Поем-симфоній і рапсодій
ти вимережав цілий світ,
як і Джузеппе, що мелодій
сузір’я кинув у політ.


Василь Буколик
22.10.23

Десь хлющать радісно дощі,
десь спека навісна вирує,
а тут прокинулись плющі –
і осінь барвопад дарує.

Що сниться нам? Війна і мир.
Що мариться? Добро на світі.
У зблисках вересневих зір
плющі палахкотять на вітті.


Василь Буколик

Z jakiej racji mam ci śpiewać
hymny i hosanny różne?
Czemu mam swe sny przelewać
w nieskończone mity próżne?

Patrz mi w oczy wprost, dziewucho,
swój narysuj sen kochany,
zakołysaj moje ucho
w słodki walc rafinowany.

Bazyli Bukolik

Між нами і озера, й ріки,
між нами й цілий світ, і пів -
я перегнав би всіх птахів,
аби піймати усміх Ліке.

В. Буколик

Чи пам’ятаєш, як колись
ходили ми одним шляхом,
допоки вир життя кудись
нас порозвіював бігом?
Де щира усмішка твоя,
що затуляла цілий світ?
Життєва змила течія
у вихорі буремних літ.

В. Буколик

Крізь біль страждань і гул боїв
Ваш голос чую невтоленний -
де б не палав я й де б не тлів,
куди б не мчав у мить сирени…

Вівальді це - чи тільки сон?
Це Ґріґ - чи мрія лиш про нього?
Мене розбудить аквілон…
візьму Ваш голос у дорогу.

Що є по суті клавесин?
Це захід сонця і роса,
це тиха ніч і буйний день,
це злива танців і пісень,
це злото піль і неба синь -
земна й божественна краса.

Коли піду за безбережний простір
в далекі піднебесні океани,
скажи мені: чи легко і чи просто
загоїти усі душевні рани?

Загоїти любов, страждання й муки,
що стали невимовною журбою,
як серце після марної розлуки
хотіло поєднатися з тобою.

Хотіло утопитись у риданні
від щастя того, коли вдень і вночі
одне було все, ув однім жаданні:
побачити - й кохати твої очі.

Василь Буколик

*
I denti
ridenti
mordenti
l’anima mia
amor? gelosia?
nonnulla
solo una graziosa
fanciulla
ridente –
mordente
niente
nulla

*
Silenzio - taci! Senti
uno legame tra noi
e dimmi or
cosa vuoi
nel tuo cuor?
Già! Presenti
un raggio di luce a me
(ed a tutto il mondo,
così bello e giocondo) –
da sotto le lacrime.

*
...e un attimo di più –
ci dia del Suo tepore,
del tenerissimo calore –
e del tutto Suo blu!

*
Si sciogliono secondi ed anni,
volano via i nostri sogni sciocchi...
Che ci rimane degli affanni?
Dei vivi gaudi quotidiani?
La tenerezza dei Suoi occhi.

*
Per favore,
stia giocando eternemente
nel mio cuore
e nella mia mente,
e così per me, per noi,
per tutta la pubblicità
(mai ci annoi!)
rimarrà fuori d’età.

*
Nel cielo guarda!
c’è una chiara stella,
sola e maliarda,
come l’Italia bella!

*
La Donna riposa –
nell’anima preziosa,
sull’aria misteriosa
già un sorriso sento –
come un leggero vento –
come un amore lento –
nell’eternissimo momento –

*
Non sono Torquato Tasso,
non abito sul Parnasso,
con le mie frasi strane –
né prossime, né lontane –
annego nel Suo viso –
nel Paradiso.

*
ecco lei
vorrei
vedere
più di ridere
di amare e di giocare
di venire e di andare
vorrei tutta la passione
e la piena espressione
della donna lucente
vorrei niente
di più

Ти граєш, я ж бо тихо плачу…
Це на удачу,
на талан,
на спомини про твій роман
із Кароліною,
про мій з Камілою…
Це – ні! – воронинецький сон,
це ватиканський антифон…
Ти в Римі чи у Будапешті?
чи у моїй душі нарешті?
чи в ваґнерівському «Трістані»
мене відносиш до Британії,
потому – до Байройта знову
почути драму Ріхардову?..
Буджуся з сну, дарма що чую
твою гимнічну Алилую…
Волаю: «Ференце, агей!
Ходімо вже на ювілей!»

Вона, знов здається,
Виходить на кін
І щиро сміється
Крізь морок двох війн.
Хапаю за руку
Її в напівсні,
Та голос… розлуку
Несе він мені.
Хоч нарізно долі –
Укупі серця,
Обидва на волі –
Повік, до кінця.

Василь Буколик

che cosa vuoi far? mi domandai
non debbo replicar perchè tu sai
vorrei comporre melodie piane
e immaginare rime italiane

oh che banalità
parole queste!
dov’è la maestà
d’un suon celeste?

silenzio intorno
il mio soggiorno
nella questa stanza
è come una romanza
caduta e sconfitta
tornata alla vita
per la mia volontà
d’una immensa bontà

dentro in me
ohimè!
ci sono canzoni
sono tigri e leoni
gridano furiosi
a volte giocosi
non posson ignorare
il suo dover – gridare

canzoni senza parole
che cosa dir vuole
Mendelsohn
pensato son
è meglio ascoltare
e dolce niente fare
e zitto sognare
con un gatto
rilassato
in unison

Scordati dell’amore
e del vecchio ardore
lasciati un ricordo
delle alme l’accordo

*

Nega la tua passione
del tuo spir’to un prigione
nella ferma ragione
avrai un altra prigione

*

Ti rimembra uno sguardo
come un salto del pardo
una falla in una nave
il venome soave

*

Dimmi tutti i bisogni
dei miei ottimi sogni
d’una vita beata
nel mio duolo creata

*

Dammi nell’abbondanza
una vana speranza
una piccola cosa
il profumo di rosa

*

Dammi come una celia
uno tasto di sveglia
di serata un abbraccio
non intendo che faccio

stai zitta cara. cesso
cosa puoi dirmi adesso?
parole senza alcun senso
verbi d’un assurdo immenso
morti nella sua vita
stai zitta

questo mondo
non è rotondo
nella mia visione
è una canzone
del coro barbaro
è un amor amaro

questa città non risuona
nel mio piccolo cuore
ma come un liquore
abbandona
i miei sensi
liquidi e densi
nello stupore

mi pare tu sai
che non esistevi mai
esiste solo un ricordo
della tua bontà
è un unico accordo
della nostra età

non pensar a me un’ora
non soffrir per me un mese
‘l nostro tempo divora
le sperate sorprese

o cara fanciulla perdona
non sei più la mia madonna
non sono il tuo cavalier
sono il principe del verbo
dolce ed acerbo
sono il re del pensier

ti sento
ti mento
mi pento
sei il mio soggetto
sei il mio rispetto
sei il mio sospetto
‘l mio eterno cammin
‘l mio inverno e ‘l fin

Чи знаю Вас давно а чи хвилину?..
Між «так» і «ні» простерлася пітьма.
По слово в позапростір я полину,
та Ви лиш зором мовите: «Дарма».

Прожиті дні й роки не спинять льоту –
у них загасли болещі й жалі.
Вчуваю тут мистецтва рідну ноту,
народжену у серці...

Коли ущухне вітер на світанні
і заблищать сніжинки на полях,
залишуся у тому ж сподіванні:
переболіти весь тернистий шлях,

яким простуєте крізь бурі й грози,
в хурделицях викрешуючи слід,
долаючи душею всі морози,
розтоплюючи серцем кожен лід…

Облишмо їх – сніги, морози, кригу!..
Віднині тільки Ви і тільки я
розв’язуємо лагідну інтригу
взаємин ластівочки й солов’я.

Юдеям на покару і відплату
цар сповістив божественність свою –
враз падає в безумному бою
з Єговою, невільницю ж завзяту
пускає він на трон, стократ жаданий
отій, котра в шаленому коханні
знайшла свій рай, а пекло – в царюванні,
а Бог їй дав спочинок довгожданий…

Стрічаються Вован і Дон…
Яке ж чудове рандеву!
Цей дума: «Я його порву!»
А той: «Справжнісінький г*ндон!»

ВБ

Весна нам пісню принесе
"Корупція - це наше все",
Отож гукаймо безнастанно:
"Наш вибір Пан Мальдівіано!"

ВБ

This word’s for you. Could I say something more –
Each syllable just drowning in your eyes,
And each one being born in my cold gore
Which never needs your questions or replies?

You are not able somehow to restore
My best illusion that, much cherished, dies
In the life whirl, so primitive before
Our meeting on a spring night at moonrise.

I’m looking at you as in days of yore
I had been trying to discover wise
And omnipresent Nature, and to adore
The cunning fate with your abundant smiles.

Keep, then, presenting them to all the world,
So they may be in my poor verses told.

В тобі, мій краю, втіха вся
І чарівна краса!
Хоч цілий світ я обійду,
Землі такої не знайду.
Співаю радо гімн гучний
Тобі, о краю мій!

Як батько, ти вдихнув мені
Наснагу для борні!
І вдячна відповідь моя:
Служу, довіку вірний, я
Між незліченних веремій
Тобі, о краю мій!

Благословив Святий Господь
Мій край і мій народ:
Покрови вічної владар,
Нам Бог підніс свій щедрий дар –
У праці братній і палкій
Зростай, о краю мій!

1. A Saturday evening brings various birch smells,
Feels your flushing face each and every their kiss,
And Sunday, born deep in your soul, just to you tells
That cuckoos afar are extolling your bliss.
Refrain A.
Oh spin her, and make her fly, that flaxen-haired lass
Whose eyes are emitting around flashes bright.
No place in the world ever made you so headless
Like this field of Saaremaa on a June night.

