. Бовдур, якого вважав другом!
ОСТАП ОЛОВ'ЯНИЙ. Від бовдура чую!
ІВАН КРИХІТКА. Ми привертаємо увагу!
ОСТАП ОЛОВ'ЯНИЙ. Тоді нам у
коридор.

Чоловіки поривно покидають зал. Невдовзі застільників жахає звук битого скла. За мить значно хутчіше, ніж за подібної оказії кілька хвилин тому, залом пробігають офіціанти.

ОЛЬГА БАБ'ЮК. Капець другим скляним дверям! Цікаво, чию голову, як тупий предмет використали цього разу?
ІДА ОКОЛИЧНА. Я чогось не знаю?
ОЛЬГА БАБ'ЮК. Ти когось не знаєш!
ЯРОСЛАВ БОБОВИЙ. Неадекватна поведінка індивідуумів спричинена нічим іншим, як заангажованістю...
ВІТА ВОВЧИК. Хтозна, чию поведінку в цьому ресторані варто назвати неадекватною.
ЯРОСЛАВ БОБОВИЙ. Якщо це натяк на мою персону, то ти... ви, шановна, помиляєтесь!
ВІТА ВОВЧИК. Таке враження, що й не навчались разом...
СТЕПАН БУРЕВИЧ. Виявляється золоту властивий перехід у стан з душком...
СОНЯ ХАБУРКО (Вигукує). Друзі, ми усі схвильовані розбитим склом у коридорі. У мене асоціації, що стали віршем-експромтом.
(Підводиться і декламує)
Дзвеніло скло. Так осипались душі,
затиснуті незгодами у рамки.
Що тимчасове? Що для нас у сущім?
Хто відтворив би цілісне з уламків?

Коротка мовчанка. Поетка знизує плечима і сідає на крісло.

ОЛЬГА БАБ'ЮК. Уламків хоч гору вивершуй!
ІДА ОКОЛИЧНА. Щось мене насторожує.

У зал ресторану повертаються Іван Крихітка та Остап Олов'яний. Між ними з виглядом облич, що промовляють "на всяк випадок", крокують офіціанти. З протилежної сторони наближається бармен.

ОФІЦІАНТ ВИСОКОГО ЗРОСТУ. Над рестораном нависла загроза.
ОФІЦІАНТ НИЗЬКОГО ЗРОСТУ. Битва за прекрасну даму перетворить його в руїну.
ІДА ОКОЛИЧНА. І хто ця дама?
ОФІЦІАТ НИЗЬКОГО ЗРОСТУ. У неї екзотичне ім'я - Іда!
ОЛЬГА БАБ'ЮК. Ідо, твої хлопи повбивають один одного!
ІДА ОКОЛИЧНА. Які ж вони мої?
ОЛЬГА БАБ'ЮК. А чиї ж? Якщо чоловік закохався в жінку, він уже їй належить, бо сам прив'язався душею, ще й доволі міцно!
БАРМЕН. Прив'язані душі, як не дивно, хутчіш відриваються від реальності, в якій перебувають.
ОЛЬГА БАБ'ЮК. Воно й видно неозброєним оком... Так уже відриваються!
ЯРОСЛАВ БОБОВИЙ. Викорінюймо негатив!
СТЕПАН БУРЕВИЧ. Краще б ти, Бобовий, не гатив!
ЯРОСЛАВ БОБОВИЙ. Я попрошу не...
ІДА ОКОЛИЧНА. Вибачте, але попрошу я припинити цю розмову. Вона мене дратує! Двоє... як би їх назвати... опам'яталися, що закохані, через двадцять років! Сміх і гріх! Не вірю в їхнє кохання, хай би хоч луснули! (Схвильована, прямує в напрямку коридору).
ВІТА ВОВЧИК. Ідо, зажди! Я з тобою.
ВІРА РИБКА. Теж піду на свіже повітря.
СОНЯ ХАБУРКО. Дзвеніло скло...
ОЛЬГА БАБ'ЮК. Соню, достатньо тобі скла. Наздоганяймо подруг.

Жінки виходять.

СТЕПАН БУРЕВИЧ. Одногрупниці на язикочесалівку, а ми, хлопці, на перекур? Чи як?
МИХАЙЛО ЖЕРИК. Я ще не доїв.
СТЕПАН БУРЕВИЧ. Не втомися, дояре.
МИХАЙЛО ЖЕРИК. Ги!
ЯРОСЛАВ БОБОВИЙ. Покуримо, але тільки там, де дозволено!

Усі троє запитально дивляться на Івана Крихітку та Остапа Олов'яного.

ІВАН КРИХІТКА. Я залишуся в залі.
ОСТАП ОЛОВ'ЯНИЙ. Тоді я зостануся теж.

Степан Буревич, Михайло Жерик і Ярослав Бобовий виходять.

ІВАН КРИХІТКА. Відлипни від мене, Остапе!
ОСТАП ОЛОВ'ЯНИЙ. Як би ж я тебе не знав! Далебі, задумав щось, аби з Ідою бути.
ІВАН КРИХІТКА. І таки буду! (Підходить до бармена). Слухай, чоловіче, ти насправді переміщуєш у часі?
БАРМЕН. Угу.
ІВАН КРИХІТКА. Тоді поверни мене у студентські роки. Будь ласка!
БАРМЕН. На кілька годин хіба що, бо в іншому випадку... Ні, іншого випадку я собі не дозволю.
ІВАН КРИХІТКА. Нехай так. Згоден.
ОСТАП ОЛОВ'ЯНИЙ ( схопивши Івана Крихітку за руку). Перемістимось разом!
ІВАН КРИХІТКА. Ну, добре. Самому моторошно...
БАРМЕН. У вас, переміщених, буде теперішня свідомість. На короткий термін можу це забезпечити.
ІВАН КРИХІТКА. Хутчіш, прошу!
ОСТАП ОЛОВ'ЯНИЙ. Ох!
БАРМЕН (офіціантам) Чого роти роззявили? Бігцем в коридор!

Офіціанти вибігають. Бармен кивком голови наказує Івану Крихітці та Остапу Олов'яному йти за ним. Раптом у ресторані зникає звичне освітлення, а натомість різнонольорове світлове мерехтіння у темряві. Долинає голос бармена.
- Щасливої мандрівки в молодість!
І одразу - відгомін вихору.

Картина друга

Типово обладнане приміщення їдальні. У вічі кидаються столи і стільці з металічними ніжками. На стіні масивний плакат з надписом "Хліб - багатство, ним дорожи, в міру до обіду бери! Під плакатом на столику біла табличка, на якій червоними буквами виведено "Рибний день". На столі касирки велика рахівниця, зошит і набір різнокольорових ручок.
Входять двадцятирічні Іван Крихітка та Остап Олов'яний, розглядаються, торкаються руками столів і стільців, потім знеможено сідають.

ОСТАП ОЛОВ'ЯНИЙ. Іване, досі не можу прийти до тями. Якийсь чудернацький жест бармена, різкий вихор, чорна діра, якою ми полетіли - невже все це трапилося з нами? А згодом наше відображення у дзеркалі перед дверима цієї їдальні...
ІВАН КРИХІТКА. Ти не радий власному відображенню?
ОСТАП ОЛОВ'ЯНИЙ. Коли бачиш себе двадцятирічним у сорок два... Не знаю, що й гадати.
ІВАН КРИХІТКА. Не гадай, Остапе, а радій нагоді знову обійняти молодість.
ОСТАП ОЛОВ'ЯНИЙ. Якось придавлює побачене довкола.
ІВАН КРИХІТКА. Що саме?
Остап Олов'яний. Червоні прапори, лозунги на сірих будинках, безкінечні черги до крамниць, обережні розмови зустрічних...
ІВАН КРИХІТКА. Хто не знає про вагу того, що тримає, то й ніби не важко йому... Ми такими були двадцять два роки тому.
ОСТАП ОЛОВ'ЯНИЙ. Ми такими й зосталися, бо кожен із нас жадає Іди.
ІВАН КРИХІТКА. Корабель нашої дружби потопить жінка.
ОСТАП ОЛОВ'ЯНИЙ. Знову сутички?..
ІВАН КРИХІТКА. Заждемо з нашим протистоянням. Насамперед усунемо конкурента.
ОСТАП ОЛОВ'ЯНИЙ. Того, за кого Іда вийшла заміж?
ІВАН КРИХІТКА. Так.
ОСТАП ОЛОВ'ЯНИЙ (злякано). Як усунемо?
ІВАН КРИХІТКА. Звісно, не фізично. Потужністю інтелекту!
ОСТАП ОЛОВ'ЯНИЙ. Авантюрний задум...
ІВАН КРИХІТКА. Розтовкмачу його згодом, а поки мовчок - сюди ідуть.

У їдальню з грюкотом вривається Михайло Жерик. Важко дихає й витирає піт з чола.

ІВАН КРИХІТКА. Жерик! Двадцятирічний! Як на фотках у випускному альбомі...
МИХАЙЛО ЖЕРИК. Жартуєте? (жваво) Ви теж сюди втекли?
ОСТАП ОЛОВ'ЯНИЙ (з подивом) А ти услід за нами? В ресторані їжі забракло?
МИХАЙЛО ЖЕРИК. На ресторан у мене карбованців немає. Тим паче стипендія - тю-тю! Сесію в минулому семестрі завалив.
ІВАН КРИХІТКА. Ху! Як гора з пліч!
МИХАЙЛО ЖЕРИК. Що на перерві курили, хлопці?
ОСТАП ОЛОВ'ЯНИЙ. Та ні... Газів на вулиці надихались. Запаморочення...
МИХАЙЛО ЖЕРИК. Чиїх газів надихались?
ІВАН КРИХІТКА. Цього разу не твоїх - тих, що автомобілі викидають.
МИХАЙЛО ЖЕРИК. Ги-ги!
ОСТАП ОЛОВ'ЯНИЙ. Ось ти гигикаєш, Жерику, а шлунку твоєму не до жартів.
МИХАЙЛО ЖЕРИК. Ух, знову працівниці їдальні гальмують, а борщ і гарнір з рибою так пахнуть!
ІВАН КРИХІТКА. Що той борщ, Жерику: картоплини в ньому не знайдеш - завше розварена до стану відсутності, а риба в гарнірі недоварена. Ось якби котлет штук сорок за драбину кинути!
МИХАЙЛО ЖЕРИК. Де ж їх узяти?
ОСТАП ОЛОВ'ЯНИЙ. У цій їдальні котлети теж готують для окремих відвідувачів з партквитками... Кожного дня.
МИХАЙЛО ЖЕРИК. І що?
ІВАН КРИХІТКА. Коли завідувачці їдальнею покласти в кишеню три карбованці...
МИХАЙЛО ЖЕРИК. Шкода трьох карбованців.
ОСТАП ОЛОВ'ЯНИЙ. Поласуєш безкоштовно, якщо поталанить.
МИХАЙЛО ЖЕРИК. Як це?
ІВАН КРИХІТКА. Укладемо парі. Хто виграє, того й пригощають.
МИХАЙЛО ЖЕРИК. Гм... Які умови парі?
ОСТАП ОЛОВ'ЯНИЙ. Про них скажу я. Ти, Жерику, заповзеш під стіл, а хтось із нас ударить по ньому тричі ложкою. Зможеш після цього з-під стола вибратися - котлети твої! Не зумієш - наші.
МИХАЙЛО ЖЕРИК. Ви програєте. Марнотратники!
ІВАН КРИХІТКА. Скучно, Жерику, без парі.
МИХАЙЛО ЖЕРИК. Теж мені чайльд-гарольди! Вам скучно, а мені ситно буде (Заповзає під стіл).
ОСТАП ОЛОВ'ЯНИЙ. Беру ложку і вдаряю нею по столі (Двічі вдаряє).
МИХАЙЛО ЖЕРИК (нетерпляче). Ну, третій раз!
ОСТАП ОЛОВ'ЯНИЙ. А третій раз ударю перед закриттям їдальні увечері.
МИХАЙЛО ЖЕРИК. Надули, наволочі! Та котлети все-таки будуть мої. Я досиджу під столом до вечора (Вмощується зручніше).

З книжкою в руках у їдальню входить Ніна Вужик. Не звертаючи на нікого уваги сідає за стіл і читає.

ІВАН КРИХІТКА. Ніно!
ОСТАП ОЛОВ'ЯНИЙ. Ніно!
НІНА ВУЖИК (стрепенувшись). Чого галасуєте, начебто років двадцять не бачились?
ІВАН КРИХІТКА. А хіба не так? Тьху, забувся...
НІНА ВУЖИК. Якщо третя пара, з якої ви, хлопці, чкурнули сюди, тривала так довго, то цілком можливо.
ОСТАП ОЛОВ'ЯНИЙ. Жартівниця! Пригадую, завжди була жартівницею.
НІНА ВУЖИК. Чому була? Я ще є, живу у цьому світі і, гадаю, до моїх двадцяти доплюсується не менше сімдесяти...
ІВАН КРИХІТКА. Життя непередбачуване. Все може трапитись.
ОСТАП ОЛОВ'ЯНИЙ (застережливо). Іване!
ІВАН КРИХІТКА. Знаю, до чого хилю...
ОСТАП ОЛОВ'ЯНИЙ. А... дотямив! (узявши за руку Ніну Вужик) Ніно, побережи зір і взагалі живи для свого задоволення.
ІВАН КРИХІТКА. Розважайся!
НІНА ВУЖИК. Сесія на носі, а вони про розваги.
ОСТАП ОЛОВ'ЯНИЙ. Їй-богу, Ніно, не...
НІНА ВУЖИК. Про Бога нагадали. Хай би допоміг мені (Хреститься).
ІВАН КРИХІТКА. У чому допоміг?
НІНА ВУЖИК. Скласти наступний екзамен - з наукового атеїзму.
ІВАН КРИХІТКА. А...
ОСТАП ОЛОВ'ЯНИЙ. Ніно, дорогенька, відвідай кінотеатр.
НІНА ВУЖИК. Ні!
ІВАН КРИХІТКА. Тоді консерваторію.
НІНА ВУЖИК. Ні!
ОСТАП ОЛОВ'ЯНИЙ. Художній музей тебе зачарує, Ніно.
НІНА ВУЖИК. Ні!
ОСТАП ОЛОВ'ЯНИЙ. Балет?
НІНА ВУЖИК. Ні!
ІВАН КРИХІТКА. Цирк?
НІНА ВУЖИК. Мені вистачає цирку, що почався щойно.
МИХАЙЛО ЖЕРИК. Все одно з- під стола не вилізу!
НІНА ВУЖИК. Йой, а цей чому під столом розлігся? Геть перелякав!
ОСТАП ОЛОВ'ЯНИЙ. На відміну від тебе, Ніно, він шанує кожну хвилину життя.
НІНА ВУЖИК. Розтовкмачте.
ІВАН КРИХІТКА. Жерик не позбавляє себе задоволень.
НІНА ВУЖИК. Лежання під столом - задоволення?
ОСТАП ОЛОВ'ЯНИЙ. Для Жерика це своєрідний відпочинок.
НІНА ВУЖИК. Від чого? Гарніру з недовареною рибою?
МИХАЙЛО ЖЕРИК. Ой, не нагадуйте!
Й так уже голова від запаху паморочиться.

Входить Ярослав Бобовий, витягує з кишені хусточку і гучно видуває з носа.

ІВАН КРИХІТКА (іронічно). Щоб ти здоровий був, золотий фонде!
ЯРОСЛАВ БОБОВИЙ. Буду. (Спантеличено розглядає лежачого під столом) Чому в аморальній позі, Жерику?
НІНА ВУЖИК (з усмішкою). Як ти кажеш, Бобовий?
ІВАН КРИХІТКА. Не переймайся, Ніно. Тобі не до поз - сесія не за горами.
ЯРОСЛАВ БОБОВИЙ. Жерику, негайно поводься, як личить радянському студенту.
ОСТАП ОЛОВ'ЯНИЙ. Золоті слова від золотого фонду!
МИХАЙЛО ЖЕРИК (роздратовано). Де мої котлети?
ІВАН КРИХІТКА. Ти ще не виграв парі, аморальний.
ЯРОСЛАВ БОБОВИЙ. Радянські студенти уклали парі. Жахливо!
МИХАЙЛО ЖЕРИК. Котлети на стіл!
ОСТАП ОЛОВ'ЯНИЙ. Йду на пошуки завідувачки їдальнею (Виходить).
НІНА ВУЖИК (Читає в книжці). В основі атеїстичних положень...
МИХАЙЛО ЖЕРИК (жалібно). Ніно, уникай, будь ласка, слів з фонемами -їст-!
ІВАН КРИХІТКА. За кілька хвилин їстивне буде на всіх столах.
МИХАЙЛО ЖЕРИК. Замовкніть усі!
ЯРОСЛАВ БОБОВИЙ (патетично). Ніколи не змирюся з двоїстістю!
МИХАЙЛО ЖЕРИК. О мама Міа! Хай би ти заржавів, золотий!

У коротких спідничках і блузках червоного кольору в їдальню вбігають Ольга Баб'юк, Віра Рибка, Віта Вовчик, Соня Хабурко та Іда Околична. Помітно, що вони дуже замерзли.

ОЛЬГА БАБ'ЮК. Усім привіт!
ІВАН КРИХІТКА. Привіт, красуні!
ЯРОСЛАВ БОБОВИЙ. Чому прогуляли останню пару?
ОЛЬГА БАБ'ЮК. Лишенько, золотому фонду не відомо, що п'ятьох одногрупниць залучено до репетиції дійства.
ІВАН КРИХІТКА. Я теж не в курсі, про що йдеться?
СОНЯ ХАБУРКО. Як же, Іванку, таку новину повз вуха?. Першого травня сімдесят дівчат у таких ось одежвх з червоними кульками та квітами над головою граційно пройдуть перед очима керівництва області.
ІВАН КРИХІТКА. Овва! А старі маразматики не зваляться з трибуни від побаченої краси?
ЯРОСЛАВ БОБОВИЙ (з жахом). Одурів, Крихітко! За такі слова - в буцегарню!
ІВАН КРИХІТКА. Забув про переміщення...
ЯРОСЛАВ БОБОВИЙ. Я цього так не залишу!
ОЛЬГА БАБ'ЮК. Не пригадуєш, що патякав, золотий, напідпитку?
ВІРА РИБКА. Назвав ректора бовдуром!
ВІТА ВОВЧИК. Декана - тюхтієм!
СОНЯ ХАБУРКО. Партсекретаря інституту - гульвісою!
ЯРОСЛАВ БОБОВИЙ. Я це вже залишив!
ОЛЬГА БАБ'ЮК. Отак би відразу, а то заповзявся погрожувати одногрупнику.

Несподівано на Михайла Жерика наштовхується ногою і верещить Іда Околична. За нею услід усі інші дівчата.

ОЛЬГА БАБ'ЮК. Жерику, що за дурнуваті жарти?
ІВАН КРИХІТКА. Він зайняв найкраще місце в їдальні.
ІДА ОКОЛИЧНА. Егоїст!
Михайло Жерик. Знову -їст-. Не витерплю!

Повертає Остап Олов'яний з двома тарілками, переповненими котлетами, і ставить їх на стіл, під яким Михайло Жерик.

НІНА ВУЖИК (відклавши книжку). Запах смакоти!
ЯРОСЛАВ БОБОВИЙ. Аж мені закортіло.
ОЛЬГА БАБ'ЮК. Про дієту забудеш!
ВІТА ВОВЧИК. Розкішний обід!
МИХАЙЛО ЖЕРИК. У-у-у-у-у-у-у!
ОСТАП ОЛОВ'ЯНИЙ. Зась вам, друзі, до котлет. Вони для Жерика, якщо долежить до вечора під столом.
МИХАЙЛО ЖЕРИК. У-у-у-у-у-у-у!
ОЛЬГА БАБ'ЮК. Що ж, вгамуємо голод гарніром. Добре, що трохи зігрілися!
ІДА ОКОЛИЧНА. У мене й досі дрижаки!
СОНЯ ХАБУРКО. Ідочко, тебе, найкрасивішу, так обпікали очима на репетиції чоловіки-викладачі, що й засмагнути можна було!
ВІРА РИБКА. Ще б пак! Одягнули нас, як повій, - заледве труси під міні заховалися! То чому б не зирити?
ЯРОСЛАВ БОБОВИЙ. Не треба цинічно! Керівництво подбало про красу видовища!
ІДА ОКОЛИЧНА ( схлипуючи). А хто подбає про мене, таку привабливу? То буде нелюб!
ВІТА ВОВЧИК. Як так, Ідо?
ІДА ОКОЛИЧНА. Мушу вийти заміж за того, хто міцно стоїть на ногах.
ОЛЬГА БАБ'ЮК. Аби не розгубити краси?
ІДА ОКОЛИЧНА. Так! Так! Так!
ОЛЬГА БАБ'ЮК. Звичайно, у міській квартирі, театрах і філармоніях це зробити легше, ніж на сільському бездоріжжі, а все ж...
ІДА ОКОЛИЧНА. Я хочу залишитися в обласному центрі і від цієї мети не відступлю!

Своє робоче місце займає касирка їдальні.

КАСИРКА. Спочатку обслуговую людей, а потім студентів!
ІВАН КРИХІТКА. Хіба студенти не люди?
КАСИРКА. Люди, у кого обідня перерва на роботі, а кому в гуртожиток, вже ні.
ІВАН КРИХІТКА. Зрозуміло, пані.
КАСИРКА. Яка я тобі пані? Ще раз назвеш по-буржуйськи - вижену з їдальні!
ОЛЬГА БАБ'ЮК. Людей поки немає, то як?
КАСИРКА. Стульте пельки і ставайте у чергу!
ВІРА РИБКА. Чому мовчиш, золотий фонде, коли робітничий клас хамить студентам?
ЯРОСЛАВ БОБОВИЙ. Робітничий клас виборов усі права!

Одногрупники почергово кладуть на таци тарілки, підходять до касирки, а згодом займають місця за столами. Обслуживши відвідувачів, касирка виходить. Поза тим Іван Крихітка відводить у сторону Остапа Олов'яного.

ІВАН КРИХІТКА. Іда не кохає місцевого! Як ми могли не знати цього двадцять два роки тому?
ОСТАП ОЛОВ'ЯНИЙ. Не дотямлю, що змінить одкровення Іди, почуте нами тепер?
ІВАН КРИХІТКА. У нас був шанс, який може мати продовження.
ОСТАП ОЛОВ'ЯНИЙ. У нас, селюків? І яким чином цей шанс реанімуємо, адже ми перемістились у минуле на короткий час?
ІВАН КРИХІТКА. Зробимо так, аби Іда передумала одружуватися з місцевим і після навчання повернула в село.
ОСТАП ОЛОВ'ЯНИЙ. Нам це чим допоможе?
ІВАН КРИХІТКА. Е, не кажи. Який для Іди вибір у селі. П'янючі трактористи? Шкодуватиме, що не вийшла заміж за когось із нас. І врешті, коли зустрінемось у ресторані...
ОСТАП ОЛОВ'ЯНИЙ. Здається, у вікні їдальні мелькнув місцевий. Зараз увійде.
ІВАН КРИХІТКА. Як кажуть, на ловця і звір біжить. Діймо!
МІСЦЕВИЙ ( прочинивши двері). Ідочко, шукав тебе повсюди. Запізнюємось на концерт Барикіна!
МИХАЙЛО ЖЕРИК (Наспівує). Я буду долго гнать вєлосіпєд...
СОНЯ ХАБУРКО. Як зможу дотягнутись до котлєт...
МИХАЙЛО ЖЕРИК. У-у-у-у-у-у-у!
МІСЦЕВИЙ. Лежачий студент? Тут? Дивно!
ОСТАП ОЛОВ'ЯНИЙ. Через два десятки років "лежачих поліцейських" на дорогах побачите.
ІВАН КРИХІТКА. Олов'яному наснилося таке. Не звертайте уваги, друзі.
МІСЦЕВИЙ. Ідочко, бачу, що пообідала. Переступи через простягнуту з-під стола ногу і за мною, будь ласка.
ІДА ОКОЛИЧНА. Звичайно, котику!
ІВАН КРИХІТКА. Зажди, котику, Іда кисіль не допила.
МІСЦЕВИЙ (Івану Крихітці).Прошу котиком мене не називати! Дратує!
ОСТАП ОЛОВ'ЯНИЙ. Гм... один котик подобається, а інший дратує.
МІСЦЕВИЙ. Ідочко, я благаю!
ІВАН КРИХІТКА. У цій їдальні кисіль найсмачніший.
ЯРОСЛАВ БОБОВИЙ. Казка, а не кисіль.
ОЛЬГА БАБ'ЮК. Заради нього й ходжу сюди.
ВІРА РИБКА. На упаковці знак якості не дарма.
ВІТА ВОВЧИК. Полуничне диво!
МІСЦЕВИЙ. Гаразд, поки Ідочка за столом, візьму це диво й собі.
ІВАН КРИХІТКА. Я принесу, аби ко... друг Ідочки через ногу Жерика не перестрибував ( Розглядається) Ні кисілю, ні касирки. Біжу на кухню ( Вибігає, хутко повертає і простягує повну склянку місцевому). Прошу.
МІСЦЕВИЙ. Вельми вдячний! (Похапцем п'є і знову кидає погляд на Іду Околичну) Ідочко, Барикін розпочне вчасно!
МИХАЙЛО ЖЕРИК. (Наспівує) Нарву цвєтов і падарю букєт...
ІВАН КРИХІТКА. Той дєвушке, в каторой сто котлєт.
МІСЦЕВИЙ. До чого тут котлети? У знаменитій пісні Барикіна про них не йдеться.
ІВАН КРИХІТКА. Вони - приз за вигране парі, фінал якого мріє побачити Іда.
ІДА ОКОЛИЧНА. Не видумуй, Крихітко! Зовсім не мрію.
МІСЦЕВИЙ. Зовсім. Чуєте, зовсім! Шоу Барикіна Ідочці цікавіше.
ОСТАП ОЛОВ'ЯНИЙ. Ну, в такому випадку дорогу нашій красуні! Жерику, прибери шлагбаум у білій штанині.

Іда Околична прямує до місцеаого, але той хапається за живіт і біжить у вбиральню.

ІВАН КРИХІТКА (Остапу Олов'яному). Мій інтелект підказав мені, як нейтралізувати нашого суперника - проносним!
ОСТАП ОЛОВ'ЯНИЙ. Жартуєш?
ІВАН КРИХІТКА. Ні, радше кохання жартує з моїм інтелектом.
ОСТАП ОЛОВ'ЯНИЙ. Однак маємо трішки часу для розмови з коханою.

Обидва чоловіки підходять до Іди Околичної.

ІВАН КРИХІТКА. Ідочко, в моїй душі вогонь несказанний, що міг би тебе все життя зігрівати. І якщо ти до нього наблизишся...
ОСТАП ОЛОВ'ЯНИЙ. Отримаєш опіки четвертого ступеня! Краще я на вогненне спрямую потужний струмінь!
ІВАН КРИХІТКА. Йшов би ти, Остапе, зі своїм шлангом!

Прибігає місцевий.

МІСЦЕВИЙ. Ідочко, Барикін у нашому місті вельми проханий гість! Ой, мені у вбиральню! (Побіг).
ОСТАП ОЛОВ'ЯНИЙ. Бальзамом - ось чим, Ідочко, буду я для тебе на кожному кроці!
ІВАН КРИХІТКА. Мозольним бальзамом, тим, що роз'їдає шкіру.
ІДА ОКОЛИЧНА. Ви одуріли, хлопці?
ОСТАП ОЛОВ'ЯНИЙ. Ми... оконкурентіли!
ІВАН КРИХІТКА. Шанувальник Барикіна удвічі старший від тебе, Ідочко. З роками це буде дуже відчутно!
ІДА ОКОЛИЧНА. Не твоя справа, Крихітко.
ОСТАП ОЛОВ'ЯНИЙ. Він носань, Ідочко!
ІДА ОКОЛИЧНА. Довгий ніс мого обранця не завадив йому цілуватись.
ІВАН КРИХІТКА. Ух, який спритник!
ОСТАП ОЛОВ'ЯНИЙ. Ух, який нечема!

Прибігає місцевий.

МІСЦЕВИЙ. Ідочко, мушу мати автограф Барикіна! Ай, знову біжу у вбиральню (Помчав).

ІВАН КРИХІТКА. Ідочко, прошу: не виходь заміж за цього чемпіона світу з бігу, що розстібає у русі пасок штанів!
ІДА ОКОЛИЧНА. Почую ще одну нісенітницю - вийду з себе!
ОСТАП ОЛОВ'ЯНИЙ. Ідусю!
ІВАН КРИХІТКА. Ідусечко!

В їдальню заходить і завмирає від подиву Степан Буревич!

СТЕПАН БУРЕВИЧ. Крихітко, Олов'яний, чому я бачу вас тут, якщо ви там, за дверима? (Заглядає за двері, через які увійшов) Чому я бачу вас за дверима, якщо ви тут?

ІВАН КРИХІТКА (Остапу Олов'яному). Щось не зрослося у бармена. Зараз ми зустрінемось з нами насправді двадцятирічними!
ОСТАП ОЛОВ'ЯНИЙ. Уявляю очі Іди та усіх інших...

Одразу після репліки Олов'яного їдальню сповнює різнокольорове мерехтіння в темряві. Переміщених у минуле підхоплює вихор, вони, заледве не втративши рівновагу, зникають з очей присутніх у їдальні. Звучать тривожний окрик Степана Буревича.
- Невже я допився до галюцинацій?

Картина третя

Той же розкішний ресторан. За столами сорокадворічні колишні одногрупники. Голови Степана Буревича та Михайла Жерика хиляться додолу. Соня Хабурко звела вгору очі і раз-по-раз змахує правицею. Ольга Баб'юк обійняла за плечі Віту Вовчик і Віру Рибку. Іда Околична розглядає своє обличчя у дзеркальці. Ярослав Бобовий барабанить пальцями по кухлику.
Доносяться звуки вихору - різкі та протяжні.

ЯРОСЛАВ БОБОВИЙ (злякано). Одногрупники, чули?
МИХАЙЛО ЖЕРИК (Наспівує п'яним голосом) Ой, чули, чули, чули! Ой, чули, чули ви?
ЯРОСЛАВ БОБОВИЙ. Припини, Жерику! Відбувається надзвичайне!
СТЕПАН БУРЕВИЧ. Невже золотому фонду щось загрожує?
ЯРОСЛАВ БОБОВИЙ. Ви не тямите, випивохи. Шаління вихору я чув раніше, коли зникли Крихітка і Олов'яний.
СТЕПАН БУРЕВИЧ. Куди вони подінуться від Околичної? (Регоче).
МИХАЙЛО ЖЕРИК (Продовжує співати). Любив козак дівчину і з сиром пироги.
ВІТА ВОВЧИК. А справді, де наші закохані?
ВІРА РИБКА. Начебто знову скло не дзвеніло...
ОЛЬГА БАБ'ЮК. Якось і мені не спокійно.
СОНЯ ХАБУРКО (Підводиться і декламує).
Кохання лютує вітрами,
якщо зустрічає стіну.
Все інше покинутим крамом,
як ті декорації драми,
що вже безконечна. Заснув,
а ролі, римарки і жести
спочинку тобі не дають.
Нестямних емоцій нашестя
водночас і злом, і протестом
безжально наповнюють суть.
(Сідає).
СТЕПАН БУРЕВИЧ. У що уперлось кохання?
МИХАЙЛО ЖЕРИК. У стіну, здається. Ги!
СТЕПАН БУРЕВИЧ. Ідо, не ховайся за стіною!
ОЛЬГА БАБ'ЮК. Дослухайся, Ідо, поки у хлопів голови цілі.
ІДА ОКОЛИЧНА. Байдуже.
ВІТА ВОВЧИК. Друзі, вдумайтесь у вірш Соні. Йдеться про драму оголених душ!
ЯРОСЛАВ БОБОВИЙ. Оголюватись на людях не естетично!
ВІРА РИБКА. А все ж, де Крихітка і Олов'яний?

Входять офіціанти.

ОЛЬГА БАБ'ЮК. Панове офіціанти, чи не бачили наших одногрупників?
ОФЦІАНТ ВИСОКОГО ЗРОСТУ. Щойно вони повернули з чорної діри.
МИХАЙЛО ЖЕРИК. Гм...
СТЕПАН БУРЕВИЧ. Де ж та діра?
ОФІЦІАНТ НИЗЬКОГО ЗРОСТУ. В межах невидимого.
СТЕПАН БУРЕВИЧ. Гм...
ОЛЬГА БАБ'ЮК. В нових костюмах по дірах! Чому не в залі іще?
ОФІЦІАНТ ВИСОКОГО ЗРОСТУ. Вони роздягнулись і стрибнули у став коло ресторану.
ЖІНКИ УСІ РАЗОМ. Навіщо?
ОФІЦІАНТ НИЗЬКОГО ЗРОСТУ. Аби врятувати з води кошеня. Цей подвиг присвятили Прекрасній дамі!
СТЕПАН БУРЕВИЧ. До...
СОНЯ ХАБУРКО. Донкіхоти - так сказав би, Степанку?
СТЕПАН БУРЕВИЧ. Ну, майже...
ВІТА ВОВЧИК. Наші хлопці герої - справжні! Я у захопленні!
ВІРА РИБКА. Пригадую їхні години правди у студентські роки. Вони в гуртожитку сідали навпроти й мовили все, що думали один про одного. Інколи чубились після відвертостей, але скількох вад позбувалися!
ІДА ОКОЛИЧНА. Блаженні!

Входять Іван Крихітка та Остап Олов'яний з кошеням на долоні.

СОНЯ ХАБУРКО. Іванку, Остапку, ми зачекалися!
ВІТА ВОВЧИК. Ми хвилювалися!

Усі жінки, крім Іди Околичної, усміхаючись, оточують рятівників кошеняти. Ольга Баб'юк підхоплює тваринку з чоловічої долоні, любується нею і передає Віті Вовчик.

ВІТА ВОВЧИК (Вигукує). Пухнаста краса!
ІДА ОКОЛИЧНА. Терпіти не можу котів!
ЯРОСЛАВ БОБОВИЙ. І селфі з чотирилапим не спокусить, Ідо?
ІДА ОКОЛИЧНА. Пхі, все одно на світлині побачать лишень мене...

У зал ресторану входить Ніна Вужик. Колишні одногрупники завмирають у позах, в яких знаходилися. У Михайла Жерика випала з руки і грюкнула об стіл ложка, Степан Буревич від подиву свиснув, але з-поміж усіх оговтався першим.

СТЕПАН БУРЕВИЧ. Жива! Здрастуй, жива Ніно!
НІНА ВУЖИК. Вітаю, колишні!
МИХАЙЛО ЖЕРИК. Ги!
ОЛЬГА БАБ'ЮК. Вмерла! - на зворотній стороні запрошення... Чиєю рукою, Ніно?
НІНА ВУЖИК (спантеличено). Я не... (напружено думаючи) У нас, жінок, буває критичний настрій, коли усе коту під хвіст. Ось і передала цей стан одним словом - метафорично.
СТЕПАН БУРЕВИЧ. Ду...
СОНЯ ХАБУРКО. Душевна! - так хотів сказати, Степанку.
СТЕПАН БУРЕВИЧ. Хм... Ги! Яка ти здогадлива, Соню!
СОНЯ ХАБУРКО. Дякую!
ОЛЬГА БАБ'ЮК. Я тут промову про тебе, покійну, карбувала, Ніно. Йди сюди, дурепо, хай обійму!

Ніна Вужик почергово поринає в обійми колишніх одногрупників.

СОНЯ ХАБУРКО. Притискаю до грудей, метафорична Ніно! Живи на радість рідним і друзям!
ВІРА РИБКА. Йой, і сюди з книжкою під пахвою приперлася!
ВІТА ВОВЧИК. Гама спогадів одразу! Гама спогадів, Ніно!
МИХАЙЛО ЖЕРИК. Обіймаю, та не цілую, бо губи масні.
СТЕПАН БУРЕВИЧ. Вип'ю за тебе по вінця, живуча!
ЯРОСЛАВ БОБОВИЙ. Не бери з Буревича приклад, Ніно. Все цінне в цьому житті за межами алкоголізму!
ОЛЬГА БАБ'ЮК. Посувай межі, золотий фонде, аби й мені впритул відчути дихання інститутської подруги.
ІДА ОКОЛИЧНА. Не розглядався, подруго, - тут бібліотеки немає.
ІВАН КРИХІТКА. Радію тобі, відміннице! Таке відчуття, ніби бачились зовсім недавно.
ОСТАП ОЛОВ'ЯНИЙ. Підказувала мені на парах... І сьогодні потребую підказки..
ОЛЬГА БАБ'ЮК (офіціанту низького зросту) Кошеня - у сховок, заберу його потім собі (офіціанту високого зросту) Замовлення для прибулої та повторне для Жерика.
ОФІЦІАНТ ВИСОКОГО ЗРОСТУ. Якщо четверте для товстуна можна назвати повторним...
МИХАЙЛО ЖЕРИК. А продукти не закінчаться?
ОФІЦІАНТ НИЗЬКОГО ЗРОСТУ. Запас продуктів і терпіння у нас достатній.
СТЕПАН БУРЕВИЧ. Вичерпується тільки золотий фонд.
ЯРОСЛАВ БОБОВИЙ. Камінь у мій город?
СТЕПАН БУРЕВИЧ. Звісно. Досі грошей не позичив!
ЯРОСЛАВ БОБОВИЙ. Утримуюсь - не повернеш!
СТЕПАН БУРЕВИЧ. Борги повертають слабодухи.

Колишні одногрупники знову сідають за стіл. Ніна Вужик на відведеному їй місці одразу відкриває й читає книжку. Офіціанти хутко виконують розпорядження Ольги Баб'юк і чекають наступних.

ОЛЬГА БАБ'ЮК. Чому не мелькає обличчя бармена?
ОФІЦІАНТ ВИСОКОГО ЗРОСТУ. Він десь поблизу... у сорокових двадцять першого століття.
СТЕПАН БУРЕВИЧ. А казали, що не питущий.
ЯРОСЛАВ БОБОВИЙ. Пити на робочому місці не припустимо!
ОСТАП ОЛОВ'ЯНИЙ. Бармен геній!
ІВАН КРИХІТКА. Знавець немислимого!
МИХАЙЛО ЖЕРИК. Цікаво, що їдять у ці роки?
ЯРОСЛАВ БОБОВИЙ. Маячня, а все ж звідки взялися вихори, які мене налякали?
ОФІЦІАНТ ВИСОКОГО ЗРОСТУ. У процесі переміщень є недоліки, над усуненням яких бармен працює.
ІВАН КРИХІТКА. Досі в голові гуде від цих недоліків...
ОСТАП ОЛОВ'ЯНИЙ. І моє чоло, мов обпечене...
ОЛЬГА БАБ'ЮК. Ви про що, хлопці?
ІВАН КРИХІТКА (кинувши погляд на Іду Околичну). Ми... жартуємо, Ольго.
ОФІЦІАНТ ВИСОКОГО ЗРОСТУ. А нам не до жартів! Мусимо попередити людство про збій у системі світобудови, через який відбулося масове змішування людей різних часів без збереження надбаної свідомості та викривленням нової.
ОФІЦІАНТ НИЗЬКОГО ЗРОСТУ. Це спричинило дисгармонію у моральному розвитку та стосунках індивідуумів. Розумієте, якби не було цієї дисгармонії, людство не зазнало б жодної війни, а людські вади звелися б нанівець.
СТЕПАН БУРЕВИЧ. Я випив багато чи занадто мало?
ЯРОСЛАВ БОБОВИЙ. Припустимо, браві офіціанти, ваша теорія правдива. В такому випадку назвіть хоча б одну причину збою в системі світобудови.
ОФІЦІАНТ ВИСОКОГО ЗРОСТУ. Матеріалізація людських думок - ось головна причина!
ОФІЦІАНТ НИЗЬКОГО ЗРОСТУ. Якщо одна і та ж думка повторюється сотні разів з пристрастю, вона стає згустком енергії. Чим більше повторень, тим небезпечніший згусток - загрожує вибухом, що руйнує астральне тіло людини або ж виштовхує людину з її енергоколії.
ЯРОСЛАВ БОБОВИЙ. Здогадуюся, за вашою теорією виштовхнуті стають жертвами небажаних переміщень.
ОФІЦІАНТ ВИСОКОГО ЗРОСТУ. Саме так, чоловіче.
ОЛЬГА БАБ'ЮК (іронічно). Може, й серед нас є такі?
ОФІЦІАНТ НИЗЬКОГО ЗРОСТУ. Ми уже повідомили: переміщення масові!
ОЛЬГА БАБ'ЮК. Не уникайте конкретної відповіді.
ОФІЦІАНТ ВИСОКОГО ЗРОСТУ. Якщо наполягаєте... Вашого Жерика, барона середньовіччя, постійні думки про їжу майбутнього перемістили у двадцяте століття.
МИХАЙЛО ЖЕРИК. Що? Я поміняв розкішну трапезу на радянські злидні? У-у-у-у-у-у-у!
ОФЦІАНТ НИЗЬКОГО ЗРОСТУ. Не та територія була у твоїх думках, товстуне...
ОФІЦІАНТ ВИСОКОГО ЗРОСТУ. Буревич, поміщик вісімнадцятого століття...
СТЕПАН БУРЕВИЧ. Зрозуміло - допився у вісімнадцятому...
ОФІЦІАНТ НИЗЬКОГО ЗРОСТУ. Найкрасивіша жінка світу хотіла у свій час зникнути з оточеної греками Трої як винуватиця війни...
ВІТА ВОВЧИК. Офіціанте, ви не зводите очей з Іди Околичної. Але ж вона не Гелена!
ОФІЦІАНТ НИЗЬКОГО ЗРОСТУ. Якщо в думках прагнуть поміняти ім'я, то це теж збувається.
ІДА ОКОЛИЧНА. Безсовісний! Звинуватив мене у древності!
ЯРОСЛАВ БОБОВИЙ. Про себе не хочу чути ані слова!
ОЛЬГА БАБ'ЮК. І справді, божевільного патякання понад міру!
СТЕПАН БУРЕВИЧ. Від цієї розмови хмелієш, як від горілки!
МИХАЙЛО ЖЕРИК. Я був бароном, в якого персональний кухар!
ІВАН КРИХІТКА. Треба сприяти світобудівничому в ліквідації похибок!
ОСТАП ОЛОВ'ЯНИЙ. Яким чином, Іване?
ІВАН КРИХІТКА. Позбуваючись власних вад.
ІДА ОКОЛИЧНА. Нудно з вами, чоловіки. Дрібницями переймаєтесь, а могли б компліментами осипати!

Входить власник ресторану, чоловік років сорока п'яти, і одразу прикіпає поглядом до Іди Околичної, чиї слова почув у дверях. Іван Крихітка та Остап Олов'яний переглядаються, офіціанти виструнчуються.

ВЛАСНИК РЕСТОРАНУ. Як можна образити неувагою таку красуню?
(Звертається). Пані...
ІДА ОКОЛИЧНА. Ідою зовуть.
ВЛАСНИК РЕСТОРАНУ. Пані Ідо, немає у світі конкурсу краси, де б не визнали вашу перемогу! Як поталанило вашому обранцеві!
ІДА ОКОЛИЧНА (грайливо). Я самотня.
ВЛАСНИК РЕСТОРАНУ. О, страшенна несправедливість у моєму ресторані! Офіціанти, музик!
ОФІЦІАНТ НИЗЬКОГО ЗРОСТУ. Вони у нас розпочинають о дев'ятнадцятій.
ВЛАСНИК РЕСТОРАНУ. Хай беруться за інструменти негайно!
ОФЦІАНТ ВИСОКОГО ЗРОСТУ. У мене довші ноги - хутчіш повідомлю наказ музикам (Вибігає).
ВЛАСНИК РЕСТОРАНУ. Квіти прекрасній Іді!
ОФІЦІАНТ НИЗЬКОГО ЗРОСТУ. Біжу! (Зникає стрімголов).
ІВАН КРИХІТКА (рвучко підвівшись). Пане власнику, ви - злодій!
ВЛАСНИК РЕСТОРАНУ. Прокуратура цього не довела!
ОСТАП ОЛОВ'ЯНИЙ (рвучко підвівшись). Ви, пане, крадете у нас кохану! З-під носа!
ОЛЬГА БАБ'ЮК. Одногрупники, вгамуйтесь!

У виконанні музик, що заходять у зал, звучить бадьора танцювальна музика.

ВЛАСНИК РЕСТОРАНУ. Пані Ідо, прошу до танку!
ІДА ОКОЛИЧНА. Іду. Ні, лечу! (Подає власнику руку і вони танцюють удвох).
ОЛЬГА БАБ'ЮК. Більше кавалерів немає?
СТЕПАН БУРЕВИЧ (кивнувши в бік Жерика). Барону не личить танцювати з будь-ким!
МИХАЙЛО ЖЕРИК. Поміщик ще не добрав натхнення з пляшки!
ВІТА ВОВЧИК. Крихітка й Олов'яний бачать лишень Околичну...
СОНЯ ХАБУРКО. Усі сподівання жінок на...
ЯРОСЛАВ БОБОВИЙ. На золотий фонд! Я запрошую!
ОЛЬГА БАБ'ЮК. Кому пощастило?
ЯРОСЛАВ БОБОВИЙ. Усім жінкам одразу! (Вихоплює з кишені хусточку) Одногрупниці, в коло - танок з вибором партнера для поцілунку!
СТЕПАН БУРЕВИЧ. Уперше нині золото зблиснуло! Долучаюся до танку.
МИХАЙЛО ЖЕРИК. Усе, витираю губи і теж у коло!

