Це снилося мені. І сниться ще мені.
І все оце колись не раз мені насниться,
Повториться усе, все втілиться, здійсниться,
І вам насниться все, що бачив я вві сні.

Там, віддалік од нас, од світу віддалік
там хвиля хвилі вслід іде у берег битись,
Посеред хвилі птах, людина, і зірниця,
І яв, і сни, і смерть – то хвиля хвилі вслід.

Не хочу я числа: я був, і є, і буду,
Життя – то чудо з див, тому на руки чуду
Один, мов сирота, я сам себе кладу,
Один, серед люстер – у відблисках і звуках,
Поміж морів і міст, що світяться в чаду.
І мати у сльозах бере дитя на руки.
____________________________________________

Текст оригіналу:

* * * *
И это снилось мне, и это снится мне,
И это мне еще когда-нибудь приснится,
И повторится все, и все довоплотится,
И вам приснится все, что видел я во сне.

Там, в стороне от нас, от мира в стороне
Волна идет послед волне о берег биться,
А на волне звезда, и человек, и птица,
И явь, и сны, и смерть - волна вослед волне.

Не надо мне числа: я был, и есмь, и буду,
Жизнь - чудо из чудес, и на колени чуду
Один, как сирота, я сам себя кладу,
Один, среди зеркал - в ограде отражений
Морей и городов, лучащихся в чаду.
И мать в слезах берет ребенка на колени.

Де слава, де краса, начала зол твоїх?
Де площі гомінкі і громадяни ситі?
Споруди осяйні і храми гордовиті,
Мусія, золото, що міняться у них?
Гай-гай! Навіки зник Корінф золототканий!
І навіть попіл твій розтав серед полів,
Тут порожньо: лиш ми благаємо богів,
І стогне Алкіон з далекого туману!
______________________________________

Текст оригіналу:

* * * *
Где слава, где краса, источник зол твоих?
Где стогны шумные и граждане счастливы?
Где зданья пышные и храмы горделивы,
Мусия, золото, сияющие в них?
Увы! погиб навек Коринф столповенчанный!
И самый пепел твой развеян по полям,
Все пусто: мы одни взываем здесь к богам,
И стонет Алкион один в дали туманной!

Мій тихий сон, супокій щохвилинний –
Мій невідомий, мій чаклунський ліс,
Там шерехи приглушені ялинні,
Там шовковисті шепоти завіс.

В бездумних стрічах, в туманах полемік,
На розстані здивованих очей
Той шерех знов, зникомий, напівтемний,
Під попелом зникає і тече.

А вже туманом одягає лиця,
І слово завмирає на вустах.
Здається – крила зляканої птиці
Майнули у звечірених кущах.


----------------------------------------------------

Текст оригіналу:

* * * *

Мой тихий сон, мой сон ежеминутный —
Невидимый, завороженный лес,
Где носится какой-то шорох смутный,
Как дивный шелест шелковых завес.

В безумных встречах и туманных спорах,
На перекрестке удивленных глаз
Невидимый и непонятный шорох
Под пеплом вспыхнул и уже погас.

И как туманом одевает лица,
И слово замирает на устах,
И кажется — испуганная птица
Метнулась в вечереющих кустах.

Безсоння і Гомер. Вітрила здійнялись.
Я в списку кораблів дійшов до половини.
Сю довгу вервицю, сей потяг журавлиний,
Що над Елладою розврунився колись.

Мов журавлиний клин в далекі рубежі, -
На головах царів тремтять вали черлені, -
Куди ви пливете? Коли б то не Єлена,
Що Троя вам сама, ахейськії мужі?

І море, і Гомер – все живиться любов’ю.
І слухати кого ж? Та ось Гомер мовчить,
І море чорне, красномовлячи, шумить
І з гуркотом тяжким лягає в узголов’я.
_______________________________________

Текст оригіналу:

* * * *

Бессонница. Гомер. Тугие паруса.
Я список кораблей прочел до середины:
Сей длинный выводок, сей поезд журавлиный,
Что над Элладою когда-то поднялся.
Как журавлиный клин в чужие рубежи,-
На головах царей божественная пена,-
Куда плывете вы? Когда бы не Елена,
Что Троя вам одна, ахейские мужи?
И море, и Гомер - всё движется любовью.
Кого же слушать мне? И вот Гомер молчит,
И море черное, витийствуя, шумит
И с тяжким грохотом подходит к изголовью.

Утішний, мов орган. Тебе небесна сила
Приборкати грозу покликала з землі,
Подбати про живих, і мертвим у могили
Легкі незбутні сни навіяти вві млі.

Твоїх зеленохвиль прибій тисячоустий
Склепіннями душі несе примарний дзвін,
Як наче моряку, з тривогою і туском,
Із рідних берегів вертається уклін.

Як наче в брижі глиць ридають серафими,
І шум скорботних крил, і подих, і порив,
Про те, що Саваоф вбранням неопалимим
Од хижості людей тебе не заслонив.