2. A bird-cherry, white in the twilight of snowing,
Is full of gay nightingales only for you.
Why else would your lips and your face sweetly glowing
Seem so much alike to an apple bloom true?
Refrain A.

3. Oh dews aromatic on Saaremaa grasses!
A mead in the silence is humming its song…
Above you each luminous cloud gently passes –
You feel the first taste of a kissing so long!..
Refrain A.

4. A feast in the hayfield... We are all delighted!
The twilight compounds with the dawn an alloy…
Our thoughts and our deeds are together united
By this summer day, full of chanting and joy.
Refrain B.
Oh golden star soldier, both youngish and headless!
While hearing a cuckoos mysterious tale,
You can’t chase and capture her, that flaxen-haired lass,
This night quickly throwing away its light veil.

Дивись, Фінляндіє,твій день світає!
Загроза ночі зникла у віках.
В ранковім світлі жайворон співає,
Блакить небес собі торує шлях,
І сила дня нічну пітьму скидає:
Твоя зоря зійшла, Вітчизно.

Вставай, Фінляндіє, й висот сягай!
Тебе вінчає пам’яті могуть.
Вставай, Фінляндіє, й світам волай,
Що позбулась суворих рабських пут!
Ярму чужому більш не підлягай!
Світанок твій настав, Вітчизно!

1. За морями десь далеко є одна земля,
Там духмяніють одвіку квітчані поля,
Там любові хвилі пестять щастя береги
Над минущими хмарками смутку і нудьги.

Приспів:
Якби мені помандрувати в дальній дивокрай
І там лишитись, мов пташина, що знайшла свій рай.
Та я безкрилий, ні, не зрушу і не полечу –
На землю мрії тільки часом думкою помчу.

2. У країну дивовижну, пісне, полети,
Принеси моїй коханій світло з висоти.
Пролітай-но, пісне, через гори і моря,
Їй скажи: «Мені одна ти провідна зоря».

Приспів.



Переклав Василь Буколик

О краю наш, Фінляндіє, –
Постала ти з віків!
Де в чужині ще пасмо є
І берег ліпший де встає
Від рідних гір і берегів
В святій землі батьків?

Чужинцю гордий, геть рушай
В думках пожадливих!
Сумний, вогкий наш бідний край,
Та гори й доли ці нам рай –
Найкраща втіха із утіх,
Найбільший скарб з усіх!

Кайдани скинувши ганьби,
Наш край замайорить!
В довічній вірності тобі,
У миротворчій боротьбі
Ген наша пісня полетить
Крізь відгомін століть!



Переклав Василь Буколик

1. I can’t imagine skies as blue
As those which have been cov'ring you
In ages every golden day and night.
Like ancient scars on a stronghold,
Opposing foes in heat and cold
The Narikala ruins stand in light.

Refrain:
Tbiliso – in roses, in the blooming sea!
In my life you are the only one!
On the earth there's no another Varazi,
And no more Mtatsminda under the sun.

2. While watching the Kura’s swift course
I’m smelling scents of sycamores –
The spring in all it’s beauty comes again.
While list'ning to an aspen’s song,
And seeing clouds both short and long,
I’m singing just to you this my refrain.

Refrain.

1. Навряд чи небо десь ще є
Таке блакитне, як твоє
У срібні ночі й днини золоті.
Мов шрами, що справіку тут
Донині в каменях живуть,
Руїни Нарікали в самоті.

Приспів:
Тбілісо – в трояндах, в сонячній сназі!
Ти один – в мого життя порі!
Іншого немає Варазі
Й сивої Мтацмінди на Курі.

2. До річки стежкою піду,
Платани в пахощах знайду:
Весна в п’янкій красі надходить знов.
Я чую ніжний спів осин
І бачу неба світлу синь:
Виспівую тобі свою любов.

Приспів.



Переклав Василь Буколик.

The stars are like eyes
regarding sincerely us,
so my heart denies
this beautiful hour to pass.
Let all my joy long
fly out as a song
above this wide earth,
white-covered & strong.

My love,
the bloom of my dreams of gold,
my love,
I’m gifting you all the world,
my love,
the sun & the sky, bis
the sea & the wind
are you (2).

Each valley & lea
are suddenly green today,
I clearly see,
our hearts never will betray
our happiness bright,
so full of sunlight,
a breathing of spring
we’re feeling this night.

My love…

I am singing in our native town,
every day having pauses few.
You will come and nearby sit down,
I’ll compose music just to you.

I’ll compose music to your eyes,
I’ll compose music to your face,
I’ll compose music to replies
which I’ll never into your heart place.

Dance right now to my own music free,
I don’t care how I’m my life to spare.
You are dancing to my music free,
I don’t care, I don’t care.

You will leave, with someone you’ll leave,
I’ll regard you as if without pain,
and the rain lonely tunes will weave,
I’ll compose music to the rain.

Dance right now to my own music free,
I don’t care how I’m my life to spare.
You are dancing to my music free,
I don’t care, I don’t care.

I’ll compose music to our fates,
for to feel warmer in the chill,
I’ll compose music to your traits,
as I’m recollecting you, I will.

We have found different stars at all,
although music is the same, you see,
so if I in my lifetime fall,
music will intently compose me.

Many nights I haven’t slept,
many losses I have wept,
you’re still faithful.
Many songs I have expressed,
being by lots of pains depressed,
you’re still faithful.
In that land of all my life,
mummy, daddy and my wife,
all delightful.
Under that my native sky
my own child for me does cry,
ever faithful.

A country of mine,
oh dear Bulgaria!
A passion of mine,
oh dear Bulgaria!
A sorrow of mine,
oh dear Bulgaria!
Returns to you my everlasting love…

If somewhere in this wide world,
I remain breathless and cold,
you’ll be faithful.
In that land of all my life,
full of peace and full of strife,
a land blissful.
Let each rain my thought to know,
let each wind my word to sow,
a word truthful.
Let my native fields to meet
with my ballads, frank and sweet,
ever faithful.

A country of mine…

May strongly hot
Has come as a shock
At spot
One wish to swim
Another to relax
From winter wax
I dream
Of you as my May
So distant & close
A dream-weavng rose
I say
All words to you
Through internet through
dirty net you don’t
Hear them you won’t
Rescue me
From that slime
Chaining my soul
In parts & in whole
& making this miserable rhyme

Basil Bucolic

В мені кохання спало стільки літ,
минали марно довгі дні і ночі.
Воно лежало в глибині, як моноліт,
і надійшло й розкрило мої очі.

Кохання вже співає – ні, не я.
Ця пісня в цілім всесвіті лунає.
Кохання надійшло, мов вранішня зоря,
тепер воно в мені сміється і ридає.

Уся планета розчахнулася мені,
ця радість осяйна зоріє, мов світання,
згориш і ти колись у дикому вогні,
не зникнеш, не сховаєшся, знайде тебе кохання.


Василь Білоцерківський

As well as your devoted love
resounds in music of the grove,
so your sincere smile’s playing still
in nightingale’s relieving trill.

Як віддана твоя любов
лунає в гомоні дібров,
так щира усмішка твоя
бринить у трелі солов’я.

Чужинці вночі себе шукали,
ідучи вночі, не заблукали,
а знайшли любов, як нічка відійшла.
Щось в твоїх очах було звабливе,
щось в твоїх вустах було примхливе,
в моїм серці вже палка жага жила.
Чужинці вночі були самотні двоє,
чужинці вночі промовили обоє
перший наш привіт –
заяснів весь світ, –
ледве розцвіла любов,
а ми пішли в дорогу знов,
бо
чужинці вночі себе шукали,
ідучи вночі, не заблукали,
а знайшли любов, як нічка відійшла.



Василь Білоцерківський.

O dolci raggi del tenero canto,
in che si sente calma, rido e pianto,
in che fluisce tutta l’armonia
dell’arte Suo e della vita mia.
Davanti a Lei le stelle sono niente,
davanti alla vivacità fiorente.
Non posso arrestarmi d’ascoltare
della Sua voce un immenso mare.


Basilio Bucolico

Метро, безмежно дякую тобі
за миті-роки в радості й журбі,
за музику вагонів, поїздів,
де я стояв, а інколи й сидів!.. :)
За дух Подолу й широчінь Дніпра,
де близько відчувається пора
і зеленаво-пізньої весни,
і літа сонцесяйнії тони,
і осені жагучі кольори,
й зими непередбачені вітри,
й мільйони заклопотаних облич,
які минають ранок, день і ніч,
і те одне, що рідним стало вмить
там, де метро залюблено шумить...

Щиро, цигане, скажи:
«Сумувать – дарма!»
І серденько зав’яжи
піснею рома!..

Всю зажуру відженеш,
кинешся учвал,
та ще й горе проминеш
й лихонька привал.

Долетиш до неньки вмить,
обіймеш її:
щось у грудях защемить –
співанки твої.

В поле вийдеш уночі –
затанцюєш нам,
хороводи ведучи
з вітром сам на сам.

А як візьмеш у полон –
не лишай довік!..
Ти – і холод, і вогонь,
Сокіл-чоловік!



Василь Буколик

Я знаю весни у дзвінкій імлі,
і осені в засіяній ріллі,
і зими знаю в талому снігу,
і літо – як лежав я на лугу...

Я знаю біль, коли ідуть батьки
у хвилі передвічної ріки,
я знаю сльози, коли йде вона
туди, де квітне рідна сторона.

Я знаю радість музики і сміх,
що від Россіні опанує всіх
і до Джузеппе – того, чий сер Джон
одержить на горіхи, бо піжон...

Форшлаг, групето знаю і мордент,
Рахманінова й Шуберта «момент»,
Шопена, Черні й Гедіке етюд,
і Дебюссі химеристий прелюд.