Колишні одногрупники - усі, крім двох закоханих та Ніни Вужик, захопленої читанням, розважаються танком і поцілунками. Поза тим Іда Околична уже кружляє на руках власника ресторану. Врешті стихає музика і танок припиняється.

ВЛАСНИК РЕСТОРАНУ. Пані Ідо, покажу вам свої володіння.
ІДА ОКОЛИЧНА (вдавано сором'язливо). Поставте на ніжки, інакше не погоджусь.
ВЛАСНИК РЕСТОРАНУ. О, так, царице! (Ставить іду на ноги і вони удвох випурхують із залу).
ОЛЬГА БАБ'ЮК. Процес збереження краси стартував!
ІВАН КРИХІТКА. Ольго, облиш іронію!
ОЛЬГА БАБ'ЮК. Іронія - мама прозріння...
ОСТАП ОЛОВ'ЯНИЙ. Кому варто прозріти, Ольго?
ВІТА ВОВЧИК. Вам, закохані.
ЯРОСЛАВ БОБОВИЙ. Не був би я золотим фондом, якби не розглянув цю ситуацію через призму зв'язку випадкового й закономірного...
СТЕПАН БУРЕВИЧ. Поки золотий фонд філософствує, зв'язок власника ресторану й Околичної стане тілесним...
ІВАН КРИХІТКА. Не допущу!
ОСТАП ОЛОВ'ЯНИЙ. Не дозволю!

Обидва закохані миттю зникають за дверима.

ОЛЬГА БАБ'ЮК (Кричить). Буревичу, Жерику, Бобовий, зупиніть ревнивців!

Чоловіки вибігають.

ВІРА РИБКА. Якби Олов'яний упадав за мною, я відповіла б взаємністю.
ОЛЬГА БАБ'ЮК. Тобі він завжди подобався, Віро. У наші студентські тільки й за ним зирила.
ВІРА РИБКА. Потайки зирю й тепер.
ОЛЬГА БАБ'ЮК. Заміжній не личить!
ВІРА РИБКА. Заміжня жінка подібна до таможні - інколи спокушається контрабандою.
ВІТА ВОВЧИК. Я... теж хочу...
ОЛЬГА БАБ'ЮК. Контрабанди?
ВІТА ВОВЧИК. Не зовсім... Мене, розлучену, хвилює розлучений Крихітка.
СОНЯ ХАБУРКО. Геть заплутали, подруги. Не знаю, про що вірша писати!
НІНА ВУЖИК (відклавши книжку). Мені пригадався екзамен з наукового атеїзму...
ОЛЬГА БАБ'ЮК. Дуже вчасно!
НІНА ВУЖИК. То єдиний екзамен, складаючи який, віруючі студенти доводили екзаменатору, що Бог не існує. Комуністична ідеологія примушувала так чинити. Чому й досі це доводимо - захопленнями та вчинками своїми? Не здатні вчасно отямитись чи вже не отямимось ніколи?

Долинають крики з- за меж залу.

ВЛАСНИК РЕСТОРАНУ. У моєму ресторані жбурляти мене через вікно!
ІВАН КРИХІТКА. Ми не жбурляємо, а тримаєм за комір сорочки.
ОСТАП ОЛОВ'ЯНИЙ. Шкода, що вікно на першому поверсі і Жерик підставив плечі.
СТЕПАН БУРЕВИЧ. Жерику знижки від ресторану!
ЯРОСЛАВ БОБОВИЙ. Доречно вирішити дилему: піднімемо власника вгору чи посадимо товстунові на шию?
ІДА ОКОЛИЧНА. Погляньте усі на мене!

Чути грюкіт.

ІВАН КРИХІТКА. Ось і поглянули, Ідо, - впустили нахабу на шию барона.
СТЕПАН БУРЕВИЧ. Не відомо, що постраждало більше: шия барона чи розгалуження чоловічих мізків між ніг власника.
ІДА ОКОЛИЧНА (несамовито). Забирайтеся геть, одногрупники!

Присутні в залі, переглянувшись, крокують до вхідних дверей, але їх зупиняє тупотіння за дверима. В зал повертають Іван Крихітка, Остап Олов'яний, Ярослав Бобовий і Степан Буревич. За хвилю на плечах Михайла Жерика в'їжджає власник ресторану у супроводі Іди Околичної.

ОЛЬГА БАБ'ЮК. Що відбувається, хлопці?
СТЕПАН БУРЕВИЧ. Заїзд фараона на баронові! ( музикам) Урочистий марш, віртуози!

Спантеличені музики виконують марш. Михайло Жерик марширує по колу з власником ресторану на плечах, усі інші чоловіки наслідують товстуна. Врешті власник ресторану зупиняє дійство помахом руки. В цю мить у зал заходить бармен.

ІВАН КРИХІТКА. З поверненням, бармене!
ОСТАП ОЛОВ'ЯНИЙ. Що нового у майбутньому?
БАРМЕН. Не знаю, як сказати...
НІНА ВУЖИК. Порадите частіш бувати в кінотеатрах?
БАРМЕН. Так.
НІНА ВУЖИК. У консерваторіях?
БАРМЕН. Так, неодмінно.
НІНА ВУЖИК. У художніх музеях?
БАРМЕН. Так, без сумніву.
НІНА ВУЖИК. Не знехтувати цирком і балетом?
БАРМЕН. Так, знадобиться...
НІНА ВУЖИК. Не тільки для розваг?
БАРМЕН. Не тільки. Щонайперше - для розвитку тонких граней душі.
НІНА ВУЖИК. Душі з тонкими гранями молитовні... І сучасні, і такі, як моя, студентська...
ВЛАСНИК РЕСТОРАНУ (зістрибнувши з плечей Михайла Жерика). Не хочу нічого чути, коли найкрасивіша жінка світу поряд. Пані Ідо, виходьте за мене!
ІВАН КРИХІТКА. Ідочко, я не віддам тебе цьому нахабі!
ОСТАП ОЛОВ'ЯНИЙ. Я теж не віддам!
ВІРА РИБКА. Заздрю, тобі Околична!
ВІТА ВОВЧИК. Співчуваю тобі, Ідо!
СОНЯ ХАБУРКО (Підводиться і декламує)
Знаходяться лицарі й нині,
ще й герці жагучі у них.
Змітають вони павутиння
з поривів усіх осяйних.
ВЛАСНИК РЕСТОРАНУ. Яке павутиння? У мене в ресторані чисто. Пані Ідо, руку!
ІВАН КРИХІТКА. Дулю на кінці руки!
ОСТАП ОЛОВ'ЯНИЙ. Геть від Ідочки, власнику!
ІДА ОКОЛИЧНА. Хлопці, у вас затемнення?

Гасне раптово світло.

ІВАН КРИХІТКА. Стемніло й нахабі, слава Богу!..
ЯРОСЛАВ БОБОВИЙ. Як це усе брутально!
СТЕПАН БУРЕВИЧ. Увімкніть коньяк!
ОЛЬГА БАБ'ЮК. Жерику, не жери з чужих тарілок!
ВЛАСНИК РЕСТОРАНУ. Пані Ідо, це ваші руки? Усі чотири?..
ІВАН КРИХІТКА. Ідусю, не відштовхуй мене!
ОСТАП ОЛОВ'ЯНИЙ. Як я без тебе, Ідочко?

Темінь стає суцільною. Коли вмикають світло, у залі ресторану безлюдно. За хвилю у вхідних дверях з'являються Іван Крихітка та Остап Олов'яний.

ІВАН КРИХІТКА. Поки відчинили вхідні, Остапе, дрімав я. Таке примарилось!
ОСТАП ОЛОВ'ЯНИЙ. І мені примарилось...
ІВАН КРИХІТКА. Замовимо для одногрупників, тоді й обміркуємо ті марення. Ось лишень голова гуде...
ОСТАП ОЛОВ'ЯНИЙ. І моє чоло, мов обпечене...

Завіса

Полудневе сонце не мало щодо них добрих намірів, не шкодувало ні старшого, ні молодшого, коли копали могилу на старому кладовищі в сусідньому селищі. Полудневе сонце напекло не тільки повернуті до нього спини, але й підігріло пляшку самогону, яку вони, кремезні парубки, що хвацько заглиблювалися в лоно кладовища, забули покласти в тінь. Над їхніми парубоцькими головами злітав чорнозем і влягався обабіч. Якби хтось поглянув на кладовище здалеку, йому здалося б, що то невидима смерть жонглює чорним, аби заманити цікавих на своє загадкове дійство…
Насправді ж років два, не менше, чорне наближалося до парубків, над чим не замислилися, бо пливли за течією певного збайдужіння до своїх невдач, думок, зовнішнього вигляду і водночас – до суджень оточуючих, що так хутко тонуть у склянці з горілкою. Горілка лилася в парубоцькі горлянки щоденно. Без неї не уявляли свого існування, тому й шукали такий підробіток, де б не забороняли, а навпаки – частували пекучою від щирого серця.
Старший жбурнув лопату і присів на дні могили.
- Перекур і по сто грамів!
- Не встигнемо докопати до появи процесії! – заперечив молодший.
- Докопаємо. Вилазь! – в голосі старшого змійка роздратування.
- Минулого разу, - слова молодшого, здалося, на мить сховалися у клубку цигаркового диму, що відділився від його рота, - минулого разу так остограмилися – аж заснули під хрестами. А могилу докопали родичі покійного, що прийшли з процесією.
Все ж парубки вибралися на розсипаний чорнозем, перевели подих і взялися за пляшку. Молодший налив пекучої у склянку і раптом знерухомив погляд.
- Чуєш, - шепнув старшому, - в тебе за спиною майстер!
- Який ще до біса майстер?
- Наш, з професійно-технічного… Куратор групи… Ну, пригадай, як нам було соромно, коли застукав нас в училищі з випивкою. Чи не єдиний раз в житті відчули ми тоді сором за випивку?
- Так… так… - пробурмотів старший, - обіцяли майстрові більше ніколи не пити.
Голова старшого рвучко повернулася. Молодший спостерігав, як вона, клаповуха і з кошлатою шевелюрою, зчитує з надгробного пам’ятника навпроти прізвище та ім’я колишнього майстра. За хвилю шевелюра трохи похилилася, а вуха, червоніючи, начебто зменшилися.
- Не дотримали обіцянки, - слова молодшого з клубка диму посипалися додолу, - не дотримали! А від цього люди вмирають! Може, й він…
- Не вигадуй, - перебив старший. – Скажеш таке… Але…Ну його, той самогон! Копаймо!
Знову заскрипіли лопати, а десь з окраїни селища донеслося розлого-тремтливе «Душу раба твого…»
2019р

Спекотна п'ятниця. Настільки спекотна, що хочеться хутчішого приходу вечора. Про це й мовить бригадир Микола, якого на французький лад хлопці називають шефом-сантьє. Слава Богу, робочий день закінчився, автобус привіз з роботи хутко і до квартири - рукою подати. А якщо бути ідеально точним - піднятися ліфтом.
Семеро українців опираються на стіни перед дверима ліфта і уявляють вечірній душ, смачну вечерю, з насолодою викурену цигарку, відпочинок у ліжку з мобільним у руках та інші блага, які дарує заробітчанське життя після виснажливої праці. Нарешті велика червона кнопка, яку натисли, приганяє бажану кабіну з верхніх поверхів. Виникає дилема: скільки заважить уся бригада з продуктами в рюкзаках, адже перевантажений ліфт може зупинитися.
Всі хочуть у помешкання в першу чергу, тому вибирають варіант "якось воно буде". Заскрипівши, кабіна повзе вгору, але невдовзі зупиняється, як укопана.
Хлопці тиснуть на кожну кнопку за принципом " невгамовному щастить". Намарно! За кілька хвилин заздрять оселедцям у банці, в яких, далебі, відносно більше простору... Шеф-сантьє Микола шкребе потилицю, але впевнено заявляє, що з його знанням французької бригада не пропаде. Й насправді Миколі вдається вийти на зв'язок з ліфтером, котрий, слухаючи Миколу, чомусь нервує і по кілька разів повторює свої запитання.
- П'яний, тому й не тямить одразу, - пояснює знавець французької поведінку співрозмовника.
Надалі - коротка мовчанка, після якої ліфт знову здригнувся і заскавулів, як побитий собака, зрушивши з місця.
З відчиненої кабіни виходили почергово, розглядалися, наче в'язні, яким поталанило вийти на волю. Білочубий Остап востаннє ковзнув поглядом по кабіні і зупинив його на оголошенні французькою.
- Миколо, переклади! - попрохав стиха.
Шеф-сантьє довго вдивляється у дрібно списаний красивим почерком аркуш блокнота, а відтак мовить.
- Французька сім'я, що мешкає в сімнадцятій квартирі нашого будинку, запрошує всіх бажаючих о двадцятій годині на благодійну вечерю з нагоди... Ну, яка нам різниця, що забагли святкувати наші сусіди, - додає від себе, мовляв, шкода марнувати час на переклад ще кількох речень.
- А з чим привітаємо сусідів, коли підемо на ту вечерю? - нервує кремезний Семен.
- Хто піде? - цікавиться шеф-сантьє
- Усі, гадаю, - міркує худощавий Сергій. - Кому завадить халява?
- Тоді мерщій митися і - в сімнадцяту квартиру! - підганяє бригаду косоокий Василь.
- А дочитати оголошення? - не йметься Семенові. - Аби привітання - в десятку ...
- Розпитаю у благодійників, - відмахується шеф-сантьє. - А тоді експромтом і вжару ... Все ж бо дружу з французькою.
О двадцятій семеро українців покашлюють перед дверима сімнадцятої квартири і погладжують животи, які сподіваються наповнити випивкою й усякою смакотою. Шеф-сантьє вправно заставляє співати дверний дзвінок. За хвилю у відчинених дверях сутулиться благодійник. Він не встигає розкрити рота, як хлопцям стає зрозуміло, що благодійниками будуть вони: за спиною господаря спаковані меблі й валізи для переїзду сусідської сім'ї в інше місце проживання. Відмовлятися від благодійництва вже вкрай не зручно, тому на радість сутулуватого сусіда, його огрядної дружини та двох їхніх дочок-підлітків, крехтячи і потіючи, зносять з восьмого поверху на перший шафи, скрині, ліжка, піаніно, великі мармурові вази, вазони, одне слово - все надбане французькою сім'єю за кілька років її існування. Згодом меблі і речі переміщають у під'їзд, де наповнюють ними кузов вантажівки, заздалегідь замовленої головою сімейства. Коли благодійна акція закінчується, і голова сімейства, і його огрядна дружина, і дівчата-підлітки розщедрюються на посмішки і в унісон відчеканюють: мерсі боку!
За хвилину французька сім'я зникає з очей, а бригада сипле компліменти на адресу шефа-сантьє, яких він волів би не чути...

2019р.

Дійові особи
Омелян Котик, лісник
Жанна Котик, його дружина
Орест Котик, їхній син
Тетяна Котик, їхня дочка
Юрко, старший син Тетяни
Павлик, молодший син
Ольга Смик, колишня сваха Омеляна і Жанни Котиків
Зіновій Смик, син Ольги, батько Юрка і Павлика
Мосьє Жак
Галя Красна, сусідка Котиків
Феська Ракета, сусідка Котиків
Микола Грубась, сусід Котиків
Семен Заєць, покупець будинку
Ніна Заєць, його дружина
Роман Клебаник, підприємець
Іван Бзух, мисливець
Вадим Чуб, мисливець
Григорій Шумський, військовий
Перший незнайомець
Другий незнайомець
Третій незнайомець

Дія перша

Типове сільське обійстя, огороджене парканом. На подвір'ї, що постає перед глядачем на передньому плані, добротна лава з дубового бруса, неподалік - дерев'яні цеберка, масниця, ночви, терлиця і стіл, який не поступається міцністю лаві. На столі - кілька різьблених тарілок.
Вхідні двері і два вікна хати на задньому плані теж засвідчують подих старовини.
На лаву поважно сідають Омелян Котик і Микола Грубась

Микола Грубась. Сорок літ, Омеляне, до тебе навідуюся. Сорок!
Омелян Котик. І що?
Микола Грубась. Забув роздивлятися...
Омелян Котик. Тьху! Чого тобі тут очима стріляти?
Микола Грубась. В тому то й справа. Нічого не міняється. Як за діда твого було, так і зосталося все. Анархіст ти...
Омелян Котик. Хто-хто?
Микола Грубась. Ну те... Помилився... Архаїст! Отак правильно.
Омелян Котик. Казна-що верзеш, Миколо. Випив спозаранку? Іди додому й закуси добряче консервою з гуски, яку твоя Мариня добре робить.
Микола Грубась. О! Консерватор ти, сусіде. Як ті англійські лорди.
Омелян Котик. Слухай-но, лорде сільський, ще не відомо, кому з нас консерва на голову впала. Я хоча б одежу нову на базарі купляю час від часу, а твої райтки латані-перелатані. Так і хочеться заспівати пісеньку, яку за сталінських часів тихцем мугикали.
Подивися, Молотов,
як я райтки полатав...
Микола Грубась. А німецький мотоцикл з люлькою, Омеляне, відібраний дідом твоїм у фашиста, вельми сучасний транспорт...
Омелян Котик. Знайшов над чим насміхатися, бовдуре! Цим мотоциклом горджуся і тішуся. Виручає в домашньому господарстві, ліс не раз допоміг впильнувати.
Микола Грубась. Ха-ха! Ха-ха! Діда і батька твоїх у лісі жахалися, коли гасали по ньому німецьким мотоциклом та зблискували каскою німецькою. І з тобою, Омеляне, та ж історія.
Омелян Котик. Ну, Миколо, чортів захалявний чоловічку! Так мені якось уявляється твоє призначення: тупне чорт ногою, а ти й вистрибуєш у нього з-за халяви, аби язиком молоти.
Микола Грубась. Образився! Отакої! Хіба лісникам личить ображатися. Вони ж із деревом дружать...
Омелян Котик. На твердолобість натякаєш?
Микола Грубась. Якщо докумекав, не твердолобий, сусіде.
Омелян Котик. Йшов би ти, філософе, додому. Без тебе мудрагеликів вистачає.
Микола Грубась. Хто ж це мене перевершив?
Омелян Котик (неохоче). Моїй дочці Тетяні наука в голові хурделиться. Вивчив на свою голову на психолога.
Микола Грубась. Психує чи що?
Омелян Котик. Та ні. Бачте, діти її, себто внуки мої якісь не такі. Девіантні, каже.
Микола Грубась. Девіантні... Девіантні... Це твоя Тетяна чортихається чи як?
Омелян Котик. Біс її знає. Одне втямив: не може дати з шибениками ради. Тому й до нас із Жанною відправила їх з Парижа...
Микола Грубась. Пригадую нашу давнішу розмову. Мосьє, з яким Тетяна співмешкає в Парижі, влаштував Юрка і Павлика у тамтешню школу, звів сім'ю докупи, а тут така оказія...
Омелян Котик. Тюхтії вони! І дочка моя, і мосьє! У мене вишкварки шовковими стануть (Трясе піднятим кулаком).
Микола Грубась. Лупцюватимеш онуків?
Омелян Котик (зітхнувши). Де ж там... Люблю чортенят. А все ж сала за шкуру заллю, якщо не схаменуться.

До чоловіків, стоячи збоку, деякий час дослухається Жанна Котик, врешті підходить до них.

Жанна Котик. Чого розпатякались? Дітям кістки перемивають! (Омеляну Котику). Краще б язика прикусив, чоловіче. Ніколи не вмів докладно мовити й тепер верзеш нісенітницю!
Микола Грубась. Ха-ха-ха! Омеляне, Жанні твоїй личило б прізвище Дарк, а не Котик.
Жанна Котик. Йшов би ти, сусіде, додому, поки боки не нам'яла!
Микола Грубась. Який ото корінь, така й верхівка.
Омелян Котик. Будеш лісника повчати?
Микола Грубась. Не лісника, не лісничиху, а дідуся і бабусю.
Жанна Котик. Овва!
Микола Грубась. Я це до того, що внуки ваші, либонь, успадкували войовничість...
Жанна Котик (нервуючи). Дрина не пошкодую! Хутко щезай, сусідо!
Омелян Котик (рішуче). Не займай Миколу, жінко!
Жанна Котик. Нехай проспиться!
Омелян Котик. Нехай гостює!
Жанна Котик. У свята гостюватиме!
Омелян Котик. Ні, тепер!
Микола Грубась. І впертість онуки успадкували.

Чути скрип хвіртки. З-за рогу хати вислизує Ольга Смик.

Жанна Котик (саркастично). Сваха у відставці! Тільки її не вистачало нам!
Омелян Котик. Пронюхала...
Ольга Смик. Од вас, конспіраторів, нічого не дізнатися. Мушу в розвідку від окраїни до окраїни села ходити.
Жанна Котик. Знаємо твою розвідку, Ольго. До двору Феськи Ракети доплентаєшся й з-за тину репетуєш, аби стара непосида крізь щербатий зуб новину процідила.
Ольга Смик. Нехай так. У Феськи вуха, як локатори - жоден звук не прошмигне повз них. (Трохи помовчавши). То внуків моїх сьогодні очікуєте?
Омелян Котик. Конспіратори інформацію не розсекречують.
Жанна Котик. Зась тобі, Ольго Смик, до внуків!
Микола Грубась (Ользі Смик). Прізвище маєш, жінко, цупке... У погляді твоєму, у руках є щось цупке, а сина від дурні не втримала!
Жанна Котик. Ади, не втримала! Та вона його, гульвісу, й намовила дружину з дітьми покинути.
Ольга Смик (невпевнено). Та ні... Не так... Не знала про синові наміри. Про розлучницю...
Жанна Котик. Невже локатори Феськи Ракети підвели?
Ольга Смик (жалісливо). Здалеку хоч би на внуків поглянути!
Жанна Котик. З двору Миколи Грубася й зиркай на них, а відтак - додому. Дозволиш, Миколо?
Микола Грубась. Як скажеш, Жанно...

Знову скрипнула хвіртка. Чути гучне пчихання.

Омелян Котик. Прихворіла Феська Ракета. Ніс заважає вухам... (Кричить). Не барися, Фесько, - заходь!

Пчихання продовжується, згодом долинають звуки гикавки.

Микола Грубась. Скарало невгамовну. Пхала всюди ніс і кудись не туди поцілила ним.
Феська Ракета (наближаючись). Осідлали!
Омелян Котик. А де ж верхівець? Загубила, Фесько?
Феська Ракета. Не мене, а мою корову Лінду осідлали край дороги ваші внуки!
Жанна Котик. Приїхали! А ми їх під вечір сподівалися.
Феська Ракета. Шибайголови навіжені!
Омелян Котик. Отак, лютуючи, й до песиголовців, дітей зарахуєш, Фесько Ракето.
Ольга Смик. Батько їхній на корові верхи полюбляв...
Жанна Котик. Нічого доброго від Зіновія твого, Ольго, діти перейняти не могли.
Ольга Смик. Аякже! Мій син - чорт вузлуватий, а Тетяна ваша - янгол.
Жанна Котик. Таки так.
Омелян Котик. Таки так.
Микола Грубась. Таки так.
Ольга Смик. Розтакитакалися вони! Скажи, Фесько, чи не росли за Тетяною золоті верби.
Феська Ракета. Ну, могла Зіновію ляпасів надавати...
Жанна Котик. Здається, я комусь ляпаса відміряю, якщо не замовкне...
Феська Ракета. Все! Все! Я ракетою звідси, але зніміть, ради Бога, Котики, з моєї Лінди своїх онуків!

Омелян Котик, Жанна Котик і Феська Ракета виходять.

Ольга Смик (ображено). Заборонили онуків обняти! А хіба я теє... винувата, що стала бабусею у відставці.
Микола Грубась. Не буває бабусь у відставці. Борися, Ольго, за бабусину радість.
Ольга Смик. Як боротися?
Микола Грубась. Терпінням, ніжністю, щедрістю. З терпіння почни.
Ольга Смик. Коли почати?
Микола Грубась. В оцю хвилину. Ходімо, як наказали, на моє подвір'я. Полюбуєшся внуками на відстані, ніжності в серце добавиш, а тоді й діятимеш за велінням серця...
Ольга Смик. Розумію.

Микола Грубась і Ольга Смик виходять. Доноситься пронизливий свист і дитячий сміх. Підстрибуючи, у двір Котиків вбігають Юрко і Павлик, за ними - дідусь і бабуся.

Омелян Котик. Чому побіг - сам не знаю.
Жанна Котик. Діти побігли - і ми помчали.
Юрко. Хе-хе-хе! Помчали! Хе-хе-хе!
Омелян Котик. Добре підмітив, онуку: бігуни з дідуся й бабусі - кепські. Гадалося, серце з грудей вистрибне й покотиться.
Павлик (спантеличено). Куди покотиться?
Жанна Котик. На край світу, звідки не вертаються.
Юрко. Не втікатимемо од вас більше...
Омелян Котик. А на коровах кататися будете?
Павлик. У корови теж є серце?
Жанна Котик. Звичайно, Павлику.
Павлик. Тоді...
Юрко. Не рюмсай, малий! Інакше не будеш крутим.
Омелян Котик. Кульчик у вусі навіщо, Юрку?
Юрко. Класно!
Жанна Котик. До стада запишуть, онуку.
Юрко. Якого стада?
Жанна Котик. Коров'ячого. Усі корови в селі з кульчиками.
Павлик. Круто!
Юрко. Не дуже...
Омелян Котик. Отож бо. Знімай, хлопче, кульчика з вуха.
Юрко. Подумаю...
Жанна Котик (спохопившись). Обід у мене готовий. Борщик, капуста, десерт полуничний. За хвилю пригощатиму (Виходить).
Омелян Котик. Невідкладну справу маю у лісі. Мушу їхати мотоциклом. А ви, онуки, мийте руки, поки бабуся на стіл накриє.

Юрко проводить діда поглядом, згодом заглядає за ріг хати, звідки доноситься рев мотоцикла.

Павлик. Який у діда моцик, Юрку?
Юрко. Не моцик-мотоцик - моцище! Я такий у кіно про війну бачив. Один чувак у залізному шоломі за кермом сидить, а інший у люльці з кулемета стрекоче...
Павлик. Круто! Нам би так!
Юрко. Кулемет тобі, Павлику, рано. Тай немає його в діда. Сядеш у люльку з ломакою.
Павлик (з жалем). Нехай...
Юрко. Мені кермувати хочеться. Ох, як хочеться!
Павлик. Дід не дозволить.
Юрко. Еге ж не дозволить... Мусить подарувати моцище онукам, адже ... адже нам ніколи ні в чому не відмовляють... Мосьє Жак, хоч і насуплюється, все ж виконує кожну нашу забаганку.
Павлик. Моцика! Моцика! Моцика!
Юрко. Моцище - Юркові й Павлуші!

Жанна Котик приносить на таці та розкладає на столі тарелі із стравами. Діти поза тим перешіптуються. Врешті сідають за стіл.

Юрко (ляснувши брата ложкою по лобі). Моя ложка спритніша!
Павлик (зробивши те саме). Ні, моя!
Юрко (підкинувши і впіймавши ложку). Свою навчу літати.
Павлик. Я теж.

Підкинута Павликом ложка падає в борщ і розбризкує його по столі.

Жанна Котик. Діти, схаменіться!
Юрко. Ха-ха-ха!
Павлик. Хі-хі-хі!
Жанна Котик. Годі! Піду по ганчірку, а вас, шибеники, чекає покарання. Сьогодні з подвір'я - ні кроку! (Виходить).
Юрко. Коли нам погрожують покаранням, ми...
Павлик. Бунтуємо!
Юрко. Молоток, брате!
Павлик. Бум! Бум!
Юрко. Ідейка є...
Павлик. Намотуй на мої мізки, брате.
Юрко. Намотую... Влаштуємо бабі Жанні сварку з бабою Ольгою.
Павлик. Мама заборонила до баби Ольги ходити.
Юрко. Підемо тихцем, аби курку поцупити.
Павлик (здивовано). Курку?
Юрко. А перед цим поцупимо рябу в баби Жанни.
Павлик. Ох, перепаде нам!
Юрко. Можливо, ні.
Павлик. Як це не перепаде?
Юрко. Шепнемо бабі Жанні, що курку в неї вкрала баба Ольга, і навпаки...
Павлик. Хе-хе-хе! А куди подінемо курей?
Юрко. Засмажемо, брате, просто неба і поласуємо ними.
Павлик. Ура! Пікнік!
Юрко. Тихо! Баба Жанна повертається.

Хлопці сідають за стіл і хутко ласують обідніми стравами. Жанна Котик, зупинившись, милується внуками.

Юрко. Смачно, бабуль. Заледве язики не проковтнули, так смачно!
Жанна Котик. Їжте на здоров'я.
Павлик. Найсмачніша їжа у світі!
Жанна Котик (суворо). Не підлещуйтеся, хитруни. Сидітимете в хаті за витівку і все тут!
Юрко. Самі сидітимемо?
Жанна Котик. Так, мені пора сапати город. А втечете на вулицю - покарання примножиться.
Павлик. Не додастся, а примножиться... Це ж скільки разів покарають?
Юрко. Знатимеш краще математику, брате. Ха-ха!
Жанна Котик. Посидьте, поміркуйте над своєю поведінкою - піде вам на користь. (Виходить).
Юрко. Міркую, міркую, міркую...
Павлик. З чого почав міркування?
Юрко. З того, що мусимо добре виспатись.
Павлик. Денний сон прожене нічний.
Юрко. На це й сподіваюся.
Павлик. Примари в полон візьмуть. Так мама каже.
Юрко. Боїшся їх?
Павлик. Трохи.
Юрко. Однієї ночі примарами станемо ми з тобою.
Павлик. Справжніми? З допомогою чарівника?
Юрко. Ні, з допомогою одеж, які знімемо з городнього опудала.
Павлик (розчаровано). Зрозумів. Кого налякаємо?
Юрко. Кого доведеться, або наших кривдників.
Павлик (повеселішавши). Круто!

До хвіртки підходить подружжя Семен і Ніна Заєць.

Ніна Заєць. Хлопці, можна зайти?
Юрко. Наша в'язниця до ваших послуг.

Подружжя наближається до дітей.

Семен Заєць. Що це за гра у вас, хлопці?
Юрко. Яка там гра, дядьку. Жорстока реальність!
Павлик. Жорстока ро... рояльність.
Ніна Заєць. З рояльністю все зрозуміло... Де дорослі?
Юрко. Ви про наших діда і бабу? Ото пообідали дід та баба (киває на стіл), а нас голодом морять.
Семен Заєць. Вухам своїм не вірю! Обманюєте!
Ніна Заєць. Чому вас не годують, діти?
Юрко (вдавано жалісливо). Ми провинилися - завчасу приїхали в гості...
Павлик. Завчасу...
Ніна Заєць. Це вже занадто! Хто б міг сподіватися такої безглуздості од літніх людей!
Юрко. А ви, тітко і дядьку, чому забрели на це подвір'я?
Семен Заєць. У ваших дідуся й бабусі є садиба на хуторі, в якій ніхто не живе. Хочемо купити її.
Юрко. Пригадую ... Був там перед від'їздом у Францію. Довкола садиби ліс, потічок жебонить поблизу.
Ніна Заєць. Отож бо. Красиво там. Мріємо дачу облаштувати...
Юрко. Ех, тітко!...
Ніна Заєць. Щось не так, хлопче?
Юрко. Ну, купите ви садибу наших мучителів, а згодом постраждаєте...
Семен Заєць (глузливо). Яким це боком?
Юрко. Боком не боком, а піде у вас усе шкереберть.
Ніна Заєць. Щось мене насторожує...
Юрко. Ще б пак, тітко! Слухайте уважно! Мала баба Жанна сестру-красуню. Закохалася та сестра в хутірського пастуха, що грав на сопілці вечорами. Кажуть, чудово грав. Од музики його затихали вітри, яскравішали зорі. Але хтозна, чи насправді, чи тільки в уяві закоханої дівчини. Одного вечора пішла вона на звук сопілки, і та розповіла про взаємне кохання обдарованого талантом юнака.
Ніна Заєць. Як романтично!
Юрко. Засватав юнак красуню, але був висміяний і прогнаний її батьками. (Зітхає). Не тільки наші дід і баба жорстокі - траплялися й до них в родині бездушні...
Семен Заєць. Звичайна історія для старих часів.
Юрко. Аби ж то. В цій історії зблиснув у руці дівчини ніж. Важкий та довжезний, він прутчався, а все ж змушений був проколоти серце закоханої...
Ніна Заєць (сплеснувши). Йой!
Юрко. Поховали самогубцю й забули про неї. Нагадала про себе через рік, коли з'явилася примарою в кутку хати. Склала руки навхрест, мовляв не чекайте від мене нічого доброго.... Небавом звелася в господарів худоба, тай самі вони почали важко хворіти. А щонайголовніше - розмахує примара кривавим ножем кожної сьомої ночі на тому місці, де сталося самогубство, і ячить!
Ніна Заєць. Не хочу тієї садиби, Семене!
Семен Заєць. Не хвилюйся, Ніно. Поміркуємо вдома. До побачення, хлопці.

Подружжя виходить.

Павлик. Юрку, не було в баби Жанни жодної сестри!
Юрко. Звісно, не було.
Павлик. Навіщо тоді розбрехався?
Юрко. Аби знала баба Жанна, як то карати нас...
Павлик. Кру... Не знаю, чи круто це.

Долинає звук мотоцикла, що наближається здалеку. Врешті, ревнувши, мотоцикл затихає за хатою.

Юрко. Ха-ха! Поталанило нам, брате, що дід не зустрівся з покупцями.
Павлик. Хі-хі-хі! Поталанило!
Юрко. Хочу ділового моцище! Сідаємо діду на вухо.
Павлик. Сідаємо і не злазимо, доки не доб'ємося свого!

Входить Омелян Котик.

Юрко. Діду, хутко з'їздили у справі.
Омелян Котик. Видав дрова по рознарядці. Кілька хвилин клопоту.
Юрко. Не молодий ви, діду. Їзда на моцику шкодить вашому здоров'ю.
Омелян Котик. На що натякаєш, онуку?
Павлик. На те, аби...
Юрко. Зажди, Павлушо. Мушу дідові розповісти мій сон.
Омелян Котик. Який ще сон?
Юрко. Страшний, діду! Захотілось вам чарчину в лісі перехилити. Компанія вантажників знайшлася. Де одна чарчина, там і друга, і третя... Заледве з-за столу підвелися і - одразу на моцище. Вантажники вас зупиняли, за руки хапали, а ви їх усіх відштовхнули, бо не годиться підлеглим очільнику вказувати.
Омелян Котик. Ну-ну. І що з очільником трапилося?
Юрко. Голова похилилася, руки ослабли...
Павлик. Моцик на швидкості у прірву...
Омелян Котик. То кому сон наснився? Не розумію...
Юрко (зиркнувши на Павлика). Не заважай, брате!
Омелян Котик. Зрозуміло, куди хилите. Аби сон не справдився, віддайте, діду, мотоцикла непитущим онукам. Не віддам, бо пообіцяв його вашому дядькові Оресту. Тай не доросли ви, онуки, до цього "німця". (Виходить).
Юрко (войовничо). Не звик я до відмов!
Павлик. І я не звик!
Юрко. Якщо не нам, то нікому!
Павлик. Як це - нікому?
Юрко. Побачиш...
Павлик. Гаразд, побачу.
Юрко. З в'язниці - на волю!
Павлик. Не відпускали ж...
Юрко. А ми втечемо!
Павлик. Непослух - це круто!
Юрко. Пікнік - це класно!
Павлик. Куди біжимо?
Юрко. Красти курей. Чи забув, що задумали?

Брати вибігають. За хвилю, брязкаючи рушницями, на подвір'я заходять Орест Котик, Іван Бзух та Вадим Чуб.

Іван Бзух. Що не кажіть, безглуздішого полювання я не пригадаю.За увесь час підстрелити одного зайця й того прогавити!
Орест Котик. Якби Вадимові Чубу не баглося світлин з отим зайцем, лежав би куцохвостий у нашому мішку.
Вадим Чуб. Хто сподівався, що він, не подаючи ознак життя, дремене геть, поки фотографуємось.
Іван Бзух. Ще й як дременув! Сім кілометрів наздоганяли – й намарно. Чортів їздовий підібрав знесиленого зайця перед моїм носом.
Орест Котик. Казав же тобі, Бзуху, вгомонися! А то завівся, хоч воду холодну на голову лий: ніяка звірина від Івана Бзуха не втече й не заховається!
Іван Бзух. Був би й оту вухату наздогнав, якби не поцупили. Хто б це міг фірою швендяти перед світанком?
Орест Котик. Здогадуюся… Знайоме кінське іржання підказує…
Вадим Чуб. Не говори загадками, Оресте.
Орест Котик. У кожної загадки є відгадка. Та, що стосується нашої, сюди шкандибає.

Мисливці сідають за стіл. Заходить Микола Грубась.

Іван Бзух. Як воно, дядьку Миколо, на світі живеться? Чи ви здорові? Чи коні не шкутильгають?
Микола Грубась. І я, і коні підковані.
Вадим Чуб. Дивно мовите, дядьку.
Микола Грубась. Філософствую, парубче. Так жити легше.
Іван Бзух. А скажіть нам, філософе, чому ваші коні од страху заіржали, коли на день благословлялось?
Микола Грубась. Злякалися зайця, що гепнувся перед ними на городі.
Орест Котик. Чесний чоловік. Не обманює.
Вадим Чуб. Переслідувачів прудкого не помітили, дядьку?
Микола Грубась. Почув голоси…
Іван Бзух. Чиї голоси?
Микола Грубась. Ваші, шановна компаніє.
Орест Котик. Чому ж тоді зайця на віз жбурнули?
Микола Грубась. Бо він – моя удача.
Вадим Чуб. Хутчіше – наша мисливська праця.
Микола Грубась. Розсудіть самі: заєць прибіг на мій город, де я люцерню вантажив на воза. Це ж все одно, що вродило мені на городі. Чому повинен своє комусь іншому віддавати?
Іван Бзух. Дядьку, ви куцохвостого не вирощували!
Микола Грубась. А ви, мисливці, вирощували його?
Вадим Чуб. Ми платимо чимало за мисливську ліцензію.
Микола Грубась. А я плачу податок за власний город, на який вам – зась!
Орест Котик (регочучи). Приїхали! Є в філософії початок, та немає кінця. Принесіть, дядьку Миколо, пляшку самогону й закінчимо на цьому суперечку.
Микола Грубась. Пляшка у мене за пазухою. Яким би я був філософом, якби не передбачив фінал цієї нашої зустрічі.

Мисливці розкладають на столі склянки. Микола Грубась наливає в них самогон.

Іван Бзух. Вип’ємо за удачу, котру не потрібно заманювати і припрошувати, як весільного гостя до трапези, за ту, яка трапляється несподівано. Такій удачі радієш не менше, ніж наближеній зусиллями.
Микола Грубась. Добре сказано! Розчулив мене Іван! Поділюся своєю удачею з вами, парубки. Буде вам на закуску запечений заєць (Виходить).

Мисливці регочуть, потираючи долоні.

Орест Котик. Скуштував я заробітчанської удачі в Москві. Засмакувала в перші місяці. Жодної гірчинки. Все почалося із солодких слів власниці чотирикімнатної квартири в елітному районі Москви. Не знав, з ким маю справу…
Іван Бзух. Запросила зробити ремонт у помешканні за чиєюсь порадою?
Орест Котик. Важко сказати… Здається, стежила за мною…
Вадим Чуб. Чому так гадаєш?
Орест Котик. Однієї п’ятниці, коли гіпсував стіну вітальні цієї облесниці, повернулася додому п’янючою. Язик у неї неабияк заплітався, але кинула мені у вічі кілька фраз про мої мандрівки московськими вулицями й парками. Насміхалася над моєю сентиментальністю, бо любив годувати з руки річкових лебедів. Потім зареготала і назвала мою домашню адресу, яку я нікому не повідомляв.
Іван Бзух. Ади, російська відьма!
Орест Котик. Усе значно банальніше – співробітниця ФСБ. Язик захмелілої молов у той вечір без упину, хоча наступного дня, проснувшись на дивані у вітальні, де заснула, ледь присівши, наказала мені забути про вчорашню її відвертість.
Вадим Чуб. Ця феесбешниця, Оресте, накинула на тебе оком.
Орест Котик. Око без серця лихіше від зброї. Через тиждень натякнула на близькі стосунки… Відмовився. Щось підказувало, що можу потрапити в пастку… Відмова настирливу розлютила. Від солодкого в голосі не залишилося й сліду. Вийшла в сусідню кімнату, а повернулася звідти під мухою.
Іван Бзух. Підготувалася до наступної атаки?
Орест Котик. Ага, було б смішно, якби не хотілося плакати… В мою пам'ять врізалася фраза з хижим відблиском: ми с рєбятамі вашіх хохлов пачкамі в расход… І ти можеш пропасть бєз вєсті… Одразу пригадалися наші майстри, за якими і слід загув у Москві…
Вадим Чуб. Варто такої хутчіше спекатися.
Орест Котик. Ремонт у квартирі феесбешниці підходив до завершення. Попрохав її розрахуватися зі мною, як домовлялися раніше.
Іван Бзух. Чому не тоді, коли зроблено останній мазок, чи закручено останній шуруп?
Орест Котик. Від’їжджала у тривале відрядження. Пообіцяв їй усе довести до ладу, а ключ від квартири залишити там, де захоче.
Вадим Чуб. Розрахувалася?
Іван Бзух. Відпустила?
Орест Котик. Якби ж то… Зиркнула на мене, як хижак на здобич, що віддаляється…Вперше відчув себе такою здобиччю. Моторошне, скажу вам відчуття, огидне. Нестамно очікуєш болю… Заболіло, коли різанула у вічі: пашьол вон! Нічєво нє получиш, хохол! Но рємонт закончіш, патаму что…. Не договорила. Гримнула дверима, покидаючи квартиру. Чув, як завела авто, яке віддалялося із спритністю хижака. Моє обурення зростало щохвилинно. Довкола посміхалася праця моїх рук. Кожному майстрові посміхається праця його рук, кожен любить своє творіння. Я не виняток. Рівні лінії, мозаїки, строгість відкосів і небесна округлість арок – все це співало в моїй уяві, але мусило вмерти. Так, умерти! Я схопив молоток і гримав, гримав ним по всьому. Що тішило мою душу ще кілька хвилин тому. Помешкання ставало потворою, власне, як і його господиня, яку зненавидів…
Вадим Чуб. Поталанило тобі, Оресте, з тим відрядженням феесбешниці, інакше не утік би з Москви від неї.
Орест Котик. Та чи утік?
Іван Бзух. Що маєш на увазі?
Орест Котик. Довгі руки у ФСБ…
Вадим Чуб. Припильнуємо, друже, аби тобі віку не вкоротили. Лишень повідом про небезпеку…

З хати виходить Жанна Котик

Жанна Котик. Чому розсілися на подвір’ї з пляшкою? Діти поблизу, а вони…
Іван Бзух. Чекаємо на сусіда вашого з печеним зайцем, тітко.
Жанна Котик. Ото й вимітайтеся в садибу Миколи Грубася. Місця там доволі, та й не заважатиме ніхто.
Орест Котик. Не хвилюйтеся, мамо. Вчинемо, як кажете.

Мисливці виходять, прихопивши пляшку. Чути дзвінок мобільного телефона.

Жанна Котик. Слухаю, доню. Ой, невже? А що змінилося? Могли діти не з чужими людьми, а разом з вами їхати з Франції. Але ні, дурниці мелю… Радіємо з татом, що вони вже тут. І тебе з нетерпінням виглядатиму, і нового зятя нашого… Як? Як? Він захотів найближчим часом побачити Україну? З родиною твоєю забажав познайомитись? Ну, нехай. Приготуємося… Купити нові меблі? Бог з тобою, Тетяно. Навіщо нам, двом старим, стінка, про яку мовиш, адже Орест житиме згодом у садибі тітки? Що? Та не кричи, доню, не хвилюйся! Сидітиме твій мосьє коло стінки. Позичимо її на час його приїзду в Миколи Грубася. Йому син подарував, коли собі придбав польську… Тобі це не цікаво? А тут пів села тільки й патякало про це… Розумію… Погоджуюсь… Поспішаєш? Ціл… (Кладе телефон на стіл, сідає на лаву). Припинила розмову Тетяна. Нагальна справа, або ж благовірний вухо нагострив…

На подвір’я вбігають Юрко і Павлик.

Юрко. Бабо Жанно, таке трапилося!
Жанна Котик. Ой, не лякайте! Хутчіш кажіть, бо серце з грудей вискочить!
Павлик. Вашу чорну курку вкрали!
Жанна Котик. Курку? Чорну? Ту єдину, що від лиса минулого року втекла… Хто споганився?
Юрко. Знаємо, бабусь! Бачили. А не скажете крадійці про нас?
Жанна Котик. Ні, про це мовчатиму.
Павлик (глянувши на Юрка). Інша наша баба крадійка.
Жанна Котик. Ольга Смик? А шляк би її… Не слухайте мене, діти!
Юрко. До побачення, бабусь.
Жанна Котик. Біжіть на вулицю, внуки. Дозволяю…

Юрко і Павлик хутко зникають. Десь поблизу голосить Ольга Смик. До глядача долітають її репліки:
- Хто б міг подумати! Я цю рябу на руках носила! Кращої за неї квочки не було!