____________________________________

Текст оригіналу:

ЛЕС

Как сладостный орган, десницею небесной
Ты вызван из земли, чтоб бури утишать,
Живым дарить покой, жильцам могилы тесной
Несбыточные сны дыханьем навевать.

Твоих зеленых волн прибой тысячеустный,
Под сводами души рождает смутный звон,
Как будто моряку, тоскующий и грустный,
С родимых берегов доносится поклон.

Как будто в зыбях хвой рыдают серафимы,
И тяжки вздохи их и гул скорбящих крыл,
О том, что Саваоф броней неуязвимой
От хищности людской тебя не оградил.

О сад нічний, затаєний орган,
Ліс довгих труб, віолончелей пристань!
О сад нічний, печальний караван
Дубів німотних і ялин тінистих.
Він цілий день зривався і шумів.
Був герцем дуб, тополя – потрясінням.
Листків сто тисяч, наче тіл в юрмі,
Переплелися в маревах осінніх.
Залізний Серпень в чоботях вузьких
Тримав велику тацю з дичиною.
І постріли гриміли подовкіл,
І птиці мертво падали на хвою.
І сад замовк, і місяць засвітив –
Упали вниз десятки довгих тіней,
І зграйки лип підносили персти,
Птахів ховали в плетивах рослинних.
О сад нічний, о бідний сад нічний,
О сон створінь, та як же в ньому гірко!
О спалахнулий раптом з вишини
Останній зойк розтрощеної зірки


Текст оригіналу:

Ночной сад

О сад ночной, таинственный орган,
Лес длинных труб, приют виолончелей!
О сад ночной, печальный караван
Немых дубов и неподвижных елей!
Он целый день метался и шумел.
Был битвой дуб, и тополь -- потрясеньем.
Сто тысяч листьев, как сто тысяч тел,
Переплетались в воздухе осеннем.
Железный Август в длинных сапогах
Стоял вдали с большой тарелкой дичи.
И выстрелы гремели на лугах,
И в воздухе мелькали тельца птичьи.
И сад умолк, и месяц вышел вдруг,
Легли внизу десятки длинных теней,
И толпы лип вздымали кисти рук,
Скрывая птиц под купами растений.
О сад ночной, о бедный сад ночной,
О существа, заснувшие надолго!
О вспыхнувший над самой головой
Мгновенный пламень звездного осколка!
1936

Молодик сховав за клунями
Жовтий лик від сонця ярого.
Сяйвом луки, ген, заврунює
З неба яснозоре марево.

Ранок туманіє росами,
наче глиб очей невістиних.
Мов прочанка з довгим костуром,
прибрела весна розхристана.

Всі берізки в лісі тихому
дзвін-сережками обряснила.
Вранці – крізь бузкові віхоли –
як метелик, в небо шаснула.

_____________________________

Текст оригіналу:

* * * *
Прячет месяц за овинами
Желтый лик от солнца ярого.
Высоко над луговинами
По востоку пышет зарево.

Пеной рос заря туманится,
Словно глубь очей невестиных.
Прибрела весна, как странница,
С посошком в лаптях берестяных.

На березки в роще теневой
Серьги звонкие повесила
И с рассветом в сад сиреневый
Мотыльком порхнула весело

"Седой венец достался мне недаром..."
Анна Ахматова

Выбрасывая на берег словарь,
злоречьем торжествуя над удушьем,
пусть море осаждает календарь
со всех сторон: минувшим и грядущим.
Швыряя в стекла пригоршней янтарь,
осенним днем, за стеклами ревущим,
и гребнем, ослепительно цветущим,
когда гремит за окнами январь,
захлестывая дни, -- пускай гудит,
сжимает сердце и в глаза глядит.
Но, подступая к самому лицу,
оно уступит в блеске своенравном
седому, серебристому венцу,
взнесенному над тернием и лавром!
_________________________________________


Сонет

"Седой венец достался мне недаром..."
Анна Ахматова

На берег викидаючи словник,
злослів’ям розтинаючи задушшя,
в календарі хай море бурунить
з усіх боків: минулим і грядущим.
Жбурляючи у шиби бурштином,
в осінній день, за шибами ревучий,
і гребенем, осліпливо квітучим,
коли гуркоче січень за вікном,
захоплюючи дні – нехай гуде,
стискає серце, до очей іде.
Але йдучи вже майже по лицю,
поступиться у сяєві химернім
сріблястому, аж сивому вінцю,
простертому над лаврами і терном!

Ти полями пішла у безчасся.
Хай святиться Твоє Ім’я!
Знов до мене списи червонясті
Простяглися з небесних ям.

На твою золоту флояру
В чорний день прихилю вуста.
І якщо вже молитви марні,
Спорожнілий, засну в житах.

Проминеш в золотій порфирі –
У зневіру чиюсь сліпу.
Дай же дихати в світі сірім,
Цілувати промінну путь...

Вийми з мене іржаву душу!
Зі святими мене упокій,
Ти, що море несеш і сушу
В непорушші тонкої Руки!
___________________________

Текст оригіналу:

Вступление

Ты в поля отошла без возврата.
Да святится Имя Твое!
Снова красные копья заката
Протянули ко мне острие.