Я знаю сарабанду й менует,
і мадригал, і месу, і мотет,
і гордий полонез, і ніжний вальс, –
і цілий світ. Не знаю… тільки Вас.


Василь Буколик

Na wieki, Iwanie,
Twój kwiat pozostanie –
W spokoju pieszczonym
I w sercu szalonym -
Dziewczęcym, chłopackim,
Wieśniaczym, kozackim –
I będzie rósł wolnie,
Stuśmiesznie, stubólnie:
Jak jesion – co bujny,
Jak jawor – co czujny,
Czy tam, na kalinie,
W szumiącej dolinie…
Ty go pocałujesz
I z nim powędrujesz,
Gdzie stoi twa chatka,
Gdzie ojciec i matka,
Gdzie oczy dziewicze,
Jej miłe oblicze –
Zobaczysz w nim cały twój kraj.


Bazyli Bukolik

Мені звучать величнії акорди
і чарівний мотив непорівнянний,
його танцює кожен шляхтич гордий,
суворі пані й жартівливі панни.

Мені Литва намріялась, Корона
і рідна Русь – колиска України,
котра, ще до Косцюшка, безборонна,
зазнала московитської руїни.

А потім, як за вашу і за нашу
свободу ми стояли, звуки туги
давали віру у майбутність кращу,
хоч мучив біль од вражої наруги.

Ну хто тільки не грав препишний танець?..
І любі вороги, й зловісні друзі.
Старий жовнір і юний новобранець,
йдучи у нім, усяк своїй заслузі

приписував ту волю, що наснилась
у навіснім сибірськім казематі,
що непробудним холодом укрилась
і стала – наче батько, наче мати:

втішає душу воїна щасливу
од вечора й до самого світання,
бо він живе в полоні у мотиву
гіркого з Батьківщиною прощання.


Василь Буколик

Right Honorable Britain’s Son!
The elections you’ve already won.
(And that’s been resolutely done.)
But what about the Kremlin plague?
(In London it does not seem vague!?)
Just let it spread – or cure in Hague?!...

Basil Bucolic

Wspominaj mnie, jak staniesz przy zachodzie,
jak będzie próźną czysta dnia krynica,
jak nasza miłość zmartwychwstanie w lodzie,
jak zaszlochają jasne twoje lica.

A gdy odniesiesz nad bólem zwycięstwo,
gdy wstąpisz na obszary zwierciadlane,
zobaczysz uśmiech mój, a w nim szaleństwo
twych warg, co palą serce skałatane.

Lecz nie mów nic, bo wszędzie – ziemia pusta,
gdy weźmiesz moje serce w twoje usta.

01.10.15

В тривожну пору, в неспокійний час
Знайшовши долю, що з'єднала вас,
Ступайте твердо на дорогу ту -
Єдиновірну, щирозолоту.

Це Дама Пік, Йоланта чи Татьяна?
Скородить душу увертюра знана.
Спеклася кров Володі на дуелі –
олійні партитури й акварелі.

Мотив кришиться ламаним промінням,
акорди рвуть блаженство снам осіннім,
лягає карта Германова в пекло –
та щось іще над урвищем не змеркло…

Жене, нуртує, б’ється, калатає,
в зимові мрії шлях трудний верстає,
ріжком гуде в тужливому морозі –
признання, і мольба, і щирі сльози…

Спинилось одинокою свиріллю,
чекає, доки постать його втілю
в безладних знаках, зронених донизу,
немов у піч співуча купа хмизу.

І стихло. Тільки мліє гул скрипковий,
перегук чую сонної діброви
з досвітнім полем. Видно у крижині
кленовий стан і груди горобині.

Syn poddanego chłopa – najwolniejszy.
Wiem jego czyn i czuję jego słowo,
i widzę w twarzach bliźnich duch silniejszy,
niż broń, co strzelać do nas już gotowa.

To jego duch przechodzi między tłumem,
uśmiecha się, uściska i całuje,
i z nami staje się ognistym murem,
który bandytom nic nie podaruje.

Kobzarskie struny, struny bandurzysty
to siła ludu, z pieśni w krew płynąca,
to nasz stepowy orzeł wiekuisty,
to nasza mowa – prosta i paląca.

Słyszę oddźwięk Czynu Listopada,
Słyszę tętno płomiennego serca.
To nie złodziej jakiś, nie morderca,
To bohater pędzi, w boju pada.

W Łazienkowskim Parku gwałt i hałas,
Biją się na śmierć, a nie na życie,
Za Ojczyznę leją krew obficie,
I za staw, i za królewski pałac,

I za wszystko, co jest sercu miłe,
Co zrobiło ludem liczne tłumy,
Chociaż przyszłosć – tylko zgon i turmy,
Tym wygnanie, a tamtym mogiły.

Chociaż droga jest niezmiernie trudna,
Ciernie na niej, co nie do zdołania,
Jemu zaś żadnego powołania
Nie ma – tylko jedna meta cudna.

Walcz, wojaku, walcz do krwi ostatniej,
Będą dzieci zawsze pamiętali,
Jak Polacy prawdziwie powstali –
Lecz nie było im pomocy bratniej...

1. Кажи тихіше і до серця притискай
мене міцніше і нізащо не пускай.
В світі своїм ми живемо,
його порушити нікому не дамо.

Приспів:

Солодкі дні
в сонці розлились,
п*янкі здались
тобі й мені.

2. Я знаю, біль мине у серденьку твоїм,
забудеш ти колишні прикрощі зовсім,
і відійде, і пропаде
той біль, а щастя у душі твоїй буде.

Приспів:

Обіймеш ти
місяць і зірки,
їх шлють віки
із висоти.

3. Кажи тихіше, хай почують небеса,
мені ясніше заблищить твоя краса.
Навік я твій, о, зрозумій!
Ти принесла мені любов,
святу любов.

«Його судьба в чужину пролягла
До бастіона й княжого села.
Ім'я лишив він, що бентежить нас –
В легенді й пісні лине повсякчас».

Тепер сиджу, гортаю сторінки –
Слова рікою ллються залюбки,
Чуття ж усі - неначе скакуни:
В часи далекі мчать мене вони…

Несуть до слави, доблесті, звитяг,
До буйних робінгудових ватаг
І до юдейки та саксонки врод,
Що споконвіку оспівав народ.

Могутній Лісте, милий друже мій!
Яке ж прекрасне наше зустрічання! -
Обіч міських кошлатих веремій
з тобою пережити це світання.

Поглянь мені у вічі, я - тобі:
ти знову той - одвічно юний, жвавий;
віддай мені свій запал - далебі!
З тобою ми лиш до кінця заграви...

Дай рук мужню, дай нетлінний дух,
аби в мені тяжкі глибини зрушив
серед попсово-лайкових задух,
поміж блазенсько-хвацьких скарамушів.

Adamie, czuję w twoim męskim głosie
ból insurgentów, co za wolność zmarli,
i widzę krew ich na porannej rosie –
Ojczyznę swoją krwią tą twardo wsparli.

I ty przewalczył od samego świtu
w orężny sposób także, jak w pisarski,
ale nie tworzył powstańczego mitu –
kreował czyn, nie obrazek malarski.

Przemawiasz teraz dźwięcznie, z całą mocą,
Słyszymy radość twą i ciche żale,
I one serca nasze tak druzgocą,
Jak bied światowych szalone metale.




Bazyli Bukolik

Get up, my country, feel your strengh,
enjoy your freedom whole,
be & remain yourself at length
in gaiety & dole.

We suffer from our own old sins -
from a small Russian plague.
I'll tell you what it strictly means,
It not at all is vague!

That illness catches you in sun,
as well as in moonlight,
it gets your daughter & your son -
though functions out of sight.

When you don't use your native tongue,
when you forgot your kin,
when you believe a Moscow monk
to absolve each your sin.

When you don't know exactly who
fought for your country free,
at least search Google or Yahoo
your conscience to agree

with the essential facts & trends,
& to think over again -
for what a Nationalist stands
& why he is a Man.


Basil Bucolic

My soul's inquiet -
I feel a riot,
rising in our hearts.
A big movement starts
to break new chains
on arms & brains,
to found a State
at any rate -
but without blood
& white-blue mud!

Скільки людей повбивали
ті, що донині панують!..
Трупи й живими ховали
ті, що вітчизну грабують!..

Ріки пролитої крові
сповнили шахти й байраки.
З грошей і влади любові
кореші йшли "до атаки".

Хто відповість за безчинства,
втнуті у ражі шаленім?!
За незліченні злочинства,
скоєні в вирі скаженім?!

Де ж ви, Стуси і Сосюри,
Голобородьки і Дзюби?..
Морди лукаво-похмурі
край наш провадять до згуби.

Мені не знати, де печаль
І де снага твоя і щастя.
Лиш кінська безконечна даль
Порятувала од напасті.

Навіщо мучився давно,
Народ питаючи з докором?..
Тобі підставлю рамено,
Окутий всемогутнім зором.

Петрові довго ти служив
І дослужився до погуби,
І сам собі наворожив
Не рідний край - Мотрині губи.

Та й доля щезла, як мара,
Бо не могла твоєю бути.
Лишилася журба стара:
То дія владної отрути.

Котрий год панує вже Узвар
І конкретно одвічає за товар.
Перейма його єдино газ
І славетний хамський унітаз.

“Are rhymes completely dead?”
A thought came into my head.
“Of course, they may die indeed –
But not with a cosmic speed…” 



Basil Bucolic

Сидить замислена людена,
немовби статуя Родена;
стоять задуманії люде
й клопочуться: що з нього буде ? :)

Тиха ніч, свята ніч!
Спить усе, тільки віч
Не змикає дитина свята,
Волос ніжний за вітром зліта -
Спить у тиші небес.