Жанна Котик. Петляй сюди, чортівко стара! Скуштуєш ломаки отакенної! (Вибігає).

На місце, де щойно стояла господиня обійстя, падає палиця. За хвилю з’являється Ольга Смик.

Ольга Смик. Промахнулася! Хай би ті руки, що рябу поцупили, болячка скалічила! Хай би їх покривило, як гілляки старої груші! Хай би… (Кумедно підстрибує, злякавшись ломаки, кинутої їй під ноги). Вбивають!
Жанна Котик (вбігаючи). Начувайся, злодюжко!
Ольга Смик (копіюючи руки шпагіста з палицею у правиці). Не підходь, бестіє французька!
Жанна Котик. Ось хто мені прізвисько приклеїв!
Ольга Смик. Недарма твоя дочка в Париж поперлася!
Жанна Котик. Од твого бовдура-синка подалі!
Ольга Смик. Залиш у спокої Зіновія!
Жанна Котик (вибивши палицю з рук супротивниці). Коси пообриваю! За всі образи відімщу!
Ольга Смик. Заїж їх куркою вкраденою!

Жінки хапають одна одну за волосся і верещать.

Жанна Котик. Лис мою чорну не догнав, а вона догнала!
Ольга Смик. Ряба моя через неї не доквокала!

Чублення і вереск.

Жанна Котик. Курку з найкращої породи знищила!
Ольга Смик. Хто мені тепер курчат висидить по-людськи!..
Жанна Котик. Людським і не пахне в тебе, шельмо!
Ольга Смик. Од шельми чую!

Знову чублення і вереск.

Жанна Котик. Подавися моєю чорною разом із своїм Зіновієм!
Ольга Смик. Хай би ви луснули од моєї рябої разом із Тетяною!

В наступне гучноголосся вереску вплітаються оклики Феськи Ракети, що забігла у двір.

Феська Ракета. Жанно! Ольго! Внуки ваші бенкетують!

Конфліктуючі зупиняються, але не відпускають з рук чужого волосся.

Жанна Котик. Де бенкетують?
Ольга Смик. Що споживають?
Феська Ракета. За моїм городом бенкет. П’ють пиво й закусують курятиною.
Жанна Котик. Ой!
Ольга Смик. Ой!
Жанна Котик. До внуків!
Ольга Смик. До внуків!
Феська Ракета. За мною!

Усі троє вибігають. Заледве стихає тупотіння їхніх ніг, тишу розпанахує рев мотоцикла. Невдовзі у двір заходить Омелян Котик і Роман Клебаник.

Омелян Котик. У якій справі, чоловіче? Кажи. Не тягни кота за хвоста.
Роман Клебаник. Не знаю, які слова підібрати…
Омелян Котик. Очікував мене коло хвіртки, то й міг надумати, що й до чого.
Роман Клебаник. Гамірно у вас було, пане Омеляне… Не міг зосередитися.
Омелян Котик. Я й забув, що ти, Клебанику, інтелігентно-культурний. Ніби на терезах слова зважуєш.
Роман Клебаник. Не можу по-іншому. Тим паче ви, Омеляне, старша людина. По-ва-жна.
Омелян Котик. Якось те твоє «поважна» буксує, як мій мотоцикл у багнюці.
Роман Клебаник. Добре зауважили… Та чи визнаєте свою провину?
Омелян Котик. Провину перед тобою? Яку?
Роман Клебаник. Скажіть, будь ласка, самі про неї. Моя інтелігентність стримує мене від критичних слів.
Омелян Котик. Ото халепа! Ходить довкола якогось негаразду, мов курка понад калюжею!
Роман Клебаник. Нехай так. Можливо, пане Омеляне, пам’ять підводить у вашому віці?
Омелян Котик. Витрясай уже, чоловіче, із своїх інтелігентських мізок те, з чим прийшов, бо часу для розмови обмаль!
Роман Клебаник. Перепрошую. Дуже перепрошую! Прошу не гніватися…
Омелян Котик. Дайте, святі, терпцю!
Роман Клебаник. З дозволу святих нагадаю про зіпсуті курячі яйця, які місцеве населення називає запортками, передані вами в мій приймальний пункт.
Омелян Котик. Хто приніс ті яйця?
Роман Клебаник. Ваші онуки, пане…
Омелян Котик. Ага…
Роман Клебаник. Я розрахувався з вами, пане Омеляне, згідно квитанції, яку працівник пункту видав за товар, не підозрюючи, що він нікудишній.
Омелян Котик. Ось воно що! Десь малі чортенята натрапили на куряче гніздо, про яке не відомо господарям. Яйця в такому, звісно, застояні… (Шукає гаманець). Скільки заплачено чортенятам?
Роман Клебаник. Сорок вісім гривен. (Оглядається). Тут моя інтелігентність підвела. Розумієте, підприємництво… Погодився продати дітям на всю суму пиво, хоча й заборонено.
Омелян Котик. Ось тобі гривні, підприємцю. Плачу за грам інтелігентності в останніх твоїх словах… Більше не побачив…

Роман Клебаник знизує плечима і мовчки виходить. Коло хвіртки кивком голови вітається з подружжям Зайців.

Омелян Котик. О-хо-хо! Судячи з виразу облич, Зайці теж совіститимуть мене.
Семен Заєць. Здрастуйте, дядьку Омеляне!
Ніна Заєць. Доброго вам здоров’я!
Омелян Котик. З якого переполоху, молодята, про здоров’я моє піклуєтесь, заледве хвіртку прочинивши?
Семен Заєць. Священик наш у церкві казав, аби каменем не карати того, хто за камінь узявся…
Омелян Котик. Що ж це за день такий сьогодні! Як не інтелігент, то філософи спокою не дають!
Ніна Заєць. Не дратуйтеся, благаю! Я розумію вас і навіть не засуджую…
Омелян Котик. За що не засуджуєш?
Семен Заєць.За неї, небіжку…
Ніна Заєць. Яка живе в хаті, котру продаєте.
Омелян Котик. Ворона туди залетіла чи змія заповзла?
Семен Заєць. Не прикидайтеся, дядьку Омеляне! Ворону, змію ви давно прогнали б, а примари не можете. Далебі, тому й садиби вигідно спекатися хочете.
Омелян Котик (в сторону). Ну й фантазери мої онуки! Без них тут не обійшлося. (Співрозмовникам) Гм… Не встидно вам примари лякатися? Тим паче мужчині.
Ніна Заєць. Семен не боягуз!
Омелян Котик. В чому ж тоді справа?
Ніна Заєць. В незручностях.
Омелян Котик. Приручіть примару. Мені вдалося…
Семен Заєць. Як це?
Омелян Котик. Три рази тупніть ногою, три рази плюньте через ліве плече і наказуйте їй.
Ніна Заєць. А що вона може робити?
Омелян Котик. Слугувати будильником, виганяти мух, лякати мишей, демонструвати пантоміму, співати на замовлення…
Семен Заєць. Ги-ги!
Ніна Заєць. Хі-хі!
Омелян Котик. Могли б раніше посміятися, коли онуки мої сім мішків гречаної вовни намололи.
Семен Заєць. Так переконливо старший розповідав!
Ніна Заєць. Жодним порухом молодший старшого не зрадив!

Заходять Жанна Котик, Ольга Смик, Феська Ракета, Юрко і Павлик.

Жанна Котик. Якби не Ракета…
Юрко. Дві самохідні гаубиці не були б захоплені ворогом…
Павлик. Так!
Ольга Смик. Скажіть дідусеві, жартівники, чим ті самохідні гаубиці заправлялися.
Юрко. Пальним, в якого закінчився термін придатності.
Омелян Котик. Знаю про той термін, сто кольок інтелігентові в печінку!
Жанна Котик. Омеляне, залиш інтелігента у спокої! Наші онуки крадуть і зневажають нас, а в тебе казна-що на думці!
Омелян Котик. Чекаю пояснень від онуків.
Юрко. Відмовляюсь без адвокати розкривати рота на допиті!
Павлик. Я теж!
Ольга Смик. Надивилися фільмів, онуки…
Жанна Котик. Зносить дітей каламутна течія…
Феська Ракета. Боюся, вікна мої не вціліють…
Омелян Котик. Ех, ремінцем би цих підсвинків!
Юрко. Застарілий метод виховання, діду.
Омелян Котик. А який годиться?
Юрко. Метод компромісу.
Павлик. Так!
Жанна Котик. Це ж вони від мами своєї набралися…
Феська Ракета (жваво). Чого набралися?
Жанна Котик. Психогогіки з педалогією. Ось чого!
Омелян Котик. Яким компромісом подивуєте, Юрку і Павлику?
Юрко. Аби були ми слухняними, німецький моцик віддайте нам, а не дядькові Оресту.
Жанна Котик. Тринадцять старшому, одинадцять молодшому! Хто дозволить водити неповнолітнім?
Павлик. Мосьє Жак! Він нам усе дозволяє!
Омелян Котик. Слова свого дотримаю! Орест успадкує німецьку техніку!
Юрко. Війна!
Ольга Смик. Ой!
Павлик. Війна!
Феська Ракета. Ой!
Омелян Котик (знімаючи ремінець зі штанів). Сідницями війну відчуєте внуки!
Жанна Котик. Ой!

Юрко і Павлик утікають за хату. За ними услід, розмахуючи ремінцем, біжить Омелян Котик, за Омеляном, ойкаючи, – жінки.
Завіса

Дія друга


Місце дії не змінилося, проте на подвір’ї Котиків нап’ято гамак та охайніше розміщено речі. Довкола гамака ходить Галя Красна. Орест Котик спостерігає за нею.

Орест Котик. Що це ти, Галю, оглядаєш гамак, мовби якусь дивовижу? Хоча для нашого села він і насправді – дивовижа.
Галя Красна. Намріялося, Оресте… Буцімто ми з тобою сім’я і ти береш мене на руки – ніжно-ніжно і кладеш сюди (Вказує рукою на гамак). І гойдаєш, і шепчеш красиві слова (Зітхає). Не можу дочекатися від тебе, коханий, красивих слів!
Орест Котик. Аж упрів, таке почувши.
Галя Красна. Як завжди! Тільки заведу мову про наше одруження, одразу упріваєш.
Орест Котик. Дівчині не личило б перегинати парубка через коліно…
Галя Красна. А що робити, коли парубок не дружить з відвагою?
Орест Котик. Галю, я не впевнений, що будемо разом щасливими.
Галя Красна. Зовсім мене не кохаєш?
Орест Котик. Кохаю, напевно…
Галя Красна (роздратовано) Напевно? Напевно? Як це так? Хіба буваєш ситим напевно? Виспаним напевно?
Орест Котик. Напевно…
Галя Красна (обнімаючи Ореста).Ну, добре, добре. Бачу геть заплутався. А пригадай, Оресте, наші шкільні роки… Йдемо до школи в сусіднє село навпрямки сніговими заметами, аби скоротити шлях наполовину. Стомлені, заледве ногами перебираємо, а ти саджаєш мене собі на спину і несеш, не звертаючи уваги не глузування інших школярів.
Орест Котик. Батько мій наказував допомагати тобі в дорозі.
Галя Красна. Шкода, що тепер дорослому Орестові батько не наказує… (Замислюється, усміхається). В десятому класі, коли отримала двійку з алгебри, з моїх очей котилися сльози, а наші однокласники дражнили мене: Галя Красна плаче рясно!
Орест Котик. Дуже рясно – доточував хтось із хлопців.
Галя Красна. Батька твого, Оресте, поблизу не було, отже не міг підштовхнути тебе до лицарського вчинку…
Орест Котик. Так, я захистив тоді свою сусідку і однокласницю від невгамовних поглядом, словом, кулаками…
Галя Красна. Захищай і надалі. Тобі це личить!
Орест Котик. Не на твердих ногах стою, Галю…
Галя Красна. Випиваєш лишнього?
Орест Котик. Ні, не грішу цим. Маю на увазі інше – мої куці заробітки від випадку до випадку.
Галя Красна. Батькову працю успадкуєш, коли на пенсію піде. І мотоцикл! Ощасливиш, якщо повезеш під вінець не лімузином, а знаменитим родинним мотоциклом!
Орест Котик. Не знаю, Галю, чи пасуватиме до твого весільного плаття німецька каска, що додається до мотоцикла…
Галя Красна. Навіть каструлю надіну на голову, аби лиш бути довіку з тобою, коханий!

Вбігає Феська Ракета.

Феська Ракета. Підпалили! Помчав як вогненна куля!
Орест Котик. Ви про що, тітко Ракето?
Феська Ракета. Про ваш німецький мотоцикл! Двоє шибеників облили його солярою і підпалили!
Орест Котик. Може, погасимо!
Феська Ракета. Не встигнете! Вони його зіштовхнули з гірки в яр!

Чути звук вибуху.

Орест Котик. Ех, племінники! Такий раритет знищили!

Орест Котик і Феська Ракета вибігають.

Галя Красна. Яка ж я безталанна! Здається, в сільському яру спопеліло й моє вінчання… (Виходить).

На подвір’ї безлюдно, але за хвилю доноситься голос Жанни Котик.
- Куди ти, Омеляне? Хай йому грець, тому мотоциклу! Тетяна з мосьє ось-ось приїдуть, а ми не вмеблювали їхню кімнату!

Подружжя Котиків вибігає з-за хати на подвір’я.

Омелян Котик. Не шарпай мене, жінко, коли серце кров’ю обливається!
Жанна Котик. Заплач іще над тим «німцем», мов над родичем покійним.
Омелян Котик. Годувальником був нам у скруті!
Жанна Котик. Ех, купимо замість мотоцикла тракторця, як Микола Грубась радить. (Штовхає чоловіка у плечі). Мерщій до Миколи по меблеву стінку! Ади, Ольга Смик підсобляє…

Колишня сваха Котиків, стогнучи, несе до вхідних дверей їхньої хати тумбу. За нею з такою ж тумбою поспішає власник меблів.

Жанна Котик. Феська Ракета і тут догледіла…
Ольга Смик. Ракета, Жанно, кілька хвилин тому підслухала твою телефонну розмову з дочкою…
Омелян Котик. Коли ж тобі, Ольго, встигла новину повідомити?
Ольга Смик. Якби ж то мені лишень. Пів села уже знає про приїзд француза!
Жанна Котик (Кричить). Омеляне, пеньку старий, не стій на місці!
Омелян Котик (невдоволено). Як лісник, так одразу пеньок!
Жанна Котик. Дубом у молодості був.
Омелян Котик. Ще краще назвала… Мовчи, жінко, поки не розлютила!

Усі четверо поспішно переносять по частинах меблеву стінку. За хвилю до них долучається Феська Ракета.

Омелян Котик. Де внуки, Фесько? Втекли?
Микола Грубась. Якби я вчинив таку диверсію, теж накивав би п’ятами.
Жанна Котик. Орест, гадаю, розшукає непутящих малих…
Феська Ракета. Та ні! Стоїть, як укопаний, над згарищем.
Омелян Котик. Шкода Ореста!
Жанна Котик. Хтозна, кого шкодувати…
Ольга Смик. Внуків наших доречно. Зіпсуті!
Омелян Котик. А хто винуватий в цьому?
Ольга Смик. Усі ми.
Жанна Котик (зітхнувши). Закінчуймо працю.

Котики та їхні помічники зникають з останніми частинами меблевої стінки за вхідними дверима хати. З-за паркану підводяться Юрко і Павлик.

Юрко. Ха-ха! Дорослі не здогадуються, де нас шукати. Нехай поблукають по лісі чи окраїнами села.
Павлик. Ніхто не любитиме ні тебе, ні мене!
Юрко. Мені від цього ні тепло, ні холодно. Затям, брате: тих, кого люблять, шкодують. А мені від цього гидко. Я хочу бути сильним!
Павлик. Круто! Але…
Юрко. Ніяких «але»!
Павлик (похнюпившись). Покарають нас за спалений моцик.
Юрко. Ніхто не наважиться.
Павлик. Чому, Юрку?
Юрко. Хіба ти не чув, брате, про приїзд мосьє Жака? І дід, і баба, і дядько Орест мусять справити на нього якнайкраще враження. Так наказала наша мама, аби француз врешті-решт з нею одружився.
Павлик. Ура! Нас не лупцюватимуть!
Юрко. Нас вихвалятимуть, мов янголят. Наперебій! Ці діти можуть бути чемними! – ось що повинен подумати мосьє Жак.
Павлик. Шкодимо витівками мамі і не припиняємо їх!
Юрко. Що ж, будемо хитрувати… Аби залишитись крутими і жити в Парижі за рахунок мосьє Жака.
Павлик. Розумник ти, брате!
Юрко. Люблю, коли мене хвалять!

Чути, як під’їхав і загальмував легковик. Діти заглядають на вулицю.

Павлик. Мама і мосьє Жак! Біжимо їм назустріч!
Юрко. Зажди, Павлику. Краще знову заховаймося з тієї сторони тину.
Павлик (із сумом). Чому так краще?
Юрко. Хочу почути, як нас хвалитимуть.

Молодший брат знизує плечима, але старший рвучко затягує його у сховок. З хати вибігають господарі, Феська Ракета, Микола Грубась і Ольга Смик. Переглядаються і завмирають. Входять Тетяна і мосьє Жак. Дочка Жанни та Омеляна запопадливо прочиняє хвіртку перед своїм співмешканцем.

Мосьє Жак. Бонжур!
Тетяна Котик. Привітайтеся, рідні!
Мосьє Жак. Уі.
Омелян Котик. Тетяно, чого це француз уікає?
Мосьє Жак. Сіль ву плє!
Жанна Котик. Солі хоче мосьє?
Тетяна Котик. Будь ласка!
Жанна Котик. Уже біжу по сіль!
Тетяна Котик. Не плутайте мене!
Омелян Котик. Ми тут самі заплуталися…
Тетяна Котик. Ваш майбутній зять, мамо і тату, просить, аби ви відповіли йому на привітання.
Ольга Смик (кланяючись французу). Вітаємо, пане парижист!
Тетяна Котик. Помовчіть, пані свекрухо! Нісенітниць без вас не бракує!
Мосьє Жак. Коман алє-ву?
Микола Грубась. Француз хоче стрибати?
Тетяна Котик (роздратовано). Ні, запитує, як живете! (Мосьє Жаку). Са ва па маль.
Омелян Котик. Так, так, помаленьку живемо.
Тетяна Котик. Я сказала французу, що непогано…
Мосьє Жак. Коман са ва?
Микола Грубась. Що це француз про Саву якогось запитує?
Тетяна Котик. І ви не озивайтесь, дядьку Миколо. Благаю! (Мосьє Жаку). Ком сі, ком са. (Всім іншим). Справи у вас так собі… Зрозуміли?
Феська Ракета. Так собі краще, ніж чужому…
Тетяна Котик. Тітко Ракето, Бог любить трійцю – не розкривайте рота й ви!
Жанна Котик. Діти в дорозі втомилися, а ми їх до столу не запрощуємо. Ольго, Фесько, хутко на стіл накривати! У мене все готово!

Господиня з помічницями виносять з хати тарілки з блюдами. Тетяна Котик відводить співмешканця углиб подвір’я, вказує рукою кудись удалеч. Їхньої розмови не чути. Найближче до глядача господар обійстя і Микола Грубась.

Омелян Котик. Здається, Миколо, майбутній зять старший за мене.
Микола Грубась. Дідуган тай годі!
Омелян Котик. Сином називатиму, бо ж традиція.
Микола Грубась. Хіба в Парижі молодшого не знайшлося?
Омелян Котик. Тетяна ніяк не наважиться розповісти, як зійшлася з цим мосьє Жаком.
Микола Грубась. Усьому свій час… Міняє твоя дочка, Омеляне, українське село на столицю Франції заради Юрка і Павлика.
Омелян Котик. Сумно все це, сусідо.
Микола Грубась. Тетяні, далебі, не дуже…
Омелян Котик. Хтозна, що на душі в моєї дочки.
Микола Грубась. Буде гармидер неабиякий, коли про спалений синами мотоцикл розкажете їй.
Омелян Котик (гнівно). Стули пельку, Миколо! Не твоя це справа! Дочка повинна випромінювати перед французом радість, аби не передумав одружуватись, а ти можеш все зіпсувати дурним бовканням!
Микола Грубась (ображено). Либонь піду додому. Жених тут на заздрість усьому селу…
Омелян Котик. Годі глузувати!
Микола Грубась. Обмолочений літами жених. Зосталася одна полова…
Омелян Котик. Йди звідси, гумористе!
Микола Грубась. Будь ласка. Двічі просити не будеш! (Виходить).

Поза тим жінки закінчують накривати на стіл і виструнчуються неподалік. Тетяна Котик підводить до столу мосьє Жака.

Мосьє Жак. Маніфік!
Омелян Котик (задумливо).Мані начебто – гроші, а фік… Майбутній зять гадає, що покладене на стіл нічого не коштує.
Тетяна Котик. Тату, не вистрибуйте, як Пилип з конопель! Мосьє Жаку сподобалось розкішшя страв. Дома він значно економніший.
Жанна Котик. Пригощайтеся, мосьє. Миз жінками ще їди принесемо.
Омелян Котик. І вишнівку не забудьте.

Тетяна Котик жестом запрошує француза сідати. Коли той добре вмощується, сідає на лаву поряд і тягне за полу батька, аби він теж склав компанію мосьє Жаку, що раптом здіймає руки.

Жанна Котик. Мосьє молиться?
Тетяна Котик. Ні, мамо. Біжіть по воду і рушник.
Феська Ракета. Я хутчіше справлюсь (Прошмигує в хату).
Жанна Котик. А я по цеберко, аби дорогий… ще не зять не підводився з лавки.
Омелян Котик. Надумала таке, жінко…
Тетяна Котик. Не встривайте, тату! Краще розлийте вино у склянки.
Ольга Смик. Мило забудуть! Біжу по мило!

Першою повертається Феська Ракета з кухлем води і нетерпляче тупцює коло гостя. Згодом прибігають колишні свахи. Ольга Смик тицяє мило в руку французові, а Жанна Котик приставляє йому до живота дерев’яне цеберко. Спантеличений гість знизує плечима, але згодом, коли з кухля ллється у відро вода, регоче.

Тетяна Котик. Тітко Ракето, не поспішайте лити! Мосьє Жак любить повільні процедури.
Омелян Котик (глузливо). І як це все називається?
Жанна Котик. Сервісом, йолупе старий!
Мосьє Жак (взявши в руки рушник). Тре бьєн.
Омелян Котик. Так, дуже добре цим рушником геть усе витирати…
Тетяна Котик. Одурію сьогодні від новоспечених поліглотів!

З-за паркану підводяться Юрко і Павлик. Покашлюють, аби привернути до себе увагу дорослих.

Феська Ракета. Втікачі повернулися!
Жанна Котик. Фесько!
Тетяна Котик. Від кого діти втікали?
Ольга Смик. Від мене і Феськи Ракети. Гралися так. Малі біжать, а ми доганяємо. Чим іще старим бабам зайнятися?
Мосьє Жак. Уі.
Тетяна Котик. Мосьє погоджується.
Омелян Котик. Француз розуміє українську?
Тетяна Котик. Ні, вирази облич тіток Феськи і Ольги…
Жанна Котик. Спробували б тітки обличчями погано виразитись – ох, перепало б!

Феська Ракета і Ольга Смик миттєво розпливаються в натужних посмішках.

Тетяна Котик. Чи були Юрко і Павлик чемними?
Жанна Котик. Золотими були!
Омеллян Котик. Овва! (Спохопившись, аплодує). Мої овації золотим діттям!
Юрко. Ура!
Павлик. Ура!
Ольга Смик. Ура!
Феська Ракета. Ура!
Тетяна Котик. Не заважайте мосьє Жаку обідати!
Жанна Котик. Приємного апетиту, мосьє!
Омелян Котик. На здоров’я, мосьє!
Ольга Смик. Хай прийметься, та не примножиться.
Феська Ракета. Хай із животом не посвариться…
Мосьє Жак (витираючи салфеткою губи). Жью дуа ву кіте.
Тетяна Котик. Мосьє мусить нас залишити. У нього режим. Саме тепер початок сонного часу.
Жанна Котик. Так мало поїв.
Тетяна Котик. У мосьє дієта.
Жанна Котик. Тетяно, як постелити твоєму… нашому…
Тетяна Котик. Не переймайтеся, мамо. Краще від мене цього ніхто не зробить.
Мосьє Жак. Уі!
Омелян Котик (радісно). Уі – це так! Запам’ятав!
Мосьє Жак. О ревуар!
Тетяна Котик. До побачення!
Жанна Котик. Куди ти, дочко?
Тетяна Котик. Нікуди, мамо. Переклала сказане французом.
Жанна Котик (вдаривши об поли руками). Не второпала, хай йому грець!
Омелян Котик. Не біда, Жанно. З новим зятем-іноземцем гладкополькою станеш!
Тетяна Котик. Поліглотом, тату!

Тетяна Котик та її співмешканець заходять у хату. Господарі обійстя, Ольга Смик і Феська Ракета деякий час не можуть відірвати очей від вхідних дверей хати, згодом кидають погляди на дітей та наближаються до них.

Омелян Котик. Що наступного разу знищите, палії?
Юрко. Все, що нам не віддадуть!
Павлик. Так!
Ольга Смик. Ой, бандити ростуть!
Жанна Котик. Ой, пройдисвітів виплекали!
Феська Ракета. Старший з поглядом кам’яним, а в молодшого оченята бігають…
Юрко. А ноги прудкі в обидвох!

Брати хутко втікають. З-за хати доноситься знайоме:
-Ха-ха!
-Хі-хі!
-Війна!
-Війна!

Жанна Котик. Плакати хочеться.
Ольга Смик. Мужній, Жанно. У кого в селі характер твердіший? Від жодної болячки не розкисала, жодного начальника не боялася. Усіх нахаб уздовж і впоперек словом, а тут…
Феська Ракета. Рідне ранить болючіше!
Жанна Котик. Беру себе вруки. Мушу! З дочкою рік не бачилися. Чимало в неї вузликів із жалями. Чимало й каміння непотрібного в тих вузликах. Можливо, й спіткнулися хлопчаки об ті каменюки…
Феська Ракета. Ходімо, Ольго. Залишимо батьків з дочкою наодинці (Виводить Ольгу Смик за руку з обійстя).
Омелян Котик. Пошукаю онуків, аби знову чогось не накоїли.
Жанна Котик. Пошукай, чоловіче. Та не гарачкуй, коли знайдеш. А ми з Тетяною душами обіймемося…

Господар садиби виходить, а господиня сідає на лаву, затуливши обличчя долонями. У вхідних дверях озивається Тетяна Котик.

Тетяна Котик. Що з вами, мамо? Чи не захворіли?
Жанна Котик. Як тобі відповісти, дочко? Мабуть, так, як відповідала ти, проливаючи крадькома сльози…
Тетяна Котик. Мусила берегти ваше серце, мамо.
Жанна Котик. Хоч сьогодні, Тетяно, не кажи фраз, які долітали до мене із слухавки. Не ховай правди за словами «чудово», «спокійно», «терпимо».
Тетяна Котик. Не вмію скаржитися на негаразди. Вони мої попутники, відколи розпочала самостійне життя. Мрію втекти од них. Сподіваюся за допомогою мосьє Жака таки втечу (Сідає коло матері, тулиться до її плеча).
Жанна Котик (обійнявши дочку). Я готова почути правду, якою б вона не була.
Тетяна Котик. Гаразд, мамо. Розповім свою колючу історію. Ні, не історію… Моє життя в Парижі інакше, як блуканням, не назвеш. Перевізник з України залишив мене коло входу в метро о десятій вечора. Очікувала на цьому місці колишню інститутську подругу з Волині. Обіцяла прихистити й допомогти з працею.
Жанна Котик. Я згадала, про кого мова. Юна волинянка Соня гостювала в нас під час Пасхи. Ви готувалися разом до екзаменів.
Тетяна Котик. Так, у Парижі мої сподівання були пов’язані саме з тією Сонею. Білявка Сонечка випурхнула мені назустріч з чорного натовпу, начебто ми зустрілись в якійсь африканській столиці. Весела, грайлива, як і десяток років тому, повисла в мене на шиї, розцілувала. Паризька підземка голосами потягів заспівала про переміни в моєму житті, але я не могла й уявити, що вони будуть такими разючими…
Жанна Котик. Передчувала лихе?
Тетяна Котик. На жаль, мої передчуття мовчали… Врешті, ми з Сонею доїхали до третьої зони Парижа, де вона мешкала з чоловіком другий рік.
Жанна Котик. Винаймали квартиру?
Тетяна Котик. Зовсім маленьку кімнатку, в якій заледве помістилися двоярусне ліжко, шафа, столик, душова кабіна та електрична плита коло вікна.
Жанна Котик. Тіснотище!
Тетяна Котик. Я раділа й цій тісноті. (Замовкає, витирає сльози на обличчі). Раділа, але подруга вигнала мене на вулицю через два тижні й жодного разу не поцікавилась, де я і як живу.
Жанна Котик. Чому, доню!
Тетяна Котик. З працею в мене не заладилося. Не володіла тоді французькою, а жінкам без знання мови важко куди-небудь влаштуватися в Парижі. З цієї причини багато часу проводила у квартирі Соні та її чоловіка (Знову замовкає. Тепер надовше).
Жанна Котик. Знаю твоє мовчання, квіточко. Збираєшся з духом, аби не заридати…
Тетяна Котик. Здається, всі сльози виплакала на чужині… (Майже пошепки). Однієї п’ятниці вийшла з душової кабіни після купання, потягнулася до одягу. І тут зненацька двері відімкнув Зураб…
Жанна Котик. Чоловік Соні?
Тетяна Котик. Так, мамо. Від несподіванки я скрикнула, але вже в наступну мить опинилася на руках Зураба. Дужий, як ведмідь, положив мене на ліжко і затулив мої вуста своїми…
Жанна Котик. Ой, доню!
Тетяна Котик. Я намагалася вирватись – безуспішно! Вільними були тільки мій розпач і сором беззахисної жінки.
Жанна Котик. Ой, доню!
Тетяна Котик. Коли Зураб підвівся, вдарила його ногою. Відповів потужним ляпасом, від якого втратила свідомість. Привів до тями й наказав вдягнутися.
Жанна Котик. Ой, доню!
Тетяна Котик. Заспокойтеся, мамо! Негідника згодом покарав Бог автокатастрофою й каліцтвом. Проте й мені присудив кару…
Жанна Котик. Яку кару? За що?
Тетяна Котик. Соня теж повернулася з праці заздалегідь. Ще з порога помітила сліди «близьких» стосунків чоловіка і подруги. Але у всьому звинуватила спокусницю, підколодну змію, яку так необачно впустила у своє життя. На моє «Соню, я не винна» зайшлася істеричним сміхом і плачем водночас. Мої речі опинилися за порогом, а двері квартири гучно гримнули мені услід…
Жанна Котик. Чому не повернулася додому, доню?
Тетяна Котик. Шквал, у який потрапила, не розвіяв мого бажання «зачепитися» за Париж. Знайшла собі прихисток…
Жанна Котик. У нової подруги?
Тетяна Котик. Можна й так сказати. Моєю подругою стала річка Марна. Густа смуга дерев над річкою слугувала мені помешканням. Удень я вивчала французьку з допомогою українсько-французького розмовника, а вночі вибиралася на високе дерево і прив’язувала себе до стовбура, аби безпечно поспати. Вісімдесят сім ночей на дереві! Вісімдесят сім божевіль казкової феї, що мріяла навчитися чарувати – серцем, поглядом, усміхом… Бо як інакше отримаєш працю в столиці Франції? Щоранку фея злазила з дерева і йшла в кафе, де могла купити найдешевшу булочку і випити чаю. Коли в гаманці залишилась остання куп’юра євро, замовила лишень чай. Старий мосьє, почувши це, знизив плечима і щось заторохтів про дієту з мадам, ймовірно, його дружиною. Фея запам’ятала їхні голоси, усміхнулася й подалася геть. Щоправда, дорогою запримітила дерево над річкою поблизу кафе. В нових гіллястих апартаментах заночувала наступної ночі. Опівночі почула сварку знайомих мосьє і мадам… Второпала не все, але не сумнівалася, що там, перед дверима кафе, його власники, що в них сімейний розлад, який повинен закінчитися розлученням. Мадам вимагала грошової компенсації за свою долю в бізнесі.
Жанна Котик. Мосьє звали Жаком?
Тетяна Котик. Ви здогадливі, мамо… У феї добавилося снаги. Недільним ранком вдягнулася якомога привабливіше. Затрималася за улюбленим столиком, аби привернути до себе увагу нашого знайомця…
Жанна Котик. Сумно, Тетяно.
Тетяна Котик. Заради них, мої хлопчиків, усі мої потуги в Парижі… Хочу для них кращого життя. (Перевівши подих). Мосьє Жак захопився мною одразу. Я ще не закінчила прохати про працю в його кафе, а вже усвідомила, що не відмовить.
Жанна Котик. Старий гульвіса!
Тетяна Котик. Мамо!
Жанна Котик. Хто б відмовив красуні за крок до холостяцтва? (Підводиться з лави). Не хочу знати подробиць вашого з мосьє Жаком зближення…
Тетяна Котик. Мало романтики в цьому зближенні…

Дочка і мати, обнявшись, зникають за дверима хати. Невдозі на подвір’я заходять Орест Котик, Іван Бзух і Вадим Чуб.

Іван Бзух. Старієш, Оресте. Наздогнати хлопчаків не зумів!
Вадим Чуб. Невловимі месники зникли в невідомому напрямку.
Орест Котик. Як би ж то месники… благородні… У цих жадоба вухами пре!
Вадим Чуб. Сумніваюся. Тут інше…
Орест Котик. Дотямлю якось.
Іван Бзух. Дай, Боже, нашій корові вовка з’їсти.
Орест Котик. Чому так мовиш, Іване?
Іван Бзух. Учена сестра твоя, Оресте, з Юрком і Павликом на лад не виходить. Хіба розумніший за Тетяну?
Вадим Чуб. Тетяні серце заважає, бо ж рідні діти…
Іван Бзух. А в Ореста серця немає, Вадиме?
Вадим Чуб. Хтозна… Хтозна…Таку дівчину відштовхує! Вродливу! Розумну! А прізвище як личить цій вродливиці – Красна!
Орест Котик. Годі теревенити, друже.
Іван Бзух. Друзі на зле не нарадять.
Орест Котик. Замовкніть, порадники. Слухати вас не бажаю!
Вадим Чуб. Яблуко від яблуні недалеко падає. Орест у батька вдався. Найстарший із Котиків теж затуляє усім рота, коли нервує.
Іван Бзух. А потім проганяє співбесідників. Нам уже забиратися, Оресте?
Орест Котик. Як хочете. Ні, таки вимітайтеся!
Вадим Чуб. Наш друг зовсім не в дусі! Ходімо звідси, Іване.
Іван Бзух. Ходімо.

Мисливці виходять, розминувшись у хвіртці з Григорієм Шумським. За парканом прошмигують Юрко і Павлик, підводяться на повен зріст і знову заховуються.

Орест Котик. Тільки й бракувало військових на цьому подвір’ї!
Григорій Шумський. Неприязно зустрічаєш, чоловіче.
Орест Котик. Ех! (Махнув рукою). Зіпсували настрій двоє шибеників. Не звертай уваги, капітане.
Григорій Шумський. Ким тобі доводяться вони?
Орест Котик. Племінниками, хай їм…
Григорій Шумський. Так… Так… Тоді мусиш знати, чим забавляються твої племінники.
Орест Котик (насторожено). Чим?
Григорій Шумський. Жбурляють каміння в кузова військових вантажівок, коли водії пригальмовують на повороті.
Орест Котик. Бестії малі!
Григорій Шумський. Ну, як їхній родич, мусиш…
Орест Котик. Провчу. Допекли! Але згодом. Тут, поки додому повертався, розповіли мені про приїзд сестри з мосьє, за якого сестра хоче заміж. Генеральна сімейна лінія забороняє будь-які екстремальні дії, що могли б зашкодити цьому процесу.
Григорій Шумський (спантеличено). Не второпав!
Орест Котик. Я теж нічого не второпав.
Григорій Шумський. Як тоді маю второпати я, якщо той, хто пояснює ситуацію, сам заплутався?
Орест Котик. Розплутаюсь якось.
Григорій Шумський. Тоді й товкмач.
Орест Котик. Тоді й чекай коло паркану, поки розплутаюся.
Григорій Шумський. Говорила баба з дідом…
Орест Котик. Чия баба? З чиїм дідом?
Григорій Шумський. Приказку пригадав. Не плутай мене!
Орест Котик. Хто тут кому баки забиває приказками усякими?
Григорій Шумський. Чим далі в ліс, тим більше дров.
Орест Котик. Про дрова я добре знаю…
Григорій Шумський. Які дрова?
Орест Котик. З нашого лісу.
Григорій Шумський (з хитринкою). Залишимо ваш розкішний ліс у спокої. Поговоримо краще про розкішних дівчат.
Орест Котик. Вони теж жбурляють каміння в кузова вантажівок?
Григорій Шумський. Ні, одна з них стисла моє серце!
Орест Котик. Закохався, капітане?
Григорій Шумський. Так, по самі вуха!
Орест Котик. Тиждень не минув, відколи військові селом у кар’єр проїжджають, а він уже… Знаєш прізвище тієї розкішної?
Григорій Шумський. Не знаю. Не захотіла знайомитись, коли зустрів за селом.
Орест Котик. Наші сільські дівчата такі! З першим зустрічним не знайомляться.
Григорій Шумський . Отакої!
Орест Котик. Аякже!
Григорій Шумський. Не допоможеш знайти ту… найкращу.
Орест Котик. Зась тобі!
Григорій Шумський. Чому?
Орест Котик. Бо здогадався, про кого мова…

Входить Галя Красна.

Григорій Шумський. Вона… Богиня!
Галя Красна. Оресте, не мовчи. Приймай виклик!

З-за паркану підводяться Юрко і Павлик.

Юрко. Дядьку Оресте, не програйте дуелі! Зброя – компліменти.
Павлик. Слухайте, дядьку, наші підказки. Афродита!
Орест Котик. Афро… йди ти…
Галя Красна (розчаровано). Глушмак!
Орест Котик. Галю, тобі ж відомо, що в мене у школі з літератури трояк був.
Григорій Шумський. Мрія поета!
Орест Котик. Мрія лісника!
Григорій Шумський. Зоряна!
Юрко (штовхнувши Павлика). Підказуй, малий!
Павлик. Сонцесяйна.
Орест Котик. Сальтисонна!
Галя Красна. Ага, їсти мене можна.
Григорій Шумський. Родзинка дівоцтва!
Орест Котик. Булочка з родзинками…
Галя Красна. Не знаю, Оресте, сміятись чи плакати…
Григорій Шумський. Велична!
Орест Котик. З личком… (Безпорадно оглядається на хлопчаків).
Юрко. Яке я хотів би цілувати!
Орест Котик. Малий іще, Юрку, для цієї справи.
Галя Красна (емоційно). Роби вже, Оресте, те, що племінник радить!
Орест Котик. Цілую! (Кидається до дівчини і припадає до її вуст).
Юрко. Ура!
Павлик. Ура!
Григорій Шумський. Конкурс виграв, конкуренцію програв… Можу відкланятися. (Виходить).
Павлик. Юрку, чому дядько Орест і тітка Галя так довго цілуються?
Юрко. У них любов на губах не обсохла.
Павлик. А…
Юрко. Не акай, брате, а добре пильнуй, аби ремінця не скуштувати!

Брати знову заховуються за парканом. Входять Омелян Котик і Микола Грубась.

Омелян Котик (обійшовши довкола закоханої пари). Два весілля на мою голову! Оце щастя пре! Як свині в город!
Микола Грубась. Дасиш раду, Омеляне. На заздрість усьому селу весілля ушквариш!
Омелян Котик. Халабуду для гостей змайструю, а Жанні куховарити.
Микола Грубась. Жанна твоя кожній газдині носа втре в куховарстві. Порадь їй налисників напекти, які дуже люблю.
Омелян Котик. Сам ти, Миколо, налисник. Зверху припечений, а всередині сирий.
Микола Грубась. Чому це я сирий всередині?
Омелян Котик. Бо думки твої ніколи не доварюються.
Микола Грубась. Зате у тебе, пеньку лісовий, думки, мов гриби, виростають. Щоправда, всі отруйні!
Омелян Котик. Йди звідси, Грубасю!
Микола Грубась. Не піду! Поки своїм онукам мізки не вправиш, не піду!
Орест Котик (припинивши цілування коханої). Що знову накоїли чортенята?
Галя Красна. Діти, Оресте!
Орест Котик. Чортенята!
Галя Красна. Діти!
Орест Котик. Чортенята!
Галя Красна (настійливим тоном). Діти!
Орест Котик. Ну, добре, Галю. Чортові діти!
Галя Красна. Не ображай дітей, Оресте, бо й наших ображатимеш!
Омелян Котик. Ти дивись, Грубасю, вони тільки поцілувалися, а з Галі вже діти пруть!
Орест Котик. Тату, не патякайте казна-що!
Микола Грубась. Облиште сперечатися і патякати. Моя льоха в лісі і ви, Котики, мусите її знайти!
Орест Котик. Чому саме нам, Котикам, випала така честь, дядьку Миколо?
Микола Грубась. Ваші Юрко і Павлик підрізали шнур, яким я прив’язав льоху на возі, аби відвезти до кнура для злучки. Клята тварюка дременула з воза, коли проїжджав лісовою дорогою.
Омелян Котик. В лісі дикі кабани водяться…
Микола Грубась. З кабанами сам водися, Омеляне, а мені льоху поверніть!
Орест Котик. Галю, йду на пошуки льохи. Дочекайся!
Галя Красна. Йди спокійно. Військовий поїхав.
Орест Котик. А якщо на зворотньому шляху забіжить сюди… Тату, ви добре знаєте ліс – знайдете дядькову тварюку без мене.
Микола Грубась (нетерпляче). Кожна хвилина на вагу золота!
Омелян Котик. На вагу сала, Миколо… Ходімо до воза.

Микола Грубась і Омелян Котик виходять. Закохані продовжують цілуватися. Хлопчаки за парканом підводяться, але, почувши тупотіння, втретє заховуються. Вбігає Феська Ракета.

Феська Ракета (вкрай збуджено). Я тут. Мене тут не було. Я його добре розгледіла, але вам про це не казала!
Орест Котик. Тітко Ракето, ви про кого?
Галя Красна. Чому така конспірація?
Феська Ракета. Колишній чоловік Тетяни вже близько. Ольга Смик висмикнула його з Тернополя, аби знову звести з Тетяною!
Орест Котик. Тільки цього й бракувало!
Галя Красна. Він же одружений вдруге.
Феська Ракета. Він уже розлучений. (Скоромовкою). Мене тут не було, я вам ні слова! (Вибігає).
Орест Котик. Піду назустріч Зіновію Смику. Перепиню. Лишній Зіновій на цьому обійсті!
Галя Красна. Ні, Оресте, не гарячкуй! Цей чоловік – батько твоїх племінників. Кому, як не сестрі твоїй Тетяні, розставити всі крапки над «і». з ним наодинці. Так буде краще.
Орест Котик. Гаразд, мудра дівчино. Поталанило мені з майбутньою дружиною.
Галя Красна. Покличемо Тетяну сюди, а самі…
Орест Котик (натхненно). Продовжимо цілуватися в хаті!

Закохані заходять у хату. Невдовзі на порозі з’являється Тетяна Котик. На її обличчі стурбованість, проте з появою колишнього чоловіка вдає байдужість.

Тетяна Котик. Яким вітром занесло Зіновію?
Зіновій Смик. Холодним, Тетяно.
Тетяна Котик. Невже не гріє сімнадцятилітня, до якої утік?
Зіновій Смик. Людям властиво помилятися.
Тетяна Котик. Ади, твоя молода любка виправила власну помилку.
Зіновій Смик. Можливо, так. Я вдячний їй за це.
Тетяна Котик. Невже?
Зіновій Смик. Вона підштовхнула мене до рідних мені…
Тетяна Котик. Немає Тані, яку ти вважав рідною…
Зіновій Смик. Куди поділася?
Тетяна Котик. Стала вивіркою, чоловіче.
Зіновій Смик. Глузуєш?
Тетяна Котик. Вивіркою, що не розпушувала хвоста, не загравала з промінням сонця, а довгими ночами тулилася до дерева, аби сягнути з нього зірки.
Зіновій Смик. Небесної, Таню?
Тетяна Котик. Ні, земної , Зіновію, тієї, яку приховав від неї Париж, коли усміхнувся і покарав за бажанна наблизити його собі та дітям…
Зіновій Смик. Знаю, білко… Тетяно, ти хотіла мешкати з дітьми в Парижі.
Тетяна Котик. Юрко і Павлик житимуть там в достатку. В розкоші! Без подачок батька-втікача. Заради цього знову полізу на дерево чи ба…у самісіньке пекло, якщо не вийду заміж за мосьє Жака. (Замовкає, побачивши матір, що вийшла з хати).