Лишь к Твоей золотой свирели
В черный день устами прильну.
Если все мольбы отзвенели,
Угнетенный, в поле усну.

Ты пройдешь в золотой порфире -
Уж не мне глаза разомкнуть.
Дай вздохнуть в этом сонном мире,
Целовать излучённый путь...

О, исторгни ржавую душу!
Со святыми меня упокой,
Ты, Держащая море и сушу
Неподвижно тонкой Рукой!

В саду троянди – з пелюстками білими,
Із пелюстками білими й вогнистими.
Душа тремтить жаданнями несмілими,
І соромом, і пристрастю.

Тебе довік зустріти вже не зможу я
Бо тільки раз дві мрії зустрічаються
В моїй душі любов непереможена,
Згорає і не кається.

Твоє лице у снах і досі бачу я
Густу косу голублю, опечалений.
В очах - зізнання квіткою гарячою,
Аж губи, губи спалені.

Єдиний раз пізнать мені призначено
Оте ясне, що щастям називається.
О тінь моя, і зрима і небачена,
Любов не забувається.

Кохання хміль – гілками обважнілими,
Душа палає соромом і пристрастю.
В саду троянди пелюстками білими
Сплелися із вогнистими.
______________________________________

Текст оригіналу:

В моем саду

В моем саду мерцают розы белые,
Мерцают розы белые и красные,
В моей душе дрожат мечты несмелые,
Стыдливые, но страстные.

Тебя я видел только раз, любимая,
Но только раз мечта с мечтой встречается,
В моей душе любовь непобедимая
Горит и не кончается.

Лицо твое я вижу побледневшее,
Волну волос, как пряди снов согласные,
В глазах твоих — признанье потемневшее
И губы, губы красные.

С тобой познал я только раз, любимая,
То яркое, что счастьем называется, —
О тень моя, бесплотная, но зримая,
Любовь не забывается.

Моя любовь — пьяна, как грозди спелые,
В моей душе — звучат призывы страстные,
В моем саду — сверкают розы белые
И ярко, ярко-красные.

Який привабний лет твоїх коліс!
Як ти блищиш рожево й соковито!
Дивлюся вслід і не тамую сліз,
Що без причини ллються серед літа.

І юнці, прикипілій до їздця
У променистім і фатальнім сміху,
Я видаюся з іншого кінця
Лиш равликом, закляклим і затихлим.

Прощай! Десь наді мною вдалині
Зелений шлях твій міниться і лине.
Дві райдуги, два неба, два вогні
Скоромно сяють у твоїх колінах.

І тіло гостро світиться крізь плащ,
Немов стебло у склянці через воду.
Якийсь із мене раптом дивний плач
Випурхує, зітхнувши, на свободу.

Співає голосок твій уві млі
Щось на мотив і вічний, і знайомий.
Але, дивись, веселий твій політ
Моя урівноважить нерухомість.

Тому до неба в гойдалці летиш,
І страх тобі не забиває духу,
Що десь по той бік дошки, супротив
Я все гамую протилежним рухом.

Допоки в мене тиша й супокій,
Твій шум літає по далеких схилах.
Допоки я карбую крок важкий,
Здіймаєш ти свої зелені крила.

Тож пролітай! – Допоки я стою.
Тож лепечи! – Допоки я безмовна.
За невагомість легітну твою
я тягарем розплачуюся сповна.
____________________________________________________________

Текст оригіналу:

Мотороллер

Завиден мне полет твоих колес,
о мотороллер розового цвета!
Слежу за ним, не унимая слез,
что льют без повода в начале лета.

И девочке, припавшей к седоку
с ликующей и гибельной улыбкой,
кажусь я приникающей к листку,
согбенной и медлительной улиткой.

Прощай! Твой путь лежит поверх меня
и меркнет там, в зеленых отдаленьях.
Две радуги, два неба, два огня,
бесстыдница, горят в твоих коленях.

И тело твое светится сквозъ плащ,
как стебель тонкий сквозь стекло и воду.
Вдруг из меня какой-то странный плач
выпархивает, пискнув, на свободу.

Так слабенький твой голосок поет,
и песенки мотив так прост и вечен.
Но, видишь ли, веселый твой полет
недвижностью моей уравновешен.

Затем твои качели высоки
и не опасно головокруженье,
что по другую сторону доски
я делаю обратное движенье.

Пока ко мне нисходит тишина,
твой шум летит в лужайках отдаленных.
Пока моя походка тяжела,
подъемлешь ты два крылышка зеленых.

Так проносись!- покуда я стою.
Так лепечи!- покуда я немею.
Всю легкость поднебесную твою
я искупаю тяжестью своею.

Там, де Сінай вогнем розквітнув,
Любить Її проміння дим,
Її не знаючи, в молитві
Плекати палкість безнадій.

Від лазурових фіміамів,
Від лілій марного вінця
Втікати... відцуравшись храму
і славослівного жреця,

Щоб десь у океанських далях,
У сподіваннях на святе,
Шукати слід її сандалій
Між кучугурами пустель.
_____________________________

Текст оригіналу:

Поэзия

Над высью пламенной Синая
Любить туман Её лучей,
Молиться Ей, Её не зная,
Тем безнадёжно горячей.