Тиха ніч, свята ніч!
Пастухи пліч-о-пліч
Сповіщають: "Алилуя!"
Кожен їхню звістку чує:
Наш Спаситель прийшов!

Тиха ніч, свята ніч!
Божий син, всіх облич
Вроду перейняв сповна,
Б'є нам година тепер рятівна:
Бо народився Христос!



Переклад Василя Білоцерківського

Я серцю говорив, не спавши уночі:
– Хранителю таїн, свій скарб мені вручи!

Чом соловейко твій замовк в саду веснянім,
Не гомонять собі, як завше, турачі,

Не пролуна потік висловлювань чудових?
Встань, мріє-голубе, помчи в далеку путь!

Дивись – прийшла весна. В полях, лугах, долинах
Квітки, немов дівки, під сонечком ростуть.

Бутони руж палких вогнем згорають ніжно.
Фіалки – пристрасні. Струмки злилися в вир.

Усесвіт сповнений бажаннями до краю.
Упали промені на самоцвіти гір.

А в серці квітника, мов падишах в короні,
Зелений кипарис – урочистий колос.

На честь володаря п’ють лілії та маки,
Блищать у чашечках тюльпанних краплі рос.

Поля прикрашені жасмином, і безсонні
Свої квітки розкрив нарцис – коханець-муж.

І в клюві солов’я для гостей всіх дарунки,
Він пестики несе своїх слухащих руж.

А хмари виросли – завдати хочуть зливи.
Мені приніс зефір світанний запах трав.

Птахи всі на зорі співають і щебечуть:
– О земле, зеленій! Бо час твій вже настав!

Всі принесли дари на торжище природи:
Бо кожний віднайшов хоч пригорщу добра.

Цей сяє у красі, а той зітхає млосно.
Усюди танці, сміх, гучна й весела гра.

Святкуючи весну, блаженствують, гуляють, –
Життя без прикрощів, юнь, сповнена щедрот.

Чи ти не в змозі з сну прокинутися серце,
Позбувшись радощів, не ціниш і красот,

Не хочеш на землі уславитись віршами –
Бажання затовкло, забуло мрії враз?

Бувало, в пошуках жаданих рим-перлинок
В бездоннії моря пірнало ти нераз.

Ти прикрашало мисль безцінним порівнянням,
І намиста разків низати вміло ти.

О, звідкіля тепер твій непроглядний траур?
Так оніміло, так закам’яніло ти.

– Єдиний друже мій, – відповідало серце, –
Залиш мене в журі, не став питань мені!

Коли б лише забуть, як мотилі забули,
Що ураган зими надійде по весні, –

Вручило би меча я вершнику-поету,
Благословило в путь по славу на землі.

На жаль, я знаю все про долі віроломство,
Вчуваю свій кінець у недалекій млі.

Так пташка бачить сіть і знає, що загине,
А все ж, у безумі, несеться по прямій.

Що слави гук п’янкий, що похвала за доблесть!
Їх відзвук пропаде в глибі невидимій.

Геть мрії відкидай! Із мрійниками доля
Розквитується зле. Вона суддя черства.

Ти Пушкіна згадай, забудькуватий! Чув ти,
Що Пушкін всім співцям, усім майстрам глава?

Ти Пушкіна згадай, чиї могутні строфи
В усі краї поніс стовустий поговір.

Ти Пушкіна згадай. Аби слова крилаті
Накреслив він колись – цього жадав папір!

Блискуча райдуга ясної тої мови
Мінлива, немов крил павиних синизна.

Чертог поезії прикрасив Ломоносов,
Та царська мантія – лиш Пушкіну одна.

Край чарівливих слів завоював Державін,
Та тільки Пушкін в нім державний володар.

Він мужньо випивав отой коштовний кубок,
У котрий Карамзін налив знання нектар.

Микола паном є від Волги до Китаю,
Та підкорив весь світ лиш Пушкін-Прометей.

Як місяць дорогий мандрівникам на Сході,
Так дорогий поет для Півночі людей.

Ні небесам семи, ні чотирьом стихіям
Не знані ще були такі чудні сини.

О, як батьки його жорстоко учинили
З любимим первістком, – у розпачі збагни!

Смертельную стрілу в обранця запустивши,
Шлях крові вогняній неждано відсікли:

Бо градиною в мить, за їх наказом, хмара
Розкішний збила плід, – поета знищили.

Прийшов смертельний вир і загасив світильник,
І тлінний прах заліг у підземелля тьмі.

Своїм кривим ножем старий доглядач зрізав
Могутні пагони під корені самі.

І в череп, цю думок скарбницю дивовижну,
Єхидни заповзли, мов у кубло змії.

Весь солов’їний сад був у бруньках рожевих, –
Із праху поросли там голки-тернії.

Й покинув вільний птах заков своєї клітки,
І сліз потік з очей печальних заструмів.

Російська вся земля ридає у скорботі, –
Бо лютий кат його безжалісно убив.

І правда не змогла – цей талісман безцінний –
Від чвар та від образ йому заслін зробить.

У дальню путь пішов і друзів всіх покинув.
Аллаху, милість дай йому! Він міцно спить.

Хай вічний у плачі фонтан Бахчисарая
Духм’яними слізьми дві ружі оживля.

Хай в бейтах Сабухі Кавказ срібловолосий
За Пушкіним скорбить і траур свій справля!



Переклад Василя Білоцерківського

О краю мешканці, що Магомету вірний,
Навіщо твердите ви: світ оцей безмірний
Не має тайн, чудес, і двері всіх небес
Пророк давно замкнув для тайн і для чудес?
Оскільки живемо в такий час християнський,
Готовий навести я випадок слов’янський.

Вік дев’ятнадцятий. Сімдесят шостий рік.
Нам друге сонце світить з Польщі. Sic!
Народе, придивись, – перед тобою диво.
В Тифлісі два сонця – чи ж це одвік можливо?

Оспівую красу його і світлоліт.
Тим сонцем Ванда є, йому шістнадцять літ.
Краса своїх подрýг – красою їх здолала.
Нам діва світла місто нашеє осяла.
Два сонця маємо, але довершу я:
Вони відмінні так, як небо і земля.
Осліпне, хто зирнуть на сонечко посміє.

Але хто на красу погляне, той прозріє.
Буває: сонця диск затулить хмарищ знак,
Та кучері цей лик не скриють аж ніяк.
Коперник мовив нам: не зрушиться світило!
Але її краса мене розпроменила.
І серед гурій я такої не знайду,
Що розумом, знанням була б їй до ладу.

Хто їм учитель є, хто гурій наставляє?
Хто знає музику, як наша полька знає?
Хто може так чужі читати письмена
І знати стільки мов, як знає їх вона?
Секрет її, на жаль, вгадати нереально.
Лиш гра її всіх нас вражає тріумфально.
Дарма ішли борці тут рабство касувать –
Бо довелось їм знов рабами Ванди стать.

Хоч Сабухі співав свободу кров’ю серця,
Взяла його в полон ця донька іновірця.
Від бід її усіх, о Творче, вберігай!
Нехай батьків її вкриває щастя май!


Переклад Василя Білоцерківського

Звідкіль цей галас і ці крики, чом люд довкола заревів?
Чи то моллі тепер бракує цілих двох батманів кормів?
Здійняв він крики через гроші – дійшов той голос до небес
Скоріш за труби Ісрафима во славу таїнств і чудес.
О Господи, він просить грошей! І через це – забудь шабаш! –
Все у полоні метушіння, панує скрізь розгардіяш.
Ми скаржимося на цю жадність, не тільки ми, не ми одні –
Тепер всі янголи в тривозі: о, як печаляться вони!
І спека, й посуха, і голод – як глянеш з одного кута,
Тривога,, що молла розбурхав, – як глянеш з другого кута.
В усіх місцях земної кулі, в Ірані – більше, ніж будь-де,
Народи одяглися в траур, молла промовив: горе йде!
На світі тім колись здійсниться Страшний той Суд один лиш раз!
А нам є суд на цьому світі – щорік, щодень і повсякчас.
Як місяць магеррам надходить, молли провина – судять нас.


‘ ‘ ‘

Лиш славу добру я любив свою,
Не мріючи про гурій у раю.
Чом кажеш ти: «Пророче, одружи!»?
Тобі від них – нічого, крім олжі.
Душа глуха до молитов, постів –
Цей нонсенс їй уже осточортів.
Просвітництво – то справедлива путь.
На тій путі про гурій ти забудь.
Така путь є привабна мудракам,
А гурії привабні дуракам.


‘ ‘ ‘


Їх шал наслідувать – науці руйнівний,
Вони прокльонів шлють без ліку моді цій!
Невігластво в наш дім приводить богословів.
Шукайте ж мимо них собі ви шлях другий.
Всі небезпеки і загрози в цьому світі,
Іранців гострий міжусібний бій –
Від богословів і наслідувань походять,
А ми все терпимо той гніт двійний.
Довік ганьбою буде нам наслідування,
А надто – кожному, хто є віслюк дурний.



Переклад Василя Білоцерківського

Вірш – то істина священна, її брехнею не здолаю.
Не жди похвал – не одописець! Догоди й лестощів не знаю.
Мій вірш сатирою проллється, бо іншого шляху немає.
Хай світ почує голос правди: мені найвища істина є.

***

Не розпізнав

О серце, як би зір чужий твоїх таїн не розпізнав!
В кучерях пері заховайсь, щоб гребінець не розпізнав!

Ти хочеш родимки зерно, дурненька пташечко, добуть, –
Ох, якнайшвидше відлети, щоб пагінець не розпізнав!

Хай ніжки, милая, твої, – за них життя віддам ураз! –
Тихіше ходять, щоб сусід – спаси Отець! – не розпізнав!

Щоб ревність не звела мене, своєї вроди не являй –
Лице од свічки затули, щоб літавець не розпізнав!