Жанна Котик. Не галасуй, дочко, - француза розбудиш. (Замислюється). Феєю, білкою ти вже була. Ким будеш наступного разу, коли спіткнешся?

З вулиці доноситься раптовий скрип гальма, гавкіт і скавуління собаки. Входять незнайомці з агресивними виразами облич.

Перший незнайомець (вказуючи на Зіновія Смика). Это он?
Другий незнайомець. Нєт, нє он.
Зіновій Смик. Чого вам потрібно, хлопці?
Третій незнайомець. Гдє Орест Котік?
Жанна Котик. Забирайтеся!

Перший незнайомець замахується, аби вдарити господиню обійстя. Його руку перехоплює Зіновій Смик, але в цю ж мить падає від удару третього. Всі три зайди вихоплюють пістолети.

Перший незнайомець. Всє Котікі – на калєні! (Другому) Провєрь дом!

Жанна і Тетяна виконують наказ першого незнайомця, другий виштовхує з хати Ореста Котика, Галю Красну і мосьє Жака.

Перший незнайомець. Старік і дєвушка – на калєні1 Орест – ко мнє!
Орест Котик (рішучо). Не займайте нікого! Карайте мене!
Другий незнайомець. Будєм убівать по одному із твоїх, єслі нє заплатішь за врєд, котрий прічініл в Москвє!
Мосьє Жак. Лєсе-муа транкіль! Іль я де ліміт!
Перший незнайомець (третьому). Что мурличєт етот буратіно?
Третій незнайомець. Просіт оставіть єво в покоє. Надоєлі єму…
Другий незнайомець. Гадом буду – в іностранца водятса дєньгі!
Тетяна Котик (схлипуючи). Ми заплатимо! Дозвольте мені та мосьє зайти у хату.
Перший незнайомець. Разрєшаю. (Третьому). Сопроводі!

Застогнав, приходячи до тями, Зіновій Смик. За тином обнялися хлопчаки.

Павлик. Юрку, бандити можуть вбити наших маму і тата!
Юрко. Заздрив бандитам – круті. Більше не буду.
Павлик. Я теж… хочу бути чемним. Як допоможемо рідним?
Юрко. Позичимо зброю в мисливців.
Павлик. Круто!

Хлопчаки, скрадаючись, вибігають. На подвір’ї коротка мовчанка. Жанна Котик витирає кров з обличчя Зіновія Смика, Орест Котик приглядається до зброї нападників. Галя Красна молиться. Під дулом пістолета з хати повертаються Тетяна Котик і мосьє Жак.

Перший незнайомець (третьому). Сколько дєнєг у француза?
Третій незнайомець. Нам хватіт.
Другий незнайомець. Свідєтєлєй много…
Третій незнайомець. Да…

На вулиці знову зчиняється гавкіт.

Жанна Котик (з відчаєм). Ой, Ракета летить сюди!
Перший незнайомець (істерично) Ложісь!

Усі троє незнайомців падають на діл і охоплюють голови руками. В цю мить вбігає і оторопіло зупиняється на подвір’ї Феська Ракета. З-за її спини кидаються на зайшлих мисливці та обеззброюють їх.

Вадим Чуб. В’яжіть гадів, поки на мушці тримаю!

Іван Бзух та Орест Котик хутко зв’язують і зводять на ноги непроханих гостей.

Другий незнайомець (першому). Ти пачему скамандовал ложітся?
Перший незнайомець. От етіх бандеровцев всево можа ажідать!
Третій незнайомець (першому). Казьол!
Перший незнайомець. Сам казьол!
Іван Бзух. Поліція на під’їзді. Вона й розбереться, хто з вас, бандюків, найбільший цап.
Тетяна Котик. Де діти?
Вадим Чуб. Зустрілися нам на вулиці. Хотіли рушниці позичити, аби визволити рідню.
Орест Котик. Молодці, племінники!

Мисливці виводять затриманих на вулицю. Повз них на подвір’я вбігають Юрко та Павлик і виснуть на шиї матері.

Тетяна Котик. Хлопчаки мої! Сонечка!
Галя Красна (замилувавшись). Так подібні до батька…

Брати кидають погляди то на Зіновія Смика, то на мосьє Жака.

Жанна Котик. Повіяло роздоріжжям на хлопчаків. Повіяло!

Завіса.


2018р.

Море в уяві Адама зчитувало і відтворювало душу рудої жінки, що появилася в його долі нізвідки, а доречніше буде сказати - з морської піни. Так, саме в морській піні побачив її вперше: купалася неподалік скелястого берега, у тому місці, де глибина моря сягала кількох десятків метрів. На обличчі незнайомки була маска для плавання. Такою ж користувався і він, Адам, тому одразу збагнув, чому завмирає на хвилях обличчям донизу ця відчайдуха. Їй, як і йому, відкривалася дивовижа підводного світу, не потривоженого людиною. Не міг дочекатися, коли зустрінеться з відчайдухою віч-на-віч, адже обов'язково пройде повз нього єдиною стежкою вгору. Тим ранком жінка не поспішала розлучатися з морем. Білизна її шкіри, яку пестили зеленкуваті хвилі, так привабила Адама, що очі його жодної миті не гуляли де-інде. Адам навіть утратив відчуття часу, поглинуте відчуттям краси. Згодом час для нього то стискався, то розширювався, як акордеон у руках віртуоза, і сповнював серце музикою. Музика зазвучала з першим словом незнайомки, яку відпустила врешті-решт додому морська дивовижа. Легкі кроки жінки засвідчили її молодість. Не ту молодість, що жадібно роззирається довкола, а ту, яка знає собі ціну.
- Бонжур! - кинула незнайомка Адамові, коли порівнялася з ним.
- Бонжур! - відповів і чомусь, несподівано для себе, добарвив українською. - Доброго ранку!
- О, земляк! - посмішка додала обличчю жінки вродливості.
Адамові аж дух перехопило.
- Ви - українка? Як потрапили... в рай на скелях!
- У кожної жінки шлях до раю звивистий.
- Не розумію ..
- Чоловікам розуміти шкідливо,- засміялась руда жартівниця і вказала рукою на скелястий масив з будинками, що височів над ними. - Повернемось у рай удвох?
- Із задоволенням! - погодився Адам.
Містечко, яким вони крокували, здіймалося високо над рівнем моря. Його прикували до скель і прошили спіралеподібними дорогами. Кожен будинок зведено з каменю і каменем оздоблено. Майже на кожному обійсті - басейн, прихований від стороннього ока високою огорожею, пальмами, лавровими та апельсиновими деревами. Одне слово - затишок! Мешкай і радій життю.
- Як звати вас? - запитує Адам у попутниці.
- Євою.
- Жартуєте?
- Ні, це моє справжнє ім'я. Хочу почути твоє... - попутниця без вагань переходить на "ти".
- Я - Адам.
- Отакої!
- Я дійсно Адам.
- Ха-ха-ха! - заливається сміхом співрозмовниця. - рай, Адам і Єва.
- У раю, крім них, були...
- Пам'ятаю! Пам'ятаю! - слова так і стрибають на язику співрозмовниці. - райський сад полюбляє спокусник.
- Хіба від цього весело?
- Як знати... Спокусником може виявитися будь-хто, навіть безгрішний ...
- Геть заплутала, Єво.
- Мужчин заплутати легко.
- Чому?
- Їм це подобається.
- Не впевнений у цьому.
- Мужчини завжди не впевнені у тонкощах.
- Яких саме?
- Райських.
- Тоді навчи ці райські тонкощі розуміти.
- Спробую. Декого навчила, - Єва погладжує розкішне руде волосся.
- У тебе є чоловік? Йому поталанило?
- Ну, так...
- Якщо відберу тебе у нього, ким буду? Спокусником?
- Ні, Адамом.
- Гарний жарт. А все ж...
- Спокусником був той, кому ти заздриш, Адаме, давно підтоптаним і некрасивим.
- Заради чого поруч із ним, Єво?
- Заради раю.
- Твій рай з гірчинкою.
- Гірке перебивають солодким... - Єва рвучко наближає Адама до себе. - Хочеш бути тим солодким?
Оторопілий Адам довго не може прийти до тями. Зрештою, мовить.
- Ти серйозно, руда красуне?
- Так, серйозно. Остогид старий француз. Не можеш собі уявити, як остогид!
- Чому не покинеш старого?
- Пригрів у нестерпну днину ... В чужині у всіх бувають такі днини.
- Бувають, - Адамові здавлює груди різка переміна в настрої землячки, шкодує її. А те шкодування якось хутко-хутко переростає у трепетний стан душі, якого аж ніяк не хочеться позбуватись...

Вже третій місяць вони приховують у скелях над морем їхній райський роман. До їхнього щастя раз-по-раз добігають солоні хвилі, начебто хочуть підказати, що солодке життя за крок від солоного. Їм нашіптує безлюддя, якому вдячні за зближення їхніх душ і тіл. Адам до того нашіптування уважніший: про що воно? З якими відтінками? Заводить про це розмову з Євою.
- Кохана, мене дещо хвилює.
- Віддай хвилювання морю, - знову грайливо жартує Єва. - Йому цей дарунок буде доречним.
- А яких дарунків дочекаємось ми?
- Від кого, Адамчику?
- Від долі.
- Що маєш на увазі?
- Те, що прийде на зміну безлюддю довкола нас.
- Довкола нас? - Єва, мов балерина, крутиться на одній нозі і раптом завмирає. - Безлюддя минулося. Ось там, неподалік, інша закохана пара. Вона теж кохається крадькома.
- У чоловіка в руках фотоапарат ...
- Байдуже! Хоче увічнити краєвиди.
- Не впевнений.
- Хіба забув, що мовила ... Чоловіки завжди не впевнені в райському.
- В чиєму райському?
- І своєму, і чужому.
- Не заперечую, але...
Єва перериває мову Адама поцілунком, і вони вкотре забувають про все на світі.

Дверний дзвінок не змовкає ні на мить. Адам спросоння не тямить, що відбувається. Протерши очі, підходить до дверей.
- Хто там?
- Мосьє, відчиніть! - долинає знадвору чоловічий голос.
У відчинених дверях напружує обличчя у змошках старий француз і подає Адамові кілька світлин. На тих світлинах на скелі завмерли в поцілунках двоє закоханих...
- У мене з Євою контракт, - продовжує непроханий гість. - Вона порушила його і тому буде покарана штрафом.
- Про що ви? - знизує плечима Адам.
- Не прикидайтеся, молодий чоловіче! Ви впізнали себе і руду жінку на світлинах. Вам усе добре зрозуміло.
- Нехай так... Залиште Єву у спокої.
- У спокої? - француз помітно нервує. - Я вклав у її добробут десятки тисяч євро. Я забезпечив її усім з ніг до голови. Вона повинна бути тільки моєю... згідно контракту, який, між іншим, підписала, не вагаючись.
- Які обов'язки в Єви?
- Їх тільки два: бути покірною в ліжку, не зраджувати мені ні за яких обставин.
Адам заледве стримує емоції.
- Доки триватиме контракт.?
- Ще один місяць.
- Ми сплатимо вам неустойку, мосьє. Я працюватиму вдень і вночі, аби заткнути пельки вашим юристам!
Впіймавши вогненний погляд Адама, непроханий гість зникає.

Різкі пориви вітру позбавляють граційності шеренги хвиль. Полюблений Євою клаптик моря, що відчував тепло її тіла, розлючено жбурляє піну на скелю. Я не помилився, - міркує Адам, - море все ж таки зчитує душу моєї коханої, що, без сумніву, втратила спокій. Ось вона підійде сюди, як домовились, і ми ніколи більше не розлучимося.
- Адаме! Адаме! - Єва гукає, зупинившись на стежці вгорі.
- Сонце моє, зачекався!
- Вигнання з раю не буде!
- Чиєго вигнання?
- Мого, соколику.
- Якщо я правильно зрозумів ...
- Бачу по виразу обличчя - правильно. Не осуджуй мене! В раю завжди є той, хто дає майже все і вміє прощати ...
- Ти підписала новий контракт із тим підтоптаним?
- Так, я підписала, але старий мосьє вагається. Він поставить підпис під контрактом, коли ти зникнеш геть!
- Єво, я не знаходжу слів!
- А я не можу втратити раю, в який колись... поверну тебе!
- Ні, не повернеш! Ніколи! Не хочу цього! - Адам кидає погляд на море, а воно, небайдуже, з ним погоджується, ствердно киваючи хвилями.

2018р.

П'єса на одну дію

Дійові особи
Янгол, небожитель
Вадим, парубок
Олена, молода вдова
Михайло, ясновидець
Калина, медсестра
Анжела, колишня бухгалтер
Антон, колишній атовець
Чоловік московської орієнтації
Семен, заробітчанин із стажем
Інна, його дружина
Пан Бронек, власник садиби, роботодавець

Кімната для українських заробітчан у польському селищі, в якій заледве розмістили вісім ліжок, стіл, чотири стільці, вішалку, кухонну плиту і пічку-буржуйку. У лівій боковій стіні - двері у ванну кімнату, у правій - вхідні.
Надвечір'я. Сутеніє. Нараз у кутку кімнати зблиснуло світло і звівся на ноги янгол, що за мить до цього скидався на купу білизни.

Янгол. Чому в мені сумніваються? За крок до раю, де вікував би між кращими... Відправили в польське селище, оточене яблуневими садами. Зрозуміло одне: янголи теж проходять випробування від початку до кінця . Жодної поблажки! Райські ворота, подібні до велетенського німбу, вже потроху відчинялися, аж тут... На небі, як у війську, - накази спочатку виконують, а потім отримуєш право на оскарження. ( Ходить по кімнаті, зупиняється коло пічки-буржуйки). З восьми заробітчан маю вибрати придатного для янгольства. Важка справа. Три місяці поряд із ними, невидимий для них, ламав свою янгольську голову, як не помилитися... Залишилось міркувати ще одну добу. (Завмирає на фоні задньої стінки).

З-за куліс доносяться стогони і брязкання відрами. У кімнату входять Олена, Калина, Анжела, Вадим, Семен і Михайло, знімають верхній одяг, роззуваються і знеможено сідають на ліжка.

Калина. Хай їм грець, тим полякам. Це ж треба зоставити збирання опалих яблук на останні три дні, ще й так галопувати од ранку до вечора, начебто завтра кінець світу.
Михайло. Якби пан Бронек заплатив українцям за лишній день праці, то, напевно, одурів би.
Олена. Одуріли ми, погодившись на галоп...
Калина. Не вельми великий у нас вибір. (Стогне.) Ой, ноги мої! Ой, спина!
Семен (сміючись). Чому така різниця: коли стогне Калина, то вона для мене - бідненька, а коли отой безіменний, то інакше, як стогнидою, не називаю.
Вадим. Не личить чоловікові бути безіменним, тому й виправляємо ситуацію кожен по-своєму.
Михайло. У цій справі найвлучнішим Антон... Як звати? - запитав в одесита, а той, знаючи, що потрапив у бригаду західняків, наїжачено випалив. - Я чоловік московської орієнтації. Так і називайте! Звісно, військовий у минулому, Антон не міг не згадати про лаконічну абвіатуру...
Семен. Чмо воно і є чмо. Тільки всі букви у цій абвіатурі маленькі...
Вадим. У мене голова тріщить від дискусій Антона з цим промосковським...
Семен. Побережи голову, Вадиме, для коханої акторки, якою мариш уві сні. (Знизує плечима). Закохатися в жінку з екрана телевізора! Не розумію цього.
Анжела. Вгамуйся, скептику. До дружини Інни хіба охолов на відстані?
Семен. Тут інша справа.
Калина. То не справа, Семене, а стан душі.
Семен. Угу... Угу... Полікуй мою душу, медсестричко, а заодне ...
Анжела. Натякальник твій полікуємо, бовдуре, аби язик гадюкою не підстрибував.
Семен. Ти можеш, Анжело. Як тільки шлюбний таку терпить?
Олена. Годі вам скубтися! Закінчили сезон, зарплатню отримаємо і - в Україну. ( Плаче).
Калина (пригорнувши Олену). Не лий сліз, удовице. Три місяці ллєш, відколи втекла з дому від самотності.
Олена (схлипуючи). Тридцять три дні, всього тридцять три дні заміжжя. Господи, чому автокатастрофа вбила моє щастя розкриленим?
Михайло. На всі "чому" відповіді немає.

Олена хутко підводиться, хапає з бильця ліжка рушник і зникає за дверима ванної кімнати. За хвилю долинає її надривний плач. Усі, крім Анжели, схиляють голови.

Анжела (глузливо). Чи не ти, Михайле, хвалився даром яснобачення?
Калина. Анжело, в таку хвилину...
Анжела. Так, у хвилину розпачу нашої подруги хочу присікатися до хлопа, що бовкає казна-що!
Михайло. Чим я зашкодив Олені?
Анжела. Пригнічуєш брехнею. Товкмачиш про неминучість записаного в якійсь там Книзі долі. Хіба не так? (Помовчавши). Випадок. Збіг обставин і нічого більше. (Пильно зирить опонентові в очі).
Михайло. Чекаєш на заперечення, жінко? Заперечу не я, а власне твоє життя.
Анжела. Занадто туманна фраза, аби перейматися нею
Вадим. Якби збулося передбачення в короткому проміжку часу, тоді …
Михайло. Збудеться. Семен загубив гаманець...
Семен. Учора.
Михайло. За кілька миттєвостей знайде.
Семен. Де ж там... Другий день шукаю. (Відмахується). Пора запалити цигарку. (Виходить за двері. Доноситься грюкіт. Семен повертає в кімнату). Спіткнувся. Полетів сторч головою, опинився коло ями з решіткою, куди стікає вода з подвір'я під час дощу. Вже стоячи, запалив цигарку. В ямі зблиснув мій гаманець, освітлений сірником.
Вадим. Це не збіг обставин...

Знову чути брязкання знадвору. Входять Антон і Чоловік московської орієнтації. Деякий час мовчать, подивовані оторопінням співмешканців.

Антон. З якої оказії витрішки?
Анжела. Живеш з чоловіком поряд три місяці, разом у садах та в оселі і не підозрюєш... Власне, як можна підозрювати його в чомусь надзвичайному, якщо звичайнісінький він собі чоловік, випивоха. Лишень нещодавно, опівлітрившись, потрапив у вольєр до панського собаки і пів ночі з ним перегавкувався. А перед твоїм приходом, Антоне, якусь хвилину тому...
Антон. Нехай Михайло розповість, чим дивує.
Михайло. Згодом, Антоне, коли будеш до цього готовим...
Антон. Я не питущий. Не підготуюся...

З ванної кімнати виходить Олена, переодягнена в халат і сідає на своє ліжко.

Анжела. Моя черга купатися. Калино, підігрій вечерю. Чоловіки у нас нетерплячі: ось-ось підганяти почнуть.
Чоловік московської орієнтації. А свіженького чогось?
Анжела. Свіжої московської брехні не достатньо?
Калина. Завтра буде свіженьке, коли провожатимем яблуневий сезон.

Анжела іде у ванну кімнату. Калина і Олена порається коло плити.

Семен. Пан Бронек умив руки. Поважні польські господарі готують для українців сабантуй власним коштом - віддячують за старанність і моторність, а цей …
Вадим. Обійдемося. Наші жінки організують застілля краще.
Семен. Які ж вони наші?
Михайло. Тягне на сексуальні подвиги, Семене?
Семен. Ех …
Чоловік московської орієнтації. Ненавиджу поляків!
Антон. Здається, українців теж.
Чоловік московської орієнтації. Ті, що проти слов'янського братства, - бидло.
Антон. Овва!
Чоловік московської орієнтації. Ти стріляв у слов'ян на Донбасі, Антоне.
Антон. В окупантів української землі з російськими знаками розрізнення. Дуже сумніваюся в їхніх слов'янських коренях.
Чоловік московської орієнтації. Росіянин українцеві - брат.
Антон. Як Країн Авелю...

Телефонують Семену. Він миттєво прикладає телефон до вуха. Опоненти змовкають.

Семен. Слухаю, Інно. Як тобі в Любліні? Не доводиться нудьгувати? І нам під Варкою гаряче у холодну пору. Зрозуміла, що зігріваюся? По голосу? Від тебе, дружино, нічого не втаємничиш. Ну, тяпнув сто грамів, коли пан Бронек послабив контроль за українцями в саду. Це ж на здоров'я. Не реагую на дорікання? Звісно, байдужий до них. Я майже святий. Заробітчанин з двадцятирічним стажем. Так! Так! Двадцять років гну спину на чехів, росіян і поляків. Великомученик я, якщо хочеш знати. Не втямлю, Інно, чому тобі припекло на заробітки у Польщу податися. Усім, здається, забезпечив. Усім! Захотіла світ побачити? Нових вражень забагла? Ха-ха! Хутко відбагнеться, білоручко моя. Я в цьому переконаний. (Насуплюється). Що це за голоси чоловічі з твоїм голосом переплітаються? Співробітники? Ну, так... У нас теж бригада з чоловіків і жінок... Мусиш закінчувати розмову? Покликали? Біжи. Зв’яжемося згодом ( Кладе телефон у кишеню).
Калина. Працюєш під Варшавою. Не під Варкою. Навіщо, Семене, брешеш дружині?
Антон. Сліди замітає святий великомученик... Потрапить Інна коли-небудь на територію його гультяйства, матиме алібі: я там не був!
Семен. Гуляю. Не заперечую. Потенція пре через вуха. Інни поряд немає. Мушу давати собі раду. (Зневажливо). З трьома черницями на цей раз працював. Жодна - ні-ні!
Калина (сердито). Й на дух гультяїв не переношу!

З ванної кімнати виходить переодягнена в халат Анжела.

Анжела. Калино, твоя черга. Водні процедури - розкішне задоволення в житті.
Семен. Пхі ...

Калина бере рушник і халат, але в цей час їй телефонують.

Калина. Вадиме, поступлюся чергою.
Вадим. Дякую! (Вхопивши рушник, біжить у ванну кімнату).

Калина (в телефон). Слухаю, коханий. Скучила. Дуже скучила! Завтра увечері вирушаю додому. Перевізник обіцяв... Так… Так, ми ночуємо в одній кімнаті з чоловіками. У Польщі це звичайне явище. Пани не завдають собі клопоту, аби українцям було зручно... Де моє ліжко? Коло ліжок інших жінок. Я про це давно тобі розповіла. Як вкладаємось спати? Вимикаємо світло, тоді й роздягаємося... Як зранку? Першими підводяться чоловіки, одягаються і виходять. Ніхто на нас, жінок, не зирить... Вночі? Що вночі? Звичайно, виходимо в туалет, кому потрібно. Я стриптизерка? Побійся Бога, соколику. Не доводь до сліз! Котрийсь негідник налаштував тебе проти мене... Огризаюся? Винувата, що образила твого кращого друга? Мовчу. (Пауза). Я тебе не вартую? Погоджуся, тільки не кричи, соколику мій. Вимкнув телефон... (Плаче).

На обличчях Антона, Анжели та Михайла обурення, Семен неоднозначно посміхається, Чоловік московської орієнтації заглиблений у свої роздуми, Олена заледве стримує сльози.
Телефонують Анжелі.

Анжела. На зв'язку. Гм... Щось мені не подобається початок розмови. Здалеку, шлюбний, заходиш, а вже зогнилим тхне... Кажи без викрутасів, чим дихаєш? Сумніваєшся у моїй цнотливості? Ах ти, коню німецький! Вуздечка з морди вислизнула? Затишне стійло надокучило? Що! Криком гріхи затуляю? Стуль пельку, бовдуре, бо маю нічку в запасі. Їй-богу цноти позбудуся на зло тобі! Гуд-бай! (Жбурляє телефон на ліжко).

Семен зіскакує із стільця, але одразу сідає, впіймавши лютий погляд Анжели.

Олена. Планети зійшлися не так... Мізки чоловікам стисло.

З ванної кімнати виходить Вадим, пропустивши туди Калину, що вже чекала коло дверей.

Анжела (все ще нервуючи). Чоловіки - до столу. Вечеря готова.
Семен. Яка гармонія, коли спочатку чоловікам ситість, а жінкам - чистота.
Олена. Їж уже, заклопотаний...

Антон, Михайло, Вадим, Семен і Чоловік московської орієнтації вечеряють. Анжела та Олена задивлені в мобільні телефони.

Чоловік московської орієнтації. Завтра залишуся в панській садибі єдиним робітником.
Антон. Чому ж не відвідаєш домівку в Одесі?
Чоловік московської орієнтації. Кожному своє. Затримаюся в Польщі надовго...
Антон. З якої причини?
Чоловік московської орієнтації. Не скажу.
Антон. Боязко живеш. Таємницями відгороджуєшся. (Михайлові) Може, провидець в якусь проникне?
Чоловік московської орієнтації. Не раджу...
Антон. Погрожує, бісів син!
Вадим. Усі таємниці розкриє час.
Михайло. І янголи, котрих випробовують...
Антон. Ні, навіть оковита мені не нашепче, куди хилить Михайло.
Чоловік московської орієнтації. Та п'яніє він у теплій кімнаті. На холоді тримався, а тепер п'яніє.
Вадим. Я Михайлові вірю. Інтуїція...
Чоловік московської орієнтації. Інтуїція? Зрадлива подружка. Переконався на власній шкурі.
Антон. Коли переймаєшся власною шкурою занадто, око замилюється, вуха обманюються...
Михайло. Навіть у янголів так. Тому й випробовують їх.
Вадим. Чи можна зустріти янгола на Землі?
Михайло. Зустріти можна, але побачити - ні.
Антон. Зовсім заплутав, філософ під мухою.
Вадим. Люди такі різні. У всіх, хто мислить і діє, своя правда. Кого ж вони наближають до Бога?
Михайло. Я буду це знати завтра.
Чоловік московської орієнтації. Невже нап'єшся так, що зіграєш у ящик?
Михайло. З дарунком у ящику за мить увійде пан Бронек.

Стукіт у двері. Заходить господар маєтку з ящиком, наповненим яблуками.

Чоловік московської орієнтації. Співпадіння!
Вадим. Дивовижно!
Пан Бронек. П-го-ше. (Залишає яблука і виходить).
Чоловік московської орієнтації. Признайся, Михайле, в хитрості.
Михайло. В якій саме?
Чоловік московської орієнтації. Знав про прихід пана Бронека заздалегідь.
Михайло. Я відповім наступним передбаченням... Ось-ось вийде з ванної кімнати Калина і скаже, що в неї розболівся шлунок.
Калина (виходячи). Шлунок розболівся. Напевно, від важких відер.
Антон. Відмінний слух у Калини, без сумніву. Підігрує Михайлові.
Калина. Ти про що, Антоне?
Чоловік московської орієнтації. Небезпечний тип, Михайло...
Анжела (відклавши телефон). Хтось за часом слідкує? Пора отримати зарплатню в пана Бронека. Мужчини, ноги в руки і гайда.

Чоловіки виходять, а жінки прибирають із столу посуд, накидають їжу в тарілки і вечеряють.

Калина. Мовчимо, наче на поминках.
Олена. Мовчання - знак згоди.
Анжела. До чого це ти, Олено?
Олена. Погодились ми, жінки, з нашим становищем...
Калина. Я намагаюсь з нього вирватись. Сподіваюсь востаннє ойкаю і зойкаю в Польщі.
Анжела. А мої сезони продовжаться, поки дочка не закінчить навчання в університеті.
Калина. Ой! Кожне "поки" з проблеми у проблему перестрибує.
Анжела. Не ойкай, Калино! Дратуєш! Краще чоловікам кістки перемиємо.
Олена. Це твоє улюблене заняття, Анжело.
Анжела. Отакої! У вдови крила проростають...
Калина. Жорстоке глузування, Анжело!
Олена (крізь сльози). Не заслужила такого.
Анжела. Ха-ха! Які ми ніжні! Та кожна молода вдова на похороні чоловіка одним оком плаче, а другим шукає покійному заміну.
Олена. Нісенітниця!
Анжела. Невже, Олено? Тобі спало на гадку трішки пізніше... Ну, як пишуть поети... Розсипати чари і жити у парі.
Калина. Дурниці!
Анжела. Коло Вадима кукає наша вдова, очима його поїдає. Не помічала, Калино? Очікує моменту для жбурляння аркана...

Олена, схлипуючи, вибігає з кімнати.

Калина (емоційно). Анжело, схаменися! Вадим закоханий в акторку Анну, цитує фрази її екранних героїнь, як ото нещодавно Семену, що вкотре базікав про потенцію...
Анжела (байдуже). Нагадай, про яку фразу йдеться..
Калина (трохи заспокоївшись). Це насправді нестерпно? - запитав Вадим у гульвіси, на диво чітко копіюючи тембр голосу коханої акторки.
Анжела. Цитування не ознака закоханості.
Калина. Я випадково почула в саду розмову Вадима й Олени.
Анжела. Вже цікавіше...
Калина. Так ось наш красень мовив Олені про намір поїхати в Київ і там освідчитись жінці, мрії всього життя. Щоправда, знову процитував вислів, який боявся почути у відповідь: я не так уявляла своє заміжжя. Ні залицянь, ні квітів, ні записок у дуплі дерева...
Анжела. А що ж Олена?
Калина. Слухала мовчки, а потім заплакала.
Анжела. Занадто багато сліз. Тактичні сльози...
Калина. Олена згорьована! Анжело, вибачся.
Анжела. У всіх просити пробачення - себе не поважати.
Калина. Вдова - не всі, тим паче вона твоя подруга, якщо тобі властиво дружити...

Входять Семен, Антон, Михайло і Чоловік московської орієнтації.

Семен. Жінки, по зарплатню. (Вхопивши рушник, зникає за дверима ванної кімнати).

Антон. Без обману. Пан Бронек виплачує все до копійки.
Анжела. Мене не обманиш.
Михайло. Звісно. Бухгалтер і в пеклі бухгалтер.
Анжела. Ти на що натякаєш, випивохо?
Михайло (Знизує плечима). Так...
Антон. Не заздрю чортам, які опікатимуть Анжелу.
Анжела. Гагарін долітався, а дехто...
Антон. Пані грубіянко, поспішіть до господаря, поки не поїхав у справах.

Анжела і Калина виходять.

Чоловік московської орієнтації. Куди подівся Вадим? Йшов услід за нами і зник.
Антон. Побачив Олену за тином. Плакала, бідолаха. Подався її заспокоїти.
Чоловік московської орієнтації. Не кожен пошкодує жінку, що в розпачі.
Антон. Знайома фраза... Як кажуть із тих, які відчеканює пам'ять на все життя...
Чоловік московської орієнтації. На все життя - це серйозно. Особливо тоді, коли воно могло...
Антон. Договорюй. Цікаво...
Чоловік московської орієнтації. Іншим разом.
Михайло. Дуже хочу спати. Хтозна, чи дочекаюся своєї черги у ванну кімнату.
Антон. На фронті я звик до спартанських умов. Душ під відкритим небом загартував.
Чоловік московської орієнтації. Не тільки тебе, Антоне...
Михайло. Обладнаємо душ нашвидкоруч за будинком і помиємось.

Ховають у валізи гроші, беруть рушники та чисту одежу і виходять. Невдовзі в кімнату повертаються Олена і Вадим.

Олена. Спасибі, Вадимчику, за увагу до мене. Вона, як сонячний промінь у шибці після громовиці та зливи. Обнадіює...
Вадим. Це ж закономірно, адже відчуваю твою турботу, Олено. (Зітхає). Лишень забарилася з порадою, про яку прохав.
Олена. Не знаю, що й мовити. Ти зовсім не знаєш акторки Анни. Можливо, в неї всього дещиці від того, чим причаровують її героїні з екрану. Або ж подібна характером до Анжели...
Вадим. Скажеш таке! Я читаю в очах Анночки повість про ідеальну жінку, чуттєву і романтичну. Я захоплююся красою цієї київської зірочки, красою, яка не засліплює, аби одурити, а обдагороджує всіх, хто поруч. Мені хочеться бути кращим, навіть зразковим. Я не стану причиною прозору людини, яку кохаю - ці слова екранної героїні Анночки цілком стосуються мене. Я все частіше називаю її Анночкою і так називав би все своє життя. Я приїду до неї у знаменний день, коли прийшла у світ і скажу: з днем народження, королево! І хай тоді моя королева вирішує мою долю... (Замовкає, почувши кроки за дверима).

Входять Анжела і Калина.

Анжела. Кого він надумав одурити, цей гартавий пан Бронек? Бухгалтера з десятирічний стажем?
Калина. Помилився чоловік.
Анжела. На свою користь не помиляються, а хитрують.
Калина. Всього два злотих не додав тобі господар, Анжело, а ти його уздовж та впоперек...
Анжела. Так, згадала йому всіх родичів Хуліо Мараліса... Тим паче наступного сезону працюватиму не в нього.
Калина. Невдячна!
Анжела. Яка вже є. Мені й такою добре. (Олені) Як успіхи, вдовице?
Вадим. Залиш у спокої Олену!
Анжела (іронічно). Швидкі успіхи...

З ванної кімнати виходить Семен

Семен. Тепер можна у ліжко вкладатися. Прощальний бенкет завтра перед від'їздом. Речі у валізах.
Анжела. А куди думки полетіли, Семене? За спідницями?
Семен. Твоєю не переймаюся, чортівко. Від твоєї спідниці вони врозтіч.
Вадим. Втома бере своє. Спатимемо цієї ночі, як убиті.
Калина. У тримісячної втоми могутні обійми. Благо - не треба підводитися з ліжка спозаранку.

Вибігають Антон, Михайло і Чоловік московської орієнтації.

Антон. Б-р-р-р! Відвиклося від холодного душу.
Михайло. Хильнути б горілочки після нього.
Чоловік московської орієнтації. Краще гарячого чаю випий, як в окоп... (Замовкає, прикусивши губу).
Антон. Багато у світі подібних голосів. Хіба не так, Чоловіче московської орієнтації? Чув я в екстремальній ситуації голос, подібний до твого... Мушу з цієї нагоди дещо сказати на прощання...
Калина. Прощатися будете завтра, невгамовні. Тоді й договорите. А зараз усім потрібен спокій. На добраніч!
Антон. Гаразд. На добраніч
Всі інші. На добраніч.

Тьмяніє освітлення. Співмешканці роздягаються і вкладаються у ліжка. Опісля - цілковита темрява. Світло прожектора вихоплює з темряви янгола, що змахує крильми, а потім крокує кімнатою і, врешті, зупиняється.

Янгол. Я увійдуть у сни цих вісьмох. Тільки так можу виявити свою присутність. У снах не обманюють. У снах вони будуть, мов діти, втомлені діти з обличчями дорослих і душами, що не приховують порізів і плям. (Пауза). Мушу так вчинити. Мушу! Аби не привести в янгольський простір негідну людину, зайву в саду Едема. (Звучить композиція Рольфа Ловланда " The Sond From A. Secret Garden"). О, саде Едема! Який ти красивий! Який гармонійний! Якби такою була Земля, садиба людей, в якій чомусь завжди безлад і повсюди сміття. А вікна цієї садиби зблискують хижо. Янголам наказано їх відчиняти, випускаючи в оселю трохи неба, багатьма забутого. Якби ж то люди частіше згадували про небо. Інколи для цього потрібно так мало - просто підвести голову, подарувавши очам красу, а серцю - натхнення. На жаль, заважають людям пристрасті та втома, а згодом - нарікання на Бога... (Пауза). Нарікаючи, ніколи не почуєш музики власних думок, а вона існує, вона сотається ниткою, яку легко обірвати грубим словом чи несподіваним падінням... Не губіть цієї музики, відлуння Едема. Не губіть навіть тоді, коли віч-на-віч з недругом, коли зводить судома руки і ноги і коли на шляху стіна з туману... (Пауза). Восьмеро міцно заснули. Пора!
Композиція Рольфа Ловланда стихає. Янгол змахує крильми над Анжелою. Жінка підводиться з ліжка й огортається в білосніжне полотно, простягнуте янголом. (Так робитимуть семеро інших на початку спілкування з небожителем уві сні).

Анжела (здивовано). Янгол?
Янгол. Так, Анжело.
Анжела. Хіба я вмерла? Ой, лишенько!
Янгол. Ні, ти сягнула тої миті, коли небесне зливається із земним.
Анжела. Що це означає?
Янгол. В цю мить мовлять про те, що гнітить найдужче.
Анжела. Мене звільнили з роботи в Україні... Усе моє життя пішло шкереберть. Заробляю на життя важкою працею рук далеко від домівки.
Янгол. Хто винен у цьому?
Анжела. Я привласнила чужу зарплатню. Схитрувала, коли бухгалтер міг заплутати кого завгодно в системі взаємозаліків...
Янгол. Прикро, жінко!
Анжела. Інші крали мільйонами. Заздрила тим іншим. Зваблювали безкарністю. (Із жалем). Не поталанило. Впіймали на гарячому.
Янгол. Янголи сняться не просто так. Людина повинна змінитися на краще, або ж...
Анжела. Довго чекати кращого?
Янгол. Вдумайся у мої слова, Анжело...
Анжела. Розтлумачив би їх.
Янгол. Не все доречно тлумачити... (Віддаляється).
Анжела. Зустріч завершується?
Янгол. Сни короткі. Особливо у тих, хто більше рахує, ніж милується.

Анжела повертається в ліжко. Янгол змахує крильми над Калиною.

Калина (підвівшись, захоплено). Мене огортає білосніжним небожитель!
Янгол. Приємно, коли тебе називають небожителем. Такі люди не безнадійні ...
Калина. Чим заслужила велику честь?
Янгол. Дивне розуміння... Янголи не можновладці...
Калина. Ой, не згадуй про можновладців!
Янгол. Образили, Калино?
Калина. Як сказати... Стали на перешкоді моєму затишку...
Янгол. Що маєш на увазі?
Калина. За фахом - медсестра. Не можу отримати працю медсестри в районній лікарні, не давши хабаря.
Янгол. Наближаєшся до гріха.
Калина. Соромно. Боляче. Але...
Янгол. Але можна не жити за обставинами. Щоправда, в іншому випадку більше життєвих випробувань.
Калина. Які заливають очі потом?
Янгол. Які відкривають очам шлях до Едему...
Калина. Янголе, прости за душевні хитання. Я зупинюся їх.
Янгол. Сподіваюся відчути це. (Віддаляється).
Калина. Благородне сподівання!

Калина вкладається у ліжко. Янгол змахує крильми над Семеном.

Семен (підвівшись). Все життя снились жінки, а тут небесне створіння...
Янгол. Кожну коханку теж називав небесним створінням, Семене?
Семен. Називав, звісно. До тих пір, поки не ставали чортицями.
Янгол. Такими бачив їх ти, коли надокучили або ж вимагали допомоги у скруті...
Семен. Було. Янголу не збрешеш
Янгол (простягнувши долоні). Подивися сюди, чоловіче. Що бачиш на моїх долонях?
Семен. Начебто озерце... У воді відображення жінки. Над обличчям пробігають хвильки. Не можу розгледіти його.
Янгол. Дивися уважніше.
Семен. Йой, Жінка перекинулась у змію! (Відсахується). Здалося, ось-ось ужалить мене в серце. (Зводить очі на янгола). Навіщо це видіння?
Янгол. Видіння передують карам.
Семен. Не карай!
Янгол. Не моя місія...
Семен. Яка ж твоя?
Янгол. Рятувати.
Семен. Тоді поклонюся тобі.
Янгол. Не труди спини.
Семен. Чому?
Янгол. Потрібно трудитися душу, аби просвітліла.
Семен. Я практичний чоловік... Я все зрозумів... Надалі - без гультяйства. Обіцяю.
Янгол. Практичні слизькі... (Віддаляється).
Семен. Слимаком обізвав чи що...

Семен продовжує сон у ліжку. Янгол змахує крильми над Михайлом.

Михайло (розглядаючи накинуте йому на плечі полотно). Білосніжне на фоні темені - символ яснобаченнь
Янгол. Яснобачення - дар із прихованим коренем, Михайле.
Михайло. Якщо бачу янгола, корінь мого дару з грунту Божого, гадаю...
Янгол. Не поділяю твого оптимізму.
Михайло. Добавив сумнівів. Завше вважав, що янголи сумніви розвіюють.
Янгол. Ні, ми їх поглиблюємо до істини...
Михайло. Шукаю істину, яка тривожить мене.
Янгол. Найчастіше в горілці?
Михайло. Відколи збулося моє видіння про смерть сусідської дівчинки.
Янгол. Не зміг цю смерть відвернути?
Михайло. Безсилий був.
Янгол. Книгу доль не редагують... (Віддаляється).
Михайло. А корінь дару обрубують? (Зітхає). Знову без відповіді...

Михайло теж вкладається в ліжко. Янгол змахує крильми над Вадимом.

Вадим (виструнчившись). Янгол небесний!
Усі мої думки про янгола земного, а хутчіше зустрів небесного. Хочу запитати...
Янгол. Про себе, Вадиме?
Вадим. Ні! Ні! Важливіше щастя акторки Анни!
Янгол. Щастя світлої жінки завжди світле.
Вадим. Радію цьому.
Янгол. Стримуєш емоції, аби не скрикнути від радості?
Вадим. Стримую, янголе. Краще полум'я в душі, ніж грім у голосі.
Янгол. Був би ідеальним у шлюбі...
Вадим. Дякую, але...
Янгол. Люди полюбляють казати "але", не задумуючись, який великий гак на життєвім шляху роблять при цьому. (Віддаляється).
Вадим. Янголе! Янголе! Зажди!

Вадим сідає на ліжко, охопивши голову руками. Так досипатиме до ранку. Янгол змахує крильми над Оленою, яка підводиться дуже хутко.

Янгол. Поспішаєш жити, Олено?
Олена. Дуже! Вік людини короткий, яким би довгим не був...
Янгол. І кохати теж поспішаєш?
Олена. Я... Я не хотіла грішити.
Янгол. Є дещо гірше від порушення трауру...
Олена. Кохання вдовиці - гріх?
Янгол. Коли воно обманює - так.
Олена. Не розумію.
Янгол. Коханню властиво боротися за своє існування, заманювати й не відпускати.
Олена. Якою б закоханою не була у Вадима, не нашкоджу йому.
Янгол. Дотримай слова! (Віддаляється).
Олена (схлипуючи). До-от-три-маю.

Олена поспішає в ліжко. Янгол помахом крил підводить Антона.

Антон. Несподівано, янголе, тут, у Польщі...
Янгол. Заспокойся. Із смертю не маю нічого спільного.
Антон. Не дивуйся, крилатий. Солдату, нехай колишньому, бачиться смерть повсюди.
Янгол. Й досі воюєш, Антоне, у снах?
Антон. Досі вмираю.
Янгол. Чи не пора перестати?
Антон. З голови не виходить розстріл. Мій розстріл! Очолив розвідгрупу, відправлену
в тил окупантів на Донеччині. Зіткнулись з резервним з'єднанням ворога, що їхало в сторону передової на вантажівках. Наймолодший боєць розвідгрупи не встиг замаскуватися. По ньому відкрили вогонь. Довелося стріляти у відповідь. З боєм відступали навпростець до хутора - на диво без жодної подряпини. Десятки переслідувачів не відставали від нас. Смерть дихала нам у потилиці. Аби не глузувала, повернулись до неї обличчям коло крайньої хутірської хати. Троє окупантів умились кров'ю і вже не звелися з долівки, інші нашу розвідгрупу з п'яти бійців оточили. Ми не хотіли віддавати життя задешево. Забігли в хату, зайняли позиції коло вікон. Голосіння жінки за спиною різануло мені по серці. Оглянувся і завмер: жінка прикривала собою трьох малолітніх діточок. В цю мить мінометний снаряд влучив у димар хати. Затріщала стеля. Заголосили діти. Я наказав хлопцям здаватися в полон... Зрозуміли з пів слова - в кожного були свої діти... Попередили другий мінометний постріл кинутою на діл зброєю перед хатою і піднятими вверх руками. Жінка обіймала мої ноги й тараторила слова вдячності... Били нас несамовито. Ледь притомних, звели на ноги, аби розстріляти, як належно. Розстрільна команда, що залишилась виконати вирок, не поспішала. Її командир у балаклаві провів поглядом вантажівки з товаришами, зниклі в пилюці, і зайшов у хату. Ймовірно, там розмовляв з жінкою і дітьми. Коли повернув до нас, вимовив російською: хохли, свободни! Йому заперечив хтось із його команди, але не надто сміливо... Чудесний порятунок. В той час думалося лише про це.
Янгол. А що думається тепер?
Антон. Голос чоловіка в балаклаві подібний до голосу одесита, який поряд...
Янгол. Таємниці випливають на поверхню завжди, як би глибоко не пірнали...
Антон. Пришвидшити б пов'язану з моїм розстрілом.
Янгол. Сподівайся на чесну відповідь...

Антон - у ліжко. Янгол помахом крил підводить Чоловіка московської орієнтації.