Но из лазури фимиама,
От лилий праздного венца,
Бежать… презрев гордыню храма
И славословие жреца,

Чтоб в океане мутных далей,
В безумном чаянье святынь,
Искать следов Её сандалий
Между заносами пустынь.

Фіалковий каптан моїх недоль…
Зіпсутий фініш, знищений пароль.
Аж сам на себе я брешу невлад,
край сивих вуст – скрипаль і марнотрат.

Та буду у вітчизни я в гостях
аж доки не стулю, як мовлять, вічі,
я знаю – найкоханіші простять
мій псевдонім, якому вишка личить.

Кохав кохану жінку, далебі,
та небокрай нічого й не помітив,
і серця зачаклований рубін
мою останню відібрав молитву.

Гори, зірнице, пломеній, вогню.
Я страчений, неначе ангел грішний,
ще в МВД мою розтопчуть юнь,
коханки ще посваряться за вірші.

А вже й не страшно, світло зайнялось…
Ти здатна, земле, на дотепне слово…
В труні побачу червонясте скло
і незабудки підпис лазуровий!

___________________________________

Текст оригіналу:

* * * *
Сиреневый кафтан моих обид...
Мой финиш сломан, мой пароль убит.
И сам я на себя немного лгу,
скрипач, транжир у поседевших губ.

Но буду я у родины в гостях
до гробовой, как говорится, крышки,
и самые любимые простят
мой псевдоним, который стоит вышки.

Я женщину любимую любил,
но ничего и небосвод не понял,
и сердца заколдованный рубин
последнюю мою молитву отнял.

Гори, костер, гори, моя звезда.
И пусть, как падший ангел, я расстрелян,
Но будут юность в МВД листать,
когда стихи любовницы разделят.

А мне не страшно, мне совсем светло,
земного шара полюбил я шутки...
В гробу увижу красное стекло
и голубую подпись незабудки!

Тече ріка неспішно по долині,
В багато вікон дім наш у гаю.
А ми живемо як при Катерині:
Молебні служим, ждемо врожаю.
І ось після дводенної розлуки
вже їде гість повз ниви золоті.
Цілує бабці у вітальні руку
й мої вуста на сходинці крутій
__________________________________

Текст оригіналу:

* * *
Течет река неспешно по долине,
Многооконный на пригорке дом.
А мы живем как при Екатерине:
Молебны служим, урожая ждем.
Перенеся двухдневную разлуку,
К нам едет гость вдоль нивы золотой,
Целует бабушке в гостиной руку
И губы мне на лестнице крутой.

За горами, за жовтими долами
Простяглася вервечка хатин.
Бачу ліс і призахідне полум’я,
Та повитий кропивами тин.

Де зрання над церковними банями
Голубіють небесні піски,
І ясніє травою й зітханнями
Від озер вітерець шелесткий.

Не за співи весняні розложисті
Дорога мені ця просторінь.
Я люблю журавлино, знеможено
Монастир на високій горі.

Кожен вечір, як синь затуманиться,
Як повисне зоря на мосту,
Ти ідеш, моя бідна прочанице,
Уклонитись любові й хресту.

Смирний дух монастирського жителя,
Спрагло слухаєш ти єктенью,
Помолися ж бо лику спасителя
Про загублену душу мою.
_____________________________________

Текст оригіналу:

* * * *
За горами, за желтыми долами
Протянулась тропа деревень.
Вижу лес и вечернее полымя,
И обвитый крапивой плетень.

Там с утра над церковными главами
Голубеет небесный песок,
И звенит придорожными травами
От озер водяной ветерок.

Не за песни весны над равниною
Дорога мне зеленая ширь -
Полюбил я тоской журавлиною
На высокой горе монастырь.

Каждый вечер, как синь затуманится,
Как повиснет заря на мосту,
Ты идешь, моя бедная странница,
Поклониться любви и кресту.

Кроток дух монастырского жителя,
Жадно слушаешь ты ектенью,
Помолись перед ликом спасителя
За погибшую душу мою.


1916

А три хозяйки – три седые парки
Прядут кудель да осень среди парка,
Артроз суставы ломит, но припарки,
Как мертвому кадило, и грустна
Задышит Нона первая в ладони,
Поставив на колени груз бессонниц,
Сбегают рыбы с неводов, чуть тронь их,
И все напрасно,
Все – тщета одна.

Бежит веретено, презрев работу,
Как жизнь бежит из пятницы в субботу,
Децима даже и не спросит – кто ты,
Ее удел – не отпускать узды,
Тропы, тропинки, что течет сквозь арку,
Ищи ее – теплей… тепло… и жарко…
И словно белка переливом ярким,
Проворно нитка утекает в дым,

Как в дом к нему…
Там дивная прохлада.
И чьи-то руки спину тебе гладят,
И третья парка затрепещет: чадо,
Ты не должна, если не хочешь, но
Волы влачат потемки по дороге,
Впряглась и Морта(слабая подмога),
Сидит ноябрь над пряжею убогой,
Но только Бог вонзит иглу в сукно.

