Дорогі друзі, колеги! Незабаром вийде із друку моя друга збірка... Десятки разів виправлялось, переписувалось. В Поетичній майстерні усі мої віршики без змін - тому й не поблікуюсь, нема чим. Сили і час витрачено на редакцію. У такому вигляді, що в Майстернях, гріх було відпускати у вільне плавання. Сьогодні отримав кілька слів і про мене, і про віршики:

Євген БАРАН

МОЛИТВА З НОТИ «ДО"
Трошки про Миколу Дударя і ще менше про його вірші

Розпочну з найголовнішого. Миколи Дударя не знаю. Тобто, є заставка на «фейсбуці», є публікації чоловіка, який пише вірші й незле займається лозоплетінням, - паркани у його виконанні – «прошу я вас». Поза тим, - тиша. Лише мертві з косами відсутні. Бо зайняті у вічних Пригодах з невпійманими.
Здається, весною надіслав поетичну книжечку «Твоєї усмішки…». Так. Весною, датована 2020 роком. Кишенькового формату на 208 сторінок. На обкладинці красива дівчина кінця 70-х. Сам би на такій одружився, якби побачив раніше.
З віршів запамʼяталося небагато. Проблєма не у віршах. Проблєма у нашій гонитві за віршами. Але є декілька, які я відзначив: «Приклич. Прийду. Поспівчуваю», «Гублюся в темряві глибокій», «…Третю добу тільки вітер з дощем», «А собою до смерти – круто!». Але зацитую оцей:

Ось і вже й вибране,
Вирване з мороку.
Вимите й випране
Порівну.
…Світочем, струмом –
Все підтюпцем.
Райдуго – радосте!
Скільки до
Фінішу?!..

Не скажу, що найкращий з прочитаних віршів. Просто суголосний моєму згоранню. І тільки.
Що ще знаю про Дударя-людину? Музикував. Сиріч, грав у ВІА від середини 70-х. Інструменту не знаю. Гітара, Миколо? Чи бубен?
Потім кидало нашого Миколу світами. Від Хмельницького до Камчатки, і від Камчатки до Києва. Добре, що стримався. Десь на Київщині.
З новонаписаного, - знову ж є ріжного. Може менше ліричного, бо в першій збірці домінувало, але багато екзистенційного.
Я прочитав ці вірші від початку до кінцє, і від кінцє до початку. Гублюся. Не у формі. Вона пристойна. Є таке слово в українській мові. Читається. Майже відсутній збій ритму. Сиріч, збою, майже нема. Чи нема сиріч збою ритмічного. Майже. Словом. Ритм є.
Ще є у цій збірці світогоглядна картинка. Побутово-світоглядна. Мисляча. Інколи провокаторська. Судіть самі:

Стою понурий -- на афішу
Дивлюсь, зітхаю, сам не свій.
Якщо у цирку вже не смішно --
То може краще до повій?..

Що би ми вже крамольного не писали, Миколо, се лиш крамольне письмо. І всьо. Або лиш натяк.
Микола ріжний у віршах. Радісний. Сумний. Невеселий. Сотник Забрьоха. Моментами віруючий. Чи вірний, Миколо? Чи все-таки, письмак? Бо між вірним і віршем, - пітьма, в закінчення якої віриш лише ти:

Коли твоїй вірі потрібен поштовх,
Коли ти шукаєш найголовніше,
Згадай як в дитинстві бігав на пошту
І розсилав своїм друзям ти вірші…

Що мене в цих віршах тримає? Легкість вірша. Майже за Кундерою. Що мене в сих віршах дратує? Легкість вірша. Залегка як на наше життя.
Тут нема школи. Тут відсутній експеримент. Тут лиєтться вірш. Як пісня. Народна. Але не нудна, і не затерта.
Нині поетичне слово на роздоріжжі, де намальована стрілка в НІКУДИ. І лише від автора залежить, чи його слово зазвучить чи не зазвучить. Симоненко звучить, то має і Дудар зазвучати. Але Симоненко – це класика. А Дудар – се спроба прориву за межі непроривного:

Господень день… Молитва з ноти «До".
В прозрінні ми на колії мінору.
Домініканам не пройти кордон,
А солов’ї у травні линуть вгору…
Із полотна залишиться фрагмент…
Всього один, але такий цікавий!
В цей твердо наголошений момент
Прийду до Вас і запрошу на каву…

Завершують книгу поеми («Поема – повернення додому»; і дві Поеми без назви). У них є формальні контури. Можливо, бракне контурів поеми як жанру. Або нічого не бракне. Читайте. Як дихаєте. Або вчіться дихати за читанням поем.
Ми всі втомлені від читання, від писання, від суцільного «дня Бабака», в якому не бачимо меж і не бачимо спротиву. І лиш банальне слово, банальне людське слово, яке не приймає повторів, а співає оду дневі, немов первий Янгол первого Дня первого БогоСлова нагадує нам, що ми ВІЧНІ:

Я є той самий стрічний птах,
Що випав з неба в світ тутешній,
Щоби пісні мої сердешні
Звучали на семи вітрах…

Ось такі мої думки нині:
пробач , Володарю мій, але вас з усіма хто поруч, прийшов час раком ставити. Ви усі причетні до всіх українських бід… ви підєлдикуєте, коли вам щось дістається… ви змовчуєте, коли попереду очікується невизначеність… ви продаєтесь за гривню в очікувані підсунутись до корита… ви тягнете на дно, коли пахне смаженим… ви видумуєте нові гасла і граєте на спокусах людської низості, забуваючи, що саме ви і є джерелом ( шторхачем до) цієї низості… Ви і є те саме Велике Зло у білій краватці з дорогим парфумом без імені і лиця, що давно розповлось у часі і просторі… Кращі з кращих… вчорашні загиблі… майбутні… при різних обставинах… Вони бажали змін. З кожним днем вам все важче і важче нам мовити неправду, гратись з нами… щось коїться поза межами нашої свідомості. Видно Творець замислився, мабуть відволікся чимось раніше… Не грайтесь з народом. Я своє правильне життя прожив, але дивлячись на це блятство вами вготоване моїм дітям, і не тільки моїм, готовий взяти в руки по мачеті і зустріти кожного корбаловича, вілкушльофича, шуфрийобича -- (добра сотня набереться) Ви замордували країну роботяг, вчителів, селян... І це не жарти. Так думає кожна нормальна людина. Мій Володарю, роби свою справу чесно, не озирайся в минуле, не переливай з пустого в порожнє. Не конає, паря…
03.11.2015.

ЗВИЧАЙНЕ ЧУДО МИКОЛИ ДУДАРА
В українській поезії є безліч чудових письменників, яких важко віднести до якоїсь конкретної генерації. Хоча б тому, що писати починають пізніше за своїх ровесників, але одразу пропонують світові зрілу лірику. Одним із таких авторів є Микола Дудар. Його вірші - лаконічні, стислі, трохи інфантильні (це я по-доброму!) і завжди залишають враження "звичайного чуда":
КАМІНЬ
Вродився каменем лежачим…
І наче сню. А наче й ні.
Я наче є. Немає наче.
Спіткнеться хтось -- завжди пробачу…
Так рік за роком. День по дні.
Їх незліченно .Та напрочуд
Всі непомітні. Не мої.
То ворон сяде -- дзьоба точить.
То жабка щось своє торочить.
То шурхотне луска змії…
І раптом якось після зливи…
І раптом якось по весні…
Мене підняв ти, Майстре сивий!
Я знаю:має статись диво.
Тому так боляче мені…
Можна багато говорити про впливи (гадаю, що таких віршів у своїх доробках не посоромилися б ні Микола Вінграновський, ні Леонід Талалай, а саме їхні інтонації я інколи вбачаю у цій поезії), але як на мене, то головною ознакою Дударевих віршів є його безстрашність здатися не таким, як очікують інші, майже дитяча безпосередність :
* * *
Ревнуючи,сповідую свій страх…
Тому в очах набрякла тінь спокути.
Мабуть отак і жив ночами Бах,
До звуків нескінченності прикутий…
Церковний хор навіється в село.
У димарях затісно стане вітру…
Прийдеш і скажеш: «Так уже було --
Світ вічний і минущий, мов півлітра»…
І гул торнадо, й скрекіт канонад –
Все перекриють нетутешні звуки…
Скрізь буде Бах .І дух його – як брат.
І час тектиме нам з тобою в руки…

А ще Дудар трохи пафосний, але цей пафос не дратує, а розчулює:
* * *
Я знаю: ви -- створіння неземне.
І все, що я скажу вам -- не до речі...
Ви вчасно попередили мене:
Нам небезпечно бачитись під вечір...
Заклавши камінь у безсоння храм,
Коли ще ціла вічність до світання,
Не можу відповісти на питання:
Чому я знов іду назустріч вам...
Я знаю як пройти отой рубіж
Щоб вас не зачепити ненароком
В моєму серці наче гострий ніж...
До вас лишилося пройти півкроку
Які ж вони важкі ці перепони
О дай мені дійти і роздивитись
Упасти до колін і помолитись -
Допоки ще дзвенять церковні дзвони

Найкращі рядки - завжди випадкові, ненадумані, а тому, цитуючи самого автора, скажу: "Світ вічний і минущий, мов півлітра". Врешті-решт так і є.