Чоловік московської орієнтації. Вперше бачу янгола уві сні. Явився мені, коли я зовсім самотній.
Янгол. Кожного до самотності ведуть його вчинки.
Чоловік московської орієнтації. Світ зіткано з парадоксів.
Янгол. Парадокси карають. Особливо людей із зброєю в руках...
Чоловік московської орієнтації. Знаєш усе про мене?
Янгол. Так.
Чоловік московської орієнтації. Я пішов на війну заради слов'янського братства. Я діяв по-божому. Бог теж карає.
Янгол. Скажу як божа істота. Ти помагав руйнівникам.
Чоловік московської орієнтації. Я хотів повернути велику державу, яка протидіяла б цілому світу, була б могутньою і непорушною.
Янгол. Бог сприяє державам, але тільки тим, які для блага людей. Держава, яка існує завдяки насильству, - злочин проти Бога. Тому й зникають імперії...
Чоловік московської орієнтації. Блудних синів потрібно навертати!
Янгол. Не почув мене, чоловіче...
Чоловік московської орієнтації. Ми опам'ятаємо українців. Не втікатимуть в іншу сім'ю...
Янгол. Ти і твої однодумці, всі разом подібні до маніяка, з рук якого вирвалась жертва і яку він хоче повернути будь-якою ціною. (Віддаляється).

На сцені та в залі суцільна темрява. Коли вона зникає, перед глядачем постають янгол, що знову завмер на фоні задньої стінки, Антон і Чоловік московської орієнтації.

Антон. Признайся, чоловіче московської орієнтації: тим ворожим командиром у балаклаві під час розстрілу був ти.
Чоловік московської орієнтації. Я.
Антон. Чому пошкодував мене і моїх хлопців?
Чоловік московської орієнтації. Ви врятували дітей.
Антон. Чому не воюєш далі?
Чоловік московської орієнтації. Віддали під трибунал за те, що не розстріляв вашу розвідгрупу. Утік з-під варти. Сам розумієш - в Росію дорога не стелилася... Найбезпечніше в Польщі...
Антон. Чмо.
Чоловік московської орієнтації. Ображаєш?
Антон. Ні, хвалю. Називаю чоловіком минулого обману.
Чоловік московської орієнтації. Я не відмовився від своїх переконань.
Антон. То справа часу.
Чоловік московської орієнтації. Шукатиму інше місце в Польщі. На всяк випадок... Відпустиш, Антоне?
Антон. Відпущу. На добро потрібно відповідати добром, навіть, якщо обов'язок підказує інше. Аби уникнути замкнутого кола...

Співбесідники виходять. В кімнату вбігають Анжела і Калина.

Анжела. Хутчіше, Калино! Пан Бронек нетерплячий. Як пообіцяв відвезти до мережі крамниць, так і передумати може.
Калина. Анжело, не підганяй. Такий сон побачила вночі...
Анжела. З янголом?
Калина. У нас тут усі ясновидці?
Анжела. Якось мимоволі запитала про янгола. Таке враження ніби й насправді він був тут.
Калина. Я пообіцяла янголу не грішити. Спочатку гадала: не дотримаю обіцянки, бо ж доки губити здоров'я в Польщі. А потім насварила себе за слабкість: бережи не тіло, а душу, Калино!
Анжела. Вибачуся перед Оленою. Образила її неабияк. В усіх ошуканих мною попрошу пробачення. А може, це тільки мій сьогоднішній порив...

Виходять. За хвилю в кімнаті - Вадим і Михайло.

Вадим. Михайле, мені важливо знати про акторку Анну...
Михайло. Вибач, Вадиме. Я міг би заглянути в Книгу її долі, але мені не відомі корені мого дару. Боюся нашкодити твоїй коханій і тобі.
Вадим (емоційно). Ні в якому випадку не нашкодь Анні!

Входить Олена. Михайло прощається кивком голови і подається за двері.

Олена. Вадимчику, вислухай мене...
Вадим. Я кохатиму акторку Анну все своє життя! Мушу їй про це сказати. Не зупиниш мене, Олено. Чуєш? Не зупиниш!
Олена. Ти запізнився, Вадимчику...
Вадим. Чому?
Олена. Акторка Анна вийшла заміж за давнього знайомця. Можливо, кохала його з юначих літ. Я випадково натрапила на інтерв'ю Анни в ютубі. В її очах зблиснуло щастя заміжньої жінки.

Вадим сідає на стілець і затуляю обличчя долонями. Чути автомобільний сигнал.

Олена. Пан Бронек нервує, адже їду разом із жінками до мережі крамниць. (Обіймає Вадима). Сподіваюся, в мене буде шанс... (Виходить).

Долинає звук машини, що зрушила з місця. В кімнату прошмигує Семен.

Семен. Черниці поїхали. На що й сподівався... Маю годину часу
Вадим (підвівши голову). Для чого, Семене?
Семен. Замовив повію сюди. Ось-ось привезуть сутенери.
Вадим. Гидко це.
Семен. Та що ти тямиш у цьому, праведнику?
Вадим. Я піду. Розважайся.
Семен. Мерседес причалив... Вийшла... Симпатич... ( Присідає, виструнчується,. Знову присідає і виструнчується. Бігає по кімнаті. Хапається за голову). Невже... О, чорт! О, чорт!

.В кімнату входить Інна, дружина Семена.

Інна (побачивши шлюбного). О, чорт! О, чорт!
Семен (вихопивши з-під ліжка сокиру). Зарубаю, сучко!

Семен кидається до Інни, але його збиває з ніг і притискає до долу Вадим. Інна з вереском втікає геть.

Вадим. Схаменися, Семене! Тримай себе в руках!
Семен. Видіння збулося... Жінка... моя дружина стала змією... В самісіньке серце вжалила! Сам винен! Ох, як винен! (Плаче).

Вадим виводить Семена з кімнати. Кімнату сповнює потужне світло. Янгол змахує крильми коло стіни і наближається до глядачів.

Янгол (глядачам). Хто з цих восьми стане янголом, коли покине Землю? Хто? Дослухайтеся до своїх сердець... Вони підкажуть вам і мені правильний вибір! Підкажуть!

Завіса.

01.12.2018р.

Звичайно, ви чули вислів "встати не з тої ноги". Парубок Захар, з яким довелося мені працювати у Франції, розпочав свій вихідний день саме так. Його злило все, що потрапляло на очі: власні тапки коло ліжка, повернуті носами не в ту сторону, зубна щітка, як з'ясувалось, жорстка для ясен, шнурівки кросівок, занадто довгі, ложка не помита увечері через забудькуватість і багато чого іншого, чим залишався задоволеним кожного ранку, але тільки не тим недільним, про який веду мову.
Настрій Захара не покращився і тоді, коли ми з ним вирушили в улюблений торговий центр за покупками. Тепер уже подразником став француз-велосипедист, що прошмигнув мимо нас на тротуарі, водій вантажівки, якому спало на гадку підігнати гучним сигналом дівчат на пішоходному переході, і навіть різкий порив вітру, від якого картуз парубка злетів з його голови.
В торговому центрі Захар начебто заспокоївся. Мовчки вантажив у візок продукти та речі і без усяких емоцій підвіз усе це, обране нами разом, до каси, однієї з п'яти, яка завжди приваблювала нас найкоротшими чергами до неї. За касовим апаратом вовтузилася нова касирка. Її повільні рухи докинули іскор у пригасаюче полум'я не найкращого настрою парубка.
- Вайлувата! - вибарвив знущальним тоном.
- Облиш, - заперечую, - звикає до нового місця праці, остерігається помилки.
- До корівника їй звикати б! - не вгамовується Захар.
- Як робітниці? - уточнюю.
- Ні, як корові. Об'ємна і тлуста.
- Скажеш таке... - знизую плечима. - Вона - зразок давньогрецької красуні: округлі форми, пишні груди.
- Що ви розумієте, Івановичу! - жестикулює мій співбесідник. - Око у вас з роками замилилося. Тай усі жінки, молодші від вас, у вашому віці здаються вам красунями.
Захоплені суперечкою, не помічаємо, що розмовляємо голосно, привернувши до себе увагу всієї черги і касирки.
- Усмішка в неї чарівна, - зауважую. - Якби такою обдарувала парубка на побаченні, одразу закохався би.
- Ха-ха! - заледве не присідає Захар. - Вишкірюється ця французька корова до покупців, як вимагає тутешній етикет, а спробувала б з такою усмішкою хлопця підчепити... Ну, згадав би той хлопець обличчя баби Яги після тривалого лету на мітлі...
- Одурів, парубче? - перебиваю. - Вона таки приваблива. Повненька, але з її статурою дуже гармоніює сопранний голос.
- Таким голосом хіба що хворих з коми виводити! Зведуться на ноги, лишень зачувши.
Касирка затримала на Захарові погляд.
- Витріщається, - похвалив себе Захар. - Побачила симпатичного парубка й розкуйовдила думки про заміжжя. Знала б ти, жабоїдко, що про тебе говорить той симпатичний...
- Хвали мене моя губонько, - сміюся. - Може, Захаре, поміняєш думку про дівчину за касовим апаратом?
- Ніколи! Хай ця бодня схудне, кучерями голову прикрасить, кілограм фарби на обличчя наліпить, тоді й кине на неї оком якийсь француз бальзаківського віку ...
- Обов'язково комусь сподобається, - резюмую.
Поза тим підходимо до касирки. Дівчина раптом подає Захарові знак, аби нахилився до неї, і коли він, здивований, виконує прохання, у вухо йому милозвучною українською мовою вилітають слова, які аж ніяк милозвучними не назвеш. Захар то червоніє, то блідне, очі його то розширюються, то звужуються. Не сумніваюся, що в ці хвилини він довідується про себе багато чого нового ...
З торгового центру на вулицю виходимо мовчки. Парубок якийсь час переступає з ноги на ногу, збирається з духом.
- Івановичу, - штовхає мене у плече, - а вона мені подобається. Іду знайомитися.
Я регочу від пуза, заледве не присідаючи.

2018р.

Станція "Laplaz" в четвертій зоні Парижа малолюдна. Більшість електричних потягів, які французи називають рерами, проїжджають її хутко. Миготять вагони. За якихось кілька секунд миготіння поглинає й тебе, зливаєшся з ним, стаєш одним цілим. Тоді геть усе пришвидчується у твоїй голові - і минуле, і сьогодення, і майбутнє, а ти з острахом усвідомлюєш, що дистанція до кінцевої зупинки життя насправді дуже коротка... Але варто вагонам зникнути з твоїх очей, одразу опиняєшся поміж миттєвостей, радіючи ілюзії вічності, тому самобману, який дозволяє тобі відпочити душею або ж знову відчути грань, за якою - швидкоплинне...
Українка Алла часто переступала через такі грані. І не тільки тому, що її пошуки кращого життя в Парижі були пов'язані з підземкою та безконечною плетеницею потягів. Вона мала талан опиняться в екстремальних ситуаціях навіть тоді, коли ними й не пахло. Тієї жовтневої суботи, в яку з Аллою трапилася чергова
оказія, на станції "Laplaz" чекали потягу дві молоді француженки з рідними дошкільнятами, плечистий молодик, теж француз, і вона, українська заробітчанка. Потяг затримувався. Увагу майбутніх його пасажирів привернули якісь незвичні звуки. Перечіпаючись за сходинки, чортихаючись французькою, до місця посадки наближався вкрай захмелілий мулат. Його блукаючий погляд упав на стрункі ноги Алли, здружені з міні-спідницею. Жінка завмерла від страху і не дарма: руки захмелілого потягнулись до неї. Покликала на допомогу. Молоді мами поспішно повели дошкільнят у безпечне місце, плечистий молодик здригнувся і подався ближче до колії, розташованої нижче перону, в заглибині.
Алла позадкувала від мулата і нараз наштовхнулася спиною на негра, що бозна звідки взявся. Геть перелякану, негр відсторонив її, а сам зіштовхнувся грудьми з мулатом. Два кремезні чолов'яги зійшлися у герці поглядами. Врешті, п'яниця відвернувся. Хитався, щось нерозбірливо бурмотів собі під ніс і нишпорив у власних кишенях. З бокової кишені піджака випав гаманець. Це помітили всі, крім власника. Негр трохи подумав і заволодів гаманцем, віртуозно підкинувши його вгору ногою.
Близько до станції загуркотів потяг. П'яницю мовби чорт штовхнув у спину: рвучко побіг і за мить полетів сторч головою на колію. Одна з молодих мам скрикнула, інша підхопила сина на руки. Алла затулила обличчя долонями. Плечистий молодик, було, зробив крок до нещасного на колії та злякався стрибнути в заглибину, де міг потрапити під колеса потягу. Поза тим голова потягу зблиснула зовсім близько. В ній, подібний до черв'яка на рибацькому гачку, заметався чоловічок, демонструючи руками неспроможність довіреної йому залізної голови скоротити гальмівний шлях...
Ніхто не помітив, як і коли опинився в заглибині на колії негр. Спочатку навіть здалося, що п'яниця сам порятував себе від загибелі, але вже за мить із заглибини злетіли вгору чорні руки, а за ними все інше, при народженні подароване негрові його мамою. Рятівник сидів на пероні поряд із лежачим мулатом і підставляв обличчя холодному вітру, здійнятому потягом. Миготіли й миготіли вагони повз трьох чоловіків, трьох жінок і двох дошкільнят на пероні. Останні двоє на відміну від дорослих мило усміхалися. Для них миттєвості та час між миттєвостями нічим не відрізнялися. Вони поспішали жити, аби хутчіше долучитися до світу диваків дорослих, які чомусь такі різні та непередбачувані. Бо як хоча б зрозуміти сльози їхніх матусь і тітки в короткій спідниці, якщо всі живі та здорові? Тим паче ще дивакуватішим виглядає чорний мосьє, що трохи подумав і повернув лежачому мулату його гаманець. І чому так зневажливо дивиться на відважного чорного мосьє плечистий, якщо сам він - боягуз?

Зоряна змокла під проливним дощем і заблукала на вулицях вечірнього Парижа. Як добратися до помешкання, що винаймає? Забула зарятити батарею мобільного, тому не скористається навігатором, а діяти за принципом "язик до Києва доведе" не дозволять слабкі знання французької. Різкий порив вітру нагадав Зоряні про холод, який дошкуляє чимраз дужче: жодного сухого рубця на ній! Здригнулася і заплакала. Якщо іти вечірнім містом навгад, аби не промерзнути до кісток, вскочиш у халепу, як це трапилося із старим знайомцем, якого в завулку побили й пограбували темношкірі парижани. Злилася: яка мара виманила її з помешкання у вихідний день однісіньку в перший тиждень перебування в чужині? Звуть ту мару жіночою цікавістю! Чуєш, маро, - шептали Зорянині вуста, яких торкалися водночас і дощові краплі, і сльози, - чуєш, хитрюща маро, ти залишила мене у спокої надто пізно - коли дихнула в обличчя безвихідь.
Роздуми жінки перервав фонтан бризків, піднятий автівкою, що промчала поряд.
- Навіжений! - скрикнула Зоряна і притислася до високої огорожі.
Наступна автівка загальмувала навпроти, відчинилися перші пасажирські двері.
- Прошу до салону, - покликав Зоряну м'який чоловічий голос.
Ніщо так не окрилює в чужині, як рідна мова, почута в екстремальній ситуації. Заблудла відчула себе метеликом, що зовсім недавно був безпорадною гусінню, а тепер летить в обійми тепла і світла.
- Я геть промокла, - спохопилася, торкнувшись рукою переднього сидіння.
- Тоді тобі на заднє сидіння, - порадив шофер.
Зоряна послухалася і простора автівка рвонула з місця.
- Роздягайся! Повністю. - м'який голос шофера обдав пасажирку полум'ям.
- Навіщо? - жахнулася.
- Аби не захворіти.
- Я не стриптизерка !
- Знаю. Одягнеш мій светр, який годину тому придбав. Тобі, меншій зростом, він зійде за плаття.
- Хто ти? - тільки тепер заблудла поцікавилась персоною чоловіка за кермом.
- Я... - шофер деякий час обмірковував відповідь, - я з твого дитинства.
Зоряна полегшено зітхнула, але за хвилю насторожилася.
- Чому не назвав мене по імені? І чому не озвучив своє?
- Хотів проекзаменувати твою пам'ять.
- Моя пам'ять отримає двійку.
- Можливо, з моєю підказкою - ні.
- Підказуй.
- Чотири хлопчики-сироти...
- Ой! Усіх чотирьох так рано забрали з села в дитячий будинок-інтернат після смерті бабуні... І жоден у село не повернувся.
- Ну, в такому випадку...
- Старший... Ярослав. Тільки тепер упізнаю по голосу.
- Дивно. Мій голос змінився. Вікова зміна.
- Так, він не дзвінкий, як у підлітка, але тембр його незмінний.
- Роздягайся, я не підглядатиму, - на цей раз голос Ярослава був бальзамом на душу. Зоряна з великим задоволенням позбулася мокрого одягу і одягнула теплий светр.
Заїхали на АЗС. Ярослав, виходячи з автівки, усміхнувся Зоряні.
- Я стежив за твоїми публікаціями, письменнице. Твої повісті чудові. Власне, ти була постійно в полі мого зору, але наближатися до тебе не поспішав з певних причин...
Ярослав не договорив: мусив підійти до заправочного пістолета.
Жінка насолоджувалася теплом, що врешті по-справжньому зігріло її тіло. Стежив за моїми публікаціями,- вертіла в голові фразу колишнього друга дитинства. - Не забував мене. Мені має бути соромно, бо забула усіх чотирьох братів ... Вони так бідували, коли осиротіли. Загибель батьків від удару електричного струму на власному подвір'ї підкосила б ноги будь-кому, а ці бідолахи виповзли з-під брили нещастя. Їхня старенька бабуня, що взяла над ними опіку, привчила їх до важкої праці, за яку щонеділі пригощала калачиками. Як вони ласували тими глевкими, трішки підсолодженими дарами сирітської долі!
Жоден сторонній не міг без сліз дивитись на янголят, яким на кілька хвилин повертають дитинство... Плакала і вона, семирічна Зорянка, і... сповнювалась цікавістю: які ті калачики на смак? Одного разу попрохала у хлопчиків шматок. Брати завмерли. У них випрошують шматок дитинства, що умістився в тендітних долоньках! Так і стояли нерухомо усі четверо навпроти сусідської дівчинки: хто картав поглядом, хто струменів здивуванням, а Ярослав простягнув цікавій сороці кілька крихт: на, ласуй! Крихти були їй несмачними. Ще б пак! Заможна на той час родина цікавої сороки не відмовляла їй у вишуканих ласощах. Побігла додому, звідки під вечір принесла братам калачики з найкращого тіста і з родзинками. Першою на сусідському подвір'ї зустріла стареньку бабуню. Та спохмурніла і подарунків для сиріт не взяла ...
Ярослав заправив автівку і знову сів за кермо.
- То чому не наблизився? - пригадала Зоряна недомовлене її рятівником.
- Боявся, що ти виявишся іншою... Не такою чарівною, як твої літературні героїні... Творчі люди егоїстичні.
- Тоді наша зустріч буде останньою. Я й насправді така... в певній мірі.
- Міра мірі не рівня...
- Коли тебе міряють, краще залишитися наодинці.
- Відвезти туди, де проживаєш?
- Так.
- Назви адресу.
- Не можу. Не пам'ятаю, - раптова образа Зоряни поступилась місцем занепокоєнню. - Адреса записана в нотатках мобільного, а він розряджений.
- Не біда, - Ярослав пришвидчив автівку. - мій дім до послуг егоїстки в певній мірі.
-Твій дім? - Зоряна відчула, що вкотре буде вполонена жіночою цікавістю. - Я згодна.
Домчали до окраїни Парижа, повернули в затишний завулок. Невдовзі увійшли в триповерховий особняк. Ярослав вказав на круті сходи вгору.
- Будь ласка!
Гостя похитала головою.
- Ні, гостинний, іди першим. Моє нове плаття, одягнене на голе тіло, занадто коротке, аби послугувалась етикетом.
- Вибач. Не взяв цього до уваги, - Ярославові міцні ноги понесли його на третій поверх. Зоряна заледве встигала за ним. Зупинилися у просторому кабінеті.
- Ця розкіш, - мовив господар, увесь цей дім із недешевим обладнанням виріс, Зоряно, з глевких калачиків. Дивуєшся, як це? Мудра бабуня навчила онуків не цуратися глевкого. Кожен із нас, чотирьох братів, міцно став на глевкому на ноги і не зупиняється на досягнутому. У мене в Парижі власна будівельна фірма, безліч проектів ...
- Розумію... - гостя підійшла до вікна. - Мої смачнючі калачики могли вас зіпсувати... Ваша бабуня була права...
- Про що ти, Зоряно? - звів брови Ярослав.
- Неважливо. Вагоміше інше... мій егоїзм в певній мірі, якого могло не бути зовсім.
- Ми подолаємо його разом, - вуста Ярослава торкнулись жіночих, - у нас для цього десятки літ попереду.

2018р.

- Дзяв! Дзяв!
- Гав! Гав!
- Дзяв! Дзяв!
- Гав! Гав!
У курортному містечку Мандельє-ла-Напуль, під балконом квартири, в якій тимчасово мешкаю, на поводках господарів сваряться мініатюрний, з головою у формі яблука чихуахуа і опецькуватий з квадратною головою бульдог. На небокраї Сходу, куди цілить хвостом чихуахуа, кілька хмарок на сірому фоні, а трохи вище подібний до димки просвіт. Це природне явище начебто символізує настрій мініатюрного собаки, якому надокучила рутинна буденність і хочеться нових вражень. Тому, власне, й розпочав хвацьку розмову із зустрічним бульдогом. Позаду бульдога теж символічне. Небокрай Заходу ряснить багрянцями, що хутко зіллються в одне ціле і тоді багряне розметає все довкола. Терпець сильнішого собаки й насправді закінчується, тому його господар смикає поводок і звертається до власниці чихуахуа
- Мадам, заберіть геть... свою летючу мишу!
- Мосьє! - верещить літня жінка. - Як вам прийшло в голову ображати мого улюбленця!? І взагалі могли б гуляти із своїм термінатором на чотирьох лапах десь в іншому місці.
- Аякже, мадам! - розводить руками опонент верескливої. - Будете мені вказувати, де маю вигуляти бульдога! Він у мене спокійний, як двері. Якби ваша хвостата сопля не дзявкала на нього, навіть не помітив би її.
- Ґвалт! Ґвалт! - добавляє жару до вереску літня француженка. - Я не потерплю такого знущання! Я вже сумніваюся, хто тут бульдог - чотирилапе створіння з тупою мордою чи інше, двоноге, з мордою, ще більш тупішою!
- Ну, мадам... - мосьє мовчки червоніє, мов рак, добираючи, ймовірно, їдких слів у відповідь. Поза тим увага його слабне і рука мимоволі відпускає поводок із собакою. В наступну мить паща бульдога підкидає вгору чихуахуа, а сідниці літньої француженки відчувають дотик бруківки.
Бульдог припиняє напад, почувши різкий наказ господаря. Проте літня француженка судорожно телефонує поліції та ветеренару. Мосьє і його вихованець переглянулись, ніби підтвердили один одному: влипли!
Поліція не забарилася. З машини вийшли четверо. Мадам одразу кинулася до єдиної жінки-поліцейської з поясненнями, щоправда, вереск замінила розважливим тоном, бо кому ж, як не поріддю Єви лукавому, знати, з ким і як вести мову ..
Ряснів рядками поліцейський протокол, до якого доточували свого власники собак і свідки. А осторонь, прив'язані до дерев, картали один одного поглядами бульдог і чихуахуа.
- Ось тобі і дзяв, дзяв!
- Ось тобі і гав, гав!

Осінній дощ умивав ранковий Париж. Умивав старанно, так, начебто хотів, аби краса міста примножилася одразу в рази з першими променями сонця, які здійматимуть зблиски з дахів будинків, вікон, загадкових і химерних скульптур. Дощ інколи зупинявся, мов турист коло шедевру, і прицінювався до своєї праці. Дощу хотілося проникнути і в оселі, де прокидалися від сну люди, де уявляв усе ідеальним, чимось на зразок маленького раю, в який йому - зась! Чи не тому його останні краплі були найбільшими, подібними до сліз грішника... Дощ, відходячи з центральної частини міста, позаздрив грузину Давидові, що прошмигнув за двері одного з елітних будинків. Ще б пак, поталанило парубку потрапити в гармонію краси і затишку!
Власне, Давид міг би погодитися з дощем, якби прочитав його жебоніння, але на жаль, заробляючи на життя в Парижі від випадку до випадку, мусив поспішати. Цим ранком за вказаною адресою піднявся на сьомий поверх і натиснув на кнопку квартирного дзвінка. Двері квартири відчинила француженка літ тридцяти, висока, з коротко постриженим волоссям. Запах її духів задурманив Давидові голову. Здавалося, кращого аромату у світі не буває. Цим ароматом жінка вабила за собою углиб кімнати. Парубок ішов услід за нею і навіть забув розглядатися довкола, як зазвичай це робив на кожному новому місці праці. Йому захотілось сказати француженці комплімент. Ні, не тому, аби примножити приязнь в її очах. Чомусь здалося, що вони можуть подружитися. Згадав слова посередника, який його направив до цієї короткостриженої мадам. Вільна і не зовсім... - мовив той загадково і додав з посмішкою, - сам докумекаєш, що й до чого. Вільна і не зовсім, - вертілося в голові Давида, допоки господиня квартири не заговорила до нього приємним голосом.
- Матеріали придбано. Мосьє майстер знайде їх на балконі. Мосьє має прорізати дверний отвір у сусідню квартиру і встановити на його місці двері, які теж уже придбано.
- Не звичне замовлення, - не приховав свого здивування грузин. - Хіба не вистачає дверей у сусідню квартиру з коридору?
- У сусідній квартирі мешкає найближча мені людина, - вуста француженки злегка затремтіли, - людина, якій я хочу довести особливу свою прихильність, а заодне захистити її від осудливих поглядів роззяв, що поселилися на нашому поверсі.
- Щасливий чоловік, про якого так дбає мадам! - видихнув щиро Давид і чомусь майже шепотом признався, - я був би, напевно, на сьомому небі на місці того чоловіка.
- У мосьє жодного шансу, - господиня квартири залишила Давида наодинці.
Вирізання дверного отвору "болгаркою" зайняло кілька хвилин. Майстер прибрав цеглу і заглянув у сусідню квартиру. Кімната, яку він побачив, була напівпорожньою, її заздалегідь приготували для встановлення дверей. Деякі речі вкривала чорна плівка. Їх годі було розгледіти. Давид приніс з балкону придбані господинею двері і хутко їх встановив. З дверними відкосами не забарився теж, все ж бо роки практики...
Не помітив, коли з'явилася за його спиною короткострижена мадам. Чому короткострижена? - переймався. - їй личило б довге волосся. Врешті, імідж - справа тонка. А, можливо, справа не тільки в іміджі...
Мадам похвалила роботу Давида і знову схвилювала ароматом духів, що передався навіть куп'юрам євро, простягнутих Давидові.
- Чудовий аромат! - все ж таки не втримався від похвали грузин. - Ваш близький чоловік, мадам, без сумніву його обожнює!
Хтось увійшов у квартиру без дзвінка. Господиня враз повеселішала і окликнула.
- Радосте моя, я тут!
За мить Давид побачив молоду негритянку. Її чорна з синюватим відтінком шкіра зблиснула у світлі люстри, з якої злетів картон, що захищав від пилюки.
- Моє кохання, - мовила господиня. - Так, мосьє, не витріщуйте очей! Ми лесбійки і цим пишаємося.
Давидові стало жарко. Аромат короткостриженої француженки заповз йому в горло і викликав легку нудоту. Розумів, що від нього чекають пояснення його реакції, тому спромігся, як вважав, на доцільну фразу.
- Ваше особисте життя мене не стосується. А дивуватися нікому не заборонено, тим паче, якщо завжди бачив світ з лицевої сторони...
У вікно, повернувшись, постукав дощ. Він закликав, аби людський рай відкрився йому і не розумів, чому з цього раю намагається якомога хутчіше вийти знайомий парубок.

Минуло два місяці. Телефонний дзвінок посередника потривожив Давида спозаранку.
- Мчи, грузине, за відомою адресою, до тієї ... Ну, тієї, що здивувала тебе ... Цього разу платить утричі більше. За яку роботу? Ха-ха! Не скажу. Люблю інтригувати!
Давид заглянув у календар. Закінчується місяць, пора платити власнику квартири, в якій проживає, а грошей катма. Прихопив інструмент і побіг.
Короткострижена мадам зустріла майстра із сльозами на очах.
- Мосьє, негайно приберіть двері, які встановили! І замуруйте ту кляту стіну! Благаю! Моя ... Ні! Ні! Я не назву більше коханою ту чорну жінку, що зрадила мені з таким же чорним мосьє!
Француженка притулилася чолом до одвірка і заридала. Її сльози стікали по одвірку і просочувались із світу навиворіт у світ з лицем ...
2018р.

Вони не віталися п'ятдесят років. Вони оминали один одного на вулицях міста. Найчастіше їхні зустрічі траплялися коло старовинної міської церкви, оточеної високим кам'яним муром. Одразу відчували, що між ними теж мур, але значно вищий за церковний. Уже й призабули, хто першим почав його зводити, добуваючи з серця каміння, якого назбиралося в ньому чимало. Плин часу того муру не зруйнував і не надщербив, а тільки покрив мохом старечого безсилля. Одному з них, електрику за фахом, паралізувало ноги і він завдяки неймовірним зусиллям заледве вирвався з пут недуги і тепер мусив зміцнювати свою ходу короткими прогулками улюбленим маршрутом. Інший, лікар, маючи хворого божевіллям сина, часто збирався з думками за межами домівки, крокуючи, здебільшого, куди очі дивляться. Жодному з них не спадало на гадку позбутися взаємної неприязні, яка пережила кілька сотень міщан, віддавших Богові душу, яка, врешті-решт, могла розтаяти у спекотних подіях, що зачепили і місто, і їх особисто, проте не розтаяла.
Двоє непримиренних стояли на своєму так твердо, як стояла між ними жінка, яку втратив один, а іншому судилося її покохати і взяти за дружину.
П'ятдесят років мовчазної неприязні. Мовчазної! Не ослабленої емоційним монологом в обличчя супротивникові, не розхлюпаної по місту на втіху роззяв. Їхні янголи, супроводжуючи їх до життєвого фіналу, махнули, напевно, рукою в безнадії позбавити впертих стариганів гріха непрощення ... Аж тут несподівано в міському парку вісімдесятилітній продовжувач справи Гіппократа сів на лаву поряд з сімдесятивосьмилітнім приборкувачем електричного струму. Якби в електрика була прозора голова, то око колишнього хірурга помітило б у ній такий електричний розряд, який трапляється хіба що в небі під час грози. Було зовсім близько до грому...
- Я незабаром помру від важкої хвороби, - хірург попередив вибухи громовиці в голосі недоброзичливця. Посопівши, той мовив спокійно.
- Щасливої дороги в пекло.
- Хіба я заслужив пекла? - образився віртуоз скальпеля.
- Не знаю... - електрик шаркнув ногою. - Не мені про це судити. Але моя дружина вважає саме так.
- Вона була б моєю й досі, якби ти не поспішив скористатися нашою тимчасовою розлукою!
- Тимчасовою? - скривилися губи старечого електрика. - Ти допікав їй на кожному кроці своєю пунктуальністю. Ти розписав похвилинно її сніданок, обід, вечерю, вихід з дому, повернення в дім... Можливо, й нічний час...
- Мене так виховали. В цьому немає нічого поганого.
- Аякже, ескулапе! Від цього можна вовком завити!
- Ми не тому посварилися...
- Останньою краплею для неї була твоя скупість.
- Ощадливість.
- Ні, скупість! Ти влаштував їй скандал, коли не принесла тобі з крамниці решту - три копійки.
- Я жив на зарплатню. Найщедрішими бувають злочинці і хабарники.
- Чув, чув, як ти біг за хворим, аби віддати йому гроші, що тицьнув у твою кишеню. Хоч щось мусить бути в тобі позитивним.
- Ось бачиш, - хмикнув хірург, - я не зовсім пропащий...
- Вона перестала тебе кохати, тому й вийшла за мене.
- Неправда!
- Знаю про це із слів нашої... моєї дружини.
- У вікнах вашої квартири були тоді золотисті штори.
- До чого це ти, крутію?
- Одну із них вона ледь-ледь відсувала і стежила за мною, коли проходив мимо.
- Звичайна жіноча цікавість.
- Ні, її мучили сумніви...
- Яких ніколи не було в тебе?
- Чому так вважаєш?
- Спонукають до цього твої три одруження. Хто стільки разів одружується, не має глибоких почуттів.
- Навпаки. Чоловіче серце бемежне і бездонне...
- У твоєму бездонному серці не втопили неприязні до мене наступні твої жінки.
- Моя неприязнь була відповіддю на твою.
- Ти, ескулапе, продовжував ображати мою дружину своїми одруженнями...
- Ось бачиш - не просто так гойдалася золотиста штора...
- Годі! Йди звідси геть!
- Я незабаром помру від важкої хвороби.
- Маю втішити цією новиною мою дружину? Чому, власне, розмовляємо сьогодні про неї?
- Цвіт повертається... Розумієш, електрику, побитий морозами, розвіяний вітрами, цвіт повертається. Він не може минутися зовсім! Мені здається, що я відчуватиму це й там, в потойбіччі, бо незабаром...
Двоє на лаві в парку якось зніяковіло стисли плечима, а за хвилину майже одночасно подали один одному руки - вперше за п'ятдесят років.

Богдан Манюк

Масенко прокинувся пізно. До опівночі зчитував з обрію щось потаємне, що залягло б йому на серці небуденним відчуттям, а потім соталося нитками думок. Так налаштовував себе на творчий порив наступного, вихідного дня, коли тема нового його оповідання, як любив казати, твердо стоятиме на ногах і кожен вітер буде їй попутним.
В останні місяці Масенку таланило з публікаціями в часописах, літературних конкурсах, в яких брав участь, у прихильності критиків та читачів. Запросили й на радіо. З дощу юркнув у двері будинку обласного радіомовлення. Відсутність парасолі в руці посприяла збудженню. А хіба може бути інакше, якщо вода за комірець? У кабіну звукозапису запросили одразу, бо ж черга. Маєш відведений тобі час і на більше не зазіхай.
Збудження добавило енергійності. У словах, які вихоплював із його рота мікрофон, примножувалось барв, зблисків, життя...
- Ви чудовий прозаїк! - вихлюпнула з посмішкою тендітна журналістка, завідувачка студією, і дебелий оператор звукозапису кивнув головою, погоджуючись.
Кілька оповідань, записаних оператором, тривожили вуха радіослухачів двічі на місяць, і, судячи з пригоди, що трапилася згодом, приказка "в одне вухо влетить, а в інше вилетить" їх не вельми стосувалася...
Годинник завжди грався життям Масенка, мовби хлопчак піском у пісочниці: порухами стрілок зводив і розсипав химерні споруди письменницьких мрій, а ще частіше підштовхував сорокалітнього лицаря пера до такого темпу, від якого починалося головокружіння, або ж підкладав підніжки, аби звалився, знеможений, в апатію...
Ніякої апатії. Ніякої! - наказував собі Масенко і крокував центральною вулицею рідного містечка. Ця мандрівка символізувала відданість обраному курсу до могуття слова...
-Яке могуття,- розреготалась якось дружина, коли почула незвичне для її вуха словосполучення від натхненного новим задумом чоловіка. - Хай би могутніщав твій гаманець, Масенку,- зашкварчала подібно до сковороди, яку зняла з кухонної плити. - Голови сімей привозять з-за кордону валюту, примножують "бабло" бізнесом і на липких посадах, а цей писака...
-Хапається за соломинку в бурхливому потоці, - завбачливо окультурив завершальну фразу дружини лицар пера, аби не почути таке, від чого вуха в'януть. Тим паче письменницькі.
Годинник і цим, майже проспаним ранком не залишив Масенка у спокої: дорікнув найтовстішою стрілкою, мовляв, наздоганяй свої учорашній думки, прозаїку, викладай на білому папері шнурочками, якими прив'язуєш душу до світу!
Але душа чомусь не прив'язувалась. Душа кудись утікала з квартири. Масенко мусив дати їй волю, а заодне потішити власну спину, якій хотілося руху. Тож знову (зітхай - не зітхай) - узбіччям центральної вулиці.
Містечко повільно впускало прозаїка у свій затишок. Порівняв його з погідною хмарою, що рятує від спеки, та нікому не дошкулить раптовим дощем. А грому й годі остерігатися...
Помилився. Монолог давнього знайомця за спиною інакше, як громом, не назвеш. Від цього монологу, здалося Масенку, затремтіли рекламні щити на стіні гастроному, а під щитами заледве не випала з рук п'яниці відкоркована пляшка. Вася Жук, з яким Масенко навчався в паралельних класах місцевої школи, низькорослий, з червоним, як гребінець у півня, обличчям, в одну мить уподібнився давньогрецькому богу Зевсу, якого неабияк розлютили. Ні, майже двометровому лицарю пера навіть на гадку не спало перевтілитися в титана, аби захищатися від громовержця. Стояв понуро, чекав, поки громи стихнуть і якось проясниться ситуація.
Зевс і насправді втихомирився, хрюкнув, кашлянув і знову став Ваською Жуком.
-Ну, то чому лютуєш? - запитав Масенко, вдихаючи перегар співбесідника.
-Як то чому? З Вірою моєю гуляєш, писарчуку!
-Я... З твоєю дружиною... Гуляю... - Масенку не вдавалося приборкати оторопіння
-Голос твій за дверима локаторами упіймав, - Васька Жук ляснув себе по червоних вухах. - Вірочко, сонечко моєї долі, пригорнися до мене. Станемо світилами, навколо яких літатимуть супутники, наші діти, - не ти, пісь... пись... письмаку, базікав у моїй хаті?
-Не тільки у твоїй, - зітхнув полегшено Масенко, - у багатьох інших оселях теж.
-Бабій!
-По радіо транслювали моє оповідання про космонавтів. Я читав текст, Василю.
-Не вірю!
-У цьому легко переконатися. Власне, міг це зробити одразу, почувши ..
-Не міг, - перебив Масенка співбесідник, - пянючим був. Спав мертвецько... Прокинувся, аби справити потребу. Тоді й локаторами...
-Прочинив би двері... Не було б непорозуміння...
-Спробував... дійти до дверей, - обличчя Василя Жука видовжилося, незграбно подався тулубом уперед, зменшуючись на очах.
-Метаморфози продовжуються, - подумав Масенко, - дійшло до Жука-комахи...
-Ухопився за дверну ручку і гепнувся на підлогу. Далі нічого не пам'ятаю. Напевно, заснув, - люто пропищав Василь Жук, начебто підтверджуючи думки однокашника.
-А як з потребою? Довелося прати штани...
Здогадка Масенка розізлила комахоподібного ще дужче.
-Маєш щастя, пись... пісь... що я тоді вимкнувся і не скрутив тобі в'язи,- витончив пищання.
-Ага, - відмахнувся Масенко, - тільки й можеш, Васю, пись ... пісь...
Неподалік дверима таксі грюкнула Зіна Жук, двоюрідна сестра комахоподібного. Насуплена, підійшла до родича.
-Зіно, - спохопився звинувачений у гультяйстві, - вислухай до кінця, і відтак, упевнений, розрядиш атмосферу... Твій двоюрідний мовить, що я грішу з його...
-Так йому й треба, адкоголіку! - кинула молодиця і подалась геть, згадавши, ймовірно, про якусь важливу справу.
-Дякую, Зіно... Розрядила... - надув губи Масенко.
Поза тим Жук-комаха поповз по грудях ненависного йому письмака і за хвилю перекинувся на Жука-людину, чиї руки стисли письмакові горло.
Вуличні роззяви, що прилипли очима до двох конфліктуючих у центрі містечка, спочатку почули звук ляпаса, яким Масенко опам'ятав нападника, а трохи пізніше жонглювали витрішками й загадувати, чи довго втримає високий низького на витягнутій руці за комір сорочки. До роззяв долітали експресивні
фрази.
-Пусти, шрайбикусу!
-Не пущу, поки не вгамуєшся!
-Поб'ю!
-Ага, налякав їжака голою дупою!
-Дон Жуан донкіхотний!
-Отелло санчопансий!
-Та ну!
-Та так!
Врешті-решт Вася Жук опинився на долівці, сплюнув і допив пляшку самогону, яку ховав за пазухою.
-Втихомирився? - Масенка зігріла надія на припинення сутички.
-Все розумію... Навіяв собі... Каюся! - од Васі Жука повіяло блаженністю. Він навіть очі звів до неба, але, зблиснувши ними вкотре, випалив.
-На котрій сідниці у Вірки перчик?
-Сам ти, Васю, перчик, - реготнув Масенко, - надумав пильність мою приспати?...
-А-а-а-а, - резюмував хитрун, - Вірка світло вимкнула у кімнаті. Міг, письмаку, тієї родзинки не побачити...
Є в житті моменти, коли культурній людині хочеться висловитись, м'яко кажучи, мовою будівельника, якому на ногу впала бетонна плита. Для Масенка такий момент настав. Його внутрішній цензор уже безсилий був заперечити словопад прозаїка, який не прийняла б жодна літературна річка, проте сонне бурмотіння геть сп'янілого ревнивця вчасно перешкодили цьому.
-Все ж таки однокашник, - почухав потилицю Масенко, - не залишу сплячого на тратуарі. Замовив таксі, оплатив подвійний тариф за перевезення неадекватного, проте супроводжувати відмовився, аби не ускладнити ситуацію... Добре космонавтам, - міркував дорогою додому, - в космосі зустрічні бовдури поки не трапляються...


2018р.

Дійові особи

Орися Щедрик
Юрій Щедрик, її теперішній чоловік
Вадим Драган, її колишній чоловік
Сніжана, дочка Орисі та Вадима
Зоя Лапка, сусідка Щедриків
Анжей Ковалевський, її співмешканець
Божена Сивульська, власниця садиби в Польщі
Анна Сивульська, її дочка
Лукаш Маховський, колишній чоловік Анни
Зося, їхня семилітня дочка

Дія перша

Два сільські обійстя, відгороджені дерев’яним тином з хвірткою. З-за хат видніються плодові дерева. На подвір’ї Щедриків сушиться розвішаний на мотузці одяг. Один кінець мотузки прив’язаний до стовпа, встановленого коло тину, а інший – до альтанки. Сусіднє подвір’я виглядає екзотичніше завдяки кільком гіпсовим та фарфоровим фігурам тварин чималого розміру, великій різьбленій гойдалці та дитячій гірці з пісочницею. За хвилю цю красу доповнює своєю розкішною сукнею Зоя Лапка. Вона розглядає фігуру лисиці та розмірковує – спочатку мовчки, а потім уголос.

Зоя Лапка. Тільки щойно помітила, що я схожа на руду… Анжей подарував мені цю гіпсову красуню з натяком… Саме тоді, коли пофарбувала багряно волосся… Але фарбування – це пусте. Чортів дарувальник або знущається, або вдався до тонкого компліменту… Повірю у приємніше, бо ж лисиця зирить гордовито, задирає носа вгору, власне, начебто я позувала майстрові. (Присідає навпроти фігури лисиці та регоче.) Чи не потрапила в руки майстра моя світлина? О-хо-хо! Розвеселив співмешканець!

Поза тим до тину підходить Орися Щедрик і дослухається до монологу сусідки, врешті озивається.