Нагая тишина сожмет дыханье,
Как будто темень и как будто камень,
Волы замерзнут, копны белой ткани
Вороны отрисуют,
а пока
Нить-осень-дева – триедина, зрима,
бежит из дома, но скорей - из дыма;
Устала парка, но неутомимо
Над вечной пряжей властвует рука.
__________________________________

Текст оригіналу:

Осінні парки

Три шпарівні ґаздині – сиві парки
Прядуть куделю осені у парку
Артроз суглоби крутить, та припарки
Як мертвому кадило, і сумна
Похукає в долоні Нона перша,
Безсонну втому на коліна сперши,
Бо сонні риби утікають з верші
Бо все – марнота
І усе – мана.

Веретено тікає, як достоту
Життя стікає з п'ятниці в суботу,
Децима друга не спитає, хто ти,
Її робота – стежити за тим,
Як стежка-стьожка стелиться під арку…
Шукай її – тепліше… тепло…парко…
Як жовта білка у зимову шпарку,
Збігає шпарко ниточка у дим,

Як в дім до нього…
Дивно і пустинно,
Нечулі руки пестять зимну спину
І парка третя затремтить: дитино,
Ти не повинна, як не хочеш, та…
Воли волочать темряву вологу,
Впряглася й Морта (вже якась підмога)
Листопадове прядиво убоге,
Лише у Бога – голка золота.

А гола тиша вляжеться на груди,
Як сивий камінь чи гіркавий грудень,
Воли умерзнуть в груддя, і маруди
Ворони галасливі…
І тіка-
ють
жінка-осінь-нитка – три в одному
з отого диму та отого дому
І третя парка мружиться крізь втому
І не здригнеться парчина рука…

Огрядні і гніді, по зелені сирій
провеснених полів, під мерхлими дубами,
вони заледве йшли й шовковими губами
вбирали сік бадиль, і сяєвом зорі,
вечірньої зорі півнеба засвітилось.

Подумалось мені, що час утратив силу,
що зупинився час, відколи я уздрів
трьох коней навісних; помалу мідний спалах
їм гриви запалив, і мовчазні стояли
незаймані дуби під крилами зорі.
__________________________________________

Текст оригіналу:

КОНИ

Гнедые, грузные, по зелени сырой
весенней пажити, под тусклыми дубами,
они чуть двигались и мягкими губами
вбирали сочные былинки, и зарей,
вечернею зарей полнеба розовело.

И показалось мне, что время обмертвело,
что вечно предо мной стояли эти три
чудовищных коня; и медные отливы
на гривах медлили, и были молчаливы
дубы священные под крыльями зари.

Вже стільки їх у прірві глибочезній
Лишилося на дні.
Настане день, і я так само щезну,
Як суджено мені.

Застигне все, що прагло і боролось,
Що дихало в житті,
І зелень віч моїх, і ніжний голос,
І пасма золоті.

Лишиться світ з його насущним хлібом,
З непам’ятливим днем.
Лишиться все, і буде все, так ніби
Й не знали тут мене.

Мінливу, наче діти, в кожній тіні,
І злу хіба на мить.
Що так любила час, коли в каміні
Згасає й мерехтить.

Віолончель, і запізнілих вершнів,
І подзвін на селі…
- Мене, таку живу й таку справдешню
На лагідній землі!

До вас – мені, що не пізнала міри,
Чужих і рідних знов?! –
Звертаюсь я і вимагаю віри
І прошу про любов.

І день, і ніч, і на словах, і в думах,
За правду так і ні,
За те, що часто дуже мені сумно,
Що двадцять літ мені.

І що навік – відверта неминучість –
Відпущення вини.
За ласку ту, нестримну і співучу,
За гонор показний.

За вихор днів, за все шаленство світу,
За правду, і за гру.
- Послухайте, - іще мене любіте,
За те, що я помру…

_____________________________________

Текст оригіналу:


* * * *
Уж сколько их упало в эту бездну,
Разверзтую вдали!
Настанет день, когда и я исчезну
С поверхности земли.

Застынет все, что пело и боролось,
Сияло и рвалось.
И зелень глаз моих, и нежный голос,
И золото волос.

И будет жизнь с ее насущным хлебом,
С забывчивостью дня.
И будет все - как будто бы под небом
И не было меня!

Изменчивой, как дети, в каждой мине,
И так недолго злой,
Любившей час, когда дрова в камине
Становятся золой.

Виолончель, и кавалькады в чаще,
И колокол в селе...
- Меня, такой живой и настоящей
На ласковой земле!

К вам всем - что мне, ни в чем не знавшей меры,
Чужие и свои?!-
Я обращаюсь с требованьем веры
И с просьбой о любви.

И день и ночь, и письменно и устно:
За правду да и нет,
За то, что мне так часто - слишком грустно
И только двадцать лет,

За то, что мне прямая неизбежность -
Прощение обид,
За всю мою безудержную нежность
И слишком гордый вид,

За быстроту стремительных событий,
За правду, за игру...
- Послушайте!- Еще меня любите
За то, что я умру.

