(Микола Дудар. Твоєї усмішки... 2020).
Література - примхлива пані, норовиста. Від неї ніколи не знаєш, чого чекати. Тому краще йти собі й не оглядатися, але завжди бути готовим. Аж раптом хтось услід тобі кричить: "Огов, хлопче! Як сє маєш?"
Коли відкриваєш незлого співрозмовника, який, до того ж, ще має чуття ритму й слова, - розумієш, що день вдався.
Микола Дудар - чоловік з "фейсбуку" (благословенний моментами сей "ФБ" - homo facebook) - надіслав свою першу поетичну книжку з "презентом". І "презент" незлий, і книжка чудова. Лірично-екзистенційно-самоіронічна сповідь - "с удовольствием и не без морали". Гарне читання. Світле.
Дяковать Вам, Миколо!

НЕСПОДІВАНИЙ СПУРТ
Я з тим біьшою зацікавленістю прочитала рукопис поетичної збірки Миколи Дударя, що знаю його віршування давно. Мушу чесно зізнатися, що такого велетенського кроку вперед я аж ніяк не чекала, тому надзвичайно приємно вражена. Бо це ж не жовтороте пташеня, що тільки робить перші невпевнені спроби стати на крило, а людина досвідчена, зріла, має неабиякий життєвий досвід, як мовиться, біографію. А такій людині переламати себе, відкрити в собі якісь нові духовні джерела надзвичайно важко, майже неможливо. Треба робити надлюдське зусилля, і тут опертям можуть слугувати лише неабияка сила волі і цілеспрямованість. А слід зважити й на те, що всі життєві обставини проти: треба облаштовувати власне гніздо, годувати сім’ю, та ще й маючи таку щедру, суто добродійну душу, якою наділили пана Миколу Бог і доля. Тож із чим порівняти такий творчий поступ?
Це нагадую мені середньої руки стаєра, якого заявили на змагання «для галочки», він майже всю дистанцію плентався десь у хвості основної групи, а наприкінці зробив несподіваний ривок, спурт обійшов усіх, і виявилося, що не ніякий не середнячок - сірячок, а майже Володимир Куц.
Що найбільше імпонує мені у віршах пана Дударя? По-перше: слід віддати йому належне, він майже звільнився від нездоланного бажання римувати будь-що з будь-чим. Якщо ця давня вада раптом (дуже рідко) і вигулькне, то впіймати і прибрати - справа суто редакторська. Вірші його пружні, майже позбавлені «поетичного» сміття і зайвих прикрас. Справжні чоловічі, мужні вірші. По-друге: він володіє вмінням, притаманним далеко не кожному, навіть визнаному поету: він вміє закінчувати вірш саме там і так, як треба, тобто крапка, чи знак оклику - на належному місті: вміє розставляти акценти, його найбільш влучний удар припаде на кінець бою (вірша).
І насамкінець, аби не бути голослівною, наведу вірш, який викликав у мене справжнє захоплення:

Чи від вітру цей струм у грудях?
Чи від сонця, що ледве світить?
Знов обскубаний, хмарний грудень
У неволі неволить скніти…
Рівноправна ти в суперечках.
Клаптик суші, чомусь безлюдний…
Відбуваються дивні речі:
Після грудня - одразу лютий…
Ми тут - перші, тому що стрічні.
Наша пристань - одне подвір’я.
Приховай мене там, де вічність.
Де моє і твоє сузір’є…

Зичу автору нових злетів, нових поетичних збірок. І в наш непоетичний час (хоча Ліна Костенко й зауважила, що не буває епох для поетів) - визнання хай не всенародного, але людей, що знаються на поезії і цікавляться нею - неодмінно.
Валерія Богуславська. поетеса. перекладачка. член НСПУ.
лауреат премії ім. Миколи Ушакова.