Щасливий, серце, я на мить з коханою на самоті:
Притихни, аби ворог мій – хай йому грець! – не розпізнав!

Холодний вітре, не торкайсь її кучерів, щоби я
Стражденним серцем, який ти жорстокий швець, не розпізнав!

Каабу капищем назвав ваїз – любов мою хулить.
Та як дізнавсь про неї він, Сабір-мудрець не розпізнав!


***


Боже, слава тобі!


За твоїх безсердечних дворян, Боже, слава тобі!
За людців, що напхали гаман, Боже, слава тобі!

І за тих, що без дрожу глядять на твій нарід в біді,
Що одержали честь вони й сан, Боже, слава тобі!

І за спокій на бійнях живих – тих, що знають одне:
Аби був найжирніший баран, Боже, слава тобі!

За катів, що втопили в крові стільки власних братів,
За твоїх і вірмен, й мусульман, Боже, слава тобі!

О, за кров, що по волі твоїй затопила Баку,
За страждань і за сліз океан, Боже, слава тобі!

За гарчливих твоїх дикунів, за твоїх кровопивць –
В їх очах лиш кривавий туман, Боже, слава тобі!

За міщанських шакалів твоїх – гнати б їх до пустель! –
І за сповнений звірів майдан, Боже, слава тобі!

За порядних людей, що сприяють всерйоз брехунам
На обмані зробити обман, Боже, слава тобі!

І за тих, хто у лазні краде всю білизну жінок –
За безчинних ісламських вірян, Боже, слава тобі!

І за тих, хто спокійно дививсь на такії діла, –
Їхню совість не мучив шайтан, Боже, слава тобі!

Я питаю, Всевишній, тебе: Землю ти не спалив?!
В голові моїй щастя дурман: Боже, слава тобі!

Я цю загадку на розв*яжу, що лежить у грудях:
Тут є тільки початок життя – весь попереду шлях.


***


Стану я


Коли кохана піде геть, з нудьгою в зорі стану я,
В душі бажання збережу, а жить в позорі стану я!

Оточений ізвідусіль безліком осоружних сил,
В грозу скалою давнини в відкритім морі стану я!

Докори хвилями ідуть, а човен став, – як і раніш, –
Моєї впертості: завжди при злім докорі стану я!

Яких ударів не завдасть грудям Бістуна молоток –
Бістун не зрушить! В кожнім так смертельнім спорі стану я!

О люба, як життя ціну складає тільки твій наказ,
То з радістю життя віддам: на договорі стану я!

Чи в тім біда, що час колись мене зведе у небуття,
Бо мрією в очах людей, в ворожім горі стану я!

Як в слові «éтена» обіч еліфи стражами стоять,
Сабіром так, у світі зла, в земнім просторі стану я!


***


До нас епоха промовля, а ми все мовчимо, як риби.
Ревуть гармати, грім стріля... Уже пора проснутись ніби!
Отих несе аероплан – вони по небу мчать птахами,
Ми ж – бачимо автомобіль... й гайда в кущі – лиш пил за нами.
Давно-давно до сонця нам моллами вже закриті очі,
Сприймаємо життя чуже крізь вогкість мулу й морок ночі.



***


Святенник

Не бреши нам, дружок, і дурню не мели!
Сам себе наставляй, сам себе і хвали!
Біле чорним ти бачиш, прямеє – кривим!
Нас не муч, ліпше зір свій надійно зціли!



***



Як я зрадів і звеселів – немов волає небо.
Убивчих без числа дарів мені зсилає небо.

Про все я в розпачі забув, та ось надію знов здобув.
Який же дар зіслать мені тепер жадає небо?

Хіба грім долі загримить, як я щасливий буду мить?
Навіщо ж лишеньком новим тоді жахає небо?

Зі мною ти не грайся знов, моя безумная любов!
Я граю сам, танцюю сам, як не кружляє небо!

Ми всі пустилися в танок. Побачим, хто зупинить крок:
Душа, любов, чи Риба, Бик, як запалає небо?



***



Із борців за свободу повсюди й завжди
Правдолюбці, герої, титани виходять.
Тільки в нас повсякчас, не відомо чому,
Миротворці, скоти, інтригани виходять.



***



Лист

Такий лист у жаху вам не зможе наснитись,
Стільки в нім помилок – не спромога дивитись.
Але ж лист надійшов од директора школи –
Й наші діти приходять до нього учитись.



***


Патріоти

Промовляють патріоти, що свободи жде народ.
Всіх в мечеть святенник кличе. Що ж – він теж є патріот!
Патріоти у костюмах з шевіота мовлять так:
«Лиш була б та патріотка, що її всяк цьома в рот!»


‘ ‘ ‘

- Скажи нам, чим він завинив? Чом б’єш ти бідолаху?
- Та сам не відаю чому – ма’ть, охопив шайтан!
- Навіщо ж всі свої гріхи скидати на шайтана?
Таж не займається шайтан ділами мусульман!


‘ ‘ ‘

Гласним не стати тобі в нашій Думі Державній,
Як свою душу й сумління ти не продаси.
Засобів два: це хабар і шантаж потаємний.
Вдайся до них – і одразу ти гласним єси.


‘ ‘ ‘

До нас епоха промовля, а ми все мовчимо, як риби.
Ревуть гармати, грім стріля... Уже пора проснутись ніби!
Отих несе аероплан – вони по небу мчать птахами,
Ми ж – бачимо автомобіль... й гайда в кущі – лиш пил за нами.
Давно-давно до сонця нам молли позакривали очі:
Сприймаємо життя чуже крізь вогкість мулу й морок ночі.

‘ ‘ ‘
Святенник

Не бреши нам, друзяко, й дурні не мели!
Сам себе наставляй, сам себе і хвали!
Біле чорним ти бачиш, прямеє – кривим!
Нас не муч – ліпше зір свій надійно зціли!

Із борців за свободу повсюди й завжди
Правдолюбці, герої, титани виходять.
Тільки в нас повсякчас – невідомо чому –
Миротворці, скоти, інтригани виходять.


Бакинці говорять

Шемахинців, нероб, чи ми будемо наслідувати,
Й телеграмами владі чи будем жалю завдавати?
Стільки справ тут у нас в чайханах і публічних домах –
Ні дружин, ні дітей вже нема нам коли згадувати.


‘ ‘ ‘

Ти дитячим почерком сфальшував свого листа,
Скільки в цім листі погроз навигадував мені!
Та бабайками лякать можеш ти хіба хлоп’ят,
А тебе впізнав Сабір, – чи ж казки йому страшні?!


‘ ‘ ‘

«Тарджумані-Хагігат» говорить:

Нарешті, ох, Абдул-Гамід набрався сил, зміцнів,
Хвороб нема – щасливий він: од серця відлягло.
Він їсть і п’є, узяв зурну, читає, пише він
І, схилений над верстаком, стругає всім на зло.

Абдул-Гамід говорить:

Не думай, що стругать, рубать почав я лиш з тих пір,
Як з горя вирішив пізнать теслярське ремесло.
Ох, Боже мій, ще у ті дні, коли султаном був,
Я різав, бив, ламав, рубав – і так, що трон трясло.


‘ ‘ ‘

На що тепер усяк народ зусилля віддає?
Народ усі думки свої навчанню віддає.
І наш народ не відстає під мудреців указом, –
Кишені вигоді свої жадання віддає.


‘ ‘ ‘
Свободо!.. Дружино... З тих пір як тебе полюбив,
Я знаю, що серце свободою б’ється завжди.
Хто тільки мене вже не лаяв за це й не сварив,
Та сваром отим я пишатися буду завжди.


‘ ‘ ‘

Земля нам на короткий строк пристанищем була,
Хай так нікуди й не подівсь найменший біль земний.
Але щорічно й повсякчас зростав стан ворогів,
Бо ми жили на цій землі – у правді лиш одній!


Тлумачення сну

Твій сон, Нізадаре, цікавий, новий,
Його розгадання уважно лови.

То гласні наснилися, – сумнів жени! –
І вулиці так нарядили вони.

Вони голосами завдячні ночам.
Розумний – тож решту дізнаєшся сам!


‘ ‘ ‘

Розширив серце сонм хвороб тяжких мені,
Я вірив: у біді спасе мене печінка.
Та злобна доля тут надії не сестра:
Підступна бо моя розбухла враз печінка!


‘ ‘ ‘

Зубожіла Європа – не те що Баку!
Що не день – стало модним крутить ювілей.
Чом дрімаєш? В Баку із Ширвана скачи:
Дуже дешево можна купить ювілей!


‘ ‘ ‘

Ти – нерозлучний друг купців, новрузе!
Ти – багачам веселий спів, новрузе!
О свято нації моєї, чом
Ти став стражданням бідарів, новрузе?

‘ ‘ ‘

Дорогу дай мені, я вирушаю в путь,
Готовий бо постать, йдучи не без дарів,
Перед Суддею тим, Всевишнім, щедрий я –
З руками повними усіх моїх гріхів.

‘ ‘ ‘

На жаль! Переклад твій такий, що тінь Шекспіра у плачу
З душею мавра загула, немов гроза посеред ночі
І, громом плюнувши, вона завила: «Це ж є перевод!»
А ти примружився: мабуть, плювок потрапив тобі в очі!

Святеннику ти не давай!.. Бо не для нього мій портрет...
Егоїстичні очі лиш у морок зводять правди май!
Нехай на скромний мій портрет погляне світлий чоловік,
Що любить істину, і так, що в ній знаходить правди май!

‘ ‘ ‘

Свої переконання звик міняти в кожнім слові,
Я мов вода: усяк арик і шлях усякий – новий;
Як заманеться, так скажу: що добре, що погано:
Захочу – вдарю по цвяху, захочу – по підкові!