Невідворотним вістрям од меча,
Нагостреного на останню битву,
Хай буде слово шепітне молитви,
І світлим знаком – стишена свіча.

Нехай же очі спиняться на ній,
У час близький, суворий час покари,
Як зорі згаснуть і заступлять хмари
небесне сяйво в горній вишині.

__________________________________

Текст оригіналу:


* * * *
Неотразимым острием меча,
Отточенного для последней битвы,
Да будет слово краткое молитвы
И ясным знаком -- тихая свеча.

Да будут взоры к ней устремлены
В тот недалекий, строгий час возмездья,
Когда померкнут в небесах созвездья
И свет уйдет из солнца и луны.

Кружалом зоріє місяць
на землю суху й пониклу,
де літо у безвідь сіє
вогнисті тигрині рики.
Де нерви бринять сталеві –
аж гнуться дахи нагріті,
де голосом чеше вовну
лункий кучерявий вітер.
Земля тріпотить і сліпне,
попругами вщент обнята,
обличчя від кігтів світла
вже нікуди їй ховати.

І сняться птахи Тамарі,
і крилами горло гнітять,
шаліють студені бубни,
та місяцем сходять цитри.
Мов пальмовий гострий вітер,
її голизна тіниста,
благає на себе снігу,
і граду, і падолисту.
Нага на терасі темній
Тамара собі співала,
в ногах її п’ять голубок
крижинками зимували.

М’язистий Амнон лукаво
на неї глядить із вежі,
аж піняться пружні стегна,
аж потом горить одежа!
Сяйна нагота Тамари
знай стелиться, знай снується,
неначе стріла сягниста,
що скоро застрягне в серці.
Амнон споглядає п’яно,
як місяць ярами блудить,
а з нього пружнисто сходять
Тамарині голі груди.

О пів на четверту ранку
свій туск у постіль впечатав.
Нещадно альков терзали
зіниці його крилаті.
Ховає в пісках оселі
могутнє гаряче світло
і кришить в уста хвилинам
намисто з далеких квітів.
Всихають криницям вени,
п’явками ростуть у тишу.
Змія між дерев столітніх
сичанням кружала пише.
Амнон у постелі стогне,
судома скувала груди,
повився на голім тілі
уранішній плющ остуди.

Тамара в альков заходить,
де в муках слова конають,
де вени яскристо світять,
мов блискавки над Дунаєм.
– Зітри мені очі, сестро,
цнотливим своїм світанням,
бо кров моя миттю спалить
спідницю твою останню!
– О дай мені спокій, брате!
Цілунки твої, як оси,
вп’ялися мені у плечі
сопілковим стоголоссям.
– У грудях твоїх, Тамаро,
дві рибки до себе кличуть,
дві ще не розквітлі ружі
із пальців течуть, мов річка.

Іржали сто царських коней,
конюшню хитали гнівом,
а сонце над виноградом
дзвеніло у всі тятиви!
Амнон ухопив за коси,
з Тамари сорочку скинув.
Стікали корали теплі,
збивалися в білу піну.

А крики хитали крівлі,
йшли зашпорами у затінь,
кричали на гвалт кинджали,
туніки спадали в шмаття.
Ходили по темних сходах
раби, мов тужливі риби,
тремтіли агатні стегна
на негідь і на погибіль.
Одчайно довкруг Тамари
ячали невинні діви,
неначе важке пелюстя,
цідилася кривда крів’ю.
Просякла червоним одіж,
світилась в альковах сонних,
і легіт ранковий ніжив
терпкі виноградні грона.

Втікав ошалілий вершник
світ за очі без упину,
та стріли пустили маври,
аж зойкнули білі стіни.
Знемогу копит далеких
зловили скажені луни,
і ножицями Давид
обрізав на арфі струни.
__________________________

Текст оригіналу:

THAMAR Y AMNON

Para Alfonso García-Valdecasas

La luna gira en el cielo
sobre las sierras sin agua
mientras el verano siembra
rumores de tigre y llama.
Por encima de los techos
nervios de metal sonaban.
Aire rizado venía
con los balidos de lana.
La sierra se ofrece llena
de heridas cicatrizadas,
o estremecida de agudos
cauterios de luces blancas.
*
Thamar estaba soñando
pájaros en su garganta
al son de panderos fríos
y cítaras enlunadas.
Su desnudo en el alero,
agudo norte de palma,
pide copos a su vientre
y granizo a sus espaldas.
Thamar estaba cantando
desnuda por la terraza.
Alrededor de sus pies,
cinco palomas heladas.
Amnón, delgado y concreto,
en la torre la miraba,
llenas las ingles de espuma
y oscilaciones la barba.
Su desnudo iluminado
se tendía en la terraza,
con un rumor entre dientes
de flecha recién clavada.
Amnón estaba mirando
la luna redonda y baja,
y vio en la luna los pechos
durísimos de su hermana.
*
Amnón a las tres y media
se tendió sobre la cama.
Toda la alcoba sufría
con sus ojos llenos de alas.
La luz, maciza, sepulta
pueblos en la arena parda,
o descubre transitorio
coral de rosas y dalias.
Linfa de pozo oprimida
brota silencio en las jarras.
En el musgo de los troncos
la cobra tendida canta.
Amnón gime por la tela
fresquísima de la cama.
Yedra del escalofrío
cubre su carne quemada.
Thamar entró silenciosa
en la alcoba silenciada,
color de vena y Danubio,
turbia de huellas lejanas.
Thamar, bórrame los ojos
con tu fija madrugada.
Mis hilos de sangre tejen
volantes sobre tu falda.
Déjame tranquila, hermano.
Son tus besos en mi espalda
avispas y vientecillos
en doble enjambre de flautas.
Thamar, en tus pechos altos
hay dos peces que me llaman,
y en las yemas de tus dedos
rumor de rosa encerrada.
*
Los cien caballos del rey
en el patio relinchaban.
Sol en cubos resistía
la delgadez de la parra.
Ya la coge del cabello,
ya la camisa le rasga.
Corales tibios dibujan
arroyos en rubio mapa.
*
¡Oh, qué gritos se sentían
por encima de las casas!
Qué espesura de puñales
y túnicas desgarradas.
Por las escaleras tristes
esclavos suben y bajan.
Émbolos y muslos juegan
bajo las nubes paradas.
Alrededor de Thamar
gritan vírgenes gitanas
y otras recogen las gotas
de su flor martirizada.
Paños blancos enrojecen
en las alcobas cerradas.
Rumores de tibia aurora
pámpanos y peces cambian.
*
Violador enfurecido,
Amnón huye con su jaca.
Negros le dirigen flechas
en los muros y atalayas.
Y cuando los cuatro cascos
eran cuatro resonancias,
David con unas tijeras cortó
las cuerdas del arpa.

Зайшов до неї в пізній час.
Вона вже спала. Сяяв місяць
На ковдру їй, - і золотився
тонкими пружками атлас.

На спині спала, при вікні
Нагими персами розлившись,
Погідно, як вода у тиші,
Життя стояло уві сні.
________________________________

Текст оригіналу:

* * * *
Я к ней вошел в полночный час.
Она спала, - луна сияла
В ее окно, - и одеяла
Светился спущенный атлас.

Она лежала на спине,
Нагие раздвоивши груди, -
И тихо, как вода в сосуде,
Стояла жизнь ее во сне.

Дерево, дерево,
сухе і зелене.

В гаю маслини збирала
дівчина в скромній одежі.
Стану тонкого торкнувся
вітер далекої вежі.
Гнали коней андалузьких
четверо вершників славних
у сорочках лазурових
і сорочках зеленавих.
„В Кордову, нумо, юначко!”
Тільки вона мов не бачить.
Троє струнких торелільйо
коней спинили гарячих.
Шпаги аж міняться сріблом,
одіж горить помаранчем.
„Нумо в Севілью, юначко!”
Тільки вона мов не бачить.
Щойно лиш вечір накинув
шати бузкові на гори,
красень примчав їй із ночі
місячні мирти прозорі.
„Нумо в Гранаду, юначко!”
Тільки вона мов не бачить.
Досі шукає маслини
дівчина та серед листу.
Вітер поклав їй на плечі
руки свої попелисті.

Дерево, дерево,
сухе і зелене.

---------------------------------------------------

Текст оригіналу:

[ARBOLE ARBOLE]

Arbolé, arbolé
seco y verde.

La niña de bello rostro
está cogiendo aceituna.
El viento, galán de torres,
la prende por la cintura.
Pasaron cuatro jinetes,
sobre jacas andaluzas.
con trajes de azul y verde,
con largas capas oscuras.
"Vente a Granada, muchacha."
La niña no los escucha.
Pasaron tres torerillos
delgaditos de cintura,
con trajes color naranja
y espada de plata antigua.
"Vente a Sevilla, muchacha."
La niña no los escucha.
Cuando la tarde se puso
morada, con luz difusa,
pasó un joven que llevaba
rosas y mirtos de luna.
"Vente a Granada, muchacha."
Y la niña no lo escucha.
La niña del bello rostro
sigue cogiendo aceituna,
con el brazo gris del viento
ceñido por la cintura.

Arbolé arbolé
seco y verde.

Вістря потойбічних перецвітів
Очорнивши вітра срібну плав,
Дихання валторни незігріте
Віддалили. Сон не поспішав:
Впала несить, впала в повівання
І одним забулася до дна –
Склянотоном тінепокаяння,
Склянотілом дальнього вікна…

Я рукою креслю покрізь затінь
Відсвіт лісу – ганок у пісках,
Пам’ять це, бо має пам’ятати
Пелюсток про брата Пелюстка,
Ворожба, очей закута повінь, -
Там де я – останній на мосту,
Де розлуки вже, а не любові
Пригубили чорним бересту.