Орися Щедрик. Зоє, а з якої халепи сама з собою розмовляєш? Скучила за своїм поляком? Вміє забаритися не лишень з одруженням… Подарунки шле, а носа сюди не показує…
Зоя Лапка. Фу, налякала!
Орися Щедрик. Ага, налякаєш ту, в якої бісики в очах і днюють, і ночують. Дивуюся, як від тих бісиків не накивав п’ятами твій поважний коханець!
Зоя Лапка. Ха-ха-ха! Вони його й упіймали! (Гордовито) І не відпустять!
Орися Щедрик. Заходь, Зоє, в альтанку. Порозмовляємо по-сусідськи. Відколи вдома, жодна не вигулькне з домашніх клопотів.
Зоя Лапка. О так! Так, у Польщі на заробітках заклопотані менше… (Заходить в альтанку і неквапливо сідає на лаву.) Ну, господине, нагадай ногам про їхнє свято…
Орися Щедрик (сідаючи навпроти сусідки). О-хо-хо! Жартик вистрибнув! Мушу полювати…
Зоя Лапка. Полюй, амазонко…
Орися Щедрик. Це ж коли назвали нас амазонками?..
Зоя Лапка. Не пригадуєш? Наша перша поїздка в Польщу…
Орися Щедрик. Таке не забувається!.. Шукали роботу від містечка до містечка. У потяги – зайцями… Потрапили до рук підтоптаному провідникові… Тобі спало на гадку оплатити проїзд горілкою – нашою, українською.
Зоя Лапка. Пощастило, що прихопили її з дому.
Орися Щедрик. Провідник округлив очі, але чотири пляшки з оковитою зникли під полою його уніформи. ..
Зоя Лапка (регочучи). Отоді ми й довідалися, що таке Європа – стариган приніс нам решту злотими!
Орися Щедрик. Здавалося, Європа посміхнулася двом галичанкам… та й сіла одразу на наші шиї в польському селищі. Скільки разів я шептала собі: Орисю, тримайся! Орисю, хутчіш! Бо ж від усіх відстала, бідолахо, на польському полі, що виграє на сонці червоними зблисками. Встигай, жінко, зблиски оті підхоплювати і поміщати в луб’янки*, які чомусь збільшуються на очах, коли їх наповнюєш. Хребет протестує проти надмірної напруги – твого, щонайменше, тисячного поклону полуничному роздоллю, а руки твої начебто позичені водночас в янгола і божевільного… Мусиш ними орудувати якомога делікатніше і якомога шпаркіше, інакше втратиш працю… А чому так? Міркувала: винні українки – і ті, що раніше вдавалися до галопу в панському господарстві, і ті, що приїхали на сезонну роботу разом із тобою. Стогнуть ночами від болю, але не пошкодують себе, аби тільки більше луб’янок покласти перед очі власника, вельми задоволеного їхньою працею, адже втрати врожаю зведуться до мінімуму. І ти себе не шкодуй, Орисю, - плакала я тихцем - не псуй настрій власникові, не спокушай доброго чоловіка мучитися згодом десь у глибині душі, коли прожене тебе, замінивши кимсь іншим; не лягай тягарем на серце землячкам, котрі мовили тобі у дощові дні про своє наболіле і, намагаючись наповнити гаманець тугіше, можуть підштовхнути подругу до нових проблем… Вилазь зі шкури, Орисю, на польському повороті своєї галичанської долі, аби не осідлало лихо, яке нахабно перебралося через українсько-польський кордон у твоїй голові та щодня нагадує про безвихідь, у якій опинилася в Україні, бо ж безробіття і хворіє дочка… А п’яниця, що зіпсував тобі життя одразу після одруження, тепер і зовсім нікчемний: не наважилася доручити йому догляд за трирічною дочкою. Слава Богу, виручила сестра… Ой, жалі мої, - протестувала я в перші тижні заробітчанства, - геть від мене! Не маю права носитися з вами, як циган з писаною торбою!
Зоя Лапка. Не зводила з тебе очей, Орисю, на полуничному полі… Та й порятувала… жартиками…
Орися Щедрик (веселіше). Було! Було! Падаю від утоми, а тут моя подруга Зоя за спиною в регіт: поглянь на моторну Марусю попереду. На втіху парубкам жонглює дупою в куцих шортах. Їй-богу, доведе парубків до косоокості!
Зоя Лапка. Усіх заробітчанок розвеселила... Ще не знали, що в пана свої веселощі…
Орися Щедрик. Обманув негідник! Можливо, не всіх…
Зоя Лапка. Не доплатив українкам, без яких вирішив обійтися наступного року…
Орися Щедрик. Я простила йому…
Зоя Лапка. Я – ні!
Орися Щедрик. Знаю. Знаю. Замислила помсту. І мене змусила мстити…
Зоя Лапка. Ха-ха-ха! Аякже! Ми тільки продовжили працю в сусідки кривдника, пані Божени, і нараз така нагода!
Орися Щедрик. Знала б ця розумна пані, кому доручила закопати зіпсуті свинячі кишки, що не знадобилися для весільних ковбас…
Зоя Лапка. Діжу з кишками на причіп тракторця – і гайда!
Орися Щедрик. Хто гайда, а на декого потрібно було ніжкою тупати…
Зоя Лапка. Могла, Орисю, й копняка тоді отримати від подруги…
Орися Щедрик. Ніби й оговталась я дорогою, рішучості примножилося, а коли ми висипали з діжі смердючий дарунок на поріг кривдникові…
Зоя Лапка. Ну, було, як у тій пісні: одна плаче, друга скаче…
Орися Щедрик. Часто плачу… А в тому випадку – з остраху…
Зоя Лапка. А мій острах десь загубився. Обережно переступала з ноги на ногу, але для того лишень, аби не розчавити черв’яків, які розповзалися врізнобіч.
Орися Щедрик. Поталанило нам, Зоє. Ніколи не забуду, як відчайдушно захищала нас, викритих пильноокими, пані Божена і як утікав з її садиби присоромлений крутій… А потім стара дотепниця наказала дочці віднайти серед мотлоху старовинні шоломи для нових амазонок… На цьому й окошилося.
Зоя Лапка. Та ні, я ще довго дразнила крутія, проходячи з шоломом на голові повз його вікна. (Поважно крокує перед альтанкою, виляючи стегнами).
Орися Щедрик. В цій дивній обновці ти й потрапила на очі Анжею Ковалевському… В той день він привіз пані Божені мінеральні добрива, вистрибнув хвацько з кабіни і… оторопів!
Зоя Лапка. Ха-ха-ха! Не відомо, від чого Ковалевський оторопів – від чудернацького шолома чи від моєї найкоротшої спідниці, яку носила у спеку…
Орися Щедрик. Так… Так… Щось белькотів про найстрункіші жіночі ноги…
Зоя Лапка. Ну, це він дуже перебільшив, проте нехай тішиться, що милується моїми ногами увесь рік, відколи зустрілися.
Орися Щедрик. А ти, Зоє, чим захопилася в цьому бравому шоферові?
Зоя Лапка. Сказати правду?
Орися Щедрик. Звісно.
Зоя Лапка. Мені до вподоби його двоповерховий дім, шикарне авто і зарплатня.
Орися Щедрик. Ой, Зоє…
Зоя Лапка (невдоволено). Розойкалася! Начебто ощасливили тебе, Орисю, твої чоловіки і тепер можеш судити про щастя інших… Перший, п’яниця, сидів тобі на шиї, лупцював і врешті скалічив.
Орися Щедрик. Каліцтво було випадковістю. Задкуючи від нього, я впала і пошкодила хребет…
Зоя Лапка. Янгольська душа! Як можна виправдовувати негідника Драгана, який дременув геть від паралізованої дружини і малолітньої дочки?
Орися Щедрик. Зате доля обійняла мене згодом. Навіть уявити не могла, що моєї руки попросить інший. (Розчулена, витирає сльози). Пам’ятаю ранок, коли наді мною, немічною, нахилився Юрій Щедрик і шепоче, шепоче з такою лагідністю, що навіть дочка моя Сніжанка притулилася до несподіваного гостя… Виходив мене мій Юрій, звів на ноги! Хату покійної бабусі своєї продав, аби ми зі Сніжанкою не бідували. (Виходить з альтанки). Щоб не трапилося, чуєш, Зоє, щоб не коїлося на цьому білому світі, ніколи не відсторонюся від Юрія…
Зоя Лапка (скептично). А тепер твій Щедрик не зовсім щедрик… Йому поїхати б на заробітки в Польщу, адже Сніжані потрібна од вітчима вагоміша допомога, а не зароблена ним мізерія в Україні…
Орися Щедрик. Не хоче Юрій у Польщу… Заводила мову про це – відмовчується… (Усміхається). А студентку Сніжану я фінансую. Відпочину трохи і знову на працю – до пані Божени.

Чути настирливе гавкання собак на вулиці, що зачули чужого. Несподівано долинає польська пісня, яку вибарвлює чоловічий голос.
Жоно моя, серце моє,
Нєма такіх, як ми двоє,
бо я кохам очі твої
до шалєнства, до вечора.
Є-є!
Жоно моя, серце моє,
нєма такіх, як ми двоє.
Наша мілость сє нє хваліт...

Зоя Лапка (несамовито). Вар’яте, тихо!

До альтанки підбігає Анжей Ковалевський з пакунками в руках і поривається обійняти Зою Лапку.

Орися Щедрик. Така несподіванка!..
Зоя Лапка (зупиняючи порив поляка). Стій, Анжею! Завмри! Слухай мої команди! Пакунки без мого дозволу не розгортати! Піт з лисини рукавом не витирати! Горілки до вечора не пити!
Анжей Ковалевський. О так, моя амазонко!
Зоя Лапка. Молодець, що намагаєшся мовити українською. Недарма навчала!
Анжей Ковалевський. Заради тебе, Зоє!
Зоя Лапка. А тепер, Ковалевський, можеш поцілувати. Але зажди… Чому це ти наспівував: жоно моя, серце моє? Хіба я тобі дружина вже?
Анжей Ковалевський. То така… важка справа…
Зоя Лапка. Ну-ну, старайся, аби полегшала… Бо в мене все просто: як не жона, то Горгона… (Регоче.)
Анжей Ковалевський. Горгона – амазонка?
Зоя Лапка (продовжуючи реготати). Дві вкупі! (Штовхає поляка). Моя хата – он де. Туди шкандибай!
Анжей Ковалевський. Шканди… бай… Хочу бай!..

Орися Щедрик махає услід рукою сусідці та її коханцеві, не помічаючи приходу чоловіка Юрія.

Юрій Щедрик. Гамірно в нас… Хто ж це гостює в Зої?
Орися Щедрик. Ой, ти, Юрію… (Оговтується.)
Юрій Щедрик. А, здогадуюсь… поляк, її співмешканець.
Орися Щедрик. Хутко повернувся додому, чоловіче.
Юрій Щедрик. На сьогодні з підробітком усе…
Орися Щедрик. Та й добре! Відпочинеш, як годиться. Свіжою стравою поласуєш.
Юрій Щедрик. А де Сніжанка наша?
Орися Щедрик. Спить, невгамовна. До обіду спатиме, бо ж танці у клубі були, як завше, до ранку.
Юрій Щедрик. Університет закінчила, стажується в Польщі, а дітвак дітваком!
Орися Щедрик. Серйозна вона у нас, аж занадто, та коли повертається з Варшави додому, не може надихатися Україною. Забуває, що їй уже двадцять два, що ровесниці її давно потонули в сімейних клопотах і танцюють хіба що з каструлями на кухні, або ж граючись зі своєю малечею…
Юрій Щедрик. Це до Сніжанки молодість повернулася…
Орися Щедрик. Отакої! Про що це ти, Юрію?
Юрій Щедрик. Як це про що? Пригадуєш смуток нашої дитини на випускному вечорі у школі…
Орися Щедрик. Та не тягни кота за хвоста… Стільки часу спливло…
Юрій Щедрик. Сидимо всі разом – діти, батьки та вчителі за столами, святкуємо, і хтось надає слово нашій Сніжанці. Підводиться, думає і несподівано кидає однокласницям: старі ми вже, дівчата, для танців у сільському клубі, не модні…
Орися Щедрик. Не розумію я тієї моди… Якщо танцівниця – від горшка два вершка, - кидайте оком, кавалери, а сімнадцятилітні красуні надувайте губи по домівках або ж мандруйте вулицями…
Юрій Щедрик. А все ж наше сонечко знову завітало у клуб. ..

З хати, потягуючись, виходить Сніжана

Орися Щедрик. Запитаємо в сонечка, чому помолоділо.
Сніжана. І чого це батьки з мене бурки шиють?
Орися Щедрик. Признавайся, доню, що забула у клубі?..
Сніжана. Останні свої тижні в Україні забула… Ті, найкращі, які все життя пам’ятатиму на чужині…
Орися Щедрик. Падку! А то чому?
Сніжана. Виходжу заміж за поляка…
Юрій Щедрик. Дитино, не карай нас з матір’ю. ..
Орися Щедрик. Що ж це діється?
Юрій Щедрик. Невже іноземці кращі за наших парубків?
Сніжана. Так склалося… Покохала…
Орися Щедрик. Безвихідь, доню?..
Сніжана (образливо). Та що ви, мамо! Нічого такого… Не соромте перед татом…
Юрій Щедрик. Розумію… Розумію… Прагнеш кращих умов…
Сніжана. Не знаю, чи будуть у мене ті умови одразу… Будинок у мого Пйотрика не вельми розкішний, зарплатня теж, бо ж коханий поки що – молодший науковий співробітник… І батьки його – покійні…
Орися Щедрик (вкрай схвильовано). Як сніг на голову… Як сніг на голову… Ноги підкошуються від такої новини, голова обертом! (Дивиться на Зою Лапку, яка наближається з усміхом, але й надалі переймається почутим ). Чужа країна… Чужі традиції… Далеко від рідні…
Зоя Лапка. Ха-ха-ха! Хтось із древніх сказав: нехай жінка не міркує, це – жахливо!
Орися Щедрик. Ой, Зоє!
Зоя Лапка. Розкудкудакалася вона, а логіки – нуль…
Орися Щедрик. Не мороч голову, подруго. Не все логіці піддається…
Зоя Лапка. Замовкни, а я розтовкмачу.
Юрій Щедрик. Орисю, вгомонися, будь ласка.
Зоя Лапка. Так ось… Сирота ваш зятьок, а такому баки забити можна…
Сніжана (саркастично). Обвести довкола пальця… Запрягти і поганяти… Чи як там ще, тітко?
Зоя Лапка. Не будь праведницею, Сніжано, поки святі не примаряться… А до того часу краще влаштуватись вершницею, а не кобилкою!
Сніжана. Не займайте, прошу! (Біжить у хату).
Орися Щедрик. Сніжанко! (Наздоганяє дочку, обидві зникають за дверима)
Зоя Лапка. Хоча б ти, Юрію, переконав Орисю в тому, що я маю рацію…
Юрій Щедрик. Вляжуться емоції, то якось ми в родинному колі розберемося…

З домівки Зої Лапки вигулькує її співмешканець, що встиг уже перевдягнутися.

Анжей Ковалевський (наспівує). Жоно моя, серце моє, нєма такіх, як ми двоє!
Зоя Лапка (регочучи). Мій самець скучив за самкою… Підходь, самчику, - на тобі лапку! (Простягує Анжею руку).
Анжей Ковалевський (цілуючи жіночу руку). О! Богиня!
Зоя Лапка. Полегшало трохи самчикові? ..
Анжей Ковалевський. О!
Зоя Лапка (заводячи співмешканця в альтанку). Погомони з Юрієм, поки обід приготую.

Чоловіки проводжають Зою Лапку поглядами, а коли вона зникає з очей, деякий час роздивляються один одного.

Юрій Щедрик. Де пан мешкає в Польщі?
Анжей Ковалевський (сміючись). На колесах мешкаю.
Юрій Щедрик. Ага… Пан – далекобійник…
Аншей Ковалевський. Цо?.. Що?..
Юрій Щедрик. (імітує людину за кермом) Пан їде далеко…
Анжей Ковалевський. Їду, так. Холєра, довго їду…
Юрій Щедрик. Скільки б не міряти далечінь, а домівка чекає… Знаю це з власного досвіду… Повертаєшся, бува, а вона ніби співає таким солодким голосом, аж хочеться підспівувати їй. Немає нічого лагіднішого, ніж рідна домівка! Навіть та тверда лава, на якій, перевтомлений, задрімаєш, заледве сівши, видається тобі найм’якішим ліжком! Навіть чистий рушник , що береш до рук, і той горнеться до тебе, начебто жива істота. І всі, всі твої домашні речі нараз уподібнюються ангелам-охоронцям, бо дарують господарю найцінніше – душевний спокій… Щоправда, інколи – на короткий час…
Анжей Ковалевський (не приховуючи виразу здивування на обличчі). Браво! Слухам… Слухаю артисту…
Юрій Щедрик. Не розумієш… Я не актор… Пригадався мені стан душі, який чомусь не буває в тебе…
Анжей Ковалевський. Ні, чого нєма, того нєма. Музика, кіно, вудка… ну, горілка - і спокуй маш… маєш. О!
Юрій Щедрик. А все ж, де знаходиться панове помешкання?
Анжей Ковалевський. Мєшканє? Люблін, проше пана…
Юрій Щедрик (схвильовано). Я працював у цьому місті двадцять чотири роки тому (Вагається, чи продовжувати мову). Знав Магду Витвіцьку з окраїни…
Анжей Ковалевський (після тривалої паузи). Та пані юш нє жиє…
Юрій Щедрик. Не живе? Покійна! Відколи?
Анжей Ковалевський (спохмурнівши). Давно. Син пані – сам. Ойца… батька нє знав…
Юрій Щедрик (опустивши очі додолу). Я піду… Маю багато справ у хаті…

Чоловіки прощаються кивком голови. Поляк залишається на самотині, виходить з альтанки і крокує, начебто вартовий, до тину і назад. Згодом кидає погляд на вікно Зої Лапки і знову заводить улюблену пісню, яка звучить тепер з нотками смутку.
Жоно моя, серце моє,
Нєма такіх, як ми двоє,
бо я кохам очі твої
до шалєнства, до вечора.
З-за тину підводиться вкрай захмелілий Вадим Драган, якийсь час, хитаючись, стріляє витрішками, а потім звертається до поляка.

Вадим Драган. Ей, ти хто?
Анжей Ковалевський. Єстем поляк.
Вадим Драган (ударивши себе рукою по чолі). Ой, допився! Не помітив, що переповз через польську границю!
Анжей Ковалевський. Хі-хі-хі!
Вадим Драган. Добре чорти на мені покаталися… Хата в цього поляка, як в Орисі. Тин такого ж кольору… Хай їм грець, тим чортам! (Падає на діл).
Анжей Ковалевський. О!
Вадим Драган (репетуючи). Дайте сто грамів – і нічого вам за це не буде! Хе-хе…

На порозі домівки з’являється Орися Щедрик. Затуляє обличчя долонями. Зі свого дому випурхує зарум’янена Зоя Лапка з макогоном у руці.

Орися Щедрик. Соромно! Чуєш, чоловіче, соромно мені за тебе! Йди звідси геть! Чому вештаєшся під будинком, з якого втік!
Зоя Лапка. На, Орисю, макогона. Віддяч Драганові так, як він тобі колись за твою доброту… Тією ж монетою.
Анжей Ковалевський. Монетою? Тему хлопаку – піньонзи? Поцо?
Зоя Лапка. Ага! Насиплемо йому грошенят повні кишені! Як би не так! Отримає за хвилю на горіхи!
Анжей Ковалевський. Горіхи – то добже… А які горіхи?
Зоя Лапка. Говорив дід з бабаю… Помовчи, Анжею!
Орися Щедрик. Шкода Драгана!
Зоя Лапка. Ну, шкодуй… (Помічає на порозі домівки Юрія Щедрика та Сніжану). Аби боком не вилізло!..
Юрій Щедрик. Чого це його принесло до нас?
Зоя Лапка. Орисю повернути хоче… рачки! Ха-ха-ха!
Сніжана. Тітко, не знущайтеся!
Орися Щедрик. Не хвилюйся, доню! Тітка не зі зла…
Юрій Щедрик. Відвезу Драгана додому. Хай там тверезіє.
Орися Щедрик. Відвези, Юрію! Дуже тобі дякую!..
Зоя Лапка. Анжею, не моргай, мов дівка, що світу не бачила!.. Помагай сусідові!

Чоловіки підхоплюють п’яницю і виводять. Сніжана тулиться до матері, а їхня сусідка погладжує макогін і крадькома посміхається. Доноситься звук заведеного легковика.

Зоя Лапка. Заштовхали непроханого гостя в «Ладу» і відвезуть на відпочинок…
Орися Щедрик (із жалем). Не порадила, аби цигарки та сірник заховали від… п’яниці, бо ж усяке може трапитися…
Зоя Лапка. Іди, Сніжано, в хату, бо маємо з матір’ю таємниці…
Сніжана. Не цікаві для молоді – забули додати, тітко.
Зоя Лапка. Забула… (З посмішкою). Що за дівчина – геть усе пам’ятає!
Орися Щедрик. Почаклуй на кухні, доню. Потішиш батька смакотою увечері. Ой…
Сніжана. Та не ойкайте, мамо, – все розумію… (Виходить).
Зоя Лапка. Не можеш, Орисю, назавше викинути Драгана з серця… Нікчемою став, а все ж не байдужий тобі…
Орися Щедрик. То мені, Зоє, з іншої причини прикро: Сніжанка моя страждає… Здається, роздвоюються її почуття, начебто й досі не знає, до котрого батька притулитися – того, що дав життя, чи того, що захистив од поневірянь у житті.
Зоя Лапка. Не просто дівчині – згодна з тобою, а її матері ще складніше з почуттями на лад вийти…
Орися Щедрик. Інколи ніби провалююся в минуле, не повертаюся, а саме провалююся – стрімко-стрімко, аж дух перехоплює! Лечу вниз, гублячи літа, обвішані тягарцями проблем і втрат. Ось зникає мій четвертий десяток, третій і, врешті, час зупиняється на другому – у світлих кольорах, найщиріших усмішках, відлуннях дзвоників…
Зоя Лапка. Як ти чекала, шкільна Джульєтто, дзвоників на перерви! Перший красень класу поспішав на заздрість усім дівчатам тебе розвеселити та обдарувати компліментами. А як захищав! Кулаками – від усіх кривляк і пустунів, у яких бралося на вуса; словами – від прискіпливих та гострих на язик заздрісниць. Усі в школі шепталися про вас, навіть мої подружки –третьокласниці.
Орися Щедрик. Пригадую, як третьокласниця Зоя стежила за нами, закоханою парою, аби побачити, як виглядають палкі поцілунки.
Зоя Лапка. Ха-ха-ха! Було! Було!
Орися Щедрик. А одного разу Вадим Драган висмикнув корч кропиви і, впіймавши зацікавлену третьокласницю, відшмагав пекучою по голих литках!
Зоя Лапка. Ох, і ревла я після цього!
Орися Щедрик. А я, дурна, сміялася, хоч могла вже тоді розгадати свою захмарену долю…
Зоя Лапка. Так, Орисю, так, войовничість Драгана читалася неозброєним оком!
Орися Щедрик. Якщо бачиш красеня, то читати по його вчинках не спадає на гадку, поки не обпечешся.
Зоя Лапка. Втопив Драган свою красу в горілці. Тай розум утопив, що руки стримує…
Орися Щедрик. Не завше був навіженим. Скалічив мене з необережності…
Зоя Лапка. Знову шкодуєш негідника?
Орися Щедрик. Перше кохання… Воно ж, як зірка в небі, далека, недосяжна, але не вмираюча…
Зоя Лапка. Годі романтики! П’ятий десяток розміняла, а все туди ж… Якби не Юрій Щедрик, де б ти була зі своєю романтикою?
Орися Щедрик. Ой, Зоє…
Зоя Лапка. І доки те «ой!» мені сьогодні вухо різатиме? (Нюхає повітря). Запах… Звідки запах пригорілого?

Орися Щедрик зводить руку, аби вказати сусідці на її домівку, проте матір випереджає дочка, що виросла в неї за спиною.

Сніжана (вдаривши об поли руками). Тітко, ви тут? А ваші каструлі на плиті змагаються, котра вище підстрибне. Через вікно бачила.
Зоя Лапка. Ой! (Біжить у домівку).
Орися Щедрик. Ніхто не знає, де чиє ойкання розпочнеться і де закінчиться…
Сніжана. Моя мати – філософ! З плином часу все загадковіший…
Орися Щедрик. Не помилися, дочко, з вибором чоловіка… Придивляйся до Пйотрика пильно-пильно! А ще пильніше – дослухайся, чи не вигулькують зі слів його бісенята, що згодом виростуть скаженими бісами…
Сніжана. Мій коханий – сонячний… Він зовсім не схожий на батька мого Вадима… Він радше подібний характером до вітчима мого…
Орися Щедрик. Дай, Боже, щоб так було! Бо жінці потрібно тепло чоловічих очей. Коли немає такого тепла, то чоловік у її житті – перехожий, якому мусить прислужитися, як затишок у спеку і холод, як деревина, що дарує плоди… А поза тим затишок може бути зруйнованим, а плоди – стоптаними…
Сніжана. Мамо, мій Пйотрик… мовчазний, мало усміхається очима, у нього в очах відбиток раннього сирітства, але ці очі ніколи не лукавлять і не втікають од моїх.

Чути, як загальмував легковик. Мати і дочка дослухаються до гомону. Невдовзі до них підходять Юрій Щедрик та Анжей Ковалевський.

Орися Щедрик. Хутко впоралися… Як там Вадим?
Юрій Щедрик. Опирався. Чортихався. Не чоловік, а чортополох якийсь!
Анжей Ковалевський. Так, так! Чортолох!
Орися Щедрик. Вклали п’янючого в ліжко?
Юрій Щедрик. З горем пополам!
Анжей Ковалевський (здивовано). Як то?
Юрій Щедрик. Ну, як пану втовкмачити… Залишили ми на ліжку пів чоловіка і пів горя…
Орися Щедрик. Юрію, не знущайся!
Сніжана (ніяковіючи). Заспокойтеся, мамо! Подякуйте вітчиму… батькові за добрий вчинок і заспокойтеся!
Орися Щедрик. Я ж нічого… То так…
Янжей Ковалевський. Пів чловєка і пів горя… Гм…
Орися Щедрик (зітхаючи). Може й менше того Вадима…

Долинає голос Зої Лапки: «Самчику, ти вже тут? Біжи в хату. Пригощатиму!» Поляк киває всім почергово на прощання і вибігає.

Сніжана. Хочу усамітнитись. Не турбуйте до вечора, батьки! (Виходить).
Орися Щедрик. Не скалічився б Вадим…
Юрій Щедрик (відвертаючись). Не знаю… Ніхто не винен п’яниці…
Орися Щедрик (рвучко наблизивши чоловіка). Ти не думай, Юрію, поганого! З тобою моє сьогодення і майбутнє, до кінця віку – з тобою!
Юрій Щедрик. Сподіваюся, Орисю…
Орися Щедрик. Дурненький! Якби не увійшов ти в кімнату каліки тієї дощової неділі… я отруїла б себе! Дивилася на тебе тоді, як на янгола, що повертає до життя священним словом – люблю! – Ти й досі залишаєшся янголом, якому довіряюся і за яким ітиму хоч на край світу! Ітиму, бо знаю: винагородиш ніжністю! Звідки маєш, чоловіче, стільки ніжності? Чому так оберігаєш її, наче доводиш собі якусь важливу істину…
Юрій Щедрик. Доводжу, Орисю! Не завжди знався з янгольським…
Орися Щедрик. Не обмовляй себе, благаю! Не прирівнюй до непутящої своєї Орисі! Ти – кращий! Твоя жертва – рідкісна! Хто, скажи, хто іще міг би одружитися з немічною жінкою, носити її на руках, вислуховувати стогін та жалі, а коли засне, куховарити і прати? Кому було б це до снаги з досвітку до пізнього вечора, якщо попереду чекає його неспокійна нічка, що може дошкулити каліці або ж хворій дитині?
Юрій Щедрик. Я не жертвував. Я – кохав!
Орися Щедрик. Дивовижний! Так мені поталанило!
Юрій Щедрик. Орисю, не обожнюй! Я цього не вартий!..
Орися Щедрик (цілуючи чоловіка). Жодного слова більше! Знаю, до чого ведеш… Не потрібні мені твої заробітки за границею! Не бідуємо тепер.
Юрій Щедрик. Якби ж то тільки це…
Орися Щедрик (метушливо). Іду в хату. Пошукаю рецепти закруток… На грядках усе достигає. (Виходить).
Юрій Щедрик. Знала б ти, Орисю, мій давній гріх… Часто поривався розповісти тобі про нього і жодного разу не зібрався з духом. Все чомусь здається, що втратив для цього слушну нагоду і запізніле каяття моє недоречне, мов сніг у липні, і пагубне…

З сусіднього двору долинає гучний сміх Зої Лапки та її співмешканця. За хвилю поляк наближається до тину, запалюючи цигарку.

Анжей Ковалевський. Панє Юрій, проше (Подає пачку цигарок).
Юрій Щедрик. Дякую, не курю.
Анжей Ковалевський. О!
Юрій Щедрик. Заходьте, пане Анжею, в альтанку. Порозмовляємо…
Анжей Ковалевський. Добже. Як то по-вашему… Добре! (Сідає на лаву в альтанці).
Юрій Щедрик. Розкажіть, пане, про Магду Витвіцьку. Що з нею трапилося?
Анжей Ковалевський. Мала пані дєцко…
Юрій Щедрик. Дитину народила… Сина… Ви вже мовили…
Анжей Ковалевський. Нє вим, чия та дитина…
Юрій Щедрик. Але ж пані мусила записати в документах, хто батько новонародженого…
Анжей Ковалевський. Якийсь лайдак… Він утік!
Юрій Щедрик. Магда хворіла?
Анжей Ковалевський. Так. Пані Магду спровадила до ями застуда!
Юрій Щедрик. Боженьку! Такій молодій вкоротив віку недуг! Син осиротів так рано…
Анжей Ковалевський. Панство сина… поставіло на ноги!
Юрій Щедрик. Держава подбала про нього… Пів каменя мені з душі…
Анжей Ковалевський. Як то?
Юрій Щедрик. Яку ж я муку терпів стільки літ! Нікому не признавався, що покинув у Польщі вагітну від мене щебетуху… Пан почує мою сповідь першим. Чужинцю легше сповідатися… (Збирається з духом). Магда стала моєю дівчиною випадково…
Анжей Ковалевський (здивовано). Цудо…
Юрій Щедрик. Ні, ніякого дива… Не насміхайтеся, пане… Ми з Магдою зіштовхнулися спинами, коли прибирали на складі підприємства… Власне, вона працювала поряд з українцями, не нехтуючи жодною працею…
Анжей Ковалевський. Ойтєц пані – пияк… Матка – теж…
Юрій Щедрик. Так, тому вона давала раду собі, як могла. (Витирає піт з чола). Ми зіштовхнулися і впали – головами докупи, доторкаючись носами. Спочатку носик навпроти мого поморщився, а згодом – розсміявся.
Анжей Ковалевський. Як то?
Юрій Щедрик. Магда належала до тих милих дівчат, чиї носики промовляють не гірше від очей…
Анжей Ковалевський. Сентименти…
Юрій Щедрик. Не заперечую. Але завдяки цим сентиментам я прикипів до Магди!
Анжей Ковалевський. Цо пан мувіт? Про якесь вариво?
Юрій Щедрик. Можна й так сказати… Душа моя відчула жар, і я цьому не опирався. Хутчіше – навпаки. Наше з Магдою перше побачення за межами підприємства відбулося в дощову неділю. Все важливе в моєму житті починається з дощем і чомусь приречене завершитись слізьми, якщо не виявляю сили волі. Чи розумів я це раніше? Обіймаючи вперше Магду,– ні! Ще зовсім юний, потонув у власних відчуттях, словах, поглядах, міражах… Усе відбувалося начебто не зі мною і того, і наступного дня, і наступних три місяці, допоки не довідався про вагітність Магди. А почувши про це, жахнувся правді, яку не хотів помічати раніше: я блудний – душею і тілом, я не кохаю цієї полячки! Друзі порадили втікати в Україну – назавжди, адже в Польщі немає значення, у шлюбі чи поза ним народжена дитина – мусиш піклуватися про неї до її власного хліба… Знайшов собі виправдання, ще й таке витіювате, мовляв, підманула-підвела, в пастку заманила… Нехай собі тепер іншого упіймає… Утік, не попрощавшись… А позбутися дихання гріха в обличчя так і не зумів… Не хотів нічого знати про Магду і про дитя… І якщо Магда розчинилася в моїй свідомості, дитя не полишало її… З часом я почав утішати себе, що воно народилося, живе, усміхається і плаче, уявляє батька… Ви, пане Анжею, ощасливили мене своєю розповіддю: мій син існує насправді, його можна побачити і…
Анжей Ковалевський. То не таке просте…
Юрій Щедрик. Сповідаються, аби позбутися гріха…
Анжей Ковалевський. Єстем керовца… шофер – нє ксєндз.
Юрій Щедрик. Не прощайте мені, пане, допоможіть…
Анжей Ковалевський (загадково). То добра думка… Най то буде наша тайна…
Юрій Щедрик. Згоден. Нікому ні слова…

Поляк нахиляється до вуха співрозмовника і про щось шепоче.

Завіса

Дія друга

Садиба пані Божени Сивульської в Польші. Зліва видніється фасад двоповерхового будинку з ліхтарями, відгороджений живоплотом, і квітники у величезних мармурових чашах. Справа – господарська будівля, призначена, як і в багатьох польських господарів, для проживання найманих працівників з України. На подвір’ї, там, де закінчується живопліт, - довжезна лава зі спинкою. Навпроти лави розміщено дитячий майданчик, споруди якого схожі на ті, які глядач бачив коло будинку Зої Лапки. Ближче до глядача із закутків виглядають яблуні. Посередині – велика діжа для збору дощової води. Від яблунь назустріч одна одній виходять у робочому одязі Орися Щедрик і Зоя Лапка. Зупиняються перед діжею.

Орися Щедрик. Дома, Зоє, таки краще, ніж на заробітках!
Зоя Лапка.. Хіба нам звикати? Ноги випрямили, руки видовжили, очі ширше розплющили і – вперед!
Орися Щедрик. Як тебе, подруго, назвали поляки сьогодні?.. Ну, ті з фірми, яких пані Божена наймала, аби пришвидшити збір яблук?
Зоя Лапка. Ха-ха-ха! Кулею. А чому запитуєш?
Орися Щедрик. Не можу забути виразу облич тих поляків…
Зоя Лапка. Ще б пак! Ми з тобою та Драган втерли носа шістьом польським парубкам: відстали від нас на добру сотню метрів. Якби не наказала нам господиня допомогти недбалим, були б вони в дупі, а не в кінці свого ряду!
Орися Щедрик. Кава, перекури після кожної години праці – поляки без цього ніяк…
Зоя Лапка. Тому й мають українці працю в Польщі…
Орися Щедрик. А все ж… дуже насмішили парубки виразами облич. Здається, навіть приглядалися, чи немає в тебе, Зоє, мотора під одягом!
Зоя Лапка. Послухай, Орисю… Ти краще придивилася б до виразу обличчя Юрія Щедрика, коли він побачив у маєтку пані Божени Вадима Драгана…
Орися Щедрик. Я усе пояснила Юрію… Пропаде вдома Драган, а тут під наглядом нашої господині візьме себе в руки і копійку заробить!
Зоя Лапка. На місці пані Божени я не запрошувала б п’яниці на твоє прохання… Сама поміркуй: може й заслужив, аби в багнюці сконати…
Орися Щедрик. Побійся Бога, Зоє!
Зоя Лапка. А Юрій твій чимсь заклопотаний: навіть Драганом не вельми переймається… Стільки літ відхрещувався від Польщі, а приїхав сюди і відразу справу якусь пригадав…
Орися Щедрик. Подався в Люблін… Обіцяв і мені, і господині розповісти про все згодом…
Зоя Лапка. Ха-ха-ха! Чи не сюрприз з ріжками готує благовірній?..
Орися Щедрик. Мелеш казна-що!

До жінок, стогнучи, підходить Вадим Драган.

Орися Щедрик. Що з тобою, Вадиме? Боляче?
Зоя Лапка. Ха-ха-ха! Рученьки терпнуть, злипаються віченьки… Байдикував роками лежень, а тут працювати треба в поті чола!
Вадим Драган (вигинаючись). Ой! Ой! Ой!
Зоя Лапка. Шкура на панському місці луснула роботязі! Ха-ха-ха!
Орися Щедрик. Зоє, облиш… Вадиме, я порятую…
Вадим Драган. Усе тіло болить!
Орися Щедрик. Так буває. Від напруження м’язів. Кінська мазь допоможе! Хутко принесу. (Вибігає).
Зоя Лапка. Десь поблизу кропиву бачила, мученику… Попече, зате м’язи розслабить. (Вириває корч кропиви і підходить до Вадима Драгана). Ану – в позу мавпи, що банан підіймає!
Вадим Драган (знявши сорочку і ставши навколішки). Так добре?
Зоя Лапка. Годиться! За хвилю молодітимеш… (Хльоскає по чоловічій спині кропивою). Відчуєш себе третьокласником…
Вадим Драган (відстрибнувши). Відомстила, гадюко?
Зоя Лапка. Ха-ха-ха! Не всю пам'ять горілка змила!

Повертається Орися Щедрик з флакончиком кінської мазі.

Вадим Драган (недовірливо). Ще одну помсту задумано?
Орися Щедрик. Вадиме, ти ж мене знаєш! Не нашкоджу. Кінською маззю користуються в Польщі всі… українці. Хутко виліковує!
Вадим Драган. Тобі, Орисю, вірю. Натирай спину. (Деякий час дослухається до легких дотиків колишньої дружини). Що то за ніжності? Дужче прикладися! Мазі не шкодуй!
Орися Щедрик. Багато мазі на спині зашкодить!
Вадим Драган. Таки шкодуєш!
Зоя Лапка. Скупа!
Орися Щедрик. Не ображайте. Ну, ще докладу трішки… Все, закінчила. Іди, Вадиме, в свою кімнату.
Вадим Драган. Дякую, Орисю! (Виходить, обмацуючи голу спину руками).
Зоя Лапка. Неспокійні в чоловіка руки… Здається, незабаром побачимо виставу з Драганом у головній ролі…
Орися Щедрик. Я остерігаюся вистави, яку розпочне дочка пані Божени…
Зоя Лапка. Анна Сивульська? Тільки недавно повернула собі дівоче прізвище… Можливо, не все викричала колишньому чоловікові… Ми дослухаємо.
Орися Щедрик. Навіщо, Зоє, зачіпала її пса? Хай би ходив кудлатий по нашій кімнаті: лишень заважав, а не кусався. Ще й не таке витерпіли…
Зоя Лапка. Дурнуватий пес! До тебе ластиться, а на мене гарчить.
Орися Щедрик. Тварина відчуває доброту, а ти до неї, як…
Зоя Лапка. Зміюка! Повтори, Орисю, слово Драгана, не соромся повторити!
Орися Щедрик. Не перебільшуй, подруго!
Зоя Лапка. Мушу бути зміюкою, коли не ладиться, а особливо, коли допікають. Не вмію по-іншому.
Орися Щедрик. Зоє, не вірю, що ти така… Ти знаєш собі ціну і гордишся цим. Чи не тому не захотіла жити в домі Анжея Ковалевського і мати легшу працю в Любліні?
Зоя Лапка. Наївна Орисю, я вжалила цього хитруна, як справжня кобра, не шкодуючи отрути. Він зрозумів це, але не покине, бо ми з ним одного виду зміюки, яким важко наступити на хвіст…
Орися Щедрик. Жартуєш. І начебто ні…

З господарського будинку босоніж, у трусах біжить до жінок Вадим Драган.

Зоя Лапка. Ха-ха-ха! Вистава почалася!
Орися Щедрик. Вадиме!
Вадим Драган. Пече!
Орися Щедрие. Де пече?
Вадим Драган (вказуючи вказівними пальцями рук). Тут, у трусах!
Зоя Лапка. Спочатку руками по спині, а потім їх у труси… Без рук у туалеті хлоп не обійдеться…
Орися Щедрик (сплеснувши). Кінську мазь на делікатне місце…
Вадим Драган. А-а-а-а-а! Пече!
Орися Щедрик. Води бідоласі!
Зоя Лапка. Бовдуру!
Орися Щедрик. Вадиме, у діжці дощівка. Стрибай!

Вадим Драган застрибує в діжу.

Зоя Лапка. Труси зніми. Просочилися маззю…
Вадим Драган. Ага… Ага…
Зоя Лапка. Сховайся в діжі та не агакай – Анна Сивульська йде!
Орися Щедрик. Тільки й бракувало тут молодої пані…
Зоя Лапка. Розмахує віником, яким я лупцювала Рекса…
Орися Щедрик. Мало тобі було, Зоє, лупцювання в нашій кімнаті – погналася за псом на подвір’я.
Зоя Лапка. Хто ж його знав, що Анна у шибці стовбичить…
Орися Щедрик. Попросимо пробачення. Може й обійдеться…
Зоя Лапка. У кого попросимо? В молодої пані чи в Рекса?
Орися Щедрик. Не до жартів, подруго!
Зоя Лапка. А нехай вичитує мені молода пані: то навіть приємно слухати, коли сварять у Польщі бездоганною українською.
Орися Щедрик. А так… Пані Божена родом з України. Не забула рідної мови і дочку навчила.
Зоя Лапка. Не войовничий настрій в Анни Сивульської – здалеку помітно…

Підходить Анна Сивульська, але з подивом зупиняєтьсяі, почувши хлюпання води в діжі.

Зоя Лапка. Пані, не дивуйтеся. (Вказує на діжу). Там нічого такого… Там голий хлоп.
Анна Сивульська. І що він там робить?
Зоя Лапка. Вшановує традицію…
Анна Сивульська. Яку, пані Зоє?
Зоя Лапка. Котрий українець вперше приїжджає на працю в Польщу, мусить скупатися в дощівці,
а дві жінки мають цей ритуал засвідчити.
Анна Сивульська. Я – третій свідок. Це не зашкодить?
Зоя Лапка. Та ні! Нагодились на кінець ритуалу… Не вплинете, пані Анно, на хлопське щастя…
Анна Сивульська. То добре… (Подає віник Зої Лапці). Коли пані звільниться, нехай підмете в коморі. А пані Орися забавить мою дочку, поки буду відсутня у справах.
Зоя Лапка. Я іду.
Анна Сивульська. За додаткові години праці оплата більша.
Зоя Лапка. Я біжу!
Анна Сивульська. Пані Орисю, вагаюся, чи повідомляти… Хотіла зробити це, коли забиратиму в пані дочку…
Орися Щедрик. Що трапилося?
Анна Сивульська. Відійдемо.

Молода пані та Орися Щедрик відходять (ближче до глядача), а Зоя Лапка, почувши їхні останні фрази, ховається за яблуню і підслуховує.

Орися Щедрик. Увесь день мучило передчуття лихого…
Анна Сивульська. Пана Юрія заарештовано в Любліні.
Орися Щедрик (із жахом). Мого Юрія?
Анна Сивульська. Мав право на один телефонний дзвінок. Зателефонував моїй мамі.
Орися Щедрик. Що повідомив пані Божені Юрій?
Анна Сивульська. Справа кепська. Пан Юрій не вийде з в’язниці, поки не поверне державі кошти, які вона витратила на його сина…
Орися Щедрик. У Юрія в Польщі є син?!
Анна Сивульська. Докази беззаперечні… І чоловік пані не протестує…
Орися Щедрик. Ось чому боявся Юрій поїздок у Польщу! Стільки літ минуло… Такі переміни… А гріх мого чоловіка ніби гачком упіймано…
Анна Сивульська. Схоже на те, що пан Юрій потрапив на гачок… (Обіймає українку). Йдемо до моєї Зосі, бо зачекалася улюбленої няні Орисі!
Орися Щедрик. Так, так, я візьму себе в руки! Я не підведу.
Анна Сивульська. А мама моя вже зустрілася з ув’язненим і вертає з Любліна… Знатимемо більше…
Орися Щедрик. Уклін пані Божені! (Витирає сльози). Ой, Юрію…

Співрозмовниці виходять. Зоя Лапка, оглядаючись, скрадається до діжі, стукає.

Вадим Драган (висунувши голову). Діоген слухає!
Зоя Лапка. Чув, філософе, що діється?
Вадим Драган. Ні, не чув. Моє головне завдання – не дати пропасти чоловічому господарству…
Зоя Лапка. Маєш розум, Драгане. Може, те чоловіче господарство тобі ще знадобиться, якщо Юрій Щедрик затримається на курорті…
Вадим Драган. Ти ба! Орися руки собі обриватиме, а він – на курорт!
Зоя Лапка. Біжу підмітати! (Потирає долонею чоло). Чи не наступив Щедрик зміюці на хвіст?...
Вадим Драган. Геть заплутала мене, Зоє…

Зоя Лапка виходить. Доноситься дитячий сміх, а за хвилю, підстрибуючи, вибігає Зося, яку наздоганяє Орися Щедрик.

Орися Щедрик. Почекай, мала бешкетнице! Няня натомилася за день, ледве ногами перебирає…

Дівчинка стрибає на одній нозі довкола діжі і нараз зупиняється, вказуючи на чуприну Вадима Драгана.

Зося. Цо то?
Орися Щедрик. Чуприна колишнього принца, Зосю! (Пригортає дівчинку, що тулиться до неї). Розкажу тобі про нього казку у твоїй кімнаті.
Зося (криком). Тутай!
Орися Щедрик. Добре, зіронько, присядемо тут, під цією діжею.
Зося. Слухам!
Орися Щедрик. Слухай, дитино. Жила на світі принцеса, якій хотілося, аби її засватав принц, красивий і розумний. Та принцеса була дивною, бо не мріяла про палац з високими баштами, з яких можна було побачити багато міст і сіл, про золоту карету, що могла засліпити кожного, хто кинув би на неї заздрісним оком, про чарівну шкатулку, яка не пустіє, а примножує коштовності, скільки б їх не забирали… Нічого не потрібно було принцесі, крім маленького вогника, захованого у грудях принца, вогника, яким зігрівалася б усе життя. Не судилося. Напав на її обранця Зелений змій, погасив той найкращий вогник, а принцу наказав бути розбишакою і покинути тих, кого покидати не мав права… І зійшлися тоді темні хмари, і гуркотіли громи, промовляючи, що тій принцесі, котра не стала королевою, стелеться дорога колючою стернею… Наближалася стерня, хутко наближалася… Та відгородив принцесу від колючого інший принц, що вогник у власних грудях беріг, як зіницю ока, і нікому не дозволяв себе побороти: ні Зеленому змію, ні злидням, які налітати з усіх сторін… Але мучила його давня рана, яку не гоїв, бо, якби зробив це, нічим не був би кращим від попереднього принца, подоланого Зеленим змієм, а вогник у грудях перестав би йому служити… Це добре розуміє порятована принцеса, ні, не принцеса, а давно уже – королева! Ніщо не зупинить цю королеву, аби вогник, який обожнювала багато літ, знову і знову палахкотів! (Гладить дівчинку по голівці). Заслухалася, Зосю, хоча збагнеш цю казку не розумом, а серденьком значно пізніше…

До оповідачки і дівчинки хутко наближається Лукаш Маховський.