Віднайшой кілька слів на День Поезії… але метушня, робота, погода і поріз коліна зробили свою справу. Краще пізно - чим ніколи:
…я десь з півроку злився на себе за те, що редактор бачив недоліки, а не я, і пропонував наполегливо правки того чи іншого віршика… і навіть після однієї правки я вважав, що вірш вже не мій… а їх було ой-ой-ой! Але вірив редактору, що так буде краще. Та все одно проходив певний час - влазив у вірш, і справляв на своє інколи… Бо моє - є моє! Скласти вірш правильно - це одне, а збудувати зі слів словесний чарівний замок, де і світло, і затишно… де тепло і спокійно… і читач мій - товариш рівний у всьому -- моя рідня. А до рідні мене привчили ставитись з повагою. Читач - мандрівник, він повинен отримати те, за чим він зайшов да вас. Ваше ім'я повине слугувати йому надійним притулком у подорожі його… Я проти накопичень образів в одному вірші до умопопраченія, я проти десятки, за різним призначенням будь яких іменників, прикментиків тощо, в одне словоутворення… а ще: в сотні разів - проти банальщини - шароварщини, як і в образності, так і за сюжетом… Чи єдиним правилом свого "словотратства" - я вважаю працювати до сьомого поту, читати і перечитувати кращих із кращих минулого і сучасності.. дослуховуватись до зауважень, порад. Не кичитись, якщо щось вдалось зліпити. Завчасно відсторонитись від похвал… перед сном благати допомоги у Вищих Сил, хто там у них відповідальний за таких як я -- просити овіяти свіжим подихом мозок… і підсилити бажання попрацювати у склепі Великої Тайни, де кращі із кращих, серед вічно живущих особистостей, не ради злата і слави творили гармонію усього Світу і Всесвіту. А крапочки, коми і все таке інше… завжди знайдуться охочі допомогти і вписати своє ім'я поруч із автором. І це справедливо. Слава редактору! Слава коректору! Слава видавцю! і тричі -- поетам!!! ps - мій редактор (деспот) - відомий поет. І я щасливий, що саме він сам запропонував редагувати сирі, обдерті обставинами якісь там мої віршики… ( Пройшло два роки… написалось сотні віршиків. Звернувся до свого першого редактора. Почув відмову. Мовляв, у мене вже краще, потрібна лише коректура, хоча нові вірші зовсім не такі як ті…) До кого б не звертався - всюди відмова. А один сказав: - Миколо, вчися все робити сам. Крапка.) — 24.06.2017.

Ось тільки не вчіть мене якою мовою мені писати, думати чи спілкуватись… ваша «мова» ніякого відношення до моєї мови не має… ви спілкуєтесь виключно мовою окупанта: брехні, жадібності, безкарності, вседозволеності, блюзнірства і ненажерства. А ще приплюсуйте сюди звірине своє відношення до природи Землі і Неба, і помножте все на, вами, покалічені долі… Не вчіть яблуню родити яблука. Бо тільки вчора ви проклинали носіїв німецької, а сьогодні наче жебраки просите, благаєте милостині у них. Так буде і з російською. Мені набагато ближче і рідніше любий з вас, котрий своїми вчинками вказав, допоміг, спас нужденного, чим рідний молодший брат, якого віддірвали, ледь віддірвали від стакана… І не кажіть, що це хвороба. У світі, у цьому грішному світі, а він був, є, і буде після любого з нас - кожен вибирає свій тернистий шлях. Мова тут ні - до - чо - го… Ціль і мета, кожної з мов, має значення: що саме вона несе, коли оживає в устах того чи іншого горла. Завчасно, щоб не втрапити в пастку, робіть висновки на короткі і довші перспективи себе і свого оточення. Обростайте невидимим саркофагом своєї Душі. Вона цього потребує. Вона тут не надовго. За ваші вчинки, вашого мирського гріховного відповідатиме Вона. Чому про Неї всі знають, але ніхто і ніколи досі ЇЇ не тримав, і як Вона виглядає - темінь. Бо якби Творець бажав би - давно відкрив ЇЇ лице. Але знаючи людську сутність, навіки скрив від людського ока. Чому у любові, на будь якій мові, один колір - світлий? А всі тирани усіх часів і народів мають одне походження? Чому? І при чому тут мова? Агов, друзі??? Я простий землянин. Мені б шмат землі, жінку і для початку батьківське знаряддя, досвід. По необхідності освіта і подібне. Все інше разом з дружиною ми напрацюємо. Від нас - людям, від них - нам. І все. Не чіпайте і не заважайте. Але не так судилось, як хотілось. І не тільки нам і вам.