Що їй з обгорілими перстами? –
Позначати кола з німоти…
Все стечеться, жайвором настане,
Віхоли зачаттям золотим,
Сумнівом невтоленим, як листя,
Зморшками – крізь порухи – у снах:
Величини темних літочислень –
Їхню правду не збагнути нам.
_______________________________

Текст оригіналу:

ПРЕД-ЧУВСТВИЕ

Острия пыльцы потусторонней
Серебристый ветер очернив,
Зябкое дыхание валторны
Отдалили. Сон – не суетлив:
Ненасытность пала в дуновеньи
И была одним поглощена –
Стеклотоном кающейся тени,
Стеклотелом дальнего окна…

Я рукой очерчиваю темный
Слепок леса – ставни на песке.
Это – Память, если может помнить
Лепесток о брате Лепестке,
Смежить веки, известить гаданьем,
О себе – последнем на мосту.
Не Любовей сотни – расставаний –
Пригубили черным бересту.

Что ей с обгоревшими перстами? –
Тихо обозначивать круги…
Все сольется, жаворонком станет,
Солнечным зачатием пурги,
Горстками разомкнутых сомнений…
Складки рук – движениями – сны:
Величины летоисчислений –
Не измыслить, как они честны.

Усе тьмяніш на білім тлі
Небесна світиться лампада,
І в переквітлому гіллі
Тремтять зигзаги листопаду.

Кружляє листя, шелестить,
Зливатися не хоче з прахом…
О, та невже це справді ти,
Все той же, нам знайомий страху?

Хіба ж у цю оманну яв
Наказ Творцевий не долинув?
Й нема ні зачину, ні спину
Тобі, моє бентежне я?
_________________________________

Текст оригіналу:

Листы.

На белом фоне все тусклей
Златится горняя лампада,
И в доцветании аллей
Дрожат зигзаги листопада.

Кружатся нежные листы
И не хотят коснуться праха...
О, неужели это ты,
Все то же наше чувство страха?

Иль над обманом бытия
Творца веленье не звучало,
И нет конца и нет начала
Тебе, тоскующее я?

В шелевінні муаровім, в шелевінні муаровім
По алеях озорених пливете, наче море Ви…
Ваша сукня мудрована, Ваша тальма невкорена,
А стежа візерунчасто тихим листям огорнена –
Як павучими лапами, як вруном ягуаровим.

Для панянки тендітної кожна нічка невістина…
Перелюби і пестощі Вам на долі написані…
В шелевінні муаровім, в шелевінні муаровім –
Ви така рафінована, наче з мармуру різьблена….
Та кого в залицяльники? І чи знайдеться пара Вам?

Ніжки в коцик закутайте, в дорогий, ягуаровий,
В ландолеті бензиновім умостившись зі зручністю,
Ви довіртеся хлопчику в макінтоші блискучому,
Затуліть йому віченьки пеленою вельбучною,
Шелевінням муаровим, шелевінням муаровим!..

__________________________________________________

Текст оригіналу:


* * * *
В шумном платье муаровом, в шумном платье муаровом
По аллее олуненной Вы проходите морево...
Ваше платье изысканно, Ваша тальма лазорева,
А дорожка песочная от листвы разузорена —
Точно лапы паучные, точно мех ягуаровый.

Для утонченной женщины ночь всегда новобрачная...
Упоенье любовное Вам судьбой предназначено...
В шумном платье муаровом, в шумном платье муаровом —
Вы такая эстетная, Вы такая изящная...
Но кого же в любовники? и найдется ли пара Вам?

Ножки пледом закутайте дорогим, ягуаровым,
И, садясь комфортабельно в ландолете бензиновом,
Жизнь доверьте Вы мальчику в макинтоше резиновом,
И закройте глаза ему Вашим платьем жасминовым —
Шумным платьем муаровым, шумным платьем муаровым!..

Білий кінь ледь ступає в утомі своїй,
Там де бриж неосяжна лягла.
Хай же схима болотна дає супокій,
І ночівлю – зелена імла!

Смуга стрічки Твоєї мій зір червонить,
Змійовик по ногах мене б’є.
Голоси величають з гірської луни
Золоте повечір’я Твоє.

З неживим нареченим сховалася Ти,
З душогубом, що землю палив.
Крізь ялини Твій промінь прощальний летить,
Мерехтить твоя тиша з полів.

Я з тобою – навік, не залишу повік,
І осінню свободу віддам,
Де дрімає вода серед темних ровів,
Закриваючи браму шаленим ключам.

О, Володарко днів! Яра стрічка твоя
Оповила небес лазурове вікно.
Впізнаю Твою ніжність, Другине моя -
Осяянних боліт давнино.

Ні, не оглухли ми, не постаріли,
слова свої говоримо, як досі,
так само наші піджаки сіріють,
й жінки ті самі нас не люблять зовсім.

Ми як раніше граємося часом
в амфітеатрах самоти і мряки,
і ліхтарі ті самі нам не згасли,
горять у ніч, немов окличні знаки.

Немов сучасним, живемо минулим,
несхожим із майбутніми часами,
в безсонні забуваємо поснулих,
й ту саму справу робимо так само.

О гуморе, щади цих відчайдухів
в суцільних круговертях тьми і світла –
великими для слави і наруги,
і добрими – для суєти століття.