Зося (злякано). Ойтєц!
Лукаш Маховський. Мам спотканє. Зося, ходь!
Орися Щедрик. Пане Лукашу, вам заборонено підходити до Зосі!
Лукаш Маховський. Барзо мі пшикро, пані!
Орися Щедрик. Від вас тхне горілкою, пане!
Лукаш Маховський (вириваючи Зосю з рук няні). Холєра ясна!
Орися Щедрик. Допоможіть!
Вадим Драган (підвівшись у діжі). Фу! Марш!
Лукаш Маховський (підбігши до діжі). Цо-о-о-о-о!
Вадим Драган (кривляючись). Цо-о-о-о-о!
Лукаш Маховський. Цо-о-о-о-о!
Вадим Драган. Цо-о-о-о-о!
Лукаш Маховський. Цо-о-о-о-о!
Вадим Драган. Цо-о-о-о-о!

Орися Щедрик і Зося втікають у будинок, а за плечима Лукаша Маховського з’являється Зоя Лапка з віником у правиці.

Лукаш Маховський. Проше зоставічь мнє в спокою!
Вадим Драган. Цо-о-о-о-о!
Зоя Лапка (лупцюючи поляка віником). Ану геть, злодюго! Не викрадеш Зосі!
Лукаш Маховський. Скандаль!
Зоя Лапка. До дупи!
Лукаш Маховський. То нє до вяри!
Зоя Лапка. Повіриш, коли поліція загребе!

Долинає голос Анни Сивульської: «Зоє, тримай пана Маховського!». Поляк стрімголов утікає.

Зоя Лапка. Хай би пси за цим паном ганялися. Уже й через огорожу переметнувся!
Вадим Драган. Як я його, нахабного!
Зоя Лапка (вдавано серйозно). Круто, Драгане… (Гупає ногою в діжу). Сидітимеш тут до другого пришестя?
Вадим Драган. Де ж там… Пора бігти по горілку…
Зоя Лапка. Це ж далечінь яка!
Вадим Драган. Хіба то відстань – сім кілометрів туди і сім звідти…
Зоя Лапка. Чому ж тоді чвертку приносиш щовечора, не запасешся…
Вадим Драган. Е, я не дурень. Більше принесу – одразу вип’ю! Як тоді працюватиму наступного дня?
Зоя Лапка. Ха-ха-ха! Логічно!
Вадим Драган (замислившись). Не знав, що був принцом…
Зоя Лапка. Яким принцом?
Вадим Драган. З казки…
Зоя Лапка. Тю! З якої?
Вадим Драган. Яку зіпсував… (Висуває ногу з діжі). Біжу.
Зоя Лапка. Труси не забудь, принце…
Вадим Драган. Ага… Ага…

Жінка відвертається, а її співрозмовник, тремтячи, поспішає в господарське приміщення. Сутеніє. В садибі спалахують ліхтарі. Десь поблизу загальмувала машина. Раптово почалося гучне собаче гавкання.

Зоя Лапка. Не помилюся, коли скажу, що лишень на Анжея Ковалевського так відчайдушно гавкають пси. Чи то ходою розмашистою дразнить їх, чи біса має в собі чоловік…

З подвір’я доноситься знайома польська пісня.
Жоно моя, серце моє,
Нєма такіх, як ми двоє,
бо я кохам очі твої
до шалєнства, до вечора.
Є-є!
Жоно моя, серце моє,
нєма такіх, як ми двоє.

Зоя Лапка (побачивши поляка). А що, пане Анжею, доніс тобі вітер шелестіння моєї спідниці?
Анжей Ковалевський. О!
Зоя Лапка. Ну, підходь сюди. Не розглядайся, мов сорока-білобока.
Анжей Ковалевський. Лечу, моя пані!
Зоя Лапка. Хутчіше – повзеш…
Анжей Ковалевський. Як то?
Зоя Лапка. Гадюкою…
Анжей Ковалевський. О!
Зоя Лапка. У тебе тих «о» на всі випадки життя.
Анжей Ковалевський. О!
Зоя Лапка. Хвіст не болить?
Анжей Ковалевський. Який хвіст?
Зоя Лапка. Прищемлений, пане Анжею.
Анжей Ковалевський. То якась загадка?
Зоя Лапка. То якесь життя…

З будинку пані Божени долинає музика вальсу.

Анжей Ковалевський. Чи можна прошічь до таньца?
Зоя Лапка. Не розумію…
Анжей Ковалевський. Запрошую до танцю!
Зоя Лапка. Буде по-моєму. Перегну тебе через коліно…
Анжей Ковалевський. В танці?
Зоя Лапка. Ха-ха-ха!

Українка і поляк вальсують. Зоя Лапка постійно намагається бути в парі ведучою. До танцівників, не привертаючи до себе уваги, підходять Божена Сивульська, Анна Сивульська та Орися Щедрик. Стихає музика і танцівники зупиняються.

Божена Сивульська. Браво, Зоє! Танцюєш так, як живеш…
Анна Сивульська. Коло за колом, коло за колом… Звужуються кола до розміру каблучки…
Зоя Лапка. Ха-ха-ха! Не відкривайте, пані Божено і пані Анно, усіх моїх карт!
Божена Сивульська. Ці карти нам відомі, а в пана Анжея є прихована…
Зоя Лапка. Анжею, признавайся!
Анна Сивульська. Ми допоможемо пану не кривити душею…
Анжей Ковалевський. О!
Зоя Лапка. Зовсім новий відтінок у панському «о»… (Насуплюється). Мій коханець мені зрадив?
Божена Сивульська. Ні, використав для помсти пану Щедрику.
Орися Щедрик (гарячково). Моєму чоловіку помстилися?
Божена Сивульська. Так, пані Орисю.
Орися Щедрик. Як саме?
Божена Сивульська. Пану Анжею було добре відоме ім’я та прізвище Юрія Щедрика, від якого народила його двоюрідна сестра Магда Витвіцька. Одного разу після любощів з коханкою розпитував її про близьких друзів…
Зоя Лапка. Я пригадую ту розмову… Здивувалася тоді, чому Анжей цікавиться, чи має Орися Щедрик чоловіка, чи бував той чоловік у Польщі…
Орися Щедрик. Ось воно що… Раптовий приїзд пана Анжея до моєї подруги в Україну пов'язаний з моїм чоловіком…
Анна Сивульська. Не важко здогадатися, що пан… хитрун переконав ненависного йому українця відвідати сина, гарантуючи безпеку…
Божена Сивульська. Власне, це пану Анжею легко вдалося, бо пан Юрій, коли довідався про долю сина, усією душею поривався його побачити.
Анжей Ковалевський. То нє факти… То здогадки…
Божена Сивульська. У відділку поліції Любліна мені показали панову заяву…
Анжей Ковалевський. Холєра!
Орися Щедрик. Ось чому мого Юрія так хутко арештували…
Зоя Лапка (відштовхнувши землячку, яка рішучо наблизилася до поляка). Геть руки від Анжея!
Орися Щедрик. Зоє! Подруго!
Зоя Лапка. Не хочу бути подругою дружини негідника, що покинув вагітну жінку!
Анжей Ковалевський. О!
Божена Сивульська. Браво, пані Зоє… Живеш так, як танцюєш…
Орися Щедрик. Зміюка, якій важко прищемити хвіст…
Анжей Ковалевський. Моє серце і рука, пані Зоє! Їдемо вінчатися!
Зоя Лапка. О!
Божена Сивульська (глузливо). Ходіть, молодята, зі мною. Розрахую пані… кулю.
Зоя Лапка. Ха-ха-ха! Літатиму в Любліні…

Божена Сивульська, Зоя Лапка і Анжей Ковалевський виходять. Біля яблуні з пляшкою в руці зупиняється Вадим Драган, спостерігаючи за колишньою дружиною та дочкою господині.

Орися Щедрик (схлипуючи). Поїду до Юрія. Скажу, хай не впадає у відчай, бо має дружину, яка ніколи його не покине. Зоя назвала б мене дурепою…
Анна Сивульська. Це важливо, пані Орисю, для вашого чоловіка. Уявляю,що твориться у нього тепер на душі!
Орися Щедрик. Тисячі людей помиляються на життєвих стежках, але коли таке трапляється з хорошою людиною, вона перекреслює своє майбутнє, поки не спокутає невірний крок… Я допоможу Юрію зміцніти душею. Я відмовлюся від найскромніших утіх, продам найдорожчі речі, працюватиму, не покладаючи рук, аби сплатити борг мого чоловіка польській державі… Зоя назвала б мене божевільною…
Анна Сивульська. Ми з мамою не залишимо пані у скруті…
Орися Щедрик. Дякую, рідні… Працюючи у вас, скорочу ув’язнення Юрія… Якби дозволили, я відбувала б те ув’язнення замість нього! Зоя назвала б мене блаженною…
Анна Сивульська. Немає вже у вас, пані Орисю, подруги Зої! І чи була?

Зі сторони фасаду до співрозмовниць біжить Сніжана.

Орися Щедрик. Сніжано! Дочко!
Анна Сивульська. Привітаюся з дочкою пані і йду до своєї. Гадаю, дуже скоро повернуся сюди з доброю вісткою…

Молоді жінки, наблизившись одна до одної, вітаюся кивком голови. Заклопотана Сніжана поспішає до матері.
Орися Щедрик. Ой, дочко…
Сніжана (обіймаючи матір). Вітчим Юрій телефонував мені, коли виїжджав у Люблін. Розповів про сина, якого розшукує.
Орися Щедрик. Дружині не признався…
Сніжана. Хотів признатися згодом… (Вкрай схвильовано). Мамо, вітчим… батько назвав адресу мого Пйотрика!
Орися Щедрик. Господи! Що ж тепер?..
Сніжана. Не знаю, мамо… Я не приховала цього від нареченого…
Орися Щедрик. Так, мусиш бути чесною...
Сніжана. Пйотрик тут. Приїхав зі мною.
Орися Щедрик. Що сказав твій наречений про Юрія Щедрика, якому він – чужа рідна дитина?..
Сніжана. Мовчить Пйотрик, важко йому осмислити свої почуття…
Орися Щедрик. Пережив чимало хлопчина…

До дочки і колишньої дружини підходить Вадим Драган.

Орися Щедрик. Вадиме, таке трапилося…
Вадим Драган. Знаю, Орисю. Підслухав ненароком… Підвезли мене машиною до бабці, яка самогон продає. І звідти теж підвезли. Хутко повернувся – ніби з допомогою Божого провидіння, аби щось змінити у своєму житті, побачивши і почувши дочку і колишню дружину…
Орися Щедрик. Облиш, чоловіче, надію… Я ніколи не покину Юрія Щедрика!
Вадим Драган. Ти не зрозуміла мене, Орисю. (Викидає пляшку). Завинив я перед тобою, Юрієм і дочкою, дуже завинив! Тому дам собі спокій з горілкою і теж зароблю грошенят для звільнення Юрія з в’язниці.
Сніжана. Тоді у мне буде два справжніх батька…

Вадим Драган виходить.

Орися Щедрик. Несподівана переміна в душі Вадима… Я вірила в цю несподіванку…
Сніжана. Здається, ця несподіванка не остання сьогодні…
Орися Щедрик. Про що ти, доню?
Сніжана. Ще одну обіцяла пані Божена, хоча сумнівалася у своїх можливостях…
Орися Щедрик. Сніжанко, не говори загадково… Не та ситуація…
Сніжана. Господиня довіряє вам, мамо. І батькові Юрію довіряє. Не боїться ошукатися…
Орися Щедрик. Падку! Та не муч матір!
Сніжана. Зачекайте, рідна. Почуєте з перших вуст.

Підходять Божена Сивульська і Анна Сивульська.

Орися Щедрик. Серце моє б’ється, як навіжене! Пані Божено, знаєте якусь новину?
Божена Сивульська. Найкращі новини ті, які ми плекаємо самі… Мені дозволили оплатити борг пана Юрія перед польською державою. Тепер його не судитимуть… Коли ваша ласка на те, мої затрати відшкодуєте своєю працею.
Орися Щедрик. Диво, яке ще не усвідомлюю…
Анна Сивульська (з усмішкою). Повернення чоловіка пані – найкраще цьому підтвердження…
Орися Щедрик. Юрій повернувся?
Анна Сивульська. Щойно.
Божена Сивульська (вказує на дім). Вони з сином там. Дивляться один одному у вічі. Мусимо зачекати… Трохи або вічність…

Завіса

Приморозок був недоречним, як похоронний обряд на весіллі. Кожен, хто вийшов з автобуса в ранкову пору, зникав з очей так хутко, що в літератора Ганського забрунькувала строфа про макові зернятка, розвіяні вітром… Ганський хапався за ниточку вірша, природна аномалія в червні хутко перестала б його турбувати, якби не собака, на якого гримала продавець чебуреків. Тварина тремтіла, але не покидала наміру зарадити голоду, підсиленому приморозком, її очі сповнило здивування: невже не дадуть шматок, якщо на прилавку так багато смакоти? Серце Ганського закалатало дужче, адже собаку такої ж породи, сибірську лайку, з десяток років тому подарували йому на іменини. Чудовий собака, проте часто губиться поодалік від будинку господаря. Ганський уявив митарства свого улюбленця, втраченого з необачності… Знайшов заблудлого за кілька тижнів, замученим і схудлим… Маковим зерняткам так і не судилося стати мандрівцями або ж посланцями некволого розуму та сягнути високого сенсу буття, літератор відмахнувся від них, вдихаючи запах пережареної олії не кращої якості, та зашелестів гривнями. Він уже потягнувся за чебуреком, купленим для лайки, коли почув телефонний дзвінок – довгожданий! Ухопив мобільний.
- Слухаю, пане видавцю! Так… Так… Вельми вдячний! Ваш ризик буде виправданим. Я відчуваю, що мою книгу куплятимуть. Радий, безмежно радий великому тиражу. Це вперше в моєму житті! Ви підштовхнете мене до плідної праці…
Ганський торохтів і торохтів, його вдячність, одягнена в метафори та епітети, проносилася над лайкою навпроти, лавками, автобусами і дахівками, злітала в небо і поверталася в розхристане місто німбом на головою того, кого було названо видавцем з європейським менталітетом, янголом-охоронцем і просто людиною з великої букви… Огрядна продавець зирила то на захопленого новиною літератора, то на собаку, присутність якого коло прилавку її неабияк дратувала. Вряди-годи стримувала роздратування думкою про те, чи віддасть балакучий дивак собаці увесь чебурек, чи трохи поласує ним сам.
Чотирилапий нараз загавкав і гучно заскавулів – так пронизливо, що останній дифірамб Ганського застряг йому в горлі. Розгарячкований літератор поквапився його звідти добути, відбігаючи в сторону автовокзалу. Ніби й не довго відсторонювався, а за собакою і слід загув! Невимовний жаль заплющив Ганському очі, та коли вони, розплющені знову, пропекли чебурек на прилавку, рука, вправна на клавіатурі ноутбука, не менш вправно підхопила добротну поживу, якої не дочекався собака.
Ганський поспішив у лабіринти ринку. Чомусь був переконаний, що чотирилапому спало на гадку підкріпитися коло торговельного ряду з м’ясом та салом. Стрімко перебирав ногами, взутими в дерматинові сандалі. Жодною сторонньою думкою не затуманив нагальну мету – знайти голодну та ображену тварину. Хіба що одна-єдина прокралася в голову мимоволі: дуже вже кепсько виглядало його потріскане взуття, в яке жбурляли посмішки торговці у вишуканих туфлях. Захотілося придбати такі ж добротні та красиві, коли отримає гонорар за нову книгу. Несподівано перечепився за чиюсь ногу і прикусив до болю язик. Чому не користуюся язиком? – дорікнув собі хвацько та відразу засипав запитаннями про лайку кількох пишнотілих тіток у білих халатах. Тітки, височіючи над Ганським, прогиналися, мовби коні перед невідомим бар’єром, і роздували ніздрі: не покупець, тож навіщо краде час? Ганський побрів далі. Невдовзі вперто товкмачив вусатому чолов’язі про свій ганебний вчинок і, як доказ, вихопив з пакета охололий чебурек. Чолов’яга підкрутив вус та знизив плечима, мовляв, тут і не пахне аморальним… Аби не бачити округлених очей наступних продавців, перед якими щиро сповідався, невгамовний подався геть. Перед виходом з базару глянув на годинник: пошуки відібрали час. Чи встигне владнати всі справи? Відчув утому і сів на стілець, залишений кимсь поблизу. Відпочити б трішки і – галопувати, як мовить видавець, що так його, скромного літератора, ощасливив і… спонукав образити собаку… А може, не варто так себе картати? Може, просто порадіти творчому успіху на сорок сьомому році життя, дихати на повні груди в передчутті привітань, захоплених вигуків і тостів… Чому б ні! Хіба собака може стати цьому на перешкоді? Власне, в нього є господар, який шукає заблудлого… І трапляються небайдужі міщани з недоїдками… Але господарі не завжди знаходять, а міщанам не завжди хочеться траплятись, коли вони комусь украй потрібні. Ганський нервово потупотів дешевими сандалями і вкотре пригадав скавуління лайки. Хай йому грець, - міркував, - яка несправедливість: якщо ти дуже щасливий, обов’язково у когось частинка щастя відніметься… Що це? Закон природи, чи природа людської натури, від якої страждають слабші?.. Страждають до розпачу, до скавуління… У Ганського ще більше зіпсувався настрій, відмотав стрічку часу у зворотному напрямку – до моменту зустрічі з собакою. Ось на моніторі телефону зблиснуло прізвище видавця… Ні, з розмовою не поспішати, поки чотирилапий красень вірить у добре серце людини… Чебурек опинився на долівці, собака миттєво прикрив його лапою… Несподівано стрічка часу повернулася туди, де їй належало бути, і мчить за чотирма собачими лапами… Ганський скрикнув та кинувся услід: знайшовся ображений! Як зупинити? На яку кличку відізветься? Дешеві сандалі зреклися човгання і підстрибують, відстрибують, перестрибують – жодна перешкода їм не завада. Собачі лапи вже близько! Нараз розкішна туфля вдарила собаку в бік! Бідолашний покотився під прилавок, заскавулів од болю. Очі Ганського відірвалися від туфлі і поповзли вище – до червоної пики її власника, а рука літератора ляснула по червоній пиці так, аж відлуння покотилося ринком! За мить зарепетувала червона гримаса... Двоє поліцейських скрутили підтоптаному месникові руки, вдарили у живіт, поволокли ослаблого в кімнату поліції на автовокзалі, посадили на стілець. З червоної гримаси навпроти бульбашками спливають і лускають погрози, тільки слід від ляпаса начебто знамено, що добавляє духу нападнику. Ганський – у контрнаступ. Рішучо і несамовито! Ще кілька хвилин тому згорів би від сорому, якби назвав себе відомим письменником, бо ж відомий, як жартують колеги, широкому загалу вузького кола, але тут, у кімнаті поліцейських, - пан або пропав! З вуст Ганського сигнальною ракетою злетіло попередження про відповідальність за знущання над тваринами. А далі, мовби кулями, прошив пиху червонощокого і спокій поліцейських заявою про те, що доладно опише подію, що почалася з собаки… Врешті, поклав на стіл письменницьке посвідчення, яке сприйняли, наче бойову гранату…
Червона гримаса нахилилася до розкішних туфель, поліцейські пошепки радяться в кутку. В кімнату заглянуло сонце, і Ганський здивувався, як міг бачити стіни темними, якщо вони в кімнаті доволі світлі… Поліцейський старшого віку прочинив вхідні двері, від чого світла побільшало удвічі та легше дихається. Молодший кивнув червоній гримасі, і вона виплила за ним надвір. До Ганського долинула тиха фраза старшого поліцейського.
- Збережемо статус-кво…
- Збережемо, - вдавано неохоче погодився літератор.
- Вибачатися не буду, - кинув співрозмовник.
- Нехай так…
Звільнений «відомий» поспішав у справах. Остання подія настільки стисла його час, що тепер він пружинив, підкидав угору і не дозволяв приземлитися. Ганський називав такі часові проміжки розкриленням блаженного, хоча блаженства не відчував зовсім: безліч побічних думок заважали зосередженню на якійсь певній справі. Сьогодні думки були спорідненими, бо з однієї в іншу перестрибувала з гавканням та скавулінням заблудла лайка, не зникаючи назовсім ні в книгарні, ні в господарському магазині, куди стелилося Ганському… На всяк випадок повертав у завулки з надією знову зустріти чотирилапу. Ні з ким не розмовляв про неї, бо ж висміють, як і ті, попередні співрозмовники… В якусь мить згадалися макові зернята, з якими порівняв подорожніх… В метушні люди маліють. Чим дужче метушаться, тим хутчіше стають непомітними собі… Втрачають вагу люди… Не тіла, а душі… Ганський здригнуся – не оминув чотирьох, що змаліли: підстерегли його в безлюдному місці. Оточують, аби пограбувати.
Гатили руками і ногами. Усі відразу. Поки тримався на ногах – відбивався, а лежачи очікував останнього удару – смертельного. Пронизливе гавкання знайомої собаки повернуло свідомість, що пригасала… Собака повис на найдужчому, шматував потилицю. Троє інших кинулися на собаку, але зіштовхнулись і гепнулися. Їхній супротивник кружляв довкола, не змовкаючи. Десь засигналив автомобіль, потім другий, третій… Нападники побігли. Чотирилапий наздоганяв задніх і кусах їхні литки.
- Я не твій господар, - хрипів порятований.- Ти помилився, друже… Але - ні! Ні!... Жоден з нас не помилився…
2018р.

 Мені здалося, що хуга за вікном підхопила молитву важкохворої в лікарняному коридорі: вони, стихія і жінка, доторкаючись до скла чолами з протилежних сторін, благали про порятунок, але якщо хузі дошкуляло передвесняне потепління, то жінці його, ох, як бракувало. Над жінкою кружляли тіні тих, хто оминав її – байдуже або співчутливо, не знайшовши бодай одного теплого слова, котре втішило б, зміцнило б згорьовану бідолаху перед важкою операцією на легенях. Коли перестали шептати вуста, чоло та очі бідолахи утворили трикутник задуми, властивий найчастіше… Безпомилково впізнаю людей цієї професії навіть у натовпі: можуть пильно дивитися тобі у вічі, дослухатися до розмов, але не покидають острівця, на якому постійно жебонить джерельце якоїсь флегматичної думки, одягненої в неспокій, очікуваний від непередбачуваних створінь – дітей. І нехай учителювання з плином літ відходить у минуле, у трикутнику задуми не відбувається жодних змін – така собі бермудська безодня, що краде у вчителя усміх чи довго не випускає його на поверхню, коли всі довкола з якоїсь причини регочуть од пуза. Особистий біль теж не в змозі заглушити тоненького жебоніння у свідомості: ті ж дитячі силуети миготять нею і додають снаги, бо сповнив життя неабиякий сенс.
- Запрошую на педраду! - вибудовую завулок, в якому жінка могла б загубити крихту неспокою…
- Дуже приємно, колего! – відповідає.
 Розумію, що станемо співрозмовниками. По першому кроці обмірковую другий: повернути б розмову так, щоб виговорилася та, чия молитва на спині хуги сягає височини, пробивається крізь хмари і вибирає стежу до Бога. Так уявилося… За хвилину подумки хугою називаю сьогодення співрозмовниці, хмарами – невідомість, якої лякається, і стежею – операцію, що розпочнеться ранком…
- Під ніж хірурга ляжу не вперше, - трикутник задуми захитався і похилився вперед, начебто жінці в останню мить спало на гадку приховати його від сторонніх.
 О давно закостеніле вчительське правило, що забороняє оприлюднювати емоції, як міцно завчили тебе вчителі старої формації. Моя співрозмовниця з таких. Знову підходить до вікна, щоб тільки хузі довірити залишки переживань на своєму обличчі, допоки повністю не заховаються вони в серці.
- Де почали вчителювати? – запитую, й далі переймаючись другим кроком…
 Мовчить. Черпає думкою з криниці давноминулого, а згодом вихлюпує на долоні вечора все, що залишилося прозорим у пам’яті, можливо завдяки емоціям, яких ще не вміла тоді приховувати.
- Допоміжна школа-інтернат для дітей з вадами розумового розвитку, - ніби зчитує з вивіски назву міської установи, якою, зазвичай, батьки лякали своїх не вельми старанних у навчанні нащадків, учнів середніх шкіл, і стежить за моєю реакцією. – Не романтично, правда, не романтично потрапити одразу туди на працю?
- Так, романтики обмаль, - погоджуюся.
- Зате більше халеп… - вперше усміхається і продовжує бадьорішим голосом. – Уявіть собі дебелого юнака, що в одних трусах вистрибує з дверей спальні в десятій вечора й переслідує коридором вихователя. Молода жінка з жахом збігла крутими сходами до вхідних дверей гуртожитку і повисла в мене на шиї, благаючи про порятунок. За її плечима важко дихав переслідувач, але рук не розпускав. Тільки скиглив… Як виявилося, в його трусах розірвалася гумка, тож потрібна була допомога.
- Кумедний випадок.
- Кумедніший, гадаю, трапився через тиждень, - оповідачка присіла на стілець. – Обласне освітянське начальство влаштувало нам семінар з вивчення передового педагогічного досвіду. Випало й мені проводити відкритий урок з математики в сьомому класі, доводити вчителям з інших допоміжних шкіл області, що й розумово відсталі діти, як писалося в офіційних документах, поповнять ряди трудового селянства і робітничого класу з добрими навиками до праці. Повірте, не хвилювалася: на кілька десятків учнів кожного класу знаходилося два-три випадкових…Ну, тих, яким місце в масовій школі. На жаль, безбатченків інколи таврували… На відкритому уроці все ладилося. Гарне унаочнення, передові методи, музика для психологічного розвантаження… Хай би вона пропала та музика… Найбільш насуплений учень раптом розреготався, вибрався на парту, зняв сорочку і, розмахуючи нею, затанцював. Я поспішила вимкнути музику – запізно: танцівник, розпалившись, вертів стегнами, корчив гримаси присутнім вчителям і безперервно гудів. Інші діти, копіюючи педагогів, низько схилили голови і завмерли. Не пошанований увагою витівник утихомирився, зітхнув і спокійно досидів за партою до кінця уроку.
- Серйозна справа педагогіка, - резюмую. – дипломатична...
- Найгірше, коли стираються грані між фантазією та реальністю в тих дітей, що не здатні мислити логічно або ж у яких пригальмовано інстинкт самозбереження.
- Підвела пильність? – тривожуся.
- Не мене – мою колегу, ту втікачку, про яку мовилося… - пояснює. – Задрімала, стомлена, за столом у коридорі гуртожитку, а вихованці опівночі тихцем у шкільний сад. Дідок-сторож – за ними услід. Не зупинив із цікавості, проте добряче від них, прудконогих, відстав, а поки наздоганяв, два десятки хлопчаків, мовби птахи, встигли облюбувати дерево. Власне, так дідусеві подумалося, але хлопчаки уявили себе… фруктами. Переросток-здоровань поважно підіймався по дереву, затіваючи з кожним почергово короткі діалоги.
- Достиг?
- Угу.
- Падай!
- Достиг?
- Ага.
- Падай!
- Достиг?
- Е-е-е-е
- Падай!
Один за одним, ламаючи гілляки, гепали з дерева на землю фантазери. Сухорлявий хлопчак, що видерся найвище, на запитання здорованя вичавив із себе верескливе.
- Зелений… Тримаюся!
- Ги-ги! Ги-ги, - скривив рот здоровань. – Збивайте зеленого!
Перша ломака, яку жбурнули знизу, влучила здорованю в шию. Падаючи, потягнув за собою недостиглого на голови інших фруктів. Ніщо так не приводить до тями, як потовчені місця: фрукти на очах сторожа знову усвідомили себе створіннями, яким хочеться спокою і відпочинку і яких, нехай своєрідно, та все ж таки навчає досвід.
 Подаю оповідачці на її прохання склянку води.
- Добре, що жартуєте, колего.
- Тетяна Олегівна, - відрекомендовується і запитально зводить очі.
 Озвучую власне ім’я, чим спонукаю важкохвору до нових спогадів.
- Учня… найважливішого в моєму житті, теж звали Богданом, - виколисує з приємністю на вустах. – Його привезли в нашу школу з сусіднього району, зі школи-інтернату, де гризли граніт науки звичайні, цілком нормальні діти. Характеристика писана жовчю… Злочинцям дають кращу. Малого безбатченка прирівняли до бездушного бузувіра, чиї руки і ноги виросли лише для бійки, а язик – для висловлення всяких нісенітниць. Ніхто в школі-інтернаті не вник у причини поведінки хлопця, ніхто не заступився за нього. Десять хвилин, всього десять хвилин знадобилося мені, аби переконатися: жовчній характеристиці місце на смітнику. Переглядала за вчительським столом особові справи поповнення класу. Ніби й тихенько, собі під ніс мовила, а нараз - надривний плач учня за спиною.
- В Богданка на папері мама є, а в мене немає! На папері… В Богданка… Богданку, я не маю, не маю мами на папері…
 В очах оповідачки – вологий відблиск душі.
- Здавалось би, яка тут різниця, – шептала, - обидва хлопчики зосталися без матерів, ніколи не знали їхньої ласки, але, виявляється, дитячий біль страшніший, дитяче життя пусткою, коли навіть згадка відсутня про матір. Одне моє здивування тоді змінилося іншим. Першим ображеного кинувся втішати Богданко.
- Не плач, - гомонів, - у всіє є мами, тільки вони губляться, і вчителі не знають їхніх імен, а колись Господь змахне рукою – і всі імена засвітяться, як ліхтарики. Кожен із нас побіжить на світло, яке до нього наблизиться. Буде тепло і затишно, і дорослі не кричатимуть на нас, не битимуть, бо їм стане соромно…
 Оповідачка похитала головою.
- Спочатку гадала, що Богданкові міркування запозичені, бо ж десятирічна дитина… Спочатку й не повірила цій дитині, що всі оцінки в її особовій справі – чужі. Про підробку замислилася, коли Богданко на уроці української мови виконав найскладніші завдання семи наступних уроків. Навчальна програма допоміжної школи, звичайно, спрощена, але досвідчений педагог осмислює учня по здібностях та навиках і робить необхідні кроки вперед.
 Вчительська лексика важкохворої привернула увагу медсестри, матері дітей шкільного віку. Дослухалася до розмови в коридорі краєм вуха, а згодом, вельми зацікавлена почутим, присіла на стілець неподалік.
- Богданкові здібності вражали, - сповідальний вираз обличчя оповідачки переконав у її щирості. – Довгими зимовими вечорами займалися з ним індивідуально. Навіщо? – це запитання вголос прочитала на вустах медсестри і розхвилювалася. – Щоб дати дитині шанс, пані!
- Повернутися в середню… масову школу, - здогадуюся.
- Так! Так! – хвилювання підвело оповідачку на ноги. – Ви пам’ятаєте колишню… радянську систему? Однією рукою дітей пригортала до себе, а іншою шмагала. А що вже казати про затаврованих… Богданкові тавро неповноцінності одразу надщербило серце. Не міг змиритися з тим, що повз його нову школу щодня проходять діти, яких вважають розумниками і перед якими відкриються шляхи, недосяжні для вихованця допоміжної школи. Поза тим деякі розумники не змогли обійтися без Богданкових знань. Хтось із вихователів забув на столі у хлопчачій спальні завдання підвищеної складності з математики за п’ятий клас середньої школи, які намарно намагався виконати за сина-трійочника, а наступного дня розповідав усьому педколективу, що розумово відсталий учень з цими завданнями впорався ідеально і перша синова п’ятірка – завдяки йому. З того часу учні середньої школи часто гостювали в Богданка зі своїми домашніми завданнями та шоколадками, а він, пригощаючи однокласників, нажив серед них недругів… Хлопчину звинуватили у приховуванні солодощів. Нишпорили в його ліжку та одежах. Скривджений і принижений, дав кулаками відсіч…
- Повторилася історія… - зітхаю.
- Історія пошматованої душі, - важкохвора миттєво спохмурніла. – Що може бути гірше? Очі дитини вкривала чорна пелена – розміром од народження до останніх образ… Бачив світ спотвореним, непривабливим для життя… Озлобився на всіх. Я впізнавала тоді в Богданкові андерсенівського Кая зі скалками лихого дзеркала в серці… Кривляння, непослух… Якось увечері зателефонувала мені вихователька, бідкалася, що вихованець відмовляється спати. Здогадуюся, про кого мова, тому й не допитуюся. Через півгодини відчиняю двері гуртожитку і бачу в коридорі на першому поверсі Богданка: сидить непорушно перед телевізором.
- Вкладайся в ліжко, - благаю. – Бо дріматимеш завтра на уроках.
Відмовляється. Не кричу – усміхаюся, беру жартома на руки і скрикую від різкого болю у шлунку. Болить нестерпно – аж виривається стогін. Винуватець стає навколішки, плаче, обіймає мене.
- Тетяно Олегівно, простіть! Я знав, знав, що ви хворієте і так ганебно вчинив!
- Не буде в тебе, хлопче, скалок у серці, якщо можеш їх виплакати, - тішуся, знемагаючи. – Доки житимеш – не буде!
 Медсестра побігла на поклик дідуся в палату навпроти. Перед дверима зупинилася і кинула оповідачці.
- Гріхом, чиїмось великим гріхом були митарства того хлопчини в допоміжній школі.
- Той гріх зачепив своїми щупальцями і мене, - важкохвора жестом попрохала присунути їй стілець. – Зачепив, адже пливла за течією, яка зносила хлопчину в безглуздя.
- Пливли до пори, - висловлюю здогадку.
- До літа. До відпустки, - оповідачка склала молитовно долоні. – Покладалася на небо і власну рішучість, хоча суперечила небу, коли тицьнула хабарі за потрібну інформацію в кишені директора школи, що позбулася Богданка, і завідувачки пологовим будинком. На радощах не стямилася, як опинилась під вогненними кучерями грози. Притисла клаптик паперу з адресою матері вихованця до серця, боялася втратити маленьку цінність, яка не дозволить підступним і байдужим топталися по цінності великій – дитині! За мить усвідомила: на польовій дорозі промокну до нитки і тоді... Вогненні кучері заледве не торкалися мене, а крутілка громів над ними злітала вгору і теж опускалася вниз, але наді мною громи затихали: можливо, були здивовані тим, що тендітна жінка в час небезпеки поєднує з молитвами вивчення напам’ять кількох слів і цифр…
- Вірили, колего, в чудову переміну жінки, котра покинула рідне немовля десяток років тому? – запитую з інтонацією сумніву.
- Ми, вчителі, у більшості своїй - романтики. Які б підніжки не підставляло нам життя, ми – романтики. Наше небо завжди світле, навіть коли затуляють його чоренні хмари, наш обрій вважаємо сонячним, якщо звеселить його хоча б один золотавий промінчик, наші душі – як голуби, що приносять у гнізда для малечі зернята всього життєдайного та благородного, але беззахисні перед яструбами… Поїхали за вказаною адресою з Богданком удвох. Хлопчина розглядав тіток за вікном автобуса і в кожної з них позичав найкраще для маминого образу, вимріював, змальовував в уяві маму красивою, поважною і з добрим-добрим усміхом на вустах, в чому й зізнався мені за кілька кроків од під’їзду, що був нам потрібен… Зізнався й хутко насварив себе, якось по-янгольськи червоніючи…
- Схаменися, Богданку! Хіба не любитимеш матері, якщо вона нещасна, якщо давно розгубила усмішки і сидить, скоцюрблена, в куточку?
 Оповідачка повела рукою, ніби погладила по голові вихованця за його сокровенні слова – як тоді, коли заходили в під’їзд, і нараз сполотніла. Вмовляю її не продовжувати розповіді, бо ж перехвилюється, нашкодить здоров’ю. Намарно – вивищує фінал їхньої з Богданком подорожі.
- Біля вхідних зустріли даму в розкішній сукні. Запах дорогих парфумів, випещене обличчя, екзотична зачіска – таку мимоволі мовчки пропускаєш поперед себе. Верткий хлопчина, поки не впіймала його за руку, дорогою не поступався, а відстрибнувши вбік, вигукнув.
- Тітко! Тітко, шукаю маму. Допоможіть!
- Маму? – незнайомка оторопіла і не відразу оговталася. З-під макіяжу пробивалося щось лиховісне… Вхопивши мене за лікоть, відвела за ріг будинку.
- Облиште! – пручаюся.
- Адресу і прізвище! – шипить.
 Називаю те, що вимагає, і задкую: ось-ось накинеться з кулаками.
- Розчулити хочеш, суко, - наступає. - Вилупка мого привезла, од ґвалтівника вилупка. Здох ґвалтівник і цей нехай…
- Побійтеся Бога! – перебиваю. – Про дитину мовимо, кровинку вашу. Не бідуєте, тож ощас…
 Від удару в груди падаю на асфальтівку. Здригаюся від цокоту каблуків-шпильок, що віддаляються. Згодом повертаюся до Богданка.
- Немає в тебе, хлопче, матері – померла!
 Дитина дорослішає в мене на очах.
- Мамо, - мляво ворушить тоненькими вусточками. – Я живу в пеклі, яке називається допоміжною школою. Те пекло не відпустить ніколи… Тавруватиме, поки не покину цей світ, як і ти, мамо… Ой, вибач, рідна. Не мучся… Усміхайся щасливо на небі, в раю.
- Богданку! Богданку! – обіймаю хлопчину.- Ти – янголя…
- Тетяно Олегівно, будьте моєю мамою на землі! – скрикує і горнеться до мене, а в моїй уяві побитий яструбом голуб розправляє крила і злітає ще вище… Найвразливіша душа – наймогутніша…
 Оповідачка заплющується, щоб не бачити мого розчулення, бо впевнена, що теж сповідую закостеніле вчительське правило… Як і вона, довіряю заглянути в обличчя тільки несамовитій хузі за вікном.
- Знайомтеся – мій син Богданко! Кандидат математичних наук. Примчав провідати, – той же лагідний голос повертає мені самовладання. За мить приязно тисну простягнуту чоловічу руку.

2017р.

   На сільських весіллях музик люблять усі, крім погоди: часто-густо ця пані в прозорих одежах допече їм спекою або дощем, що віднайде тріщини та діри в наметі. Ох, чортихаються тоді вусаті чи безвусі віртуози, пихтять, переносять і пересувають інструменти, тикають пальцями вгору: дивися, господарю, як твої помічники нашкодили музичному мистецтву. Господар по-українськи щиро розводить руками і по-українськи хутко вирішує цю проблему: перед музиками негайно з’являється отакенна пляшка самогону і смачнючі наїдки, мовляв підкріпіться, хлопці, ще до того, як гості сядуть за стіл, розслабтеся, пожартуйте. І припрошені не дармують – знімають напругу, як примовляє цимбаліст Андрій, у темпі вальсу. Буває, так «навальсуються», що весільний марш, яким зустрічають гостей, звучить у них, м’яко кажучи, експериментально, поки не зауважують схожості мелодії з тією, якою проводжали в потойбіччя небіжчика минулого тижня. І це ще квіточки, ягідки у вигляді жартів добирають кольору і ваги згодом, коли на весіллі багато говорять і мало слухають, а бажання веселитися в кожного настільки потужне, що поїдання очима тамади, а за його відсутності старости - невідворотний процес. Але якщо з жартами в того чи іншого якось не дуже, розперезуються наші музики… Чого тут тільки не почуєш. А вчора… Спочатку ніби й у десятку з анекдотами, життєвими історіями про стосунки двох, подружню невірність. Якби ж то цимбаліста Андрія найдурніша муха не вкусила.
- Чоловіки, - вигукнув, - хто зраджував дружині, - підведіться!
   Примхлива пані-погода позаздрила миттєвій переміні чоловіків-застільників. Сонячне втекло з їхніх облич, зсутулилися, зблиснули спітнілими чолами.
- Що верзеш, бовдуре!
- Ха-ха, ха-ха, - розсипав цимбаліст, - страуси та й годі! Ей, жіночки, поки у страусів голови в піску, підведіться, кому посміхнулася втіха на стороні!
   Худюща Маруся підморгнула ліворуч і праворуч.
- А що, жіночки, - підведемося на стрункі ніжки?
   Коли б поблизу впав метеорит або ж вибухнула атомна бомба, чоловіча компанія, що за сільською традицією розмістилася окремо від жінок, зреагувала б спокійніше: вісім десятків на струнких чи не вельми струнких ніжках видалися чоловічій компанії ще масштабнішою катастрофою – на відстані виривала серця і душила. І назва в цієї катастрофи з тваринним відголоском – ревність! Можливо, якимось дивом виправив би хтось ситуацію, якби не було на світі свекрух.
- А я казала, що у твоєї очі хвойди! – пропищала опецькувата бухгалтер такому ж опецькуватому сорокарічному синкові.
   Усі чоловіки почали придивлятися до очей своїх дружин. Хтозна, чи не відшукали б у цих очах свого заспокоєння, та знову долили масла у вогонь музики.
- Руки на голови, хлопці, щоб роги до стелі не виросли!
   Дзенькнула і розсипалася на долівці склянка, чийсь кулачище перекинув кілька тарелів на столі, покотилася лава, покинута охочими зчинити бешкет.
- Не псуйте весілля, вар’яти! – стрепенувся староста.
   Окрик старости зупинив шаленців. Помовчавши, посопівши в роздуті ніздрі, подалися з весілля геть, а за ними і вся чоловіча компанія. З жінками залишилися неодружені, вдівці, дідусі та діти. Ніхто не побіг за чоловічою компанією услід: показиться та й одумається.
   Дорогою трапилася шкільна котельня. Власне, як вона могла не трапитися, якщо до неї, начебто земним тяжінням, притягувало шанувальників чарки в будь-яку пору року, тільки би з вільним часом склалося. Тут усі тобі зручності: запас самогону в кочегарів – невичерпний, ніякий сторонній витрішки не справляє, а хильнеш лишнього – відпочивай на ліжку. Опустивши додолу очі, кожен добряче ковтнув із кухля, піднесеного старшим кочегаром, що теж причвалав з-за весільного столу. Черв’як підозри, який точив кожного, перетворювався тепер на велику отруйну гадюку. Чоловічі міркування туманом зависали між стінами прокуреної котельні, затуляли кожному світ: все, немає нічого доброго надалі! А туман густішав і густішав.
- Моя в Італії спала не лишень у кімнаті перестарілої бабусі, яку доглядала…
- Мою в Іспанії сеньйор хвалив не просто так…
- У моєї в Данії підозрілі друзі…
- Моєю в Португалії хтось опікується …
   Туманилося, туманилося, туманилося… Невеличким просвітом слова листоноші.
- А моя зі села – ні на крок.
- Ба, а ми не хлопи для твоєї? - виплюнув вайлуватий Омелько, знічев’я, щоб зачепити за живе листоношу, бо як так – усім погано, а йому на душі пташки співатимуть.
- Падлюка! – нога листоноші влучила Омелькові в те місце, на гріховність якого натякав.
   Чоловіки враз поділилися на прихильників та опонентів Омелька, посилали один одного туди, куди вся Європа посилає правителя однієї сучасної імперії, хапали один одного за груди. Роздратування і оковита підштовхували їх до бійки.
   З відчинених дверцят котла вирвався язик полум’я, наче покликало чоловіків до себе пекло. Пригадали, з чого почалося пекельне в їхніх душах… Схильний до оптимізму листоноша торкнувся плеча авторитетного в селі – підприємця, чий досвід і мудрість, за місцевою міркою, визначили як «огого!».
- Ну, все ж таки наші жінки, не такі, напевно…
- Такі! – вистрілив широким ротом авторитетний, - мізки в жінок починають працювати не одразу… тому не здатні збрехати в перші п’ять секунд, почувши запитання… Каються тепер, гадаю.
   Захмелілі голови не піддали почутого сумніву, бо належали простим роботягам, що думають руками і ногами. Головам залишалося спрямувати усе, на чому трималися, до виходу з котельні, а далі… ні, не вони винні, що на ближньому обійсті розбито об стінку вазони з екзотичними квітами, на другому – розтрощено трактором огорожу, на третьому – зібрано у купу і спалено жіночий одяг, на четвертому – полетіла у вікно каменюка, на п’ятому…О, цьому, як і всім іншим, віддаленим, поталанило – вибух на котельні розвіяв торнадо ревнощів.
   Чоловіча компанія оточила руїни.
- З якого дива оказія?
- Забув охолодження котла увімкнути, - зізнався старший кочегар, - як і ви, побіг душу відвести й забув…
- Винен не він, - аж до грудей підтягнув штани Омелько, - жінки винні: довели нас усіх до білого шалу!
   Слова Омелька здійнялися вітром, що розбурхав десятки інших вітрів на обличчях невгамовних страждальців. Поєднавшись, знову ревнули вітри голосом торнадо, підхопили і понесли чоловіків на обійстя, де веселяться їхні дружини. Ох, не до веселощів буде дружинам…

   Староста першим побачив куряву на пагорбі
- До лісу, жінки, - мовив розважливо, - бабусі ваших прабабусь там від орди ховалися і ви поспішіть навпрямки, хай йому грець! Заспокою чоловіків – покличу вас.. Ех, - махнув рукою в сторону чоловіків, - були козаками, а стали турками.
   Цимбаліст Андрій штовхнув старосту.
- А що, накажи музикам весільним маршем повторно ревнивців потішити.
- Одчепися! – куці ноги старости понесли його до воріт, заледве торкнувся хвіртки, як за спиною гримнула музика.
   Чоловіча компанія, оминувши старосту, зупинилася біля музик.
- Знущаєтеся?
   Музики продовжували грати. Нагороджені стусанами, не зупиняли, не стишували марш, бо мали за правило: що почали, те потрібно закінчити, бо мистецтво понад усе, навіть, коли ризикуєш отримати на горіхи.
- Куди поділися жінки? – гукнув Омелько цимбалісту, далебі тому, що в того язик, як помело, і таємниця на такому язиці, як канатоходець на слизькому канаті.
   Цимбаліст миттю скрутив Омелькові дулю, ще й поплював на неї – щоб краще смакувала.
   Знову гарикнув торнадо. Староста розкинув руки, ніби збирався чаклувати, щоб якось порятувати і музик, і весілля, слова роїлися на його вустах, але не ті, що потрібно. Найвагоміші у скрутній ситуації знайшлися, коли стомився протистояти шаленству.
- Вип’ємо за здоров’я молодої пари!
   Поступово змовкли, сіли за столи, пили і смутніли, пили і байдужіли… Ні в сих, ні в тих стояли музики. за відсутності чоловіків жінки танцювали з жінками, а тепер хіба чоловікам до такого вдатися? Цю ідею і виголосив цимбаліст. Виголосив і відчув, що для цього весілля його жартів достатньо, бо інакше доведеться веселити лікарів…
   Поза тим староста петляв лісовою стежкою. Здригнувся, коли окликнули.
- А, втікачки, - пробурмотів, - ви, ви, - нервово зламав гілляку,- далеко зайшли, не в ліс – у свою пиху. Десяток, півтора десятка літ за границею. Майже всі жінки села! Повертаєтеся на свята, у відпустки. Ходите павами, дивитеся на чоловіків зверхньо. А вони хіба так дивилися на вас, коли куштували заробітчанства в Польщі, Чорногорії та Іспанії? Вони зупинилися в дев’яності, звівши для сім’ї житло, вивчивши дітей чи сяк-так полатавши безвихідь…
- Вони не дуже опиралися нашому заробітчанству, - відмахнулася худюща Маруся.
- Не дуже! – підтримали Марусю інші жінки.
- А вмовлянь, теперішніх їхніх вмовлянь не чуєте? – відкинув зламане староста, - не послухаюся – мислите кожна, бо нікуди чоловік не подінеться – проковтне те, що вчиню… Ви й сьогодні підвелися самовпевнено – проковтнуть…
   Пані-погода торкнулася старости вітерцем. Підставив лагідному вітерцеві обличчя і помітив кладку через потічок, якою й заходять у ліс.
- Здається, жінки, - вказав рукою, - оту хитку споруду встановив сам Бог, під ким із вас вона хитнеться в найближчі хвилини, та не втратить ниточки, якою пов’язана з чоловіком, дуже вже натягнутої ниточки… Лишень пам’ятайте: чоловіки розумні поодинці, а вкупі… ну, все ви сьогодні бачили…
   Прозора сукня пані-погоди злетіла над лісом, змітаючи з неба перші зорі. Власниця її неабияк хвилювалася: довго зважуються жіночки переступити кладку…
   Рясний дощ миттєво змочив плаття жінок, що теж прозорішали на очах, а далі, на кладці, й ближче до села сповнювала прозорість і жіночі душі, принаймні, хотілося в це вірити старості: оглядаючись, зчитував із прекрасних вуст приховані, але щирі усмішки.