‘ ‘ ‘

Коли б оголосив Аллах, що через ліність він
Із раю гурій вигнав геть з гилманами ураз –
Ханжо, правдиво розкажи, ні слова не ховай:
Ти розстелив би килимок, аби здійснить намаз?

‘ ‘ ‘

Спитав я: «Хто освічений?» і відповідь почув:
«Той, хто забув релігію і святості загін».
Я про святенника спитав і відповідь почув:
«Не загнаний ніде – гаман великий має він».


162-му номерові «Седа»

Я – дзеркало своїй епосі. Я – поет.
Тож знаю: у мені відбився не один.
На мене дехто так недавно позирнув,
І зразу в дзеркалі себе побачив він.


‘ ‘ ‘

Сказав візиру шах: «Я плачу через те,
Що одуда у люстрі бачу раз на рік».
У відповідь почув: «Збагни, як плачу я...
Тому що повсякчас твій споглядаю лик!»


‘ ‘ ‘

Усе горе від розуму коїться з нами одвік.
В кого розум убогий – не знає ні бід, ні терзань.
Тим є довші нещастя, чим є розумніш чоловік –
Лише розуму сила вимірює ступінь страждань.

‘ ‘ ‘

- Скажи нам, чим він завинив? Чом б’єш ти бідолаху?
- Та сам не відаю чому – ма’ть, охопив шайтан!
- Навіщо ж всі свої гріхи скидати на шайтана?
Таж не займається шайтан ділами мусульман!


‘ ‘ ‘

Гласним не стати тобі в нашій Думі Державній,
Як свою душу й сумління ти не продаси.
Засобів два: це хабар і шантаж потаємний.
Вдайся до них – і одразу ти гласним єси.


‘ ‘ ‘

До нас епоха промовля, а ми все мовчимо, як риби.
Ревуть гармати, грім стріля... Уже пора проснутись ніби!
Отих несе аероплан – вони по небу мчать птахами,
Ми ж – бачимо автомобіль... й гайда в кущі – лиш пил за нами.
Давно-давно до сонця нам молли позакривали очі:
Сприймаємо життя чуже крізь вогкість мулу й морок ночі.

‘ ‘ ‘
Святенник

Не бреши нам, друзяко, й дурні не мели!
Сам себе наставляй, сам себе і хвали!
Біле чорним ти бачиш, прямеє – кривим!
Нас не муч – ліпше зір свій надійно зціли!

Із борців за свободу повсюди й завжди
Правдолюбці, герої, титани виходять.
Тільки в нас повсякчас – невідомо чому –
Миротворці, скоти, інтригани виходять.


Бакинці говорять

Шемахинців, нероб, чи ми будемо наслідувати,
Й телеграмами владі чи будем жалю завдавати?
Стільки справ тут у нас в чайханах і публічних домах –
Ні дружин, ні дітей вже нема нам коли згадувати.


‘ ‘ ‘

Ти дитячим почерком сфальшував свого листа,
Скільки в цім листі погроз навигадував мені!
Та бабайками лякать можеш ти хіба хлоп’ят,
А тебе впізнав Сабір, – чи ж казки йому страшні?!


‘ ‘ ‘

«Тарджумані-Хагігат» говорить:

Нарешті, ох, Абдул-Гамід набрався сил, зміцнів,
Хвороб нема – щасливий він: од серця відлягло.
Він їсть і п’є, узяв зурну, читає, пише він
І, схилений над верстаком, стругає всім на зло.

Абдул-Гамід говорить:

Не думай, що стругать, рубать почав я лиш з тих пір,
Як з горя вирішив пізнать теслярське ремесло.
Ох, Боже мій, ще у ті дні, коли султаном був,
Я різав, бив, ламав, рубав – і так, що трон трясло.


‘ ‘ ‘

На що тепер усяк народ зусилля віддає?
Народ усі думки свої навчанню віддає.
І наш народ не відстає під мудреців указом, –
Кишені вигоді свої жадання віддає.


‘ ‘ ‘
Свободо!.. Дружино... З тих пір як тебе полюбив,
Я знаю, що серце свободою б’ється завжди.
Хто тільки мене вже не лаяв за це й не сварив,
Та сваром отим я пишатися буду завжди.


‘ ‘ ‘

Земля нам на короткий строк пристанищем була,
Хай так нікуди й не подівсь найменший біль земний.
Але щорічно й повсякчас зростав стан ворогів,
Бо ми жили на цій землі – у правді лиш одній!


Тлумачення сну

Твій сон, Нізадаре, цікавий, новий,
Його розгадання уважно лови.

То гласні наснилися, – сумнів жени! –
І вулиці так нарядили вони.

Вони голосами завдячні ночам.
Розумний – тож решту дізнаєшся сам!


‘ ‘ ‘

Розширив серце сонм хвороб тяжких мені,
Я вірив: у біді спасе мене печінка.
Та злобна доля тут надії не сестра:
Підступна бо моя розбухла враз печінка!


‘ ‘ ‘

Зубожіла Європа – не те що Баку!
Що не день – стало модним крутить ювілей.
Чом дрімаєш? В Баку із Ширвана скачи:
Дуже дешево можна купить ювілей!


‘ ‘ ‘

Ти – нерозлучний друг купців, новрузе!
Ти – багачам веселий спів, новрузе!
О свято нації моєї, чом
Ти став стражданням бідарів, новрузе?

‘ ‘ ‘

Дорогу дай мені, я вирушаю в путь,
Готовий бо постать, йдучи не без дарів,
Перед Суддею тим, Всевишнім, щедрий я –
З руками повними усіх моїх гріхів.

‘ ‘ ‘

На жаль! Переклад твій такий, що тінь Шекспіра у плачу
З душею мавра загула, немов гроза посеред ночі,
І, громом плюнувши, вона завила: «Це ж є перевод!»
А ти примружився: мабуть, плювок потрапив тобі в очі!






