Андріївський узвіз - це все таки Андріївський спуск: якщо почав свій шлях згори, то мусиш катапультуватися, спочатку піднявшись на блакитно-золоті висоти Андріївської церкви, як у прямому, так і переносному сенсі,- з користю для себе - а що там узвіз приготував?

І тут нічого кращого на розум за знамените від Глазового не приходить -переливається, блискотить, веселить, наспівує, торгується, бурчить, вмовляє, запевняє, міряє, знімає, дивується, радіє, хвилюється, фотографується, знайомиться, презентується, підстрибує, їде, йде, оглядається, спотикається, шукає, знаходить, цілується - і тільки Булгаков на лавці і святий Андрій, такі різні, раптом постають по іншу сторону в дивному єднанні.

Вітрини поглядали на хлопчика блискучими очима.
Стоїш, усміхались вони чи-то сумовито, чи заздрісно: важко було зрозуміти, бо вони встигали, заглядаючи в калюжі, блискотіти радістю на одязі людей, що поспішали з роботи. Лампочки, мов льодяники, дражнилися з хлопчиком, голодним бродяжкою… Він давно вже ховався на ганку за дверима; промоклий наскрізь, забув про холод. Хлопчина спостерігав, як в багатому магазині, ситим дітям батьки купували солодощі.
Проживши лише п`ять років ,він добре розумів, що це таке – бути гнаним і битим. Це гірше холоду…
У царстві шоколаду й цукерок до нього нікому не було діла. Сльози тремтіли на віях… Якби мама була жива, вона пішла б з ним до магазину,накупила б всього, чого побажав! Якби була жива… З краєчка щоки скотилася одна-однісінька скупа сльозинка. Він навчився не плакати, не до сліз, треба…
Раптом широко розчинилися двері і вийшла щаслива родина. Діти розгорнули пакетик. І тут очі хлопчака радісно заблищали! Цукерка! З пакетика дівчинки випала цукерка! Оченята малюка сяяли! Він не міг повірити в своє щастя. Та цукерку побачило й цуценятко. Воно ще зранку крутилося біля входу, чекаючи на поживу. Таке саме мокре і голодне, воно радісно заметляло хвостиком-бубликом в передчутті насолоди. Хлопчик побачив і цуценя. Мале, та бите життям, хлоп`ятко розуміло, що то значить, скрізь бути зайвим: серед дорослих собак, серед людей…
Мрячив холодний дощ, вода крижинисто вкривала старезні черевики хлочика та лапки цуценятка.
Людський син і син Собаки їли цукерку. Навпіл…

Втомлені дерева тихо визирають із темряви.
Ніч сповнена печальних пахощів змертвілої трави.
Крізь зсохлі стеблинки зрідка пробивається слабкий, змучений посвист.
Чия ніжна сопілочка набирається тихої мужності? Не впізнати…
Важко пробиваються звуки крізь сіно-траву. Трінь… Дзінннь… Дззз..
Дихає жертовно небо: візьміть, спіймайте, потіштесь прохолодою моєї душевності!
Не долітає її подих, зупиняється з острахом перед планетою-кліткою,
розпеченою заручницею літнього повчально-південного – так треба…
Кому треба - важко дихає будинок, вперто очікуючи ранкової роси.
Буде… Буде... Підтримують його сусіди.
Всі вірять у ранок…


2012