2016р.

(уривок з повісті)
- Васильку, гальмуй – файнезно довкруж! – скрикнула Віра, зістрибнувши з рами велосипеда.
- Не називай Васильком, - жартома насупився худорлявий, тендітний юнак, над високим чолом якого колихнулося густе, чорне, зачесане вгору волосся, - давно попід стіл не ходжу ...
- Бач, дорослий який, - Вірині руки поправили білий комірець поверх піджака попутника, - а може мені приємно старшувати над тобою.
- Ще чого!
- Достатньо й цього, - дівочий сміх посипався на польові квіти обабіч, спонукав до лету джмеля з-під пелюсток ромашки, підкинув коника-стрибунця вище крислатого гурту будяків, а тоді, відштовхнувшись од землі, зблиснув між хмарками: саме так уявлялася юнакові траєкторія того чарівного сміху, прирівняного ним до музики – не випадково, бо все найкраще, все, що полюбив, було для нього музикою. Володів кількома музичними інструментами і, коли брав їх до рук, коли імпровізував, мелодія зображувала картини божественного або земного, а найчастіше обличчя вродливиці Віри. Сперечався сам із собою: земне чи небесне даровано йому бачити у великих блакитних очах, земне чи небесне відтворило себе в усіх лініях від чола до підборіддя. Боженьку, – прошептав, побачивши Віру вперше, - від такої гармонії можна збожеволіти! Але божеволів з іншої причини – власного маленького зросту. Ну, хіба пасує парубкові губитися за тинами, - дошкуляв собі, не зваживши на те, що й вона не зрівняється із соняхом, який, підрісши, перекине голову через високий тин. Що мав робити, щоб ті дебелі залицяльники не звели нанівець його потуги впасти в око красуні. Творити музику – таку, яка б зобразила розмай закоханого серця! Рік тому, весною 1940- го, в сільраду родинного села Новосілки зателефонували з райцентру: вимагали представити на музичний фестиваль Підгаєччини творіння юного диригента Василя Кардаша – зведений в один шкільний, церковний і читальний хори. Порадили назвати нове об’єднання народним хором, замиливши очі НКВД – од гріха подалі.. Жодної хвалебної пісні радянській владі – вирішив одразу, хоча вимагали протилежного. Репетиції тривали до пізньої ночі, до тих пір, поки фольклорна пісня у виконанні хористів як ті золоті піщинки, відібрані з намулу, не привабила до хати-читальні дорослих і дітей, усе селище, спрагле українських барв, притоптаних попередніми й теперішньою не українськими владами. Дехто застерігав Василя, радив прихилити голову перед комуною, нагадував приказку про ласкаве теля... А він мотав на вус почуте, придивлявся до порадників, міркував, чого вартують у людському вимірі в непевний час.
- У сего своє на думці, - докинув якось услід Василеві місцевий єврей Кофлер, прицмокуючи. Те прицмокування означало засудження, яке іншому єврею - Борухові, ворогові Кофлера, спало на гадку сформулювати так: не знаю, як личило б, але те, що ви робите, - нікуди не годиться. Василь не відповів на докір, бо мусив утаємничувати власні думки підпільника... Інколи ті думки боляче пульсували в голові, у випадку, коли відчеканювали загрозу провалу, мук і поневірянь у житті Віри, теж пов’язаної з оунівським підпіллям. Тоді, в Підгайцях на музичному фестивалі, звівши руки, стиснувши у правиці диригентську паличку, задав тон такому сердечному розмаю, що аж просвітліли очі хористів, а наснага, не помістившись багатьом у грудях, виказала себе на щоках – рум’янцями й потом. Присутня в залі Віра спочатку відчула сьоме небо української пісні, обожнила голоси, що тримали на висоті прадідівську щирість і мудрість, єство нації, не спотворене ніякими завойовниками, а перевівши подих, віднайшла в дівочій душі сторону, з якої стрімко наближався до неї Василь... Овації новосілківському хору підхопили Віру з місця, з букетом троянд наблизилася до Василя й зупинилась.
- Мальчік, мальчік! – горланив, видершись на сцену лисий чолов’яга в галіфе, - ти кто, мальчік? Да ти талантіщє! Такой хор создал! Так віртуозіть рукамі… Ми, кієвская комісія, направім тєбя на обученіє в Москву, а потом – в Італію! Соглашайся, мальчік, – мір узнаєт нового гєнія!
- Погоджуйся! – підхопила частина залу, безперервно аплодуючи.
У відповідь юний диригент кивнув хору і правицею сколихнув «Заповіт» Тараса Шевченка. Пісня вростала в зал, бриніла на чиїйсь неприхованій сльозі , билася прозорою птахою об шибки, а затихаючи, залягла в серцях глядачів чотирма сокровенними рядками.

Поховайте та вставайте,
Кайдани порвіте
І вражою злою кров’ю
Волю окропіте.

   За спиною Віри сплюнув підгаєцький капельмайстер Скоробогач, сутулуватий, з черевцем, названим кимось із трубачів трампліном для соплів.
- Контра, сей Василь Кардаш.
- А Шевченко, - штовхнула Віра Скоробогача, - Шевченко теж контра?
- Можливо.
   Натовп притиснув Віру до сцени, подарувала квіти Василеві, посміхнулася й повела очима ліворуч, де незнайомець у цивільному пильно розглядав новосілківський хор та його диригента.
- Дивись, Василю, - вийшло лихо на лови...
Причаїлося лихо, вже кілька місяців сопе собі в рукав, набирає люті, вимацує кострубатими ручищами глибу завбільки із селище: немає в Новосілці людини, якою б не цікавився НКВД, багатьом загрожує небезпека. Затишок тимчасовий, вистежують «крупную рибу» - підпільників ОУН, затягують сіті з усіх сторін – ох, потрібно пильнувати, щоб не битися в судоргах на червоному березі... У Василя та Віри увечері зустріч з обласним виховником «Кригою». Для сторонніх вони закохана пара. Добре, що так склалося насправді. Василь вбачає в цьому провидіння Боже, готовий молитися, щоб подрузі-галичанці, хоча й не із славетного міста Галича, а з одноіменного села поблизу Підгаєць сподобалися новосілківські краєвиди, начебто на Божій долоні підняті вище всіх краєвидів району, доступні вітрам, які витанцьовують на них усякої: зимою - польки з гудзом, засипаючи снігом подвір’я повище тинів, літом – лагідного вальсу, приємного для тих, хто трудиться на полях чи воркує про вічне під калиною. Вірі, насамперед, цікаві люди, котрими повниться селище, бо чула і про німецьких колоністів, і про поляків, і про мазурів, і про євреїв, і про лемків. З букетом ромашок, нарваних на луці, розмахуючи ногами на рамі велосипеда, привертає до себе загальну увагу в центрі Новосілки. Василь гальмує біля хати-крамниці єврея Цейлера, сумного, як пізня осінь: комуністи відібрали все, чим володів, хіба що довгої сивої бороди та кмітливості не позбавили. Напросився Цейлер продавцем у колишню приватну, а тепер уже державну крамницю, вміє пошептатися з постачальниками, поділитися з ними так, що й собі примножиться, вміє й терези собі на користь підкрутити. Кажуть, навчився цього в Мошка, родича з Підгаєць, відповідального за заготівлю м’яса. Зважував Мошко пригнану на убій худобу, тягарцями туди-сюди – й кілька кілограмів корови Маньки чи Лиски начебто випаровуються: з часом осідають у Мошкову торбу та мішок різника. Якийсь дідок пас біля зважувального пункту козу, перестрибнула рогата огорожу, витанцьовує на терезах. Старий до тягарців – вага рогатої дорівнює нулю... Цейлерові мізки працюють делікатніше. Менше вкусиш – легше проковтнеш, - мислить щоразу, міряючи з голови до ніг нових покупців.. Покупці Цейлера люблять – за вміння розвеселити. Застогне, буває, бабця, зіпершись на прилавок, що не донесе додому торбини круп, візьме бабцю попід руку, ніби наречену, й гукне у глухувате вухо: чого б то переживати – зважу так, що донесете... Василь і Віра, увійшовши в крамницю, змінюють вираз обличчя крамаря: в осінній прохолоді, в хащах його думок з’являється осоння.
- Така пара! Така пара! – сплескує крамар і молитовно складає на грудях долоні, за мить, неабияк захоплений красою Віри, повільно наливає в чашу просторої кімнати знамениту єврейську фразу, - знаю вашого тата, знаю вашу маму, тільки не знаю, чия ви.
- Ну, як чия? – Вірі подобається приділена їй увага, - татова й мамина.
- О, мудро кажете! – метушиться Цейлер, - а цей хлібороб і музика Кардаш ваш наречений?
- Так, - коротка відповідь Віри – наймиліший акорд, який Василь хотів би слухати все життя.
- Солодощів, закоханим потрібно солодощів, - тендітна пригорща Цейлера зачерпнула шоколадних конфет з ящика, - сподіваюся, кавалер має рублі.
- Кавалер заборгує, - Василеві трохи ніяково, червоніє, але хоче вразити кохану хоча б щедрістю боргування.
- Всі селяни... таки так... майже всі зубожіли, - пізня осінь сипле в очі Цейлеру тьм’яною жовтизною, - в колгоспі нотують трудодні, що дулями обернуться... А землю, худібку, інвентар у кожного відібрали . Непокірних - у Сибір. Ша! – раптом наказав собі говіркий єврей, - мовчи, язичку, - не будеш баланду хлебтати.
Цейлер за давньою звичкою вивів акуратним почерком на стіні новий борговий запис, щоб засвідчили його всі відвідувачі. Зітхнув, притулився до шибки.
- Погляньте на Абрама, там, за вікном, - повів рукою, - на біса євреєві в українську вишиванку вдягатися? Блаженний...
- Чому блаженний? – озвався Василь, - любить українське, шанує.
- Вай! Вай! – кошлаті брови Цейлера зійшлися докупи, - єврейського йому мало? Єврейське йому не рідне?
- Тут українська земля, – заперечила Віра, - чи не Бог мовить Абрамові, кого шанувати...
- Хі-хі-хі, - трясе бородою критик одноплемінника, - хі-хі-хі – розвеселила, дівчино. А запитайте, чи молитися вміє – чухатиме потилицю.
Абрам не міг чути розмови в приміщенні, тому подивував, ставши навколішки на дорозі. Невдовзі бив поклони й голосно читав молитву, чим утер носа скептичному критикові.
- Перейняв науку діда Качемби, сусіди, - здогадався Василь, - той, знемагаючи, просив у Бога снаги дорогою додому.
Вулиця тим часом приміряла накинуту на неї фірою фату з пилюги і в цій небажаній обновці здригнулася від гучного оклику.
- Т-р-р-р-р, гніді! – виструнчився на фірі їздовий, міцнющий парубок. На високому чолі зарясніли крапельки поту, а стиснуті зуби парубка, гадалося Абрамові, порятованому в останню мить, могли б перекусити залізяку, якби потрапила між них під час дорожньої пригоди.
- Павле, Павле, - озвався з-під кінських морд порятований, - поріднишся з кривавою землицею...
- Збожеволів, друже Абраме, - кінчиками вуст парубок прилаштував посмішку на вольовому обличчі, - з дуру лякаєш, кого не варто.
Ляснув батіг і коні понесли парубка в напрямку Бекерсдорфа, поселення німецьких колоністів, опустілого в 1940-му, коли Сталін за домовленністю з Гітлером без церемоній випровадив німців на історичну батьківщину. Над порятованим знову згустилася пилюга, вітер, налетівши зі сходу, підхопив і розсіяв її за лічені секунди. Зник і Абрам, начебто також мав дар розсіюватися.
Вірі пригадалася перша гостина в Новосілці під кінець травня минулого року. Відвідала далеку родичку, а власне обманює себе – шукала зустрічі з Василем, хитро, по-дівочому, заставляючи обставини слугувати їй. На воротях обійстів липове гілля – другий день Зелених свят. Від церкви крокувала процесія в поля. Голосистий дяк, поклонившись хресту на узбіччі, озвучив спільне прохання української громади Новосілки.
- Господи Всемогутній, вершителю див, не дозволь засусі вбити посіви наші, працю рукастих господарів і немічних старців, припильнуй, благаємо, нивки наші від хмаролому, що градом сипле, від буревію, що збіжжя топче, від надміру дощового, що потоками в’юнкими здирає врожай на нивках.
   Священик видихав молитви й одразу ставало молитовним дихання усієї процесії: люди споріднювалися з небесами, добрих шість миль ішли не польовими дорогами, не межами, а самим, що не є, справжнісіньким небом, яке відчували, яке коштували, яким умивалися і яке пили, хоча торкалися ногами землі, а вустами - звичайного земного хліба і води, взятих із собою. Віра милувалася дітлахами з дзвіночками в руках попереду, за фірою, що везла священика, їхніми одностроями з червоно-чорним вишиттям, мелодіями дзвіночків, на диво співзвучними з її янгольським настроєм, розкриленим співом церковного хору. Позаду хористів ніс першу хоругву Павло Кубай, власне той рятівник блаженного, що, потрапивши на очі, й нагадав їй про минулорічне дійство в полях. Знала прізвище парубка від Василя, що встиг познайомити їх перед початком цієї громадської акції. Зацікавилася тоді всією групою з хоругвами, розговорила білявку: та тільки й чекала нагоди пошептатися про місцевих парубків.

    Шибка посипалася. Олена спочатку й не здогадалася, що перетнула лінію, за якою реальність – холодна, вузлувата, з безліччю перепон для її сім’ї. Дзенькіт скла не покидав дівочих вух, хоча минувся, скалки, освітлені настільною лампою, жонглювали зблисками, осипалися з ліжка від порухів тремтливого тіла Олени, що протестувало, розніжене, проти вертикального положення й переміщення за межі спальні.
З реальності, з тієї смуги, яку забарвили чорним останні тижні, вбігли батьки.
- Не скалічена? – мати охопила голову дочки.
- Виродки! – слово тата роздерло нічне завіконня, полетіло навздогін знавіснілим кривдникам.
    Хто вони, якого бісового поля ягоди ті скоцюрблені зі шлейфом реготу за тином? Як завше, втечуть, заледве наблизишся до них. Олена розуміє глибоку батькову журу: накликав лихо на себе та рідних у східноукраїнському зрусифікованому містечку, де проживають. Начальник ще сяк-так терпів його українську, поки не здійняла хвилею гріхи, від яких банкрутувало підприємство. Ось тоді й покрилися рясним потом надуті начальникові щоки, пихтів, остерігаючись, що безмовне, затуркане стадо питущих баранів у комбінезонах допетрає, як і коли опиниться в загребущих руках кримінальної братії; начальникове безсоння вилилося в каламутні примружені очі, заставило їх бігати, приховуючи лихі наміри. Кримінальна класика, сповідувана лиходієм, передбачала насамперед цькування, до якого і вдався на кожному кроці.
    Олена підняла з долу камінь, задумалася: хіба признається тато, скільки підніжок і колючок витерпів? І чого чекати беззахисній родині надалі? Схлипнула.
- Покиньте завод, тату, відстороніться од лиха.
- Звільнений начальником за прогули, яких не було, - нахилене татове чоло схоже на небо: благородна висота віддзеркалює земні лабіринти зла.
- Я теж безробітна від учора, - майже шепоче мати, - містечкова мафія добралася й до мене.

    Олені не спалося в потязі вночі, заглянула в календар: тринадцяте грудня тисяча дев’ятсот дев’яносто третього року. Важлива дата: вшанувавши святого Андрія, дівчата причакловують хлопців, веселяться гуртом, а потім кожна наодинці загадує бажання Не важко здогадатися, що кожній хочеться заміж, важче проникнути в дівочу таємницю від усіх на світі: за якої умови це трапиться. Олена задивилася на вальс одинакових, як близнята, сніжинок за вікном – феєрія крихіток, по яких топтатимуться, коли впадуть. За мить до вікна прибилася велика сніжинка, танцювала, не зникаючи з поля зору, хоча швидкість потягу, здавалося, не залишала їй жодного шансу не відстати. В голові Олени гайнула думка: якщо не впаде на шпали, а розтане на склі ця велетка, бути її дівочому щастю на німецькій землі. Завмерла в очікуванні, сплеснула: ой!... За кілька годин потяг стишив хід біля залізничного вокзалу Гамбурга, отож прибула, куди потрібно. Зателефонує подрузі, яка влаштує на працю, допоможе з помешканням. Напливла згадка про батьків: господарюють у селищі, на обійсті, де виросла мати. Щонайменше на кілька місяців покинули завбачливо містечкову квартиру, за якою доглядатиме сусідка, культуристка, що й небажаним візетерам в’язи скрутити може...
    Вокзальний гамір хутко спровадив Олену в зал очікування. Знайшла вільне крісло. Саме тут віднайде її подруга, почувши у слухавці знайомий голос. Мерщій до телефонного апарату. Завертіла головою: хто б доглянув кремезну валізу?
- Пані, я ком... – намагалася пояснити задумане жінці в сірому ліворуч, а ви...
- Припильную, сонечко, не хвилюйся, - припинила Оленині потуги незнайомка.
- Ой, приємно зустріти землячку, - засяяла Олена і побігла між понурим та веселим людом, вистояла в черзі, набрала закарбовані в пам’яті цифри. Несподівано у слухавці – чоловічий голос, моторошні слова по той бік простору – загинула в автомобільній катастрофі – вибухали й вибухали в голові Олени, осипаючись жалем та пилюгою невідомості: чоловікові небіжки не до гості, бо ж розпач і похорон... Повернулася в крісло, заплющила слізні очі – нічого, крім обличчя тієї, що торкається неба і, можливо, бідкається, не підставивши плече їй, Олені, у скруті. Дитячий вереск, чиясь суперечка спонукали Олену підвестися: не можна опускати руки на чужині, робити хибні кроки. Боже, першого не уникнула: щезла валіза і охоронниця в сірому, крадійка, хоч до ворожки не ходи, крадійка, що діє не сама: хтось ішов услід за нею од дверей потягу, хтось – згодом, зупиняючись біля жінки в сірому перед тим, як підсіла поруч. Тільки тепер Олена збагнула міцність злодійського ланцюжка. На щастя, маленьку сумочку з документами тримала в руках, але катма марок: голодуй і мерзни, розтяпо!
    Вечоріло.На вулиці, якою поспішала в напрямку церкви, розважав перехожих гурт музикантів, діти ліпили і жбурляли сніжки, різнокольорові лампочки, утворюючи обриси казкових персонажів, додавали надвечір’ю якогось особливого шарму: пригніченій та спустошеній пережитим Олені надвечір’я видалося останньою віддушиною її життя, навіть розцяцькований клоун, що стрибає доокруж, намагаючись розвеселити, не здатен добавити яскравих фарб до дівочого настрою, врешті залишає, вкрай засмучену, тицьнувши в руку рекламний буклет.
    Церква захопила Олену чудовим архітектурним поєднанням стилів бароко і класицизму, височезною дзвінницею, на якій на висоті більше сотні метрів обладнали оглядовий майданчик: любуйся усім Гамбургом, скільки забажаєш у відведені для цього години, годинник на дзвінниці вразив довжиною золотих стрілок, скидався хутчіше на небесний, наближений Богом людству, щоб не метушилося навколо нікчемного... Олена увійшла в храм через підніжжя башти й опинилася в залі у формі хреста, згодом подалася до мармурового вівтаря, по обидві сторони якого - колони. Дивовижею – хвиляста надбудова із золотим німбом Святого Духа. Над столом вівтаря – рельєф із позолоченої бронзи, де зображено Таємну вечерю; церква розчулила Олену запахом свіч, органною музикою і плачем літньої немічної німкені. Свічі тепер оточують тіло подруги, божественна музика супроводжує душу загиблої на небеса, а плач такої ж старенької нещасної неньки, що втратила дочку, б’ється об двері Господні, ох, як б’ється. Олена молиться за Царство Небесне для подруги, дослухаючись до того несамовитого биття, надихаючись ним: можливо, удвох із закованою горем жінкою своїми молитвами хоч трішки наблизять небіжку до раю...
Вулиця, знову обійнявши Олену, морозила завзятіше. Дівчина ішла та ішла, щоб зустріти на ногах світанок, як робила це в рідному містечку, коли не давало спокою наболіле... Наодинці, біля огорожі якогось адміністративного будинку, заголосила, наче та німкеня в церкві, затуливши обличчя долонями. Здригалися задубілі плечі, струшували на бруківку сніг, щораз повільніше, ледь помітно холод поступався місцем теплу, що пробивалося до дівочої голови, задурманюючи, заспокоюючи довіку... Майже непритомну, підвели на ноги дужі ручища, понесли до машини. Дійшла тями в теплому салоні, жахнулася велета за кермом.
- Хто ви?
- Вас?
    Олена наїжачилася, стиснула кулачки, готова кинутися на німця, що бозна-чому викрав її. Німець помітив агресію врятованої, лагідним поглядом у вічі розсіяв доброту. Олені відлягло від серця, простягнула німцеві аркуш, списаний учителем німецької, знайомцем батька. З тексту можна було довідатися, хто його власниця і яку працю шукає в Німеччині.
    Німець зупинив машину, вдумливо читав. Спохопився, коли згадав, що здоров’я обмерзлої фрау під загрозою.
- Курт, - коротко відрекомендувався, розуміючи намарність діалогу між особами, що не похваляться поліглотністю, і рішуче натиснув на газ.
    Олену оглянули в лікарні, запопадливо, начебто українську сановницю найвищого рангу чи просто протеже довгов’язого Курта, якогось боса...
    З пригорщею ліків, у куртці рятівника Олена підіймалася внутрішніми сходами триповерхівки; великі дзеркала обабіч ковтали симпатичні рум’янці гості, настінний годинник розкрив стрілчасті обійми, старий бульдог привітно махнув обрубком хвоста, коли оминала його. Спроваджена на третій поверх, без супроводу, чомусь відчула себе потрібною серед цих вперше побачених стін німецькому велетові. Голос інтуїції? Хтозна...
    Усамітнену Олену Курт застав загадково усміхненою, сиділа нерухомо на дивані, трохи схиливши голову й затамувавши подих. Так очікують освідчень, якщо є для цього певний грунт. Олені баглося хутчішого, ба, нагального освідчення, бо велет, відколи відібрав її в наглої смерті, причарував до себе. Примівник – старовинна гуцульська назва чаклуна, гадалося Олені, пасувала б Куртові: прийняв і вник – асоціації підсилили напругу очікування...
    Курт мовчав. Таця з бутербродами та кавою в його руках нахилялася то вліво, то вправо, широкі плечі пританцьовували всід за руками, м’язи шиї виявляли себе з кожним рухом голови, а голова хизувалася високим чолом, виразними очима, носом і ротом, які Оленина сусідка-культуристка в рідному містечку назвала б некрикливими.
    Мовчанка Курта підштовхнула Олену першою розсипати намисто розмови, але порозуміння блукало, як сліпець у темному лісі.
    Хтось прочинив двері, з-за могутньої чоловічої спини вигулькнула елегантна жінка.
- Мутер, - кивнув на жінку Курт.
- О так, я єго мать, я хорошо знать рускій, - жінці захотілося пришвидшити розмову з Оленою та її лікування. Лікуючи, німкеня не діймала запитаннями: ймовірно, Курт розповів найріднішій людині про пригоду на вулиці та листа німецькою із сумочки українки. Постеливши гості, вийшла туди, де гойдали тишу звуки піаніно і спів Курта.
    Олена теж заслухалася піснею, подалася за двері, щоб підхопити серцем настрій, що володів Куртом. Старий бульдог лизнув дівчині руку, смішна собача морда стала ще привітнішою; настінний годинник вибив десяту вечора, о якій гостя і господар знову прагли побачитися; великі дзеркала повертали гості рум’янці, вдруге любуючись вродливим личком.
    Мати Курта помітила Олену першою, вказала на стілець. Усім зазирала в очі пісня: співак приховував в очах вогники, які зазвичай запалює якась дивина чи небуденне враження, матір співака поглинала пісню очима, як сонячні промені, щоб зігрітися на тривалий час і дарувати тепло синові; очі Олени з піснею поріднилися, начебто надавали цьому творінню Курта довічний прихисток. Курт закінчив пісню на високій ноті, здійнявши правицю, чим розвеселив слухачів. Відтак чемно нагадав матері про її режим. Мати заохала, бо до вкладання в ліжко залишалося три хвилини, попрощавшись, задріботіла коридором.
    Дужа правиця вихопила з ряду пляшок у міні-барі коньяк.
- За знакойомство, фрау Олена, - господар спробував пояснити свій намір.
    Олену така пропозиція втішила: вляжеться нервовий вихор у тілі, що й досі дошкуляє. Дощенту випила з наповненої по вінця шклянки. Виразний усміх господаря видав його спантеличення: також перехилив шклянку за будь здоров, хоча за німецькою традицією збирався надпивати з неї по ковтку.
    За півгодини застільники захмеліли, розмовляли рідними мовами, але... о диво – і Курт, і Олена розуміли, про що йдеться, емоції, жести добавляли розмові родзинок, щирий сміх розливався кімнатою, коли пломеніли жарти. Олені все краще уявлявся власний ресторан Курта, про який басував із захопленням, описуючи деталі інтер’єру, кухню, персонал. Що було невтямки, перепитувала, допоки не з’являлися ті слова (інколи німецькі, інколи російські), що сприяли повній ясності.; між тим вертілася на стільці, пригладжувала волосся, торкалася долонями щік, ловила себе на думці, що такий неспокій не випадковий, що так пробуджується бажання віддатися близькому по духові чоловікові...
    Курт зупинив на Олені погляд, підвівся, мовчки розмірковував, похитуючись
- Найн! – заперечив уголос якусь із своїх думок.
    Підвелася й Олена, потисла простягнуту руку Курта.
- Добраніч - спантеличення тепер увиразнилося на обличчі дівчини: що подумав про неї німецький велет? Повелалася, як дешева дівка, готова... Ні, вона не прагла заволодіти ним хитрістю, вперше відчула чоловіче міцне плече поруч, вперше їй було так добре в компанії з розумним і щирим і вперше одвічний жіночий інстинкт озвався так потужно... Виходячи з кімнати, потупила від сорому очі: сходи, сходи, сходи. Дзеркала відсахнулися від її нових рум’янців, зливаючись зі стінами; настінний годинник бамкнув неприємно, мовби нагримав, старий бульдог заскавулів і подався геть з-під дверей.
    Зранку Олену розбудив жіночий оклик. Невдовзі чаювали з господинею на кухні. Курта не було: помчав вирішувати нагальні справи.
- Будєш работать посудомойщіца рєсторана. Согласна? – репліка мутер, як подумки баглося Олені назвати співбесідницю, підбадьорила й засмутила: добре, що трапилася праця, гірко, що обманулася, побачивши в Куртові чоловіка собі до пари. Вряди-годи перевірить Курт, чи справляється персонал його ресторану з обов’язками, задля ввічливості кивне новенькій, або ж залиє сала за шкіру, якщо пастиме задніх, а з часом перестане помічати, звикне, як до зручної речі...
    Привезена мутер на місце праці, Олена забажала оглянути зал ресторану, власне закортіло їй цього, коли залишилася віч-на-віч з огрядною, з потрійним підборіддям росіянкою, розпорядницею на кухні.
- Пахать! Нємєдлєнно! – бризнула слюною розпорядниця.
    Посуд миготів у руках Олени, на воді у ванночках переливалося світло. Прозора жовтизна заполонила геть усе, відібрала спогади; так, Олена переймалася єдиним – галярмовим миттям посуду, за яким один за одним прибігали браві офіціанти. Недільний ракок у ресторані видався для обслуги напруженим: бенкетували російські байкери після нічної, з вітерцем, їзди.
    Розпорядниця картала підлеглих за погрішності, штовхала у спини та наступала на ноги тим, хто не дослухався до її повчань, щедро пересипаних лихослів’ям. Накинулася й на Олену.
- Шєвєлі клєшнямі, дрянь!
    В наступну мить по чолі розпорядниці ляснула хохля – аж затряслося потрійне підборіддя, а об’ємні ягодиці розповзлися підлогою, куди були посаджені їхньою власницею, що не втрималася на ногах.
    Олена, не випускаючи з рук хохлі, розреготалася першою, за нею – десяток жінок-посудомийниць – гучно, густо, іскристо.

    Курт вислухав скаргу постраждалої: в усіх деталях, звісно вигороджуючи себе, німецькою, якою володіла, змалювала картину з демоном у спідниці, що байдикує, грішить і калічить. Закінчилася тирада слізним проханням позбутися демона, а за одним махом посіяти стільки остраху, щоб персонал ходив навшпиньки й боявся дихати, коли йому зауважують.
    Олена, викликана Куртом після від’їзду байкерів, побачила поряд із ним мутер, спохмурніла.
- Звільнена? – запитала твердим, можливо надміру твердим голосом, загартованим на той випадок, коли прагла уникнути самоприниження.
    Курт нахилився до матері і його коротка фраза була негайно перекладена російською. З усміхом... Німкеня ніби скопіювала тембр голосу Олени.
- Вас, фрау, пріглашают на свіданіє сегодня вечером.

    Якщо комусь довелося побувати в ситуації, коли за крок до прірви відчуваєш під ногами місток, що врятує від падіння, пригадає світло й музику ейфорії, яка полонить миттєво. Здається: світять німби янголів, котрі опікуються тобою, а музика – то їхні голоси. Тобі також хочеться бути янголом для когось іншого, радше для коханої людини, з якою могли розлучитися навіки через непорозуміння. Ейфорія в цьому випадку всесильна й невідступна, нашіптує, що втреш носа всім заздрісним і переможеш юрмище власних страхів, але несподівано на вулиці, в кафе чи в авто німби янголів згасають, а заблудлим їхнім голосам не вдається втримати висоти, яку впіймали для тебе, тому віддаляються подібно до того, як даленіє жадана людина, що мовчить поруч. Олена опускається на грішну землю з небес, бо Курт не приділяє їй уваги, йде, замислившись про щось своє: лічить прибутки ресторану чи розмірковує про футбол, мимоволі або свідомо відсторонився від фрау, яку запросив на побачення, принаймні, на щось таке скидається його затята мовчанка й відсутність поглядів у вічі.
    Так, мовчазно, видихаючи пару на морозці, після кивка Курта, прочинили вхідні двері Гамбурзької картинної галереї. Придбали білети й долучилися до сформованої групи відвідувачів, яку очікувала екскурсовод. Геніальні полотнища з колекції дев’ятнадцятого століття, відділи старих майстрів та модернізму, грав’юрний кабінет захопили Олену багатогранністю авторських задумів і технікою зображення, на чому, як мистецтвознавець за освітою, розумілася неабияк, могла розповісти відвідувачам про кожну картину детальніше, ніж та жінка, що провадила екскурсію, обмежуючись скупими повідомленнями. Колись, загадала, подужавши німецьку, крокуватиме на чолі екскурсійних груп залами цієї розкішної галереї... Мрію сполохав Курт: повів праворуч до картини Жана-Леона Жерома «Фріна перед ареопагом», кивнув на головну героїню.
- Ето ти... Ти такая, - вичавив із себе завчену фразу російською.
    Олена почервоніла, сповнювалася образою, бо... Зображена Жаном-Леоном Жеромом красуня в давнину поселилася в Афінах і стала гетерою: вільна й освідчена, віддавалася чоловікам, лишень тим, які подобалися їй, за платню. Некрасивому й зухвалому царю Лідії вдалося оволодіти Фріною за нечувану винагороду для неї. Чоловіки обожнювали й розум Фріни, могла розважити та скріпити духом кожного, кому бракувало трепетного спілкування... Звинувачену в нешанобливому ставленні до богів Фріну захищав на суді оратор Гіперід. Коли перестали його слухати, зірвав із підсудної одяг – милуйтеся, судді, красою! Милувалися й дійшли згоди: в такому прекрасному тілі не може бути недосконалої душі, а праведна душа хіба погрішить проти богів? Курт судить теж, судить фрау, яка небайдужа йому, судить за невимушену поведінку, жадобу близкості в той вечір, коли захмеліли удвох...
    Ображена Олена вибігла з галереї. Чому грається з нею велет, як кіт із мишкою, - міркувала гарячково, - рятує і відштовхує, захищає і ображає? Годі терпіти його зверхність! Годі! Годі! Годі! Здригнулася од цілунку в потилицю.
- Курте, облиш!
- Я боялса ошібітса в тєбє, - Курт, що наздогнав утікачку, - спромігся на ще одну фразу російською.
- Не займай! – оповитий образою крик Олени вирвався на простір багатолюдної вулиці.
    Четверо підлітків кинулися Олені на допомогу, та, переглянувшись, усміхнулися: підхоплена велетом на руки дівчина закружляла в танку; в білій шубці, позиченій на вечір, скидалася на сніжинку – найбільшу із снігопаду, що не вщухав, але танула найхутчіше, лагідно притиснута до дужих грудей.

2015р.

    Вам не спадало на гадку, що можна дружити з неістотою? Гадаєте, лишень божевільний може вдатися до такої дивовижі, чи, кажучи словами дядька Сидора з рідного мені райцентра, - до верхової їзди на шизі. Ну, шиза шизою, а в житті оказій достобіса, обирай будь-яку, якщо діймає рутина буденщини, або ж навкірки тобі люди, обставини, погода, власне, все, що може зупиняти і заважати. Пригадаю найдрібніші деталі розповіді одного із моїх знайомців про відтинок його життя в невеличкому польському містечку, щоб ти, читачу, довідашись про незвичну, химерну дружбу, сповнився... Отакої – занесло мене, бо хіба не нахабство ловити читача сітями свого задуму. Пиши собі, чоловіче, а хто читатиме, вийде з твоїх словесних завулків на головну вулицю так, як вважатиме за потрібне, і не дивуйся, якщо, линучи нею, перейматиметься чимось незбагненним тобою... Почну із хмарки цигаркового диму. Тоді, коли вона зобразила щось на кшталт німба в нього над головою, знайомець виплеснув у вечірню тишу таку емоційну сповідь, що моя увага не мала шансів оминути її.
- Самотність на чужині, Богдане, - випалив, - убивця, від якого важко втекти! Зачепишся на чорній смузі за працю, тішишся нею, а халепа через незнання потрібної іноземної крутить дулю перед носом тобі, танцює над збитками на виробництві, яких накоїв. Та не це і не погроза власника, що прожене в три шиї за наступну оказію, найгірше – полотнієш, відчувши себе мешканцем безлюдного острова, хоча швендяють і ліворуч, і праворуч. Мені в такій ситуації поталанило несподівано, - на чолі знайомця притулилися одна до одної зморшки, - власник спровадив мене на «вибіяльню», по-нашому – виробництво з переробки яєць на пекарську масу. Дивлюсь, усе розпочинається з машини, що формою нагадує стару округлу модель пральної. Мусиш електричним возиком наблизити до неї тонни продукту несучок, складеного на піддони, підняти на відповідну висоту і жбурляти в широку стальну пащеку, а далі пережоване машиною стікає пластмасовою трубою в наступний цех із павутиною металічних труб, термометрів і барометрів. Я роздивлявся машину...
- З усміхом, - здогадуюся, впіймавши вибрик чогось сонячного на обличчі знайомця.
- О, так! – погоджується, - зубаста, носата, клаповуха; між зубами тріщить шкаралупа, з носа сипляться в бак відходи, а за вуха її волочать зі стола – як тут без усміху.
- Сподобалась?
- Одразу. Здалося, що вона з оповідання про кінець світу, яке прочитав... Ні, не пригадую, коли і де прочитав, але пам’ятаю, що в ньому деякі речі кидаються на господарів, щоб помститися за образи, а інші захищають дорослих і дітей.
- Та округла ненажера, звісно, зблискувала добротою.
- Так, на фоні фіолетових стін.
- Бачиш у цьому гармонію?
- Згодом довідався, що власник «вибіяльні» довго підбирав колір і врешті дослухався поради технолога пані Ельзи про важливість фіолетового кольору на початку виробництва.
- Цікаво.
- Ельза бачила у фіолетовому божественне, що приборкує роздратування і тривогу.
- Але ж у фольклорі, творах фантастики фіолетовий – колір магії та чар.
- Не без цього. Доторкнувся різних граней фіолетового... Вір чи не вір, мій душевний стан урівноважився між фіолетовими стінами в перший день на новій праці, мене чекали розмови з машиною, я незчувся, коли поскаржився залізяці на своє розлучення зі шлюбною. Ех, пошився в дурні! – бубнів під гул мотора. Інші розлучаються так, що й ворони на дахівку не сядуть, вікна заледве втримуються у стінах, а моя лисиця повисла мені на шиї.
- Котику, розбіжимося фективно – гроші на дітей отримаю від держави, доточиться інших вигод...
    Погодився, а за місяць, дивлюсь, сідає хитрюща в «Opel» поблизу ринку й тулиться до якогось брюнета. Впіймав таксі, стежу за нібито колишньою: завернула з коханцем у лісосмугу, одежі спадають на заднє скло... Шарпнув дверцята іномарки, відфранцейосипив зрадницю злісно монологом, брюнетові в носяру кулаком, а на чолі в мене опинилося свідоцтво про розлучення. Не встиг його дочитати, побачивши вперше, як нагодилася миліція: з’ясувалося, брюнет оперативно викликав своїх спіробітників.
    Якщо сказати, що пішов я по світу з торбами – нічого не сказати, хутчіше, обдертий, мов липка, побіг світ за очі, не оглядаючись і не тямлячи, куди подітися.
    Дослухавши, машина образила мене несамовитим гулом: теж, міркувалося, регоче над хлопом, якому вити хочеться.
    Між тим руки мої вправніше від рук попередників годували ненажеру, задоволений власник вичубив мою зарплатню і надав краще житло. Життя налагоджувалося.
    Однієї ночі уві сні закарбувалися в голові відтінки гулу ненажери, яких я не розрізняв наяву. Дивина, але перед тим промайнув грецький профіль Ельзи, а рука полячки відсунула завісу, за якою на звичайній шкільній дошці було написано: слухай!
- Сни – ненароджені думки, - резюмую над містичною хвилею знайомця, - щось завадило фантазії в реальності, тож забрунькувала в одній із форм підсвідомості – сновидінні.
- Хтозна, - засумнівався знайомець, - наступного дня вловлюю тривожні нотки в голосі машини, так, саме в голосі, бо стала мені чомусь асоціюватися з подругою, яка підставила плече в скрутний час. І чого б це? – гадаю. Запросили на сніданок. Припинивши роботу, почовгав в їдальню.За півгодини знову до праці. Потягнувся до кнопки «пуск» і раптом гайнула головою згадка про сон: невже віщий і машина справді попередила про небезпеку? Ретельно оглядаю машину, обмацую і раптом жахаюся: з правої сторони зникли болти – не оминув би аварії. Мерщій до технологів.
- З якого дива така оказія?
    Єльза сплеснула.
- Янек, прогнаний за п’янсво, вештався «вибіяльнею». Докотися до помсти – і власникові, й тому, хто зайняв його робоче місце.
    Пригода не давала спокою, поки надвечір’я не торкнуло моїх очей фіолетовою барвою обрію. Хмарка блаженності затінила все, що кроїлося і зшивалося в душі удень. Огида до Янека розвіялася: уявив, як, зіпершись на тин, проклинає своє безсилля перед прозорою рідиною, названою тим же дядьком Сидором кров’ю сатани. Так, у венах нещасного сатанинської крові більше, ніж власної, тому й відхиляється, задкує від щасливих та впевнених у собі, грішить підніжками... Немає в ньому ні краплини неба, цього неба – фіолетового, що видається Ельзі боротьбою двох замаскованих реальностей – синьої, яка символізує божественне начало, і червоної, якій диктує свої закони людське тіло.
    З Ельзою приємно спілкуватися після праці, коли вже помив машину, перевдягнувся і чекаю на авто, котрим одвезуть до помешкання. Кілька разів технолог приходила з мольбертом, полотном, олівцями і фарбами, проте не наважувалася виявити свій художницький хист. В останню суботу березня несподівано попрохала мене затриматися біля машини – в робочому костюмі, зі слідами виробничого процесу на обличчі... Впевнений, що композиція картини в Єльзи визріла давно, бо енергійно водила очима й олівцями – начебто жителька Парнасу, щоправда, дивитись на екскіз мені заборонила.
    Готова картина здивувала. І я, і моя залізна подруга тонули у фіолетовому світлі. З моїх піднятих рук спадав символ міфічного початку Всесвіту – яйце, спадав у пащеку ненажері, що скидалася на картині на земну кулю. В усібіч розліталися бризки – грані людських крайнощів, не було їх вище, над нами, де спліталися хмарками наші з ненажерою голоси, недосяжні для худющої жінки в білому, прибиральниці, схожої на смерть...
    В ніч із вівторка на середу всією фірмою ловили й розміщували в ящиках кур, відібраних власником для м’ясокомбінату. Неприємні враження, втома і бажання спати зробили мене зранку неуважним. Годував ненажеру мовчки, поглядаючи на годинник і змахуючи піт з чола. В кінці робочого дня від’єднував од неї пластмасову трубу, послизнувся і ... На гуркіт збіглися всі технологи. Зіштовхнута ногою машина лежала на долівці. Моє серце закалатало хутчіше і стислося до болю: понівечив ту, що зміцнила грунт під моїми ногами, ту, без якої тримав би в собі гіркоти долі, озлоблювався і черствів... Ох, Богдане, - знайомець од хвилювання, значно підсиленого цим спогадом, підвівся і крокував кімнатою, - моя залізна подруга вціліла, розумієш, гепнулася на бетонний діл зі столу і вціліла на диво усім, озвалася тим чарівним голосом, який мені снився ночами разом... із ніжним голоском Ельзи. Кажуть, Ельза намалювала вдома ще одину картину, де ми удвох у весільному... А чому ні? Чи не про наше з Ельзою щастя гомоніла машина, коли підняв її з долу?
2015р.