Переклад Василя Білоцерківського

Іспанський цвіте, шляхто велемудра,
Невдовзі Академія й ці збори
Не тільки італійські перевищать,
Що Цицерон надав їм грецьке ім’я,
Але й Вірґілієві та афінські,
Що стільки любомудрів у Лікеї
Платонівськім зібрали, отож нині
Доручено мені велінням вашим
Повідати про засоби, нам милі,
Щоб п’єсу написать в народнім стилі.
Це завдання легким здається, й легко
Будь-хто із вас його подужав би, хоч
Ви зовсім не писали тих комедій,
Та знаєте, як треба їх писати,
А я себе знеславив так досадно,
Комедії творивши беззасадно.
Не те, щоби я правил тих не відав,
Бо, дяка Богу, ще у школі бувши,
Я вивчив безліч книг про це до того,
Як від Овна до Риб раз десять сонце
Пройшло в моєї юності сторонці.
Та врешті зауважив я відміну
Між нинішнім комедіописарством
І давнім, бо не так, як першотворці,
Ви пишете про дії світу цього,
А так, як варварські уми численні
Привчали чернь до грубості своєї.
Вони постановили, що хто пише,
Тримаючись мистецьких норм, той в’язень
Безслав’я й голоду, адже відомо,
Що чернь у своїм звичаї невільна
І перед ним розсудливість безсильна.
Це правда: кілька п’єс вже написав я
За нормами, що мало-хто їх знає,
Та тільки-но побачу знов на сцені
Потвори ті, чия бридка пишнота
Жінок і чернь приваблює, котрії
Обожнюють мізерніі вправляння, –
То знову до своїх вертаю звичок:
Комедію як мушу написати,
На шість ключів я норми замикаю,
Відставивши Теренція і Плавта,
Щоб ті не дорікнули, адже правда
З німих книжок подекуди волає,
Й пишу манерою, що встановили
Любителі аплодисментів черні.
Народ їм платить: то мистецькі шати,
Мов пута, вже мені слід залишати?
Комедія, що є правдива, має
За ціль, як всякий жанр літератури,
Наслідувати вірно людські вчинки
Й змальовувати звички цього віку.
Наслідування поетичне містить
Частини три: це мовлення, вірш ніжний,
Гармонію чи музику – все вкупі
З трагедією це її єднає.
Та в тому їх відмінність, що плебейські
В комедії задіяні герої,
В трагедії ж – походженням високі.
Вже слід нам визнати свої пороки!
Комедії назвали «актами», бо
Вони життя простацьке зображали.
В Іспанії став Лопе де Руеда
Зразком у цьому жанрі, тож друкують
Тепер його комедії у прозі,
В яких виводить він ремісників і
Любов дочки ковальської – відтоді
Поназивали інтермедіями
Старі комедії, зберігши норми.
Втім п’єси ці про люд, життя плебейське,
Бо в них ніколи короля не видно.
Низьке мистецтво сповнене презирства:
Із королями стало вигідніше
Для неуків – не так було раніше.
В Поетиці наводить Аристотель
(Хоч мимоволі та й туманно) опис,
Як вадились Афіни і Мегара
Про першого укладача комедій –
Мегарці називали Епіхарма,
Афінці ж боронилися Магнетом.
Елій Донат початки всіх видовищ
Виводить з древніх жертвувань і каже,
Що Теспіс для трагедії був батьком, –
В чім він Горацієві суголосний, –
Комедію ж Аристофан придумав.
Гомер, наслідуючи дух комедій,
Склав Одіссею, Іліада ж стала
Трагедії нам прикладом славетним.
Йдучи за цим, і я «Єрусалиму»
«Трагічна епопея» дав ознаку,
А «Пекло», «Рай», «Чистилище» зовуться
У Данте Аліг’єрі видатного
«Комедією» – так зове ці норми
Й пролог Манетті зовсім не з проформи.
Всі знають, що комедія замовкла,
Ворожії підозри спричинивши.
Постала з неї нищівна сатира,
Жорстокіша, скоріш вона й померла,
Відкривши хід комедії новітній.
Одні хори були у ній спочатку,
Тоді з’явились дійові особи.
Меандер із Теренцієм вважали
Хори нудними, тож їх оминули.
Теренцій мав небачену майстерність,
Бо стиль комічний не псував ніколи
Трагізмом величі, як часто бачать
У Плавта – він од цього був залежний;
Теренцій у письмі більш обережний.
Трагедія в історії гніздиться,
Комедія ж є вигадка, тому-то
Цю п’єсу босоногою прозвали,
Що в ній актори грали без лаштунків,
Без власне сцени й також без котурнів.
Був мім і табернарія і з ними
Тогата, ателана, паліата –
На жанри давнина була багата.
З античною тактовністю Афіни
В комедіях пороки викривали,
За вірші авторам, за гру акторам
Давали відповідні нагороди.
За це назвав комедію цю Туллій
«Свічадом звичаїв, живої правди
Відбитком» - це найвищеє хваління
Дає підстави їй ділить до скону
З історією славу і корону.
Та ви, здається, вже спитать готові,
Навіщо я, тлумачачи ці книги,
Лиш непотрібно пам’ять вам бентежу?
Повірте, мав я нагадати дещо
Вам на цю тему, бо ви попросили
Розповісти вам, як писати треба
Комедії в Іспанії, де нині
Що пишеться, те не пасує нормам;
Вказівку дати всупереч усьому,
Що нам тлумачать давнина і розум,
Не правила – мій досвід допоможе.
Бо те, що правило за сутність має,
Нікчемний люд як правду не сприймає.
Про норми, вченії мужі, вам змога
У мудрого удінця прочитати,
У Робортелло, що в трактаті пише
Про Аристотеля, та в інших працях,
Де мова про комедії у нього –
Він перевершив багатьох премного.
Як вам цікава думка тих, хто
Театром володіє, коли натовп
Потворнії вистави полюбляє,
То я скажу й перепрошу, що згідний
Із тим, хто може видавать накази
Мені; я ж хочу сам позолотити
Народні помилки й шляхи вказати,
Що ними йти комедія повинна.
Як норми ненависні всіма нами,
Середину знайдімо між краями.
Тож оберім сюжет, він може бути
Із королем (хай вибачають норми!),
Хоча слід зважити, що наш премудрий
Король Іспанії Філіп був гнівний,
Побачивши в комедії монарха –
Чи то угледів суперечність нормам,
Чи мислив, що не має власть державна
Мішатися з простолюдом віддавна.
Комедію античну пригадаймо,
Де бачимо, як Плавт богів уводить,
Як-от Юпітера в «Амфітріоні».
Та, свідок Бог, не можу з цим змиритись,
Бо ще Плутарх, казавши про Менандра,
Осуджував комедію античну.
А ми такі в Іспанії далекі
Від норм, що їх не витримати нині –
Тож вченії мужі мовчать повинні.
Трагічного й комічного змішання –
Теренція з Сенекою – доволі
На Мінотавра з Пасіфеї схоже,
Та суміш вищих елементів й нищих
Своїм різноманіттям тішить натовп.
Але за те ми любимо й природу,
Що в кольорах являє свою вроду.
Сюжет повинен бути впродовж дії
Єдиним, тобто фабула не мусить
Розірваною буть на епізоди
Чи іншими речами перетнута,
Що нівелюють помисел первинний.
Частина кожна в ній з усім контекстом
Повинна бути злита нерозривно.
Одній добі не варто підкорятись,
Хоч цього вимагає Аристотель.
Ми норми вже порушили, змішавши
Трагічний стиль із повсякденним стилем
У шатах комедійності низької.
Хай дія проминає щонайшвидше,
А як поет історію малює,
Що кілька літ тривала, чи пускає
Когось із персонажів в путь далеку,
Хай термін цей між актами лишить він,
Та я передчуваю, що побачать
Знавці у дійстві цім свою образу –
То хай не ходять в театр вони ні разу.
О, скільки з нас перехреститись ладні,
Побачивши, що де минають роки,
Там навіть день є штучний для мистецтва!
Коли ж математично полічити,
Що глядачу-іспанцю слід узріти
За дві години все аж від Буття до
Страшного Суду, то я підсумую:
Смаки задовольняти слід красиво,
А це і є – писати справедливо.
Сюжет найліпше в прозі спершу дати
Його вмістивши в дії три, причому
По змозі стежити, щоб кожна дія
Не вийшла за межу доби одної.
Так Віруес, цей капітан і розум
Блискучий, першим написав триактні
Комедії, до нього ж бо ходили
Вони, мов немовлята, накарячки –
Комедії були дітьми на той час.
І я з літ одинадцяти до самих
Дванадцяти писав чотириактні
На чотирьох листах, бо кожна дія
Зазвичай на однім листі містилась.
В той час три інтермедії короткі
В комедії було, тепер лишилась
Одна в ній інтермедія і танець.
В комедії вельми доречні танці.
Так мислить Аристотель (а з ним вкупі
Платон і Атеней, і Ксенофонт). Він
Лише такі фрагменти відкидає,
Які, неначе в танці Калліпіда,
Надто виразні для хорів античних.
Поділимо сюжет на дві частини –
Хай матиме зав’язку він і врешті,
Йдучи крізь акти, досягне розв’язки.
Її ж не слід раніше допускати,
Аніж настане остаточна сцена,
Бо люд, передбачаючи кінцівку,
Прямує до дверей, спиною ставши
До того, що чекали всі так дуже –
Коли ж воно відоме, то байдуже.
Хай вельми рідко сцена зостається
Без постатей, що грають, бо простолюд
Хвилюється в таких відтинках часу,
Та й фабулу розтягує це надто;
Хто ваду цю відкинув своєчасно,
Той вміння й елегантність має вчасно.
Не слід вживати вишукану мову;
Її не варто двом чи трьом вкладати
В думки й вуста, коли вони міркують
І розмовляють про житейські справи.
Коли ж один із персонажів радить
Чи докоряє, а чи запевняє,
Хай вищі будуть міркування й мова
Його, щоб правду вірно передати.
Бо ж чоловік говорить іншим стилем,
Ніж простолюдний, коли щось доводить
Чи запевняє, а чи комусь радить.
Тут ритор Арістід дає нам приклад,
Він хоче, щоби комедійна мова
Була легка, прозора, чиста й також
Народний дух зберігся в ній, тому що
Лиш виступи публічно-політичні
Повинні мати звучність і принади,
Оздоблені у дивовижні фрази.
Писання не цитують, не потрібні
І вишукані вислови, тому що
У простій мові дивно виглядають
Незлічені панхої та метаври,
Гіпокрифи, семони і кентаври.
Коли король говорить, його мова
Хай повниться поважністю монарха,
Коли старий – хай мовить скромно й мудро;
Закохані хай пристрастю чарують
До краю серце кожного, хто слуха.
А монологи так міняти мусять
Актора, щоби викликати щире
Зворушення у всій глядацькій залі.
Хай він себе пита й відповідає,
Та мусить в муках до жінок-глядачок
Найвищу милість завжди зберігати.
На сцені дами хай собою будуть,
А їх перевдягання – справедливі
Завжди, тому що одіж чоловічу
На жінці люди вельми полюбляють.
Остерігаймось неймовірностей, бо
Змальовувати слід лиш вірогідне.
Лакей не мусить вищими словами
Й поняттями такими ж володіти,
Як бачимо в комедіях чужинських.
Негарно зовсім, як один з героїв
Тому, що мовив, сам же й суперечить.
Наприклад, у трагедії Софокла
Едіп-цар забуває несвідомо,
Що власноручно смерть завдав він Лаю.
Сентенцією завершати яви
Чи дотепом, чи елегантним віршем,
Аби актор, що сцену залишає,
Відразу авдиторії не збурив.
Зав’язка в першім акті необхідна,
У другім відбуваються пригоди,
До третього середини ніхто ще
Не має здогадатись про кінцівку.
Навіювати завше мисль потрібно,
Що може буть кінцівка зовсім інша,
Ніж та, якої ждали вірогідно.
Віршорядок уміло мусить бути
До змісту пристосований у п’єсі.
Для скарги добре децими придатні;
Надія гарно вийде у сонеті;
Стосунки вимагатимуть романсів,
Які найкращі будуть у октавах.
Поважні теми містимо в терцини,
А для кохання ліпші редондільї.
Фігури теж важливі риторичні,
Як-от повтор або анадиплозис,
І точні суголосся на початках,
Сполуки, що анафорою звуться.
Також потрібні вигуки, звертання,
Іронія і різні сумнівання.
Брехню із правдою мішати добре,
Як це в Мігеля Санчеса помітно
В усіх його комедіях – прийом цей
Ознакою майстерності слугує.
Двозначна мова, ще й алегоричність
Зазвичай популярні у народі,
Бо він гадає, що йому одному
Доступне розуміння слів актора.
Найкращі, безсумнівно, теми честі,
Бо надто вже усіх людей хвилюють;
За ними теми доблесті крокують,
Бо доблесть є улюблена повсюди.
Ми бачимо, що, зрадника зігравши,
Актор до себе злобу привертає,
Йому в крамниці важко щось купити
І зустрічі з ним часто уникають.
А як він чесний, то його й шанують,
І люблять, і всіляко вихваляють,
Вітаються і скрізь його шукають.
Листів чотири акт хай має кожний,
Дванадцять бо листів у нашім часі –
Це самий край слухацького терпіння.
Сатира в п’єсі ліпша не ядуча
Й не запряма, бо знаємо, що в давніх
Італії та Греції законах
Комедії тому заборонялись.
Жали без зла! Хто діє для неслави,
Хай не чекає оплесків і слави.
Це вказівки для тих, хто про античне
Мистецтво гадки ще не має зовсім;
Для більшого ж – часу мені бракує.
Скажу про те, що йменував Вітрувій
Троьма частинами у апараті,
Про постановку тобто, а Валерій
Максим, Криніт, Горацій, інші пишуть
У творах про завіси і хатинки,
Про дерева і мармурні будинки.
Як треба, Юлій Полідевк розкаже
Про строї, як в Іспанії завівся
Порядок варварський і комедійний:
Штани на римськім жителі узріти,
На турку ж – комірець наш християнський
Справдавна звик уже глядач іспанський.
Та я назвав би варваром найбільшим
Себе самого, бо проти мистецьких
Законів я ішов лиш на догоду
Плебейській масі, тож мене йменують
Нікчемою французи й італійці.
Та що ж мені робить, як написав я
(З тією, що скінчив на цьому тижні)
Чотириста й вісімдесят комедій,
Ще й три в додачу, всі з яких, крім шістки,
Грішили тяжко супроти мистецтва?
Та врешті, що створив, за те й тримаюсь.
Якби ж писав я твори іншим стилем,
То публіці б не до смаку прийшлися,
Бо часом як долаєш перешкоду
Закону – вищу маєш насолоду.
Життєвим свічадом чому ми назвати комедію можемо?
Що вона дати у силах юному й що престарому?
Що в ній, крім дотепів, квітів риторики й різних
Слів, які ранять нас, можна і треба шукати?
Як спостигає людину біда у розвагах численних?
Як із словами веселими переплітається думка?
Скільки зрадливої лжі, що помітити можемо в слугах?
Скільки лукавства ховає іноді жінка у серці?
Як сміховинно-дурним і нещасним буває коханець?
Як і приплив, і відплив у житті цім ідуть почергово?..
Але забудь закон й мистецьке слово –
Комедію послухай, принесе
Вона тобі незвідане усе.




Переклад Василя Білоцерківського.

Купив я тобі пеларгонію
Несу горщик у рожевім цигарковім папері.
Йду вулицею
люди біжать люди їдуть люди кричать
цей продає
чудесну рідину для відрощення волосся
ладанки
отруйні цукерки
порнографічні картинки.
Поряд у червонім костьолі
смішні ще погрожують пеклом
обіцяють небо
вихваляють віру батьків наших.
Спритний з риб*ячим оком
і бородою мов лисячий хвіст із міді
запхав сто тисяч бідняків
у пляшку
оголосив банкрутство.
Мурашник вирує.
Пишуть анонімки, складають фальшиві свідчення
хворіють на сифіліс
п*ють горілку й ефір
ґвалтують і ріжуть
підраховують сальдо.
Громадяни міста лицеміри
вітають кардинала
кармазиновий кардинал не вчинив дива
його освистали птахи
Поети грають на шарманках
ведуть діалоги з Богом
фальшують монету.
В університеті
професор під парасолею
в червоному тюрбані на голові
викладає метафізику,
радить вдихати прану.
Дурня лицемірство фальш.
Йду вулицею
Я вдячний тобі за любов
тішуся пеларгонією
в рожевім горщику.
Це правда:
любов облагороджує
я ліпший
трішечки ліпший
ми віримо в це обоє.

Сидячи за столом
у залі очікування читають газету
думають без гніву
як довго я сидітиму
за цим столом
із цією жінкою

може по обіді
відчинимо двері
й кожен піде у свій бік

де я бачила цю людину

витирає долонею чоло
і пригадує
це чуже обличчя цей подих за газетою
голос
ці руки що втікають
від моїх рук

Тіло засинаючи
шепоче собі
довірливо
ти єдине неповторне

чуєш о моя долоне
тепло моє
чуєш як живу я пульсую
під тобою
чуєш як я напружуюсь
нюхаю здобич

Тієї ночі
моє тіло прагнуло
жадало твого
підкрадалося
стрибало до горла

Завіси
як бандажі
сповили зв*язали
втаїли рану твого тіла

як вийняти
вилущити
з цих завіс
слів жестів
як видобути
твою тілесність
виявити
стать

Наші руки були мудріші від нас
вуста мудріші від слів

ми були як
тварини занурені
в прискорене дихання

тварини
які розмножилися
так тривожливо
незліченно
в ХХ столітті

таємничі тварини
які народили бога
а потім його вбили

Виходиш
з моїх очей роздягнена
шорсткі
мушлі колін
з рожевою серединкою
відкриваються
вночі
біле крило
пах янгола
змикається поволі
і солона роса любові
покриває шкіру

Люди люди

Що було сховане
Тепер явне

Даємо виставу
Для дорослих і дітей
Солдатів студентів
Домогосподарок
Довкола стоять люди
Придивляються говорять
Сміються кивають головами

Ти дістав собі
Роги ікла і пазурі
Я довгий і гострий язик
Ти б*єш мене в груди
Ковтаєш ножі
Рвеш ланцюги
Рвеш моє серце

Стаємо на голови
Ходимо на руках
Жінка і чоловік
В одній особі

Люди люди
Чудеса в цій халупі
В цій нашій халупі

Люди люди
Змилуйтеся
Киньте крихту любові

Що було сховане
Тепер явне
Ми входили в себе
Як виходять
В землю повітря
Вогонь у воду
Наші тіла тремтіли
Наші очі були заплющені

Коли ти спав
У теплому череві ночі
З охололими вустами
Згорнутий у клубок
Я говорила до серця
Тихо тихо по-дурному
Куди хочеш вискочити

Він зостанеться тут
назавжди
не прокинеться

1939 рік

Ошуканий так що можете
дати мені білу тростину сліпого
бо ненавиджу
вас
виходжу
з учорашнього себе

шукаю цвинтаря
де не воскресну з померлих
тут складу непотрібні смішні реквізити:
Бога такого маленького як липовий світок
білого орла який є птахом
на галузці
людини якою не буду

Ружа це квітка
або ім*я померлої дівчини

Ружу можна покласти в теплу долоню
або в чорну землю

Червона ружа кричить
золотоволоса відійшла в мовчанні

Витекла кров із блідої пелюстки
форма покинула сукню дівчини

Садівник дбайливо доглядає кущ
врятований батько шаліє

П*ять літ минає від Твоєї смерті
Любові квітко без шипів

Сьогодні ружа розквітла в саду
Вмерла пам*ять про живих і віра

Думала
що світ є сумний
довкола
що квіти сумні й дощ
що сум загніздився
в шорсткій вовні
котра пахне резедою
що сумні голоси
тих хто від*їжджає
що сумний веселий візник
який хлопаэ бичем
думала
небо і земля
сумують над міру
а
то крутилися колеса
швидші й дальші

Широкі безмежні

Мені двадцять чотири роки
я врятувався
ведений на забиття.

Це безглузді й однозначні назви:
людина й тварина
любов і ненависть
ворог і друг
темрява й світло.

Людину вбивають так як тварину
я бачив:
фургони порубаних людей
котрі не будуть спасенні.

Поняття є лише словами:
чеснота й злодіяння
правда і брехня
краса і гидота
мужність і боягузтво.

Однак важить лише чеснота й злодіяння
бачив я:
людину якою був один
злочиний і чеснотливий.

Шукаю вчителя й наставника
хай поверне мені зір слух і мовлення
хай ще раз назве речі й поняття
хай відділить світло від темряви.

Мені двадцять чотири роки
я врятувався
ведений на забиття.

Звертаюся до вас жерці
вчителі судді митці
шевці лікарі референти
і до тебе мій батьку
Вислухайте мене

Я не молодий
Хай стрункість мого тіла
вас не обманює
ані чуйна білизна моєї шиї
ані ясність відкритого чола
ані пух над ніжною губою
ні херувимський сміх
ні еластичний крок

я не молодий
хай моя безневинність
вас не зворушує
ані моя чистота
ані моя слабкість
крихкість і простота

мені двадцять літ
я вбивця
я знаряддя
таке сліпе як меч
у руці ката
я убив людину
і червоними пальцями
гладив білі груди жінок.

Скалічений не бачив я
ні неба ні троянди
птаха гнізда дерева
святого Франциска
Ахілла і Гектора
Протягом шести років
бухали в ніздрі випари крові
Не вірю в перетворення води у вино
не вірю у відпущення гріхів
не вірю в тіла воскресіння.

Які дні мене обплутують
м*які пахучі
мов бороди ассирійських купців
стільки днів стільки днів
майстерно складених

які ночі мене поглинають
темні мов стравохід
вимощені слизовою оболонкою з рум*ян
стільки ночей стільки ночей
в череві кита

Прийшов мій друг
із діркою в чолі
й обдер майстерні бороди
розпоров черево розкошів
вийняв із мене
гінкий хребет плазуна
і прищепив нове біле молоччя
як зорю із живого срібла.

Лежав голий партизан
співали птахи
і мандрували мурахи
по воскових долонях

жандарми з погрозою
заборонили ховати
хай так гниє
стерво бандита

батьківська земля
зворушена лягла
притулила світлу голову
і вклякла

він тихо лежав під лісом
ніби воду пив із джерельця
похилений над
своєю долею
долом.

Осінь
бурштинова пташка
прозора
з гілочки на гілочку
носить краплі золота.

Осінь
рубінова пташка
світлиста
з гілочки на гілочку
носить краплі крові.

Осінь
лазурна пташка
вмирає
з гілочки на гілочку
крапля дощу спадає.

Я маю пса, краще сказати --
Маю шматочок душі,
А не просто пса.
Я люблю його і часом
Дуже йому співчуваю:
Немає пса в бідного мого пса.
І от, коли мені буває сумно...
А чи ти знаєш, що означає пес,
Коли тобі сумно?
...І от коли мені буває сумно,
Я обіймаю його за шию
І кажу йому:
«Песику, хочеш, я буду твоїм песиком?»